Реферат: Религия и её функции

Релігія – цескладне соціальне і духовне явище, корені якого виходять з глибинних теренівсуспільної історії. Соціальна природа та риси релігії вказують на її зв'язок зрозвитком суспільства – певної само відтворюючої  системи, де один елемент пов'язаний з іншим.Слово походить від лат. Religio – і означає зв'язок. Процеси прогресивних змінабо занепаду духовних цінностей в цілому всього суспільства неодміннопозначаються і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких становитьоснову релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність комплексного вивченнярелігійних вчень з урахуванням їх догматичного змісту й тих суспільнихфакторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і функціонування тихчи інших релігійних ідей.

У релігієзнавствівиділяються 2 важливі напрями, або розділи, — теоретичної та історичний.Теоретичне релігієзнавство складається з філософських, соціологічних іпсихологічних аспектів. Історичне - вивчає історію виникнення і еволюції окремих релігій та релігій віруваньв їхньому взаємозв'язку, акцентує увагу на послідовності розвитку релігійнихкультів.

Обидва напрямискладають цілісну систему наукового дослідження релігії. Однак теоретичні йісторичні питання релігієзнавства мають власну специфіку і повністю незливаються, не ототожнюються. Така точка зору відображає об'єктивні процесиінтеграції та диференціації наукових знань про соціальну сутність релігії та їїфункції.

Зазначимо, що релігія – явище дуже складне імає соціальний характер, тобто воно виникло в суспільстві цілком закономірно йіснує разом з ним. Релігія є однією з найдревніших форм суспільної свідомості –однією з форм відображення світу, але відображення своєрідного.

1.<span Times New Roman"">    

Функції релігії таїї роль у житті суспільства.Розкриваючифункції релігії та її роль у житті суспільства, підкреслимо, що одним зважливих питань є вивчення її соціального змісту. Наукова характеристика ролірелігії в людському суспільстві можлива лише в тому випадку, якщо вона враховуєформи суспільної свідомості – одного з суттєвих компонентів духовної культури.При цьому необхідно мати на увазі, що релігія є творенням людськогосуспільства. Особливою формою пізнання ним себе самого і оточуючого світу. Мине повинні трактувати релігію спрощено – як хибну свідомість, спотворенукартину світу. Це дешевий прийом, і від нього краще відмовитися. Необхідно матина увазі, що богословська мова є особливою знаковою системою, за якоюприховуються реальні людські інтереси. Її не так просто зрозуміти.

Головною соціальною функцією релігії єфункція ілюзорно-компенсаторна.  Релігія для віруючого – насампередкомпенсація (нехай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомостірелігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, депанують рівність і свобода.

Гасло, що релігія є “опіумом для народу”,автори ряду праць з філософії розглядали як головний аргумент на користьзаперечення релігії. Проте в сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняттяпсихологічної напруги, викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї –хай ілюзорної – компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим,що мова може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншимикомпенсаторами, які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно враховувати йінше.

По-перше, головна ідеякожної релігії – ідея Бога як відображення абстрактної людини – не позбавленагуманізму.

По-друге, глобальнийгуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань, національних традицій, звичаїв,світорозумінь, що склалися, більше того, він їх передбачає і на нихґрунтується.

Тому, говорячи проперспективи релігії, мова може йти лише про її еволюцію.

Однією з важливих функційрелігії є функція світоглядна. Вонаполягає в тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того, — власні соціально-гносеологічні схемивдосконалення суспільного життя, визначити місце і рол людини в системі природита суспільства.

Зміст релігійного світогляду– не божественний, а людський, або, краще сказати – суспільний, незважаючи найого фантастичність.

Релігія виконує регулятивну функцію.  Як будь-яка інша сфера духовної культури,вона створює певну систему норм і цінностей, але специфіка яких полягаєнасамперед у збереженні і закріплені віри у надприродне. Цьому завданню підпорядкованіне тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій ізвичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдськоїморалі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактноїлюдини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, алюдський, суспільний характер.

За певних історичних умоврелігія виконує функцію інтегрування.тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад,була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ'я у дореволюційнійРосії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціальногопротесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та сектами, зпротестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролись протифеодальних порядків.

На рівні окремої релігійноїорганізації релігія виконує інтеграційну функцію, згуртовуючи одновірців.Однак одночасно релігія розглядає і протиставляє один одному послідовниківрізних релігій, що простежується і в сучасному релігійному житті України.

Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає впідтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідноїєдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах,а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клерикальнихполітичних партій.

В умовах сучасногосуспільства релігія виконує, головним чином, ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що, не будучи панівноюформою масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих.

Щодо світоглядної,регуляторної та комунікативної функції релігії, то в силу збереження релігійнихорганізацій їхні масштаби визначаються особливостями конфесійних течій ікатегоріями віруючих, на яких, в свою чергу, впливає реальна дійсність.

На рівні суспільства зникаєінтеграційна ф-я релігії: вона об'єднує лише віруючих певної конфесії, громадиі втрачає роль провідного ідейного фактора, що покликаний зміцнити суспільнусистему.

Взагалі, роль релігії всуспільстві не можна оцінювати однозначно. Так, релігія відігравала важливукультурно-історичну роль. В межах релігійних віровчень формувались єдинізразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала якмогутній засіб  упорядкування тазбереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росіїсинодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.

Однією з історичних  місій релігії, що набуває в сучасному світівсе більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду, значущості неперехідних  загальнолюдських моральних норм і цінностей.Однак релігія може бути  виразникомзовсім інших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності до людей іншої віритощо.

Отже, вплив релігії насуспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєвозмінюватися, набувати специфічних особливостей.

Соціальні функції релігійнихорганізацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організаціївключаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільнихвідносин і виконують безліч нерелігійних функцій.

У середні віки церква нетільки володіла монополією у сфері ідеології, а й виконувала економічні іполітичні функції. У капіталістичному суспільстві релігійні організації активновтручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів,займаються благодійницькою діяльністю.

Релігійні організації можутьдотримуватися й прогресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. Удеяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас протиіноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майжеєдиними культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активновиступають за мир, за ядерне роззброєння.

В пострадянськихсуспільствах релігійні організації сприяють національній ідеї. Так, в Українівідродження національних церков йде поруч з процесами національноговідродження. Таким чином, релігія – явище багатопланове і багатозначне. Вонавиникла як результат специфічних закономірностей розвитку суспільства, і самесуспільні процеси визначають в кінцевому підсумку її долю.   

       

2. Поширенняхристиянства на території Київської Русі.

Утвердження християнства наУкраїні – дуже складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашоїери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанногопроникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища,протистояння і боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу,остаточного проголошення християнства державною релігією Київської Русі,створення митрополії і, нарешті, її занепаду в середині 13 ст.

До найвідоміших вітчизнянихджерел фахівці відносять твори теоретиків київського християнства: “Слово проЗакон і Благодать” митрополита Іларіона (бл. 1053рр.), “Послання досмоленського пресвітера Фоми” наступного митрополита-русича Климента Смолятича(?-1154р.), “Послання до братії” Луки Жидяти, “пам'ять і похвалу Володимирові”Якова Мнима (11 ст.), “Повість временних літ” і “Житіє Феодосія Печерського”Нестора (бл. 1056-після 1113рр.), “Києво-Печерський патерик” та інші.

Іноземні джерела прохристиянство у Київській Русі представлені житіями святих ( Георгія Амастридського, КостянтинаФілософа, Стефана Сурожського), енцикликою патріарха Фотія, творами ПрокопіяКесарійського, повідомленнями західноєвропейських авторів  — архієпископа Бруно (974-1009рр.),краківського єпископа Матвія (12 ст.) та інших. Найдавніші їх свідчення пропояву християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, стосуютьсяпізньоантичних міст Північного Причорноморя, які ще в перші століття нової еристали зосередженням  найбільших вогнищхристиянства.

З цього регіону на початкунашої ери починає поширювати християнство на теренах Східної Європи апостолАндрій Первозванний.  Його кафедра містиласяв Синопі і була апостольським осередком, найближче розташованим з північнопонтійськимиземлями. Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ,записаний у “Повісті временних літ”, про те, що перший благовіст Христової віриприніс на землі України апостол Андрій під час однієї з своїх місійнихподорожей в середині першого століття. Він благословив гори, де тепер стоїтьКиїв, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору, і віщував місту,яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє.

Іншим легендарно-відомиммісіонером на українських землях був учень апостола Петра римський папа Климент4 (88-97рр.). Як опозиціонера до офіційної римської релігії, його було засланонаприкінці І ст. н.е. до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнавмученицької смерті за пропаганду християнського віровчення.

Повертаючись до 867р. доМоравії, слов'янські першовчителі беруть з собою частину мощів св Климента,щоб представити їх у Римі і Константинополі.

Розповсюдженню культу св.Климента в Київській Русі сприяло офіційне розміщення після перевезення княземВолодимиром (980-1015рр.) з Корсуня (Херсонесу) до Києва у 988р. голови Климента,а також тіла його учня Фіва, в спеціальній раці. Автор “Слова”, виголошеногона честь цієї церкви, вважає св. Климента основним святим Церкви Христової ізаступником Руської землі.

Таким чином,релігійно-культові уявлення словен цього періоду були досить розвинутими, і заумов еволюції місцевих культів та вірувань до монотеїзму християнізаціясхідноєвропейських народів дає дедалі вагоміші результати.

В контексті цих подійактивізуються слов'янські союзи племен, серед яких починають домінувати поляни начолі з князем Києм (кін 6-почю7 ст.) Князь Кий заснував місто біля староготоржища  як форпосту, яке згодом назвалина його честь – Київ. Після смерті Кия середнє Подніпров'я було завойоване іподілене міх аварською та хозарською державами, і тривалий чассоціально-економічне та духовне життя південно-східних слов'ян визначаєтьсявладою Хозарського каганату. Хозарський період історії стародавнього Києвахарактеризувався толерантним відношенням до інших двох поширених релігій — ісламу та іудаїзму.

Наприкінці 8 – поч. 9 ст.християнська громада Києва будує перший храм св. Іллі, який в подальшомуфігурує як соборний у місті.

Існування в Хазарськомукаганаті сильної християнської общини надавало можливість Візантії посилюватисвій вплив у південнослов'янських землях. Появилася попередня життєдіяльність істійкість соціальної організації східних слов'ян, що реалізувалася в утвореннісамостійного державного об'єднання “Руська земля” – основи майбутньої КиївськоїРусі.

Наприкінці 9 ст.організаційно в “руській землі” оформлюється церковна структура  — митрополія. На чолі якої став болгаринМихаїл (кін. 9 ст.), який схилив київського князя Аскольда до прийняттяхристиянства. Аскольду вдалося домогтися політичного визнання Русі. Однакобмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтуванняспецифікою слов'янського світобачення призвели до того, що у 882р.новгородський князь Олег, використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ.наступник Олега на київському столі Ігор (913-945рр.) сприяв дуалістичному,двомірному характеру релігійного життя в державі. Він толерантно ставився дохристиянства і не заважав його поступовому проникненню в країні.

По смерті Ігоря на чолідержави стає його вдова – княгиня Ольга.Під час їїперебування у 957р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щобздобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватноприймає хрещення. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводитилінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” іпобудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажанихнаслідків. По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вонаповернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства,що піднялося за Оттона І (936-973рр.). За свідченням німецьких хроністів,посли від княгині Ольги “просили посвятити для цього народу єпископа ісвященників”. У   Проте вже в 962р. вонивернулися назад ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність міжЗаходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодичновідбувалося реставрування язичництва. Діяльність Ольги не знаходить підтримку і розуміння у її найближчомуоточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляєтьсявід прийняття християнства. Язичницька опозиція, скориставшись з цієї ситуації,усуває Ольгу від влади і віддає управління країною до рук войовничого, але, якпоказав подальший перебіг подій, недалекоглядного князя Святослава.

Хрестити Київську Русь іпроголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру. Прийшовшидо влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їхінтересів запровадив  язичницький пантеонбогів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються 6різноплеменних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Однак вонине змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність Володимира. До цьогододалися зовнішньополітичні обставини, за яких Київська держава опиниласяпрактично в оточенні християнських держав.

Обережна і далекогляднаполітика Володимира швидко приносить йому успіх в питанні запровадженняхристиянства в Київській Русі. Сталося це за обставин  послаблення внутрішньополітичного стану уВізантійській імперії. Як відомо, у другій половині 80-х рр. Х ст. вибухаєвкрай    небезпечне антиурядове повстанняна Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії.Скрутне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило йогозвернутися  до Києва з проханням провійськову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії,продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогтиімператору придушити повстання, а за це він мав віддати за Володимира своюсестру та сприяти охрещенню населення Київської держави.

Після офіційного хрещеннякиян у 988р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Однакподальше утвердження християнського віровчення в країні засвідчує ігноруванняВолодимиром зовнішніх ініціатив у християнізації населення. А саме, Володимирнамагається не підпорядковуватися на константинопольському патріархату, ніримському папі, а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом і Мефодієм процесрозбудови слов'янського варіанта християнства.

+