Реферат: Політичне лідерство

Реферат

з дисципліни: «Політологія»

Політичне лідерство

Зміст контрольної роботи

1. Лідерство як соціальний феномен. 3

2. Визначення лідерства. 7

3. Теорії і концепції лідерства. 9

4. Типи лідерства. 11

5. Лідери і стиль поведінки. 14

6. Культ особи. 16

7. Функції лідера. 19

8. Політичне лідерство в Україні 21

Список використаної літератури. 24

1. Лідерство як соціальний феномен

Лідерство присутнєтам, де є влада, організація і люди. Не можна стати лідером в ізольованому відінших середовищі. Слово «лідер» (англ. leader) означає «ведучий», а це передбачає існування «ведених».Всередині еліти окремі її представники відрізняються від інших явно більшимвпливом на суспільство і своїх колег. Виникає необхідність визначення відмітнихвластивостей лідера, які можна подати в такому визначенні: лідер є особа, яказдійснює постійний і вирішальний вплив на суспільство, державу чи організацію. Вцій дефініції наведені три масштаби впливу лідера. Інші ступені впливу нанавколишнє мікро — і макросоціальне середовище не роблять особу лідером.

Інститут лідерствапокликаний до життя появою складних за своєю організацією систем, якіґрунтуються на взаємодії різнорідних і протилежних соціально-економічних,політичних і духовних інтересів та їх носіїв (індивідів, груп, організацій). Лідерствопов'язане з пошуком оптимальних і ефективних способів управління соціальнимипроцесами.

Політологіярозглядає лідерство як один із найважливіших елементів механізму регулюваннявідносин індивідів, соціальних груп та інститутів у сфері політики і досліджуєцей феномен у трьох основних аспектах:

сутністьлідерства, яке обумовлене соціальними потребами;

роль лідерства уфункціонуванні політичних систем;

типологіяполітичного лідерства.

Інтерес долідерства і усвідомлення цього соціального, а точніше, соціопсихологічногофеномена сягає античних часів. У Конфуція лідерство закладене в йогопатріархальній концепції держави та є ієрархізованим «згори-вниз». Запринципом «виправлення імен» кожен отримував своє місце в соціальнійсистемі відповідно до реальності, кожен отримував своє ім'я відповідно достатусу, що має. Безумовним лідером виступав Імператор — Син Неба, правительПіднебесної. Далі йшли «кращі», «вищі», «старші»і т.д.

Згідно з Платоном,лідером є природжений філософ, оскільки він привносить ідеальне в земні формибуття і тому виступає дійсним творцем історії. Геродот, Плутарх, Ксенофонт,Светоній вбачали в монархах, героях і полководцях справжніх вершителівісторичних доль народів. У «Паралельних життєписах» Плутарх навеликому фактографічному матеріалі розвинув платонівську традицію зображенняідеального образу лідера. Светоній у праці “Життя дванадцяти цезарів” поклавпочаток традиції зображення зворотного боку політичного лідерства і навівобразні порівняльні характеристики римських імператорів.

В античності ісередньовіччі переважала ідея богообраності лідерів на відміну від простихсмертних. Н. Макіавеллі переніс проблему політичного лідерства зі сфери уявногоі бажаного в площину реальних соціальних відносин. У трактаті «Володар»і в праці «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія» він визначив природу,функції і технологію лідерства, заклавши цим основи подальших досліджень у ційгалузі. Н. Макіавеллі дав узагальнений образ лідера як правителя, якийзгуртовує і презентує все суспільство, реалізує свою владну енергію дляпідтримання соціального порядку. Його рекомендації стали своєріднимдороговказом у хащах політики для плеяди лідерів наступних поколінь.

В основілідерства, за Макіавеллі, лежить прагнення до влади, а володіння владою означаєздобуття багатства і привілеїв. Він з прагматичних позицій оцінює притаманнебудь-якому індивіду прагнення до влади. Ця властивість не пов'язана зособистими чеснотами чи недоліками, а діє подібно об'єктивному закону, який незалежить від волі і свідомості людей. Правитель, який прагне успіху, повиненвраховувати психологію оточення: сила на стороні лідера, коли він знаєособливості способу мислення, моральні принципи, достоїнства і вади людей.

Функції лідера,згідно з Макіавеллі, обумовлені його рольовим статусом у суспільстві: цезабезпечення стабільності, інтеграція різнорідних інтересів в ім'я цілісноїдержави, мобілізація громадян на здійснення загальнозначущих інтересів.

Технологіялідерства в нього синтезує вміле поєднання заохочення і покарання; він створиворигінальну «рецептуру» і дозування обох технологій. Заохоченняефективні лише у випадку виконання свого призначення, їх доцільно роздавати «малимидозами». Покарання, навпаки, краще застосовувати у «великих дозах».

В узагальненомувигляді теорія лідерства Н. Макіавеллі ґрунтується на чотирьох змінних:

влада лідерабазується на підтримці його прибічників;

у взаємодії «правитель- піддані» обидві сторони повинні ясно уявляти, що можуть очікувати одинвід одного;

лідер повинен мативолю до політичного виживання;

правитель забудь-яких обставин має залишатись взірцем для наслідування за своїми особистимиякостями.

Н. Макіавеллівиводив характер лідера із взаємодії є правитель — піддані". Мудрий лідерпоєднує в собі якості лева — силу і чесність, і якості лисиці — містифікаторствота майстерне лицедійство. Таким чином, його природжені якості доповнюютьсянабутими навичками і властивостями.

Ф. Ніцше давбіологічне обгрунтування феномена лідерства: лідер стоїть вище повсякденностісоціального середовища і постає людиною-лідером, надлюдиною. Ніцшеанське вченняпро лідерство — це абсолютизація людського прагнення влади, причому утвердженнядійсно аристократичного прагнення влади здатне виростити когорту небагатьох, щопокликані забезпечити нарощення здорових життєвих начал. «Найдосконаліші»екземпляри, за Ніцше, здатні створити аристократичні держави — теплиці високоїкультури і сильної породи людей.

Кастовий, ранговийпорядок у Ніцше усуває «людей з натовпу» із політики і владнихвідносин, оскільки вони мають рабське прагнення влади, яке означає інстинктзанепаду і волю до смерті. Він розрізняє в кожному «здоровому»суспільстві три різні, хоча вони й мають взаємний потяг, фізіологічні типи зісвоєю власною «гігієною» і сферою застосування:

геніальні люди — деякі(це лідери);

виконавці волігеніїв (напрошується порівняння з Платоном);

маса посередніхлюдей.

В уявленнях Ніцшепро надлюдину відображена дарвінівська ідея про еволюцію біологічних видів.

Французькийсоціолог Г. Тард (1843-1904) доводив, що основним законом соціального життя єнаслідування лідеру його послідовниками. Більшість не здатна до самостійноїсоціальної творчості. Єдине джерело прогресу суспільства — це відкриття,здійснені ініціативними і оригінальними особистостями.

У марксизміполітичний лідер виступає послідовним, свідомим і вмілим виразником волі класу,тобто відіграє стосовно класу допоміжну, службову роль.

З. Фрейд висунувположення про нерозв'язну суперечність між статевим потягом і цивілізацією. Терміном«сублімація» він позначив процес переключення енергії афективнихпотягів на мету соціальної діяльності і культурної творчості. При цьомупсихологічна енергія не витрачається повністю і обертається неврозами, томунайчастіше невротиками бувають неординарні люди.

Неофрейдистиподіляють суспільство на психічно нормальних людей, не здатних до творчості (уцьому полягає парадокс), а лідерів відносять до невротиків. Багато хто з нихпережив у дитинстві крах надій і в подальшому компенсував комплекс неповноцінностіжорстокою боротьбою за самоствердження і за владу. Історія наводить приклади вособі Робесп'єра, Наполеона, Рузвельта, Сталіна, Гітлера та інших.

2. Визначення лідерства

У політології,навіть за наявності спільності вихідних позицій, лідерство трактуєтьсянеоднозначно, отримує найрізноманітніші характеристики і знаходиться на межікількох наук — політології, психології, економічних теорій, антропології тощо.

Феномен лідерствапрямо пов'язаний з реалізацією влади в тих чи інших масштабах. Але лідерство — цеособливий вид влади, що відрізняється власною специфікою. Лідерство — цеперсоніфікований епіцентр влади, направлений лише в одному напрямку — згоривниз, а носієм виступає не більшість, а одна людина чи група осіб. Тріумвіратчи дуумвірат у Римській імперії, «тройки» в період сталінізму, «колегіальне»управління епохи Хрущова чи Брежнєва — приклади групового чи псевдо груповоголідерства з обов'язковим впливом згори вниз. Заслуговує уваги «колективнекерівництво» в СРСР: після смерті В. Леніна воно в само визначилось"у триголовому вигляді — спочатку його здійснювали Зинов'єв, Каменєв і Сталін,потім — Маленков, Берія, Хрущов, їх змінили Хрущов, Булганін, Мікоян, епоха «застою»висунула нову «трійцю» в особі Брежнєва, Підгорного і Косигіна. КонституціяСРСР 1977 р. підпирала одноосібного лідера; варто згадати, що лідер якобінцівРобесп'єр провів через Конвент закон про пошанування лідера.

Лідерство є не щоінше, як управлінський статус із властивою йому обов'язковою функцією прийняттярішень. Така інтерпретація лідерства обумовлена структурно-функціональнимпідходом до аналізу суспільства як ієрархічно організованої системи соціальнихпозицій і ролей. Винятковість лідерства полягає в здатності спрямовувати іорганізовувати колективну поведінку членів суспільства. Будь-яке рішення лідеразавжди є доленосним, навіть коли воно не дуже масштабне. Рішення президентаСІЛА Ф. Рузвельта в 1933 р. (політика «нового курсу») і рішеннягенсека М. Горбачова у 1991 р. (розпуск КПРС) — рішення-антиподи. Вони однаковорезонували на всі соціальні сфери, але мали протилежний результат.

Лідер В. Ленінзумів переконати своїх колег у 1918 р. піти на принизливий Брестський мир ізнімецькими імперіалістами. Це рішення врятувало більшовицьку революцію відпоразки ззовні.

Політичнелідерство завжди означає вплив на інших людей, причому цей вплив особливий: вінє постійним і здійснюється на всю групу, організацію, суспільство; він єпріоритетним, оскільки характеризується односпрямованістю — від лідера дочленів групи; він спирається не лише на пряме застосування сили, а перш за всена авторитет. Диктатор, який спирається лише на силу, — це не лідер, так самояк і керівник державного рівня, який втрачає свій вплив за вказанимипараметрами. Вплив генсека М. Горбачова почав різко падати після подій уПрибалтиці в 1989 р., хоча він продовжував вірити у свою харизму. Лідерствопрезидента Росії Єльцина наприкінці другого терміну президентства обмежувалосьв основному стінами Кремля, а президент Білорусі О. Лукашенко, незважаючи наопозиційні настрої в столиці, мав міцну підтримку в «глибинці».

Лідерство вполітиці — особливе підприємництво: претендент на статус лідера повинен перш завсе самореалізуватись на політичному ринку, який є конкурентним за своєю суттю.Потенційний лідер «пропонує» обміняти себе у вигляді своїх соціальнихпрограм і способів їх здійснення на легітимність «своїх виборців»,обмін відбувається за схемою: «товар претендента в лідери» — «керівнийпост». Легітимація влади відбувається шляхом реалізації політичноїсуб'єктності мас, тому лідерство є амбівалентним: з одного боку, це якостілідера, а з іншого — волевиявлення електорату.

Лідер реалізуєтакож символічну функцію, він — символ і політичний еталон певної соціальноїспільноти; у першу чергу це стосується загальнонаціонального лідера — монарха,президента в президентській республіці чи прем'єр-міністра в парламентській республіці.Політичне лідерство не передбачає жорсткої і формалізованої системи відносин «панування-підкорення»,властивої політичному керівництву. В цьому аспекті лідерство найбільш явновиявляється в суспільствах перехідного типу, коли структурні перетвореннявимагають чіткого впорядкування поведінки окремих елементів соціальної системи.

У структурілідерства чітко виділяються три головні компоненти — індивідуальні риси лідера,ресурси лідера і ситуація, в якій він діє. Справжнє лідерство — це завждивідповідальність за прийняття і здійснення політичних рішень, а тут повиннівраховуватись два важливі чинники: принцип відносності і компоненти ефективноголідерства.

Зміст принципувідносності полягає в постійній взаємодії мети, засобів і ситуації. В кожнийконкретний момент вони співвідносні один з одним: вибір засобів залежить відситуації, оцінку результату можна зіставити із засобами, а мета співвідноситьсяі залежить від засобів і ситуації. І в цьому вирішальна роль залишається залідером. Раніше розглянуті інтерпретації лідерства дозволяють представити цейфеномен у такому синтезованому визначенні: політичне лідерство є постійний,пріоритетний і легітимний вплив однієї чи декількох осіб, які мають владністатуси, на все суспільство, організацію чи групу.

У цьому визначенніподано узагальнену характеристику лідерства, яка вимагає конкретизації всистемі відносин «лідер — оточення — середовище. Більш повнахарактеристика лідерства міститься в ряді теорій і концепцій, які розкриваютьйого окремі специфічні риси.

3. Теорії і концепції лідерства

Теорія рисґрунтується на з'ясуванні якостей властивих ідеальним героїзованим лідерам. Уцій теорії феномен лідерства пояснюється неординарними особистісними якостямилідера. Набір якостей (інтелект, воля, енергія, цілеспрямованість,організаторські здібності тощо) об'єктивно висувають певну особу на авансценуполітичного життя.

Уфакторно-аналітичній концепції диференціюються індивідуальні якості лідера іособливості його поведінки, пов'язані з досягненням політичних цілей. Лідеррозглядається з двох точок зору — з побутової і політичної; аналіз взаємодіїйого якостей з його цілеспрямованою діяльністю дозволяє з'ясувати ”другуприроду” лідера, його стильові особливості, що важливо для практичної політики.

Найбільшпрагматичною є ситуаційна концепція лідерства. її суть полягає в місткій тезі — »лідер є функція певної ситуації". Тут індивідуальні якості лідеравідходять на другий план, а визначним чинником постають конкретні обставини: політичнакон'юнктура (кризовий чи стабільний розвиток), національно-державна специфіка,тип політичної системи і культури тощо. В цій концепції пріоритетом єобставини, а лідерські якості відносні. Недолік її полягає в приниженні роліактивності лідера і його вміння зорієнтуватись у певній ситуації і виявити себев ній з кращого боку.

Більшобґрунтованими видаються положення теорії конституєнтів, яка розглядає феноменлідерства через оточення, його послідовників і конституєнтів (усіх тих, хтовзаємодіє з лідером і здійснює на нього вплив). Відносини між лідером іконституєнтами формуються і постають у вигляді ланцюжка взаємопов'язанихелементів: конституєнти — послідовники — активісти — лідер. Вони становлятьєдину систему, яка зазнає впливу обставин. Це ніби «віддзеркалена»ситуаційна концепція, оскільки оцінка особистих якостей лідера здійснюєтьсяйого конституєнтами; вони, а більше всього активісти, вроблять" лідера іцим нейтралізують вплив інших чинників. Ситуацію в цьому випадку визначаєоточення лідера.

Психологічніконцепції дають психологічне пояснення лідерства. Згідно з 3. Фрейдом, в основілідерства лежить пригнічене лібідо — переважно несвідомий потяг сексуальногохарактеру. В процесі сублімації він виявляється в прагненні до творчості, втому числі і до лідерства.

Інтерактивнийаналіз є спробою здійснення комплексного дослідження лідерства, він передбачаєврахування чотирьох головних аспектів лідерства: рис лідера, його цільовихнастанов, конституєнтів лідера і системи його взаємодій з конституєнтами. Цейуніверсальний підхід позбавлений недоліків, розглянутих раніше, але навітькомплексне дослідження лідерства не дає цілісної картини цього феномена,оскільки воно є обумовленим конкретно-історичними умовами, типами політичнихсистем тощо.

4. Типи лідерства

Вчення М. Веберапро форми легітимації влади стало джерелом для «класичної» типологіїлідерства. Відповідно до цих форм лідери поділяються на традиційних — вождіплемен, старійшини кланів, монархи — їх авторитет ґрунтується на звичаях,традиціях і віруваннях; раціонально-легальних (рутинних) — лідери, обранішляхом демократичних процедур; харизматичних — наділених, на думку мас,особливою благодаттю, видатними якостями, надзвичайними здібностями, харизмом.

Харизма — це іреальні здібності лідера, і якості, приписувані йому прибічниками, причомуперше досить часто відіграє другорядну роль у формуванні харизми, а остаточнийобраз харизми залежить від політичної фантазії мас. Ідею харизми втілювали всобі Юлій Цезар, Карл Великий, Наполеон, Бісмарк, Ленін, Рузвельт, Ф. Кастро таінші.

Ця типологія єдосить простою і оперативною і не відрізняється вигадливістю: в основу першоготипу покладено звичай і звичку, другого — розум, а третього — віру та емоції.

М. Веберпокладався на харизматичний тип лідерства: харизматик — це генератор оновленнясуспільства в кризові періоди, він здатний подолати опір державної бюрократії вінноваційних процесах. У його теорії плебісцитарної демократії лідер виступаєяк посередник — арбітр між чиновницьким апаратом і масами, у цій теорії нібисинтезуються в узагальненому образі лідера риси раціонально-легального іортодоксально-харизматичного лідерства.

У стабільніперіоди більш ефективним є раціонально-легальне лідерство, яке консервуєісторичні традиції і проводить необхідні реформи.

Американськийполітолог М. Херманн пропонує типологію лідерства, яка ґрунтується на зміннихінтерактивного аналізу і виводить чотири узагальнені образи лідерства: прапороносця,служителя, торговця і пожежника.

Лідерів-прапороносціввідрізняє власне бачення дійсності, у них є свій проект, заради здійсненняякого вони часто прагнуть змінити систему. Лідер сам визначає характерпроцесів, їх темпи і формує політичну проблематику, оскільки відрізняєтьсявисокою індивідуальною компетентністю.

Лідер-служительвиступає в ролі виразника інтересів своїх прибічників, у цьому випадку самівиборці формулюють ті завдання, які стають центральними для лідера.

Лідер-торговецьмає здатність переконувати, тому конституєнти «купують» його плани чиідеї і залучаються до їх здійснення. У цьому випадку лідерство ґрунтується навзаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Особливого значеннянабуває стратегія, до якої він вдається, щоб досягти підтримки своєї політики.

Лідери-пожежникизаймаються «гасінням пожеж», тобто реагують на ті проблеми, якінавколишнє середовище висуває до їхніх конституентів. Подібні лідеривідгукуються на породжувані ситуацією події і проблеми. їх дії визначаютьсянасущними вимогами моменту.

На практицібільшості лідерів притаманні риси всіх чотирьох типів лідерства в досить різнійпослідовності і поєднанні. Найбільш оптимальним, очевидно, є поєднання якостейлідера прапороносця і лідера-торговця, які доповнюють один одного.

Польськийполітолог Є. Вятр типологізує лідерів за такими критеріями:

ставлення доідеології власного руху; це дозволяє виокремити два «чисті» типи — лідера-ідеологаі лідера-прагматика, однак переважна більшість знаходиться між ними;

ставлення довласних прибічників; тут вирізняються лідер-харизматик і лідер-представник; першийформує, а другий виражає волю своїх прибічників;

ставлення досуперників; тут виступають лідер-угодовець і лідер-фанатик; перший прагне дознаходження компромісних рішень, другий — до загострення конфлікту, знищеннясуперника за будь-яку ціну;

спосіб оцінкидійсності; залежно від спроможності лідера до переоцінки раніше сформульованихположень визначаються відкритий лідер ї лідер-догматик.

Ця типологія єдосить умовною, оскільки має полярний характер, без урахування проміжних типівлідера. На наш погляд, набагато важливіше провести аналіз соціально-історичнихумов, що формують суспільну потребу в конкретному типі лідера. Детермінуючимичинниками появи того чи іншого лідера є:

стансоціально-класової структури суспільства, переважання в суспільствіполяризованих верств (надбагатії, люмпени, маргінали тощо);

наявність певнихцінностей в генетичному коді суспільства;

укоріненнядемократичних норм і цінностей;

співвідношеннядіючих субкультур і якість політичної соціалізації;

ефективністьпартійної системи;

статус держави всистемі міждержавних відносин.

Аналіз свідчитьпро те, що найбільш поширеними є демократичний (ліберально-демократичний),авторитарний, харизматичний і тоталітарний тип лідерства.

За змістом ісоціальною результативністю діяльності також виділяють цезаристський,плутократичний, популістський і професійний типи лідерства. Перший втілює всобі необмеженість влади; другий презентує найбагатші верстви; третій єдиктатором по суті, завуальованим доброзичливими патерналістськими мотивами(загравання з масами); четвертий — глобальний стратег, інтелектуал, мораліст,гуманіст; цей тип оцінюється найбільш високо.

5. Лідери і стиль поведінки

Класифікаціїлідерів за стилем поведінки приваблюють своєю можливістю прогнозувати імовірнідії керівників і певною мірою осягнути логіку їх повсякденної діяльності. Безперечнуунікальність мали стилі Б. Леніна, Й. Сталіна, М. Хрущова, Л. Брежнєва, Ю. Андропова.Характерними рисами вирізняється стильова манера М. Горбачова, Б. Єльцина, Г. Зюганова,В. Жириновського та інших.

«Перші» політичніособи — це реальна даність, і всі особливості і вади лідера є неминучоюреальністю на весь термін його повноважень. Але, визначивши укорінений стильповедінки претендентів на „перші ролі” в державі, можна внести корективи впередвиборчі баталії і зорієнтувати електорат у прийнятному для здоровогоглузду напрямі.

Політична наукатрадиційно виділяє п'ять політичних стилів за ступенем домінування тих чи іншихякостей: параноїдальний, демонстративний, компульсивний, депресивний ташизоїдальний. В історії зустрічались лідери, які поєднували декілька стилів. Параноїдальномустилю відповідає тип лідера «розпорядника-патрона». Такій особистостівластиві помисливість і недовіра не лише до опонентів, але й до найближчогооточення, невгамована жадоба влади і «жорсткий» контроль над усімасуб'єктами політики. Дії такого лідера підвладні емоціям і не завждиузгоджуються із законами логіки. Такі політики абсолютизують істинність своєїособистої політичної позиції і органічно не здатні на компромісні рішення. Ментальністьтакого лідера має дихотомічний характер, тобто політична реальністьрозглядається ним через крайності: «наші» — «не наші», «друзі»- «вороги». Таке мислення обертається постійною маніпуляцієюпідлеглими, нагнітанням інтриги в «коридорах влади», генеруваннямконфліктів між підлеглими і наближеними з метою нейтралізації згуртованоїопозиції.

Соціальнанебезпека такої особистості особливо відчутна в суспільствах, позбавленихусталених демократичних традицій і з перевагою підданської політичної культури.Цей лідер, з одного боку, створює в суспільстві атмосферу загальноїпідозрілості і розкладає його «рецептурою» своєї поведінки, а зіншого боку — здатний силовим тиском реалізувати за найкоротший термін своїстратегічні настанови. Представниками такого стилю є Іван Грозний, Наполеон,Павло І, Й. Сталін.

Демонстративнийстиль першим описав Е. Парего. Він згадує такий вид «залишку», як "інстинкттовариськості" (потреба лідера у визнанні з боку керованих ниморганізацій, партій тощо). В синтезі з іншим «залишком» — «потребоюв демонстрації власних почуттів» — цей інстинкт набирає форми політичного «артистизму»лідера, гри " на публіку", бажання зняти дивіденди пошанування,залучити на свій бік афекти натовпу. Його поведінка передбачувана, оскільки «керується»хвилинними симпатіями підлесників і мітинговою лояльністю. Це емоційно залежнаособистість, критика на її адресу виводить її з рівноваги, що обертаєтьсянестабільністю політичних акцій.

Представники цьогостилю не схильні до копіткої і плідної політичної роботи і не мають належноїполітичної витривалості, їх дії ефективні лише в ситуаціях психологічногодискомфорту і здатні «заряджати», але не прагматизувати власнуенергію в конструктивне русло. «Артисти» найчастіше з'являються впереломні епохи на їх початковій стадії, коли ще не розпочато творчу роботу. Доних можна віднести О. Керенського, Л. Троцького, Р. Рейгана (М. Горбачов — цеособливий випадок, оскільки «артистизм» тут поєднується зкомпульсивністю).

Компульсивнийстиль є характерним для лідера, який робить ставку на безумовний постійнийуспіх, незалежно від можливостей. Спрямованість на досягнення успіху за всякуціну пов'язана з надмірним догматизмом у дрібницях, фанатичною прихильністю дорегламентації діяльності, відсутністю гнучкості в мисленні і діях. Для «відмінника»політика — це тріумфальна хода, тому невдачі та екстремальні ситуації можутьвивести його зі звичної рівноваги і навіть ввергнути в паніку. Сам жертвапозірного успіху, він може зробити жертвою все суспільство, навіть при щиромубажанні ощасливити всіх громадян. М. Горбачов і Л. Брежнєв при їх зовнішнійвідмінності є представниками саме цього стилю лідерства.

Депресивний стильхарактеризує лідерів, позбавлених самостійного політичного обличчя і чіткогоплану дій, які пасивно йдуть за плином подій; вони сповнені песимізму,безвільні і насилу несуть вагу державних обов'язків. Вони можуть покладатись насумнівні авторитети випадкових людей, як це сталось в епоху правління Миколи IIРоманова, «Распутінщина» виявила недієздатність останнього монархацієї династії.

Шизоїдальний стильдоповнює депресивний. І представником такого стилю є лідер — «одиночка»,самоізольований від участі в конкретній політиці, який обирає позиціюстороннього спостерігача і перекладає відповідальність на інших. Він вичікує,але статус лідера примушує його зробити вибір і об'єднати свої зусилля зякимось рухом. Політичний «апетит» такого лідера посилюється в мірурозширення владних повноважень. Ці характеристики властиві політичній біографіїВ. Леніна і якоюсь мірою В. Єльцину на останньому етапі президентства.

6. Культ особи

Стильовіособливості лідерів неминуче пов'язані з таким неординарним феноменом, як культособи. Політичній історії відомі декілька різновидів цього одіозного явища.

Культ особивиникає з культу влади, а зловживання владою передбачає ряд ступенівпослідовного погіршення її суті:

доступ до ресурсіввлади потенціально містить у собі імовірність зловживань;

у процесіреалізації влади в її носія посилюється переконання в цілеспрямованості ісоціальній корисності здійснюваних ним акцій;

звеличання наадресу носія влади знижують тим самим рівень оцінки його діяльності;

применшеннязначущості мети неминуче «розводить» її з лідером; мета переміщуєтьсяна другий план інтересів лідера;

безкарність ібезконтрольність породжують у носія влади почуття власної незалежності івищості над підлеглими.

Таким чином, уцьому ланцюзі логічно поєднуються суб'єктивна схильність лідера досанкціонованої ним «сакралізації» власної влади. Однак культ особи «нагорі»може виникнути лише на культі безособовості «внизу». Розглянемо це наприкладі СРСР.

У РадянськомуСоюзі передумови культу лідера формувались віддавна, помалу і непомітно; тяжіннядо політичної єдиноначальності стало соціокультурним архетипом і булозакріплене номенклатурно-апаратною системою. Політичні настанови номенклатуритак чи інакше вели до визнання необхідності вождя і возвеличення йогодіяльності. На формування такого роду авторитарної настанови впливають:

Особливостіісторії Росії. В ній майже немає прикладів конструктивного розвитку держави безавторитарної влади (Олександр Невський, Іван Грозний, Петро І, Й. Сталін). Смутав країні ототожнювалась зі слабкими лідерами. Виникло стереотипне сприйняттялідера-вождя: він завжди за народ проти певної проміжної верстви — бояр,дворян, інтелігенції, офіцерства тощо. Більш того, лідер бачить далі, розумієбільше, ніж уся народна маса, приймає безпомилкові рішення.

Стереотипипатріархальної культури. Навколишній світ сприймається в спрощеній або вускладненій формі. В першому випадку приймається оцінка всіх категорійнаселення як «своїх — чужих», «бідних — багатих» тощо. Якщосоціальний світ такий простий, то складна система управління виявляється зайвою:всі повинні чесно працювати, а лідер (вождь) — керувати. В цьому нехитрамудрість, але вона не викорінена до цього часу. В другому випадку складний світстає недоступним для слабкого інтелекту простих людей, тому краще покластись навождя, який завжди знає, що треба робити (це передумова створення політичноїхаризми).

Неприйняттярізноманітності, прагнення до одноманіття. Це веде до централізації, оскількицентр породжує максимальну одноманітність і персоніфікує в одній особі доступнісприйняттю мас ідеали.

Деіндивідуалізаціялюдини, яка виростає з відповідного виховання за принципом «не висовуйся».

Дезорієнтаціявідносно групової належності, нездатність соціально організовуватись заінтересами з подібними до себе.

Психологія мас урізних країнах легко сприймає ідеї культу за відповідної маніпуляції їхсвідомістю. У СРСР ідеалізоване сприйняття образу вождя доповнювалось нечуваноюфальсифікацією соціального життя, причому період фальсифікації виявився довшимза період терору.

Складовіавторитету лідера і культу лідера мають неоднакові й різні джерела.

Складовіавторитету лідера:

масово-популістськаопора;

легітимація владиза рахунок її реальної легітимності;

ідеологія "єдностінації";

політикаконсенсусного типу, пошук співробітництва з опозиційними силами.

Складові культулідера:

апаратна,ієрархічна, номенклатурна опора;

маніпуляціязаконністю чи узурпація влади;

соціальнадемагогія в широкому діапазоні, жонглювання лозунгами;

політика репресійі пригнічення опозиції.

Культ особи якспецифічний тип влади руйнує зв'язки у взаємодії: класи — партії (партія),партія — апарат, апарат — вождь; закон (законність) — публічна влада; свобода — громадянин.

У результатіз'являються «абсолютні громадяни», зомбовані "ґвинтики"гігантського механізму персоніфікованої влади.

Культ особи, окрімконкретно-історичних різновидів, представлений двома основними типами — харизматичнимі бонапартистським. Харизма — це інтелектуальна унікальність лідера, виражена внайвищому експертному професіоналізмі, доповнена глобальним мисленням і високоюморальністю. Бонапартизм — це завжди маневр, лавірування між основними класамита інтересами, фактичне служіння плутократії, соціальна і навіть правовадемагогія, реальна опора в силових структурах (армії, політичній поліції тощо).

Російськийрелігійний філософ і державознавець І. Ільїн провів розмежування міжнаціональним лідером (вождем) і партійним лідером (ватажком): першийпереймається духом цілого, а не частковим і особистим, він політичнодалекоглядний, знає, що робити і діє в ім'я надособового, не потребуєчужоземних ідеологій та ін. Другий переймається вузькопартійними турботами,надміру піклується про частковості, займається політикою з метою влаштуваннякар'єри, виявляє ідеологічну безпорадність, звертається до чужоземнихідеологічних зразків тощо. Думка І. Ільїна цілком зрозуміла: партійний лідербудь-якого масштабу поступається загальнонаціональному лідеру своєюпартійно-ідеологічною зашореністю і служінням особисто-приватному. Інакшекажучи, значущість лідера визначається обсяголі його функціональності,конструктивності та ефективності, направленої на реалізацію загальнозначущого.

7. Функції лідера

Нерівнозначністьсоціальних ролей лідера і його конституєнтів покладає на нього відповідальністьперед громадянами. За аналогією з політичним процесом функції лідера можнаподати у вигляді певних ступенів (фаз) у його діяльності. Американськийполітолог Р. Такер виділяє три фази-функції лідера, вони взаємопов'язані івзаємодоповнюються:

діагностична: конституєнтиочікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки ситуації в групіі суспільстві;

наказова(політико-формуюча): на цій фазі лідери визначають політичну стратегію, тобтоспрямування дій в інтересах групи чи суспільства, яке буде розв'язуватипроблемну ситуацію;

мобілізуюча(політико-здійснююча): на цій фазі лідери отримують соціальну підтримку власноїоцінки соціальної ситуації і визначеного плану дій та мобілізують бюрократію імаси на реалізацію своїх цілей.

До функційоперативно-змістовного характеру відносяться:

інтеграціясуспільства навколо загальнонаціональної ідеї і загальнодержавного інтересу,загальногромадської мети і цінностей; лідер є еталоном політичної вірності цимзавданням;

прийняттяоптимальних політичних рішень, у цьому полягає соціальне покликання лідерів ілегітимне виправдання їх перебування в керівництві;

здійсненнязахисної політики, захист громадян від беззаконня і посягань бюрократичногоапарату та чиновництва, арбітражно-патронажне посередництво; на практиці вононе завжди

реалізується, алевід лідера постійно очікують опікунського втручання в конфліктних ситуаціях;

ідеологічнаінноваційна творчість, вона варіюється за своїми масштабами залежно відкатегорії лідера і випливає з необхідності комунікації з масами в умовахмінливої політичної кон'юнктури;

«енергетичнапідзарядка» суспільства на проведення перетворень, ініціювання оновлення,генерування оптимізму, мобілізація мас на реалізацію реформ (у цій функціїінтегровано декілька інших);

легітимаціясоціального ладу, ця функція властива лідерам в авторитарних і тоталітарнихрежимах; дослівно «узаконювання» ладу, коли певний політичний режимне може знайти свого виправдання в демократичних формах і процедурах, унаціоналізмі чи історичних традиціях, тоді він змушений відшукувати його вособливих якостях своїх лідерів: створення харизми в цьому випадку відіграєслужбову, допоміжну роль.

Функції лідерівзалежать від ступеня зрілості всіх підсистем суспільства, від рівня культуринаселення, від типу політичного режиму та від індивідуальних якостей лідерів. Зрілегромадянське суспільство, яке відрізняється високим ступенем розподілусоціальних і політичних ролей і функцій, різко зменшує можливості доступу довладних статусів і постів випадкових осіб, політиків-непрофесіоналів.

8. Політичне лідерство в Україні

В Україні змішанаформа правління і лідер країни не поєднує у своїй особі функції президента іпрем'єра, В країні немає партії, яка б однозначно претендувала на лідерство, аполітична система функціонує в змішаному режимі, який «вбирає» в себериси шести-семи режимів. У суспільстві повільно і болісно утверджуєтьсянаціонально-державна ідеологія. В державі є політичні сили, які виступають жфедералізацію країни, при цьому роблять наголос на специфіці регіонів. Значначастина законодавців прагне реалізувати ідею «слов'янської федерації».В суспільстві превалюють відносини конфлікту в усіх його проявах, консенсуснийрозвиток є постійною мрією політиків центристського напряму. У зв'язку з цимвиникає закономірне питання про тип політичного лідера (лідерства), здатного вйого конкретному втіленні стати гарантом творчого входження країни «руслонормальної життєдіяльності.

Цей тип в окремихрисах наведений в раніше розглянутих класифікаціях і різновидах лідерства, алереалії країни вимагають конкретизації і виведення такого типу із сукупностікон'юнктурних чинників. В умовах гетерогенної політичної культури таідеолого-ціннісної поляризації можлива поява таких лідерів — формальних інеформальних:

»державник",орієнтований на національно-державні цінності, відстоює «кольори»республіки в міждержавному просторі і створює передумови для нормальноївзаємодії «громадянське суспільство-держава»;

"інтегратор"- антипод «державника», вбачає у створенні «слов'янськоїфедерації» оптимум інтегрального зв'язку трьох слов'янських народів, єдосить ефективним як керівник, але досить далекий від ідеологіїнаціонально-суверенного державного будівництва;

«миротворець»- лідер, який виходить у внутрішній політиці з необхідності досягненнямакроконсенсусу, але через обмеженість у ресурсах здатний досягти своєї метилише в незначному соціальному просторі, на рівні галузей, груп і колективів(цей тип дуже близький до типу «пожежника» за типологією М. Херманн);

«жорсткийадміністратор» — володіє апробованою технологією адміністрування; йогорішення не обговорюється, але він не сприймається як диктатор, оскільки діє вмежах закону; в суспільстві цінується його адміністративний педантизм іособиста захопленість конкретикою управління;

«молодийрадикал» виражає настрої та інтереси молоді і частини дорослого населення,настроєний на рішучі зрушення в окремих ланках політико-економічного механізмукраїни, але не прагне докорінних змін усіх політичних та економічних структур;

«обережнийпрагматик» — за багатьма критеріями є протилежністю «молодомурадикалу», але більш ефективний за рядом показників, зокрема «заобсягом втручання» у сфери, що модернізуються: він послідовно і комплексновпроваджує зважену політику, готує ґрунт для наступних реформ; це лідер «проміжний»,але необхідний;

«реформатор»- лідер, який синтезує в собі позитивні якості націонал-радикала,адміністратора і прагматика; це вищий тип лідерства в «проблемній»країні; він зазнає менше нападів з боку опонентів — і «лівих», і «правих»;за методологією політичної дії він є центристом і йде на ситуаційне блокуванняз усіма силами" які зацікавлені в стабільності суспільства; цесоціал-демократичний тип лідера;

«апологетсоціалізму» має у своєму розпорядженні стабільних конституєнтів іелекторат, його суспільний ідеал є однозначним і не підлягає ніякиммодифікаціям; на вербальному рівні він може жонглювати соціал-демократичнимигаслами, але як лідер-служитель він жорстко «прив'язаний» до своїхвиборців і своєї партії, тому його політичний діапазон обмежений, у нього вкрайвузький обрій співпраці з опонентами і нейтральними силами.

Така типологія неє умоглядною: згідно із законом відповідності типу політичного лідера рівнюполітичної соціалізації і політичної культури в Україні можуть з'явитись лідеритакого типу.

Список використаної літератури

1.        Бебік В.М. Базові засади політології: історія,теорія, методологія, практика. — К., 2000.

2.        Бодуен Жан. Вступ до політології. — К., 1995.

3.        Зеркин Д.П. Основы политологии. — Ростов-на-Дону, 1996.

4.        Мангейм Дж.Б., Рич Р.К. Политология: Методы исследования. — М., 1997.

5.        Мельник В.А. Политология. — Минск, 1996.

6.        Политология: Учеб. пособ. для техн. университетов /Под ред. М.А. Василика.3-е изд. — СПб., 2000.

7.        Політологія/А. Колодій, В. Марченко, Л. Климанська,Я. Комина; За наук. ред.А. Колодій. — К.,2000.

8.        Холод В.В. Лекції з політології: Навч. посіб. –2-ге вид., — Суми: ВТД „Університетська книга”, 2003. – 408с.