Реферат: Стан і перспективи розвитку СНД
СНД як об'єднання 12 держав пострадянського простору виникла післярозпаду СРСР відповідно до Мінської угоди, Алма-Атинської декларації таПротоколу до Мінського договору. При створенні СНД було визначено, щоСпівдружність будується на принципах міжнародного права. Членство в СНД єдобровільним, і кожен з учасників має право його призупиняти чи припиняти.Органи СНД мають суто консультативні та координуючі функції.
Розвал Радянського Союзу тастворення СНД в 1991 році були тільки початком перебігу складних інтеграційнихі дезінтеграційних процесів на терені останньої імперії світу. СНД виявиласьполітично й економічно неспроможною, нестабільною структурою. Неефективністьфункціонування Співдружності зумовлена її суперечливою природою, яка закладенав концепцію її існування. Власне, СНД виникла як механізм розв'язання протиріч,що виникли в часи «перебудови» ще у колишньому СРСР між союзнимЦентром і периферією, яку утворювали радянські республіки. Боротьбавідцентрових і доцентрових тенденцій розвитку призвела до утворення новихнезалежних держав з власним розумінням своїх національних інтересів, тоді якфункції «центру» перехопила одна з новоутворених держав — РосійськаФедерація, яка проголосила себе спадкоємницею СРСР і згодом почала спрямовуватисвою політику на відновлення Союзу, тобто знову почала «збиратиземлі» навколо Москви. Однак зростаюча біполярність відносин в СНД по осі«центр — периферія» фактично призвела до формування двох блоківкраїн, які мають протилежні погляди на роль, функції, організацію і майбутнєцієї структури.
Функції СНД та труднощі їхреалізації. Утворення СНД в цілому можна вважати історично виправданим на етапістановлення нових держав пострадянського простору, але за сучасних умов, колицей процес фактично закінчився, її існування стає проблематичним. Щоброзібратися, що є позитивним і що негативним у діяльності СНД за останні сімроків, необхідно проаналізувати реальні функції та цілі, що виправдовували їїіснування. Відзначимо також, що кожна з функцій має подвійну природу (відцентровута доцентрову) згідно з різними концептуальними схемами бачення СНД:
а) Культурно-історичнафункція зумовлена спільним минулим і полягає в підтримці відчуттясолідарності народів пострадянсько го простору, яке склалося за умов тривалогоспівжиття в межах Російської імперії та СРСР. Існує також певна гуманітарнаєдність країн СНД, зокрема — подібні системи освіти,«російськомовність», родинні зв'язки тощо. Загалом, ця функціязбережена в існуванні СНД, що значно пом'якшило «шок» у населенняпострадянських країн, викликаний розпадом СРСР. Було збережено режим вільногопересування через нові кордони, конвертованість документів про освіту танаукові звання, елементи спільного інформаційного простору тощо. Разом з тим, упострадянському просторі набула поширення «гуманітарно-інформаційна»гегемонія РФ (вимоги щодо захисту «російськомовних» і введенняподвійного громадянства, тенденційність російських мас-медіа тощо). Навряд чисправедливим можна назвати той факт, що робочою мовою Співдружності визнано лишеросійську.
б) Міжнародно-правовафункція. Утворення СНД сприяло більш цивілізованому вирішенню проблем,пов'язаних з трансформацією колишніх радянських республік у незалежні країни(механізм «розлучення»). Після закінчення цього процесу внаслідок укріпленнянаціональних держав, їх виходу на міжнародну арену, укладання двосторонніхміждержавних угод з РФ тощо, міжнародно-правова функція Співдружності віснуючому вигляді втрачає сенс і має отримати інше навантаження.
В ситуації, що склалася, Співдружність як об'єднання незалежнихдержав поступово трансформується у проросійську наддержавну структуру.Незважаючи на те, що «столицею» СНД за Біловезькими угодами булопроголошено Мінськ, основні структури й органи СНД перебувають у Москві. РФ усіляконамагається закріпити в очах міжнародного співтовариства своє право надомінування в СНД, про що, зокрема, свідчить намагання закріпити статус СНД вООН і під егідою цієї організації безконтрольно проводити свої інтереси. Цьомусприяють і широкі пропагандистські заходи РФ з метою відвернення увагиміжнародного співтовариства від нових незалежних країн або формування їхньогонегативного іміджу.
Створення розгалуженої структури органів СНД можна вважатинаслідком існування старих стереотипів бюрократичної свідомості радянськихчасів. У діяльність Співдружності були привнесені принципи радянської системи,і це багато в чому спричинило її неефективність. Фактично рішення органів СНДмають необов'язковий характер, і кожна країна дотримується лише тих з них, якідля неї вигідні й узгоджуються з національним законодавством. Так, Україна непідписала Статут СНД і є лише його асоційованим членом, не бере участі вМитному та Платіжному союзах, не працює в органах військового співробітництва.У Міжпарламентській Асамблеї Україна має лише статус спостерігача.
в) Економічнафункція. При створенні СНД важливо було зберегти раціональні економічнізв'язки, що сформувалися за умов колишнього єдиного народногосподарськогокомплексу. Існує взаємодопов нюваність та взаємозалежність економічних системкраїн — членів СНД, спільні проблеми у здійсненні економічних перетворень, якіможна було б вирішувати узгоджено.
Однак сподівання на створення ефективної моделі міждержавнихекономічних зв'язків так і не справдилися. В економічних органах СНД закріпленоросійське домінування. Митна угода здебільшого не спрацьовує, а в торгівлі РФ зкраїнами СНД існують значні протекціоністські бар'єри, дискримінаційні щодочленів Співдружності. Залежність економік країн СНД від поставок з РФ остання використовує для значного підвищення своїх цін порівняно із світовиим з метоюполітичного тиску або досягнення односторонніх вигод. Все це змушує державиСпівдружності шукати інші варіанти реалізації власних інтересів економічногорозвитку.
г) Військово-політичнафункція і проблеми безпеки. На початковій стадії існування СНДзберігалися елементи спільного військового командування та воєнноїінфраструктури сил стратегічного призначення. З розбудовою національнихзбройних сил, з передачею ядерних озброєнь з України і Казахстану до РФ, ізвлагодженням ситуації навколо Чорноморського флоту ця функція поступововідмерла. Спроби її реанімації у вигляді Ташкентського пакту успіху не мали, іфактично військова співпраця переведена в площину двостороннього співробітництва.Функції захисту кордонів по зовнішньому периметру країн Співдружності (крімУкраїни) свого часу перейняла на себе РФ, але з розбудовою національнихприкордон них військ ця функція також поступово відмирає.
Прихильники реінтеграції пострадянського простору на засадахросійського домінування вважають, що без військово-політичної присутності РФ унових незалежних державах тут неодмінно виникатимуть міжетнічні таміжконфесійні конфлікти. Та практично, якщо ці конфлікти й виникали, то багатов чому не без участі самої РФ. Грузія висловлює незадоволення поведінкою РФ вАбхазії. Азербайджан аналогічно незадоволений російською підтримкою вірменськоїсторони. Україна могла опинитися перед загрозою масштабного конфлікту в Криму,інспірованого з боку РФ. Чеченський конфлікт виник саме внаслідокнеконструктивної позиції Москви тощо. Теза про необхідність російськоївійськової присутності в країнах СНД не витримує критики й відповідає скорішегеополітичним амбіціям Москви, ніж інтересам воєнної безпеки інших країнСпівдружності.
Сім років існування СНД засвідчили, що Співдружність якінтеграційне об'єднання держав пострадянського простору так і не склалася.Прийняті її керівними органами близько 800 документів фактично не діють.Координуючі інституції аж ніяк не впливали на розвиток економіки країн СНД.Якщо і виникали деякі елементи інтеграції, то це робилося за рахунокдвосторонніх угод. Обсяги торгівлі осьової країни СНД — РФ з іншими членамиСпівдружності в 2,5 разу менші, ніж з іншими країнами світу. Замість проголошеногоекономічного зростання, РФ сповзає у все глибшу соціально-еконо мічну кризу.
Загалом слід визнати, що Співдружність має тенденцію доперетворення в механізм реалізації виключно російських інтересів. Пануючи вробочих органах СНД, РФ фактично має можливості проводити такі рішення, якіузгоджуються з її власними національними інтересами, але часто-густо суперечатьінтересам інших країн-членів. Домінування російських інтересів в СНД аж ніяк несприяло розгортанню того потенціалу співробітництва, який планувався спочатку.Це, зрозуміло, викликало певну занепокоєність і опір з боку нових незалежнихдержав, які стрімкими темпами розбудовували власні державницькі структури іпоглиблювали власне розуміння своїх національних інтересів.
У відносинах між країнами СНД та РФ накопичуються економічні,політичні та правові протиріччя. Незадоволеність станом справ виявилася наостанніх зустрічах керівників держав СНД, де гостро критикуваласянеконструктивна позиція РФ. Показовою є тенденція до утворення в пострадянськомупросторі, в межах СНД, особливих інтеграційних підструктур (Союз РФ таБілорусі, Митний союз 4-х, центральноазійський економічний союз, ГУАМ тощо).Співдружність поступово перетворюється в багаторівневу структуру з різнимступенем участі в інтеграцій них процесах окремих країн.
Основними причинаминежиттєздатності та нестабільності СНД є:
1.Нерівноправність відносин між країнами СНД, а також претензії РФ на політичне,економічне, інформаційне та соціокультурне домінування.
2. Намагання РФрозглянути весь пострадянський простір як зону «легітимних» життєвоважливих її інтересів.
3.Несумісність вимог РФ щодо координації зовнішньої й економічної політики країнСНД з повним ігноруванням нею інтересів і пріоритетів країн-партнерів.
4. Постійніспроби РФ сформувати в рамках СНД новий військово-політичний блок чи системуколективної безпеки (для кого і проти кого?).
5.Стратегічний курс РФ на розбудову наддержавних структур СНД під її контролем іпрогресуючу інтеграцію пострадянських країн в новий потужний геополітичнийблок.
Політика РФ щодо СНД. Основні стратегічні пріоритети політики РФ щодо СНД завждивизначались намаганнями використати цю структуру як знаряддя реінтеграції СРСРу тій чи іншій формі, як засіб втілення у життя економічних, політичних,військових і територіальних амбіцій далеко за її сучасними межами. Первісносформована як об'єднання незалежних держав Співдружність поступовотрансформувалася в повністю підконтрольну Москві політико-економічну структуру.РФ не тільки прагне бути лідером і новим центром СНД, а й відкрито домагаєтьсяповного домінування в цій організації. Вперше представлена на жовтневому 1994р. самміті у Москві російська версія розвитку СНД не могла бутиохарактеризована інакше, як довгострокова програма реінтеграції СРСР. Порушуючивсі попередні домовленості, Москва стала центром функціонування СНД. Всіключові комітети і керівні органи СНД очолюються представниками РФ. Повністюзрусифікований комітет з питань оборони фактично перетворився на маріонетку, щоформально затверджує військові операції РФ у країнах СНД. Міжнароднийекономічний комітет, у якому РФ залишила за собою 50 відсотків голосів, також єнаочним прикладом «рівності по-російськи», що панує в СНД. Настирливіспроби РФ закріпити статус СНД в ООН потенційно можуть бути використані длявимог фінансової підтримки й санкціонування її військових операцій під виглядоммиротворчої діяльності, перетворення Співдружності в потужне знаряддяпросування російських інтересів на всьому геополітичному просторі колишньогоСРСР і за його межами.
Головні напрямки геополітичної стратегії РФ щодо країн СНД булиокреслені в указі Президента Єльцина № 940 від 14 вересня 1995 р.«Стратегічний курс РФ щодо країн — учасниць СНД», в якому весьпострадянський простір проголошено «насамперед зоною інтересів РФ».Розвинула цю стратегію Російська служба зовнішньої розвідки (СЗР) у доповіді«Росія і СНД: чи потребує зміни позиція Заходу?», яка стверджувала,що «об'єктивні» реінтеграційні процеси з неминучістю зумовлять реставраціюв рамках СНД «нової економічної, оборонної зони» за лідерством РФ. Цядоповідь пропонувала дві чітко означені альтернативи: або тотальна інтеграція векономічній і військовій сферах з формуванням «спільної оборонноїзони», об'єднаним командуванням і військовими підрозділами, що маєгарантувати стабілізацію, демократизацію і просування реформ, або повнадестабілізація СНД, яка "є загрозою всьому людству".
Тому цілком очевидно, що РФ не має наміру будувати відносини зкраїнами — членами СНД на основах рівного партнерства і норм міжнародногоправа, поважати їхній економічний і політичний суверенітет і територіальнуцілісність. На практиці "інтеграція", необхідність і корисність якоїшироко декларується в документі, означає розмивання суверенітету країн — членівСНД, підпорядкування їхньої діяльності інтересам РФ, відродженняцентралізованої наддержави.
Довгостроковастратегія РФ має включати:
· реформу геополітичних пріоритетів і механізму зовнішньої політикиРФ з метою посилення її домінування і впливу в кожній країні СНД;
· перенесення акценту в діяльності СНД з підписання угод нарозроблення проектів зв'язків у політичній, соціальній та економічній сферах.Створення фінансово-промислових груп, митних союзів, бірж, спільних банків ікредитних спілок з метою входження і домінування там РФ. Особливу роль прицьому має відігравати російська мова і російська культурна й інформаційнаекспансія;
· формування широкої мережі формальних і неформальних контактів зекономічними і культурними елітами СНД з метою створення умов для поширення йімплементації «зсередини» даної стратегії.
Аналогічні рекомендації даються і в іншій доповіді Ради з оборонноїта зовнішньої політики РФ «СНД: початок чи кінець історії?» (1997),де зазначено: «Треба визнати, що без жорсткої терапії російсько-українські відносини не одужають. Хоча розпад України — проблемний для РФваріант, проте краще сприяти йому, ніж терпіти постійний виклик України йерозію наших зусиль у близькому зарубіжжі.»
Таким чином, попри всі відмінності між представниками правлячоїеліти РФ, різними партіями і політичними угрупованнями, генераль на лінія РФщодо України цілком відповідає двом основним програмним настановам:
Програма максимум. Дезинтеграція або повна субординація України, повернення її доколишнього напівколоніального статусу в складі нового Союзу, конфедерації чифедерації. Встановлення тотального контролю над зовнішньою, військовою йекономічною політикою України.
Програма мінімум. «Фінляндизація України» в сфері «легітимної зони впливу»РФ. Прогресуюча економічна і соціокультурна експансія в Україну з метою тісноїприв'язки її політики до національ них інтересів РФ, забезпечення політичноїслухняності й економічної залежності України.
Підтримання інтеграційних процесів в СНД було й залишається дляРосійської Федерації надзвичайно важливою проблемою з огляду на низкувнутрішніх і зовнішніх чинників. Водночас політика «силовоїінтеграції» РФ країн СНД зазнала невдачі. Серед головних причин цього:
· обмеженість матеріальних і фінансових ресурсів РФ, поглибленняекономічної кризи та невизначеність внутрішньополітич ної ситуації роблятьнеможливим проведення активної експансіоністської політики;
· збіг у часі процесів розширення НАТО на Схід та розшаруван ня СНДістотно ослаблюють потенціал РФ як наддержави;
· розширення і поглибленнявідносин країн СНД з країнами Заходу та Сходу, їх поступове входження до іншихекономічних зон (ОЕС, ЧЕС, CEFTA).
За таких умов Москва змушена терміново шукати нові моделі стосунківіз своїми партнерами по СНД, і в першу чергу з Україною.
Україна в СНД. Від початку створення Співдружності з'ясувалися двідіаметрально протилежні ідеології щодо сенсу та перспектив розвитку цієїорганізації. Для України ставлення до СНД було насамперед як до механізму «цивілізованогорозлучення» республік колишнього СРСР, як до організації, в якій Українаперебуватиме лише певний час — до подальшої інтеграції з Об'єднаною Європою.РФ, навпаки, розглядала і розглядає СНД як проміжну форму відновлення колишньоїімперської державності, а в існуючому виді — як сферу домінування своїхінтересів.
Російські геополітики вважають, що орієнтація України на Захід іспроби від'єднатись від сфери впливу РФ неминуче призведуть до створенняперманентного джерела внутрішніх конфліктів. Не утруднюючи себе пошукомаргументів, вони приписують українцям сподівання, що начебто вони, спираючисьна підтримку Заходу, прагнуть поступово вигнати частину росіян з України,українізувати решту росіян і російськомовних українців. Власне, такі уявленняскоріше віддзеркалюють спосіб мислення самих росіян, ніж спосіб мисленняукраїнців (яким це робити і не спадає на думку).
Для протидії «телурократичним» амбіціям РФ Україназмушена проводити політику блокування пропозицій щодо створення наддержавнихструктур у межах СНД. Необхідність останніх мотивувалася тим, що ніби без такихорганів координація економічних зв'язків і врегулювання гострих політичнихпроблем між членами Співдружності та на їхніх теренах стають практичнонеможливими, а рішення, що приймаються керівниками відповідних країн, не маютьшансів бути виконаними. При цьому замовчувалися прагнення РФ забезпечитидомінування власних інтересів у колективних органах Співдружності.
За умов поглиблення економічної кризи прибічники ідеї одержавленняСНД можуть спиратися на значну підтримку частини населення як у РФ, так і вУкраїні й інших нових незалежних державах, яка ще ностальгічно зберігає спогадипро відносний добробут за часів СРСР. Водночас виявилося, що економічні(залежність від постачання із Сходу енергоносіїв, відсутність альтернативнихринків збуту власної продукції тощо), соціально-політичні, міжособистісні тощозв'язки на пострадянському просторі настільки вагомі, а альтернати ви їмнастільки непевні, що Україна протягом осяжного майбутнього приречена не простозберігати, а й поглиблювати та розвивати зв'язки з республіками колишньогоСРСР.
Україна зробила ставку на розгортання у межах СНД переважнодвосторонніх, а не багатосторонніх відносин. Так, готуються до підписанняміждержавні програми довгострокового (10 років) економічно го співробітництваУкраїни з Білоруссю, Вірменією, Грузією, Молдовою, Узбекисаном. Підтриматипозицію одержавлення СНД означало б працювати за логікою телурократичногопринципу. Але й тут з'ясувалося, що у стосунках з кожним із своїх партнерів поСпівдружності РФ як потужніша держава нав'язує свою волю. Відсутність єдностіміж членами СНД (у тому числі й щодо гегемоністських намірів РФ) вигідна лишеостанній.
Інші держави пострадянського простору частково вже обрали власнулогіку існування — таласократичну (країни Балтії) або телурокра тичну(Білорусь), але більшість, як і Україна, перебувають у стадії пошуків. До речі,як відомо, одним з чинників прискорення консолідації членів Європейського Союзубуло об'єднання Німеччини і побоювання сусідів щодо перспектив її гегемонії.Відповідно свідома й послідовна політика України, спрямована на зближення йкоординацію зусиль з Молдовою, державами Закавказзя, країнами колишньоїрадянської Середньої Азії, особливо Казахстану, сприяла б зміцненню їїміжнародних позицій.
Для України та деяких інших республік головна притягальна сила СНДполягала як раз у ліквідації центру. Вони категорично відкидають ідею створеннянового центру в Москві. Саме тому Україна постійно наголошує на своєму статусіасоційованого члена і ретельно уникає тісної участі у політичному тавійськовому співробітництві. Молдова проголосила, що її участь обмеженавиключно економічною сферою. Туркменистан та Азербайджан здебільшогоутримуються або відмовляються підписувати угоди СНД, брати участь у реальнійкооперації. Більшість саммітів СНД теж закінчувалися провалом. Провідніміністерства України дійшли висновку, що підготовлені у Москві пропозиції щодомитного і монетарного союзів разом з пропозиціями Російської Федерації поприєднанню України до запропоно ваного економічного союзу як повноправногочлена є передчасними. Особливо беручи до уваги, що пропозиції України щодозахисту економічного суверенітету країн СНД не були враховані при підготовцівідповідних документів.
Понад те, участь України в запропонованих союзах може бутирозцінена як зміна її зовнішньої політики і може зашкодити її сприйняттюкраїнами-членами ЄС як незалежної держави. Приєднання України до згаданих вищеугод може розглядатися РФ як привід для тиску з метою подальшого її втягуванняв інші наднаціональні (особливо військові й політичні) структури під егідоюСНД.
Таким чином, повне членство України в згаданих структурах можетільки призвести до її політичного й економічного відчуження від центрально- ізахідноєвропейських країн.
Незважаючи на те, що стратегічну політику України щодо СНД в1991-1997 роках важко назвати послідовною чи оптимальною (з точки зорунаціональних інтересів), Україні все ж здебільшого вдавалося протистоятиспробам РФ нав'язати своє економічне й політичне домінування. Цьому немалоюмірою сприяв самопроголошений статус асоційованого членства в СНД і постійнийтиск національно-пат ріотичних сил всередині країни.
Подальша еволюція Співдружності до структури, аналогічної ЄС,значною мірою залежатиме від темпів, послідовності та результатів економічнихта соціально-політичних перетворень в Росії і Україні. Неподоланні кризовісоціально-економічні явища, особливо на тлі слабкої інтегрованості у світовуекономіку та зростання питомої ваги політичних ризиків у зв'язку з наступнимипрезидентськими виборами в обох країнах посилюють ймовірність небажанихсценаріїв розвитку ситуації. Формуватимуться, зокрема, потужні політичні сили,які вбачатимуть вихід із становища, що складається, в реінтеграції держав СНДта створення на території колишнього СРСР самодостатнього геоекономічного тагеополітичного простору. Наслідками для нових демократичних держав, в томучислі і для України, будуть ізоляція цього простору від загальноцивілізаційнихпроцесів, консервування технологічної відсталості, втрата суверенітету тощо.
Раціональна політика України щодо СНД повинна, по-перше, базуватисяна національних, а не на кланових або корпоративних інтересах, а по-друге, бутиспрямованою на закріплення й утримання альтернативного лідерства в ційорганізації й загалом у регіоні. Як вже відзначалося, СНД фактично вже маєбіполярну полюсну структуру. Формування угруповання ГУАМ (Грузія, Україна,Азербайджан, Молдова) при лідерстві України й підтримці інших країн, якірозуміють всі переваги й вигоди створення регіональних угруповань, заснованихна принципах рівності та взаємної підтримки, були лише першою ознакою початкунових надзвичайно важливих інтеграційних процесів на терені колишнього СРСР.Результатом цих процесів буде формування регіональних структур і союзів«без Москви», і Україна може претендувати на місце «першогосеред рівних» в цих новоутвореннях.
Січнева (1998 р.) зустріч керівників країн Центральної Азії вАшгабаті продемонструвала як зростаючу тенденцію до рівноправної взаємовигідноїкооперації згаданих країн, так і стрімку втрату стратегічних позицій РФ у цьомунадзвичайно важливому регіоні. ГУАМ плюс країни Центральної Азії — це вжедев'ять країн СНД, які рішуче підтримують ідею створення нових рівноправних івзаємовигідних структур кооперації. Якщо до цього додати зростаючеспівробітницт во України з країнами Балтії й утворення у травні 1997 рокуБалто-Чорноморського Альянсу (Україна, Польща, Латвія, Естонія, Литва), тотенденції розвитку інтеграційних процесів на пострадянсько му просторі стаютьцілком очевидними.
Майбутнє СНД. Неодноразове перенесення зустрічей на найвищому рівнілідерів країн СНД свідчить про їхнє прохолодне ставлення до майбутньогоСпівдружності. Фактично країни СНД мають між собою мало спільного, крімісторичного минулого. Вектори пріоритетних інтересів окремих країн СНД всебільше набувають відцентрового від СНД спрямування. Зростає критика на адресуРФ, яка намагається використати структури Співдружності у власних інтересах,зневажаючи інтереси інших її членів, що найбільшої гостроти набуло на саммітілідерів країн СНД у Кишиневі.
Найближчим часом слід виробити нову концепцію України щодобагатостороннього економічного співробітництва, яка враховуватиме нові реалії впострадянському геополітичному просторі й відповідатиме структурі національнихінтересів держави. Економічне співробітництво доцільно налагоджувати всубрегіональних системах, до яких включаються країни за власними сферамиінтересів, а не за принципом існування в пострадянському просторі.
Створення в Євроазійському просторі ще однієї спільноти на взірецьєвропейської навряд чи є можливим і доцільним з огляду на обраний Україною курсна інтеграцію в існуючі європейські структури. Жорстка прив'язка до нової,«зміцненої», моделі СНД назавжди означатиме відмову від самостійноїєвропейської політики, а згодом і від будь-якої самостійності узовнішньополітичних і зовнішньоекономічних справах. Між двома системаминеодмінно виникатиме конкурентна боротьба за геостратегічні й геоекономічнівпливи, в якій Україна відіграватиме периферійну роль. Для України важливоопрацювати шляхи, що ведуть до поступового перетворення всього Євроазійськогогеополітич ного простору — від Атлантики до Тихого океану — в єдину спільнотусуверенних держав без домінування якогось одного центру. Україна зацікавлена яку прилученні до високотехнологічного європейського ринку, так і в місткихринках на Сході, зокрема у виході до країн Азійсько-Тихоокеанського регіону,шляхи до якого пролягають через РФ та Центральну Азію.
Інтеграція країн пострадянського простору за європейським взірцеммає відбуватися з одночасним розвитком механізмів інтеграції з європейськоюспільнотою. Але цей процес має відбуватися за схемою конвергентного, а непаралельного або конфронтаційного руху. Це досить тривалий і важкий шлях, якщоподивитися на історію становлення європейської спільноти. Це шлях розбудовинової системи «знизу», з самого фундаменту, а не «згори»,директивно, вольовими рішеннями. Принаймні можна очікувати, що тривалістьрозбудови такої системи є сумірною з тривалістю процесу входження України вєвропейські структури. Якщо ж Україні буде нав'язаний шлях «згори»,то реально це означатиме повне нехтування її національними інтересами і призведедо економічної та соціальної катастрофи з наступним підпорядкуван ням Україниінтересам російського капіталу.
Список літератури:
· Бестужев-Лада І.В. Теория социального прогнозирования исценарии социального развития Росии и стран СНГ на перспективу. – М., 1998р.
· Указ про створення СНГ.
· Газета “Зеркало недели”, 1998р., №6.
· Ресурси Інтернет