Реферат: Україно-польські відносини
План
Вступ
Розділ 1. Польська етнічна група на Україні —громадсько-культурне життя
1.1 Становище польської етнічної частини в період радянської влади
1.2 Відродження національно-культурного життя української полонії в незалежній Україні
Розділ 2. Громадсько-політичне та культурне життя української діаспори в Польщі
Розділ 3. Діалог україно-польської культури: взаємовпливи та взаємозбагачення
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Середактуальних проблем українознавстваважливемісцезаймаютьпитаннявзаєминукраїнцівізсвоїмиблизькимисусідами, зокремазполяками, етногенезідоляякихнетількиподібні, алейдоситьтіснопереплітаютьсязбільшяктисячолітньоюісторієюУкраїни. На українських етнічних землях, особливо на східному й західному міждержавному порубіжжі Польщі та України, з давніх часів проживали дисперсно, а подекуди й компактно численні анклави поляків. Вони й сьогодні є вагомою складовою частиною українського громадянства, носіями польської культури і духовності, будівничими добросусідських і партнерських відносин між Україною і Польщею. Україна належить до шести держав світу, в яких польська діаспора (полонія) складає найбільшу етнічну громаду. За переписом 2001 р. в Україні проживає понад 144,1 тис. поляків, або 0,3% до всіх жителів нашої держави [23]. За неповними даними польської офіційної статистики, на теренах Польщі мешкає 150 – 250 тис. українців, а за відомостями Об'єднання українців Польщі – 350 – 500 тис. українців [13, 21].
Проблема українсько-польських зв'язків у галузі культури як найбільш результативної та масової форми спілкування завжди викликала інтерес дослідників. Саме через культурний діалог відбувається пізнання, національне усвідомлення, взаємозбагачення та взаємопроникнення культур. Це чи не в найбільшій мірі відноситься до культур України та Польщі, про що свідчить багатовікова спільна історія цих країн. Проголошення незалежності України та перемога демократичних сил у Польщі, встановлення між державами відносин на рівні стратегічного партнерства стали поштовхом для історичного висвітлення різноманітних аспектів у стосунках двох країн на основі їх комплексного вивчення та аналізу на тлі оновленої Європи.
Аналіз українсько-польських відносин є необхідним для визначення основних закономірностей у взаємозв'язках між двома народами і має сприяти усуненню перешкод на шляху наших суспільств до рівноправного членства в європейській співдружності. Дослідження особливостей українсько-польських контактів у галузі культури також зумовлено відсутністю ґрунтовних теоретичних праць, присвячених досвіду двосторонніх зв'язків між цими країнами у період радянської влади, визнання та становлення України як незалежної держави на міжнародній арені.
Суперечливою, а інколи й трагічною та багато в чому подібною виявилася доля поляків і українців у XX ст. Обом народам вдалося розірвати імперські пута російського царизму й австро-угорського цісаризму, відродити свою державність, вистояти під пресом сталінського тоталітаризму й гітлерівського нацизму, пройти через суворі випробовування польсько-українського протистояння в роки Другої світової війни й повоєнних лихоліть, подолати аморальну спадщину брежнєвського авторитаризму, стати на шлях демократії і розбудови рівноправних міждержавних відносин і партнерства на порозі третього тисячоліття.
Дослідження розвитку і перспектив українсько-польських відносин на міждержавному та міжетнічному рівнях належить до чільних завдань українознавства, позаяк від того, наскільки комфортно й захищено почуваються поляки в Україні, а українці в Польщі, якою мірою задовольняються їх національно-культурні й духовні потреби, як забезпечуються їхні громадські й національні права, залежать взаємини обох держав.
Проблема українсько-польських зв'язків у галузі культури як найбільш результативної та масової форми спілкування завжди викликала інтерес дослідників. Саме через культурний діалог відбувається пізнання, національне усвідомлення, взаємозбагачення та взаємопроникнення культур. Це чи не в найбільшій мірі відноситься до культур України та Польщі, про що свідчить багатовікова спільна історія цих країн. Важливість дослідження випливає з процесів формування у 1991-1999 рр. нової європейської системи міжнародних відносин, суттєвим елементом якої є стосунки в галузі культури. Проголошення незалежності України та перемога демократичних сил у Польщі, встановлення між державами відносин на рівні стратегічного партнерства стали поштовхом для історичного висвітлення різноманітних аспектів у стосунках двох країн на основі їх комплексного вивчення та аналізу на тлі оновленої Європи.
Аналіз українсько-польських відносин є необхідним для визначення основних закономірностей у взаємозв'язках між двома народами і має сприяти усуненню перешкод на шляху наших суспільств до рівноправного членства в європейській співдружності. Дослідження особливостей українсько-польських контактів у галузі культури також зумовлено відсутністю ґрунтовних теоретичних праць, присвячених досвіду двосторонніх зв'язків між цими країнами у період визнання та становлення України як незалежної держави на міжнародній арені.
Актуальність поставленої проблеми зростає ще й тому, що в процесі реалізації партнерської програми «До порозуміння і єднання», схваленої главами обох держав, дуже важливо подолати стереотипи минулого, критично осмислити його повчальні уроки, скинути тягар взаємного недовір'я, звинувачень, симптоми підозри й ворожнечі. Не слід закривати очі на те, що й сьогодні в Польщі й в Україні, а ще більше за їх межами, є певні сили, котрі продовжують роздмухувати українсько-польське протистояння, намагаються законсервувати старі образи і кривди, затьмарити наші стосунки.
Об’єктом роботи є двосторонні українсько-польські культурні відносини впродовж ХХ століття.
Предметом нашого дослідження є — взаємозв¢язок укаїнської та польської культури, історичні аспекти культурної співпраці протягом ХХ століття, перспективи розвитку взаємин в сфері культури між Україною та Польщею на сучасному етапі, а також сучасні форми і методи співробітництва України та Польщі в галузі культури, пріоритетні напрями діяльності, механізми співпраці, їх практична реалізація, висвітлення потенційних можливостей сторін у контексті політичних та економічних змін.
Мета курсової роботи — полягає в тому, щоб на базі різмоманітних досліджень, документальних актів та науковості (об'єктивності) показати генезис україно-польських культурних зв¢язків впродовж ХХ ст., а також узагальнюючий комплексний аналіз основних форм здійснення українсько-польських зв'язків у галузі культури, вивчення досвіду співробітництва, визначення прогнозованих перспектив щодо підвищення ефективності культурної співпраці між Україною та Польщею в ХХ столітті.
Для досягнення даної мети необхідно розв'язати наступні завдання:
· Дослідити громадсько-політичне та культурне життя української діаспори в Польщі періоду XX століття;
· Проаналізувати діалог україно-польської культури, взаємовпливи та взаємозбагачення цих культур впродовж ХХ ст.
Методологічну основу курсової роботи становлять принципи об'єктивності, діалектики та історизму, які дають можливість вивчення суспільних явищ у динаміці та тісному зв'язку з конкретно-історичними умовами їх розвитку. Відповідно до мети і завдань дослідження широко застосовувалися загальнонаукові (типологізації, систематизації, класифікації) і спеціальні історичні (проблемно-хронологічний, структурно-системний, аналітичний) методи дослідження.
Новизна дослідження полягає у тому, что ми намагалися розглянути досліджувальний період в історії культурної ситуації на Україні та Польщі, взаємини у сфері культури між двома цими державами в поєднанні з політичним, релігійним та суспільним чинниками, які є невід’ємними складовими культурного життя країни і суттєво впливають на розвиток культури.
Хронологічні рамки дослідження окреслені подіями в Україні ХХ ст.
Українські культурологи, історики, етнологи, правознавці, політологи, представники інших наук приділяють багато уваги польській етнічній групі в Україні. Тільки за останнє десятиріччя в Україні й Польщі оприлюднено цілу низку досліджень [17, 10-11] історичних та етнонаціональних аспектів української полонії, демографічних змін у її складі, втрат, яких зазнала польська людність в УРСР в результаті масових репресій, голодоморів, депортацій, насильницької асиміляції. Велику зацікавленість долею своїх одноплемінників в Україні виявляють і польські дослідники [15].
Демократичні процеси в Україні та Польщі сприяли пожвавленню культурно-освітнього та громадсько-політичного життя національних меншин, підтвердженням чого стало створення та функціонування відповідних організацій, діяльність ні майже всі території Польщі та України, де компактно проживають українська та польська національні меншини. Позитивними рисами українсько-польського культурного співробітництва були: прагнення до порозуміння та здійснення спільних проектів культурного будівництва. Спираючись на проведений аналіз, зазначимо, що в 1991-1999 рр. українсько-польське співробітництво в галузі культури гальмувалося недостатнім обсягом фінансування спільних культурних заходів та зволіканням у вирішенні відповідних питань, пов'язаним з виконанням встановлених формальностей. Однією з головних перешкод на шляху до примирення двох народів стала наявність негативних стереотипів та упередженості, подекуди й ворожих настроїв, сформованих на основі конфліктів і драматичних подій у їх спільній історії. Створення нового образу українця подеколи не в змозі перекрити вже утворений.
Спираючись на творчий доробок попередників і деякі нові джерельні свідчення, спробуємо осягнути основні етапи процесу розселення поляків на українських етнічних землях, його специфічні особливості в XX ст., зміни в статусі польської людності, зумовлені політичними та адміністративно-територіальними чинниками, з'ясувати трагічні наслідки для поляків тоталітарних режимів та більшовицьких експериментів, висвітлити діяльність польських національно-культурних товариств з позицій українознавства в умовах незалежної України.
На нашу думку, дозріла необхідність більш послідовно зайнятися проблематикою українсько-польських культурних взаємин і навпаки, проте не як чимсь марґінесовим і другорядним на тлі польсько-українських взаємин, але як першоплановим, принциповим для обох народів питанням. Принциповим тому, бо саме ставлення польської громадськости до українців у Польщі, подібно як ставлення української громадськости до поляків в Україні, а не солодкувато-нудна фразеологія різних теоретиків польсько-українського зближення, є показником реальности цієї ідеї. На прикладі ставлення більшости до меншости можна ствердити, чи існують передумови на те, щоб закласти фундамент зближення, чи може ця ідея передчасна й висить у повітрі як побожне бажання невеликого гурту чесних, проте позбавлених почуття дійсности людей. Усе вказує на те, що закладання цього фундаменту забере ще чимало часу.
Несекрет, щоставленняпольськоїбільшостидоукраїнськоїменшостивбагатодечомузалишаєбажатикращогоінесекрет, щолюдидоброїволіпообохбокахзалізноїзавісиможутьнабагатобільше, ніждосі, зробити, щобцейстанзмінити.
Слідподилятивідвагутадалекозорістьлюдей, якіпісляскладногойболючогопроцесупереоцінкицінностей, зметоюпо-новомуглянутинапитанняпольсько-українськихвзаємин, ключовепитанняСхідньоїЕвропи, протягомдвохостанніхдесятилітьпробувалийпробуютьвестипольсько-українськийдіалог. Не зважаючи на численні голоси про безперспективність цих зусиль І дотеперішні невеликі результати, вони створили важливий прецедент, зробивши перший крок у властивому напрямі. Можливо, ця праця, що без прикрас змальовує складне становище українського населення в післявоєнній Польщі, спонукає людей небайдужих до проблеми нормалізації польсько-українських взаємин, серйозно задуматися над цими справами.
Розділ 1. Польська етнічна група на Україні — громадсько-культурне життя
1.1 Становище польської етнічної частини в період радянської влади
Українські історики, етнологи, правознавці, політологи, представники інших наук приділяють багато уваги польській етнічній групі в Україні. Тільки за останнє десятиріччя в Україні й Польщі оприлюднено цілу низку досліджень [15] історичних та етнонаціональних аспектів української полонії, демографічних змін у її складі, втрат, яких зазнала польська людність в УРСР в результаті масових репресій, голодоморів, депортацій, насильницької асиміляції. Велику зацікавленість долею своїх одноплемінників в Україні виявляють і польські дослідники.
Спираючисьнатворчийдоробокпопередниківідеякіновіджерельнісвідчення, спробуємоосягнутиосновніетапипроцесурозселенняполяківнаукраїнськихетнічнихземлях, йогоспецифічніособливостів XX ст., змінивстатусіпольськоїлюдності, зумовленіполітичнимитаадміністративно-територіальнимичинниками, з'ясуватитрагічнінаслідкидляполяківтоталітарнихрежимівтабільшовицькихекспериментів, висвітлитидіяльністьпольськихнаціонально-культурнихтовариствзпозиційукраїнознавствавумовахнезалежноїУкраїни.
Поворотним у долі українського і польського народів стало XX ст. Обидва народи в 1917 – 1918 рр. відновили свої держави, заклали правові засади для встановлення добросусідських і союзницьких відносин (Варшавська угода Ю.Пілсудського і С.Петлюри в квітні 1920 р.). На жаль, Західно-Українська Народна Республіка була знищена, більшість її земель опинилася в складі Польщі, в результаті збройного втручання Росії перестала існувати УНР, в Україну було експортовано більшовицький режим. З 20-х до кінця 80-х рр. XX ст. у так званій радянській Україні поляки разом з українцями, представниками інших національностей зазнали злетів і падінь, понесли величезні втрати вході масових депортацій, репресій, голодоморів.
Торкнемося докладніше драматичної долі польської меншини в Україні на різних етапах радянського тоталітаризму, демографічних і соціальних змін в її складі, політики влади щодо полонії. Насамперед, зазначимо, що чисельність і статус поляків на різних українських землях і в різний час були далеко неоднаковими. Найбільші анклави поляків залишилися на переданих у 1923 р. Польщі теренах Підляшшя, Холмщини, Галичини й Волині. Тут вони набули статусу титульної нації, а українці механічно стали меншиною. Натомість, у підрадянській Україні за інерцією з УНР, яка заклала засади демократичної національної політики, поляки розглядалися як національна меншина УРСР (Після включення УРСР до складу СРСР і прийняття Конституції СРСР (1924 р.) було запроваджене єдине громадянство в усіх республіках, що давало юридичне право розглядати поляків України і як меншину в СРСР). Варто нагадати, що польське населення схвально поставилось до утворення та унезалежнення УНР, до її Закону про національно-персональну автономію, до створення Міністерства польських справ УНР [8], яке виступало захисником національних прав польської людності, скеровувало розвиток освіти і культури поляків.
Більшовикам вдалося шляхом декларування лицемірних гасел рівноправності націй, їх права на самовизначення долучити частину представників полонії в Росії та Україні до революційних подій на своєму боці, до експорту свого режиму не тільки на Україну, але і в Польщу. З цією метою було створено Польське бюро ЦК РКП(б) на чолі з Ф.Дзержинським і Тимчасовий революційний комітет у Білостоці під орудою Ю.Мархлевського, який у спеціальному Маніфесті закликав поляків взяти «долю у власні руки».
Поразка більшовицьких військ під Варшавою, укладення Ризького договору (1921 р.) на деякий час паралізували плани експорту революції, посилити синдром недовіри Москви до лівих сил у Польщі, внесли суттєві корективи у тактику щодо національних меншин, насамперед поляків. Польська меншина в УРСР, яка за даними перепису населення 1926 р., тобто після завершення репатріації 1921 – 1925 рр., нараховувала 476,4 тис. чол. [3], відчула на собі ворожість радянсько-польських відносин. Тогочасна преса, радіо були переповнені анти-польською інформацією, звинуваченнями Польщі в підготовці збройної інтервенції проти СРСР, планах відірвати від нього Україну, в реакційній внутрішній політиці.
ЗривпроектівбільшовиківщодоперенесенняпролетарськоїреволюціївПольщузмусивкерівництвоМосквивдатисядобільшвитонченоїтактикиізосередитисьнастворенніосередкупольськоїсоціалістичноїдержавивмежахУРСРшляхомформуванняПольськогоадміністративно-територіальногорайонунеподаліквідзахідногокордонузПольщею. За задумом сталінських архітекторів, цей район мав стати прообразом майбутньої червоної Польщі – Польською республікою рад в мініатюрі. Враховуючи, що основні осередки компактного проживання поляків були зосереджені на Житомирщині, у 1925 р. Президія ВУЦВК ухвалила створити на базі 107 населених пунктів Новоград-Волинського, Жулинського, Чуднівського і Миропільського районів Польський національний район з центром у селищі Довбиш, яке було перейменоване в Мархлевськ. Після ліквідації округу й утворення областей, Мархлевський район був віднесений до Київської області. На 1933 р. його територія складала 856,4 кв. км., на якій проживало 54,3 тис. чол. [28, 18]. Метою створення цього району було дедалі активніше залучення польського населення до соціалістичного будівництва, його «радянизації», проведення комуністичної пропаганди, доведення переваг радянської системи, компроментації «буржуазної Польщі».
Створення польських адміністративно-територіальних одиниць, у т.ч. 170 сільських рад, за умов демократичної системи, могло б закласти цивілізовані основи задоволення національних і культурних потреб поляків в Україні, однак тоталітарний режим переслідував зовсім інші, політико-ідеологічні та партійно-класові цілі. До того ж розбудова цих одиниць співпала за часом із політикою «нового курсу» Й.Сталіна, який передбачав остаточну ліквідацію так званих експлуататорських класів, приватної власності й одноосібного господарства, форсовану індустріалізацію, суцільну колективізацію села, здійснення культурної революції. Це стало викликом для розгортання масових репресій, в т.ч. і проти польської людності. Репресії більшовики започаткували ще в ході утвердження свого режиму. В січні 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило секретний циркуляр, яким ставилося завдання виявляти в середовищі поляків і викривати діяльність будь-яких «контрреволюційних елементів на місцях». Поляки, як і українці, зазнали насилля в процесі конфіскації та націоналізації землі, майна, реквізиції хліба, вилучення коштовностей з костьолів, під час арештів, депортацій і виселень. Жертвами репресій стали тисячі поляків, які звинувачувались у повстанському русі проти більшовиків, у поході військ Ю.Пілсудського на Київ, у співпраці з петлюрівцями й «білополяками», у диверсійній, шкідницькій і шпигунській діяльності на користь Польщі. Приводом для недовір'я, підозри, переслідувань, ув'язнень і розстрілів найчастіше використовувались «зв'язки» з «Польською військовою організацією» (ПОВ).
Втрати, яких зазнали поляки вході голодоморів 1921 – 22, 1932 – 33 рр., сягають 100 тис. чол. Загалом, за період 1921 – 1939 рр. чисельність польської меншини в Україні зменшилась більше, як на 200 тис. осіб, про що засвідчив перепис населення 1939 р. Поляків і німців сталінський режим відніс до «шкідницьких націй», що було рівнозначним етногеноциду. Отже, реальні кроки влади щодо розвитку польського шкільництва, преси й видавничої справи, заснування польських установ науки і культури, створення національних сільрад і районів, які відповідали політиці так званої «коренізації» 20-х – початку 30-х рр., вступали в пряму суперечність з карально-репресивною системою одноособової влади Сталіна.
Свідченнямтого, щостворенняпольськогоадміністративно-територіальногорайону, якіпольськихсільрад, небулозумовленепотребамипольськогонаселення, щоцебувтактичнийманевр, ширма, заякоюприховувалисьсправжніцілітоталітарногорежиму, єйогоскасуванняужовтні 1935 р. через «економічнуслабкість» і «незручністьобслуговуванняМТСколгоспів». Цим рішенням, яке випливало з нової стратегії національної політики ВКП(б), її курсу на формування нової спільності – радянського народу, було покладено початок ліквідації й інших національних утворень, наступу на польську освіту і культуру. Було закрито Польський інститут суспільного виховання в Києві, Інститут польської пролетарської культури, Центральну державну польську бібліотеку, видавництво «Трибуна»,
Польський драматичний театр та інші установи. Шляхом погромів і репресій щодо вчителів польських шкіл відбувалась ліквідація польського шкільництва. У 1938 р. кількість польських шкіл зменшилася в дев'ять разів і становила 50.
Перехідбільшовиківвідзаохочуваннянаціонально-культурноговідродженняпольськоїменшинидойогозгортання, донищенняпам'ятоккультури, закриттяпольськихзакладівосвітисвідчив, щополітика «коренізації» булалишетактичнимкрокомдляпослабленняопоруйзалученнянаціональнихменшиннабікрадянськоївлади, атимчасовапідтримкапольськоїмовийкультурималакон'юнктурнийхарактер, служилаінструментомзміцненняпозиційправлячогорежиму, ідеологізаціїсуспільногожиття, формування «новихполяків». Україна виявилася своєрідним полігоном, на якому сталінське керівництво випробовувало й відточувало методи насадження тоталітарного режиму в усіх сферах суспільного розвитку, включаючи й міжнаціональні відносини.
Не менш драматичною сторінкою долі української полонії, як і всього українського суспільства, стала Друга світова війна. На підставі таємних протоколів пакту Ріббентропа-Молотова Гітлер і Сталін фактично здійснили четвертий поділ Польщі. Однак, вступ Червоної армії у вересні 1939 р. на терени Західної України мав і інший – етнічний вимір, оскільки відкривав реальний шанс зреалізувати історичну мрію західних і східних українців, підтвердити Акт злуки 1919 р. й відновити соборність всієї України як одного з домінуючих чинників консолідації української нації і боротьби за її суверенітет. Клопотання Народних Зборів Західної України про її включення до складу СРСР та УРСР (За планами радянського керівництва на теренах переважно з польським населенням передбачалося проголосити Польську союзну радянську республіку з наступним її входженням до СРСР), їх відповідні законодавчі акти за міжнародними правовими нормами закріпили входження західноукраїнських земель до УРСР і внесли істотні корективи щодо статусу поляків і українців цього регіону. На його жителів поширювалося радянське громадянство, українці вливалися до складу титульної нації, республіки, а поляки, втрачаючи статус панівної нації приєднувалися відповідно до своїх одноплемінників в Україні, які були національною меншиною. Зміна громадянського стану, різне ставлення до акту приєднання території, яку поляки зазвичай розглядали як «східні креси» Польщі, загострило давні суперечності. При цьому слід мати на увазі, що в середовищі як українців, так і поляків ставлення до воєнної акції СРСР було полярно різним: від повного засудження й спротиву – до схвалення і готовності співробітничати з новим режимом.
Польське населення на включених до УРСР землях становило до 2,5 млн. чол., включаючи й тисячі біженців з окупованої гітлерівцями території, інтернованих вояків і офіцерів польської армії. Радянські органи влади, спецслужби, реалізуючи програму «радянизації» краю, розгорнули акцію «очищення міст і сіл від ворожих елементів», яка, поряд з українцями, торкнулася тисяч польських поміщиків, заможних селян, ксьондзів, державних чиновників.
Занеповнимиданими, до 1 січня 1941 р. 320 тис. поляківбулидепортовані, 90 тис. членівродинпольськихосадниківбуливиселенідоКоміАРСР, Іркутську, СвердповськутавіншіобластіРСФРР, 140,5 тис. польськихофіцерівбулорозстріляно. Репресивні заходи сталінського режиму призвели до наростання антирадянського руху спротиву, створення польського підпілля, але його провідники не зуміли скоординувати, тим більше об'єднати свої дії з українським підпіллям. Водночас поляки з обуренням сприймали повідомлення про звірства гітлерівців на окупованих ними землях, що закладало основу для антигітлерівської боротьби, яка набула організованого характеру після нападу Німеччини на СРСР і окупації українських земель.
Усуспільнійсвідомостічастиниполяківіукраїнцівутверджувалосярозуміннятого, щополітикаобохдиктаторів – ГітлераіСталіна – антинародна, людиноненависницька, щовонаворожаобомнаціям. Чимало поляків України брали активну участь у всіх формах спротиву гітлерівцям: у збройних силах СРСР, у загонах червоних партизан, антигітлерівському підпіллі. Разом з українцями, росіянами, білорусами, представниками інших національностей, поляки героїчно захищали Брест, Київ, Одесу, Севастополь, самовіддано билися під Сталінградом і Москвою, Курськом і Харковом, зробили вагомий внесок у звільнення України, Білорусі, Молдови, Польщі, інших країн, у розгром гітлерівської Німеччини.
Десятки тисяч вихідців з українських земель влилися до польських військових формувань в СРСР, зокрема Гвардії Людової, реформованої згодом в Армію Людову, долучилися до діяльності Союзу польських патріотів, Польського ревкому, Польського комітету національного визволення. Значна частина поляків з Холмщини і Підляшшя, Галичини й Волині стали вояками Армії Крайової, яка розгортала свої дії під керівництвом Польського еміграційного уряду в Лондоні.
Виникає питання, чому не вдалося об'єднати зусилля польських і українських патріотів, скоординувати дії Армії Крайової та Української повстанської армії (УПА)? Головною причиною було різне бачення приналежності західноукраїнських земель, їх майбутнього. АК, відстоюючи ідею відновлення Польщі в кордонах до вересня 1939 р., була зорієнтована на боротьбу не стільки проти Німеччини, скільки проти «зазіхань» СРСР на «східні креси» і перетворення Польщі в його сателіта. Натомість, прихильники українського самостійницького руху, вояки УПА, які боролися проти радянського і гітлерівського режимів, були змушені протидіяти спробам поляків відірвати західні області від України. На цьому ґрунті розпалювався польсько-український конфлікт, який у 1943 р. набув збройного характеру і призвів до численних жертв з обох сторін [9]. Протистоянням польського і українського визвольних рухів дуже вміло скористалися німецькі і радянські спецслужби, виступивши третьою силою з метою не допустити їх об'єднання. З цих причин не вдалося скоординувати дії польських і українських партизанських загонів. Інспірований третьою силою, польсько-український конфлікт набув міжетнічного характеру і досяг найбільшої гостроти на Волині, де протягом 1943 – 44 рр. зафіксовано близько 150 збройних сутичок між загонами АК і УПА. За розрахунками польського історика Р.Тожецького, поляки втратили у цих сутичках від 80 до 100 тис. чол., але, на думку В.Сергійчука [27], ці дані суттєво перебільшені.
За роки війни чисельність населення УРСР зменшилася на 14 млн. чол., тобто на 35%. Цілком ймовірно, що не менший відсоток втрат зазнала польська людність в Україні. Наполовину скоротилася чисельність поляків і в західних областях республіки. На серпень 1944 р. їх орієнтовна чисельність у цьому регіоні становила 1182,1 тис. осіб. У серпні 1944 р. президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ про надання амністії польським громадянам, засудженим на території СРСР, які перебували на засланні, у спецпоселеннях, таборах і в'язницях. Більшість амністованих поляків після відповідної фільтрації було централізовано і за рознарядкою розселено на теренах Полтавської, Сумської, Харківської, Херсонської, Кіровоградської, Запорізької, Чернігівської та ін. областей для роботи в харчовій, м'ясомолочній промисловості, в радгоспах і колгоспах. Загальна чисельність їх була визначена в обсязі 29700 чол.[25] Частині з них, за викликом родичів, надавався дозвіл переїхати до Польщі. Подальше зменшення кількості поляків в Україні було пов'язане з репатріацією, а ще більше – із так званим добровільним обміном населення між УРСР і Польщею на підставі Люблінської угоди, укладеної у вересні 1944 р. В ході її реалізації, терміни якої кілька разів переносилися, з Польщі до України було переселено 482,8 тис. українців. Водночас до Польщі виїхали понад 828,5 тис. поляків і євреїв, які мали польське громадянство до 1939 р. Відтік польського населення зумовлювався не стільки його прагненням возз'єднатися зі своїми одноплемінниками, скільки намаганням уникнути репресій і соціалістичних експериментів, пов'язаних зі сталінським режимом. Він тривав і в наступні десятиріччя, але не мав масового характеру.
Не менш важкими для поляків і українців стали повоєнні лихоліття. Та частина поляків, яка залишилася в Україні, активно долучалася до ліквідації руїни, заподіяної гітлерівцями, відбудови промисловості, сільського господарства, установ освіти й культури. У 1946-47 рр. Україну охопив масовий голод, який посилився новим спалахом сталінського свавілля і терору, спрямованого, в першу чергу, проти українського національно-визвольного руху, підпілля ОУН і УПА, найбільш свідомої частини української інтелігенції. Агонія сталінізму не обминула й українську полонію.
Як відгомін сталінського терору проти українського руху, можна розглядати цинічну операцію «Вісла», що полягала в насильницькому виселенні 150 тис. українців з їх традиційно етнічної території південно-східної Польщі на її північно-західні землі, повернуті від Німеччини (Ольштин, Щецін, Вроцпав, Гданськ). Вершиною цинізму комуністичного режиму в Польщі стало створення для «підозрілих українців» табору на території Освенціма у Явожно, де було ув'язнено майже 4 тис. українців, 150 тис. вбито [11].
СмертьСталіна, намаганняйогонаступниківнадати «царствутерору» деяких «привабливих» рис, реабілітуватичастинужертв, дещорозрядитиміжнароднунапруженістьсприялипроведеннюрядуреформ, якіпов'язувалисязпевноюлібералізацієюсуспільстваідісталиназву «хрущовськоївідлиги». Спроби десталінізації суспільства, критика «культу особи» Сталіна були схвально зустрінуті більшістю громадян України, в тому числі й польською людністю, адже серед реабілітованих були й сотні поляків. Архівно-слідчі справи реабілітованих поляків по Києву і Київщині, які зберігаються в 263 фонді ЦДАГО України, засвідчують, що перегляд судових і позасудових вироків носив вибірковий характер і стосувався переважно осіб, покараних за сфабрикованими звинуваченнями або за порівняно незначні провини. Так, у 1955 р. було скасовано вирок щодо Станіслава Яворського, який проходив по груповій справі ксьондзів і активу костьолу (всього 19 чол.), арештованих у 1938 р. за «контрреволюційну діяльність» у селищі Іванків на Київщині, що виявилась у підтримці тутешнього ксьондза Сігізмунда Зіха, котрий, мовляв, проповідував «національну гордість і любов до польської нації», «застерігав молодь від вступу в комсомол», а потім нелегально виїхав до Польщі. С.Яворський як голова костьольної ради, а також всі «учасники групи» були засуджені до вищої міри покарання і розстріляні як «члени польської терористичної організації». І тільки через 27 років усі засуджені були визнані Верховним судом СРСР невинними.
Після політичної реабілітації С.Косіора – колишнього генерального секретаря ЦК КП(б)У, поляка за національністю, розстріляного за звинуваченням у причетності до Польської військової організації, було вибірково переглянуто ряд справ ПОВ, зокрема І.Юрловського, І.Журавського, О.Петровського, С.Вольського, М.Шиманського, П.Лубківського та ін., яким інкримінувалися «зв'язок з білополяками», «петлюрівцями», підготовка «збройного антирадянського повстання», – військовий трибунал Київського військового округу у квітні 1956 р. реабілітував усіх розстріляних.
Реабілітаціяполяків, репресованихзазвинуваченнямуконтрреволюційнійдіяльності, антирадянщині, націоналізмімаластатиоднимізчинниківполіпшеннярадянсько-польськихвідносин, особливовумовах, коливсамійПНРнароставопіртоталітаризму. Вона справила позитивний вплив на моральну та психологічну атмосферу в країні, на настрої поляків. Однак, у багатьох з них викликало занепокоєння те, що поза увагою органів реабілітації лишилися найбільш «гучні» справи учасників польського опозиційного руху, а це посилювало такі нові форми спротиву, як дисидентство, колективні петиції, звернення до світової громадськості.
У суспільній свідомості наростало обурення фарисейством і подвійними стандартами у застосуванні так званих «ленінських принципів національної політики». З одного боку, говорилося про братерство і рівність, задоволення потреб різних націй і народностей, аз іншого-тривала русифікація, звужувалася сфера застосування української мови, закривалися школи з польською мовою навчання. Якщо в 1950 – 51 рр. було 6 польських шкіл, то на 1959 – 60 навчальний рік їх залишилося 3 із загальним числом учнів до однієї тисячі. Пишне святкування 300-річчя Переяславської ради і так званого «возз'єднання» України з Росією негативно оцінювалося польською громадою, оскільки реанімувалася шовіністична концепція російської історіографії, за якою Польща поставала як одвічний ворог України.
Не залишилися поза увагою поляків і українців революційні події осені 1956 р. в Угорщині та їх відгомін у Польщі, спорудження берлінської стіни. Поляк Г.Вельчинський (студент геологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка) відверто заявив про незгоду із застосуванням радянських танків, пограбуванням Польщі. За ці висловлювання його було виключено з університету і вислано з СРСР.
Особливоболячереагувалиукраїнськіполякинапосиленнявойовничогоатеїзмуінаступнаримо-католицькуцеркву, зняттяїїгромадзреєстрації. Якщо в 1949 р. в УРСР нараховувалося 225 громад РКЦ, у 1953 – 168, то в 1964 – 117, тобто їх кількість зменшилася майже вдвічі. Радянські спецслужби намагалися розколоти римо-католицьке духовенство, перешкодити будь-яким його контактам з Ватиканом, інспірувало рух за так зване «старокатолицтво» за створення «Братства католиків СРСР».
На кінець 1950-х рр. більш-менш стабілізувалися чисельність і розселення польської людності. За переписом 1959 р., в УРСР проживало понад 363,2 тис. поляків, які за чисельністю належали до найбільших етнічних груп (0,9%) після українців, росіян і євреїв. Найбільшу питому вагу займали поляки серед населення Житомирської (6,4%), Хмельницької (4,3%), Львівської (2,8%), Тернопільської (2,2%), Волинської та Івано-Франківської (1%) областей [35]. Партійно-радянське керівництво свідомо форсувало міжреспубліканські міграційні процеси, обґрунтовуючи їх економічними потребами, функціонуванням "єдиного народногосподарського комплексу". Русифікаторським устремлінням центру сприяли прискорений розвиток промислових центрів Донбасу, Придніпров'я і Півдня України, урбанізаційні процеси, збільшення чисельності міст, стимулювання міжнаціональних шлюбів, освітня політика. Це відбилося і на структурі польської меншини. Якщо за згаданим переписом 1959 р. 45% поляків проживали у містах, а 55% у сільській місцевості, то протягом наступного двадцятиріччя ситуація змінилася до навпаки: у 1975 р. 63% поляків були жителями міст і лише 37% – сіл [35], тобто майже дві третини польської людності опинилися в поросійщеній системі координат: управління, освіти, культури, засобів масової інформації. Численні групи поляків, мешкаючи у Донецькій, Дніпропетровській, Ворошиловградській, Одеській та ін. областях, були позбавлені реального права навчати дітей рідною мовою, втрачали ознаки ідентичності. Багато полячок, як і українок, одружившись із росіянами чи представниками інших національностей, здебільшого втрачали або істотно знижували власну етнічну ідентичність.
Національна політика доби «брежнєвщини» фактично не тільки «не помічала» національних меншин, ігнорувала їх проблеми, не дбала про задоволення їх культурно-національних і духовних потреб, але й дуже «сором'язливо» згадувала про українців. Принагідне зауважимо, що у засобах масової інформації, в публічних виступах керівників республіки, замість словосполучення «український народ» вживався розпливчастий термін «народ України». Асиміляторська політика Москви, курс на формування нової спільноти – «радянського народу» супроводжувалися подальшим скороченням не тільки польської меншини, але й українців. З 1959 по 1989 р. чисельність поляків зменшилась на 40% і становила 219,1 тис. [23, 14], а відсоток українців у етнічному просторі УРСР скоротився з 76,8% до 72%, натомість зростала питома вага росіян.
Однимзтрагічнихнаслідківширокомасштабноїполітикирусифікаціїукраїнцівіполяківбулоослабленняїхнаціональноїсвідомостітаідентичності. Будь-які вияви національного патріотизму, етнічної самобутності оголошувалися виявом «буржуазного націоналізму», що підпадало під статтю Карного кодексу як «антирадянська пропаганда». Полякам, як і іншим неросійським етнічним групам, нав'язувалася міфологема про російську мову як «другу рідну». Хоч поляки, як один з найдавніших європейських етносів, завжди відзначалися високим рівнем національної самосвідомості, в тоталітарних умовах не зуміли вистояти перед натиском зросійщення. Якщо вірити радянським переписам населення, у повоєнні десятиріччя, особливо в роки «брежнєвщини», відсоток поляків, які називали польську мову рідною, поступово зменшувався. Уже в 1959 р. він склав 18,7%, в 1970 р. – 14,9%, у 1989 р. – 12,3%. Варто наголосити, що паралельно зростала чисельність поляків, які другою рідною мовою називали як російську, так і українську мови, причому поляки, на відміну від деяких інших етнічних груп (євреї, німці, угорці, болгари), надавали перевагу саме українській мові. У 1959 р. 68,3% поляків України назвали рідною мовою українську, а 12,3% російську. В 1970 р. відповідно 68,4% та 16%. За переписом 1989 р. для 66,6% поляків рідною залишалася українська, а для 20% російська. Ще вищий відсоток осіб польської національності, які визнавали українську мову рідною в областях їх традиційного проживання, зокрема в Житомирській 89,9% та у Хмельницькій – 81,9% [23, 20, 78].
Можна допустити, що збільшення відсотку поляків, які ідентифікували свою рідну мову з українською, було свідченням того, що поляки, як давні жителі України, краще адаптувалися до умов українського суспільства ще того періоду, коли українська мова була домінуючою. Цілком очевидно, що цей факт відбивав історичну настороженість польської людності до великоросійського гегемонізму й шовінізму, яка склалася ще з часів поділів Польщі, протиборства РПЦ і РКЦ.
За умов авторитаризму, попри утиски і переслідування, громади римо-католицької церкви залишалися мало не єдиним острівцем збереження духовних і національно-культурних традицій польської етнічної групи в Україні. Компартійні і державні органи, спецслужби вели справжню війну з духівництвом і віруючими РКЦ, звинувачуючи їх у зв'язках з Ватиканом та зарубіжними центрами католицизму, в буржуазно-клерикальній пропаганді. Все це призвело до скорочення кількості римо-католицьких громад з 117 у 1964 р. до 71 в 1984 р. Адміністративне зняття громад з реєстрації аж ніяк не означало автоматичного зменшення числа віруючих. Як доносили спецслужби, збільшувалася кількість молодих римо- і греко-католиків. При костьолах і каплицях створювалися товариства «Маріан» («Діти Діви Марії»), гуртки «Ружанців», до яких входили підлітки, котрі вивчали Слово Боже, католицькі обряди, утримувалися від вступу в піонери, комсомол, від атеїстичного громадського життя.
Оскількиполяки, якіукраїнці, виявилисязаручникамимосковськоїполітики "інтернаціоналізації" та «атеїзації» суспільства, домінантноюякоїсталатотальнарусифікаціяіобмеженнянаціональнихправнеросійськихетносів, створювалисьоб'єктивніпередумовидлярозгортанняспільногорухуспротиву «брежнєвщині». Десятки поляків підтримали діяльність українських дисидентів, правозахисників, зокрема Гельсінську правозахисну групу, яка згодом трансформувалася в Спілку, солідаризувалася з рухом за суверенізацію України.
1.2 Відродження національно-культурного життя української полонії в незалежній Україні
Новийетапудоліпольськоїменшини, яківсьогоукраїнськогосуспільства, пов'язанийзгорбачовськоюперебудовою, логічнимпродовженнямякоїсталопроголошеннясуверенітетуівідновленнядержавноїнезалежностіУкраїни. Декларація «Про державний суверенітет України» гарантувала «всім національностям, що проживають на території республіки, право вільного національно-культурного розвитку» [6]. У липні 1991 р. було створено урядовий комітет у справах національностей, а в жовтні Верховна Рада ухвалила Закон про громадянство, який надавав статус громадян усім мешканцям України, незалежно від їх етнічного походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань. Рубіжне значення мав Закон «Про національні меншини України» (1992 р.), який заклав юридичну базу правових гарантій національним меншинам, у т.ч. й полякам.
Без перебільшення можна стверджувати, що з відновленням реальної державності України розпочалось відродження національно-культурного і громадського життя української полонії, яка однозначно підтримала Акт проголошення незалежності України, Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., прагнення корінного етносу побудувати незалежну, демократичну, правову державу. Польська меншина схвально поставилась до позиції її історичної батьківщини в цьому питанні, адже Польща була першою серед зарубіжних держав, яка офіційно визнала Україну. На базі українського відділення Товариства радянсько-польської дружби на рубежі 80 – 90 рр. XX ст. сформувалося культурно-просвітнє товариство поляків України, яке очолив С.Шалацький. У 1990 і 1991 рр. відбулися два конгреси поляків України, які започаткували Спілку поляків України на чолі з С.Костецьким. Невдовзі була заснована Федерація польських товариств України, керівником якої стала Є.Хмельова. З її ініціативи у 1996 р. проходив Сейм поляків України, на якому були визначені перспективні завдання національно-культурного відродження польської громади.
Проблеми української полонії знаходять широке висвітлення на шпальтах польськомовних газет «Дзенік Київський», «Газета Львівська», «Радість віри» (Дрогобич), у спецвипусках радіо та телепередачах. Повнішому задоволенню духовних і національних потреб поляків сприяли закон «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991 р.), урядові заходи щодо демократизації релігійного життя в Україні, ліквідації будь-якої дискримінації діяльності римо-католицької церкви, легалізації Української греко-католицької церкви. Вже на початок 1992 р. були зареєстровані 2600 громад УГКЦ та понад 450 громад РКЦ, число яких майже подвоїлося за минулі роки. Львівська архидієцезія РКЦ одержала статус митрополії, значно збільшилась кількість її громад у центральному регіоні, зокрема в м. Києві, у Житомирській, Вінницькій та Хмельницькій областях. На початок 2000 р. функціонувало понад 800 громад РКЦ, 38 монастирів, 16 місій, 3 братства, 6 духовних навчальних закладів, у т.ч. Український римо-католицький університет, Київський католицький коледж, 420 священнослужителів, понад 440 недільних шкіл, майже 700 костьолів та інших культових споруд, створено римо-католицьке товариство «Полонія»[22, 136-138].
Нині поляки, незважаючи на загальне зменшення їх чисельності, залишаються однією з найбільших в Україні національних меншин, діє 25 загальноукраїнських і регіональних польських товариств. Як уже говорилося, в різних регіонах України проживає понад 144 тис. поляків, що становить 0,3% до всього населення. Понад 65% з них мешкають у традиційних регіонах побутування поляків – у Житомирській, Хмельницькій, Львівській областях та в Києві. 12,9% поляків України вважають рідною мовою польську, 15,6% російську, а 71% українську. Звертає на себе увагу і те, що 99,6 тис. поляків є жителями міст, а 44,4 тис. – сільської місцевості [23, 7, 11, 14, 18, 32].
Катастрофічні наслідки масованої асиміляції, репресій, депортацій дають знати про себе й сьогодні, але вони принаймні частково компенсуються принципово новою політичною, правовою, моральною і духовною атмосферою в незалежній Україні, встановленням рівноправних, добросусідських і партнерських відносин з Республікою Польща.
В Україні функціонує 5 польських шкіл, майже 300 класів, десятки недільних шкіл і факультативних груп, у яких понад 5 тис. дітей і підлітків вивчають польську мову, літературу, історію. В рамках укладених між Україною і Польщею Договору, спільної заяви «До порозуміння і єднання» та Угоди про співробітництво в галузі науки й освіти активізується співпраця культурно-освітніх закладів, взаємообмін фахівцями, духовними і культурними цінностями. Більше 300 випускників шкіл України здобувають вищу освіту в Польщі, окрім того, в Київському і Львівському університетах, Дрогобицькому педуніверситеті створені відділення і групи підготовки викладачів та вчителів польської мови. Лише за останні 5 років видано понад 60 книг, довідників, словників, підручників для польських студентів і учнів. Стали традиційними щорічні фестивалі польської культури в Житомирі, Києві, Львові, фестивалі польського фольклору, функціонують більше сотні аматорських художніх колективів, ансамблів, хорових капел. Великою популярністю користуються польський фольклорний ансамбль «Яскулки» при київському товаристві «Згода» та колектив «Поліські соколи» при «Спілці поляків Житомирщини», а також інші аматорські колективи.
Яскраву сторінку в українсько-польське порозуміння вписала широкомасштабна програма року Польщі в Україні, яким був 2004 рік. Його візитною карткою стала активна участь польського президента А.Кваснєвського в урегулюванні політичної кризи в Україні, викликаної спробою сфальсифікувати президентські вибори. Право українського народу на вільний вибір було підтримано видатною постаттю польського полі-тикуму Л.Валєнсою, багатьма депутатами Сейму, пересічними поляками. Важливе значення для задоволення національно-культурних і соціальних потреб українців у Польщі та поляків в Україні, для інтеграції України в європейські та трансатлантичні структури мав візит президента України В.Ющенка до Польщі у січні 2005 р.
Отже, поляки не тільки найближчі і найдавніші сусіди українців, але й давні жителі українських етнічних земель, насамперед українсько-польського пограниччя. Динаміка українсько-польських відносин за більш як тисячолітню історію сповнена як прикладами тісних зв'язків, співробітництва, взаємодопомоги, так і суперечками, протистояннями, конфліктами і навіть війнами. Всі ці позитивні й негативні явища так або інакше відбивалися на становищі та статусі поляків в Україні та українців у Польщі. Найголовніший урок минулого засвідчує, що причини конфліктів коренилися не в етнічній неприязні і не в генетичній несумісності обох етносів, не в особливостях їх ментальності, а в тому, що ці конфлікти своєчасно не гасилися, що не завжди раціональне брало верх над емоціональним. Домінуючим чинником польсько-українського протистояння був брак толерантності, гіперболізація територіальних претензій, амбіційність і національний егоїзм. Як засвідчують факти, польсько-українське протистояння найчастіше підігрівалося, а то й інспірувалося третіми силами, набувало конфесійного забарвлення.
Велику роль у поглибленні українсько-польського діалогу і співпраці відіграють контакти науковців, зокрема Науково-дослідного інституту українознавства з ученими Ягелонського та інших університетів, обмін науковою продукцією, спільні наукові конференції. На часі активізація роботи польсько-українських наукових груп для дослідження етногенезу українців і поляків, найважливіших періодів нашої спільної історії, вироблення наближених підходів та поглядів на українсько-польські стосунки, подолання стереотипів неприязні та недовір'я. Учені обох держав своїми науковими дискурсами, підручниками і навчальними посібниками покликані сприяти поступовому переходу наших народів від порозуміння до єднання.
Розділ 2. Громадсько-політичне та культурне життя української діаспори в Польщі
Війна 1914-1918 рр., а також перші роки по її закінченні дуже змінили тогочасні польсько-українські стосунки. Якщо, наприклад, у XІX і на початку XX ст. польський та український народи були в подібній політичній ситуації, не мали власної державності і шукали взаємного зближення, то 1918 рік діаметрально змінює цю ситуацію. Між ними доходить навіть до військового конфлікту, який закінчується поразкою українських державотворчих змагань у Східній Галичині. [28, 11-15]
Не вдалася також спроба зближення під час спільного київського походу, що був здійснений на основі Варшавської угоди і мав на меті принести свободу Наддніпрянській Україні. Поразка визвольних змагань українського народу привела до того, що землі, заселені українським народом, ввійшли до складу кількох чужих держав. У відродженій польській державі проти власної волі опинилися 5 мільйонів українських громадян. І мусимо сказати, що уряди ІІ Речі Посполитої не змогли повністю конструктивно розв’язати українську проблему, вдаючись до щонайвище половинчатих заходів і то не завжди послідовно втілюючи їх у життя. Однак у тому нелегкому для української громадськості часі не бракувало особистих прикладів співпраці, що прокладали б містки для польсько-українського зближення. Їх ініціювали обидві сторони. Багато з них вийшло з ініціативи науковців, письменників, художників, священиків, публіцистів, а також конструктивно мислячих політичних діячів. Серед поляків на особливу увагу заслуговують люди пера: Тадеуш Голлендер, Юзеф Лободовський, Констянтій Симонолевич, Анжей Казімєж Яворський, Станіслав Стемповський, Влодзімєж Бочковський, Флександр Бохенський, Єжи Поґоновський, Марцелій Гандельсман, Ярослав Івашкевич, Александр Баумгартен, Вєслав Кунстман, Вітольд Й. Дорошевський, Станіслав Слонський, Віктор Якубовський, Владислав Татаркевич. З українського боку до взаємного зближення дуже доклалися: Богдан Лепкий, Улас Самчук, Євген Маланюк, Роман Смаль-Стоцький, Олександр Лотоцький, Павло Зайцев, Іван Огієнко, Мирон Кордуба, Михайло Рудницький, Іван Кедрин, Степан Тудор, Петро Козланюк, Олександр Гаврилюк. [28, 24]
Поляки згруповувалися головним чином навколо таких видань як: “Dzwіgary“, “Sygnaly“, “Kamena“, “Nurt“, “Mіesіecznіk lіterackі“, “Bіuletyn Polsko-Ukraіnskі“, “Nasza Przyszlosc“, “Droga“, “Bunt Mlodych“, “Sprawy Narodowoscіowe“, “Przeglad Powszechny“, “Wіadomoscі Lіterackіe“, “Glos Prawdy“, “Slowo“,.А українці виступали передусім сторінками таких видань, як: «Літературно-Науковий Вісник“, „Ми“, “Назустріч“, „Вісті“, “Вікна“. [20, 59-61]
Особливу роль на ґрунті польсько-українського зближення з боку польської громадськості відігравав заснований в 1932 р. „Польсько-Український Бюлетень“. Аналіз частин видання дозволяє стверджувати, що як політичні нариси, так і статті присвячені справам культури, були писані з метою переконати польську громадськість у великій цінності інтелектуальної праці українців і в потребі справедливого розв’язання українського питання у польській державі. Арґументами був багатий національний спадок українців, їх великий внесок у культуру і науку, а також традиції співпраці між обома народами. Було опубліковано переклади української поезії, художні репродукції, вміщено біографії особливо заслужених для обидвох народів людей, рецензії видавницького внеску і т.п.
Видання давало можливість вести пропаґанду української справи через самих українців і то в такій формі, яку пересічні публіцисти вважали найсприйнятнішою. На сторінках видання мали можливість публікуватись люди різних професій, політичні погляди котрих були не завжди згідні з інтересами польської держави. Сюди потрапляли навіть статті представників ОУН, які підписувалися псевдонімами. Серед відомих постатей українського політичного і громадського життя на сторінках “Бюлетня“ друкувалися: Степан Баран, Іпполіт Бочковський, Сергій Хруцький, Володимир Дорошенко, Богдан Лепкий, Крижанівський, Павло Ковжун, Іван Кедрин, Володимир Кубійович, Роман Смаль-Стоцький, ген.Павло Шандрук, Петро Васильчук та ін. [20, 67]
Для розширення впливу пропаґованих у „Бюлетні“ ідей 8 червня 1933 р. було створено Польсько-Українське Товариство. Головною статутною метою товариства було вести роботи в напрямку над поглибленням розбудови польсько-українського зближення. Головою було обрано Станіслава Стемповського, а до складу керівництва ввійшли: Яніна Голувкова, Ольґерд Ґурка, Станіслав Й. Папроцький, Мєчислав Свєховський, Генрик Колодзейський, Вінцентій Жимовський, Володимир Бочковський і Генрик Симонолевич. Обрання до складу керівництва Яніни Голувкової, вдови Тадеуша Голувки, свідчило, що організація прагне розвинути ідеї пілсудчиків.
У тридцяті роки в деяких польських католицьких колах теж відбувся поворот у напрямку реальної оцінки української проблеми. Ці проблеми піднімалися на сторінках, друкованого священниками-паллотинами видання “Rodzіna Polska“. В 1933 р. вони повністю присвятили темі літератури, мистецтва та польсько-українських зв’язків одне з чисел видання. В одній з статей Ю.Чарнецький вдало доводив, що поляки не розуміють процесів культурно-політичного визволення, який на Україні вже відбувся, й надалі перебуваючи під враженням романтичної України. Причиною цього, на його думку, була романтична поезія, особливо попередньо згадувана рання українська школа та польські романи, починаючи Сєнкевичем і закінчуючи Юліяном Волошинським, Ярославом Івашкевичем та Едвардом Ліґоцьким. Великий вплив мали також – писав Чарнецький – праці істориків: Міхала Ґрабовського, Кароля Шайнохи, Тадеуша Кожона, Александра Яблоновського та Францішка Равіти-Ґавронського. [34, 31-36]
В міжвоєнному часі робилися також спроби видання компромісних видань. Вони були редаґовані або спільно поляками та українцями, або лише українцями. Серед тих останніх на особливу увагу заслуговував журнал „Рідний край“, що виходив у 1920-1923 роках під редакцією поета і перекладача української поезії польською мовою Сидора Твердохліба. Подібну орієнтацію мав і попередній (у 1919-1920) тижневик “Probіj“ (Новатор). Поляки і українці разом видавали між іншим: нереґулярний часопис „Доля“ (Перемишль 1918-1919), місячник “Львівські вісті“ (Львів 1937-1938), а також видаваний у Варшаві „Українська стражниця“ (1925-1926).
Не переоцінюючи впливу преси на громадські настрої, потрібно визнати, що вона неодноразово пробуджувала, як у польському оточенні, так і в українському, дуже багато емоцій. На початку тридцятих у пресі розгорнулася гостра полеміка навколо роману Генрика Сєнкевича “Вогнем і мечем“, затвердженого міністерством до справ релігії і рекомендованого як обов’язковий твір для вивчення у школі. Осередки української інтеліґенції, а також польські осередки, що працювали в дусі порозуміння, вимагали на сторінках своїх видань відмови від цієї позиції, закидаючи книжці неправдиві судження щодо українського визвольного руху, а через це нагнітання ненависті між польською та українською молоддю. Дуже слушно про це писав на сторінках „Польсько-українського Бюлетеня“ Андрій Крижанівський, а також Василь Кучабський у статті, присвяченій боротьбі українського народу за незалежність. [19, 46-52]
Правда, як правильно підкреслив Фелікс Заґора в полеміці з Крижанівським, не література, а лише брак конструктивних державних кроків з метою розв’язання української проблеми були причиною неприязних тенденцій в українському оточенні щодо Польщі. Однак згадувана попередньо трилогія Сєнкевича вплинула на психіку молодого покоління.
Характеризуючи польську політику міжвоєнного часу належить ствердити, що не могло дійти в тьому часі до нормалізації і перебудови польсько-українських взаємин, хоч у той час теж не бракувало спроб взаємного зближення.
Багато емоцій досьогодні викликає час Другої Світової війни. Співпраця з німецьким окупаційним режимом малої, бо найвище кількавідсоткової частини понад 30 млн. українського народу дуже суттєво вплинула на формування стереотипу українця в очах поляка. Тим часом гітлерівська політика не дуже відрізнялася в ставленні до українців. Не зважаючи ні на що, навіть у ті драматичні часи не бракувало людей, що прагнули взаємного порозуміння та уникнення братовбивчих війн.
Історія перших післявоєнних років надовго поклала край спробам поновити польсько-українські взаємини, значно зміцнюючи і так уже неґативні стереотипи, що виникли в часі війни та окупації. Післявоєнна дійсність означала майже цілковиту залежність взаємних контактів від волі офіційних державно-партійних влад Народної Польщі та Української Радянської Соціалістичної Республіки. Вони могли бути зреалізовані лише під пильним наглядом Москви.
Але, принаймні у справах культури, були намагання щось робити. Особливо міцні, хоч не позбавлені ідеологічного баласту, були літературні зв’язки. На Україні видавалося багато книг класичної польської літератури – переклади творів Словацького, Міцкевича, Тувіма, Юзефа Іґнація Крашевського, Марії Конопніцької, а з найновіших часів, з-посеред інших, Ярослава Івашкевича. Велику популярність мали польські фільми. Великі заслуги на ниві популяризації польської культури мають два письменники – Микола Бажан і Максим Рильський. Останній відомий як найкращий перекладач “Пана Тадеуша“ українською мовою. [19, 53]
В Польщі особливу увагу в популяризації культури і мистецтва України відіграли перекладачі української літератури, історики та літературні критики. На видавничому ґрунті найбільш заслуженими були Любельське Видавництво і Літературне Видавництво у Кракові. Те, чого не можна було зробити в цих роках офіційно на батьківщині, старалося зробити польські та українські еміграційні осередки. Розпочали співпрацю також політики, представники еміґраційних урядів, науковці і діячі мистецтв. Вони згуртувалися навколо, редаґованої Єжи Ґедройцем паризької „Культури“, а також видаваного у Мюнхені місячника “Сучасність“. У діаспорі зустрічались і вели диспути про історичне минуле польські та українські дисиденти. Певний вплив на діяльність української опозиції мала з вісімдесятих років польська „Солідарність“. [34, 12-18]
Нові перспективи перед польським та українським народами відкрив 1991 рік, коли 24 серпня Україна проголосила Акт Незалежності. Оскільки у Польщі глибокі демократичні процеси поєднувалися з відновленням політичної суверенності, обидві держави розпочали вповні самостійно формувати державні взаємини і нічим не обтяжені особисті зв’язки по обидва боки кордону. З великою симпатією на Україні зустріли той факт, що власне Польща першою визнала право українського народу на самостійну державність.
Узагальнюючи оцінку понад тисячолітніх польсько-українських зв’язків, варто згадати, що обидва народи мають великі традиції спільного минулого. Хоч і не бракувало взаємних конфліктів і стирання національної свідомості, що, зрештою, є звичайним явищем в випадку сусідніх народів, однак баґаж взаємного “збагачення“ відверто переважає, хоч сьогодні як поляки, так і українці цього не усвідомлюють. У минулому поляки з жодним народом не мали таких тісних контактів, як з українцями та українською культурою. Думаю, що також і українців значно більше поєднувало і поєднує (хоч з обидвох боків кордону не всі собі це усвідомлюють) із Польщею, ніж із Росією.
Можна тільки шкодувати, що ця спільна спадщина не є досить добре відомою для обидвох народів. Результатом політики режиму останнього півсторіччя є ситуація, коли для поляків культурні досягнення українців є цілком чужими. Дійшло навіть до того, що багато осіб у Польщі навіть не відрізняють українця від росіянина. В багатьох колах усталився термін „рускій“, яким характеризують усіх жителів колишнього Радянського Союзу, а значить так само й росіян, і українців, білорусів, ба навіть мешканців азіатських республік. Багато поляків не відрізняють українську мову від російської. В цій ситуації українців звинувачують у тому, до чого спричинилася Росія, або Радянський Союз. [36, 59-62]
Не набагато краща суспільна свідомість у справах польсько-українських стосунків і в Україні, хоч на загал українці не мають проблем з національною ідентифікацією поляків чи польської культури. Але й тут політика відійшлої в минуле радянської влади довела до ситуації, що суспільство дивиться на обопільні взаємини через призму класових і політичних конфліктів, більше пам’ятаючи кривди, ніж сусідські відносини та особисті приклади співпраці. І надалі актуальні слова відомого українського політика та інтелектуала Івана Кедрина-Рудницького, який після війни жив у еміґрації і який в середині сімдесятих років у виданих на еміґрації спогадах писав: “Багато українців з польської культури запам’ятало собі лише Сєнкевича, що у „Вогнем і мечем“ виступав як шляхтич і пропаґатор ненависті до українців, мало хто з них знає, що він був також автором неперевершених коротких оповідань та повісті “Quo vadіs“, перекладеної на всі цивілізовані мови світу“. [36, 64]
Ці слова в значній мірі відображають ситуацію, що існує в обидвох народів. Покоління поляків та українців повинні працювати над тим, щоб усвідомити спільну культурну спадщину і зв’язки, що століттями поєднували обидва народи. Усвідомлення цього може привести до віднайдення власного місця в єдиній Европі, як для Польщі, так і для України, до усвідомлення глибоких і міцних контактів народів і держав сучасної Европи.
Розділ 3 . Діалог україно-польської культури: взаємовпливи та взаємозбагачення
Питання контактів між польською й українською культурами почало привертати систематичну увагу вже на початку XIX ст., насамперед унаслідок існування „української школи“ в польській романтичній літературі. Проте й досі сучасна наука не просунулась далі нагромадження фактів, вузьких порівняльних студій про окремих письменників, вивчення поодиноких тем і поглядів або спеціалізованих досліджень, наприклад, про роль українського фольклору в польській літературі. Прикметно, що кілька праць Івана Франка, написаних на зламі століть, все ще залишаються тут най ґрунтовнішими [24]. Одним словом, ані українська наука з її великою кількістю і, на жаль, меншою якістю, ані принагідні польські дослідження, хоч і нечисленні, зате значно солідніші, не претендували на всеосяжний аналіз історії й структур цих взаємин.
Постромантичний період, є, без сумніву, найскладнішим для обговорення, оскільки він не лише охоплює різні літературні періоди й рухи, але, крім того, й не зводиться до будь-якої однієї конкретної настанови чи концепції. Радше він визначається плюралізмом, многогранністю. Що ж тоді є спільним знаменником, структурою, які в контексті всієї історії взаємин визначає це саме як період? Аби відповісти на таке запитання, вдамося до метафори: якщо в політичному плані (тобто стосовно позиції Речі Посполитої щодо козаків) польсько-українські відносини нагадують ставлення матері або радше мачухи до її дітей, то в культурному вся історія подібна до шлюбу, котрий, як і більшість шлюбів, оформлено між нерівноцінними партнерами і, як багато шлюбів, приречений на розпад. У першій фазі літературних взаємин, навіть попри значну підірваність такого шлюбу з політичного боку (як це могло уявлятися полякам через „зради“ Хмельницького з ханом, царем і султаном), культурні зв’язки, як свідчить відчуття спільного літературного контексту, все ще залишалися непорушеними. З другого боку, романтизм, внаслідок переваги історичного ракурсу й слов’янофільських ідеалів, мав чіткі „реставраційні“ тенденції й був спробою воскресити колишню „ідеальну єдність“ як у свідомій ідеології і діяльності (Чайковський), так і через символічну та міфологічну творчість (Словацький). Яскравіше це звичайно виражалося в польській літературі, але й для українського письменства подібні настрої також не були чужі. Не хто інший, як Шевченко, писав (у вищезгаданому творі, що в останньому варіанті так і називається „Полякам“):
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами...
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили...
За постромантичного періоду, поглиблюється розуміння культурної і літературної самобутності, окремих історій і традицій та різних доль, але — особливо з польської сторони — це все ще визнається лиш частково, не кажучи про визнання загальне.
Ситуація ускладнюється тією обставиною, що протягом всієї другої половини XIX ст., аж до першої світової війни, культурні й літературні взаємини між двома суспільствами потьмарюються напруженою, часто в’їдливою політичною та ідеологічною полемікою. Невдале повстання 1863 року і подальша антипольська компанія в Росії, яку підтримали деякі українські письменники, також стали важливими факторами. Відтак природним видається бажання, не обтяжуючи себе визначенням основних структур взаємин, просто подавати [3] безліч неосмислених фактів (маніхейська боротьба прогресивних і реакційних сил, де перші прагнуть братніх стосунків, а другі лише сіють ненависть між двома народами, — не структура, навіть не діалектика, а банальність).
Найважливішою рисою цього періоду, мабуть, є те, що польська сторона вперше починає систематично звертатися не лише до українських справ, історії, фольклору, але й до української літератури як такої. Зрозуміло, що в центрі уваги є Шевченко. Ще за життя поета тут проявлялася стурбована реакція на його творчість, але був також і палкий захист [39]. У 1861 році (рік Шевченкової смерті) Леопольд Совінський опублікував дослідження про поезію Шевченка з перекладом „Гайдамаків“ у додатку. Совінський презентує поему, вибачаючись, його чутливість вражена, — але він її публікує. З’явилися гнівні вигуки на початку, а потім почулися і голоси на захист правди й ваги Шевченкового слова, що не скоро вляглися і засвідчили наявність радикальнішої поляризації польських позицій. (Проте, незважаючи на всі полеміки й розбіжності поглядів, саме полякові належить перше монографічне дослідження про Шевченка.) Намітилася також тенденція до зміни форми вираження полемічних пристрастей, — від белетристики до історичних і політичних праць. Власне літературні твори цього періоду за якістю і кількістю поступаються романтичним.
Історичний аспект усе ще домінує, як, скажімо, у прихильних белетризованих нарисах Антонія Ролле або в романі РавітиҐавронського „Na kresach“, але всі ці твори гаснуть перед романом, що й понині втілює (на популярному рівні, певна річ) польську версію польсько-українського минулого, — перед „Ogniem i mieczem“ Сенкевича. Разом із величезною популярністю цей твір також викликав різку полеміку, достоту, як бурю, породжену „Гайдамаками“. Консервативні краківські кола захоплено вітали твір (С.Тарновський бачив у Сенкевичеві рівню Гомеру, Данте і Шекспіру); інші критики, такі як Болеслав Прус чи Іван Франко, який говорив, по суті, за всіх українців, були надзвичайно розчаровані. Тепер немає змоги докладно аналізувати цей твір; можна тільки зауважити, що завдяки майстерному синтезу легенди, пригод та історії роман схоплює етос і свідомість доби, і саме тому він витримує інтелектуальні й ідеологічні претензії, що йому виставляються. Але те, що він водночас посилював шовіністичні тенденції, — поза всякими сумнівами. Треба конче додати тут, що тільки кількома роками перед тим Куліш опублікував свою „Хуторну поезію“ й „Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року“, де вимальовується схожа картина польської „культурної місії“, з одного боку, і темного, анархічного козацького наброду, — з другого. Однак сьогодні його позиції не мають резонансу в українському суспільстві, а їхній вплив не йде в жодне порівняння із впливом на польського читача „Ogniem i mieczem“.
Протягом цього часу українська література, на противагу попередньому періоду, засвідчує зрослу зацікавленість польською сферою. Однією з форм її були переклади. У поезії, наприклад, Павло Грабовський перекладав Асника й Конопницьку, Франко здійснив багато перекладів із Міцкевича (і Асника також), а пізніше Леся Українка переклала й парафразувала Конопницьку. Впливова „Киевская старина“ публікувала (російською мовою) переклади польської прози на українську тему — романи Крашевського, нариси Ролле, „Na kresach“ Равіти-Ґавронського.
Ще визначальнішим для нової фази взаємин був розвиток тісних контактів між окремими письменниками. Звісно, якісь зв’язки існували й раніше, наприклад, між Кулішем і Грабовським, але то були винятки. А тепер контакти стають ширшими й регулярнішими. Велику роль відіграв тут Куліш з його самотнім протистоянням тому, що він називав літературним „гайдамацтвом“, і прагненням на консервативній платформі досягти спільного відчуття мети — об’єднати розрізнені половини в одне вище ціле [3, 8].
Але найчіткіше тенденція до посилення цих контактів виявляється в постаті Івана Франка. Листування й особиста дружба пов’язували його з багатьма визначними польськими письменниками того часу: Ожешковою, Каспровичем, Кшивицьким, Жеромським, Немоєвським та ін. Із багатьма він працював над різними літературними проектами, співробітничав у польській періодиці, брав активну участь у політичному житті Польщі [3]. Франко, який написав також кілька романів і коротших прозових творів польською, був видатним популяризатором польської літератури серед української громади. Його критичні статті та рецензії охоплюють значну частину польської літератури, хоча перевага надавалася „українській школі“. Приділяючи велику увагу добрим польсько-українським взаємозв’язкам, він водночас твердо обстоював українську перспективу, як вона йому бачилася, нехай то буде дослідження старої польської літератури про Хмельниччину, критика поезії Залеського, роману Сенкевича „Ogniem i mieczem“ чи „політичної філософії“ Міцкевича, яким він узагалі захоплювався і якого інтенсивно перекладав. В „Ein Dichter des Verrates“ (1897) він засуджує валленродизм Міцкевича й „прославлення“, як це він бачить, облуди й зради: „Сумні, певно, були часи, коли великий поет ступав на такий фальшивий, облудний шлях, як величання зради, і смутну, мабуть, долю матиме народ, що вважає такого поета за найбільшого свого національного героя без жодних застережень і живить молодь отруйними плодами його духа“.
Це, звісно ж, негайно спричинило полеміку, і навіть ще сьогодні критики говорять про статтю Франка як про „пасквіль“ та „неприємний і злобний напад на польського барда“. Окрім обгрунтованості звинувачення й контраргументу (який передусім полягає в тому, що валленродизм трактується Міцкевичем як трагедія зради, а Валленрод є персонажем, а не самим автором), тут слід пам’ятати про два моменти. Перший — це індивідуальний контекст: переживання Франком подібної роздвоєності під час його політичної боротьби з консервативними польськими колами в Галичині й глибока особиста травма від звинувачення у зраді за зв’язки з поляками, що аналізується в одній із найкращих поем Франка — його так само валленродівському „Похороні“ (1899), і другий, — контекст національний і той факт, що при всіх найкращих сподіваннях польсько-українські стосунки були зовсім не однозначними. Твердити, як це робили радянські критики [3], буцімто конфлікт був лише між „прогресистами“ та „реакціонерами“, незалежно від їхньої національності, і що відповідні табори (наприклад „прогресисти“ обох сторін) цілком поділяли погляди, — просто нерозумно.
Дуже виразним часовим проміжком всього постромантичного періоду є злам століть, епоха польського й українського модернізму, „Młod’ої Polsk’i“ і „Молодої Музи“. Протягом останніх років XIX і перших років XX ст. в Кракові зав’язуються контакти не тільки між окремими письменниками, але й між польськими та українськими літературними колами, а мистецька та ідеологічна спільність їхніх позицій сприяє поглибленню цих контактів. З одного боку, перекладаються Тетмаєр, Каспрович і Пшибишевський (наприклад, В.Щурат переклав програмний „декадентський“ вірш Тетмаєра „Eviva l’arte“), а з другого — настрої і постава цих письменників широко проникають до української поезії. (Однак треба цілком об’єктивно визнати вторинність українських письменників „Молодої Музи“, як і те, що жодному з них не вдалося талантом і майстерністю дорівнятися до представників „Молодої Польщі“.) Найтісніші стосунки зароджуються в цей час між польським поетом і прозаїком Владиславом Орканом і видатним українським письменником Василем Стефаником. У зібранні праць Оркана існують, як показало дослідження Вервеса [2], різноманітні плани й начерки 1896-1899 рр. (жоден із них не реалізований) для творів на українські історичні теми, наприклад, драми про Сагайдачного і роману (»Руїни") про період Хмельницького.
На початку 1900-х років Оркан був найпалкішим прихильником української літератури. Найістотнішим наслідком цього захоплення стала його ключова роль у публікації антології української літератури «Młoda Ukraina» (1902) з власними перекладами і передмова до видання «Antologia współczesnych poetów ukraińskich» (1911). Водночас польська літературна критика тепло сприймала Стефаника.
І саме в польській критичній реакції на Стефаника та його колег — українських письменників — ми знаходимо важливий ключ до основної структури польсько-українських взаємозв’язків цього часу. 1900 року у впливовому варшавському часописі «Wędrowiec» критик Адам Ґжимала-Седлецький в статті «Janosiki» пише про нову хвилю письменників, які творять справжню «literatur’y narodów’у», "їхні імена, — говорить він, — Владислав Оркан, Василь Стефаник, Лепкий, Йозеф Єдлич, Анджей Стопка, Владислав Ярош… Всі вони народилися в Карпатах і всі вони постали із селянських злиднів" [2, 174]. Припускаючи, що Стефаника вписано в цю нову хвилю польської «народної» літератури з тим, щоб надати їй більшого значення і ваги, Вервес ігнорує значно важливіше питання [2, 175].
Адже брак диференціації між польською та українською літературами або ж навпаки — регіональна концепція української, тобто галицької, літератури виявляється тут досить чітко. І не потрібно конче доводити, що це повсюдна ідея в тогочасному польському суспільстві (вона такою не була, але й не був це окремий випадок), щоб проілюструвати існування даної структури мислення. Бо якщо тільки частина (скажімо, «прогресивна») даного суспільства визнає окремішність української літератури, а інша його частина це активні; або пасивно не визнає, то вже відсутність консенсусу визначає певну культурну настанову. Що ж насправді становить частину (в цьому випадку польської) культурної перспективи і тим самим основну структуру даних літературних взаємозв’язків, так це їхня невиразність, остаточна нерозділеність.
Підтвердження цього ми можемо знайти в іншій площині — соціально-політичної ідеології. Бо достоту як регіоналізм був «компромісним» засобом у цьому, так і соціалізм — в питанні соціальної справедливості. Значною мірою польське розуміння української літератури в другій половині XIX ст., — як свідчить позитивна й негативна рецепція Шевченка та «практичне» використання «Кобзаря», а також літературне співробітництво Франка з різними польськими письменниками, — характеризується тим, що ця література окреслювалася її соціальною ідеологією і походженням.
Міжвоєнні роки позначені відчутним спадом літературних контактів, цілком імовірно — через антагонізми, породжені польсько-українською війною і політичною невдоволеністю українців, тепер приєднаних до Польщі. Ні той, ні той уряд не заохочував польських літературних контактів із радянською Україною. Прикметно, наприклад, що в українській поезії в Західній Україні й самій Польщі, попри всю її життєвість, крім Антонича з його ранніми наслідуваннями Вежинського і Тувіма, важко помітити будь-які сліди контакту з дуже розвиненою польською поезією того часу. Набагато більшим було зацікавлення польським письменством в радянській Україні, де, з одного боку, увагу письменників привертала сучасність і недалеке минуле (скажімо, польсько-радянська війна), як, наприклад, у «Чернігові» (1931) або «Шаблі Котовського» (1938) Тичини, а з другого — класики минулого. Тут насамперед варто згадати Максима Рильського, найобдарованішого перекладача польської літератури на українську і щирого полонофіла. Його переклади «Кримських сонетів» і «Пана Тадеуша» Міцкевича (за які він отримав сталінську премію, а що важливіше — загальне визнання поетів і читачів), його інтерпретації поезії Словацького та багатьох інших збагатили обидві літератури.
Ярослав Івашкевич — польський письменник того часу, який неодноразово вдавався до української тематики. Через його симпатію до України, прожиті тут юні роки і часте звертання до неї у творчості вважалося, що письменник хотів стати кимось на кшталт єдиного представника «української школи» серед скамандритів. Уже застосування цього поняття до Івашкевичевого зображення України також є для нас визначальним. Бо, як і романтична «українська школа» століття перед тим, Івашкевич, на думку одного польського критика, бачить Україну як «останній резервуар польсько-українських традицій», і, як Словацький, він творить рапсодії, насичені українізмами, про її природні багатства, екзотику й польсько-українське минуле.
Отже, традиція спільної польсько-української батьківщини, з наївним пафосом виражена Вінцентом Полем в «Pieśn’i o ziemi naszej» (1843), продовжується таким інтелектуальним і витонченим письменником, як Івашкевич.
Існували також кілька письменників (і публіцистів), які групувалися навколо видання «Biuletyń polsko-ukraiński», котрі бачили український матеріал не тільки крізь естетичну й автобіографічну призму, але й з певної ідеологічної та історичної перспективи. Найпомітнішим серед них був Юзеф Лободовський. Хоч його поезія на українську тематику була зібрана і видана тільки після війни, писалася вона здебільшого за довоєнного періоду. Зі стихійного ототожнення себе з українською землею та її минулим, із власного болю від братовбивчих конфліктів та пророцтв майбутнього польського й українського народів Лободовський творить напружену, історично наповнену і в суті своїй трагічну візію польсько-українських взаємин.
Остаточний розрив зі спільною польсько-українською традицією — з можливістю такої традиції — стався за післявоєнного періоду. Роз’єднання двох культур було зумовлене політичним декретом, і з тієї самої причини відбулася нормалізація їхніх взаємин. Терміни, в яких тривало осмислення і обговорення даної літератури та виражалося «ставлення» до неї, спочатку приписувалися офіційними директивами, а згодом засвоювалися в новому культурному змісті. Щезли злість і образи, принаймні вже не висловлювалися відверто, але літературні контакти від цього стали досить нецікавими. Вони здебільшого обмежувалися перекладами і літературознавством. Щодо перекладів, то здобутки українців тут порівняно вагоміші, і пояснюється це тим, що працювали над ними кращі поети (не тільки представники старшої генерації — Рильський, Бажан, Первомайський, але також і молодшої, наприклад, Драч, який перекладав Норвіда). Наукові дослідження майже завжди краще вдавалися полякам, якщо провадилися, а загалом польсько-українські взаємини не викликали особливого інтересу в польській науці. Розуміння літератури кожної зі сторін безперечно увиразнилося, хоча з польського боку цьому заважав прохолодний інтерес (на кожну таку книжку, як «Noce ukraińskie» Єнджеєвича чи видання Шевченка в серії «Biblioteka Narodowa» припадало кілька українських досліджень польської літератури) і готовність прийняти, особливо в оглядових дослідженнях (наприклад, в антології «Literatura ukraińska»), радянську перспективу з її (по суті принизливим) наголосом на таких речах, як народність (ludowość) української літератури.
Тоді як з українського боку історія українсько-польських взаємин якщо й висвітлювалася взагалі, то тільки стосовно їхнього віддаленого минулого і з дуже жорсткими обмеженнями, польські письменники, звертаючись до недавнього минулого, виявляли певну різнорідність його трактувань. Так, у поемі «Słowa o nienawiści» (1955) Анджей Кусневич прагнув показати корені трагічних конфліктів й усунути ненависть між двома народами. Згодом у романі «Strefy» (1971), відзначеному премією, він знову повернеться до теми складних стосунків між різними національностями передвоєнної Галичини. В іншому відомому романі «Góry nad czarnym morzem» (1961) Вільгельм Max об’єктивно розробив доволі делікатну тему післявоєнного польсько-українського конфлікту на Лемківщині. А в романі Юліана Стрийковського «Czarna Róża» зображено (звісно, під відповідним ідеологічним кутом зору) різні середовища (польське, українське, єврейське) у зв’язку з передвоєнним комуністичним рухом у Польщі.
Одначе ці більш-менш інтроспективні й виважені твори мали також супровід в «нижчому» реєстрі. Йдеться про псевдобелетристичні зображення на кшталт "Łuny w Bieszczadach" (1959) Яна Ґергарда — польської (і радянської) акції проти УПА на території повоєнної Польщі. Як і вся масова література, вони передусім покладалися на вульгарну мелодраму й збуджувальні стереотипи. Позірно спрямовані проти «поганих українців», «буржуазних націоналістів», ці твори мали на меті очорнити в очах широкого читацького загалу, якому вони призначалися, все українське, а саме це поняття зробити синонімом бандитського.
Але гірке насіння цього конфлікту також спричинило появу феномена, котрий якісно, коли не кількісно, набагато перевищив негативізм попереднього. Йдеться про поезію Єжи Гарасимовича, що грунтувалася на українсько-лемківських коренях і поетовому досвіді, пов’язаному з насильним переселенням лемків. Вона насичена ремінісценціями та медитаціями про час і культуру, що перестали існувати. Втім, іноді особиста травма переростала в історичну візію, а в найвагомішій його поемі «Bitwa pod Białą Cerkwią» ми натрапляємо ще на одну (цього разу сюрреалістичну й містичну) інтерпретацію одвічної польсько-української проблеми. «Українська школа» вперто не хоче помирати, і Гарасимович, останній польсько-український бард, що якось назвав себе «Wielki Ruski Książe Polskich Pastorałek», живе самотньо, мов сучасний Вернигора, десь на Бескидах.
Отже, центральною, визначальною рисою польсько-українських літературних та культурних взаємин є той факт, що протягом майже всієї їхньої історії то були взаємини не літератури з літературою, а культури з культурою і літератури (польської) з культурою (українською). Інакше кажучи, за різних часових проміжків зв’язок Польщі з українською культурою або українською сферою (наприклад фольклором, історією, ландшафтом) не був опосередкований українською літературою, українською версією цієї культури. Якщо література є кодом, «мовою», якою культура виражає і пізнає себе й свою версію реальності, тоді «кодом дана правда» (вживаючи точне визначення Якобсона будь-якої перцепції реальності) не була знайдена і не була засвоєна. І це, певна річ, природна консеквенція об’єктивного політичного й соціального розподілу сил між обома сторонами.
У ХХ ст., культурні взаємини між Україною і Польщею набули нової якості. В цих взаємозв’язках позначився більш широкий аспект: від особистих контактів між діячами культури і до перекладів, проведення літературних свят і взаємного наукового дослідження літературного процесу в обох країнах.
Появу незалежної України 1991 року дуже прихильно сприйняла еліта, та, власне, й усе населення Польщі. Польська Річ Посполита стала першою країною, яка вже 2 грудня 1991 року визнала незалежність України. Це був прояв переконання польських політичних кіл у тому, що в політичних інтересах — у їх найглибшому розумінні — Польщі належить підтримати суверенітет України і надати їй всебічну допомогу в проведенні політичних та економічних реформ. Варто наголосити, що швидкість, із якою формувалося це переконання, зробила його своєрідним феноменом. Почасти це можна пояснити усвідомленням (зважаючи на набутий досвід) унікальності історичної миті, а ще — поширеною серед політиків ідеєю Мєрошевського й Гєдройця про необхідність активної східної політики, спрямованої на Україну, Білорусь, Литву. Характерною рисою феномену проукраїнської політики є те, що вона не залежить від того, як розвиваються переконання політичних діячів.
Прихильне ставлення до молодої української держави з боку інституцій, що мають вплив на прийняття рішень та формують громадську думку, сприяло розвиткові взаємних контактів, але відсутність відповідних регулятивних інструментів між Польщею та Україною вимагала створення договірно-правової бази. Далі я хотів би назвати тільки деякі найважливіші документи. Під час візиту президента Леоніда Кравчука до Польщі 18 травня 1992 року був підписаний «Договір про добросусідство та співробітництво між Польщею і Україною». Він містив декларацію про спільність інтересів та запис договору про взаємну відмову від територіальних претензій, а також гарантії шанування прав національних меншин. Це був успіх для обох сторін і незабаром польсько-українські стосунки стали взірцевими в масштабі регіону. 12 січня 1993 року представники президентів обох країн підписали протокол про створення Консультаційного комітету президентів Польщі й України для «обміну поглядами та інформацією щодо способів розвитку добросусідської співпраці та підготовки відповідних пропозицій для Президентів обох Держав». Важливою подією стало підписання 21 березня 1994 року Міжурядової угоди про охорону пам’ятних місць і поховання жертв воєн і політичних репресій. Створений у лютому 1993 року Єврорегіон «Карпати», а також І засідання Польсько-Української змішаної комісії з питань торгівлі та економічного співробітництва в березні того ж року засвідчили прагнення урядовців перенести офіційні політичні заяви у сферу регіональної і економічної співпраці.
Розуміння стратегічного партнерства — і відповідно відносини між Варшавою й Києвом — весь час змінюється. На початку нашої співпраці особливої ваги набуло створення та розширення механізмів політичних консультацій. Цей необхідний для обох сторін процес побудови інфраструктури взаємних стосунків тривав фактично до 1996 року, а результатом його стало близько 70 міждержавних угод і договорів.
Особливим досягненням у другій половині 90-х років стало збагачення польсько-українського діалогу проблематикою міжлюдських зв’язків. Спільна Декларація президентів Республіки Польщі і України про порозуміння і єднання від 21 травня 1997 року містила запис про те, що «замовчування або одностороннє висвітлення… фактів (спільної польсько-української історії) не загоїть болю скривджених та їхніх близьких, не сприятиме поглибленню взаєморозуміння між нашими народами. Шлях до справжньої дружби лежить передусім через правду і взаєморозуміння. Визнаємо, що жодна мета не може бути виправданням злочину, насильства і застосування принципу колективної відповідальності».
Декларація про примирення не залишилася звичайною формальністю. Її засади втілюються в життя. У процесі побудови польсько-українських культурних взаємин без стереотипів важливу роль відіграють середовища, які формують громадську думку, кола науковців і представники самоврядування. Прикладом їх діяльності є унікальний документальний фільм «Трудне братерство», присвячений співпраці Пілсудського і Петлюри.
Діалог про спільну, часто болісну історію набув форми регулярних зустрічей польських і українських істориків у рамках міжнародних історичних семінарів «Польсько-українські стосунки у 1918—1947 рр.», організованих спільно Світовим союзом солдатів Армії Крайової та Союзом українців у Польщі. А почалися вони 1994 року з ініціативи Центру Карта.
Прогрес відчутний також у створенні та відбудові пам’ятних місць і поховань осіб, внаслідок воєн і політичних репресій вбитих або закатованих як на території Республіки Польщі, так і на території України. Президенти обох держав відкрили 23 травня 1998 року пам’ятник в’язням табору в Явожно у Польщі, а 26 червня 1998 року спільно вмурували документ про урочисте закладення польсько-українського цвинтаря жертв тоталітаризму в Харкові, П’ятихатках. Увічнена пам’ять солдатів і офіцерів армії Симона Петлюри, похованих на цвинтарі в місті Каліш-Щипьорні, солдатів Галицької армії, похованих на Раковецькому цвинтарі, а також українців, які воювали за Вільну Україну під час Другої світової війни на території Пікуліце, Корні і Мороховської Завадовки. Відкриті пам’ятні дошки на честь С.Петлюри в місті Тарнові, а у Варшаві закладено наріжний камінь на місці майбутнього пам’ятника великому українському поетові Тарасу Шевченку. Незважаючи на деякі суперечності, завершуються роботи з відновлення Цвинтаря Орлят у Львові.
Трагічні сторінки історії польсько-українських стосунків під час Другої світової війни перестали бути предметом табу і білою плямою. Наукові дослідження розбивають стереотипи про «польських панів і українських гайдамаків», відкривають багатство спільної культурної спадщини.
З другого боку, наївно було б стверджувати, що нам удалося цілком розрахуватися зі спільним минулим — завдання з’ясувати подробиці і віддати достойну шану жертвам «кривавих ночей на Волині», жертвам примусового переселення в рамках акції «Вісла» все ще стоїть перед нами.
Та можна стверджувати, що через десять років пошуку шляхів примирення, поляки і українці ставляться один до одного з більшим розумінням і відкритістю.
В рамках зустрічей представників органів самоврядування організовані економічні зустрічі бізнесменів, а також мистецькі акції. «Дні Києва», які продовжують відбуватися у Варшаві, дозволили варшав’янам не тільки насолодитися церковною музикою у виконанні українського хору, а й познайомитися з фільмами Параджанова, Києвом часів Булгакова. Польські та українські організатори планують найближчим часом провести «Дні Варшави» у Києві. З січня 1999 року у Києві розпочав роботу Польський інститут і ми сподіваємося, що невдовзі у Варшаві діятиме Український центр культури й інформації. Вже плануємо організацію польсько-українського оперного фестивалю і фестивалю рок-музики. І таких прикладів безліч.
Перспективними є й наші спільні освітні програми. Після тривалих дискусій і планувань цього академічного року розпочне свою діяльність Польсько-український колегіум у Любліні, який буде зародком спільного Польсько-українського університету.
У польських учбових закладах здобувають освіту дедалі більше українських студентів. Саме лиш наукове стажування, організоване Касою імені Юзефа Мяновського, Фондом сприяння розвитку науки, пройшли 600 стипендіатів, з них 300 осіб з України. Достойною уваги є ініціатива Конференції ректорів недержавних вузів, яка передбачає надання протягом п’яти років 100 стипендій для навчання у Польщі молодим людям з України. Багато пропозицій може надійти й від української вищої школи — як засвідчила практика, польські випускники київських чи харківських вузів дають собі раду на ринку праці в умовах ринкової конкуренції.[32, 23-24]
Новим явищем є співробітництво мас-медіа, яке реалізується у кількох напрямках. Перший напрямок — це кооперація Крайової ради радіомовлення і телебачення Польщі з відповідною українською установою — Національною Радою України з питань телебачення і радіомовлення, яка формально розпочалася підписанням 18 березня 1997 р. договору про співпрацю. Другий напрямок — обмін програмами між TVP S.A. (Акціонерне товариство «Польськe телебачення») і Національною телекомпанією України. І нарешті третій — це контакти між комерційними станціями і радіомовними компаніями. З ініціативи Консультаційного комітету президентів Польщі і України під час IV Форуму бізнесу в Дніпропетровську 3–4 червня 2001 року відбулася перша зустріч підгрупи представників мас-медіа, до складу якої увійшли польські та українські власники електронних мас-медіа. Польські підприємці в галузі телебачення і радіомовлення вважають медіа-ринок України дуже перспективним, а працівники багатьох польських радіокомпаній і станцій телебачення є частими гостями в Україні.
Список використаних джерел та літератури
1. Баран В.Д. Давні слов’яни. Україна крізь віки. – Т.З. – К., 1998. – С.33;
2. Вервес Г. Д. Владислав Оркан і українська література. — К., 1962;
3. Вервес Г. Д. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин. — К., 1957;
4. Глібов В. В., Горун О. Д. Українсько-польські відносини в пострадянський період. Деякі аспекти політичного й економічного співробітництва // Політика і час. – 1997. – № 5-6. – С. 15-21.
5. Всесоюзная перепись населення. «17 декабря 1926 г. Краткие сводки. Вьіп. 4. – М., 1928. – С.2 – 3;
6. Декларація про державний суверенітет України // Голос України. – 1990, 17 липня.
7. Жулинський М. Україна і Польща: перспективи набуття реальної Європи// Всесвіт.-2002.-№1/2.-с.143-150;
8. Зарецька Т Польське населення УНР в добу Української Центральної Ради (1917 – 1918 рр.) // Україна – Польща: історія і сучасність. – 4.1. – С. 182;
9. Ільюшин І.І. Протистояння УПАі АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. – К. – 2001.
10. Ісаєвич Я. Українсько-польські відносини періоду Другої світової війни:інтерпретації істориків і політиків // Історія в шк. України. – 2003.-№ 2. – с. 39 – 40.;
11. Історія України (керівн. автор, ко-лект. Ю.Зайцев). – Львів. – 1996.– С.334;
12. Історія української еміграції. – К.,1997.-с. 479;
13. Єременко Т.І. Польська меншина в Україні в 20 – 30-і рр. XX століття. – К., 1994;
14. Йогож. Українська „Полонія“: сторінки минулого // Українська діаспора, 1994. – № 5;
15. Йогож. Поляки України в антигітлерівському русі опору (1941 – 1945 рр.) // Вісник Академії праці і соціальних відносин. – 2004, № 2;
16. Калакура О.Я. Політика „радянизації“ українських поляків в 20 – 30-і рр. // Українська нація і етнічні меншини: перспективи інтеграції в громадянське суспільство та майбутнє Східної Європи. – К., 1994;
17. Кондрацький А.А. Поляки на Україні в Х – ХІХст. // Укр. істор. журн., 1991.– № 12;
18. Куліш П. Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року. — Львів, 1882. — С. 20.
19. Лащук Ю. Україна-Польща: культура взаємин // Культура і життя. –2002. – 1 трав.;
20. Литвин В. XX століття в українсько-польських відносинах // Україна -Польща: історія і сучасність. – Ч.І. – К., 2003;
21. Мельникова І. М. Україна у взаємовідносинах з прикордонними державами Центрально-Східної Європи: створення міжнародно-правових підвалин добросусідства і співробітництва (90-ті роки) // Україна в європейських міжнародних відносинах. – К., 1998. – С. 59-87.
22. Національні меншини України у XXстолітті. – К., 2000. – с. 339.
23. Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. – К., 2003. – с. 7;
24. Паховський Т. І. Іван Франко про „українську школу“ в польській літературі // Слов’янське літературне єднання. — Львів, 1958.
25. Переселення поляків та українців 1944 – 1946. Невідомі документи з архівів спецслужб. – Т.2. – Варшава – К., 2000. – С. 70, 78, 80;
26. Рубльов О. Шкіц до історії загибелі української „Полонії“, 1930-ті роки // Україна -Польща: історія і сучасність. – Ч.І. – К., 2003;
27. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997;
28. Сгронський Г.Й. Злет і падіння. Польський національний район в Україні в 20 – 30-і рр. – Тернопіль. – 1992 – С. 18;
29. Сторонський Г.Й. Злет і падіння: Польський національний район в Україні в 20 – 30-і рр. – Тернопіль. – 1992;
30. Україна – Польща: роль та місце у європейській інтеграції: Незалеж.культуролог. часопис „І”, №14 1998 / Ред. Т. Возняк.-Жовква, 1998.-173с.;
31. Україна – Польща – стратегічні партнери на зламі століття. – К., 2001;
32. Україна і Польща в XX ст.: проблеми і перспективи взаємовідносин. 36. наук, праць. – К. – Краків, 2002;
33. Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали Міжнар.наук-практ. конф. (21-22 листоп. 1996р.)-Івано-Франківськ: Плай, 1997.-451с.;
34. Українсько-польські культурні взаємини ХІХ-ХХ століття: (Збірник) / Ін-т мистецтвознання, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України; Ін-т мистецтв Польської АН; Гол. ред. О. Федорук. — К.: Видав. М.П. Коця, 2003. — 293 с.;
35. Численность, состав й размещение населення СССР. Краткие итоги Всесоюзной переписи населення 1959 г. – М., 1961. – С. 25, 29;
36. Федорук О. Україна і Польща – питання спадщини // Польська культура в житті України. Історія. Сьогодення. – К., 2000. – С. 55-64.
37. Чикаленко Л. Д., Васильєв О. О. Українсько-польські відносини в контексті сучасних інтеграційних процесів у Центрально-Східній Європі // Україна в європейських міжнародних відносинах. – К., 1998. – С. 140-161.
38. Численность й состав населення СССР. По данным Всесоюзной переписи населення 1979 г. – М., 1984. – С. 102 – 103;
39. Щурат Василь. Перші польські голоси про Шевченка (1842-1844) // Вибрані праці з історії літератури. — К., 1963.