Реферат: Проблема праворозуміння (Проблема правопонимания)

Вступ

Проблемі розуміння права завждиприділялось багато уваги. Спроби дати змістовну відповідь на питання “що такеправо?” прослідковуються з глибокої давнини і не припиня­ються і досі.

Право – це надзвичайно складнесоціальне явище, оскільки воно відображає ще більш складніші еконо­мічні, політичніі соціальні відносини. Напротязі всієї історії розвитку юридичної науки різнімисли­телі прагнули з’ясувати, що являє собою право, яка його природа і суть.

Поняття права – найважливіший компонентправо­знав­ства. Від вірного його розкриття залежать пра­виль­на постановканаукових досліджень, а також загаль­на орієн­тація юридичної практики. Поняттяправа – це не застигла категорія, а категорія, що розвивається, в якій відобра­жаютьсяі історичні традиції, і суспільна ситуація сучасної епохи.

Ціллю роботи являється розгляд еволюції правових ідейрізних мислителів, починаючи з найдавніших часів, розгляд і аналіз основнихконцепцій права, з’ясування причин, через які існує таке багатоманіттярозуміння сутності і соці­альної природи права і не існує єдиного йогорозуміння.

 

 

 

 

 

 

 

І. Праворозуміння в історичній еволюції

Правові вчення в спеціальномусмислі цього поняття з’явились лише в ході досить тривалого існування ранньо­класовихсуспільств і держав. В теоретико-пізнавальному плані генезис правових вчень(теорій) відбувався в руслі поступової раціоналізації початкових міфічнихуявлень.

Однією з найбільш ранніх відповідейна питання “що таке право?” була: “право – це веління, заповіді божества, яківказують людям, як вони повинні жити, щоб виконати волю божества, що вониповинні робити і чого повинні уникати”. Так думало в давнину багато людей і такбуло у багатьох народів. Наприклад, первинним правом для євреїв були 10заповідей, вручених Моісею самим Богом. В таких древніх правових кодексах іншихнародів, як “Закони вавілонського царя Хаммурапі” чи “Закони Ману” індусівправо також розгляда­ється як заповіді божества. Право розумілось як нелюдськеявище.

Критикацієї відповіді з боку вчених така: земні справи і явища потрібно пояснюватиземними ж справами, а не втру­чати сюди божу волю і робити її відповідальною забагато земних підлостей. Наприклад, дикун щиро вірить в те, що бог йому наказуєвбивати всіх чужинців і заколювати дружин на могилах чоловіків. Сучаснийхристиянин не може вважати подібні заповіді божественними. Отже, визначенняправа як заповідей божества в корені антинаукове.

Зсередини І тисячоліття до н.е. розуміння права змінюється. Право починаєтлумачитись як офіційний закон держави, тобто як веління і обов’язкові правила,які вида­ються чи визнаються державою. Нове у цьому розумінні те, що правовводиться у поняття держави. З’являється два права: право як веління Бога і яквеління держави.

У Аристотеля право уособлює собоюполітичну справед­ливість і служить нормою політичних відносин між людьми.“Поняття справедливості, — відмічає він, — пов’язане з уявленнями про державу,так як право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормоюполітичного спілку­вання”. Аристотель ділить право на природне і умовне (воле­встановлене).Природне право – те, яке скрізь має однакове значення і не залежить відвизнання чи невизнання його. Під умовним правом в концепції Аристотелярозуміється все те, що пізніше почне визначатися як позитивне право. До умов­ногоправа він відносить закони і всезагальні угоди. Причо­му він говорить прописані і неписані закони. Під неписаним законом, який також відноситься доумовного (позитивного) права, маються на увазі правові звичаї (звичаєве право).

Епікур  вважав, що дії людей,діяльність державної влади і самі закони повинні відповідати природним (вданому місці, в даний час і при даних обставинах) уявленням про справедливість.Така концепція змінюваної справедливості – в її співвідношенні з законом –містить в собі ідею природ­ного права із змінюваним (в залежності від місця,часу і обставин) змістом, яким є спільна користь взаємного спілку­вання.

Великий вклад у розвиток поняттяправа внесли предста­вники природної школи права – Г.Гроцій, Т.Гоббс, Д.Локк,Ш.Л.Монтеск’є.

            Г.Гроцій суттєвогозначення надавав запропонованому ще Аристотелем поділу права на природне іволевстановлене. Природне право визначається ним як “припис здорового глузду”.Згідно цьому припису та чи інші дія – в залежності від її відповідності чи суперечностірозумній природі людини – визнається або морально ганебною, або моральнонеобхідною. Природне право, таким чином, виступає в якості основи і критеріюдля розрізнення належного (дозволеного) і неналежного (недозволеного) по самійсвоїй природі, а не в силу якогось волевстановленого припису (дозволу чи забо­рони).

Природне право, згідно з Гроцієм,це і є “право у власному смислі слова”, і “воно заключається в тому, щобнадавати іншим те, що їм вже належить, і виконувати покладені на нас по відношеннюдо них обов’язки”.[1]Джерелом цього права є не чиясь вигода, інтерес чи воля, а сама розумна природалюдини як соціальної істоти, якій прита­манне прагнення до спокійногоспілкування.

Право в більш широкому розумінні(тобто форми воле­встановленого права) є правом у кінцевому рахунку постіль­ки,поскільки не суперечить розумній людській природі і природному праву.

Правове вчення Томаса Гоббсаосноване на певному уяв­ленні про природу людини. Він вважає, що всі людистворені рівними у відношенні фізичних і розумових здібностей і кожен маєоднакове з іншими “право на все”. Але в умовах “війни всіх проти всіх” мати“право на все” – значить фактично не мати права ні нащо. Таке становище Гоббсназиває “природним станом роду людського”.

Природний розум підказує людям, наяких умовах вони можуть здійснити процес подолання природного стану. Ці умови(їх і виражають приписи природного розуму) і є природними законами. 

Всі природні закони можнасформулювати одним правилом: не роби іншому того, чого не хотів би, щоб булозроблено по відношенню до тебе.

Але всі природні закони необов’язкові до виконання. Перетворити їх в безумовний імператив поведінки можетільки сила. Для Гоббса природний закон є свобода що-небудь робити чи неробити, а позитивний закон – припис робити чи не робити чогось.

Абсолютна влада держави – ось, надумку Гоббса, гарант миру і реалізації природних законів. Вона змушує індивідавиконувати їх, видаючи громадянські закони. Якщо природні закони зв’язані зрозумом, то громадянські – спираються на силу. Всякі свавільні вигадкизаконодавців не можуть бути громадянськими законами, бо останні є ті ж природнізакони, тільки підкріплені авторитетом і могутністю держави. Їх не можна нівідміняти, ні змінювати простим волевиявленням держави. Ставлячи громадянськізакони в таку сувору залеж­ність від природних, Т.Гоббс хотів, мабуть,направити діяль­ність держави на забезпечення розвитку нових, буржуа­з­нихсуспільних відносин.

Дж.Локк повністю поділяв ідеїприродного права, сус­пільного договору. Будуючи державу добровільно, людиточно відміряють той об’єм повноважень, який вони потім передають державі. Алеправо на життя і володіння майном, свободу і рівність людина не відчужує нікомуі ні при яких обстави­нах. Це і є природними правами людини. Ці невідчужуваніцінності – кінцеві межі влади і дії держави, переступати які їй заборонено.

Ш.Л.Монтеск’є закони природи(природні закони) трактує як закони, які витікають лише з будови нашого їства.До при­родних законів, за якими людина жила у природному (досуспільному) стані,він відносить наступні властивості людської природи: прагнення до миру, додобування собі їжі, до відносин з людьми на основі взаємного прохання, бажанняжити в суспільстві. Позитивний (людський) закон передбачає об’єктивний характерсправедливості і справедливих відно­син. Справедливість передує позитивномузакону, а не вперше ним створюється.

В філософії права Г.В.Ф.Гегеляпоняття “право” вжива­ється у наступних основних значеннях: І) право як свобода(“ідея права”), ІІ) право як певна ступінь і форма свободи (“особливе право”),ІІІ) право як закон (“позитивне право”).

На ступені об’єктивного духу, девесь розвиток визнача­ється ідеєю свободи, “свобода” і “право” виражають єдинийсмисл. Система права як царство здійсненої свободи предста­вляє собою ієрархію“особливих прав”. На горі ієрархії “особливих прав” стоїть право держави. Правояк закон (пози­тивне право) є одним з “особливих прав”. Гегель пише: “Те, що єправо в собі, покладено у своєму наявному бутті, тобто визначене для усвідомленнядумкою, і визначене як те, що є право і вважається правом, що відоме як закон;право є взагалі, завдяки цьому визначенню, позитивне право”.

Те, що є право, лише стаючизаконом, набуває не лише форми своєї всезагальності, але і своєї справжньоївизначе­ності.[2]

Гегель визнає, що зміст права можебути викривленим в процесі законодавства; не все, дане у формі закону, є право,оскільки лише закономірне у позитивному праві закон­не і правомірне.

Грунтом для права є духовне, і йоговихідною точкою – воля. Свобода є таке ж основне визначення волі, як вага –основне визначення тіла. Воля без свободи – порожнє місце.[3]

Оскільки право стосується свободи,самого достойного і священного в людині, то вона, оскільки воно для неї обов’яз­кове,повинна знати його.[4]

Філософсько-правове вчення Гегелясправило помітний вплив на наступну історію правової думки.

Ідея свободи є стрижнемправорозуміння Ф.А.Хайєка. На його думку, індивідуальний розум недосконалий іобмежений в своїх можливостях. Людина здатна передбачати лише безпосе­реднірезультати своїх дій, але зовсім не їх суспільні наслідки.

Виходячи з цього, жодна людина чигрупа людей не можуть знати всього необхідного для свідомого цілеспрямо­ваногосоціального планування. Звідси політичний висновок: роль держави повинна бутиобмежена. Вона не може брати на себе всієї відповідальності за стан життясуспільства. Але оскільки держава все ж прагне до цього, роль права заклю­ча­єтьсяв тому, по-перше, щоб обмежити можливості держави для примусу, по-друге, щобзабезпечити кожному індивіду гаран­товану сферу життя, в рамках якої вона можевикористовувати хай обмежені, але свої пізнання і можливості  і на свій розсуд,заради досягнення своїх приватних інтересів.

Свобода – єдино можливе середовище,в якому людина може розвиватися як розумна істота. Не просто свобода, а правовасвобода – ось ідеал Хайєка. Правова свобода означає такі умови життясуспільства, коли примус одних по відно­шенню до інших зведено до мінімуму.

В субстанціональному смислі правопохідне від свободи. По-перше, право захищає свободу, і тому може розглядатисяяк засіб забезпечення свободи. Право не має на увазі досягнення якихось цілей:мета права глобальна – захист свободи як такої. По-друге, право, передбачаючинеобхідні обмеження на реалізацію свободи (що, доречі кажучи, пов’язано зобмеженістю і недосконалістю людських знань, в тому числі і про свободу), неподавляє, а розширює, максимізує її. Право – це порядок свободи, упорядкованасвобода. Через право свобода транслюється в конкретні юридичні права і свободи.Тому право – умова і основа свободи, а свобода – мета права.

Але позитивне право не завждиготове виконати цю функцію. Закон як воля правителя (держави) схильний,скоріше, знищувати свободу, ніж розширювати її. Право ж, що складаєтьсяспонтанно, як і весь соціальний порядок, свободі загрожувати не може. А закон,створений людьми, що викори­стовують свій недосконалий, обмежений розум,загрожує свободі.

Саме правління права, а неправління людей, він вважає головною рисою “хорошої” держави. Людина вільна,якщо вона повинна підкорятись не іншій людині, а закону, — вважає Хайєк.

Правління права Хайєк визначає якполітичний ідеал. “Принципи правління права, що обмежують владу держави … саміпо собі не можуть бути правом, а існують лише як керівні начала, властивостіхорошого закону”.[5]Принципи пра­вління права, виражаючись в позитивному праві, перетворюють його вправовий закон.

Слабкість концепції Хайєка в тому,що він не допускає варіантності в розвитку: або ринкова економіка і свобода,або тоталітарний колективізм і несвобода. Він штучно обмежує своє дослідженнякрайнощами.

Хайєквважає, що оскільки в суспільстві не існує єдиного уявлення про справедливість,держава і не може брати на себе турботу про підтримання справедливості всуспільстві. Однак, якщо розподільча справедливість не може бути абсолютнимкритерієм, то це не означає, що вона не може бути критерієм взагалі.

Інтерпретація права в працяхвидатних російських юристів кінця ХІХ – початку ХХ ст. представляє собою багатугаму різних точок зору на цей соціальний феномен.

Право, констатує Н.І.Палієнко,представник юридичного нормативізму в правовій думці Росії початку століття, відноситься до найбільш складних явищ соціального світу, і тому “загальнізакони суспільного життя діють і в області права. Отже, право не може бутизрозумілим поза зв’язками з фактами і умовами дійсного життя”.[6] При цьому право непотрібно ототожнювати ні з фактичними відно­синами, ні з законами в науковомурозумінні цього слова. Право можна визначити як сукупність своєрідних позитивнихі об’єктивних норм чи правил належного, що виробляються в суспільстві і маютьхарактер владних зовнішніх наказів, направлених на регулювання людськихвідносин. Право по відношенню до людей виступає в двох іпостасях: по-перше,служить авторитетним мірилом взаємовідносин осіб, уповноваженим і зобов’язую­чихїх до належної поведінки; по-друге, для суб’єктів права характерне усвідомленняйого владності, зовнішньої автори­тетності і примусовості. 

Таким чином, Н.І.Палієнко довідмінних ознак правової норми відносив її сувору зовнішню імперативність.Інакше кажучи, норма права диктує свою волю, вимагає підкорення їй незалежновід переконань і внутрішнього авторитету совісті. Окрім чисто зовнішньогопримусу право впливає і на духовну сторону людей, але вже не як накази, не всилу усвідомлення людьми їх підкореності іншій волі, а як ідея, що проникла усвідомість людей і стала психічним фактором їх життя.

Однак не потрібно забувати, щореальне життя, фактичні відносини у всьому їх різноманітті служать необхіднимипередумовами цих норм, грунтом, на якому право розвивається, черпає свій змісті для якого застосовується.

Б.А.Кістяківський, в свою чергу,стверджував, що вивчення права як соціального явища потрібне не тільки дляздійснення теоретичної мети – досягнути найбільш повного знання про право. Цепотрібно для того, щоб право не розходилось зі справедливістю і щоб саме правобуло спра­ведливим.

Е.Н.Трубецький трактував правонасамперед як правила поведінки. Тому право у його розумінні представляє собоюсукупність норм, з одного боку, які надають, а з іншого – які обмежуютьзовнішню свободу осіб у їх взаємних відносинах. Праву притаманні два елементи:особистий і суспільний, отже, право є: 1) об’єктивний порядок, що регулюєвідносини людей в суспільстві, 2) суб’єктивний порядок, що містить в собііндивідуальні права, які визнаються і надаються юридичними нормами.

Б.Н.Чічерін вважав, що право єявище свободи, а свобода в юридичній області є начало цілком позитивне. Джерелоправа, як і моральності, лежить в свободі, але свобода має дещо іншу сутність.Це свобода зовнішня, яка складається в незалежності особи від чужої волі узовнішніх діях. Звідси народжується потреба взаємного обмеження свободи;необхідне встановлення загального закону, який би визначав область кожноїособи. Право є спільне існування свободи під загаль­ним законом. Тількисвобода, яка підкоряється закону, може встановити міцний правопорядок.[7]

Досить поширеною в дореволюційнійюриспруденції була думка про те, що в праві присутнє примусове начало. Але однівчені вважали, що воно складає сутність права і тим відрі­зняється від іншихрегуляторів. Інші ж, і їх була більшість, вважали, що примус – лише одна з рисправа, але не його сутність. Але все ж примус є такою ознакою права, яка непіддається сумніву. П.І.Новгородцев звертав увагу на те, що ні мораль, ні правоне існують у “чистому вигляді”, і якби ми стали наполягати на безумовнопримусовому характері права, то відразу ж переконалися б у неможливостіпровести цю ознаку до кінця. “Ми знайшли б, — пише він, — що один примус неможе служити достатньою опорою права і що в деяких випадках він зовсімвідсутній, але не віднімає у права властивого йому значення, і саме тому, що вдійсності право існує лише в союзі з іншими силами життя.” Таким чином, вважаєНовгородцев, юридичні закони можуть виконуватися не тільки в силу зовнішніхміркувань, але і на основі моральних мотивів.

За словами П.Г.Виноградова, правоне може бути відірване від моралі, оскільки воно містить в якості одного ізсвоїх елементів поняття правильності, якому відповідає моральне начало –справедливість. Тому в кожній системі права повинна існувати рівновага міжсправедливістю і силою. А з цього випливає, що визначення права не може бутиосноване виключно на понятті державного примусу.

В.С.Соловйов розумів право якпримусову вимогу реа­лізації певного мінімуму добра чи порядку, який не допуска­тимепроявів зла. Примусове начало привноситься в право ідеєю загального блага чисуспільного інтересу. Право – визначення необхідної примусової рівноваги двохморальних інтересів – особистої свободи і загального блага. В.С.Соловйовподіляв позиції багатьох російських правознавців відносно того, що в основівсіх правових явищ лежить свобода. Однак не вона складає ключовий принципправа, оскільки право визначається справедливістю, тобто моральним началом. Іхоч поняття справедливості змінюване, незмінним залишається принцип, згідно зяким моральність складає внутрішню обумовленість права.[8]

Представником логічногонормативізму в праворозумінні у дореволюційній Росії був І.А.Ільїн. Він піддаєкритиці поширене ототожнення права і сили, що йде від теорії суспільногодоговору і розглядає право як форму зовнішнього впливу на людей, який має замету гарантувати стабільність держави. В чисто нормативному смислі правовзагалі не є щось реальне, воно є вираженням глибинних відносин між людьми, яківиходять за межі їх реального існування у фізичному і психічному просторі.

Правові норми, які узгоджені змораллю і справедливістю, називаються природним правом (тобто правом, щовідповідає самій природі людини як духовно-моральної істоти).

Правові норми, встановлені правовоювладою і які підлягають застосуванню – називаються позитивним правом. Позитивнеправо не потрібно протиставляти природному так, ніби вони одне одного виключають,тому що у складі пози­тивного права можуть бути морально-вірні норми, і чимбільше їх, тим позитивне право досконаліше. Однак позитивне право і природнеправо все ж далеко не співпадають і оскільки вони не співпадають, то природнеправо є ідеалом для позитивного права. Відношення між ними можна виразити так,що прогрес суспільного життя заключається в поступовому наближенні позитивногоправа до природного; ідеал тут в тому, щоб все позитивне право стало природним(тобто морально-вірним), а все природне право стало позитивним (тобто отрималовизнання і застосування з боку влади).

Цей поступовий розвиток позитивногоправа полягає в тому, що “застарілі” норми відміняються, а на їх місцевстановлюються нові. Норма вважається застарілою або тоді, коли змінюєтьсясуспільний уклад, або тоді, коли моральне почуття людей стало більш глибоким івірним і перестало задовольнятися старим правом. Історія свідчить про те, щорозвиток і вдосконалення позитивного права здійснюється повільно, аленеухильно; повільно тому, що завжди є групи людей, яким старе право корисніше івигідніше і які погоджуються на його відміну лише після тривалого опору;неухильно тому, що завжди з’являються нові групи людей, незадоволені старимправом, які вважають його шкідливим чи несправедливим. В результаті цієїборотьби право завжди виявляється виправленим, доповненим чи поновленим.[9]

При зміні позитивного праванеобхідно дотримуватись двох головних умов. По-перше, основний смисл цих змінне у запереченні права як такого, а, навпаки, — в його вдоско­наленні зарадиузгодження з незмінним природним правом (тому абсолютно незмінним повиннозалишатись визнання при­родних прав людини). По-друге, зміни не повинніруйнувати всю систему позитивного права, бо це може привести до катастрофи, догромадянської війни, до повної деградації правосвідомості; змінюватись повиннітільки окремі правові норми і по можли­вості таким способом, який самузгоджується з нормами права. Тільки у крайньому випадку, коли група, щоволодіє державною владою, противиться найменшим змінам, можливий “неправовий”шлях. Суб’єкт затверджує за собою інші повноваження, ніж ті, що йому належать вданий момент на основі норм діючого позитивного права, і визнавши їх за собою,приступає до їх безпосереднього здійснення. По суті, цей шлях представляє собоюпевну “революцію”, оскільки передбачає створення конкуруючого центра права (аможливо і влади).[10]Сам Ільїн негативно ставиться до такого шляху зміни права.

Причини, під впливом якихскладається і росте пози­тивне право – це: господарські і культурні інтересилюдей (тобто цілих суспільних груп), потреба в мирі і порядку і моральнепочуття; всі вони разом створюють нову правосвідомість, яка поступово пробиваєсобі шлях і отримує форму і значення правових норм.

Мета права, як і інших нормсуспільної поведінки, заключається в тому, щоб зробити мирним співжиття людей.Право досягає цього тим, що вказує людям обов’язкові для них межі в їхзовнішній діяльності. Право встановлює порядок у зовнішніх вчинках, надаючикожному можливість взнати через читання і вивчення правових норм сутність іриси цього обов’язкового порядку. Здійснювати ті вчинки, які правом дозволені,і не здійснювати тих, які правом заборонені, людей спонукає: по-перше, простеусвідомлення того, що так велить правова норма, по-друге – усвідомлення того,що ухилення від цього порядку повинне привести до неприємних примусовихнаслідків.

Значення права складається у тому,що воно – могутній засіб виховання людей до суспільного життя. Правові норми іпокора їм повинні навчити людину рахуватися з існуванням інших людей з їхінтересами. Кожна людина повинна привчити себе до того, щоб доброю волеюобмежити свої домагання, беручи до уваги те, що інші також мають право жити іздійснювати свої інтереси. Обмежуючи свободу кож­ного якимись межами, правопроте забезпечує йому безперешкодне і спокійне користування своїми правами,тобто гарантує йому свободу всередині цих меж.

Дослідженням питання про розумінняправа займався і П.А.Сорокін. Він визначає право як загальнообов’язкові правилаповедінки, що видаються і охороняються державою, в яких узгоджується свободаоднієї особи зі свободою інших з метою розмежування і захисту інтересів людини.[11]

П.Сорокін привертає увагу донедосконалостей і непра­вильностей деяких визначень права. В визначенні “правояк примусові правила поведінки” він бачить лише частину істини, бо право нетільки влада і сила, інакше б розбійне насилля також вважалося правомірним.Сприйняття права як спільної волі (як вираження “волі всього народу”) теж небезспірне. Насправді більшість законів видається без відома більшостінаселення, причому останнє навіть не знає більшої частини законів, які видаються.Дехто вважає право охороною свободи, тобто вбачають основну роль права вохороні і в узгодженні свободи однієї особи зі свободою всіх інших. Недолікцього і попередніх визначень права викликаний спробами “визначити право за йоговнутрішнім змістом і за його метою”. Дехто вважає головною ціллю права “захисті розмежування інтересів”, але тут є двозначність: право деспота чи правохазяїна над рабом теж потрібно вважати таким, що захищає “свободу деспота”.

Розглядаючи можливі соціальніпрояви права, Сорокін констатує його комплексну узагальнюючу характеристику ізводить її до трьох основних вимірів: право як правила поведінки; як правила інорми, у вигляді правових переконань; як правові переконання, реалізовані вджерелах права, різних інститутах політичної організації суспільства.

Власну правову концепцію мавукраїнський правознавець С.С.Дністрянський (1870-1935). Він намагався відійтивід традиційного на той час позитивізму, наголошуючи на соціальному характеровінорм та природних засад права. Свою правову концепцію він визначив як “теоріюсуспільних зв’язків на основі генетично-історичної системи досліду”.

С.Дністрянський вважав, що всуспільстві існують “суспільні зв’язки”, основу яких складають економічнічинники (матеріальні умови). Він виділяв органічні сус­пільні зв’язки (родина,рід, плем’я, держава, народ), що немов органічно та природньо створюються самимсуспільством, та організаційні, які також поділяв на два види: 1) церква, станий класи, політичні партії й інші поширені форми стосунків між людьми(розшаровують суспільство на окремі соціальні групи); 2) товариства тапідприємства (створюють­ся для забезпечення суспільних цілей).

На думку С.Дністрянського,суспільні зв’язки, починаючи від родини і закінчуючи державою, є джереламиправа.

Виникнення права у суспільнихзв’язках С.Дністрянсь­кий пов’язував з суб’єктивними правами людини, якііснували ще в дородовому суспільстві. Він доводив, що в межах поодинокихорганізмів незалежно від них з’являються окремі групи або кола інтересів, щовикликають до життя пов’язані між собою та з іншими групами інтересів норми,які потім можуть ставати правовими. Такі суспільні зв’язки старші за державу,не є її витвором, їхній розви­ток грунтується на внутрішній силі суспільства.

С.Дністрянський вважав, що право уформі правових звичаїв (суб’єктивних прав і обов’язків) з’явилося задовго довиникнення держави, з появою якої воно продовжувало розвива­тися.

Розглядаючи еволюцію розвиткуправа, С.Дністрянський зазначав, що кожен суспільний зв’язок встановлює свійпорядок досягнення спільних цілей усіх його членів. У первісних зв’язках такийпорядок досягається за допомогою звичаю. Внаслідок постійного повторюваннязвичаю формується загальне переконання тієї або іншої суспільної групи, щотрансформує звичай у норму (правило поведінки).

Звичай – основний елемент творенняправового життя, який може виникати лише у суспільному зв’язку шляхом “вирівнюванняінтересів і потреб поодиноких членів зі спіль­ними інтересами цілого зв’язку”.[12]

Правом, на думку Дністрянського, єтакі норми, які необхідні для існування суспільного зв’язку з його визна­ченимицілями, для мирного співжиття членів цього зв’язку і для збереження спільноїмети.

Додержання норм права вченийпов’язував з психологіч­ним чинником. Він вважав, що у суспільному зв’язкумусить існува­ти переконаність в необхідності визнання вироблених у ньому нормсуспільного життя (родинного, племінного, державного, народного), які водночасє соціально-етичними нормами остан­нього. Отже, припущення необхідності єголовною ознакою кожного права.

Право суспільного зв’язкугрунтується на соціальних основах, має нормативний характер. Безпосередньостосується етики. Звичай та соціальна етика є двома боками соціальних явищ:фактичним і теоретико-нормативним. Звичай – це факт, а соціальна етика – ценорма. Для існування суспільних зв’язків необхідно, щоб звичай як соціальнаоснова права знаходився у безпосередньому зв’язку з соціальною етикою.

Таким чином, позиціяС.Дністрянського зводилась до таких основних положень: 1)  норми права – цепевні пра­вила, спря­мовані на встановлення суспільного порядку. Норми, що немають на меті впорядкування людських стосунків у суспільних зв’язках (приписимоди або релігійні обряди), не є правовими; 2) усі правові норми є водночассоціально-етичними, однак не всі соціально-етичні норми є правовими; 3) право –це суспільний порядок соціального зв’язку, соціально-етичний мінімум; 4)правовимитреба вважати вибрані та санкціоновані владою суспільного зв’язкусоціально-етичні норми.

Розвиваючи положення про те, щопервісною формою будь-якого права було звичаєве право, а його основою звичай.С.Дністрянський зосереджував свою увагу на відмінностях звичаєвого права віддержавного. На його думку, їх можна звести до таких положень:

1) правові норми, які існують всуспільних зв’язках (звичаєве право), “стають правом дотичної держави” післясанкціо­нування їх відповідними державними органами;

2) правові норми, встановлені абосанкціоновані держа­вою, забезпечуються зовнішнім (фізичним), а звичаєве право– внутрішнім (морально-етичним) примусом;

3) норми звичаєвого права виникаютьу суспільних зв’язках і тримаються на внутрішній силі народу. Цієї сили не можеподолати жодна держава, проте кожна мусить визнати цей первісний, безпосереднійспосіб творення права.

Автором сучасної нормативістськоїконцепції праворозу­міння вважають Г.Кельзена, на думку якого право представляєсобою струнку, з логічно взаємозв’язаними елементами ієрар­хічну піраміду начолі з “основною нормою”.

Предмет вивчення теорії праваскладають законодавчі норми, їх елементи, їх взаємовідносини, порядок як ціле,його структура. Мета теорії – забезпечити юриста (право­знавця і практика),насамперед суддю, законодавця чи викла­дача розумінням і описом позитивногоправа (законодав­ства) їх країни. Така теорія виводить свої поняття виключно іззмісту позитивних законодавчих норм. На думку Кельзена, правова реальність – впозитивності закону. Реальність, тобто саме існування позитивного права, незалежить від своєї відповідності чи невідповідності спарведливості чи“природному праву”.[13]Те, що не може бути виявлене в змісті позитивних юридичних норм, не може увійтив поняття права.

Зведенняправа лише до позитивних норм не вірне, оскільки приводить до висновку, що бездержави немає права. А між тим держава в якості певної форми суспільства з’яви­ласьпорівняно пізно в історії людства. До неї були інші, більш ранні формисуспільства. В середні віки з’являються такі види права, які створювалисьокремо від держави і державної влади – особливе право міщан, право селян, правоцехів і гільдій, право, встановлене церквою.

Напротязівсієї історії поняття права розвивалося. Розвиток права відбувався в напрямкупоступової раціона­лі­зації міфічних уявлень. Спочатку воно розумілось як запо­віді,веління Бога. Пізніше під правом почали розуміти також закони, встановленідержавою.  Але майже завждиголовним змістом права вважали свободу і справедливість.

Правовіідеї різних мислителів знайшли своє відобра­ження і у сучасних правовихконцепціях, які багато в чому спираються на їх праці.

ІІ. Концепції праворозуміння:порівняльний аналіз

Основоположною  проблемою теоріїправа є проблема сут­ності і соціальної природи права.

Сучасні теорії права не маютьєдиного розуміння сутності права. Анатомість є набір окремих концепцій, напрямків в теорії права, серед яких можнавиділити основні. Особливо широкого поширення в сучасній політології і науціправа отримали соціологічний, солідаристський, нормативіст­ський(неопозитивізм), психологічний напрямки, а також теорії “відродженогоприродного права”.

Згідно теорії природногоправа, родоначальниками якої були Гроцій, Гоббс, Локк, Монтеск’є таін., в суспільстві поряд з правовими нормами, встановленими державою, існуєтакож природне право. Природне право належить людині від народжен­ня і включаєв себе право на життя, особисту свободу, приватну власність, право бутищасливим. Ці права визнаються невід’ємними, і всяке посягання на них іншихосіб, в тому числі і держави, є правопорушенням або взагалі злочином. Позитивнеправо встановлюється державою у формі законів та інших нормативно-правовихактів. В основі цього лежать природні права людини. Закон визнається постільки,поскільки він відповідає, розвиває і конкретизує природні права людини.Несправедливий закон не створює право – такий основополож­ний принцип даноїтеорії.[14]

Але при всьому своєму демократизмітеорія природного права має суттєві недоліки, які легко виявили її опоненти.

По-перше, ця теорія єантиісторичною. Вона містить перелік таких прав, які ніби-то завжди належалилюдству і незмінно супроводжують його і в наш час і ніщо їх не може відмінитичи змінити. Подібний принцип був висунутий Гроцієм, який визнавав природнеправо настільки непорушним, що воно не може бути зміненим навіть Богом.

Між тим історія людства переконливодоводить зворотнє – постійну змінність як умов існування людини, так інеобхідної для існування системи правил поведінки. Людям, які жили в умовахродового ладу, невідомі та й не потрібні більшість природних прав, виведенихбуржуазними ідеологами. Наприклад, їм невідоме право приватної влас­ності,право на особисту свободу. В умовах економічної рівності були непотрібними іосновні принципи природного права – рівноправність і братерство.

По-друге, представники теоріїприродного права не мають чітких критеріїв, за якими б можна було якосьвідрізнити природне право від позитивного. Так, Гроцій визнавав природ­нимрабство. В якості форми державного устрою, яка найбільше відповідає принципамприродного права, Гоббс визнавав необмежену монархію, тоді як Локк – обмеженумонархію.

По-третє, теорія природного праваніяк не могла пояснити, яким чином на основі порівняно невеликої сукуп­ностіприродних прав виростає таке різноманіття пра­вових систем.

В середині ХХ ст. теорія природногоправа була суттєво обновлена. Розширилася система природних прав людини. Тепердо неї увійшли не тільки права, покликані охороняти особис­тість від державноїсваволі, але й багато соціально-еконо­мічних, політичних прав, без реалізаціїяких особистість не може бути вільною у своїх діях. Це право народу встановлю­ватиконституцію, активно приймати участь у політичному житті, об’єднуватись вполітичні пар­тії, право на працю, на справедливу заробітну плату, рівністьгромадян перед судом і законом.

Згідно з теорією відродженогоприродного права (сучасна модифікація природно-правової теорії) те право,яке ство­рюється державою, є похідним по відношенню до вищого, при­родногоправа, яке витікає з людської природи. В рамках теорії відродженого природногоправа виділяється два основ­них напрямки – неотомістська теорія права і“світські” концепції природного права.

Неотомізм– найновіша інтерпретація середньовічного вчення Фоми Аквінського. Божественнийзакон покликаний усунути недосконалість людського, позитивного закону, якщо вінрозходиться з природним правом.[15]Прибічники неотомізму підкреслюють переважання природного права над правомлюдським, позитивним, тобто встановленим державою.

“Світська” доктринаприродного права виходить із етичної першооснови права, із необхідностівідповідності правових установлень моральним вимогам природного права,основаного на стандартах справедливої поведінки. Для цієї теорії характерним євизнання в якості основи “правильного”, “законного” права деякої природноїнормативної системи, яка не співпадає з позитивним правом.

Позитивне значенняприродно-правової теорії в наступ­ному: по-перше, вона стверджує ідеюприродних, невід’ємних прав людини; по-друге, завдяки цій теорії почалирозрізняти право і закон, природне і позитивне право; по-третє, вонаконцептуально поєднує право і мораль.

Два види права визнають іпредставники психологічної теорії права, основоположником якоїбув російський право­знавець Л.І.Петражицький.

Право трактується головним чином якпсихологічна діяльність людини, її правові, “імперативно-атрибутивні” емоції,почуття оцінки, переживання. Емоції поділяються на: а) переживання позитивногоправа, встановленого державою; б) переживання інтуїтивного, особистого права.Людина відчуває себе зв’язаною домаганнями інших осіб, які очікують від неївиконання певних зобов’язань. Саме такі психологічні переживання визначаютьконкретні акти поведінки людини і виступають її дійсним, реальним правом.

В суспільстві існує також офіційнеправо, встановлене державою у вигляді законів і інших нормативно-правовихактів. Закони можуть впливати на інтуїтивне право людини, на процеси формуванняїї волі. Але все ж вони не завжди домінують у рішеннях, які приймають індивіди.Останні можуть брати до уваги інші соціальні норми і діяти всупереч уста­новленнямофіційного права. Тому діюче в суспільстві право значно ширше встановленихдержавою нормативних приписів і включає в себе всю сукупність психічних переживаньлюдини і не тільки її. Природні прояви психоло­гічних переживань представникицієї теорії виявляють у мурах, шимпанзе, інших тварин і комах і, відповідно,визнають їх суб’єктами права поряд з людиною.

Право розглядається не як суспільнеявище, пов’язане з державою, а як дещо інтуїтивне, як явище, що існує в сферіемоцій, індивідуальних психічних переживань людини. Таким чином, державнийпримус тут не виступає в якості суттєвої ознаки права. На перший планвисуваються особисті психоло­гічні установки індивіда.

Позитивним є те, що ця теоріязвертає увагу на одну з найважливіших сторін правової системи – психологічну.Не можна готувати і видавати закони, не вивчаючи рівень право­вої культури іправосвідомості в суспільстві, не можна і застосовувати закони, не враховуючипсихологічні особливості індивіда.

Однак, правильно виділяючи певніпсихологічні аспекти права, це вчення розчиняє право в індивідуальній психіці,робить його тотожним правосвідомості, ігноруючи тим самим реальну об’єктивнуприроду права як складного явища соціального життя.

Найбільш поширена у нашій країні нормативістськакон­цепція праворозуміння (або позитивістська). Право – це системазагальнообов’язкових, формально-визначених норм, які виражають і покликанізабезпечувати свободу поведінки в її єдності з відповідальністю і відповідно доцього виступають в якості державно-владного критерію правомірної і неправо­мірноїповедінки. Таке визначення права дає С.С.Алексєєв.

У наведеному визначенні достатньочітко виражене нор­мативне уявлення про право, яке має багатьох прибічників,насамперед серед практичних юристів, а також серед вчених – представниківгалузевих юридичних дисциплін. Прибічники нормативного підходу головнимивважають правові норми – законодавство і інші акти, а ними і керується кожнийюрист-практик у своїй повсякденній діяльності.

 Прибічники нормативістськогопідходу розглядають право як сукупність норм, що містять правила “належноїповедінки”. Цей підхід полягає у тому, що норми права відрізняють від іншихсоціальних норм (звичаїв, традицій, моральних, політич­них, релігійних норм) запевними ознаками. Щоб розкрити поняття права, як і інші поняття, потрібно відрізнитиїх від інших аналогічних соціальних явищ. З позицій нормативного підходу такимиявищами є інші соціальні норми.

1.         Норми права відрізняються від іншихсоціальних норм тим, що вони регулюють найбільш важливі суспільні відносини зпозицій держави і суспільства. Суспільних відносин надзвичайно багато, і вонирегулюються нор­мами моралі, релігійними нормами, нормами громадських організаційі іншими соціальними нормами. Серед усіх цих суспільних відносин державарегулює найбільш важливі і для цього видає нормативно-правові акти.

2.         Право – це не одна норма, а сукупністьабо система норм, які формаль­но визначені. Формальна визначеність означає, щоправо і його норми сформульовані по правилам граматики і формальної логіки івикладені в нормативно-правових актах. В зв’язку із цим вони скла­дають системуписаного права.

3.         Правові норми на відміну від моральних іінших соціальних норм встановлюються або санкціонуються державою чи окремими їїорганами від імені держави і відповідно в межах своєї компетенції. Наприклад,Верховна Рада України приймає закони і постанови. Вона може доручати окремимгро­мадським організаціям розробляти проекти нормативно-правових актів, а потімзатверджувати (санкціонувати) їх і вводити в дію. Це стосується, в першу чергу,трудового зако­нодавства, коли держава доручає профспілкам розробляти проектитаких нормативно-правових актів, або вони по своїй ініціативі їх розробляють.

4.         Оскільки норми права встановлюються абосанкціо­нуються державною владою, то вони є загальнообов’язкові для всьогонаселення, державних органів і посадових осіб. Загаль­нообов’язковість означає,що ці норми повинні викону­ватись всіма громадянами держави, іноземнимигромадянами і особами без громадянства.

5.         Норми права, на відміну від іншихсоціальних норм, охороняються засобами державного примусу в випадку їх порушеньабо погрозою застосування юридичних санкцій. За порушення норм моралі моженаступати моральна відпо­відальність у вигляді громадського осуду або інших гро­мадськихзаходів. Держава за порушення норм моралі і інших соціальних норм таких санкційне встановлює. Державні санкції – покарання застосовуються лише за порушеннянорм права, які встановлені державою.

Наведенахарактеристика права приводиться прихильни­ками вузького, власне нормативногопідходу до його розуміння (С.С.Алексєєв, А.С.Піголкін).

Прибічникиж “широкого” розуміння права (В.С.Нерсесянц, Р.З.Лівшиц та ін.) виходять зтого, що право не тотожне зако­нодавству. В розумінні права підкреслюєтьсяособлива роль морально-правових, політичних та інших принципів.

Цінність права у тому, що воновиступає як міра свободи, що отримала завдяки законодавчому визнанню офіційнийдер­жавний захист. Право – нормативно закріплена справедливість. В свою чергузакон, що не відповідає справедливості, не є право, а справедливий закон – цеправовий закон.

Позитивне значення нормативізмузаключається в тому, що: такий підхід, по-перше, дозволяє створювати івдосконалювати систему законодавства; по-друге, забезпечує певний режимзаконності, однорідне застосування норм права; по-третє, забезпечує формальнувизначеність права, що дозволяє чітко окреслити права і обов’язки суб’єктів,фіксувати міри і засоби державного примусу.

Але при всіх своїх позитивнихмоментах, нормативний підхід до розуміння права все ж односторонній. Право притакому підході береться як дане, як зовнішня по відношенню до індивіда системаправил, покликаних керувати його пове­дінкою, ігноруються природні і моральніначала в праві (за винятком “широкого” розуміння), абсолютизується держав­нийвплив на правову систему. Але разом з тим розумінням права повинні охоплюватисьі закономірності правоутворення, і місце правової надбудови у всій суспільнійсистемі, і право в дії – поєднання нормативів з реальною людською діяльністю.

На відміну від позитивістів історичнашкола (Г.Гуго, К.Ф.Савіньї, Г.Пухта) розуміє право як продукт народногодуху, свідомості народу, який живе і проявляється у взаємо­відно­синах йогопредставників. Право, як і мова,  предста­вляє собою невід’ємний компонентнароду чи нації і розвива­ється за аналогічними законами.

Утворення права здійснюється шляхомпоступового роз­криття народного духу в історичному процесі. Народний духвизначає особливості народної правосвідомості, а вона виливається в нормиправа. Найбільш повним і послідовним джере­лом розвитку народного духу єнародні звичаї. Закони також відображають народну правосвідомість. Але в нихнародна свідомість виражається постільки, поскільки пра­вильно сприймається іпослідовно проводиться законодав­цем. Тому головне завдання законодавцязаключається у виявленні і закріпленні в законах народного духу. Утворенняправа йде по законам об’єктивної необхідності, а не за бажанням окремих осіб чиорганів. Держава, її органи не винаходять закони, а санкціонують існуючі всуспільстві порядки.

На думку представників історичноїшколи права, кожному народу притаманний свій дух і, відповідно, своя правосві­домість.Тому норми права одного народу не можуть бути придатними для інших народів інаціональностей. Щоб народ мав право, яке йому відповідає, необхідно виявитийого дух, а цього можна досягнути лише проводячи історичні дослід­ження. І чимглибше уходить в історію народу дослідник, тим більш точними і повними будутьзнання про народний дух і процеси його розвитку.

Основою для підходу до розуміння права, який умовно можнаназвати “генетичним”, послужила марксистська формула про те, що класова воля,яка формує право, визначається матеріальними умовами життя цього класу.

Генетичний підхід до розуміння права розвивався у двохнапрямках. Прибічники одного з них вбачають правові явища вже в об’єктивнихпередумовах права. Так, на думку Е.А.Лука­шової, “соціальна обумовленість права– це не тільки детер­мінованість його змісту досягнутим рівнем суспільного роз­витку,але і те, що певні суспільні відносини запрограмовані саме як правові”.[16]

Згідно з іншим напрямком право не співпадає зі своїмматеріальним джерелом, але за змістом адекватне йому. Прибі­чники цьогонапрямку вважають, що правом потрібно визнати лише таку нормативну систему,зміст якої відповідає певним вимогам, наприклад: відображає об’єктивні потребисуспіль­ства; виражає функції справедливого розподілу соціальних благ; уособлюєзагальні принципи соціальної справедливості і т.п.

У обох напрямках має місце спроба дати змістовнухарактеристику правової системи певної класово-історичної формації або навітьвсіх формацій в цілому, а на цій основі визнати правом лише “хороше”,“правильне” право.

Зміст права різних епох зовсім не співпадає; воно змінюванеі відображає природу конкретної формації, пануючі в ній соціальні інтереси,уявлення і ідеї.

“Право ніколи не може бути вище, ніж економічний лад іобумовлений ним культурний розвиток суспільства”, — писав Маркс.

Соціологічна концепціяправа. Право,яке розглядається не як застигла сукупність норм, а як діяльність фізичних іюридичних осіб – громадян, державних і суспільних органі­зацій, які дотримуються,застосовують і виконують правові приписи, є предметом соціологічного вивчення,яке набуло широкого поширення в останні десятиліття. На цій основі виникло іправорозуміння, орієнтоване на право в дії. Соціологічний підхід дорозуміння права можна виразити у формулі Г.В.Мальцева “Право – це насампередсаме суспільне життя”.

Правові норми держави, на думкуприхильників соціоло­гічного напряму в теорії права, — це лише частина права.Поряд з ними існує “живе право”, яке є не що інше, як фактичні відносини, щосклались в суспільстві. Головне, стверджують вони, — вивчення реальногопорядку, тобто не тих приписів, які зафіксовані в правовій нормі, а самогопроцесу дії права в суспільстві, конкретних дій учасників право­відносин. Взв’язку з цим обгрунтовується ідея “гнучкості права”, іншими словами,можливість зміни правової норми в процесі її застосування. Звідси – відмова від“незапереч­ності” закону, вимога свободи суддівського “розсуду”. Ця теорія ведефактичного розширення “правотворчих” функцій судді і приниження ролі закону, оскількисуддя не зв’язаний юридичними нормами і може на свій розсуд вирішити ту чи іншусправу, покладаючись на власну інтуїцію.

Акцентуючиувагу на вивченні соціальних коренів права і його дієвої сторони, представники“соціологічного” підходу (його можна назвати також “функціональним”) намагаютьсяосягнути право як дієвий момент реального суспільного життя. Правий Л.С.Явич,який стверджує, що “правові норми мертві, нежиттєві, не складають дієвогоправа, якщо за певних умов не можуть бути здійсненими у фактичній поведінцілюдей”.

Длясоціологічної теорії характерні структурно-функціо­нальний підхід до права;виділення правовідносин в якості основних, найбільш суттєвих елементів права.Право не зво­диться закону.

Право в дії дає уявлення про смислправового регулю­вання, його кінцеві цілі. Державна воля, втілена в правовихнормах, на цій ступені матеріалізується в суспільних відно­синах, надаючи їмправову форму. Право в дії є його реалі­зація, що проявляється в правовихвідносинах, правопорядку, правовій поведінці. Урегульованість, законність,правопорядок, що забезпечуються в суспільстві, — необхідні елементи право­розуміння.Саме на основі вивчення дії права виникли ідеї про розширення предметаправорозуміння, про те, що потрібно брати до уваги не одні лише правові норми,а весь механізм правового регулювання, всю правову систему. Насправді, діяправа здійснюється шляхом виконання (дотримання, використан­ня і застосування)правових норм. При цьому у вказану діяль­ність залучаються правозастосовчіоргани, утворюються право­відносини, на неї впливає правосвідомість людей.Іншими словами, функціонує складний механізм правової системи, який незводиться лише до юридичних норм. А це, в свою чергу, означає, що говорячи проправо і його розуміння, ми не можемо ігнорувати тих складових частин механізму,які не є нормами права, але без яких норми діяти не можуть.

Позитивним моментом соціологічногопідходу до розуміння права є прагнення пізнати право в дії, в процесі функціону­вання.При цьому дослідження правових явищ і інститутів переслідує мету перетвореннясоціальної дійсності, а саме право розглядається як інструмент соціальногоперетворення, засіб досягнення згоди між інтересами різних соціальних груп. Цезближує соціологічну теорію права з т. зв. соліда­ристською (соціальною) концеп­цієюправа.

В основі солідаристськогонапрямку або соціальної концепції права (Л.Дюгі) лежить ідеясолідарності, тобто співробітництва у здійсненні влади різних соціальнихпрошарків і груп, які приймають участь у політичному житті. Згідно з цієютеорією, кожний член суспільства повинен усві­домити соціальну функцію,встановлену правом, проникнутися ідеєю необхідності скоєння певних вчинків, щозабезпечують солідарність всіх членів суспільства. Право виступає як виразникцієї солідарності, інструмент, що охороняє “спільні інтереси” всіх груп.

Таким чином, соціальна концепція,розглядаючи сутність права, представляє його як засіб досягнення гармонії. Вонанаправлена на пошук правових засобів, які допомагають усу­нути можливісоціальні конфлікти, забезпечити порядок в суспільстві. Це передбачає розглядправа не відокремлено, а поряд з іншими елементами соціальної дійсності –економікою, політикою, мораллю – в їх функціональній взаємообумовленості івзаємозалежності. Звідси – акцент на соціальні функції права в суспільстві,наприклад, як засобу усунення можливих соціальних конфліктів, вирішення іншихсоціальних проблем.

В соціальній концепції праваобгрунтовується необ­хідність дослідження права в його взаємозв’язку з іншимиелементами соціальної системи.

Принципово іншу трактовку права,його сутності дають основоположники марксизму. Розглядаючисуспільство як органічно цілісне утворення, що діє і розвивається заоб’єктивними, незалежними від волі людей законами, К.Маркс і Ф.Енгельс доситьчітко і послідовно розрізняли право і закон.

Право вони розуміли як міру свободичленів суспіль­ства. Кожний клас в силу його особливого становища в системіекономічних відносин суспільства має свою міру свободи, своє право. Мірасвободи членів класового суспільства не є рівною, а визначається їх належністюдо певного класу. Відношенням класів до засобів виробництва визначається міраїх свободи, їх класове право. Зміст цього права складають претензії класу на певну долю матеріальних і духовних благ, яківиробляються суспільством, на участь у політичному житті суспільства, вуправлінні справами держави і на вільне вира­ження свого ставлення досоціального ладу, а також самови­раження в літературі і інших сферахмистецтва. 

Отже, в суспільстві, розділеному накласи з їх супе­речливими інтересами, не існує єдиної міри свободи, єдиногоправа. Кожний клас має власне право, яке не тільки відрізня­ється від праваінших класів, але й антагоністичне по відно­шенню до нього. Колізія праввирішується тим, що економічно пануючий клас – власник засобів виробництва –бере в свої руки державну владу і проводить своє право у формі законів, надаєйому всезагального характеру і вимагає обов’язкового виконання встановлених нимзаконів від всіх членів суспільства під страхом державного примусу.

Ідея багатоаспектного,багатостороннього підходу до права зараз, мабуть, найбільш точно відображаєспільні зусилля вчених по його вивченню. Яких би поглядів на право вони непритримувались, всі проти однобічності. І життя це підтвердило, показавши, щорозгляд правових проблем, наприклад, з позицій конкретної соціології, зінформаційної сторони чи в психологічному аспекті дозволяє підійти до розкриттянових рис права, збагачуючи відповідно його поняття. Саме шляхом розкриттянових відносин, сторін, рис і відбувається процес поглиблення поняття права.

Не одна якась сторона права –нормативна, його генезис чи право в дії – дає поняття права. Кожна з них – лишеабстрактне його бачення. Поняття права складається як сума, синтез знань всіхправових дисциплін, які вивчають право у всіх його реальних проявах, сторонах,рисах, відносинах, перспективах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІІ. Проблема єдиного розуміння права

Багатоманіття трактувань сутності і природи права вюридичній літературі нерідко розглядається як досить пози­тивне явище, щосвідчить про досить високий рівень розвитку правової науки, і, насамперед,теорії права. Ніби-то завдяки різним трактуванням сутності права і йогосоціальної природи відкриваються різні сторони права, що сприяє йогопоглибленому і всебічному пізнанню.

Але є автори, які вважають, що ситуація з багатома­ніттямтрактувань сутності і соціальної природи права заслуговує скоріше негативних,ніж позитивних оцінок. Той факт, що вчені не можуть вирішити дану проблему, якає ядром, основою теорії права, свідчить про недостатньо високий рівень розвиткуданої науки, яка змушена поки що задовольнятись рядом оригі­нальних, але доситьсуперечливих і недостатньо аргументо­ваних гіпотез. Те, що в одній теоріїприймається за право, подається як право, переконливо спростовується іншоютеорією. І навпаки. Між тим справжня наука повинна мати єдину теоре­тичнуоснову.

А які ж причини багатоманіття підходів до розуміннясутності і соціальної природи права? Чому не існує єдиного його розуміння?Багатоманіття поглядів вчених-юристів на цю проблему обумовлюється такимипричинами:

1)    складністю права, багатоманіттям його проявів усуспільстві;

2)    впливом на процеси пізнання сутності права правовоїідеології і класової боротьби;

3)    різними вихідними філософськими і методологічними основами;

Право, а точніше правове регулювання представляє собоюдосить складний і багатоманітний соціальний інститут, що діє в економічній,політичній, освітній і інших основних сферах суспільства. Одночасно правовіявища і процеси присутні і у взаємовідносинах людей, їх правосвідомості,конкретних діях і вчинках. Складною і суперечливою постає зв’язок права зіншими соціальними нормами.

Питання про сутність права ускладнюється й тим, що вона неможе бути виявлена індуктивним шляхом, в процесі виді­лення деяких ознак,притаманних всім чи більшій частині правових явищ. Такий шлях у кращому випадкудозволяє виявити деякі дійсно важливі властивості права, але він не здатнийдовести, що ці властивості притаманні праву, складають його сутність і все, щоне володіє цими власти­востями, не являється правом. Між тим саме такимспособом юристи поки що намагаються розкрити сутність права.

Одним з факторів, з яким пов’язується багатоманіття теорійпро сутність права, є філософські і методологічні позиції їх авторів.

Кожний вчений володіє світоглядом, тобто певною сукуп­ністюзнань про те, як влаштований світ, із яких основних компонентів вінскладається, яким чином ці компоненти взаємодіють між собою, що лежить в основірозвитку світу і чи може людина пізнати оточуючий її світ. Всі ці проблемискладають предмет філософії, але обов’язково використову­ються юристами. Всвоїх дослідженнях сутності і соціальної природи права юристи змушенізвертатися до загальних світоглядних положень філософії всякий раз, колинамагають­ся показати, розкрити зв’язок права з іншими соціальними явищами.

Але, оскільки філософія далека від єдиного розуміння своїхпроблем, представляє собою достатньо яскраву палітру різних шкіл і теорій, то ісвітоглядні позиції вчених-юристів виявляються досить різними. Кожний в своїхправових дослідженнях спирається на філософську теорію, яка, на його думку,правильно розкриває проблеми світобудови і дає надійні способи науковогопізнання. Своєрідність кожного філософського бачення, застосованого в правознавстві,неминуче позначається і на розумінні сутності і соціальної природи права.

В основі багатоманіття концепцій розуміння права лежитьтакож онтологічна причина. Напротязі всієї історії поняття права розвивалося. Іякий стан розвитку права в кожний окремий період – такі і його визначеннядавалися різними вченими.

Велике значення у визначенні поняття права мають такожполітичні, ідеологічні причини.

Але сучасний рівень методології наукового пізнання,розвинутість права в сучасному суспільстві, накопичена правознавством систематеоретичних знань свідчить про те, що теорія права вже стоїть на порозідійсного усвідомлення сутності права і подолання невизначеності у цьомупитанні. Деякі вчені вважають, що ця задача буде розв’язана вже наступнимпоколінням.

Заключення

Проблема праворозуміння заключається втому, що досі не виробилося єдине поняття права.

Право ніколи не мало єдиноговизначення. Різні мисли­телі висловлювали самі різноманітні думки, відпові­даючина питання “що таке право?”

Вчення мислителів мали вплив наформування сучасних правових концепцій. В залежності від того, що розглядаєтьсяв якості джерела правоутворення, — держава чи природа людини, розрізняютьприродно-правову і пози­тивістську теорії права, а від того, що береться заоснову права – норма, правосвідомість чи право­відносини – сформувалисьнормативістська, психологічна і соціо­ло­гічна теорії права.

На основі уявлень про правосформувалися сучасні правові системи: англо-саксонська, романо-германська,мусульманська, соціалістична та ін.

Багатоманіття підходів до розумінняправа обумов­лю­єть­ся складністю права, різними вихідними філософськими іметодологічними основами, онтологічними, політичними, ідеологічними,релігійними причинами.

Поняття права буде розвиватися, тому щолюдина на кожному етапі свого індивідуального і суспільного роз­витку відкриваєв праві нові якості, нові аспекти його співвідношення з іншими явищами ісферами життєдіяль­ності соціуму.

Списоквикористаної літератури:

1. Козлихин И.Ю. ПравопониманиеФ.А.Хайека // Правове­дение, 1992, №5

2. Кудрявцев В.П., Васильев А.М.Право: развитие общего понятия //Советское государство и право.-1985, №7,с.3-13

3.Котюк В.О. Теорія права: курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. — К.: Вентурі, 1996. — 208с.

4.Возьний В. Правова концепція С.Дністрянського //Право України, 1999, №6

5.Петрова Л.В. О естественном и позитивном праве (Критические заметки по поводуучебника С.С.Алексеева) //Государство и право, 1995, №2, с.32-41

6.Гегель Философия права, М., Мысль, 1990

7.Корнев А.В. К вопросу о правопонимании в дореволю­ционной России //Государствои право, 1998, №5, с.93-98

8.История политических и правовых учений. Учебник для вузов. Под общ. ред.В.С.Нерсесянца. — М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА·М, 1998.-736с.

9.Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под.ред. В.М.Корельского и В.П.Перевалова – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА·М,1999.-570с.

10.Евлампиев И.И. Философские и правовые взгляды И.А.Ильина //Правоведение, 1992,№3, с.81-93

11.Ильин И.А. Общее учение о праве и государстве (фраг­менты) //Правоведение,1992, №3, с.93-99

12.Графский В.Г. Общая теория права П.А.Сорокина: на пути к интегральному(синтезированному) правосознанию //Государство и право, 2000, №1, с.111-120

13.Общая теория права. Учебник для юридических вузов /Дмитриев Ю.А. и др.; Ред.Пиголкин А.С., М.: Изд-во МГТУ им.Н.Э.Баумана, 1997. – 384с.

14.Сырых В.М. Теория государства и права. Учебник для вузов. –М.: “Былина”,1998

15.Величко А.М. Развитие идеи естественного права в трудах Б.Н.Чичерина//Правоведение, 1994, №3, с.72-77

еще рефераты
Еще работы по праву