Реферат: Канон в естетиці

Контрольна робота

з дисципліни: Етика іЕстетика

Варіант №

Чернігів – 2009

Зміст

Вступ

Канон в естетиці

Висновок

Список літератури

Вступ

Етика (від грєц.еі/ііса – звичай, характер) – наука, яка вивчає мораль, моральність. Яквизначення специфічної сфери дослідження, термін «етика» вперше використавАрістотель.

Специфікувзаємодії етики й естетики, з наголосом на проблемі творчості, вивчав інімецький філософ ИОГАНН ФІХТЕ (1762– 1814). Він був прихильником ідеїтотожності естетики і теорії мистецтва, а специфіку мистецтва виявляв черезпорівняльний аналіз: «мистецтво – наука», «мистецтво – мораль». Саме мистецтво,на думку філософа, сприяє становленню цілісної людини. Й. Фіхте включає етикудо структури філософського знання і поєднує моральність з творчою активністюлюдини. Це був принципово новий аспект аналізу співвідношення «філософія –етика – творчість», особливо якщо враховувати, що Фіхте намагався доповнитиідею І. Канта про «чуттєву» і «моральну» людину положенням про можливість черезвиховання піднести чуттєві потяги до рівня обов'язку.

Особливу рольетика відіграє під час аналізу мистецтва як складової частини предметаестетики. Кожна конкретна естетична ідея виступає певною мірою узагальненнямрозвитку мистецтва та естетичної діяльності взагалі і у конкретну історичнуепоху зокрема. Виходячи з цього, доцільно порушити і розглянути питанняпрофесійної етики митця, його моральної відповідальності за наслідки власноїтворчості. Це пов'язано з тим, що мораль є надзвичайно важливим елементомлюдської діяльності, сама діяльність людей в усій її різноманітності таспецифічності не може не накладати відбиток і на специфіку моральної регуляції.Існують окремі види людської діяльності, що висувають особливо високі і навітьнадвисокі моральні вимоги до осіб, котрі цією діяльністю займаються професійно.

Канон вестетиці

У світській свідомостіпоняття «канон» найчастіше асоціюється лише з одною стороною йогоіснування — художньої. Але ще А.Ф. Лосєв, намагаючись визначити поняттяхудожнього канону, відзначав надзвичайну «суперечливість і заплутаністьпредставлень про його сутності». Він не говорить про причини такогоположення. На наш погляд, однієї з них є те, що канон для культур канонічноготипу — поняття більш широке, що має як естетичні, так і не естетичні аспекти, ірозглядати будь-які його прояви необхідно, з огляду на всю його цілісність. Яквідзначає відомий дослідник середньовічної давньоруської естетики В.В. Бичків,«будучи конструктивною основою художнього символу, канон, як правило, небув носієм естетичного (або художнього) значення. Воно, однак, виникало на йогооснові в кожнім конкретному творі мистецтва» [3.С.156].

Визначаючи (поЛосєву) художній канон як кількісно-структурну модель художнього твору,необхідно відзначити, що кількісні характеристики і структура моделівизначаються вже не естетичними нормами, тобто лежать поза художньою сферою.

Православнийканон як культурний феномен складається в епоху середньовічноїсхідно-християнської культури. Відразу обмовлюся, що в даному випадку неробиться розходжень між візантійською і давньоруською культурою, щорозглядаються в цілому як культура східно-християнська, оскільки мова поки йдене про специфіку, а про загальні основні моменти. Можна послатися на авторитетС.С. Аверинцева, що писав у своїй «Поетиці ранньо візантийскоїлітератури»: «Літературознавець, що придивляється до поетики ранньовізантийскої літератури, як би займає спостережливу позицію в самого джереластійких канонів, що визначили словесне мистецтво древньої Русі і всьогосхідноєвропейського середньовіччя» [1.С.7]. Загальновідомим є фактнайсильнішого впливу візантійської духовної культури на середньовічні культуриЄвропи й Азії, і насамперед — на культурний світ південних слов'ян і ДревньоїРусі. Особливо послідовно цей вплив був відчутний у сфері художнього мислення,так що в окремих випадках представляється можливим і показовим залученняканонічних пам'ятників давньослов'янського мистецтва для підтвердження тих абоінших положень візантійської естетики і навпаки.

Канон — поняттябагатозначне. У цілому його тлумачень біля десятка. У силу специфікисередньовічної християнської свідомості всі ці значення присутні всхідно-християнській середньовічній культурі, що на іншому рівні повернулася донерозчленованого філолофсько-релігійно-художнього мислення, причому релігійнийаспект грав у цьому синтезі визначальну роль. «Канонічність, як і рядінших характеристик візантійської культури, була найтіснішим образом зв'язанаіз системою світорозуміння візантійців. Лежача в її основі ідея образа, знака,сутності, принцип ієрархічності і статична система антиномій, що вимагалапостійного споглядального поглиблення в ті самі феномени (образи, знаки,формули, тексти і т.п.), привели до організації культури по стереотипномупринципі. При цьому виник ряд стереотипних рівнів: этикетність придворногоцеремоніалу, богослужбовий канон, народні обряди, канонічність літератури іживопису і т.д. Усі вони в структурі загальної культури були тісно зв'язані іробили один на одного постійний вплив» [2.С.146].

Так які жзначення характерні для канону в середньовічній культурі?

Канон біблійний — сукупність книг Біблії, визнаних церквою «боговдохновенными»,застосовуваних у богослужінні в якості «священного писання». У цьомузмісті спочатку саме навчання церкви називається в древній Церкві (у ИренеяЛионского й інших) каноном, потім значення перенесене і на склад тих книг, щомістять у собі це навчання (у перший раз це зустрічається в Оригена). Багатовчених, за прикладом Земмера, пояснюють слово «канон» у застосуваннідо священного Писання в змісті каталогу або списку книг, призначених для читанняв церкві.

Канон церковний — правила в області догматики, культу, організації церкви, зведені християнськоюцерквою в закон.

Канон — жанроваформа візантійської гімнографії, що склалася до VIII в., що витиснула кондак якзі сфери літературної творчості, так і з церковного побуту, має складнуструктуру (він складається з дев'яти пісень, кожна з яких членується на ірмос ітрохи тропарей).

Канон — формабагатоголосної музики, заснованої на строгій імітації -проведенні у всіхголосах однієї і тієї ж мелодії, у кожному наступному голосі виступаючій дотого, як вона закінчилася в попередньому.

Канон вобразотворчому мистецтві — система стилістичних і іконографічних норм, щопанують у мистецтві якого-небудь періоду або напрямку. Імовірно, тут мається наувазі поняття «художній канон», і цей термін застосуємо не тільки дообразотворчого мистецтва, але і до мистецтва взагалі.

Канон — добуток,що служить нормативним зразком.

За всіма цимизначеннями лежить споконвічне значення грецького слова «канон» як«норма», «правило» (у буквальному значенні — пряма тичина,усяка міра, що вказує прямий напрямок) [4].

У Древній Греціїкомпозитори, граматики, філософи, медики цим словом називали звід основнихположень або правил по своїй спеціальності, що мали аксіоматичний абодогматичний характер. Епікур називав логічною канонікою [6].

У якостісамостійної естетичної категорії канон був теоретично осмислений давньогрецькимскульптором Поліклетом (V в. до н.е.) у трактаті «Канон». РозробленаПолікретом система ідеальних пропорцій людського тіла стала нормою дляантичності і, з деякими змінами, для художників Ренесансу і класицизму. [С.10.С.137]. Канон як термін зберіг свою класичну і більш пізню класичнунормативність, але характер норми вийшов за межі античної антропометрії.Виникнувши як конкретний канон визначеної метричної системи в скульптурі,поняття «канон» виходить за межі свого первісного значення іпереходить у більш загальну сферу правила як такого.

З художнімканоном виявляється зв'язана не тільки метрика, але й ієрархія, символіка,онтологія. Канон здобуває набагато більш ємну і широку характеристику.Канонічні ознаки виявляються й у явищах культури, що передують зразкам античноїГреції.

Що ж стосуєтьсясередньовічної епохи, ознаки канону як естетичної категорії не були розробленіу візантійських мислителів. Хоча поняття канону було досить популярним, воновживалося насамперед у догматику, літургиці.

Мабуть, тільки вМихайла Пселла ми зустрічаємо «канон», що розуміється в змісті естетичноїнорми. Вищою оцінкою людської фігури є її зіставлення зі статуєю, з«каноном» [8.С.254-255]. Ясно, що тут Пселл мав на увазі канонічністьантичної пластики, можливо — знаменитий «Канон» Поліклета.

Та ж відсутність естетичноготерміна «канон» ми спостерігаємо й у Древній Русі. Для приклада бувдосліджений текст «Стоглава» — збірника, що містить опису діянь іпостанов Собору 1551 р., що також звався Стоглавого. Це собор проходив у Москвіпід головуванням митрополита Макарія і був скликаний для упорядкування різнихсторін церковного життя, у тому числі і мистецтва (зокрема, іконописання).

У тексті«Стоглава» слово «канон» уживається усього два рази. Углаві 13-й «Відповідь від священних правил про жертовник і про кутейніку»:"Інша стать олтаря кутейнік зветься, і в нього вноситься про здоров'яколиво і канон і інша і на саме Воскресіння Христово паски сир, яйця й інші, їжухристиянам повелено їсти" [9.С.284]. Тут йде розмова про приміщення вкутейнику предметів, не підметів внесенню у вівтар. Канон тут, як видно, книгазаконів.

У главі 16-й«Правило 17 Святого Іванна Милостливого в повчання попам. Мова тут йде пробогослужіння, і в даному випадку під каноном розуміється особлива групахристиянських піснярів, що входять до складу церковних служб. У тексті ж, щостосується іконописання, уживаються словоформи типу — божественний статут,закон.

Як видно, термін»художній канон" — продукт уже нового часу. Але оскільки, як вважаєС.С. Аверинцев, диференційованої науки естетики зі своїми категоріями ранішенового часу все-таки не було, відсутність науки естетики припускає як своюпередумову і компенсації найсильнішу естетичну омальованість усіх формосмислення буття. Поки естетики як такий ні, немає і того, що не було биестетикою [1.С.33].

Тому, незважаючина відсутність канону як естетичної категорії, ми можемо вбачати естетичнийпочаток у всіх інших проявах канону.

Більш того, якзатверджує В.В. Бичків, «філософський і естетичний матеріал, як правило,не вирізається тут з текстів, релігійних по своєму утилітарномупризначенню.»

Тим самимвивчення канону художнього розширюється до осмислення всієї категорії канонувзагалі. Уже з початку XX століття формується богословське відношення до ікони.Починається воно з о. Павла Флоренского, простежується в працях багатьохбогословів і світських учених, кінчаючи останніми роботами — Язиковий, Бычкова,Боброва й ін.

Ще П. Флоренскийпише про неправильне відношення істориків і богословів XIX століття до канону.Він говорить про те, що канон не можна оцінювати як церковний консерватизм, щоперешкоджає спробам народження нового церковного мистецтва, тобто як причинуйого умирання. Події XIX століття переконують нас у цьому. Іконописне мистецтвоне тільки не висохнуло, але й одержало подальший розвиток на основі старихканонічних форм і сюжетів. Крім того, вивчення історії іконографії переконуєнас у тім, що канон був живим на всіх етапах існування православної культури.Багато в чому життя канону обумовлена саме його багато аспектною. Естетичнийзміст канону спирається на іншо-естетичну сферу. Усі процеси, що відбувалися вправославній культурі, робили на нього своя дія.

Великий вплив назміни в художньому каноні робить таке явище християнської культури, якканонізації святих, котра може розглядатися як тип культурної діяльності, дехудожнє — ширше — естетичне займає далеко не останнє місце.

Зіставляючипоняття «канон» і «канонізація», можна відштовхуватися відетимології слова. І той і інший термін походить від грецького. Канон роблятьвід значення «міра, що визначає прямий напрямок», а слово канонізаціявід значення «список, каталог». Наскільки ж ці поняття розійшлися впроцесі руху історії, мови і культури, і є чи більш глибинний зв'язок між цимисловами, чим загальний корінь?

Канонізація — шанапокійного подвижника до лику святих.

Тут можна говоритипро офіційну канонізацію як акті досить формальному, а можна розумітиканонізацію як момент визнання святості якої-небудь особи в очах віруючих іфеномен існування категорії святості як такий у свідомості людей.

Як визначенупроцедуру канонізація оформилася у відносно пізніше час. Перше відоме нампатріарша постанова про проголошення подвижника святим відноситься вчасноконстантинопольського патріарха Фотія (близько 810-895 р.) [5.С.35-36].

У російськоїцеркві зовнішні формальні ознаки канонізації були визначені лише в XVI століттісоборними процесами 1547 і 1549 р. Ці ознаки і дотепер залишаються підставоюколонізаційного діловодства: літературне прославляння завдяки складанню житій,церковних канонів, дарунок чудотворний, нетління мощів.

Однак потрібновідзначити, що неофіційна канонізація відбувалася ще з перших століть існуванняхристиянської церкви.

Церковна громадаабо окрема особа одержували благословення єпископа на збереження мощів іщорічне святкування його пам'яті. З розвитком шанування святих подібне визнаннявиражався у внесенні імені святого в диптихи і мартирологи (от де простежуєтьсязв'язок з каноном у значенні списку, каталогу).

Висновок

Узагальнюючи всещо було сказано, усе це доводить, що шанування святих існує як культурно-релігійнийфеномен і виникає незалежно від офіційних постанов. З одного боку, слово«канонізація» можна переводити як узаконювання (оскільки канон — цезакон), з іншого боку, є й інший закон, набагато більш високого порядку,зв'язаний з розумінням святості й істини. Святими в християнському розумінністають ті люди, що слідом за Христом повторюють шлях святості й у свою чергустають прикладом, «правилом віри благочестя». Святий — це зразок,тобто норма, а значить канон.

І цей канон усилу специфіки східно-християнського світосприймання не може бути зовнішньоестетичний або антиестетичний. Як святість — правило віри, так і втілення цьогоправила в художніх образах повинне бути благочестиво, пристойно з поглядурелігії й одночасно естетично.

У підсумкунеобхідно відзначити ще одну «естетичну» сторону канонізації.Канонізація — процес створення образа святого, і це саме художній образ,оскільки створюється він у творах мистецтва: у літургії, житії й іконографії. Ітут ми простежуємо логікові зовсім специфічну, тому що об'єкт носить тількиім'я і відбиває фактологію історичного персонажа.

Логіка цяпідлегла логіці створення канону, тобто приклада, правила християнськогоподвигу, що визнається за норму, зразок. І твір мистецтва, що розповідає процьому, саме стає правилом, а мистецтво — канонічним.

Таким чином, мибачимо глибокий зв'язок між каноном і канонізацією, що, у свою чергу, багато вчому починає визначати художній канон при створенні нових творів мистецтва, щовиникають на її основі.

Списоклітератури

1. Аверинцев С.С. Поетика ранньо-візантійськоїлітератури. М., 1977.

2. Бичків В.В. Візантійська естетикаМ., 1977.

3.Бичків В.В. Духовно-естетичніоснови давньоруської ікони. М., 1995.

4. Брокгауз Ф.А., Ефрон І.А.Енциклопедичний словник. Спб., 1895. T.16.

5. Живов В.М. Святість: Короткийсловник агіографічних термінів. М., 1994.

6. Коротка філософська енциклопедія.М., 1994.

7. Лосєв А.Ф. Про поняття художньогоканону //Проблеми канону в древнім і середньовічному мистецтві. М., 1973. С.6-15.

8. www.yspu.yar.ru