Реферат: Г. Ф. Москалик, доцент, к філос н

Г.Ф.Москалик, доцент, к.філос.н., начальник Управління освіти виконкому Кременчуцької міської ради


Філософське осмислення системи освіти Кременчука в ХІХ ст.

Актуальність проблеми. Система освіти давньої Русі в ХV-ХVІІ ст.ст. лягала на плечі церкви та церковних діячів. Найголовнішим освітянським завданням було релігійно-моральне виховання. Тому найбільш освіченішим класом було духівництво. Найголовнішим завданням перших шкіл було навчання азбуці, читання часослову, псалтиря і апостола. На той час не існувало єдиної системи освіти - а відповідно і єдиних правил та вимог до навчання. Іноземці прикро вражалися неуцтву мешканців Русі. Передові європейські знання вважалися людьми московськими єрессю, що й призвело в ХVІІ ст. до розколу в церкві та православ’ї.

Філософською основою такого стану навчання та виховання був неотомізм, що відстоював положення схоластики. Наука визнається безсилою визначати цілі виховання, це робить виключно релігія, яка відіграє стрижневу роль у вихованні.

Перші спроби змінити ставлення до знань та до системи навчання виявилися при правлінні імператора Петра І. За часів його правління головним завданням школи було навчання моряків, чиновників та військових. Як правило це були діти найзаможніших та сановних осіб. Решта населення залишалася малограмотною або зовсім не писемною. Лише наприкінці правління Петра І були ідеї створення загальноосвітньої школи. З цією метою навіть був розроблений план Академії наук, яка була відкрита вже після смерті Петра І (в 1726р.), при ній були відкриті університет та гімназія. Для читання лекцій запрошувалися професори з Німеччини. Учні були дітьми ремісників та солдат. А коли для дворянських дітей було відкрито сухопутний шляхетський корпус, слухачів до університету набирали з числа вихованців слов’яно-греко-латинської Академії, що була заснована в кінці ХVІІ ст.

Комісія народних училищ 1782 року не встигла створити належної системи управління освітою, а також не була підкріплена бюджетом. Вищі та середні навчальні заклади не були в єдиній системі.

Імператор Олександр І приділив велику увагу питанню реформування системи освіти. Він створив «Неофіційний комітет», який розробив план запровадження 8 міністерств. Одним з цих міністерств стало 8 вересня 1802 р. Міністерство Народної освіти, яке повинно було забезпечити освіту населенню, виховання юнацтва та розповсюдження науки. Міністерство керувало всіма вищими навчальними закладами, училищами, типографіями, бібліотеками та музеями, займалося цензурою періодики. Перший міністр Петро Завадовський створив комісію училищ – Головне правління Училищ. Ця комісія розробила «Предварительные правила народного просвещения», які затверджені 24 січня 1803 року. Ці «правила» регламентували основи нової навчальної системи: навчальні заклади розділені на 4 розряди: 1-й – приходські училища, 2-й – повітові, 3-й – губернські училища чи гімназії, 4-й – університети. Росія була поділена на 6 округів: Московський, Віленський, Дерптський, Харківський, С.Петербурзький та Казанський. Попечитель округу був представником округу в Петербурзі та мав звання члена Головного Правління Училищ.

Метою нашого дослідження було з’ясування філософії системи освіти міста в ХІХ ст. У процесі дослідження філософських питань освіти паралельно з’ясовувались проблеми освітньої мережі, кадрового складу, матеріально – технічного стану, режиму функціонування та розвитку освітніх закладів міста.

Аналіз досліджень. Науковці, які досліджували історію розвитку міста Кременчука (Д.Вирський, Ю.Качко, В.Крот, А.Лушакова, Г.Москаленко, О.Осташко, В.Юшко, О.Шаблій та ін.) широко розкривали питання культурного та політичного життя міста, процеси розбудови народного господарства. Але, нажаль, маловивченими залишаються питання функціонування народної освіти міста і зокрема в ХІХ ст.

Джерельною базою нашого дослідження є фонди Центрального державного історичного архіву в м.Києві, рукописи та матеріали приватних колекцій мешканців Кременчука, публікації періодичних видань того часу.
Виклад основного матеріалу дослідження. Відомий дослідник освіти ХІХ ст. М.Чехов відмічав велику роль земств, церкви, громади у поширенні освіти серед народу, відповідальність за управління школою покладав безпосередньо на державу і відмітив, що “народна освіта … стає однією з задач держави” [6].

На початку ХІХ ст. в м. Кременчуці діяла школа для дітей німецьких колоністів. Діти євреїв навчалися в школах-хедерах, які розміщувалися в квартирах учителів чи в молитовних домах. Ці навчальні заклади утримувались на громадські кошти. З утворення у 1802 році Полтавської губернії через 4 роки відкрито Кременчуцьке повітове училище. Учнями були діти дворян, купців, ремісників та дрібних чиновників. До трирічного курсу навчання (2-й та 1-й класи, але перший клас ділився на 2 роки: вищий відділ та нижній (підготовчий)) входили: закон Божий, граматика, історія, географія, арифметика, початкова геометрія, фізика, природознавство, малювання, правопис. Метою училища була підготовка випускників до гімназії [8].

Олександрівське Реальне училище (семикласне з підготовчим класом) було засноване в 1873 році за клопотанням міської думи і на той час було першим середнім навчальним закладом завдяки купцю Смирнову, який залишив спадок місту в розмірі 35 тисяч на освіту. Проект реального училища підготував цивільний інженер І.Брусницький, керував будівництвом міський архітектор А.Невститський. У власній будівлі заклад почав функціонувати в 1878 році. В кінці ХІХ ст. училище нараховувало більше 300 учнів. Начолі училища стояв статський радник І.Дзюблевський-Дзюбенко. Жіноча гімназія (восьмикласна, з підготовчим класом) розташовувалась в найманому будинку на розі Київської та Кагамлицької вулиць, зараз Хмельницького та Гоголя. Засновниками були А.Герик, П.Стронін, О.Гогель. Відкриття жіночої гімназії відбулось 1 березня 1866р. під назвою жіночого училища 2-го розряду в складі підготовчого та першого класів, де перший рік навчалося 52 учениці. В 1872 році реорганізоване в прогімназію, а в 1876 – гімназію. В кінці ХІХ ст. гімназія нараховувала 350 учениць у восьми класах. Навчання коштувало 500 крб. за пів року навчання.

Олексіївське комерційне Училище розташовувалось на розі вул. Шевченка та Артема. Будівля училища була відкрита в 1873 році, до цього училище знаходилось в найманому будинку на розі Херсонської та Олександрівської вулиць. Цивільний інженер І.Брусницький надав проект і в 1874 р. після затвердження, будинок почали зводити під керівництвом А.Невстицького. В 1878 р. будівництво завершилось і училище переїхало та розпочало свою роботу. Будівля не збереглася до наших днів.

Міське трикласне училище утворено в 1877 році з колишнього волосного училища, що було відкрито в 1806 році, розміщується в казенному домі на соборній площі.

Технічне залізничне училище по вул. Харчевій відкрите в серпні 1878 році. Спочатку училище мало підготовчий та 1-й спеціальний клас, в серпні 1879 року відкрито 2-й спеціальний клас. Через рік відкрито 3-й клас, всі класи переіменовані в технічні. З 1880 року прийом учнів здійснювався виключно за результатами вступних іспитів без вимоги наявності документів про освіту. У 1886 році за клопотанням Управління Харківсько-Миколаївської залізниці імператором затверджено Інструкцію про підготовчі класи при залізничних училищах. Учні зараховувались без вступних іспитів - на підставі свідоцтва про закінчення курсу навчання у волосних та двокласних училищах міністерства народної освіти, а також за іспитом.

Навчання в перший рік відкриття училища здійснювалось за програмою, розробленою училищною радою. 17 серпня 1879 року Міністром шляхів сполучення затверджена навчальна програма, за якою здійснювалось навчання до 1887 року. Учні навчалися столярному та слюсарному ремеслам спочатку в найманому, а з січня 1880 року – у власному приміщенню, де були розташовані спеціальні майстерні. В серпні 1881 року влаштовано будівлю для кузні. І лише з 1886-87 н.р. розпочалось систематичне навчання ремеслу. Навчальним закладом приділялась увага соціально-побутовим умовам життя учнів: у 1880 році відкрито гуртожиток в найманому приміщенні. Плата за проживання в гуртожитку складала 180 крб. на рік. Діти службовців Харківсько – Миколаївської залізниці перебували на державному утриманні. З 1886 року училище підпорядковано Міністерству шляхів сполучення.

Однокласне міське парафіяльне училище відкрито в 1884 році.

Володимирське міське чоловіче училище відкрито в 1889 році.

Початкові народні училища: для дітей обох статей - відкрито в 1875 році; жіноче училище відкрито того ж року; казенне єврейське училище спочатку відкрито в 1854 році під назвою казенного равінського, яке в 1877 році реорганізовано в єврейське училище, що розміщувалося в найманому будинку Анчиславського на розі вулиць Ново-Міщанської та Павловської; однокласне єврейське училище відкрито в 1877 році.[2].

У Послужному списку священника Покровської церкви Кременчуцького посаду Крюкова Федора Архангельського за 1892 рік знаходимо відомості про його великий внесок у розвиток освіти міста в кінці ХІХ ст. Крім роботи на посаді завідуючого церковно - парафіяльної школи при цвинтарній Свято-Успенській церкві посаду Крюків (був другим завідуючим після відомого місцевого освітянського та церковного діяча священника Олексія Клипачевського), Федір Архангельський обирався 18 вересня 1884 року головою ІV чергового з’їзду уповноважених Полтавського училищного округу, членом ревізійного комітету по перевірці економічного звіту з утримання Полтавського духовного училища за 1884р. Єпархіальним керівництвом в 1888р. призначений головою Кременчуцького повітового відділу Полтавської єпархіальної училищної ради, обирався Почесним громадянином м.Кременчука. Історія родини Федора Архангельського тісно пов’язана з долею відомого педагога ХХ ст. Антона Макаренка, що мешкав недалеко від названої вище церковно - парафіяльної школи. Донька Федора Архангельського Єлизавета була одружена зі священником Покровської Крюківської церкви Дмитром Григоровичем. Шлюб був за батьківським благословенням, але Єлизавета не любила свого чоловіка. Сам Дмитро палко кохав дружину. В період революції він емігрував з Білою гвардією і проживав у Канаді, звідки на свята присилав Єлизаветі подарунки. Зі слів онуки Єлизавети Федорівни Гуріної Любові Юріївни (мешканки Кременчука, нашої сучасниці) Дмитро був дуже віруючою людиною, а прогресивна Єлизавета говорила, що «йому краще б було не одружуватися, а бути монахом». Єлизавета Федорівна (в шлюбі Григорович) любила Антона Макаренка, була його соратницею і спільно з ним проживала. Причина життя з Макаренком без шлюбу крилася в двох причинах: в її попівському походженні – «плямі» в біографії А.Макаренка, та в забороні церкви на розлучення з Д.Григоровичем. Вищу освіту Єлизавета здобула вже після 1917р. До того часу вищу освіту мали право здобувати лише особи дворянського походження. Статус Почесного громадянина давав дворянські привілеї лише старшому сину Михайлу. Інші, цікаві сучаснику, матеріали життя кременчуцьких освітянських родин є предметом наших подальших досліджень.

Важливу роль в існуванні навчальних закладів у всі часи грали матеріальна база та фінансові ресурси. Джерелами фінансування училищ були: казна, місцеві кошти та пожертви громадян.

Ідея народності виховання, висунута тогочасним дослідником К.Д.Ушинським у праці «Про народність у суспільному вихованні» (1857р.) зустріла схвальні відгуки серед педагогів різнонаціонального міста. Це підтверджується існуванням національних шкіл із викладанням рідною мовою.

За дослідженнями науковця В.В.Боброва, у ХІХ ст. відомче підпорядкування народної освіти виглядало так: Міністерство народної освіти - державні, громадські, приватні навчальні заклади; Святіший Синод - заклади єпархіального відомства; відомчі міністерства - військові, професійно-технічні навчальні заклади, народні училища; Відомство закладів імператриці Марії - жіночі навчальні заклади, виховні будинки, дитячі притулки. Отже, початкові школи підпорядковувалися Міністерству народної освіти та Святійшому Синоду, на які держава поклала відповідальність за розвиток народної освіти [1;159]. Такий порядок управління освітою зберігся до 1917 року.

Центральною фігурою народної школи залишався вчитель, на якого покладалася вся відповідальність за її роботу, стан, рівень знань і вихованості учнів, впровадження нових методів навчання, зміцнення й збереження здоров’я дітей тощо. Вчитель, тривалий час не маючи навчальних програм, навчав дітей за власними програмами, поширюючи писемність серед населення, за допомогою земств і громади створював умови для ведення навчального процесу. У шкільних справах він погоджував свої дії з інспектором: термін початку і закінчення навчального року, розклад уроків, терміни проведення іспитів тощо. Вчитель мав спеціальний журнал, в якому вів облік учнів: прізвища дітей, їх соціальний стан, пропуски занять та оцінки знань, теми уроків, а також книгу обліку шкільного майна, листувався з інспектором району, складав щорічні звіти про мережу учнів, випускників, результати іспитів, подавав загальну інформацію до повітового земства про стан шкільних справ, матеріальне забезпечення (меблі, книжки, посібники), керував шкільною бібліотекою, проводив народні читання та ін. [7].

У цей період часу у центральних та місцевих періодичних виданнях 60-х років ХІХ ст. широко публікувалися матеріали, у яких давалися рекомендації щодо влаштування нових училищ для народу, задач початкових шкіл, систем навчання [5;8-11].

У другій пол. ХІХ ст. було нормальним явищем, коли інспектор після відвідування шкіл поряд із звітом директору народних училищ та земським зборам про результати об’їзду писав спеціальні рекомендації вчителям початкових училищ, які були націлені на покращення навчально-виховної та організаційної роботи в школах. Особлива увага зверталася на проведення уроку, його методичне забезпечення, застосування нових форм і методів роботи в навчальному процесі, індивідуальну роботу з учнями. Інспектором висловлювалися зауваження щодо проведення виховної роботи з дітьми, поводження вчителя на уроці, ставлення його до учнів, організації роботи з відстаючими. У письмових рекомендаціях інспектор робив наголос на формуванні в учнів правильного і красивого почерку, вміння працювати з книжкою на уроці, зрозумілого висловлювання своїх думок, швидкого читання, вмінні переказувати прочитане або почуте. А також рекомендував учням літературу для позакласного читання [3;22]. З метою посилення державного контролю за роботою народних училищ у 1866 році була затверджена цензура для шкільних підручників.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. важливою частиною освітньої земської діяльності було проведення літніх з’їздів та курсів для підвищення кваліфікації вчителів народних початкових училищ. Їх організацією земства почали займатися наприкінці 60-х років ХІХ ст. Причиною появи такого виду діяльності стала незадовільна постановка навчального процесу у новостворених народних школах через низький освітній ценз вчителів.

У той же час адміністративна система управління училищами, що існувала у ХІХ ст., дозволяла втручатися у справи школи всім охочим з чиновництва, що призводило до повного безправ’я вчителя і байдужого ставлення суспільства до школи [4;2].

Є підстави стверджувати, що управління народною школою було громіздким, складним і багатоступеневим, що певною мірою ускладнювало керівництво початковими закладами освіти. Разом із тим, чітко простежується “міністерська” управлінська вертикаль від Міністерства народної освіти до вчителя народної школи.

У той же час на початкову школу активно впливали Святійший Синод, губернатор, міські органи влади, громада, земство, комітети (наприклад шкіл грамотності). Значну роль у житті школи відігравали губернська та повітова училищні ради.

Таким чином, на освіту впливали різні управлінські структури, які мали за мету контролювати навчально-виховний процес, фінансове та матеріальне забезпечення, здійснювати раціональну кадрову політику.

Духовне відомство з метою забезпечення церковних шкіл оперативною управлінською інформацією регулярно видавало “Полтавські єпархіальні відомості”.

Висновки. Народна школа ХІХ ст. сформувала теоретичні та практичні засади управління, які, враховуючи обставини часу, доцільно використовувати у практичній діяльності сучасної школи. Концепція народності має залишатися основоположною для побудови в Україні системи національного виховання. Не варто копіювати і бездумно пересаджувати на наш специфічний націо­нальний ґрунт освітньо-виховні системи інших народів, хоча вони й можуть видаватися привабливими.

Організаційно-педагогічний потенціал, вироблений загальноосвітньою школою ХІХ ст., доцільно використовувати і сьогодні. існуюча неупереджена та зважена оцінка процесів управління народною школою дають змогу історикам-науковцям та педагогам отримати достовірну інформацію про сформовані та усталені управлінські процеси у освіті ХІХ ст.

До кінця другої половини ХІХ ст. загалом у країні була сформована система управління народними школами. Хоча ця централізована система управління вимагала вдосконалення, її недосконалість значно затримувала впровадження у навчання нових методик, забезпечення кадрами вчителів, фінансування. Намагання уряду посилити вплив церкви на освіту не мали позитивного результату.

Педагоги того часу, що керувалися неотомістськими філософськими принципами, піддавали різкій критиці падіння моральних устоїв, деструкцію, злочин­ність, жорстокість. Вважали, що людина слабка, гріховна і їй треба допомогти стати морально кращою, що треба виховувати загальнолюдські доброчинності: гуманізм, доброту, чесність, любов, непротивлення Богу і його випробуванням, покору, тер­піння, сумління. Вони прагнули позбавити систему навчання і виховання зайвої раціональності. Освіта ХІХ ст. мала бути спрямована на розвиток "досвідомого" намагання наблизитися до Бога.

Але управління народними школами вимагало подальшого реформування та вдосконалення, на яке держава так і не спромоглася.


Література:

1. Бобров В.В. Становлення та розвиток ліцеїв і гімназій Півдня України (ХІХ – поч. ХХ ст.). – Херсон: Персей, 2001. – С. 159.

2. Бучневич В.Є. Кременчуг и посад Крюков /Бучневич В.Є.// Полтавские губернские ведомости. - 1891. - № 9, 11-17, 19, 24-25.

3. ДАМО, ф. 125, оп. 1, спр. 2, арк. 22.

4. ДАМО, ф. 216, оп. 1, спр. 771, арк. 2.

5. Материалы для устройства народных училищ (Ко второму изданию журнала “Учитель” за 1861 год). – СПб, 1862. – С. 8-11.

6. Народное образование в России с 60-х годов XIX века / Сост. Н.В. Чехов. – М.: Польза, 1912. – 224 с.

7. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч. ХХ ст.): Нариси./ Редколегія: М.Д.Ярмаченко, Н.П.Калениченко, С.У.Гончаренко та ін. – К.: Радянська школа, 1991. – 381 с.

8. Тонконогов А.С. Народная энциклопедия научных и прикладных знаний. – Т. 10. Народное образование в России / Сост. И.П. Белоконский, Э.О. Вахтерова, В.П. Вахтеров, Г.А. Попперек и Л.Б. Хавкина-Гамбургер. – Москва, 1910. –351 с.


Геннадій Москалик


^ Філософське осмислення системи освіти Кременчука в ХІХ ст.


У статті з’ясовуються аспекти філософії розвитку шкільної освіти міста Кременчука в ХІХ ст., досліджуються освітня мережа, кадровий склад педагогів, матеріально – технічний стан, режим функціонування та розвитку освітніх закладів міста того часу.


Ключові слова: концепція народності, неотомізм, перепідготовка вчителя, професійне навчання.


В публикации определяются аспекты философии развития школьного образования города Кременчуга в ХІХ ст., исследуются образовательная сеть, кадровый состав педагогов, материально-техническое состояние, режим функционирования и развития учебных заведений города того времени.


Ключевые слова: концепция народности, неотомизм, переподготовка учителя, профессиональное обучение.