Реферат: Політичне лідерство

Політичнелідерство. Роль лідерства в умовах армії.

Існування політичних еліт найвиразніше проявляється в політичномулідерстві, яке полягає в тому, що окремі особи відіграють у політиці провіднуроль, здійснюють переважний вплив на інших людей – громадян, виборців чи членівполітичної організації. У кінцевому підсумку влада – це влада лідерів, хочавони й намагаються діяти від імені народу. Народовладдя у його, так би мовити,чистому вигляді неможливе в принципі.

Лідерство відображає об’ктивнунеобхідність в організації спільної діяльності людей. Суспільний характер іподіл праці передбачають узгодженість індивідуальних трудових зусиль людей. Цюфункцію щодо упорядкування діяльності людей та управління суспільними процесамиі здійснюють лідери. Тому лідерство існує скрізь, де є групова, колективнадіяльність

Феномен лідерства вивчають різні науки. Так, психологія досліджуєособливості особи лідера. Соціологія розглядає лідерство в соціальній системі. Соціальнапсихологія вивчає лідерство як процес взаємодії соціальних і психологічних чинників,досліджує його механізми, розробляє методи відбору, навчання, висуваннякерівників залежно від характеру групи чи організації. Політологія розглядаєлідерство як феномен політичного життя суспільства, досліджує його місце всистемі владних відносин, механізми формування і функціонування, а також розробляєпрактичні рекомендації.

Політичне лідерство як суспільнеявище.

Лідерами (англ. leader – ведучий, керівник) називають тих, хто перебуває попереду, впливає наінших для інтеграції групової діяльності з певною метою або очолює яку-небудьорганізацію чи рух. У загальному вигляді лідер може бути визначений як „особа,здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої назадоволення інтересів даного співтовариства”. Відповідно лідерство визначаєтьсяяк „один із механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частинасоціальної групи виконує роль лідера, тобто об’єднує, спрямовує дії всієїгрупи, яка приймає і підтримує його дії”.

Політичне лідерство є одним із різновидів лідерства взагалі. Воно можебути визначене як „процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальноювладою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певнуйого частину), котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владнихповноважень і прав”. Політичне лідерство є вищим рівнем лідерства взагалі,оскільки воно відображає владні відносини в суспільстві на найвищоу – державно­му– рівні.

Щодо визначення самого феномену політичного лідерства серед науковцівособливих розбіжностей немає. Складніша ситуація з визначенням політичноголідера. Традиційно він визначається як „глава, керівник політичної партії,громадської організації тощо”. Це визначення чітко говорить про те, що лідерамиє керівники політичних партій і громадських організацій. Однак така йогоконкретність породжує низку питань. Чи є, скажімо, лідером глава держави, якийне очолює політичну партію? Якщо обраний на загальних виборах президентдержави, безперечно, виступає загальнонаціональним політичним лідером, то чи єним монарх, що успадковує владу, або генерал, який став президентом у результатіздійсненого ним воєнного перевороту? А якщо такий генерал припинив громадянськувійну в країні і привів її економіку від глибокої кризи до процвітання?Залишається нез’ясованим і питання про те, чиє політичними лідерами члени парламенту, депутати й керівники органів місцевогосамоврядування. Скажімо, чи може вважатися політичним лідером сільський голова,обраний на цю посаду жителями села?

У пошуках відповідей на ці й подібні запитання будемо виходити насампередіз того, що немає жодних підстав вважати політичними лідерами лише керівниківполітичних партій і громадських організацій. По-перше, тому, що політичнелідерство виходить за межі політичних партій і громадських організацій і можеіснувати в неформальних об’єднаннях, на місцевому, регіональному йзагальнонаціональному рівнях, причому незалежно від партійності лідерів.По-друге, тому, що далеко не всі громадські організації є суб’єктами політики, а їхні керівники – політичними лідерами. Політичнелідерство постійно є лише в громадсько-політичних об’єднаннях: молодіжних,жіночих, професійних спілках тощо, а в неполітичних громадських організаціяхвиявляється лише ситуативно – тоді, коли вони, взаємодіючи з політичнимиінститутами, виступають як групи інтересів.

Вивівши феномен лідерства за межі політичних партій ігромадсько-політичних організацій та рухів, потрібно конкретизувати ознакилідерства й лідера як особи (чи групи людей), яка консолідує зусилля оточення таактивно впливає на нього для досягнення певних цілей.

Лідером може бути лише та особа, яка користується авторитетом середоточення, виправдовує їхню довіру. Механізм реальної влади спирається або наповноваження суб’єкта, або на його авторитет,чи на те й інше разом. Влада, заснована на повноваженнях, передбачає обов’язкове підкорення суб’єкту, зумовлене наявністю у ньогоправа й можливості примушувати. Усі повноваження зазвичай відображені взаконодавчих актах і посадових інструкціях, їхній обсяг визначається місцемсуб’єкта в ієрархії політичної влади і не залежить від індивідуальнихздібностей тієї особи, яка його посідає. На відміну від повноважень авторитетдає змогу здійснювати владу без примусу, впливом самої особи суб’єкта.

Лідерство, отже, є виявом не авторитету влади, а влади авторитету.Оскільки лідера створює авторитет, він ніким офіційно не призначається і навітьне затверджується. Лідерство фіксує такі морально-психологічні відносини міжсуб’єктом і об’єктом політики, суть яких полягає у свідомому й добровільномупідкоренні лідеру всіх тих, хто за ним іде. Визнання авторитету лідераоточенням та добровільне підкорення йому є однією з основних ознак лідерства.

Зазначене дає можливість з’ясувати співвідношення між лідерством і керівництвом у політиці. В їхмежах здійснюється практично однаковий процес розвитку суб’єкт-об’єктнихвідносин, коли в суспільстві існують відносини підкорення і один суб’єкт маєможливість впливати на інших. Керівництво й лідерство розрізняються міроювикористання авторитету. Під керівництвом розуміють управління, якездійснюється в межах офіційних повноважень, виконання волі керівникавідбувається завдяки його владі.

На відміну від керівництва лідерство – це вплив особистого авторитетулідера на свідомість і поведінку певної спільності людей на базі їхніхцінностей і норм життєдіяльності. Політичний керівник, який не користуєтьсяавторитетом, не є лідером, хоч би яку високу посаду він обіймав. Водночасполітичним лідером може бути й така особа, яка формально не обіймає керівнихпосад ні в політичних партіях чи громадсько-політичних організаціях, ні ворганах державної влади, але здобула визнання своєю політичною діяльністю,наприклад боротьбою за демократію, права людини, державну незалежність тощо.

Оскільки лідерство передбачає визнання авторитету тієї чи іншої особи,слід визнати наявність відносин лідерства між кандидатом у депутати і йоговиборцями під час виборів до представницьких органів державної влади та органівмісцевого самоврядування. Здебільшого це лідерство має ситуативний характер іпісля виборів зберігається лише в тому разі, коли депутат активно працює звиборцями свого округу, зміцнює свій авторитет, домагається переобрання. Усистемі владних відносин між органами місцевого самоврядування і громадянами політичнимилідерами в масштабах відповідних територіальних громад на момент їх обрання, ав подальшому – залежно від збереженняавторитету є, наприклад, сільський голова, мер, губернатор тощо.

Сам факт обрання їх на відповідніпосади означає визнання виборцями їхнього лідерства.

Немає жодних підстав обмежувати політичне лідерство лише вищимкерівництвом держави та лідерами політичних партій і громадсько-політичнихорганізацій. Феномен лідерства буває на всіх рівнях політичних відносин – відвищих органів держави до органів місцевого самоврядування, а також всерединіполітичних партій і громадсько-політичних організацій як узагальнонаціональному, так і в регіональному масштабі.

У політології існує кілька підходів до пояснення природи політичноголідерства. По-перше: лідерство розглядається як вплив на інших людей. Такийвплив має ряд особливостей: по-перше, він мусить бути постійним; по-друге,вплив має здійснюватися на все оточення лідера, яким залежно від масштабулідерства може бути група, організація, соціальна спільність чи суспільство вцілому; по-третє, політичного лідера відрізняє явна перевага у впливі порівняноз впливом інших осіб; по-четверте, вплив лідера спирається на його авторитетабо принаймні на визнання правомірності його керівництва.

По-друге: феномен політичного лідерства пояснюється на основі структурно-функціональногопідходу. Суспільство розглядається як складна, ієрархічно організована системасоціальних позицій і ролей, а лідерство – як управлінський статус, керівнапосада, становище в суспільстві, пов’язане з прийняттям владних рішень,організацією колективних дій. У теорії політичного менеджменту й маркетингулідерство розглядається як своєрідне підприємництво, здійснюване на,специфічному – політичному ринку. Як наекономічному ринку виробник пропонує споживачеві товар в обмін на, гроші, так іна політичному ринку лідер в обмін на керівну посаду в державі пропонуєвиборцям специфічний товар –програму, способи вирішення тих чи інших суспільних проблем, конкуруючи зіншими претендентами на лідерство. Кожен із цих підходів розкриває певний аспектполітичного лідерства.

Загалом політичний лідер може бути визначений як авторитетна особа, яказдійснює переважний вплив на інших людей з метою інтеграції їхньої діяльностідля досягнення і спільних політичних та інших цілей.

Існує кілька концепцій політичного лідерства. Основними з них є концепціїрис, ситуативна, послідовників і психологічна. Першою виникла у XIX ст. концепція (теорія) рис, якасклалася на основі аналізу ролі видатних осіб в історії. Засновник –англійський психолог Френсіс Гальтон (1822-1911). Згідно з цією концепцієюлідерство с результатом наявності у лідера певних психологічних і соціальнихрис. На основі аналізу історичних постатей вчені намагалися з’ясувати набір обов’язкових чи бажаних рис особи лідера.Було зібрано великий фактичний матеріал. Серед рис, притаманних політичнимлідерам, називались, зокрема, гострий розум, тверда воля, енергійність,компетентність, організаторські та ораторські здібності, готовність брати на себевідповідальність тощо. Проте з’ясувалося,що таких рис, які були б притаманними лише політичним лідерам, немає. Чим докладнішимставав перелік рис лідера, тим точніше він збігався з повним наборомпсихологічних і соціальних рис особи взагалі. З’ясувалося, що різним лідерам можуть бути властиві йпротилежні риси. Навіть такі, здавалося б, необхідні для лідера властивості, якрозум, сила волі, принциповість тощо, виявилися небезсумнівними. Деякі вченідоводили, що лідерами стають не вольові й принципові особистості, здатні протистояти швидкоплинниммасовим настроям, а ті, хто потакає масам, йде у них на поводу.

В процесі розроблення концепції рис з’ясувалося, що набір рис лідера значно відрізняється залежно відісторичних епох та особливостей конкретних держав. А досліди з різнимиекспериментальними групами засвідчили, що лідери одних груп зовсім невизнаються такими в інших групах. Це спричинило появу на доповнення теорії рисіншої концепції витоків політичного лідерства – ситуативної.

Ситуативна концепція виходить з ідеї відносної множинності явищ лідерстваі трактує його як функцію ситуації. За цією концепцією причина лідерстваполягає не в індивіді та притаманних йому рисах, а в тій ролі, яку він маєвиконувати за конкретних обставин. Саме обставини визначають вибір лідера тайого поведінку. Позиції і дії лідера, прийнятні в одних ситуаціях, єнепридатними для інших ситуацій.Американський психолог А. Голднер пише: „ситуаційний підхід переваг невідображає, якості особистості відіграють важливу роль, але в одній ситуаціїособистість стає лідером, а в іншій – ні”.

У межах ситуативної концепції деякі вчені доходять висновку про те, що всучасному суспільстві лідером може виступати безпринципна людина, яка єфункцією ситуації, керівником, що підкоряється обставинам. Очевидно, що коликонцепція рис абсолютизує значення індивідуальних якостей лідера, то ситуативнаконцепція, навпаки, перебільшує значення обставин. Вона недооцінює рольлюдської активності в політичному процесі, позбавляє лідера самостійного значенняу функціонуванні політичної системи.

Ще одним поясненням витоків політичного лідерства є концепціявизначальної ролі послідовників (конституентів). Вона трактує лідерство якособливий тип стосунків між керівником і послідовниками. Феномен лідерства пояснюєтьсянаявністю у лідера послідовників, а в ширшому плані конституентів, тобто всіхсуб’єктів політики, які взаємодіють з одним лідером і впливають на нього:активістів, прихильників, виборців тощо. На перший план концепція послідовниківвисуває аналіз не самих лідерів чи об’єктивної ситуації, а потреб та інтересівоточення лідера, його послідовників. Вважається, що аналіз складу послідовниківбагато в чому допомагає зрозуміти й передбачити політичну поведінку лідера.Сприймаючи лідера й ситуацію, послідовники в кінцевому підсумку визначають абозаперечують саме лідерство, група сама вибирає такого лідера, який їївлаштовує. Причина лідерства, отже, корениться не в самому лідері, а впсихології і запитах його послідовників.

Послідовники водночас перебувають під безпосереднім впливом лідера.Взаємодія лідера з послідовниками – це двосторонній рух. Лідери мають змогу значною міроюзмінювати свою соціальну опору. Самостійність лідера стосовно послідовниківпрямо залежить від характеру політичного устрою, ступеня концентрації влади вруках керівника, від політичної культури суспільства в цілому.

Концепція послідовників визначає лідерство через ставлення оточення досамого лідера. Вона розглядає лідера та його конституентів як єдину систему.При цьому відносини між лідером і конституентами виступають у вигляді рядувзаємопов’язаних ланок: конституенти – послідовники – активісти – лідер. А це свідчить про те, що вдемократичних державах претенденти на лідерство, керівні посади можутьрозраховувати на успіх лише у разі збігу їхнього іміджу з очікуваннями непросто найближчого оточення чи навіть послідовників, а більш широкого загалу – конституентів. Водночас прихильникиконцепції послідовників вважають, що визначальна роль оточення справляє налідера негативний вплив, примушуючи його йти на поводу у натовпу. У цьому вонивбачають основну причину відсутності у наш час таких видатних особистостей, якідіяли в минулому.

Важливим способом пояснення витоків лідерства є його різноманітніпсихологічні інтерпретації. Психологічна концепція лідерства доводить, що воснові суспільного життя лежить людська психіка. Вона є керівною і визначальноющодо інших явищ людського буття. Людина за своєю природою є егоїстичною івладолюбною істотою, прагне до панування над іншими людьми, її дії визначаютьсяволею до влади (Ф. Ніцше), підсвідомими сексуальними інстинктами (3. Фрейд) абоіншими психічними мотивами. Слідом за 3. Фрейдом деякі дослідники вважаютьлідерство виявом невротичного стану особи лідера і навіть певним видомбожевілля. Вони посилаються на те, що невротиками були такі відомі політичнідіячі, як Наполеон, Робесп’єр, Лінкольн, Рузвельт, Гітлер, Сталін та ін. Послідовники3. Фрейда поділяють суспільство на психічно нормальних людей, буцімто нездатних до творчості, і маніяків, психопатів, які нібито стають лідерами. Вонидоводять, що орієнтованими на лідерство людьми рухає почуття вини, й такі людишукають полегшення шляхом викриття інших. Або що лідери були в дитинствіпригніченими чи пережили крах багатьох надій і компенсують комплекснеповноцінності жорсткою боротьбою за самоутвердження і владу.

Очевидно, що концепції Ф. Ніцше та 3. Фрейда описують причини винятковихвиявів лідерства. Політичні лідери здебільшого й справді відрізняютьсяособливим психологічним складом. Однак ці особливості далеко не завжди пов’язані з якимись психічнимианомаліями. Як стверджують психологи, всі люди поділяються на дві категорії:для одних характерна підвищена самоідентичність, а для інших – понижена. Першізазвичай високої думки про себе, енергійні, впевнені у собі, легко йдуть наризик, відкрито діляться своїми планами тощо. Другі, навпаки, оцінюють себенижче від своїх реальних можливостей. Вони схильні до самоаналізу, зазвичайпасивні, обережні, уникають самостійних дій і рішень.

Лідери є в основному людьми з підвищеною самооцінкою. Для багатьох із ниххарактерне відчуття необхідності власного керівництва іншими людьми. Вонипрагнуть завжди бути попереду, брати на себе функції лідерства з власноїініціативи. Значно рідше роль лідера делегується їм оточенням.

Лідерами є не мислителі, а люди дії. Цим пояснюється, зокрема, те, щосерйозні вчені не стають хорошими політичними керівниками. Професійнадіяльність ученого пов’язана з розмірковуваннями, сумнівами щодо істинності тихчи інших теоретичних положень, невпевненістю в очікуваних результатахдослідження, нерішучістю, він ніколи не сприймає очевидне за істинне тощо.Політичний лідер має відкинути будь-які сумніви, бути впевненим у собі,рішучим, не надавати особли­вого значення негативним наслідкам своїх дій тощо.

Очевидно, що кожна з концепцій витоків політичного лідерства незаперечує, а доповнює інші, розкриває якусь сторону цього суспільного феномену.Лідерство є одночасно і функцією ситуації, і породженням послідовників, ірезультатом наявності в особи лідера певних соціальних і психологічних рис.Роль кожного з цих чинників у породженні лідерства в різних умовах неоднакова.

Функції політичного лідерства. Функції, виконувані політичними лідерами,багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, та ситуацією, в якійїм доводиться діяти. Найбільш загальними з них є функції вираження соціальнихінтересів, новаторська, інтегративна, організаторська й комунікативна.

Особа може стати політичним лідером лише тоді, коли виражає інтереси тієїспільності людей, на лідерство в якій вона претендує. Це може бути як відносноневелика група людей, так і соціальна спільність – класова, етнічна,демографічна, професійна, територіальна, а також виборці певного округу чикраїни в цілому. За будь-яких масштабів лідерства його конституенти маютьвбачати у лідері виразника власних інтересів, інакше та чи інша особа лідеромне стане.

На вираження інтересів завжди є багато претендентів, які конкурують міжсобою. Переможцем, тобто лідером, стає той із них, хто зуміє переконатиоточення у перевагах поставлених ним цілей, пропонованих методів і засобів їхдосягнення. Для того щоб стати лідером, обійняти певну керівну посаду,претендент на лідерство має запропонувати щось нове порівняно з попереднімкерівником. У цьому полягає новаторська функція лідерства. Вона означає, щополітичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою.Він формулює нові соціальні цілі й завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритетий тактичні засоби їх досягнення і розв’язання.

Інтегративна функція політичного лідерства полягає в тому, що на основізапропонованої лідером програми відбувається інтеграція дій його конституентів.В ідеалі програма лідера має передбачати задоволення інтересів і потреб кожноїгрупи населення тієї чи іншої території. Хоча на практиці це неможливо черезсуперечність в інтересах, лідер мусить прагнути максимально узгодити всіінтереси й таким чином залучити на свій бік якомога ширші верстви населення.Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільностісуспільства, громадянського миру і злагоди. Підтримка соціальної цілісностісуспільства неможлива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіхсоціальних спільностей. Подолання кризових явищ і своєчасне розв’язання суперечностейсприяють розвитку інтегративних суспільних процесів і підтримці цілісностісоціальної системи. Лідери, які відстоюють вузькогрупові або лише суто класовіінтереси, діють на шкоду суспільству, сприяють його розколу, розпалюють соціальніконфлікти.

Організаторська, або прагматична, функція політичного лідерства полягає увтіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені упрограмі лідера, в конкретні дії. Йдеться про мобілізацію народних мас навтілення політичних програм і рішень у життя. Щоб організовувати і спрямовуватидії мас, політичний лідер повинен мати організаторські здібності, вмітизавойовувати довіру мас, вести їх за собою. Невід’ємними складовимиорганізаторської діяльності політичних лідерів є регулювання ходу суспільнихперетворень та контроль за їх здійсненням.

Комунікативна функція політичного лідерства полягає в забезпеченнілідерами зв’язку як між масами й політичними інститутами, так і між самимиполітичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органамидержави – парламентом, урядом, главою держави, вищими судами. Завдяки лідерамвідбувається координація та узгодження дій усіх суб’єктів політики.

Політичному лідерству притаманні також деякі інші функції.

Шляхи приходу лідера до влади:

v  Висуваєколектив лідера. За часів СРСР лідера пропонувала політична еліта. М. Бердяєвписав, що в суспільстві здібних до управління людей не більш ніж 5%. Якщо меншніж 1% – суспільство знаходиться в стані деградації.

v  Індивідуальнийшлях (як результат активності особи):

1)        готуєсебе в лідери з дитинства;

2)        становленнявипадково залежно від ситуації;

3)        мобілізовуєсебе сама особа;

4)        готуєсистема.

2.Типологія політичного лідерства.Роль лідерства в умовах армії.

Знання про політичне лідерство істотно розширює і поглиблює йоготипологія, яка може здійснюватись за різними ознаками. Класичною є типологіяполітичного лідерства М. Вебера, яка ґрунтується на трьох типах легітимностіполітичного панування. За цією ознакою виокремлюються відповідно три типиполітичного лідерства – традиційне, харизматичне йраціонально-легальне.

Традиційне лідерство, ґрунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типуотримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, авідповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство характерне длядоіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Владатрадиційних лідерів – це насамперед влада аристократичної знаті. У сучаснихсуспільствах традиційне лідерство виявляється, наприклад, у наслідуванні престолув країнах з монархічною формою державного правління. Яскравим прикладомлідерства цього типу є членство у верхній палаті парламенту Великобританіїдовічних і спадкових лордів. Членство останніх, щоправда, нещодавно булоприпинено в законодавчому порядку.

Харизматичне лідерство викликає особливий інтерес дослідників. Ґрунтуєтьсявоно на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Грецькеслово „харизма” (charisma)означає „милість”, „благодать”, „божий дар”. У період утвердження християнстваним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосередньогоспілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичнійпрактиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає якнезвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя.

За М. Вебером, харизмою володіють великі полководці, пророки, видатніполітики; харизматичними лідерами були засновники світових релігій — Будда,Христос, Магомет, великі завойовники – Олександр Македонський, Юлій Цезар,Наполеон Бонапарт. У XX ст. стали відомими такі харизматичні лідери, як В. І Ленін, Й. В.Сталін, А. Гітлер, Б. Муссоліні, Ш. де Голль, Мао Цзедун, Кім Ір Сен, Ф. Кастрота ін.

Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди.Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомленняширокими масами, а також значною частиною правлячої еліти нездатності наявних україні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідуватисуспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликаєпотребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку полі­тичноголідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи.

Щоб стати харизматичним лідером, політичний діяч має бути наділенийособливими психологічними й соціальними якостями: яскраво вираженим вольовимхарактером, цілеспрямованістю, здатністю справляти значний вплив на великігрупи людей, умінням вселяти людям надію на краще майбутнє, чутливо вловлюватинастрої мас та виражати спільну волю. Однак створюють харизматичного лідеравсе-таки не його риси, а маси, які хочуть бачити лідера саме таким.

У наш час харизматичний тип політичного лідерства найбільш характернийдля відсталих країн або тих, що стають на шлях радикальних суспільнихперетворень. Як правило, харизматичне лідерство вирізняється авторитарнимстилем політичного керівництва, жорстким політичним курсом. Деякий час такийкурс дає позитивні результати і користується активною підтримкою широких маснаселення. В одних випадках харизматичне лідерство розтягується на десятиліття,в інших – воно не є довготривалим. У відносно сприятливі періоди суспільногорозвитку харизматичне лідерство трансформується в більш демократичний типлідерства – раціонально-легальний.

Концепція харизматичного типу політичного лідерства М. Вебера лежить воснові його теорії плебісцитарної демократії. На думку вченого, за допомогоюцієї теорії можна було б уникнути тиранії бюрократів. У рамках плебісцитарноїдемократії народу та окремим індивідам відводиться роль пасивних учасниківполітичного процесу. Єдиною формою політичної участі для мас є участь у виборахі реалізація права на голосування.

Головною фігурою в системі плебісцитарної демократії виступаєхаризматичний лідер, обраний прямим голосуванням народом, перед яким він несевідповідальність. Такий лідер стоїть над бюрократичною адміністрацією. За М.Вебером, харизматичний лідер, який стоїть поза класами, статусами йдемагогічною політикою, маючи незалежне від бюрократії джерело легітимізаціїсвоєї влади і не будучи сильно інтегрованим до бюрократичної ієрархічноїструктури, зміг би об’єднати навколо себе націю і захистити індивіда віднаступу бюрократії. Головне при­значення плебісциту, тобто загальних прямихвиборів, М. Вебер вбачав у тому, щоб у результаті прямої участі всього народу вголосуванні створити харизматичний авторитет.

Із веберівськоі теорії плебісцитарної демократії випливає важливийвисновок про наявність рис харизми у загальнонаціонального політичного лідера,обраного на керівну посаду шляхом загальних виборів. Таким лідером є главадержави – президент у країнах ізпрезидентською і змішаною республіканською формами правління. Всенароднообраний президент ніколи не має усіх тих позитивних рис, які йому приписують.Риси харизми – імідж „батька нації”, „рятівника”,„захисника народу”, „демократа”, „реформатора”, „незалежного керівника” тощо –йому створює перемога на загальних виборах із використанням виборчих технологійта засобів масової інформації.

Всенародно обраний загальнонаціональний лідер з рисами харизми можевідіграти як позитивну роль у житті країни, як це зробили, наприклад, Ф.Рузвельт чи Ш. де Голль, так і вкрай негативну, встановивши терористичнудиктатуру з усіма її згубними наслідками, прикладом чого можуть слугувати А.Гітлер і Б. Муссоліні. У політологічній літературі, присвяченій веберівськійтеорії плебісцитарної демократії, не без підстав висловлюється думка пропричетність М. Вебера до краху Веймарської республіки і встановленнягітлерівської диктатури. Саме А. Гітлер став тим плебісцитарно-харизматичнимлідером, який, згідно з теорією М. Вебера, покликаний був „захистити” маси відбюрократії.

Всенародне обрання загальнонаціонального політичного лідера і наділенняйого таким чином рисами харизми потенційно містить у собі загрозу встановленняавторитарного правління.

Раціонально-легальне лідерство, базується на переконанні в законності йраціональності встановлених порядків та у праві на панування органів, якіздійснюють владу. Ці органи і їхні керівники – політичні лідери – обираютьсячерез демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання якимивони несуть відповідальність перед виборцями.

Раціонально-легальне лідерство, яке ґрунтується на законі й називаєтьсяіноді ще бюрократичним, є основним типом лідерства в сучасних демократичнихдержавах. Лідери цього типу здобувають політичну владу, як правило, на основівиборів.

Поширеною в політології є типологія політичного лідерства залежно відзмістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів. Поряд із харизматичнимця типологія перед­бачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного,популістського і професійного типів політичного лідерства.

Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженнямусієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря). Лідерцього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості дляздійснення величезного впливу на оточення. Такий тип лідерства може бутивиправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичномусуспільстві.

Плутократичний тип політичного лідерства ґрунтується на багатстві іпредставляє інтереси найзаможніших суспільних верств. Він також передбачаєкористування лідером усією повнотою влади. Притаманний усім етапамсуспільно-історичного розвитку, але найбільш характерний для індустріальногосуспільства.

Популістський тип політичного лідерства ґрунтується на популізмі. Тобто, діяльність,спрямовану на досягнення популярності в масах ціною необґрунтованих обіцянок,демагогічних гасел тощо.

У контексті теорії політичного лідерства лідер-популіст виступає якхаризматичний лідер демагогічного толку. Для популістського типу характерні:ставка на прості політичні рішення, які ґрунтуються на низькій загальнійкультурі учасників політичного процесу; наголошення на значущості малих, алеконкретних політичних справ, яке зводить всю політику до безлічі конкретнихдрібниць; навішування ярликів політичним противникам; загравання з масами,роздавання необґрунтованих обіцянок; експлуатація політичних почуттів простихлюдей у власних інтересах тощо.

Ще один тип політичного лідерства з наведеного ряду – професійний. Целідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якогобазуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднуєв собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генеруватиоригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність. Такий лідер вмієвизначати пріоритетні цілі, проводити науковий аналіз тих чи інших проблем тавизначати способи їх вирішення. Іноді він використовує харизматичні риси длятого, щоб привабливо викласти свої ідеї і плани, переконати оточення в їхперевагах та залучити його до реалізації цих ідей і планів. Лідер-професіоналне тільки покладається на свої здібності, а й охоче радиться з підлеглими,створюючи атмосферу співробітництва.

У більш загальному вигляді за стилем розрізняються авторитарне йдемократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноособовийспрямовуючий вплив, який спирається на загрозу застосування примусу. Дляавторитарного стилю характерні жорсткість мислення лідера, ігноруванняінформації або аргументів, що не збігаються з його власною позицією,одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Зв’язки між членами найближчого оточеннялідера зведені до мінімуму і проходять через лідера й під його контролем.Авторитарний лідер намагається досягти активності підлеглих адміністративнимиметодами. Особи з авторитарним стилем керівництва можуть стати лідерамиздебільшого за умови, що вони спочатку обіймуть ту чи іншу керівну посаду, авже потім, використовуючи свою адміністративну владу, домагатимутьсягромадського визнання. Авторитарний стиль лідерства є домінуючим за авторитарнихі тоталітарних політичних режимів. Лідери авторитарного типу не прагнуть допоглиблення демократії і дотримуються апаратного способу висунення на керівніпости в ієрархії влади. Безпосередньою соціальною базою авторитарних лідерів єбюрократія.

Демократичний стиль політичного лідерства характеризується гнучкістю мисленнялідера, його схильністю до отримання якнайповнішої інформації, увагою до тихаргументів, що суперечать його власній позиції. Цілі й напрями діяльності лідервизначає не одноособово, а спільно з оточенням. Соціально-просторове положеннядемократичного лідера – всередині групи. Повага до оточення, об’єктивність успілкуванні активізують участь кожного у спільній діяльності, делегуютьвідповідальність, розподіляють її між усіма і створюють атмосферуспівробітництва.

Демократичний стиль лідерства притаманний тим політичним діячам, якіспочатку завойовують громадське визнання, а вже потім обіймають керівні посади.Вони приходять до влади завдяки виборцям і відчувають залежність від їхньоїреакції на свою діяльність. Лідери такого роду вважаються народними. Вонивиявляють заінтересованість у розвитку політичної активності мас, їхнядіяльність відкрита для громадськості.

Віддаючи безумовну перевагу демократичному стилю політичного лідерства(керівництва) перед авторитарним, його, однак, не можна абсолютизувати, бо усвоїх крайніх проявах він пов’язаний змітингуванням, демагогією, анархією і безвідповідальністю. Водночасавторитарний стиль лідерства за всіх його недоліків необхідний в екстремальнихумовах, коли потрібні жорстка дисципліна, беззаперечне виконання розпоряджень,максимальна концентрація зусиль і ресурсів тощо.

Сучасний американський політичний психолог М. Дж. Херманн залежно відхарактеру лідера, властивостей його конституентів, зв’язку між лідером і йогоконституентами та ситуації, в якій здійснюється лідерство, виокремлює чотиризбірних образи лідерства: „прапороносця” (або великої людини), „служителя”, „торговця”і „пожежника”.

Лідерів-„прапороносців” вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея,заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Длярозуміння цієї форми лідерства необхідно знати особисті якості людини, якаочолює своїх прихильників у русі до деякої мети. Такий лідер здібний повести засобою маси, баче майбутнє, може сконструювати майбутнє.

Образ „служителя” засвоює той політик, який прагне виступати в ролівиразника інтересів своїх прихильників. Саме їхнє бажання виражає лідер і дієвід їхнього імені. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують,у що вірять і чого потребують їхні виборці. Виборці формулюють ті завдання, якістають центральними для лідера.

Для лідера-„торговця” важливою є здатність переконати. Завдяки їйконституенти „купують” його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. Уцьому разі лідерство ґрунтується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зісвоїми виборцями. Особливого значення при цьому набувають здібності самоголідера і та стратегія, до якої він вдається, щоб домогтися підтримки своєїполітики та її здійснення.

Лідери-„пожежники” „гасять пожежу”, тобто реагують на ті проблеми, якінавколишнє середовище пред’являє їхконституентам. Подібні лідери відгукуються на породжені ситуа­цією події іпроблеми, їхні дії визначають насущні вимоги моменту.

На практиці більшість лідерів використовують усі чотири образи лідерствав різному порядку й поєднанні.

Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можнаподілити на консерваторів, реформаторів і революціонерів. Лідери-консерваторивиступають за збере­ження існуючих суспільних порядків, допускаючи лише мінімальнізміни. Лідери-реформатори орієнтуються на істотні зміни лише деяких ізсуспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу. Лідери-революціонериналаштовані на радикальні і всеосяжні зміни в суспільстві аж до зміни основсуспільного ладу. Відповідно до орієнтації лідери використовують ті чи іншіметоди й засоби полі­тичного керівництва.

За видами розрізняють формальне і неформальне лідерство. Формальнелідерство – це керівництво як реалізація інституціоналізованих владнихповноважень. Воно пов’язане зі встановленимиправилами призначення керівника й передбачає функціональні відносини.Неформальне лідерство базується не на формальних повноваженнях, а на авторитетілідера, його визнанні оточенням.

У політиці формальний, інституціональний аспект є головним. Тому дужеважливо, щоб формальний керівник був також авторитетною особою. Але так буваєне завжди. Можливі три варіанти поєднання лідерства й керівництва. Перший:керівник не є лідером, тобто не користується авторитетом у підлеглих. Така ситуаціяможе скластися не тільки в масштабі групи чи організації, а й країни в цілому,причому не лише коли неавторитетна особа посіла керівну посаду, а й урезультаті втрати керівником колишнього авторитету.

Другий варіант: збіг керівництва й лідерства, за якого формальнийкерівник виступає одночасно й авторитетною особою. Це найкращий випадок.

Третій варіант: суто неформальне лідерство, за якого лідер не єкерівником. У політиці неформальне лідерство, як правило, нетривале й незабаромдоповнюється зайняттям якоїсь керівної посади в громадських політичних об’єднаннях чи органах державної влади.Зрештою, саме зайняття такої посади, особливо у вищих органах державної влади,є однією з основних цілей діяльності політичного лідера. Зайнята посада, своєючергою, стає засобом досягнення інших цілей, далеко не завжди офіційнопроголошуваних.

За масштабами лідерство може виявлятися на рівні групи, організації,соціальної спільності, населеного пункту, адміністративно-територіальноїодиниці, регіону, країни в цілому. Воно може бути індивідуальним і колективним(коли лідером виступає група чи організація, наприклад партія). На рівні малоїгрупи лідерство має індивідуальний характер і виступає як механізм інтеграціїгрупової діяльності, в якому лідер спрямовує та організовує дії групи. Тутважливу роль відіграють особисті риси лідера, особливо його здатність прийматирішення, брати на себе відповідальність, знаходити оптимальні шляхи й засобизадоволення групових інтересів.

Умови, які дають переваги на лідерство:

1)        наявністьсвоєї політичної програми;

2)        здібністьборотися за свою програму;

3)        популярністьлідера серед населення;

4)        наявністьчасу і можливостей показати своє лідерство.

Наступною важливою проблемою є проблема лідерства в армії.

Прояви лідерства в армії має свою специфіку, яка визначається специфікоюсамої армії (збройних сил):

По-перше, командири всіх рівнів призначаються, а не обираються.

По-друге, командир є єдиноначальником і діє у встановлених законом межах.

По-третє, призначення армії – вести війну, навіть навчання військведеться в умовах близьких до бойових.

А це висуває на передній план такі якості як волю, рішучість, сміливість,і оперативність в рішеннях, жорсткість в їх виконанні. І хоча ці якості повиненмати і цивільний лідер, але в його ідеальному типі вони далеко не при всіхобставинах домінують. З цих особливостей випливає і четверта специфічнаобставина: спокуси і можливостей робити ставку лише на неприкрите насилля вармії значно більше ніж в цивільній керівній професії.

Тому дуже важливо, на які фактори спираються якості бойового командира –на його розум, високий професіоналізм, авторитет, довіру до нього, чіткедотримання законності, справедливість і гуманізм по відношенню до підлеглих,звичайно про великій, але розумній вимогливості, або на сліпе бездумневиконання наказу зверху, на покарання з будь-якого приводу, або й без нього,тобто на свавілля, а то й на самодурство.

Визначимо тенденції і перспективи розвитку лідерства.

По-перше, лідерство давно стало „дистанційним”, хоча лідери з’являються досить часто на екранахтелевізорів, кожен їх крок – в полі зору засобів масової інформації. Але з„народом” безпосередньо лідери майже не спілкуються.

По-друге, лідерство помітно зміщується до корпоративності, набуваєколективного характеру. Лідер поступово стає символічною фігурою, його численніфункції виконує найближче оточення з правлячої еліти.

По-третє, сучасний лідер в демократичному суспільстві настільки обмеженийв своїй діяльності законами, нормами, бюрократичними інститутами, що виявлятисвої найкращі якості він невзмозі.

По-четверте, навіть в тоталітарному режимі лідер, що зосередив у своїхруках всю повноту влади, не має повної свободи дій відносно апарату влади,правлячої еліти. В її руках питання кадрової політики, апарат повністю контролюєканали комунікації лідера, його зв’язки з іншим світом, веде селекціюінформації, по-своєму оцінює її, а тому і впливає на рішення лідера.

По-п’яте, зовнішньополітична залежність лідара. Система міжнароднихдоговорів, угод, традицій, норм у відносинах між країнами ставить перед лідеромчимало обмежень в проведенні як зовнішньої так і внутрішньої політики.

Сучасна представницька демократія переживає глибоку кризу. Вона надаєбільше шансів пробитися до влади не кращим, а більш „пролазним” людям, тим, у когобільші фінансові можливості. Лідерство в його нормативному розумінні не дужестикається з демократією, бо воно передбачає пріоритетний вплив однієї особи, аце вже потенційний авторитаризм. Проте, деякі тенденції розвитку лідерствапроявляються досить чітко. Так, лідерство все більше охоплюєтьсяінституалізацією, тобто рекрутування, підготовка і шлях до влади лідера жорсткорегламентується самою системою. Друга тенденція: значне зростання значенняпрофесіоналізації лідера, спеціальної підготовки. Тому, як це не парадоксально,саме демократія ставить перепони на шляху появи на політичній арені яскравихсамобутніх лідерів.

Висновок: таким чином, політичне лідерство залишається важливим інеобхідним атрибутом суспільства, але його здійснення в сучасних умовах приймаєнові форми, переживає певну кризу у своєму розвитку.