Реферат: Демократія

Демократія — це дуже відносне поняття сутозахідної культури, неможливе без визнання автономії особи і прав людини. Кожнийчас, і кожна людина в нього вкладає своє власне значення, і сьогодні його всебільше потрактують, як процес.

Існують слова, які нормальна людина зрозумітине в змозі. Наприклад, демократія. Є тверде слово «влада», зрозумілевсім. Є м'яке і поетичне слово «народ», є люди. А ще є дядьки нателебаченні, що бубонять про те, що влада виходить від народу. Питання: чи є ународу влада? Відповідь: подивіться на людей в метро — хай око підкаже.

І все-таки ми говоримо про демократію, хочемоїї, прагнемо. Принаймні, на словах. Говорять про неї тирани і генерали. Хайреальну владу наші громадяни ще не мають, але саме поняття demokratia вже живе своїм життям, хочавикористовування його іноді нагадує ходіння з розмінною монетою.

Інтерес до поняття «демократія» вУкраїні не дозвільний. У нас в країні — демократія або щось інше? А в Америціпісля 11 вересня вона є? А може, демократії навіть у принципі не буває?

Виникло воно в Афінах ще в п'ятому столітті доріздва Христова. Як пише знавець питання американець Р. Даль, можливо, спочаткувоно навіть не було чимось добрим, і вживалося критиками афінської демократії. Донього існував інший термін, isonomia — «рівність перед законом». Припущення небезпідставне: майноверозшарування населення, як і скромне прагнення багатих приховати за словесамисвою владу було вже тоді.

З чого починалася демократія? А починаласявона з того, що ми сьогодні називаємо місцеве самоврядування. Клісфен, з ім'ямякого пов'язані демократичні реформи в Афінах в 509-507 роках до н.е., замінивколишній родовий розподіл громадян чисто територіальним, розбивши місто насотню дем. Деми делегували громадян для відправлення посад. Тим самимлояльність роду була замінена лояльністю полісу.

«Випадковість — це найстародавнішааристократія миру», писав Ф. Ніцше. В Афінах існувало більше тисячі посад,які заповнювалися іноді шляхом виборів, але більшість (зверніть увагу!) по долі.Трапитися це могло раз в житті і лише на один рік. Існував і т. з. ПорадаП'ятисот, який визначав порядок денний для народного збору.

Афінянам повезло — їх форма правління склаласяв сприятливих умовах. Клімат, прямо скажемо, не рівня нашому. Ніякої радіації іпроблем з екологією. Були, правда, деякі складнощі, наприклад, проблемавідстаней. Напевно не всім було зручне добиратися до заповітного горба, депроходили збори. Проблемою було і число громадян, різні мови, вірування,інтереси, що росте. В невеликих і однорідних по складу Афінах з їх неспішнимжиттям ще вдавалося погоджувати інтереси громадян «по-хорошому». Вгігантській і різнорідній Персії — ні. Чи могла вона бути у той час чимосьіншим, окрім як деспотією?

Яким було населення міста, точно невідомо, всередньому історики називають цифру в сорок-п'ятдесят тисяч чоловік. Природно,збиратися всі разом сорок разів на рік на горбі Пникс вони не могли, приходилаякась частина. Не мали прав голосу жінки, раби і переселенці. Та все ж системапрацювала, витримавши декілька олігархічних переворотів. Як неважкопідрахувати, в суспільних справах брало участь хоча і не більшість, то порядкуоднієї п'ятої частини населення. Це не весь «демос», звичайно, алеважливо не тільки кількість, але і міра впливу громадян, відчуття причетностідо загальної справи, відповідальність.

Афінська демократія стала як би зразкомполітичної гармонії. Та все ж Афінами правила меншина громадян. Політика вАфінах була «жорсткою, складною грою, результат якої часто залежав відприватних домагань і амбіцій. Пряма державна зрада політичних вождів не булачимось нечуваним, приклад чому — історія Алкивіада». Олігархічніперевороти оберталися масовою різаниною, коли винищувалися тисячі політичнихсупротивників. Ця демократія була майже ідеальною, якби це «майже» небуло рабовласництвом. Греки не були знайомі з універсальними поняттями свободи,рівності, прав людини. Втім, ці універсальні поняття і по сьогодні не дужепризнаються, наприклад, в Азії.

З тих пір багато що змінилося, і не все докращого: люди розплодилися, суспільства стали яркі, виникли нові вірування,мови, навіть хвороби. Погоджувати інтереси людей стало складніше, а загрозизіткнень помітно почастішали. Республіканська традиція, що бере почало зАрістотеля, демократію не заперечувала, але прагнула зрівноважити протиборчіінтереси через систему інститутів влади, жоден з яких не мав би всієї їїповнота. Таким був республіканський Рим з його системою консулів, Сенатом інародними трибунами.

Батьки американської демократії (чиї портретина доларах промальовували) порядком поламали собі голови над тим, якгарантувати обрання в Конгрес самих гідних, але вирішити не змогли. Допоміг їмфранцуз Монтескьє з його ідеєю розділення влади на три гілки: законодавчу,виконавчу і судову.

Пригадаємо, які оди демократії складав УолтУїтмен, хоча в кишенях у поета не було густе. Правда, нова система буласкладна, а уряд так віддалився від народу, що не достукатися. Критики їїговорили, що це зовсім і не демократія, — просто поняття «суспільногоблага» розвалилося на мільйони приватних і групових інтересів. Затесистема годилася для крупних держав. «Республіканець», «демократ»,«революціонер» для монархів звучало однаково погано. Але гірше всьогостали звучати слова «права людини» — через їх універсальне значення,глобальний характер і привабливу силу.

У принципі, республіканізм і інститутпредставництва простому громадянину можливостей впливати на владу особливо недодав. Якщо поглянути на дані досліджень, проведених «Фрідом Хаус», товиявиться, що захоплюватися Уолту Уїтмену було особливе нічим — навіть всередині 19-го століття в США право голосу мало всього близько 10% населення. Наприклад,у Венеціанській республіці право голосу мало всього одну десяту відсотканаселення. Зате він помітно обмежив можливості виникнення тиранії.

Все це було ново, незвикло, свіжо. Протенайбільшою гордістю «батьків-засновників був винахід представницькогоправління (обрання депутатів). В 1820 році Джеймс Мілль проголосив винахідпредставницького правління „головним відкриттям сучасної епохи“. Мабуть,ідея і так витала в повітрі, якщо стала чимось саме собою розуміючим всього задекілька років.

Слова Ги Ерме про „усвідомлення меж“звучать заклинанням тіні Гітлера. Афінська демократія була прямою, а непредставницькою. Виявися Сократ в нашому часі, він швидше за все не назвав бинашу систему демократичної. І справді: поставити раз в чотири роки хрестик вбюлетені проти прізвища чергового демагога — і це вся влада, дана громадянину?

Маркс виразився міцно: „пригноблюванимраз в декілька літ дозволяють вирішувати, який саме з представниківпригноблюючого класу в парламенті представлятиме і пригнічуватиме їх“. Набагатоспокійніше дивився на справу пан Шумпетер, пояснюючи демократичну державу яквеличезний магазин, в якому бродять виборці-покупці. А політики це „продавціідей і мети“. Дискусія про те, що є демократією і що нею не є, вилилася увеличезний збір наукових і філософських праць. Це — свідоцтво того, що взахідних суспільствах виникли нові могутні сили, які прагнуть влади. І якщовони не домовляться між собою, справа кінчиться ще однією світовою м'ясорубкою.

Коли є могутній стимул, трапляється ірезультат. З часом в дискурс про демократію прийшло розуміння її меж іслабкостей. Стало ясно, що часто цим словом прикриваються режими автократичні ітоталітарні. Проведення виборів — мало що значить, коли заперечуються правалюдини. В якомусь значенні навіть в самих ліберальних країнах демократія сталаміфом, що прикриває панування меншини. Нам цінніше інше — виправдати теоретичнозаконність панування меншини нікому не вдалося. Не випадково, що більшістьнавіть авторитарних режимів прагне назвати себе республіками, прикриваючисьінжирним листком „фасадної демократії“. Його називають деколи інакше:»керована демократія", «сімейна», «корпоративна».Але якщо замість договірних відносин застосовується сила — інжирний листок тутже злітає.

Пора давати відповідь — так що ж є демократія?Афіняни вірили, що знають відповідь. Вірив Уолт Уїтмен, вірив Монтескьє і Міллз.Ми вже не віримо, ми сумніваємося і сміємося.

«Геббельс запитав мене, звідки я узявпопередню назву, і я зробив для нього повний переклад Геттісбергської мови. (Вній міститься лінкольнівське визначення демократії: „уряд народу, знароду, для народу“). Він читав, ворушивши губами. — »Знаєте, цеблискучий приклад пропаганди". За два тижні Геттісбергська моваповернулася від Гітлера. Вгорі рукою самого der Fuehrer було накреслене: «Деякімісця трохи не примусили мене плакати. Всі північні народи єдині в своїхвідчуттях до своїх солдатів. Це, очевидно, зв'язує нас міцно всего»".

Демократія, як виявилося, це дуже відноснепоняття. Кожний час, і кожна людина в нього вкладає своє власне значення. Сьогоднійого все більше потрактують як процес. Більше того, це поняття суто західноїкультури, неможливе без визнання автономії особи, прав людини. «Демократія- це культура більшою мірою, ніж система інститутів… Суть ідеї в тому, щодемократія ґрунтується на повільному придбанні терпимості і усвідомлення своїхмеж: адже демократичний уряд не може вирішити всіх питань і цінно швидше своєюприродою, ніж результатами діяльності» (Ги Ерме).

На жаль, але сучасне уявлення про демократіюмає не європейську, але американську прописку. Чим була б ідея демократії без10 трильйонів доларів ВВП США, без голлівудських фільмів, героїчних астронавтіві квітучих красунь? Саме з американською моделлю специ з «Фрідом Хаус»порівнюють те, що бачать. А бачать вони ось що: приблизно 80 країн в світівідносяться до демократичних, ще приблизно чотири десятки — до електоральнихдемократій (тобто вибори проводяться, а цивільного суспільства немає), а іншівже недемократичні.

За океаном виник цілий букет нових понять, щоописують демократію: полиархия, плюралізм, цивільне суспільство, свобода слова,зростання добробуту, середній клас. Помічено, що бідні країни не буваютьдемократичними. Але важливіше навіть не мертві поняття, а тенденція — сучаснедемократичне суспільство, це суспільство, в якому влада все більшрозповсюджується, а не концентрується у однієї людини. З другого боку, в такомусуспільстві є тенденція зростання відповідальності громадян і готовності узятицю владу. Як би ні шанували деякі Усаму Бен Ладена, Макіавеллі або Каддафі, алевсього за сторіччя демократизація, розосередження влади сталі глобальноютенденцією.

А ми? Так, у нас є Конституція. Розділеннявластей. Вибори. Партії. З свободою слова — гірше. Проблеми з ПАРІ. А ще єсередня зарплата в 60 у. о. і пенсія, на яку можна прогодувати собаку. Так, милюбимо демократію — бачили у сусідів. На жаль, як співав Калягін в «Я — ваша тітка», «любов і бідність назавжди залишаться ворогами.»

В умовах, що склалися, або, якщо хочете, вобставинах, куди завели країну наші діючі політики, від результатів голосування30 вересня майже нічого не залежатиме.

Яка різниця, яка політична сила переможе навиборах? Набагато цікавіше і важливіше, що буде потім, після дня голосування.

Адже хто б не набрав найбільшу кількістьголосів, якою б не була фракційно-коаліційна арифметика, все одно знайдетьсяякась «баба Яга», яка буде проти… І їй (або йому) вистачить голосівта натхнення знову заблокувати процес.

І не тому, що такі політики, а тому, що діютьвони у такій матриці. Якщо до парламенту замість соціалістів вдастьсяпрорватися блоку Литвина, «біло-помаранчеві» зможуть сформувати з нимбільшість ціною поступки спікерського крісла на користь Володимира Михайловича.

Причому, не факт, що вони справляться зроботою над помилкою «Олександр Мороз» і знову не напорються начерговий «кидок».

Партія регіонів вже готується до такоговаріанту — сцену на Майдані встановлено про всяк випадок. Риторикабіло-голубого Майдану буде антипомаранчева, але справжнім адресатом публічноготиску буде власник «золотої акції».

Протистояння затягнеться надовго — суди,оскарження, масові акції. Порядку в країні не буде. І прогресу теж…

Якщо коаліцію сформують Партія регіонів зкомуністами, це буде кінець помаранчевої ідеї та постпомаранчевих політичнихсил. Тому вони будуть боротися проти цього не на життя, а на смерть.

Маючи владу, президент зосередиться наюридично-процедурних аспектах. Порядку в країні не буде. І прогресу теж…

У якому випадку коаліцію можуть сформуватиПартія регіонів і президентський блок? Тільки під занавіс вистави, коли іншіваріанти вичерпаються.

Умовою ПР буде прем’єрство «регіонала»,умовою президента… ні не 50% урядових посад, як в угоді з БЮТ, а посиленняповноважень чинного президента!

Програма мінімум для Ющенка у такому разі — скасування закону про Кабінет міністрів від 15 січня 2007 року — результатспільної гри Партії регіонів з БЮТ — це допоможе пояснити виборцям мотивипрезидента, ухвалення закону про місцеві держадміністрації зі збереженнямвиконавчої вертикалі влади під контролем президента та його секретаріату.

Програма максимум — згода Партії регіонів наконституційну реформу у редакції, яка посилить повноваження президента, щовиглядатиме як чергова поразка Януковича при виграній кампанії. Знову порядку вкраїні не буде. І прогресу теж…

Варіант коаліції БЮТ з ПР практично неможливий:Юлія Володимирівна радиться з народом, ким їй бути, президентом чи прем’єром,але вона точно знає, що не хоче бути у Януковича спікером. Тут як раз повнийпорядок — ці сторони магнітів взаємно відштовхуються.

Ініціатори проведення дострокових виборівпарламенту говорили нам, що це необхідно для приведення у відповідність парламентськогопредставництва з результатами всенародного голосування, які були спотвореніпідкупом і зрадою.

Дострокові вибори, вочевидь, були потрібнідержаві та політикам, але й вони не розв’яжуть головного протиріччя — конфліктуміж суспільними інтересами й інтересами кланово-олігархічних угрупувань,замаскованих під політичні партії.

А надія на вихід з кризи через оновленнялегітимності Верховної Ради шляхом нового голосування сьогодні виглядає наївноюта перебільшеною, позаяк політична ситуація в державі ще більше погіршилася.

Отже, за усіх можливих варіантів немає жодногоконструктивного. У жодній коаліції не йтиметься про виконання передвиборчихпрограм, реалізацію стратегії національного розвитку, усвідомленнягромадянської нації, модернізацію економіки тощо. Вирішуватимуться виключнопитання влади.

Про те, що головною причиною конституційноїкризи є неучасть громадян у процесі обговорення та прийняття як КонституціїМороза-Кучми 1996 року, так і Конституції Мороза-Медведчука 2004 року доводилосяписати й раніше.

Згадайте й ви, чи вповноважували кого-небудьприймати Конституцію від вашого імені?

Основний закон двічі приймали парламентарі,яких обирали не для цього. Першого разу найважливішим для них було уникнутивласного розпуску президентом Кучмою, а у другому — акціонувати владу, унеможливитиперегляд результатів приватизації основних матеріальних ресурсів.

Закінчилося тим, що політики власноюдіяльністю дискредитували обидва ці тексти — фактично розтоптали установчийдоговір і хочуть поділити Акціонерне товариство «Українська держава» надва-три ТОВ.

Хтось скаже, держава вже є, і конституція вжеє, які можуть бути установчі збори? У тому то й справа, що назовні держава є, аот внутрішнього суверенітету вже немає.

Усі державні інститути й органи владидискредитовано самими політиками у процесі боротьби за владу. Масові акціїпісля Майдану-2004 також спаплюжені своїм відверто замовним і проплаченимхарактером.

У країні не діє ні пряма, ні представницькадемократія, не справляються зі своїми функціями ні законодавча, ні виконавча,ні судова гілки влади. Це не просто системна криза — це логічний наслідок снурозуму через нехтування установчою владою. Можна прокидатись — нас вжеобікрали…

Чи варто у такій ситуації громадянамголосувати, адже більшість із нас — не балотується, а наших інтересів, крімнас, не захистить ніхто?

Голосувати варто, але не за Верховну Раду і неза президента, а за установчу владу — Конституційну асамблею. Для чого? Щобмати можливість тримати політиків під контролем громадської думки, а недозволяти їх морочити нам голови, як зараз.

Крім того, державність сама по собі не мета, алише інструмент для забезпечення інтересів громадян. Інтереси є? Є. Вонизабезпечені державою? Ні.

Якщо політикам не до цього, то для громадяннеобхідність виправлення помилок, зроблених у процесі конституційногостановлення української держави є нагальною необхідністю.

Суспільний (установчий) договір як комплекспринципів та правил співжиття в суспільстві — це справа самого громадянськогосуспільства, а влада — система забезпечення погодження, захисту та реалізаціїінтересів суспільства.

Конституцію має ухвалювати громадянськесуспільство, щоб потім на правах автора контролювати дії тих громадян, щовізьмуть на себе виконання політичних функцій у державі.

Сама ідея установчих зборів не нова, але якщона початках незалежності її поділяли та пропагували (в міру можливостей) лишеексперти й правозахисники та майже повністю ігнорували політики, то сьогодніідея може оволодіти принаймні частиною мас.

Як про обнадійливу тенденцію можна говоритипро звернення Громадянської асамблеї України до політиків з вимогою ухваленнянової Конституції спеціально створеним для цього органом.

Після виборів настане черга й політиків, якічерез усвідомлення власної безпорадності будуть змушені відкласти конфлікт ташукати зовнішнього арбітра. Найгірше — коли вони будуть це робити за межамидержави…

Від початку передвиборчої кампанії різніполітичні сили пропонують різноманітні варіанти проведення конституційноїреформи в Україні. Вони включають в себе як різні співвідношення прав іповноважень органів влади, так і різні способи внесення змін до ОсновногоЗакону включно з ухваленням цілковито нового документу.

Будь-які спроби нав’язати суспільству штучнупартійно-коаліційну конституцію рішенням парламенту, провестидорадчо-опитувальний, зі спірними питаннями, референдум або винести навсенародне голосування текст, розроблений виключно юристами-конституціалістами — будуть спробами маніпулювати громадською думкою та приречені на збурення новихсуспільних конфліктів.

Це означатиме неефективність Конституції черезневизнання її частиною суспільства та її тимчасовість, оскільки для руху країнивперед усе одно доведеться повертатися до відправної точки.

Подолати хронічну кризу можна вже лишевийшовши за межі партійно-парламентського формату — через ефективне сполученняпереваг прямого народовладдя та представницької демократії. На це, завизначенням, здатні лише ті кваліфіковані громадяни, які фактично перебуваютьпоза парламентом і поза партіями.

З одного боку, загальнонаціональний,колегіальний представницький орган державної влади спеціальної компетенції длянаділення його легітимними повноваженнями має обиратися всенародно.

Про способи обрання Конституційної Асамблеїможна дискутувати на круглих столах та конференціях, і, звісно, упарламентській залі. Але враховуючи установчий характер, у ньому мають бути,насамперед, представлені не партії (з роз’єднуючими їх політичними інтересами),а територіальні громади (з об’єднуючими їх суспільними інтересами).

З іншого боку, очевидна необхідністьпрофесійної, фахової підготовки тексту Конституції, забезпечення йоговиваженого характеру. Конституційна асамблея має складатися з уповноважених (обранихспеціально для цього) народом делегатів, вимоги до яких, повинні бутисуворішими ніж до народних депутатів України.

Це — кваліфікаційні вимоги, подібні до тих,які проходять судді — відповідна освіта, фах, вікова зрілість, володіннядержавною мовою, відсутність судимості тощо.

Також необхідно заборонити балотуватися доКонституційної асамблеї чинним членам парламенту, уряду, Конституційного СудуУкраїни, судів загальної юрисдикції, а також (!) президенту України… Черезконфлікт інтересів, адже їхня влада — є встановленою, вторинною, похідною відустановчої.

Тому Конституційна асамблея потрібна тут ітепер. Чим швидше настане усвідомлення цього — тим краще для країни.

Турботу «про безпеку громадян, збереженнямиру та дотримання Конституції» ми вже проходили. Янукович і йогоприбічники у сфері застосування подвійних стандартів нічим не відрізняються відЮщенка. Хоча ні, відрізняються. Віктор Андрійович порушував закони безсистемноі безглуздо. Його противники кожним порушенням зміцнювали свою владу. Вониробили це значно акуратніше і значно масштабніше. Політичний режим дедалібільше скидається на царювання Леоніда Даниловича. Використання силовиків дляпридушення інакодумства і взагалі неприйняття інакодумства як такого знову стаєелементом державної політики. Досі чинниками відносного стримування буличисельна опозиція і такий-сякий президент, який володів правом вето. Що буде,коли впадуть і ці бастіони?

Ще не виданий президентський указ коаліціянтипогрожують ігнорувати і називають його антиконституційним. Тим часом такуухвалу може винести лише Конституційний суд. Президент на власний розсудтрактує Основний Закон, — обурюється регіонал Михайло Чечетов, — необхідно булопочекати роз’яснення КС і вже тоді говорити про порушення Конституції йможливість розпуску. Дозволимо собі посперечатися.

Ющенко, у разі видання указу, не трактує, азастосовує норму Основного Закону. Противники мають право оскаржити нормативнийакт, який вийде з-під його пера, у Конституційному суді, і тоді вже КС винесерішення щодо його відповідності Конституції. А пану Чечетову ми пропонуємозгадати недавнє ухвалення Закону про Кабінет міністрів. Відповідність цілоїнизки його положень Основному Закону викликала сумнів, ціла низка нормоскаржувалася в КС. Але більшість не стала чекати рішення суддів — вонаузаконила документ, який серйозно змінив механізм розподілу владних повноважень.А міністр юстиції Лавринович на запитання, чи не краще було дочекатисяроз’яснень суду, відповів приблизно так: це наше право. Суд ухвалить рішенняпро неконституційність окремих норм або всього закону — ми його виконаємо. Президентовіж у такому праві Чечетов та його боси відмовляють.

Регіонали не менш гучно, ніж президент,сьогодні кричать про законність і мораль. Але який закон і яка моральдозволяють їм фактично купувати обранців народу?

Помаранчеві нічого не зробили для захистутендітних завоювань демократії. І немає жодної впевненості в тому, що два згаком років помилок і поразок чогось їх навчили. Активність борців із «донцями»скидається на бажання одних зберегти рештки влади і прагнення інших у неїповернутися.

Нова влада не приховувала свого запереченнябудь-яких завоювань помаранчевої революції. І немає жодної впевненості в тому,що вона відмовиться від свого бажання випалити все чуже їм розпеченим залізом.

Ті, кому доля демократії небайдужа, єдинимпорятунком називають новий Майдан. Але чи можливий він? Кого, а головне — радичого він має підтримати?

Те, що відбулося на межі 2004-го і 2005-го,було явищем. Те, що заплановано на сьогодні, — поки що лише технологія. Тапідтримка була забезпечена вірою у світле завтра. Сьогодні нам пропонуютьпідтримати одних «вчорашніх» у боротьбі з іншими «вчорашніми».У цьому різниця, якої не помічають або не хочуть помічати організатори новоїреволюції. Це та різниця, якою зловживають представники нинішньої влади. Алепроблема в тому, що кожен, хто вирішуватиме — йти чи не йти на акцію, муситьрозуміти: незалежно від кольору уподобань чи безбарвності, пожинатимемо плодибитви у верхах ми всі. Скаже своє вагоме слово суспільство в цій ситуації чи ні- питання. А ось президент його сказати зобов’язаний. Яким воно буде і яквідгукнеться?


Використана література

1.        Брецко Ф.Ф. Основи держави і права. У 2-х кн. — Кн..1. — Ужгород: Закарпаття, 1998.

2.        Волинка К.Г. Теорія держави і права — Київ: МіжрегіональнаАкадемія управління персоналом (МАУП), 2003.

3.        Загальна теорія держави і права: Навчальнийпосібник За редакцією В.В. Копєйчикова. — К.: Юрінком. 1997.

4.        Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенко С.Л. Теоріядержави і права — Київ: Юрінком Інтер 2003.

5.        Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права — Київ: Юрінком Інтер, 1999.

6.        Котюк В.О. Основи держави та права, К. 1995 р.;

7.        Лівшиць Р.З. Теорія права. — М.: Инфра-М, 1999.

8.        Медведчук В.В. Україна: актуальні проблеми розвиткусуспільства, держави і права. — Київ, 1999.

9.        Общая теория права и государства: Под ред. В. В. Лазарева.-М.: Юрист 1994.

10.     Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д., Слюсаренко О.Л. Теорія державиі права Навч. посібник. — К., 2001.

11.     Рабіновіч П.М. Основи загальної теорії права тадержави — Київ: Атіка, 2001.

12.     Теорія держави й права. Академічний курс в 2-хтомах. Том2. / Під ред. проф. Марченко. — М. Зерцало, 1998.

13.     Теорія держави й права. Курс лекцій. / Під ред. проф.М.Н. Марченко. — М.: Зерцало, 1996.

14.     Хропанюк В.М. Теорія держави та права, М. “ДТД",1996 р.

15.     Цвік М.В., Ткаченко В.Д., Петришина О.В. Загальнатеорія держави і права — Харків: Право, 2002.

еще рефераты
Еще работы по политологии