Реферат: Любіювання в структурі паблік рилейшнз

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА

КАФЕДРА СОЦІОЛОГІЇ, ФІЛОСОФІЇ ТА ПСИХОЛОГІЇ

Самостійна робота

За темою № 9:» Любіювання в структурі паблік рилейшнз.»

Виконала студентка:

Групи:

Перевірив:

Дніпропетровськ

2010


«Паблик рилейшнз є одним з мастильних матеріалів демократії. Процеси державного і господарського життя сьогодні усе більш ускладнюються, але завдяки паблик рилейшнз їх можна зробити прозорими, відкрити людям можливість впливати на формування політики».

Індіра Ганді

політичний рішення вплив лобізм

Лобізм як особлива система і практика реалізації інтересів окремих організацій і різноманітних груп громадськості шляхом цілеспрямованого впливу на законодавчі і старанні органи державної влади став невід'ємною складовою частиною политического процесу демократичного суспільства. Значення цього явища можна, зокрема, пояснити наступними обставинами.

Передусім лобісти або їх групи виконують важливу функцію посередників між громадськістю і органами держави інформуючи останні про інтереси окремих груп громадян, стан справ в тих або інших сферах життя. Безумовно, в процесі ухвалення законів і втілення їх в життя депутати, а потім урядовці можуть звертатися і, як правило звертаються за консультаціями і радами до професійних фахівців і експертів. Але на відміну від знань професіоналів знання власне громадян, пропущені крізь їх інтерес і репрезенто-ванные лобістськими структурами виявляються важливішими як з точки зору розуміння глибин життя, так і з позиції легітимності рішень, що приймаються. Саме остання обставина стає найбільш вагомою, оскільки доводить що лобізм в його цивілізованих формах не є «вулицею з одностороннім рухом». Лобісти (групи тиску на структури влади), домагаючись переваг для себе, одночасно забезпечують благоприятные умови сприйняття суспільством і конкретними групами громадськості ухвалених державою законів.

Далі, інститут лобізму виконує функцію впорядкування плюралізму громадських інтересів. Зрозуміло, що кожна людина кожне громадське об'єднання переслідують свої специфічні інтереси. Більше того, вони прагнуть захищати ці інтереси усіма доступними ним засобами з урахуванням юридичних норм. Звідси цілком логічно що в межах певного правового поля їх інтереси стикаються, а тому потрібні способи і механізми зіставлення інтересів і визначення пріоритетів. Навіть якщо процес лобіювання здійснює незначна група людей наслідки лобіювання можуть виявитися досить масштабними і нерідко зачіпають величезні маси населення країни.

Крім того, позитивна робота інституту лобізму зазвичай вигідна суспільству в цілому. Дозволяючи порівнювати групові інтереси можливості і наслідки різноманітних дій в межах легітимних демократичних «правил гри» і сприяючи відображенню цих цілей і можливостей в політичних рішеннях, лобізм істотно доповнює складну систему заборон і противаг. Вже одна ця обставина заслуговує на те, щоб поступово впроваджувати інститут лобізму і в Україні, в його цивілізованих, прийнятних для нашої політичної культури, формах.

І нарешті лобізм в деякій мірі здатний доповнювати конституційну систему демократичного правління. Він дозволяє брати участь в прийнятті і реалізації політичних рішень тим групам громадськості, які так чи інакше позбавлені цієї можливості. Особливо це стосується громадян тих виборчих округів, яким не вдається вибрати своїх представників до парламенту. Не маючи свого депутата (що було нерідким для Верховної Ради колишнього скликання), який би з трибуни парламенту міг заявляти про місцеві проблеми групи громадськості за допомогою інституту лобіювання можуть самостійно привертати увагу до своїх проблем, впливати на процес їх законодавчого врегулювання.

Лобі́зм (англ. lobbyism) — скоординована практика відстоювання інтересів чи чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того, або іншого рішення. Лобізм також передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, з використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Передусім йдеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді асоціюється з корупцією і нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча лобізм не обов'язково передбачає підкуп державних працівників. Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі.

Вважається, що термін «лобі» походить від практики відвідувати депутатів у Центральному Вестибюлі Британського Парламенту (англ. Central Lobby). Перша згадка про лобіювання датована 1820 р. про намагання представників громадськості вплинути на прийняття рішення в Конгресі США. Англійською lobby означає «кулуари», «коридори».

За іншою версією, термін походить від різного роду активістів, які очікували президнта США в кулуарах готелю, щоб намагатися вплинути на нього і таким чином посприяти прийняттю вигідного їм рішення. У 1946 р. у США був прийнятий спеціальний закон про лобізм і зараз цей феномен існує у всіх демократичних країнах. Нерідко лобісти мають свої контори при законодавчих органах. Легалізація цієї діяльності дозволяє зробити прозорими взаємини влади і бізнесу, щоб виборці могли бачити, чиї інтереси відстоює той або інший політик.

В різних країнах світу ця процедура регламентована по-різному. У якомусь смислі зразковою є модель, що існує в США. Ще в 1946 році в Америці запрацював спеціальний закон (Federal Regulation of Lobbying Act), автори якого апелювали до прийнятої в 1789 році Першої поправки до Конституції США, що гарантує, зокрема, право громадян звертатися в офіційні органи з скаргами. За цим законом лобісти мають обов'язково реєструватися у секретаря Сенату і у клерка Палати Представників, повідомивши при цьому галузь своїх інтересів. Лобіст також зобов'язаний під присягою надати письмову заяву, в якій наводиться низка даних: найменування і адреса своєї установи; ім'я і адреса наймача; терміни найму; сума винагороди, що виплачується йому; мета і сума, виділена на витрати. До речі, закон не обмежує розмір коштів, які витрачаються на лобіювання, проте заборонено використовувати федеральні кошти. Крім того, лобіст чотири рази на рік повинен надавати відповідним органам свій фінансовий звіт.

Прикладів таких офіційних лобістів в США чимало. Серед них Торгова палата США, Національна асоціація виробників, Національна асоціація ріелтерів, американсько-ізраїльський комітет громадських зв'язків та ін. Взагалі ж, професійними лобістами вважаються ті, хто витрачає на цю діяльність не менше 20 % свого робочого часу, а штраф за порушення правил може досягати 50 тисяч доларів. У США були також зроблені спроби обмежити і закамуфльовані види підкупу. За законом 1995 року парламентарій має право отримати від однієї особи подарунків на суму не більше 100 доларів на рік, при цьому ціна одного предмету не повинна перевищувати 50 доларів. Гонорар же за публічний виступ не може перевищувати 2000 доларів.

У більшості інших західних країн спеціальних законів про лобізм немає, проте норми, що регулюють таку діяльність, інкорпоровані в низку законів. Наприклад, у ФРН вони присутні в прийнятих в 1972 році Кодексі поведінки члена Бундестагу і Положенні про реєстрацію союзів і їх представників при Бундестазі. Відповідно до цього Кодексу депутати можуть займатися за винагороду проблемами, що виносяться на обговорення комітетів парламенту. Але вони зобов'язані заздалегідь оголосити «про свою зацікавленість». Крім того, передбачено, що коли такий депутат заперечує факт своєї лобістської діяльності, то його доходи оподатковуються за вищою ставкою

Лобізм — це специфічний інститут політичної системи, механізм впливу приватних і суспільних організацій («груп тиску») на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики. У США, наприклад, лобізм ставить метою добиватися від конгресу, Білого дому, міністерств і відомств, законодавчих зборів і виконавчих органів штатів ухвалення або відхилення тих чи інших законодавчих адміністративних актів. Для реалізації цієї мети існує розвинена матеріальна структура. Практично всі значні корпорації, профспілки, організації мають у своєму складі лобістські підрозділи. Найбільшу долю лобістів становлять юристи. Серед лобістів чимало колишніх радників Білого дому, міністрів, сенаторів, багато чиновників апарату конгресу. Попередній досвід таких лобістів залишається неоціненним в їх новій діяльності, оскільки вони добре знайомі з процедурними тонкощами розробки і прийняття рішень, зберегли старі зв'язки з тими, хто продовжує перебувати на державній службі. Перейшовши у приватний сектор, вони працюють у тій же сфері, але вже не як службовці і не як посадові особи, а як представники певної зацікавленої групи. Тобто особовий склад лобізму — це люди, які в минулому приймали офіційні рішення й добре знайомі з політичною кухнею зсередини. Тому «зацікавлена група», спираючись на досвід і зв'язки лобістів, здатна контролювати процес розробки рішення і впливати на його прийняття.

Контроль і вплив на політичне рішення «зацікавленій групі» забезпечують формально дозволені й неформальні (нелегальні) засоби й методи дій лобізму. Справа в тому, що лобізм у Сполучених Штатах офіційно дозволений. Особи й організації, які займаються лобізмом, повинні реєструватись у клерка палати представників і пред'являти відомості про те, на кого вони працюють, яка їх мета і сума витрат на лобізм. Але як правило, ці відомості ніколи не пред'являються повністю.

До офіційно дозволених методів лобізму можна віднести виступи в конгресі, збір інформації та подання її в конгресі, розробку і внесення законопроектів, організацію пропагандистських компаній «за» чи «проти» рішення, наприклад, тиск з місць (потік листів, телеграм, дзвінків), фінансування виборчих компаній депутатів у конгрес тощо.

Методи лобізму при зовнішній пристойності часто включають і протиправні дії: високі гонорари за публічні лекції, дорогоцінні розваги посадових осіб за рахунок організацій, шантаж, підкуп та інші.

Як правило, лобірується кожне політичне рішення, що приймається конгресом США. Лобізм — це специфічне американське явище, зумовлене особливостями американського політичного процесу й американського законодавства, та все ж деякі механізми й методи тиску на політичне правління з боку неурядових організацій притаманні різним демократичним системам влади.

Прикладом може бути активне вивчення «груп тиску» сучасною англійською політологією. Англійці описують політичний тиск, використовуючи термін «корпоративізм». Йдеться про існування специфічних «корпоративних» інститутів, що складаються з представників зацікавлених груп та урядовців. Тобто певним чином впорядковуються взаємовідносини між державою, «великим бізнесом» і профспілками.

Автономія й самостійність «груп тиску» в Англії порівняно менша, ніж у США, і самі англійські дослідники, наприклад Дж. Лембрук, підкреслюють «наявність централізації у взаємовідносинах значних соціально-економічних груп з державою і корпоративну взаємодію між ними» [16]. Ця централізація відносин пояснює такий термін англійської політології, як "інституціоналізований плюралізм".

Наполягаючи на обмежених масштабах корпоративізму, Лембрук користується поняттям «трипартизм». Дане поняття виступає якби англійським варіантом сучасної концепції «корпоративної держави», що визначається трьома елементами: урядом, конфедерацією Британської промисловості і Британським конгресом тред-юніонів. Вони обговорюють і приймають провідні політичні та економічні рішення. Тільки основні рішення підлягають централізованому, наперед спланованому тиску, на відміну від американської системи всебічного «наскрізного лобірування».

Система тиску «зацікавлених груп» активно формується і діє в сучасній Україні. Загальна економічна криза створює умови, в яких найбільш сильним і помітним для влади є тиск економічно важливих груп.

Так, помітно вплинули на законодавчу й виконавчу владу шахтарські страйки, організовані та спрямовані страйккомами. Ця сила тиску виникла стихійно, без попереднього політичного планування, без свідомих політичних цілей. На сьогодні страйккоми шукають свою політичну позицію, про що свідчить їх блокування з політичними партіями. Наприклад, шахтарські страйкові комітети Донецької області вийшли на вибори 1994 року у блоці з ліберальною партією. Страйккоми стали чисто зовнішньою силою тиску на парламент, оскільки не мають своїх представників у ньому. Отже, в даному випадку не варто говорити про класичну «зацікавлену групу». Також ця сила поки що не запропонувала розроблених законопроектів, альтернативних програм, тобто страйккоми ще далекі від мистецтва лобірування. Проте можливість об'єднання страйкових комітетів з політичними партіями повинна змінити становище на користь підсилення страйккомівського впливу.

Інша, найзацікавленіша група в Україні — це директорсько-адміністративний корпус, представлений у парламенті безпосередньо господарниками і депутатами, що до них приєдналися чи симпатизують. Сьогодні тільки ця група істотно визначає політичні й економічні рішення влади з моменту проголошення незалежності України. Досить широко представлена в парламенті група господарників, яка має зовнішню силу тиску на владу. Це насамперед директорський корпус, який підтримують колективи підприємств і колгоспів, посадові й господарські представники, пов'язані неформально особистими зв'язками й відносинами з господарниками. Ця група досить багата, щоб заплатити за роботу юристів, політологів, економістів, тобто вона може забезпечити себе системою знань і документів, необхідною для парламентської роботи. Та часто брак політичного професіоналізму в цій групі призводить до інтуїтивних пошуків вигідних для себе політичних рішень, а це в свою чергу викликає коливання їх позиції. Звідси схильність до частих переголосувань у Верховній Раді.

Третя група — це національно-демократична опозиція. Вона представлена в парламенті й може здійснювати тиск через суспільство (наприклад, відомі протести студентів біля Верховної Ради), підтримується національно-демократичними й націоналістичними партіями та рухами. Але ця група економічно слабка і не може ефективно лобірувати. Тому вплив цієї групи не такий значний, як двох попередніх.

Нині ситуація з формуванням та впливом зацікавлених груп на політичні рішення в Україні ближча до англійського трипартизму, ніж до лобізму. Маємо три елементи трипартизму, які постійно рухаються до погодженої централізації дій. Заінтересована група господарників (уряд фактично формується цією групою), промислові профспілки і страйкові комітети, які у всьому світі поступово дерадикалізуються й готові співпрацювати з владою за право участі у виробленні ключових політичних та економічних рішень. Однак сучасна специфіка цього можливого українського трипартизму зумовлюється формою власності, яку представляють промисловці-господарники та страйккоми. Державна власність більшості підприємств України ставить уряд у значно більшу залежність від груп тиску, ніж в Америці чи Англії. Та очевидно, що процес прийняття політичних рішень в Україні більшою мірою контролюється групою господарників.

Ще однією формою тиску на процес прийняття політичних рішень в Україні є регіональний тиск на центр. Історично сформовані економіко-географічні центри в різних регіонах України — це вираження та зосередження інтересів великих спільностей людей. Точки зору спільностей міст, районів інтегруються в загальнонаціональні точки зору, позиції. Політичні орієнтири в різних регіонах настільки нетотожні, що вплив політичних партій та рухів в Україні регіоналізований. У регіональних спільностях формується самостійний погляд на політику центру і, відповідно, своє розуміння правильності рішень. Понад те, в регіонах рішення приймається раніше, ніж це зробить центр, і з позицій вже прийнятого рішення регіони починають здійснювати тиск на нього. Прийняття рішення локальними спільностями ставить перед дослідником дві проблеми: 1) як рішення приймається, тобто наскільки легальний його механізм; 2) чи представляє рішення якусь загальну точку зору всієї спільності, що є важливою умовою істотної чи уявної єдності регіону в ході тиску на центр.

Американський дослідник спільностей Елберт Дж. Рейсс вважає, що «рішення приймається в спільностях не більшістю їх членів через референдуми або систему громадського контролю, а міською елітою, яка в наші дні складається часто з державних службовців та професіоналів, що знаходяться під опосередкованим контролем економічних груп» [1]. Доцільно погодитися з цією точкою зору, тим більше, що влада традиційних еліт у регіональних спільностях значна, а процес прийняття рішень не є легальним. Низька активність регіонального виборця ще більше звільняє цей процес від контролю. Однак говорити про повний контроль еліти неможливо, тому що рішення для політичного тиску мають позалокальний характер, їх кінцева політична спрямованість і рух на більш високих рівнях влади вже не в полі зору міської еліти. Точка зору, яка виражається міською елітою, представляє ціннісні орієнтири локальної спільності. Це здійснюється через непрямий контроль дій еліти економічними групами: господарники, підприємці, більшість яких залежні від господарників, тіньові економічні групи, діяльність яких базується на існуючих у регіоні господарсько-правових механізмах. Ці економічні групи здійснюють господарське забезпечення спільності, підтримують загальну економічну стабільність. Економічні групи інтегрують і впорядковують поведінку й систему переваг населення регіону. Саме вони, неявно орієнтуючи управління на свою користь, дають змогу приймати рішення нелегальним шляхом і при цьому мають якщо не підтримку, то щонайменше невідкрите незадоволення населення регіону. Таким чином, на рівні локальної спільності (міста, району, селища) міська еліта й лідери економічних груп формують і впорядковують політичні орієнтири населення, виражають їх рішення, які підлягають легальному обговоренню. Часто ці рішення начебто не підлягають і офіційному розгляду. Тоді створюється враження стихійного руху мас «за» або «проти» дій центральної влади.

Регіональний центр втягує ці «рішення з міст» як необхідну підтримку, як вираження регіональної єдності, що дійсно існує за принципом складної інтегруючої системи. Інша справа, коли при регіональному тиску на центр інтереси цієї системи значно спрощуються в політичній лексиці й виражаються в декількох однозначних положеннях-гаслах. Отже, у випадку дотримання центром цих простих гасел вони з необхідністю елементів системи тягнуть за собою значно більше складних задач і проблем, розкриваючи істинний зміст цієї видимої простоти. Відбувається системне ускладнення й диференціація задачі.

Такі значні регіональні центри тиску в Україні, як Львів на Заході, Севастополь у Криму, Луганськ, Харків, Донецьк у Східній Україні, а також Київ, наче візуально натискуючи на центральну владу, впливають на прийняття в сучасній Україні політичних рішень.

Формування регіонального курсу тиску може розглядатися в системі відносин «центр регіону — периферія регіону». В центрі регіону формуються політичні, економічні, культурні ідеї, те, що становить ідеологію регіону, котра в завершеному вигляді виступає як регіональний патріотизм. Через регіональний патріотизм населення регіону усвідомлює себе географічно й ідеологічно особливою частиною в єдиній державі. Ціннісна система, що сформована регіональною ідеологією, впливає на усвідомлення індивідами державного патріотизму, розуміння та прояв якого коригується пануючими регіональними уявленнями. Матеріалізація регіональних ідеологій на політичному рівні проявляється як тиск на центральну владу з метою наблизити політику центру до інтересів регіону.

Проблема регіонального тиску на прийняття центром політичного рішення має для України велике значення, тому що тлумачення сучасної політики України багато в чому відрізняється в різних регіонах, якщо не сказати, що є прямо протилежним. Масовість демонструється через збір підписів, численні листи, дзвінки, телеграми в центр. Єдність краще демонструвати теле- і радіорепортажами з підприємств, селищ, мітингів та демонстрацій.

Рішучість краще розуміється центром, коли заходить мова про страйк або коли він починається. Це дуже модна сьогодні в Україні форма тиску. Забезпечення єдності й рішучості — обов'язок локальних еліт і міських економічних груп при координації з боку регіонального центру. Американці, досліджуючи регіональний вплив з боку штатів на федеральний уряд, відзначають, що легітимність влади міста, штату, простіше кажучи, «своєї домашньої влади» в очах населення вища, ніж федеральної, особливо у випадках сутичок правових, економічних та інших. Психоаналітики пояснюють це "інфантильним досвідом залежності". Ця закономірність проявляється особливо при низькій легітимності центральної влади та суперечних регіональних політичних орієнтаціях.

Дослідження процесу прийняття політичних рішень в Україні повинне враховувати групові й регіональні тиски як один з важливих формотворчих чинників, що впливають на діяльність політичного центру.

Проблема неформального впливу політика на прийняття рішень може розглядатися як проблема індивідуального впливу. Індивідуальний вплив може базуватися на груповому тиску, тобто впливає лідер через організацію ресурсів групи. З іншого боку, індивідуальний вплив лідера, навіть спираючись на групу, є результатом мобілізації його індивідуальних ресурсів. Д. Ронг відносить до індивідуальних ресурсів впливу вільний час, репутацію, особисту чарівність, мистецтво переконання, деякі види пізнання або інформації.

Індивідуальні ресурси даються великим політичним досвідом та авторитетом політика. Безумовно, індивідуальний вплив відіграє певну роль у процесі прийняття рішення, але розглядати його як системоутворюючий чинник, що перекриває за значенням або прирівнюється до боротьби більшості й опозиції, групового й регіонального тиску як чинник зміни формальних механізмів проходження або прийняття рішень, не слід. Індивідуальний вплив більш істотний для внутрішньогрупових рішень. Проявляючись зовні, він скоріше є основою для підозри в корупції та політичному компанійстві.

Нестійкість політичного впливу підтверджується багатьма прикладами зради й жертвування політиками з числа своїх найближчих соратників і друзів заради продовження кар'єри. Способи індивідуального впливу, якими користуються політики, намагаються описати й систематизувати психоаналітичні напрямки в політології, коли тому чи іншому лідеру приписуються певні способи політичної дії і відповідно індивідуального впливу. Наприклад, дуже поширена точка зору на М. Горбачова як політика-«агітатора» з високими ресурсами індивідуального впливу, завдяки чому він наче підкорив багатьох західних лідерів. Однак втрата групової підтримки не дала змоги йому зберегти і посаду, і СРСР, хоча індивідуальні ресурси в нього залишалися. Понад те, відсутність групової підтримки виключила його з процесу прийняття рішення, який самостійно організували лідери республік. Мистецтво індивідуального впливу лідера може значно посилити груповий тиск, коли лідер вміло поєднує індивідуальні й колективні ресурси влади. Складність формалізації феномену індивідуального впливу пояснюється тим, що вміння, мистецтво впливу суть харизматичні, ірраціональні характеристики.

Раціональність легально-демократичної влади передбачає залежність прийняття політичного рішення не тільки від політичних інтересів різних сил, а й від держави в цілому. Існує ряд неполітичних залежностей, які можуть впливати на прийняття рішення. Сюди доцільно віднести економічні, культурні, релігійні та інші причини. Тобто можна говорити про цілу систему неполітичних залежностей. Вони можуть зупиняти або гальмувати процес прийняття рішень.

Наприклад, у США та ФРН в парламентах існують комітети по асигнуваннях, у функцію яких входить підготовка проекту фінансування прийнятого рішення. Цей комітет може не повністю профінансувати рішення, і тоді воно не може бути повністю реалізоване, або може відмовити в асигнуванні й тим самим заблокувати прийняття рішення. Проблема фінансування пов'язана з лобізмом і реалізацією інтересів груп, які можуть грати «за» і «проти» рішення. Але істотним є і сам факт залежності політичного рішення від економічної раціональності держави. Наш парламент не може поки що похвалитися точним розрахунком в фінансовому забезпеченні прийнятих рішень, що часто є причиною невиконання найнеобхідніших рішень.

Культурна залежність існує як факти соціальної емпірії, що заважають реалізації політичної раціональності. Тут йдеться насамперед про суспільні традиції, які з точки зору раціоналізму постають як консервативні й потребують змін, але ці зміни не залежать від законодавства, а розвиваються та змінюються самостійно. Наприклад, «Закон про мову» повільно і без бажання реалізується на Східній Україні не тому, що тут масово бажають порушувати закони, а тому, що існує мовна традиція. Фермерство повільно приживається не тільки тому, що слаба економічна база, а й тому, що склався соціально-організований сільський побут, для якого фермерство сьогодні антитрадиційне, якби не хотілося іншого політикам та економістам.

Процес боротьби за прийняття політичного рішення має складну системну структуру, опис якої дає змогу визначити суб'єкт прийняття політичного рішення.

Таким чином, суб'єкт прийняття рішення має формальну (офіційну) й неформальну (неофіційну) частини. Офіційна частина складається із законодавчої та виконавчої влад і функціонує за формальними правилами. Неофіційна частина складається із зацікавлених лобіруючих груп, які можуть бути плюралістично багатоплановими або централізовано корпоратизованими.

Перехрещенням офіційного й неофіційного суб'єктів прийняття політичного рішення є «офіційна» частина зацікавлених груп, представлена у виконавчій та законодавчій владі особистостями або групами. Суб'єкт прийняття політичного рішення являє собою динамічну систему, в якій постійно відбувається перерозподіл сил та впливу, ціннісних орієнтацій, ресурсів влади.

Основою стабільного функціонування суб'єкта прийняття рішень є пропорційне поєднання легітимності й законності як характеристик його діяльності й суспільної оцінки цієї діяльності.

Нині роль етнічного лобі та його вплив на міждержавні відносини, можна сміливо стверджувати, щоразу посилюються. Так, нещодавно у відносинах Польщі та Білорусі стався великий конфлікт, який точився навколо ситуації із організацією «Спілка поляків Білорусі». Згідно із заявами польського керівництва, влада Білорусі чинила тиск на організацію з метою цілковитого контролю над нею. Натомість в уряді Білорусі стверджували, що в організації відбувся розкол через спроби деяких діячів провести нелегітимний з'їзд і змінити керівництво «Спілки». Європейський парламент у своїй заяві однозначно став на бік Польщі й окремим пунктом зазначив звинувачення — «репресії проти національних меншин». У цій ситуації МЗС України запропонувало посередництво для вирішення конфлікту. Але навіть у самій Польщі політичні сили по-різному оцінили справжні причини цього конфлікту. Так, третя за представництвом у Сеймі країни партія «Самооборона» розцінила події як штучний конфлікт, до якого країни підштовхують їхні патрони — США та Росія [1]. З іншого боку, не переконливо, що позиція Польщі і рішення уряду заборонити в'їзд до країни лідеру «Спілки», якого визнає Мінськ, але не визнає Варшава, спричинена саме піклуванням про права поляків в Білорусі. Тоді МЗС Білорусі у своєму коментарі зазначило: «Это наглядный пример “заботы” польской стороны о своих соотечественниках, проживающих в Беларуси /.../ Польская сторона явно делит белорусских поляков на “угодных” и “не угодных” для Варшавы.

На превеликий жаль, як засвідчила практика українського керівництва, у нас часто-густо взагалі не знають або ігнорують чинник етнічного лобі у двосторонніх відносинах. Ось як вичерпно описав історію із візитом президента Віктора Ющенка до Туреччини у червні ц. р. український журналіст кримськотатарського походження Осман Пашаєв: «Головний турецький месидж Ющенко отримав від тамтешніх (тобто турецьких. — Ред.) кримських татар. Ця тема настигала президента протягом трьох днів. Очевидно, що в українського керманича навіть з'явився умовний рефлекс упродовж двох діб, бо в останній день — у Стамбулі на зустрічі із діловими колами — Ющенко сам порушив кримськотатарське питання… На жаль, за три дні візиту не було жодної прес-конференції, або підходу до журналістів. Тому всі деталі закулісних розмов сторони залишили при собі. Подейкують, що в промові турецького президента Сезера за зачиненими дверима була присутня дипломатично вивірена фраза, що розвиток україно-турецьких взаємин залежатиме від гармонійного вирішення проблем кримських татар. Слід зауважити, що турецькій стороні зовсім не хотілося б говорити на неприємні теми. Лише збожеволівши, можна уявити, що Туреччині, яка скута кіпрською, курдською та вірменською темами, для повного щастя не вистачає публічного захисту кримських татар. Але політики в Чанкає (урядовий район в Анкарі) не можуть відмахнутися від кримськотатарської діаспори.

За найскромнішими підрахунками там мешкають 2–3 мільйони кримських татар (діаспора стверджує, що не менше 5 мільйонів). Це мінімум 5% голосів на виборах. Додавши, що кримські татари живуть в найрозвинутішій частині Туреччини — між двома столицями, вартість цих голосів збільшується в кілька разів. А звідси і впевненість діаспори.

Маленький приклад: кримськотатарські об'єднання на своїх приміщеннях вільно вивішують поруч із червоним турецьким прапором, блакитний прапор кримських ханів.

Якби це дозволили собі якісь інші меншини, очевидно, що всі активісти опинилися б за ґратами, бо за турецькими законами громадські організації не мають права на публічний прапор. Але кримських татар не чіпають. Надто міцний вплив вони мають на внутрішню турецьку політику.

Без усіляких квот кримські татари опиняються в будь-якому складі турецького парламенту або уряду. В Кабінеті Реджепа Ердогана міністр фінансів та голова комісії державного майна — кримські татари. Вихідці із Криму завжди контролюють мерію міста Ескішехір і дуже міцно представлені в регіональній владі Стамбула, Бурси та Конії/…/

Нині діаспора міцніє. І все більше кримських татар Туреччини починають публічно визнавати своє коріння. Турецький аналог Порошенка — шоколадний король Туреччини Сабрі Улькер родом із кримського села Корбек (нині Ізобільне біля Алушти), кримською татаркою є Айдан Шенер, яка відома радянському глядачу по головній ролі у фільмі “Корольок, пташка співуча”. Цей перелік зараз складається із сотень імен політиків, артистів і спортсменів… Анкара, навіть бажаючи, не може не озиратися на ці голоси… Схоже на те, що Ющенко не зрозумів ввічливих запитань. Просто в тюркському світі запитання не ставляться у лоб. Вони обережні, довгі, з багатьма вибаченнями, але дуже зрозумілі для того, хто хоче розуміти. Ющенко ж, так само як і Кучма, поки не вбачає політичних проблем у Криму. Для нього кримські татари — лише вибагливі репатріанти, які встали в чергу за землею. Президент, правда, сказав, що розуміє ці почуття. Але Ющенко так і не дав відповіді на те, чи повертатиме Україна в Криму історичні назви міст та сіл, чи ухвалюватиме забутий законопроект Безсмертного про статус кримськотатарського народу, чи легалізуватиме врешті-решт Курултай та Меджліс, що демократизувало б як ці органи, так і весь кримськотатарських політичний рух, який перебуває за межами правового поля України. Можливо, президент не знає, що не встиг він в ефірі пінчуківських телеканалів некоректно порадити кримським татарам відмовитися від декларації про національний суверенітет (цей документ Курултая був першою жорсткою відповіддю кримських татар проросійським сепаратистам мешков-ців), як турецькі кримці вже наступного дня знали про цю пораду українського глави держави»

Слід визнати, що сама Україна стала полем гри без жодних правил для лобістських структур, що реалізовують інтереси іноземних урядів.

Очевидно, найсистемнішими і найпотужнішими є наступні лобі:

російське, де лобізм поєднаний із відвертим домінуванням самого російського керівництва та великих корпорацій (наприклад, «Газпром») у процесі прийняття державних рішень в Україні;

ізраїльське;

ізраїльсько-американське, коли інтереси обох країн щодо України як об'єкта своєї політики збігаються;

американське, що здійснюється в межах т. зв. «публічної дипломатії».

Варто зазначити, що до спроб створити власне етнічне лобі — ще не системно, але все ж регулярно — вдаються й інші країни. Це, наприклад, стосується недавньої практики румунського керівництва видавати паспорти своєї держави мешканцям Чернівецької області. Ось як описувала ситуацію місцева газета: «За словами ж нового генерального консула Румунії в Чернівцях Ромео Сендулеску, призначеного на посаду 21 листопада цього року, румунське законодавство передбачає отримання подвійного громадянства/…/ Генеральний консул заявив, що Румунія нікого не боїться, ні на кого не хоче нападати і не хоче інших територій, окрім тих, які має, оскільки непорушність кордонів у післявоєнній Європі визначена ще Гельсінським пактом. Залишилося лише декілька технічних проблем, які поки що обговорюються. Якщо ж вони не будуть вирішені, то для врегулювання існують міжнародні інстанції. Він відмовився коментувати останню заяву міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, який закликав Захід призупинити процедуру прийняття Румунії до НАТО через її територіальні претензії до сусідів і, зокрема, до України»

Водночас сама Румунія протестувала проти закону, ухваленого в Угорщині, про статус закордонного угорця, в якому румунське керівництво вбачало зумисну політику на посилення угорського сепаратизму в Румунії.

Отож, навіть побіжний огляд недавніх подій окреслює складну і суперечливу проблему, з якою у тій чи іншій мірі стикаються багато держав. А Україна, про що йтиметься далі, і поготів.

За словами відомого американського спеціаліста з ПР Нурдогана Рігеля, «етнічний лобізм — найне-безпечніша форма лобізму у США». І це не здається перебільшенням, оскільки часто діяльність лобістських груп спрямована на виконання конкретного замовлення іноземного уряду, чиї інтереси можуть не збігатися, а то й суперечити національним інтересам.

Історія США після Другої світової війни дає чимало прикладів на користь такого висновку. Коли 1956 р. Ізраїль разом із Британією та Францією розпочав агресію проти Єгипту, президент Д. Ай-зенгавер був упевнений, що Ізраїль навмисно приурочив війну до президентських виборів у США, розраховуючи, що це «перешкодить йому діяти всупереч інтересам Ізраїлю через страх втратити голоси євреїв». Азенгавер писав тоді своєму близь-кові другові: «Я дав пряму вказівку державному департаменту, щоб вони повідомили Ізраїлю, що ми будемо чинити так, наче в Америці взагалі немає євреїв» Також Айзенгавер наполягав пізніше, щоб США фінансували будівництво Асуанської ГЕС у Єгипті, але, за свідченням його помічника Шермана Адамса, це було відкинуто «потужним і добре організованим проізраїльським лобі конгресу, яке завжди було могутнім і впливовим» Схоже, президент Айзенгавер був чи не останнім принциповим державним діячем, який не корився ізраїльським інтересам, мало того, публічно виступав із осудом: «Чи можна дозволяти країні, яка здійснила агресію і окуповує чужу територію, попри осуд цих дій ООН, самій визначати умови виводу окупаційних військ?»

Одразу після закінчення його президентської каденції в 1960 р. відомий автор Альберт Лілієнталь писав міністру юстиції США: «Будь ласка, порадьте містеру Ніксону не робити спроб змагатися із містером Кеннеді (Ніксон і Кеннеді були кандидатами у президенти. обіцяючи Ізраїлю зробити для нього більше ніж те, що демократи вже обіцяли сіоністам. Як я раніше зазначав у листі до Ніксона, це матиме смертельні наслідки для національних інтересів США»

На загальне переконання, найбільшим і найвпли-вовішим в Америці лобістом є організація «Американсько-Ізраїльський комітет громадської діяльності» (AIPAC). Напрямок діяльності цієї структури — забезпечити зміцнення відносин між США і Ізраїлем, збільшити безоплатну американську фінансову, технологічну та військову допомогу Ізраїлю, «використовувати всю державну міць США для захисту прав громадян єврейської національності в різних країнах світу».

Ізраїльське лобі в США користується такими ме-діа-гігантами, як телеканали NBC и CBS, газетами New York Times та Washington Post. Воно підтримує проізраїльські лобістські структури в інших країнах, як зазначає В. Рзаєв, «здійснюючи необхідні заходи для представлення інтересів великих фінансово-промислових груп». Традиційно ізраїльське лобі відіграє провідну роль у Демократичній партії, а від часу президентства Дж. Буша — і в Республіканській.

Але навіть такі міцні позиції в американському істеблішменті та опір будь-яким спробам розслідування наприкінці 2004 р. не врятували AIPAC від гучного шпигунського скандалу.

Такий діагноз у статті «Хто і як працює в Америці на Україну» поставили а англомовному виданні української діаспори в США The Ukrainian Weekly доктор Тарас Кузьо та Орест Дейчаківський, заявлений як «старший штатний радник при американській Гельсінській комісії» у Вашингтоні. І це, як не прикро, не полемічна думка, а вже чергова констатація очевидного.

Катастрофічне падіння впливу українських діас-порних організацій в США стрімко відбувалося від 1994 р., у рік, коли, мабуть, востаннє вони змогли мобілізувати велику кількість американців із українським корінням на протести. Тоді вони домоглися, щоб щойно обраного президентом Леоніда Кучму приймали із державними почестями, а не з офіційним візитом. Як вирішила американська сторона (діаспора переконувала, що це принизливий статус для глави Української держави після державного візиту до США російського президента Б. Єль­цина; цікаво, що коли у квітні ц. р. Віктора Ющенка приймали у США із «офіційним візитом», ніхто вже на це не нарікав). А потім діаспора влаштувала масштабні і довготривалі протести із пікетуваннями, заявами і т. д. проти показу на телеканалі Сі-Бі-еС скандального фільму під назвою «Потворне обличчя свободи» про буцімто зростання антисемітизму в Україні. Тоді діаспора влаштувала протес-тну кампанію не гіршу ніж індійська акція непокори британським колонізаторам. Офіси Сі-Бі-еС по всій країні були не просто пікетовані, а паралізовані зливами обурених телефонних дзвінків і факсів. Боси телеканалу змушені були приймати численні делегації. Від конгресменів зажадали підняти питання на Капітолійському пагорбі. Українські американці закликали бойкотувати товари компаній, які на своє нещастя спонсорували програму. Сі-Бі-еС перелякалося не на жарт і змушене було повідомляти про ці протести. Перелякалися і «герої» фільму, зокрема, горезвісний рабин Я. Дов Блайх, який виправдовувався, що його брехливі просторікування у фільмі були «вибірково вилучені із контексту».

Але вже через рік організація «Український народний союз» (UNA) зачинила своє відділення у Вашингтоні, фактично, скоротивши єдиного працівника, який опікувався зв'язками із Конгресом і Білим Домом. А зекономлені гроші пішли на газету УНА «Свободу», вже тоді маргінальне видання (а нині, на жаль, просто примітивне, де поверхові репортажі із України перемішані із убогою пропагандою політики Дж. Буша, зокрема, війни в Іраку), читачами якого були літні люди, які за життя в Америці так і не вивчили англійської мови.

Ось яку невтішну констатацію стану справ зробив дописувач «Свободи» у 2003 році: «Застій» в нашому діяспорному громадському житті, який завважується на кожному кроці. Однак найбільший його вияв маємо в нечисленній участі в усіх майже наших імпрезах, в слабкій активності поодиноких наших організацій, навіть коли вони загальновідомі та популярні. Ось ідемо на цікаву доповідь молодого науковця з України, а на залі є дослівно зайнятих 12 місць. Ось заініціювала одна з жіночих організацій зустріч з ціллю зібрати гріш на добру громадську справу і… з'явилося тільки декілька учасниць, яких датки далеко не збільшили приходу на ту справу… Погляньте тільки на світлини з одних чи інших зборів, провідних осіб чи активних членів. Це, звичайно, особи ніяк не молодого віку, а переважно такі, що давно переступили півстолітній поріг. Що робити? Як відмолодити нашу громаду та зацікавити її усіми проявами громадського життя? І не менш прикрим є для нас, журналістів-українців, коли бачимо членів української спільноти в США, які поголовно тримають в руках “Новоє руское слово”, а не одну з нечисленних українських газет, і тим не мають інформацій, що відбудеться в нашій громаді… Погляньте тільки на сторінки кожного числа “Свободи” із посмертними повідомленнями. А під ними — ряди імен нащадків, які вказують на те, що вони вже не належать до нашої спільноти, і їх не можна буде ніяк “притягнути” до праці в нашій громаді та до участи в її культурних імпрезах, в її школах чи молодечих організаціях, коли українська мова та українське життя є для них чужі. Цей відплив нащадків еміграції після Другої світової війни є постійним… “Четверта хвиля” наших поселенців (тобто ті, хто переїхав після розпаду СРСР. — Авт.) має свої шляхи життя, які ми часто не розуміємо і не схвалюємо. А ми, поселенці після Другої світової війни, з Божої волі відходимо, й усіх нас переслідує тепер питання: «Як заповнити чим скоріше порожні місця у нашій громаді?».

Так, смерть невблаганна. І йдуть у вічність ті, хто у 1960-их брав участь у мільйонних маршах українців у столиці Вашингтоні, зважати на які власною участю мав уже згадуваний президент Д. Айзенгавер. Наступні після них покоління вже практично асимільовані, прагнуть бути «стовідсотковими американцями», і навіть, беручи участь у діаспорних справах, часто-густо бояться опинитися під підозрою у «подвійній лояльності» (double loyalty), тобто відданості іншій — неамериканській — державі.

Інша причина занепаду, як стверджує доктор Роман Барановський, — боротьба за владу в українських організаціях, зокрема, в Українському Конгресовому Комітеті Америки, яка розпочалася ще десятиріччя тому. Причиною було, як пише д-р Ба-рановський: «з одного боку — партійна монополізація громадського життя, з іншого — намагання опозиції утвердити демократичні принципи в громад­ському житті. Йшлося не про наше негативне ставлення до УККА, а про потребу оздоровити громадське життя, поставити його на шлях демократизації». Він цитує іншого автора — Антіна Драґана: «Конфлікт в УККА, як і ряді інших подібних подій на нашому терені та в інших теренах, зводиться до одної короткої і ясної формули: партократія верзус демократія: влада партії проти влади народу». І закликає: «Провід громади повинен перейти в руки не-партійців, які стоять на демократичних принципах і для яких гаслом у їхній діяльности буде “патріа”, а не “партія”!»

На переконання цих та інших авторів, владу в ді-аспорних організаціях узурпували корисливі політикани, які ще й переслідують незгодних! Ось лише кілька штрихів до їхнього колективного портрету.

2004 р. із уже згаданої «Свободи» читачі змогли дізнатися, що згідно з вироком суду високопосадо-вець Українського Народного Союзу Йосиф Бін-чак, «котрий сам визнав свою провину — викрадення від цієї установи грошей, — отримав до трьох років тюремного ув'язнення в штаті Нью-Джерсі і водночас /…/ має сплатити УНСоюзові 570 тис. доларів». Громадівські гроші — понад півмільйона доларів — Бінчак програв у казино.

Того ж 2004 року, писала газета, «Суд штату Огайо виніс у четвер вирок почесному консулові України в США Андрієві Футею /…/ штрафними санкціями у розмірі 1 тис. доларів та встановив для Футея 6-місячний випробувальний термін за співучасть у підкупі високого посадовця. Андрій Фу-тей/.../ упродовж 1990-х років працював помічником тодішнього губернатора штату Джорджа Вой-новича. У своєму заключному слові перед вироком суду Футей сказав: “Мені дуже соромно…” Андрій Футей — один із активістів української громади у штаті зі значною кількістю українців. Декілька місяців тому він ініціював створення комітету “Українці за Буша” на підтримку передвиборчої кампанії чинного президента США».

Звертає увагу й та обставина, що працював засуджений на Войновича, нині сенатора, одного із одіозних активістів т. зв. ізраїльського лобі. Минулого року Войнович був серед ініціаторів ухвалення сумнозвісного «Акту про глобальний звіт про антисемітизм», проти ухвалення якого виступав навіть Держдеп США, доводячи, що цей упереджений закон ще більше підірве довіру до США у світі.

На іншого ізраїльського лобіста — конгресмена Сандера Левіна (він, зокрема, «відзначився» законопроектом про недопущення створення палестинської держави) — працює голова Українського Конгресового Комітету Америки Михайло Савків. При кожній публічній нагоді останній вихваляє Левіна як «щирого приятеля українців». І це тоді, коли саме завдяки старанням Левіна та його спільників у Конгресі із резолюції 2003 р. було вилучено визначення Голодомору 1932–1933 рр. як Геноциду українського народу!

Отож, цілковитий провал намагань добитися від Конгресу та Сенату США резолюцій про визнання Голодомору 1932–1933 рр. Геноцидом українського народу не випадковий: «приятель українців» і патрон Савківа Сандер Левін свідомо не допустив такого пункту до резолюції Конгресу, а проект резолюції Сенату авторства Бена Кемпбелла із визнанням Голодомору геноцидом зумисно заховали в шухляду голови комітету Діка Лугара, який потім розповів, що «забув» про законопроект. Згодом тихцем прибрали із вебсайту англомовної газети The Ukrainian Weekly заклик до українців «врятувати законопроект Кембелла»...

Хто такий цей М. Савків? З офіційної версії біографії, поданій у тій самій «Свободі», дізнаємося, що після університету він пропрацював аж п'ять років фінансовим асистентом у приватному секторі, а «в 1996 році приїхав до Вашингтону, щоб очолити Українську національну інформаційну службу». Як твердить Савків, це його стараннями у 1997 році була створена «Конгресова українська група» (Congressional Ukrainian Cаucus) із членів Конгресу, які буцімто «сприяють взаєминам між Україною та Америкою в законотворчій та економічній галузі». Результатів діяльності цього «кокусу» жодних, але хто головує в ньому? Той самий Левін! Виникає запитання, а яка практична вигода Левіну від цього? Відповідь проста: його обирають до Конгресу від штату Мічиган, де історично дуже чисельна українська громада. От Савків і допомагає Левіну надурити виборців наскрізь фальшивим іміджем «приятеля українців»? Невже Савків робить це задурно, «по-дружньому»? Не віриться. Адже боротьба за місце в Конгресі — це змагання грошових мішків, і кожна виборча кампанія в одному-єдиному окрузі вартує мільйони доларів.

2005 р. Савків із якоюсь Марійкою Дупляк надіслав листа — «від усієї української громади» — на підтримку горезвісним Й. Зісельсу та Я. Дов Блай-ху! Знову виникає запитання, чи задурно розписується він «від усієї громади» в любові до подільників Суркіса?

Листи «обурених» із вимогою «покарати» у найгірших сталінських традиціях не є чимось новим для нинішніх функціонерів «діаспорних організацій». 2001 року Оксана Соколик, заступник президента Світового конгресу українців, та Ярослав Соколик, зазначений як «багатолітній генеральний секретар» того ж конгресу, у вірнопідданському листі до консула (видрукуваний в «Урядовому кур'єрі») гудили північноамериканську групу підтримки комітету «Україна без Кучми». І парочка Соколиків була обурена через протести українців проти режиму Кучми на вулицях Торонто. Ба, більше: Соколики просили українського генконсула «передати Президенту України, що в Україні є всі демократично-правові умови».

Ось так плазували ватажки громади перед режимом Кучми-Медведчука! На халяву? Навряд чи можна повірити, що ці ласі до влади страждають уродженим кретинізмом…

У своїй статті Т. Кузьо та О. Дейчаківський наводять перелік фондів і осіб, які, як вони заявляють, «працюють на Україну». Чесніше сказати — «хочуть заробити на Україні».

У переліку знаходимо Адріана Каратницького із організації «Дім Свободи» (Freedom House) та Надю Дюк із «Фонду підтримки демократії» (National Endowment for Democracy). «Дім Свободи» оскандалився ще 1995 р., коли його функціонери нагородили своєю премією Л. Кучму — «за розвиток демократії» (нагородження не скасували і дотепер). Що ж до персоналій, то вичерпно про них написав журналіст Володимир Скачко, спеціаліст із так званих «грантоїдів» (зауважимо, жоден із фігурантів статей В. Скачка не звернувся із спростуванням): «на дармовых подачках “для демократии в Украине” расцвела целая группировка деятелей здесь и за океаном, во взаимное благо использовавших “откатные” технологии “окучивания” грантов. По знакомой методе: чем больше были гранты, тем больше “откаты” — суммы, которые под разным предлогом возвращались назад в Америку гранто-дателям, но якобы оприходовались грантоедами в Украине. Размах откатов поражал — до 50%. А отсюда и размеры этих грантов — в миллионах долларов: чем больше выпросят у наивных американских фондов, меценатов и спонсоров, тем больше получат в свое шкурное пользование распорядители. И отсюда же вся эта бурная имитация деятельности грантоедов два-три предыдущих года: они и по стране разъезжали, и семинары всевозможные проводили, программы обучения якобы внедряли, и списки по любому поводу от “разведенных” и обманутых ими коллег-журналистов или политиков собирали. Потом “лафа” внезапно кончилась, а отработанная схема угрожала в одночасье рухнуть: в США многие поняли, что происходит на самом деле. Но, похоже, там никто не захотел раздувать скандалов, как это уже было в Украине несколько лет назад, когда сменили зарвавшееся и проворовавшееся руководство практически всех фондов (от соросов-ского “Возрождения” до “Евразии”) и просто сменили по-тихому самых рьяных «борцов за украинскую демократию» (почему-то, к примеру, лишились своих должностей Адриан Каратницкий и Надя Дюк...)».

Але, як виявилося, п. Каратницький успішно заснував інший проект під назвою «Помаранчеве коло», презентація якого відбулася якраз під час приїзду В. Ющенка у серпні ц. р. Про майбутню діяльність «кола» сам організатор розповів дуже поверхово: «Ми створили цю бездохідну фундацію, щоб підтримати українську демократію. Тут об'єдналися видатні діячі від політики, бізнес-еліти, відомі громадські діячі, яскраві особистості США, Канади і Європи. Це ті люди, які щиро хочуть допомогти зміцненню міжнародного іміджу України в світі, підтримати інтеграційні процеси входження України в Європейський Союз і ширшу демократичну світову спільноту. Це віддзеркалення основних принципів Майдану.

— Які люди ввійшли до складу фундації? Чи є відомі імена?

— Так. І дуже багато. Це Колен Павел, Меделін Олбрайт, Збіґнєв Бжезінський, Віталій Кличко, Жерард Депардьє, Адам Міхнік, Емма Баніно, Рудольф Джуліяні та багато-багато інших провідних діячів зі світовим іменем.

—Знаю, що ініціятива заснування цієї фундації належала Вам, пане Андріяне, і коріння Вашого роду — в Україні. Чи дістав цей проект підтримку на батьківській землі?

—Так, звичайно, і найперше — в Президента Віктора Ющенка. На адресу “Помаранчевого кола” від Віктора Андрійовича надійшов лист-підтримка іні-ціятиви щодо збереження і поширення цінностей Помаранчевої революції. Також цей проект дістав підтримку від Юлії Тимошенко, Бориса Тарасюка, Олега Рибачука та інших яскравих провідників, патріотів України.

—Де зареєстрована фундація і якими коштами буде управляти?

—Як я вже говорив, “Помаранчеве коло” — це коаліція цивільних, культурних, підприємницьких діячів США, Канади і Европи. Зареєстрована в США і збудована на групі волонтерів, які добровільно будуть працювати задля поширення демократичних процесів в Україні. Коли повністю буде сформована група, наші бюра і представники працюватимуть в Нью-Йорку, Канаді, Брюсселі та Україні. Річний бюджет налічуватиме приблизно 1,5 млн доларів. Ми будемо провадити конференції, зустрічі, публічні виступи, співпрацювати з журналістами, видавати книги, редагувати статті, проводити круглі столи і дискусії, ретельно аналізувати всі процеси, що відбуватимуться за демократичних ініціятив» Запитаймо тепер: чи не виявиться «Помаранчеве коло» «помаранчевим лохотроном»?

Президент Світового конгресу українців Ас-кольд Лозинський так ностальгічно згадував минулі часи в інтерв'ю «Громадському радіо» у 2003 р.: «Згідно із твердженням американського президента, покійного вже бувшого президента Ніксона, він твердив, що другий найсильніший лобі, найкраще організований в Вашингтоні — це український, після єврейського. Проблема є інколи, що коли ті інтереси не завжди синхронізовані є, вони не сходяться, то тоді українська справа програє. Наприклад, у багатьох випадках, американське становище, наприклад, на Близькому Сході виключно кон'юктурне, то є під впливом ізраїльського лобі, і воно не співпадає з інтересами в цьому ви­падку України».

Дуже відверте зізнання. Залишається тільки резюмувати: «українська справа програє», бо функціонери діаспорних організацій лягли під «найсиль-ніше лобі». Цю версію підтверджує також розповідь Посла України в США Юрія Щербака ще 1997 р.: «Лобі номер один в Америці — єврейське, номер два — вірменське, третє, очевидно, грецьке (оглядачі також називають серед потужних етнічних лобі турецьке, іранське (прошахське, тобто вороже до нинішньої ісламської республіки, а віднедавна і Китаю, Кореї, а найслабшим, попри фінансові ресурси, — арабське. — Авт.). Яке наше лобі? Формально вважається, що в Америці є мільйон українців, а фактично, можливо, тисяч 750… Нині лобі в Конгресі ми створюємо за допомогою конгресмена Фокса. Що цікаво — він глава єврейської фракції в Конгресі США. Але Фокс із Філадельфії, а конгресменом став завдяки голосам українців. У вересні (1997 р. — Ред.) ми будемо традиційно проводи­ти в Конгресі День незалежності України. Сподіваємося, що чоловік 40–50 до фракції запишуться, багато є залежних конгресменів, сенаторів, особливо із Нью-Джерсі, Нью-Йорка. Яка буде ефективність цього лобі — побачимо»

Очевидно, що жодні сподівання не здійснилися. Мало того, українське керівництво і далі залишається (чи хоче залишатися?) у полоні порожніх обіцянок, зокрема, щодо скасування горезвісної поправки Джексона-Веніка ще від 1974 року, яка вимагала від СРСР дозволити т. зв. «єврейську еміграцію».

Те, що не можуть збагнути (чи бояться висловитися відверто?) українські посадовці, вичерпно описав український журналіст у статті «Тавро Джексона-Веніка» ще кілька років тому: «Тот факт, что США упорно не желают отменять поправку, может показаться странным. Ведь в странах СНГ притеснения евреев нет, тоталитарный шовинизм остался в прошлом, а новые отношения между Америкой и этими странами требуют новых правил. Однако после 1991 года Штаты открыли для себя новое значение этой поправки. Дело в том, что офи­циально США провозглашают свободу торговли во всем мире (идеал “свободного рынка”), а поправка Джексона-Вэника позволяет красиво обходить это положение. Поэтому, если вдруг понадобится защитить отечественного производителя, Штаты могут просто оставить в силе действие поправки. Так что гораздо выгоднее каждый год рассматривать этот вопрос, чем отменить поправку раз и навсегда. А для полного “стереоэффекта” в США придумали новое объяснение существования поправки. Оказывается, теперь Украина, кроме обеспечения иммиграционных свобод, должна выполнить ряд других требований. Законопроет о постепенной отмене поправки был внесен в Конгресс еще в марте прошлого (2002. — Ред.) года. Но уже тогда его инициаторы увидели несколько возможных требований к Украине. Это обеспечение свободы вероисповедания, решение вопросов реституции, проблем демпинга металлопродукции, проведение экономических реформ и свободных парламентских выборов. И хотя в самом документе никаких условий не было, отсутствие позитивного результата свидетельствует об их негласном существовании. Тем более, что позже начался конфликт с “Кольчугами”, а его, очевидно, можно истолковать как угрожающий интересам Израиля, поэтому американцы и решили подождать»

Коли Ізраїль — понад усе… Від початку президентства Віктора Ющенка ізраїльські лобісти вперше отримали високі державні посади. Передусім, це донедавна колишній міністр транспорту та зв'язку України та кум Ющенка Євген Червоненко — голова опікунської ради «Всеукраїнського єврейського конгресу» (керівник — горезвісний ділок із кримінальним минулим і сумнівним сьогоденням В. Рабинович), віце-президент «Євро-Азіатського єврейського конгресу» — разом із Й. Зісельсом та О. Машкевічем, олігархом із Казахстану. У програмі конгресу прямо зазначено завдання: «Поддерживать Израиль, выступать на стороне Еврейского Государства в международном сообществе»

Так, у 2004 р. провідна британська газета The Independent повідомила про розслідування правоохоронними органами Бельгії діяльності трьох мільярдерів, які облаштувалися в Британії, за підозрою у відмиванні грошей:

Утім, навіть у самій єврейській громаді не мають ілюзій щодо Машкевіча: “Некоторые критики утверждают, что Машкевичу роль еврейского лидера больше нужна как страховой полис: его новое положение общественного деятеля международного уровня, связанного с мировым еврейством, может защитить его от неприятностей в случае изменения в Казахстане политического климата. “Некоторые покупают себе охранные фирмы за три миллиона долларов, он купил себе Евро-Азиатский еврейский конгресс”, — сказал на условии анонимности видный иностранный еврейский лидер, приведя сумму, которую, как говорят, Машкевич к сегодняшнему дню потратил на конгресс»

Психологічний портрет (якщо не психічний діагноз) колишнього міністра Червоненка яскраво ілюструють такі його власні сентенції. На обкладинці часопису «Галицькі контракти» у квітні ц. р. Чер-воненко позував із автоматом у руках. І говорив таке: «Не розказуватиму, кому й куди я вставляв пістолет… Після того, як я розповів у пресі про те, що ми були готові воювати, мене почали критикувати, мовляв, яке він мав право збирати озброєні загони, звідки в нього автомати. Вони в мене легальні, подаровані делегацією дружньої країни (Ізраїлю? — Ред.). Ті, хто захоче зі мною розібратися силою, мають розуміти, що отримають чергу у відповідь».

Навіть після того, як Червоненка відправили у відставку, він самовпевнено заявляв, що залишиться в уряді. Тоді ж, на прес-конференції, він бовкнув і таке: «Мені залишилося зробити обрізання, згідно з моєю релігією, бо я пообіцяв всій синагозі, що зроблю обрізання, коли Ющенко стане президентом» [13]. Мотиви такої екстравагантної, м'яко кажучи, поведінки пояснила краянка Червоненка Т. Коробова: «А с Червонцем, так и вообще интимная история. Он, Червонец, сообщил нам надысь: всей синагоге обещал — сделать обрезание после победы Ющенко. Не, ну не надо лишних вопросов: почему он раньше не осуществил эту полезную религиозно-гигиеническую процедуру. Просто Женя раньше был истовый украинец, как теперь он неистовый еврей. И нынче не только вся синагога — весь мир через УП (“Українська правда”. — Ред.) свидетель, чем намерен Червонец ознаменовать главную победу своей бизнес-жизни. Он к обрезанию гото­вится, а тут раз — правительство летит, все и.о. В такой нервной обстановке не ходят на святое дело. Ну как сломать человеку кайф? Тем более, что вся синагога на стреме! Поэтому переназначение Червонца в министры транспорта должно непременно состояться, и будет означать, что Виктор Андреевич с благодарностью принимает ошметок крайней плоти Червонца, как знак высоких чувств, преданности и верности данному слову»

На посаді міністра Є. Червоненко публічно виголошував відверто шовіністичну сентенцію: «Я никогда не забываю, что пока существует Израиль, свобода еврейского народа будет всегда сильнее и значимее любых международных проблем и конфликтов» При повному мовчанні вітчизняного МЗС він дозволяв собі вільно керувати українською зовнішньою політикою. «Говоря о проблеме мира на Ближнем Востоке, Евгений Червоненко отметил огромную роль Израиля в этом процессе, подчеркнув необходимость поддержки Украиной его усилий в борьбе с терроризмом. “В начале ноября планируется визит Виктора Ющенко в Израиль, и это будет шагом поддержки усилий этой страны в борьбе с терроризмом на Ближнем Востоке”, — констатировал Евгений Червоненко» [16]. «Кілька місяців тому причепився в туалеті парламенту до Василя Червонія (нині глава Рівненської обласної держадміністрації. — Ред.), посміхається Черво-ненко. — «Я засунув його голову в раковину і сказав: «Ще одне погане слово про Ізраїль і я тебе розірву», — описує кореспондент американського єв­рейського агентства JTA .

Аж до останнього дня перебування на посаді міністра Є. Червоненко «відзначався» участю у скандалах. Чи не найгучнішим стало роздмухування історії навколо повідомлення про побиття учня єврейської єшиви. Після того Верховна Рада України підтримала запит народного депутата України, голови ВО «Свобода» Олега Тягнибока до Президента України щодо «усунення Є. Червоненка з посади Міністра транспорту та зв'язку України за паплюження ним Української нації, розпалювання міжнаціональної ворожнечі та заподіяння шкоди економічній безпеці України». Показово, що не підтримали цей запит практично всі депутати від фракції «Наша Україна» (тільки один виявив принциповість). Депутатський запит вичерпно висвітив цю історію: «За повідомленням Центру громадських зв'язків МВС України “28 серпня ц. р. близько 23-ї години у підземному переході біля торговельного комплексу “Мандарин-Плаза” в Києві група неві­домих з хуліганських спонукань завдала тілесні ушкодження 32-річному киянину, студенту Єврейського університету «Єшива» /.../ МВС повідомило, що особами, які скоїли цей злочин, виявилися двоє жителів Києва та мешканець Білозерського району Херсонської області. Ус і зловмисники ніде не працюють, а під час побиття студента Єврейського університету «Єшива» перебували у стані сильного алкогольного сп'яніння. Попередньо встановлено, що цей злочин скоєний не на ґрунті антисемітизму. 31 серпня на офіційному сайті Мі­ністерства транспорту та зв'язку України був оприлюднений брутальний коментар Міністра транспорту та зв'язку України Є. Червоненка з приводу зазначеної події. Дізнавшись про інцидент, Міністр перервав зустріч із членами Інвестиційної ради при Мінтрансзв'язку та повернувся до Києва. У зв'язку з цим виникає питання: чи після кожного побиття українських громадян Міністр транспорту та зв'язку України Є. Червоненко перериває зустріч із членами Інвестиційної ради при Мінтрансзв'язку? Якщо ні, то цим Є. Червоненко порушив статтю 24 Конституції України, яка не допускає “привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”, і надав привілей за етнічною та релігійною ознаками студенту Єврейського університету «Єшива».

Ще одна цитата зводить наклеп на українську націю і, враховуючи всесвітню доступність Інтернету, паплюжить українців перед світом: «Це в 41-му році, після відмови есесівців, українські поліцаї розстрілювали мирне населення у Бабиному Яру. А сьогодні, після Помаранчевої революції, неприпустимо, коли міліція розцінює такий випадок як звичайне хуліганство». Такі заяви посадової особи розпалюють міжнаціональну ворожнечу, представляють українців катами мирного (!) населення, та всупереч ст. 11 Конституції України — нищать істо­ричну свідомість української нації. У наведеній цитаті також міститься втручання в роботу правоохоронних органів та тиск на них. Далі повідомлено, що Є. Червоненко «закликав політиків, які досі зберігають мовчання, не намагатися використати цей випадок в інтересах підняття власної популярності, спекулюючи історичними антисемітськими настроями, а згадати, що Україна завжди була і залишається інтернаціональною країною». Це також є наклеп та пряма образа українців, наслідком чого є розпалювання міжнаціональ­ної ворожнечі. Крім того, свідоме поширення брутальних вигадок, які є вкрай шкідливі для України, заподіює шкоду національним інтересам України.

Прошу також врахувати синхронність скандальної заяви Є. Червоненка та позитивного сигналу щодо скасування поправки Джексона-Веніка. Відомо, що скасування зазначеної поправки стане символом рівноправних стосунків України та США і означатиме, що Україні вмикають зелене світло на шляху вступу до СОТ. Такий розвиток подій є невигідним для Російської Федерації, яка має намір вступити до СОТ раніше України, щоб як повноправний член СОТ диктувати нашій державі кабальні умови при вступі. Зважаючи на це, без перебіль­шення можна стверджувати, що Є. Червоненком лобіюються інтереси Російської Федерації та заподіюється шкода економічній безпеці України, що є прямим порушенням ст. 17 Конституції України.

У повідомленні прес-служби партії коментується стаття «ЕП» «Будні соціалістів у ВР: сигари та крабові палички», в якій пояснюється лобістська суть законотворчої діяльності соціалістів.

Витягаючи речення з контексту, у партії роблять висновок, що «автори визнають, що СПУ не бере участь у політичних ігрищах, а працює над економікою». «Це їх обурює?», — перепитують в СПУ.

«Соцпартія своєю показовою поведінкою ламає вибудувану лінію на дискредитацію Верховної Ради, яка нібито „нічого не робить, тільки мітингує“, — йдеться у повідомленні.У повідомленні висловлюють здивування, що у статті називають „дрібними“ закони, які, на переконання СПУ, „орієнтовані на захист вітчизняного виробника“.»Цілком можливо, що турбота про Україну та українську економіку є дивною для тих, хто на шкоду національній економіці та вітчизняним виробникам лобіював інтереси виробників польської яловичини, тростинного цукру-сирцю з Бразилії та ділків, які прагнуть за безцінь скупити українську землю", — обурюються в партії.

Лобізм в якійсь мірі ми можемо трактувати як що стоїть на перетині професійних вимог имиджелогии і паблик рилейшнз. Тут знову виникає проблема переведення вимог і інтересів однієї організації на мову інший. Йде постійний пошук поєднання цих інтересів. Та і інша сторона повинна побачити іміджі успіху в цьому загальному для них об'єкті. Тому кожна солідна структура і веде спрямовану пропагандистську кампанію по захисту своїх інтересів. Не лише на вузькому рівні типу конкретних аспектів лобіювання, але і на найзагальнішому, пов'язаному із захистом своїх інтересів в цілому. Можна навести наступний приклад: «Торговельна палата США щотижня випускає радіопрограму „В чому проблема“? (її транслюють більше 90 станцій) і щомісячну телепередачу „Підприємництво“, яка йде по 100 телевізійним каналам. 500 періодичних видань публікують щотижневі огляди „Голос бізнесмена“ за підписом президента Торговельної палати» (Андрунас Е. Ч. Бізнес і пропаганда. — М., 1986. — С. 87)..

На закінчення приведемо рейтинг російських лобістів, який «Незалежна газета» (1998, 14 травня) розділила на три групи,: перші особи, професіонали і регіональні лідери. Найцікавіший рейтинг професіоналів, для яких лобізм, за твердженням газети є одним з основних видів діяльності. У список потрапили (приводимо перших п'ятнадцять осіб), відібраних в результаті експертного опитування:

1. Березовський Б.Ф. Незалежний політик

2. Дьяченко Т. Б. Адміністрація президента

3. Невзлин Л.Б. ІТАР-ТАРС

4. Шахновский В. С. РОСПРОМ

5. Зверев С. А. Міст-банк

6. Ресин В. И. Уряд Москви

7. Бабаків В. Ю. ОРТ

8. Авен П. О. Альфа-банк

9. Немцов Б.Е. Федеральний уряд

10. Удугов М. Уряд Чечні

11. Киселев Е.А. НТВ

12. Егиазарян А.Г. Група ОНЭКСИМ

13. Боос Г. В. Депутат Держдуми

14-15. Алексашенко С. В. Центробанк РФ

14-15. Шохин А.Н. Депутат Держдуми

Цей список цікавий також певним збігом по деяких особах із списком фахівців, що знаходяться на видноті, з ПР. Заголовок статті в «Незалежній газеті» звучить як «Рейтинг вітчизняних „товкачів“ проілюстрованою фотографіями Валентина Юмашева, Віктора Черномырдина, Тетяни Дьяченко, Бориса Березовського, Єгора Строева і Юрія Лужкова.


Список використаних джерел

1, журнал «Контекст»: Лобізм — корупція = реформи

2, Лобізм, групи тиску при прийнятті рішення

3, Україна — поле гри без правил для іноземних лобістів?

4, Лобіювання: світова практика

5, Соціалісти обурюються, що їх лобізм не хочуть визнавати роботою?

6, Cпециализированный ресурс посвященный лоббизму и связям с органами власти в Украине.

7, www.gumer.info/bibliotek_Buks/Gurn/korol/07.php

8, lib.socio.msu.ru/l/library?e=d-000-00---001ucheb--00-0-0-0prompt-10---4------0-1l--1-ru-50--- 20-about---00031-001-1-0windowsZz-1251-10&a=d&c=01ucheb&cl=CL1&d=HASH6eada3e27ebacda784261d.5.6

еще рефераты
Еще работы по политологии