Реферат: Римское право

Дипломний проект

“Суспiльнийi державний лад Риму у перiод республiки та змiни його

 уперiод монархiї”.

І    Вступ ……………………………………………………2

   ІІ   Зміни усуспільному житті Риму напередодні встановлення республіки …………………………………..7           

    1) державний устрій Риму допоч. ІІІ ст. до н.е.  .…14

    2) римське суспільство допочатку ІІІ ст. до н.е. ….20

     IV Розвиток законодавства

   1)закони Дванадцяти таблиць…………………….…27

   2) розвиток римського права…………………………..31

   3) правове становище римськихгромадян ……….….41

а) поняття “особи" і правоздатності

б) правове становище римськихгромадян

в) правове становище латинів іперегримів

г) правове становище рабів

д) правове становищевільновідпущенників

є) правове становище колонів

е) юридичні особи

V    Зміни у суспільному житті напередодні та у період імперії

1)  суспільний  та державний устрій древнього

Риму в  середині  ІІ ст. до н.е.  ………………………………55

3) соціальнийлад Римської імперії в І-ІІ ст. н.е. …..60

2) особливості полісної ідеології    ....…………………65

Вступ

Історія давнього Риму є одним знайважливіших етапів всевітньої історії. Вивчення римської історії важливе тацікаве тим, що на її прикладі можливо прослідкувати за зародженням, розквітомта занепадом рабовласницького суспільства та держави в їх найбільш розвиненихкласичних формах.

Рим створив ту систему правововогоурегулювання, яка була “приречена”  на існування у дуже великому проміжку часу.Ця система  визначала на кожному етапі розвитку держави шляхи розвиткусуспільства та самого державного ладу.

Римське право займає в історії людства  виняткове місце: воно пережило  народ,що створив його і двічі підкорило собісвіт.

Зародилося воно в далекій глибині часутоді,  коли Рим являв собою маленьку общинусеред багатьох інших подібних же общинсередньої Італії. Як і весь примітивний склад життя цієї общини, римське право являло собою тодінескладну, багато в чому архаїчну систему. І якби воно залишилося на ційстадії, воно, звичайно, було бдавним-давно загубилено в архівахісторії.

Але доля вела Рим до іншого майбутнього. Борючись за своєіснування, маленька civitas Roma поступово росте, поглинаючи в себе іншісусідні civitates, і міцніє в своїй внутрішній організації. Чим далі, тим все більш і більш розширяється їїтериторія, розповсюджується на всюІталію, захоплює сусідні острови, перекидається на все побережжя Середземного моря,   і на сцені історії з'являється величезна держава, що об'єднуєпід своєю владою майже весь тогочаснийкультурний світ;  Рим став синонімом світу[III. 4; 5].

Разом з тим Рим змінюється і внутрішньо: старий патріархальний лад руйнується, примітивне натуральнегосподарство замінюється складними економічними відносинами. Нове життя вимагаєнайвищого напруження всіх сил, всіхздібностей кожного окремого індивіда. Відповідно до цього римське право міняєсвій характер, перебудовуючись по початках індивідуалізму: свобода особистості, свобода договорів і заповітівробляться його наріжними каменями.

Відносини військовіі політичні приводять Рим і до змін у  економіці. Тим часом, ще задовго допояви Рима на сцені всесвітньої історії на побережжіСередземного моря йшов пожвавленийміжнародний торговий обмін: Єгипет, Фінікія, Греція, Карфагендавно вже знаходилися один з одним впостійних торгових відносинах. Рим неминуче втягувався в цейміжнародний обіг, і по мірі того, яквін робився центром політичного життя світу,він ставав також центром світового торговогообігу. На його території безперервно зав'язувалися нескінченні ділові відносини,в яких брали участь торговці різних національностей; римські магістрати повинні були розбирати суперечки, яківиникали з цих відносин, повинні буливиробляти норми для вирішення цих суперечок. Старе римське національне праводля цієї мети не підходило; необхідно було нове право, яке було б вільне від всяких місцевих і національних особливостей,яке могло б однаково задовольнити римлянина і грека, єгиптянина і галла. Требабуло не яке-небудь національне право, а право всесвітнє, універсальне. Іримське право проникається цим початкомуніверсальності; воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обігу, які до нього віками вироблялися в міжнародних стосунках;воно додає їм юридичну ясність іміцність.

Так виникало те римське право, якестало потім загальним правом усьогоантичного світу. По суті творцем цьогоправа був, таким чином, весь світ; Рим же був лише тим лаборантом, який переробив найважливіші звичаї міжнародного обігу і злив їх в єдине, разюче по своїй стрункості, ціле. Універсалізм і індивідуальність — основні початки цього цілого.

Майстерно розроблене в дрібницяхбезприкладною юриспруденцією класичного періоду, римське право знайшло собі потім остаточне завершення в знаменитому зведенні   Corpus Juris Civilis імператора Юстініана, і в такому вигляді було залишене новому світу. Залізний колос, що тримав в своїх руках долі світу,старів: різноманітна народність, що входила до складу всесвітньої римськоїдержави, тягнулася в різні сторони; з кордонів давиливарвари нові претенденти на активну участь в світовій історії. Наступив момент і вони ринули могутнімипотоками і затопили весь античний світ. Настала неспокійна епоха великогопереселення народів, і здається, що вся багата культура старовини загинула назавжди, що порвалися всі зв'язки між старим іновим, що історія зовсім закреслює сторінки минулого і починає писати все наново.

Але це  «здається» – хибне.На деякий час, дійсно, хід людського культурного розвитку неначе припиняється;новий людський матеріал, що влився великою масою потребує попередньої обробки. Декілька віківпроходить в безперервному пересуваннінових народів, в їх взаємних зіткненнях; прибульці ще не можуть освоїтися нанових місцях, рухаються, влаштовуються. Багато цінного, звичайно, гине при цьому зантичної культури, але не все.

Мало помалу неспокійний період переселенняі улаштування проходить. Нові народи починають вести більш або менш спокійнежиття, розвиваються, і ще через декількастолітть наступає момент, коли все, що було продумане і створене античнимгенієм, робиться зрозумілим і ціннимйого спадкоємцям. Наступає одне за іншим відродження античного права,античної культури, античного мистецтва.

Природний економічний розвиток новихнародів приводить їх також мало помалудо міжнародних торгових відносин. Знов,як в старому світі, на грунті міжнародного обмінусходяться один з одним представники різних національностей, і знов для регулювання цього обміну виникає потреба в єдиному загальномуправі, праві універсальному. Зновекономічний прогрес вимагає звільненняособистості від всяких феодальних, громадських і патріархальних пут, вимагає надання індивіду свободи діяльності, свободи самовизначення. Іспадкоємці згадують про покинутий ними заповіт античного світу, про римське право, і знаходять в ньому якраз те, що булопотрібно.

Римське право робиться предметомвивчення: воно починає застосовуватисяв судах: воно переходить в місцеві і національні законодавства, здійснюється те, що носить назву рецепції римського права. У багатьох місцяхCorpus Juris Civilis Юстініана робиться прямо законом. Римське право воскреслодля нового життя і у другий разоб'єднало світ. Весь правовий розвитокЗахідної Європи йде під знакомримського права аж до цього часу: лише з часувступу в дію нового загальногерманськогоцивільного положення лише з 1 січня1900 р. зникла формальна дія Юстініанівського Зведенняв тих частинах Німеччини, в яких воно ще зберігалося [II. 7; 8]. Алематеріальна дія його не зникла і тепер: все саме цінне з нього перелите впараграфи і статті сучасних кодексів.

Римське право визначило не тількипрактику, але і теорію. Безперервне багатовікове вивчення римського права,особливо залишків римської юридичноїлітератури, формувало юридичне мислення Західної Європи і створювало сильнийклас юристів, керівників і діяльних помічників у всякій законодавчій роботі. Об'єднуючи Європу на практиці,римське право об'єднувало її і в теоретичному плані: юриспруденція французькапрацювала весь час пліч о пліч з юриспруденцією німецькою або італійською,говорила з нею на одній і тій же мові, шукала дозволи одних і тих же проблем. Так виникала на грунті римського правадружна спільна праця всієї європейської юриспруденції, що продовжувала роботу мислителів античного світу: факел, засвічений яким небудьримським Юліаном або Папіньяном, через нескінченнийланцюг рук, що змінялися дійшов до сучасних вчених всіх націй.

Така історична доля римського права.Бувши синтезом усієї юридичної творчості античного світу, воно лягло потім як підмурівокдля правового розвитку нових народів, і як такий підмурівок, загальний длявсіх народів Західної Європи, воно вивчається повсюди в Німеччині, Франції, Італії, Англії і т.д. Бувши базисом, на якому віками формувалася юридична думка, воновивчається і тепер, як теорія цивільногоправа, як правова система, в якій основні юридичні інститути і поняття знайшли собі найбільш чисте від всяких випадкових і національних забарвлень вираження. Недаремно в колишній час воновважалося за самий писаний розум, за ratio scripta.

Волею нашої історичної долі ми,українці, були довгий час відрізані від спілкування з Західною Європою,залишалися чужими її культурі, і, коли, нарешті, перепони, що відділяли нас зникли, ми опинилися в хвостізагальнолюдського руху. Відстали ми і в області права. І якщо ми хочемо в цьому останньому відношенніпорівнятися з Європою, якщо ми хочемоговорити з нею на одній мові, ми повинні,принаймні в школі, освоїтися з основами загальноєвропейського права   з правомримським. Якщо воно повсюдно є основоююридичної освіти, то у нас для цього причин ще більше.

Але вивчення римського права аж ніяк неповинне приводити до сліпої вірив його непогрішність, до віри в те, щодалі йти нікуди. Така віра була б противна історії, була б противна і тому духу вільного дослідження,яким були сповнені самі творці римського права – римські  юристи. Гаслом сучасноїюриспруденції є знаменитий вислів Ієрінга: ”durch dasromische Recht,  aber uber dasselbe hinaus"   «через римське право,але уперед, далі його». Засвоївшите, що було створено предками, нащадкиповинні працювати далі самі, боправові проблеми не такі, щоб вони могли бути вирішені раз і назавжди. Новіумови постійно ставлять на чергу нові задачі, і юриспруденція повинна постійно залишатися на своєму посту. Її вищим покликанням, її боргом перед народом є освітлення умов, що змінюються в історії і виникаючих в зв'язкуз ними проблем. Бути попереду народу, освітлювати йому шлях, направляти його правосвідомість до блага іправди в людських відносинах — такий істиний обов'язок юриспруденції і їїокремих представників.

Розвиток держави, суспільства знаходитьсяв прямій залежності від розвитку права. Ось саме чому у праці буде розглядатисярозвиток держави та суспільства саме через призму розвитку права та еволюціїправових відносин.

/>
Зміни у суспільному житті Риму напередодні встановленя Республіки

 Встановленню Республіки передувавЦарський період розвитку Риму.

 При встановленні основних рис суспільного устрою царського періоду велике значення маютьрізні пережитки давніх установ, якізалишалися в римському ладі і в наступному епосі. Сам інститут царськоївлади продовжував існувати в особі одногоз вищих жреців, що носив назву rexsacrorum.

 Рід і сім’я

Царська епоха була перехідною відпервісного громадського ладу до класового суспільства. Основною суспільноюодиницею був батьківський екзогамнийрід. Пережитки родових відносинзберігалися і в історичну епоху. Члени роду були пов'язані взаємним правом успадкування. Вони мали загальні релігійнісвята, а також загальнекладовище. У ранню епоху рід мав загальніземельні володіння. Родичі повиннібули взаємно захищати один одного. Рисиродового ладу зберігалися в римськихіменах. Імена римлян складалися з двох, а в подальшийчас часто з трьох, іноді навіть більше  частин. Перша частина — це особисте ім'я (рrаеnomen), друга — родове ім'я (nomen); згодом третя частина, що з'явилася,  прізвисько (cognomen), означала гілку роду, або відносилася тільки до даної особи. Наприклад: Публій (особисте ім'я) Корнелій (родове ім'я) Сципіон (прізвисько,що відноситься до гілки роду) Африканський (почесне індивідуальне прізвисько)Старший (на відміну від іншого. Молодшого). У царську і ранню республіканськуепоху було тільки особисте ім'я і родове [II. 5, 94].

Окремі сім'ї могли приймати в рідчужаків, і ці останні ставали членами роду. Старшини родів (principes),мабуть, обиралися.

Роди розділялисяна сім'ї. Після розкладу первісно-общинного ладу відомі елементи родової організації збереглися. Хоч зв'язкиміж родичами значно слабшали і багато які інститути родового ладу зникли, все ж його межі залишалися у вигляді пережитків. Родиперетворилися в замкнені корпорації.

По мірі ослаблення родових зв'язків посилювалася і римська сім'я (familia), протягом сторіч залишалася основною господарською і суспільною одиницею. На  чолі її стояв батько сімейства (pater familias). Влада його над особистістю дружини і дітей буланеобмеженою. Він мав над ними право життя і смерті (jus vitae ас necis). Всі особи, що знаходилисяпід батьківською владою, називалися агнатами.До них належали не тільки ті, хто мав кровнийзв'язок з батьком сімейства, але іусиновлені ним, а також жінки, що вийшли заміж за його дітей і онуків. Нарівніз поняттям агнатства в римськомусімейному праві існувало поняття когнатства.Когнатами називалися особи, пов'язані кровноюспорідненістю. Таким чином, дочка, що вийшла заміж, зберігала когнатскі зв'язки зі своїми рідними, але переходила в агнати іншої сім'ї.

У царську епоху виникає і рабство, але нажаль поки немає ніяких відомостей ні про кількість рабів, ні про положення їх. Ми можемо лише сказати, щорабів було порівняно мало, рабство носило патріархальний характер. Раби були нижчими членами сім'ї ідоставлялися головним чином війнами. Тоді ж виникає і особлива форма відносин, яка зберігалася протягом всієїримської історії, міняючи свою соціальну суть:деякі члени родів ставали патронами, тобто брали під свій захист окремих осіб, які в свою чергу зобов'язувалися бутивірними, слухняними (клієнтами). Зв'язок цей був особистим, заснованим навірності (fides) клієнта і патрона.Старовинне її походження доводиться тим,що в законах Дванадцяти таблиць порушення патроном вірності розглядалося як релігійний злочин.

Курії і триби

Число членів роду було неоднакове. Прорід Фабієв, наприклад, є відомості, що він на початку Республіки складався з300 членів. Рід Клавдієв разом з клієнтами нараховував в той же час 5 тисяччоловік. Подібно тому як в Греції родигрупувалися у фратрії, а фратрії в філи, в Римі десять родів складали курію, а десять курій   трибу (плем'я). Три триби   Тіциї,  Рамни і Дуцери,   складали римський народ (рорulus Romanus). «На племенах, лежить штамп штучного створення, однак переважно зродинних елементів і за зразкомдревнього, що природно зросло, а нештучно створеного племені; при цьомуне виключена можливість, що основнимядром кожного з трьох племен могло виступатиі справжнє старе плем'я» (Енгельс, виникнення родини, приватної власності тадержави, Твори Маркса і Енгельса, т.ХVІ, ч. І, стор. 99. ). Цілком можливо, що трибаТіциєв сабінского походження, і в розповіді про  Тіті Тациї є зерно історичноїістини.

Ранній Рим зберігає ще межі військовоїдемокpaтії. Для вирішення найважливіших питань римський народ збиравсяпо куріях, і ці збори носили назву куріатних коміцій (comitia curiata) [II. 5; 96]. Деякі вчені порівнюють римські курії з «чоловічими будинками», що зустрічаються у деяких сучасних народів, що знаходяться на низькому культурному рівні. Укуріях брали участь всі дорослі чоловіки. Куріатнікоміції регулювали справи, що відносятьсядо культури, сімейних відносин ісправ, що стосуються життя всієї общини. Мабуть, на коміціях відбувалисявибори царя і виносилися постанови прооголошення війни. Коміції могли судитигромадян, якщо вони були винні уважких злочинах. На коміціях викладалися заповіти, відбувалися усиновлення і приймалися доскладу общин нові роди. На коміції народ збирався по куріях, і кожнакурія мала один голос.

На чолі всієї общинистояв цар (rex), який буввоєначальником, Верховним жрецем і головою в деяких судах. Зовнішніми відмінностями царя були пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом,крісло з слонячої кістки (sella cu-rulis). Попереду царя йшли 12 лікторів з вязанками лозин, в які вкладені були сокири. Майже всі ці інсигнії, тобто відмінності верховної влади,були запозичені від етрусків; від нихже йде, ймовірно, і поняття про вищу владу (imperium), якою користувавсяцар. Всі дані кажуть про те, що цар обирався коміціямиі влада його була обмежена. Він  не був майже самодержавним царем, яким йогозображає Моммзен, а був племінним вождем [II. 6; 38].

Поруч з царем стоїть сенат. По традиції, він  спочатку складався з 100 чоловік, потім число членів його булозбільшене до 300. Слово «сенат» (senatus) походить від senex стариий.Ймовірно,  сенат в ранню пору складався з старійшин родів. Це рада старійшин, яка знов-таки зустрічаєтьсяна ранній стадії розвитку у багатьохнародів. Всі рішення куріатних коміційповинні були отримати схвалення сенату(auctoritas patrum), що був охоронцем батьківських традицій (mos maiorum) ірадником царя по важливих справах. Члени сенату називалися батьками (patres).

У кінці царської епохи з'явилися посадові особи, що призначаютьсяцарем. Так, на час своєї відсутності цар призначав префекта міста (praefectusurbis), якому доручалося управлінняРимом.

Такі зачатки політичних установ в цейперехідний період від первісно-общинного (додержавного) ладу до класового (державного). Цей  лад визначається як військовадемократія [II. 5; 95].

Повноправні члени римської общини, об’єднані в роди, перетворилися поступово в привілейовану частину суспільства.Вони називалися патриціями (patricii, що мають батьків), і спочатку тільки вонискладали римський народ (populus Rоmаnus).Патриції протиставлялися плебеям. Вважають,що саме слово plebs походить від pleo (наповнюю) і означає масу, безліч.

З питання про походження плебеївіснують різні теорії. Перша спроба наукового пояснення походження плебеївналежить Нібуру, що стверджував, щоримський плебс утворився з жителів найближчих до Рима селищ, які булипідкорені першими царями і приведені вРим. Вони були вільні, але не мали ніяких прав і не могли одружуватися зпатриціями. З часу Анка Марция плебеї складали численне вільне населення, що немало своєї організації аж до реформ Сервія Туллія. Російський вчений Д. Л.Крюков вважав, що з давніх часівіснувала відмінність між релігією патриціїв і релігією плебеїв. Перша єрелігією символічною, друга відрізняється антропоморфізмом,розвиненим під етруським впливом. Теорію Нібура заперечував Іне (Ihne), що бачив в плебеях колишніх клієнтів, які належали до тубільного населення і після завоювання знаходилися в кріпосній залежності від патриціїв, а потім отримали звільнення.До теорії Іне приєднується і Моммзен.На його думку, плебс виник з клієнтів і чужоземців, що переселилися в Рим. Спочатку клієнти отримували захисттільки через своїх патронів, але по мірі зміцненняі розвитку держави клієнта захищав безпосередньо цар; межа між громадянами і негромадянами поступово стиралася. Plebs,тобто маса, безліч, протистоявповноправним громадянам аж до так званої реформи Сервія Туллія,  що завершилапроцес злиття двох верств населення. Фюстельдо Куланжа,<sup/>що вважав культпредків головною особливістю античного міста, вважав, що в ту пору, коли община складалася з прізвищ, основою якихбув домашній культ, внаслідок різних причин з'явивсяновий суспільний шар, який позбавленийбув культу і вогнища.

Дещо осторонь стоїтьтеорія Едуарда Мейера, на думку якого розділенняримського населення на патриціїв і плебеїв було результатом економічної диференціації населения, яка спостерігаєтьсяу всіх античних містах. Питання походження плебеїв ставилося неодноразово і в спеціальнійісторичній літературі, що з'явилася вкінці XIX і в XX ст. Висловлювалися припущенняпро те, що патриції і плебеї належали до різних етнічних груп. Целлер бачив в патриціях сабінских завойовників, в плебеях жеспоконвічне латинське населення. Куно вважав,що Рим був таким же етруським містом, як Вейі і Фідени. Патриціанські роди були нащадкамиетруських завойовників, плебеї ж завойованими латинськими жителями, щопоступово домоглися свого звільнення. Оберцинер  також вбачав вплебеях місцеве населення, що стоїтьна низькому рівні культури: воно займалося полюванням і жило в печерах;завойовниками були італікі, якимвідомо було землеробство. По Біндеру, місцеві жителі латини  плебеї, а патриції іноплеменні завойовники, що зайняли пануюче місце [II. 6; 39].

Оцінюючи різні теорії походження плебса, треба, по-перше, сказати, щозавоювання, безсумнівно, зіграло велику роль в утворенні плебса. Римський господарський лад не був ще настільки розвинений, щобутворення плебса могло бутирезультатом економічного розшарування (як вважав Едуард Мейер); в традиції незалишилося ніяких слідів, що плебеї   це нащадкикріпосних клієнтів (як вважали Іне і Моммзен).

Окремі плебеї шукали заступництва у найбільш могутніх патриціїв і ставали їхклієнтами.

Економічною основоюримської общини було сільськегосподарство. За переказами, призаснуванні міста Ромул розділив землюміж громадянами, причому кожний отримавпо 2 югера (югер складав біля V гектарів)з тим, щоб ця дільниця переходила по спадщині (heredumi, від слова heres  спадкоємець). Ймовірно,  тут йде мова про садибу і присадибну землю. Значна частина землі знаходилася в колективному користуванні, складала ager publicus. Основою могутностіпатриціїв було головним чином скотарство (недаремно слово pecunia   грошівідбувається від pecus – худоба[II. 5; 93]). Плебеї займалисяпереважно хліборобством, у них власність на землю з'явилася, ймовірно, раніше, ніж у патриціїв. Торгівля і ремесло сталирозвиватися в етруський період, коли Рим перетворився в значний торговий центр, але озброєння і різніінструменти робилися ще з міді, ізалізо аж до VI ст. використовувалосьмало. Ремесло і торгівля знаходилися вруках плебеїв і чужоземців. Треба все ж підкреслити, що майнові відмінності вцей час не були ще значні, устрійжиття патриціїв відрізнявся простотою, і Рим продовжував зберігати межі селянського міста.

З розвитком суспільного ладу Рим переходиву якісно інший етап свого розвитку. Досягненням наступного періоду сталовиникнення римського права. Дуже велику роль при зародженні цього новоутвореннязіграв розвиток римської релігії.

Релігія в Римі не відокремлювалась, а зливалася з державою.Жреці це ті ж посадові особи, що виконують певні функції. Вони об'єднані в особливі братства, що поповняються головним чином за допомогою кооптації. Однимз древніх об'єднань була колегія арвальских братів (братів орачів), щосправляли своє свято в честь богині родючості. До цього часу дійшли протоколицього свята, в одному з яких приводиться ритуальний гімн, що зберіг стару латинську мову [II. 3; 23]. Особливе значення післяпадіння царської влади придбали понтифіки, до яких поступово переходитьнагляд за всім релігійним побутом, суспільнимі приватним богослужінням.

Під етруським впливом набулипопулярності всякого роду гадання. Уособливо важливих випадках полководці на війні і старшини в самому Римі зверталися до гарусу-списів, які гадали по внутрішностях жертовних тварин і тлумачили небесні знамення, але частіше вдавалися до рад особливих досвідчених людей   авгурів, що розгадували волю богів по польоту птахів і по тому, як клюють зерно священнікури. За переказами, при ТарквініїГордому   насправді,  ймовірно, вперші роки Республіки   в Римі з'явилисятак звані Сивіліні книги, складання яких приписувалося пророкувальниці Сивілаі Кумській [II. 3; 23]. Цікниги містили різні грецькі оракули.До Сивілиних книг зверталися увиняткових випадках. Зберігання їх було доручене жрецям і пояснювачам.

До особливостей римської релігії відноситься розмежування днів на такі, в якідозволене збиратися, проводити операціїта ін. (dies fasti), і такі, в які все це не дозволене (dies nefasti). З іншогобоку, дні ділилися на святкові та робочі; були дні нещасливі і т. д. Такстворився спеціальний релігійний календар, яким відали понтифики.

У царський період були закладені основи римського права. У цю епохуз'являється розподіл права на fas і jus. Fas охоплюють розпорядження божественні, jus – розпорядження влади і разом з тим суд. Уранню епоху fas охоплюють широку сферу: міжнародні відносини, карні злочини, укладенняшлюбу, усиновлення, різні договори, встановлення межі   все це булопов'язано з релігією. Джерелом утворення права був звичай, а охоронцем звичаївбула жрецька колегія понтифіків.

Державний устрій Риму допочатку ІІІ ст до н.е.

Політична історія V-IV ст. характеризується зміцненням республіканського ладуі боротьбою плебеїв за його демократизацію. Але, незважаючи на успіхи плебса, державнийлад залишався аристократичним.

Римська община мала три типинародних зборів. Куріатні коміціївтратили своє значення ще на початокуРеспубліки. За ними зберігалося вирішення лише деяких питань сімейного права,такі як: усиновлення, затвердження заповітів і обряд наділення вищою владою(imperium) магістратів, що зводився до чистої формальності.  У кінці Республікидля цієї церемонії членів куріатних коміцій замінюють три авгура з тридцятьма ликторами, що ймовірно представляють курії.

Центуріальні коміції, що скликалися вищими магістратами (консулами, диктаторами, преторами), продовжували збиратися за центуріями, як це було встановлене реформою Сервія Туллія. У раннюепоху військова організація співпадала з політичною. Згодом це положення зберігалося як пережиток. Збори по центуріяхскликалися за межею міста, наМарсовому полі. Громадяни збиралися на світанку; спочатку всі вони булиозброєні. Голосування відбувалося по центуріям, причому кожна центурія мала один голос. Рішення центуріальних коміцій було законом (lex), який входив в силу лише після формального схвалення його сенатом (aucto-ritas patrum). Після видання закону Гортензія законодавчадіяльність відходить поступово до трибутнихкоміцій,  і тільки питання війни і миру розглядалися завжди центуріатними коміціями. Вирішальне значення в цих коміціях по сервіанськомуустрою мали громадяни, що володіливисоким майновим цензом [II. 5;119].

З середини V ст. набули значення збори по трибам – трибутні коміції(comitia tributa). Спочатку в них брали участь тільки плебеї, що збиралися по трибам для вибору плебейських магістратів.Згодом нарівні з плебейськими зборами(concilia plebis) скликалися по трибамзбори всіх громадян.

У давнинутрибутні коміції обирали лише нижчих магістратів, але потім їх роль взаконодавчій діяльності Республіки збільшилась. Після ряду законів, останній зяких був проведений Гортензієм в 287р., було встановлено, що рішення плебса по трибаммають силу закону, тобто прирівнюються до постановцентуріатних коміцій. Трибутні коміції збиралися в різних місцях: наФорумі, на Капітолії, іноді за містом.У кінці Республіки для виборів магістратів вони проводилися на Марсовому полі. Скликали і головували на них курульні магістрати (консул, диктатор, претор, курульнийеділ) або ж плебейські магістрати(народний трибун, плебейський еділ). Упершому випадку збори називалисяcomitia tributa,  у другому   conciliaplebis. Голосування проходило по трибам. До уваги приймався голос окремої триби. Якщоза пропозицію висловлювалася більшістьтриб, воно ставало законом. Спочатку рішення називалося plebiscitum,  згодом –lex plebeive scitum або просто lex[II. 7; 20].

На народних зборах відбувалися виборимагістратів і вирішувалися лише найважливіші питання. Порядок проведеннязасідань виключав можливість всебічного обговорення питань. Сфера компетенції різних видів народних зборів не була точно розмежована. Завдякицьому безпосередній вплив народу на політичне життя був обмежений. Римськігромадяни по суті були позбавленіполітичної ініціативи, бо на народних зборахвирішували тільки ті питання, якіпідіймали магістрати, які збирали збори.  Питанняпоточного політичного життя вирішувалися магістратамиі сенатом.

Магістратури ділилися на ординарні (звичайні) і екстраординарні(надзвичайні).

Магістрат, як показує саме слово(magister – начальник), стоїть наднародом, разом з народом він є носієм державної «величі». Образа йогоприрівнюється до образи величі римського народу. Під час перебування на своїйпосаді магістрат не може бути притягнутий до відповідальності і не може бутизміщений. “Виконання обов'язків магістрату   не служба, а honor –честь, пошана [II. 5; 122]”. Всі магістратурибули неоплачуваними, виборними, терміновими(крім цензора всі ординарні магістрати обиралися на один рік), крім диктатури всі були колегіальними. Загальне поняття влади позначалося терміном potestas; вища ж влада,що включає верховне командуванняармією, вищу цивільну владу, а такожпевні релігійні функції (право ауспіції),носила назву imperium.

Спочатку два консули (які називалисятакож praetores, judices) були єдиними виборними магістратами, яким належалався повнота влади. Після появи іншихвиборних посадових осіб консули залишаються вищими магістратами, їм належитьimperium majus,  тобто вища цивільнавлада, а під час війни вони керують арміями. По законах Ліцинія і Секстія (367р.), один консул став обиратися з плебеїв. Консули обиралися центуріатними коміціями. У знак вищої влади попередуконсула йшли 12 лікторів зізв'язками лозин (fasces), в які за міською межеювкладалися сокири. Поза Римом консул мав необмежені повноваження у всіх відносинах,включаючи питання життя і смерті римських громадян, тим часом як в містіправа консулів обмежувалися певними нормами.

З 366 р. патриції добилися того, щоб з їх середовища центуріатними коміціями обирався один претор, який мав imperium minus і бувмолодшим колегою (collega minor) консулів, їх заступником. Головним обов'язком преторів була custodia urbis,  тобтоправоохорона в місті, а звідсивитікала карна і цивільна юрисдикція,що стала згодом основною компетенцією претора.Посада претора стала доступна плебеямз 337 р. Попереду претора шли звичайно шість лікторів; в тих же випадках, коли він судивв Римі, при ньому знаходилися два ліктора.

З 443 р. центуріатними коміціямистали обиратися два цензори, спочатку тільки  середпатріціїв. Вони обиралися один раз вп'ять років терміном на півтора року.У їх компетенцію входило виробництво цензу і розподіл громадян по трибам і центуріям,а згідно із законом Овінія (біля 312р.) вони стали складати і спискисенаторів. У зв'язку з цими обов'язками розвивається нова функція цензорів   спостереження за вдачами (сurа mоrum).Нарешті, цензори беруть участь в фінансовому управлінніРеспубліки (визначення величини податків, мита). Посада цензора стала доступнаплебеям з 351 р., а закон Публілія Філона 339р. встановив, що один зцензорів повинен бути обов'язково плебеєм. Рішення цензорів не могли бути опротестовані народними трибунами.Влада їх означалася як potestas, їм непривласнювався imperium, як консулам іпреторам, тобто вони не мали правакомандування військом, але на цю посаду вибирали видатних громадян, часто тих, хто раніше займав вже консульську посаду, так як з  часом цензура набулавеликого значення в політичному житті Рима. Особливе значення мав трибунат.

Питання про походження трибунатавирішується по-різному. Едуард Мейер вважав трибунат старовинною плебейськоюпосадою, що з'явилася задовго до сецессії плебеїв. На старовину цього інституту вказуєте, що трибун вважався sacrosanctus, тобто недоторканним, і дія проти трибунавважалася порушенням релігійних заборон. Спочатку чотири трибуни представляли чотири триби. Після сецессії плебеїв трибунат був визнанийпосадою загальнодержавною.

Більшість сучасних дослідників (Белох,Стюарт Джонс та інш.) зв'язує народнийтрибунат з військовим трибунатом. Військові трибуни були командирами плебса. Вони зіграли велику роль в плебейських страйках. Знов створена посада отримала популярне найменування. Пояснення цього заслуговує уваги.

Народні трибуни обиралися плебейськими зборами по трибам.Посада ця була доступна тільки плебсу.Спочатку обиралося два трибуни (по іншій версії   чотири); згодом їх обираєтьсядесять. Особистість трибуна вважаласянедоторканною. Головна функція народних трибунів   захист інтересів плебеїв(jus auxilii). Звідси витікає правовтручання в дії всіх магістратів (jus intercessionis), крім диктатора і цензора. Veto (забороняю) народного трибуна відміняло розпорядження магістрату, постанову народних зборів і сенату. Народним трибунам належало навіть право арештумагістрату (jus prensionis). Житло трибуна було місцем притулку для всякого плебея; воно повинне було бути відкрито всю добу. Але за межею міста трибуни втрачали свою владу.Трибуни мали право скликати плебейські збори(«право діяти з плебсом» — jus agendi cum plebe). Вони могли опротестувати рішеннясенату, але спочатку не мали права виступатив сенаті, їм дозволено було лише знаходитисяперед дверима того приміщення, де відбувалося сенатське засідання. Згодомтрибуни дістали право входити в сенат, брати участь в суперечках і навіть скликати сенатські засідання (jus agendi cumpatribus). У середині IV ст. трибуни вже користувалися цим правом. Трибуни небули магістратами в суворому значенні цього слова.

Разом з трибунами була введена посадаплебейських едилів, що були спочаткупомічниками народних трибунів. Спочатку едилибули охоронцями храму богині Церери. З 366 р. крімдвох плебейських едилів сталиобиратися ще два курульних едила   спочатку тільки з патріціїв,але дуже скоро вони склали зплебейськими едилами єдину колегію.Головні обов'язки эдилів були: ”curaurbis   спостереження за порядком  вмісті; cura annonae – турбота про продовольство міста і спостереження за ринками; cura ludorum – турбота про устрій суспільноїгри. Едили обиралися трибутними коміціями [II. 7; 23]”.

Квесторы спочатку призначалися консулами і були їхпомічниками. З 447 р. трибутні коміциії стали обирати чотирьох квесторів. З 409 р. ця посада стала доступнаплебсу. Квестори управлялидержавною скарбницею, велиприбутково-видаткові книги, були охоронцями державного архіву, супроводжували в походи консулів і управляли касою армії, а також розподілом іпродажем військової здобичі.

З екстраординарних магістратурпотрібно назвати диктатора. Час виникнення цієї посади невідомий. Ймовірно, вона належить до числа латинських магістратур.Формально диктатор призначався консулом, фактично ж він обирався сенатом.Призначення диктатора відбувалося уразі надзвичайних обставин (війна, внутрішні хвилювання). Влада диктатора булаобмежена тільки терміном (не більшшести місяців). Всі магістрати знаходилисяв його підкоренні. По відношенню до його розпоряджень булонедійсно veto народних трибунів. Він мав всю повноту влади (summum imperium).Спочатку диктатори призначалися зпатріціїв; з плебеїв перший диктаторбув призначений в 356 р. Диктатор називався також magister populi. У знаквиняткової його влади попереду нього йшли 24 лікторазі зв'язками,в які були вкладені сокири. Звичайно він призначав собі помічника, начальникакінноти (magister equitum).

Особливе значення мав в житті римськоїдержави сенат. До складу його входили головним чином колишні магістрати.Складання списку сенаторів знаходилосяспочатку у веденні консула, а потім перейшло до цензорів. Список носив назвуalbum, в ньому сенатори записувалися всуворому порядку в залежності від рангу. Спочаткувносилися колишні консули (consulares), які потім були преторами (praetorii) і т. д. Сенатор,  що стояв в списку першим,називався princeps senatus. Скликати сенат могли вищі магістрати: диктатор,консул, претор; згодом це право отримали і народні трибуни. Після доповіді магістрату, що зізвала сенат, відбувалося його обговорення. Кожний з сенаторів, в залежності від свого місця в списку, висловлювавсвою думку, після цього відбувалося голосування і виносилося рішення (senatus consultum,  decretum).

Формально сенат був дорадчою установою примагістратах, фактично ж він перетворився у вищу установу Республіки. Він керувавпитаннями релігії і культу, державнимифінансами, питаннями внутрішньоїбезпеки. У його руках знаходиласязовнішня політика. Народні збори лишеформально вирішували питання про війнуі мир. З самого початку Республіки сенат був оплотом аристократії.

Питання релігії не були відділенів Римі від політичного  життя. Всім вищим магістратам були властиві ті або інші релігійні функції. Жрецтво як стан в Римі не існувало. Жрецькі колегії були свого роду магістратурами,але тільки релігійними. Особливе значення придбалаколегія понтифіків, що складалася спочаткуз трьох, а потім з шести чоловік, і особливо голова її – великий понтифік (pontifex maximus) [II. 3; 29].

Повноваження великого понтифіка були різноманітні. У релігійному відношенні він був як би pater familiasримської держави. Він здійснював різнірелігійні церемонії, був присутнім прирелігійних обрядах, що здійснюютьсярізними магістратами, давав радимагістратам з питань культу, відповідавза календар, вів погодні записи і т. д. По всім питанням він радився з колегією понтифіків.Великий понтифік жил в будинку, який, за переказами, був палацомНуми (Regia). Понтифіки призначалисяшляхом кооптації, а великий понтифік з кінця III ст. до н. е. обиравсяна особливих коміціях. Понтификат був тісно пов'язаний заристократією і представляв їїінтереси, але внаслідок діяльності Гнея Флавія права понтифіків були дещообмежені, а в 300 р. згідно із законом Огульніїв понтифікат став доступний плебеям. Треба, однак, зазначити, щоперший понтифік з плебеїв був призначений лише в 252 р.

Пережиток царськоївлади залишався в титулі rex sacrorum. Це був передусім жрець Януса, однак у нього були і інші функції. Rex sacrorumбув підлеглий великому понтифіку.Посада його завжди залишалася патріціанською.

Жреці різних храмівносили назву фламінів. Особливезначення мали серед них фламін Юпітера(flamen Dialis), фламін Марса (flamenMartialis) і фламін Квіріна (flamenQuirinalis).

Великою пошаноювідзначалися римлянами жерці богині Вести (virgines vestalas).Особлива колегія жерців (два, а з ІV ст. з десяти чоловік) займалась Сівілінимикнигами. Окрім того існувала ще колегія авгурів – жерців-віщунів. Авгури дещовпливали і на політичне життя, так як іх тлумаченнями різних гаданнь та“знаків” керувалися при визначенні строків зборів та виступів у походи. Довгийчас авгури обирались зі складу патріціїв та лише за законом Огульніїв плебеїотримали доступ в колегію авгурів.

Римське суспільство до початку III ст.

Доступ плебеїв до всіх магистратур, крім деяких жрецькихпосад, що не мали політичного значення, не означав ще повної демократизації римського суспільного устрою.Неоплачуваність  магістратурних посадбула заставою того, що фактично посади ці не могли бути доступні незаможнимплебеям. Обиралися лише багаті плебеї. До кінця IV ст. патриціанські роди, що збереглися разом з верхівкою плебеїв складали привілейоване соціальне угрупування – нобілітет, з середовища якого звичайно обиралисямагістрати.

Термін «нобілітет» (nobilitas) має різне значення влатинській мові. Іноді він має значення знання взагалі, іноді більш вузьке значення. “Деякідослідники (наприклад, Герье, Гельцер, Мюнцер, Сайм та інш.) вказують, щоnobiles називалися невсі представники сенаторського стану,але найбільш видатні, ті, які належали до людей, що займали консульську посаду [II. 5; 106]”. Це спостереженнямає деякі основи. Але ми вживаємослово нобілітет для позначення всьогоримського знання, сенаторськоїаристократії. У такому значенні цейтермін: зустрічається у Моммена,Віллемса, Релоха, Віппера, Сергеєва таін. Патріціат не втратив свого політичного значення. Йоговплив грунтувався на великій земельнійвласності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній підтримці представників одного і того ж роду. Деяким родам властивабула певна політична лінія. Так, Фабії виступалияк палкі прихильники аристократичноїполітики. Для Емілієв характерна політика компромісу з плебеями і т. д. Видатнідіячі впливових родів дуже часто проводять на вищі посади своїх родичів і  осіб, що знаходятьсяз ними в клієнтських зв'язках. По мірі посилення плебса поруч з патріціанськимиз'являються видатні плебейські роди, політика яких мало відрізняється відполітики патрицианских родів; в IV ст.особливим впливом користуються роди Ліцініїв,Лівієв і Генуциєв. Випадки, коли висувалися такі люди, як Маній Курій Дентат,не пов'язані з патріціанскою абоплебейською знаттю,  є виключенням.Римський нобілітет був тіснопов'язаний з аристократичними родами латинських і деяких італійських народів. У ранню епоху латинськіі сабінські роди увійшли в склад патріціата. Але рід Клавдіїв був, напевне, останнім, що удостоївсяцієї пошани, у середини V ст. латинські, а потім різні італійські роди прираховувалися до римського плебсу.

З італійськими містами, що ввійшли в склад  римської держави, велисяпожвавлені комерційні стосунки, а початок III ст. характеризується розвитком торгового і лихварського капіталу. У зв'язкуз розвитком грошового господарства в Римі з'являєтьсякарбована монета, спочатку мідна, апотім срібна. Довгий час у римлян булиу обігу злитки необробленої міді (aesrude). “Регулярне карбування мідних ассів припадає на другуполовину IV ст. У часи війни з самнитами і з Пірром в Римі ходять срібні драхми з Кампанії іВеликої Греції. Після перемоги надПірром, в 268 р., римляни перейшли до карбування срібної монети, Було встановлене відношення срібла добронзи, як 1:120 [II. 5; 117]”. Одиницею грошової римської системи був встановлений денарій, відповідний аттичнійдрахмі і рівний 10 бронзовим ассам. Дрібною срібною монетою був сестерцій, рівний 1/4 денарія. У порівнянні з грецькими містамиРим пізно переходить до карбування монети, а це свідчить про те, що в Римі, незважаючи на розвиток торгівлі і велике поширення лихварських операцій, переважалище натурально-господарські відносини. Рабовласництво широко впроваджувалося в господарство. Число рабівне було ще значним, але війни збільшували їх притік,і встановлений в 357 р. податок навідпуск рабів на волю вказує нарозвиток торгівлі рабами.

Основою господарства було землеробство. Для IV ст. характерна наявність державної громадської власності і розвиток приватноївласності. «Громадська власність якдержавна власність, ager publicus   відділенатут від приватної власності. Власність окремої людини сама безпосередньо не є тутгромадською власністю...» (Маркс, Форми, попередні капіталістичному виробництву, «Пролетарськареволюція» № 3, 1939, стор. 153). Значення римського аграрного законодавства   як раннього, так і більшпізнього   полягає передусім в забезпеченні більшого числа громадян спадковою землею.

Розвиток рабовласництва і лихварства веде до концентрації земельноївласності і до спроб фактичного розширення її за рахунок державного земельного фонду (ager publicus). Але керівникиплебса виступають проти цих спроб, захищаючи інтереси селянства.Завоювання, що супроводилося конфіскацією земельпідкореного населення, лише сповільнювалоцей процес, але  не могло його зупинити,оскільки кращі землі захоплювалися представниками нобілітета, серед якихнерідко зустрічалися навіть ті, хто виступавна стороні плебеїв. Можна указати на Ліцинія, осудженого за те, що вінпорушив ухвалений з його ж ініціативи закон про земельний максимум. Розвиток рабовласництва і мінового господарства ведедо посилення лихварського капіталу. Плебеям вдалося добитися скасування боргового рабства, але закони, що неодноразовоповторяються проти лихварства не моглиприпинити посилення його гніту.

Боротьба патриціїв і плебеїв привела до рівняння в політичних правахнижчого стану. Виграла від цього передусім верхівка плебса, яка об'єдналася з патріціанськимиродами, що збереглися.  Плебейська маса добиласявизнання прав особистості, але економічне становище її не поліпшилося. Виходу з цього плебеї шукали в завоюванні. У деяких випадках плебс був настроєний більш агресивно, ніж сенаторський стан.

Населення Рима і завойованих ним областей ділилося на декілька груп, які розрізнялися по мірі правоздатності.

Повною правоздатністю володіли римські громадяни (cives).“Повна правоздатність характеризувалася наступними рисами:

a) jus connubii  — право браку, тобто квиритський шлюб, що супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітейна спадщину батька сім”ї і т.д.);

б) jus commercii — повна майнова правоздатність з правом звертатися до римського суду для захистусвоїх матеріальних інтересів;

в) jus suffragii — право голосу, тобтоправо участі в народних зборах;

г) jus honorum  — право висувати своюкандидатуру на магістратури [III. 2; 26]”.

Патриції і плебеї до початку III ст. по своїй правоздатності нерозрізнялися. Вони були повноправними громадянами (cives optimo jure).Категорію неповноправних громадян (cives mіn optimo jure) складали вільноотпущенники(libertini), які не мали права шлюбу(jus connubii), не могли бути магістратами  (не мали jus honorum) і булиобмежені відносно права голосування (jus suffragii); вони брали участь лише в трибутних коміціях, і то тільки в чотирьох міських трибах.

Поняття «латини» (latini) відносилося спочатку до жителів вільнихлатинських міст. За договорами з Римом їм наданобуло jus commercii (майнова правоздатність), а деяким надавалося і jus coniiubii (право шлюбу).

Після Латіпської війни (340-338 рр.) деякі жителі містЛація дістали право римського громадянства, інші ж продовжували називатися латинами. За ними зберігалося право шлюбу імайнова правоздатність, рівна з римлянами, бо вони не брали ніякої участі вримському політичному житті. Так утворилася категорія латинського громадянства,яка поширюється на різні категоріїнаселення.

Раби не користувалися ніяким захистомдержави. Вони були виключені з цивільного життя. З точки зору римськихрабовласників, між рабами і тваринними небуло ніякої відмінності; пан буввільний в житті і смерті своїх рабів. На відміну від грецьких держав в Римі рабніде не міг знайти притулку, ніхто неміг його захистити.

Підкорення Римом італійських племен і міст не означало ществорення суворо  централізованої держави. Міста і племена продовжували житисамостійним, відособленим життям. Рим залишався  і надалі містом-державою, з якою підлеглі міста і області знаходилися в договірних відносинах. Договір цей (foedus) бувпримусовим. Різні племена і міста увійшлив цю федерацію не на однакових основах. Однимз них  було дароване право римськогогромадянства. Такі міста називалися муніципіями.Муніципії зберігали автономію увирішенні питань внутрішнього життя. Деякі зних користувалися повними правами,інші не мали політичних прав – громадяни  їх не могли брати участі в римських коміціях   вони були містами без праваголосування (civitalessine suffragio). Нижче за міста, що отримали римське громадянство, стояли міста,що мали латинське громадянство. Третю категорію складали союзники (socii). До них належала більшість. Умови союзних договорів також були не однаковими. Загальним було те, що всі союзні міста позбавлялися права вестисамостійну зовнішню політику і зобов'язані були виставляти війська, що складали особливі допоміжні загони.

Особливу категорію міст складали колонії. Перші колонії булививедені латинським союзом. У числіпоселенців в цих колоніях могли бути і латиниі римляни. Згодом і самі римляни виводили колонії,  які називалися латинськими.Це були військово-землеробські поселення, засновані у новозавойованих областях. Колонії володіли автономією аж докарбування монети і мали міський устрій,той, що нагадував римський. Особи, що відправляли в латинських колоніях річні магистратури, діставали права римськогогромадянства. “У латинські колонії виводилося від 2 до 6 тисяччоловік; кожний поселенець володів дільницеювід 30 до 50 югерів і зобов'язаний бувнести гарнізонну службу [III. 5;209]”.

До вищого рангу відносилися колонії римських громадян. У епоху ранньої Республікивони являли собою військові пости поберегах морів. Такими були Остія, Антій, Сіна Галльська та інш. Спочатку у них, ймовірно,не було свого управління;  згодом вонистали управлятися двуумвірами, щонагадували римських консулів, і радою декуріонів, що відповідала римському сенату.

Головна мета заснування колоній в туепоху  була стратегічною. Розкидані в різних пунктах завойованих земель, вони повинні були захищатиримські інтереси, втримувати населеннявід виступів проти Рима, а у разі повстань   придушуватиїх.

Своїм піднесеннямубагатьох відносинах Рим зобов'язаний був міцній і дисциплінованій армії. У давню епохуримське військо, що ділилося по родам таплеменам, складалося з родичів, здатнихносити зброю. У ході історичного розвитку з'являєтьсяцивільне ополчення,  що складалося переважно з селян, в яке збиралосьвсе вільне населення і яке ділилося згідно майновому цензу. Традиція приписуєцей розподіл на класи Сервію Туллію, але воно було результатом тривалого історичного розвитку. У ранній періодРеспубліки нарівні з майновим розподіломз'являється і розподіл за віком. Всі громадяни у віці від 17 до 46 роківзобов'язані були брати участь у всіхпоходах, як би часто вони не здійснювались.Набір війська здійснювався консулами, що комплектували армію на основіцензорських списків. Основною бойовою одиницею римського війська був легіон, вякому перебувало звичайно з 4500 чоловік, з них 3 тисячі було піхотинців,300 кавалеристів і 1200 легкоозброєних.Важкоозброєні  піхотинці ділилися натри групи: молодші називалися гастати(hastati від hasta   спис), люди середнього віку   принципи (principes) та старші по роках триарії (triarii). Гастіві принципів в легіоні було по 1200, а триаріїв600. Спочатку легіон ділився тільки на цептурії,до кінця ж періоду (ймовірно,  в ході Самнітських війн), легіон  складався з 30 маніпулів,а кожний маніпул   з двох центурий;центурієй командував центуріон – сотник,  причому один зцентуріонів командував правим, аінший   лівим крилом маніпула, іноді ж одинцентуріон міг командувати всім маніпулом. Кіннота, що додавалась до кожного легіону ділилася надесять турм, по 30 чоловік в кожній.

Старшими начальниками у війську були військові трибуни, які перший часпризначалися консулами, а потім стали обиратися народними зборами. До епохи Пунічних війн основнізбройні сили складалися у римлян зчотирьох легіонів, та нарівні з римським військом все більше і більше значення набувають війська союзників, які зобов'язанібули виставляти визначені контингенти.

Бій починавсялегкоозброюваними  піхотинцями (velites), що метали дротики уворога і що відходили на фланги, на, яких розташовувалася кіннота. Після цього вступали в бій гастати, за ними принципи, триарії ж брали участь в битвах лише увиняткових випадках. Зброєю служили мечі, списи і дротики, для захисту відворогів користувалися щитами, надівалина себе панцир і шолом.

Велику роль грали римські укріплені табори, що створювалися за певнимпланом. Вони служили для ночівок або для притулку у разі відступу, а також булиопорним пунктом у всіх військових операціях.

Особливо велике значення мала в арміїдисципліна. Вона не порушуваласьполітичною і соціальною боротьбою, що відбуваласяв Римі. У поході солдат був цілком підлеглий своєму начальнику. Дисциплінапідтримувалася суворими покараннями. Командуючий армією, консул або претор, а тим більше диктатор міг по своємурозсуду засудити винного до смертної кари,   за межами міста Рима не було праваапеляції до народних зборів, не діялатут і влада трибунів. Центуріони могликарати по своєму розсуду солдат за всяку провину; широко застосовувалися вармії тілесні покарання. Але не тільки покарання підтримували дисципліну.Римська армія складалася з вільних людей, зацікавлених в перемозі над ворогом,бо справа йшла про захист рідногоміста (як це було під час галльського нашестя або війни з Пірром) або ж прозахоплення нових земель під ріллю іпасовища [II. 2; 47]. Швидко  вводиться платня солдатам (stipendium). Запереказами, в момент війни з Вейями, вже в епоху третьої Самнітської війни, підчас завоювання землі сабінян, римляни уперше, зі слів Фабія Піктора,  які передає Страбон, «спробувалибагатства».

У римській армії нарівні з покараннямиіснували і нагороди. Полководець, щомав imperіum і що виграв війну із зовнішнім ворогом, оголошену за певнимиправилами, діставав право на тріумф: так називався урочистий хід, в якомуполководець в лавровому вінку і пурпурній, прикрашеній золотом тозі наколісниці в'їжджав  у супроводі звитяжного війська. Хід закінчувався вКапітолії, де здійснювалися урочистіжертвоприношення. Малий тріумф називався овацією. У цьому випадку полководецьвступав в Рим на коні або ж пішим, на голові його був миртовий вінок іодягнутий він був в звичайну тогу.

Солдати, що відзначилися і офіцеримогли отримати різні нагороди за порятунок римського громадянина: на голову покладали вінок здубового листя (corona civica), золотим вінком нагороджувався той, хто першийпіднявся на стіну ворожого міста (corona muralis).

Часті війни сприяли тому, що військове життя було повсякденним, солдатине відвикали від військової служби, азагартовувалися і набиралися військовогодосвіду. Для вищого стану римлян тільки служба в армії могла відкрити політичнукар'єру. У III ст. військову справу щене перетворили в професію, армія зберігала колишній селянський характер, і по закінченні походів більшістьсолдат прагнуло повернутися до рідних вогнищ.

Так виглядало римське суспільство допочатку ІІІ ст до н.е.

Зародженя та розвиток юриспруденції

Закони Дванадцяти таблиць

До середини V ст. плебеї в боротьбі з патриціями домагаються деяких успіхів. У 451 р., якпередає традиція, під тиском плебса була вибрана комісія з десятичоловік для запису законів (decemviri legibus scribundis). Вона складалася з видних патриціїв і була наділена широкимиповноваженнями. Децемвірикористувалися надзвичайною владою. На цей рік не було обрано ні консулів, нінародних трибунів. Протягом першого року кодифікаційнаробота не була закінчена, і на другийрік була вибрана друга комісія, щотакож складалася з десяти чоловік, але п'ять зних були плебеями. Другі децемвіри представлені традицією узурпаторами, щодіяли не тільки проти плебеїв, але навіть і проти патриціїв. Це привело до другого вигнання (сецессії)плебеїв з Рима. Безпосереднім мотивом традиція вважає спробу децемвіраАппія Клавдія незаконно позбавити свободи дочку плебея Віргинію. Лише втручаннявпливових громадян запобігло спалаху міжусобної війни. У 449 р. між ворогуючимистанами був укладений урочистий мир. Були відновлені магістратури, що раніше існували і підтверджені права плебеїв,передусім закон про провокації (jus provocationis), за яким всякий громадянин міг апелювати до народних зборів на несправедливе рішення магістрату (вищої посадової особи).Записані децемвірами закони булиопубліковані для загального зведення. “Цізакони відомі в історії, під назвою законів Дванадцяти таблиць. Вони являютьсобою запис звичайного права. Зі слівТіта Лівія, Дванадцять таблиць були основним джерелом римського права, якпублічного, так і приватного (foils omnis public! privatique juris) [II. 7; 30]”. Вони встановлюють обов’язковістьсудоговорення.

Викликаний повинен з'явитися в суд. Закони Дванадцяти таблиць починалися словами: «Якщо викликають на суд,нехай йде» (Si in jus vocat,  ito).Влада, однак, не приймає заходів до виклику відповідача; позивач повинен привестийого сам. Суд являє собою передусім змагання, державні органи регулюють судовийпроцес і виступають як би в ролітретейського судді. Однак закони Дванадцяти таблиць передбачають обов'язкове виконання рішень, винесених судовою владою. Закони Дванадцяти таблицьсвідчать про успіх світського права (jus), але разом з тим судоговоренняобставлено рядом формул і обрядів, недотримання яких може привести до втрати позову.

Закони Дванадцяти таблиць всвоїх встановленнях відображаютьрозвиток обміну. Нам відомий один зосновних способів придбання власності   манціпація.

Це був особливий обряд,який передбачав обов'язковуприсутність придбавача речі іколишнього власника (відчуждателя). Крім того, повиннібули бути присутніми п'ять повнолітніх громадян як свідки і шостий, що тримав мідну вагу. Придбавач,  торкаючись рукоюпредмета, що передається,  ударяв шматочком міді (що символізував плату за річ) об вагу, передавав його відчуждателю і вимовляв певну формулу.

Законам Дванадцяти таблиць відоме розділення всіх речей на дві категорії:речі, відчужувані шляхом манципації(res mancipi), і речі, які не можна було передавати шляхом манципації (res пес mancipi). Визначення цихпонять відоме нам з творів юристівімператорського періоду. Вони відносили до першої категорії (res mancipi)нерухоме майно (землі і будова) в межах Італії, рабів і чотириногих тварин, щослужили для перевезення тягарів (коні, бики, осли і мули), і сільських сервітутів (право пройти, проганяти худобу іпровести воду через сусідню земельну дільницю). Інші речі відносилися до res nес mancipi; вонине могли передаватися за допомогою манципації.Все це свідчить про розвиток приватної власності насамперед на речі селянськогопобуту.

У цю епоху зароджується поняття про необмежену квиритську власність (donunroin ex jureQuintium), яка, як вчили пізніші юристи, може бути тільки у римлян і яка охороняється ранніми римськими законами. Порушення власностіжорстоко карається. Той, хто труїв абожав в нічний час чуже поле, оброблене плугом, прирікався в жертву підземнимбогам і вдавався до смерті. Смертна кара загрожувалапаліям і тим, хто здійснювавкрадіжку в нічний час. За крадіжку, вчинену вдень, за самовільну порубку і інші злочини подібного родунакладався великий штраф.

Закони Дванадцяти таблиць визнаютьсвободу заповітів. Однак принцип колективної (родової) власності продовжував щеіснувати. Якщо римський громадянин вмирав без заповіту, по законах Дванадцятитаблиць, йому успадковували «йогоспадкоємці» (sui heredes), під якими вважалися особи, що знаходилися безпосередньо під батьківськоювладою вмерлого. Якщо спадкоємців не було, майно переходилодо найближчих агнатів, а якщо не було агнатів, то до родичів (gentiles). Про колективну державнуземельну власність (ager publicus) закони Дванадцяти таблиць не згадували.

Значну увагу приділяють закони Дванадцяти таблиць борговому праву.

Найдавнішим виглядомборгового зобов'язання був nexum (кабала). За цим зобов'язанням боржник(nexus), якщо він не виплачував боргу, підпадав під владу кредитора, якийвступав у володіння майном і дітьмиборжника. Формально nexus відрізнявся від інших рабів тим, що отримувавсвободу, як тільки виплачував борг.

Незважаючи на всюжорстокість боргового права, закони Дванадцяти таблиць обмежують процент, встановлюючи максимум у в 81/3% річних [II. 7; 32].

Закони Дванадцяти таблиць торкаються і сімейних відносин. Батькосім'ї (pater familias) користується необмеженою владою. Він може продаватисвоїх дітей в рабство. Правда, сина можна було продавати в рабство лише трирази. Якщо після цього син отримувавсвободу, він вийшов з-під влади батька.

Закони Дванадцяти таблиць знайомлятьнас з системою покарань за різні проступки. Поряд зі старовинним таліоном(talio   відплата) згадуються штрафи. Штрафи ці стягуються в ассах, які в той час являли собою шматкиміді (аеа rude). У законах Дванадцятитаблиць відбилася майнова диференціаціяримського суспільства. Вони кажуть пробагатих (assidui) і бідних (proletarii).

Основ державного устрою закониДванадцяти таблиць не торкаються, аленими встановлюється цілий ряд заходів поліцейського характеру (заборона поховань всередині міста, встановлення ширинидоріг).

Текст законів Дванадцятитаблиць до нас не дійшов. Зміст їхвідновлюється на основі посиланьрізних римських письменників і юристів. Деякі дослідники відносять Дванадцятьтаблиць до більш пізнього періоду (Пайс   до початкуIII ст., а Ламберг   навіть до початкуII ст), але архаїзми мови в цитатах, що дійшли до нас з Дванадцяти таблиць, примітивні форми відносин (наприклад, принцип таліона) кажуть, що вони дійсно можуть бутивіднесені до раннього періоду. Однак не виключена можливість впливу на римськіправові відносини більш розвинених південноіталійских грецьких законодавств.

Закони Дванадцяти таблиць відображають соціальні відносини римського суспільства в момент переходу його до рабовласництва. Рабство набуло вже широкого поширення. Воно можебути поширене на громадян, навіть на членів сім'ї; разом з тим воно зберігає ще патріархальний характер. Розвивається  приватна власність,але впровадження її в цивільне життягальмується  наявністю власності колективної, родової.

Закони Дванадцяти таблицьпідтверджували Закони Каїулея старовинна заборона шлюбів між патриціями іплебеями. За даними традиції, лише в 445 р. згідно із законом, запропонованомутрибуном Канулієм, ця забороназнімалася, і шлюби, укладені між патриціями і плебеями, признавалися законними.

Другий законопроект Канулея передбачав обрання консулів з плебеїв;законопроект цей не пройшов, але з 444р. замість консулів стали обиратися військовітрибуни з консульською владою.

Ця посада була доступна плебеям. Спочатку військовітрибуни обиралися на кожний рік, вибори їх чергувалися з виборами консулів, алена початку IV ст. до н. е. військовітрибуни замінили консулів на досить довгий час.

Законом  Канулея закінчується перший періодборотьби між патриціями і плебеями.

Успіхи плебеїв зумовлені передусім їх економічною потужністю, що зросла і роллюїх в армії, але частково успіхам плебса сприяло і те, що між патріціанськими родами не було згоди. Окремі роди ведуть навіть самостійнузовнішню політику. Так, в 477 р. в боротьбі з Вейями загинуло 306 Фабієв, щонамагалися, очевидно, незалежно від держави заснувати колонію. По дослідженнюМоммзена, з початку Республіки досередини V cт. зниклонеменше ніж 20 патріціанских родів. Цепояснюється, головним чином, боротьбою між окремими родами патриціїв. Після закону Канулея відбувається консолідація патрициатав боротьбі з плебсом, завдяки чомурозбрат і зіткнення між родами пом'якшуються.

Розвитокримського права

З явищ культурного життя цієї епохи особливезначення має розвиток римського права. Основним джерелом права залишалисязакони Дванадцяти таблиць, до них приєднувалися закони (leges), прийняті центуріатними і трибутными коміціями.Тлумачення законів і вирішення різних питань, що стосуються права, залишалися ще в руках понтифіків. Рано розвинені відносинивласності знаходять своє відображенняі в правових нормах. Право власності означувалосязвичайно згадкою імені власника вродовому відмінку і словами «по квиритськомуправу»: «це раб Семпронія по квиритськомуправу» (hie homo Sempronii ex jure Quiritium). Пізніше для позначення власності “стало вживатися слово dominium [III. 2; 13]”. Основним способомпридбання протягом всього періодузалишалася манципація.

Але з'явилисяі інші види передачі. Однією з них була уявна судова суперечка (такзваний in jure cessio). Відчуджувач і придбавач відправлялися до магістрату, ітой, хто бажав придбати річ заявляв,що ця річ належить йому. Магістрат питавколишнього власника, чи не буде він заперечувати. Той мовчав або відповідав негативно. Таким чином могли придбаватися як res mancipi,  так і res nесmancipi; а res nес mancipi переходили у власність і в результатіпростої передачі; (traditio), якщобула для такої передачі законна основа (купівля, передача в посаг і  нарешті,речі могли стати власністю внаслідок давнішньоговолодіння (usuca'pio).

Найдревнішим  виглядомзобов'язань був, як ми бачили, nexum, що втративзначення після закону Петелін.Майновий обіг став більш жвавим завдяки появі монети, речі стали частішепереходити з рук в руки. Новізобов'язувальні відносини вдягаються вменш урочисті форми, але для них характерні були формалізм і обрядовість. Одним зважливих видів зобов'язальних договорів, що зновувиникли була стимуляція(stipulatio). Вона перебувала в певному питаннікредитора і певній відповіді боржника. Перший питав:«Чи Обіцяєш віддати мені сто?» Другий говорив: «Я обіцяю віддати тобі сто»(«Spondesne mihi centum dare?»   «Spondeo tibi centum dare»). Питання і відповідь повинні були виражатися неодмінно усно, причому певними словами, віншому випадку операція вважаласянедійсною. Поступово виникають і інші форми зобов'язань, в яких обрядовістьграє меншу роль.

У сімейному npaві в епоху ранньоїРеспубліки відбувається порівняно малозмін. Огічейська влада (patriapotestas) залишається непохитною. Деякі зміни спостерігаються в юридичнихвідносинах між подружжями. Найдревнішою  формоюшлюбу був релігійний обряд, в якому брали участь великий понтифік, фламінЮпітера і десять свідків. Наречений танаречена приносили богам в жертву  хліб з полови (far), тому весь обряд носив назву confarreatio. В очевидь, такий шлюб могли укладатитільки патриції. Поруч з цією релігійною існувала і світська форма шлюбу, яка полягала в уявному продажунареченої жениху (coemptio). Здійснювавсяобряд манціпації, і нареченапереходила у владу чоловіка. Шлюб мігбути довершений і без всяких обрядів:дружина, що прожила рік в будинкучоловіка, вступала під його владу. Ця влада як би придбавалася давнімволодінням. З течією часу стали укладатисяі такі шлюби, коли дружина не вступалапід владу чоловіка (matrimonium sine manu mariti). Вже законами Дванадцятитаблиць було визначено, що жінка, щоне бажала встановлення над нею влади чоловіка, повинна була відлучатися збудинку щорічно на три ночі і, такимчином, переривати давнє володіння. Шлюби  без влади чоловіка характерні особливо для подальших періодів римської історії.

Розвиток відносин власності знаходитьсвоє відображення в спадковому праві.Власник міг в особливому заповіті (testamentum) указати, до кого повинно перейти майно після його смерті. Він “мігвідмовити тим або іншим особам частини свого майна або окремі права(такі відмови називалися legata)[III. 3; 27]”. Якщо ж власник вмирав беззаповіту, набирало чинності правило законів Дванадцяти таблиць: насамперед признавалися права за найближчимиспадкоємцями, потім за агнатами і,нарешті, за родичами.

Судочинство цієї епохи відрізняєтьсятаким же формалізмом і обрядовістю, як і всі ділові відносини. Всякий позов повинен був бути заснований на законі івисловлений по закону. Понтифікисклали позовні формули на різні випадки, і тільки цими формулами можна булокористуватися при веденні справи. Ціпозовні формули носили назву legis actiones. Вимовленняформул супроводилося певними жестами, знов-таки незмінними і обов'язковими.

Проведення справ ділилося на двістадії. Спочатку справа розглядаласямагістратом, а потім суддями. У першій половині суду перед магістратомвимовлялася позовна формула. Форми і способипроцесу перед магістратом були суворо визначені і називалися також legisactiones. Однієї їх цих форм бувсудовий процес шляхом застави (legis actio sacramento). Це процес-парі. Ті сторони, що тяжуться звертались до магістрату, призначали заставу, і кожнийзаявляв про свою правоту словами встановленоїзвичаєм формули, певними діями, що супроводилися.  Магістрат не розбирав справиі не виносив рішення. Він вимовляв встановлені слова і разом з сторонами призначав суддю або суддів з приватних осіб, які виносили рішення про того, хто програв заставу. Як бипопутно підтверджувалася правота тієї або іншої сторони. Такий же формалізм характерний і для інших legisactiones.

Діяльність Гнея Флавія,  що опублікувавlegis actiones,  полегшила процес, але древній формалізм ще продовжувавіснувати.

У епоху ранньої Республіки, такимчином, були сформульовані основні поняття римського «капритського» права. Вони мали на увазі тільки римлян і захищалитільки римську квиритську власність. Уримському праві IV і III ст.залишалося ще багато пережитків родового ладу,але і в ньому закладені ті принципи,які дозволять згодом розробити право приватної власності, абстрактне право,приватне право, право абстрактної особистості.

Розуміючи усю значимість римськогоправа в юриспруденції не можливо не зупинитися на ньому більш детальніше, іпрослідкувати за етапами його розвитку.

Порушивши цю тему не можна не дати визначення періоду і етапу.

 Будучи цілісним історичнимявищем, римське право має чітко окреслені рівні, етапи розвитку. Виділяютьсяраннє право, зріле (класичне) і пізніше (посткласичне). 

Вони розрізнюються якісторичне та логічне. Юридична специфіка цього премету, її цивілістичний аспект передбачають розширення сфери логічного у викладі [III. 4; 69].

Між поняттями періоду і етапу є багато загального. Якщо період – це  відрізок часу, в який відбуваються ті або іншіякісні зміни, то етап це певна якість, що складається в даний відрізок часу.Така якість формує, виділяє період, воно – його  організуючий стержень.

У рамках періоду реальне відтворюється з випадковістю, зигзагами, тут знаходять відображення і перехідні, проміжністани права, часом нехарактерні,нетипові для даного періоду факти, а закономірності завуальовані строкатістю,різноманіттям дійсності. Етапи ж відображаютьвирішальні факти, ведучі тенденції. Уних складність історії спрощується, але закономірності стають очевиднішими.Так, якщо в рамках початкового періодуісторії римського права конкретний фактичний матеріал розташовується в суворійхронологічній послідовності, то прихарактеристиці першого етапу ті ж факти викладаютьсяз точки зору вираженності в них початкового, спрощеного стану права, логіки розвитку.

Більш того факти одного і того ж періоду можуть бутивіднесені до різних етапів. Так, дуалізм квиритськогоі преторського права періодуРеспубліки як характерна риса нерозвиненості права відноситься до раннього етапу, але той же дуалізм в аспекті йогоподолання і затвердження переважаючоїролі преторського права – факт, який включається у другий, класичний етап.

Предкласичне право не виділяється як особливий етап, оскількивоно позбавлене цілісності визначеноїякості. Це швидше деякий перехідний період, в якому межі минулого переплітаються з тим,що передбачає, а частково складає змісткласичного права. Ще один приклад. Періодизація римського праваобривається VI ст. – створенням Зведеннязаконів імператора Юстініана. Однак ряд сторінподальшого розвитку римського права втаких правових пам'ятках, як Прохирон, Еклога, Василіки,   типові,  закономірніявища занепаду і розкладання римського класичного права   можуть бутирозглянуті в рамках посткласичногоетапу [III. 3; 59].

Одна з основвиділення етапів розвитку римського права єте,  що проводиться з використанням порівняльного методу (на основівиділення схожості і відмінностей) класифікація і систематизація конкретного історико-правового матеріалу з встановленнямхарактерних рис кожного етапу. Інша основа   застосуваннядо римського права того загального положення, що правова система, як ібудь-який суспільний організм, проходить в своєму розвитку стадіївиникнення, розквіту, розкладання і загибелі. Розгляд римського права яксистеми, що включає в себе стани,   які якісно розрізнюються – етапи,збагачує його знання, робить розуміння римського права більш повним.

Перший етап римського права відповідавраннім ступеням розвитку римського суспільства(VI-III ст. до .  н. е.)

 Ранній Рим   порівняно невеликедержавне утворення, держава-місто.

 Квиритське,цивільнеправо, подібно праву інших ранньокласових товариств,характеризувалося аморфністтю – право не повністтювиділилося в самостійну область регулювання суспільних відносин, не відділилося від релігії, звичаїв, простихнорм моральності; недифференційованністтю – несклалася структура права, навіть карне право ще не відділилося від цивільного,не утворило самостійної галузі. Не склалися багато які основні правові поняття.У праві зберігалися колективістські, громадські початки.Так, право приватної власності було обмеженим, переважаюче значення мали колективні форми власності (сімейна,громадська).

Крім того, в ранньоримськомуправі чітко представлені такі межі, як формалізм, консерватизм,замкненість,  порівняно  вузька  сфера дії, казуальністьнорм. Йому були властиві різко виражені станові розподіли і яскрава етична самобутність, що забарвила всюцілісність римського права. Право діяло на обмеженій території і мало місцевезначення.

Зв'язок права з релігією виявлявся, зокрема,  в тому, що його застосування супроводилося виголошенням сакраментальних слів і фраз,здійсненням ритуальних дій. У принципі, звичаї, релігія, а разом з ними і правоне розповсюджувалися на представниківінших народів. Від племінної і релігійної замкнутості в Римі зберігався поглядна чужака як на ворога (hostis). Крімтого, зв'язок права з релігією, обрядовістю і символікою, традиціями іумовністю старих звичаїв робила його незрозумілим і чужим для інших народів.Все це визначало замкненість раннього римського права.

Приклад формалізму права – особливий урочистий обряд манціпації (mancipatio), що застосовувався,зокрема,  в операції купівлі-продажу. Манціпація полягала в тому, що покупець вприсутності п'яти свідків і вагаря(обов'язково повноправних римських громадян) вимовляв певну формулу: «Я затверджую, що ця людина (річ) належить меніпо праву квиритів, і так буде він куплений мною за цю мідь і задопомогою мідної ваги». Потім він ударяв шматком міді по чаші ваги і передавав цей шматок міді продавцеві замістькупованої ціни. Манципація виниклатоді, коли Рим ще не знав карбованої монети і як гроші використовували мідь в злитках,які дійсно рубали і зважували.Наявність п'яти свідків, як вважають,пережиток участі всієї общини увідчуженні. Свідки   не простоочевидці, а гаранти дійсності операції,її міцності. Передача грошей здійснюваласяпоза самим обрядом манципації, але бездотримання манципації власність на річне переходила до покупця. Урочиста форма з участю п'яти свідків, вагаря і з проголошеннямформули «Придбаваю за шматок міді» починає обслуговувати майже весь тогочасний обіг,хоча і нескладний. Обряд «за допомогою міді і ваги» стали застосовувати навіть при здійсненні браку і при розпорядженнімайном на випадок смерті. [III. 1;32]

Нерозвиненість соціально-економічнихвідносин зумовлювала і відносно уповільнений характерзмін в праві. Релігія, впливаючи на правову форму, додавала їй межіконсерватизму, обмежувала можливості її вдосконалення. Однак консерватизм,замкненість, а також ригоризм (необговорюваність розпоряджень, вимогабезумовного дотримання передусім форми) сусідствувати і перемежалися в квиритичному праві з гнучкістю іпластичністю   допускали можливість вкладати в правову норму новий зміст.

Ще однаістотна межа квиритського права – казуальність норм. Були відсутні загальні правові рішення, тобто правила поведінки, придатнідля більшості схожих ситуацій. Право виникло зконкретних присуджень, забороняючи або наказуючи ту чи іншу певну дію, не охоплювало всього кола однорідних відносин.Сфера дії права була порівняно вузькою.

Розглядаючи з висоти сучасності спрощену форму   квиритського права, не можна бачити в ньомутільки примітивізм. Правове дитинство людства потрібно оцінювати  його жмірами, простота і спрощенність форми права для свого часу були найкращими.Право не може бути вище досягнутого рівня культурного і економічного розвитку суспільства, інакше воно не буде дійовим. Ахимерність форми, черпана зі звичаїв і вікових традицій, робила право більшзрозумілим. Примітивність виявляласябільш досконалою ніж складне. Коли,наприклад, не була розвинена писемність, форма манціпаціїї найкращим чином сприяла фіксації пам'яті присутніх найдрібніших деталей операції. Зв’язок права з релігією забезпечув надійність договору.

Другий етап римського права припадає на час вступу римського суспільства у  зрілу стадію власногорозвитку (середина III ст. до н. е.  -  кінець III ст. н. е.)

Оскільки мета даної праці не включає всебе детальний розгляд усіх етапів розвитку римського права, а лише тількиперіоду республіки, то слід лише зробити оглядовий екскурс у наступні етапи дляповного сприйняття теми та не порушення логізму.

Непристосованість республіканськоїформи правління для управліннядержавною освітою, що територіальнорозрослася,  нездатність справитися з внутрішніми протиріччями, що загострилисяприводять республіку до загибелі івстановлення імперії.

Римське класичне право було викликане до життя зрілим станом суспільства,високою розвиненісттю його культури,товарно-грошових відносин.

Трапляється, що за одним лише класичним станом римського правасудять про нього загалом.  Такий погляд на римське право, що не враховуєокремих етапів розвитку, не може вважатися вірним. Буває і так, що межі деякої ранньої фази римськогокласичного права, коли складається античне рабовласництвоз формулою «раби суть речі», цілком переносяться на все класичне право. Але іце не зовсім вірно. Для  його вищої фази характерна тенденція розширенняправоздатності рабів.

Третій етап римського права відповідав пізньому стану римського суспільства(IV VI ст… Економічні і політичнітруднощі, загострення внутрішніх протиріч, ослаблення економічних зв'язків,надзвичайна складність управліннявеличезними територіями, а також посилившийсянатиск німецьких племен   все це призвело до розділу Імперії на західну ісхідну частини (295 р.). ЗахіднаРимська імперія під натиском варварів припинила існування (476 р.). Східна частина – Візантія виявилась більшжиттєздатною.

Криза, що вразила римське суспільствов III ст., мала дуже важкі політичні наслідкиі вилилась, зокрема,  в серію державних переворотів і громадянських війн. Процесирозпаду, повільно, але неухильно підточували устої Римскої імперії.

У пізньому римському праві ми виявляємодві протилежно діючі тенденції.

Посткласичне право, передусім,  включає в себе основнірезультати попереднього розвитку. Завершуютьсяпроцеси, які мали місце на попередньому етапі.Остаточно, наприклад, втрачає значення розподілримського права на квиритське, преторське і «право народів».Удосконалюється юридично-технічнийстан права, підвищується його теоретичний рівень.

Тенденція висхідного руху прававиявляється в узагальненні досягнутого, його осмисленні. Юристи більш глибокорозробляють правові принципи і поняття, додаютьправовим нормам більш широке, узагальнююче значення.Значним фактом розвитку права стала його систематизація в законодавствіЮстініана, що завершила процес створення єдиного універсального права дляусього вільного населення Імперії.

У області цивільного права закріпляється найбільш асолютне право приватноївласності (Однак вже виявляється і тенденція обмеження права власності.) У державному праві отримує деталізоване юридичне оформлення суворо централізована системауправління з розвиненим бюрократичним апаратом, засобом якого правлячий класвирішував надзвичайно складні задачі керівництва суспільством. [III. 3;32]

Одночасно спостерігається і інша, негативна тенденція, що торкнулася всіхгалузей права: посилюються правообмеження за віросповідним принципом, зміцнюються станові розподіли населення. Технічне вдосконаленняправа вже не давало належного ефекту. «Закони слабібез вдач»,   говорили римські юристи. Вузькі рамки абсолютно точних формулюваньзаконів, відповідаючи бюрократичній централізації управління і виражаючи прагнення як можна повніше і одноманітнішевідрегулювати складність суспільних відносин, гальмували поступальний рух суспільства. Але і принципи«справедливості», «доброї совісті», «гуманність» при крайній продажностісуддів відкривала широкі можливості для зловживань.

Вже в кінці III ст. припиняєтьсярозвиток приватного права, його творча потенція вичерпується. Разом з тим посилюєтьсяроль права і як інструмента ідеологічного впливу на масу, як засобу, щозгладжує за допомогою дрібних поступок(«соціальні мотиви») класові протиріччя, що надто загострилися.

Змінюється і мова права. Точні і карбовані формулювання розбавляютьсявитіюватими фразами, відбуваєтьсязмішення юридичних термінів, раніше чітко що відмежовувалися один від одного; втексти законів вторгаються моралізуючіположення, риторичні обороти, юридична думка тоне вбагатослівності і пихатих фразах уславу імператорів.

Право зазнає “феодалізації”. У нього проникають норми місцевого, звичайного права, правові погляди народів, що населяли Імперію,зокрема греків, сірійців, балканськихнародів. Римське право втрачає універсальний характер,пристосовується до більш простих відносинраннєфеодального суспільства. Класичне римське правопоступово вдається до забуття. «На зміну яскравим фарбам заходу Римськоїімперії приходить похмурий ранок середніх віків».

Розвиток права не міг відбуватися лишезавдяки розвитку держави, хоча з викладеного вище матеріалу складається такевраження. Для висвітлення усіх “фарб” тогочасного стану права потрібнорозібратися не тільки з його розвитком на протязі даного проміжку часу, але йвисвітлити працю тогочасних юристів.

Діяльність юристіввиражалася в трьох функціях:

  a) cavere – складання  формул різних частноправових актів, що здійснюються окремими особами (заповітів,актів продажу і т.п.). Щоб оцінити значення цієї функції, треба брати до увагисуворий формалізм римського права, приякому пропуск хоч би одного слова знесилював довершений акт,робив його юридично нікчемним;

б) agere – ради  відносно пред'явлення позову і порядку ведення збудженоїсправи. І в цьому випадку допомога юристів була істотна в зв'язку з формалізмомі ритуальностю древньоримського процесу по частноправовихспорах. Але вона зводилася до однихтільки рад, тому що римляни недопускали прямого представництва (виступу однієї особи від імені іншого), ізацікавлений повинен був вести справусамостійно, лише покладаючись напоради юриста, але без безпосередньої його участі в процесі;

в) respondere – відповіді  на юридичні питання, що виходили від приватних осіб.  Утакій формі юристи давали тлумачення діючомуправу, а у випадках його недостатностіабо практичній непридатності пропонувалисвої власні рішення. Їх відповідіюридично обов'язкової сили не мали. Проте вони мали вплив на практику,що ставав тим значніше, ніжпереконливіше їх обгрунтованість і чим вище авторитет їх автора. Саме цяфункція згодом зіграла вирішальну роль в забезпеченні активної участі видатних римських юристів в загальному нормотворчомупроцесі. З особливою силою така участь виявиласяв класичний період розвитку римського приватного права. [III. 1; 45]

До загальноїфункції respondere, яку юристи здійснювалиі раніше, імператор Август приєднав наданедеяким юристам ius respondendi — право давати в письмовому вигляді позапитам учасників суперечки юридичні рішеннявладою імператора (ех auctoritataeprincipis) з приданням ним тим самимякості обов’язковості.Застосовані до конкретної суперечки, ці рішеннясилою свого авторитету впливали на долю інших однорідних суперечок, що інадавало їм відоме нормативне значення.

За аналогією таких рішень проводилися як нові ідеї, так і вжевиражені в різних літературних джерелах. Найбільш поширеними видами юридичнихлітературних творів були: інституції(institutiones)   підручники по праву;коментарі (commentariis)   тлумачення діючого,головним чином, преторського, права; дигести (digesta) коментарі (нерідко впоєднанні з критикою) висловлювання юристів колишніх часів;  регули (regulae)   збірники стисло вираженихюридичних правил, афоризмів і приказок.

До класичного періоду відноситься також утворення двох шкіл або напрямів в римській юриспруденції: прокульянців, яких очолював Лабеон, а потімйого учень Прокул, і сабіньянців, у розділіяких стояв Капітон, а пізніше його послідовник Сабін. Яких небудь повних даних, достатніх для того, щоб судитипро особливості кожної з цих шкіл, незбереглося. Відомі лише їх розходження з окремих приватних питань, наприклад, зпитання про специфікацію, тобто про долю речі, виготовлену для себе з чужих матеріалів без злого наміру(внаслідок невідання, помилки і т.п.). Сабіньянцівирішували цю суперечку на користь власника матеріалів, а прокульянці   на користь їх обробника (специфіканта).Якщо судити лише по викладених розходженнях між двома названими школами, то більш прогресивноюбула позиція прокульянців. До такого висновку приводятьі деякі інші відомості, що дійшли до нас про контроверзи,що їх розділяли.

У створенні класичного римського праване менша роль, ніж претору, належаларимським юристам

Судовий процес того часу – целегісакційний процес. Ця форма найдавніша римська форма судового розглядуспірних випадків, як вона малюється законамиXII таблиць.

Процес цей складався з двох стадій: перша називалася ін юрі, друга — ін юдицис. Перша стадія була суворо формальною,  друга –характеризується вільною процедурою.

У першій стадії позивач і відповідач прибували в призначений день на форум домагістрату, яким для даних випадків зробився згодом претор, друга післяконсула магістратура Рима. Тут, після виголошенняклятв, виражених в точно визначених для кожного даного випадку словах, претор  якщоніхто не збивався в виголошенні повинної, суворе визначеної формули, призначавдень суду (друга стадія процесу) і визначав суму  грошей,  яку та або інша з тяжущихся сторінповинна була внести (в храм) у виглядізастави правоти. Програш справи вів до програшузастави і таким чином Рим захищав себе від сутяжників.

       Для другої  стадії  процесу  претор  призначав суддю (зсписку кандидатів, затверджених сенатом), самий день суду і зобов'язував тяжущихся підкоритися суддівському рішенню.  На цьому перша стадія легісакціонного процесу завершувалася.  Найого другій стадії суддя вислухував сторони, свідків  розглядав представленідокази,  якщо вони були,  і виносив рішення. Воно було остаточним, бо ніапеляції, ні касації найдавніше правоРима не знало.

       З плином  часу легісакціоннийпроцес витісняється простим (безформальним)формулярним процесом, в якомувирішальна роль належить претору, йогоформулі, що була юридичною основою для збудження позову і його суддівськогодозволу.

Правове становище римських громадян

Поняття “особи" і правоздатності

       Рабовласницьке суспільствовизнавало особою (persona), тобтоістотою, здатною мати права, не кожнулюдину. Це суспільство було особливонаочним свідченням того, щоправоздатність (здатність бути суб'єктом, носієм прав) не є природженавластивість людини, а представляє, які сама держава і право, надбудовчеявище на базисі економічних відносин суспільства.Іншими словами, правоздатність корінити в соціально-економічному ладі даного суспільства в даний період його розвитку.

       У Римі існував численний клас людей — раби, які булине суб'єктами, а об'єктами прав. Варрон(I ст. до н.е.) ділить знаряддя на німі (наприклад, вози); видаючінечленороздільні звуки (худоба) і обдаровані мовою(раби). Раб називається instrumentum vocale,  говорячим знаряддям [I; 7; 56].

       З іншого боку, сучасна відмінність осіб фізичних (тобто людей) і юридичних(тобто різного роду організацій, наділених правоздатністю) в Римі розроблено небуло, хоч і було відомо в практиці.     

      Тому, що тепер називається правоздатністю,  в Римівідповідав термін caput. Повнаправоздатність складалася з трьохосновних елементів або станів(status):

       1) status libertatis  — стан свободи,

       2) status civitatis    — стан громадянства, 

       3) status familiae    — сімейний стан.

       З точки зору status libertatis,  розрізнювалисявільні і раби; з точки зору status civitatis,  — римські громадяни і іншівільні особи (латини, перегріни); зточки зору status familiae,  — самостійні (sui iuris) батьки сімейств (patres familias) і підвладні який-небудьpaterfamilias (особи alieni iuris,  “чужого права"). Таким чином, повна протилежність передбачала: вільний стан,римське громадянство і самостійне положенняв сім'ї.

       Зміна в якому-небудь з статусів носила назву capitis deminutio. Зміна в statuslibertatis називалася сapitis deminutio maxima (найвище, найбільш істотне);зміна status cfivitatis називалася capitis familiae визначалося як capitis deminutio minima (найменше).

       Зрозуміло, регламентація правоздатності не булаоднаковою у всі періоди римськоїісторії. Разом з розвитком економічних відносин йшов розвиток і правоздатність вільних  людей. По міріперетворення Рима з невеликоїсільськогосподарської общини увеличезну державу з розвиненою зовнішньою торгівлею строкаті відмінностіправоздатності окремих груп вільного населення (римських громадян, латинів, перегринів)стали згладжуватися, провалля міжвільним і рабом як і раніше залишалося. Зрештою був досягнутий великий для того часу результат — формальнарівність вільних людей в області приватного права.      

       Володіння тимабо іншим статусом могло бутипредметом суперечки. На цьому грунті з'явилисяспеціальні види захисту правоздатності- так звані статутні позови (наприклад, позов про визнання особи вільновідпусником, що пред'являється протитого, хто затримує цю людину як раба, і т.п.) [II; 7; 58].

Правове становище римських громадян.

       Римське громадянство набувалось передусім шляхом народження (в законному браку) відримських громадян, потім — шляхом відпущення на свободу з рабства, а також за допомогою наданняримського громадянства іноземцеві.

       Припинялося римське громадянство або смертю, або врезультаті capitis deminutio maxima. Ця остання (після різних історичних змін)в епоху Юстініана наступала у разіприсудження до найбільш важких карних покарань і т.д., у випадках захоплення римського громадянина у владу ворогів або принаймні недружньогонароду (проте, у разі подальшогоповернення на римську територію така особа відновлювалося у всіх правах; це називалося iuspostliminii).

      Правоздатність римського громадянства в областіприватного права складалася з двохосновних елементів: ius conubii,  тобто права одружуватися по законну,  при якому діти діставали права римськогогромадянства, а батькові належалавлада над дітьми, і ius commercii — по визначенню Ульпіана emendi vendendiqueinvicem ius,  тобто право торгувати, здійснюватиоперації, а отже, придбавати і відчужувати майно.

       Істотне значення мало розподіл римських громадян на вільнонарожденнихі вільновідпускників (libertini);останні не тільки знаходилися взалежності від своїх патронів (тобто що відпустили їх на свободу), але нерідкоі експлуатувалися ними.

       У III ст. н.е. формально була проголошена рівність вправоздатності. Насправді повного урівняння не сталося. Часткова нерівність відгукнуласьутворенням в період імперії станів, які супроводилися прикріпленням допрофесій. Розрізнювалися наступністани: сенатори, вершники, військовийстан, міські декуріони або куріали, торговці, ремісники, селяни.

       Станові і іншісоціальні відмінності особливо сильно давали про себе знати в областіподаткового обкладення і взагалі в публічному праві; але вони позначалися і вобласті приватного права, наприклад на допускався шлюб між сенатором і вільновідпущенниками та інше [II; 7; 60].

      У сучасному праві розрізнюють правоздатність ідієздатність (тобто здатність здійснювати дії з відповідними юридичними наслідками). Римське право на зналовідповідних категорій, однак в Римі не за кожною особою визнавалася здатність здійснюватидії з юридичними наслідками.

       Дієздатність людини завжди і скрізь передусім залежить від віку, оскільки розуміння значення дій, що здійснюються і здатністьволодіти собою і тверезо ухвалювати те або  іншерішення приходить лише з роками. УРимському праві розрізнювалися: infantes (до 7 років) — цілком недієздатні; impuberes (хлопчики від 7 до 14 років,дівчинки від 7 до 12 років).

       Impuberes визнавалисяздатними самостійно здійснювати такі операції, які ведуть до одноголише придбання для неповнолітнього (без яких-небудь втрат абовстановлення обов'язків). Для здійснення дій, які можуть привести до припинення права неповнолітньогоабо до встановлення його обов'язку, був потрібен дозвіл хранителя (auctorias tutoris),  який повинен був даватися неодмінно присамому здійсненні операції (не ранішеі не пізніше). Хранителем був звичайнонайближчий родич по вказівці батьканеповнолітнього, зробленій в його заповіті, або за призначенням магістра. Хранитель зобов'язаний був піклуватися про особистість і майно неповнолітнього.Відчужувати майно неповнолітнього хранительне мав права, за винятком випадків, коли це було безумовне необхідно.

       Якщонеповнолітній здійснював операцію без дозволу хранителя, вона юридично зобов'язувала його тільки  в межах отриманого збагачення.

       Наступнийрівень віку складав період з 14 (дляжінок з 12) до 25 років. У цьому віці особа була дієздатною. Але на проханнятаких осіб претор (в останні роки республіки) став давати їм можливістьвідмовитися від укладеної операції і відновити те майнове положення, яке було до здійснення операції (так звана реституція, restitutio in integrum). З  II ст. н.е. за особами,що не досягли 25 років, стали визнавати право обиратисобі куратора (опікуна).

            Джерела римського права дають матеріал длятого, щоб визначити, чим попечительствовідрізнялося від опіки. Історично ці два інститути склалися так, що опікапризначалася над неповнолітніми, а також (аж до класичного періоду) над жінкаминезалежно від віку; попечительство жвстановлювалося відносно повнолітніх, не досягших 25 років,  а також відносно психічнохворих.

       Якщоповнолітній, просив призначенняопікуна, він ставав обмеженим в своїй дієздатності в тому значенні, що для дієвості операцій, що здійснюються ним,  з якими пов'язанезменшення майна, була потрібна згода(consensus) опікуна, яка могла бути дана в будь-який час (зазделегідь або приздійсненні операції, або у вигляді подальшого схвалення). Молоді люди у віці 14(12) — 25 років могли без згодиопікуна здійснювати заповіт, а такожодружуватися.

        На дієздатність фізичної особи впливали також всякого роду душевні хвороби. Психічнохворі і слабкі розумом признавалисянедієздатними і знаходилися під попечительством. Тілесні недоліки впливали тільки у відповідній сферідіяльності; наприклад, оскільки договір стипуляціїздійснювався в формі усного питання і відповіді, то його не могли здійснювати ні німі, ні глухі і т.п.

       Обмежувалися в дієздатності також марнотратники,тобто особи слабовільні, не здатні дотримуватинеобхідну міру у витрачанні майна і тому так що марнують його, що створювалася загрозаповного розорення. Марнотратникупризначали опікуна, після чогомарнотратник міг самостійно здійснюватитільки такі операції, які направлені лише на придбання; крім того,марнотратник визнавався відповідальнимза делікти (правопорушення). Операції, пов'язані із зменшенням майна абовстановленням зобов'язання,  марнотратник міг здійснити тільки із згоди опікуна. Складати заповіт марнотратник не міг.

      Протягом ряду віківіснували серйозні обмеження правоздатності і дієздатності для жінок.  Уреспубліканському римському праві жінки знаходилисяпід вічною опікою домовласника, чоловіка,найближчого родича. У кінці класичного періоду було визнано, що доросла жінка,що не перебуває під владою ні батька, ні чоловіка, самостійна в управлінні і розпорядженні своїм майном, алене має право приймати на себе в тій або іншійформі відповідальність по чужих боргах.У праві Юстініановської епохи обмеження правоздатності і дієздатності жінкибули послаблені.

       Як обставина, що відбивалася на правовому положенні римського громадянина, потрібнозгадати ще применшення честі. Однією з самих серйозних форм применшення честібула infamia, ганьба. Infamia наступала:

   а) як наслідок засудженняза карний злочин або за приватне правопорушення, що особливо порочить, внаслідок присудження по позовах зтаких відносин, де передбачається особлива чесність (наприклад,з договору доручення, товариства, зберігання), з відносин з приводуопіки і т.п.;

    б) безпосередньо внаслідок порушення деяких правовихнорм, що стосуються браку (вважалася infamis вдова, щоодружилася знову до закінчення року після смерті першого чоловіка), або взв'язку із заняттями ганебною професією (наприклад, зводництвом і т.п.).

       У класичному праві обмеження, пов'язані з infamia, були досить значні.Personae infames не могли представлятиінших в процесі, а також призначити процесуального представника собі; таким особам не дозволялосяодружуватися законно з особою вільнонародженою, вони були обмежені вобласті спадкового права.

       Від personae infames відрізнялися personae turpes — це особи, які признавалися громадською думкою ганебними по загальному характерусвоєї поведінки. Найбільш істотним обмеженням personae turpes було обмеження вобласті успадкування.

       Мала важливе значення і таку форму ганьби, якintestabilitas. Ще в законах XII таблиць була постанова,що особа, що брала участь в операції як свідок і що відмовилася потім свідчити на суді з приводу цієї операції, признаєтьсяintestabilis, тобто нездібним так чи інакше брати участь (ні як сторона, ні яксвідок) в здійсненні операцій, щовимагають участі свідків (наприклад,не здібно скласти заповіт).  

 Правове становище латиніві перегримів

       Латинамиспочатку називалися жителі Лациума, що отрималилатинське громадянство до середини III ст. до н.е. Потім також стали називати членів колоній, утворених ЛатинськимСоюзом, і колоній, влаштованих Римом на завойованих територіях(latini coloniarii). Після союзницькоївійни (90-89 рр. до н.е.) ius latini право латинського громадянства сталирозуміти як технічний термін, що означавпевну категорію правоздатності. Така послідовність надавалася  окремим особамі цілим областям.

       Правове положенняlatini veteres не відрізнялося (в області майнового права)  від положення римських громадян; ius conubiiвони мали тільки в тих випадках, коли це право було спеціально надане. З 268 р. до н.е. права латинськогогромадянства в цьому вигляді вже не надавалися. Latini coloniarii не мали iusconubii; ius commercii,  а також здатністьвести цивільний процес (iuslegisactionis) ця категорія латинів вбільшості випадків мала, але складатизаповіт latini coloniarii не мали права.

       Латинамбула відкрита можливість легко отриматиправа римського громадянства. Спочатку для цього було досить переселитися вРим. Але оскільки подібні переселення сильно скорочували населення латинськихміст, то з початку II ст. до н.е. булавстановлена вимога, щоб при такого роду переселенні латин залишав в рідному місті чоловічепотомство. Після союзницької війни в Iст. до н.е. всі латини, що жили вІталії, дістали права римського громадянства.

       Latini coloniarii діставали права римськогогромадянства різними способами;зокрема,  римське громадянство отримувалитакож латини, що виконували обов'язки декуріона (члена муніципального сенату).

       Перегримаминазивалися чужоземці  що не перебувалив підданстві Рима, так і римські підлеглі,що не отримали ні римської, нілатинської правоздатності. Такі “чужаки" в найдавнішу епоху вважалися безправними. З розвитком господарськогожиття це безправ'я стало нетерпимим і перегрінибули визнані провоздатними по ситемі ius gentium.

       На початку III ст. Каракалланадав права римського громадянствапідданим  Римської держави.

  Правове становище рабів.

       З самих древніх часів, з яких дійшли до насвідомості про Римську державу, і аж до кінця його існування римське суспільство було рабовласницьким.

       Соціальне положеннярабів було неоднаковим на різних етапах римської історії. У найдавнішу епоху раби в кожній окремій сім'їбули небагаточисленими; вони жили іпрацювали спільно зі своїм господарем і його підвладними і у  побутовихумовах не дуже різко відрізнялися від них. По мірі завоювання число рабівсильно збільшилося і рабство залишалося основою всього виробництва. Вони сталижити окремо від своїх добродіїв: не тільки зникла минула патріархальність відносин, але здійснюваласябезпощадна експлуатація рабів. Раб виконує величезну виснажливу роботу, а живев самих важких умовах; трохи легшими були умови життя рабів, що належали державі. Свавілля і експлуатація з боку рабовласників штовхали рабів наповстання.

      Правове становищерабів визначалося тим, що раб — несуб'єкт права; він — один з категорій найбільш необхідних вгосподарстві речей, так званих res mancipi,  поряд з худобою або як додатокдо землі.

       Влада рабовласника над рабом безмежна; вона є повним свавіллям; пан може раба продати, навіть убити.Раб не може одружитися,  що визнається законом; союз раба і рабині (contubernium) — відношення чисто фактичне.

     Пекулій. Якщопроте які-небудь проблиски визнання особистості раба мали місце, то це відбувалося в інтересах самого рабовласника,мало на меті розширити і поглибитиексплуатацію рабів.

       На цьому грунті склався інститут рабського пекулія. Терміном “пекулій", що походить,ймовірно, від слова pecus, худоба,називалося майно, що виділяється зспільного майна рабовласника  в управлінняраба (цей інститут практикувався і відносно підвладних дітей).

       Управлятимайном неможливо без здійснення різних операцій(купівлі-продажу, найма і інш.). Тому,не визнаючи раба правоздатною особою, визнали, однак, юридичну силу за операціями, що здійснюються ним,  зрозуміло, в таких межах, які  відповідали положенню пекуліяяк форми експлуатації. Саме раби, що мають пекулій,признавалися здатними зобов'язуватися, але отримуватидля себе права не могли; всі їх придбанняавтоматично поступали в майно пана. Проте, раб міг придбати право вимоги, але без права на позов, “натурально".Реалізація такого права була можлива тільки у разі відпущення раба на свободу:si manumisso solvam,  liberor, тобто, якщоя сплачу рабу після його звільнення, це законний платіж.

       Таким чином, наданнярабу пекулія і визнання певною мірою юридичної сили за діями раба дозволялирабовласнику ширше експлуатувати раба не тільки для виконання різних фізичних робіт, але і для здійснення через його особу юридичних дій, а це було важливе длярабовласників по мірі розвитку рабовласницького способу виробництва і зростаннятоварно-грошових відносин.

       Зрозуміло, така примітивна побудова — по операціяхраба права набуваються  паном, а обов'язки лягають на раба,  немогло зберегтися з розвитком торгівлі і з ускладненням господарського життя.Бажаючих вступати в операції з рабами при повнійбезвідповідальності по цих  операціяхсамого рабовласника знайшлося б небагато.Правильно зрозумілий інтерес рабовласника вимагав, щоб треті особи, з якимивступав у ділові відносини раб, могли розраховувати на можливість здійсненнясвоїх прав по операціях з рабами. Томупретор ввів ряд позовів, які давалисяяк додаткові (до незабезпеченого позовом зобов'язання самого раба), протирабовласника.

       Факти виділення майна в самостійне управління раба стали з розвиткомгосподарського життя розцінювати як згодадомовласника нести в межах пекулія відповідальність за зобов'язаннями,які приймалися рабом в зв'язку з пекулієм.Таким чином, якщо операція довершена рабом на грунті управління виділеним йому пекулієм, рабовласник відповідав передконтрагентом раба actio de peculio,  в межах пекулія(якщо раб, маючи пекулій в сумі 500, купивщось на 700, до його пана продавець міг пред'явити позов тільки в сумі 500).Проте, якщо пан отримав по операції раба збільшення майна, так званезбагачення, в більшій сумі, він відповідав в межах збагачення (але вже поіншому позову: actio de in rem verso,  буквально — позов про того, що поступив в майно).

       Якщо пан призначив раба прикажчиком (institor) всвоєму торговому підприємстві абовзагалі приставив його до такої справи, з якою неминуче пов'язане здійснення операцій,рабовласник відповідає по операціях,що відносяться згідно іззагальноприйнятими поглядами до коладіяльності даного прикажчика і т.п. Наприклад, якщо раб-прикажчик закупивтовар для підприємства і не розплатився за нього, пан несе відповідальність по actio institoria в розмірі вартостітовару;  якщо раб на прохання покупцяприйняв від нього речі на зберігання, панпо цій операції, як такої що не відноситься до сфери повноважень прикажчика,не відповідає (якщо раб був поставлений шкіпером на кораблі, позов називавсяactio exercitoria).

       Нарешті, якщопан просто уповноважив раба на здійснення тієї або іншої операції (тобто даврозпорядження, iussu), контрагент раба отримувавпроти пана actio quod iussu. Якщо раб здійснить правопорушення(наприклад, знищить або пошкодить чужі речі), до рабовласника потерпілий мігпред'явити actio noxalis (noxa — шкода). У цьому випадку рабовласник бувзобов'язаний або відшкодувати заподіянушкоду, або видати винного раба потерпілому для відробляння суми заподіяної шкоди.

       Рабство встановлювалося наступними способами:

1)   народженням від матері-рабині (хоч би батьком дитини була зведена особа; навпаки, якщо батько — раб, а мати- вільна, дитина признаваласявільною);

2)   взяттям в полон або просто захопленням особи, що не належить до держави, пов'язаноїз Римом договором;

3)   продажем в рабство (в древню епоху);

4)   позбавленнямсвободи в зв'язку з присудженням до смертної страти або до робіт в копальнях (присуджений до смертноїстрати розглядався як раб).

       Припинялося рабство мануміссією (відпущенням на свободу).

У деяких випадках раб, відпущений на свободу, мігповернутися знов у стан рабства(наприклад, внаслідок вияву грубої невдячності відносно особи, що відпустилайого на свободу).

Правове становище вільновідпущеників.

      У класичному римському праві правове положеннявільновідпущенника визначалося взалежності від прав особи, щовідпустила наволю: наприклад, раб,відпущений на свободу квиритськимвласником, отримував права римськогогромадянина, а відпущений на свободу особою,право власності якого спиралося не на цівільнуособу, а на преторський эдикт,  отримувавтільки латинське громадянство. ПриЮстініані ці відмінності були згладжені: якщоманумісія виконана згідно із законом, вільновідпущенник ставав римськимгромадянином.

       Однак, навіть отримуючиримське громадянство, вільновідпущенник(або лібертін) за своїм правовим положенням не цілком прирівнювався до вільнонародженного(ingenuus).

       В області приватного права існували, по-перше, деякіспеціальні обмеження правоздатності вольновідпущенника;наприклад, до Августа вільновідпущенникузаборонялося одружуватися з особою вільнонародженою; заборона шлюбу  вільновідпущенника з особою сенаторського звання зберігалася аж доЮстініана. По-друге, лібертин знаходився в залежності від свого колишньогопана (що іменувався його патроном).

       Так, патрон мав право:

а)   на obsequim, шанобливість лібертина відносно патрона; це мало, наприклад, практичне значенняв тому відношенні, що вільновідпущенника не міг викликати патрона на суд і, отже, бувбеззахисний проти свавілля патрона;

б)   на operae, виконання послуг для патрона (по сутіморальний обов'язок, але вона звичайно підкріплялася договором іперетворювалася в юридичну). Обов'язок лібертинавиконувати operae приводила до такоїексплуатації, що претор був вимушений все-таки виступати з деякими обмежувальними заходами;

в)   на bona, тобто патрону певною мірою належало право науспадкування після вільновідпущенника, а також право нааліменти з боку вільновідпущенника.Таке право належало у разі потреби нетільки самому патрону, але і його дітям і батькам.

 Правове становище колонів.

       Під ім'ям колонав класичну епоху мали на увазі орендаряземлі (дрібного фермера), формальновільного, хоч економічно залежного від землевласника. Поширення дрібноїземельної оренди було викликанеекономічним становищем Римської держави. З припиненням загарбницьких воєн, що давали Риму величезну масу рабів, прилив рабської сили припинився, а нестерпніумови, в яких перебували раби, приводили до того, що їх смертність значноперевищувала народжуваність. Рабської сили перестало вистачати для обробки землі.Що Процвітаюче в останні роки республіки плантаторськегосподарство побудоване на рабстві перестало бути вигідним; римськіземлевласники стали вважати за краще здавати землюв оренду дрібними дільницями, нерідко навіть не за грошовувинагороду, а за відому частку урожаю (орендарі-дільщики, coloni partiarii) і з покладанням на орендаря також обов'язку обробляти і землю власника (“панщина"). Ці дрібніорендарі по  малопотужності своїх господарств в більшості випадків були вимушені вдаватисядо позик у своїх господарів івиявлялися в борговій від них залежності. У період абсолютної монархії положенняколонів ускладнилося ще в зв'язку зподатковою політикою імператорів. Колонибули обкладені натуральною податтю,причому в податкових документах вони приписувалися до відповідних земельних дільниць.

       Ці обставини приводилидо того, що, з одного боку, землевласник гострозоро стежив за тим, щоб його неоплатний боржник-орендар не йшов з дільниці, а, з іншого боку, і держава була стурбована тим, щоб земліне залишалися без обробки і щоб податки із земліі податі з самого колона поступали справно. На цьому грунті фактичнебезправ'я колонів сталоперетворюватися в юридичне, шляхом видання відповідних постанов. У IV ст. н. е.закон заборонив вільним орендарям, щосидять на чужих землях, залишати дільниці, що орендуються,  а землевласникамбуло заборонено відчужувати свої земліокремо від колонів, що сидять на них.У результаті колони з вільних (хоч би формально-юридично) людейперетворюються в кріпаків, в “рабів землі". Колонат в цьому значеннібув зародком феодалізму.

       На положеннякріпаків переводилися інодіпідкорені народи, що переселялися на римську територію. У деяких провінціях(наприклад в Єгипті) подібного роду відносинибули  відомі ще до завоювання цих провінцій Римом. У колонат переростало інодітакож і користування пекулієм з бокурабів, які прикріплялися в цих випадках до земельних дільниць. Остання обставина ще більш стирала відмінності між рабом і кріпосним колоном. Колон стає особою хоч і вільним, але дуже близьким посоціальному і юридичному положенню дораба. Колон стає пов'язаним із землею, яку він сам по своїй волі не можезалишити і від якої не може бути відірваний проти своєї волі. Колон має право одружитися,  мати власнемайно. Але він прикріплений до землі, притому не тільки особисто: діти йоготакож стають колонами. Подібно рабам колони могли в окремих випадках відпускатися на свободу, але це звільнення означало для них і “звільнення" від земельної дільниці, якою вони годувалися.

Юридичні особи.

       Римські юристи не розробили поняття юридичної особияк особливого суб'єкта, що протиставляється особіфізичній, в зв'язку з тим, що відносини,на грунті яких виникають юридичні особи, в римському житті були доситьрозвинені. Проте вже в законах XII таблиць згадувалися різні приватнікорпорації релігійного характеру(collegia sodalicia), професійні об'єднання ремісників і т.п. З течією часукількість корпорацій (публічного характеру, так і приватного) росло [II; 7; 63].

        У древньореспубліканськомуправі ще не було майна корпорації, це була загальнавласність членів корпорації, але тільки неподільна, поки існувала корпорація. У разі припинення корпорації майноділилося між останнім складом її членів. Корпорація, як така, не могла виступати в цивільному процесі.

       Разом з тимримські юристи стали звертати увагу на те, що в деяких випадках майно не належитьокремим громадянам, а закріпляється за якимсь об'єднанням загалом і окремі йогочлени виявляються відносно майнових прав відособленими. Так, римський юристМарциан помічає, що театри, ристалищаі тому подібне майно належить самій общиніяк деякому цілому, а не окремим її членам, і якщообщина має раба, то це не означає, щоокремі громадяни (члени міської общини) мають якусь частку права на цього раба.Інший юрист (Алфен) приводив наступне порівняння. Час від часу на кораблідоводиться зміняти то одну частину,то іншу, і може наступити момент, коливсі складові частини кораблязміняються, а корабель буде все той же. Так, затверджувавАлфен, і в легіоні одні вибувають,інші знову вступають, а легіонзалишається все тим же. Нарешті,третій юрист (Ульпіан) говорив, що в корпоративному об'єднанні (universitas) немає значення для буття об'єднання, чи залишаються в ньому весь час одні і ті ж члени, або тільки частина колишніх, або всі замінені новими; борги об'єднання не є боргами окремих його членів, і праваоб'єднання ні в якій мірі не належать окремим його членам [II; 7; 63].

       Таким чином, римські юристи відмічали той факт, що в деяких випадках права і обов'язкиналежать і не простим групам фізичних осіб (як це має місце при договорітовариства), а цілої організації, що має самостійне існування, незалежно від складаючих її фізичних осіб. Це останнє положення наочно виражається при порівнянні universitas або collegium(корпорації) з товариством (societas). Смерть одногоз учасників товариства спричиняє припинення товариства; якщо товариші, що навіть залишилися будутьпродовжувати ту справу, для якої утворилося товариство, це розглядається юридично, як мовчазнеукладення нового товариського договору в іншомускладі. Навпаки, смерть одного з членів universitas ніякого впливу наіснування universitas ніякого впливу не надає(хіба лише спад членів буде так великий, що не виявиться необхідного згідно іззаконом мінімального числа членів). Рівним образомвступ нових членів в universitas ніскільки незмінюєцього об'єднання, тоді як приєднання до членів товариства нової особи означає утворення нового товариства [II; 7; 64 ].

       Є ще однавідмінність: в товаристві у кожного з членів є певна частка в майні, яка при його вибутті виділяється йому; навпаки,в universitas все майно належить самому об'єднанню, і тому вибуваючий член немає права вимагати виділення якої-небудь частки цього майна.

       Назва “юридична особа" римському праву не буловідомо; новітні дослідження показали,що в латинській мові навіть не булоспеціального терміну для позначення установи.Римськими юристами була розроблена і сутьцього явища. Вони обмежуються лише визнаннямфакту приналежності прав різним організаціям. Вони порівнювали ці організації злюдиною, з особою фізичною, і говорили,що організація діє personae vice (замість особи, як особа), privatorum loco(замість окремих осіб, на положенні окремих осіб). У цьому можна бачити зародок“теорії фікції юридичної особи", що з'явиласяв середні віки і що набула поширення взарубіжній теорії права [II; 4; 30].

       Окремі прикладитакого роду суб'єктів, що зустрічаються в джерелах: скарбниця (республіканська — aerarium, імператорська — fiscus), муніципії, різні союзи облич однієїпрофесії (булочник, м'ясників, ремісників і т.д.), decuriae apparitorum (союзнижчих державних службовців), добродійніустанови і інш.

       Виникнення юридичних осіб. По законах XIIтаблиць допускалася майже повнасвобода утворення колегій, асоціацій і т.п. Члени подібного роду об'єднань буливільні прийняти для своєї діяльності будь-яке положення(статут), лише б в ньому не було нічого що порушує публічні закони. Цей порядоквільного cтворення колегій, запозичений, зі слів Гая, із законодавства Солона, тобто згрецького права, проіснував до кінця республіки. З переходом до монархії вільне утворення колегій сталозбуджувати підозру зі сторонипринцепсів і виявилося політичнонеприйнятним. Ще Юлій Цезар, скориставшись як мотивомдеякими зловживаннями, що мали місце на грунті вільного утворення колегій,запустив всі корпорації, крім тих, щовиникли в  давню епоху. Після цього Август видав спеціальний закон,по якому жодна корпорація (крім релігійних і деяких привілейованих, наприкладпохоронних товариств) на могла виникнути (з юридичним її визнанням) безпопереднього дозволу сенату і санкції імператора (так звана дозвільна система).

       Припинялася юридична особа з досягненням мети йогодіяльності, розколом особистого складу(класичні юристи визнавали як мінімальне число членів — три), а також якщо діяльність організації приймалапротизаконний характер.

        Правоздатність юридичних осіб в Римі розумілася декілька своєрідно в порівнянні з сучаснимїї розумінням. Наприклад, юридична особа признаваласяздатним мати права патронату, щоносили майже сімейний характер, і невважалося (за невеликіми виключеннями) здатнимиотримувати майно по спадщині і т.п.

   Справи юридичної особи вели фізичніособи (по сучасній термінології — органи юридичної особи), що обиралися дляцієї мети (на основі статуту),  наприклад в добродійнихустановах — oeconomus, в міських общинах- actor.

Зміни усуспільному житті напередодні та у період імперії

Суспільний та державний устрій древнього Риму в                середині  ІІ ст. до н.е.

Перетворення Риму в світову державуспричинило у сучасників здивування.Полібій на початку своєї праці писав: “Де знайти людину таку легковажну, яка не побажала  б зрозуміти, якимчином і при яких суспільних установах майже весь відомий світ підкоривсяєдиній владі римлян протягом неповнихп'ятдесяти трьох років?” [I. *.] (з кінця другої Пунічної війни до перемоги надМакедонією). Сам Полібій схильнийпояснювати піднесення Римадосконалістю його політичного усторою.Він знаходить, що в римськомудержавному устрої поєднувалися всі триформи правління: монархія,аристократія і демократія. Це поєднання різних форм і було, по Полібію,заставою успіху римлян в їх зовнішній і внутрішній політиці. Така булавідповідь теоретика, прагнучого пояснити прояви суспільного життя на основіпоширених в епоху еллінізму політичнихтеорій. На основі викладу конкретної історії. У того ж Полібія можна зробити висновок, що для епохи, яку він описував,характерне панування нобілітета.

Народні збори залишалися вищою установою в державі. У окремих випадках вонивідкидали рішення сенату, обирали іноді на вищі посади осіб, неугідних нобілям,але такі випадки швидше були виключенням,ніж правилом. Вищі магістрати дійсноволоділи офіційно майже необмеженою владою, але термін перебування їх увлади був обмежений, а їх вибори залежали від сенатської більшості. Гай Фламіній був одним з останніх великих політичних діячів, висуненихплебейськими колами. Незадовго додругої Пунічної війни і в перший її період демократичнй рух посилився, і демократичні угрупування впливали відомим чином на хідподій, але внаслідок цілого ряду обставин під час нашестя Ганнібала роль сенатузросла, а в подальшу епоху вплив йогоще більш посилився. Він керував усією зовнішньою і внутрішньою політикою.Сенат був оплотом нобілітета. Серед нобілей пануюче становище продовжували займатистарші патриціанськи роди   Емілії,Корнелії, Клавдії, Валерії. Деякі патриціанськіроди втрачають своє значення і поступово сходять зі сцени. Окремі плебейські роди набуваютьв цей час великого значення. З нихвиділялися особливо Лівії, Цецилії Метелли,  Семпронії і інші. У попереднюепоху сенаторська знать поповнювалося не тільки плебеями, але такожпредставниками латинських і навіть кампанськихміст. З кінця III ст. положеннязмінилося. Вступ в сенат для нових членів був затруднений. Ті, хто не належавдо сенаторської знаті, могли добитися вищих посад лише у винятковихвипадках. Це були «нові люди» (homines novi) [I. **].

Представники нобілітету ділилися на різні угрупування,«партії», які розходилися іноді по питанням,що стосуються зовнішньої політики,але  більш за все конкурували між собою в боротьбі за отримання вищих магістратур, важливих жречських посад і т. д. Окремі сімейства іроди складали коаліції, закріпляли політичні союзи династичними браками,надавали взаємну підтримку, якщохто-небудь з членів даного політичногоугрупування притягувався до суду.

Колишня простотапоступилася місцем розкоші. Знатні прізвища піклувалися про свій престиж в очах громадської думки великезначення мали старовина роду інаявність відомих родичів. Не рідкофамільні записи фальсифікувалися, кількість відомихродичів множилася, з'являлися пращури, наділені фантастичнимиподвигами.

Стійкості сімейних традицій сприялоправо мати воскові зображення предків (jus imaginum). Вони зберігалися вголовній частині будинку, в атріумі,і виносилися під час свят та похоронних процесій.

Сенатори носили туніку з широкоюпурпурною облямівкою, черевики зчотирма ременями і золоте кільце на пальці. У їх будинках тіснилися клієнти, що всюди супроводжували свого патрона. Багаті аристократичні будинки нараховували безліч клієнтів з міських і сільських жителів. Клієнтамиставали всі вільноотпущенники. Вониголосували за свого патрона на виборах, вели за нього агітацію. У свою чергупатрон виступав за клієнта на суді, підтримував його своїми подарунками.

Економічною основоюмогутності нобілітету було велике землеволодіння. Привілейоване положення нобілітетузбільшувало джерела прибутку йогопредставників. Часті походи у віддалені країни збагачували військових командирів з сенаторскогостану. Величезні прибутки давали управління провінціями, що знаходилося в руках сенаторского стану. Закон Клавдія 220р. до н. е., що обмежував торгові операції нобілітета, сприяв тому, що прибуткинобілітету від воєн і пограбуванняпровінцій вкладалися в землю.

Для римського політичного життя      першоїполовини II ст. характерна боротьба всередині нобілітету.

Під час другої Пунічної війни особливийвплив мав серед сенаторів Квінт Фабій Максим, прозваний Кунктатором. Як принцепс сенату, він мав великий вплив на нобілітет. Післясмерті Фабія винятковим авторитетом користувався Публій Корнелій СципіонАфриканський Старший. З 199 до 184 р. він був принцепсомсенату, і під його впливом проводилася зовнішня і внутрішня політика. У зовнішній політиці він був противникомутворення нових провінцій і стояв за зміцненняримської могутності шляхом створення системи залежних від Рима васальнихдержав. У внутрішній політиці Сципіонбув прихильником сенатської системи управління, але разом з тим ставив своєю метою полегшення військовоїслужби і зменшення прямих податків. Сципіонбув популярний серед своїх  солдат, що пройшли з ним немало походів, а також серед плебса,де він мав численну і розгалужену клієнтуру.Сципіон проводив певну династичнуполітику. Представники роду Корнелієв неодноразово займають в цей час вищі посади. Збагатьма іншими родами (наприклад, Еміліями) Корнелії знаходилися в дружніх і родиннихзв'язках. Але проте серед сенаторськоїолігархії була сильна і опозиція проти Сципіона. По відношенню до нього вороже настроєні були Фабії і ті прізвища, якіз ними були пов'язані. Довгий часпротивником Сципіона був ТиберійСемпроній Гракх,  батько майбутніхтрибунів. Переможець Пилипа V Тіт Квінкций Фламіній був вибраний консулом на 198 р. всупереч бажанню Сципіона, що стояв заінших кандидатів. У Сірійській війні Публій Сципіон брав участь як легата присвоєму братові Луції; після цієї війнизначення його падає.

У 187 р. від Луція Сципіона зажадализвіту у використанні грошей зсірійських трофеїв. Публій знайшов цю вимогу принизливою ідемонстративно знищив рахунки. Але нападкискоро поновилися, і в 184 р. коміції присудили Луція до сплати великої суми, а коли він відмовився,його хотіли відвести у в'язницю. Втрутився Публій, якого підтримав народнийтрибун Тіберій Гракх, що ворогував з Сципіонами,але  вважав рішення коміції несправедливим. Він наклав veto на рішення про арешт Луция. Розповідь про процес Сципіона не цілком достовірна, але він в якійсь мірі відображаєвтрату Сципіонами політичного впливу[II. 5; 149].

Одним знайбільш послідовних супротивників Сципіона був Марк Порцій Катон Старший. За своїм походженням він не належав доаристократії (його сім'я була з Туськула), але, добившись сенаторськихпосад, він виступив як ярий поборникстаровини і захисник аристократичнихпривілеїв; в той же самий час Катон виступавпроти окремих представників нобілітета,говорив з ними різко і з жовччю вказувавна їх недоліки. Однак консерватизмКатона не заважав йому виражатиінтереси рабовласницького господарства, що швидко розвивається і лихварськогокапіталу. Він наполягав на руйнуванні Карфагена; в Іспанії він проводивполітику, противну сципіонівський: області повсталих племен, щовважалися союзниками Рима, були приєднані до провінції. У той час як Сципіонибули прихильниками залучення Рима до елліністичної культури, Катон є захисникомстарих римських звичаїв. Він був обурений тим,що в Рим прибула афінська делегаціяпредставників трьох філософських шкіл на чолі з академіком Карнеадом з приводуконфлікту між Афінами і Оропом (155 р.). Катонпобоювався, що нові вчення, що викликали величезний інтерес в римському суспільстві, зашкодять чистоті вдач. Протягом багатьох років Катон боровся протирозкоші. У 184 р. він був вибранийцензором. Цензура Катона набула особливого значення. Він ввів податокна розкіш; деякі сенатори, поведінку яких Катон вважав негідною для цього високого звання, при складанні нового сенатського списку не були включені в нього; зменшено було також числовершників. Суворість катонівськоїцензури увійшла в приказку. Протинього об'єдналися різні групи нобілітета.

Цензори, вибрані на наступний термін, відмінилибагато що з того, що було введеноКатоном. Катон Старший дожив довісімдесяти п'яти років і помер в тойрік, коли почалася остання війна з Карфагеном,яку він давно вже вважав необхідною.

Падіння Сципіона, як і скасуваннязаходів Катона,  свідчить про ще більше посилення сенаторскої олігархії. Посилення сенаторскоїолігархії знайшло відображення взаконодавстві першої половини II ст.

 Закон Віллія (180 р.) встановивпорядок проходження магістратур. Вищі магістратури (консулат, претуру) могли зайняти тільки ті, хто пройшов нижчі виборні посади (квестуру, едилітет).Той, хто претендує на першу магістратуруповинен бути не молодшим за 28 років.Виборним посадам повинна булапередувати військова служба. Претором, таким чином, можна було стати немолодше за 40, а консулом не молодше за 43 років. Цей закон повинен був допомогти олігархії в боротьбі проти людей, популярних серед плебса. У занятті магістратур велику роль грала черговість, яка встановлюваласяпануючою олігархією. На вищі посади, як правило, проходили знатні посередності. Енергійні люди, подібні ТіберіюСемпронію Гракху,  були виключенням.

Обмеження доступу у вищий стан приводило до посилення незнатної верхівки плебса – вершництва.

У руках вершників знаходився відкуп провінційних податків. У числі учасників відкупних компаній(societates publicanorum) могли бути і люди середнього достатку, що вносилисвій пай і пропорційно його отримували,  прибутки, але головну роль грали вершники. Стягуючи в провінціяхподатки, поряд зі зловживаннями всякого роду вони вдавалися до лихварства: вимагали негайної сплати податку, у випадку ж, якщоу платників податків не було коштів і вони не могли негайно сплатитиподаток, вершники давали необхідні суми у позику під високі проценти і після закінчення терміну стягалигроші самими найжорстокішими методами. [II. 5; 151]

Лихварські операції в Римі переходять вруки вершників, так само як і зовнішня торгівля. Завдяки відкупам і винятковомуположенню римського торгового і лихварського капіталу впровінціях багатство вершництва росло.Вершники поступово відособлювалися відосновної плебейської маси і оформлялися в особливий стан.

Подібно нобілітетувершництво належало до вищого прошаркурабовласницького суспільства. Івершники і нобілі експлуатували провінції. Нобілі через підставних осіб брали участь у всякихлихварських операціях і торговихспекуляціях, вершники ж в свою чергу володіли землямиі в Італії і в провінціях. Але все ж перші були в основному земельноюаристократією, а другі   грошовою.

Незважаючи на спільність інтересів, міжсенаторским станом і вершництвом існувало немало протиріч, і це штовхало вершників на участь в антисенаторських коаліціях, які сталистворюватися по мірі поглиблення класових протиріч і посилення класовоїборотьби у другій половині II ст.

Соціальний лад Римської імперії в І-ІІ ст.

Соціальний лад Римської імперії з часу затвердження влади Серпня і до смерті Коммода не залишавсянезмінним. У II ст. Римська імперіядосягла кульмінаційного пункту свого розвитку. Поняття Imperium Romanum,  що означало колись просто римську владу, набуває значення Римської імперії; під нимзрозуміло та найбільш обширнатериторія, на яку розповсюджується владаРима. Impеrium Romanum  разом з тимсинонім поняття orbis terrarum (всесвіт).

Епоха Антонінойхарактеризується зростанням міст,розвитком шляхів повідомлення,торгівлі, широким поширенням римськоїкультури. Італія поступово втрачає своє панівне  положення, і, навпаки, багато які з провінцій переживають період розквіту.

З аналізу соціальної і економічної структури можна зробтити висновок, що в значенні залучення середземноморських країн до торговогообігу і поширення міського життя II ст.було вищим рівнем розвитку. Однак в суспільномужитті Імперії епохи Антонінов закладенобуло вже багато протиріч, які неминуче повиннібули привести до кризи.

Основою господарськогожиття залишається рабовласництво, алеті нові елементи господарського розвитку, які виникли в перший період Імперії, отримують свій подальший розвиток. Кількістькуплених рабів продовжує зменшуватись, раби, вирощені в будинку (vernае), набуваютьбільшого, ніж раніше, значення. По розрахунках сучасних дослідників, вреспубліканську епоху «доморослі раби» складализвичайно третину всіх рабів, а у часиІмперії співвідношення змінюється: третину складаютьраби куплені. У зв'язку із зміною соціальних умов змінюється і погляд на рабів.Філософ Сенека вказує на людську гідність рабів, на те, що вони можуть бутидрузями, що лише нижче стоять посвоєму суспільному положению. По ДіонуХрісостому,  рабство і свобода   моральна, а не соціальна категорія. Однілюди, незалежно від соціального свого стану,народжуються і продовжують залишатися рабами по духу, інші ж завжди етичновільні. Цей погляд на рабів знаходитьсвоє відображення і в римському законодавстві.

Перший закон, що хоч в якійсь мірі захищає інтересирабів, видав ще імператор Клавдій. У Римі булоприйнято безнадійнохворих рабів вивозити на острів Ескулапа. Якщо вони видужували,то повинні були повертатися до свого пана.Клавдій видав розпорядження, за якимраби, вивезені на острів Ескулапа, у разі свого видужання отримували  свободу.  Імператор Адріанзаборонив вбивство рабів. Його біограф розказує,що він притяг одну знатну римлянку довідповідальності за жорстоке поводження з рабами. Імператор Антонін Пій видаєрозпорядження, за яким той, хто без причини уб'єсвого раба, несе таку ж відповідальність, як і за вбивство чужого раба.Вплинули деяким чином і грецькі звичаї: за указом того ж імператора рабамдозволялося шукати притулки в храмах і перед статуямиімператорів. У разі жорстокого обходженнягосподарі в примусовому порядку повинні були продавати рабів.

Перебільшуватизначення цих законів немає ніяких підстав. Положеннярабів злишалось  важким. Новий поглядна рабство і закони на користь рабів – одинз симптомів кризи рабовласництва.

Криза наступила не відразу і не одночасно у всіх областях Імперії. Вона проявила себепередусім в Італії. Установа аліментарного фонду і його поширення приАнтонінах було спробою запобігання розорення середніх і дрібних землевласників, а разом з тим і надання допомогинезаможним сиротам. Само собою зрозуміло, що захід цей був палліативом та міг лише до відомої міри затримати,але не запобігти розоренню сільського населення. Аліментарні таблиці, що дійшли до нас кажуть про те, що державнимкредитом користувалися дрібні ісередні власники італійських містВслейі, Плацонциї і Беневента. На основі цих таблиць можна встановити, що впорівнянні з кінцем Республіки число дрібнихволодінь меншає; при цьому унас немає підстави говорити про утворення суцільних латифундій. Комплекс земель, що належать одному власнику, міг складатися з декількох дільниць,розташованих в різних місцях, і та навіть в одномумісці могла бути черезполоснавласність.

Поступова втратаІталією переважного економічного становища позначилася у відтоці коштіві в запустінні земель. Як один з методівборотьби з цими явищами імператор Траян, а потім Марк Аврелій наказують сенаторам відому частину своїх коштів обов'язково вкладати в италійські землі.

Одним з джерел,що дають уявлення про положення великого землевласництвав Італії у часи Траяна, є листи Плінія Молодшого. З нихвидно, що сам Пліній Молодший був схильниймати земельні володіння в різних місцях Італії. З його слів, цим він страхувавсебе від несподіванок. Дані Плінія кажуть про те, що колонатні відносинипродовжували розвиватися. При виборімаєтка Пліній піклується про те, чи знайдевін в даній місцевості надійних наймачів. Заборгованість колонів росла. Недоплати їхні (reliqua colonoruiii), як дізнаємося ми з інших джерел****, могли закладатися,продаватися, перейти по спадщині. Плінійвказував, що колони перестають навіть піклуватися про погашення своєїзаборгованості, настільки вона була велика. Внаслідок цього власники починають замінювати грошову оренду орендою з частинипродукту. Пліній називає це єдиним способом лікуваннязастарілої хвороби.

Особливість італійських колонатних відносинполягає в тому, що колон є вільним орендарем; в основі відносин між ним івласником лежить двосторонній договір найма(locatio   conductio).

Колонат розповсюджуєтьсяі в провінціях. У східних областях Імперії відношення,близькі до колонату, склалися задовгодо римського завоювання. У Єгипті і Азії царські землі, землі храмів іінші володіння розподілялися на дільниці,що здавалися в оренду дрібним сільським господарям. Ця оренда перетворювалася в оренду примусову, землевласникі фактично прикріплялися до землі і не могли вільно покинути місцеприписки (origo). На заході розвиток колонатавідноситься до кінця I і початку II ст. н.е.  Ці маєтки утворилися щепри Клавдіях, головним чином внаслідокконфіскації імператорами приватних сенаторськихволодінь. Імператорські земельні фонди, що знаходилисяв Римській Африці, ділилися на області (tractus, rеgiones), які складалися з великихмаєтків-салътусів (saltus). На чолі області стояв імператорськийчиновник, прокуратор. Велика частина сальтусаділилася на дільниці і віддавалася воренду колонам. Головною особою в маєтку був кондуктор (conductor),якому давалися на відкуп всі прибуткиз маєтка.

Відносини між колонами і імператорською адміністрацієюрегулювалися не окремими контрактами, як це було в Італії, а особливими помісними статутами(leges). Значні уривки такого статутузбереглися в одному написі. У ній говориться про те, щовстановлюються порядки відповідно до Манциєвого статуту (lex Manciana). Відносно дати цього статуту в історичній літературі немає єдиної думки; ймовірно,  він відноситься до кінця династії Флавієв або ждо часу Траяна. Колони орендували землю зчастини продукту; вони повинні були віддавати третю частину врожаю пшениці і ячменю, четверту частину гороху, третю частину зібраних оливок, певну кількість медуз кожного вулика. Заохочувалося розведення оливок, і той, хто насаджував їх,користувався пільгами. Грошові внески колониплатили тільки з худоби. Крім натуральних і грошових внесків колони зобов'язані були три рази в рік відпрацювати по два дні в самому маєтку. Ціпорядки були, мабуть, характерні не тільки для імператорських, але і для великих приватних маєтків.

З імператорів II ст. особливу увагу регулюваннювідносин між колонами і адміністрацієюафриканських імператорських маєтків приділивАдріан. Він підтвердив, що кондуктор не може вимагати з колонів понад шести днів роботив рік.

Особливі пільги надавалися тим,хто розорював цілину або покинуті  дільниці,  насаджував оливкові і фруктовідерева, а також виноградники.

Правила, передбачені поміснимистатутами, не дотримувалися. Жителі Бурунітанського сальтуса звернулися доімператора Коммоду зі скаргою на своє положення. Вони писали, що прокуратори завжди стоять на стороні багатихі впливових кондукторів. Останні незаконно збільшують побори і вимагають виконаннязайвих робіт. Прокуратори не розглядають скаргколонів, а коли вони зібралися інаписали скаргу самому імператору, прокуратор вислав солдат; багатьох з колонівпосадили у в'язницю, причому навіть римських громадян піддали тілеснимпокаранням.

Колонам Бурунітанського сальтусапощастило: петиція їх досягла імператорської канцелярії, і сам Коммодрозпорядився, щоб надалі колони працювалистільки, скільки визначено згідно іззаконом Адріана, але далеко не всі прохання, ймовірно,приводили до подібних результатів.Пригнічення колонів і зловживанняадміністрації були звичайним явищем.

Напівнічно-західних околицях на умовах,близьких до положення колонів, селили варварів. Особливо широкозастосовував цю міру Марк Аврелій.

Колонатні відношеннявплинули і на положення деякихкатегорій сільськогосподарських рабів. Власники земель переводять їх напекулій, тобто надають їм дільницю і, даючи рабам можливість оброблятиїї на власний  розсуд, зобов'язують їх виконуватипевну панщину. Пекулій одна з древніх форм римських правових відносин. Широке використання її у часи Імперії говорить про те, що старий спосіб обробки обширних земель задопомогою рабів втрачав своє значення. Вигідніше було ділити маєток на невеликідільниці і всякими способами оберігати себе від несподіванок, гарантуватисобі певний прибуток. Раби, що отримали землюв якості пекулія, називалися servicasati. До відомої міри мінялося їхюридичне становище. Вони розглядалисяяк quasi coloni (майже колони). Юристивказують, що на відміну від інших рабівїх не треба вносити в інвентар маєтків; не можна їх і заповідати.

Уісторичній і історико-юридичнійлітературі питанню про колонат приділяласявелика увага. Більше усього суперечок викликалопитання про походження, колоната. Деякі історики вважали колонатнеримським, запозиченим від германців, уяких раби знаходилися в інших умовах, ніж у римлян, і за своїм станом схожі були з колонами. Уперше поглядцей висловив Савіни, згодом його захищали Марквардт і Зеєк. Його розділяв увідомих відносинах і Моммзен, що вказав, правда, що поширенню колонатних відносин сприяло зменшення кількості рабіввнаслідок нових умов римської зовнішньої політики. Пухта і Родбертус вважаликолонат пом'якшеним рабством. Нарешті,деякі дослідники пояснювали розвиток колонатавпливом східних елліністичних аграрнихпорядків. Особливе значення мали в цьому відношенні дослідження Ростовцева. Усвоїй роботі про колонат він дав детальне дослідженняаграрних відносин в елліністичних країнах, де ще до римськогозавоювання була відома примусова оренда. Ростовцеввважає, що не можна говорити про прямезапозичення з Сходу цих відносин. Мова йде,на його думку, про взаємопроникненнясхідного і римського соціального укладу.Ростовцев вважає, що в кожній області Римської імперії були свої шляхи виникнення колоната. У Італії колонат виник самостійно. У Африціспостерігається поєднання італійськихі східних форм.

З тихданих, які має в своєму розпорядженні сучасна наука, можна зробити висновок, що колонат розвинувся зприватно-правових відношеннь. Цьому несуперечать імператорськірозпорядження. Вони торкаються тількиімператорських маєтків. Всі джерела ранньої Імперії сходяться в тому, що колон– вільна людина.

Колонатні відношення були поширені і наінші соціальні категорії; саджали на землю рабів, селили варварів. Але ці заходине дозволяють, однак, вважати колонат пом'якшеним рабством або інститутом,запозиченим у германців. Немає ніякихпідстав вважати колонат інститутом, запозиченим зі Сходу,але цілком можливо, що в організаціюімператорських маєтків на Заході було дещо запозичено з східної помісноїорганізації.

Розвиток колоната є однієюз найважливіших особливостейекономічного і соціального розвитку часів ранньої Римської імперії. У Італії колонат розвивався внаслідок того, щорабська праця стала невигідна ірабовласницьке господарство приходило в занепад.

Колон в більшій мірі,ніж раб, зацікавлений в підняттіпродуктивності своєї праці. Правда, прирозподілі земель на окремі парцелли можна було вести розмову лише проекстенсивне господарство; при цихумовах не можна було виконати тих порадпо поліпшенню сільського господарства, які давали римські агрономи. Але у нас немає ніяких підстав говорити про те,що ті форми інтенсивного рабовласницького господарства, по яких ми можемосудити на основі творів Катона іКолумелли, мали широке поширення.Ймовірно,  ці господарства існували лише в приміських районах, там, де булизручні шляхи сполучення. Великілатифундії були по перевазі екстенсивними господарствами. Таким чином, у нас немає підстав твердити, що поширення колоната в Італії привело до загальногопадіння продуктивністі сільського господарства.

У провінціях же, колонат був однією з головних форм експлуатації трудящих, що сприяли освоєнню нових, до того часу не оброблених земель. Розміри імператорських і приватних маєтків були настільки великі, що їх не можна було обробити задопомогою рабів. Ця можливість створювалася завдяки колонату.

Особливості полісноїідеології.

     Римська община на початку республіканського періодубула одним з полісів Апеннінського півострова. Поліс (по-латині civitas) — це,як правило, невелика рабовласницька держава з єдиним містом — центромполітичного і культурного життя. Місто звичайно було оточене оборонними стінамиі являло собою міцність — притулок навколишніх жителів в дні військовихнебезпек. Громадянами общини були лише місцеві уродженці, що володілиземельними дільницями. Пришельці і іноземці, а тим більше раби не мали прававолодіти землею і тому не були громадянами. Громадяни повинні були служити вополченні, брати участь в народних зборах. Виконавча влада виправляласявиборними «магістрантами».

     Колектив громадян вирішував політичні справи нанародних зборах і захищав кордони своєї невеликої держави, збираючисьв ополчення. Над громадянином не було тискубюрократії; сама державна машина не представлялася йому чимсь чужим і страшним. Громадянин разом з своїми рабами оброблявсвою дільницю, голосував в народних зборах і вибирав магістратів, із зброєю вруках відстоював рідне місто від ворогів.

     Для громадянина полісної общини було характернепочуття свободи, свідомого вибору своїх дій. Якщо треба було йти в похід, тогромадянин знав, що це не примха посадової особи, а сувора необхідністьборотьби з ворогом; якщо народні збори вирішували оподаткувати громадян,  то цевикликалося необхідністю, а не свавіллям уряду. Головні вчинки і заходипредставлялися жителеві міста-держави зрозумілими, реальними. До того жприймалися ці заходи на народних зборах, в яких брав участь сам громадянин.Подібний порядок породжував почуття свободи, власного достоїнства, упевненостів своїх силах, спокійний реальний погляд на життя і існуючі відносини. Оскількивсі політичні і військові питання вирішувалися колективно на народних зборахабо в ополченні, то це формувало почуття колективізму, цивільної спільності,заважало розвитку індивідуалізму. Окрема особа, її думки і інтереси розчинялисяв цивільному колективі.

     Для античних рабовласницьких полісів характернепрагнення до відособленості і замкненості. Особливо яскраво це виявляється вжитті землеробських общин, однією з яких був Рим. Громадяни, обробляючи своїземельні дільниці, вели натуральне господарство і мало потребували сторонньоїдопомоги. З боку сусідів могла обійти небезпеку земельних захоплень, томугромадяни античних міст-держав звичайно знаходилися в натягнутих відносинахякраз з найближчими сусідами. Ця напруженість ще більш посилювала замкненістьобщини, її ворожість, направлену зовні, її агресивність. Цим, зокрема, пояснюється тісний зв'язок цивільної і військової організації в античнихобщинах. Громадяни общини, дрібні землевласники, зайняті важкоюсільськогосподарською працею, прагнули не до запозичення нових думок   і ідей,а до збереження дідівських вдач і звичаїв, з недовірою відносилися до всього нового,іноземного. Прихильність до свого місцевого, дідівського, споконвічного — одназ яскравих особливостей ідеології аграрного поліса.

     Криза полісного ладу общини почалася з проникнення всередовище громадянства прийшлих елементів, які стояли поза громадськоюполітичною і військовою організацією. Рабство, що розвивається і соціальнерозшарування самого громадянства розкладали полісні порядки і установи.

     Поступово, по мірі розвитку римського завоюванняримська община, місто-держава, розташована на Тібрі, змінилася на величезнудержаву, що включала весь Апеннінський півострів і багато які заморськітериторії з багатомільйонним населенням багатьма містами, складнимгосподарством, різними класами, постійною армією, складним державним апаратом.

     Розкладання античного поліса привело до кризи ідеології його громадянства. Спостерігається відхід від колективізму ізростання індивідуалізму, зіставлення окремої особи колективу, люди втрачаютьспокій і внутрішню урівноваженість. Старовинні дідівські вдачі зазнаютьосміяння і критики, в римське середовище починають проникати інші вдачі,іноземна ідеологія і релігія.

     Починаючи з III ст. до н. е. на римську релігію дужесильний вплив стала надавати грецька релігія. Римляни ототожнили з грецькимибогами своїх абстрактних богів. Так, Юпітер був ототожнений з Зевсом, Марс зАресом, Венера з Афродітою, Юнона з Герою, Мінерва з Афіною, Церера з Деметроюі інш. Серед римських численних богів виділилися під впливом грецькихрелігійних уявлень головні олімпійські боги: Юпітер — бог неба, грому іблискавки. Марс — бог війни, Мінерва — богиня мудрості, берегиня ремесел,Венера — богиня любові і родючості. Вулкан — бог вогню і ковальського ремесла,Церера — богиня рослинності. Аполлон — бог сонця і світла, Юнона — берегиняжінок і браку, Меркурій — вісник олімпійських богів, заступник мандрівників,торгівлі, Нептун — бог моря, Діана — богиня місяця.

     Одним з шановних чисто італійських божеств був Янус,що зображався з двома особами, як божество входу і виходу, всякого початку.Олімпійські боги вважалися заступниками римської общини і шанувалисяпатриціями. Плебеї ж особливо шанували божественну трійцю: Цереру, Лібору,Прозерпіну — богиню рослинності і пекла і Лібора — бога вина і веселощів.

     Римський пантеон ніколи не залишався замкненим, в йогосклад приймалися іноземні божества. Вважалося, що прийом нових богів посилюєпотужність римлян. Так, римляни запозичили майже весь грецький пантеон, а вкінці III ст. до н. е. було введено шанування Великої матері богів з Фракії.Завоювання багатьох заморських територій, особливо елліністичних держав,познайомило римлян з елліністичними і східними богами, які знаходятьшанувальників серед римського населення. Ті раби, що прибували в Рим і Італіюсповідали свої культи, тим самим розповсюджуючи інші релігійні переконання.

     Для того щоб боги піклувалися про людей і про державу,їм треба було приносити жертви, підносити молитви-прохання і виконуватиособливі ритуальні дії. Особливі колегії досвідчених людей — жреці — спостерігали за культом окремих богів, за ·порядком в храмах, готували жертовних тварин, стежили заточністю молитов і ритуальних дій, могли дати раду,до якого божества звернутися з потрібним проханням.

     Римська релігія носила дух формалізму і тверезоїпрактичності: від богів чекали допомоги в конкретних справах і томускрупульозно виконували встановлені обряди і приносили потрібні жертви. Увідношенні до богів діяв принцип «я даю, щоб ти дав». Римляни звертали великуувагу на зовнішню сторону релігії, на дріб'язкове виконання обрядів, а не надуховне злиття з божеством. Римська релігія не збуджувала священного трепету,екстазу, які опановують віруючих. Ось чому римська релігія при зовнішньому дужесуворому дотриманні всієї формальності і обрядів мало торкалася почуттявіруючих, породжувала незадоволення. З цим пов'язане проникнення іноземних,особливо східних, культів, часто відмінних містичним і оргіастичним характером,деякою таємничістю. Особливо широко розповсюджувався культ Великої матері богіві культ Діоніса — Вакха, зарахованих в офіційний римський пантеон. Римськийсенат вживав заходів проти поширення оргіастичних східних культів, вважаючи, щовони підривають офіційну римську релігію, з якою зв'язувалася потужністьРимської держави і його стійкість. Так, в 186 р. до н. е. були Забороненірозгнуздані вакханалії, пов'язані з обрядами культу Вакха — Діоніса.

     Широке проникнення грецького впливу у II ст. до н. е.привело не тільки до великого впливу грецької релігії і пристосування до неїримських релігійних переконань. Одним з важливих наслідків грецького впливубуло поширення грецької філософії в римському суспільстві і поглядів грецькихфілософів на релігію і богів. Було перекладено на латинську мову твірелліністичного письменника Евгемера, який вважав, що боги — це обожнюванівеликі люди, що колись жили.  Вища римська аристократія, знайома з грецькоюфілософією, починає скептично відноситися до релігійних вірувань, хоч ірозглядає релігію  як необхідний засіб управління народом. Поширення містичнихсхідних культів в масі, скептичне відношення до римської релігії у аристократіїпідривали офіційну римську релігію. Бурхливі події громадянських воєн, частіконфіскації, проскрипції вели до змін традиційних вірувань. Розповсюджуєтьсяуявлення про потойбічне життя, про потойбічне блаженство як своєрідний протестпроти  мук в реальному світі. Отримує розвиток культ сліпої долі — Фортуни, якадарує щастя і нещастя довільно і часто несправедливо. Задавлені гнітом і долеюнижчі верстви населення мріяли про появу месія, богоспасителя, який прийде,подарує блаженство страждаючим, покарає гонителів.

     З раннього часу різні свята і вистави грали важливуроль в суспільному житті Рима. Наперших порах суспільні вистави булиразом з тим і релігійними церемоніями,вони були неодмінною частиноюрелігійних свят.

     У VI ст. до н. е. стали влаштовувати вистави світського (не релігійного) характеру, а за їх проведення сталивідповідати не жреці, а посадові особи. Місцем проведення таких вистав був вжене вівтар того або іншого бога, а цирк, що мався в своємурозпорядженні, в низині між Палатінським і Авентінським пагорбами.

     Самим раннім римським цивільним святом було святоРимської гри. Протягом декількох сторіч це було єдине цивільне свято римлян. ЗIII ст. до н.е. засновуються нові уявлення. Великого значення набуваєПлебейська гра. Найбільш великими релігійними святами були свята, пов'язані зкультом землеробських богів, — це реалії в честь — Церери, виналії — святовиноградного збору, консуалії — свято жнив, сатурналії — свято посівів, терминадії — свято межових каменів, луперкалії — свято пастухів. Будучи святамидавніх мешканців Рима, землевласників та пастухів, ці свята і надалі булиособливо шановні серед сільського населення.

     У кінці III — початку II ст. до н. е. були встановленітакож Аполлонові ігри, ігри в честь Великої матері богів — Мегаленські ігри, атакож флоралії — в честь богині Флори. Їх устроєм відали курильні едіпи. Ця грабула щорічною і регулярною, але крім них могли влаштовуватися також іекстраординарна гра в залежності від вдалої війни, позбавлення від нашестя,даної обітниці або просто бажання магістрату.

     Гра тривала від 14 — 15 днів (Римська і Плебейськагра) до 6 — 7 днів (флоралії). Загальна тривалість всіх святкових днів цієї гри(ординарних) досягла 76 днів в році.

     Кожне свято складалося з декількох відділень: 1)урочистий хід на чолі з магістратом-впорядником гри, що називався помпою, 2)безпосередньо змагання в цирку, ристалище колісниць, кінські стрибки і т. д.,3) сценічні вистави в театрі п'єс грецьких і римських авторів. Закінчувалисявистави звичайно бенкетом, масовим пригощанням, часом на декілька тисяч столів.Організація гри вимагала великих грошей. Наприклад, на проведення Римської грибуло виділено в середині I ст. до н. е. 760 тис. сестерцій, Плебейської гри — 600 тис., Аполлонових — 380тис.    Як правило, грошей, виданих з скарбниці, невистачало і магістрати, що відповідали за влаштування гри вносили власні гроші,що іноді перевищували виділену суму.

     З76 святкових днів біля 30 днів відводилося на театральні вистави. Деякі з свят,наприклад флоралії, Аполлонові ігри, майже цілком складалися з сценічнихвистав. Велике число сценічних днів в системі публічних вистав говорить прозначну роль театру в суспільному житті Рима II — I ст. до н. е. Мабуть,  це,пояснюється впливом прекрасного грецького театру і грецької літератури,загальним культурним зростанням римської публіки, збільшенням міськогонаселення, яке звичайно відвідувало театральні вистави. Інтерес римськоїпубліки, з іншого боку, забезпечував високий рівень римської драматургії, появухороших п'єс Плавта, Теренція, Пакувія і Акція. Незважаючи на популярністьтеатральних постановок, в Римі довгий час не був постійної театральної будівлі.Звичайно тимчасова театральна споруда зводилася на площі і була дерев'яною.Спочатку споруджувалися тільки сцена і підмостки, а публіка стоячи дивиласяспектакль. Сенатори і знатні особи сиділи в кріслах, принесених з будинку їхрабами. У середині II ст. до н. е. стали будувати і лавки для всіх глядачів. Ітільки в 55 р. до н. е. Помпей побудував постійну кам'яну будівлю театру. Навідміну від грецького театру римський театр не мав оркестри, вона булавідведена під крісла сенаторів (пізніший партер), сцена була нижчою, але ширшегрецької і сполучалася бічними проходами з оркестрою. Місця для глядачівпідносилися над оркестрою півколом — амфітеатром. Римський театр був оснащенийрізним механічним пристосуванням і механізмами, необхідним для підйому тягарів,зміни декорації.

     Надзвичайний розвиток отримують в Римі гладіаторськібої. Гладіаторські бої влаштовувалися в етруських містах ще з VI ст. до н.е.Від етрусків вони проникли в Рим. Уперше в 264 р. в Римі був влаштований бійтрьох пар гладіаторів. Протягом подальших півтора сторіччя гладіаторська гравлаштовувалася на поминках знатних осіб, називалася похоронною грою і носилахарактер приватної  вистави. Поступово популярність гладіаторських боїв росте.

     У 105 р. до н. е. гладіаторські бої були оголошенічастиною публічних видовищ і про їх устрій стали піклуватися магістрати.Нарівні з магістратами мали право давати бої і приватні осіби. Дати виставугладіаторського бою — означало набути популярності у римських громадян і бутиобраним на державну посаду. А оскільки бажаючих отримати магістратську посадубуло багато, то число гладіаторських боїв росло. На арену вже виводять подекілька десятків і навіть сотень пар гладіаторів вартістю в декілька тисячсестерцій. Гладіаторські бої стають улюбленим видовищем не тільки в місті Римі,але і у всіх італійських, а пізніше і в провінційних містах. Вони булинастільки популярні, що римські архітектори створили спеціальний, раніше невідомий тип  будівлі — амфітеатр, де влаштовувалися гладіаторські бої і травлязвірів. Амфітеатри були розраховані на декілька десятків тисяч глядачів і вдекілька разів перевищували місткість театральних будівель.

     Число вистав,як приватних, так і публічних, в Римі і інших містах і їх тривалість постійнозбільшувалися, а їх значення все більш і більш росло. В кінці Республікимагістрати і державні діячі вважалипроведення публічних вистав важливою частиноюїх державної діяльності. В умовах аристократичної республіки, де вся влада булазосереджена в руках вузької верхівки класу рабовласників, правляче угрупування вважало організацію публічних вистав одним зі способів,сприяючих відверненню широкої маси римського громадянства від активноїдержавної діяльності. Недивно, що зростанняпублічних вистав супроводилося занепадом значення народних зборів і їх політичної ролі.

     Характерною рисою мислення римлян був практицизм,любов не до теоретичних, а до прикладних наук. Так, наприклад, високого рівнярозвитку досягла в Римі агрономія. Збереглося декілька сільськогосподарськихтрактатів — Марка Порція Катана (IІ ст. до н.е.), Теренція Варрона (I ст. дон.е.,  де ретельно і глибоко досліджуються різні агрономічні проблеми.

     Римський архітектор Вітрувій написав особливий трактат«Про архітектуру» в 10 книгах, що свідчить про високий · рівень римськоїархітектурної думки.

     Бурхливі події останнього сторіччя Республіки, запекла політична боротьба, яка велася внародних зборах і сенаті, сприялирозвитку ораторського мистецтва і риторики. З'являєтьсякерівництво по риториці, де викладалисяосновні правила ораторського мистецтва. Незважаючи на сильну залежність відгрецьких зразків, римська риторика змогла подолатиїх і сказати тут нове слово. Зкерівництва по риториці треба назвати роботу невідомого автора «Риторика доГереннію» (деякі приписують її складання Цицерону) і декілька робіт Цицерона — «Брут», «Про оратора».

     Великий розвиток отримала наука про право:правознавство, або юриспруденція. Перші дослідження з'явилися ще у II ст. до н.е., ав I ст. до н.е. існувала вже солідна юридична література. Особливо требавідмітити 18 книг «Цивільного права») і «Дефініції» Квінта Мумія Сцеволи (вони,на жаль, не збереглися). Самі різноманітні юридичні питання піднімалися вчисленних промовах Цицерона.

     В І ст. до н.е. зародилася і римська філологія.З'явилися спеціальні дослідження по граматиці, про вживання букв, виникненнялатинської мови, філологічні коментарі до комедій і трагедій письменників IIст. до н. е. Найбільш великими фахівцями в області римської філології були НігидійФігул,  що написав обширні граматичні коментарі, і його учень Терентій Варрон, автор твору «Про латинську мову» і багатьох інших творів.

     Як величезна Римська держава складалася з багатьохрізнорідних частин, ще механічно пов'язаних між собою і що не злилися ворганічне ціле, так і римська культура пізньореспубліканської епохи являласобою з'єднання багатьох початків — етруського, споконвічно римського,італійського і грецького. Складовий характер римської культури пояснюєеклектизм багатьох її сторін.

/>

            Таким чином, при розгляді розвитку суспільствата держави у давньому Римі, ми можемо прийти до висновку, що суспільний таполітичний розвиток взаємопов”язані між собою та створюють систему складнихзбалансованих взаємовідносин.

            Право– це невід’ємна складовадержавності. Римське приватне право вплинуло не тільки на розвитокзаконодавства та правових вчень, але й на розвиток культури в цілому. Воновиступило базисом об’єднаннябагатьох варварських угрупувань у централізовані держави. Не маючи системиправових відносин жодна держава не може не те, що продовжувати подальшийрозвиток, але і існувати взагалі. Отже підхід до розгляду супільного тадержавного ладу Риму у період республіки та зміни його у період монархії черезрозгляд правових аспектів тогочасного життя можна вважати самим повним тафілігранним шляхом вивчення цієї проблеми.

            Нацьому можна поставити крапку, але це “можна” дещо помилкове, бо для  повноговивчення данної теми потрібен повний список джерел, які нажаль вже можуть бутивтрачені, хоча не потрібно втрачати надії і продовжувати пошуки в іншихджерелах, які можуть домогти якщо не знайти втрачене, то хоча б реконструювати.Але нові відкриття надихають на нові дослідження і поки ще чекають  своїхдослідників.

Література

І Першоджерела

*Polyb., І, ІІ(перша пунічнавійна), III,VII-XI(друга пунічна війна); **Diadorus,fr.I, XXII-XXIV(перша пунічна війна); ***Appianus,Hannibalica, Iberica, 4-38, 6-67, Sicilica, 3-5 (друга пунічна війна);****Digesta, XXXIII, 7, 20.

ІІ  Монографічна література

1 Виппер Р.Ю. Очерки истории Римской империи. Изд. 2-е. Берлин1923.

2 Жебелев С.А. Древний Рим, ч.I. Царская и республиканская епоха. II. 1922

3 Зелинский Ф.Ф. Рим и его религия (в сборнике: Зелинский Ф.Ф. Из жизниидей. Т. ІІІ. Соперники христианства. Статьи по истории античных религий. Спб.1910)

4 Косарев А.И.   Римское  частное  право.   «Закон и право»  Издательское объединение «ЮНИТИ» М. 1998

5 Машкин Н.А. История древнего Рима. ОГИЗ Государственное издательствополитической литературы 1948

6 Сергеев В.С.   Очерки по историидревнего Рима. Ч. I. М.1938

7 Черниловский З.М. Всеобщая историягосударства и права.  Москва: Юрист, 1996.

ІІІ Довідникова література,посібники  та періодичні видання

1 Всеобщая история государства и права. Под ред. К. И.Батыра. Москва: Былина, 1996.

2 Методическое пособие по изучению курса основ римскогоправа. Составитель Е. А. Скрипилев. Москва. 1995.

3 Римское частное право: Учебник/под ред. Проф. И.Б.Новицкого и проф.И.С.Перетерского. – М.: Юриспруденция, 1999. – 512с.

4 Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Под.ред.Черениловского З.М… Москва: фирма Гардарика, 1996.

5 Энциклопедический словарь, том XXVI-а. Издатели:Ф.А.Брокгауз,  И.А.Ефрон, С.-Пб.1899