Реферат: Моральність у людському житті
План
Вступ
1. Поняття промораль, її складові
2. Моральні цінності людини всучасному світі
3. Мораль і звичай
Висновки
Література
Вступ
В даній роботі мирозглянемо моральні цінності та їх орієнтуючу роль у житті людини. Моральрозглядалася з давніх-давен усіма прошарками суспільства. На сучасному етапі розвиткусуспільства моральні цінності як предмет використання та дослідженнявикористовуються і в навчальних закладах і на підприємстві. Тому на мою думкунам необхідно розглянути орієнтуючу роль моральних цінностей.
Тому ми звпевненістю можемо засвідчити, що для етики ключовим є поняття вчинку, яксвідомого та планомірного здійснення стану речей у дійсності, оскільки моральнадоброта чи зло, чесноти чи вади, провини чи заслуги з’являються в особівнаслідок її вчинків. Вчинок же не відбудеться, якщо для нього немає мотивації.А мотивувати наш вчинок може лише щось значиме (не може стати мотивом щосьцілковито нейтральне). А цим значимим може бути щось, що приносить суб’єктивнезадоволення (як-от горнятко кави після смачного обіду), або те, що є об’єктивнимдобром для мене (наприклад, бормашина стоматолога, коли у мене болить зуб), абож цінність, як позитивна значимість речі в собі, незалежно від мого чибудь-чийого ставлення до цієї речі. В той час, як попередні типи значимості єзавжди значимими для когось, цінність (візьмімо для прикладу “героїзм”,“велич”, “краса”, “шляхетність”) суттєво суперечить оцьому “для”. І коли першихдва типи значимості можуть мотивувати наші вчинки лише тому, що в результаті миотримаємо добро чи задоволення, то цінності вимагають від нас дати на нихналежну відповідь, визнати їх, незалежно від нашого добра чи задоволення.(Наприклад, цінність людського життя вимагає від нас його порятувати, навітьякщо при цьому ми наражаємося на небезпеку). Правда, відповівши належно націнність, ми в результаті отримуємо радість, вдоволення, щастя, але вони завждиз’являються як наслідок, як побічний ефект нашого належного ставлення доцінності (а не як ціль), і є незрівнянно вищими і суттєво інакшими, аніж тезадоволення, яке може нам дати щось суб’єктивно задовольняюче. Даючи належнувідповідь на цінність, ми неначе виходимо поза межі нашої егоїстичноїзамкнутості, тоді як постійне стремління до задоволення поневолює і замикає насв ній.
Цінності, про якітут йдеться, не є конвенційними, вони не є витворами певної культури, якіміняються від епохи до епохи, чи суб’єктивними поглядами окремих індивідуумів.Навпаки, вони є характеристиками, властивостями сущих, які є їхніми носіями,тобто – властивостями буття, незалежно від того, чи вони є для нас мотивом уданий момент, чи ні. Коли візьмемо до уваги моральну доброту акту любові чирозкаяння, то відразу зрозуміємо, що вона є властивістю цих актів, як ігідність є властивістю людської особи – незалежно від нашого бажання,розуміння, чи прийнятого в даній культурі трактування. Вони є суттєвимивластивостями даних сущих, ґрунтуються у їхній суті. Цінності, таким чином, єтакими ж необхідними властивостями їхніх носіїв, як протяжність у просторі єнеобхідною властивістю матерії, а протяжність у часі – властивістю мелодії. Аце є свідченням того, що вони є об’єктивними. Вони творять змістовне ядросущих, які є їхніми носіями, і не потребують для свого існування нашого знанняпро них, наших бажань, хотінь чи мотивацій. У своїй внутрішній значимості цінностіє очевидними – відкриваючись нашому духові, вони роблять зайвим всяке питання,чому вони є цінностями.
1. Поняття про мораль, її складові
Етимологічнотермін «мораль» походить до латинського слова «mos» (множина «mores»), щопозначає «вдача». Інше значення цього слова — закон, правило, розпорядження. Усучасній філософській літературі під мораллю розуміється моральність, особливаформа суспільної свідомості і вид суспільних відносин; один з основних способіврегуляції дій людини в суспільстві за допомогою норм.
Мораль виникає ірозвивається на основі потреби суспільства регулювати поводження людей у різнихсферах їхнього життя. Мораль вважається одним із самих доступних способівосмислення людьми складних процесів соціального буття. Корінною проблемоюморалі є регулювання взаємин і інтересів особистості і суспільства.
Моральні ідеали,принципи і норми виникли з представлень людей про справедливість, гуманність,добро, суспільному благу і т.п. Поводження людей, що відповідало цимпредставленням з'являлося моральним, протилежне – аморальним. Іншими словами,морально те, що, на думку людей, відповідає інтересам суспільства й індивідів.Те, що приносить найбільшу користь. Природно, що ці представлення мінялися відстоліття до століття, і, крім того, вони були різні в представників різнихшарів і груп. Звідси ж виникає специфічність моралі в представників різнихпрофесій. Усе сказане дає підставу говорити, що мораль має історичний,соціально-класовий і професійний характер.
Сферадіяльності моралі широка, але проте багатство людських відносин можна звести довідносин:
· індивіда і суспільства;
· індивіда і колективу;
· колективу і суспільства;
· колективу і колективу;
· людину і людину;
· людини до самої себе.
Такимчином, у рішенні питань моралі правомочне не тільки, колективне, але йіндивідуальна свідомість: моральний авторитет кого-небудь залежить від того,наскільки правильно він усвідомлює загальні моральні принципи й ідеалисуспільства і відбиту в них історичну необхідність. Об'єктивність підстави самеі дозволяє особистості самостійно, у міру власної свідомості, сприймати іреалізовувати суспільні вимоги, приймати рішення, виробляти для себе правилажиття й оцінювати що відбувається. Тут устає проблема співвідношення волі інеобхідності. Правильне визначення загальної підстави моралі ще не означаєоднозначного виведення з нього конкретних моральних норм і чи принципів безпосередньогопроходження індивіда «історичної тенденції». моральнадіяльність включає не тільки виконання, але і творчість нових норм і принципів,перебування ідеалів і шляхів, що найбільш відповідають сучасності їхнього здійснення.
Безцільно шукатиточне визначення сутності моралі, це безуспішно намагалися зробити ще встародавності. Можна лише позначити основний каркас понять, що «складають» цюнауку:
· Моральнадіяльність –найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Учинок, чи сукупністьучинків, що характеризує поводження особистості, дає представлення про їїсправжню моральність. Таким чином, тільки діяльність і реалізація моральнихпринципів і норм дають особистості право на визнання в неї справжньої моральноїкультури. Вчинок у свою чергу містить три компоненти:
1. Мотив, — морально усвідомлене спонуканнязробити чи вчинок же мотивація, — сукупність мотивів, що означає перевагу тихчи інших цінностей у моральному виборі, індивіда здійснюючого вчинок.Наприклад,… Два приятелі, працівники Кисневого заводу, сиділи у випарника.Стояло жарке літо. Один з них сказав: «Добре б зараз остудитися!». Інший швидковідвернув заслінку, у результаті чого що сказав, був заживо заморожений, щовирвалися парами кисню…
Здавалосяб, у даному випадку немає прямих спонукань до здійснення злочину, і тутзлочинний результат не збігається з мотивами і цілями дії. Тут мотивація, є наперший погляд, неадекватної зробленому діянню. Це діяння, скоріше можна назватибезмотивним, однак «згорнутість мотиву», його ситуативна обумовленість неозначає його відсутності. У даній імпульсній дії не було злочинної мети івідповідного мотиву, але тут спрацювала стереотипна готовність діятилегковажно, бездумно, під впливом окремих ізольованих представлень …
2. Результат,–матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають визначене значення.
3. Оцінканавколишніми, як самого вчинку, так і його результату і мотиву. Оцінка учинкувиробляється в співвіднесенні з його соціальною значимістю: його значенням длятієї чи іншої людини, людей, колективу, суспільства і т.д.
Отже,учинок ця не всяка дія, але дія суб'єктивна мотивоване, що має для кого-небудьзначення і тому зухвале до себе визначене відношення (оцінку). Учинок може бутиморальним, аморальним чи поза моральним, але, проте, що піддається оцінці.Наприклад,… підняти підрозділ в атаку морально, але якщо атака безрозсудна іприведе до безглуздої загибелі, те цей учинок не тільки аморальний, але ізлочинний.
· Моральні(моральні) відносини – відносини, у котрі вступають люди, роблячи вчинки. Моральні відносиниявляють собою діалектику суб'єктивного (спонукання, інтереси, бажання) іоб'єктивного (норми, ідеали, удачі) з який приходиться вважатися, і які маютьдля індивідів імперативний характер. Вступаючи в моральні відносини, людипокладають на себе визначені моральні зобов'язання і разом з тим покладають насебе моральні права.
· Моральнасвідомість –містить у собі пізнання, знання, вольове спонукання і визначальне вплив наморальну діяльність і моральні відносини. Сюди також відносять: моральнасамосвідомість, моральну самооцінку. Моральна свідомість завжди аксіологічна,тому що в кожнім своєму елементі воно укладає оцінку з позиції виробленоїсистеми цінностей і спирається на визначену сукупність моральних норм, зразків,принципів традицій і ідеалів. Моральна свідомість як система оцінок зі знакамичи плюс мінус, відбиває дійсність крізь призму схвалень і осудів, через протилежністьдобра і зла, відношення і діяльність, наміри — ці категорії в питаннях етикимають першорядне значення. Аристотель, вперше в європейській етиці всебічнорозглянув поняття «намір», розумів його саме як підставу чесноти і свідомопротиставляв, відрізняв від волі і представлення («Нікомахова етика», книгаIII, р.4, 5, 6, 7). Намір не має справа з тим, що неможливо здійснити, а спрямованона те, що у владі людини, воно стосується засобів досягнення мети (не можнасказати: я маю намір бути блаженним) на відміну від волі взагалі, яка може матисправа з неможливим (бажання безсмертя, наприклад), і направляти на те, що позанашою владою (бажання перемоги тому чи іншому атлету в змаганні), стосуєтьсяцілей людини. Раціональне зерно думки Аристотеля, відповідно до якої намірстосується засобів, а воля — цілей людської діяльності, полягає в тому, щозмістом наміру можуть бути, як правило, мети здійсненні, реальні, узяті вєдності з засобами їхнього досягнення. Намір також не є представлення. Першезавжди практично орієнтовано, виділяє у світі тільки те, що у владі людини,друге простирається на усіх: і на вічне, і на неможливе; перше розрізняєтьсядобром і злом, друге — істинністю і хибністю; перше є вказівка до дії, говоритьпро те, чого домагатися і чого уникати, що робити з предметом; друге аналізує,що таке сам предмет і чим він корисний; перше хвалять, коли воно погодиться сборгом, друге — коли воно істинно; перше стосується того, що відомо, другетого, що нам невідомо. До того ж, завершує свою порівняльну характеристику Аристотель,кращі наміри і кращі представлення зустрічаються не в тих самих людей. Власнаістотна ознака наміру Аристотель вбачає в тім, що йому передує попереднійвибір, зважування мотивів, під якими він насамперед розуміє різну роль розуму,що спонукує, і задоволень: « Воно є щось, що обирається переважно передіншими».
2. Моральніцінності людини в сучасному світі
Слова мораль,етика сприймаються в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебторозуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває внашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс»,«морально-трудове виховання», «моральна стійкість» людини-гвинтика. Чи незакладені ці нещирість і докучливість у самій природі моралі? Одвічні пошуки йпроблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво,важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і найсуттєвіше в життілюдини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина маєзважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачимо, як раз у раз святкуєжиттєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про якупорядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання —привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся мораль і полягає саме в тому,щоб здобувати достаток, звільняючи себе і своїх близьких від злиденності йпринижень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики— чи не краще взагалі без них?
Може, й справді,щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмираєсерце, стикаючись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку,нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічатипростих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, апроте вирізнялися бездоганною добротою? І навпаки — високоосвічених негідників,що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вжезанурюємося в царину етики, царину роздумів про людську моральність. Бо ж відоцих гірких і пекучих питань неможливо просто відмахнутися, до них знову ізнову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісьостаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тутсвоїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тодінаука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралій моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, затягане. За роки радянської владиввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхліючого суспільногоорганізму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собоювсе пов'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обернулася на девальваціюморалі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим більш невідворотним є прагнення сучасноїлюдини знайти якийсь твердий грунт під ногами, те, заради чого варто було бжити, що могло б слугувати своєрідним камертоном її збудженій душі, мірилом їївчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальнихпитань моральності, питань вибору моральних цінностей. Ми не можемо відкинутиїх узагалі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше всеж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щобпридивитися до неї пильніше. Адже — попри всю заяложеність традиційнихморальних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати,що наше життя, наша культура справді будувалися на засадах моральності? Що вперебігу повсякденного існування надто багато важили і важать уявлення продобро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову іпереконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дужедалекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття йцінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, зякими збіглося її завершення, всесвітньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер(1875—1965) ставить епосі медичне точний діагноз: культура, в якій деградуютьзасади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозуми нині спостерігаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає втому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом останніхроків, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишньогосоціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідейності,народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні.Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже йбагатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює насспіввідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюдськими критеріямисправедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars,partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихованих сил.Жорстоку прозу сучасного життя ми, здається, вже не можемо сприймати інакше,ніж як певне перетягування линви — «ліві» проти «правих», «Схід» проти«Заходу», одна група ділків проти всіх інших. Тим часом якщо в діях свогоопонента люди здатні розгледіти лише прояв якоїсь тенденції, а не самостійнийпошук добра й істини — істина й добро тікають і від них. Залишається нашакультура й «високоідейною» в тому сенсі, що, як і раніше, погано відрізняєреальний стан речей від абстрактних уявлень про те, якими б ці речі мали бути«за ідеєю». Просто місце «нової людини» й «світлого комуністичного майбутнього»заступили більш сучасні ідеї, що так само приховують від нас неповторністьреального навколишнього буття —такого, яким воно є. І, нарешті, культура нашазостається «народною» — на жаль, не стільки в плані вираження справжньоїнародної свідомості й реальних традицій ^народного буття, скільки в зовсіміншому значенні. Й сьогодні доволі в нашій країні любителів приховуватиособисту безвідповідальність за плечима «широких народних мас», мислити«народами» і «націями» там, де доречніше було б подбати про конкретну людину.Немає сумніву, що всі перелічені риси не тільки не можуть підмінити собоюетичного потенціалу культури, але й суперечать самій природі людськоїморальності. З посиленням партійності, ідеології й орієнтації на маси майжегубиться власне етична позиція, пов'язана з повагою до реальності,усвідомленням непорушності моральних цінностей, незамінності й серйозностіжиттєвого покликання кожної особи, — позиція «самостояння» вільної людини усвіті. Не дивно, що коли свобода нарешті прийшла й коли від власного вибору йвласної гідності людей стало залежати більше, ніж раніше, — одразу даласявзнаки страхітлива нестача цих засад. Усі ми щодня бачимо, як низько впалакультура людських стосунків, як звульгаризувався весь устрій життя нині, колистрах репресій більше не тяжіє над людьми. Хтось ладен на все, аби нажитися зарахунок ближнього, хтось знаходить втіху в дурному хизуванні фізичною силою інахабством, хтось сумує за минулими часами генсеків і ГУЛАГу, коли нічого непотрібно було вирішувати самому, — така, на превеликий жаль, нинішня нашареальність, сама потворність якої наче «від зворотного» ще раз демонструєважливість для людей і суспільства міцної, духовно змістовної, вкоріненої вреальному житті системи моральних цінностей. Хоча б на цьому негативномудосвіді суцільного наступу брутальності й жорстокості, засилля злочиннихструктур тощо ми маємо переконатися в тому, що ні економічне чи політичнежиття, ні право, ні елементарні ділові стосунки між людьми не можуть набутинормального розвитку, доки для них відсутня мінімальна етична основа. Погляньмона сучасну культуру ще з однієї точки зору. Завжди, за будь-яких історичнихумов людина відчуває потребу у вищих, незмінних ціннісних орієнтирах, якізміцнювали б її духовні сили, збагачували сенсом, визначали діяльнуспрямованість її життя. Для людини віруючої — глибоко й серйозно, так, як уЄвропі, скажімо, вірили за часів середньовіччя — такими ціннісними маяками булиі є сакральні уявлення релігійного світогляду. Для людини Нового часу з їїсекуляризованою свідомістю — «фастівської людини», як охрестив її ОсвальдШпенглер, — пріоритетного значення набувають цінності пізнання і діяльності;саме зі своїми здобутками в цих двох сферах співвідносить така людина сенсвласного буття. Для романтика XIX — початку XX ст. найважливішими виявляютьсяцінності органічного розвитку й внутрішньої нескінченності вічно нового ітаємничого в кожному зі своїх проявів буття — цінності, що мають переважноестетичний характер, і т. д. Свою систему смисло-життєвих цінностей сформувалай марксистська ідеологія. Протягом багатьох десятиліть ця система цінностей,пов'язана з ідеями матеріальної практики, соціальної боротьби, предметності(тобто чуттєвої конкретності) людського буття тощо, визначала духовні обріїсвідомості переважної частини населення колишнього СРСР. Навіть без примусу,добровільно й охоче, люди вірили в неминучість комунізму, в історичну правотукласу-гегемона та партії, яка його очолює, в соціальну справедливість по-марксистськи,у визвольну місію своєї країни й мудрість й вождів. Заради цих цінностейвіддавали життя, йшли на подвиги й неймовірні страждання. І от ця системавпала. Ціннісні маяки радянського марксизму згасли, залишивши мільйони людей устані тяжкої духовної кризи, з відчуттям даремно прожитого життя і цілковитоїневизначеності навкруги; справжній масштаб цієї трагедії людського духуоцінять, можливо, лише наші нащадки. Природно, що за таких умов різкозагострюються потреба у «зміні віх», жадоба духовного оновлення, якенайчастіше, втім, мислиться як повернення до чогось, що вже існувало десь іколись у рятівному віддаленні від фатального історичного руху нашогосуспільства. Пошуки таких цінностей ведуть одних до філософії й ідеологіїкласичного європейського гуманізму, інших — до християнського віровчення в йоготрадиційному тлумаченні або ж до якоїсь іншої з існуючих релігій, дуже багатьох— у світ ідей, традицій та цінностей народно-національного буття. Кожен із цихнапрямів духовного відродження має, безперечно, свої, хай навіть поки що й скромні,здобутки. Є в них, проте, й свої труднощі, і насамперед одна спільна йфундаментальна, пов'язана з тим, що в царині духу загалом не буває простихповернень: хоч би як хотілося нам цього, ми не можемо сьогодні, на рубежістоліть, повністю відродити й продовжувати традиції, обірвані 80 або 100 роківтому. Змінився світ, змінилися й конкретні люди, і неважко переконатися, щонавіть найглибші філософські чи богословські твори, скажімо, початку XX ст.,дають відповіді все ж таки не зовсім на ті самі питання, які передусім хвилюютьнашого сучасника, за плечима котрого — трагічні реалії нинішнього століття.Саме через цей фатальний незбіг нерідко трапляється так, що проголошенняідеалів філософського й політичного гуманізму не рятує від згубних парадоксів,повернення до народних витоків виявляється суто поверховим, а прилучення доцеркви наших учора невіруючих сучасників частенько залишає сумніви щодо їхньоїінтелектуальної щирості. Як же цьому запобігти? Чого не вистачає для наданнядуховному відродженню глибокого, необоротного характеру? Коротко кажучи —насамперед нашої здатності бути самими собою. Того самого етичного «самостояння»,про яке ми вже згадували. Відомий знавець європейської культури й мистецтваЕрвін Панофські присвятив спеціальну працю розглядові питання: чому, власне,класичне відродження античності («Ренесанс» з великої літери) стало можливимлише в Італії XIV—XV ст., адже настійливі спроби це зробити («ренесансі» змалої літери) з боку впливових політиків, митців, духовних діячів траплялися й раніше?Відповідь, яку здобув у своїх розвідках учений, така: справжній Ренесансуможливився тоді, коли людина нових часів відчула свою незалежність відантичності, впевненість у самій собі, міцний грунт під ногами. Тільки тоді й їїставлення до античної спадщини стало вільним, по-справжньому творчим, і вонавиявилася в змозі цю спадщину відроджувати — не «гальванізувати. труп»античної культури, а «воскресити й душу».
3. Мораль ізвичай
Нагадаймо, що мораль і право репрезентують, відповідно, позаінституційнуй інституційну форми регуляції людської поведінки; під цим кутом зору вони туті розглядалися. Проте як інституційна регуляція не зводиться тільки до правової— власне кажучи, її прикладом може бути будь-яка діюча в суспільствіорганізація, що так чи інакше визначає права й обов'язки своїх членів, — так імораль є далеко не єдиним механізмом регуляції позаінституційної. Суттєвим дляуточнення специфіки моралі як суспільного явища постає в цьому зв'язку їїпорівняння з такою формою позаінституційної ж регуляції людської поведінки, якзвичай.
Подібно до моралі, звичаї також складаються спонтанно в житті конкретнихлюдських спільнот. Порівняно з правом і мораллю звичаї найглибше вкорінені впервісному синкретизмі, в давній історії людства. (Ми не можемо говорити пропервісне право, але про первісні звичаї — цілком.) Саме звичаї, хоча це незавжди усвідомлюється, є найбільш глибокою і масовою формою регуляції й нашогосьогоднішнього життя — в переважній більшості випадків, спілкуючись із людьми,реалізуючи свої цілі тощо, ми діємо, спеціально не розмірковуючи над цим,просто так, як це заведено, як це звично для нас і тих, хто нас оточує. Цестосується як повсякдення, так і свят, урочистостей тощо. Лише стикаючися знеординарними ситуаціями й проблемами, різного роду несподіванками, ми мусимовідступати від звичайної — звичаєвої — колії й шукати нетривіальних шляхів,зокрема й у галузі моралі.
Зважаючи на це, впорядковуюче значення звичаю в суспільному житті справдіважко переоцінити — так само як і значення традицій, усталених навичоклюдського мовлення і мислення, що сполучають наше сьогодення з історичнимдосвідом людства. Руйнування усталених звичаїв, як показує багата на соціальній культурні катаклізми історія XX ст., —процес болісний, що веде до примітивізаціїй розкладу людських стосунків, породжує хаос і дезорієнтацію. Недарма йсьогодні так гостро стоять питання відродження звичаєвої структури людськогобуття — це, так би мовити, той хліб моральності, без якого вона — аж дощонайвищих своїх проявів — існувати не може.
Проте, віддаючи звичаям належне, зважимо все ж і на їхню принциповувідмінність від моралі. Якщо спробувати сформулювати найзагальніший принципзвичаю як такого, він, як зазначається в літературі, мав би вимагати: Роби так,як роблять усі! Дотримуючись звичаю, а маю діяти так, як діади за подібнихобставин мої діди-прадіди, як діють мої сусіди та знайомі. Виправданням абообґрунтуванням того чи іншого вчинку тут є наявність певного прецеденту ісформованих ним чекань: те, що має бути, цілком зумовлюється тим, що було й є,тим, що заведено, узвичаєно.
На відміну від цього мораль ґрунтується на дещо іншій засаді, від людинивона вимагає: роби так, як мусять робити всі! Отже, перед тим, як учинити щось,я маю щонайперше спитати себе не про те, як повівся би на моєму місці мій сусідабо прадід, а про те, чого в даній ситуації вимагає від мене мій обов'язок.Таким чином, мораль у порівнянні зі звичаєм вводить принципову відмінність міжсущим і належним, між тим, що було й є, і тим, що має бути. Прецедент для неївже не є кінцевим виправданням будь-якого вчинку або утримання від нього. Якзазначав творець етики категоричного імперативу І. Кант, навіть якщо б я знав,що за всю історію людства ніхто ще не виконав свій обов'язок належним чином, цене звільнило б мене від необхідності свій власний обов'язок — виконати,виконати його тут і тепер. Адже ця моральна необхідність залежить не відемпіричних зв'язків і прецедентів, що їх я можу спостерігати в минулому, а лишевід внутрішніх вимог самої сфери обов'язковості як такої.
Звідси випливає, що й усе суще, все людське буття мораль не може прийматив силу самого лише факту його наявності у світі. Моральна точка зору виходитьіз того, що саме існування і повторення чогось нехай навіть протягом століть щене свідчить про те, що так воно й має бути; давня несправедливість, навітьосвячена звичаєм, справедливістю від цього ще не стає і з позицій моральноналежного може бути засуджена так само, як і несправедливість, скоєна вчора абосьогодні. Із сказаного випливає як докорінна відмінність, так івзаємодоповнюваність звичаю і моралі в суспільному житті. Сила звичаю — могутняпідвалина, що цементує, скріплює наявний устрій людського буття і взаємин,забезпечує усталеність у його функціонуванні. Що ж до моралі, то вона можепідсилювати дану роль звичаю, якщо, виходячи з власних критеріїв, вважаєіснуючий стан речей виправданим і належним. Якщо ж ні — мораль постає якреволюціонізуючий чинник, що протистоїть консерватизму звичаю і спрямований найого подолання.
На чиєму ж боці правда в цій давній суперечці звичаю і моралі?
Якщо не обмежуватися вузько традиціоналістською чи, навпаки,моралізаторською точкою зору, а спробувати поглянути на справу ширше — мусимовизнати, що трапляється по-різному. В багатьох конкретних випадках рацію,безперечно, має мораль, і засудження нею тих або інших звичаїв слід розглядатияк свідчення їхньої історичної вичерпаності. Так, у засудженні кровної помсти,людських жертвопринесень, рабства мораль, звичайно ж, була права; цю її правотупідтвердив наступний розвиток людства. І тепер ми нерідко стикаємося з такимморальним осудом звичаїв давньої й недавньої минувшини, в обґрунтованості якогосумніватися не доводиться.
Разом з тим цілком очевидно, що й звичаї виникають не на голому місці. Якимиб архаїчними чи абсурдними вони часом не здавалися, потрібно зважати на те, щов них акумульовані життєвий досвід і мудрість багатьох поколінь — досвід імудрість, що не завжди відкриваються короткочасному, не дуже проникливомупоглядові людини, зануреної в актуальні проблеми власного сьогодення.
Через це в моралістичній критиці тих або інших звичаїв, за якими стоїтьвікова традиція, треба, взагалі кажучи, бути обережними й не поспішати, якмовиться, разом з водою вихлюпувати й дитину. Засуджуючи, скажімо, звичаї,пов'язані з утвердженням нерівності статей, з антигуманним приниженням жінки,чи ж варто, як ми це нерідко спостерігаємо нині, доводити цю зрівняльнукампанію аж до тієї абсурдної межі, за якою втрачається сам виплеканий вікамиантропокультурний образ жіночності — а відповідно і чоловік відчуває все меншеспонук розвивати свої, власне чоловічі чесноти?
На відміну від сфери права тут, у відносинах між звичаєм і мораллю,чітких, заздалегідь визначених критеріїв розмежування бути, зрозуміло, не може— все вирішує наша здатність осмислити кожен конкретний випадок, нашітактовність і почуття міри, що є загалом одними з найважливіших культуротворчихздатностей людини.
Висновки
«… Мораль, — писав німецькиймислитель, — власне кажучи, є навчання не про те, як ми повинні зробити себещасливими, а про те, як ми повинні стати гідними щастя».
Я згоден із цим виреченням і розумію,що для досягнення щастя необхідні не тільки знання, але й воля, твердийхарактер, високі ідеали й шляхетні почуття. Потрібно не тільки розуміти, нетільки знати правила поведінки, але й уміти, хотіти, сміти їм випливати, тобтомати те, що дає практичне життя, а не тільки «практична філософія». Мораль — лише частина життя, а не все життя, але кожна частина важлива, особливо якщо цечастина необхідна, без якої неможлива гармонічна діяльність цілого. А моральсаме така частина.
Становлення моралі і її розвиток — процес тривалий і ще досить далекий від своєї кульмінації. Можна сказати, щомораль у власному змісті цього поняття ще перебуває в процесі становлення. Їїторжество як суспільного явища, коли її історичні зв'язки з релігією будутьзабуті, коли вона стане повсюдним і визначальним законом міжлюдських відносин.Це говорить про надзвичайну складність і тривалість становлення в людинівластиво людського, про грандіозність і невимірну глибину історичного процесу.
Література
1. ВолченкоЛ.Б., Добро и зло как этические категории, -Москва, 1975.
2. МалышевскийА.Ф., Карпунин В.А., Пигров К.С., Введение в философию. – М., 1995.
3. БлюмкинВ.А. Этика и жизнь. – М. 1987. – 111с.
4. БоголюбовЛ.Н. Человек и общество. – 7-е изд. – М. 2001. – 414с.
5. ГоловкоН.А. Мораль: сознание и поведение. – М. 1986. – 208с.
6. ДробницкийО.Г. Понятие морали: Историко-критический почерк. – М., 1984.
7. КучинскийС.А. Человек моральный. – 2-е изд. – М. 1987. – 303с.
8. ПрохоровА.М. Большая советская энциклопедия. – 3-е изд. – М.:, 1974. – 615с.
9. Философия,под ред. В.П. Кохановского, -М., 1995.
10. Философскийсловарь, под. ред. И.Т. Фролова, -М. 1986.