Реферат: Сутність і види міжнародної міграції робочої сили

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ПЕРЕПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ

К О Н Т Р О Л Ь Н А Р О Б О Т А

по дисципліні « Міжнародна економіка »

Слухач: ........................…………… Сидоркевич Дмитро Іванович

Спеціальність, група: .............................ЗФ – 02 ( фінанси )

Керівник: ..............................................................Петкова Леся Омел янівна

Результат, дата:

Реєстраційний номер, дата:

м. Черкаси

2002 р.

З А В Д А Н Н Я

ТЕМА: Сутність і види міжнародної міграції робочої сили. Регулювання міжнародних міграційних процесів.

1. Сутність і причини міжнародної міграції робочої си­ли ..........................- 3

2.Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили ...................…....................................................................................................................…...- 6

3.Міжнародна економічна інтеграція ........……...……...............……................….........- 8

Література .............................................................................................................................................- 11

1. Сутність і причини міжнародної міграції робочої си­ли

Як форма міжнародних економічних відносин міжнародна міграція робочої сили виникає і розвивається водночас зі ста­новленням і еволюцією міжнародної міграції капіталу, міжна­родної торгівлі. Інтенсивно цей процес відбувався наприкінці XVIII — на початку XIX ст. із здійсненням промислової револю­ції та формуванням технологічного способу виробництва, засно­ваного на машинній праці.

Міжнародна міграція робочої сили спричинена насамперед економічними факторами:

по-перше, дією законів капіталістичного нагромадження, народонаселення, нерівномірності еконо­мічного розвитку тощо, які зумовлюють відносне перенаселення в одних країнах та нестачу робочої сили в інших;

по-друге, істот­ною різницею в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні жит­тя, умовах підприємницької діяльності тощо;

по-третє, цикліч­ним характером економічного розвитку, зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах;

по-четверте, нерівномір­ним розгортанням НТР, структурних криз і структурних реформ;

по-п'яте, демографічними факторами, різницею у природному прирості населення. Так, якщо у XX ст. темпи щорічного при­росту населення у слаборозвинутих країнах становили приблиз­но 2,5%, то в розвинутих вони не перевищували 1%;

по-шосте, політичними, військовими, національно-етнічними та іншими не­економічними чинниками.

Міжнародна міграція робочої си л и — форма міграції населен­ня, яка полягає в переміщенні працездатного населення у межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умов життя від­повідно до економічних законів.

Певною мірою таке переміщення зумовлене неекономічни­ми факторами. З погляду речового змісту міграція малокваліфікованої та некваліфікованої, недостатньо освіченої робочої сили відбувається, по-перше, з азіатських та африканських країн у роз­винуті країни західної Європи, з латиноамериканських країн — до США та ін. Цей вид міграції наймасовіший. По-друге, має місце міграція висококваліфікованої та освіченої робочої сили із західноєвропейських країн до США, частково із слаборозвину­тих країн, країн колишнього СРСР (зокрема з України до США та країн Західної Європи і деяких країн Східної Європи).

З погляду соціально-економічної форми міжнародна мігра­ція робочої сили означає процес формування її інтернаціональ­ної вартості, а також певну сукупність відносин економічної влас­ності між різними суб'єктами з приводу привласнення створено­го нею необхідного і додаткового продукту.

Процес формування інтернаціональної вартості робочої сили складається з трьох основних елементів:

1) формування нових вит­рат, пов'язаних з утриманням самого працівника і членів його сім'ї. Такі витрати – це зрослі фізичні, нервові, психічні, розумові вит­рати, зумовлені підвищенням інтенсивності та продуктивності пра­ці; споживання певної кількості матеріальних і духовних благ за іншими цінами, оплата житла тощо. Зміни в утриманні членів сім'ї пов'язані з грошовими переказами на утримання сім'ї, а в разі міграції найманого працівника з сім'єю — зі споживанням інших благ та новими цінами на них;

2) поява нових витрат, зумовлених необхідністю перекваліфікації, отримання нової професії, вивчення мови тощо;

3) розвиток нових потреб найманого працівника в якісно новому середовищі. Йдеться про модифікацію соціально-історичного елемента вартості робочої сили, в якому відобража­ється розвиток матеріальних, соціальних і духовних потреб.

Як засвідчив чималий досвід формування інтернаціональної вартості робочої сили в країнах Європейського Союзу, така вар­тість утворюється на основі середніх для певного регіону рівнів освіти та кваліфікації працівників, середньої складності праці, середніх умов відтворення робочої сили нормальної якості. Вия­вом цього процесу є вирівнювання заробітної плати на середньо­му (а не нижчому і не вищому) для ЄС рівні, на яку (зарплату) впливає не лише інтернаціональна вартість товару, а й його ціна. Остання, у свою чергу, може відхилятися вгору й донизу від вар­тості залежно від попиту та пропозиції на товар, економічної кон'юнктури загалом та інших чинників.

В інших країнах та регіонах інтернаціональна вартість може формуватися на нижчому від середнього рівні. Це зумовлено тим, що імпортована робоча сила переважно використовується на непрестижних, нижчеоплачуваних роботах, має місце дискримі­нація в її використанні (а отже, й в умовах праці та оплати), в обмеженні економічних, соціальних, політичних та громадських прав. Така ж ситуація складається в межах ЄС і у випадку мігра­ції малокваліфікованої робочої сили з асоційованих країн, дер­жав колишнього СРСР.

Щорічно в пошуках роботи, кращих умов життя в 90-х роках емігрувало до 25 млн. осіб (на початку 80-х років — приблизно 20 млн. осіб). Кількість іноземних працівників у США в середині 90-х років становила 7—8 млн. осіб, в країнах Західної Європи — понад 10 млн. осіб, у нафтодобувних країнах Близького Сходу — до 4 млн. осіб. Це свідчить про переміщення центру міграції ро­бочої сили зі США до Західної Європи.

Створюючи кращі умови праці, встановлюючи вищу заробіт­ну плату, США проводять активну політику переміщення кадрів вищої та найвищої кваліфікації, особливо молодих. Тому не див­но, що майже третина всіх лауреатів Нобелівської премії в цій країні — емігранти.

Найбільшого динамізму й завершеності набула міжнародна міграція робочої сили в країнах Європейського Союзу, про що буде сказано далі.

Важливою її особливістю в 90-ті роки стала масова міграція працездатного населення як всередині СНД, так і в інші розви­нуті країни. Наприклад, у Росії в середині 90-х років налічувало­ся до 3 млн. мігрантів, зокрема й з України.

Якісно новою формою міграції робочої сили в епоху НТР є масові переміщення науково-технічних кадрів із Західної Євро­пи та країн СНД (насамперед з Росії та України) до США.

Ще однією рисою міжнародного руху робочої сили в сучас­них умовах є послаблення стихійності та посилення регульованості цього процесу як з боку окремих національних країн, так і міжнародних організацій. Крім того, постійно зростають масшта­би нелегальної еміграції. Так, щорічний потік нелегальних емігран­тів до США перевищує 1 мли. осіб. Розвинуті країни світу нама­гаються проводити імміграційну політику з метою припливу й використання найбільш працездатної, мобільної, в розквіті фі­зичних та розумових здібностей робочої сили.

Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, між­народна міграція робочої сили має позитивні й негативні наслід­ки. Позитивним для країн-експортерів робочої сили є зменшен­ня безробіття, набуття емігрантами нових знань і досвіду, поліп­шення їх (та членів їх сімей) умов життя, отримання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі гро­шових переказів від емігрантів, а отже, покращення й платіжно­го балансу (крім того, повертаючись з еміграції, наймані праців­ники привозять з собою цінності та заощадження на суму, яка приблизно дорівнює їх грошовим переказам).

До негативних наслідків країни-експортера відносять насам­перед відплив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів (так звана «втеча умів»). Якщо виходити з наведених вище оці­нок про середню вартість створюваної однієї складної робочої сили в США, яка в середньому перевищує 400 тис. дол., а інже­нера — до 800 тис. дол., то у випадку постійного виїзду з країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збитків по кожному емігранту. Ще більших збитків вона зазнає у разі виїзду за кордон кандидата або доктора наук, підготовка яких обходиться від 1 до 2 млн. дол.

Ця проблема не обминула і Україну. В останній час Президент країни, Кабінет Міністрів та НАН України прймають невідкладні заходи по поліпшиню умов праці та заробітної плати науково-технічного потенціалу нації, створення нових робочих місць.

2. Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили.

Глобальні міграційні процеси робочої сили вимагають державного та наддержавного регулювання.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили —

сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення з метою його присто­сування до потреб національної економіки і насамперед для потреб розширеного відтворення крупного капіталу.

Ця сукупність форм і методів залежить від особливостей історичного розвитку країни, економічної кон'юнктури, умов відтворення. Так, у США в перші 140 років існування країни відбувалося освоєння величезних вільних територій, бракувало робочої сили. Тому імміграція с цю країну в той час була прак­тично вільною (здійснювалася без будь-яких обмежень).

З 1952 p. уряд почав регламентувати в'їзд мігрантів за такими критеріями:

1) суворий відбір мігрантів;

2) члени сім'ї емігрують разом з главою сім'ї;

3) значна питома вага осіб, які іммігрують на підставі родинних зв'язків;

4) відносна свобода вибору місця проживання й роботи;

5) значна частка іммігрантів, які після п'яти років перебування у країні отримують американське громадянство;

6) чимала частка іноземних громадян набуває ста­тусу біженців.

Отримання громадянства (а отже, працевлашту­вання в будь-якому штаті, в тому числі право займатися підпри­ємницькою діяльністю) через п'ять років закріплено за іммігран­тами. Водночас існує категорія не іммігрантів, які отримують право на працевлаштування на чітко визначений термін, по закінченні якого вони повинні виїхати з країни.

З-поміж методів державного регулювання міграції робочої си­ли важлива роль належить регулюванню кількісного та якісного складу мігрантів. Для регулювання кількості іммігрантів вико­ристовують показник імміграційної квоти, який розраховують і затверджують щороку. При цьому враховуються статево вікова струк­тура, рівень освіти, безробіття, наявність ринку житла та інші параметри. Так, у США в 1995 p. загальна імміграційна квота становила 675 тис. осіб. Із них родичі американців — 480 тис. (71%), 140 тис. (20%) — спеціалісти (в яких зацікавлені США) і 55 тис. — інші групи іммігрантів.

Якісний склад працівників-мігрантів регулюється процеду­рою визнання наявних у них документів про освіту або профе­сійну підготовку, роботу за спеціальністю, встановлення віково­го цензу (більші шанси на в'їзд мають молоді працівники), вра­хування національності (для забезпечення національної рівнова­ги), стану здоров'я, додаткові вимоги до певних професій і спе­ціальностей (наприклад, програміст повинен володіти прийня­тими у країні програмними заходами та ін,), врахування деяких якостей особистості (наприклад, характеру, якщо йдеться про в'їзд із певних країн). Водночас пріоритет віддається підприємцям, які хотіли б зайнятися бізнесом.

Країни-експортери робочої сили також намагаються вплива­ти на міжнародну міграцію працівників. Вони регулюють обсяги еміграції та якісний склад емігрантів (деяким із них відмовляють в еміграції через нестачу кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої демографічної ситуації); викорис­товують еміграцію як засіб залучення валютних ресурсів в еконо­міку країни (відкривають валютні рахунки з наданням вищих від­соткових ставок, створюють вигідніші умови для використання цих коштів, ставиться вимога про переказ у країну певної частки зарплати тощо, залучають частину коштів посередницьких орга­нізацій та ін.); країна-експортер намагається захистити права еміг­рантів за кордоном, укладаючи двосторонні угоди з країною-імпортером, використовуючи контрактну форму найму робочої сили для роботи за кордоном (яка повинна гарантувати певну заробітну плату, оплату проїзду, житла, медичного обслуговуван­ня тощо); організовують спеціальні установи, фонди, представ­ництва, аташе з праці при посольствах тощо, які приймають на­родні конвенції, угоди з трудової міграції, дотримання основних прав емігрантів, допомагають у забезпеченні їх медичними пос­лугами, житлом, навчанням дітей у школі (цим насамперед зай­маються спеціальні фонди).

Важливим засобом регулювання процесу трудової міграції є запровадження обов'язкового державного ліцензування діяльності організацій щодо найму працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тим організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв'язки й можуть нести відпо­відальність (юридичну, матеріальну) за свої дії.

Процес регулювання міжнародної міграції робочої сили окре­мими країнами в сучасних умовах відбувається на підставі пра­вових норм і правил, зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед МОП. При цьому держави, які ратифі­кували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним.

МОП створена в 1919 p. У 1962 p. на 46-й сесії МОП було прийнято угоду про основні цілі та норми державної політики, в якій закріплювалися такі ж права мігрантів, як і корінних жителів, зокрема у сфері соціального забезпечення. Країни, які ратифікували цю угоду, зобов'язалися надавати мігрантам за місцем їх проживання соціальну допомогу (оплату медич­ного обслуговування, допомогу в разі безробіття, хвороби, інва­лідності, професійного захворювання тощо). У загальнішому плані визначається рівність мігрантів щодо національності, ре­лігії, статі тощо.

Захист прав мігрантів забезпечується через організацію без­платних служб для допомоги мігрантам. Ці служби надають їм необхідну інформацію, вживають заходів, які допомагають ви­їзду мігрантів та їх переміщенню, забезпечують переведення за­робітної плати й заощаджень на батьківщину, дбають про пись­мове оформлення трудових контрактів і дотримання прав міг­рантів на їх отримання (ці контракти передбачають термін най­му, умови та зміст праці, рівень заробітної плати і порядок її виплати), про рівність в отриманні мінімальної заробітної пла­ти, забезпечення права на освіту і здобуття кваліфікації (а та­кож її підвищення), участі в профспілках, працевлаштування й соціальне забезпечення.

3. Міжнародна економічна інтеграція

Процеси інтернаціоналізацію одиничного поділу праці, формування інтернаціональної вартості супроводжуються посиленням міжнародної концентрації вироб­ництва, міжнародною кооперацією та спеціалізацією тощо. В су­купності вони є матеріальною основою інтернаціоналізації вироб­ничих відносин (або відносин економічної власності) і господар­ського механізму, що, у свою чергу, детермінує процес інтернаці­оналізації соціальних, правових та інших надбудовних відносин.

Найбільшого розвитку ці процеси набули в інтеграції країн За­хідної Європи, зокрема в утворенні та функціонуванні Європейсь­кого економічного співтовариства, або «Спільного ринку». Спершу це було об'єднання шести країн (ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Гол­ландії та Люксембургу), які підписали «Римський договір» 1957 p., що набрав чинності з 1.1.1958. У 1973 p. до них приєдналися Вели­кобританія, Данія, Ірландія, у 1981 p. — Греція, у 1986 p. — Порту­галія та Іспанія. У 1991 p. на сесії ЄЕС було підписано угоду між ЄЕС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про ство­рення Європейського економічного простору (ЄЕП). До ЄАВТ, яка була створена в 1960 p., увійшли Великобританія, Норвегія, Данія, Швеція, Австрія, Швейцарія, Португалія. Отже, в ЄЕП входять ни­ні 17 європейських країн, у ЄС — 15.

Згідно з Єдиним Європейським актом 1987 p. і Маастрихтським договором 1991 p. було утворено Європейський Союз із за­гальною кількістю населення понад 370 млн. осіб. Подали заяви про входження до ЄС Австрія, Туреччина, Польща, Угорщина та інші країни. Мають намір вступити до цієї організації деякі кра­їни колишнього СРСР, зокрема Україна, Білорусь, республіки Балтії. У недалекому майбутньому ЄС може налічувати понад 20 держав Європи.

Головними органами ЄС є Рада Міністрів (до якої входять представники країн-членів на рівні міністрів і яка наділена зако­нодавчою владою, а її рішення обов'язкові і входять до національ­ного законодавства); Європейська комісія (у складі 20 осіб, яких призначають уряди національних країн на 5 років), яка виступає із законодавчими ініціативами та сприяє їх втіленню в життя та ін.; Європейський Парламент (до нього прямим голосуванням оби­рають 626 депутатів, які здійснюють законотворчу діяльність і кон­тролюють діяльність ЄС, Європейського Суду та ін.).

Колишній голова Комісії EC Жак Делор підрахував в 1992 p., що за 33 роки свого існування EC пережив 19 років динамічного розвитку, 5 років криз, 19 років застою. За цей час були закладе­ні основи митного союзу (знижені, а відтак скасовані митні збо­ри при перевезенні товарів з країни в країну, встановлені єдині тарифи в торгівлі з іншими державами); жителі країн-учасниць мають змогу пересуватися всередині співтовариства без паспор­тів і віз (лише з національним посвідченням особи), почалося взаємне визнання свідоцтв та дипломів про освіту, громадяни інтегрованих країн мають право на постійне проживання в іншій країні за наявності роботи; проводиться спільна сільськогоспо­дарська політика; майже без перепон компанії цих країн роблять взаємні інвестиції; досягнуто значного прогресу щодо вільного переміщення товарів і послуг, робочої сили і капіталів. Надалі планується узгоджувати єдину податкову, цінову політику тощо, тобто домогтися економічної інтеграції. Так, з 1993 p. будь-який банк-резидент має право на здійснення всіх банківських опера­цій у будь-якій країні ЄС. У 1999 p. створено Центральний Євро­пейський банк, який разом із центральними банками інших кра­їн ЄС сформує єдину Європейську систему центральних банків, а у безготівковий обіг введено єдину валюту євро (у готівковій обіг вона буде запроваджена в 2003 p.).

Експерти Комісії ЄС підрахували, що остаточна ліквідація торговельних бар'єрів дасть щорічну економію 15 країнам у сумі майже 330 млрд. дол.; введення єдиної грошової валюти зеконо­мить 10 млрд. дол.; ціни на споживчі товари внаслідок посилен­ня конкуренції знижуватимуться на 4,5—5% щорічно; темпи зрос­тання економіки підвищаться на 4,5—7%; на 1,8—5,7 млн. збіль­шиться кількість робочих місць. Для досягнення цього уже нині формується єдиний наднаціональний бюджет у сумі майже 100 млрд. євро.

Крім економічної, ЄС проводить єдину соціальну політику, спрямовану (згідно з офіційними документами) на забезпечення вищого рівня соціальної єдності, унеможливлення експлуатації.

Але економічна інтеграція супроводжується й значними втра­тами. У країнах ЄС зросло безробіття (до 22 млн. осіб), із сіль­ськогосподарського обігу через перевиробництво продукції до 2000 p.буде вилучено майже 15 млн. га землі, знищується чима­ло готової сільськогосподарської продукції, в той час як у краї­нах ЄС налічується майже ЗО млн. бідних. Але загалом життєвий рівень більшості населення підвищується. Наприкінці 80-х років жителі ЄС витрачали на продовольство до 20% споживчих витрат, у 1987 p. уперше витрати на відпочинок та розваги перевищували витрати на харчування. Передбачається скорочення середнього робочого тижня до 35—36 годин та ін.

Економічна інтеграція не може не супроводжуватися полі­тичною, юридичною та іншими видами інтеграції у сфері надбу­дови. Сьогодні ЄС — це переважно конфедеративний устрій зі значними елементами федерації. Такі органи цієї організації, як Рада та Комісія, наділені правом прийняття юридичне обов'яз­кових для держав—членів цього товариства рішень з багатьох пи­тань. Крім проблем вільного переміщення товарів, послуг, робо­чої сили та капіталів, керівні органи товариства мають право ви­рішального голосу (наднаціональне право) у сфері сільськогос­подарської, антитрестівської, транспортної політики та у сфері зовнішньої і внутрішньої торгівлі. Згідно з рішеннями Маастріх-тського договору в ЄС запроваджено єдине громадянство. Вод­ночас ці країни не проводять єдиної промислової політики. Зго­дом органи ЄС матимуть право регулювати валютні відносини. Тому справедливим є твердження Дж. Піндера (професора Коро­лівського інституту міжнародних відносин Великобританії) про те, що «розвиток співтовариства з часу його утворення може роз­глядатися як поступ до створення федеративної системи». Якщо інтеграція, на його думку, пошириться й на сферу безпеки, то це співтовариство стане федеративною державою.

Нині, коли наднаціональні органи приймають закони лише у межах тих функцій, які добровільно делегують Їм національні держави, закони окремих країн не можуть протиставлятися зако­нам всього співтовариства і не повинна виникати проблема їх пріоритету. З прийняттям у 1986 p. Єдиного Європейського акта в разі конфлікту національного права і права співтовариства прі­оритет надається праву співтовариства.

Право співтовариства поширюється на всіх фізичних та юри­дичних осіб у країнах. Для того, щоб воно набрало чинності, не вимагається згода всіх учасників співтовариства. До кінця 90-х років сферами такого права, крім названих, буде єдина політика в соціальній сфері, в сфері охорони навколишнього середовища, фундаментальних досліджень, регіональна політика. Більшість країн ЄС дійшли висновку про необхідність поглиблення інтег­рації у сфері зовнішньої політики та безпеки. Планується ство­рення Кабінету Міністрів ЄС. До 2010 p., коли кількість держав співтовариства зросте майже вдвічі, постане питання обрання пре­зидента, головною функцією якого буде координація діяльності держав співтовариства у політичній, військовій, соціальній, еко­номічній та інших сферах.

У наступному столітті відбуватиметься боротьба двох супе­речливих тенденцій. Перша з них — тенденція до утворення моноетнічних держав. Так, за науковими прогнозами, до 100-річчя ООН (заснована у 1949 p.) на планеті з'являться ще майже 100 нових держав. Друга тенденція — створення економічних угру­повань багатьох країн конфедеративного і федеративного типу.

Література:

1. “Міжнародні економічні відносини” В.Б.Буглай, Н.Н.Ливенцев. Москва, “Фінанси і статистика” , 1996 р. – 347с.;

2. “Міжнародні економічні відносини” Е.Ф.Авдокушин Москва, Информационно-внедренческий центр “Маркетинг” , 1997 р. – 289с. ;

3. Мочерний С.В. « Економічна теорія: Посібник для студентів вищих закладів освіти» . – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 592с. ;

4. Тлумачний словник економічних термінів “Це — бізнес”. Київ, “Альтерпрес”, 1996р. – 278с.;

5. Положення міжнародного валютного фонду.

еще рефераты
Еще работы по международным отношениям