Реферат: Міжнародна економіка

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІНАНСІВ ТА МІЖНАРОДНОЇТОРГІВЛІ

МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

(для студентів усіх спеціальностей, окрім спеціальності«Міжнародна економіка»)

І.Д. ЯКУШИК,

В.Є.ПОЛІВАНОВ,

В.І. САВЧУК

КИЇВ 2010

УДК 339 (075.8)

ББК 65.5

Авторський колектив:

д.е.н., професор Якушик І. Д.,

к.е.н., доцент Поліванов В.Є.,

к.е.н., доцент Савчук В. І.

Рецензенти: Румянцев А.П., д.е.н., професор,

Філіпенко А.С., д.е.н., професор,

Якушик І.Д., Поліванов В.Є., Савчук В.І.

Міжнародна економіка: Курс лекцій. — К.:, 2010.-

У навчальному посібникурозглядаються актуальні питання та важливі тенденції розвитку сучасної міжнародноїекономіки. Основна увага приділена міжнародній торгівлі товарами і послугами, переміщеннюкапітала і робочої сили, світовій валютній системі та міжнародним розрахункам. Висвітлюютьсяпроцеси міжнародної регіональної інтеграції та глобалізації світової економіки.

Для студентів вищих навчальнихзакладів і тим, хто цікавиться проблемами світової економіки і міжнародних економічнихвідносин.

Зміст

Вступ

Модуль I. Міжнародна економічна діяльність та основнісегменти світового ринку

Тема 1. Міжнародна економічна система

1. Міжнародна економіка як складовачастина економічної теорії

2. Поняття міжнародної економічної системи та її структурніелементи

3. Основні чинники виникнення міжнародної економічноїсистеми

Тема 2. Міжнародна економічна діяльність

1. Сутність та суб’єкти міжнародної економічної діяльності

2. Відкритість національної економіки як умова розвиткуміжнародної економічної діяльності

3. Середовище міжнародноїекономічної діяльності

Тема 3. Світовий ринок товарів та послуг

1. Сутність та основні риси світового ринку

2. Світовий ринок товарів

3. Світовий ринок послуг

Тема 4. Світовий фінансовий ринок

1. Поняття і структура світового фінансового ринку

2. Учасники міжнародного фінансового ринку

3. Сучасні світові фінансові центри

Тема 5. Прямі інвестиції та міжнародне виробництво

1. Сутність та класифікаціяіноземних інвестицій

2. ТНК та вивезення капіталу

3. Міжнародне виробництво

Тема 6. Міжнародний кредит

1. Форми й види міжнародного кредитування

2. Світова криза заборгованості

3. Міжнародні валютно-кредитні організації

Тема 7. Світовий ринок праці

1. Передумова формування та сутність світового ринку праці

2. Національні моделі ринків праці та їх особливості

3. Роль Міжнародної організації праці в регулюваннісвітового ринку праці

Модуль ІІ. Сучасні форми міжнародних економічних відносин.

Тема 1. Міжнародна трудова міграція

1. Сутність, напрями та форми міжнародної трудової міграції

2. Економічні та соціальні наслідкитрудової міграції

3. Міжнародне регулювання міграційних процесів

Тема 2. Світова валютна система

1. Етапи становлення та розвитку світової валютної системи

2. Валюта, валютний курс, світовівалютні ринки

3. Валютна політика та її інструменти

Тема 3. Міжнародні розрахунки

1. Поняття та особливості міжнародних розрахунків

2. Форми міжнародних розрахунків

3. Міжнародні платіжні системи

Тема 4. Платіжний баланс та макроекономічна рівновага.

1. Сутність і види балансів міжнародних розрахунків

2. Структура платіжного балансу

3. Методи балансування платіжного балансу

Тема 5. Міжнародна регіональнаінтеграція

1. Сутність та основні ознаки міжнародної регіональноїінтеграції

2. Передумови і переваги регіональної інтеграції

3. Основні форми регіональної економічної інтеграції

Тема 6. Глобалізація економічного розвитку

1. Сутність процесів глобалізації світової економіки

2. Фактори і форми прояву глобалізації

3. Суперечності і проблеми глобалізації

Тема 7. Інтеграція України усвітову економіку

1. Економічні та політичні передумови інтеграції України усвітову економіку

2. Основні напрями інтеграції України у світове економічнесередовище

3. Відносини України з міжнародними економічними організаціями

Використана література

Вступ

Серед дисциплін, які формують систему економічнихзнань сучасного фахівця, велике значення має міжнародна економіка. Курс теорії міжнародноїекономіки, поряд з політекономією, мікро- і макроекономікою, є важливою складовоюзагальної економічної теорії. Сьогодні стає очевидним, що чим активніше країна включаєтьсяв систему світогосподарських зв’язків, тим динамічніше і результативніше розвиваєтьсяїї економіка, що є основою для підвищення добробуту суспільства і його громадян.

Особливо актуальним є вивчення дисципліни«Міжнародна економіка» зараз, коли взаємозв’язок і взаємозалежність національнихекономік впливає не тільки на зовнішньополітичне життя країни, а й внутрішньоекономічне.Фінансові й економічні кризи, що виникають в окремих країнах, набувають, як правило,глобального характеру. Тому стає зрозумілим, що жодна країна світу не може успішновирішувати свої економічні проблеми, не координуючи власну економічну політику зполітикою, яка проводиться іншими країнами.

Вивчення дисципліни «Міжнародна економіка»дозволяє студентам привити вміння аналізувати із загальних економічних позицій складніпроцеси сучасної світової економіки.

Мета дисципліни — дати студентам теоретичні знання про світову економікуяк про цілісну систему, формування умінь та практичних навичок в галузі міжнародноїекономіки, форм, методів та механізмів реалізації міжнародних економічних відносин.

Навчальне завдання дисципліни: вивчення сутності міжнародної економічної системи та закономірностей їїрозвитку, методів аналізу політико-правового, економічного, соціально-культурногосередовища, інфраструктури міжнародної економічної діяльності; здобуття знань прорегулювання міжнародних економічних відносин, міжнародну валютну систему, методологіюміжнародних розрахунків, процеси міжнародної економічної інтеграції; набуття вміньвикористовувати одержані знання у практичній зовнішньоекономічній діяльності України.

Об’єктом вивчення дисципліни є: процеси і явища, що відбуваються в умовах розвитку світового господарства,системи міжнародних економічних відносин.

Предметом вивчення є: система міжнародних економічних відносин, що складаються між суб’єктамиміжнародної економіки у зв’язку з торговельною, виробничо-інвестиційною, валютно-фінансовоюдіяльністю.

У результаті вивчення цієї навчальної дисциплінистудент повинен знати: понятійно-категоріальний апарат міжнародної економіки;процес розвитку і структуру міжнародної економічної системи; суть міжнародної економічноїдіяльності; основні форми міжнародних економічних відносин та методи їх регулювання;основні ознаки та етапи розвитку світової валютної системи; закономірності та етапирозвитку міжнародної економічної інтеграції; сутність і проблеми глобалізації світовоїекономіки; процеси інтеграції України у світову економіку та проблеми, пов’язаніз ними.

Студент повинен вміти: аналізувати основні форми міжнародної економічної діяльності і міжнароднихекономічних відносин; робити висновки і прогнози, узагальнення, передбачати зміникон’юнктури світового і національного ринків товарів та послуг; визначати тенденціїглобалізації світового економічного розвитку; застосовувати набуті теоретичні знанняу практичній зовнішньоекономічній діяльності.

Зміст посібника охоплює всі теми передбачені програмоюз дисципліни «Міжнародна економіка».

Модуль I. Міжнародна економічна діяльністьта основні сегменти світового ринкуТема 1. Міжнародна економічна система

 

1. Міжнародна економіка як складова частинаекономічної теорії

Сучасна економічна теорія включає, як відомо, такітри складові частини: мікроекономіку (microeconomics); макроекономіку (macroeconomics); і міжнародну економіку (international economics).

Мікроекономіка є першою і найбільш старою частиноюекономічної теорії. Її виникнення відноситься до останньої третини XIX століттяі пов’язано з працями таких економістів як Л.Вальрас, К. Менгер, А. Маршалл та ін.

Основи макроаналізу пов`язують з працями Дж. Кейнса,зокрема, в першу чергу, з його роботою «Загальна теорія зайнятості, відсоткаі грошей», 1936р., в якій в 30-х роках започатковано дослідження макроекономічнихпроблем, що виникли під час Великої депресії (1929-1933рр.).

Міжнародна економіка є самою молодою частиною економічноїтеорії, яка динамічно розвивається. Її виникнення як самостійну наукову і навчальнудисципліну пов’язують із вступом світового господарства у другій половині XX ст.на якісно нову сходинку свого розвитку. Перехід світового господарства на нову сходинкусвого розвитку відбувся під впливом таких подій як завершення краху колоніальноїсистеми, розпад світової соціалістичної системи і перехід колишніх соціалістичнихкраїн до ринкових відносин. Ринкова економіка стала практично міжнародною.

Ознаками міжнародної економіки є:

1. Розвинута сфера міжнародного обміну товарамита послугами на основі міжнародної торгівлі;

2. Розвинута сфера міжнародного руху факторів виробництва,перш за все у формі вивезення/ввезення капіталу, робочої сили, технології;

3. Міжнародні форми виробництва на підприємствах,розташованих в кількох країнах, в першу чергу в рамках ТНК;

4. Самостійна фінансова сфера, не пов’язана з обслуговуваннямні міжнародного руху товарів і послуг, ні руху факторів виробництва;

5. Система міжнаціональних і наднаціональних міждержавнихі недержавних механізмів міжнародного регулювання;

6. Економічна політика держав, яка базується напринципі відкритої економіки.

В рамках предмета міжнародна економіка охоплюєне тільки перші три ознаки, які були характерні для світового ринку (1) і для світовогогосподарства (2-3), а й три абсолютно нові ознаки (4-6). Отже, якщо ознака першавиступає характеристикою світового ринку, ознаки 1-3 в сукупності характеризуютьсвітове господарство, то ознаки 1-6 разом є характеристиками міжнародноїекономіки вцілому.

Міжнародна економіка вивчає економічні закономірності взаємодії національних економік, вона розглядаєрух потоків товарів, послуг і платежів всередині світового співтовариства, економічнуполітику, яка визначає і регламентує ці потоки.

Отже, об’єктом вивчення в курсі «міжнароднаекономіка» є процеси і явища економічного життя суспільства на міжнародномурівні. Предметом «Міжнародної економіки» є система економічнихвідносин, що виникають між економічними суб’єктами у процесі їх діяльності, яківиходять за межі державних кордонів і реалізуються в різних формах міжнародногобізнесу. До суб’єктів міжнародної економіки відносяться окремі держави таїх об’єднання, міжнародні економічні організації, транснаціональні корпорації, юридичніта фізичні особи, діяльність яких виходить за національні кордони.

На початку XXI ст. світове господарство представляєсобою єдиний економічний простір (мегаекономіку), в якому суб’єктами господарськихвідносин є, в першу чергу, багатонаціональні компанії та їх альянси, регіональніоб’єднання, міжнародні організації, а також держави, асоціації, які в сукупностіутворюють світове співтовариство.

 

2. Поняття міжнародної економічної системита її структурні елементи

Поняття «система» в системній теоріїрозглядається як сукупність елементів, що знаходяться у взаємодії один з одним.З формальної точки зору система (Sy) передбачає наявність складу її елементів (с), специфічні взаємозв’язкиміж ними, структуру (S) і середовище(Е). Елементи — прості складові частини системи. Структура — співвідношення елементівсистеми. Середовище — це те, що впливає на систему і з чим вона взаємодіє. Розрізняютьдва види середовища: зовнішнє середовище і внутрішнє середовище.

Міжнародна економічна система — це сукупність національних господарств, пов’язаних міжнародним поділомпраці, економічними і політичними відносинами, які підкоряються єдиним законам розвитку.

Перетворення суми національних господарств в системувідбувається в процесі розвитку міжнародних економічних відносин, інтернаціоналізаціїі інтеграції національних економік, в основі яких лежать відмінності між країнами:

- природно-географічні, що об’єднують особливості природнихумов, природних ресурсів, величини території, чисельності населення, географічногоположення та ін.;

- техніко-технологічні, які включають кількісні і якісніпараметри технічного оснащення, структуру виробництва, рівень технології, науково-дослідницькірозробки, досвід, науковий потенціал;

- соціально-економічні, що об’єднують різні показникиекономічного і соціального розвитку, механізми організації виробництва, його культурита ін.

Перераховані відмінності визначають, з одного боку,системність світової економіки, існування в ній подібних за тим чи іншим критеріємгруп країн. З іншого боку — нерівномірність розподілу ресурсів, різні можливостіїх ефективного використання, що стають факторами міжнародного поділу праці.

Цілісність міжнародної економічної системи проявляєтьсяв:

- стійких взаємозв’язках, регулярному русі продукту вглобальному масштабі, що роблять національні господарства взаємозалежними одне відодного;

- єдиній цілі усіх її підсистем — задоволення потреб людини;

- міжнародному характері ресурсів, що використовуютьсядля задоволення потреб населення окремих країн і світу в цілому;

- функціонуванні міжнародних ринків, які взаємодіють знаціональними;

- напрацюванні загальних правил і формуванні інститутіввзаємодії національних господарств.

Міжнародна економічна система, як економічне явищемає дуже складну і неоднопорядкову структуру. Вона може розглядатися з різних вихіднихточок зору. З точки зору окремих груп країн, то до основних структурних елементівміжнародної економічної системи відносяться:

− країни з розвинутою ринковою економікою;

− країни, що розвиваються;

− країни з перехідною економікою.

В цьому структурному секторі міжнародної економічноїсистеми постійно відбувається перехід окремих країн з однієї із зазначених вищегруп до іншої.

Центральне місце у першій групі країн займаютькраїни — члени Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). СьогодніОЕСР об’єднує 30 найбільш розвинених країн світу (країни Західної Європи, ПівнічноїАмерики, Японія, Республіка Корея, Нова Зеландія, Турція, а також ряд країн Центральноїі Східної Європи).

Існує ряд критеріїв, за якими можна визначити місцекраїни і світовій економіці:

ступінь відкритості економіки (участь у міжнароднійторгівлі, міжнародному переміщенні капітала і валютно-розрахунково відносин);

рівень економічного розвитку країни (рівень індустріалізації,частка ВВП на душу населення, структура виробництва);

рівень технологічного і наукового потенціалу;

тип економічного розвитку (екстенсивний чи інтенсивний);

соціальна орієнтація економіки (характер і формиреалізації власності);

гуманізація економіки (витрати на медицину, освіту,культуру);

екологізація економіки (законодавчо-правові нормиі фінансування заходів щодо захисту навколишнього середовища) та ін.

 

3. Основні чинники виникнення міжнародноїекономічної системи

Серед основних чинників, що формують економічнуєдність світу як систему, можна виділити інтернаціоналізацію виробництва і обігу,міжнародну господарську інтеграцію, науково-технічну революцію, необхідність спільноговирішення глобальних проблем людства та ін.

Інтернаціоналізація господарського життя, що виражаєтьсяу постійному зростанні взаємозв’язків і взаємозалежності різних країн і регіонівсвіту, господарюючих суб’єктів різного рівня (від малих підприємств до найбільшихміжнародних корпорацій) розпочалась за епохи великого машинного виробництва. Виділяютьтри основні етапи розвитку інтернаціоналізації господарського життя. На першомуетапі (приблизно кінець XVIII ст. — кінець XIX ст.) інтернаціоналізація виробництваґрунтувалася переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації.Основною формою зв’язків була зовнішня торгівля. Інтернаціоналізація виробництваі обігу стала однією з найголовніших передумов формування світового господарства.

На другому етапі (кінецьXIX ст. — середина XX ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить в іншу стадію,пов’язану з розвитком складної кооперації. Характерною ознакою складної коопераціїє те, що вона ґрунтується на основі міжнародного поділу праці, який стає визначальнимчинником поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світовогогосподарства.

На третьому (сучасному) етапі, що розпочався із середини XX ст. інтернаціоналізація виробництва набуваєкомплексного характеру, тобто охоплює всі країни світу, всі галузі виробничої таневиробничої сфер.

Вузькість внутрішніх ринків, нестача ресурсів сировини,палива, засобів виробництва компенсуються широкою участю країн у світогосподарськихпроцесах на основі розширення і поглиблення інтернаціоналізації виробництва і обігу.Інтернаціоналізація об’єднує структурні елементи й суб’єкти світового господарствав єдине ціле, тому вона є одним із системоутворюючих чинників міжнародної економічноїсистеми. З поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдністьсвітового господарства, зростає його органічна цілісність.

Основними формами прояву інтернаціоналізації господарськогожиття є:

- великомасштабні потоки міжнародної торгівлі товарамиі послугами;

- набуття великих розмірів міжнародної міграції робочоїсили;

- початок функціонування систем міжнародного виробництва;

- посилення розвитку транспортної інфраструктури та інфраструктуризв’язку;

- сформованість елементів єдиного світового інформаційногопростору;

- прояв тенденції цілісності фінансової системи сучасногосвіту, розвиток інтеграційних процесів у валютно-кредитній сфері на регіональномурівні тощо.

Важливим чинником формування міжнародної економічноїсистеми є, також посилення процесів глобалізації, де провідну роль відіграють транснаціональнікорпорації (ТНК).

Питання для обговорення:

1. В чому відмінність понять «світова економіка»і «міжнародна економіка»?

2. Назвіть суб’єкти і об’єкти світової економіки.

3. Які існують точки зору з приводу етапів розвитку світовогогосподарства?

4. Які критерії покладені в основу класифікації країн світовогогосподарства?

5. Які фактори визначають розвиток сучасної світової економіки?

6. В чому відмінність світової ринкової економіки сьогоденнявід світової економіки середини ХХ ст.?

7. Які ознаки і структура системи світової інформаційноїекономіки?

8. В чому сутність індексу розвитку людського потенціалу?

9. Що таке «нова економіка», її основні рисиі особливості?

10. Назвіть основні риси сучасної міжнародної економічноїсистеми.

 

Тема 2. Міжнародна економічна діяльність

 

1. Сутність та суб’єкти міжнародної економічноїдіяльності

Міжнародні господарські зв’язки протягом віківзалишаються однією з основних форм спілкування людства. Традиційною і найстарішоюформою міжнародних економічних зв’язків була і залишається торгівля. З розвиткомцивілізації відбувається постійне втягнення окремих держав у міжнародні господарськізв’язки, що веде до виникнення єдиної світової економіки. Світова економіка — це сукупність національних господарств і недержавних структур, а також їх економічнихвзаємовідносин. Органічною частиною світової економіки є міжнародні економічні відносини(МЕВ).

Матеріальною основою системи світового господарствавиступає міжнародний поділ праці, сутність якого проявляється у єдності двох процесів:розподілу виробництва (міжнародна спеціалізація) та його об’єднання (міжнароднакооперація виробництва).

На початку XXI ст. формується нова модель світовоїекономіки — система багатомірних економічних взаємозалежностей і взаємодій, якаспирається на складне поєднання механізмів конкуренції, кооперації і партнерствана макро- і мікрорівнях, розширенні різноманітних зовнішньоекономічних зв’язків.

Зовнішньоекономічні зв’язки — це комплексна система різноманітних форм міжнародного співробітництвадержав та їх суб’єктів у всіх галузях економіки. Зовнішньоекономічні зв’язки є історичноюта економічною категорією. Як історична категорія зовнішньоекономічні зв’язки єпродукт цивілізації. Як економічна категорія зовнішньоекономічні зв’язки являютьсобою систему економічних відносин, що виникають при переміщенні ресурсів усіх видівміж державами і економічними суб’єктами різних країн. За структурною ознакою зовнішньоекономічнізв’язки поділяються на: зовнішньоторговельні, фінансові, виробничі, інвестиційніта ін.

На основі зовнішньоекономічних зв’язків розвиваєтьсяміжнародна економічна діяльність, яка охоплює всі форми господарювання, до якихзалучаються різні за національним походженням та місцем перебування суб’єкти підприємницькоїта регуляторної діяльності.

Міжнародна економічна діяльність — це цілісна система господарських зв’язків між національними економікамирізних країн, їх суб’єктами господарського життя, міжнародними організаціями. Доключових господарських суб’єктів у міжнародній економіці, які формують міжнароднийбізнес відносяться:

- транснаціональні корпорації (ТНК) — це як правило, великігосподарські комплекси з міжнародною сферою діяльності;

- довгострокові стратегічні альянси ТНК;

- транснаціональні банки (ТНБ);

- транснаціональні інституціональні інвестори (страховікомпанії, недержавні пенсійні фонди, інвестиційні фонди);

- транснаціональні фінансово-промислові групи (інтеграціяТНК і ТНБ);

- світові фінансові центри;

- великі біржі.

Крім цього, до суб’єктів міжнародної економічноїдіяльності також належать:

національні держави;

суверенні утворення (регіональні і місцеві органивлади);

союзи підприємців;

торгові палати;

світові економічні та фінансові інститути та ін.

В процесі міжнародної економічної діяльності виникаютьпевні форми міжнародних економічних відносин:

міжнародна торгівля товарами і послугами;

міжнародний рух капіталу;

міжнародна міграція робочої сили;

міжнародний обмін технологіями;

міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

міжнародна економічна інтеграція.

В основі розвитку економічних відносин між суб’єктамиміжнародної економічної діяльності лежить міжнародний поділ праці та відкритістьнаціональних економік.

2. Відкритість національної економікияк умова розвитку міжнародної економічної діяльності

Однією із провідних тенденцій світогосподарськогорозвитку кількох останніх десятиліть є послідовний перехід багатьох країн світувід замкнутих національних господарств до економіки відкритого типу, орієнтованоїна зовнішній ринок.

Відкритою називаютьнаціональну економіку, яка природним шляхом зінтегрована у світове господарство,достатньо повно реалізує переваги міжнародного поділу праці, активно використовуєрізні форми світогосподарських зв’язків, які напрацьовані сучасною практикою. Іншимисловами, відкрита економіка — це економіка при якій: а) країни експортують і імпортуютьзначну частину товарів і послуг, що виробляються; б) країни, отримують і надаютькредити на світових фінансових ринках.

Поняття «відкрита економіка» ширше поняття«свободи торгівлі» і включає окрім власне торгівлі товарами і послугамисвободу пересування між країнами факторів виробництва (трудових ресурсів, капіталу,інформації), а також взаємообмін національними валютами.

В якості показників, що використовуються для оцінкирівня відкритості економіки, частіше всього застосовується експортна та імпортнаквота. Експортна квота являє собою кількісний показник, що характеризує значимістьекспорту для економіки в цілому і для окремих галузей по тим чи іншим видам продукції:

Ке = />.

 

де Ке — експортна квота; Е — вартістьекспорту; ВВП — Валовий внутрішній продукт.

Імпортна квота являє собою кількісний показник, що характеризуєзначимість імпорту для народного господарства і окремих галузей різнихвидів продукції:

Кі = />.

 

де Кі — імпортнаквота; І — вартість імпорту;. ВВП-Валовийвнутрішній продукт.

Зовнішньоторговельна квота базується на оцінці значимості експортно-імпортних операцій відносно ВВПдля національної економіки:

Кзв =/>

 

де Кзв — зовнішньоторговельнаквот; Е— вартістьекспорту; І— вартість імпорту; ВВП — Валовий внутрішній продукт.

Перехід конкретної національної економіки до політикивідкритості забезпечує країні:

поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва;

розповсюдження світового досвіду через системурозвинутих міжнародних відносин;

зростання конкуренції між вітчизняними виробниками;

зростання добробуту населення.

Відкритість економіки не є синонімом безконтрольностіта вседозволеності у зовнішньоекономічних зв’язках, міжнародній економічній діяльності.Відкрита економіка вимагає істотного втручання держави в таку діяльність. Мета такоговтручання — послідовно відстоювати економічні інтереси своєї країни, забезпечуватиконкурентоспроможність, ефективність національної економіки, національну безпекукраїни.

Виходячи з цього, державі необхідно вирішуватипроблеми оптимізації структури експорту та імпорту, руху капіталу, митної, валютної,податкової, кредитної та інвестиційної політики. Отже, держава повинна істотно впливатияк на масштаби, так і на форми взаємодії національної економіки із зовнішнім світом,в системі світового господарства.

Основними факторами, що впливають на ступінь відкритостіекономіки, масштаби та інтенсивність економічних зв’язків національних господарствє такі: рівень економічного розвитку країни, який вимірюється величиною національногодоходу на душу населення; ступінь розвитку структури національного (суспільного)продукту; наявність в країні виробничих ресурсів, в т.ч. природних (сільськогосподарськіугіддя, корисні копалини та ін.); характер внутрішнього ринку. Ємний внутрішнійринок сприяє розширенню економічних зв’язків з іншими країнами. Таким чином, відкритоюекономікою можна назвати національний господарський комплекс, який бере активнуучасть в системі міжнародного поділу праці та опосередковує в процесі міжнародноїкооперації вагому частку сукупного продукту.

Рівень відкритості економіки за звичай залежитьвід обсягів зовнішньої торгівлі країни або від політичної лінії її уряду.

3. Середовище міжнародної економічноїдіяльності

Щоб розібратись у причинах істотних відмінностейв організації економік різних країн, вплив їх економік на розвиток міжнародної економіки,необхідно розглянути фактори, що впливають на розвиток національних економік. Мовайде про економічне середовище в якому відбуваються економічні процеси тієї чи іншоїкраїни. Економічне середовище — сукупність внутрішніх і зовнішніх чинників,що зумовлюють напрями і форми ділової активності людини, суспільства. Його основускладають, по-перше, природні фактори, які сформовані без участі людини, але впливаютьна здійснення економічної діяльності, а по-друге, фактори, що сформувались під впливомі в результаті людської діяльності.

Природні системи, що впливають на життя людини,можна розділити на біосферу, ноосферу й антропосферу.

Міжнародне економічне середовище характеризуєтьсятакож, сукупністю економічних умов, процесів і причин, які сприяють або гальмуютьрозвиток міжнародної економіки, міжнародної економічної діяльності, міжнароднихекономічних відносин За визначенням економіста В.В. Липова міжнародне економічнесередовище — сукупність географічних, природно-кліматичних, соціокультурних,ідеологічних, правових, політичних, економічних чинників, що визначають напрямкирозвитку й особливості міжнародних економічних відносин.

Вплив вказаних чинників міжнародного економічногосередовища на економічну діяльність країн, розвиток МЕВ доцільно детально розглянутина семінарському занятті.

Питання для обговорення:

1. На які основні частини (групи) поділяються економічніресурси світу, країни?

2. Яку конкретну роль виконують суб’єкти міжнародної економічноїдіяльності в цьому процесі?

3. Дайте характеристику основних змін у галузевій структурісвітової економіки.

4. В чому відмінність НТП від НТР?

5. Назвіть основні форми організації міжнародного підприємництва.

6. В чому основний зміст і сутність міжнародного поділупраці?

7. В яких основних формах виступає міжнародний поділ праціі в чому їх сутність?

8. Що є показником рівня міжнародної спеціалізації і яквін визначається?

9. Назвіть основні моделі (типи) вільних економічних зоні дайте їм характеристику.

10. Назвіть основні форми міжнародної економічної діяльностіУкраїни.

 

Тема 3. Світовий ринок товарів та послуг

 

1. Сутність та основні риси світовогоринку

Розвиток міжнародного поділу праці заклав основиформування і динамічного розвитку світового ринку. Сучасний світовий ринок сформувавсяу процесі тривалого історичного розвитку на основі внутрішніх ринків держав, першза все, провідних держав світу, взаємозв’язки яких поступово виходили за національно-державнімежі і розвивалися вже в системі МЕВ.

В теорії і на практиці використовуються різні поняття,пов’язані з ринком: внутрішній, національний, міжнародний і світовий. Внутрішнійринок — сфера економічного обміну, в рамках якого все вироблене і призначенедля продажу реалізується всередині даної країни. Національний ринок — цевесь ринок даної країни, частина якого пов’язана з міжнародним обміном (експортомта імпортом товарів і послуг). Міжнародний ринок — частина національногоринку, яка безпосередньо пов’язана із зарубіжними ринками і орієнтована на іноземнихпокупців і продавців. Світовий ринок — поняття синтетичне, яке об’єднує ринкиусіх країн світу в єдине ціле.

Основні риси світового ринку:

− в його основі лежить розвинуте ринкове господарство,що виходить в пошуках сфер і об’єктів збуту, ефективної міжнародної взаємодії вцілому за національні межі;

− світовий ринок знаходить свій прояв у міжнародному переміщеннітоварів, послуг і основних факторів виробництва під дією не тільки внутрішніх, ай зовнішніх факторів попиту і пропозиції;

− світовий ринок в більшій мірі, ніж внутрішній оптимізуєвикористання факторів виробництва, направляючи їх рух у найбільш ефективні сфериі галузі ринку;

− світовий ринок виступає як своєрідний фільтр, який вираховуєіз міжнародного обміну ті чи інші товари, які не відповідають міжнародним стандартамякості і не витримують жорстких вимог міжнародної конкуренції. У зв’язку з цим уміжнародній торгівлі розрізняють поняття так званих "торгуємих товарів",які реалізуються на зарубіжних ринках і "неторгуємих товарів",які реалізуються в тій же країні, де вони вироблені.

Разом з тим поділ товарів на торгуємі і неторгуємідосить умовний. Це видно з аналізу прийнятої ООН Стандартизованої промислової класифікації,яка визнається у більшості країн світу. В ній із 9 груп товарів торгуємі складають3 групи, а неторгуємі — 6 груп.

Торгуємі товари:

1. Продукція сільського господарства, мисливства,лісного господарства і рибальства;

2. Продукція видобувної промисловості;

3. Продукція обробної промисловості.

Неторгуємі товари:

1. Комунальні послуги і будівництво;

2. Оптова і роздрібна торгівля, ресторани і готелі;

3. Транспортування, зберігання, зв'язок, фінансовепосередництво;

4. Оборона і обов’язкові соціальні послуги;

5. Освіта, охорона здоров’я і господарські роботи;

6. Інші комунальні, соціальні і особисті послуги.

Зазвичай в цій класифікації є і певні винятки.Так, зокрема, все більше торгуємими у міжнародній торгівлі стають сьогодні освітянськіпослуги, будівельні роботи (будівництво об’єктів за кордоном) та ін.

Розвиток міжнародної торгівлі кінця XX — початкуXXI ст.ст. характеризується такими тенденціями:

− прискорення темпів розвитку міжнародної торгівлі, щообумовлено різними чинниками;

− випереджаюче зростання міжнародної торгівлі у порівняннііз ростом виробництва в реальних секторах економіки;

− зміна географії міжнародної торгівлі у порівнянні ізростом виробництва в реальних секторах економіки;

− зміна внаслідок НТП товарної структури валового світовогопродукту і світової торгівлі;

− розвиток Інтернет-комерції, електронної торгівлі.

Вказані тенденції — прояв глобалізації світовоїекономіки, посилення взаємозалежності країн, росту ризиків «ланцюгової»нестабільності.

2. Світовий ринок товарів

Традиційною і найбільш розвинутою формою МЕВ, яквідомо, є зовнішня торгівля. На її частку приходиться біля 80% всього обсягу МЕВ.

Під терміном "зовнішня торгівля" розумієтьсяторгівля будь-якої країни з іншими країнами, яка складається із оплачуваного ввезення(імпорту) і оплачуваного вивезення (експорту) товарів.

В статистичних довідниках ООН приводяться даніпро обсяги і динаміку світової торгівлі, як суми вартості експорту всіх країн світу.У 2007 році світовий експорт товарів був на рівні 13,62 трлн.дол. Найбільшим у світіекспортом товарів була Німеччина — 1,33 трлн.дол. (Китай — 1,22 трлн.дол., США- 1,16 трлн.дол.).

Виділяють два напрямки міжнародної торговельноїдіяльності: торгівля товарами і торгівля послугами. Товар — продукт виробничо-економічноїдіяльності, що має матеріально-речову форму і є об’єктом купівлі-продажу у ринковійекономіці.

Структуру світового товарного ринку можна розглядатив різних аспектах: регіональному (географічному), товарно-галузевому, з точки зорусфери виробництва, характеру використання товару тощо. Товарно-галузева структурасвітового ринку включає:

− ринок машин і устаткування;

− ринок мінеральної сировини і палива;

− ринок сільськогосподарської сировини;

− ринок продовольчих товарів;

− ринок товарів лісу.

З точки зору сфери виробництва, це:

ринок промислових товарів (сировина, продовольство,машини і устаткування);

ринок продукції інтелектуальної творчості (досягненнянауки, технології, ноу-хау, твори мистецтва, книги та ін.);

ринок споживчих товарів.

o За характером кінцевого використання, це:

− світові ринки товарів виробничого призначення;

− світові ринки споживчих товарів.

Сучасна міжнародна торгівля представляє собою багаторівневусистему. Нижній рівень — ринок базових товарів — його утворює продукція сільськогогосподарства і видобувної промисловості. Cередній — напівфабрикати і трудомісткі готові вироби,тобто продукція низькотехнологічних галузей (чорна металургія, будівельні матеріали,текстиль та інша продукція легкої промисловості), і середньотехнологічних товарів- станки, засоби транспорту, продукція основної хімії, гумотехнічні і пластмасовівироби, продукція деревообробки.

Найбільш динамічними секторами міжнародної торгівлів останні роки є обмін товарами «високих технологій» або науковоємнихгалузей промисловості і галузей нематеріального виробництва. Ринок високотехнологічноїпродукції формує офісне і телекомунікаційне устаткування, електроніка, електрообладнання,точні вимірювальні прилади, аерокосмічна техніка, медичне обладнання і фармацевтика.

В структурі більшості світових товарних ринківможна виділити два основних сектори — закритий і відкритий, кожен з яких має власніпринципи торгівлі і ціноутворення. В свою чергу, вони можуть бути умовно поділеніна сегменти.

Закритий світовий ринок являє собою товарний ринок, в якому взаємодіють продавці і покупці, пов’язанірізними формами некомерційних відносин: юридичною залежністю, системою частковоїучасті і фінансового контролю, угодами по спеціалізації і кооперування, спеціальнимиторгово-економічними, валютно-кредитними, воєнно-політичними і специфічними угодами,які не мають виключно комерційного характеру.

Основні сегменти закритого світового ринку — цевнутрішньофірмові поставки, що представляють товарооборот, між філіями, дочірнімиі головними підприємствами крупних (переважно транснаціональних) корпорацій; поставкиміж афілійованими (залежними) компаніями; спеціальна торгівля, представлена поставкамитоварів в рамках «допомоги», згідно довгострокових контрактів, бартерніі компенсаційні угоди та ін.

Відкритий сектор світового ринку товарів являє собою сферу звичайної комерційної діяльності практично необмеженогокола незалежних покупців і продавців. Ціни відкритого світового ринку є світовимиі слугують довідковими цінами.

Головним критерієм класифікації основних товарнихринків є характер і ступінь свободи конкуренції. На основі цього критерію можнавиділити наступні типи ринків:

ринок досконалої (вільної) конкуренції;

ринок «чистої» монополії;

ринок монополістичної конкуренції;

олігопольний ринок.

В сучасній міжнародній практиці виділяють шістьметодів торгівлі:

1. прямий експорт/імпорт;

2.непрямий експорт/імпорт (через посередників- агентів, консигнаторів, дистриб’ютерів);

3. кооперативний експорт/імпорт;

4. зустрічна торгівля;

5. міжнародні аукціони, біржі і торги;

6. електронна торгівля (е-торгівля).

3. Світовий ринок послуг

Поряд з товарним ринком значний сектор світовоїторгівлі охоплює ринок послуг. Послуги — це корисна діяльність, направленана задоволення певних потреб населення і суспільства. За оцінкою окремих фахівців,наприкінці 80-х років XX ст. послуги досягли 70% обсягусвітового ВВП, однак, лише невелика частина їх була залучена у світову торгівлю.В останні роки їх частка у міжнародному обміні істотно зросла. Так, у 2007 роціторгівля комерційними послугами зросла на 18% у порівнянні з 2006 роком і становила3,29 трлн.дол. Міжнародна торгівля послугами у порівнянні з торгівлею товарами маєтакі особливості:

регулюється не на кордоні, а всередині країни відповіднимиположеннями внутрішнього законодавства;

послуги не підлягають зберіганню. Вони виробляютьсяі одночасно споживаються;

виробництво і реалізація послуг мають більш державнийзахист, ніж сфера матеріального виробництва і торгівля;

міжнародна торгівля послугами знаходиться у тісномувзаємозв’язку з торгівлею товарами і сильнона неї впливає;

не всі види послуг, на відміну від товарів, можутьбути предметом торгівлі (особливо ті, що поступають в особисте споживання). Великіперспективи у міжнародній торгівлі послугами є у туризму, охороні здоров’я, освіті,культурі і мистецтві.

На світовому ринку послуг домінують вісім провідних країн, на які приходиться 2/3 світовогоекспорту послуг і більше 50% імпорту. Частка першої п’ятірки складає 50% експорту.При цьому на чотири країни — США, Великобританію, ФРН і Францію — приходить 44%всього світового експорту послуг.

Існують певні особливості послуг: невідчутність;невіддільність від джерела, тобто торгівля послугами пов’язана з їх виробництвом;послуга, як правило, не має уречевленої форми; непостійність якості; незберігаємістьі нетранспортабельність.

У відповідності з Порадником МВФ щодо платіжногобалансу до складу послуг відносяться такі їх види: транспортні послуги; туристичніпослуги; послуги зв’язку; будівельні послуги; страхування, фінансові послуги, комп`ютерніі інформаційні послуги, роялті та ліцензійні платежі, інші ділові послуги.

Розроблений в ході Уругвайського раунду багатосторонніхпереговорів і діючий в рамках СОТ Класифікатор послуг включає біля 160 узагальнених видів послуг, згрупованих унаступні 12 розділів:

1. ділові послуги — 46 галузевихвидів послуг;

2. телекомунікаційні послуги — 25 видів;

3. будівельні та інжинірингові послуги — 5 видів;

4. дистиб’ютерські послуги — 5 видів;

5. загальноосвітні послуги — 5 видів;

6. фінансові послуги, включаючи страхування — 17видів;

7. послуги із захисту довкілля — 4 види;

8. послуги з охорони здоров’я — 4 види;

9. туризм і мандрівки — 4 види;

10. послуги в галузі організації довкілля, культуриі спорту — 5 видів;

11. транспортні послуги — 33 види;

інші послуги (наприклад, побутові).

Звичайно діючий в рамках СОТ Класифікатор потребуєподальшого розвитку і уточнення, але він є першим кроком у виключно важливій галузі- класифікація послуг для практичних і торгово-політичних цілей.

З 1 січня 1995 року діє Генеральна угода з торгівліпослугами (ГАТС), яка увійшла як невід’ємна складова частинав пакет документів про створення СОТ. ГАТС діє в рамках СОТ. В ГАТС передбаченочотири способи надання послуг:

1. транскордонне постачання (ситуація, коли продавець і покупець послуги не перетинають кордон, йогоперетинає тільки послуга. Наприклад, надання юридичних консультацій через засобизв’язку або участь у кореспондентській навчальній програмізарубіжного закладу тощо);

2. споживання за кордоном(ситуація, коли споживач із однієї країни купує і споживає послугу на територіїіншої країни. Наприклад, виїзд за кордон на навчання або лікування);

3. комерційна присутність(ситуація, коли фірма, що надає послугу, перетинає кордон і знаходяться на територіїіншої країни, відкриває представництво або дочірню фірму, через які здійснюєтьсянадання послуги. Сама послуга ї її споживач в цьому випадку не переміщуються черезкордон);

4. переміщення фізичних осіб (ситуація, коли послуги надаються людьми, які приїжджають із-за кордонув країну, де знаходиться її споживач. Наприклад, відрядження консультантів, медиків,артистів, професорів університетів для читання лекцій, послуги іноземних архітекторівтощо).

Питання для обговорення:

1. Назвіть основні тенденції та особливості сучасної міжнародноїторгівлі.

2. В яких цінах розраховується номінальний і реальний обсягміжнародної торгівлі?

3. В чому особливості обчислень національного і міжнародногозовнішньоторговельного обороту?

4. Які існують методи міжнародної торгівлі?

5. На основі яких показників оцінюється ефективність зовнішньоїторгівлі?

6. В чому відмінність понять «внутрішній ринок»,«національний ринок», «міжнародний ринок» і «світовий ринок»?

7. При допомозі який основних інструментів проводитьсяпротекціоністська торгова політика?

8. Які економічні інститути регулюють міжнародну торгівлю?

9. Які вимоги повинна виконати країна для отримання членствав СОТ?

10. Які існують основні види торгових посередників і якіїх функції?

11. Що таке контрафактна продукція і яке місце вона займаєу міжнародній торгівлі?

12. Роль ІНКОТЕРМС в практиці міжнародної торгівлі.

 

Тема 4. Світовий фінансовий ринок

 

1. Поняття і структура світового фінансовогоринку

Ринки світової економіки можна поділити на: а)ринки матеріальних (реальних) активів — нафта, газ, кава, пшениця тощо; б) ринокфінансових активів (фінансовий ринок). Ці ринки тісно взаємодіють між собою.

В процесі кругообігу капіталу формується капіталу грошовій формі (фінансові активи), що являє собою фінансові ресурси. Фінансовіресурси світу — це сукупність фінансових ресурсів усіх країн, міжнародних організаційта міжнародних центрів світу. Міжнародні фінансові активи — це специфічнінеречові активи (акції, облігації, векселі, казначейські зобов’язання), що обертаютьсяна світовому фінансовому ринку і являють собою законні вимоги їх власників на отриманнягрошового доходу у майбутньому.

Світовий фінансовий ринок — це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподілміжнародних фінансових потоків. Світовий фінансовий ринок можна розглядати під різнимкутом зору. За функціональною ознакою головними елементами світового фінансовогоринку є:

валютний ринок;

ринок боргових зобов’язань;

ринок титулів (або прав) власності;

ринок похідних фінансових інструментів (деривативів).

За строками обігу фінансових активів світовий фінансовийринок можна поділити на дві частини: грошовий ринок (коротокостроковий) і риноккапіталу (довгостроковий). Крім того, існують фінансові активи, які націлені наперебування на грошовому ринку з однією тільки метою — отримання максимального прибутку,в тому числі за рахунок цілеспрямованих спекулятивних операцій на грошовому ринку.Подібні фінансові кошти часто називають «гарячими грішми».

Світовий фінансовий ринок з інституціональноїточки зору — це сукупність банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ,фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків та які є посередникамиперерозподілу фінансових активів між кредиторами і позичальниками, продавцями тапокупцями фінансових ресурсів.

Головною функцією міжнародного фінансового ринкує забезпечення міжнародної ліквідності, тобто можливостішвидко залучати достатню кількість фінансових ресурсів у різних формах на вигіднихумовах на наднаціональному рівні. Характерні риси світового фінансового ринку:

− величезний обсяг фінансових ресурсів та операцій;

− глобальність, тобто відсутність територіальних обмежень;

− цілодобовий режим операцій;

− залучення до операцій суб’єктівз високою репутацією;

− широкий діапазон фінансових інструментів, що використовуються;

− уніфікація правил та стандартів операцій;

− високий рівень використання інформаційних технологій.

Найбільш помітним сегментом світового фінансовогоринку є Євроринок (або єврофінансовий ринок). Корінь "євро" стосовно досвітових фінансів свідчить не про географічну належність ринку, а лише про те, щопапери, які на ньому обертаються, номіновані у євровалютах, тобто вони вийшли зпід контролю національної грошової влади США, Великобританії, Японії та інших країн.

2. Учасники міжнародного фінансового ринку

Головними агентами світового фінансового ринкує транснаціональні банки, транснаціональні компанії і так звані інституціональніінвестори. До числа останніх включають такі фінансові інститути, як пенсійні фондиі страхові компанії, а також інвестиційні фонди, особливо взаємні (спільні фонди).

Одним із головних інституціональних інвесторівв світі є спільні (взаємні) фонди (mutual funds), особливо американські.Акумулюючи внески своїх пайовиків, переважно фізичних осіб середнього достатку,подібні фонди у США досягли величезних розмірів. Наприкінці 90-х років XX ст. величина їх активів,за оцінкою дорівнювала біля 4 трлн.дол. і біля половини цієї суми було вкладенов акції, в тому числі зарубіжних компаній.

Значну роль на світовому фінансовому ринку відіграютьі державні органи влади та міжнародні організації, які здійснюють розміщення абонадання своїх позик за кордоном. На світових ринках капіталу діють також фізичніособи, але в основному опосередковано, переважно через інституціональних інвесторів.

В цілому учасників фінансового ринку можна поділитина чотири класи:

− інвестори — власники вільнихкоштів, які вкладають ці кошти у відповідні активи. Домінують в цьому класі (заобсягом акумульованих грошей) інвестиційні інститути, такі як пенсійні фонди і страховікомпанії;

− фінансові інститути — (банки,брокери, дилери, тому числі маркет-мейкери та ін.), які виконують роль посередниківміж кредиторами і позичальниками на любому із перерахованих вище ринків;

− уряди, що регулюють фінансовіринки, впливаючи на механізм обмінних курсів і контролюючи стан економіки своєїкраїни через фіскальні і монетарні важелі (в першу чергу через відсоткову ставку);

− корпорації, які часто виступаютьв ролі позичальників капіталу з метою покращити чи розширити свою (виробничу) діяльність.

Учасників міжнародного фінансового ринку можнатакож класифікувати за такими ознаками:

1. За характером участі суб’єктівв операціях:

безпосередні (прямі) учасники (маркет-мейкери);

опосередковані (непрямі) учасники (маркет-юзери).

2. За метою та мотивами участі на ринку:

хеджери;

спекулянти;

арбітажери.

3. За типами емітентів:

міжнародні і міжнаціональні агентства (Світовийбанк, МБРР, ЄБРР);

національні уряди і суверенні позичальники;

провінціальні і регіональні уряди;

муніципалітети;

корпорації, банки та інші організації.

4. За країнами походження:

розвинуті країни;

країни, що розвиваються;

міжнародні інститути;

офшорні центри.

5. За типами інвесторів:

приватні;

інституційні.

3. Сучасні світові фінансові центри

Міжнародний фінансовий центр — це місце зосередження банків, спеціалізованих кредитно-фінансових установ,що здійснюють міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції з цінними паперамита золотом.

В останні роки у світі з’явилося багато нових фінансовихцентрів. Не дивлячись на це провідними залишаються Нью-Йорк і Лондон, які є, власнеглобальними фінансовими центрами. Головними причинами домінування цих міст як міжнароднихфінансових центрів є: сприятливий клімат для роботи фінансових фірм, добре розвинутафінансова інфраструктура, велика кількість високо-кваліфікованих працівників, сучаснателекомунікаційна мережа, прозора юридична система, сприятливий для інвесторів податковийклімат, ефективно діючі фінансові біржі, низький рівень корупції, тощо.

Однак, ці два провідні фінансові центри світу відрізняютьсяодин від одного не тільки історією та стилем роботи, а й тим, що їх діяльність побудованана різних видах капіталу. В той час, як Нью-Йорк, як провідний фінансовий центр,спирається на крупний американський фінансовий ринок, Лондон черпає фінансові стимулидля свого розвитку за кордоном. Ці фінансові центри відрізняються також наборомфінансових послуг, які пропонуються клієнтам. Так, в Нью-Йорку багато уваги приділяєтьсяторгівлі акціями, тоді як Лондон намагається отримати прибуток від врахування різниців законодавчій, юридичній, податковій сферах в країнах Європи та інших регіонах.Лондон є також провідним світовим фінансовим центром для страхового бізнесу.

Майже 15% працюючих в Нью-Йорку зайняті у фінансовомусекторі, на частку якого у 2006 році приходилось приблизно 15% валового продуктуміста і більше 1/3 доходів від податків. В Нью-Йорку розташовані 6 із 10 провіднихв світі інвестиційних компаній. На Нью-Йорську фондову біржу і фондову біржу«NASDAQ» у 2006 приходиласямайже половина світової торгівлі акціями. Крім того, на частку США приходилося майже40% приватних банківських послуг, що надаються в світі, а завдяки злиттю двох чикагськихкомпаній Чикаго став самим крупним центром в світі з торгівлі деривативами.

В Лондоні здійснюється 2/3 загального обсягу торгівлікраїн ЄС іноземною валютою, деривативами і 42% торгівлі акціями. Лондонська фондовабіржа є однією із самих інтернаціональних в світі. В середині 2006 року на її основномуринку було зареєстровано 320 міжнародних компаній і 480 компаній на альтернативномуінвестиційному ринку.

Серед європейських фінансових центрів одним ізнайбільш важливих є Франкфурт-на-Майні, який спеціалізується на банківській торгівліі торгівлі деривативами через «Eurex» і німецько-швейцарську біржу. Основні напрямки діяльності двох крупнихшвейцарських фінансових центрів — Женеви і Цюріха — надання приватних банківськихпослуг, обслуговування заможних клієнтів і страхування.

В останні роки швидко зростають фінансові центрив країнах Азії. Одним із найбільших азійських фінансових центрів є Шанхай. Значначастина торгівлі акціями в Азії здійснюється через Токіо, Гонконг і Сінгапур. Токіообслуговує в основному внутрішній ринок, хоча Токійська фондова біржа займає другемісце в світі за обсягом продажів акцій недивлячись на те, що в Японії — високіподатки, система регулювання є несприятливою для іноземних інвесторів, правила звітностівідрізняються від міжнародних стандартів.

На Близькому і Середньому Сході світовим фінансовимцентром, який швидко розвивається є Дубай. Дубайський міжнародний фінансовий центр(«Dubai International Financial Centre» — «DIFC») — це зона вільна від податків на оптовуторгівлю фінансовими послугами. Свої фінансові центри розвивають Катар, Бахрейні Абу-Дабі.

Офшорний фінансовий центр (ОФЦ) — це частина території держави (а в окремих випадках вся територія держави),в межах якої реєструються компанії іноземних резидентів, яким надається право веденняна пільгових (і не тільки податкових) умовах торгових, фінансових та інших комерційнихоперацій. Компанії зареєстровані у офшорних фінансових центрах, сплачують, як правило,мінімальні податки або ж повністю звільняються від оподаткування і сплачують лишереєстраційні і щорічні мита. Компанія зареєстрована у офшорному фінансовому центрі,як правило, повинна здійснювати свою діяльність за межами ОФЦ і в іноземній (повідношенню до держави реєстрації) валюті.

Питання для обговорення:

1. Дайте визначення поняття «світовий фінансовий ринок»з функціональної та інституціональної точки зору.

2. Назвіть основні сегменти сучасного світового фінансовогоринку.

3. Класифікуйте учасників сучасного міжнародного фінансовогоринку.

4. Назвіть основні сегменти фінансового ринку України.

5. Які характерні ознаки присутні Лондону, Нью-Йорку, Токіо,як основних міжнародних фінансових центрів?

6. Назвіть основні тенденції в сучасній еволюції діяльностібірж, як основи світових фінансових центрів.

7. Що таке офшорні фінансові центри і яка мета їх створення?

8. Критерії поділу офшорних фінансових центрів на групи.

9. Коли і з якою метою була створена ФАТФ (FATF)?

10. Виникнення і роль Євроринку, як сегменту світового фінансовогоринку.

11. В чому суть структурних зрушень у розвитку сучасного світового фінансового ринку?

Тема 5. Прямі інвестиції та міжнародневиробництво

 

1. Сутність та класифікація іноземнихінвестицій

В самому загальному плані поняття "інвестиція"означає довгострокове вкладення капіталу, грошових коштів у будь-які підприємства,організації, довгострокові проекти тощо з метою отримання прибутку. Дуже часто інвестиціїототожнюють з капіталовкладеннями. Але інвестиція більш широке поняття, ніж капіталовкладення,оскільки інвестиції охоплюють як реальні інвестиції (власне капіталовкладення),так і портфельні (або фінансові) інвестиції.

До капіталовкладень відносяться вкладання коштів в основний і оборотний капітал, витрати накапітальний ремонт, купівлю земельних ділянок і об’єктів природокористування, атакож в нематеріальні активи (патенти, ліцензії, програмну продукцію НДДКР). Дофінансових інвестицій відносять довгострокові і короткострокові позики і кредити,фінансові вкладення господарюючих суб’єктів в купівлю цінних паперів тощо.

Іноземні інвестиції — усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються іноземнимиінвесторами в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отриманняприбутку. Іноземні інвестиції можна класифікувати за різними критеріями. По відношеннюдо окремих країн розрізняють зарубіжні (або закордонні) інвестиції, які євкладанням коштів національними економічними суб’єктами за кордоном, і іноземніінвестиції, тобто укладання іноземних інвесторів в економіку даної країни. Заджерелами походження і формами власності розрізняють приватні і державні інвестиції.В залежності від ступеня контролю над зарубіжними компаніями інвестиції поділяютьсяна прямі та портфельні.

Прямі інвестиції (FDI) — це інвестиції,які забезпечують інвестору ефективний контроль над зарубіжною комерційною організацією.Міжнародний валютний фонд (МВФ) дає таке визначення: «Прямі інвестиції — інвестиції,що здійснюються для участі у прибутках підприємства, що знаходиться на іноземнійтериторії і метою інвестора є право безпосередньої участі в управлінні підприємством».Згідно Кодексу лібералізації руху капіталів, розробленому ОЄСР прямі інвестиціївизначаються як "інвестиції, що здійснюються з метою встановлення тривалихекономічних зв’язків між підприємницькими організаціями, а також інвестиції, щозабезпечують їх власнику ефективний контроль за управлінням підприємством".

Основними способами здійснення прямих інвестиційє:

− створення за кордоном власної філії чи підприємства,що знаходиться у повній (100 — відсотковій) власності інвестора. Це — так званеінвестування «з нуля»;

− купівля чи поглинання зарубіжних підприємств;

− фінансування діяльності зарубіжних філій, в тому числіза рахунок внутрішньокорпораційних позик і кредитів, що надаються материнською компанієюсвоїй зарубіжній філії;

− набуття прав користування землею (включаючи оренду),природними ресурсами та інших майнових прав;

− надання прав на використання певних технологій, ноу-хаута ін.;

− купівля акцій чи паїв у статутному капіталі іноземноїкомпанії, що забезпечує інвестору право контролю за діяльністю підприємства;

− реінвестування прибутку, отриманого інвестором, в країнірозміщення філії чи спільного підприємства.

В різних країнах частка, що дає право контролю,визначається по-різному. В документах МВФ до прямих інвестицій відноситься участьв капіталі, що складає не менше 25% статутного капіталу. В Канаді, Австралії і НовійЗеландії — цей показник складає не менше 50%, в країнах Європейського Союзу — 20-25%,в США — 10%.

Визначальна роль прямих інвестицій для приймаючихкраїн полягає в тому, що разом з ними в цю країну надходять не тільки капітали(в матеріальній і не матеріальній формах), а й нові технології і досвід, передовіметоди організації виробництва, праці і управління.

Згідно оцінки Всесвітньої асоціації агентств зісприяння інвестицій, загальний обсяг трансграничних прямих іноземних інвестицій(ПІІ) в світі у 2008 був приблизно таким, як і 2007 році, коли за даними ЮНКТАД(Конференція ООН з торгівлі і розвитку), він складав 1, 83 трлн.дол. Найменшою середосновних макрорегіонів, які отримують із-за кордону прямі інвестиції, залишаєтьсячастка Африки — 3%, хоча, в абсолютному вимірі, згідно оцінки ЮНКТАД вони зрослиз 17 млрд.дол. у 2004 році до рекордної величини в 53 млрд.дол. у 2007 році.

2. ТНК та вивезення капіталу

Прямі інвестиції здійснюють різного роду міжнароднікорпорації. Міжнародна корпорація — форма організації компанії, яка здійснює,зокрема, прямі інвестиції в різні країни світу. Виділяють два види міжнародних корпорацій:

1. Транснаціональні компанії (ТНК) — головна компанія належить одній країні, а прямі інвестиції здійснюютьсяу велику кількість країн світу.

2. Багатонаціональна корпорація (БНК) — головна компанія належить капіталу двох або більше країн і прямі інвестиціїтакож здійснюються по всьому світу.

Значна більшість сучасних міжнародних корпораціймає форму ТНК. До числа ТНК прийнято відносити компанії, в яких на частку зарубіжнихоперацій приходиться не менше чверті їх обороту. Відділення ТНК в Секретаріаті ЮНКТАДзапропонувало спеціальний показник — індекс транснаціоналізації, розрахованийяк середньоарифметичне значення трьох показників: частка зарубіжних активів, частказарубіжних продаж і частка працюючих за кордоном співробітників відповідно в загальнійвеличині активів, продаж і загальній чисельності персоналу ТНК. Так, середній індекстранснаціоналізації для 100 найбільших нефінансових ТНК світу складав на початокXXI ст.53%,ТНК із країн, що розвиваються — 39%, із країн Центральної і Східної Європи — 32%.Особливо високим рівнем (85-95%) він характеризується для ТНК з малих високо розвинутихкраїн, таких як Голландія, Швеція, Швейцарія та ін.

Значна частина трансграничних інвестицій здійснюєтьсяТНК, багато з яких є приватними. За оцінкою ЮНКТАД, за станом на початок 2007р.в світі діяли більше 79 тисяч ТНК контролюючи біля 790 тисяч іноземних філій. Із790 тис. зарубіжних філій ТНК 270 тис. були розміщені у розвинутих країнах, 360тис. — в країнах, що розвиваються і 160 тис. — в країнах з перехідною економікою.За даними ЮНКТАД, зарубіжні активи ТНК збільшилися із 2, 206 трлн.дол. в 1982р.до 6,036 трлн.дол. в 2007 році. Кількість співробітників, зайнятих в дочірніх компаніяхі філіях за кордоном, дорівнювало 21, 524 млн. осіб у 1982 році і досягли 81, 615млн. осіб у 2007 році.70% міжнародних компаній зайняті у сфері виробництва, 37%- сфері послуг і 3% — у видобувній промисловості і сільському господарстві.

Розвинуті країни домінують не тільки за кількістюТНК, а й як реципієнти і джерела прямих іноземних інвестицій. (Див. таблицю 1.)

Таблиця 1.

Основні країни реципієнти і донори прямих іноземнихінвестицій

Країни-реципієнти ПІІ

(млрд.дол.)

Країни-донори ПІІ

(млрд.дол.)

2004р. 2005р. 2004р. 2005р. Великобританія 56,2 164,5 Нідерланди 17,3 119,5 США 122,4 99,4 Франція 57,0 115,7 Китай 60,6 72,4 Великобританія 94,9 101,1 Франція 31,4 63,6 Японія 31,0 45,8 Нідерланди 0,4 43,6 Німеччина 1,9 45,6 Гонконг 34,0 35,9 Швейцарія 26,3 42,9

Джерело: БИКИ, №130, 14 ноября 2006 г. — с.3.

Більше 70% всіх прямих іноземних інвестицій здійснюєтьсязавдяки злиттям і поглинанням переважно серед фірм в розвинутих країнах. Загальнатенденція — чим більш розвинута ТНК, тим більше вона не тільки вкладає, а й отримуєпрямі інвестиції (виключення складає Китай).

 

3. Міжнародне виробництво

Поява у світовому господарстві міжнародних корпораційозначало вихід підприємницьких структур на якісно новий рівень, характерною рисоюякого стає втрата капіталом своєї виключно національної природи. Таким чином, ТНКстворюються як національні, відносно капіталу і контролю і міжнародні за сфероюсвоєї діяльності.

В залежності від природи капіталу і виду господарськоїдіяльності ТНК виступають у вигляді картелів, синдикатів, пулів, трестів, концернів,консорціумів, холдингів, стратегічних альянсів тощо. В сучасних умовах переважаючимтипом ТНК стали міжнародні багатогалузеві концерни. Одночасно широке розповсюдженняотримали холдингові компанії і диверсифіковані конгломерати. Це обумовлено посиленнямконцентрації виробництва і капіталу під впливом НТП, диверсифікацією виробництва,постійною зміною стратегії розвитку компаній і концентрацією зусиль на перспективнихзростаючих сегментах ринку. Так, наприклад, кожна із 500 найбільших транснаціональнихкорпорацій США має в середньому підрозділи в 11-15 галузях. А найбільш могутні охоплюютьпо 30-50 галузей. В числі 100 провідних промислових фірм Великобританії багатогалузевимиє 96, в Німеччині — 8, у Франції — 84, в Італії — 90.

Транснаціональні корпорації стали головними суб’єктамируху не тільки міжнародних інвестицій, технологій, а й функціонування міжнародноговиробництва. Міжнародне виробництво — це виробництво, яке організовують абоконтролюють ТНК. Іншими словами, під міжнародним виробництвом розуміється виробництвотоварів і послуг за участю іноземного підприємницького капіталу у формі прямих іпортфельних інвестицій. Міжнародне виробництво охоплює ту частину виробництва товаріві послуг країн, яка контролюється та управляється фірмами, що мають штаб-квартирив інших країнах. Саме міжнародний рух підприємницького капіталу, зокрема прямихіноземних інвестицій, стали базою для формування всесвітньої системи філій та міжнародноговиробництва ТНК.

Ще в середині XIX ст. у всьому світі переважало місцеве виробництво,приблизно 90% усіх товарів і послуг вироблялося тоді на основі сировини і матеріалів,які фірми купляли в радіусі 150 км., і в таких же межах реалізовувалася значна частинаїх продукції. Нині у розвинених країнах в середньому більше половини продукції виробляєтьсязакордонними філіями і дочірніми компаніями. Приблизно також частка сировини і матеріалівімпортується або виробляється закордонними філіями. Залежно від галузевої спрямованостіТНК, міжнародне виробництво охоплює різні види діяльності, що створюють або додаютьвартість — виробництво готової продукції та напівфабрикатів, надання різноманітнихпослуг, здійснення наукових розробок та ін.

Важливу роль у формування і диверсифікації міжнародноговиробництва належить спільним підприємствам (СП) та вільним економічним законам(ВЕЗ). Спільні підприємства створюються в таких формах: акціонерні товариства, товаристваз обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуютьсятрьома визначальними ознаками: спільним майном, спільним управлінням і спільнимрозподілом прибутку.

Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародноговиробництва створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони абозони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного розвитку,зони страхових і банківських послуг, імпортно-промислові зони. За оцінками експертів,у світовій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують10% світового товарообороту.

Питання для обговорення:

1. Поняття «міжнародні інвестиції» та їх структура.За яким критерієм інвестиції поділяються на «прямі» і «портфельні»?

2. Сутність і мотиви міжнародної інвестиційної діяльності.

3. Регулювання міжнародної інвестиційної діяльності нанаднаціональному рівні.

4. Позитивні і негативні сторони міжнародної інвестиційноїдіяльності.

5. Дайте характеристику основних способів здійснення прямихінвестицій.

6. Назвіть основні риси за якими прямі інвестиції відрізняютьсявід портфельних.

7. Яка роль ТНК у здійсненні міжнародних інвестицій?

8. Яка географічна структура прямих іноземних інвестицій?

9. Назвіть основні групи інституціональних інвесторів.

10. Що розуміють під інвестиційними ресурсами та які їхджерела?

Тема 6. Міжнародний кредит1. Форми й види міжнародного кредитування

Міжнародний кредит — це рух позичкового капіталу, пов’язаний із наданням валютних і товарних активіводними суб’єктами світової системи господарювання іншим на умовах платності, строковості,поворотності.

Суб’єктами міжнароднихкредитних відносин є:

− банки, що працюють на грошовому ринку (грошовий кредит);

− промислові компанії (товарний або комерційний кредит);

− державні установи, уряди;

− міжнародні і регіональні валютно-кредитні і фінансовіорганізації.

Джерелами міжнародногокредиту є:

− тимчасово вільні кошти підприємств;

− грошові накопичення держави;

− грошові заощадження населення.

Міжнародне кредитування здійснюється у різних формахта видах. Головною ознакою класифікації є поділ кредитів за об’єктами кредитування,у відповідності з якими міжнародний кредит (як і внутрішній) виступає у двох основнихформах:

- товарного або комерційного кредиту;

- грошового або банківського кредиту.

Існує змішана форма міжнародного кредиту — фірмово-банківськікредити.

Крім цього, міжнародний кредит класифікуютьще за такими ознаками:

1. За призначенням:

− комерційні кредити, які обслуговують міжнародну торгівлютоварами і послугами;

− фінансові кредити, які використовуються для інвестиційнихоб’єктів, купівлі цінних паперів, погашення зовнішнього боргу, проведення валютноїінтервенції центральним банком;

− проміжні кредити для обслуговування змішаних форм експортукапіталів, товарів, послуг (наприклад, у вигляді підрядних робіт — "інжиніринг").

2. За видами:

- товарні, при експорті товарів із відстрочкою платежу;

- валютні — видаються банками в грошовій формі.

3. За технікою надання кредитів:

- готівкові (фінансові) кредити, що зараховуються на рахунокпозичальника в його розпорядження;

- акцептні у формі акцепту (згоди платити), тратти імпортеромчи банком;

- депозитні сертифікати;

- облігаційні позики;

- консорціональні кредити — кредити, що надаються двомаабо більше кредиторами, тобто синдикатами (консорціумами) банків одному позичальнику.

4. За валютою позики:

- у валюті країни боржника;

- у валюті країни — кредитора;

- у валюті третьої країни;

- у міжнародних розрахункових валютних одиницях (СДР.).

5. За терміном:

- найкоротші — на одну добу, тиждень, до трьох місяців;

- короткострокові — до 1 року, інколи до 1,5 роки;

- середньострокові — від 1до 5 років;

- довгострокові — більше 5 років.

6. За забезпеченістю:

- забезпечені кредити — де в якості забезпечення використовуютьсятовари, товаророзпорядчі та інші комерційні і фінансові документи, цінні папери,векселі, нерухомість, інші цінності, інколи золото;

- бланкові кредити — надаються під зобов’язання боржникапогасити його в певний термін.

7. За об’єктами кредитування:

- інвестиційні кредити — при експорті товарів інвестиційногопризначення;

- неінвестиційні кредити — при експорті сировини, палива,матеріалів, споживчих товарів.

8. Лізинг — угода прооренду рухомого і не рухомого майна терміном від 3-х до 15-ти років.

9. Факторинг — формакредитування, що виражається у інкасуванні кредиторської заборгованості клієнта(купівля спеціалізованою фінансовою компанією або банком усіх грошових вимог експортерадо іноземного імпортера у розмірі до 70-90% суми контракту до настання терміну їхоплати).

10. Форфейтинг — формакредитування експорту банком або фінансовою компанією (форфейтером) шляхом купівліними векселів (трат) та інших боргових вимог по зовнішньоекономічним операціям.Форфейтер може держати їх у себе або продати на міжнародному ринку та ін.

Міжнародний кредит виконує наступні функції, яківідображають особливості руху позичкового капіталу:

- перерозподіл позичкового капіталу між країнами для забезпеченняпотреб розширеного відтворення;

- економія витрат обігу у сфері міжнародних розрахунківшляхом використання кредитних коштів (трат, векселів, чеків, переказів та ін.),розвитку і прискорення безготівкових платежів;

- прискорення концентрації та централізації капіталу завдякивикористанню іноземних кредитів;

- регулювання економіки.

За своїм значенням функції міжнародного кредитунерівноцінні і змінюються по мірі розвитку національного і світового господарства.

  

2. Світова криза заборгованості

Міжнародний ринок кредитів є одним із найбільшрухливих і мінливих видів ринків, так як постійно змінюються форми взаємодії, рольі ступінь активності його учасників. Основним кредитором з кінця Другої світовоївійни виступали США. У 70-х роках ХХ століття до них приєдналися країни-експортеринафти, а основними позичальниками в цей період були країни, що розвиваються. З часомновими світовими кредиторами стають Японія, Канада, а також окремі європейські країни.У 2007 році трійку основних країн-кредиторів очолили — Китай (21,3 % від світовогоекспорту капіталу), Німеччина (14,5%) і Японія (12,1%). Більше 17% світових кредитівприходилося на чотири країни — Саудівську Аравію, Росію, Швейцарію, Норвегію.

Широкомасштабний потік кредитів в країни, що розвиваються,який спостерігався у 1974-1988 рр., раптово завершився у 1982 р., коли Мексика об’явилапро призупинення платежів по боргам, за нею послідували Бразилія, Аргентина та іншілатиноамериканські країни.

Заява Мексики 12 серпня 1982 р. про неспроможністьздійснювати виплати по своєму боргу міжнародним банкам в розмірі 80 млрд.дол. поклалапочаток міжнародній борговій кризі, яка охопила всі регіони світу, що розвивається- від латиноамериканських держав із середнім рівнем розвитку до найбільш відсталихкраїн Африки. В епіцентрі боргової кризи опинились великі країни — боржники ЛатинськоїАмерики, Африки і Азії: Бразилія, зовнішній борг якої у 1982 р. дорівнював 86,3млрд.дол., Мексика — 84,6 млрд.дол., Аргентина — 38,8 млрд.дол., Венесуела — 33,2млрд.дол., Чілі — 21 млрд.дол., Нігерія — 19 млрд.дол., Єгипет — 16 млрд.дол., Філіппіни- 20,7 млрд.дол. та ін. Це стало проблемою не тільки для країн-боржників, а й длявсієї світової економіки.

Зовнішня заборгованість — сума фінансових зобов’язань країни перед іноземними кредиторами, що підлягаютьпогашенню у встановлені терміни. До зовнішньої заборгованості належать переважноборги, платежі за якими здійснюються в іноземній валюті або в товарах і послугах,які впливають на платіжний баланс країни.

Згідно із загальноприйнятою методологією розрахункумакроекономічних показників, зовнішній борг охоплює такі компоненти:

− довгостроковий борг, включаючи борг за кредитами міжнароднихфінансових організацій та приватні борги;

− короткостроковий борг;

− заборгованість перед МВФ.

У загальному вигляді сучасна структура світовоїзаборгованості складається з таких основних елементів:

− борги за кредитами держав;

− борги за кредитами, наданими приватними кредитно-фінансовимиінститутами;

− борги, що виникають в наслідок незбалансованості торговогоі платіжного балансів;

− борги, спричинені перевищенням іноземних інвестиційнад вивезенням власних;

− Борги за кредитами міжнародних фінансово-кредитних організацій.

Неплатежі в одній ланці зазвичай приводить до розривуланцюга кредитних зобов’язань і погіршення ліквідного стану у міжнародному масштабі.Якщо наприкінці 1982 року 34 країни мали прострочені платежі по боргам, то наприкінці1986 року їх число збільшилося до 57, а на початку 1990-х років у борговій кризібули вже 72 держави, на частку яких приходилося 60% зовнішнього боргу.

В 1990-2000 роки загальна сума зовнішніх боргівзначно збільшилась. Світовий обсяг їх, включаючи зобов’язання розвинутих країн,складає зараз порядка 20% світового валового продукту. Продовжує збільшуватися загальнасума зовнішнього боргу країн, що розвивається. Так, за першу половину поточногодесятиліття ХХІ століття вона збільшилася з 2,5 до 3,2 трлн.дол. в 2005 році, тобтов 1,3 рази. (Див. таблицю 2.).

Таблиця 2.

Основніпоказники міжнародної заборгованості країн, що розвиваються,%.

Показники 1980р. 1990р. 2000р. 2005р. Величина зовнішнього боргу, млрд.дол. 567,2 1213,3 2523,6 3224,3 Відношення боргу до ВВП 26,4 39,2 39,1 30,9 Відношення боргу до експорту 119,5 185,8 132,8 82,1 Відношення обслуговування боргу до експорту 18,6 20,7 24,3 14,8

 

Джерело: WorldEconomicSurvey.U.N., 1991; WorldEconomicandSocialSurvey.U.N.,1996; WorldEconomicOutlook. IMF. April2006.

Для аналізу рівня і динаміки зовнішнього боргу,з’ясування здатності країни обслуговувати його, Світовий банк використовує такіпоказники:

− відношення загальної суми зовнішнього боргу до експортутоварів і послуг (EDT/XGS);

− відношення загальної суми зовнішнього боргу до валовогонаціонального доходу — (EDT/GNI);

− відношення платежів з обслуговування боргу до експортутоварів і послуг (TDS/XGS) та ін.

Аналітики вважають, що верхньою межею оптимальностізовнішнього боргу є співвідношення загальної суми зовнішнього боргу до експортутоварів і послуг (EDT/XGS) на рівні не більше ніж 200-250% і співвідношенняплатежів з обслуговуванням боргу до експорту товарів і послуг (TDS/XGS) — не більше як 20-25%. При цьому, в чисельнику враховується не увесь зовнішнійборг, а тільки державний та гарантований державою борг.

У світовій практиці вважається прийнятним, якщозростання державного боргу за рік (річний дефіцит бюджету) не перевищує річногообсягу державних капіталовкладень. Наприклад, для країн, що увійшли до «зониєвро», річний дефіцит бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП, що загалом відповідаєчастці державних капіталовкладень у ВВП. Бюджетним кодексом України визначено, щовеличина основної суми державного боргу не повинна перевищувати 60% фактичного річногообсягу ВВП.

У 1980-1990-і роки були розроблені і застосованіна практиці різні механізми по вирішенню чи відстрочки проблеми боргової кризи.Питання врегулювання зовнішнього боргу став практично постійним на порядку денному«групи 8». На цих зустрічах були розроблені Торонтські (1988р.), Тринідадські(1990р.), Х’юстонські (1990р.), Лондонські (1997р.), Неапольські (1995р.), Ліонські(1997р.) та інші рекомендації для вирішення проблем зовнішньої заборгованості.

Перегляд зовнішнього боргу для різних країн включаєпоєднання різноманітних заходів:

− перенесення платежів основноїчастини боргу, відсотків по боргу або всіх платежів по обслуговуванню боргу на більшпізніший термін;

− скорочення боргу шляхомабо прямого списання частини боргу, або продажі його із знижкою на вторинному ринку;

− рекапіталізація — обмінборгів на облігації боржників або надання нових кредитів за цільовим призначеннямоплати минулих боргів;

− взаємозалік чи обмін національноївалюти одного боргу на інший.

Для багатьох країн з низьким рівнем доходів масштабніініціативи із списанням зовнішньої заборгованості, в останні роки сприяли, вирішеннюпроблеми крупних дисбалансів у фінансовій сфері. Зокрема, зовнішній борг африканськихкраїн скоротився із 205,7 млрд.дол. у 1999р. до 144,5млрд.дол. у 2007р.

3. Міжнародні валютно-кредитні організації

Міжнародна фінансово-кредитна система — сукупність міжнародних фінансово-кредитних відносин та інститутів, щозабезпечують їх здійснення. Основними інститутами, що забезпечують узгоджену роботуміжнародної фінансово-кредитної системи виступають Міжнародний валютний фонд (МВФ),Світовий банк, Банк Міжнародних розрахунків, Лондонський і Паризький клуби, регіональнібанки реконструкції й розвитку.

МВФ був заснований на міжнародній валютно-фінансовійконференції ООН в липні 1944р. у Бреттен-Вудсі (США). Конференція прийняла Статтіугоди, які до цього часу виконують роль Статуту цієї організації. Цей документ набравчинності в грудні 1945р. Практичну діяльність Фонд розпочав у травні 1946р., маючиу своєму складі 39 країн-членів. До валютних операцій приступив з 1 березня 1947р.

Міжнародний валютний фонд — міжнародна організація, призначена для регулювання валютно-кредитнихвідносин між державами-членами і надання їм фінансової допомоги при валютних труднощах,викликаних дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко — і середньостроковихкредитів в іноземній валюті. Фонд має статус спеціалізованої установи ООН.

Міжнародний валютний фонд також виконує функціюнагляду за розвитком міжнародної економіки в цілому і макроекономічних показниківкожної із країн-членів зокрема.

Офіційні цілі МВФ, закріплені в його статуті, такі:

− сприяння міжнародному співробітництву у валютно-фінансовійсфері;

− сприяння розширенню і збалансованому зростанні міжнародноїторгівлі;

− забезпечення стабільності валют і не допущення їх знецінення;

− надання допомоги у створенні багатосторонньої системирозрахунків по поточних операціях між державами-членами;

− виділення на тимчасовій основі державам-членам коштівв іноземній валюті, що давало б їм можливість виправляти порушення рівноваги в їхплатіжних балансах.

МВФ, на даному етапі розвитку світової економіки,відіграє вагому роль у міжнародному регулюванні валютно-кредитних відносин, а такожу підтримці стабільності міжнародної фінансової системи. Країни-члени МВФ зобов’язанінадавати йому інформацію про офіційні золоті запаси і валютні резерви, стан економіки,платіжного балансу, грошового обігу, закордонних інвестицій та ін. Ці данні використовуютьсяприватними банками для визначення платоспроможності країн-позичальників.

МВФ надає сьогодні кредити в іноземній валюті країнам-членамдля двох цілей:

− по-перше, для покриття дефіцитів платіжних балансів,тобто практично для поповнення валютних резервів державних фінансових органів іцентральних банків;

− по-друге, для підтримки макроекономічної стабільностіта структурної перебудови економіки, а це значить — для фінансування бюджетних витратурядів.

Міжнародний валютний фонд практично знаходитьсяпід значним контролем уряду США, якому належить біля 1/5 всіх капіталів фонду.

Світовий банк — міжнароднийінвестиційний інститут, що складається із групи тісно пов’язаних між собою організацій,які входять до системи ООН, спільною метою яких є надання фінансової допомоги країнами,що розвиваються. Головним завданням Світового банку є надання кредитів країнам,що розвиваються і країнам з перехідною економікою для здійснення реформи фінансовогосектору, підтримання ринку праці, покращення навколишнього середовища, удосконаленнясистеми освіти тощо. Власний капітал банку, отриманий із бюджету держав-учасників,складає 500 млрд.дол. США. Банк розпоряджається кредитним портфелем в обсязі 300млрд.дол. і щорічно надає біля 50млрд.дол. кредитів країнам, що розвиваються такраїнам з перехідною економікою.

До структури Світового банку або групи Світовогобанку входять:

1. Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР);

2. Міжнародна асоціація розвитку (МАР);

3. Міжнародна фінансова корпорація (МФК);

4. Багатостороннє агентство з гарантій і інвестицій (БАГІ);

5. Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів(МЦУІС).

Усі ці інститути мають спільну штаб-квартиру іспільне керівництво. Група Світового банку є найбільшим у світі інвестиційним інститутом,де головною організацією є Міжнародний банк реконструкції і розвитку, тому групуще називають групою МБРР.

Створення нових дочірніх організацій дозволилоперебудувати МБРР у групу Світового банку, який включає ще чотири міжнародних фінансовихінститутів. Так, у 1956р. була створена Міжнародна фінансова корпорація — МФК, яка здійснює фінансування проектів приватного сектору, на відміну від МБРР,який надає позики тільки під гарантії урядів країн-членів. В 1960р. була створенаМіжнародна асоціація розвитку — МАР, яка надає безвідсоткові пільгові кредитинайбільш бідним країнам. Збільшення потоків прямих іноземних інвестицій обумовилостворення в 1966р. Міжнародного центра з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС),пов’язаного з діяльністю групи Світового банку МЦУІС покликаний забезпечувати урегулюванняі арбітраж спорів між іноземними інвесторами і урядами країн-позичальників. ЗавданнямБагатостороннього агентства з гарантій і інвестицій — БАГІ, заснованого в1988р., є надання гарантій зарубіжним інвесторам від некомерційних політичних ризиків.

Найстарішим міжнародним фінансово-кредитним інститутомє Банк міжнародних розрахунків (БМР). Він був започаткований в 1930р. в Базелі,як міжнародний банк центральних банків. БМР виконує депозитно-позичкові, валютні,фондові операції, купівлю-продаж і зберігання золота, виступає агентом центральнихбанків. Будучи західноєвропейським міжнародним банком, БМР здійснює міждержавнерегулювання валютно-кредитних відносин.

Регіональні банки розвитку створені в 60-і рокиХХ ст. в Азії, Африці, Латинській Америці для вирішення специфічних проблем і розширенняспівробітництва країн, що розвиваються в цих регіонах. Так, Міжамериканськийбанк розвитку (МАБР) створений в 1959р. з метою фінансування програм, направленихна збалансований розвиток країн Латинської Америки. Провідні позиції в цьому банкузаймають США. До групи Міжамериканського банку розвитку входить Міжамериканськаінвестиційна корпорація, яка офіційно була заснована в 1989р., як багатосторонняорганізація для сприяння регіональному економічному розвитку країн Латинської Америкиі Карибського басейну. Вона фінансує малі і середні підприємства приватного секторуяк у формі кредитів, так і прямих інвестицій.

Африканський банк розвитку створений в 1963р. як регіональна організація країн африканського континенту.У 1973р. був створений найбільший фонд Африканського банку розвитку — Африканськийфонд розвитку, який надає пільгові кредити на умовах схожих з умовами Міжнародноїасоціації розвитку групи Світового банку. Найбільш сильні позиції у Фонді, середкраїн-донорів, займають країни Євросоюзу. У 1976р. був заснований Трастовий фондНігерії. Всі три організації — Африканський банк розвитку, Африканський фонд розвиткуі Трастовий фонд Нігерії — називають групою Африканського банку розвитку.

Азійський банк розвитку розпочав свою кредитну діяльність з 1967 р. Створений в 1966 році. Здійснюєдовгострокове кредитування економіки і зовнішньої торгівлі країн, що розвиваютьсяАзії.

Європейський банк реконструкції і розвитку(ЄБРР) створений в 1990 р. Розпочав свою роботу з квітня1991 р. Мета його діяльності — сприяння реформам в країнах Центральної і СхідноїЄвропи у зв’язку з переходом країн цього регіону до ринкової економіки. ЄБРР спеціалізуєтьсяна кредитуванні виробництва, наданні технічного сприяння реконструкції і розвиткуінфраструктури, інвестиціях в акціонерний капітал, в першу чергу, приватних підприємств.

Паризький клуб (1956 р.) — неформальна урядова організація країн-кредиторів, створена для спостереженняза рухом державного боргу країн світу, а також проведення із країнами-боржникамибагатосторонніх переговорів з проблем реструктуризації державних боргів.

Лондонський клуб (1976 р.) — неформальна організація найбільших банків-кредиторів, що регулює проблемиреструктуризації приватних боргів. Переговори з боржником веде, як правило, відімені і за дорученням інших банків один із банків Клубу.

Питання для обговорення:

1. Дайте визначення міжнародного кредиту і назвіть основнійого джерела.

2. Назвіть основні принципи міжнародного кредитування.

3. Назвіть основні функції міжнародного кредиту.

4. Визначте позитивну і негативну роль міжнародного кредиту.

5. Як класифікуються основні форми міжнародного кредиту?

6. В яких формах виступає банківське кредитування експортуі імпорту?

7. Дайте характеристику міжнародного лізингу.

8. Дайте порівняльну характеристику форфейтингу і факторингу.

9. Які інституції входять до групи Світового банку?

10. В чому специфіка діяльності Лондонського і Паризькогоклубів?

 

Тема 7. Світовий ринок праці1. Передумова формування та сутність світовогоринку праці

Складовим елементом сучасної міжнародної економікиє світовий ринок праці.

Світовий ринок праці представляє собою сукупний попит і пропозицію робочої сили, який за рахуноквзаємодії цих двох складових забезпечує розміщення економічно активного населенняпо сферам міжнародної господарської діяльності в галузевому, територіальному і професійно-кваліфікаційномурівнях.

Ефективний розвиток національних економічних комплексівможливий тільки при використанні міжнародного поділу праці і вільного переміщенняробочої сили між країнами. Держави відрізняються за темпами розвитку економіки,обсягами інвестицій, рівнем безробіття, рівнем оплати праці і вартістю життя. Всеце викликає пересування робочої сили між країнами. Разом з тим, існує економічнадоцільність і необхідність використання іноземної робочої сили. Країни, фірми, компаніїнамагаються знизити витрати виробництва, використовуючи більш дешеву іноземну робочусилу. Крім того, зростаючий вплив на світову економіку ТНК збільшує мобільністьробочої сили і вирівнювання умов її застосування. Відбувається уніфікація критеріївосвіти і кваліфікації.

Міграційні процеси формують основу світового ринкупраці. Для цього ринку характерно те, що в міграційні процеси втягнуті трудові ресурсивсіх країн світу. Масова міжнародна міграція робочої сили і світовий ринок праціістотно впливають на відтворювальний процес, на кількісні і якісні характеристикиробочої сили. Міждержавний обмін кадрами, відкриття зарубіжних філій великими корпораціями,обмін технологією слугують основою формування загальносвітових стандартів виробничоїкультури, управлінських систем тощо.

Поява глобальних ринків робочої сили пов’язанаіз збільшенням мобільності основних факторів виробництва, що є важливою умовою підвищенняефективності як світової так і національної економіки.

Сучасний світовий ринок праці, як результат тривалогоісторичного розвитку представляє собою механізм узгодження інтересів роботодавців(представників попиту на робочу силу) і найманої робочої сили (її продавців). Головнимиелементами ринку праці є сукупна пропозиція, яка охоплює всю найману робочусилу з числа економічно активного населення, і сукупний попит, як загальнапотреба світової економіки в найманій робочій силі. Ці елементи визначають загальнуємність сукупного світового ринку праці. Крім того, важлива роль належить інфраструктуріринку праці, тим засобам і механізмам, при допомозі яких відбувається взаємодіяпопиту і пропозиції. Так, наприклад, створення єдиного соціального простору у Європейськомусоюзі означало також створення єдиного ринку праці, що передбачає вільне переміщенняробочої сили із однієї країни-члена ЄС в іншу в залежності від балансу попиту іпропозиції.

Основними довгостроковими чинниками змін на міжнародномуринку праці є такі:

− зміна співвідношення державного і приватного секторів;

− зміна галузевої структури зайнятості у світовій економіці;

− зміна професійної структури зайнятості;

− збільшення частки жінок у складі робочої сили;

− збільшення гнучкості ринку праці і зростання різнихформ гнучкої зайнятості (самозайнятості, робота на не повний робочий день, тимчасовоїзайнятості та ін.).

Зміни на міжнародному ринку праці викликані загальнимитенденціями, що відбуваються у світовому економічному просторі. Це — глобалізаціяекономіки, посилення глобальної конкуренції, прискорення розвитку інформаційногопростору і впровадження інформаційно-комунікаційних технологій.

2. Національні моделі ринків праці таїх особливості

В кожній країні (чи групі країн) існують свої специфічнітенденції розвитку ринку праці. В результаті формуються національні моделі функціонуванняі регулювання ринку праці. Виділяють національні ринки праці, орієнтовані на зовнішнійринок і національні ринки праці, які тяготіють до внутрішнього ринку. При віднесеннінаціонального ринку праці до того чи іншого типу враховується:

рівень міжфірмової мобільності;

орієнтація системи професійної підготовки на навчанняв спеціальних учбових центрах (з видачою сертифіката, диплома) або на підготовкубезпосередньо на підприємстві чи робочому місці та ін.

На думку фахівців, Японія і Франція — приклад орієнтаціїна внутрішні ринки праці, США і Великобританія — на зовнішні. Існують моделі трудовихвідносин, що виходять за національні рамки і охоплюють ряд країн.

Європейська (континентальна) модель трудових відносин характеризується:

− високим рівнем правової захищеності працівників;

− сильними профспілками, наявністю інститутів робітничогопредставництва, галузевого (регіонально-галузевого) тарифного регулювання;

− високим, законодавчо-встановленим мінімумом оплати праці;

− відносно незначною диференціацією оплати праці.

Ця модель використовується більшістю європейськихдержав (Великобританія, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Вона забезпечує доситьвисокий рівень соціального захисту працівників, але має негативні сторони:

− високий рівень безробіття;

− утруднений доступ на ринок праці молоді і осіб з низькоюкваліфікацією;

− послаблення стимулюючої ролі оплати праці та ін.

Американська модель (США, Канада, Австралія,Нова Зеландія) характеризується:

− значною схожістю трудового і цивільного права;

− незначним охопленням працівників профспілками, високимрівнем зареєстрованого безробіття, децентралізацією законодавства про зайнятістьі допомогу безробітним (США);

− свободою роботодавця по відношенню до найму і звільнення;

− колективно-договірним регулюванням на рівні фірми, ане галузі і регіону;

− слабким розповсюдженням внутрішньо-фірмової підготовкиперсоналу;

− дуже високим територіальним і міжфірмовою мобільністюробочої сили, особливо у США. В США існує і більш значна диференціація оплати праці(більше ніж в 40 разів).

Ліберальні економіки (США і Канада) надають людинівеличезну свободу вибору і на неї ж покладають відповідальність за невдачі. Тому,термін виплат допомоги по безробіттю в цих країнах зазвичай обмежений. Наприкладу США допомогу можна отримувати півроку, в той час як у Франції — 5 років, а в Німеччиніі Великобританії — термін не обмежений.

Однією з тенденцій розвитку даної моделі є поділринку праці на декілька не конкуруючих між собою професійно-кваліфікаційних сегментів.Так, один ринок праці охоплює робочі місця для спеціалістів з вищою освітою, управлінціві адміністраторів усіх рівнів, висококваліфікованих робітників, техніків тощо. Другий- охоплює робочі місця, які не потребують спеціальної підготовки і значної кваліфікації;їх займають працівники сфери обслуговування некваліфіковані робітники, нижчі категоріїслужбовців.

Азійська модель достатньоспецифічна і відображає особливості національних моделей економіки в цілому і менталітетунаселення цих країн. Вказаної моделі дотримуються Японія, Південна Корея, Гонконг,Тайвань, Малайзія та ін. Для значної частини працівників зазначених країн діє система«довічного найму»; рівень зарплати і розмір соціальних виплат пропорційнівнутрішньо фірмовому стажу; довгострокові трудові відносини побудовані на прив’язаності,розподілу персоналом місій, цілей і корпоративної культури фірми. В Японії добрерозвинутий внутрішній ринок праці, широко розповсюджений внутрішньо-фірмовий патріотизм,діє ефективна система відбору персоналу для інвестицій в людський капітал і підвищенняпо службі, застосовується підвищення зарплати на 10-20% у зв’язку з настанням вжитті працівника значимих подій (одруження, народження дитини, купівля житла таін.). В економіці Японії існує яскраво виражена соціальна направленість трудовихвідносин:

− рівень безробіття низький, в межах 2-3%;

− регулювання трудових відносин в основному відбуваєтьсябезпосередньо на рівні підприємств, де є розвинуті профспілкові організації. Прискороченні виробництва персонал, як правило, не звільняється, а переводиться наінші підприємства або скорочується тривалість робочого часу.

На сучасному етапі ситуація на ринку праці в Японіїзмінюється. В зв’язку з посиленням міжнародної конкуренції і зростанням ступенюризику у бізнесі, спостерігається розмивання традиційної моделі зайнятості, побудованійна «довічному наймі».

З переходом на глобальний рівень розвитку національніта регіональні економіки знаходяться в умовах жорсткої конкуренції практично повсіх параметрах, і, перш за все, по відношенню до потоків робочої сили, кваліфікованихкадрів. Змінюються основні функції формування, розподілу, розміщення і використаннятрудових ресурсів. В розвинутих країнах відбулася реструктуризація робочої силиіз зрушенням у високотехнологічні галузі.

 

3. Роль Міжнародної організації праців регулюванні світового ринку праці

Міжнародна організація праці (МОП) була створенау 1919 році, а з 1946 року є спеціалізованою установою ООН. У 1969 році за поліпшенняумов праці на планеті удостоєна Нобелівської премії. Україна бере участь у роботіМОП з 1956 року.

За час свого існування (з 1919р. по 1 січня 2009р.)МОП були прийняті 188 конвенцій і 199 рекомендацій, в яких узагальнено досвід ісформовані норми регулювання соціально-трудових відносин у світовому співтоваристві.Тим самим, був створений міжнародно-правовий фундамент, що дозволяє ефективно організовуватипрацю, здійснювати трудову діяльність, сприяти зайнятості і розвивати підприємництво.

В системі міжнародних стандартів, прийнятих МОП,першочергове значення належить правовим нормам, які викладені в конвенціях і рекомендаціяхпро права людини у сфері праці. Згідно міжнародній класифікації трудових стандартівдруге місце після актів про права людини у сфері праці займають правові акти прозайнятість. І це не випадково. У відповідності з міжнародними нормами сприяння зайнятостівважається засобом забезпечення на практиці здійснення основного права людини усфері праці — права на працю, а всебічне визнання державного права на працю пов’язуєтьсяіз проведенням економічної і соціальної політики, мета якої — сприяння зайнятості.

Розробляючи ідеологію поведінки у новій економіці,МОП запропонувала світовому співтовариству Глобальну програму зайнятості, яку кваліфікувалаяк «критично важливу соціальну політику». В цій програмі МОП підкреслюється,що ключовим глобальним завданням на початку ХХІ ст. є забезпечення достойною роботоюусіх бажаючих на умовах справедливості, безпеки, стабільності та збереження людськоїгідності. Глобальним викликом в галузі зайнятості є завдання створити у найближчедесятиліття один мільярд робочих місць. При цьому важливо зупинити процес розповсюдженняі послідовно скорочувати кількість неякісних робочих місць з низькою оплатою праці,примусовою роботою у понаднормовий час, небезпечними і нездоровими умовами праці,а також кількість нестабільних робочих місць і доходів.

Питання працевлаштування, найму і договорів, пов’язанихз працею, отримали відображення в ряді Конвенцій і Рекомендацій МОП (наприклад,Конвенція №94 1949р., конвенція №179 1996р. та ін.). В цих документах наведена характеристикаосновоположних принципів регулювання працевлаштування працівників, а також умовиі форми відбору і найму персоналу.

Таким чином, формування і виконання міжнароднихтрудових стандартів у соціально-трудових відносинах глобальної економіки є важливимінструментом, який забезпечує реалізацію завдань МОП, (таких як — джерела правил,що регулюють соціально-трудові відносини в кожній країні і світовій співдружностів цілому та на світовому ринку праці).

Питання для обговорення:

1. Що таке світовий ринок праці?

2. Які зміни відбуваються на сучасному світовому ринкупраці?

3. Назвіть основні ознаки сучасного ринку праці в Україні.

4. Назвіть передумови формування сучасного міжнародногоринку праці.

5. Назвіть основні сегменти світового ринку робочої сили.

6. Назвіть особливості Європейської (континентальної) моделітрудових відносин.

7. В чому особливості ліберальної моделі трудових відносин?

8. Назвіть особливості азійської моделі трудових відносин.

9. Визначите основні фактори, що впливають на пропозиціюробочої сили на ринку праці.

10. МОП та її роль у регулюванні ринку праці.

Модуль ІІ. Сучасні форми міжнародних економічнихвідносин.

 

Тема 1. Міжнародна трудова міграція1. Сутність, напрями та форми міжнародноїтрудової міграції

Масова міграція населення стало одним із характернихявищ другої половини ХХ ст. Міграція населення представляє собою переміщення людейчерез кордони певних територій із зміною постійного місця проживання або поверненнядо нього. Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах: трудової, сімейної,рекреаційної, туристичної.

Робоча сила, переміщуючись із однієї країни в іншу,пропонує себе в якості товару, здійснює міжнародну трудову міграцію.

За ознаками ООН серед 200 млн. міжнародних мігрантів,що налічується сьогодні на планеті, практично, половину становлять працівники-мігранти.Разом з тим, єдиного визначення термінів «трудова міграція» та «трудовиймігрант» («трудящий-мігрант») не існує. Ще у 1949р. у Конвенції №97МОП про працівників-мігрантів терміном «працівник-мігрант» було означеноособу, яка мігрує з однієї країни до іншої з метою отримати роботу інакше, ніж завласний рахунок.

У глосарії, розробленому Міжнародною організацієюз міграції, сказано, що трудова міграція — це «пересування людей з однієї країнив іншу з метою найму на роботу». У європейській конвенції про правовий статуструдящих-мігрантів (1977р.) зроблено акцент на правовому аспекті становища іноземногопрацівника. Відповідно до неї, під працівниками-мігрантами розуміють громадян однієїіз сторін, яким дозволено іншою стороною проживати на її території для виконанняоплачуваної роботи. Конвенція також містить визначення сезонних трудящих мігрантів.Конвенція підписана Україною у 2004 р., ратифікована ВР України у 2007році.

Більш широке визначення і перелік різних категорійпрацівників-мігрантів містить Міжнародна конвенція про захист прав усіх працівників-мігрантівта членів їх сімей, яка прийнята ООН у 1990р. (набула чинності у 2003р.). В нійзаписано, що термін «працівник-мігрант» означає особу, яка буде займатися,займається або займалася оплачуваною діяльністю у державі, громадянином якої вінчи вона не є. Україна не підписала цю конвенцію.

Міжнародна міграція включає дві основні складові:еміграцію та іміграцію. Еміграція — виїзд, іміграція — в’їзд. У світовій практицісклалася наступна класифікація форм міграції робочої сили:

1. За напрямками: міграція із країн, що розвиваються допромислово розвинутих країн; міграція в межах промислово розвинутих країн; міграціяробочої сили між країнами, що розвиваються; міграція висококваліфікованої робочоїсили із промислово розвинутих країн в країни, що розвиваються.

2. За територіальним охопленням: міжконтинентальна; внутрішньоконтинентальна.

3. За рівнем кваліфікації мігрантів: висококваліфікованаробоча сила; низькокваліфікована робоча сила.

4. За часом: без повернення (як правило, міжконтинентальна);тимчасова (як правило внутрішньоконтинентальна); сезонна; маятникова (щоденні поїздки).

5. За ступенем законності: легальна; нелегальна.

Згідно розробленої МОП класифікації видів сучасноїміжнародної міграції вона поділяється на п’ять основних типів:

1) ті, що працюють за контрактом, в якому чіткообумовлено термін перебування у приймаючій країні (в основному це сезонні робітники,низько кваліфіковані);

2) професіонали, в яких високий рівень підготовки;

3) нелегальні імігранти (з простроченою візою аботуристичною візою, які займаються трудовою діяльністю);

4) переселенці;

5) біженці.

В останню чверть ХХ ст. до традиційних центрівтяжіння мігрантів — США, Канада і Австралія — додалися нові. Це — країни ЗахідноїЄвропи, країни Азіатського-Тихоокеанського регіону, нафтовидобувні країни БлизькогоСходу, Аргентина, Венесуела в Латинській Америці, а також найбільш розвинуті країниАфрики — Лівія, ПАР, Ботсвана, Габон.

Згідно статистики ООН, 60% усіх мігрантів зосередженоу розвинутих країнах, в той час, як інші 40% переміщуються по лінії «Південь-Південь»,тобто із однієї країни, що розвивається в іншу. Із них 52 млн. проживають нині вАзії; 18 млн. — в Африці і 7 млн. в Латинській Америці Карибському регіоні.

Міжнародна трудова міграція — один із найбільшскладних елементів в МЕВ. Це пояснюється тим, що на відміну від товарообміну абоміжнародного руху капіталів, в цей процес втягнуті люди. Причинами міграції робочоїсили є фактори як економічного, так і не економічного характеру. До причин не економічноготипу відносяться: політичні, національні, релігійні, расові, сімейні та ін.

Важливим фактором міжнародної трудової міграціїє вивезення капіталу, функціонування міжнародних корпорацій. Основу міграційнихпотоків складають робітники, в меншій мірі службовці, спеціалісти, вчені. Українаіз запізненням включилася до міжнародних процесів міграції населення. Імпортуючиробочу силу, вона лише на початку 90-х років минулого століття вирішила питанняпро експорт своєї робочої сили. З прийняттям Закону «Про зайнятість»(1991р.), усім громадянам України було надано юридичне право виїздити за кордонна роботу. Для упорядкування української трудової міграції, здійснення соціальногозахисту наших громадян — український уряд зробив для цього ряд кроків. Так, укладеніміжурядові і міжвідомчі угоди з Німеччиною, Польщею, Швейцарією, Фінляндією, Словакією,Китаєм та іншими країнами, а також багатостороння угода між державами — членамиСНД.

 

2. Економічні та соціальні наслідки трудовоїміграції

Міграція робочої сили — явище складне і неоднозначне,так як може мати як позитивний, так і негативний вплив на економічний і соціальнийрозвиток країн, які приймають робочу силу і країн-донорів.

Позитивні наслідки міграції робочої сили для економікикраїн, що її приймають:

− полегшується внаслідок надходження іноземних робітників,структурні, галузеві та інші зміни в національній економіці;

− іміграція сприяє омолодженню нації;

− приймаючі країни економлять на витратах, які були вкладенів освіту і професійну підготовку робітників;

− розширюється ємкість внутрішнього ринку, у зв’язку іззбільшенням попиту на товари і послуги;

− іноземна робоча сила оплачується, як правило, нижче,чим національна;

− імігранти покращують демографічну ситуацію, особливов промислово розвинутих країнах.

Негативні наслідки для країн-реципієнтів робочоїсили:

− погіршується ситуація на ринку праці у зв’язку із збільшеннямпропозиції робочих рук;

− відбувається зниження ціни на національну робочу силу;

− провокуються конфлікти між корінним населенням і імігрантами;

− інколи цілі галузі економіки (сфера послуг, торгівля,будівництво) при тривалому використанні іноземних робітників потрапляють в залежністьвід їх праці.

Наслідки міграції робочої сили для економіки країн-донорів(країни, з яких виїжджає робоча сила). Позитивний вплив для економіки:

− еміграція покращує становище на національному ринкупраці;

− із-за кордону повертаються більш навчені та більш кваліфікованіробітники;

− при поверненні на батьківщину мігранти привозять з собоюматеріальні цінності і заощадження;

− експорт робочої сили — важливе джерело надходжень вкраїни еміграції через перекази мігрантами валютних коштів.

Негативні наслідки для країн-донорів:

− країна втрачає частину трудових ресурсів у найбільшпрацездатному віці, в результаті чого відбувається старіння трудових ресурсів;

− країни-донори втрачають кошти, пов’язані із загальноосвітньоюі професійною підготовкою емігрантів;

− змінюється національна структура населення, погіршуєтьсядемографічна ситуація та ін.

Таким чином, неоднозначність наслідків міжнародноїміграції робочої сили як для країн-експортерів, так і для країн-імпортерів, вимагаєрозроблення заходів, що дозволяють забезпечити нормальне функціонування національноїекономіки цих країн, тобто державної міграційної політики.

Державна міграційна політика — це сукупність заходів, які застосовує та чи інша держава для регулюванняміграційних потоків робочої сили і населення на основі певної законодавчої бази.Мета міграційної політики — це визначення масштабів міграції, формування механізмуміграції і створення умов для посилення позитивних ефектів міграції.

Міграційна політика держави поділяється на двавиди: іміграційну та еміграційну, які мають різні цілі, завдання і, звичайно, методирегулювання.

Іміграційна політика включає такі основні моменти:

− вимоги до якості іноземної робочої сили (рівень освіти,певний стаж роботи по спеціальності). Наприклад, в Австралії приймають спеціалістівіз стажем не менше 3 років, у США — 5 років, на Кіпрі — 2 роки.

− вік і стан здоров’я;

− особисті характеристики того, хто в’їжджає;

− вимоги до умов залучення іноземної робочої сили (їїчисельність і співвідношення з місцевого робочою силою, термін перебування);

− фінансову складову (плата за працевлаштування, митоза дозвіл на роботу та ін.);

− заборона на професії, профспілкову і політичну діяльність;

− національно-географічні пріоритети (тобто стимулюванняв’їзду вихідців з певних регіонів земної кулі);

− система санкцій часто досить жорстка проти незаконнихмігрантів, тих, хто їм сприяє, роботодавцям, які використовують їх працю.

Відомі три основні типи іміграційної політики:

1) чисельності мігрантів і терміну їх перебування в країні;

2) надання можливості перебувати в країні без певного термінуі право на в’їзд членів сім’ї;

3) надання права на постійне проживання імігрантів і, впринципі, дає їм право на отримання громадянства.

Еміграційна політика регулює виїзд робочої силиз країни. Інструменти еміграційної політики можна поділити на інструменти прямоїі непрямої дії на еміграційні процеси.

До прямих відносяться:

− ринкові інструменти, наприклад, введення своєрідногоподатку на виїзд, який покриває витрати держави на освіту і соціальну підтримку;

− обмеження видачі закордонних паспортів;

− заборона на в’їзд певних категорій працівників;

− введення еміграційних квот;

− встановлення певного терміну обов’язкової роботи в країніпісля завершення процесу отримання освіти (за державний рахунок).

До непрямих інструментів відносяться:

− заохочення валютних переказів із-за кордону;

− надання пільг по валютних вкладах;

− можливість робітникам-мігрантам купляти цінні папери,які не оподатковуються;

− митні пільги тим, хто повертається додому після роботиза кордоном.

В ХХ ст. уряди більшості країн вимушені в тій чиіншій мірі впливати на процеси міграції. При цьому регулюється не тільки кількістьімігрантів, їх професійна, статево-вікова структура, а й тривалість перебуванняв країні.

Кожна країна напрацьовує свої заходи з регулюванняв’їзду і виїзду робочої сили в залежності від внутрішньоекономічного стану даноїкраїни. Так, наприклад, Кабінет Міністрів України дозволив в’їхати у 2009 році доУкраїни або залишатися для постійного проживання 7899 іноземцям і особам без громадянства,збільшивши у 2,2 рази квоту імміграції на 2009р. порівняно з 2008р. Квота передбачаєдозвіл в’їхати до України 3731 особи, що є батьками, чоловіком (дружиною) іммігрантата його неповнолітнім дітям. Крім того, до квоти входять 345 діячів науки і культури,імміграція яких відповідає інтересам України. Також на в’їзд та постійне проживаннябуло дозволено 251 особі, які раніше були громадянами України.

3. Міжнародне регулювання міграційнихпроцесів

На міжнародному рівні створено декілька організацій,робота яких направлена на упорядкування процесів міграції: Міжнародна організаціяпраці, Міжнародна організація з міграції, Управління Верховного комісара із справбіженців при ООН, Система постійного нагляду за міграцією при ОЕСР.

Завданнями МОП є:

− сприяння забезпеченню соціальної справедливості длятрудящих;

− розробка міжнародної політики і програм, направленихна покращення умов праці і життя;

− розробка міжнародних трудових стандартів, які покликаніслугувати керівними принципами для національної влади при проведенні цієї політики;

− регламентація набору робочої сили;

− боротьба з безробіттям;

− гарантування заробітної плати, яка забезпечує нормальнийрівень життя;

− захист від професійних захворювань і нещасних випадків;

− захист дітей і жінок;

− регламентація питань соціального страхування і забезпечення;

− організація професійно-технічного навчання. Для реалізаціїцієї мети у віданні МОП функціонують Міжнародний інститут трудових проблем в Женевіі Міжнародний центр з технічної і професійної підготовки підвищеного типу в Туріні(Італія).

До структури МОП входять:

− Міжнародна конференція праці — вищий орган МОП, якийвиконує законодавчі функції;

− Адміністративна рада, яка керує роботою різних комітетіві комісії при МОП;

− Міжнародне бюро праці — інформаційний і консультативнийорган.

Міжнародна організація з міграції (МОМ) створена в 1949р. як Міжнародна організація із справ біженців. Пізніше їїповноваження були розширені, із 1989р. вона була перейменована в МОМ. До МОМ входять81 держава (46 є постійними членами, а 35 — як спостерігачі).

Основними функціями МОМ, згідно статуту є:

− здійснення упорядкованої і запланованої міграції громадян;

− переміщення кваліфікованої робочої сили, включаючи членівсім’ї, які можуть сприяти розвиткові приймаючих країн;

− організація пересування біженців;

− надання можливостей державам обмінюватися думками, досвідомі співробітництвом у сфері міжнародної міграції.

Основними цілями в сфері міжнародної міграції МОМвизначає такі: найм на роботу; об’єднання сімей; отримання освіти; короткі туристичні,сімейні, ділові візити (терміном до 3-х місяців); пошук політичного притулку (згідноЖеневської конвенції); повернення громадян на батьківщину, до своїх етнічних коренів;в’їзд на постійне місце проживання. МОМ — це єдина організація, яка має глобальніповноваження. Вона не є членом ООН, але тісно співробітничає з нею.

Управління Верховного комісара у справах біженцівпри ООН займається питаннями захисту біженців, реалізаціїдовгострокових рішень в першу чергу репатріації.

Система постійного нагляду за міграцією (СОПЕМІ)при ОЕСР, координує діяльність національних імміграційнихуправлінь.

Отже, міжнародна міграція робочої сили є одниміз важливих і найбільш складних аспектів інтернаціоналізації господарського життя.З одного боку, вона забезпечує перерозподіл трудових ресурсів як фактору виробництвау відповідності з потребами країн, дозволяє освоювати нові регіони, а з іншого- веде до загострення економічних і соціальних суперечностей, що вимагає розробленняспеціальних заходів як на державному, так і на міжнародному рівнях.

Питання для обговорення:

1. Що розуміється під міжнародною (зовнішньою) міграцієюробочої сили?

2. Назвіть основні види трудової міграції.

3. Назвіть економічні і неекономічні фактори, що обумовлюютьміграцію робочої сили.

4. Класифікуйте форми міграції робочої сили.

5. Які основні міжнародні міграційні потоки робочої сили?

6. Розкрийте сутність понять «міграція»,"іміграція", «еміграція».

7. Визначіть позитивні і негативні наслідки міграції робочоїсили для економіки країн-донорів.

8. Визначіть позитивні і негативні наслідки міграції робочоїсили для економіки країн-реципієнтів.

9. Які міжнародні організації займаються питаннями регулюванняміграційних потоків країнами?

10. Назвіть інструменти державної міграційної політики.

 

Тема 2. Світова валютна система1. Етапи становлення та розвитку світовоївалютної системи

В процесі міжнародного обміну товарами, капіталами,послугами між учасниками зовнішньоекономічних зв’язків виникають міжнародні валютнівідносини. Міжнародні валютні відносини — сукупність відносин, що виникаютьміж країнами в процесі здійснення міжнародних валютних, розрахункових і кредитно-фінансовихоперацій.

Суб’єктами валютних відносин є: держава, підприємства (експортери та імпортери), банки (в першу чергутранснаціональні), фінансові інститути, валютні брокери, фізичні особи. Для того,щоб регулювати валютні відносини, що виникають між різними суб’єктами, необхіднавалютна система. Під валютною системою розуміють сукупність грошово-кредитнихвідносин, що склалися між суб’єктами світового господарства на основі інтернаціоналізаціїгосподарського життя, розвитку світового ринку і які закріплені у міжнародних договірнихі державно-правових нормах.

Виділяють національну, регіональну і світову валютнісистеми. Національна валютна система — це форма організації валютних відносинкраїни, яка склалася історично і закріплена національним законодавством, а такожзвичаями міжнародного права. Національна валютна система виконує такі функції:

− формує і використовує валютні ресурси;

− забезпечує зовнішньоекономічні зв’язки;

− забезпечує оптимальні умови функціонування національногогосподарства.

Світова і регіональна валютні системи мають міжнароднийхарактер і обслуговують взаємний обмін результатами діяльності суб’єктів національнихекономік. Регіональна валютна система — це форма організації валютних відносинкількох держав певного регіону, закріплена у міждержавних угодах і в створені міждержавнихфінансово-кредитних інститутів. Світова валютна система — це глобальна формаорганізації валютних відносин в рамках світового господарства, закріплена багатостороннімиміждержавними угодами і регулюється міжнародними валютно-кредитними і фінансовимиорганізаціями.

Світова валютна система включає, з одного боку,валютні відносини, а з іншого валютний механізм. Валютні відносини представляютьсобою повсякденні зв’язки, в які вступають банки, фірми, приватні особи на валютномуі грошовому ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних і валютнихоперацій. Валютний механізм представляє собою правові норми та інструменти,які функціонують як на національному, так і на міжнародному рівні.

Основними функціями світової валютної системиє:

− опосередкування міжнародних економічних зв’язків;

− забезпечення платіжно-розрахункового обігу в рамкахсвітового господарства;

− забезпечення необхідних умов для нормального відтворювальногопроцесу і безперебійної реалізації товарів, що виробляються;

− регламентація і координація режимів національних валютнихсистем;

− уніфікація і стандартизація принципів валютних відносин.

У своєму розвитку світова валютна система пройшладекілька етапів. Зокрема, виділяють такі етапи еволюції світової валютної системи:

1. Паризька валютна система (з 1867р. по 20-і рокиХХст.);

2. Генуезька валютна система (з 1922р. по 30-іроки ХХст.);

3. Бреттен-Вудська валютна система (з 1944р. по1976 рік);

4. Ямайська валютна система (сучасна, з 1976р.по сьогодення).

В процесі еволюції світової валютної системи видозмінювалисяі удосконалювалися її основні елементи:

− функціональні форми світових грошей (золото, резервнівалюти, міжнародні розрахункові одиниці);

− умови взаємного конвертування валют;

− режими валютних паритетів і валютних курсів;

− ступінь валютного регулювання і обсяг валютних обмежень;

− форми міжнародних розрахунків;

− міжнародні органи, що регулюють валютні відносини.

 

2. Валюта, валютний курс, світові валютніринки

Базовим елементом любої валютної системи є валюта.Валютою називають національні грошові одиниці, які опосередковують міжнародніекономічні відносини — торговельні, кредитні, платіжно-розрахункові операції.

Валюти класифікуються за різними ознаками:

1. За статусом: національна; іноземна; міжнародна; регіональна;євровалюта.

2. По відношенню до валютних запасів країни: резервна- іноземна валюта, яку центральні банки накопичують і зберігають як резерв для розрахунків;інші.

3. За режимом застосування: вільноконвертована валюта(без обмежень); частково конвертована валюта; неконвертована валюта.

4. За видами валютних операцій: валюта ціни, контракту;валюта платежу; валюта кредиту; валюта векселя; валюта клірингу.

5. По відношенню до ресурсів інших валют: сильна — тверда;слабка — м’яка.

6. За матеріально-речовою формою: готівкова; безготівкова;спеціальні права запозичення; євро.

7. За принципом побудови: «кошикового типу»;СДР — безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальному рахунку у МВФ.

Важливим елементом валютної системи є валютнийкурс. Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовиходиницях інших країн.

В сучасних умовах валютний курс формується, які люба ринкова ціна під дією попиту і пропозиції. Розмір попиту на іноземну валюту(D) визначається: потребами країни в імпорті товарів і послуг;витратами туристів даної країни, які виїжджають за кордон; попитом на іноземну валютуу зв’язку із намірами резидентів здійснювати інвестиційні проекти за кордоном. Розмірпропозиції іноземної валюти (S) визначається:попитом резидентів іноземної держави на валюту даної країни; попитом іноземних туристівна послуги в даній державі; попитом іноземних інвесторів на активи, виражені в національнійвалюті даної держави; попитом на національну валюту у зв’язку з намірами нерезидентівздійснювати інвестиційні проекти в даній державі.

В залежності від видів валютних операцій розрізняютькурси поточні (спот) і термінові (форвардні). Суть спот-курсу полягає в тому,що ціна валюти однієї країни, виражена у валюті іншої країни, встановлюється намомент укладання угоди, при умові обміну валютами банками-контрагентами на другийробочий день із дня укладання угоди. Спот-курс відображає, наскільки високо оцінюєтьсянаціональна валюта на момент проведення операції за межами даної країни.

В той же час як спот-курс є ціною для валюти напоточний момент часу, форвард-курс слугує реальним показником того, яку вартістьбуде мати валюта через певний період часу. Період має стандартну тривалість: 13,6і 12 місяців.

Крос-курси — це співвідношенняміж двома валютами, яке випливає з їх курсу по відношенню до курсу третьої валюти.На світовому ринку часто використовуються крос-курси з доларом США, так як він єосновною резервною валютою, а також валютою угоди у більшості валютних операцій.Валютна оперція «своп» об’єднує купівлю-продаж наумовах негайної (готівкової) поставки з одночасною контругодою на конкретний термінкупівлі тієї ж валюти.

В теорії виділяють п’ять основних систем валютнихкурсів:

− вільне плавання;

− регульоване плавання;

− цільові зони;

− фіксовані курси;

− гібридна система валютних курсів.

Ступінь конвертованості національної валюти і рівеньвалютного курсу, а також інші валютні параметри, визначається на валютному ринку.Валютний ринок — це глобальна електронна мережа комерційних банків різнихкраїн світу, які здійснюють купівлю-продаж іноземної валюти за національну.

Торгівля валютою на валютному ринку не прив’язанадо будь-якої однієї географічної точки і не має фіксованого часу відкриття і закриття.Часто валютний ринок називають форексним ринком (ринком іноземної валюти — FOREX).

На міжбанківському валютному ринку за терміномвалютних операцій виділяють три основні сегменти:

− спот-ринок, на який приходиться до 65% валютних операцій;

− форвардний ринок, на якому здійснюється до 10% валютнихоперацій;

− своп-ринок, на якому здійснюється до 25% всіх валютнихоперацій.

Функції валютного ринку:

− обслуговування міжнародного обороту товарів, послугі капіталу;

− формування валютного курсу під впливом попиту і пропозиції;

− надання механізму захисту від валютних ризиків, рухуспекулятивних капіталів і інструментів для проведення грошово-кредитної політикицентрального банку.

 

3. Валютна політика та її інструменти

Основними формами валютної політики є: дисконтна(облікова) політика, девізна політика, девальвація і ревальвація валюти, диверсифікаціявалютних резервів, подвійний валютний ринок, зміна режиму валютного курсу, регулюванняступеня конвертованості валюти.

Дисконтна (облікова) політика побудована на зміні відсоткової ставки центрального банку. При інших рівнихумовах підвищення облікової ставки сприяє посиленню надходження капіталу в країну,скороченню дефіциту платіжного балансу, і в результаті курс національної валютипідвищується. У випадку зниження облікової ставки досягається зворотній ефект івідбувається зниження валютного курсу.

Девізна політика — метод впливу на курс національної валюти шляхом купівлі-продажу державнимиорганами іноземної валюти (девізи). З метою підвищення курсу національної валютицентральний банк продає, а для зниження — скуповує іноземну валюту в обмін на національну.Девізна політика здійснюється переважно у формі валютної інтервенції, тобто втручанняцентрального банку в операції на валютному ринку.

Девальвація — зниженнякурсу національної валюти по відношенню до іноземних валют або міжнародних рахунковихвалютних одиницях (СДР.). Враховуючи значимість можливих насілдків від здійсненнядевальвації валюти однією із країн для всього світового співтовариства, МВФ встановивїї допустимий розмір в межах 10%, вище яких девальвація допускалась із дозволу цієїміжнародної організації. Ревальвація — підвищення курсу національної валютипо відношенню до іноземних валют чи міжнародних рахункових валютних одиниць.

Диверсифікація валютних резервів як форму валютної політики країни здійснюють регулювання структури валютнихрезервів шляхом включення до їх складу більш стабільних валют і продаж менш стійкихз метою захисту від валютних втрат.

Сутність подвійного валютного ринку полягаєв поділі валютного ринку на дві частини: при комерційних операціях і послугах застосовуєтьсяофіційний валютний курс; при фінансових (рух капіталів, кредитів тощо) — ринковий.Занижений курс по комерційних угодах використовується для стимулювання експортутоварів і вирівнювання платіжного балансу.

Важливе значення для проведення валютної політикив умовах діючої Ямайської валютної системи має вибір країнами режиму валютногокурсу. В залежності від завдань грошово-кредитної і валютної політики можутьбути використані різні системи встановлення пропорцій між національною і іноземноювалютою: режим фіксованого, режим плаваючого валютного курсу та їх різновиди.

За офіційною статистикою МВФ, формально фіксованийрежим курсу своїх валют підтримують 90 країн. Режим плаваючого валютноготногокурсу є найбільшприйнятним для країн, які здатні підтримуватистабільність своєї валюти без участі центральних банків. Цей режим підтримують біля50% країн — членів МВФ. Цілий ряд країн (біля 46-ти) застосовують проміжний режимкерованого плавання, при якому центральні банки беруть на себе зобов’язаннявливати на валютний курс шляхом валютних інтервенцій, але не встановлюють при цьомуякогось конкретного рівня.

Валютні обмеження — законодавча чи адміністративна заборона, лімітування і регламентація операційрезидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями. Існують таківиди валютних обмежень: валютна блокада; заборона на вільну купівлю-подажу іноземноївалюти; регулювання міжнародних платежів, руху капіталів, золота і цінних паперів,репатріації прибутків; концентрація в руках держави іноземної валюти та інших валютнихцінностей.

Питання для обговорення:

1. Розкрийте сутність поняття «валютна система»і які два рівні валютної системи існують?

2. Назвіть елементи міжнародної валютної системи.

3. Які валютні системи існували в історії ринкової економіки?

4. Які основні ознаки були характерні для Паризької світовоївалютної системи?

5. Назвіть характерні ознаки Генуезької світової валютноїсистеми.

6. В чому полягає різниця між золотим та золотодевізнимстандартом?

7. Назвіть основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи.

8. На яких принципах базується сучасна (Ямайська) валютнасистема?

9. Окресліть основні етапи розвитку Європейської валютноїсистеми.

10. Назвіть основні режими валютних курсів і визначіть їхособливості.

11. Охарактерезуйте основні етапи введення євро.

12. Основні елементи сучасної валютної системи України.

Тема 3. Міжнародні розрахунки

 

1. Поняття та особливості міжнароднихрозрахунків

Міжнародні розрахунки — система організації і регулювання платежів згідно грошових вимог і зобов’язань,що виникають в процесі здійснення різних форм відносин між юридичними і фізичнимиособами різних країн.

Основними посередниками у міжнародних розрахункахвиступають банки. Для здійснення розрахунків банки використовують свої зарубіжніфілії і кореспондентські відносини з іноземними банками. Ці відносини супроводжуютьсявідкриттям рахунків "лоро" (їх рахунок) і "ностро"(наш рахунок). Кореспондентські угоди визначають: порядок розрахунків, розміркомісії, методи поповнення витрачених коштів.

За своїм економічним змістом міжнародні розрахункиоб’єднуються в дві групи: торгові і неторгові. Торгові розрахунки включають:

− платежі і надходження по зовнішньоторговельних операціях;

− платежі і надходження по міжнародному кредиту;

− платежі і надходження від міжнародних перевезень вантажіврізними видами транспорту.

Неторгові розрахунки об’єднують:

− платежі по утриманню дипломатичних, торгових, консульськихта інших дипломатичних представництв і міжнародних організацій;

− витрати за перебування різних делегацій, спеціалістіві окремих громадян в інших країнах;

− перекази грошових коштів за кордон за дорученням громадянськихта інших організацій і приватних осіб.

На стан міжнародних розрахунків значний вплив маютьтакі чинники:

− ситуація, що складається на товарних ринках;

− масштаби і ефективність державного регулювання потоківтоварів, послуг і капіталів між країнами;

− відмінності в темпах інфляції, що виникають в різнихкраїнах;

− стан платіжних балансів держав та ін.

Суб’єктами міжнародних розрахунків крім банків,також є експортери і імпортери. Вони вступають в певні відносини, пов’язані із рухомтоваророзпорядчих документів і операційним оформленням платежів.

Міжнародні розрахунки характеризуються певнимиособливостями. По-перше, значний обсяг розрахунків здійснюється безготівковим шляхом,що передбачає обов’язкову участь фінансових посередників, перш за все, банків таїх об’єднань. По-друге, міжнародні розрахунки здійснюються в різних валютах де,як правило, валюта платежу не співпадає з національною валютною платника чи отримувачаплатежу. Тому міжнародні розрахунки тісно пов’язані з операціями купівлі-продажувалют. По третє, міжнародним розрахункам присутня висока ступінь уніфікації, щообумовлено універсалізацією банківських операцій. У зв’язку з цим, в Женеві в 1930р.- 1931рр. були прийняті міжнародні Вексельна і Чекова конвенції, а Міжнародна торговапалата розробила і видала Уніфіковані правила і звичаї для акредитивних і інкасовихрозрахунків. Так, сьогодні діють Уніфіковані правила для документарних акредитивівв редакції 1993р. (N500 МТП) і Уніфікованіправила з інкасо в редакції 1995р. (N522 МТП). По-четверте, міжнародні розрахунки мають, як правило, документарнийхарактер, тобто здійснюється проти фінансових і комерційних документів. До фінансовихдокументів відносяться прості і переказні векселі, чеки, платіжні розписки. Комерційнідокументи включають: рахунки-фактури; документи, що підтверджують відвантаженнячи відправку товарів; страхові документи страхових компаній та інші документи.

Нині склалися три моделі організації міжнароднихплатежів і розрахунків:

1. Через філії і відділення іноземних банків, які відкритів країні платежу і внутрішні платіжні системи даної країни;

2. Шляхом використання кореспондентської мережі національнихкомерційних банків із зарубіжними банками;

3. Через трансграничні платіжні системи.

 

2. Форми міжнародних розрахунків

Форма розрахунку — спосіб оформлення, передачі і оплати платіжних (чи платіжних і товаророзпорядчих)документів. У міжнародній практиці сьогодні використовуються різні форми розрахунків:банківський переказ, акредитив, інкасо, відкритий рахунок, авансові платежі, чеки,векселі, розрахунки з використанням карток. Одні з них використовуються виключнопри обслуговуванні зовнішньоторговельних операцій (наприклад, документарний акредитив,документарне інкасо), інші — переважно неторгових (наприклад, чеки). Універсальноюформою розрахунку є банківський переказ. Його застосування можливе як в торгових,так і неторгових платежах.

Розрахунки у формі банківського переказує досить простими і дешевими. Банк зазвичай не бере комісію за переказ або ж цякомісія дуже мала, однак ризик при цій формі розрахунків досить великий (експортерапри звичайному банківському переказі, імпортера — при авансовому), тому ця формарозрахунків не дуже поширена.

Акредитивна форма розрахунків є найбільш складною,дорогою, але найменш ризиковою. Акредитив представляє собою грошове зобов’язаннябанку здійснити за вказівкою і за рахунок імпортера платіж експортеру на суму вартостіпоставлених товарів після представлення експортером визначених в контракті товаророзпорядчихдокументів. Технології акредитивних розрахунків можуть суттєво відрізнятися.

Акредитивна форма розрахунків має декілька різновидів:відзивний акредитив; підтверджуючий акредитив; переказний акредитив; револьвернийакредитив; покритий акредитив; компенсаційний акредитив та ін. Оскільки акредитивнаформа розрахунків є найдорожчою серед інших форм розрахунків, покупець відкриваєакредитив не за своїм бажанням, а як правило, погоджується з цією формою міжнароднихрозрахунків на вимогу продавця.

Інкасова форма розрахунку полягає в тому, що імпортер дає своєму банку доручення здійснити платіжзразу ж після надання йому визначених в контракті документів. Передбачені контрактомдокументи передаються через банки, які перевіряють їх і несуть відповідальністьза правильність інкасових розрахунків. Інкасо є формою розрахунків, яка вигіднішанасамперед покупцеві (імпортеру). Для експортера інкасова форма розрахунків є меншризиковою, ніж відкритий рахунок.

При розрахунках по відкритому рахунку експортеррегулярно відсилає товар імпортерові, а той, з такою ж періодичністю, здійснює платежі.При цьому, поставки товару випереджають платежі, тому експортер фактично надає товарнийкредит імпортеру. Зазвичай, такі розрахунки застосовуються між підприємствами однієїфінансово-промислової групи або ж коли партнери давно співробітничають і повністюдовіряють один одному.

Платежі у формі відкритого рахунку посідають значнемісце у торгівлі багатьох країн, особливо країн Західної Європи — до 60% усіх платежів.

Авансовий платіж — отримання певної або часткової оплати перед відвантаженням товару експортером. Цяформа розрахунків — найкраща для експортера і найгірша для імпортера. Імпортеруприходиться звертатися до такої форми розрахунків у зв’язку з великою зацікавленістюв поставці товару. Зазвичай в якості авансу переказується до 35% вартості товару.У міжнародній практиці, особливо в країнах Західної Європи, авансові платежі некористуються сьогодні популярністю. Авансова форма розрахунків часто використовуєтьсяпри торгівлі зброєю, ядерним паливом, дорогоцінними металами та деякими іншими специфічнимитоварами.

У міжнародній торгівлі найбільш розповсюдженоюформою розрахунку є вексельна. З розвитком товарно-грошових відносин та інтернаціоналізацієюгосподарських зв’язків вексель став універсальним кредитно-розрахунковим документом.Форма, реквізити, умови оплати регулюються вексельним законодавством, яке базуєтьсяна Однаковому вексельному законі, прийнятому Женевською вексельною конвенцією 1930р.

У міжнародних розрахунках використовуються такожчеки, які вперше з’явилися ще в ХVІ ст. у вигляді квитанції касирів, якіза зберігання грошей брали відсотки із вкладників. Як засіб платежу у міжнароднихрозрахунках неторгового характеру використовуються дорожні чеки і єврочеки.

З 60-х років ХХ ст. у міжнародних розрахунках активновикористовуються кредитні картки. Кредитна картка — іменний грошовий документ,який дає право власнику купляти товари і послуги з використанням безготівкових розрахунків.Переважно застосовуються кредитні картки американського походження (Visa, MasterCard, American Express та ін.).

В практиці міжнародної торгівлі на вибір формирозрахунків впливають ряд факторів:

− вид товару, що є об’єктом міжнародної торгівлі;

− стан кон’юктури того чи іншоготоварного ринку, яка визначає позицію продавця (експортера) і покупця (імпортера);

− установлені міжнародні торгові правила і звичаї купівлі-продажуокремих товарів;

− наявність у міжурядових угодах положень, що визначаютьвалютно-фінансові взаємовідносини сторін;

− платоспроможність і репутація контрагентів зовнішньоекономічнихзв’язків.

 

3. Міжнародні платіжні системи

Міжнародні розрахунки здійснюються при допомозіЕОМ. Автоматизація банківських процесів на міжнародному рівні дозволяє:

− здійснювати безпаперові платіжні операції з мінімальнимзалученням людської праці і скороченням операційних витрат;

− прискорювати обмін інформацією між банками різних державза допомогою телекомунікаційних ліній зв’язку;

− мінімізувати типові види банківського ризику (втратадокументів, помилкова адресація, фальсифікація платіжних документів).

З метою надання оперативного, надійного, ефективного,конфіденційного і захищеного від несанкціонованого доступу телекомунікаційного обслуговуваннядля банків і проведення робіт по стандартизації форм і методів обміну фінансовоюінформацією у 1973р. в Брюсселі було зареєстровано акціонерне товариство SWIFT.Міжнародна платіжна система SWIFT — співдружність світових міжбанківських фінансовихтелекомунікацій, робота в мережі якої дає користувачам значні переваги:

− гарантує абсолютну безпеку платежів, повну захищеністьі таємність інформації;

− скорочує операційні витрати у порівнянні з телекснимзв’язком і телеграфом;

− швидко доставляє повідомлення в будь-яку точку світув режимі реального часу;

− підвищує ефективність роботи банку, як наслідок високоїавтоматизації і уніфікації повідомлень;

− надає можливість здійснювати контроль і аудит всіх платежіві розпоряджень, що проходять через мережу;

− підвищує конкурентоспроможність банків-учасників SWIFT;

− гарантує своїм членам фінансовий захист у випадку збоївв роботі мережі.

Головний недолік системи — надзвичайно висока вартістьпідключення до мережі (160-200 тис.доларів).

Центральні банки Європейського Союзу створили платіжнусистему TARGET — трансєвропейськутелекомунікаційну автоматизовану систему переказів міжнародних розрахунківв режимі реального часу. Основне призначення системи TARGET — об’єднання внутрішніх систем переказів великих сум країн-членів системиу міжнародну платіжну систему.

Платіжна система TARGET швидко обробляє і здійснює міжнародні платежі в режимі реального часу,в єдиній валюті євро з незначними витратами, високою степеню захисту.

Спеціально для ринку України розроблена міжнароднаплатіжна система TOPAZ — високорозвинута система здійснення оплати і розрахунків.Система була запропонована по спільному з VISA проекту як стабілізатор української економіки і для здійсненнярозрахунків у гривнях.

В травні 1999 року в Україні розпочала роботу Європейськаміжнародна асоціація (ЄМА) — асоціація міжнародного карткового бізнесу Eurocard,MasterCard i Maestro.

Питання для обговорення:

1. Дайте визначення міжнародних розрахунків.

2. В чому сутність кореспондентських відносин?

3. Назвіть основні форми міжнародних розрахунків.

4. Які види акредитивної форми розрахунків Вам відомі?

5. В чому сутність інкасової форми розрахунків?

6. Якими міжнародними документами урегульовані форми міжнароднихрозрахунків?

7. Які міжнародні платіжні системи застосовуються при міжнароднихрозрахунках?

8. В чому сутність вексельної форми розрахунків і якимміжнародним документом уніфікована ця форма розрахунків?

9. Назвіть умови і форми міжнародних розрахунків.

10. В чому сутність валютних клірингів?

Тема 4. Платіжний баланс та макроекономічнарівновага.

 

1. Сутність і види балансів міжнароднихрозрахунків

Країни, які активно приймають участь в системісвітової економіки і міжнародних відносинах, втягнуті у зростаючі торгово-економічнівідносини, неминуче переходять до використання основних показників (стандартів)міжнародних розрахунків. Баланси міжнародних розрахунків у грошовій формі показуютьстан міжнародних відносин держави з іншими країнами. Вони займають важливе місцев системі економічних відносин, оскільки відображають перерозподіл сукупного продукту,масштаби, структуру і характер зовнішньоекономічної діяльності країни, її участьу світовому господарстві і міжнародному поділі праці, відображають її позиції насвітових ринках фінансових і матеріальних активів.

Перші спроби обліку міжнародних розрахунків булизроблені в Англії наприкінці ХІV ст. Шотландський економіст, послідовник меркантилізму,Джеймс Стюарт у 1976р. увів в економічний лексикон поняття «платіжний баланс».Пізніше А. Сміт і Д.Рікардо та інші видатні економісти того часу розвинули системускладання балансів міжнародних розрахунків.

Існують такі основні види балансів міжнароднихрозрахунків: розрахунковий баланс, баланс міжнародної заборгованості і платіжнийбаланс.

Розрахунковий баланс — це статистична таблиця, яка відображає співвідношення грошових вимогі зобов’язань даної країни по відношенню до інших країн. Розрізняють два види розрахунковихбалансів: розрахунковий баланс за певний період і розрахунковий баланс на певнудату. Останній ще називається баланс міжнародної заборгованості даної країни, абобаланс її міжнародних вимог і зобов’язань.

Розрахунковий баланс за певний період відображаєзміни у заборгованості і вимоги даної країни лише за цей період. Розрахунковий балансна певну дату показує співвідношення усіх зобов’язань і вимог даної країни незалежновід того, коли вони виникли. Сальдо розрахункового балансу показує чи була країнав даний період кредитором чи боржником і на яку суму.

Зовнішня заборгованість — це сума грошових зобов’язань країни іноземним кредитором, яка належитьсплаті у визначений термін. Слід відмітити, що країна згідно розрахункового балансуза певний період може мати пасивне сальдо, а згідно балансу на конкретну дату — активне.

Платіжний баланс єсамим розповсюдженим видом балансів міжнародних розрахунків. Він відображає співвідношеннягрошових вимог даної країни до інших країн, термін яких наступив. Іншими словами,платіжний баланс — вартісний вираз всього комплексу світогосподарських зв’язківкраїни у формі співвідношення грошових надходжень і платежів.

Платіжний баланс може бути двох видів: платіжнийбаланс на даний момент і платіжний баланс за конкретний період (рік, квартал, місяць).Рахунки платіжного балансу відображають реальні потоки (товарів, послуг, дарунківта ін.) і фінансові потоки (отримання і надання позик в різних формах) між резидентамиданої країни та іншим світом.

Платіжний баланс складається за принципом подвійногорахунку, тобто представляє собою двосторонній запис всіх економічних угод. Аналізплатіжного балансу має важливе значення для оцінки валютного становища країни. Станплатіжного балансу впливає на динаміку валютних курсів, на валютну політику країни.

Між розрахунковим і платіжним балансом існує тіснийзв'язок, обумовлений їх принципово схожою структурою, яка відображає міжнароднірозрахунки країни. Різниця між цими балансами обумовлена розвитком міжнародних кредитнихвідносин. Сальдо платіжного балансу може не співпадати із сальдо розрахунковогобалансу, як правило, вони протилежні.

2. Структура платіжного балансу

Платіжний баланс представляє собою статистичнийзвіт, в якому у систематизованому вигляді приводяться сумарні дані про зовнішньоекономічніоперації даної країни з іншими країнами світу за певний період (як правило за рік).Дані платіжного балансу показують, як протягом звітного періоду розвивалась зовнішняторгівля, в яких формах відбувалося залучення іноземних інвестицій, здійснювалисяінвестиції за кордон та інші міжнародні платежі. Все це безпосередньо впливає нарівні виробництва, зайнятості і споживання, і тому, платіжний баланс надає урядуважливу інформацію для розробки макроекономічної політики (податково-бюджетної,кредитно-грошової, зовнішньоторговельної, валютної та ін.).

За характером операцій платіжний баланс поточнихоперацій поділяється на баланс поточних операцій і баланс руху капіталів. Виділяютьтакож розділи «Помилки і пропуски» і «Зміни у валютних резервах».

Платіжний баланс поточних операцій складаєтьсяз:

- торгового балансу;

- балансу послуг;

- балансу іноземного туризму і некомерційних операцій;

- балансу доходів і платежів по закордонним інвестиціям;

Баланс руху капіталів складається з:

- балансу короткострокових капіталів;

- балансу довгострокових капіталів.

В торговому балансі показано співвідношення міжекспортом і імпортом товарів. Стан торгового балансу відображає економічне положеннякраїни, ступінь її залежності від зовнішніх ринків. Баланс послуг відображає платежіпо фрахту, поштових, телефонних і телеграфних послугах, страхуванню і банківськихпослугах, передачі «ноу-хау», орендній платі, різноманітним комісійнимта ін.

Баланс розрахунків по іноземному туризму і некомерційнихопераціях включає платежі і надходження від туризму, приватних і офіційних переказів,пенсій, дарунків, контрибуцій і репатріацій, державні витрати на утримання іноземнихпредставництв, субсидії, наданням військової допомоги іншим державам, утриманнявоєнних баз за кордоном.

Баланс доходів і платежів по закордонних інвестиціяхвідображає сплату відсотків і дивідендів імпортерами капіталу та їх отримання експортерами.Баланс руху капіталів відображає платежі і надходження від експорту/імпорту державногоі приватного короткострокового і довгострокового капіталу. До них належать пряміі портфельні інвестиції, комерційні кредити, авуари в банках, спеціальні фінансовіоперації.

Баланс короткострокових капіталів відображає рухкредитів у товарній і грошовій формах терміном до одного року, зміни у короткостроковихавуарах, а також ввезення і вивезення національної і іноземної валют. Баланс довгостроковихкапіталів відображає рух грошей від купівлі/продажу цінних паперів і надання чиотримання довгострокових кредитів.

Розділ «Помилки і пропуски» в періодиекономічних криз містять значні суми, які, як правило, відображають рух короткостроковихкапіталів, що були не враховані у попередніх розділах. Розділ «Зміни у валютнихрезервах» відображає міжнародні валютні операції центральних банків, пов’язаніз вирівнюванням платіжного балансу країни і підтриманням курсу національної валюти.

Сьогодні побудова і виконання платіжних балансівкраїн-членів МВФ здійснюється на основі правил, що містяться в Пораднику з платіжногобалансу 1993р.

Класифікація статей платіжного балансу за методикоюМВФ (Варіант 1)

A. Поточні операції:

Товари;

Послуги;

Доходи від інвестицій;

Інші послуги і доходи;

Приватні односторонні перекази;

Державні односторонні перекази;

Разом А — баланс поточних операцій

B. Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал:

Прямі інвестиції;

Портфельні інвестиції;

Інший довгостроковий капітал

C. Інший короткостроковий капітал;

D. Помилки і пропуски;

Разом А+В+С+D — баланс руху капіталу.

E. Компенсуючі (балансуючі) статті;

F. Надзвичайні джерела покриття сальдо;

G. Зобов’язання, що утворюють валютні резерви іноземнихофіційних органів

Разом А+В+С+D+F+G

H. Підсумкова зміна резервів

Золото

СДР

Резервна позиція у МВФ

Інші вимоги

Разом: А+В+С+D+Е+F+G+Н.

 

Схема платіжного балансу (Варіант 2)

Назва розділів Кредит (+) Дебет (-)

I. Рахунок поточних операцій

1. Товари

2.Послуги

3. Доходи від інвестицій

і оплата праці

4.Поточні трансферти

Експорт

Експорт

Надходження від

Нерезидентів

Отримані

Імпорт

Імпорт

Виплати нерезидентам

Виплачені

II. Рахунок операцій з капіталом і

фінансовими інструментами

5. Капітальні трансферти

6.Прямі інвестиції

7.Портфельні інвестиції

8.Інші інвестиції

Отримані

В країну

Збільшення зобов’язань по відношення до нерезидентів

Збільшення зобов’язань по відношенню до нерезидентів

Виплачені

За кордон

Збільшення вимог до нерезидентів

Збільшення вимог до нерезидентів

III. Чисті помилки і

пропуски

IV. Зміни валютних

резервів

Зменшення Збільшення

Джерело: Мировая экономика и международные экономические отношении.В 2-х частях. Под ред.Р.И. Хасбулатова. Ч.2. -М.: Гардарики, 2006. – с234.

Торговий баланс, баланс послуг і баланс некомерційнихоперацій за методикою класифікації МВФ відповідає розділу А «Поточні операції».Ця частина платіжного балансу частіше всього публікується і аналізується. СтаттіВ і С відповідають балансу руху капіталів. При цьому доходи і платежі, пов’язаніз вивезенням капіталу, розміщені у розділі А. Баланс за сумою статей А, В, С і D(вони називаються основними статтями) в окремих країнах розцінюються як підсумковийбаланс. Але МВФ рекомендує підраховувати підсумковий баланс з урахуванням статейЕ, F і C. Ці статті називаються балансуючими і характеризують джерела і методи погашеннясальдо платіжного балансу. Стаття Н показує, яким чином всі попередні статті впливаютьна стан офіційних золотовалютних резервів країни.

3. Методи балансування платіжного балансу

Стан платіжного балансу та його окремих складовихмає велике значення з точки зору макроекономічної рівноваги в цілому. Тому зовнішнярівновага економіки, стан торгового і платіжного балансів, рівень валютного курсує пріоритетними цілями макроекономічної політики держави. Концепцію загальної економічноїрівноваги як універсального засобу аналізу економічної рівноваги запропонував Л.Вальрас.

Суть економічної рівноваги полягає в дотриманнівідповідності між матеріально-речовою і вартісною частинами суспільного продукту,між попитом і пропозицією на ринку (товарному, інвестиційному, фінансовому, ринкупраці, послуг, технологій тощо). Економічна рівновага — це стан господарської системидо якого вона прагне. Тому, при всій складності отримання інформації про зовнішньоекономічніугоди і труднощах складання платіжного балансу його дані необхідні для виробленнямакроекономічної політики і прийняття рішень для її реалізації.

Платіжний баланс, як продукт відкритої економіки,передбачає наявність на макроекономічному рівні наступної рівності:

 

NX=V-(C+I+G),

де NX — чистий експорт; V — величина сукупного виробництва; C — споживання; I — інвестиції;G — державні витрати.

Якщо величина сукупного виробництва зменшуєтьсяна стільки, що країна не покриває внутрішніх витрат, то вона імпортує різницю. Інавпаки, якщо величина сукупного виробництва перевищує внутрішні витрати, то країнаекспортує різницю (величина чистого експорту є позитивною).

Якщо розглядати глобальну світову економіку в цілому,то сума чистого експорту (Х-Q) всіх країн повинна дорівнювати O, тому що те, що є експортом (X) для однієї країни є імпортом (Q) для іншої країни. Сума потоків капіталу такождорівнює О, так як те, що «витікає» з однієї країни, відповідно надходитьдо іншої країни.

Країнам, в яких негативне сальдо (дефіцит) по основнихстаттях платіжного балансу, необхідно стимулювати експорт національних і одночасностримувати імпорт іноземних товарів і послуг, а також залучати довгострокові іноземнікапітали і обмежувати вивезення національних капіталів. Якщо ж цих заходів недостатньодля зменшення обсягу дефіциту по основних статтях балансу, то повинні бути використаніметоди балансування платіжного балансу за допомогою балансуючих статей.

Балансуючі статті характеризуються обмеженою самостійністю.Це, як правило, статті, які відображають зміни у валютних резервах, короткостроковихактивах, окремі види іноземної допомоги, зовнішні позики, кредити міжнародних фінансовихорганізацій. У підсумку показники основних і балансуючих статей взаємно погашаються.

Отже, в ситуації дефіциту платіжного балансу країниіснують два способи його покриття:

− балансування, усунення диспропорцій в експортно-імпортнихоперація;

− фінансування зобов’язань.

Балансування дефіциту платіжного балансу відбуваєтьсяза двома методами: а) збільшення експорту і б) обмеження імпорту.

Збільшення експорту може здійснюватися різнимиметодами. Серед них: експортна премія, експортний кредит, експортні замовлення,демпінг, експортні субсидії. Обмеження імпорту може здійснюватися різними методами.До їх числа відносяться заходи протекціоністської і рестриктивної політики. Протекціоністськаполітика в свою чергу може приймати форму тарифних і нетарифних обмежень. Рестриктивнаполітика полягає у введенні обмежень для населення країни на споживання імпортнихтоварів. Для цього проводяться заходи по зменшенню платоспроможного попиту населення.

До тимчасових методів балансування платіжного балансувідносяться: отримання іноземних позик і ввезення підприємницького капіталу; використаннякороткострокових кредитів; надання МВФ країнам-членам резервних кредитів; мобілізаціякоштів на світовому фінансовому ринку (кредити банківських консорціумів, облігаційніпозики); пільгові кредити по лінії програм іноземної «допомоги».

Кінцевими методами балансування вважається: вивезеннязолота; купівля іноземної валюти в обмін на золото; використання коштів із внутрішньоговалютного резерву країни.

Питання для обговорення:

1. Назвіть основні види балансів міжнародних розрахунків.

2. Дайте визначення розрахункового балансу.

3. Що таке «загальне сальдо» платіжного балансу?

4. З яких статей складається платіжний баланс поточнихоперацій?

5. З яких статей складається баланс руху капіталів?

6. Що розуміється під основними і балансуючими статтямиплатіжного балансу?

7. З яких основних елементів складаються резервні активикраїни?

8. Дайте визначення поняття «резервні активи»країни.

9. Що відображає сальдо рахунку поточних операцій?

10. Який найбільш розповсюджений метод регулювання платіжногобалансу?

11. Назвіть основні способи покриття дефіциту платіжногобалансу.

12. Назвіть основні шляхи збільшення експорту і обмеженняімпорту.

 

Тема 5. Міжнародна регіональна інтеграція1. Сутність та основні ознаки міжнародноїрегіональної інтеграції

Термін «економічна інтеграція» виникв 30-і роки ХХ ст. у працях німецьких і шведських економістів, однак і сьогоднііснує декілька десятків його визначення.

Міжнародна інтеграція — це економічна категорія, яка означає об’єктивну закономірність розширеннявзаємодії країн у глобальному масштабі на основі єдності цілей і інтересів внаслідокінтернаціоналізації господарського життя, розвитку системи міжнародного поділу праціі політичної взаємодії.

Під міжнародною економічною інтеграцією розумієтьсявисока ступінь інтернаціоналізації виробництва на основі розвитку глибоких стійкихвзаємозв’язків і розподілу праці між національними господарствами, що веде до поступовогозрощування відтворювальних структур ряду країн.

Інтеграційний процес зачіпає різні сфери і секторинаціонального господарства і надбудови держав, які вступають в інтеграційну взаємодію.Для об’єктивної оцінки міжнародних інтеграційних процесів в глобальному світі доцільнорозглядати різноманітні шляхи їх прояву:

за учасниками — мікро-, мезо-, макро- та мегарівень;

за географічною ознакою — глобальний, регіональнийі субрегіональний рівні.

Регіональна економічна інтеграціяпредставляє собою процес розвитку стійких економічнихзв’язків і розподілу праці національних господарств, який охоплюючи зовнішньоекономічнийобмін і сферу виробництва, призводить до тісного переплетення національних господарстві створення єдиного господарського комплексу у регіональному масштабі.

Спонукальним мотивом утворення регіональних економічнихоб’єднань виступає намагання держав, які займають неоднакове положення у світовомугосподарстві, зміцнити свої позиції за рахунок розширення масштабів виробництваі збуту, перетворення національних ринків інших країн у свій внутрішній ринок.

Регіональна інтеграція характеризується деякими істотними ознаками, які в сукупності відрізняютьїї від інших форм економічної взаємодії країн:

взаємопроникненням і переплетенням національнихвідтворювальних процесів держав-учасниць інтеграційного угрупування;

широким розвитком регіональної спеціалізації ікооперації у виробництві, науці і техніці на основі найбільш прогресивних і глибокихформ;

структурними змінами в економіці країн-учасниць;

необхідністю цілеспрямованого регулювання інтеграційногопроцесу, розробки скоординованої економічної стратегії і політики;

поступовим формуванням регіонального інтернаціональногогосподарського комплексу;

зближенням національних законодавств, норм і стандартів;

розширенням просторових можливостей міждержавногоруху факторів виробництва в межах регіону і усуненням багатоманітних адміністративнихі економічних бар’єрів, що перешкоджають такому пересуванню;

зближенням внутрішніх економічних умов в державахі вирівнюванням рівней економічного розвитку.

До основних, найбільш значимих, системоутворюючихфакторів, що обумовлюють розвиток інтеграції можна віднести:

об’єктивний процес збільшення взаємозалежностікраїн, ріст інтернаціоналізації господарського життя, міжнародний поділ праці;

глобалізацію економіки і глобальну конкуренцію;

науково-технічний прогрес і його сучасні форми(інформаційно-технічна революція, тощо);

процеси лібералізації економіки і підвищення рівнявідкритості національних господарств;

спільність національно-державних інтересів рядукраїн з точки зору їх безпеки;

геополітичні інтереси та ін.

Отже, сутність міжнародної регіональної інтеграціїнеобхідно розглядати:

- як процес об’єднання розрізнених національних економічнихсистем в єдиний регіональний комплекс на основі динамічного поглиблення господарськоївзаємодії, обумовленого об’єктивними закономірностями соціально-економічного і політичногозближення держав;

- як економічне і суспільно-політичне явище, яке стимулюєрозвиток суспільства на основі міжнародних відносин і веде до зближення, «переплетення»національних господарств, національних інституційно-правових, суспільно-політичнихі соціальних систем;

- як стан взаємозв’язку, взаємозалежності і активної взаємодіїнаціональних господарств в рамках інтеграційного угрупування країн на рівні регіону(чи субрегіону);

- як політику, тобто сукупність заходів, дій і механізміворганізації і управління інтеграційним процесом на різних рівнях на просторі регіонусвіту.

 

2. Передумови і переваги регіональноїінтеграції

Міжнародна регіональна інтеграція — це стан взаємозв’язку між країнами певного регіону світу на основі новоїякісної сходинки інтернаціоналізації економічної діяльності, транснаціональних структурі міжнародних (наднаціональних) інститутів, що веде до оптимізації діяльності національнихекономічних систем шляхом створення сприятливих соціально-економічних, організаційних,технологічних, політичних та інших умов.

В сучасній економічній літературі до безпосередніхпередумов регіональної інтеграції відносять такі:

близькість рівнів економічного розвитку і зрілостіекономіки країн, що інтегруються;

наявність загального кордону і економічних відносин,які історично склалися;

наявність взаємодоповнюючих структур економікикраїн, що інтегруються;

спільність господарських та інших проблем, якіреально існують для країн того чи іншого регіону;

політична воля лідерів держав, що інтегруються;

так званий демонстраційний ефект, коли під впливомуспіхів тих чи інших інтеграційних об’єднань у інших держав з’являється бажаннявступити до цієї організації та ін.

Об’єктивний зміст регіональних інтеграційних процесівполягає у переплетенні, взаємопроникненні і зрощуванні відтворювальних процесів,що забезпечує більш ефективну взаємодію між країнами. Таким чином, регіональна інтеграціястворює такі переваги для країн-партнерів:

надає господарським суб’єктам (товаровиробникам)більш широкий доступ до різного роду ресурсів (фінансових, трудових, матеріальних,новітніх, технологічних) і створює умови для формування використання переваг економікимасштабу (розширюються ринки збуту, скорочуються торгові витрати між країнами, збільшуютьсяінвестиційні ресурси та ін).

створює привілейовані умови для фірм країн-учасницьекономічної інтеграції, захищаючи їх, в певній мірі, від конкуренції з боку фірмтретіх країн. З іншого боку розширюється економічний простір, в межах якого діютьгосподарюючі суб’єкти, що призводить до створення більш ємних ринків; посилюєтьсяконкурентна боротьба, яка створює умови для активних пошуків більш досконалих технологій,методів організації виробництва тощо;

дозволяє спільно вирішувати найбільш гострі проблемисоціального характеру, концентруючи ресурси і можливості їх ефективного використання;

не тільки покращує умови взаємної торгівлі, а йформує і посилює узгоджену позицію в рамках торгових переговорів СОТ, дозволяє створитибільш стабільну і передбачувану ситуацію для розвитку взаємної торгівлі;

формує для учасників сприятливе зовнішньополітичнесередовище (розширюється співробітництво в економічній, політичній, культурній,воєнній та інших економічних сферах), інституціональні та функціональні перевагив інформаційній та інфраструктурній сферах, дозволяє раціонально використовуватикон’юнктурні фактори.

Інтеграційні утворення, в свою чергу, позитивновпливають на розвиток світової економіки в цілому, активно втягуючи у співробітництвокраїни, що не є учасниками даного інтеграційного процесу.

 

3. Основні форми регіональної економічноїінтеграції

Економічна модель кожного інтеграційного угрупування- результат тривалого історичного процесу, протягом якого вибудовується співвідношенняелементів, що формують регіональний господарський комплекс, зміцнюється механізмїх взаємодії. Саме тому, кожна регіональна економічна система має свої, тільки їйпритаманні, особливості.

Однак проведення порівняльного аналізу існуючихторгово-економічних угрупувань вказує на існування певних загальних закономірностейрозвитку регіональної інтеграції, послідовного проходження її через ряд особливихетапів, кожному з яких присутні характерні риси, різна ступінь інтенсивності інтеграції,її глибина і масштаби.

Погляд на інтеграцію як на процес, що розвиваєтьсявід простих до більш складних форм, дозволив зробити класифікацію стадій інтеграційногопроцесу. Класичною класифікацією стала схема Б. Балашші, яку взяли на озброєннярізні міжнародні економічні організації. Б. Балашша виділяє п’ять основних формінтеграції (типів інтеграційних угод)

До числа основних типів інтеграційних угод відносять:

зону вільної торгівлі (free trade zone);

митний союз (customs union);

загальний ринок (common market);

економічний союз (в найбільш зрілій формі економічнийі валютний союз: economic and monetary union);

повну економічну і політичну інтеграцію.

Зона вільної торгівлі. Це така форма угод, яка передбачає повну відмінумитних тарифів при взаємній торгівлі і при збереженні національних митних тарифівпо відношенню до третіх держав, застосування узгоджених ставок і порядку стягненняподатку на додану вартість при взаємній торгівлі і по відношенню до товарів з іншихкраїн.

Митний союз. З утворенням митного союзу державами-учасницями узгоджено відміняютьсянаціональні митні тарифи і вводиться загальний митний тариф і єдина система нетарифногорегулювання по відношенню до третіх держав. Зазвичай митний союз передбачає створеннявже більш розвиненої системи міждержавних органів, які координують проведення узгодженоїзовнішньої політики.

Загальний ринок.Цей тип інтеграційної угоди передбачає домовленість держав,що інтегруються, про свободу руху між ними не тільки товарів і послуг, а й факторіввиробництва: капіталу, робочої сили і фінансових ресурсів. Свобода міждержавногопересування факторів виробництва під захистом єдиного зовнішнього тарифу вимагаєбільш високого рівня координації економічної політики. Така координація здійснюється,як правило, на періодичних нарадах голів держав і урядів приймаючих участь держав,керівників міністерств фінансів, центральних банків та інших економічних відомств.

Економічний союз — передбачає, поряд із загальним митним тарифом і свободою руху факторів виробництва,також координацію макроекономічної політики і уніфікацію законодавства в ключовихсферах: валютній, бюджетній, грошовій. На цьому етапі виникає потреба в органах,що наділені повноваженнями не просто координувати дії і спостерігати за економічнимрозвитком, а й приймати оперативні рішення від особи інтеграційного угрупуванняв цілому. Уряди передають частину своїх суверенних повноважень наднаціональним органам.Такі міждержавні органи із наддержавними функціями наділені правом приймати рішенняз питань, що стосуються організації без узгодження з урядами держав-учасниць.

Валютний союз — створенняєдиної регіональної валютної системи, включаючи створення єдиного центрального банку,введення єдиної валюти. Забезпечується узгодження і становлення єдиної валютно-кредитноїполітики тощо.

Повна економічна і політична інтеграція. В цьому випадку мова йде про перетворення єдиногоринкового простору в цілісне економічне і політичне утворення. Це передбачає непросто узгодження, а й проведення уніфікованої, фактично єдиної економічної політики,повну уніфікацію законодавчої бази.

Голландський науковець В. Моллє трактує економічнуінтеграцію як «поступове усунення економічних бар’єрів між незалежними державами,в результаті чого господарства цих країн починають функціонувати як єдине ціле.Економічна інтеграція не є ціллю сама по собі, а слугує більш високим цілям, якекономічного, так і політичного порядку.» До них причисляють добробут, мир,демократію і права людини. Вищою стадією інтеграції В. Моллє називає «повнийсоюз», при якому відбувається повне об’єднання господарств країн-учасниць,в результаті чого вони фактично розпочинають діяти як федерація чи конфедерація.

Перехід від нижчих стадій (форм) інтеграції добільш високої її форми є етап інтеграції. Тривалість етапів визначаєтьсяцілим комплексом різноманітних чинників як внутрішньоекономічного і зовнішньоекономічного,так і політичного характеру.

Таблиця 3.

Окреміінтеграційні економічні об’єднання в основних регіонах світовогогосподарства.

№ Назва оганізації число членів рік утворення 1. Європейський союз (ЄС) (раніше Європейське економічне співтовариство) 27 1992 (1957) 2. Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) 4 1960 3. Зона вільної торгівлі в Центральній Європі 7 1992 4. Співдружність Незалежних Держав (СНД) 11 1991 5. Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС) 10 1992 6. Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) 3 1994 7. Форум «Азійсько-Тихоокеанське співробітництво» (АТЕС) 21 1989 8. Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) 10 1967 9. Асоціація регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК) 7 1985 10. Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) (раніше Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі — ЛАВТ) 11 1980 (1960) 11. Андська група, або Андський пакт 5 1969 12. Карибське співробітництво і Карибський загальний ринок (КАРІКОМ) 14 1973 13. Спільний ринок країн Південного Конусу (МЕРКОСУР) 4 1991 14. Економічне співробітництво держав Західної Африки (ЕКОВАС) 16 1976 15. Загальний ринок Східної і Південної Африки (КОМЕСА) 20 1994 16. Південноафриканське співтовариство розвитку (САДК) 11 1992 17. Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК) 6 1966 18. Рада арабської економічної єдності (РАЕЄ) 12 1964 19. Рада співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) 6 1981

Джерело: Международная экономическая интеграция.Под ред. Н.Н. Ливенцева. — М.: 2006. — с.11.

Питання для обговорення:

1. В чому об’єктивний зміст регіональної економічноїінтеграції?

2. Які причини виникнення і розвитку інтеграційнихпроцесів у світовій економіці?

3. Виділіть основні рівні регіональних інтеграційнихпроцесів.

4. Які позитивні і негативні наслідки має створеннязони вільної торгівлі?

5. Назвіть основні рівні міжнародної інтеграціїі в чому їх сутність?

6. Назвіть найбільші інтеграційні блоки сучасності.

7. Які характерні риси механізму господарськоїінтеграції країн ЄС?

8. Які існують теоретичні концепції інтеграціїі в чому їх сутність?

9. В чому сутність міжнародної економічної інтеграціїяк відносин і як процесу?

10. В чому сутність і суперечливість двох процесів- глобалізації і регіоналізації?

 

Тема 6. Глобалізація економічного розвитку1. Сутність процесів глобалізації світовоїекономіки

Одним з найбільш значущих процесів у розвитку світовоїекономіки на межі XX-XXI століть є глобалізація,як новий етап інтернаціоналізації господарського життя.

В основі поняття «глобалізація» лежитьанглійське слово «the globe» — земна куля, що підкреслює планетарнийхарактер явищ, які позначаються цим терміном. У Франції глобалізацію називають«mondia lization», в Іспанії і Латинський Америці- «globalizacion», у Німеччині- «globalisierung». Разомз тим немає єдиної думки, хто перший увів цей термін в науковий оборот. Одні авторивважають, що термін «глобалізація» введений американським вченим Т. Левіттому 1983 р., інші, що його увів у 1981 р. американський соціолог Дж. Маклін. Третіпов’язують цей термін з іменем американського соціолога Р. Робертсона, який у 1983р. використав це поняття у назві своєї статті, у 1992 р. виклав основи своєї концепції,а у 1995 р. дав тлумачення поняття «globalization».

Активне використання терміну «глобалізація»розпочалося у 1996 р. після 25 сесії всесвітнього економічного форуму в Давосі,де на пропозицію засновника і президента Давоського форуму Клауса Швабе була організованадискусія навколо теми: " Глобалізація основних процесів на планеті". Сьогоднів науковій літературі зустрічаються такі терміни глобалізації: ідеологічна глобалізація;інституціональна глобалізація; глобалізація споживання і збуту; глобалізація ринківтоварів та послуг; економічна глобалізація; фінансова глобалізація; глобалізаціянакопичень і інвестування; глобалізація науки і інновацій; глобалізація робочоїсили; екологічна глобалізація; глобалізація відтворювальних процесів. Починаючиз 1998 р. термін починає широко вживатися в нормативній лексиці вищого ешелону міжнародноїполітики.

Не дивлячись на значну кількість досліджень з проблемглобалізації, дати вичерпне визначення цьому феномену непросто, так як процес глобалізаціїє предметом вивчення філософії, політології, соціології, економіки, а також технічнихнаук.

На питання, що таке глобалізація, в чому її сутність,значна частина вчених розуміють глобалізацію як етап постіндустріального розвиткусуспільства, в основі якого — зростаюча роль знань і значні зрушення від виробництваматеріальних благ до виробництва послуг і інформації.

Інша суть цього процесу вбачають у інформаційнійреволюції, в структурній трансформації економічної реальності, в утворенні і функціонуваннімережевих структур. Багато вчених вважають, що глобалізація — це процес економічногооб’єднання, переходу національних економік до глобальної, розвитку світових фінансових,технологічних, товарних потоків і послуг. Зазвичай виділяють три аспекти глобалізації:глобалізація як розвиток світогосподарських зв’язків, глобалізація як розвиток міжнароднихекономічних організацій і глобалізація як загострення глобальних проблем.

Отже, глобалізація економіки — це якісно нове явищев процесі розвитку людства. Це більш висока стадія міжнародної інтернаціоналізаціїі інтеграції, їх подальший розвиток, коли тривалий час кількісні зміни, що накопичувалисяпризвели до якісного стрибка. Глобалізація стала однією з найбільш впливових сил,яка визначає хід розвитку нашої планети. Нинішній етап глобалізації істотно, якісно,а не тільки кількісно, відрізняється від усіх попередніх етапів інтернаціоналізаціїі інтеграції. Основні відмінності цього етапу такі:

- господарські зв’язки набувають дійсно світового характеру,відбувається загальна лібералізація ринкових зв’язків;

- революція у сфері новітніх, інформаційних технологійприводить до формування глобальної інформаційної мережі, комунікаційні засоби роблятьможливим загальнопланетарне спілкування;

- глобалізація виступає як нова якість взаємопов’язаностіі взаємозалежності людства, характеризується створенням наднаціональних організацій,інститутів і утворень;

- велика соціальна роль освіти, знань, людського капіталу.За даними Світового банку нині на традиційний, фізичний капітал приходиться лише16% загального обсягу світового багатства, ще 20% — на природний капітал, інші- 64% — складають людський капітал (людський потенціал);

- зростає однорідність товарів, що поставляються на світовийринок. Формуються загальні форми і норми спілкування поведінки, одягу і етикету,побутових зручностей тощо;

- змінилися форми підпорядкування сильними державами більшслабких, трансформувалися методи експансії;

- стрімко зростає тиск однієї цивілізації на інші, світвсе більше віртуалізується та ін.

Отже, сутність глобалізації, основна тенденціяїї розвитку — формування єдиного взаємозалежного світу, взаємодія і взаємовпливрізних співтовариств, культур і цивілізацій. Головними суб’єктами процесу глобалізації,що утворюють його інституціональну систему, виступають національні держави, міжнародніі регіональні організації, транснаціональні корпорації і банки, міжнародні фінансовіцентри.

2. Фактори і форми прояву глобалізації

При усій суперечливості глобалізація є явище, якеоб’єктивно розвивається незалежно від волі і бажання людей, що дозволяє розглядатиїї як якісно самостійну складну систему явищ і відносин, побудовану на об’єктивнійпотребі максимальної консолідації усіх видів можливостей людського суспільства длязабезпечення його поступального розвитку.

Якщо виходити із об’єктивного характеру процесуглобалізації, то можна виділити основні фактори, що обумовлюють цей процес:

Виробничі, науково-технічні і технологічні фактори: різке зростання масштабів виробництва; перехід до нового технологічногоспособу виробництва — високих наукомістких технологій; якісно нове покоління засобівтранспорту і зв’язку та їх уніфікація; швидке розповсюдження знань в результатінаукового або інших видів взаємообміну; різке скорочення, завдяки передовим технологіямтранспортних, телекомунікаційних витрат, значне зниження витрат на обробку, зберіганняі використання інформації.

Організаційні фактори: міжнародні форми здійснення виробничо-господарської діяльності в рамкахТНК, що сприяє формуванню єдиного ринкового простору; вихід неурядових організаційна багатонаціональний чи світовий рівень; перетворення багатонаціональних компанійта інших організацій (як приватних, так і державних) в основних діючих осіб глобальноїекономіки.

Економічні фактори:лібералізація торгівлі товарами і послугами, ринків капіталу та інші форми економічноїлібералізації; значна концентрація і централізація капіталу, різке скорочення часуздійснення валютних операцій; впровадження міжнародними економічними організаціямиєдиних критеріїв макроекономічної політики, уніфікація вимог до податкової, регіональної,аграрної, антимонопольної політики, політики в галузі зайнятості та ін.; посиленнятенденції до уніфікації і стандартизації в галузі технології, екології, освіти,діяльності фінансових організацій, бухгалтерській і статистичній звітності.

Інформаційні фактори: радикальна зміна засобів ділового спілкування, обміну виробничою, науково-технічною,економічною, фінансовою інформацією, можливості оперативного, своєчасного і ефективноговирішення виробничих, науково-технічних, комерційних завдань на міжнародному рівні,що безпосередньо пов’язано з успіхами у електроніці, створенням електронної пошти,Інтернету; формування систем, що дозволяють із єдиного центру управляти виробництвом,яке розташоване в різних країнах. Комп’ютеризація, системи електронних рахунківі пластикових карток, супутниковий і оптоволоконний зв’язок дозволяє практично миттєвопереміщувати фінансову інформацію, укладати угоди, переказувати кошти з одного рахункуна інші незалежно від відстані і державних кордонів.

Політичні фактори:послаблення жорсткості державних кордонів; полегшення свободи пересування громадян,товарів, послуг і капіталів та ін.

Таким чином, глобалізацію світової економікиможна охарактеризувати як посилення взаємозалежності і взаємовпливу різних сфері процесів світової економіки, що виражається у поступовому перетворенні світовогогосподарства в єдиний ринок товарів, послуг, капіталу, робочої сили і знань.

Форми прояву глобалізації наступні:

- поглиблення інтернаціоналізації виробничо-технологічнихпроцесів;

- поглиблення інтернаціоналізації обміну товарами і послугами;

- поглиблення інтернаціоналізації капіталу;

- зростання впливу виробництва і споживання на навколишнєсередовище;

- формування глобальної інфраструктури;

- глобалізація використання факторів виробництва;

- збільшення масштабів міжнародної міграції робочої силита ін.

У світовій практиці відомі два основних рейтингиоцінки глобалізації на рівні окремих країн світу. Перший розробив Швейцарський інститутдослідження бізнес-циклів (Цюріх), а другий — компанія А. Корнеги і журнал Foreign Policy. За обома рейтингами щорічно розраховуються індекси глобалізації, відповідноKOF і CEIP. Індекси глобалізації KOF розраховується за трьомапоказниками: — економічна глобалізація (Keg 34%); — соціальна глобалізація (Ksg 37%) і політична глобалізація(Kpg 29%).

Індекс глобалізації (ІCEIP) визначаєтьсяза чотирма показниками: економічна глобалізація (Ieg 0,25%); персональна глобалізація (Ipeg 0,25%); технологічнаглобалізація (Itg 0,25%); політична глобалізація (Ipg 0,25%).

 

3. Суперечності і проблеми глобалізації

Не дивлячись на очевидність глобальних тенденційв сучасній світовій економіці, які несуть в собі позитивні елементи, що характеризуютьекономічний і технологічний прогрес, рух до цілісності світу, глобалізація, разомз тим, в процесі свого розвитку виявила чимало негативних наслідків і суперечностей,які внутрішньо властиві даному явищу на нинішній стадії його розвитку. Нині сформувалосяшироке коло супротивників глобалізації, до якого входять вчені, політичні і громадськідіячі, представники профспілкових і церковних організацій. Особливу роль в критиціглобалізації відіграють так звані неурядові організації: «Greenpeace» і «Friends of the Earth International», що виступають проти забруднення навколишнього середовища;" Oxfam International" і «Public Citizen», які виступають за справедливі умови зовнішньої торгівлі; «Zapatistas» і «Via Campesina», завдання яких — боротьба із злиднями. Питання критики сучасних глобальнихтенденцій різноманітні. Вони включають політичні, економічні та культурні аспекти.Стосовно економічної глобалізації, то критичні аргументи можна систематизувати такимчином:

1. Глобалізація загострює нерівність і бідність у всьомусвіті. Одна із важливих сучасних економічних проблем — злиденність широких прошарківнаселення багатьох країн «третього світу». Так, п’ята частина людстваіснує за еквівалент менше одного долара в день, а нижче 2 доларів в день — межарівня бідності існування 2,6 млрд. осіб, а це половина мешканців країн, що розвиваються.Якщо ж взяти співвідношення ВВП на душу населення в самій багатій країні (Люксембург,71400дол.) до середнього доходу на душу населення в самій бідній країні (Сомалі, менше600 дол.), то воно буде дорівнювати 120:

2. 1. Якщо порівняти середній дохід самого багатого одноговідсотка громадян США (три мільйони осіб з щорічним доходом 700 тис дол.) із середнімдоходом самого бідного одного відсотка населення Конго (650 тис. осіб з доходомприблизно 140 дол.), то співвідношення складе 5000: 1.

Отже, можна припустити, що глобалізація вигідналише розвинутим країнам, в той час, як в країнах, що розвиваються вона обумовлюєбагаточисельні негативні тенденції. Цю думку висловлюють противники глобалізації.Як вказує популярна неурядова організація «Attac» — соціальна і матеріальна диференціація між Північчю і Півднем стаєвсе очевиднішою: багаті стають все багатшими, а злидні в третьому світі зростають.

3. Істотні недоліки міжнародного торгового порядку і несправедливапрактика міжнародної торгівлі гальмує розвиток країн, що розвиваються. Як відмічаєамериканський економіст Дж. Стігліц у міжнародних торговельних угодах існує асиметрія.Розвинуті країни настояли на тому, щоб країни, що розвиваються відмінили торговельнісубсидії і торгові митні бар’єри для товарів у виробництві яких вони мають порівняльніпереваги, але самі вони не відповіли взаємністю на товари цих країн. Наприклад,в сфері сільського господарства США надають своїм фермерам-виробникам бавовни більшеніж 100% -ву субсидію, що складає 4 млрд. дол., в той час як вартість виробленоїбавовни дорівнює 3,5 млрд. дол. Це дозволяє США продавати бавовну по зниженим цінам,що знижує і світові ціни на бавовну. В той час як 25 тис. американських фермеріврозкошують, 10 млн. африканських бавовнярів несуть великі збитки. В окремих африканськихкраїнах втрати доходів місцевих виробників бавовни складають 1-2% ВВП. В ціломуж, за оцінкою Світового банку, через погіршення умов торгівлі африканські країнищорічно втрачають 70 млрд. дол., що набагато перевищує розміри іноземної допомоги.

Асиметрія існує не тільки в галузі сільського господарства,а й у сфері послуг. В ході Уругвайського раунду СОТ лібералізація була розповсюдженаі на сферу послуг, до того ж не на усі її види, а тільки на фінансові, де США маютьявні переваги.

Багаторічні протести країн, що розвиваються протинесправедливості торгових угод у сфері сільського господарства і послуг спонукаютьСОТ знову внести ці питання в порядок денний чергового раунду переговорів. Цей раундбуло навіть названо «раундом розвитку». Однак, США і Європа не пішли напоступки і переговори провалилися.

Недоліки в роботі СОТ дають привід для різкої критикидіяльності цієї організації з боку економістів, представників союзів промисловціві підприємців, а також неурядових організацій. Зокрема, неурядові організації стверджують,що світова торгова система збільшує нерівність між тими, хто «все має»,і тими, хто «не має нічого» і вимагають проголошення нової концепції Світовоготоргового порядку.

4. Лібералізація фінансових ринків привела до багаточисельнихнегативних тенденцій. Одним із основних індикаторів глобалізації є бурхливий розвитокміжнародних фінансових ринків. Глобалізація охоплює практично всі сфери фінансовоїдіяльності (грошову, кредитну, операції з цінними паперами, а також деривативніфінансові інструменти). Фінансова глобалізація породжує велику кількість проблем,що дає підставу для розробки критичних аргументів. Критика фінансової глобалізаціїзводиться переважно до таких аспектів:

- глобалізація робить фінансові ринки неконтрольованими;

- у господарській практиці часто відбуваються «помилкифінансових ринків»;

- в умовах глобалізації виникає проблема негативного впливуна економічну політику держави (податок Тобіна);

- фінансові кризи на нових (нерозвинутих) фінансових ринках;

- діяльність МВФ і Світового банку мали багаточисельніпомилки. Так, на думку Дж. Стігліца, кризові тенденції у фінансових секторах викликанітакими факторами: а) задоволення вимог МВФ про швидку лібералізацію фінансових ринків;б) беззаперечне розповсюдження вимог «Вашингтонського консенсусу» на країни,що розвиваються; в) помилкові дії МВФ при ліквідації наслідків фінансових криз,які ще більш посилювали кризові тенденції.

5. Переміщення виробництва за кордон " непатріотично"сприяє появі масового безробіття. В умовах глобалізації спостерігається масове переміщеннявиробництва із розвинутих країн в країни, що розвиваються або інші індустріальнікраїни з більш низьким рівнем заробітної плати. Основна мета переміщення виробництв- зменшення витрат. Мова йде переважно про працемісткі галузі, де рівень заробітноїплати в індустріальних країнах традиційно високий. Критичні аргументи в цьому аспектіпосилюють той факт, що в результаті переміщення виробництва у розвинутих індустріальнихкраїнах різко скорочується кількість робочих місць, що викликає негативний ефектз точки зору професійних можливостей місцевого населення. Таким чином, діяльністьбагатонаціональних корпорацій, пов’язана з переміщенням виробництв за кордон, визнається«непатріотичною» і розглядається як одна із передумов масового безробіттяв індустріальних країнах з усіма негативними соціальними наслідками.

Отримавши найбільший розвиток в економічній сфері,глобалізація наприкінці ХХ ст. вийшла за її межі і стала реально перебудовуватиполітичну структуру світу. Людство вступило у надзвичайно складну епоху свого існування,коли світ одночасно організується і хаотизується, глобалізується і локалізується,об’єднується і роз’єднується. Тому сьогодні в центрі уваги знаходяться такі суперечностіглобалізації:

- між загальнолюдськими інтересами у взаємозалежному світіі національними та етнічними особливостями;

- між глобалізацією і прагненням до ідентичності, самовизначеністюнародів, соціальної спільності, особистості;

- між громадським порядком, який зберігається всерединідержав і " природним станом", що панує в межах міжнародних відносин таін.

Разом з тим, аналізуючи глобалізаційні процесинеобхідно підкреслити, що глобальні проблеми — не є синонімом проблем (чи суперечностей)глобалізації. Перші означають, що вони мають планетарний загальний характер (необов’язково породжений глобалізацією), друга ж група проблем передбачає, що вонидійсно викликані глобалізацією, присутні її нинішньому етапу.

Питання для обговорення:

1. В чому сутність процесу глобалізації?

2. Назвіть основні фактори що обумовлюють процес глобалізаціїсвітогосподарських зв’язків.

3. Назвіть основні напрямки розвитку глобалізації.

4. В чому проявляються нові тенденції розвитку МЕВ в умовахглобалізації?

5. Виділіть основні сфери прояву глобалізації і в чомувона проявляється?

6. В чому, на вашу думку, полягають позитивні моменти процесуглобалізації?

7. Які негативні сторони глобалізації та їх можливі наслідки?

8. Назвіть основні глобальні проблеми людства і в чомуїх сутність.

9. Розкрийте суть сучасної глобальної демографічної проблеми.

10. Які шляхи вирішення глобальної продовольчої проблеми?

11. Чим викликане загострення енергетичної і сировинноїпроблеми у сучасному світовому господарстві?

12. В чому полягають економічні аспекти глобальних соціальнихпроблем?

 

Тема 7. Інтеграція України у світову економіку1. Економічні та політичні передумовиінтеграції України у світову економіку

Кожна країна, вирішуючи проблеми свого розвитку,намагається створити власну модель національної економіки і систему господарськогорегулювання. Це дозволяє максимально використовувати її ресурси і конкурентні переваги.Однак сьогодні, розвиток національного господарства у всезростаючих масштабах залежитьвід впливу зовнішніх факторів та входження країни у світову економічну систему.

Ніни, перед Україною стоїть надзвичайно важливапроблема органічної інтеграції до світової економічної системи. Від того, яке місцепосяде економіка у світовому поділі праці найближчими роками та у перспективі, безпосередньозалежатиме майбутнє держави та добробут народу. Перехід економіки на ринкові умови,лібералізація зовнішньоекономічної діяльності створюють сприятливі умови насампереду налагодженні взаємовигідних зв'язків із зарубіжними партнерами, розширенні товарообміну,залученні сучасних технологій, передового управлінського досвіду, кредитів, інвестицій,фінансової допомоги, тощо.

З встановленням незалежності України проводитьсякурс на поступове зближення з європейським і світовим співтовариством, на входженнядо світової економічної системи ринкового типу. Однак, інтеграція України у системусвітової економіки потребує певного часу й переорієнтації відповідно до вимог, щовипливають з передумов такої інтеграції. Ці передумови поділяються на: політико- правові, економічні, інфраструктурні та ін.

До політико-правовихпередумов можна віднести: політичне визнання України; забезпечення територіальноїцілісності й створення адекватної системи національної безпеки; побудова демократичноїдержави; виконання міжнародних зобов’язань у сфері прав і свобод людини; безпосередняучасть у регіональних і глобальних політичних процесах; розроблення відповідногозаконодавства та його всебічного дотримання.

До економічних передумов відноситься: оцінка економічного потенціалу і визначення напрямів структурноїперебудови; розроблення і забезпечення реалізації обґрунтованої програми переходудо ринкових відносин з пріоритетом роздержавлення і приватизації, соціального захистунаселення; оцінка експортного потенціалу, вироблення експортно-імпортної стратегіїта адекватного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності; стабілізаціянаціональної грошової одиниці та її включення до системи міжнародних розрахунківта ін.

Розвиток світогосподарських зв'язків передбачаєзабезпечення таких інфраструктурних передумов: удосконалення транспортнихкомунікацій (морських, наземних, повітряних) для нормальної життєдіяльності держави;розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з їх включенням до міжнароднихсистем тощо.

На входження України до сучасної системи світогосподарськихзв'язків впливають конкретні внутрішньо — і зовнішньоекономічні фактори, які формуютьсяв системі передумов, особливостей і пріоритетів інтеграції. Зокрема, Україна щедосить важко вступає у ринкові відносини, що відбувається на характері її входженнядо ринкової економіки. Ще недостатньо розвинута ринкова інфраструктура і це не дозволяєшвидко увійти у світове господарство. Передумовами реалізації сприятливих умов дляпоступового входження України до світогосподарських структур є:

системна ринкова трансформація;

реструктуризація економіки;

відкритість економіки.

Серед факторів, що нині обмежують світогосподарськуінтеграцію України залишаються:

відсутність політичної і правової стабільності;

неконкурентостроможність продукції;

низька конвертованість національної валюти;

недостатній професіоналізм і управлінський досвід;

гостра залежність від імпорту енергоносіїв, кольоровихметалів, бавовни та іншої сировини.

Тільки активна економічна інтеграція України, яксуверенного суб'єкта на міжнародній арені, зможе сприяти вирішеннюпроблем розвитку держави на складному перехідному етапі трансформації.

2. Основні напрями інтеграції Україниу світове економічне середовище

Зовнішньоекономічна стратегія входження Україниу світове економічне середовище передбачає реалізацію конструктивної зовнішньоекономічноїполітики, яка полягає у:

розширенні міжнародного регіонального співробітництвана основі посилення в ньому ролі і вагомості України як суб'єкта міжнародних економічнихвідносин;

якісній зміні спеціалізації України у світовомуподілі праці за рахунок впровадження комплексної експортної стратегії, орієнтованоїна підвищення частки в експорті інноваційної, наукоємкої продукції, збільшення наданнявисокотехнологічних послуг. Для отримання країною найбільшого економічного ефектуїй необхідно, як відомо, експортувати наукоємну продукцію, що дозволяє отримуватизначну валютну виручку на одиницю витрат праці, а імпортувати ті товари, які маютьнайбільші витрати праці на одиницю вкладених коштів. У розвинутих капіталістичнихкраїнах на частку експорту наукоємної продукції приходить 60-70%, а на частку сировиннихтоварів і напівфабрикатів до 40%. В Україні це співвідношення зворотне — 15-20%і 70-80%;

активізація ролі міжнародної науково-технічноїкооперації України, насамперед на стадіях комерційних розробок;

підвищення конкурентоспроможності національноїекономіки щодо залучення іноземних інвестицій;

переорієнтації імпортної стратегії України на заохоченнятехнологічної реконструкції української промисловості;

зміцненні та активізації співробітництва між вітчизнянимита іноземними підприємцями, асоціаціями виробників, органів державної влади та місцевогосамоврядування;

інтенсифікації входження України в транспортні,інформаційні та телекомунікаційні мережі, що охоплюють регіон країн — членів ЄСта території держав сусідів;

нарощуванні експортних можливостей вітчизняноїтранзитної системи та ін.

Практична реалізація цих заходів вимагає здійсненнянизки конкрентних кроків щодо підтримки експортерів, забезпечення всебічної інформаційноїпідтримки експортної діяльності, впровадження інструментів заохочення інвестиційногоімпорту, сприяння діяльності стратегічних іноземних інвесторів, реалізації потенціалучленства України в СОТ та ін.

3. Відносини України з міжнародними економічнимиорганізаціями

За станом на початок ХХІ ст. було зареєстрованобільше 6 тис. міжнародних організацій, створених на основі міжурядових або міждержавнихдоговорів. Левову частку з них складають міжнародні неурядові організації — юридичніабо фізичні суб'єкти, які діють за межами офіційної міжнародної політики. НаприкінціХХ ст. існувало більше 250 міждержавних організацій, які за колом учасників поділяютьсяна універсальні та регіональні, за функціональним призначенням — загальної або спеціальноїкомпетенції, за характером вступу — відкриті або закриті.

Для України входження у світове господарство потребуєповноцінної участі в міжнародних економічних організаціях. З одного боку, Українастала учасником міжнародних економічних організацій ще за довго до набуття незалежності,з іншого — ставши суверенною державою, вона активно включилася в їх діяльність,що мало велике значення для перебудови національної економіки і інтеграції Українидо системи міжнародних економічних відносин.

Україна, як республіка колишнього Радянського Союзу,яка сильно постраждала в роки Другої світової війни і внесла вагомий внесок в розгромнімецького фашизму, є одним із організаторів і перших членів загальносвітової структури- ООН (1945 р.). Будучи постійним членом Економічної ради ООН, Україна представленав її комісіях. Представники України працюють в Раді з торгівлі, Конференції з торгівліі Раді з промислового розвитку. Представники України приймають участь і в спеціалізованихекономічних підрозділах ООН — у ЮНКТАД, ЮНІДО, ЮНЕСКО.

Активно співпрацюючи в економічних підрозділахООН, Україна, таким чином, приймає участь у вирішенні глобальних і регіональнихпроблем світової економіки. Разом з тим, це дозволяє прогнозувати і вирішувати нашінаціональні економічні проблеми, що виникають в процесі ринкової реформації. Участьв роботі економічних організацій ООН сприяло включенню України у діяльність іншихміжнародних економічних організацій. Так, нині Україна є членом багатьох міжнароднихфінансових організацій:

Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), членом якогоУкраїна стала у вересні 1992 р.;

Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку (МБРР)- 1992р.;

Міжнародної Фінансової Корпорації (МФК) — 1993р.;

Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій(БАГІ) — 1993р;

Міжнародного центру із регулювання інвестиційнихспорів (МЦУІС) — 2000 р.;

Європейського Банку Реконструкції та Розвитку(ЄБРР) — серпень 1992р. У 1993 в Україні було відкрито представництво Банку в містіКиєві, а у 2008р. — в Дніпропетровську;

Чорноморського Банку Торгівлі та Розвитку (ЧБТР)- червень 1997р.

Україна успішно співробітничає і з іншими міжнароднимифінансовими установами. Так у червні 2005 року підписана Рамкова угода про співробітництвоУкраїни з Європейським Інвестиційним Банком, яка набула чинності 8 квітня 2006 р.;Рамкова Угода між Україною та Північним Інвестиційним Банком у грудні 2005 року,яка набула чинності 14 грудня 2006 року.

Результати діяльності міжнародних фінансових організаційпідтверджують, що їх кредити були та залишаються одним з найкращих та дешевих джерелфінансування проектів соціально-економічного розвитку країни. На сьогодні найбільшимита найперспективнішими партнерами України є Міжнародний Банк Реконструкції та Розвитку,Міжнародний Валютний Фонд, Європейський Банк Реконструкції та Розвитку, ЄвропейськийІнвестиційний Банк, Чорноморський Банк Торгівлі та Розвитку.

Україні вкрай важливо інтегруватися у систему міжнародноїторгівлі. Наймасштабнішою організацією у цій галузі є Світова Організація Торгівлі(СОТ), членство в якій дозволяє кількісно збільшити обсяги експорту в результатіреалізації принципу найбільшого сприяння, забезпечити справедливе вирішення торговихспорів, використати антидемпінгові і компенсаційні заходи з метою захисту внутрішньогоринку від субсидійованих товарів і демпінгової продукції, вводити тимчасові обмеженняімпорту у випадку проблем з платіжним балансом. На початок 2008 р. Україна сталачленом цієї торговельної системи.

Отже, Україна, не дивлячись на короткостроковийперіод незалежного розвитку, вже у 1994 році була членом більше 40 міжнародних організацій.Активна участь у міжнародних економічних організаціях сприяє збільшенню зарубіжнихінвестицій в економіку України і створенню нових робочих місць, виявлення новихпартнерів у зовнішньоекономічних зв'язках і підготовці національних підприємціві менеджерів, прискоренню ринкових реформ і інтеграції України у світове ринковегосподарство.

Питання для обговорення:

1. Розкрийте сутність економічних передумов інтеграціїУкраїни у світову економіку.

2. В чому полягає сутність політичних передумов інтеграціїУкраїни у світову економіку?

3. Що розуміється під зовнішньоекономічною політикою державиі в чому її сутність?

4. Які основні інструменти включає зовнішньоторговельнаполітика держави?

5. Виділіть основні напрямки інтеграції України у світовеекономічне середовище.

6. Європейська направленість економічної інтеграції України- основні напрями.

7. Україна в СНД: співробітництво і проблеми.

8. Які причини виникнення міжнародних економічних організацій?

9. Які міжнародні економічні організації розглядають стратегічніпроблеми світового економічного розвитку.

10. Поясніть цілі та результати діяльності економічних організаційООН.

11. Покажіть різницю між функціями спеціальних та регіональнихміжнародних економічних організацій.

12. Який ефект участі України в системі міжнародних економічнихорганізацій?

Плани:

семінарських занятьз дисципліни «Міжнародна економіка»

Заняття 1. Міжнароднаекономічна система.

1. Міжнародна економіка як складовачастина економічної теорії.

2. Становлення і розвиток міжнародноїекономічної системи.

3. Структурні елементи міжнародноїекономічної системи та їх характеристика.

4. Світова ринкова економічнасистема.

Заняття 2. Міжнароднаекономічна діяльність.

1. Сутність та суб'єкти міжнародноїекономічної діяльності.

2. Міжнародний поділ праці якоснова міжнародної економічної діяльності.

3. Вільні економічні зони в системіміжнародної економічної діяльності.

4. Міжнародна економічна діяльністьУкраїни.

Заняття 3. Світовийринок товарів і послуг.

1. Сутність, значення та специфічніособливості міжнародної торгівлі.

2. Теорії міжнародної торгівліта їх еволюція.

3. Основні форми і показники міжнародноїторгівлі.

4. Міжнародна торгівельна політиката її види.

5. Місце України на світовомуринку товарів і послуг.

Заняття 4. Світовийфінансовий ринок.

1. Сутність та основні функціїсвітового фінансового ринку.

2. Структурні елементи світовогофінансового ринку.

3. Учасники міжнародного фінансовогоринку.

4. Сучасні світові фінансові центри.

5. Офшорні фінансові центри.

Заняття 5. Прямі інвестиціїта міжнародне виробництво.

1. Інвестиції як форма міжнародногоруху капіталу.

2. Зарубіжна інвестиційна діяльністьтранснаціональних корпорацій.

3. Соціально-економічні наслідкизалучення іноземних інвестицій.

4. Іноземне інвестування та міжнародневиробництво.

5. Залучення іноземних інвестиційу розвиток економіки України.

Заняття 6. Міжнароднийкредит.

1. Сутність, зміст та основніформи міжнародного кредиту.

2. Світова криза заборгованостіта шляхи її вирішення.

3. Міжнародні валютно-кредитніорганізації та їх характеристика.

4. Місце та роль України на міжнародномуринку позичкового капіталу.

Заняття 7. Світовийринок праці.

1. Сутність та передумови формуваннясвітового ринку праці.

2. Специфічні особливості робочоїсили як товару на світовому ринку факторів виробництва.

3. Сучасні тенденції розвиткусвітового ринку праці.

4. Безробіття на світовому ринкупраці та методи боротьби з ним.

Заняття 8. Міжнароднатрудова міграція.

1. Сутність, причини і форми міжнародноїтрудової міграції.

2. Основні міграційні центри тапотоки міжнародної міграції.

3. Соціально-економічні наслідкиміжнародної міграції робочої сили для країн-експортерів і країн-імпортерів.

4. Економічні наслідки міграціїі еміграції робочої сили для України.

Заняття 9. Світовавалютна система.

1. Основні етапи розвитку світовоївалютної системи.

2. Становлення та розвиток Європейськоївалютної системи.

3. Світові валютні ринки.

4. Валютна політика та її інструменти.

Заняття 10. Міжнароднірозрахунки.

1. Поняття і особливості міжнароднихрозрахунків.

2. Кореспондентські відносиниіноземних банків.

3. Акредитивна форма розрахунків.

4. Інкасова форма розрахунків.

5. Засоби (інструменти) міжнароднихрозрахунків.

Заняття 11. Платіжнийбаланс та макроекономічна рівновага.

1. Сутність, виникнення і розвитокбалансів міжнародних розрахунків.

2. Структура та взаємозв'язокрахунків платіжного балансу.

3. Методи регулювання платіжногобалансу.

4. Платіжний баланс України тайого структура.

Заняття 12. Міжнароднарегіональна інтеграція.

1. Етапи і механізм економічноїінтеграції в Західній Європі.

2. Інтеграційні процеси в Північнійі Латинській Америці.

3. Інтеграційні процеси в Азійсько-Тихоокеанськомурегіоні.

4. Регіональна інтеграція на Африканськомуконтиненті.

Заняття 13. Глобалізаціяекономічного розвитку.

1. Транснаціоналізація світовоїекономіки як прояв її глобалізації.

2. Сфери прояву процесів глобалізації.

3. Переваги і недоліки глобалізаціїсвітової економіки.

4. Глобальні економічні проблемилюдства та шляхи їх вирішення.

Заняття 14. ІнтеграціяУкраїни у світову економіку.

1. Об'єктивна необхідність інтеграціїУкраїни в сучасну міжнародну економічну систему.

2. Внутрішні та міжнародні чинникиінтеграції України в міжнародний економічний простір.

3. Стратегічні напрямки інтеграціїУкраїни у світовий економічний простір.

Використаналітература

1. Алексєєва Т.І. Міжнароднаторгівля. — Харків, 2007. — 252 с.

2. Боднар І.Р. Міжнароднаекономіка. — Львів, 2009. — 336 с.

3. Голіков А.П. ЕкономікаУкраїни. -К.: — 2009. -286с.

4. Грущинська Н.М. Теоретичніоснови європейської економічної інтеграції. — К.: 2008. — 232 с.

5. Гурін В.М., Гурін Д.В.Економіка та зовнішньоекономічні зв’язки України. — Харків, 2007. -400с.

6. Дергачова В.В. Міжнароднаконкурентоспроможність національної економіки. -Донецьк, 2006. -391с.

7. Європейська інтеграція.За ред. С.В. Федонюка, В.Й. Лажніка. — Луцьк, 2008. — 760с.

8. Зав’ялова О.В. Транснаціональнікорпорації. — К.: 2008. — 240 с.

9. Зав’ялова О.В. Транснаціональні корпорації. -К.: 2008. -218с.

10. Зовнішньоторгівельні аспектиконкурентної політики України в умовах СОТ. За ред.А.Н. Мазаракі. -К.: 2008. -309с.

11. Крилова Н.В. Міжнароднаторгівля. — К: 2008. — 365 с.

12. Липов В.В. Міжнароднаекономіка. — Харків, 2005 — 408 с.

13. Міжнародна економіка.За ред. В.Є. Сахарова. — К.: 2008. — 432 с.

14. Міжнародна економіка.За ред. проф. А.П. Румянцева. — К.: 2004.- 449 с.

15. Міжнародна економіка.Під. ред. В.В. Дементьєва. -Донецьк, 2006. -257с.

16. Міжнародна інвестиційнадіяльність. — К.: КНЕУ, 2008. — 168 с.

17. Міжнародні інвестиції.- Х.: 2008. — 268 с.

18. Новицький В.Є. Міжнароднаекономічна діяльність України. -К.: КНЕУ, 2003. -948с.

19. Проблеми інтеграції Україниу світовий економічний простір. -Донецьк, 2007. -

20. Пузанов І.І. Основні характеристики,показники і умови зовнішньої торгівлі України. -К.: 2008. -384с.

21. Пуригіна О.Г. Міжнароднаміграція. — К.: 2007. — 312 с.

22. Рогач О. Міжнародні інвестиції:теорія та практика бізнесу транснаціональних корпорацій. — К.: 2005. — 720 с.

23. Савельєв Є.В. Міжнароднаекономіка. — К.: 2009. — 622 с.

24. Світова економіка. — К.:Либідь, 2007. — 582 с.

25. Світова та європейськаінтеграція. — Миколаїв, 2008. — 340 с.

26. Світова та європейськаінтеграція. — Миколаїв, 2008. -340с.

27. Сушко Л.М. Міжнароднаекономіка. — Х.: 2005. — 216 с.

28. Сушко Л.М. Транснаціональнікорпорації. — Х.: 2007. — 139 с.

29. Шевчук В.О. Міжнароднаекономіка: теорія, практика. — К.: 2008. — 663 с.

30. Богомолов О.Т. Мировая экономикав век глобализации. — М.: 2007. — 359 с.

31. Гордеев В.В. Мировая экономикаи проблемы глобализации. — М.: 2008. — 407 с.

32. Гуревичев М.М. Введение в мировуюрыночную экономику. -Харьков, 2006. -528с.

33. Ивахнюк И.В. Международная трудоваямиграция. — М.: 2005. — 286 с.

34. Киреев А.П. Международная экономика.В 2-х частях. — М.: 1997, 1999

35. Клияненко Б.Т. и др. Международнаяэкономика. — Алчевск, 2004. — 391 с

36. Когентов Э.Г. Геоэкономика. Освоениемирового экономического пространства. -М.: Норма, 2006. -528с.

37. Колесов В.П., Кулаков М.В. Международнаяэкономика — М.: 2009. — 474 с.

38. Ломакин В.К. Мировая экономика.- М.: 2008. — 671 с.

39. Макогон Ю.В., Громенкова С.В.и др. Международная экономическая деятельность Украины. — Донецк, 2009. — 570 с.

40. Макогон Ю.В., Дергачева В.В. идр. Глобализация и экономическое развитие: национальный аспект. — Донецк, 2006. — 260 с.

41. Макогон Ю.В., ХристмановськийВ.В. Международная экономика. -Донецк, 2008. -146с.

42. Международная интеграция. Подред.О.Б. Чернеги. — Донецк, 2009. — 350 с.

43. Международная экономика. — Донецк,2006. — 258 с.

44. Международная экономика. Под ред.проф. В.П. Колесова. — М.: 2004. — 473 с.

45. Международная экономическая интеграция.Под ред.Н. Н. Ливенцева. — М.: 2006. — 430 с.

46. Международные стратегии экономическогоразвития. Под. ред. Ю.В. Макогона. — Донец, 2008. — 448 с.

47. Международные экономические отношения.Под ред.В.Е. Рыбалкина. — М.: 2007. — 591 с.

48. Международные экономические отношения.Под ред.Н. Н. Ливенцева. — М.: 2008. — 656 с.

49. Миклашевская Н.А., Холопов А.В.Международная экономика. — М.: 2004. — 352 с.

50. Мировая экономика и внешнеэкономическаядеятельность.Под ред.М.И. Плотницкого, Г.В. Турбан. -Минск, 2006. -664с

51. Мировая экономика и международныеэкономические отношения. — Минск, 2008. — 654 с.

52. Мировая экономика и международныеэкономические отношения. Под ред.Р.И. Хасбулатова. В 2-х частях. — М.: 2006.

53. Мировая экономика и международныйбизнес. Под ред. В.В. Полякова и Р.К. Щенина. -М.: 2006. -656с

54. Миронов В.С., Дубницкий В.И. Международнаяэкономическая деятельность Украины. — Донецк, 2009. — 426 с.

55. Мовсесян А.Г. Международные валютно-кредитныеотношения. — М.: 2005. — 311 с.

56. Национальная экономика. Под. ред.П.В. Савченко. -М.: 2006. -813с.

57. Овчинников Т.П. Международнаяэкономика. — Спб, 1998. — 620 с.

58. Основы торговой политики и правилаВТО. — М.: 2006. — 448 с.

59. Реунтов В.Е., Горда А.С.Международная инвестиционная деятельность. — Симферополь, 2008. -336с.

60. Стрыгин А.В. Мировая экономика.- М.: 2004. — 510 с.

61. Трухачев В. И.и др. Международнаяторговля. -М.: 2008-416с

62. Фейгин Г.Ф. Национальныеэкономики в эпох глобализации. -СПб, 2008. -200с.

63. Фигурнова Н.П. Международная экономика.- М.: 2005. — 508 с.

64. Цыпин И.С., Веснин В.Р. Мироваяэкономика. — М.: 2005. — 248 с.

65. Шибаева Н.В. Международнаяэкономика. — Харьков, 2007. -176с

66. Шишкин А.Ф. и др. Мировая экономика.- М.: 2008. — 601с.

67. Экономика Европейского союза.-М.: 2003. -399с.

68. Экономика европейской интеграции.-Донецк, 2006. -160с.

69. Яблокова С.А. Мировая экономика.- М.: 2005. — 156 с.