Реферат: Освіта – основа розвитку особистості

План

 

1 Поняття розвитку та його розгляд в різних теоріях особистості

2 Взаємозв’язок розвитку, навчання, виховання і освіти особистості

3 Педагогіка як наука про освіту

4 Дидактика як педагогічна теорія навчання

5 Педагогічніреформи та інновації, передовий педагогічний досвід

6 Дидактичний процес, його сутність, структурні компоненти,закономірності і принципи

7 Управління навчальною діяльністю. Навчальний менеджмент

Висновки

Література


Вступ

Розвиток взагалі – це процес і результат кількіснихі якісних змін в певному об’єкті. Відповідно, розвиток людини – цепроцес і результат кількісних і якісних змін у властивостях і якостях індивіда,які відбуваються у анатомо-фізіологічному дозріванні людини, у вдосконаленні їїнервової системи і психіки, зміні в його пізнавальної і творчої активності,збагаченні його світогляду та поглядів. В людському розвитку проявляється діяуніверсального філософського закону переходу кількісних змін в якісні.Кількісні зміни, що відбуваються в певних властивостях об’єкта поступовонакопичуються і на певному етапі створюють нову якість.

Розвиток людини – складний і безперервний процес,який не припиняється до моменту припинення самого життя, відбувається постійно,при будь-яких видах активності і у будь-яких видах діяльності. Результатомрозвитку є становлення людини як біологічного виду і особистості якбіологічної істоти. Розвиток людини йде щонайменше в таких основних напрямках:

1)  фізичний розвиток – ріст організму, становленняфізичних функцій, накопичення спритності і сили;

2)  інтелектуальний розвиток – формування івдосконалення психічної сфери;

3)  духовний розвиток – формування світогляду, системицінностей, норм, моралі;

4)  емоційно-вольовий розвиток – формування адекватногоемоційного реагування, вміння управляти спонтанними емоційними потягами іреакціями, психічними станами;

5)  трудовий розвиток – поява стійкої звички дотрудових зусиль, формування досвіду здійснення певних видів і типів діяльності;

6)  естетичний розвиток – формування здатностіреагувати на естетичні явища, поява художнього смаку, здатності до сприйняттятворів мистецтва і культури;

7)  соціальний розвиток – формування соціальних якостейіндивіду, соціалізація, перетворення на особистість.

Всі види розвитку між собою взаємопов’язані,взаємодоповнюють один одного, забезпечують гармонійний і цілісний розвитокособистості.


1 Поняття розвитку тарозгляд його умов в різних теоріях особистості

 

Розвиток є там, де народжується щось нове і одночасно відживаєстаре”

Костюк Г.С.

Розвиток людини є дуже складним поступовим рухом, вході якого відбуваються як прогресивні, так і регресивні зміни. В залежностівід якості накопичених кількісних характеристик тієї чи іншої властивостірозвиток може відбуватися (у певні періоди життя) за різними формами (рис.1):а) інтенсивно-прогресивна; б) еволюційно-прогресивна; в) еволюційно-регресивна;г) інтенсивно-регресивна.

Динаміка змін властивостей

Еволюційна

/>б)

в)

Інтенсивна

а)

г)

 

 

минуле майбутнє минуле майбутнє

 

 

прогресивна

регресивна

/> /> /> /> /> />

Тенденції змін у часі

Рис. 1. Основні форми розвитку властивостей особистості

 

Визначення формирозвитку певних властивостей особистості може слугувати певним критерієм оцінкиефективності її життєдіяльності. Наприклад, здоров’я з часом має регресивнуформу розвитку, але в залежності від умов (об’єктивних чи суб’єктивних) динамікарегресу може бути різною. Так само може бути з інтелектом, знаннями, вміннями,ціннісними орієнтаціями тощо.

Автори різних теорій особистості по-різномупояснюють рушійні сили і умови розвитку.

Взагалі всі існуючі в психології теорії особистостіі особистісного розвитку знаходяться між двома полюсами основних філософськихпарадигм:

- ідеалістична філософія:розвиток людини є стихійним, некерованим, спонтанним процесом, незалежним відпевних умов життя чи волі людини, і визначається лише долею, фатумом;

- діалектико-матеріалістичнафілософія: розвиток є основною властивістю живої матерії. Людський розвиток, навідміну від розвитку тварин, характеризується активним пристосуванням самоїлюдини до життя. Рушійною силою розвитку є боротьба суперечностей – протилежнихявищ, що виникають с приводу того чи іншого предмету і стикаються у конфлікті.Основна існуюча в житті людини суперечність – між її потребами і можливостямиїх задоволення (між “хочу” і “можу”). Існують також суперечності між “хочу” і“треба”, “маю і не маю”, “можу і не можу” і т.п. Прагнення вирішити цісуперечності і штовхає людину до розвитку.

Конкретні теорії особистості розходяться утлумаченні поняття розвитку та його умов. Теорії особистісного розвиткуприйнято класифікувати за тією сферою, роль якої в розвитку особистості їхприхильники вважають переважною. Виділяють підходи:

1) біологізаторський – відзначаютьпереважну роль спадковості, а також біологічного фактору в розвитку особистості(Геккель і Мюлер, З.Фрейд, Д.Дьюї, Е.Торндайк та ін.);

Наприклад, психоаналітична теорія (Фрейд) розумієрозвиток як адаптацію біологічної сутності людини до життя в суспільстві,вироблення в нього захисних механізмів і узгоджених з “Понад-Я” суспільноприйнятих способів задоволення потреб.

2) соціологізаторський –вирішальна роль у розвитку віддається соціальному оточенню (Гальвецій, Гольбах,Дідро, Вольтер, Коменський, Дітервег, Ушинський).

Наприклад, представники теорії рис особистостірозглядають розвиток як процес стабілізації і появи нових особистісних рис,який підпорядковується небіологічним законам.

Радянськіпсихологи висунули ще один підхід:

3) індивідуально-діяльнісній –вирішальною силою розвитку вважається власна активність людини, її діяльність.

Наприклад, гуманістична теорія (Маслоу, Роджерс)розглядає процес розвитку як процес становлення людського “Я”.

Розбіжностів цих теоріях полягають перш за все в тому, який фактор висуваєтьсяпершочерговим у розвитку особистості: біологічні задатки, середовище чивиховання, зовнішні чи внутрішні фактори. Сьогодні все більше визнається рівнадія всіх факторів на процеси розвитку. Б.Г.Ананьєв писав: “Людський розвитокобумовлений взаємодією багатьох факторів: спадковості, середовища (соціального,біогенного, абіогенного), виховання (вірніше багатьох видів спрямованого впливусуспільства на виховання особистості), власної практичної діяльності людини. Ціфактори діють не окремо, а разом на складну структуру розвитку”[1].

Втакому контексті фактор розглядається як рушійна сила процесу розвитку, а умова– як обставина, від якої залежить цей розвиток.

Взаємовідносиниосновних факторів розвитку гарно представляє схема Й.Шванцари (чеськогопсихолога).


/>


Якщопредставити три основні фактори розвитку у вигляді трикутника, то прирівномірному впливі розвиток буде мати вигляд рівнобічного трикутника (АВС).Переоцінка середовища (АВС2) і виховання (АВС1) роблять розвиток нерівномірним.Однакове недооцінювання факторів середовища і виховання (АВС3) призводить дослабкого загального розвитку природжених даних.

Прикладомтеорії, в якій визнається рівне значення різних факторів в процесі людськогорозвитку є концепція особистісного розвитку американського вченогоЕ.Еріксона. Відповідно до цієї теорії людина у своєму особистісному розвиткуобов’язково проходить декілька стадій, кожна з яких завершується віковоюкризою – наявні у людини якості перестають забезпечувати їй нормальнужиттєдіяльність у суспільстві і відбувається стрибок – розвиток іншихособистісних характеристик. Але у залежності від особистісних умов особистіснийрозвиток може відбутись у нормальному чи аномальному напрямку, коли формуютьсявідповідно позитивні чи негативні риси особистості.

Характеристика стадій розвитку особистості Віковий період

Нормальна

лінія розвитку

Аномальна

лінія розвитку

1. Раннє немовля (від народження до 1 року)

Довіра до людей і світу

Усвідомлення любові батьків, визнання, задоволення потреб у спілкуванні. Результат – енергія і життєва радість на все життя

Недовіра до людей і світу

Усвідомлення нелюбові батьків, їх ігнорування, зневаження, емоційна ізоляція. Результат – озлобленість і нездатність до прояву емоцій.

2. Пізнє немовля (від 1 до 3 років)

Автономія

Розвиток самостійності при одночасному визнанні розумної залежності від батьків, усвідомлення своїх переваг. Результат – впевненість у собі, незалежність від інших людей.

Сумніви і сором

Постійне відчуття своєї слабкості, неповноцінності, недоліків. Результат – невпевненість у собі, болісна залежність від оточення.

3. Раннє дитинство (від 3 до 5 років)

Прояв ініціативності

Допитливість і активність. Палке уявлення і зацікавлене вивчення оточуючого світу, наслідування поведінки дорослих, статева самоідентифікація. Результат – активність і цілеспрямованість в житті.

Почуття провини

Пасивність і байдужість до оточуючого світу і людей. Млявість. Відсутність ініціативи, пригніченість, нездорова заздрість, відсутність ознак статево-рольової поведінки

4. Середнє дитинство (від 5 до 11 років)

Працелюбство

Потяг до успіху, розвиток пізнавальних, комунікативних і трудових вмінь. Висунення і вирішення реалістичних задач. Результат – працьовитість, нормальний рівень домагань

Комплекс неповноцінності

Відчуття власної неповноцінності, лінощі, запобігання складних завдань, змагання з іншими людьми, слаборозвинені трудові навички, прагнення підкорятись. Результат – пасивність, занижений рівень домагань.

5. Підлітковий вік і юність (від 11 до 20 років)

Особистісне

самовизначення

Життєве самовизначення, поява планів на майбутнє, активний пошук себе, і експериментування в різних ролях (як лідерів, так і підлеглих). Навчання. Чітка статева поляризація у формах міжособистісних стосунків. Становлення світогляду. Результат – прояснення своїх цінностей і ідеалів, їх стабілізація, відданість і вірність себе та іншим людям.

Індивідуальна сірість

і конформізм

Думки більшістю про минуле. Виражене прагнення зрозуміти себе на шкоду розвитку стосунків із зовнішнім світом. Байдужість до статево-рольової поведінки. Плутанина в моральних і світоглядних установках. «Сірість» і небажання самопрояву. Результат – занепокоєність на все життя, постійний пошук себе, нестійкість почуттів.

6. Рання дорослість (від 20 до 45 років)

Інтимність і товариськість

Прагнення до близьких стосунків з людьми, бажання і здатність присвятити себе іншим. Кохання, сім’я, народження і виховання дітей, праця. Результат – визнання іншими людьми, задоволеність особистим життям, відчуття комфорту, прагнення до праці.

Особиста

психологічна ізоляція

Ізоляція від людей, запобігання близьких стосунків, і, як наслідок, нерозбірливі стосунки. Труднощі характеру, непередбачена поведінка. Результат — невизнання, ізоляція, девіантна поведінка (алкоголізм, наркоманія).

7. Середня дорослість (від 40-45 до 60 років)

Самореалізація

Творчість, продуктивна, праця, саморозвиток, взаємодія з іншими людьми, навчання і виховання нового покоління. Результат – зріле і повноцінне життя, задоволеність працею і сімейними стосунками.

Занурення в себе

Застій. Егоїзм та егоцентризм. Непродуктивність у роботі. Все пробачення собі і всенепробачення іншим. Виключна турбота про самого себе. Результат – самотність, незадоволеність своїм життям

8. Пізня дорослість (більше 60 років)

Задоволеність прожитим життям

Повнота життя. Спокійна, зважена оцінка минулого оцінка. Прийняття прожитого життя як повного і корисного. Здатність примиритись з неминучим. Результат – мудрість, спокій.

Відчай

Розчарування у прожитому житті, усвідомлення безглуздості свого існування, втрата віри у себе. Бажання прожити життя заново, отримати від життя більше, ніж було отримано. Жах перед смертю. Результат – імпульсивні безглузді вчинки.

Звичайно,ні в одної людини та чи інша лінія розвитку не спостерігається в чистомувигляді. До того ж можливим є взаємоперехід з нормальної лінії розвитку нааномальну і навпаки.

Вцілому можна зробити наступний висновок: розвиток особистості залежить відбагатьох факторів, а його позитивний напрямок – від їх гармонійної взаємодії.Зовнішні фактори особистісного розвитку, у тому числі навчання і виховання,сприяють розвитку і формуванню особистості лише взаємодіючи з внутрішнімимеханізмами її власної активності, роботи над собою.

 

2 Взаємозв’язок розвитку, навчання, виховання і освітиособистості

Категорії“освіта”, “навчання”, “виховання” і “розвиток” є базовими категоріями, якимиоперує педагогічна наука. І перш, ніж перейти до вивчення теоретичних основуправління навчальною діяльністю, треба чітко розібратись в розбіжності цихкатегорій.

Поняттярозвитку вже надавалося вище. Навчання і виховання – це види цілеспрямованоговпливу на людину з метою її розвитку, формування особистості. При чому вониможуть йти як зовні, так і бути проявами власної активності індивіда(самонавчання, самовиховання).

Навчання–це один з основних видів діяльності людини, процес, в результаті якого людинанабуває нові або змінює наявні в неї знання, вміння і навички, вдосконалює ірозвиває свої здібності, тобто розвивається. Така діяльність дозволяє людиніпристосовуватись до оточуючого світу. На відміну від інших основних видівдіяльності (спілкування, гри, праці), в яких розвиток є неосновним результатом,навчання безпосередньо спрямоване на розвиток людини. Результатом розвитку єформування особистості.

Розвиток людини не завжди здійснюється тільки внавчанні, але в ході навчання розвиток відбувається завжди.

Розвиток присутній при будь-якому навчанні. Але длязабезпечення інтенсивного і всебічного розвитку потребує створення спеціальнихнавчальних умов, коли кожен навчальний елемент оптимізований в планімаксимального впливу на учня. Таке навчання за Л.С.Виготським називається“розвиваючим”.

Під вихованнямзвичайно розуміють цілеспрямований і організований процес формуванняособистості, запланований вплив на людину з боку суспільства з метою формуванняпевних знань, поглядів і переконань, моральних цінностей і т.п. Можна сказати,що в якомусь смислі поняття “навчання” і “виховання” є синонімами. Алевикористання цих понять у практичній діяльності спричинило необхідність їхрозведення. Під навчанням частіше розуміють процес формування знань, вмінь,навичок, під вихованням же процес формування світосприйняття людини, її моралі,естетичних потреб, культури, ставлення до оточуючого світу і т.п. Хоч вдійсності всі ці особистісні властивості не можуть бути розвинені окремо одинвід одного. Крім того, виділяється також розбіжність за ступенем організованості:навчання вважається більш організованою діяльністю, що відповідає певнимдержавним вимогам і стандартам, до виховання таких чітких вимог не надається.

Отженавчання завжди має виховний характер, а у будь-якому вихованні присутнійелемент навчання. “Навчаючи – виховуємо, виховуючи – розвиваємо”.

Освіта – результатнавчання. У буквальному смислі воно означає “просвітлення” (укр.), абоутворення “образів” (рос.), уявлень про оточуючі предмети. Освіта (абоосвіченість) – це комплексна характеристика суспільно значущих особистіснихякостей, знань, вмінь, навичок, способів мислення, ставлень і т.д., якимиоволодів той, хто навчався. Однак цим поняттям називають також процес набуттяосвіченості. Раніше (у ХІХ ст.) отримання освіти ототожнювалося з формуваннямособистості. Дійсно в процесі навчання людині можна було передати основнийобсяг наявної на той час наукової інформації. Зараз це стало неможливим. Ізнову ж таки, якщо раніше основним критерієм освіченості було володіння якомогабільшим обсягом знань, то сьогодні критерієм освіченості стає здатність людинидо самоосвіти, що включає системність її мислення, знань, широкий словниковийзапас, логічність, інтуїція, здібності до самовдосконалення (поповненняінформації). Таку зміну добре відображає давній афоризм: “Освіта – це те, щозалишається, коли забуваєш все, що вивчив”.

Принципово,більшість властивостей людини розвивається внаслідок її освіти, тобтосуспільного явища, яке пов’язане із засвоєнням культури людства, суспільногодосвіду. В цьому сенсі освіта розуміється як “сукупний процес ірезультат…окультурення людини, освоєння нею культурного досвіду”. Саме за цихумов можна погодитися із думкою, що “смислом і ціллю освіти людини є постійний(впродовж життя) розвиток”. Але, які форми розвитку (рис.1) на певному періодіжиття людини будуть переважати, враховуючи те, що освіта людини відбуваєтьсящонайменше за двома напрямками – напрямок інституціональної освіти і напрямоксамоосвіти (рис.2)?

Сутнісна відмінність двох напрямків – це їх абоцілеспрямованість (інституціональна освіта), або довільність, стохастичністьстановлення (самоосвіта). Всі компоненти запропонованої схеми взаємопов’язані іформа розвитку особистості буде визначатися вагомістю впливу того чи іншогонапрямку освіти. Можна погодитися з тим, що відсутність належноїінституціональної освіти (навчальний заклад), з одного боку, а з іншого –великий вплив різних факторів “самоосвіти” (наркотики, вулиця, телебаченнятощо) без належної регуляції (сім’я) спричинять регресивний розвиток конкретногоіндивідуума та обумовлять його маргінальне існування та девіантну поведінку.Протилежний стан чинників – запорука прогресивного розвитку особистості.

Отже,навчання, виховання, освіта і розвиток – взаємопов’язані, але не тотожнікатегорії.

· розвиток — процес і результат кількісних і якісних змін увластивостях і якостях індивіда, навчання і виховання – це видицілеспрямованого впливу на людину з метою її розвитку, формування особистості,набуття освіти;

· навчання — це спільна діяльність його суб’єктів, якаспрямовується на засвоєння предметних знань та формування навичок і вмінь, врезультаті чого мають спостерігатися заплановані зміни у поведінці тих, хтовчиться;

· виховання — це спільна діяльність його суб’єктів, якаспрямовується на засвоєння людських цінностей, морально-етичних норм і правилжиттєдіяльності, в результаті чого має спостерігатися суспільно прийнятнаповедінка або заплановані її зміни.

· освіта — процес і результат цілеспрямованого формування культурилюдини, соціальної групи, сукупного інформаційно-процесного окультуреннялюдини; перетворення суб’єктом засвоєного у навчанні досвіду людства (культура)у психічні властивості особистості, які мають забезпечити їйіндивідуально-значущу та соціально-прийняту ефективну життєдіяльність у різноманітнихсферах людського буття.

Освіта– це процес і результат розвитку особистості, а навчання і виховання – основнішляхи освіти і розвитку.

 

3 Педагогіка як наука про освіту

 

Об’єкт, предмет ізадачі педагогіки

Свою назвупедагогіки отримала від грецьких слів “пайдос” – дитина і “аго” – вести. Удослівному перекладі “пайдагогос” означає “дітоводій”. Педагогом у давньоїГреції називали раба, який супроводжував дитину свого господаря до школи (вів убуквальному смислі). Вчителем у школі нерідко був інший раб, лише вчений.Поступово це слово почало використовуватись і в більш широкому смислі як“ведення дитини по життю”, тобто виховувати її і навчати, забезпечувати їїрозвиток.

Традиційнопедагогіка визначається як наука про виховання. Однак сьогодні таке визначенняне можна вважати правильним.

Сьогодні педагогікоювважають науку, яка вивчає особливу соціально і особистісно обумовленудіяльність по привертанню людських істот до життя суспільства, що забезпечуєумови розвитку особистості через діяльність навчання і виховання, у процесічого формується освіченість людини. Якщо скоротити це визначення, то можнасказати, що педагогіка – це наука про освіту. Поняття освіти та процесу її отриманняскладає об’єкт педагогіки як науки.

На відміну відінших наук, що також вивчають освіту (філософія освіти, соціологія освіти,педагогічна психологія) педагогіка – єдина спеціальна наука про освіту, якавивчає освіту в єдності всіх її складових частин.

Предметомпедагогіки є процес спрямованого особистісного розвитку людини в умовах їїнавчання і виховання.

Загальнимзавданням педагогіки є вияв, вивчення й обґрунтування закономірностей розвитку іформування особистості, розробка на цій основі теорії і технології навчання івиховання як спеціально організованого педагогічного процесу освітньоїдіяльності.

Сучаснапедагогіка являє собою розгалужену систему окремих педагогічних наук, має міцнуметодологічну основу.

4 Дидактика як педагогічна теоріянавчання

Поняття продидактику

Дидактика – це дисципліна,яка досліджує навчання на теоретичному рівні. Вважається, що цей термінзапровадив німецький педагог В.Ратне (1571-1635) для позначення мистецтванавчання. Аналогічно трактував дидактику в видатний чесько-польський педагог ЯнАмос Коменський, який у 1657 р. видав книгу “Велика дидактика” і назвав в нійдидактику “універсальним мистецтвом навчання всіх всьому”.

Дидактикаперекладається з гр. як didacticos – той, хто навчає і didasco – той, хтовивчає. Це педагогічна теорія навчання, яка дає наукове обґрунтування тогозмісту, методів і організаційних форм.

Дидактика єтеорією навчання з усіх навчальних предметів, у той час як методика навчання –теорія і практика викладання певних дисциплін.

Основнідидактичні концепції, парадигми і теорії, становлення сучасної педагогічноїсистеми

Сьогодні вдидактиці представлена велика кількість певних теоретичних конструкцій,парадигм, концепцій, напрямів, теорій, моделей і т.п.

Дидактичнаконцепція – з лат. – система поглядів на процес навчання. Кожна дидактичнаконцепція (або дидактична система) складається з декількох напрямів, теорій. Втой чи інший час, в тій чи іншій країні перевага може віддаватись певнійконцепції – парадигмі. Парадигма – з грецьк. paradigma – зразок, еталон – пануючатеорія, що покладена в основу вирішення теоретичних і практичних проблем.

Узагальнюючибезліч наявних сьогодні дидактичних концепцій, слід виділити три основні:традиційна (авторитарна), педоцентрична і особистісно орієнтована (гуманістична).

Традиційнаі педоцентрична концепції виникли давно. Кожна з цих систем має свої переваги інедоліки.

Традиційна(авторитарна) концепція освіти забезпечує формування найглибших знань, моральностійкої особистості, але орієнтована переважно на передачу готових знань,авторитарність, притиснення самостійності учня.

Педоцентричнаконцепція дає найкращі результати для розвитку загальних і розумовихздібностей, розкриття творчого потенціалу учнів. Однак переоцінка спонтанноїдіяльності дітей, слідування за їх інтересами призводить до втратисистематичності, випадкового відбору матеріалу, слабкому його опрацюванню,великих витрат часу.

Особистісноорієнтована (гуманістична) концепція вважається сучасними науковцяминайперспективнішою. Саме за її умов здійснюється найбільш гармонійний івсебічний розвиток особистості, виявляється і вдосконалюється її природний потенціал.

Однакна рівні освітніх парадигм сьогодні існують тільки перші дві концепції.Традиційна (авторитарна) парадигма характеризує процес навчання в Германії,багатьох пострадянських, слов’янських країнах (Росія, Україна, Словаччина,Угорщина і т.д.), східних країнах. Педоцентрична (реформаторська) парадигманайбільше характеризує американську освіту, а також освіту Великобританії, Франції.

Особистісноорієнтована концепція освіти існує сьогодні поки що на рівні окремихпедагогічних теорій, впроваджується в передовому педагогічному досвіді,розробках педагогів-новаторів.

Справав тому, що визнання тієї чи іншої концепції навчання в якості парадигмизалежить від суспільних умов. Авторитарна парадигма характеризує суспільстватрадиційного типу, що мають багатовікову культуру, і освіта повинназабезпечувати її збереження і відтворення. Реформаторська парадигма освітисприяє максимальному культурному оновленню суспільства і характеризує перш завсе порівняно молоді країни (США). Розглянемо освітні тенденції, викликаніпереважним визнанням тієї чи іншої концепції навчання (схема).

Появаособистісно орієнтованої парадигми освіти викликана соціально-економічнимизмінами та підготовлене всім ходом розвитку культури. Сучасні кризи в світовомусуспільстві все частіше пов’язують з кризами в світовій освітній політиці, колиповинний бути переглянутим не стільки формальний аспект освіти – її напрямок(збереження чи оновлення культури), скільки її змістовний аспект (що розумітипід культурою, яку слід зберігати та відтворювати): оточуючий світ та створенулюдиною культуру, саму людину або взаємовідносини між людиною і оточуючимсередовищем.

Кожназ названих парадигм обумовлює появу різноманітних напрямків і теорій навчання.Найвідомішим напрямком особистісно орієнтованої парадигми навчання є розвиваюченавчання.

Інавчання, і виховання, і освіта можуть йти зовні, а можуть бути власноюактивністю індивіда. В будь-якому навчанні є розвиток. Однак за умов, колинавчання являє собою спеціально сконструйований навчально-виховний процес, вякому кожен елемент оптимізований в плані його максимального впливу напсихічний розвиток учнів, воно називається розвиваючим навчанням. Розвиваюченавчання є специфічним видом навчання, в якому “навчання веде за собоюрозвиток” (Л.С.Виготський).

Відповіднодо концепції Л.С.Виготського, розвиток людини в навчанні можна поділити на 4стадії (рівні): (схема)

1. Рівень вихідного (початкового) розвитку – рівень, з яким ученьпідходить до навчання (знання, вміння, поняття, методи і засоби, якими ученькористується самостійно і правильно до навчання). Зміст і методика навчанняповинні бути адаптовані до початкового рівня.

2. Рівень актуального розвитку визначається тим, що учень навчаєтьсяробити самостійно (наприклад, вирішувати задачі, відповідати на тестовіпитання). Цей рівень є звичайно предметом оцінювання на підсумкових екзаменахта інших контрольних заходах (модульний, проміжний контроль).

3. Рівень найближчого розвитку визначається тим, що учень навчаєтьсяробити під керівництвом вчителя, а також в спільній діяльності з одногрупниками.

4. Рівень потенційного розвитку визначається завданнями, які учень щене в змозі вирішити не самостійно, не під керівництвом вчителя.

Такимчином, вивчення нового матеріалу – це перехід з зони потенційного розвитку взону найближчого і актуального розвитку.

Припустимо,казав Л.С.Виготський, що 2 дитини одного і того ж віку однаково гарносамостійно вирішують певні задачі. Це означає, що рівень їх актуальногорозвитку приблизно однаковий і відповідає, наприклад, розумовому віку 7 років.Але, якщо запропонувати їм вирішити більш складні задачі у співробітництві здорослим, можуть виявитись розбіжності: одна дитина з допомогою вирішить задачіна 7,5 років, а друга — на 9. Чи однаковим є розвиток обох цих дітей? З точкизору їх самостійної діяльності – однаковий, але з точки зору їх найближчихможливостей розвитку – різко розбіжний.

Розвиваюченавчання орієнтується не на актуальний розвиток дитини, а на зону найближчогорозвитку дитини, перетворюючи її в актуальний розвиток. Тим самим навчання йдепопереду, дещо випереджає розвиток.

Всіконцепції розвиваючого навчання поділяються на 2 напрями:

1. Орієнтовані на психічний розвиток:

1) теорія Л.В.Занкова (кін. 50-х рр.) – розробка загальноїдидактичної системи розвиваючого навчання молодших школярів:

· навчання на високому рівні складності;

· швидкій темп у вивченні програмного матеріалу;

· провідна роль теоретичних знань;

· усвідомлення школярами процесу навчання;

· цілеспрямована і систематична роботі з розвитку всіх учнів, у томучислі і слабких.

2) теорія З.І.Калмикової – розвиваюче навчання з орієнтацією наформування творчого мислення:

· проблемність навчання;

· індивідуалізація і диференціація навчання;

· гармонійний розвиток мислення, формування прийомів розумовоїдіяльності;

· спеціальна організація запам’ятовування;

3) теорія Є.М.Кабанової-Меллер – самоуправління учнів навчальною діяльністю:

· формування в учнів операцій мислення (прийомів навчальної роботи.

2. Орієнтовані на особистісний розвиток:

1)  теорія Г.А.Цукерман – навчанняучнів навичкам навчального співробітництва:

· забезпеченнядушевного здоров’я і емоційного благополуччя школярів;

· навчаннявмінню самостійно вчитись;

· розвитокінтелектуальних здібностей дитини;

· вихованнянавичок спілкування і співробітництва.

2)  теорія В.В.Давидова –Д.Б.Ельконіна – формування навчальної діяльності та її суб’єктів в процесізасвоєння теоретичних знань за допомогою виконання аналізу, планування ірефлексії:

· формування вшколярів теоретичної свідомості і мислення;

· засвоєннятеоретичних знань за допомогою оволодіння системою дій, систематичноговирішення задач;

· аналіз ірефлексія учнем своїх дій;

· перехід відспільної до індивідуальної діяльності і становлення індивідуального суб’єктунавчання;

· розвитоктворчості учнів.

3)  теорія С.А.Смирнова – методикаспільної творчості:

· відношення додитини як до суб’єкту будь-якого виду діяльності;

· формуванняособистісного (суб’єкт-суб’єктного) стилю взаємовідносин учня з однолітками іпедагогами;

· організаціяактивної взаємодії з однолітками і утворення ситуацій взаємозбагачення;

· включенняучнів у творчу діяльність і розвиток на базі навчального матеріалу їх творчихздібностей;

· створення укласі позитивного емоційного фону навчання, атмосфери емоційного підйому івідчуття успіху;

· побудованавчання з опорою на ігрові форми.

4)  теорія І.С.Якиманської –індивідуально значимої діяльності учня, в якій реалізується його індивідуальнийдосвід:

· свобода виборуучнями змісту навчання і навчальних завдань;

· вияв ставленняучнів до навчання;

· спрямованістьвчителя на навчальні можливості кожного учня;

· побудовауроку, спрямованого на створення умов самореалізації, самостійності кожногоучня, розкриття і максимальне використання суб’єктивного досвіду дитини.

5)  теорія В.В.Сурикова – дидактичнамодель особистісно орієнтованої освіти – створення умов для повноцінного проявуі розвитку особистісних функцій суб’єктів освітнього процесу:

· застосуванняспеціально створених особистісно орієнтованих ситуацій (навчальних,пізнавальних, життєвих).

Всіці, а також багато інших теорій відрізняються тим, що надають своє баченнясутності і напрямку розвитку, пропонують свої технології забезпечення розвиткуучнів в процесі навчання. Вибір і застосування конкретної теорії, підходу,технології залежить від особливих умов навчання, специфіки навчального предмету,освітньо-вікової категорії учнів і т.п.

5 Педагогічні реформи та інновації,передовий педагогічний досвід

 

Реформита інновації є формами змін в певних системах. Змінність – це основнавластивість природи взагалі, і людського суспільства, зокрема, це вічний процеспошуку чогось нового, кращого. Однак не всі зміни обов’язково призволять допокращення системи. Крім того, зміни можуть бути природного та штучногопоходження. Реформи та інновації – це форми неприродних, штучних змін, цецілеспрямовані і свідомі зміни в певних соціальних системах з метою підвищенняїх ефективності. Однак, знову ж, ефективність найчастіше є метою таких змін,однак не завжди є обов’язковим їх результатом. Основною ж спільною відзнакоюреформ та інновацій є те, що вони обов’язково являються нововведеннями.

Відмінністьреформ та інновацій полягає в джерелі нововведень, їх загальної спрямованостіпо відношенню до соціальної системи, в якій здійснюються ці нововведення. Реформи– це зовнішні зміни в системі, найчастіше це нововведення, що розробляються іздійснюються державою. Педагогічні реформи спрямовані в основному на переглядролі освіти в суспільстві, переосмислення суспільних вимог до освіти, зміну вструктурі освіти, зовнішній організації діяльності навчальних закладів. Інновації– це внутрішні зміни в системі. Педагогічні інновації — це такі нововведення впедагогічній діяльності, які розробляються і здійснюються робітниками і організаціямисистеми освіти і науки. Спрямовані педагогічні інновації на вдосконаленнязмісту освіти, пошук ефективних форм і методів навчання, розробку конкретнихнавчальних технологій і т.д. Однак, не всі внутрішні зміни в системі можнавважати інноваціями. Слово “інновація” походить від англійського слова “innovation”, яке вперекладі означає “внутрішнє нововведення”. Тобто “інновація” позначає такенововведення в системі, яке здійснюється за рахунок внутрішніх резервів самоїсистеми, її власних ресурсів. Отже, підтримку педагогічної системи за рахунокпривертання додаткових інвестицій – нових засобів, технологій, обладнання,капіталовкладень – не можна вважати справжніми педагогічними інноваціями. Однактакі зовнішні надходження, як правило, сприяють подальшому виникненню іреалізації справжніх інновацій.

Сьогодніназва “інноваційні” часто надається всім тим навчальним закладам, що починаютьвводити нововведення або їх елементи. Але при цьому потрібно пам’ятати, щонововведення можуть не тільки покращити хід і результати навчально-виховногопроцесу, але й погіршити його. Тому при оцінці інноваційності певнихпедагогічних систем треба пам’ятати про критерії іноваційності навчальнихзакладів:

1. Навчально-виховний процес базується на принципі природної доцільностіі підпорядкованих йому принципах класичної педагогіки.

2. Педагогічна система еволюціонує в гуманістичному напрямку.

3. Організація навчально-виховного процесу не веде доперевантажування учнів і педагогів.

4. Підвищені результати навчально-виховного процесу досягаються не зарахунок селекції (відбору) учнів і викладачів, а за рахунок використаннянерозкритих і незадіяних можливостей системи.

5. Продуктивність навчально-виховного процесу не є прямим наслідкомвпровадження дорогих засобів і медіа систем.

Інноваційнадіяльність в Україні передбачена проектом Концепції державної інвестиційноїполітики (1997) та проектом Положення “Про порядок здійснення інноваційноїдіяльності в системі освіти” (1999). Основні напрями забезпечення інноваційнихпроцесів:

· впровадження досягнень психолого-педагогічної науки в практикунавчання;

· узагальнення та поширення передового педагогічного досвіду.

У впровадженні досягнень науки особливе значення маєтворчий пошук самого педагога, його власна наукова діяльність, залученнястудентів до наукової діяльності. Поштовхом до наукової діяльності звичайно єпроблема, суперечність, яку викладач не може подолати наявними в ньогозасобами. В цьому разі він починає шукати шляхи вирішення цієї проблеми,вивчати наукову та навчально-методичну літературу, здійснювати своїдослідження.

Передовий педагогічний досвід – цей діяльністьпедагога, яка забезпечує стійку ефективність навчально-виховного процесу шляхомвикористання оригінальних форм, методів, прийомів, засобів навчання та виховання,нових або вже відомих їх систем на основі їх вдосконалення (Мойсесюк Н.Є, с.584). Це ідеалізація реального педагогічного процесу завдяки абстрагуванню відвипадкових неістотних елементів і конкретних умов педагогічної діяльності йвиділення в ньому передової педагогічної ідеї та методичної системи, якізумовлюють високу ефективність навчально-виховної діяльності (Волкова Н.П., с.404-405).

За рівнем творчої самостійності передовийпедагогічний досвід поділяють на:

1) раціоналізаторський – досвід, створений у рамках відомих форм, методіві прийомів педагогічної діяльності, який відрізняється новим оригінальнимпідходом до їх використання, що спричиняє підвищення якості навчання, вихованнята управління;

2)  новаторський досвід – досвід, який запроваджує і реалізуєнові прогресивні ідеї, визначає нові шляхи вирішення педагогічних завдань,використовує нові або істотно модифікує наявні форми, методи засоби навчання, переорієнтуючі їх на вирішення сучасних завдань.

Найвідоміші педагоги-новатори та їх здобуття:

1)  Амонашвілі Шалва Олександрович – звісний грузинський та радянський педагог, академік,розробник оригінальної методики навчання молодших школярів мові і математиці,створювач авторської школи педагогіки співробітництва, що ґрунтується намаксимальному розкритті особистісних якостей дитини, облагородженні її душі ісерця;

2)  Ільїн Євген Миколайович – вчитель російської мови і літератури 84-ї школи вСанкт-Петербургу, створювач оригінальної концепції викладання літератури якмистецтва і морально-естетичного курсу, що формує людину;

3)  Шаталов Віктор Федорович — народний вчитель СРСР, професор Донецького відкритогоуніверситету, вчитель фізики і математики, автор технології інтенсифікаціїнавчання на основі схемних і знакових моделей навчального матеріалу, що полягаєу формуванні знань, вмінь навичок шляхом багаторазового повтору, обов’язковогопоетапного контролю, високого рівня важкості, вивчення матеріалу крупнимиблоками, застосування опорних схем, і досягання на цій основі однаково високихрезультатів для учнів з різними здібностями, прискорення навчання.

4)  Лисенкова Софія Миколаївна – вчителька молодших класів СШ № 587 м. Москви, народнийвчитель СРСР, авторка технології перспективно-випереджаючого навчання звикористанням опорних схем при коментованому управлінні, що дозволяє одночаснонавчати дітей з різним рівнем розвитку, без додаткових занять та “вирівнювань”за допомогою батьків.

5)  Гузик Миколай Петрович – заслужений вчитель РФ, директор школи і вчитель хімії,Україна, Крим, автор “комбінованої системи навчання”, що включає внутрікласнудиференціацію навчання за рівнями і розвиваючий цикл уроків по темі та інші.

Способи перейняття і наукових досягнень іпередового педагогічного досвіду – конференції, олімпіади, круглі столи,педагогічні наради, наукові і навчально-методичні семінари, тренінг-курси,курси підвищення кваліфікації, стажування і т.п.

При перейнятті певного педагогічного досвіду слідпам’ятати, що в ньому завжди присутні дві сторони: професійний досвід – науковіідеї, підходи, технології, методики і т.п., а також особистий досвід –особистісні властивості суб’єкту педагогічної діяльності. І часто педагогдосягає високих результатів навчання не за рахунок якихось особливих методик, алише за допомогою своїх особистих педагогічних здібностей. Якщо професійнийдосвід можна перейняти, то особистісний досвід перейняти дуже важко, а інколи йнеможливо. Отже, при вивченні передового практичного і наукового досвіду слідвраховувати його відповідність таких вимогам:

·  актуальність– спрямованість на розв’язання найважливіших педагогічних проблем;

·  доцільність– відповідність перспективним освітнім цілям і завданням;

·  оригінальність – новизна певних способів навчання;

·  результативність, ефективність – отримання більших, ніж звичайно навчальних результатів зменшими витратами;

·  стабільність результатів – стійкий ефект протягом певного часу;

·  масовість– можливість застосування у масовій практиці навчання.

6 Дидактичний процес, його сутність, етапи,закономірності і принципи

 

Виходячи з позицій сучасного підходу до сутностінавчання, розглянемо поняття дидактичного процесу. Оскільки дидактика – цетеорія навчання, то дидактичний процес – це процес навчання.

Визначення процесу навчання відповідає тієїконцепції навчання, що визнається.

Авторитарний підхід обумовлює розуміння навчання як“цілеспрямованого педагогічного процесу організації і стимулювання активноїнавчально-пізнавальної діяльності учнів...” (І.Ф.Харламов). Тобто навчаннярозглядається як діяльність педагога по переданню учням певних знань, вмінь,навичок.

Педоцентричний підхід обумовлює розуміння навчанняяк природної, спонтанної пізнавальної діяльності учнів з задоволення своїхактуальних пізнавальних та практичних потреб. Тобто навчання розглядається якдіяльність учнів з здобуття якихось знань, вмінь, навичок.

З позицій сучасного особистісно орієнтованогопідходу навчання можна охарактеризувати як активну цілеспрямовану взаємодію міжтим, хто навчає, та тим, хто навчається, з метою формування у того, хтонавчається, певних знань, вмінь, навичок, досвіду діяльності і поведінки, атакож особистісних якостей. Отже навчання розуміється як двосторонній,паралельний процес викладання і учіння з досягання спільних цілей –запланованих змін в досвіді учнів. Викладання – це діяльність вчителів,викладачів з організації засвоєння учнями навчального матеріалу, управлінняучнями, учіння – діяльність учнів з засвоєння певних навчальних знань. Прицьому провідною, смислоутворюючою діяльністю є діяльність учіння, оскільки прийого відсутності і низької результативності процес навчання здійснитись неможе, а діяльність педагога втратить свій сенс.

При такому підході навчання розглядається якспільна діяльність, а діяльність педагога – як управлінська діяльність зорганізації ефективних способів взаємодії учасників процесу навчання.

Навчання як категорія дидактики і процес навчання(або дидактичний процес) – поняття нетотожні, не є синонімами. Процес – цезакономірна, послідовна, безперервна зміна послідовних стадій розвитку. Отже,коли навчання розглядається як процес, мається на увазі його поступоверозгортання у часі. Взагалі ж навчання слід розглядати як складну і динамічнусистему взаємопов’язаних компонентів.

Схематично процес навчання як цілісну систему можнапредставити таким чином (Модель структури навчального процесу заП.І.Підласистим). Системоутворюючими поняттями процесу навчання як системивиступають ціль навчання, діяльність вчителя (викладання), діяльність учня(учіння) та результат. Змінними складовими цього процесу виступають засоби управління:зміст навчального матеріалу, методи навчання, матеріальні засоби навчання(наочні, технічні, підручники, навчальні посібники і т.п.), організаційні форминавчання як процесу і навчальної діяльності учнів. Ціль і результат визначаютьзагальний сенс системи, а спільна діяльність викладачів і учнів забезпечує їїфункціональну єдність, взаємозв’язок між окремими змінними компонентамисистеми.

Кожен компонент цієї системи визначає всі іншікомпоненти, тобто між компонентами системи навчання існує взаємозв’язок. Однакорганізацію процесу навчання, його розгортання у часі доцільно здійснювати упевній послідовності.

Найважливіші структурними компонентами системинавчання (за Н.Є.Мойсеюком):

1.  Цільовий –постановка цілей навчання, визначення завдань навчальної роботи.

2.  Стимуляційно-мотиваційний – збудження потреби учня в оволодінні навчальнимматеріалом.

3.  Змістовий –визначення змісту навального матеріалу, що підлягає засвоєнню.

4.  Операційно-діяльнісний – організація навчальної діяльності учнів по засвоєннюнавчального матеріалу за допомогою різних форм, методів, засобів навчання.

5.  Контрольно-регулювальний – контроль і регулювання навчальної діяльності учнів

6.  Оцінно-результативний – оцінка результатів навчальної діяльності учнів.

Отримання певних результатів навчання означаєкорекцію наявних чи висування нових цілей навчання, отже процес навчаннядоцільно представити у вигляді деякого циклу. Покажемо це на схемі (Циклічністьпроцесу навчання). Звертаємо увагу, що мотивація, стимулювання і активізаціяпроцесу навчання супроводжує весь навчальний циклу, отже також має циклічнийхарактер.

Дидактика вивчає закономірності, правила і принципиреалізації дидактичного процесу.

Закономірність виражає об’єктивні, суттєві, постійні, необхідні для тогочи іншого явища зв’язки, залежності які за певних умов повторюються. Виявленнятих чи інших закономірностей реалізації навчання здійснюється в ході науковихдосліджень. Найвідоміші педагоги-науковці, які виявили і науково підтвердилинайважливіші закономірності навчання: Ю.К.Бабанський, В.І.Звягінський,І.Я.Лернер, М.І.Махмутов, М.Н.Скаткін та інш. Знання закономірностей навчаннядозволяє побудувати його таким чином, щоб досягти запланованих дидактичнихцілей, правильно підібрати зміст, форми, методи, засоби навчання.

Всі закономірності навчання поділяють на загальні іконкретні. Наведемо приклади деяких закономірностей.

1)  загальні (притаманні всій системі навчання):

·  цілі навчання залежать від рівня і темпів розвиткусуспільства, потреб і можливостей суспільства, рівня і можливостей педагогічноїнауки і практики.

2)  конкретні (закономірності окремих аспектів розгляду системи– дидактичного, гносеологічного, психологічного, управлінського,соціологічного, організаційного):

·  дидактичний аспект: результати навчання прямопропорційні усвідомленню учнями цілей навчання;

·  гносеологічний аспект: результати навчання прямопропорційні вмінню учня вчитися;

·  психологічний аспект: результати навчання прямопропорційні інтересу учнів до навчання;

·  соціологічний аспект – продуктивність навчаннязалежить від обсягу і інтенсивності пізнавальних контактів і т.д.

Основнівимоги до діяльності вчителя, що випливають із закономірностей, називаються дидактичнимипринципами (від лат. principium – першооснова). Це вихідні положення, щовизначають зміст, організаційні форми і методи навчального процесу відповіднодо загальних цілей і закономірностей.

Дидактичніправила – це заснований на загальних принципах опис педагогічноїдіяльності в певних умовах для досягнення певної цілі. Це керівні положення іззастосування того чи іншого дидактичного принципу.

Наведемоприклади деяких дидактичних принципів і правил їх реалізації:

1.  ПРИНЦИПСВІДОМОСТІ І АКТИВНОСТІ — дійсну сутність людини складають глибоко ісамостійно осмислені знання, що набуваються шляхом інтенсивного напруженнявласної розумової діяльності.

1)  Досягайте ясногорозуміння учнями цілей і задач подальшої роботи. Навчайте так, щоб ученьрозумів, що, навіщо і як треба робити, і ніколи механічно не виконувавнавчальних дій, попередньо глибоко не усвідомив їх.

2)  При навчаннівикористовуйте всі види і форми пізнавальної діяльності, поєднуючи їх івраховуючи вікові можливості учнів.

3)  Досягайтерозуміння учнями кожного слова, речення, не використовуйте понять, на розкриттязмісту яких ви не розраховували.

4) Використовуйте силу взаємонавчання учнів. Те, що говорить товариш,часто краще і легше сприймається, ніж те, що говорить вчитель.

5) Ширше використовуйте в навчанні практичні ситуації, що вимагаютьвід учнів самостійного бачення, виявлення, розуміння і пояснення розходженняміж фактами, що спостерігаються, і їх науковим поясненням.

6) Нічому не слід навчати, спираючись на один авторитет, але всьомутреба вчити за допомогою доказів, що ґрунтуються на почутті і розумі.

7) Допомагайте учням оволодіти найбільш продуктивними методаминавчально-пізнавальної діяльності, вчить їх навчатись.

8) Контролюйте фактори, що відволікають учнів від об’єкта навчання,як внутрішні (розсіяність думки, заняття сторонніми справами), так і зовнішні(запізнення, порушення дисципліни).

9) Навчайте учнів думати і діяти самостійно. Не допускайте постійногопідказування, переказування і копіювання. Слід якомога частіше використатизапитання “Чому?”, щоб навчити учнів мислити причинно.

10) Досягайте всебічного аналізу проблем, вирішення задач різнимиспособами, частіше практикуйте творчі завдання.

2. ПРИНЦИП НАОЧНОСТІ — навчання здійснюється успішніше, колиґрунтується на безпосередньому спостереженні і вивченні цих предметів, явищ іподій, оскільки у більшості людей органи зору мають найбільшу чуттєвість доприйняття інформації

1) Використовуйте в навчанні той факт, що запам’ятовування рядупредметів, представлених в зображенні (на картинках і моделях) відбуваєтьсякраще, легше і скоріше, ніж того ж ряду, але представленого у словесній формі,усній чи письменній.

2) Все, що можливо, слід представляти для сприйняття почуттями, асаме: те, що можна побачити – для сприйняття зором, те, що можна почути –слухом, пахощі – нюхом, те, що можна скуштувати – смаком, до чого можнадоторкнутись – шляхом дотикання.

3) Не забувайте, що поняття і абстракції краще усвідомлюються, колипідкріпляються конкретними фактами, прикладами і уявленнями.

4) Використовуйте наочність не тільки як ілюстрацію, але і яксамостійне джерело знань.

5) Ніколи не обмежуйтесь тільки наочністю. Тільки в сукупності ізсловом наочність являє собою джерело чітких і правильних уявлень про предмети іявища, що вивчаються.

6) При застосуванні наочних засобів не обмежуйтесь спостереженнямявних ознак предметів і явищ, а звертайте увагу учнів на основні, суттєвівластивості.

7) Намагайтеся залучити учнів до виготовлення наочних засобів. Відцього наочність подвоюється.

8) Використовуйте сучасні засоби (навчальне телебачення, відео-аудіотехніку, проектори, код оскопи та інше) тільки тоді, коли досконально нимиоволодієте.

9) Пам’ятайте, що наочність – сильнодіючий засіб, який потребуєуважного планування ретельного дозування. При занадто му використанні можеувести учнів от головного, підмінити ціль яскравим засобом.

10) При надмірному захопленні створенням уявлень учнів це стаєперепоною глибокому оволодінню знаннями, розвитку абстрактного мислення учнів.

3. ПРИНЦИП СИСТЕМАТИЧНОСТІ І ПОСЛІДОВНОСТІ — людина тількитоді володіє дійсним знанням, коли в її мозку відображується чітка картиназовнішнього світу, що являє систему взаємопов’язаних понять

1) Використовуйте в навчанні схеми і плани. Розподіляйте змістнавчального матеріалу на логічно завершені частини, послідовно їх реалізуйте,привчайте до цього учнів.

2) Не порушуйте систему ані в змісті, ані в засобах навчання.Терміново ліквідуйте порушення, або змінюйте саму систему.

3) Покажіть, що навчальний предмет – зменшена копія науки, практичноїдіяльності. Постійно використовуйте міжпредметні зв’язки.

4) Забезпечуйте послідовність між попереднім і подальшим навчанням:повторюйте і вдосконалюйте попереднє, показуйте учням перспективи їх майбутнього.

5) Складайте з учнями структурно-логічні схеми навчального матеріалу,що полегшують процес засвоєння знань.

6) Плануйте навчання не тільки на одне заняття, а не весь періоднавчально-виховного процесу.

7) В кінці уроку, теми обов’язково узагальніть свої думки,сформулюйте підсумки, висновки, періодично проводьте узагальнюючі заняття.

8) Досягайте від учнів структурованих усних і письмових відповідей.

9) Пам’ятайте, що сформована система знань – найважливіший засібзапобігання їх забування. Забуті знання швидше відтворюються в системі, ані жпоза нею.

10) Дотримуйтеся фізичних норм розумової активності учнів, плануйте їїспади і підйоми.

4. ПРИНЦИП МІЦНОСТІ — оволодіння змістом навчання досягається не тількипри його всебічному осмисленні, але й при тривалому зберіганні у пам’ятінайважливіших його компонентів.

1) Економно ставтеся до пам’яті учнів – не вимагайте від них запам’ятовуваннямалоцінної інформації, не допускайте перевантаження пам’яті.

2) Перешкоджайте закріпленню в пам’яті неправильно сприйнятоїінформації або того, що учень не зрозумів. Пам’ятайте, що на довгозапам’ятовується і може бути при необхідності пригадана лише добре осмисленаінформація.

3) Не треба вимагати від учнів запам’ятовування матеріалу, що маєдопоміжний характер. Краще привчити їх використовувати різні довідники,словники, енциклопедії і т.п.

4) Скорочуйте кількість одиниць інформації, що запам’ятовується. Учнюважко запам’ятати 10 речень, але якщо їх поділити на 3 абзаци, основнаінформація запам’ятається краще. Взагалі, гарно структурована інформаціязапам’ятовується краще.

5) Пам’ятайте, що забування того, що вивчалося найбільша відразу ж післявивчення, тому кількість повторювань інформації повинна бути зворотно пропорційноючасу після її вивчення.

6) Оскільки емоційна і образна пам’ять часто глибші за словесну,підкріплюйте абстрактну інформацію образними явленнями і стимулюйте позитивні емоціїучнів під час завчання.

7) Не переходьте до вивчення нового, попередньо не сформувавшицікавості і позитивного ставлення до нього.

8) Ширше використовуйте форми взаємоперевірки навчального матеріалу –це дозволяє позбавитись зайвого емоційного напруження, що звичайно відчуваєучень перед викладачем, і дозволить краще повторити навчальний матеріал.

9) Розвивайте пам’ять учнів, навчить їх використовувати різнімнемотехнічні прийоми, що полегшують запам’ятовування.

10) При повторі навчального матеріалу не намагайтеся проводити це потій же схемі, що і навчання. Надайте можливість учням розглянути матеріал зрізних боків, під різними кутами зору.

5. ПРИНЦИП НАУКОВОСТІ — учням потрібні надаватись для засвоєннятільки дійсні, перевірені наукою і практикою знання

1) Вчитель повинен бути ознайомлений з сучасними досягненнямипедагогіки, психології, методики, а також тієї сфери людського досвіду, яку вінвикладає.

2) В зв’язку із пануванням в сьогоднішньому світі вербальноїінформації, прагніть до розвитку в учнях абстрактного мислення, знайомте учнівс сучасними науковими поглядами і теоріями.

3) Виховуйте в учнях дидактичний підхід до предметів і явищ, щовивчаються, пояснюйте неоднозначність тлумачення багатьох наукових понять,багатоваріантність вирішення задач, різноманітність підходів і точок зору довивчення тих чи інших об’єктів.

4) В методах викладання відображайте методи наукового пізнання,розвивайте мислення учнів, застосовуйте творчу, пошукову роботу в навчанні.

5) Систематично інформуйте учнів про нові досягнення в науці,техніці, культурі, застосовуйте нову термінологію, пов’язуйте нові досягнення зсистемою знань, що формується.

6) Не пропускайте нагодити розповісти учням про з біографіямивидатних вчених, їх внеском в розвиток науки.

7) Привертайте учнів до обговорення дискусійних наукових проблем, вдосяжній формі пояснюючи їх сутність.

8) Не допускайте невірного тлумачення наукових термінів.Використовуйте однозначно незначну їх кількість, пояснюючи учням їх сутність.

9) Заохочуйте наукову роботу учнів, знайомте їх з технікоюекспериментальної і дослідної роботи, алгоритмами вирішення винахідницькихзавдань, опрацювання першоджерел, довідкових і архівних матеріалів.

10) Розкривайте генезис наукового знання, пояснюйте хід відкриття іпізнання того чи іншого явища.

6. ПРИНЦИП ДОСЯЖНОСТІ — досяжним для людини є лише те, що відповідаєїї обсягу знань, вмінь, способів мислення.

1) В навчанні потрібно рухатись від легкого до важкого, від відомогодо невідомого, від простого до складного.

2) При навчанні вивчайте та добре розумійте рівень підготовленості ірозвитку учнів, спирайтеся на їх можливості.

3) Намагайтеся, щоб зміст і способи навчання трохи опереджалиможливості учнів, щоб навчання було важким, але досяжним.

4) Враховуйте індивідуальні можливості учнів і диференціюйте завданнядля різних категорій учнів.

5) При вивченні нового і складного матеріалу спирайтеся на сильнихучнів, при повторенні закріпленні – на слабких.

6) Пам’ятайте, що краще дати менше матеріалу, але досягтимаксимального засвоєння його учнями.

7) Досягайте ясності свого викладу і мови: чітко і однозначноформулюйте поняття, запобігайте монотонності, навчайте образно, використовуючияркі факти, приклади з життя і літератури.

8) Досяжність не означає легкості навчання, вчитель не повиненмаксимально полегшити навчання, надавши всі необхідні знання. Завдання вчителя– направити учнів на самостійну роботу, пояснивши лише самі незрозумілі іскладні моменти.

9) Широко використовуйте аналогію, порівняння, співставлення,протиставлення: надайте поштовх мислі учня.

10) Навчання потребує певного напруження. Коли воно відсутнє, учнівідвикають працювати на повну силу. Тому встановіть оптимальний режим навчання,щоб не затримувати сильних і розвивати швидкість дії у середніх і слабких.

7. ПРИНЦИП ЗВ’ЯЗКУ ТЕОРІЇ З ПРАКТИКОЮ — практика – критерійістини, джерело пізнавальної діяльності і галузь застосування результатівнавчання, тому ефективність і якість навчання перевіряється, підтверджується іспрямовується практикою.

1) Доводьте практичну необхідність знань, що надаються. Знаходьте ідемонструйте учням різноманітні сфери застосування змісту навчання. Постійнопов’язуйте знання з життям.

2) Постійно розкривайте діалектичний зв’язок науки і практики.Показуйте, що наука розвивається під впливом практичних потреб, а практикавимагає наукових знань.

3) Привчайте учнів перевіряти і застосовувати свої знання напрактиці. Постійно використовуйте навколишній світ і як джерело знань, і яксферу їх практичного застосування.

4) Не повинно бути ні одного заняття, ні одного завдання, що не малоб практичного значення.

5) Привчайте учнів до послідовної, організованої і дисциплінованоїнавчальної діяльності, викликайте у учнів свідоме і позитивне ставлення допраці, необхідності докладання зусиль для формування практичних вмінь і навичок.

6) Пам’ятайте, що в ході практичної діяльності засвоюється 80-85%знань. Тому надавайте можливість учням відрізу ж перевірити набуті знання напрактиці.

7) Заохочуйте спроби учнів щось змінити, вдосконалити, вигадати,спробуйте впроваджувати найцінніші ідеї.

8) Пропонуйте учням для вирішення завдання, що мають практичнезначення і близько пов’язані з їх інтересами.

9) Застерігайте учнів від переоцінювання практики і недооцінюваннятеорії. Постійно підкреслюйте їх взаємозв’язок.

10) Розповідайте учням про нові сучасні технології, прогресивні методипраці, сучасні виробничі відносини.

 

7 Управліннянавчальною діяльністю. Навчальний менеджмент

Навчальнадіяльність та її особливості, роль спільної діяльності у навчанні

Визнання навчальноїдіяльності учнів в якості провідної, смислоутворюючої складової процесунавчання, вимагає від викладача глибокого знання і розуміння її сутності,структури, психологічних механізмів її реалізації, а також володіння способамиуправління нею.

Як різновидулюдської діяльності, НД притаманні як загальні риси, так і специфічніособливості. Загальні риси навчальної діяльності (за Ю.І.Машбицем):

1)  як і будь-яка людськадіяльність, навчальна носить свідомий характер (її суб’єкт ставить перед собоюпевну мету і має здібність до рефлексії своїх дій);

2)  НД, як і будь-яка інша,має ознаку соціальності, є соціально нормативною і засвоюваною формоюфункціонування людини;

3)  НД має перетворюючийхарактер (той факт, що перетворення спрямоване на самого суб’єкта діяльності,ні в якому разі не торкається сутності даної ознаки);

4)  НД є виразом людськоїактивності, збуджується конкретними мотивами і спрямована на досягнення певнихцілей, у зв’язку з чим являє собою складне поліструктурне утворення.

Специфічна ознаканавчальної діяльності: її метою і результатом є зміни самого суб’єкта, йогодосвіду, а не предметів, з якими діє суб’єкт. Тобто це діяльність зсамозмінення, її продуктом є ті зрушення, які відбулися у ході її виконання всамому суб’єкті.

Як і будь-якаінша діяльність, навчальна діяльність має певну структуру, аналіз якої єважливим для розуміння її специфічних ознак (схема організаційно-психологічноїструктури навчальної діяльності).

Людина істота соціальна. Вона живе, розвивається іпомирає в суспільстві, підкоряється суспільним законам. У широкому розуміннібудь-яка діяльність людини є діяльністю заради якихось соціальних цілей, цілейякоїсь соціальної групи. Наприклад, навчання в конкретному навчальному закладіце частіше навчання у складі групи осіб з аналогічними потребами. Тому будь-якудіяльність можна вважати і спільною діяльністю, а індивідуальну діяльність – неіснуючою саму по собі, а складовою частиною спільної діяльності.

Але якщо розглядати спільну діяльність більшвузько, навчання поряд не завжди означає навчання разом.

Спільнадіяльність – це організованасистема активності взаємодіючих індивідів, основними ознаками якої є:

1)  загальна,значуща мета;

2)  загальнамотивація до спільної діяльності (всі однаково зацікавлені в результаті);

3)  взаємозв'язокі взаємозалежність учасників (індивідуальні дії, не зв'язані з діями іншихучасників, не приводять до необхідного результату, безглузді);

4)  функціонально-рольовийрозподіл (кожний виконує окрему операцію, відіграє певну роль, що в сукупностіприводить до загального результату);

5)  координація,погодженість індивідуальних дій, організованість (лідер);

6)  єдинийрезультат (сукупний продукт);

7)  просторова ітимчасова співприсутність учасників.

Випадання кожного з цих ознак робить спільну діяльністьнедостатньо ефективною. Крім того, кожен елемент структури спільної діяльностізв'язаний із всіма іншими елементами. Ефективна спільна діяльність володієвсіма цими ознаками в їхньому взаємозв'язку. Сутність спільної діяльності добревідображає відомий девіз: «Один за всіх і всі за одного!».

Застосування спільної діяльності в навчанні –обов’язкова вимога сучасної особистісно-орієнтованої парадигми навчання.Переваги спільної діяльності:

·  більш продуктивна, результативна і ефективна;

·  стимулює, мотивує і активізує учнів;

·  розвиває товариськість, комунікабельність та іншісоціально важливі властивості учнів, що не можуть бути повністю розвинуті віндивідуальній діяльності;

·  сприяє самореалізації особистості, гармонійномуособистісному розвитку;

·  здатна забезпечити покращеннясоціально-психологічної атмосфери в групах і т.д.

Однак важливу роль в ефективній реалізаціїіндивідуальної і спільної навчальної діяльності належить управлінню.

Поняття управління у найширшому філософськомурозумінні – це регулювання стану будь-якої системи (біологічної, соціальної,технічної), з метою одержання необхідного результату.

Управління соціальними системами можна розглядати як забезпечення досягання цілейспільної діяльності.

До основних функцій управління М.Мескон, М.Альберт,Ф.Хедуорі відносять планування, організацію, мотивацію і контроль.

Сутність управління соціальними системами полягає у координації зусильучасників спільної діяльності. Ця координованість забезпечується такими зв’язуючимипроцесами: налагодженням комунікацій, прийняттям управлінських рішень ікерівництвом.

Частина управління, яка характеризується впливомсуб’єкта управління на людей, багатьма авторами визначається як керівництво абоменеджмент (суб’єктивний компонент управління).

Поняття “менеджменту” трактують по-різному:

·  вміння досягати поставленої мети, використовуючипрацю, інтелект, мотиви поведінки інших людей;

·  галузь людського знання, яка допомагає здійснюватицю функцію;

·  похідне від менеджерів – певна категорія людей,соціальний прошарок тих, хто здійснює роботу з управління.

Навчання також за своєю сутністю – спільнадіяльність, оскільки в ході навчання відбувається координація зусиль викладачіві учнів, отже навчання потребує управління і керівництва. Управління навчаннямреалізується на декількох рівнях:

І. Освітній менеджмент

1.  Міністерство освіти – державне управління.

2.  Відділ освіти облдержадміністрації – обласне управління.

3.  Районний міський відділ освіти – районне управління.

4.  Навчальний заклад – управління навчальним закладом.

ІІ. Навчальний менеджмент

5.  Педагог – управління навчальною діяльністю учня.

6.  Учень – самоуправління навчальною діяльністю.

Навчальний менеджмент – це усвідомлена взаємодія Вчителя з Учнями, спрямована назабезпечення їхньої активної та скоординованої участі в досяганні поставленоїмети. Або:

Навчальнийменеджмент – це управління навчальною діяльністю, що здійснюється Вчителем унавчальному закладі шляхом реалізації основних управлінських функцій з метоюзміни поведінки суб’єктів навчання на основі засвоєних знань, вмінь, навичок. Оскільки реалізаціянавчальної діяльності в конкретному навчальному закладі є складовою системиосвітньої діяльності, то навчальний менеджмент – це найконкретніша ланкауправлінської діяльності вищого рівня – освітнього менеджменту.

Спільне між менеджментом і навчальним менеджментом Відмінне між менеджментом і навчальним менеджментом

·  наявність організації

·  вплив умов

·  основні функції

·  менеджмент здійснюють вчителі, викладачі, тренери – конкретні особи

·  група і керівник не є постійними

·  об’єднання функцій керівників і фахівців в одній особі

 

Предметом навчального менеджменту є зміст, умови та способи реалізації основнихуправлінських функцій.

Таким чином, в результаті аналізу основнихпедагогічних і дидактичних категорій, виділення структури, предмету і методівпедагогічної науки окреслимо поле вивчення навчального менеджменту дисципліни«Психологія діяльності та навчальний менеджмент» (схема).

 


Висновки

 

1.  Розвиток людини – це складний і безперервний процесі результат кількісних і якісних змін у властивостях і якостях індивіда, яківідбуваються у анатомо-фізіологічному дозріванні людини, у вдосконаленні їїнервової системи і психіки, зміні в його пізнавальної і творчої активності,збагаченні його світогляду та поглядів. Всі види розвитку між собоювзаємопов’язані, взаємодоповнюють один одного, забезпечують гармонійний іцілісний розвиток особистості.

2.  Розвиток людини є дуже складним поступовим рухом, вході якого відбуваються як прогресивні, так і регресивні зміни. Розвитокособистості залежить від багатьох факторів, а його позитивний напрямок – від їхгармонійної взаємодії. Зовнішні фактори особистісного розвитку, у тому числінавчання і виховання, сприяють розвитку і формуванню особистості лишевзаємодіючи з внутрішніми механізмами її власної активності, роботи над собою.Процес і результат позитивного розвитку особистості – освіта.

3.  Навчання і виховання – це види цілеспрямованоговпливу на людину з метою її розвитку, формування особистості, забезпечення освіченостілюдини. При чому вони можуть йти як зовні, так і бути проявами власноїактивності індивіда (самонавчання, самовиховання).

4.  Педагогіка – це наука про освіту, навчання івиховання як шляхи освіти, яка вивчає загальні закономірності розвитку особистості,формує теоретико-методологічні основи його вивчення.

5.  Дидактика – педагогічна теорія навчання, якавизначає загальні підходи до навчання, вивчає процес навчання, виявляє йогозакономірності, принципи і правила. Найсучаснішою парадигмою навчання єособистісно спрямована концепція, в межах якої найперспективнішими є теоріїрозвиваючого навчання. В дидактиці також вивчається і узагальнюються науковідослідження, передовий педагогічний досвід для забезпечення реформування іінноваційної діяльності в навчанні і освіті.

6.  Навчання в дидактиці розглядається як складна,динамічна система, як бінарний процес викладання і учіння з реалізації спільнихнавчальних цілей – змін в досвіді учня. Процес навчання має циклічний характер.

7.  Навчальна діяльність учнів – є провідним,смислоутворюючим компонентом навчання і відрізняється від будь-якої іншоїдіяльності специфічним продуктом – зміною в досвіді учня. Завдання викладачів –забезпечення ефективності навчальної діяльності учнів – максимального приростув їх досвіді. Полісуб’єктність навчальної діяльності вимагає її розгляду як формиспільної діяльності, що потребує управління.

8.  Навчальний менеджмент – побудова цілеспрямованої,ефективної взаємодії Викладачів і Учнів в процесі навчання, спрямованої назабезпечення їхньої активної та скоординованої участі в досяганні поставленоїмети, що забезпечується на основі реалізації основних управлінських:планування, мотивації, організації і контролю.


Література

1.  Крисько В.Г. Психология и педагогикав схемах и таблицах. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2007.

2.  Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Навчальнийпосібник. 3-є видання, доповнене. – К.: ВАТ «КДНК», 2006.

3.  Немов Р.С. Психология: Учебник. длястудентов высш. пед. учеб. заведений. — Кн. 2.: Психология образования – М.: Просвещение:Владос, 2005.

4.  Педагогика:педагогические теории, системы, технологии: Учеб. пособие для студ. сред. учеб.завед. / Под ред. С.А.Смирнова. – М.: Академия, 2007.

5.  Педагогика: Учеб. пособие для студ.пед. учеб. завед./ Под ред.П.И.Пидкасистого. – М.: Пед.об-во России, 1998.

6.  Подласый И.П. Педагогика. Новый курс:Учебник для студ. пед. вузов: В 2 кн. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999.

7.  Фіцула М.М. Педагогіка: Навч.посібник для студ. вищих пед. закладів освіти. – Тернопіль: Навч. кн… – Богдан,2007.

еще рефераты
Еще работы по педагогике