Реферат: Політична влада

МІНІСТЕРСОВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКИЙДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедрасоціально-гуманітарних дисциплін

КОНТРОЛЬНАРОБОТА

зкурсу «Політологія»

Тема10. Політична влада

Варіант № 10

Студента групи ЕП06-з

Гончар Олени Володимирівни

Перевірив викладач:

Зуйко С. Я.

Домашня адреса:

Луганська обл.

м. Первомайськ

кв.40 років Перемоги кв.

буд.10, кВ.60.

Алчевськ

ДонДТУ

2008

Зміст

Введення

Сутність та специфіка політичної влади

Основні концепції політичної влади

Поняття легітимності

Легітимність влади в Україні

Політична влада в Україні та її особливості

Висновок

Література

Введение

Название науки «политология» образовано врезультате сочетания двух слов «политика» и «логос» (отгреч. logos понятие, учение). Политология, следовательно, учение, наука ополитике. Само же слово «политика» происходит от греческого«polis» город-государство. То есть, объектом политологии являетсяполитика. Следует однако иметь в виду, что политика или политическая жизньобщества, объект многоплановый, многоуровневый. Как таковая она изучается,например, философией. В данной части своей философия выступает как отрасльзнания, именуемая философией политики (политическая философия). То же самоеможно сказать и о социологии. Изучение социологией политики представлено политическойсоциологией. Политическая жизнь общества является объектом исследования ипсихологии.

Политика является объектом изучения даже таких далеких,казалось бы, от политики дисциплин, как антропология, география. Еще с большимоснованием считает объектом своего анализа политическую жизнь общества такаяполитикоюридическая дисциплина как теория государства и права. Среди наук,изучающих политическую сферу жизни общества, имеются и исторические дисциплины.К ним принадлежит, например, политическая история общества, включающая в себяцелый ряд исторических дисциплин, среди которых и политическая история России.У каждой из только что названных наук есть свой специфический предмет, отличныйот предмета политологии. Поэтому их нельзя отнести, тем более полностью, кполитологии. В то же время каждая из них, так или иначе, имеет самоенепосредственное отношение к политологии, образуя в ней соответственно своейпредметной специфике особую отрасль политологического знания. Сегодня немыслимопредставить политологию как науку без таких ее отраслей знания, как философияполитики (политическая философия), социология политики (политическаясоциология), психология политики (политическая психология) и других. При такомподходе закономерно встает вопрос: в чем тогда специфика политологии как науки?

Существует несколько особенностей политологии. Главная изних заключается в том, что рассматриваемая наука является комплекснойполитической дисциплиной. Ее задача изучение политической сферы жизни обществане с одной какой-то стороны, а в целом, в совокупности всех ее важнейших сторони форм проявления. Специфика политологии в целостном (общем, интегративном)изучении политики и политических отношений.

Комплексность политологии как науки имеет два уровня:общий и специальный. Первый из них идентифицируется с широким пониманиемполитологии, как дисциплины, охватывающей не только собственно теорию политики,но и отрасли знаний, возникшие и развивающиеся на стыке науки о политике идругих наук философии (политическая философия), экономической теории(политическая экономия), социологии (политическая социология), психологии(политическая психология), антропологии (политическая антропология), географии(политическая география), истории (политическая история). Эти последниеобразуют как бы периферию политологии, ее субпредметы.

Второй уровень комплексности политологии идентифицируетсяс интегративностью ее как собственно науки о политике (политология в узкомсмысле ее понимания) и связан с изучением политической жизни методами исредствами общими для всех наук, а не только специфическими, скажем дляфилософии, социологии или психологии.

В данном случае политология также является общей наукой,но уже сравнительно с изучением тех или иных отдельных сторон политики болеечастными науками, например, государствоведением, правоведением.

Комплексный, интегративный характер политологии означает,что она является социологической наукой, то есть наукой, изучающей соотношение,взаимосвязи и взаимодействия различных сторон политической жизни, взаимосвязьсамой политической сферы с другими сторонами жизни общества экономической исоциальной, общественным сознанием, психологией, моралью, идеологией.

Политология изучает общие закономерности функционированияи развития политической жизни, ее отдельных процессов. Она пытается найтиустойчивое в политике, характерное для самых разных стран, народов, социально-экономическихсистем, политических режимов. Вместе с тем, учитывая, что общее нельзя найти необращаясь к специфическому, отдельному, политология исследует и особенное вполитической жизни. Более того, поскольку политология имеет и чистопрагматическое, практически политическое значение, это является одной изпервостепенных задач. Данная задача решается путем применения сравнительногоанализа политической жизни и ее процессов.

В силу того, что политология изучает общие(социологические) закономерности политической сферы социальной жизни, онаявляется фундаментальной, теоретической отраслью социально гуманитарногознания. Общие закономерности явлений имеют глубинный (в смысле определяющий,лежащий в основе) характер. Они выражают сущностные связи и зависимостиявлений.

Фундаментальной, теоретической дисциплиной политологияявляется также потому, что использует как эмпирические, так и общетеоретическиеметоды изучения, среди которых, абстрагирование и обобщение, логический метод,мысленный эксперимент и моделирование. Кроме того, базой для теоретическихразработок в политологии являются теоретические выводы многих других наук.

И, наконец, политология является одновременно прикладнойнаукой. На базе теоретических обобщений и данных конкретных социологическихисследований она способна, более того, должна вырабатывать различного родапрактические рекомендации. Данная функция политологии чрезвычайно важная длялюбого общества, вдвойне важна сегодня для России, переживающей переломныйпериод своей истории. Прикладное значение имеет и политическое прогнозирование однаиз основных функций политологии как науки. Особенно если иметь ввиду неперспективный, а ситуативный прогноз. Ситуативно-прогностическая сторона наукио политике, довольно активно используется политиками-практиками, руководителямигосударств и различных партий. Используется она и в большом бизнесе.

Таким образом, политология изучает политическую сферуобщества как таковую, как единое целое, ее глубинные, фундаментальныезакономерности. Этим она отличается от других наук, изучающих политическуюжизнь как часть общества (философия, социология), как часть человека(психология, антропология, биология), как часть мирового сообщества, егорасселение (политическая география), какиелибо отдельные ее стороны(государствоведение, правоведение), историю политической жизни (политическаяистория), историю развития политических знаний (история политических учений).

Политология многоотраслевая научная дисциплина. Неследует однако представлять ее, как это иногда делается, в виде некоейбеспредельной отрасли знания. Такое представление глубоко ошибочно. И преждевсего потому, что расширительно трактует предмет данной научной дисциплины.Бесконечных, безграничных наук не существует и вряд ли когдалибо они вообщепоявятся. Тем более такой наукой не является политология.

Предмет политологии фиксируется в ее главной категории «политика».Данная категория выражает суть предмета политологии и значительноконкретизирует ее определение как науки о политической сфере жизни общества.

Сутність та специфіка політичної влади

Поняття «влада» має багато сенсів ірізноманітних підходів до їх розуміння.

У вітчизняній літературі влада розумієтьсяу трьох значеннях:

1) як відносини командування іпідпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент, який виражається уздатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу іпереконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організованаустанова, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільнихвідносинах.

Влада за її застосуванням у суспільнихсферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів,власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну(владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну;адміністративну; військову.

Політична влада включає державну владу,владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичнихлідерів, засобів масової інформації.

Центральною у політичній владі є влададержавна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, воназдійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом;по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет,по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разінеобхідності засобів інституціолізованого примусу. При цьому сл.ід. додати, щополітична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів.Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значновпливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.

Політична влада опирається на такі основнізасоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно відтого, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади,як примус, легітимність і угода.

Примус як інституціолізована ознакаполітичної влади має ряд аспектів функціонування.

З точки зору парадигми примусу,представленої марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади (зокрема державної) ґрунтуєтьсяна насильстві;

2) влада з допомогою армії, поліції,бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів надексплуатованими;

3) у сучасних капіталістичних державахвлада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою «репресивногоапарату» — армії, поліції, чиновництва, а за допомогою «ідеологічного апарату»— церкви, школи, засобів масової інформації;

4) влада сучасних капіталістичних державвикористовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихованийпримус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, количлени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючибезпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, щонав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні;приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свогосоціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

До сказаного слід додати, що влада всучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засобипримусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правовінорми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні:підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій,створення додаткових джерел залежності від влади.

Парадигма легітимності, сформована М.Вебером, передбачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих абогромадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади(легітимності), може бути раціональною і нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності(традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то в сучасній політичнійнауці вирізняється сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, назасадах участі, раціонально-цільовий, соціально демонічний інаціонально-патріотичний .

Традиційна легітимність ґрунтується навизнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційноїполітичної культури.

Харизматична легітимність передбачаєвизнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільшнестабільна через такі обставини: по-перше, виникає проблема спадкоємностівлади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереженняхаризми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів —уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, змінахаризматичного лідера може привести до зміни політичної системи.

Основні концепціїполітичної влади

У різних країнахпо-різному виражений ступінь громадянства товариства, але в ідеалі цивільнетовариство поки не подане ніде. Звідси пошуки шляхів удосконалювання форморганізації політичної влади, що найбільше відповідають адекватно сучасномурозумінню цивільного товариства. Ці пошуки ведуться насамперед у рамках такихтеорій: політичної модернізації, меритократії і всесвітнього товариства. Кожназ названих теорій в основу формування цивільно-політичного товариства кладекритерій технологічного детермінізму. Кожна претендує на власну інтерпретаціюполітичних змін, що відбуваються у світі. Для кожної з них характерні якзагальні, так і специфічні проблеми взаємозв'язку громадянського і політичноготовариства.

Теорія політичної модернізації являє собоюодну з перших спроб розробки моделі цивільно-політичного ладу, що ввібрали всебе досвід попередніх епох. Як відзначав американський соціолог У. Мур,модернізація є не що інше, як «поняття тотальної трансформації традиційного абодосучасного товариства до цього типу технології і відповідної йому соціальноїструктури, що характерні для розвинених, економічно процвітаючих і політичностабільних країн західного світу». Дана теорія споконвічно розглядалася якальтернатива будь-якому іншому (особливо революційному) перетворенню староготовариства в нове. Вона була покликана зробити вплив насамперед на розвитоккраїн Азії, Африки і Латинської Америки.

Теорія політичної модернізації тіснопов'язана з багатьма іншими теоріями, широко поширеними на Заході, особливо зтеорією соціальної зміни О. Шпенглера, А. Тойнби, П. Сорокіна і Р. Нортропа, атакож із теорією стадій економічного росту У. Ростоу. Від першої воназапозичила ідею про те, що соціальна зміна припускає насамперед зміну культуриі культурних цінностей, що визначають собою тип товариства, його громадянську іполітичну структуру. Від другої вона бере постулат, відповідно до котрого тристадії переходу від аграрного товариства до індустріального відповідають ітрьом стадіям суспільно-політичного розвитку: традиційному товариству — монархія, олігархія і партикуляризм, періоду зрушення — бюрократична імперія ідеспотизм і, нарешті, сучасному модернізованому товариству — представницькадемократія.

Основна теза прихильників теорії політичноїмодернізації складається в тому, що демократична форма організації влади вцивільно-політичному товаристві несумісна з низьким рівнем розвиткутехніко-економічних структур.

Так, наприклад, на думку французькогополітолога М. Дюверже, низький техніко-економічний рівень товариства не тількисвідчить про відсутність демократичних форм керування суспільними справами, алеі неминуче веде до авторитарного, диктаторського характеру політичної влади.

Для громадян товариства з низьким рівнемрозвитку техніки політична нерівність є таким же природним і невідворотнимфеноменом, як холод, голод, чума або холера.

Більш того, відсутність демократії вслаборозвинених країнах, вважають прихильники теорії політичної модернізації,створює погрозу демократичним політичним системам в індустріально розвиненихкраїнах.

Своєрідний варіант цивільно-політичноготовариства є в теорії меритократії. Автори цієї теорії виходять із того, що вумовах сучасної НТР традиційна демократія як правління за допомогоюорганізованої більшості усе більш переростає в так називану меритокритію (відлатинського слова meritus-заслуга, гідність), тобто в правління за допомогоюосіб, що мають особливі заслуги і гідності, а точніше — за допомогоюкваліфікованих спеціалістів (технарів і інтелектуалів). Фундатором теоріїмеритократії по праву вважається англійський соціолог Мітчел Янг, що у книзі«Схід демократії», вперше опублікованої в 1958 р., виклав її найважливіші ідеї.На думку М. Янга, ступінь соціального прогресу залежить від міри сполученнявлади й інтелекту. А це значить, що товариство, що бажає процвітати у своємурозвитку, повинно навчитися максимально використовувати людський матеріал італанти, які вони мають. Призначення меритократії, підкреслював М. Янг, у томуі складається, щоб, з одного боку, вносити інтелектуальний потік у громадськежиття, а з іншого боку — сприяти розкриттю природних дарувань особистості.

Стосовно до політичної сфери товариства принципимеритократії найбільш повно обґрунтував американський політолог Д. Белл.«Принцип меритократії,- писав він,- належний проникнути в університети, бізнес,уряд. Товариство, що не має своїх кращих людей на чолі його головнихінститутів, є соціологічний і моральний абсурд». І навпаки, товариство,девізом якого є технічна ефективність і науковий прогрес, добавляв Д. Белл,саме по собі в силу логіки сучасного розвитку знаходить характермеритократичного товариства. Доказом настання меритократичної ери в багатьохпостіндустріальних країнах, на його думку, є безпрецедентне зростання ролі ізначення дипломів, а також інших рівних їм по важливості документів (атестатів,сертифікатів, посвідчень і т.д.), що дають право керувати людьми у виробничій,політичній або інших сферах життя товариства.

Меритократична модель цивільно-політичноготовариства привертає до себе увагу сучасних політологів насамперед тому, "що вона спрямована проти несправедливого розподілу політичних і соціальнихцінностей. Дотепер існуючі в різних країнах політичні і соціальні ієрархії,пов'язані з аристократичною, кастовою, клановою і сімейною приналежністю,теорія меритократії прагне замінити однією ієрархією — ієрархією, у котроїполітичний і соціальний статус особистості ставиться в залежність від їїякостей, спроможностей і досягнень.

Найважливіша теза прихильниківмеритократичної моделі цивільно-політичного товариства складається в тому, щона вершині державної організації повинні знаходитися самі розумні і самі діловілюди — еліта, відібрана за принципом спроможностей до керування, фаховихнавичок і кваліфікації. Обгрунтовуючи зазначену тезу стосовно допостіндустріального товариства, Д. Белл, зокрема, відзначав, що в цьомутоваристві «майже немає вищих посад, доступних для тих, хто не маєкваліфікації». Меритократична модель цивільно-політичного товариства, яквважають її автори, повинна втілювати в собі не егалітарний, а меритократичнийпринцип справедливості, девізом якого є «Кожному по його заслугах». Допускаючирівність в одних галузях політичного життя (наприклад, при голосуванні), незаперечуючи навіть проти юридичної рівності громадян перед законом, прихильникитеорії меритократії цілком і безкомпромісно відхиляють рівність результатів,ідея якого, на думку Д. Белла, належить соціалістичній етиці.

З погляду представників сцієнтиськогонапрямку в сучасній політичній науці теперішній політик — це не трибун і непроводир, а спеціаліст в області прийняття політичних рішень (policymaker), дляякого здійснення владних функцій — звичайна справа, що потребує тверезогорозрахунку, точного виводу, що складається на основі обліку перемінних іпостійних розмірів повсякденної реальності. Звідси випливають і інші висновки.Якщо політика — це специфічна сфера управлінської, у тому числі наукової, діяльності,то і відноситися до неї слідує з великою повагою, не ставлячи під сумнівраціональні основи її функціонування. Оскільки політики — це спеціалісти своєїсправи, що володіють необхідними навичками керування товариством, остільки самапостановка питання про притягнення широких мас населення до особистої участі вздійсненні політики позбавлений яких-небудь серйозних основ.

І нарешті, варто сказати про теоріювсесвітнього.товариства, у рамках якої конструюється ще одна «модельцивільно-політичного устрою. Прихильники даної теорії, також спираючись нафактор техніки, прагнуть вивести цивільно-політичні структури за рамкиконкретних соціально-економічних систем і подати їх у вигляді відповідних освітнад спільним економічним базисом «єдиного індустріального», «конвергентного»,«наднаціонального» товариства. Сучасне індустріальне товариство, писала групаамериканських соціологів ще на початку 60-х років,- це «усесвітнє товариство.Наука і техніка, на яких воно базується, не знають меж. Вони говорять на універсальніймові. Індустріальне товариство — це єдиний, нероздільний світ… Розходження вмові й одязі, що уже значно зменшені, не відповідають загальній характеристицісучасного товариства, створюваного автомобілями, літаками, електричним світлом,енергією й іншими чортами індустріалізації».

Суть теорії всесвітнього товаристваскладається в тому, що до розв'язання усіх світових проблем сучасності можнаприйти тільки через максимальну інтернаціоналізацію суспільно-політичного життя- шляхом перебудови існуючих міжнародних організацій (зокрема, ООН і їїпідрозділів) і створення нових. До числа таких організацій відносяться:усесвітній парламент, наділений законодавчими функціями: всесвітній уряд яквиконавчо-розпорядницький орган; усесвітній суд із національною юрисдикцією;усесвітня поліція і всесвітні збройні сили, що володіють примусовимиповноваженнями. Результатом подібного роду трансформації міжнароднихорганізацій і повинно стати єдине для всіх країн поняття «індустріальноїдемократії», що закономірно приходить на зміну традиційної демократії.

Поняття легітимності

Легітимність — це здатність політичногорежиму досягти суспільного визнання й виправдання обраного політичного курсу,винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурахвлади, визнання масовою свідомістю законності влади.

Парадигма легітимності, сформованаМ.Вебером, передбачає, що і? лада ґрунтується здебільшого на довірі підданих абогромадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади(легітимності), може бути раціональною і нераціональною. Якщо М.Вебер виділявтри типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), тосучасна політична наука вирізняє сім типів: традиційний, харизматичний,правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально демонічнийі національно-патріотичний. Традиційна легітимність ґрунтується на іш. знанняхтих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичноїкультури (наприклад, визнання влади на основі її династичної спадкоємності).

Харизматична легітимність передбачаєвизнання виняткових рис і здібностей політичного лідера. Вона найбільшнестабільна за таких обставин: по-перше, тоді, коли інша проблема спадкоємностівлади і нема ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизмивимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнутивідсталості і не втратити „любові“ народу; по-третє, змінахаризматичного лідера може спричинитися до зміни політичної системи. Правничо-раціональналегітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках чинноїсистеми права. Легітимність на засадах участі передбачає визнання громадянаминеобхідності їхньої широкої участі у діяльності політичних інститутів і їхнювіру в можливість впликати на владу і вдосконалювати владні інститути.

Раціонально-цільова легітимність існуєтоді, коли громадяни переконані, що влада забезпечує виконання поставленої мети— створення сприятливих умов тля зростання добробуту, захисту прав і свобод громадян,піднесення міжнародного престижу країни. Соціально-демонічна легітимність і ґрунтуєтьсяна ілюзії громадян у тому, що політична влада піклується про їхній добробут іздатна його забезпечити. Національно-патріотична легітимність заснована навизнанні влади як такої, що дотримується національної символіки, ритуалів,міфів, успадкованих під попередніх національно-державних утворень.

Проте жодна легітимна система неґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декількавидів. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонуваннявлади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігаливладу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології таполіційного терору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу,тримаються на кланових зв'язках „керівників“ і керованих.

Правничо-раціональна легітимність випливаєз визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.

Легітимність на засадах участі передбачаєобґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідностіширокої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру вможливість впливати на владу.

Раціонально-цільова легітимність виходить зпереконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки,коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.

Соціально-демонічна легітимність полягає уздатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя істворити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимністьвизначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніхнаціонально-державних утворень.

Проте жодна легітимна система неґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька.Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади,треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не напідставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейськоготерору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаютьсяна кланових зв'язках «керівників» і керованих.

До сказаного слід додати, що сучасні типилегітимності переважно ґрунтуються на раціональних основах, тобто у масовійсвідомості домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституції йзаконів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, щохарактер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу цілком залежатьвід громадян.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представленаліберальними і неоліберальними концепціями, влада розглядається вплюралістичному аспекті як множинність владних суб'єктів, котрі в правовихрамках розподіляють владу через узгодження інтересів.

Ця парадигма передбачає такі основніположення:

1) влада виникає внаслідок угоди міждержавою і суспільством для захисту прав і свобод громадян;

2) особистість розглядається як творецьсоц.іального порядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагнезадовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті;

3) втручання влади у суспільну сферувважається доц.ільним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав ісвобод громадян;

4) відстоювання «стихійного» порядку,створеного ринковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеногопорядку за абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється міжбагатьма центрами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управліннясуспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовахє конституція і конституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутівполітичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінуванняоднієї з них завжди обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичноїкультури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділитикритерії типологізації політичної влади:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб'єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмомстримувань і противаг.

Легітимність влади в Україні

Що стосується легітимності влади в Україні,то слід визнати що вона тільки частково відповідає своїй суті у різних їїмодифікаціях /Легітимність традиційного виду влади в Україні здебільшого має усвоїй основі ті ментальні й поведінкові настанови, які споріднені зкомуністичними і націоналістичними традиціями. Одна частина громадян довіряєлише тій державі, яка можлива з відновленням нового Союзу, друга — пов'язує свійуспіх з національною державою, вважаючи, пір нинішня держава не є національною,оскільки нею управляють антиукраїнські сили», третя — сподівається наможливість появи такої держави, яка б поєднувала національні державні традиціїз сучасним цивілізованим державотворчим ідеалом.

Для ментальності значної частини населення(особливо старшого покоління) характерний етатистський синдром з поділом на«державників-патріотів» і «антидержавників-космополітів»,прагненням єдиної державної ідеології, акцентом на пріоритет розбудови державинад реформістськими процесами, що на практиці призводить до громіздкогозростання державного апарату, паразитичного збагачення державного чиновництва.Через цю обставину привабливим стає ідеал держави в минулому і відраза до держависучасної.

В Україні слабко виражена легітимністьхаризматичного виду на національному рівні, оскільки немає такого лідера, якиймав би підтримку в усіх регіонах України, серед різних соціальних груп іполітичних організацій. Найвищу харизматичність має Президент в силу свогоконституційного статусу, який дозволяє йому більш раціонально и оперативнореагувати на складні проблеми. Однак ця харизматична легітимність нетривка йохоплює незначну частину населення. Нині в Україні ще не визрів ґрунт для такоїособи, котра на першині влади буде наділена харизмою реформатора (як Ш. деГолль у Франції, К.Аденауер у Німеччині, К.Менем в Аргентині).

В Україні, особливо на початку державноговідродження, досить помітною була харизматична легітимність регіонального, тимчасовогохарактеру, яка швидко розвіювалася, тільки-но ці політики з опозиціонерівсідали у владні «крісла».

Національно-патріотична легітимність маєнеоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в Західній Україні цялегітимність домінує, то в Центральній і Південній Україні вона не набула щемасового поширення. Крім цього, ця легітимність зводиться лише доетнокультурних традицій. Тобто політик сприймається масовою свідомістю яктакий, що розмовляє українською мовою, шанує національні звичаї, був репресованийза радянських часів, є активним речником нинішнього національного відродження,проте не беруться до уваги мого колишні й теперішні ділові заслуги та моральніякості.

Соціально-демократична легітимність, якасягає корінням у радянський патерналізм, нині в Україні найбільш виражена змінусовим відтінком. Адже криза довіри до влади здебільшого існує через їїнездатність забезпечити добробут населення.

Сучасні цивілізовані форми легітимностівлади, такі як правничо-раціональна, раціонально-цільова, на засадах участі,починають тільки формуватися внаслідок кризи цінностей національного романтизмуі бюрократичного прагматизму у цінності індивідуалізму й солідаризму,відстоювання своїх громадських прав.

Сучасні типи легітимності ґрунтуютьсяпереважно на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, якіпередбачають визнання влади в силу конституції й законів, а також її здатностіефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальнінаслідки її управлінського впливу цілком залежать від громадян.

Правничо-раціональна легітимність ще несформувалася, оскільки мова Конституція лише створила ґрунт для неї, але владаі громадяни ще не звикли взаємодіяти в правовому полі. Спокуса порушуватиКонституцію з боку вищих органів влади створює прецедент зневіри до правовихрегуляторів, підриває правничо-раціональну легітимність.

Легітимність на засадах участі зазнаєглибокого переосмислення оскільки попереднє уявлення про «нашу» і«чужу» владу мало ілюзорну основу. Спочатку громадяни думали, щотільки «чужа» влада відчужена від громадян, а «своя»,національна, буде дбати про них. Нині значна частина населення розчарувалася увладі й можливостях впливати па неї з метою поліпшення життя і поринула у сферурозв'язання проблем власного виживання. Однак певна частина вважає, що активнаучасть громадян у політичних процесах є запорукою вдосконалення механізміввлади.

Раціонально-цільова легітимність такожтільки формується оскільки раніше владу оцінювали не за її спроможністюефективно управляти, а за різними ідеологічними символами (патріотичнакосмополітична, українська, національна тощо). Оцінка влади та її представниківза конкретними справами є основою подолання політичного шахрайства ішарлатанства.

/>/>За рівнемпублічності влада в Україні напівприхована, з високим ступенем криптократії.Оскільки 50-60% економіки України перебуває в тіньовому секторі, то, очевидно,таке співвідношення існує і у владних сферах. Тіньова економіка, яка певноюмірою є мафіозною, виникла не тільки в силу закономірностей складних суспільнихтрансформацій перехідного періоду. Вона здебільшого є породженням союзу міжцентральними, регіональними владними структурами, тіньовим бізнесом ікримінальними елементами. Такий симбіоз можливий на взаємовигідних тіньових розрахунках.Скажімо, регіональна владна група патронує певні «свої» комерційніструктури шляхом надання їм вигідних умов (податкових, кредитних, підтримки їхмонопольного становища на ринку), а вони, своєю чергою, підтримують тіньовимидоходами владу. Для прикриття злочинних дій і розправи з конкурентамивикористовуються кримінальні елементи. Те ж саме спостерігається на рівніцентральної влади, яка забезпечує підтримку своїх фаворитів. Цьому сприяютьслабкі механізми контролю над виконанням бюджету та використання бюджетнихкоштів і міжнародних кредитів; збереження за державною власністю значноїпереваги у стратегічних галузях економіки; недоступність інформації проавторство законів і підзаконних актів, а також про результати голосуваннядепутатами різних рівнів; монополізм держави в інформаційному просторі;наявність привілеїв у державної бюрократії порівняно з іншими верстваминаселення, відсутність правових норм про опозицію і соціальне партнерство;відсутність жорстких норм і спеціалізованих структур з боротьби із корупцією;партійна неструктурованість влади, незрілість інститутів цивілізованогогромадянського тиску на владу.

Якщо аналізувати владу на рівні інституціолізованихсуб'єктів, то треба зазначити, що їхнім недоліком є величезний обсяг повноваженьдержавних органів у соціально-економічній сфері, невизначеність правових межполітичної й адміністративної, державної і самоврядної компетенції, застарілімеханізми контролю і координації, а також трудової мотивації управлінськогоапарату. Через це відбувається жорстока боротьба за владу між інституціолізованимисуб'єктами на всіх рівнях політичної системи, оскільки влада нині дає змогурозподілити власність, матеріальні й фінансові ресурси.

Отже, нечіткість правових меж компетенціїміж органами державної влади і місцевого самоврядування, застарілі механізмитрудової мотивації державної бюрократії, великі можливості владних структур урозподілі власності, матеріальних і фінансових ресурсів призводять дополітичної нестабільності, відчуженості влади від суспільства. Державна влада вУкраїні є занадто централізованою, оскільки питання правового розмежуваннякомпетенції між органами державними, органами самоврядування, бюджетної іподаткової систем ще не розв'язане остаточно.

Серед групових суб'єктів політики найбільшийвплив на державну владу чинять колишні номенклатурні угруповання, які, маючидавні зв'язки, а також доступ до матеріальних і фінансових ресурсів, частовикористовують владу для власної корисливої мети Номенклатурні угрупованняможна умовно поділити на ' старі (напівфеодальні), неспроможні діяти в ринковихумовах, і «нові» Добуржуазні), які завдяки державномупротекціонізмові нагромадили значний капітал і готові працювати в ринковихумовах.

На рівні державної влади, якщо розглядатицей процес з конфліктологічної точки зору, названі групи представленіідеологіями лівих і центристів. Груповий вплив на владу з боку середніх ідрібних підприємців, а також працівників культурно-соціальної сфери ідержавного сектора слабкий. Ці категорії, не маючи організаційного досвіду атакож сучасного розуміння боротьби за владу, не оформилися ще у цивілізованігрупи тиску, їхні протести мають спорадичний характер, виявляються лише вситуаціях екстремально-невигідних для них, тобто вони не вміють попереджатинебажані наслідки нормотворчої діяльності, а лише згодом на них реагують.

Феномен особистої і групової влади вУкраїні виявляється рельєфніше, ніж влади інституціолізованої. Групанамагається підпорядкувати існуючий інститут своїм інтересам, а лідер — інтереси групи особистим Так, у процесі інституціоналізації партій керівне ядроформується як правило, на основі цінностей та інтересів лідера, а партійна масавже пристосовується до вироблених лідером і керівною групою правил. Буваютьтакож випадки, коли група висуває на арену такого лідера, який найбільш повновідповідає її намірам.

Сутність особистої влади в Україніхарактеризується як влада мітингового вождя («борця за народніінтереси») або як влада господарника («дбайливого батька»),котрий піклується про народні інтереси. Ці види особистої влади ґрунтуються назлюмпешзованих патерналістських стереотипах. У таких випадках особиста влада,як правило засновується на мафіозному принципі особистої відданостібатькові" і його батьківської турботи про своє оточення, а не на високомуавторитеті лідера, його вмінні створити політичну команду, здатну у відкритійконкурентній боротьбі здобути перемогу.

За джерелами формування політична влада вУкраїні де-юре є демократичною, а де-факто — корпоративно-клановою. Клани — цеоб'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами які намагаютьсяреалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційної метиінтереси. Кожна політико-владна структура незалежно від того, партійна вона чидержавна, має декілька кланів, які конкурують між собою в умовах закулісноїборотьби, і лише при певній кризі цієї владної структури на поверхню спливаєсправжній стан її між кланових відносин. В умовах недорозвиненості політики якдіяльності, незрілих форм цивілізованої партійної конкуренції і громадськоїактивності, посиленої олігархізації всіх політичних структур домінуютьолігархічні, а не демократичні джерела формування і розподілу влади.

Згідно з Конституцією, державна влада вУкраїні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.Так, значним досягненням конституційного процесу є закріплення в Конституціїпрерогативи судової влади, а саме: високої питомої ваги судово-юридичнихустанов у формуванні органів судової влади; з 18 членів Конституційного Суду 6призначаються з'їздом суддів; із 20 членів Вищої ради юстиції 14 представленіюридичними організаціями, 11 — призначені з'їздом суддів, адвокатів,працівників вищих навчальних закладів, всеукраїнською конференцією працівниківпрокуратури, 3 — Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України,Генеральний прокурор України — входять за посадою; голови вищих судовихінстанцій (Конституційного та Верховного Судів) обираються на їх пленарнихзасіданнях; конституційного контролю судової влади за актами законодавчої івиконавчої влади; судово-правового контролю за діяльністю суддів та кадровоюполітикою через Вищу раду юстиції, суди апеляційних і касаційних інстанцій,вищі органи спеціалізованих судів; спеціалізації судів; наявності суддівськогоімунітету; проголошення демократичних засад судочинства; закріплення вдержавному бюджеті окремої статті видатків на судову владу; узаконення судуприсяжних та мирових (місцевих) суддів.

Однак проголошені конституційні принциписудочинства і судоустрою можуть забезпечити реалізацію самостійної, сильноїсудової влади як гарантії прав і свобод громадян лише внаслідок здійсненнясудової реформи, для якої Конституцією відведено термін 5 років. Насампередвони мають стосуватися проблем законодавчого оформлення спеціалізації судів (звиділенням окремого адміністративного, кримінального, цивільного і соціальногосудочинства), Вищої ради юстиції, апеляційних судів, суду присяжних, а такожжорстких санкцій за неповагу до суду та невиконання судових рішень.

Конституція створила правові основи нетільки для розподілу влади, а й для функціонування механізму стримування іпротиваги між ними, який виявляється в наступному: вето Президента нанормативні акти парламенту і право парламенту на подолання вето глави державикваліфікованою більшістю (дві третіх голосів від конституційного складу);судовий контроль за конституційністю актів державної влади, припиненняповноважень Президента шляхом імпічменту; розпуск Президентом парламенту;спільне формування Президентом, парламентом і судово-юридичними установамисудової влади; підзвітність і підконтрольність уряду Президентові іпарламентові; парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади івиконанням бюджету. Однак ці механізми стримування^і противаги виявилися недосить ефективними для збалансованих дій вищих органів державної влади уперехідний період. їхні недоліки зводяться до: складної, заздалегідьнездійсненної процедури імпічменту; недостатньо продуманого механізму розпускуВерховної Ради, який потребує вдосконалення в частині відносин між урядом іпарламентом, у бюджетній політиці та виконанні урядової програми; дуалізмувиконавчої влади, який не передбачає відповідальності Президента і парламентуза дії уряду, але допускає вплив цих інститутів на формування уряду та його політику;здебільшого адміністративного, а не політичного статусу уряду і як наслідокцього слабких повноважень уряду у законодавчій сфері і прийнятті політичнихрішень.

Результати загальноукраїнського референдумуза народною ініціативою певною мірою можуть позитивно вплинути на процесстворення ефективного механізму стримування і противаги між органами державноївлади. Це насамперед стосується права Президента розпускати парламент у такихвипадках: 1) коли він протягом конституційного терміну не затвердить бюджет; 2)упродовж місяця не сформує парламентську більшість. Однак у процесіімплементації результатів референдуму виявилися спірні моменти щодо поняття«парламентська більшість», її місця і ролі у формуванні уряду тасолідарної відповідальності за наслідки урядової діяльності. Найбільшоптимальний варіант цієї проблеми можливий в таких випадках: коли Президентбуде призначати голову уряду і міністрів, попередньо узгодивши їхні кандидатуриз партійними фракціями парламентської більшості; уряд матиме право ставитипитання про довіру перед парламентом у зв'язку з прийняттям певного політичногорішення (урядової програми або законопроекту), наслідком якого може бути абовідставка уряду, або розпуск парламенту главою держави.

Політична влада в Україні та її особливості

Сучасна політична обстановка в Україніпов'язана насамперед з доцільністю народних, сподівань на кардинальніперетворення у житті українського суспільства за допомогою політичних рішень,правової самоорганізації.

Ця самоорганізація відбувається у виглядіпроцесу формування громадянського суспільства, в якому держава повинна бутигарантом рівних можливостей для всіх, а право повинне визначати і громадянськийстатус людини, і державний устрій. В цьому напрямку відбувається основнийполітичний розвиток українського суспільства, яке на основі національної ідеїбудує незалежну країну, де загальновизнані правові і моральні нормирегулюватимуть суспільні відносини. Причому складність, як у будь-якомурозвинутому суспільстві, полягає в тому, щоб ці норми мали достатній потенціалдля об'єднання приватновласницьких осередків, в яких особа буде незалежноюнастільки, що будь-яке, навіть державне насильство викликатиме природнийпротест.

Нині в Україні відбувається двоєдинийпроцес становлення громадянського суспільства, в якому вбачаємо своєріднезмагання між його двома сторонами: політичною і економічною. Третя сторона —духовна — завдяки національній ідеї, релігії, свободі утверджується швидше:люди, вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинниківдля власного самоутвердження.

У межах СНД Україна за роки незалежностінабула іміджу найбільше стабільного і позбавленого серйозних внутрішніхконфліктів держави. Це досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищихкерівників і використовується як свідчення реалізації визначеної державноїстратегії. Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеїсуспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі внутрішнястабільність України офіційно подається і переважно сприймається як ознака"європейності", цивілізованості і застава успішних суспільнихперетворень.

Що стосується структури влади, то їїособливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявністьвнутрішньої боротьби і, одночасно, корпоративність, спроможність до ідейнихметаморфоз, поступкам між носіями різноманітних поглядів і представникамирізноманітних угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Українірозгалуженої і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних групноменклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А щостосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в Україні,то вони відбуваються не в зв'язку з кардинальними змінами в самій системівлади, а скоріше в зв'язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих або іншихпідзагонів політичної еліти, пов'язаних із процесом перерозподілу влади івласності. Безсумнівно, що з появою реальної погрози з боку нових соціальних іполітичних сил усі ці підзагони, нині ніби-то ворогуючі між собою, миттєвоперетворяться в єдине ціле, як це, наприклад, уже трапилося в серпні-вересні1991 року. Проте зараз такої «погрози» із боку товариства ще немає.

Висновок

Влада — це можливість і здатність однихсоціальних суб'єктів здійснювати свою волю, впливати на інших з допомогоюпримусу, права, авторитету. Існує декілька підходів до розуміння влади:біхевіористський — розглядає владу як певний тип поведінки, здатній впливати наповедінку інших;(Телеологічний — як засіб досягнення суспільної мети;інструменталістський — як набір певних інструментівиву на суспільство (сила,багатство, знання);(структуралістський — як організаційна структура, якавизначає характер поведінки між керівниками і підлеглими з точки зору покаранняі винагороди.

Усяка влада як засіб панування (а в сучаснуепоху засіб обміну ринкових відносин) має здатність піддаватися явищу ерозії.На ерозію влади діють такі фактори: особистісні, пов'язані зі зміною мотиваціївладної особи відповідно до її віку, історичного часу; середовище, щохарактеризується станом невизначеності, мінливості та складності і моженегативно позначитися як на інституціональному, так і на груповому й особистомурівнях влади; процесуальні, пов'язані зі співвідношенням невдач та успіхівсуб'єктів владних відносин.

Влада за її застосуванням у суспільнихсферах, а також засобами впливу поділяється на економічну (владу менеджерів,власників), духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів), інформаційну(владу науковців, експертів, засобів масової інформації), політичну,адміністративну, військову. Політичною є державна, регіональна влада та місцевесамоврядування, влада партій і груп тиску, влада політичних лідерів і засобівмасової інформації.

/>/>Атрибутиполітичної влади слід розглядати з позицій трьох парадигм: примусу,легітимності, суспільної угоди. Парадигма примусу розглядає владу якорганізований примус держави (насильницький, узаконений, правовий,ідеологічний, прихований) для забезпечення суспільного порядку національноїбезпеки тощо. Парадигма легітимності ґрунтується на тому, що влада тримаєтьсяна довірі підданих або громадян до існуючих державних інститутів в силудомінуючих у даному суспільстві цінностей і норм. Парадигма суспільної угодирозглядає владу як угоду між владними і суспільними інститутами з приводунадійного забезпечення прав і свобод громадян, національної безпеки.

Плюралізм владних центрів, що функціонує врамках цивілізованого правового узгодження різноманітних політичних,економічних та ідеологічних інтересів, запобігає утворенню владної монополії,трансформації її управлінських функцій у функції панування.

Типологізація влади здійснюється за такимикритеріями: характером примусу, типом легітимності, ступенем публічності, типомвладного суб'єкта, джерелами формування, ступенем поділу влади та механізмомстримування і противаги.

Примус як атрибут влади може бутинасильницьким, узаконеним і правовим.

За типом легітимності влада буваєтрадиційною, що ґрунтується на визнанні владних інститутів в силу існуючихтрадицій (династичних, звичаєвих), харизматичною (визнання виняткових рисполітичного лідера), національно-патріотичною (визнання символів, ритуалів,міфів, успадкованих від попередніх національно-державних утворень), соціально-демонічною(визнання здатності політичної системи забезпечити високий рівень життя),правничо-раціональною (визнання владних інститутів у силу їхньогоконституційного статусу), раціонально-цільовою (визнання влади в силу їїздатності забезпечувати виконання поставленої мети), на засадах участі(визнання необхідності і здатності широкої участі мас у впливі на владу).

За ступенем публічності влада може бутипрозорою; напівприхованою; прихованою, криптологічною.

За типом владного суб'єкта розрізняють інституціолізовану,групову, особисту владу. За інституціональними ознаками влада може бутиабсолютною, конституційно обмеженою, централізованою, децентралізованою,концентрованою, деконцентрованою, за груповими ознаками — національною,партійною, корпоративно-клановою, мафіозною, за особистими ознаками —деспотичною, тиранічною, монархічною, диктаторською, харизматично-традиційною.

За джерелами формування існує монархічна,аристократична, олігархічна, демократична, а також династична, узурпаторська,виборна, призначувана, делегована влада.

Влада може бути єдиною і поділеною назаконодавчу, виконавчу й судову з різноманітними механізмами стримування іпротиваги.

Влада в Україні є напівприхованою, змафіозними каналами розподілу ресурсів (матеріальних, фінансових,інформаційних), високим ступенем корумпованості владних структур, поєднаннямправових і насильницьких форм примусу, дуже низьким ступенем легітимностізагалом і зокрема тих видів легітимності, котрі є визначальними в сучасномуцивілізованому світі. За джерелами формування влада в Україні є корпоративно-клановою,олігарходемократично, поділеною на законодавчу, виконавчу і судову, знедостатньо оформленим юридично механізмом стримування і противаги/>

Література

1. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посібн. – Львів: Світ,2001. – С. 6

2. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /Заред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: “Академія”, 2001.

3. Политология: Учеб. пособ. /Под. ред. Б.И. Кретова. – М.: Высш. шк.,2001.

4. Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. — К., 1991.

5. О. В. Лазаренко, О. О. Лазаренко. Теорія політології. — К., Вищашкола. 1996г.

6. Основи політології. — К., «Либідь». 1990.

7. Политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. Чиркин В. Е.

8. Политическая и государственная власть. Сов. Гос. и право. Нр.1, 1988