Реферат: Психологія релігії як релігієзнавча дисципліна

З М І С Т

Вступ

1. Предметпсихологіїрелігії.

Психологіярелігії і релігійнапсихологія

2. Структурапсихологіїрелігії та їїметоди

3. Тенденціїпсихологіїрелігії в контекстіукраїнськоїрелігієзнавчоїдумки

Висновки

Література

Вступ

Тема курсовоїроботи «Психологіярелігії якрелігієзнавчадисципліна».

Психологіярелігії сформуваласьзавдяки зусиллямпредставниківфілософії, релігієзнавства, психології, соціології, теології, богослов'я: кожна із цихнаук по-своємувимальовуєпсихологічнеполе релігії.Без урахуванняостанньогонавряд чи можназрозумітиособливостіпсихологіїрелігії. Спробибагатьох ученихзарахуватипсихологіюрелігії добудь-якої галузізнань відображаютьрадше професійнуорієнтаціюавтора, аніжпошук істини.Американськийпсихолог В.Кларк вказував, що психологіярелігії належитьчастково релігії, частково психологіїі «часто провалюваласьміж цими двомастільцями».

Мета роботи– розглянутипсихологіюрелігії і релігійнупсихологію, структурупсихологіїрелігії та їїметоди, тенденціїпсихологіїрелігії в контекстіукраїнськоїрелігієзнавчоїдумки та ін.

Предмет психології релігії. Психологія релігії і релігійна психологія

Психологіярелігії якрелігієзнавчадисципліназосереджуєтьсяна феноменірелігії та їївиявах як об'єктівивчення. Визначенняпредмета психологіїрелігії ускладнюєтьсятим, що вченівикористовуютьрізноманітніпідходи, яківідображаютьне тільки авторськупозицію, а йвплив культурно-історичнихтрадицій, менталітетутощо.

УкраїнськийрелігієзнавецьО. Сарапін вважає, що психологіярелігії вивчаєафективний, емоційнийвиміри релігії, намагаєтьсязрозуміти івиявити релігійніфеномени з їхіманентногоафективногобоку. Однакпсихологіярелігії вивчаєне лише емоційнийвимір релігії, який є її прерогативою, а й раціональнеїї осмислення.Ця наука досліджуєрелігійніфеномени нелише з іманентногобоку, а й зтрансцендентного, оскільки прагневідшукати їхособливостіяк у глибинахбуття людини, так і світу.

Спробизводити предметпсихологіїрелігії довивчення окремихрелігійнихфеноменів(релігійнихпочуттів, релігійнихуявлень, релігійногодосвіду чи доїх комплексногорозглядання)не мають сенсу, оскільки недають змогизрозумітивласне специфікупредмета психологіїрелігії і позаувагою залишаютьсяяк субстанціональний, так і функціональнийїї зрізи.

На думкуД. Угриновича, предметомпсихологіїрелігії можебути вивченняпсихологічнихособливостейрелігійнихлюдей, яківідрізняютьїх від нерелігійнихта реалізуютьсяв їхній поведінці.Це визначенняґрунтуєтьсяна особливостяхдихотомічноїмоделі психіки«релігійний— нерелігійний».Однак теоретичнийаналіз поняттяпсихологічнихособливостейзумовлює такіпроблеми: сутністьпоняття «психологічніособливостірелігійноїлюдини» потребуєпояснення івизначення; не існує критерію, який розмежовувавби дихотомію«релігійний— нерелігійний».

О. Карагодінанаголошує, щопсихологіярелігії вивчаєпереживаннянадприродного, його психологічнікорені та значеннядля суб'єкта.Однак слідз'ясувати, чипереживаннянадприродногоможе бути сутнісноюхарактеристикоюбудь-якої релігії.

Поняттянадприродногобезпосередньопов'язане зтрансцендентним, з тим, що лежитьпоза межамисвідомостіта пізнання, тобто надприроднеє трансцендентним, потойбічним.

Однакякщо ретроспективнозвернутисядо ранніх формрелігії, політеїстичнихрелігій БлизькогоСходу, релігійнихсистем античнихГреції і Риму, то у них неможливовіднайти ідеюнадприродного.Обмеженістьвизначенняпредмета психологіїрелігії стаєще очевиднішоюсаме при поглибленомурозгляді такихрозвинутихрелігій, якбуддизм, джайнізм, даосизм. У цихрелігіях божественніістоти розглядаютьсяв межах природного, чуттєво-конкретного.

Отже, питаннярозв'язанняспецифікипсихологіїрелігії єпроблематичним.Розмаїттяпоглядів напроблему спонукаєдо більш детальногоаналізу предметногополя психологіїрелігії. Зрізноманітнихспроб осмисленняспецифікипсихологіїрелігії можнавиділити принаймнічотири підходи, що демонструютьрадше ескізистановленняпобудови цьогоособливогодисциплінарногоутворення вісторичномуконтексті.

Суто психологічнийпідхід, відповіднодо якого психологіярелігії є переважногалуззю загальноїпсихології, а її предметомє релігійністьяк психологічнийфакт, суть свідомостій релігійнаповедінкалюдини як втіленняїї внутрішніхпереживань, неоднорідний, поле його дослідженьнадзвичайношироке — відобґрунтуваннятеорії релігійногоінстинкту (Дж.Коу, Й. Пастушкота ін.) до розуміннярелігії якглибинногопласта людськоїпсихіки (В. Джеме, К. Юнг та ін.).Психологидосліджуютьрелігію не лишеу функціональномузначенні, а йз точки зоруїї об'єктиваціїв теологічних, канонічних, культовихутвореннях.Згодом підвпливом ідейбіхевіоризмудо кола проблем, які вивчалапсихологіярелігії, буливключені йпроблеми релігійноїповедінки, алеосновою розглядузалишавсярелігійнийдосвід, особливоті моментиосяяння, колирозкриваєтьсянове релігійнерозуміннясутнісного.

Учені дискутуютьз приводу того, чи входять допредмета психологіїрелігії проблемививчення аномальнихявищ релігійноїсвідомості.В. Джеме першийвключив допредмета психологіїрелігії патологічніявища релігійноїсвідомості.

Інтенсивнийрозвиток соціологіїта соціальноїпсихологіївніс корективив розумінняпредмета психологіїрелігії, спричиниввиникненняпідходу, якийможна ідентифікуватияк соціально-психологічний.Але багатовчених, досліджуючипсихологіювіруючого уцьому напрямі, надають пріоритетабо соціологічним, або психологічнимаспектам. Французькийпсихолог Р.Грассері наголошував, що будь-якарелігія — злитокіз людськогодуху і несе всобі відтіноквсіх йогоособливостей, виникаючи якпсихічне явищев своєму безпосередньомупрояві, а вподальшомурозвитку стаєявищем соціальним.Німецькийфілософ і соціологЗіммель підкреслюваводнаковістьструктур яку релігійних, так і в соціальнихформах існуваннялюдини. Деякіпсихологивважають, щов межах психологіїрелігії потрібновідмовитисявід питання'істинностінадприродноїдійсності (Т.Флурнуа, А. Годен, Р. Тулес, Г. Кжистечко, Ю. Макселон), але можнадосліджуватистворені людьмивідображення, образи, поняттянадприродноїдійсності.

Після Другоїсвітової війнив багатьохкраїнах посиливсяпроцес теологізаціїпсихологіїрелігії, самеіснуваннярелігійнихвірувань пояснювалосяяк результатвпливу «святого»,«Абсолюту»,«трансцендентного»на людськупсихіку, якрезультатзустрічі людиниз Богом. Предметомпсихологіїрелігії стаєвічний зв'язоклюдини з трансцендентним, Абсолютом, тобто констатуєтьсябогословсько-теологічнийпідхід до предметапсихологіїрелігії. Однаквін уже натепердалеко не однорідний.Це особливостосуєтьсякатолицькоїта протестантськоїтеологій, вяких теїстичнадумка все частішезвертаєтьсядо проблемилюдини, до їїсамовизначенняу світі.

Найбільшповно репрезентуєвсі названівище аспективияву специфікипсихологіїрелігії релігієзнавчийпідхід. Академічнерелігієзнавстводотримуєтьсясвітоглядногонейтралітетущодо релігії, неупередженоставиться допредставниківрізних релігійі конфесій, торує шлях донової парадигмирозуміннярелігії. Психологіярелігії якрелігієзнавчоїдисциплінипоєднує всінадбання, напрацьованірізноманітнимипредставникамифілософії, психології, соціології, богослов'я, теології іводночас виходитьна більш широкийтеоретично-методологічнийпростір, необмеженийсвітогляднимиорієнтаціями.

Одним ізнайважливішихаспектівконцептуально-категоріальногоаналізу релігійногофеномену єпоняття «релігійність»як сутніснахарактеристикапсихічногостану особистості.Саме релігійністьяк форма буттярелігії і якїї суб'єктивнийвияв дає змогучіткіше окреслитипредметне полерелігії. Найбільшзначущими їїкомпонентамиє релігійнесвіторозуміння, релігійнесвітовідчуття, релігійнесвітоставлення.Таке трактуваннядоречне лишев плані розуміннярелігійностіяк відповідногоспособу життя.Якщо в релігійномусвітоглядіпереважновідображаєтьсяспосіб життялюдини (а вінможе проявлятисядосить різноманітно— у бісоодержимості, крикливстві, фанатизмі, святості тощо), то релігійнадуховність«самоконструює»свій власнийобраз відповіднодо образу Божого.Людина «шукає»в образі Боганасампередвласний сенсі відповідьна свої почуттята водночасзаражаєтьсявсім домінуючимемоційнимнастроєм божественноїреальності.Через співпереживаннявона осягаєвсезагальнудуховність, основи своєїекзистенційноїбуттєвості.

Релігійністьможна визначити, використовуючипевні якісній кількісніемпіричніпоказники, зокрема їїступінь, рівень, стан, динамікута характер.Ступінь релігійностіхарактеризуєїї з точки зоруінтенсивностірелігійнихознак. Цей показниквизначає силурелігійноївіри,

глибинурелігійнихпочуттів, активністькультових дій.Ступінь релігійностінайчастішевикористовуютьпри дослідженнііндивідуальноїрелігійності.Рівень релігійностіє кількіснимпоказником,індикаторомекстенсивностірелігійнихознак, у якомувідображаютьсятериторіальніта соціально-демографічніособливостіпоширеннярелігій. Станрелігійностіє інтегральноюхарактеристикоюпроцесу зміні розвиткурелігійнихявищ як на рівнііндивідуальноїсвідомості, так і колективної.Перехід відодного станурелігійностідо іншого прийнятоназивати динамікоюрелігійності.На неї впливаютьсоціально-економічні, демографічні, екологічніта інші чинники.Характеромрелігійностіє сукупністьстійких якіснихособливостей, що формуютьсяі розвиваютьсяв процесі релігійноїдіяльності.Саме цей показникдає змогу визначитизначущістьрелігійності,її вплив напсихічне здоров'яокремої особита суспільствазагалом. Ступінь, рівень, стан, динаміка, характеррелігійностівизначаютьсяза допомогоюкритеріїв, щодояких в науковійлітературінемає однозначноїдумки. На думкуодних дослідників, для фіксаціїрелігійностідостатньовивчення релігійноїповедінки, іншіосновну увагузосереджуютьна ставленнілюдини до релігії.Очевидно, щодослідженнярелігійностіповинно бутицілісним системнимкомплексом, де б ураховувалисяяк психологічні, так і соціальнічинники.

Отже, предметомвивчення психологіїрелігії єрелігійністьяк психічнийстан людинита його вияви.Релігійністьяк людськийакт завждипов'язана зекзистенційнимипроблемами, з проблемамивибору.

Психологіярелігії безпосередньопов'язана зрелігійноюпсихологією— сукупністюрелігійнихобразів, містерій,ілюзій, настроїві почуттів, уяких безпосередньовідображаютьсяумови життялюдей, а такожвсі порухилюдської душі(раціональний, емоційний, вольовий). Домінуючароль у релігійнійпсихологіївсе-таки належитьемоційно-вольовомуаспекту.

У розвинутихформах релігіїспостерігаєтьсявзаємодія івзаємовпливміж релігійноюідеологієюта релігійноюпсихологією.Релігійнапсихологіязбагачує ідеологіюемоційнимвідтінком, посилюючи абопослаблюючиїї сприйнятливістьу суспільстві, а релігійнаідеологія надаєрелігійнійпсихологіїспрямованостіта тенденційності.

Отже, термін«релігійнапсихологія»вживають длявиокремленняпсихологічногозрізу релігійноїсвідомості.

Однак нерідконим позначаютьті напрямипсихологіїрелігії, якітак чи інакшеведуть допсихологічного«обґрунтування»віри у надприродне, Абсолют. Прицьому феноменвіри сприймаєтьсяяк даність, аксіоматичнаістина, інструментосягнення. Уцьому розуміннірелігійнапсихологіяне виходитьза межі Словапро Бога, проБоже слово; вона має конфесійнузорієнтованість.Натомістьпсихологіярелігії якрелігієзнавчадисциплінавивчає релігійнупсихологіюпоза її конфесійноюспрямованістю, орієнтуєтьсяна світогляднийплюралізм, необов'язковоґрунтуєтьсяна інтуїтивівіри.

Виокремленняв структурірелігійноїсвідомостірелігійноїідеології тапсихологіїє більш доцільнимпри розглядіїх історичноїгенези, становлення.їх історичнийзв'язок бувнеоднозначним, тому ідентифікуватирелігійнупсихологіюяк щось меншовартіснепорівняно зрелігійноюідеологієює науковоневиправданим.

Релігійнасвідомістьфіксує спосібставленнялюдини до світучерез релігійнупсихологіюяк комплекспсихологічнихявищ, станіві процесівіндивіда чипевної групи.У цьому планірелігійнасвідомістьпереплітаєтьсяз релігійнимсвітоглядом.

Деякі священнослужителірозмежовуютьнаукову іхристиянськупсихологію, наголошуючи, що перша незвертає увагина неповторністьлюдських душ, вишукує середних загальнеі закономірне.Наукова психологіяне вимагаєпокаяння, смирення, подвигу очищеннясерця, натомістьхристиянськапсихологіяосновним завданнямвважає турботупро душу. У цьомусенсі християнськапсихологіяпостає як видрелігійноїпсихологіїі має яскравовиражену конфесійнуспрямованість.

О. Смирноватакож розмежовуєпсихологіюрелігії і релігійнупсихологію.Тоді як джереломпізнавальногопориву в психологіїрелігії виступає«голова» —свідомість,інтелектуальназдатність іпонятійнапізнавальнанезадоволеністьлюдства, в релігійнійпсихологіїце джерело«виходить зсерця» — моральнісногорусла, зав'язаногобільше начуттєво-емоційному, ніж розумовомуначалі. У першомуразі переважаєінтелектуальнийаспект, у другому— етичний. Іншувідмінністьрелігійноїпсихологіївід традиційнонаукової дослідницявбачає у підходідо об'єктадослідження.О. Смирновависловлюєнавіть думкупро науковіперспективирелігійноїпсихології, яка включатимеіснування двохсвітів: повсякденногоі священного, рівністьучасниківдослідницькоїцарини передцариною священного; різне переживаннярелігійногодосвіду якмістичне злиттязі священнимчи як опосередкованерелігійноютрадицією, дезасобом длядослідженнявиступатимесвідомість(надсвідомість); використаннятермінологіїтієї традиції, релігійнепереживанняякої досліджуватиметься.У такому ракурсіневідомимизалишаютьсяпроблемивзаємозв'язкупсихологіїрелігії тарелігійноїпсихології, по суті, вонинівелюються.

Релігійнапсихологіянасампередє реакцією нарелігійнідогми, віроповчальніпринципи тощо.У свою чергу, психологіярелігії вивчаєці «відповіді»як психічнийфакт — релігійність— на індивідуальномуі колективномурівнях. Відтакпсихологіярелігії вивчаєпсихологічніособливостірелігійностіяк на рівнііндивідуальної, так і колективноїсвідомостіта з'ясовує прицьому її виявяк на рівнісвіторозуміння, так і світовідчуттята світоставлення.

2. Структурапсихологіїрелігії та їїметоди

Психологіярелігії є складнимі багатограннимявищем. Суттєвавідмінністьїї від іншихдисциплінполягає в тому, що її предметмає багаторівневуструктуру.Можна виділитинизку напрямів, у руслі якихведуться дослідженнярелігійноїсвідомості.

1. Загальнотеоретичнийрівень психологіїрелігії, якийохоплює розв'язанняпитання пропоходження, сутність релігії, структуру, зміст і функціїрелігійноїсвідомості, досліджуєрелігійніпочуття, уявлення, феномен віри, психологіюрелігійнихпроцесів (навіювання, навернення)таін. «Виростаючи»переважно ізсинтезу психологіїта релігієзнавстваі використовуючиетнографічнийматеріал, представникицього напрямуспівпрацюютьз авторами, якірепрезентуютьісторичнийзріз проблеми(В. Вундт, С. Токарев, Дж. Фрезер таін.).

2. Другий рівеньформуютьсоціально-психологічнітеорії типологійвіруючих. Йогопредставникирозглядаютьдинаміку становленнярелігійностів процесі розвиткуіндивіда, особливостіструктури, змісту релігійнихуявлень, почуттівта поведінкив різних статевовіковихгрупах, залежністьрелігійностівід соціальногостатусу і соціальноїорієнтації(Дж. Леуба, Ю.Макселон, Г.Оллпорт, А. Міллер, Дж. Хоффман, О.Петрович, Г.Писманик таін.). Світовапсихологічно-релігієзнавчадумка у ційсфері досяглазначних здобутків.Використовуючисоціологічнідослідження, вчені довеливікові, статевівідмінностіу сприйняттірелігійнихвірувань, залежністьрелігійностівід соціальногостатусу і поведінки.

3. Релігійнапсихопатологія, що досліджуєрізноманітніпсихопатологічніформи релігійноїсвідомості.Вона тіснопов'язана зпроблемамипсихіатрії, психотерапії, кримінальноїпсихології.Рівень розвиткусучасної психологіїта психіатріїдає змогу наякісно новомурівні осмислитипроблеми релігійноїпсихопатології, трансперсональніявища. Однакне всі неординарністани свідомостіможна зараховуватидо патологічних.Якщо переживаннятакого станупризводитьдо деградаціїособистості(патологічної, фізичної, соціальної, професійної,інтелектуальної), то його слідвважати патологічним.Якщо такоїдеградаціїне спостерігається, а, навпаки, отриманийдосвід стимулюєтворчі потенціїлюдини, відкриваєнові духовніорієнтири, товін, безперечно, не є психопатологічним.

4. Релігійніфеномени, що, як і будь-якіінші продуктипсихічноїдіяльності,існують у форміпсихофізіологічнихпроцесів усвідомостіконкретнихлюдей. При цьомуслід чіткорозрізнятидва питання: питання проіснуванняфізіологічнихоснов релігійнихвірувань тапереживаньі питання проте, чи існуютьу мозку такіфізіологічніструктури, центри та процеси, які є сутоспецифічнимидля віруючих.

Законифункціонуванняфізіологічнихструктур тапроцесів у коріголовного мозкуспільні длявсіх людей, незалежно відїх ставленнядо релігії.Величезнийпотенціал, якийкриється впівкульнійасиметріїголовногомозку, людинадосі недостатньовикористовує.Довгий часзалишалосянез'ясовнимпитання провнесок кожноїпівкулі в загальнуроботу мозку.Згодом буловстановлено, що ліва півкуляголовного мозкувідповідаєза мову, письмо, пам'ять на слова, логічні міркування; права півкулясприймає просторовівідношення, має музичнийслух, розпізнаєціле за частиною.У кожної людинипостійно відбуваєтьсявзаємодіявербально-логічногоі просторово-образногосприйняттяреальності.Велике значеннядля розуміннярелігійноїсвідомостімало вченняфізіолога А.Ухтомського(1875—1942) про домінанти(лат. dominans— панівний) —тимчасовопереважаючізони збудженняв центральнійнервовій системі, які мають здатністьпритягуватий накопичуватизбудження, щонадходять умозок, і гальмуватироботу іншихйого центрів, що дає змогупояснити, чомудомінуючийосередок збудженняв корі великихпівкуль мозкуне гальмується, а навпаки, посилюєтьсяіншими зонамизбудження.

Стереотипинароджуютьсяі закріплюютьсяв людськійсвідомостіна основі реальнихфакторів, якіз часом набуваютьдомінуючогохарактеру.Поняття «динамічнийстереотип», яке запровадивфізіолог ІванПавлов (1888—1901), допомагаєглибше зрозумітипсихологіювіруючого, зокрема тітруднощі ісуперечності, що виникаютьпід час розумовоїкризи, змінизвичного способужиття, вірувань.Більше того, вони маютьфізіологічнепідґрунтя узв'язку з руйнуваннямстарого домінантногостереотипу.Людині доводитьсяпостійно реагуватина системизовнішніхвпливів, якіповторюються, тобто на зовнішністереотипи.Саме динамічнийстереотип єскладною системою, яка урівноважуєвнутрішніпроцеси. Утвореннянейродинамічнихстереотипівполегшує подальшу«нервову працю».

5. Емпіричнийрівень, сутністьякого полягаєв накопиченніфактичногоматеріалу, зокрема автобіографічнихсвідчень, розповідей, документіввіруючих людей.Емпіричнийнапрям, започаткованийу США, найбільшповно був розробленийу Німеччині, де виниклисамостійнішколи, що експериментальновивчають різніаспектирелігійно-психологічногожиття.

КарлГіргензон(1875—1925р.р.), вивчаючи проблемурелігійногопочуття і йогоструктуру, теоретичнодовів можливістьі допустимістьзастосуванняекспериментуу вивченні«психічного»в релігії. ЙогопослідовникВернер Грюн(1887—1961р.р.), досліджуючипроблему цінностірелігії, специфікувікового релігійногорозвитку, використавдостовірніемпіричні даніяк допоміжнийзасіб для вивченняшляхів використаннядосягненьпсихологіїв релігійнійпрактиці.

Збір первинноїінформаціївідіграв позитивнуроль на початковійстадії становленняпсихологіїрелігії. Згодомпостало питаннянеобхідностізмістовногоаналізу явищрелігійногожиття.

6. Питаннярелігійноїпедагогіки, пастирськоїпсихології, релігійноїпсихотерапії.

Значнаувага ниніприділяєтьсяпастирськійпсихології, яка охоплюєпсихологіюкульту, релігійноговиховання, приходськуі позаприходськуроботу священнослужителівз віруючими.Пастирськапсихологія,ґрунтуючисьна знанняхзаконів психіки, розробляєефективніметоди впливуна віруючих.

Виникненнярелігійноїпсихотерапіїпов'язують ізпоявою «Рухусв. Емануїла»(Бостон, 1905р.).Ідеологи цьогоруху виступализа співробітництвосвящениківі лікарів. Утой час в Англіїтакож виник«Союз здоров'я», представникиякого пов'язувалилікувальнупрактику зрелігією. ПринципирелігійноїпсихотерапіїрозроблялиА. Бойзен, К.Штольц, Р. Мей, К. Гумпертс таін. Особливошироко впровадженарелігія вмедичну іпсихіатричнупрактику в США.У 1961 р. Американськамедична асоціаціяорганізувалавідділеннямедицини ірелігії, примедичних закладахбуло відкритовідділеннярелігії. ПриТехаськомумедичномуцентрі створеноІнститут релігії, який здійснювавмедичну іпсихіатричнупідготовкусвящеників.

Багатопсихологів-релігієзнавцівпереконані, що релігіяпереважаєпсихологіюі психіатріюне тільки впізнанні внутрішньогосвіту людини, айв ефективностійого лікування.Г. Оллпорт стверджує, що саме священикможе заповнитиекзистенційнийвакуум людини, а не працівниклікарні, девикористовуєтьсябагато безособистіснихметодів лікування.

Сутністьрелігійноїпсихотерапіїполягає в тому, що священнослужитель, організовуючидля хворихслужби, розмовляючиз ними і сповідуючиїх, тим самимстимулює у нихвідтвореннясоціальнихзв'язків, відвертаєувагу від душевноїскрути, формуєпозитивнийі ціліснийпогляд на світ.

Протягомстоліть представникирізних релігійвіднаходилиоптимальнішляхи відповідногоформуваннялюдської особистостіта способивпливу на свідомість, почуття, волюлюдини. Набутийдосвід поступовоскладався впослідовнусистему виховання.Згодом щоденнаповедінкаформувалазвичку, міцнутрадицію, якапередаваласьіз поколінняв покоління.Традиції маливиховний характері переросталиу правила поведінки, у своєріднужиттєву науку, принципи життя.Отже, поряд зістановленнямпастирськоїпсихологіївиникала йпастирськапедагогіка.

Наприклад, у християнствіперші педагогічнірозробки належатьотцям та вчителямцеркви: КлиментуАлександрійському, Орігену, ІоаннуЗлатоусту, блаженнимІєроніму іАвгустину таін. В особі святихотців та вчителівцеркви християнствостворило своюсистему виховання, заклало серйознийфундамент длярозвитку педагогічноїтеорії та духовноїпрактики.

Розвитокі ефективністьдослідженьпсихологіїрелігії залежатьвід методів, які вона використовує.Їх можна об'єднатив такі групи:

— загальнофілософськіметоди (діалектика, позитивістськийпідхід, прагматичнийпідхід тощо);

— загальнонауковіметоди (методсистемногоаналізу, структурно-функціональнийметод, аналізі синтез, дедукціята індукціята ін.);

— соціологічно-психологічніметоди (спостереженняза самим собою— інтроспекція, спостереженняза іншими особами, експеримент, психологічнийтест, анкетування,інтерв'ю).

Інтроспекція(самоспостереження)полягає у детальномуописі власнихпереживаньвіруючою людиною.Цей методхарактеризуєможливостірозкриття сутоособистіснихвражень відзустрічі зБогом, найглибшідуховні пластиособистості.Багато відомихпсихологіву своїх працяхвикористовувалищоденники, автобіографічнізаписи релігійнихмістиків, аскетів, відлюдників.Існують різніваріанти використанняметоду самоспостереження— пасивна йактивна інтроспекція, експериментальнесамоспостереження, сьогочаснесамоспостереженнятощо.

На відмінувід спостереженняза поведінкоювіруючих людейцей метод фіксуєзовнішні проявирелігійностіпід час богослужіння, молитви таінше, що вимагаєособливоготакту. Під часспостереженняпотрібно уникативедення будь-якихзаписів, зважаючина особливостіоб'єкта спостереження.Спостерігачи, дослідникиповинні дотримуватисяпоставленоїмети.

Експерименту психологіїрелігії непередбачаєзовнішньоговтручання врелігійне життявіруючих. Векспериментізастосовуютьсхему S-0-R, тобто експериментаторза допомогоюзбудника (S)впливає наособу (О) й спостерігає, як вона реагує(R).Використовуєтьсяв експериментіметод соціометрії, який дає змогувивчити особистісніякості віруючогоі відносиниміж членамирелігійноїгромади.

До експериментальнихметодів у психологіїрелігії належитьтест (англ.taste — пробувати, перевіряти).Завдяки тестуваннюможна зафіксуватиреальну поведінкувіруючого встандартнихумовах. Наприклад, йому пропонуютьвідповістина запитання.Результатитесту даютьзмогу з'ясуватипсихічні рисивіруючого, ступінь йоговнутрішньоїчи зовнішньоїрелігійностітощо.

У психологіїрелігії широковикористовуєтьсяметод опитуванняза двома основнимиформами —анкетуваннята інтерв'ю.Анкета (лат.inquirere —допитуватися)— комплексспеціальнопідібранихпитань, на яківіруючі маютьдати відповіді.Питання повиннібути коректними, більш ціннимиє відповідіна питання, побудованіза типом відображувальноїжиттєвої ситуації, наприклад: «Якби Ви поставилисядо факту залученняВашої дитинидо релігійноїгрупи близькимродичем абодругом?».

Особа, якапроводитьінтерв'ю, повиннадобре розуміти, що збираєтьсядосліджувати, тому передпроведеннямінтерв'ю визначаютьмету й основніпитання. Дужеважливо підчас проведенняінтерв'ю зберігатиневимушену, доброзичливуобстановку, щоб віруючалюдина моглащиро, неупередженовести розмову.

Кожен іззазначенихметодів по-своємувідображаєособливостірелігійноїсвідомості, тому тількикомплекснийпідхід до вивченняпсихіки віруючихдасть змогуотримати ефективнірезультати.

3. Тенденціїпсихологіїрелігії в контекстіукраїнськоїрелігієзнавчоїдумки

Значні зміниу вітчизняномурелігієзнавствізагалом та впсихологіїрелігії зокремапов'язані якз реаліяминашого національногобуття, так і зсвітовимиглобалізаційнимипроцесами, які, актуалізуючиекзистенційнунапруженістьлюдини, з одногобоку, прагнутьнадати їйвсезагального, універсальногостатусу, з іншого— посилюютьїї бажаннязберегти національнусамобутністьта унікальнусамоідентичність.

Релігієзнавчанаука прагнезбагнути всюскладністьрелігійногофеномену, зорієнтуватисяв релігійно-церковнихпитаннях якдоктринального, так і практичногохарактеру, вчить вдаватисядо діалогу таспівробітництваміж невіруючимита віруючимирізних конфесійяк засобу досягненняконсенсусу, громадянськоїзлагоди всуспільстві.

Українськерелігієзнавствопереживаєскладний іцікавий періодрозвитку. Незадовольнившисьмарксистськоюпарадигмоювитлумаченнярелігії, релігієзнавчанаука опиниласяперед необхідністювибору, науковогосамовизначення.

Соціологічнийпідхід до осмисленнярелігійнихфеноменів, якийупродовж багатьохроків домінуваву релігієзнавстві, сприяв її розвитку, поглибив розуміннярелігії яксоціальногоі духовногофеномену, виявивособливостіїї функціональностів різноманітнихсуспільствахі культурах.Завдяки застосуваннюсоціологічногопідходу стализрозумілішимисоціальні виявирелігії, а такожїї вплив на тічи інші соціокультурніпроцеси. Однакз часом дедалібільше відчуваєтьсяобмеженістьтакого підходу.Релігіє-знавцізвертаютьсядо психоаналітичнихконцепційрелігії 3. Фройда, К. Юнга, В. Франкла, прагнуть осмислитиїї «зсередини».Ці розвідкизначно посилилисьу зв'язку здосягненнямив трансперсональнійпсихології.Реалії сьогоденнязмушують замислитисьнад такимипроявами релігії, як релігійнийфанатизм, релігійніпочуття, уявлення, віра тощо. Стаєзрозумілим, що ці феноменипов'язані нелише з соціальнимиреаліями, а йіз певнимособистіснимстаном людини,її внутрішнімсвітом.

У релігіїлюдина, посилюючиекзистенційно-межовіоснови власногобуття, вибудовуєна основі нихвласне «Я», своє ставленнядо світу, прилучаєтьсядо безконечногопроцесу сходженнядо Бога, стаєспівпричетноюАбсолютному.Будучи вираженнямірраціональноїсторони духовностілюдини, релігіявиявляє глибинилюдського духу, особистіснузабарвленість, що іноді доволіхимерно вплітаєтьсяв реальне буття.

Однак переважаючезосередженняна проблематицісоціологіїрелігії некоректне, оскільки релігія, перш ніж виявитисяв соціальному, проходить черезсмислове ядроособистості,її переживання, надії, сподівання.В пошуках Вищоголюдина прагнедоторкнутисядо вселенського, космічногочерез зануренняу власний внутрішнійВсесвіт.

Зростаннязначущостіособистісногоначала в релігійномужитті, зміщенняакцентів увідношенні«людина –Бог»у бік людини,її самовизначенняі самоствердженняактуалізуютьосмисленнярелігійностіяк вираження«людськоїситуації».Отже, людинавиступає носіємнадлюдського, що дає змогуїй перевершитисаму себе ісамоствердитисьу Вищому, Величному.Відтак, релігіявиражає не лишестатичний станлюдини, а й засібприлученнядо Абсолюту, в якому задіянівсі її сутніснісили, включаючиірраціонально-інтуїтивнусферу. У теологіїтеж спостерігаєтьсязміщення акцентіву бік людини,її домінуванняв релігійнійкартині світу.

Позалюдське, духовне началоє тим стрижнем, який конституюєособу, задаєїй певні сенсожиттєвіорієнтири.Дослідженняірраціональноговимагає включенняв пізнавальнийпроцес духовнихпроявів людини, які дуже складновербалізувати.Однак без цьогоаналізу неможливозбагнути комплексфеноменівлюдського духу— молитви, сповіді, віри, надії, любові, які донедавнарозглядалисьдосить поверхово.У минулому цюпроблематикудосліджувалифілософсько-містичнівчення, якінатепер актуалізуютьсяі до них звертаютьсяне лише гуманітарні, а й природничінауки.

Релігія нелише відображаєзв'язок, відношеннялюдини і Бога, а й світовідчуттяі світорозуміннялюдини, які вінзумовлює.

Авториукраїнського«Релігієзнавчогословника»найбільш повнопідійшли довизначенняпоняття релігії, врахувавшисучасні напрацюванняв науці. «Головнасуть релігіїне в тому, щовона дає змогулюдині усвідомитисвою причетністьдо Всесвіту, а в тому, що служитьзасобом самовизначенняїї у світі наоснові відчуттянаявності всобі якогосьнадприродногоНачала і вірив можливістьсвого прилученнядо Вищої Сутностіне за допомогоюраціо чи якоїсьобрядової дії, а через містичнуінтуїцію, т.зв. ай-детичнебачення» [15, с. 279]. Такерозуміннярелігії суголоснеукраїнськійрелігієзнавчійтрадиції, девнутрішнєспілкуванняз Богом, набуваючиемоційно-чуттєвиххарактеристик, глибоко інтимізується, стає центромформуваннядуховностіяк певного типурелігійності.

Значне місцерелігійностіяк рисі українськогонаціональногохарактерувідводив щеМикола Костомаров(1817—1885р.р.), якийнаголошував, що серед усьогослов'янськогосвіту самеукраїнці єнайрелігійнішими, найхри-стияннішими.Характеризуючизміст українськоїрелігійності, М. Костомаровпідкреслювавте, що релігійнадуховністьукраїнця глибоковкорінена вйого буттєвості.

Українцямпритаманнавнутрішнярелігійність, в якій упродовжстоліть плекалась, духовно формуваласьота сковородинівська«внутрішня»людина, яка йвизначала сенсїї буття якспівжиття, сердечний поривдо таємничогосвіту, утверджуваласяв самовдосконаленніі тим самимвносила змінив навколишнійсвіт.

У русліцієї проблематикиперебуваютьдослідженнябудівничогоукраїнськоїцеркви і культуриАрсена Річинського(1892—1956р.р.), якийвизначав релігійнийсвітогляд яккомплекс ідей,«защіплюваних»народом у низціпоколінь, щоформує національнийхарактер іпозначаєтьсяна психіцінароду. У результатіцього становленняокреслилисьосновні особливостіукраїнськогорелігійногосвітогляду, насампередвідсутністьпосередниківміж людиноюі божеством.Сільська хатанабуває значенняБожого храму, де поєднуютьсядва світи —мікрокосм тамакрокосм.Первісномусвітоглядуукраїнців, якзазначав А.Річинський, не був притаманнийдуалізм добраі зла, навітьвідьми наділялисярисами, що ненесли злоїволі. В українськомурелігійномусвітоглядіукоріненийприроднийоптимізм, щоспирався наБога як людськогоДобродія. Щеодна риса, якуописує А. Річинський,— космічнепочуття, щодозволяє господаревівийти за межісвоєї оселі, особистостій запроситив свою господувсі сили, навітьзлі. Інтуїтивнепередчуваннявнутрішньоїєдності світудавало змогупереступитичасові, просторовімежі й навітьокреміш-ністьпоодинокихістот. Отже, А.Річинськийототожнюваврелігійнусвідомістьі світогляд.

В'ячеславЛипинський(1882—1931р.р.) зазначав, що в кожнійлюдині вкоріненебажання житиі розгортатисвоє життя, вона прагнепоєднати своє«Я» з Божественним, присутністьякого вкоріненав її чуттєвості, відчутності.Такий союз В.Липинськийназиває містицизмом, що притаманнийяк ірраціональним, так і раціональнимпроявам віри: в першому разіце віра в Бога, в другому —віра в закони, які осягаютьсярозумом. Отже, містичне началопронизує всюбуттєвістьлюдини, проте, як наголошуєдослідник, уміщує і деструктивнийелемент, колив ньому проявляються«гордість ітілесні, звірячіпристрасті».Велику рольу збереженнітворчого началав містицизмівчений відводитьчернечим чинам, які оберігаютьмістицизм віданархічнихформ. Отже, В.Липинськийуказує, що лишепричетністьдо Вищого, Абсолютного, а не утвердженнясебе в якостіБога, додаєлюдині сил, слугує життєдайнимджерелом, наякому тримаєтьсясвіт.

Упродовжбагатовіковоїісторії українцістворили певнийспосіб мислення, відчуванняі поведінки, які відрізняютьїх від іншихспільнот, етносів.ОлександрНальчицький(1895—1980) виокремлюєчинники, яківпливали наформуваннянаціональноїпсихіки українців: геопсихічні(вплив природногодовкілля якцілісності),історичні(спільністьісторичноїдолі народу, що живе в ситуаціях«межовості»), соціопсихічні(соціальнаструктураукраїнськогосуспільстваз домінуваннямселянства), культурно-морфічні(належністьукраїнськоїкультури доєвропейської, периферійнийхарактер цієїприналежності), глибинно-психічні(комплексменшовартості, визначальніархетипи вколективномунесвідомому).Кожен із чинниківмає певнуспецифікацію, що виявляєтьсячерез функціональністьі відповідніісторичнітрансформації.

Отже, на думкуО. Кульчицького, українцямпритаманнісвітосприймальнінастанови, вяких відображаютьсяцілісністьпоглядів насвіт, цілісністьпізнань і оціноксвіту, протеі в них домінуєчуттєво-емоційна«увнутріш-неність».Світовідчуванняукраїнця вченийхарактеризуєяк глибокоперсоналістичне, що призводитьдо інтенсифікаціївнутрішньогожиття людини, а не її експансіїу світ.

Дослідники, аналізуючиукраїнськудуховність, доходять висновку, що в ній емоційно-чуттєвийкомпонентдомінує надінтелектомі волею. Отже, неможливістьствердженнясебе в зовнішньомусвіті зумовлюваларозвиток внутрішньогожиття, на противагуйого зовнішнімвиявам.

Зазвичайемоційні переживанняпроявляютьсяне тільки якакти відображення, а і як особливістани «душевнихсил» (І. Кант)людини, що активновпливають наїї сприйняття, уяву, мислення.Вони інтенсифікуютьабо паралізуютьвольовий компонентлюдини, спонукаютьдо певногоемоційногозараження.Переживанняпіднімаєтьсядо рівня продукуючогопроцесу, депоєднуєтьсяз продукуваннямсенсу і виходоміз критичноїситуації.

До джерелукраїнськоїрелігійностізвертаєтьсятакож представникукраїнськоїнауки в діаспорі,історик, психолог, соціолог ВолодимирЯнів (1908—1991), виокремлюючигеополітичнийчинник як перебуванняна грані двохсвітів; селянськістьяк своєрідневідчуття природи; зорієнтованістьна літературута мистецтво, в яких найяскравішевідчувавсядух українськоїрелігійності; перевагу почуттєвого, емоційногоелементу надраціональним, що й зумовилоутвореннясвоєрідноїукраїнськоїпочуттєвості, релігійності;інтровертизмяк постійнезвернення, вчування в свійвнутрішнійсвіт; індивідуалізмяк нахил доіндивідуальногоземлеволодіння, дбайливе ставленнядо приватноївласності, лагідністьі сумирністьвдачі, невойовничість.Ці чинникиформувалирелігійнудуховністьукраїнця, якастала тим своєріднимархетипом, що зберігсяі в тих чи іншихформах проявлявсяв його духовномужитті. Спираючисьна позитивнийпотенціалдослідженьз проблематикиформуваннярелігійноїдуховностіукраїнця, можнадійти висновку, що психоповедінковіархетипи, виникаючина перших етапахформуванняетносу, в ходіісторичногопроцесу модифікуються.Проте зберігаєтьсяпевний інваріант, зумовленийспільнимикультурними, релігійно-етичнимичинниками. Самевін дає змогународу зберегтинаціональнуідентичність, те, що називають«духом нації»,«душею народу».

Релігійнадуховністьукраїнця зазналатрансформаційнихзмін. Реабілітаціярелігії скорішеє свідченнямнаявностідуховноговакууму, аніжвідродженнямрелігійноїдуховності.Тим паче, релігійністьнині доволірізнолика, починаючи відсуто адаптивноїїї вираженостідо прагненнявіднайти в нійвідповіді наактуальнісенсожиттєвіпроблеми.Релігійністьяк переживаннясвоєї екзистенційноїситуації притаманнанебагатьом.Декого, собливомолодь, приваблюєекзотичністьрелігійнихновоутворень, прагненнянабути новоїідентичності,іноді до цьогоспонукає сутопрагматичнийінтерес.

Відродженнярелігійноїдуховностіне вирішуєтьсядирективнимипостановами, відбудовоюхрамів тощо.Прагненнялюдини до духовностіукорінені вїї буттєвості;їх потрібноплекати, активізуватиі оберігати.Модель релігійногосвітоглядупраукраїнцівпройшла тривалийрозвиток якскладниксинкретичногосвіторозуміннята світоставленняі, набуваючиобразності, символічності, діалогічності,інтимності, складного тасуперечливогопоєднанняілюзорногоі реалістичного, емоційноїнасиченості, формує українськудуховну релігійність.

Натеперпроцеси сакралізаціїі секуляризаціїсфери функціональностірелігії такожзазнаютьтрансформаційнихзмін: їх полярністьдолаєтьсянабуттям новихзмістовниххарактеристик.Процес сакралізації, розширюючисферу своговпливу, дедалібільше набуваємирських ознак, а секуляризаціямодифікує своєзмістове наповнення: не звільняєжиттєдіяльністьлюдей відрелігійно-церковногосанкціонування, а надає йомунових формфункціонування,іноді доволісакралізованих.

Релігійнакарта Україниускладнюєтьсяі змінюєтьсятакож у зв'язкуз бурхливимрозвиткомновітніх релігійнихрухів. Частолюдина, захопившисьекзотичнимдуховним вченням, прагне дедалібільшого входженняв нього, що викликаєнегативнуреакцію близьких.У розвинутихкраїнах дієрозгалуженамережа організацій, які здійснюютьконсультаціїз психологічнихпроблем новітніхрелігій, у нашійкраїні такадіяльністьще не налагоджена.

Часто проблемивиникають тоді, коли групапрагне відокремитисьвід суспільства,її лідер демонструєсвою богообраність, втручаєтьсяв приватнежиття адептів, наполегливозмінюючи їхповедінку. Утаких групах«задіюється»насампередемоційно-чуттєвасфера людини, немовби блокуєтьсяінтелект, щой забезпечуєнекритичнесприйняттяситуації.

Деякінеорелігійнікульти володіютьпсиходинамікою, в процесі якоїзмінюєтьсясвідомість.Спершу адептиемоційнодестабілізуютьлюдину, викликаютьдовіру, створюючипідґрунтя дляпосиленняконтролю наддумками і почуттями.Це своєріднеемоційне зараженнявплетене в усіступені залученнялюдини до групи, йому підпорядковуютьсялекції, курси,індивідуальнібесіди. Такожвикористовуютьсяпсихокорекційнітехніки, основнамета яких —досягтистану зміненоїсвідомості.Колишня особистістьнемовби «вмирає», змінюєтьсяїї самоідентифікація, вона пориваєз минулим, сім'єю, близькими. їїжиття стаєжиттям релігійноїгрупи. Психотехнікипідштовхують«архаїчниймозок» достимулюваннягалюцинацій, марень, фантазій, посилюєтьсязалежністьвід «Вчителя-гуру»,«Бога», якийможе як завгодноманіпулюватисвідомістю.

Отже, насампередпіддаєтьсявпливу емоційнасфера людини, поступововиробляєтьсянекритичнесприйняттяситуації і тимсамим блокуєтьсяможливістьрозгляданняїї з різнихточок зору йзміцнення своєїповедінки навласний розсуд.Відтак людинавтягуєтьсяв механізмпсихологічноїзалежностівід групи, окремоїлюдини, обставин.

Утвердженняраціонально-прагматичнихкритеріївлюдськоїжиттєдіяльності, домінуваннязовнішньоговияву релігійності, засилля різноманітнихдуховних сурогатів, наступ новітніхрелігійнихрухів не тількипризводятьдо розмиваннятрадиційнихрелігійнихцінностей, ай породжуютьособисті драматичніколізії, конфлікти.У цьому контекстіперед дослідникамив сфері психологіїрелігії постаєнизка завданьне лише теоретичногоосмислення, а і їхньогопрактичноговтілення.

Нині проблематикапсихологіїрелігії значнорозширюєтьсяі ускладнюється, що, безперечно, актуалізуєпроблему уточненняі розробки їїпонятійно-категоріальногоапарату. Безрозв'язанняцього завданнянеможливенаукове самоствердженняпсихологіїрелігії в межахрелігієзнавчоїнауки. У ційцарині пліднопрацюють В.Москалець, А.Сафронов, О.Карагодіна, А. Колодний, Б.Лобовик, О. Сарапінта ін.

Висновки

Предметнимполем психологіїрелігії єрелігійністьяк «увнутрішнена»релігія, певнийособистісний, душевний стан, функціональнівияви якогозалежать віддуховної наповненостііндивідуальногобуття, від йоголюдинотворчихможливостей.

Психологіярелігії опираєтьсяна емпіричнийматеріал, використовуєкількісніметоди, математичнийапарат, що суттєвовідрізняє їївід традиційнихгуманітарнихдисциплін, якіоперуютьописово-оцінювальнимиметодами.

Українськінауковці прагнутьуточнити тарозробитипонятійно-категоріальнийапарат психологіїрелігії, визначитиїї роль у системірелігієзнавства, розробитимоделі релігійноїособистості, що можливо лишеза умови проведенняфундаментальнихдосліджень, міждисциплінарногоспівробітництварелігієзнавців, соціологів, психологів.

Сучасневітчизнянерелігієзнавствозагалом і психологіярелігії зокрема, наслідуючисвітові тенденції, стають плюралістичними.Посиленнялюдськогоначала свідчитьпро окресленнятенденції дометодологічноїінтеграції, в якій би провіднимпринципом бувекзистенційно-антропологічний.Величезнезначення длянинішньоїрелігієзнавчоїнауки має розвитокзасобів масовоїінформаціїта комп'ютеризаціянауки, науковимконтактамсприяє використанняІнтернету.

Стрижневоюідеєю вітчизняноїпсихологіїрелігії є їїпотужнийлюдинотворчийпотенціал. Аце означає, щоті розвідки, що будуть спрямованіна осмисленняцього потенціалута виявленнячинників і формйого актуалізаціїй трансформаціїу новітніхсоціокультурнихумовах, зберігатимутьдослідницько-людинознавчуперспективність.Дедалі помітнішоюстає екзистенційно-персоналістичнаспрямованістьпсихологіїрелігії, підґрунтяякої було закладенопотужною традицієюяк світової, так і вітчизняноїрелігієзнавчоїдумки.

Література

1. Академічнерелігієзнавство.Підручник/ За ред.проф. А. Колодного.— К.: СвітЗнань, 2000. — 862с.

2. БучмаО. Релігійністьособи: мотивита вияви. Показникита критеріїрелігійності// Академічнерелігієзнавство: Підручник.— К.: СвітЗнань, 2000. —С. 528—534.

3. ГрассериР. де-лаПсихологиярелигии /Пер. с франц.В. И. Писаревой.— СПб.: Изд. Ф.Павленкова,1901. — 332 с.

4. Джемс В.Многообразиерелигиозногоопыта. — СПб.: Андреев и сыновья,1993. — 418 с.

5. Зиммель Г.Религия.Социально-психологическийэтюд. — М., 1909. — 65 с.

6. КарагодінаО. Релігіяяк соціально-психологічнеявище //Академічнерелігієзнавство: Підручник/За наук. ред.проф. А. Колодного.— К.: СвітЗнань, 2000. —С.501—519.

7. КолоднийА. Феноменрелігії: природа, структура, функціональність, тенденції.— К.: Світзнань, 1992. — 52с.

8. КрасниковА.Н. Методологияклассическогорелигиеведения.— Благовещенск: Библиотекажурнала «Религиеведение»,2004. — 148 с.

9. КульчицькийО. Проблематикавзаємин етнопсихологіїі дифе-ренційноїпсихологіїрелігії //Релігія вжиттіукраїнськогонароду. — Мюнхен— Рим —Париж, 1966. —С. 65—75.

10. ЛипинскийВ. Релігіяі церква в історіїУкраїни. —К.: Рада, 1995. — 16с.

11. Началахристианскойпсихологии.Опыт самоиспытания.Сатис. — СПб.,2000. — 31 с.

12. ОллпортГ.-В. Личностьв психологии.— М.—СПб.,1998. — 345 с.

13. ПоповаМ. А. Критикапсихологическойапологии религии(Современнаяамериканскаяпсихологиярелигии). — М.: Мысль, 1973. — 261 с.

14. Психологія.З викладомоснов психологіїрелігії. — Л.: Свічадо, 1998. —320 с.

15. Релігієзнавчийсловник / Заред. професорівА. Колодногоі Б. Лобовика.— К.: Четвертахвиля, 1996. — 392 с.

16. РічинськийА. В. Проблемиукраїнськоїрелігійноїсвідомості.— Вид. 3-тє.— Тернопіль,2002. — 448 с.

17. Смирнова(Дубова) Е. Т.Введениев религиознуюпсихологию: Учеб. пособ.— Самара: ИздательскийДом «Бахрах».— М., 2003. — 160 с.

18. УгриновичД. М. Психологиярелигии. —М.: Политиздат,1986. — 352 с.

19. ЦимбалістийБ. Родинаі душа народу// Українськадуша. — К.: Фенікс, 1992. —С. 66—97.

20. Янів В.Релігійністьукраїнця зетнопсихологічногопогляду // Релігіяв житті українськогонароду. —Мюнхен —Рим — Париж,1966. — С. 179—203.