Реферат: Політична влада

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ПОЛІТОЛОГІЇ

ТЕМА: ПОЛІТИЧНА ВЛАДА.

Зміст

Вступ

1. Політична влада, її сутність і форми

2. Суб'єкти й носіїполітичної влади

Висновок

Владаявляє собою одну з фундаментальних засад у розвитку суспільства. Вона маєправовий, економічний, духовно-ідеологічний характер; існує скрізь, де наявнібудь-які стійкі об'єднання людей. До того ж влада тісно пов'язана з політичноюсферою, виступає як засіб здійснення і як спосіб утвердження певної політики.Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатністьсоціальної трупи чи індивіда проводити свою волю; вона є невід'ємною складовоюзагального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивівсеохопний характер, здатність проникати в усі види людської діяльності.

Поняття «влада»— складне й суперечливе. У повсякденному житті ми говоримо про владу батька наддітьми, пророка над послідовниками його вчення, сил природи над людиною,держави над громадянином. Ці зовсім різні поняття про владу мають і чималоспільного. Тому не випадково мислителі впродовж століть намагалися дативизначення поняттю «влада». Так, Аристотель вважав, що елемент панування таелемент підкорення відчуваються в усьому. Це об'єктивний закон природи, і йомукоряться живі істоти. До того ж людина за своєю природою — істота політична.Великий філософ античності розрізняв владу деспотичну (владу господаря надрабом) і політичну (владу державного мужа над громадянином). У наш часполітологи розглядають політичну владу як один із різновидів влади взагалі,відповідно починаючи з визначення загальної сутності влади.

Влада — це здатність і можливість здійснювати свою волю(класом, групою, особистістю або партією, державою і т. д.), справляти певнийвплив на діяльність, поведінку людей з допомогою авторитету, права, сили таінших засобів.

Схожістьзагальних визначень влади вітчизняних і зарубіжних політологів різних часівсвідчить про те, що нині тут досягнуто консенсусу, і приросту знань про владуслід шукати радше в деталізації цього поняття, ніж у його докорінномупереосмисленні. На думку зарубіжних політологів, у процесі політичних відносинвлада проявляє себе через такі основні ознаки і функції: примус (прямий чиопосередкований); принаджування (підкуп, обіцянки, хабарі); блокуваннянаслідків (тобто перешкода конкурентові в боротьбі за владу); «створення вимог»(штучне формування потреб, що їх може задовольнити дише агент влади);«розтягнення сітки влади» (залучення додаткових чинників залежності суб'єктавід влади); шантаж (погрози нині чи залякування карою за непокору вмайбутньому); підказки (ненав'язливе впровадження в масову свідомість вигіднихвладі настанов чи забобонів); інформаційний прямий чи опосередкований контроль(з допомогою застережень, рекомендацій, помсти і т. ін).

Політична влада в цілому характеризуєтьсявольовим характером відносин, які мають елемент примусу, і пов'язана зіснуванням більш або менш стійкого колективу. Вона також тісно пов'язана зекономічною владою. Володарі матеріальних засобів виробництва дають можливістьздійснювати економічну владу, спрямовану на користування політичною владою, зметою ефективного захисту власності — джерела своєї влади. З іншого боку, ті,хто має в своєму розпорядженні засоби примусу, намагаються зміцнити свою владу.Примусова влада домінує в політичних конфліктах. Масові незадоволенняфункціонуванням політичної системи викликають зниження урядового авторитету,через що можуть бути здійснені акти насилля аж до революції.

Згідно з класифікацією німецького соціолога М. Вебера,існують три типи авторитетної влади: традиційна, харизматична іраціонально-правова. В основі функціонування традиційного типу влади —дотримання існуючих традицій, схвалених у суспільстві норм поведінки. У цьомувипадку вождь племені або монарх має право наказувати й карати згідно зтрадицією, йому повинні підкорятися всі, хто визнає непорушність традицій; якщож правитель сам порушує закони, він може позбутися влади. Харизматичний типвлади спирається на беззаперечну віру, сліпе підкорення вождеві, Авторитет уданому випадку ґрунтується на видатних особистих якостях керівника: сміливості,інтелекті, ораторських здібностях тощо. Раціонально-правовий тип влади спираєтьсяна віру в силу права. Той, хто реалізує таку владу, має право піддавати наказиі вимагати, щоб їх виконували відповідно до чинного законодавства. Можливаситуація, коли реалізація політичної авторитетної влади санкціонується широкимимасами населення; таке санкціонування називається легітимацією.

Легітимація — одна з основних категорій політології.За рівномірного розвитку суспільства вона сприяє стабільності авторитетноївлади, але можуть бути випадки, коли правитель позбавляється легітимації безутрати авторитетної влади. Якщо керівник держави нездатний зупинити рістінфляції, зменшити безробіття, то він може втратити легітимацію. Трапляютьсявипадки, коли авторитетна влада і легітимація не належать одній людині. УПольщі перед виборами до парламенту 1989 р. В. Ярузельський, безперечно, мававторитетну владу, а Л. Валенса — легітимацію, забезпечену йому підтримкоюшироких народних мас. Отже, аналізуючи функціонування політичної влади, важливофіксувати різницю між авторитетною владою і легітимацією, тому що у випадках,коли політичні лідери втрачають легітимацію, вірогідно, що їх замінять іншими.Легітимація — це, власне, суб'єктивне явище, тому і окремі індивіди, ісоціальні групи підтримують владу певно! системи або не визнають її — залежновід того, якою мірою вона відповідає їхнім інтересам.

Вихіднимпунктом аналізу суспільних інтересів є категорія суспільних потреб. Як інтерес,так і потреби — явища складні, хоч і те, й те відображають певний аспектсуспільних відносив. Потреби як спосіб реалізації суспільних відносинстановлять іманентну сутність особистості; інтереси являють собою «зовнішню»форму суспільних відносин. Зміст інтересів формується на основі як потреб, такі соціальних засобів, залучених до реалізації останніх.

Інтереси — це об'єктивні відносини між погребами йсередовищем, у якому потреби реалізуються внаслідок певної діяльності.

Людина задовольняє свої потреби тільки всуспільстві, і можна сказати, що інтереси реалізуються тоді, коли вирішуютьсяпротиріччя, спричинені потребами різних соціальних верств і груп. Інтересимають об'єктивний характер, тому одним із суттєвих питань є їх усвідомлення.Успішність реалізації інтересів різних соціальних верств, класів і групбезпосередньо пов'язана зі ступенем їх усвідомленості: якщо об'єктивні інтересине усвідомлені або усвідомлені незадовільно, будь-яка соціальна група може абодосягти мети, яка об'єктивно не відповідає її інтересам, або взагалі непрагнути вигідного для себе рішення. Усвідомлення інтересівпередбачає також їх диференціацію на поточні й фундаментальні. Першівідображають умови існування суб'єкта, пов'язані з задоволенням елементарнихпотреб; другі тісно пов'язані з основними умовами існування індивіда, зсутністю даного соціально-економічного ладу.

У самому питанні, чиїм інтересам служить влада,криється припущення, що влада використовується для досягнення певних цілей, яківідповідають інтересам певних соціальних груп. Різні соціальні групипо-різному, більшою чи меншою мірою, здатні вплинути на рішення, що їх виносятьінститути, які, здійснюють політичну владу, і в такий спосіб реалізувати своїінтереси. Контроль над засобами виробництва, процесом виробництва матеріальнихцінностей і його продуктами характеризує основні інтереси владної соціальноїгрупи. Але, захищаючи свої інтереси в певній ситуації, вона одночасно повиннабрати до уваги поточні інтереси інших груп і вживати заходів для розвиткународної освіти, охорони здоров'я, зниження рівня безробіття тощо.Абсолютизація інтересів у Масовій свідомості сприяє появі політичних лідерів,які в своїй діяльності можуть виявити певні свої інтереси, але не досягти суспільнозначущих цілей. У цілому слід відзначити, що функціонування політичної влади —складний процес, який базується на усвідомленні соціальних інтересів. Вононеобхідне для того, щоби зуміти винести рішення, адекватні ситуації, а такожті, що в майбутньому служитимуть інтересам різних соціальних груп.

У західній літературі питання про походження ірозвиток політичної влади трактується неоднозначно. Деякі вчені вважають, щовлада виникає одночасно з суспільством і розвивається паралельно з ним віделементарних неполітичних форм до зрілих політичних. Перша влада — анонімна,властива примітивним суспільствам. Вона розподіляється серед усієї маси індивидіві проявляється в сукупності вірувань і звичаїв. Згодом, коли динамізується ритмсоціального життя і виникає необхідність в оперативному винесенні рішень,складається індивідуалізована влада в особі вождя або невеликої групи осіб.Однак у цієї влади немає легітимності: зі смертю вождя починається боротьба завладу. Індивідуалізовану владу заступає інституціоналізована, що існує у формідержави, коли держава — офіційна політична влада, а різні центри політичноївлади, як-от: економічні групи, профспілки, партії, теж є носіями влади.Німецький вчений М. Вебер вважав, що історичні конфігурації управління є поєднанням,змішанням, адаптацією, а також результатом модифікацій традиційної,харизматичної та раціонально-легальної влади. Доцільно прослідкувати генезискожної з цих форм.

Традиційнавлада спиралася на віру в святість давно встановленого порядку й на повагу доавторитету володаря. Споконвіку патріархалізм був характерним для відносин, щоскладалися між членами однієї родинної групи, а економічні, владні та ідейніаспекти цих відносин були тісно пов'язані з традицією. Основна особливістьтрадиційної влади полягає в тому, що абсолютні межі влади правителявизначаються традицією, котра обмежує його можливе самоуправство. Патріархалізмпочинає втрачати своюоднозначність у міру того, як володар захоплює нові території Виникав проблемауправління ними, що вирішується створенням адміністративного персоналу, якийздійснює владу подібно до вождя. Різновиди патріархалізму М. Вебер називавпатрімоніалізмом і султанізмом,

Патрімоніалізм — форма традиційноївлади, за якої всі адміністративні посади виникають як продовження придворних.

Усі політичні проблеми, навіть ті, що не мають нічогоспільного з домашнім господарством володаря, пов'язуються з придворною посадою,наприклад, командування кавалерією передається головному конюхові Урочистістьпридворних і політичних функцій — характерна властивість султанізму. Спочаткудержавні чиновники були особистими слугами володарів.

Султанізм — форма традиційної влади, за якої вчинкиволодаря нічим не обмежені.

З часом патрімоніальне правління стає недостатньоефективним для вирішення економічних і політичних проблем. Чому цевідбувається? Річ у тім, що жителі захоплених територій теж ставали підданимиправителя, але вже не особистими, а політичними. Політичні підлеглі (на відмінувід особистих) володіють певними традиційними правами (власність на землю,спадщину, укладання шлюбів, носіння зброї). Обов'язки політичних підлеглихобмежені існуючими в їхніх регіонах традиціями, тоді як обов'язки особистихцілком залежать від свавілля правителя. Конфлікт традицій та особистої волі маєвирішальне значення для пояснення процесів децентралізації патрімоніальноївлади. Патрімоніалізм і феодалізм— варіанти традиційної влади, які різнятьсяспособом управління. У першому випадку управління здійснюється з допомогоюособистих слуг правителя, у другому— з допомогою місцевої знаті

Харизматичнавлада не пов'язана ні з формальними правами, ні з традицією. В основі її —незвичайна властивість: магічна сила, приписувана будь-якій особі Чистий типхаризматичного панування, на думку М. Вебера, реалізує пророк, воєнний герой,великий демагог, політичний вождь. Воно виникає за умов соціально-політичноїкризи, тоді як традиційне і легальне панування характерні для відносностабільних умов соціально-політичного розвитку. Харизматичне панування виниклотам, де була поширена, віра в магічне. Племінні вожді зосереджували в собі усівластиві їм функції харизматичиих лідерів: вони були ватажками, проводирями наполюванні та війні, жерцями, суддями і т. ін… Потім економічні, владні таідеологічні функції диференціювалися між окремими індивідами. Одначе будь-якасистематизація керівних функцій неминуче веде до виникнення соціальнихінститутів і занепаду особистої харизми, влади. Оскільки одна з найскладнішихпроблем у процесі реалізації харизматичного панування — це успадкування влади,то для того, щоб подолати кризу, яка виникає у відносинах між харизматичнимволодарем, його учнями і народом, з'явилися політичні організації, щофункціонують безперервно.

Процес виникнення криз Вебер пояснював так;харизма, як магічна, унікальна сила індивіда, не є постійною. Але учні йпослідовники харизматичного вождя, а також маси намагаються зберегти йутилізувати цю силу для себе й нащадків. Та само лише зародження такого бажання- поворотний пункт у харизматичному пануванні Сподвижники вождя вимагають длясебе привілеїв, а потім -— посад жерців, чиновників, офіцерів, а такожсекретарів, редакторів, видавців. У будь-якому разі існує прагнення одержатиматеріальні блага й постійний прибуток із рухів та інститутів, що виникливнаслідок діяльності харизматичного вождя. Харизматичний «заповіт» або іншасукупність текстів перетворюється в систему догматів, правових і моральнихнаказів. На цій основі всяке нове вчення перетворюється в ідеологію. Відносиниміж вождями та його послідовниками втрачають. опору та безпосередню віру в йогомогутність і місію та починають скріплятися вірою, яку, освячує традиція.

На думкуМ. Вебера, харизматичний момент мав місце в усі історичні епохи і в усіхрегіонах. Спочатку безособистісна харизма приписувалася родові, оскількивважалося, що видатні, незвичайні якості можуть передаватися через кровнуспорідненість, але з часом вона інституціоналізувалася: божественні якостіпочали передаватися через магічні процедури (що характерне для церкви), а некровноспорідвеними зв'язками. З часом дедалі більшого значення набували знання.Саме в цьому процесі приховується основна відмінність між інституціональною тародовою харизмами. Остання мало впливає на функціонування організації, аінституціональна — навпаки. Вся історія Європи у тлумаченні М. Вебера — цеборотьба родової харизми (влади світської знаті) з інституціональною(представленою церквою), в перебігові якої обидві сторони були змушені піти накомпроміс.

М. Вебер розглядав традиційне й харизматичнепанування як тло для аналізу раціонально-правового панування, що існувало натой час у країнах Західної Європи та Сполучених Штатах Америки. Він вважав, щораціонально-легальна влада розвивалася протягом багатьох століть у процесіраціоналізації права. Немає, жодної значної вимоги моралі, що у будь-якийісторичний період або за будь-якої ситуації не функціонувала б як правованорма. Функціонування, як моральних, так і правових норм базується на можливомувикористанні психологічних або фізичних засобів примусу. Часто їх дотримувалисячерез особисту зацікавленість індивідів, а також боячись кари за непокору. Вранній період розвитку суспільства були поширені правові пророцтва. Припускали,що закон можна пізнати тільки відвертістю. З послабленням традицій кривавоїпомсти і розв'язанням правових суперечок із допомогою віщування зросталасоціальна роль пророків, які проголошували закони і, формулюючи відповідіна запитання, задані Богом, оголошували вирок. Цей процес був пов'язаний зпевним ритуалом. Спочатку роль пророків виконували жерці, згодом ці функціїперейшли до нотаблів, із середовища яких з'явилися перші чиновники, обрані абопризначені. Якщо їхньому родові приписувалася харизма, то судова посада ставаласпадковою. Так правовий пророк перетворювався на чиновника. У той часвважалося, що всі правові норми освячені традицією, а суперечки про неї булисправою спеціалістів. Доки правові норми створювались подібним чином, вонизалишались ірраціональними. Наступний етап розвитку права як основираціонально-легальної влади був пов'язаний з насаджуванням суспільству законівсвітською та релігійною владою.

Згідно зпоглядами марксистів, родовому ладові була властива неполітична влада, якапоступово трансформувалася в політичну одночасно з утворенням і розвиткомантагоністичних класів, спочатку не існувало приватної власності, членисуспільства не поділялися на управителів і тих, ким управляють, суб'єкт іоб'єкт влади існували в одній особі. Навіть члени ради старійшин не булисуб'єктами влади, а тільки представниками органів влади. Оскільки існувалаєдність основних інтересів, воля органів влади реалізувалась як єдина воля всіхчленів суспільства, і як таку її сприймав і кожний окремий індивід. Реалізаціювлади гарантували мораль і традиції, що несли в собі соціально корисні норми поведінки.Вимога дотримуватися соціальних наказів збігалася з особистим переконаннямкожного члена суспільства у процесі розвитку приватної власності, суб'єкт іоб'єкт економічної влади конституювалися як класи. Усі частини ланцюга:приватна власність — клас — класові інтереси — держава — політична владарозвивалися паралельно протягом сотень і тисяч років.

2.        Суб'єкти й носії політичної влади

Характеристикаполітичної влади буде неповною без розгляду питання про її суб'єкт. Підсуб'єктом розуміється джерело активної, цілеспрямованої, предметно-практичноїдіяльності, спрямованої на об'єкт. Марксисти вважають: оскільки політична владає атрибутом приватної власності, то в антагоністичному класовому суспільствісуб'єктом політичної влади може бути тільки клас-власник засобів виробництва, ав соціалістичному — народні маси. Одним із найістотніших питань за такоготрактування суб'єкта політичної влади є питання про необхідність диференціюватисуб'єкт влади і його носія — ті державні політичні організації та установи, щоутворені для забезпечення реалізації інтересів політично панівних класів.Одначе повноваження суб'єкта влади та її носія різняться. Існує думка, щосуб'єкт у цьому разі не ділить влади з її носіями, а тільки користуєтьсяорганізаціями влади як механізмом її реалізації.

Успішнийрозвиток суспільства на демократичній основі може здійснюватися лише за участішироких мас в управлінні, у схваленні важливих політичних рішень. Але водночас,якщо поставити питання про те, якою мірою народні маси є суб'єктом політичноїдії та якою мірою політичні дії такого суспільства відображають інтереси мас таїхні потреби, то виявиться, що знайти відповідь не просто. Якщо маси є тількиоб'єктом маніпуляцій якогось політичного угруповання, то функціонуванняреальної демократії бути не може. Навіть тоді, коли політичний режимпідтримується широкими масами, він ще не гарантує наявності демократії; іавторитарний, і тоталітарний, і будь-який інший антидемократичні режими можутьуспішно функціонувати, впливати на свідомість мас із допомогою витонченоїдемагогії. В такому разі йдеться (по суті справи) не про «народні маси» (врозумінні структурованої, диференційованої єдності, дії якої сприяютьпрогресивному розвиткові суспільства), а про маси як про численну спільністьізольованих, відчужених людських індивідів. Таку масу можна назватиабстрактною, тому що індивіди, стаючи частками маси, втрачають свої соціальніта професійні характеристики влади. Способи їхньої взаємодії виявляються зовсіміншими, ніж демократичної політики.

Відомі вчені XIX—XX ст. (Г. Лебон, Ф. Ніцше,X.Ортега-і-Гассет, X. Арендт) присвятили свої твори аналізові політичноїповедінки представників абстрактної маси. Так, X. Ортега-і-Гассет у праці«Повстання мас» дав детальну характеристику масової людини порівняно зіндивідом-особистістю. Він вважав, що людина маси — це посередність, якавнаслідок економічного, технічного і соціального розвитку суспільствазвільнилася від багатьох незгод і труднощів, пов'язаних із тяжкою фізичноюпрацею, але не зуміла освоїти глибші шари культури, не навчилася дисциплінуватисебе. Нездатність масової людини підкорити свої спонтанні суб'єктивні бажанняінтересам суспільства викликає насилля і культ сили в сучасному суспільстві XX ст., котре самозначною мірою є витвором мас. Він був упевнений, що реалізація справжньоїдемократії передбачає бажання кожної людини рахуватися з іншою. Неприпустимо,коли моральні норми, що формувалися впродовж довгих століть розвитку людства ізгідно з якими найсуворіші моральні вимоги людина висуває насамперед до самоїсебе, втрачають силу свого впливу. Появу маси як суб'єкта влади X. Ортегабезпосередньо пов'язував з утворенням і розвитком тоталітерних режимів XX ст… — фашизму істалінізму, за яких уперше з'явився тип людини, що не вважав за необхідневиправдовувати свої претензії та вчинки ні перед іншими, ні навіть перед самимсобою; прагнув за будь-яку ціну досягти мети.

Протиставлення «маси» і «еліти» та інші концепції«масового суспільства», що з'явилися після другої світової війни, неприйнятні длядеяких сучасних західних соціологів (найвідоміший із них Д. Белл), яківважають, що завдяки масовому виробництву і споживанню, впливові засобівмасової комунікації розвивається економічна, політична і соціальнаодноманітність суспільства, тобто формується середній клас. Він служить основоюдля соціального консенсусу в широкому розумінні цього слова і одночасно єгарантом стабільного політичного демократичного режиму.

Принциповавідмінність у поглядах марксистів і немарксистів на конкретні форми реалізаціївлади полягає ось у чому: марксисти керуються класовий характером суспільства,тим, що діяльність та інтереси окремих індивідів підпорядковані інтересампевного класу; немарксисти не надають цій обставині істотного значенняМарксистська концепція панівного класу спирається на визнання того, щополітична влада — це тільки продовження економічної клади Іншими словами,власники засобів виробництва — економічно панівний клас — є й політичнопанівним класом, тобто суб'єктом політичної влади. Але на практиці цей зв'язокрідко реалізується так однозначно. Це визнають і самі марксисти. Врозпорядженні економічно домінуючого класу може й не бути досить ефективногомеханізму реалізації влади і навпаки: клас, у розпорядження якого цей механізмпотрапив, може виявитися нездатним здійснити вплив на процеси економічногорозвитку. Це протиріччя — одне з основних джерел соціальних конфліктів.

Панівний клас — це соціальна група, якапосідає певні позиції не лише в системі економічних відносин, а й у політичнійта соціальній сферах.

Та доситьрідко трапляються ситуації, коли будь-яка соціальна група однаковою міроюконтролює всі сфери. Частіше буває, що в економічній та ідеологічній сферахДомінує той клас, який у конкретній історичній ситуації представляє прогресивнісили; своєю чергою, застарілі політичні інститути контролюються представникамирегресивного класу (але й тут можливі варіанти). Марксистське трактуванняпанівного класу не виключає, що такий клас — це соціальна група з цілкомскладною внутрішньою структурою, яка аж ніяк не є якимось соціальним монолітом:всередині одного панівного класу можуть бути диференційовані соціальні групи зрізними, навіть протилежними, інтересами, що борються за політичну владу міжсобою. Коли в таких випадках влада переходить із рук однієї фракції до рукіншої, можливе навіть насилля, але в будь-якому випадку залишається в силіголовна умова — панівний клас не повинен втрачати своїх політичних позицій.Західні політологи вважають, що у марксистів невірне уявлення про механізмреалізації влади, що вони нездатні визначити, хто саме володіє владою і яквідбувається боротьба за владу всередині класу.

Процес диференціації суспільства значною міроювплинув на розвиток різних концепцій, згідно з якими в центрі реалізаціїполітичної влади стають представники «нового класу» — менеджери, технократи,експерти. Вже від початку XX ст. вчені виявляли підвищений інтерес до групияк базису політичної активності Відтак виникла й набула розвитку теорія груп,яка нині має як завзятих прихильників, так і не менш переконаних критиків. Аледумка про те, що соціалізація, комунікація людини багато в чому базується навідносинах у групі, одержала широке визнання. Група, що об'єднана політичнимиінтересами і претендує на участь у процесі реалізації влади, -це спільністьіндивідів, головна мета яких — вплинути на схвалення урядових рішень відповіднодо групових інтересів.

Асоційовані групи — це високоорганізованіспецифічні групи, які уособлюють інтереси своїх членів. Їхнім завданням єагітація, скажімо, серед членів Конгресу США на користь того спеціальногоінституту, який сам безпосередньо не може здійснити таку агітацію, наприклад,профспілки або комерційні асоціації.

Інституціональні групи — це підгрупи такихінститутів, як церква, армія, корпорація, політичні партії. Вони піклуються прополітичні інтереси відповідних інститутів: здійснюють агітацію на їхню користьсеред окремих членів уряду, наприклад, виступають як свідки під час слухань уКонгресі США, беруть участь у пікетах і готують рекламу в пресі, щоби збуджуватиінтерес аудиторії до різних проблем. Неасоційовані групи не мають певноїструктури або процедури формування інтересів. Вони контактують із членами урядуз метою надання допомоги представникам слабоорганізованихсоціально-демографічних, етнічних груп. Аномічні групи — спонтанні,короткотермінові, у складі яких неорганізовані індивіди, котрі виражають своюнезадоволеність під час демонстрацій і заворушень. Якщо група цього типу швидконе розпадається, вона перестає бути аномічною і стає асоційованою, використовуючидля досягнення своїх цілей насильницькі методи.

Вчені, аналізуючи групу як суб'єкт політичноївлади, вважають, що включення людей у діяльність групи обумовлене трьомачинниками: матеріальною зацікавленістю; солідаризацією у спільних інтересах;боротьбою за досягнення будь-якої мети (захист прав людини, природи, інтересівпокупців та ін). Щоби вплинути на уряд, групи користуються таким засобом, яклобізм. Цей засіб використовується в різних формах. Найбільшого успіху можнадосягти, скажімо, жертвуючи гроші на виборчу кампанію якогось законодавця чипартії. Ефективний лобізм у наші дні полягає в готуванні матеріалів ідокументів, які могли б допомогти відповідному представникові уряду домогтисянеобхідної угоди з іншими членами уряду. В розпорядженні груп «за інтересами» єще й інші методи: демонстрації, бойкоти, страйки, реклами і навіть виданнякнижок. Всі засоби використовуються для того, щоби привернути увагу мас таофіційних кіл до будь-якої актуальної проблеми. Групи, які досягають значних результатів,мають надійні контакти з працівниками апарату законодавчих органів.

Якезначення мають групи в політичному житті суспільства? Погляди політологів на цепитання розходяться. Одні вважають, що весь політичний спектр формуєтьсявнаслідок політичної боротьби між різними групами, обґрунтовуючи це тим, щогрупи можуть краще захищати інтереси індивідів, ніж вони самі Останнім часом узахідній політології з'явилось і критичне ставлення до завищеної оцінки тієїролі, яку відіграють групи «за інтересами» у політичному процесі Аналітикивказують на те, що багатьом заново створеним групам буває важко зміцніти черезбрак часу, енергії й тих переваг, які були у добре організованих груп, покивони досягли нинішнього статусу. Існує думка, що участь у групах «заінтересами» не дає можливості результативно брати участь у політичному житті.Для цього необхідно приєднатися до котроїсь із політичних організацій.

Однією зсоціальних груп, яка найкраще вивчена і претендує на роль суб'єкта політичноївлади, є еліта, яка завжди перебувала в центрі уваги спеціалістів політичнихнаук. Сучасні теорії еліт «концентрують» свою увагу на структурі правлячих групі ролі еліти в авторитарних державах, вивчають елітарні групи в процесімодернізації суспільства в країнах/ третього світу, а також елітудемократичного плюралістичного суспільства. Теорія еліт має багато шкіл інапрямів, але головна її мета — вивчення місця й ролі політичної влади. Прицьому виходять із положення про те, що будь-який суспільний інститут — це такасистема влади, де одна група прямо чи опосередковано реалізує владу абоконтроль над суспільством більшою мірою, ніж інші.

Попризначне поширення теорії еліт, деякі західні політологи заперечують наявністьяскраво вираженої елітарної моделі правління і визначають модель влади якплюралістичну. Згідно з цією концепцією, влада розсіяна поміж багатьма групами«за інтересами», які борються між собою за реалізацію політичної влади. Чималотеоретиків вважають, що насправді функціонують різні сплави елітарних і плюралістичнихмоделей. Представники цих теорій впевнені, що панівна елітарна група діє разомз іншими елітарними і навіть неелітарними групами, реалізуючи публічну владу врізних сферах. Політична влада в межах цієї теорії розглядається як основнийелемент соціальних відносин. А відтак у центр цих відносин ставитьсяспіввідношення панування й підкорення.

Аналізуючиеліту як суб'єкт політичної влади, важливо з'ясувати елементи внутрішньоїструктури панівної еліти, їх взаємозв'язок і вплив системи селекції еліти намеханізм взаємозв'язку елітарних груп і суспільства. Внутрішню структурупанівної еліти найчастіше характеризує поділ її на політичну, економічну,воєнну, комунікативну, бюрократичну.

Політична еліта (до неї входять особи,які володіють політичною владою відповідно до місць, котрі вони посідають усоціальній структурі, представники бюрократичного апарату, різні групи тиску)становить основне ядро еліти, яка реалізує політичну владу. На її практичнудіяльність впливає багато чинників: соціальні протиріччя в суспільстві,співвідношення сил усередині самої панівної еліти і под. Найбільші можливостіеліта має за тоталітарного режиму. В умовах демократії вплив еліти можезростати або падати залежно від функціонування партій (наприклад, в Італії цейвплив менш істотний, ніж у США, де політично значимі тільки дві партії).Володарі великих підприємств, директори, вищі чиновники, менеджери, якіпрацюють в управлінському апараті приватних підприємств, формують економічнуеліту. Вона часто функціонує як група тиску щодо політичної еліти, субсидуючиполітичні партії або окремих кандидатів під час виборчих кампаній, впливаючи надіяльність парламенту з допомогою лобістів. Влада економічної еліти багато вчому нейтралізує діяльність інших елітарних груп, профспілок, різнихдемократичних рухів і партій. Істотний вплив на політичний процес маєбюрократична еліта, яку нерідко розглядають як елемент еліти політичної. Участьбюрократичної еліти в процесі реалізації влади проявляється під час підготовкиважливих загальнополітичних рішень, оскільки чиновники часто готують їх не лишеяк технічні виконавці. Крім того, апаратні працівники мають досить повноваженьдля винесення самостійних рішень у сфері своєї діяльності. Вплив військовоїеліти визначається рівнем розвитку збройних сил у державі У політичній сферівона реалізує свої інтереси як своєрідна група тиску, в економічній —спираючись на тісні економічні зв'язки з виконавцями замовлень військовоговідомства. Комунікативна еліта бере участь у політичному житті й реалізує свої інтереси,впливаючи на громадську думку. Соціологи вказують на чотири основні способиформування еліти: делегування, призначення, протекцію та активність самогокандидата. Для глибокого розуміння механізму формування елітарних груп, їхфункціонування і розвитку слід мати зважений аналіз взаємних відносин усіхпанівних груп з урахуванням усіх чинників, які впливають на суспільство напевних етапах його розвитку.

Реформа політичної системи в Україні висуває вцентр теоретичного осмислення питання яро народ як суб'єкт влади, про способи йможливості здійснення влади. Адже встановлені після 1917 р. політична система імеханізм державної влади були спробою реалізувати теоретичні принципимарксизму— ленінізму, згідно з якими, за буржуазної демократії керує не весь народ,а дише економічно панівний клас — буржуазія. Після соціалістичної революції допроцесу управління залучається весь народ, рівночасно, стаючи і тим, хто керує,і тим, ким керують. Тотальна участь народу в управлінні державою доводить дозавершення демократію як форму державного управління і перетворює процесуправління на самоуправління. Передбачався і механізм для реалізаціїсоціалістичної демократ — ради. На ділі це призвело не до відмирання держави, адо небаченого її посилення та відчуження від народу, а народу— від влади. Напочатковому етапі становлення ради виглядали певною мірою як органи прямоїдемократи, де представники усіх класів через накази виборців виявляли волюнароду, під час вирішення важливих: витань війни і миру, власності, землі, принципіворганізації політичної влади. Проте не було здійснено ні прямої демократії, нісистеми представницької демократії, оскільки представника позбавилисамостійності. Законодавча влада перетворилася на сферу непрофесійноїдіяльності, втративши функції та повноваження, а реальна влада опиниласяповністю в руках виконавчих органів. Через механізм зростання господарських іпартійних функцій влада перейшла до партійного апарату.

Чому таксталося? У будь-якому суспільстві наявні різні інтереси, які, певна річ,заважають формуванню спільної, єдиної народної волі. Щоб реалізуватимарксистсько-ленінську політичну модель влади, необхідне було відчуження людейвід усіх індивідуальних, групових та інших специфічних інтересів (пов'язаних ізвласністю, з належністю до етнічних груп, різних класів і прошарків). Тотальневідчуження народу від власності через одержавлення дозволило оголосити державувиразником знеособленого загального інтересу, суб'єктом волевиявлення різнихсоціальних, національних та інших груп. Маючи доступ до цінностей, розподіляких ними (по суті) було монополізовано, вони легко знаходили можливостікорумпувати не лише державну, а й партійну та правоохоронну владу. До того ж,існує анонімна власність, що криє в собі всю природу, частину відомчої та «посередницької»власності, тобто безгосподарська власність, яка руйнується, розкрадається,привласнюється, стаючи найбільш руйнівним видом власності як в економічному,так і в моральному аспектах. Сказане означає, що насправді не лише економічна,а й політична влада багато в чому концентрувалася в рукахвиробничо-торговельно-управлінської бюрократії, яка захищала свої корпоративніінтереси.

Одержавленняв політичній сфері призвело до того, що народним масам практично закрили доступдо управління суспільством. Вся влада в суспільстві виявилася зосередженою вруках партії Така ситуація в політичній системі оголошувалася вищою формоюдемократії. Було повністю ліквідовано сферу публічної влади, в ролі якої сутоформально продовжували виступати ради.

За роки перебудови становище мало змінилося,оскільки місцеві ради були позбавлені грошей, можливостей контролювати великіпідприємства всесоюзного підпорядкування, сферу розподілу. Абиперетворити місцеві органи в повновладні, ефективні, професійні организаконодавчої влади, необхідно, щоби вони були законодавчими, виконавчими ірозпорядчими органами. Одержавлення, або етатизація духовної сфери, породиластрах перед державою в особі будь-якого «начальника» і споживацтво щододержави. Це, своєю чергою, сприяло громадянській пасивності, втраті ініціативи,усуненню від громадських справ і політичного життя. Докорінна зміна владнихвідносин як умови соціальних змін — в цьому суть подальшого історичногорозвитку суспільства.

Систематизаціїта секуляризації права, з одного боку, сприяли війни і розвиток соціальногоантагонізму, а з іншого — прагнення носіїв влади одержати такий тип права іуправління, який залишає їй повну свободу у вирішенні соціальних питань.Незважаючи на те, що свого часу церква досить успішно перейняла функціїправового пророка, вона не спромоглася створити бездоганну систему регуляціївідносин індивідів, істотно вплинути на громадянське й торговельне права М.Вебер вважав, що головним питанням для розвитку легальної влади буловідокремлення церковного судочинства від світського. Таким же важливимчинником, що вплинув на процес раціоналізації права, був компроміс інтересівміж феодальною аристократією та буржуазією. Остання вимагала чітко і ясносформульованих правових наказів, які ліквідували б свавілля чиновників іпривілеї. Там, де принципи правового порядку дотримуються й реалізуються зоперою на переконаність у їхній справедливості, де вони узгоджені з діяльністюуряду, який монополізував право на законотворчість і реалізацію влади, там можнаговорити про раціонально-легальну владу. Таке бачення характерне для західноїнауки. Більшість західних політологів дотримується думки, що політична владаіснувала вже за родового ладу, а всі суспільні відносини мали політичнийхарактер.

Державна власність виявилася системою, яка легко піддаваласявідчуженню від суспільства і виступала в кількох іпостасях: наприклад, відомчавласність, яка немовби передавалась у розпорядження відомства, а фактично — врозпорядження його апарату; «посередницька» власність (матеріальні блага нашляху від виробника до споживача), якою розпоряджалися працівники сфериторгівлі, громадського харчування, побутових послуг.

1.Амелин В.Н. Власть как общественноеявление.- Социально-политические науки, 1991

2.Амелин В.Н. Многомерная модельполитической власти. — Общественныенауки и современность, 1991

3. Власть и право. — М., 1990

4. Власть: Очерки современнойполитической философии Запада. — М., 1989

5. Власть:философско-социологические аспекты, М.,;1989

6.Гайда А.В,, КитаевВ.В. Человек и власгь, М., 1991

7.ДрагунскийД.В. Длинныеволны истории и динамика политической власти. Полис, 1992

8.Зуев В.И. Власть в системеполитических категорий. — Государство и право, 1992

9.Иванов О.И. Общественное мнение ивласть. Социально-политический журнал, І993

10.Каверин С.Б. Потребность власти.– М, 1991

11.Коваль Б.И.,Ильин М.В. Властьversus политика. Полис, 1991

12. Кравченко Ю., Чечель В. Легітимність політичної влади йможливість її досягнення. Політологічні читання, 1993

13.КрасиковБ.И. Теория власти и властныхотношений. Социально-политический журнал, 1994

14.Краснов Б.И.Власть какявление общественной жизни. Социально-политические науки, 1991

15.Налимов В.В. Власть и противостояниеей. Полис, 1992

16.Рассел Б., Власть новый социальныйанализ. — К, 1996