Реферат: Неомарксистська теорія міжнародних відносин
ЗмістВступ
Розділ1. Методологічні основи теорії неомарксизму
1.1Ступінь дослідженості проблеми, поділ напрямків неомарксизму
1.2Джерела й становлення сучасного неомарксизму
Розділ2. Неомарксизм у вивченні сучасних міжнародних відносин
2.1Теоретичні погляди неомарксистів на політичну структуру сучасного світу
2.2Світ системний аналіз І. Валлерстайна
2.2Теорія залежності світової системи
2.3Перспективи розвитку міжнародних відносин відповідно до світ-системного підходуІ. Валлерстайна
Висновки
Списоквикористаної літератури
Вступ
Актуальність теми.Останні два десятиліття, відзначені такими подіями, як катастрофа СРСР іформування однополярного світу, породили питання не тільки про причини данихподій, але й про майбутній розвиток системи міжнародних відносин. Особливо цеактуально зараз, коли США починають здавати свої позиції безумовного лідера усвітовій політиці.
Не підлягає сумніву, що процеси, спостережувані насьогоднішній момент, мають свій початок у світових війнах першої половини XXстоліття. Створена за результатами II світової війни Ялтинско-Потсдамскаясистема міжнародних відносин продовжує своє існування дотепер. Однак сучаснітенденції глобалізації й впровадження інформаційних технологій ведуть доруйнування даної системи. У зв'язку із цим виникає необхідність детальнорозглянути політичні процеси післявоєнного періоду, щоб виявити тенденціїеволюції міжнародних відносин у другій половині XX — початку XXI ст.
Системний аналіз міжнародних відносин був запропонованийсучасним неомарксизмом. Дана теорія відрізняється чіткістю й послідовністю вструктуруванні світових процесів, тим самим підвищуючи ефективністьпрогнозування глобальних тенденцій історії. Однак використання методівнеомарксизму у вітчизняних дослідженнях обмежене по масштабах.
Основніположення неомарксистів — це несиметричність взаємозалежності у світовійсистемі; різниця в положенні між «центром» і «периферією»; експлуатація«третього світу» (Півдня) з боку «першого світу» (Півночі); капіталістична«світ – система» і «світ-економіка» (І.Валерстайн); соціальні сили й світовіпорядки (Р. Кокс).
Дослідження представників неомарксизму орієнтовані навивчення розвитку системи міжнародних відносин, яка формується, у першу чергу передовимидержавами. Завдяки технологічному відриву й великої військової сили вони маютьінструменти тиску на інших акторів міжнародних відносин і можливість визначатисвітову політику в цілому. Природно, абсолютизувати ступінь їх домінування булоб помилковим. Однак саме в розвинених державах відбувається генераціяінновацій, які охоплюють не тільки науково-технологічну, але й політичну сферу.На підставі цього закономірно припустити, що основні тенденції трансформаціїсучасної світової системи закладаються провідними державами. Не можназаперечувати можливість зародження нових тенденцій в інших державах, однак дляїхнього втілення ці країни не мають достатніх, у порівнянні із провіднимидержавами, ресурсів. Дане положення обумовило концентрацію уваги на міжнароднійполітиці держав «ядра».
Об'єкт дослідження— неомарксистська концепція міжнародних відносин, основні її положення, сучаснасвіт-система (у деяких джерелах світосистема), або капіталістична світ-економіка.
Предмет дослідження— теоретико-методологічні основи неомарксизму і їх застосування в теоріїміжнародних відносин.
Мета і завдання курсової роботи. Метою даної наукової роботи є узагальнення й аналізконцепцій неомарксизму, їх обгрінтування світової політики, дослідженняпоглядів основних предстваників неомарксизму у міжнародних відносинах.
Для реалізації поставленої мети необхідне виконання наступнихзавдань:
1. Дати визначення поняттюнеомарксизм, простежити лінію його становлення;
2. Охарактеризуватипогляди основних представників неомарксистів щодо міжнародних відносин у світі.
3. Уточнити поняттясучасної світ-системи й визначити основні характеристики її розвитку.
4. Порівняти методи йметодики, запропоновані представниками різних напрямків неомарксизму.
5. Простежити розвитоквідносин між державами «ядра» і співвіднести з виділеними етапами розвиткусучасної світ-системи.
6. Оцінити ефективністьметодів аналізу неомарксизму для дослідження сучасних міждержавних відносин.
Методологічна й теоретична основа. У якості методологічної основи дослідження виступаютьтеоретичні погляди основних представників неомарксизму, а також концепції світ-системногоаналізу, розроблені представниками класичного й порівняльного напрямківнеомарксизму й школи «постійного розвитку». Дані концепції ґрунтуються наміждисциплінарному підході до аналізу еволюції сучасної світ-системи. Головнимметодом неомарксизму є виділення циклічності в розвитку світових систем. Удослідженнях короткострокових тенденцій і процесів неомарксизм опирається напорівняльний аналіз політичних подій.
Теоретичнезначення роботи. Обґрунтовані в роботі науковіположення створюють підґрунтя для оптимізації подальшого дослідженнянеомарксистської теорії міжнародних відносин.
Практичнезначення дослідженнята одержаних в ході дослідження теми результатів полягає в тому, щоконцептуальні теоретичні і методологічні підходи, застосовані в роботі, можнавикористовувати для вивчення процесу становлення і розвитку ідей представниківнеомарксистської течії, а також у вивчені сучасного багатосторонньогоміждержавного співробітництва з точки зору неомарксистів. Основні положення,узагальнення і висновки роботи, зібраний фактичний матеріал можуть бути такожвикористані для написання наукових робіт, статей тощо з історії і теоріїміжнародних відносин країнознавства, політології та інших суміжних до темидослідження дисциплін.
Структуракурсової роботи. Дослідження побудоване на основіпроблемно-тематичного підходу та складається із вступу, двох розділів,висновків, списку використаної літератури, який містить 40 бібліографічнихпозицій.
Розділ 1.Методологічні основи теорії неомарксизму 1.1 Ступінь дослідженості проблеми, поділ напрямківнеомарксизму
В Радянському Союзі інтерес до неомарксизму вперше виник в1980-х рр. у рамках розробки концепцій багатоукладності економіки (А.І.Левковський) [33, 156], залежного розвитку (В.В. Крилов, В.А. Яшкин) [33, 153]синтезу традиційного й сучасного (Н.А.Симонія) [33, 154], макроформаційноїконцепції (Чешков М.А.) [39]. Дані концепції опиралися в основному надослідження представників теорій нерозвиненості й залежності, і в меншомуступнені — представників світ-системного аналізу. У зазначений період булипереведені окремі роботи деяких авторів неомарксизма, наприклад: С. Аміна іФ.Броделя.
Перші систематизовані огляди праць представників неомарксизмата свті-системного аналізу з'явилися в 1980-початку 1990-х рр. Невелика групавчених на чолі з М.А.Чешковим випустила ряд збірників, присвячених роботамнеомарксистів [39]. У даних роботах акценти робляться тільки на деякі аспектисвіт-системного аналізу й не проводиться систематизація теорії як такової.Тільки М.А.Чешков [39] публікує огляди робіт неомарксистів, які вийшли в 1980-хрр. і відслідковує критику висунутих І.Валлерстайном положень із боку іншихпредставників світ-системного аналізу.
У середині 1990-х рр. виходять реферативні й оглядовізбірники, підготовлені російським вченим А.І. Фурсовим, присвячені теорії, якурозробив І.Валлерстайн і його послідовниками. Але не відслідковуються іншінапрямки неомарксизму та світ-системного аналізу.
Зосередженість винятково на роботах І.Валлерстайнаспостерігається й по сьогоднішній день. З кінця 1990-х був переведений рядробіт І.Валлерстайна, які містили окремі статті, а також і фундаментальніроботи, присвячені сучасним політичним реаліям [9], [10], [11], [12], [13], [14].
Деякі дослідники теорії, які були розроблені у рамкахнеомарксизма, розділяють на п'ять напрямків. Даний поділ враховує наведенуВ.Р.Томпсоном типологію.
Класичний напрямок представлений такими авторами, як І. Валлерстайн,Самін, Дж. Аррігі, Дж. Дрангель, Т.К. Хопкінс, Дж. Голдстейн, В.В. Вагар і ін.Вони активно розробляють теорію довгих циклів і циклів гегемонії, розглядаютьосновні характеристики капіталістичної світ-системи в процесі її розвитку всучасному світі.
У порівняльному напрямку у визначенні світ-системидотримуються концептів, схожих з уживаними в класичному напрямку. Однак основнаувага приділяється порівняльному аналізу історичних систем, що існували ізпрадавніх часів. Щодо політичного розвитку світ-систем представники даногонапрямку дотримуються якісних, а не кількісних показників. Порівняльнийнапрямок розробляють такі автори, як К. Чейз-Данн, Т.Д. Хол, Б. Подобник.
У школі «постійного розвитку» прийнята теорія про існуванняоднієї світ-системи протягом усієї історії людського суспільства. Відноснотеорії гегемонистських циклів представники даного напрямку дотримуються більшгнучких, у порівнянні із класичним напрямком, поглядів, затверджуючи можливістьіснування не тільки одного супергегемона, але й одночасно декількох гегемонів.До школи «постійного розвитку» віднесені А.Г. Франк, Б.К. Гіллс і Дж. Фридман [26,160].
Дослідження представників наведених трьох напрямківнеомарксизма, в основному, зосереджені на політичних факторах розвитку світ-системи.Наступні еволюційний напрямок і школа «поглинання» являють собою соціокультурнітеорії: представники даних напрямків займаються переважно дослідженнямисоціальних і культурних аспектів розвитку світ-систем.
Засновником еволюційного напрямку є Г. Модельскі [26, 171]. Він розробляєтеорію взаємозалежних культурних, соціальних, економічних і політичних циклів.Побудована на підставі цього модель являє собою жорстко детерміновану систему.У дослідженнях політичних процесів представники еволюційного напрямкурозглядають глобальні тенденції. Тому в рамках даного напрямку неможливийаналіз періоду менш двох сторіч.
Засновник школи «поглинання» Д. Вілкинсон [26, 171]зосередився на культурно-соціальних, а точніше цивілізаційних, показникахрозвитку світ-системи. У даному напрямку розділяється точка зору представниківшколи «постійного розвитку» про час виникнення сучасної світ-системи. Але прицьому не заперечується можливість як послідовного, так і паралельного існуванняінших світ-систем.
Центрами розробок перерахованих напрямків неомарксизму єуніверситети у Бімхемтоні й Колорадо (класичний і порівняльний напрямки й школа«постійного розвитку»), у Вашингтоні (еволюційний напрямок) і в Каліфорнії(школа «поглинання»). Постійні публікації неомарксистів здійснюються в журналі «Journalof World System Research». Окремі роботи можна зустріти в різних тематичнихзбірниках.
1.2 Джерела йстановлення сучасного неомарксизмуУ розвитку сучасного неомарксизма можна виділити три стадії.Свій початок він бере в роботах марксистів і марксистів-ленінців XIX — початкуXX ст. У період між двома світовими війнами центром розробки основнихпостулатів неомарксизму стає Франкфуртська школа. Після Другої світової війниідеї Франкфуртської школи були використані «новими лівими» в 1960- початку1970-х рр. Наступним етапом у становленні сучасного неомарксизму є розвитоктеорії нерозвиненості й залежності. Саме в її рамках і виник сучаснийнеомарксизм, або світ-системний аналіз.
У традиційному марксизмі, засновниками якого є К. Маркс і Ф.Енгельс, А. Лабріола, Ф. Мерінг, К. Каутський, М. Плеханов і ін., головнимчином розвивалися два напрямки [29, 183]:
1. Економічний аналіз іпояснення змін капіталістичного способу виробництва, які породжуютьмонополізацію й імперіалізм;
2. Розвиток теорії«Капіталу».
Приймаючи до уваги той факт, що у рамках даної роботи неможливорозглянути всю теоретичну спадщину класиків марксизму, основна увага будеприділена темам, які надалі лягли в основу сучасного неомарксизму.
Першою можна виділити тему взаємодії людину й природи. Зодного боку, вона стосувалася проблеми свободи й природньої необхідності. Як стверджувалимарксисти, розвиток людства веде до прогресивного звільнення людськогосуспільства від тиранії природньої необхідності. В сучасному світі плоди цьогозвільнення привласнюються панівними експлуататорськими класами, що обмежує свободув людському суспільстві. Із приходом же комунізму ці плоди будутьпривласнюватися самими виробниками, що приведе до суспільства загальногодостатку, повного панування над природою, тобто до царства свободи. У сучасномуже капіталістичному суспільстві людство вже подолало особисту залежність,характерну для античного й феодального суспільств, однак ще збереглася речовазалежність.
З іншого боку, тема взаємодії людину й природи містить у собіматеріалістичну ідею практики. Згідно К.Марксу, людина не просто існує,підкоряючись природним умовам, але практично перетворює оточуючий її світ.Зміна природи, і, у тому числі, перетворення суспільних відносин, здійснюєтьсячерез працю. Таким чином, практика є основною рисою людського світу.
Практика первинна стосовно духовного світу. Вона носитьсуспільний характер, тобто її немає поза людським спілкуванням. Практикаісторична в тому розумінні, що полягає в безперервному перетворенні людьми умовсвого існування й самих себе. Також практика є предметною діяльністю, оскількилюдям доводиться перетворювати те, що створила природа або суспільство, тобтопредмети. Оскільки людина може мислити тільки про те, що вже ввійшло в колопрактичних проблем, тільки історична практика може служити обґрунтуванням абоспростуванням теоретичних викладень.
Немаловажне місце в теорії марксизму займає поняття«відчуження». У марксизмі виділяється п'ять видів відчуження [32, 94-97]:
1. Відчуження діяльності — діяльність людини стає далекою їй: не приносить радості, задоволення;
2. Відчуження умов працівід самої праці — робітнику у формі капіталу протистоять умови його праці, віднього відчужене управління виробництвом, науковий розвиток, знаряддя праці;
3. Відчуження результатівпраці — вони переходять у чужу власність;
4. Відчуження соціальнихінститутів і норм — норми соціального життя приписуються трудящим ззовні;
5. Відчуження духовногожиття — духовна діяльність відособлена від людини у вигляді релігії,абстрактної моралі, професійного мистецтва, ідеології, і не є вільним, «живим»результатом її діяльності.
Марксисти приділяли велику увагу проблемі розвитку людськогосуспільства. У рамках досліджень по даній темі було розроблене поняття суспільно-економічноїформації. К.Маркс виділяв три великі суспільні формації [32, 99]:
1. Первинну — загальна власність. Ця суспільна формаціяхарактеризується тим, що відносини загальної власності й виробничі відносини немають окремих форм і проявляються через родові зв'язки.
2. Вторинну — приватна власність. Ця формація позначається як«економічна суспільна формація». У якості «прогресивних епох» даної формаціїпредставлені азіатський, античний, феодальний і буржуазний способи виробництва.
3. Третинну — суспільна власність. Втіленням даної формації єкомунізм, де можливий «самобутній і вільний розвиток індивіда».
Визначення формації тісно пов'язане з поняттями базису йнадбудови. У суспільному виробництві життя люди вступають у виробничівідносини, які відповідають певному щаблю розвитку матеріальних продуктивнихсил. Сукупність виробничих відносин становить економічну структуру суспільства- базис, над яким розташовується політична і юридична надбудова [37, 44]. У певний моментпродуктивні сили заходять у суперечність із виробничими відносинами, і тодінаступає епоха соціальної революції. Капіталізм кінця XIX століття розглядавсямарксистами як період загострення протистояння двох класів — пролетаріату йбуржуазії, що повинно було з неминучістю привести до революційної змінисуспільно-економічної формації.
В 90-х рр. XIX століття деякі положення марксизму булипереглянуті в рамках ревізіонізму, представниками якого є Є. Бернштейн, А. Бебель,В. Либкнехт, Л. Березнів і ін. Критиці піддалися положення марксизму пропрогресивне зубожіння пролетаріату у міру розвитку капіталізму й росту класовихпротиріч, про концентрацію капіталу, а також про революційну змінусуспільно-економічних формацій.
Опираючись на нові дані господарського розвитку, ревізіоністидоводили, що, по-перше, витиснення великим капіталом дрібного сповільнилося, а,по-друге, трести й картелі допомагають капіталізму усунути кризи. На підставіцього вони стверджували, що наприкінці XIX століття спостерігається пом'якшенняпротиріч капіталізму. Наслідком цього в практичному відношенні є можливістьполіпшення становища робітничого класу шляхом соціальних реформ. Тим самим ізабезпечується мирний перехід від капіталізму до соціалізму [30, 128-135].
Наступні розвиток марксизму в рамках марксизму-ленінізму, представникамиякого є В. Ленін, Р. Люксембург, Л. Троцький, М. Бухарін і ін., сприялорозробці понять «класи» і «імперіалізм». Дані поняття стали основними длядосліджень міжнародної економіки й політичної ситуації у світі.
Як стверджували марксисти-ленінці, кожному історично певномуспособу виробництва відповідає й свій специфічний тип обладнання суспільства,обумовлений наявністю певних класів. Класичне визначення класів дав В.І. Ленін[30, 136]: «Класами називаються великі групи людей, що відрізняються за їхніммісцем в певній історичній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням(здебільшого закріпленим й оформленим в законах) до засобів виробництва, за їхньоюроллю в громадській організації праці, а отже, за способами одержання йрозмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони розташовують. Класи, цетакі групи людей, з яких одна може привласнювати працю іншої, завдякивідмінності їх місця в певному укладі суспільного багатства».
Марксисти-Ленінці вважали, що в капіталістичному суспільствінеминуча інтернаціоналізація пролетаріату й буржуазії, оскільки з розвиткомміжнародних зв'язків інтереси й умови життя в різних країнах усе більше. ібільше зрівнюються. Даний процес обумовлює світовий характер новоїсоціалістичної революції.
Засновником теорії імперіалізму є Р. Гильфердинг, представникавстромарксизму. Він одним з перших звернув увагу на протиріччя між загальним,універсальним характером капіталу (у силу своєї природи капіталізм прагне до вирівняннянорм прибутків, цін на різні товари, заробітної плати і т.д.) і твердиминаціональними границями, які перешкоджають зазначеному вирівнюванню [30, 137].Надалі теорію імперіалізму розробляли О. Бауер, К. Каутський, Р. Люксембург,Н.І. Бухарін і ін. В.І. Ленін конкретизував визначення монополістичногоімперіалізму [30, 137], який є останньою фазою експансіоністського розвиткукапіталізму. Дана фаза характеризується концентрацією виробництва й капіталу вруках монополій; злиттям банківського капіталу із промисловим і створенням набазі цього фінансового капіталу, фінансової олігархії; вивозом капіталу, а нетоварів; утворенням міжнародних монополістичних союзів капіталістів;закінченням територіального розділу землі найбільшими капіталістичнимидержавами. Але якщо Р. Гильфердинг визнавав можливість мирного розвиткуімперіалізму й розв'язання зазначеного ним протиріччя, то В.І.Ленін такийваріант заперечував. До того ж марксисти-ленінці стверджували, що експансіякапіталу, яка проявляється в охопленні все більших територій, у розширенніміжнародних зв'язків і інтернаціоналізації класів капіталістів і пролетаріату,має свої географічні границі (Р. Люксембург), досягши яких, капіталізм ізнеминучістю загине.
Наступним етапом розвитку марксизму є період I і II світовихвоєн. У цей час марксистські ідеї розбудовує Франкфуртська школа (Інститутсоціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні (з 1931 р.), «Журнал соціальнихдосліджень» (з 1932 р.)). Її представниками є К. Корш, В. Беньямін, М. Хоркхаймер,А. Лефевр, Т. Адорно, Ю. Хабермас і ін. Паралельно «критичній теорії»переосмислення навчання К. Маркса відбувається в рамках «ревізіонізму»,представленого такими іменами, як Д. Лукач, А. Грамши, Л. Альтюссер і ін. ІдеїФранкфуртської школи вплинули на ідеологів руху «нових лівих» 1960 — початку1970-х рр. — Г. Маркузе, Ч. Гевара, Ф. Кастро, Ф. Фанона, Р. Дебре й ін.
Після першої світової війни неомарксизм виступає якліворадикальний напрямок. При цьому соціал-демократичне трактування марксизмувважається неприйнятним, а сама соціал-демократія розглядається, як така, щоінтегрувалася в капіталістичний світ, що і визначило негативне до неївідношення з боку неомарксистів. Поряд із цим простежується й неприйняттярадянського варіанта марксизму. У першій половині XX століття неомарксистиакцентують увагу на критичній спрямованості філософії К. Маркса, його критицікапіталістичної цивілізації і її культури, комбінації наукового аналізу зморально-світоглядними установками [28, 107].
Представників Франкфуртської школи відрізняє «структурневідділення від політичної практики», тобто неомарксисти відходять відпрактичної діяльності й обмежуються теоретичними вишукуваннями. СтворенняІнституту соціальних досліджень у Франкфурті знаменує інституціональневідділення теорії від політики. Серед другого покоління марксистів тільки Д. Лукач,.К. Корш і А. Грамши на початку своєї кар'єри були великими політичними діячами.В 1934-1939 рр. інституціональний центр франкфуртської школи розташовувався вЖеневі, потім у Парижі. В 1939 році Інститут переїжджає в США в КолумбійськийУніверситет у Нью-Йорку, де й розташовується до закінчення II світової війни.Після того Інститут вертається в Німеччину у Франкфурт-на-Майні. Однак уНімеччині заборонена комуністична партія, а соціал-демократична партіяформально рве зв'язки з марксизмом. Усе це сприяє остаточній деполітизаціїІнституту.
У якості основних рис Франкфуртської школи виділяютьнаступні:
1. Проблематика відчуження витлумачується в дусігегелівського ототожнення відчуження й опредмечування, відчуження йоб'єктивації.
2. Антипозитивізм набирає саму крайню форму — запереченнявсієї «традиційної» науки ( як природньої, так і соціальної), розцінюваної якосновний інструмент капіталістичної експлуатації й гноблення, та найбільшадекватне втілення буржуазної ідеології.
3. Об'єктом вивчення стає «надбудова», тобто у фокусідосліджень виявляється культура, а не економіка. Представники Франкфуртськоїшколи замовчують буржуазну політичну систему й нічого не говорять про способиїї повалення.
4. Якщо в класичному марксизмі розвиток людства веде допрогресивного звільнення від тиранії природньої необхідності й із приходомкомунізму — до царства свободи, то Т. Адорно й М. Хоркхаймер зтверджують, щопідпорядкування природи відбувалося одночасно з формуванням класів. Наслідкомостаннього з'явилося підпорядкування більшості людей соціальному порядку,нав'язаному ним у вигляді безжалісної другої природи над ними. Розвиток технікитільки вдосконалює механізм тиранії [28,131].
Вплив Франкфуртської школи особливо помітний в 1970-ті рр.Значну роль теоретики цієї школи зіграли в ідеологічному оформленні руху «новихлівих» ( 1960-ті — початок 1970-х рр.). Даний рух одержав широке поширення вЗахідній Європі й Америці. «Нові ліві» виступили з різкою критикою пізньогокапіталізму, «суспільства благоденства», і «споживчого суспільства», яке в тойчас встановилося. Вони вважали, що складається нова революційна ситуація, якаприведе до катастрофи існуючого соціального обладнання й покладе кінець світувідчуження й буржуазності.
Розвитку руху «нових лівих» сприяла соціальна напруженість1970-х рр., яка визначалася війною у В'єтнамі, боротьбою афро-американців зацивільні права в США, широким розвитком національно-визвольного руху, а такожмолодіжним і жіночим рухом.
Основними напрямками теоретичної діяльності неомарксистівФранкфуртскої школи стали критика сучасного суспільства, вироблення шляхів йогоперетворення, а також розробка поняття гегемонії.
Критика сучасного капіталістичного порядку, і цінностей, щойого цінностей торкалася наступних аспектів: основи пізньокапіталістичногосуспільства, його порівняння із суспільством «реального соціалізму», проблемавідчуження людини, оцінка ролі масової культури.
Основи пізньокапіталістичного суспільства. Протистоянняраціоналізму й ірраціоналізму. Тоталітаризм і глобальне відчуження людинивиступають як загальна характеристика XX століття [6, 329].Громадський порядок цього періоду характеризується як той, що «опирається наприватні корпорації капіталізм» при пануванні фінансових тузів і верхівкибюрократії. Людина є винтиком суспільства, позбавлена свободи, уяви й здатностідо творчості. Цінності раціональності, калькуляції й бюрократизму є домінуючимив сучасному суспільстві. Для скинення їх тотального контролю над людиноюнеобхідно звернутися до їхньої протилежності, а саме до спонтанності,іраціонально-міфічного (Г. Маркузе).
Порівняння капіталістичного суспільства й суспільства«реального соціалізму». Для неомарксистів першої половини XX століттясуспільство «реального соціалізму» не є протилежністю суспільству капіталістичному.В обох суспільствах в основі лежить регламентація, централізація, пануванняекономічної й політичної бюрократії. І те, і інше виступають як тоталітарнісуспільства, у яких неможлива свобода індивіда. Капіталістичне суспільство- ісуспільство «реального соціалізму» підтримуються індустріальними країнами, звисоким рівнем технологічного розвитку. Таким чином, обидві системи виявляютьсясхожими, а отже, цілком реальна їхня конвергенція.
Відчуження людини. Розвинене індустріальне суспільство,технічний прогрес дає об'єктивні передумови для створення вільного суспільства,а також для діяльності вільної людини. Вільна людина має «двовимірне» мислення,тобто вона здатна виходити за рамки навколишньої дійсності й боротися заподолання даної дійсності заради здійснення кращих можливостей. Але масовакультура не дає можливості сучасній людині виробити внутрішні, суб'єктивніумови. Щодо цього відбулося повне відчуження духовного життя людини [6, 332].
Розділ 2. Неомарксизм у вивченні сучасних міжнародних відносин 2.1 Теоретичні погляди неомарксистів на політичну структурусучасного світу
Події,що відбувся після закінчення « холодної війни» і розпаду СРСР, і особливо заперший рік XXI століття, зажадали від політологів, соціологів, геополітиків, атакож психологів перегляду поглядів на теорії міжнародних відносин. Неомарксизмзаявляє про себе через критику основних положень реалістичної парадигми.Прихильники неомарксизму представляють світ у вигляді глобальної системирізноманітних економік, держав, суспільств, ідеологій і культур. Як стверджуютьнеомарксисти, держави, які раніше захищали себе від зовнішніх потрясінь,сьогодні перетворюються в агентів, що передають національним економікам вимоги світ-економікиз метою адаптації до умов конкуренції на світовому ринку. Але існують іпроцеси, протилежні глобалізації, — диверсифікованість економічних, політичних,суспільних, соціокультурних і інших організацій і структур, пошуки шляхіврозвитку. На думку представників неомарксизму, радикально-ліберальна ідеологіяпрагне завуалювати ці процеси. Вона вселяє людям, що альтернативи глобалізаціїнемає, що в основі, твердої конкуренції, яка спостерігаються на світовій арені,дерегламентації взаємодій і егоїзму лежить економічна логіка.
Надумку ідеологів неомарксизму, гіперліберальна світ-економіка потребує лідера,здатного змусити поважати її правила. Після «холодної війни» роль лідерапривласнили собі США, що дозволяє претендувати на привілеї у вигляді виключеньіз загальних правил поведінки на міжнародній арені. Будучи найбільшим у світіборжником, США розраховують на подальше одержання кредитів і продовжують жити,витрачаючи набагато більше, ніж це дозволяють їхні власні можливості. Їхнілідери пояснюють це «вагою військової ноші», яку Сполучені Штати змушені нести,захищаючи решту людства (і насамперед західний світ) від численних погроз йогобезпеки. Насправді міжнародні відносини здобувають залежний від США характер.Ця залежність стосується не тільки «маргінальних» (традиційних) периферійнихзон світової системи, тобто слаборозвинених країн «третього світу», не тількиїї «активних» або «головних» периферійних зон, якими стають країни СхідноїАзії, Східної Європи, Латинської Америки, Росія, Індія, але й таких традиційних«центрів системи», як Японія й Західна Європа. Погоджуючись і підтримуючиполітику Вашингтона, Японія й Західна Європа ризикують у довгостроковійперспективі загострити цим не тільки японсько-європейське суперництво, але, протиріччяміж західноєвропейськими країнами, які пом'якшилися в останнє десятиліття [26,137].
Однак,як показують теоретики неомарксизму, подальша еволюція світової системи багатов чому буде залежати від політичної волі й здатності «периферійних» країн ірегіонів порвати зі стратегією, яка нав'язує їм, розвиток в сфері яквнутрішніх, так і міжнародних відносин, а також від ефективності опору ційстратегії з боку трудящих.
Такимчином, рушійними силами міжнародних відносин, прихильники неомарксизму, вважаютьне держави, а класи, і поведінка всіх акторів пояснюється саме класовимиособливостями. Держави, багатонаціональні корпорації та деякі міжнародніорганізації репрезентують у світовій економічній системі інтереси домінуючогокласу. Світова економіка жорстко обмежує свободу маневру держави. Ключовоюрисою світової економіки є розподіл світу на центр, напівпериферію тапериферію.
Неомарксистистверджують, що пануюча в капіталістичній світовій системі ідеологіягіперлібералізму змінює роль національного суверенітету. Основна функціядержави полягає, перш за все, у сприянні ринковим силам. Водночас державапоступово втрачає функції соціального захисту населення. Перерозподіл накористь бідних регіонів розглядається в рамках цієї ідеології як «протекціоністськевтручання», що суперечить логіці ринку. Тому регіони все менше пов’язують своїінтереси з центром. Посилюються сепаратистські рухи: багаті не хочуть ділитисяз бідними, а бідні вважають, що відокремлення стане найліпшим шляхом вирішенняїхніх проблем.
Суверенітету термінах неомарксистської школи не є ключовим поняттям, оскільки вінстосується політичних і юридичних аспектів. Найважливішою ж рисою світовоїполітичної системи є ступінь економічної автономії, і всі держави вимушеніграти за правилами, визначеними міжнародною капіталістичною економікою. Так,представники школи неомарксистської теорії зазначають, що економічномалорозвинені країни перебувають у залежності від більш розвинених, причомуекономічне відставання не є природним етапом розвитку, притаманним усімдержавам, а наслідком нерівноправних міждержавних відносин.
Прихильникицього підходу піддають сумніву положення, що суверенітет, як такий, що володієвідносно незалежною політичною логікою, може бути відокремлений від світовоїекономічної системи. Відповідно, суверенітет та розподіл праці є не простопротилежними принципами, але й елементами єдиного політичного та економічногопорядку, міжнародної спільноти «вбудованого лібералізму» [26,139]. Саме суверенітет поступово знищуєтьсяглобалізацією, оскільки глобальні економічні процеси обмежують спроможністьдержави визначати та проводити незалежну економічну політику. До певної міритакі обмеження державної автономії існували завжди. Цю точку зору поділяють, восновному, автори, які розглядають світ передусім як глобальну капіталістичнусистему. Фактично характеристика, що раніше давалася слабким державам усвітовій економічній системі, в епоху глобалізації може бути застосованапрактично до всіх держав світу.
2.2 Світ системний аналіз І. ВаллерстайнаСвіт-системний аналіздосліджує соціальну еволюцію систем суспільств, а не окремих соціумів, навідміну від попередніх соціологічних підходів, у рамках яких теорії соціальноїеволюції розглядали розвиток насамперед окремих суспільств, а не їхніх систем.У цьому світ-системний підхід подібний із цивілізаційним, але йде трохи далі,досліджуючи не тільки еволюцію соціальних систем, що охоплюють однуцивілізацію, але й такі системи, які охоплюють більш однієї цивілізації абонавіть усі цивілізації світу. Цей підхід був розроблений в 1970-ті рр. А. Г.Франком, І. Валлерстайном, С. Аміном, Дж. Арриги і Т. дос Сантосом. У якостінайважливішого попередника світ-системного підходу, який заклав його основи, зазвичайрозглядається Ф. Бродель. Тому не випадково, що головний світовий центр світ-системногоаналізу (у м. Бінгхемптон, при Університеті штату Нью-Йорк) має ім'я ФернанаБроделя [20, 42].
Найпоширеніша версія світ-системного аналізу, розроблена І.Валлерстайном. Згідно І.Валлерстайну, сучасна світ-система зародилася в т.зв.«довгому 16-му столітті» (приблизно 1450— 1650 рр.) і поступово охопила собоюувесь світ. До цього часу у світі одночасно співіснувала безліч світ-систем. Цісвіт-системи Валлерстайн підрозділяє на три типи: мінісистеми, світ-економіки йсвіти-імперії. Мінісистеми були характерні для первісних суспільств. Дляскладних аграрних суспільств характерні світ-економіки й світи-імперії. Світ-економікиявляють собою системи суспільств, об'єднаних тісними економічним зв'язками, яківиступають у якості певних одиниць, що еволюціонують, але не об'єднані в єдинеполітичне об’єднання. Згідно Валлерстайну, усі докапіталістичні світ-економікирано або пізно перетворювалися в світ-імперії через їхнє політичне об'єднанняпід владою однієї держави. Єдине виключення із цього правила — це середньовічнаєвропейська світ-економіка, яка перетворилися не в світ-імперію, а в сучаснукапіталістичну світ-систему.
«Світ-Система- соціальна система, що має границі, структуру, правила легітимації йпогодженість (соherence)». Це — організм, чиє життя визначається конфліктуючимисилами; організм, що має життєвий простір (life-span), понад який йогохарактеристики міняються в одному відношенні й не міняються в іншому. Критерій світу-системи- самодостатність (self-contained) його існування. «Світ – система» — не «світовасистема», а «система», що є «світом». Самодостатність — теоретичний абсолют (яквакуум), що не існує в реальності, але, що робить вимірними явища реальності.
Найбільшстійкі світ-системи – «свти-імперії» (Китай, Рим і т. д) Спосіб виробництва, якийє їх основою, – редистрибутивно-данницький (redistributive-tributary) абопросто данницький (tributary) [20, 44].
«Лейтмотив(key-note) цього способу виробництва — політична єдність економіки, яка існуєне тільки при наявності високої адміністративної централізації («імперська»форма), але й при її відсутності («феодальна» форма)».
ПрактичноІ. Валлерстайн у першому випадку має на увазі спосіб виробництва, який зазвичайназивають «азіатським» (більш вірним представляється термін «політарний»,запропонований Ю.І.Семеновим), у другому — феодальний. Але в теоретичномуплані, ніяких способів виробництва, крім винайдених ним самим, І. Валлерстайнне визнає. Самі по собі світи-імперії І. Валлерстайн також не розглядає.
Порядз світами-імперіями виникають інші світи-системи — світ-економіки.
Світ-економіка- це система, принципово відмінна й від міні-системи, і від світ-імперії. Усвіт-економіці немає соціальних обмежень для розвитку виробництва, що стаєможливим, за Валлерстайном, при звільненню економіки з-під диктату політичноївлади. Такий диктат — сутність світ-імперії. Його скасування це перемога нового«способу виробництва» — капіталістичного.
Неміцнісвіт-економіки минулого швидко гинули, трансформуючись у мирі-імперії. Такадоля світ-економік Китаю, Персії, Рима й інших. Вони також перебувають позаполем зору І. Валлерстайна — він досліджує одну і тільки одну світ-систему:сучасну світ-систему (СМС), вона ж — капіталістична світ-економіка (КСЕ), єдиназ світ-економік, що не тільки вижив, але й перемогла інші соціальні системи, «втягнувши»їх у себе./>
ВиникненняКСЕ відноситься до XVI століття. Капіталістична світ-економікабазується на великому (extensive) поділі праці (меншою мірою обумовленомугеографічно, у більшій — соціально). Його складові частини — ядро,напівпериферія й периферія.
Урозробці проблем відносин центру й периферії Валлерстайн іде за прихильникамиконцепції «залежного розвитку». Ядро в результаті нееквівалентного обмінувиграє (розвинені капіталістичні країни), периферія — програє («третій світ»),напівпериферія займає проміжне положення (наприклад, Росія). У ядрі існуєсвітовий лідер — гегемон. У ролі гегемона виступали в XVII-XVIII століттях — Голландія, в XIX столітті — Великобританія, в XX столітті — США. Навколо КСЕперебували інший світ-системи — зовнішні арени — які були нею згодом поглинені.Населення КСЕ становлять «статусні групи» і «класи». «Класами» Валлерстайнназиває «статусні групи», які усвідомлюють свої інтереси, й борються за них. «Класів»може бути не більш двох [12, 62].
Така,у короткому викладі, методологія І. Валлерстайна. Придослідженні проблем КСЕ вона виявляється досить плідною. Безсумнівнимдосягненням є вивчення горизонтальних зв'язків усередині світ-економіки. Алебезсумнівною проблемою для світ-системного підходу виявилося співвідношення світ-економікий окремих суспільств.
Існуванняокремих суспільств (Валлерстайн називає їх «національними державами») вважаєтьсявторинним, похідним від існування соціальних систем. На думку Валлерстайна, несоціально-історичні організми поєднуються в системи, а, навпаки, системипороджують соціально-історичні організми. Безсумнівно, цей погляд пов'язаний зтим, що головний предмет досліджень Валлерстайна — сучасність. Саме длясучасності характерний досить сильний зворотний вплив міждержавної системи наскладові національної держави; Валлерстайн переніс цю ситуацію на минуле, колиподібний вплив був значний слабшим.
Незважаючина те, що Валлерстайн виділяє різні типи соціальних систем і різні способивиробництва, стадіальної типології в нього немає — він не вважає, як можна булоб припустити, що людство розвивається від стадії міні-систем до стадії світ-систем.Валлерстайн заперечує поняття «прогрес» і «розвиток», вбачаючи в історії тількизміни, які не мають ніякої спрямованості.
Цепомітно при поясненні ним причин появи КСЕ в Європі, що одночасно було, поясненнямпричин невиникнення КСЕ в інших місцях і в інші часи.
Видалося б, виникнення капіталізмунерозривно пов'язане з виникненням буржуазій із середньовічного бюргерства, зіспецифікою європейського міста і т.д. І.Валлерстайн із цим не згодний. Це, на його думку, не більш, ніж «міф XIXстоліття», що не пояснює ні відставання одних країн від інших, ні способівліквідації цього відставання. Корінь міфу він бачить у визнанні існування двохпар антагоністичних соціальних груп (буржуазії — пролетаріат, земельнааристократія — селянство), з яких перша пара належить капіталізму, друга — успадкована від минулого. Замість «міфу XIX століття» ним пропонується «КазкаНашого Часу», сюжет якої зводиться до твердження, що феодали перетворилися вкапіталістів, а не були ними переможені.
Алеця гіпотеза не пояснює, чому одні феодали перетворилися в буржуа, а інші — ні.Тим більше вразлива «казка» Валлерстайна для пояснення невиникнення КСЕ в Азії.(А таке пояснення Валлерстайну необхідно було представити — адже для ньогонемає принципової різниці між європейським феодалізмом і іншими «світ-імперіями»:усюди існують «протокапіталістичні елементи» і має місце їх «блокування»політичною владою, отже, капіталістична світ-економіка в принципі можевиникнути де завгодно й коли завгодно, необхідний лише сприятливий збігобставин. Валлерстайн доводить, що такий збіг обставин мав місце в ЄвропіXIV-XVI століть, але не доводить, що він не мав місце в Азії, Африці, доколумбовійАмериці в будь-який інший час.) [12,67].
Представляється,що Валлерстайн, побачивши (на конкретному матеріалі) тенденцію «вбудовування»європейської знаті в капіталістичний ринок, дав цій тенденції невірнетлумачення. Влада дворянства на периферії зв'язана владою буржуазії у ядрі.Існування КСЕ для Валлерстайна первинно стосовно існування окремих суспільств.Виходить, що дворянство й буржуазія становлять єдине ціле. Таким чином,Валлерстайн виявився заручником своєї теоретичної схеми. Можливо, свою рользіграли і його політичні переконання, у рамках яких припустимо розглядатиісторичний процес, що направляється злою волею панівного класу — найбільш звичнимдля Валлерстайна є «однокласовий» стан світ-системи, при якому свої інтересиусвідомлює тільки панівний клас, а інші шари суспільства залишаються «статуснимигрупами».
Валлерстайн,виходячи з висновків про тотожність дворянства й буржуазії, заперечує фактбуржуазних революцій. Так, в III томі «Сучасної світ-системи», дійшовши доВеликої Французької революції, він відмовляється бачити в ній соціальнуреволюцію, що відбувся у Франції. Валлерстайн заявляє наступне: «Французькареволюція не відзначена ні базисними економічними, ні базисними політичнимитрансформаціями. Французька революція, у термінах капіталістичної світ-економіки,це момент, коли ідеологічна суперструктура наздогнала економічний базис». Тобтоце не соціальна революція, а світоглядне зрушення, притому яке мало місце не уФранції, а у світ-економіці в цілому. Антиаристократичні гасла Французькоїреволюції для нього — гігантське відволікання уваги (diversion), «жарт і ігри»(fun and games), розпочате «аристократією-буржуазіями» для обдурювання селян ісанкюлотів [13, 271].
Основнихнапрямків в еволюції КСЕ з XVII століття до наших днів було два — територіальнерозширення, що означало периферизацію, земель, що підкоряються зовнішній арені,і боротьба за гегемонію в ядрі. Обидва процеси протікали відповідно доекономічних циклів — за періодом експансії (А-Фаза) випливав період застою (Б-Фаза). Періоди розширення КСЕ — 1620-1660 рр., 1750-1815 рр., 1880-1900 рр.
І.Валлерстайні Т.К… Хопкінс у статті «Капіталізм і включення нових зон у світ-економіку»дають наступну картину розширення КСЕ.
ВXVI столітті до її складу входить більша частина Європи ( крім Росії йТуреччини) і Іберійська ( іспанська й португальська) Америка.
ВXVII столітті включаються Північна Америка й Кариби.
ВXVIII столітті — Росія, Туреччина, Індія, узбережжя Західної Африки.
Удругій половині XIX століття — інша Азія, Африка й Океанія.
Упершу чергу включаються географічно близькі й політично слабкі арени, такі, якСхідна Європа. Віддалені, але слабкі Америка й Кариби включаються швидше, ніжблизька, але сильна Османська імперія. Ще більш сильна Росія включається вякості напівпериферії, а не периферії.
Включенняйде поступово, у міру того, як ядро КСЕ сильнішає. Морська техніка європейцівуже в XVI столітті забезпечувала перевагу в Індійському океані, а сухопутна — тільки в XVIII столітті дозволила завоювати Індію. Включення означало,по-перше, переорієнтацію виробництва для роботи на світовий ринок (розвитокгірничодобувної промисловості й плантаційного сільського господарства) і,по-друге, політичні зміни. Державні структури, «класи» і статусні групиуніфікувалися у відповідності зі стандартами КСЕ. Держава (там, де воназберігалася) змінювалася таким чином, що її структури функціонували тепер «якчлени міждержавної системи й під її керівництвом», втрачаючи частинусуверенітету.
Часполітичної й економічної трансформації кожної нової зони становив 50-75 років.
Включеннянових зон у світ-економіку, пише Валлерстайн у III томі «Сучасної світ-системи»,супроводжувалося перетворенням сусідніх зон у зовнішні арени. «З поглядукапіталістичної світ-економіки, зовнішня арена була зоною, у продукції якоїкапіталістична світ-економіка бідувала, але яка пручалася ( можливо, лишекультурно) ввозу мануфактурної продукції у відповідь і досить сильнопідтримувала свої переваги політично». Коли була включена Індія, Китай знайшовякість зовнішньої арени, коли були включені одні частини Османської імперії — Балкани, Анатолія, Єгипет, то інші – «Благодатний півмісяць», Магриб — стализовнішніми аренами. Те ж відбулося із Центральною Азією після включення Росії,із західноафриканською саваною — після включення західноафриканськогоузбережжя. Але зрештою опір усіх зовнішніх арен був зломлений і вони буливключені в КСЕ [20, 66].
Покизберігалася можливість екстенсивного росту КСЕ, йшов процес колонізації. В XXстолітті, коли ці можливості були вичерпані, КСЕ, переживши кризу, прийшла донової форми відносин ядра й периферії — неоколоніалізму. Хоча колоніальноїсистеми в сучасному світі немає, відношення «центр-периферія» зберігається.
Здається,що з поля зору І.Валлерстайна випала проблема існування так званого «реальногосоціалізму» і його взаємин із КСЕ.Але це не так — у Валлерстайна є свояінтерпретація СРСР: це — напівпериферія КСЕ, така ж, як Російська імперія — дой Російська Федерація — після.
Щобзробити зрозумілою логіку І.Валлерстайна, яка привела його до настількиексцентричного висновку, необхідно розглянути історію інтеграції Росії в КСЕ іїї становище там після інтеграції.
Привиникненні КСЕ Росія залишалася зовнішньою ареною. Московське царство, створенеІваном Грозним, було одним з багатьох світів-імперій. Перше зіткнення цього світу-імперіїй КСЕ — Ливонські війни — закінчилося внічию. «Якби цар Іван переміг — і значначастина Європи ввійшла б у його світ-імперію й перестала б бути капіталістичною,як це трапилося з Новгородською республікою. Якби переміг Захід – це швидше завсе переросло б в остаточний розпад імперії, виникнення слабких держав знаступним включенням їх до складу периферії. Така добре нам відома історичнатраєкторія Моравії, Речі Посполитої, пізніше Китаю, імперій Османів і ВеликихМоголів. Периферійне положення у світ-економіці несумісне з існуванням сильноїдержави. На периферії попросту не вистачає ресурсів для підтримки ефективноїсистеми влади. Московія ж за XVII століття приєднала Сибір, створила потужнудля свого часу мануфактурну промисловість,і це дозволило їй при Петрі I увійтив європейську геополітику «зі щитом» [20, 68].
Росіябула інтегрована в КСЕ в XVIII столітті, у період між правліннями Петра I іКатерини II (це відповідає звичайній тривалості інтеграції) і «дала класичнийприклад не периферії, а саме напівпериферії — держави, що вигадливо поєднує якриси ядра, так і периферії». Риси ядра в Росії Валлерстайн бачить «в армії й увсьому, що в Росії з нею зв'язане. На відміну від азіатських імперій РосіяXVIII-XIX століть контролювала дуже серйозний військовий потенціал,розташований поблизу від європейського ядра світ-системи. Росію можна булопризвати в якості вирішального союзника у внутрішньо-європейських конфліктах,починаючи із Семирічної війни й особливо із часів наполеонівської спробиперешкодити настанню британської торгово-промислової гегемонії».
Часміж правліннями Катерини II і Олександра II характеризується погіршенням умовобміну між Росією і ядром КСЕ, що було небезпечним у сповзанні країни на периферію.Він був відвернене скасуванням кріпосного права. Пішла спроба зробити Росіюрозвиненою капіталістичною країною. «Однак після 1873 року відбулося страхаюченакладення циклічного стиску КСЕ на внутрішньо-російську соціальну кризу йнаростаюче політичне шумування… У Росії бракувало економічних ресурсів, щоб слідуватикурсом Бісмарка, тому націоналістичний консерватизм Победоносцева набув чистореакційне зафарблення. Це вело імперію в тупик, чреватий великою зовнішньоюпоразкою й, ймовірно, внутрішнім вибухом». Реформи Вітте й Столипіна — «індустріалізація,що бюрократично направляється» — не були доведені до кінця.
Щож змінилося після 1917 року? За Валлерстайном, нічого або майже нічого. «Катастрофазруйнувала соціально-політичну систему Російської імперії, але аж ніяк не КСЕ,блоком якої Росія продовжувала залишатися протягом усього періоду після 1917року. Ні певна економічна замкнутість СРСР, ні військове протистояння Заходу,ні тим більше ідеологічна риторика комуністів не дають підстав вважати, що вРосії була створена принципово інша, особлива історична система. Ні прагненнядо імперського експансіонізму, ні створення системи перерозподілу й соціальнихгарантій для досить широких категорій населення, ні націоналізація виробництва,ні тим більше репресивний режим не виходять за рамки того, що є в межах КСЕ».
Такожмайже нічого не змінилося й наприкінці 1980-х — початку 1990-х років. Просто «всесвітнякриза 80-х років поставила під сумнів увесь курс на військово-бюрократичнумодернізацію, який походив від Вітте й Сталіна й виявив відносну слабістьрадянського апарата управління». Росія не переходить до капіталізму — капіталізм у ній уже існував (оскільки для Валлерстайна будь-яка експлуатація всучасному світі є капіталістичною). Росія переходить до ринку — її колишнійкапіталізм не був заснований на ринку (оскільки для Валлерстайна не маєзначення відсутність ринку в економіці окремого суспільства, включеного усвітовий ринок).
«Холоднавійна», на погляд І.Валлерстайна, була «контрольованим суперництвом-партнерством»наддержав і навіть більш того – «танцем, який треба танцювати, а не боротьбою,яку треба виграти». Незрозуміло, щоправда, чому вона все-таки була виграна йчому США не кинули всі сили на порятунок партнера, який гине, — СРСР, а,навпаки, сприяли його загибелі (яка їм — по логіці Валлерстайна — була непотрібна). Очевидно, тому, що всі, крім Валлерстайна, сприймали «холодну війну»серйозно. Але якщо припустити, що прав Валлерстайн, то яку картину ми маємо?
CCCР- напівпериферія КСЕ. Одночасно він — друга наддержава, що визнає йВаллерстайн: «Росія дала приголомшливий приклад, коли здобула титул наддержавина тлі післявоєнного перетворення європейських країн у клієнтів США». Але «клієнтиСША», не цілком самостійні країни, — ядро, а СРСР, цілком самостійна країна — напівпериферія. Напівпериферія, яка змагається з гегемоном. Напівпериферія, якавсі 70 років свого існування (за виключенням змушеного співробітництва в1941-45 роках) перебуває в стані конфлікту з ядром. Не з однією з держав ядра(як на початку століття — з Німеччиною), а з усім ядром. При цьому Валлерстайн стверджує,що СРСР, як усяка напівпериферія, передає на периферію вплив центру. Тобторадянський субімперіалізм передає вплив американського імперіалізму вАфганістан, В'єтнам, Китай і т.д. По цій логіці Варшавський Договір бувмолодшим партнером НАТО, а радянські війська повинні були б підтримуватиамериканців при висадженні на Кубу або Гренаду [20, 69].
Удійсності нічого подібного не спостерігалося.
Очевидно,слід визнати, що І. Валлерстайн у цьому випадку серйозно помилився. СРСР не бувнапівпериферією КСЕ й взагалі не входив у КСЕ, а був центром іншої світ-системи,яка утворювалася шляхом відколу від КСЕ й де існував експлуататорський лад,відмінний від капіталістичного — індустріально-політарний — результат невдалогобудівництва соціалізму у відсталих країнах. Першою КСЕ покинула Росія, потім — Китай, країни Східної Європи й деякі азіатські країни. Їхні правлячі колапрагнули до повної ізоляції своїх країн від КСЕ, що в сучасному світі, зазвичай,неможливо. Вплив КСЕ продовжував відчуватися. Крім того, можливості розвитку індустрополітаризмабули невеликі.
Післятого, як політарні виробничі відносини перетворилися в перешкоду на шляхурозвитку продуктивних сил, індустрополітаризм у СРСР і Східній Європі звалився,причому не без впливу КСЕ, реальним (а не бутафорським) суперником якого булапереможена світ-система. СРСР в останні роки свого існування поступововтягувався в залежність від КСЕ; нові незалежні держави, що з'явилися з її уламків,із самого початку виникли як країни залежного капіталізму.
Якщоприйняти таку точку зору, стають зрозумілі й інтервенція держав КСЕ вРадянській Росії в 1918-1922 роках, і «залізна завіса», і Карибська криза іінтеграція країн Східної Європи й СНД до складу КСЕ, яка розпочалася після1989-1991 років. Інтеграція різних країн, як відомо, відбувається з різноюінтенсивністю, і статус нових членів КСЕ буде явно різним; Росія ж, очевидно, унайкращому разі знайде своє старе місце напівпериферії. «Навіть ослаблена Росіязанадто небезпечний супротивник, щоб допустити її сповзання на Південь».
Такаінтерпретація в принципі не суперечить світ-системному підходу. Ф.Бродель писавпро протистояння Венеції (центру європейської світ-економіки) і Туреччини(самостійної світ-економіки): «То був класичний випадок взаємодоповнюючих одинодного ворогів — усе їх розділяло, але матеріальний інтерес змушував житиразом, і все більше й більше, у міру того, як поширювалося османське завоювання».Ні в Броделя, ні у Валлерстайна не було сумнівів у тому, що Османська імперіяXV-XVI століть була самостійною світ-економікою, а не напівпериферієюєвропейської.
Коріньпомилки І.Валлерстайна у випадку зі СРСР — у невизнанні можливості виходу із КСЕ.Із всесвітньої економіки вийти, дійсно, неможливо. Але світ-економіка, як писавБродель, — не всесвітня економіка. З неї вийти можна. І тепер деякі країни(КНДР, КНР) не входять у КСЕ, хоча, як видно, будуть нею зрештою поглинені.
І.Валлерстайнже, оголосивши про те, що розширення КСЕ закінчене, забіг уперед і сильно примітивізувавсвою теорію.
Другийнапрямок еволюції КСЕ — завоювання й втрата гегемонії. Вони також підлегліциклам: повільне нагромадження сил претендентами на гегемонію в умовах занепадудіючого гегемона, відносно швидкий кризовий період «війни за гегемонію» (1618-1648 рр., 1792-1815 рр., 1914-1945 рр. — щораз близько 30 років) визначенняпереможця, і повернення до суперництва між, гегемоном, що поступово слабшає іновими претендентами.
Результатомостанньої війни за гегемонію (1914-1945 рр.) стало панування США, що хилиться з1967-1973 рр. до кінця. Найбільш ймовірний майбутній гегемон — Японія. СШАстануть її молодшим партнером, а Китай — їх загальною напівпериферією.Об'єднана Європа залишиться на другій позиції в ядрі. Її напівпериферією будеРосія. Положення країн третього світу погіршиться: «заново відкритий Китайзайме в товарних ланцюжках місце безлічі країн третього світу — від Афганістануй Бангладеш до Алжиру й Замбії. Ті попросту виявляться зайвими для функціонуваннянайбільш потужного трикутника нагромадження капіталу в наступному столітті. Цікраїни будуть мати статус «безробітних світового рівня» — вони не будуть матиперспективи ні в якості робочої сили, ні в якості споживачів». (Цікаво, щоговорячи про «заново відкритий Китай», Валлерстайн де-факто визнає, що ранішеКНР не входила в КСЕ. Тим більше це вірно для СРСР).
Природновиникає питання про майбутнє КСЕ.
Антиномієюсвітової світ-системи (СМС) Валлерстайн називає «експлуатацію й відмову визнатиексплуатацію необхідною або слушною». Природно, з боку експлуатованих. 6/7 населеннясвіту до 1945 р. жили гірше, ніж їх предки до входження в КСЕ, і розрив міжбагатими й бідними регіонами продовжував збільшуватися. Неминуча боротьба,неминуче оформлення сил, що прагнуть зруйнувати КСЕ, особливо після того, якзакінчилися його територіальне розширення, що давало «верхам» ядра необмеженіможливості для маніпулювання «низами» своїх країн.
Антисистемні(або «революційні») рухи, що організаційно оформилися в XIX столітті, ділятьсяна соціальні й національні. Ціль тих і інших — рівність людей (human equality),що виявляється недосяжним в умовах КСЕ, яка має ієрархічну структуру й базованана нерівності.
Розглянемоісторію боротьби КСЕ проти антисистемних рухів .
ДляКСЕ існувало завдання не тільки зовнішньої експансії, але й внутрішньої — інтеграції трудящих у свою політичну систему. Вона вирішувалася за допомогоюліберальної ідеології.
Лібералізм,як і соціалізм, і консерватизм (відповідно — центр, ліві, праві) виникає, з поглядуВаллерстайна, після Великої французької революції, коли стає можливим поширеннясвітської ідеології. В 1848-1914 роках лібералізм беззастережно панує,впливаючи на своїх ідеологічних конкурентів і породжуючи спочатку ліберальнихконсерваторів (Дизраелі, Бісмарк), а потім і ліберальних соціалістів(Бернштейн, Жорес). Метою лібералів і їх союзників була інтеграція робітничогокласу ядра в політичну систему капіталізму. Першим засобом було загальневиборче право, організоване таким чином, що результати його здійсненняприводили лише до мінімальних змін державних інститутів. Другим — передачаробочим частини прибавочного продукту, але так, щоб основна частина зберігаласяв руках пануючих шарів. Ціль була досягнута — робітничий клас ядра втративреволюційність [20, 71-73].
І.Валлерстайнпідносить ці події так, начебто робітничий клас не домагався загальноговиборчого права й соціальних гарантій, а був відвернений ним буржуазіями відголовного завдання — знищення капіталізму. Такий погляд явно антиісторичний — робітничий клас XIX століття, при тодішньому рівні розвитку продуктивних сил,не міг знищити КСЕ, але міг вирвати (у завзятій боротьбі) певні поступки вбуржуазії. Ці поступки були кроком на шляху винищування капіталізму, хоча,звичайно, буржуазії зробила все, щоб її відступ був мінімальним.
Післяпершої світової війни метою буржуазії стала ідеологічна інтеграція працюючихнапівпериферії й периферії. Засоби цієї інтеграції були продовженням колишніхзасобів: «самовизначення націй» як загальне виборче право в масштабі КСЕ й «національнийрозвиток» як підвищення добробуту, теж у масштабі КСЕ. Авторами ( можливо,мимовільними) цих засобів І.Валлерстайн вважає В.Вільсона й В.І.Леніна. Питанняпро відносини СРСР і КСЕ було розглянуте вище; тут же помітимо, що Валлерстайнзнову бачить лише виверту буржуазію і не бачить реальної боротьби пригноблених( у цьому випадку — народів периферії) за свої права. Природно, вони не маютьсил добитися максимуму — загибелі КСЕ (бажаної не стільки ними, скільки лівоюінтелігенцією ядра, подібної Валлерстайну), але те, що вони змушують буржуазіюйти на поступки — уже прогрес.
Крімтого, як справедливо помітив А.І. Фурсов, Валлерстайн проігнорував існуванняфашизму (націонал-соціалізму) — очевидно, тому, що той не вписувався в схему «національногорозвитку» як єдиної ліберальної теорії.
В1918-1989 роках «глобальний лібералізм» діяв успішно, хоча й не в такомуступені, як його європейський попередник XIX століття. Національно-визвольнісили, приходячи до влади, змушені були підкорятися законам КСЕ. В умовах, колимісця в ядрі були вже зайняті, «національний розвиток» не приводило, як правив,ні до чого. Як капіталістами можуть бути лише кілька відсотків населення, аінші — переважна більшість — капіталістами ніколи не стануть, так і країн ядра(«світових капіталістів») завжди буде небагато. Інші залишаться «світовимипролетарями» або навіть «світовими безробітними» з усіма соціальними наслідкамицього положення.
Валлерстайнпідкреслює, що Маркс був правий, говорячи, що капіталізм веде до абсолютного, ане тільки відносного зубожіння більшості. «Велика ілюзія теорій модернізаціїполягала в обіцянці зробити всю систему ядром, без периферій. Сьогодні цілкомочевидно, що це нездійсненне». Зникнення різкої поляризації в країнах ядра,видаване апологетами системи за подолання протиріч капіталізму, — лише наслідокпосилення поляризації в масштабі КСЕ.
Уситуації, коли капіталізм не в змозі забезпечити більшості населення Землістерпні умови життя, неминуче закінчення його світового панування й «вичерпання»пануючої ідеології — лібералізму.
Такевичерпання поступове наступає в 1968-1989 роках.
І.Валлерстайндуже високо оцінює події 1968 року (у ЧССР, Франції, Китаї — усі разом як єдинеціле), вбачаючи в них «всесвітню» революцію, що змінила вигляд КСЕ. В історії,на його думку, було тільки дві «всесвітні» революції — 1848 і 1968 років. 1989рік завершує справа 1968 року, наносячи удар по самому міцному до цього часубастіоні КСЕ — його напівпериферії. Дивно, але Валлерстайн не говорить про те, хтопереміг в «всесвітніх» революціях. Очевидно, не антисистемні сили, раз КСЕвстояла і навіть стала більш агресивною. Але, у той же час, не сказане, що «всесвітні»революції зазнали поразки. Можливо, справа в тому, що Валлерстайн знову бачитьв «революціях» не соціальне, а світоглядне зрушення, зміни в суспільнійсвідомості. (Для 1848 року — усвідомлення експлуатованими групами необхідностістворення «антисистемної бюрократичної контрорганізації для захопленнядержавної влади», що й було втілено згодом у діях «старих лівих», вінцем якихстала перемога РСДРП(б) в 1917 році. Для 1968 року — усвідомлення необхідностіборотьби із КСЕ не на національному, а на світовому рівні й виникнення «новоголівого» руху, який, на думку Валлерстайна, повинен вести таку боротьбу. А також- ослаблення культурно-психологічної влади Заходу над Сходом, «більшості» — надменшостями, капіталу — над працею, держави — над громадянським суспільством.)Так оголошене Валлерстайном «подолання поділу соціальної реальності наполітику, економіку й культуру» закономірно обернулося відомістю політики йекономіки до культури. Крім того, Валлерстайн знову ігнорує існування соціоісторичнихорганізмів — адже події 1968 року, не говорячи вже про 1848-й, позначилисяпо-різному в різних країнах. В одних був сильний «старий лівий» рух, в інших – «новий»,у третіх — і те, і інше, у четвертих — ні те, ні інше і т.д. Дійсність зновувиявляється складніше схеми Валлерстайна.
Періодмирного розвитку КСЕ, пише Валлерстайн, закінчений. Подальше розширення політичнихправ і перерозподіл матеріальних благ поставлять під загрозу системукапіталістичного нагромадження. Тепер буржуазія буде опиратися тільки на силу.Вирішальним поворотом у політиці ядра КСЕ Валлерстайн вважає війну в Перськійзатоці 1991 року, коли Південь відкрито виступив проти влади Півночі наглобальному рівні й програв. У майбутньому Валлерстайн бачить три варіантиборотьби периферії проти центру: світський мілітаризм Хусейна, релігійнийфундаменталізм Хомейні й масову міграцію жителів Півдня на Північ, не вважаючи,однак, що ці шляхи ведуть до подолання капіталізму.
Отже,дві «великі стратегії» розтрощення КСЕ — класова боротьба робітничого класу іборотьба за національне звільнення — при часткових удачах не досягли мети: КСЕпродовжує існувати. Чому? Щоб зрозуміти, як Валлерстайн відповідає на етаппитання, необхідно глянути на проблему розвитку КСЕ.
Залишившиосторонь декларації І. Валлерстайна про необхідність відмови від поняття «розвитку",можна виділити головне в світ-системному підході: розвиток світ-системи як цілої,а не суми розвинутих окремих країн або цивілізацій. Якщо подивитися із цьогопогляду, виявиться, що той саме розвиток приніс одним народам багатство, іншим- убогість; те, що для одних країн стало зльотом, для інших обернулосязанепадом, і без одного не було б іншого. Це неможливо побачити, якщо вважатиєдиними суб'єктами історії соціально-історичні організми — тоді видні тільки «випередження»і «відставання», обумовлені якимись незрозумілими другорядними причинами. Світ-системнийпідхід відкриває шлях до розуміння розвитку як суперечливого процесу, у цілому- всупереч Валлерстайну — прогресивного.
Самев орієнтації на рівень окремих держав, вважає І. Валлерстайн, полягала фатальнай неминуча помилка антисистемних сил. Вони мислили в масштабах своїх країн, їхже супротивники — у масштабі світ-системи (адже капітал вільно перетікає ізкраїни в країну). Цю помилку й вважає за потрібневиправити Валлерстайн. Тут виникає необхідність відповісти на питання продолю КСЕ в майбутньому.
«Розвиток»як «національний розвиток» І. Валлерстайн справедливо вважає ілюзією. Покиіснує КСЕ, існує і його ядро, яке не може розширитися, якщо не розширюється КСЕ,а йому тепер розширюватися нікуди. Коли КСЕ займає увесь світ, ядро стабільно — якщо одна країна займе в ньому місце, це буде означати, що інша країна йоговтратить, тільки й усього. При цьому розрив доходів між секторами КСЕ якєдиного цілого може навіть збільшитися.
Необхіднийінший напрямок розвитку — не кількісний ріст, а досягнення більшої рівності.Для цього «трудящим слід сконцентруватися на завданні втримання як можнабільшої частки прибавочного продукту. Один зі шляхів — збільшення ціни робочоїсили або ціни продуктів, вироблених безпосередніми виробниками. Іншими словами,якщо завтра у всіх нових індустріальних країнах робітники текстильноїпромисловості доб'ються збільшення зарплати на 20%, покупці їх продукціїповинні будуть звернутися до настільки ж «дорогих» зон або знайти інші «новііндустріальні країни».
Розподілсвіт-економіки на ядро й периферію зникає не в результаті включення в ядронових країн, а внаслідок поступового витиснення капіталізму. «Слабістькапіталізму — у втіленні його ж цілей, у його повній самореалізації. У мірутого, як його система в цілому стає усе більш товарною, зменшується йогоздатність до нерівного розподілу й, отже, до нагромадження капіталів, тому щозникає відмінність між центром і периферією. Однак товаризація не означаєавтоматичної загибелі капіталізму: надані самим собі, сили, що панують у КСЕпостараються загальмувати темп розвитку, і програми національного розвиткуможуть у цих умовах стати засобом такого рятівного для капіталізму гальмування».
Повиннабути знищена вся капіталістична система цілком, а не окремі її ланки. Тількитакий розвиток гарантує остаточне зникнення капіталізму.
Розвиток,який пішов по шляху знищення капіталістичного присвоєння, по шляху переходузасобів виробництва в руки безпосередніх виробників, може стати не ілюзією, адороговказною зіркою (lodestar). Але цей варіант, як підкреслює І.Валлерстайн,не гарантований, а може бути тільки завойований, причому в завзятій боротьбі.
Такимчином, Валлерстайн приходить до висновків, досить схожих на висновки К. Маркса,але приходить своїм шляхом. Ми маємо справу тут не з варіантом марксизму, а знезалежним підтвердженням правоти деяких положень К. Маркса, які прийшли з бокуконцепції (неомарксизм), що претендувала на те, щоб замінити марксизм.
2.3 Теорія залежностісвітової системи
Теоріязалежності була сформульованаФранком ( A. G. Frank ) і іншими дослідниками й стала популярною в 1970 х.Група вчених соціальних наук стверджувала, що капіталістична світова системавідповідальна за бідність нерозвинених країн. Одним із провідних прихильниківцього підходу є Пребиш (R. Prebisch (1950) ), що запропонував модель відносиницентра-перефирії для пояснення розриву між багатими та бідними країнами. Країницентра це багаті, індустріалізовані країни, які змогли використати їхнюекономічну міць для одержання переваг у міжнародній торгівлі й для експлуатаціїперефирійних країн в Африці, Азії й Латинській Америці. Сингер (H. W. Singer(1950) ) запропонував схожу теорію. Відповідно до думок Пребиша і Сінгера,нерівні умови торгівлі з Латино Американськими країнами й іншими меншрозвиненими країнами привели до перетіканню доходу від бідних до багатих країн.Їхній висновок полягає в тому, що ця ситуація може бути переборена шляхомвведення протекціоністських заходів для захисту місцевих виробництв іпроведення політики імпортозаміщення [18, 95]. Теорія залежності має своїкоріння в Ленінській теорії експлуатації імперіалістичного капіталізмуекономічно нерозвинених країн. Баран ( P. A. Baran (1952, 1957, 1975)) бувпровідним прихильником марксистського підходу в 1950-ті й використав ленінськіконцепції імперіалізму й міжнародного класового конфлікту для поясненняекономічного росту й застою. Відповідно до його пояснень, відсталіспівтовариства залишалися недорозвиненими із за того, що домінуючі класивласників не мали зацікавленості в індустріалізації й трансформаціїпериферійних економік, і внаслідок того, що іноземні й національні власникикапіталу, зі своїх причин були супротивниками розвитку. Баран наголошує наважливості інтересів місцевих класів, але він також бере до уваги міжнароднуекономічну систему, стверджуючи, що розвиток економічно відсталих соціумівсуперечить домінуючим інтересам капіталістичних країн. Він рекомендував длянерозвинених країн широке втручання держави для просування контрольованоїіндустріалізації. Неомарксистські теорії розвитку й недорозвиненості привели достворення нової теоріїзалежності в 1960-х та 1970-х рр. Франк (A. G. Frank ) виявився найбільш виднимтеоретиком цього напрямку. Він особливо був здивований проблемаминедорозвиненості країн Латинської Америки. У передмові до його книги «Капіталізмі недорозвиненість у Латинській Америці» ( Capitalism and Underdevelopment inLatin America (1967)), Франк стверджував: « Я вірю, разом з Паулем Бараном, щосаме капіталізм, національний і міжнародний, приводив до недорозвиненості вминулому й він дотепер є причиною недорозвиненості в сучасності». Франкпроводить лінію поділу тим часом, що він називає економічно розвиненими «метрополіями»й економічно нерозвиненими «супутниками». Він прийшов до висновку, що «історичнідослідження вказують, що нерозвиненість у більшій частині є історичнимпродуктом минулого й триваючих економічних й інших відносин між нерозвиненимисупутниками ( сателітами ) і розвиненими до теперішнього часу метрополіями.(Франк Frank, 1969, p. 160). Інакше кажучи, домінуючі капіталістичні країнисприяли зубожінню нерозвинених країн сателітів і привели до збільшення розривуміж бідними й багатими країнами. Він також стверджує, що ці відносини — метрополія-сателітне обмежуються імперським або міжнародним рівнем але пронизують й структуруютьвсе економічне, політичне й соціальне життя Латиноамериканських колоній і країн[18, 96].
Провінціальністолиці, які самі є сателітами національних метрополій, у свою чергу єпровінційними центрами, навколо яких обертаються їхні власні супутникисателіти. Кожний із сателітів служить інструментом висмоктування капіталу йекономічного прибутку з його супутників і передає частину у світові метрополії, сателітами яких вони є самі. Отже, сьогоднішнє нерозвинене становищеЛатинської Америки це результат їй багатовікової участі у світовомукапіталістичному розвитку (Франк Frank, 1969, стор. 161-162). Оскількиконтакти з метрополіями викликають процеси перетворення в сателіти й приводятьдо недорозвиненості, Франк твердить, що нерозвинені країни повинні розірватизв'язки з США й іншими індустріалізованими країнами. Він стверджує, щоАфриканські, Азіатські й Латино Американські країни, які в меншому ступеніінтегровані у світову систему виявляються найбільш розвиненими. Отже, Франкприходить до висновку, що ізоляція від світового ринку буде кращою стратегієюрозвитку для країн третього світу.
Теоріязалежності, сформульована Франком й іншими теоретиками залежності стала популярноюв 1970-ті р. Дос Сантос, бразильський економіст визначає залежність як ситуаціюв якій економіка певних країн визначається розвитком і розширенням іншоїекономіки, який вона підлегла. Він акцентує увагу на те, що неомарксистська теоріяімперіалізму допомагає зрозуміти наслідки залежності, тому що коли вона вживаєспроби проаналізувати відсталість як нездатність сприйняти більш просунутімоделі виробництва або модернізуватися, то це є не більш ніж ідеологією,замаскованою під науку. Бідним країнам він рекомендує встановлення народнихреволюційних урядів, які відкриті соціалізму [18, 98].
Отже,центральна теза теорії залежності є наступною «недорозвиненість периферії єпрямим результатом розвитку центра й навпаки». Нарешті, згідно із цими теоріями,бідність третього світу викликається країнами центра через процес експлуатації.
2.4 Перспективирозвитку міжнародних відносин відповідно до світ-системного підходу І.ВаллерстайнаПроцессвітосистемних змін після другої світової війни можна умовно розділити на триетапи. На першому етапі — 1945-й — початок 1970-х — у світ-системі встановиласябезперечна гегемонія США. На другому — 2000-ті роки — Америка стала поступатисяпозиціями лідера, але відбувалося це поступово внаслідок спроб США сповільнитиданий процес і мінімізувати збиток від економічного спаду. На третьому етапі — в 2001-2025 роках — США спробують відновити колишню велич за допомогою більшнезалежної й агресивної політики, яка проте обернеться проти них, прискорюючи йзбільшуючи падіння їх світового авторитету.
Америка-2025
Новазовнішня політика, що проводилася президентом Бушем-Молодшим, прискорилападіння світового авторитету США, а не сповільнила його, як передбачалося. У світ-системівідбувся неструктурований багатобічний поділ геополітичних сил. Основнимицентрами влади стали США, Великобританія, країни Західної Європи, Росія, Китай,Японія, Індія, Іран і меншою мірою Бразилія. Жоден із цих центрів не має явноїекономічної, політичної, військової або культурно-ідеологічної переваги.Сьогодні немає й сильної міжнародної коаліції, яка могла б знайти лідерство врозв'язку геополітичних питань, хоча незабаром вона може сформуватися.
Якізагальні напрямки й тенденції розвитку світ-системи можна виділити, спробувавшизаглянути в 2025 рік? По-перше, зазнає повний крах програма ядерногороззброювання: на додаток до існуючих з'явиться десятка два нових невеликихядерних держав. Різкий спад впливу США на світовій арені й зіткнення інтересівчисленних центрів влади приведуть до того, що країни, що згорнули ядернірозробки в 2000-х роках, знову запустять ядерні програми, і це удержить багатокраїн світу від військових вторгнень, зробивши значно більш небезпечними їхнінаслідки.
Усфері світових фінансів буде поступово зменшуватися вплив американськогодолара, місце якого займе багатовалютна система. Очевидно, що євро й ієнастануть частіше використовуватися для операцій на фінансових і товарних ринках.Складно сказати, які саме валюти ввійдуть у список найпоширеніших, і оцінити ступіньнестабільності (або, принаймні, підвищення волатильності) економічної системи врезультаті цього. У кожному разі зниження впливу долара у світовій економіцізбільшить проблеми США з виплатою державного боргу, який нагромадився, і,можливо, приведе до зниження рівня життя населення в Сполучених Штатах [40, 24].
Європа-2025
Особливуувагу слід приділити розгляду трьох регіонів, що характеризуються зараз доситьнестабільною політичною ситуацією. Це Європа, Південно-Східна Азія й ПівденнаАмерика. Наслідки подій, що відбуваються там сьогодні суттєво перетворятьсвітову геополітичну структуру.
УЄвропі зміни в цей момент перебувають у найактивнішій фазі. З 2001 по 2005 ріктут відбулися дві важливі події. Перше стало прямим наслідком зміни курсузовнішньої політики США: Франція й Німеччина з деякими іншими країнами офіційновиступили проти вторгнення в Ірак. У той же час вони зміцнювали політичнівідносини з Росією, у результаті чого утворювалася геополітична вісьПариж-Берлин-Москва. У відповідь на це США за підтримки Великобританіїорганізували інший блок, переманивши на свою сторону більшу частину країнЦентральної Європи. Дональд Рамсфельд назвав цю ситуацію протистоянням «старої»і «нової» Європи. Країни Центральної Європи прагнуть до більш тісного співробітництваз США через свій острах Росії, який склався історично.
Другоюважливою подією став провал проекту по введенню загальноєвропейськоїконституції, проти якого проголосувала більшість на референдумах у Франції йНідерландах. Неприйняття проекту викликано двома причинами. Одні голосувалипроти в силу опозиції неоліберальному курсу й побоювань, що в конституціїбудуть міститися неоліберальні принципи.
Іншіголосували проти, побоюючись негативних наслідків можливого розширенняЄвросоюзу на схід (особливо вступу в нього Туреччини). Але в остаточномупідсумку й ті й інші виступали за збереження незалежності Європи від США.
Протедві ці події перешкодили створенню більш сильної, згуртованої й незалежноїЄвропи. Складно сказати, чи буде в наступні десять років запропонований новийпроект конституції, розроблений на більш твердій інституціональній інаціональній основі. Також не ясно: якщо все-таки проект буде знову запущений,чи приведе це до зближення з Росією й чи можна буде говорити про їхнійгеополітичний союз? [40, 27]
Азія-2025
Сценарійрозвитку країн Південно-Східної Азії значно відрізняється від європейського.Насамперед ми маємо тут справу тільки із трьома великими країнами: Китаєм,Кореєю і Японією. Зараз дві з них розділені, і їх уряди, безсумнівно, плануютьу майбутньому об'єднатися (Північна й Південна Корея, КНР і Тайвань). Іпершого, і другого об'єднання добитися буде непросто, але до 2025 року це,швидше за все, відбудеться.
Утенденціях розвитку Південно-Східної Азії спостерігається ще одна відмінність.У Європі політичні розбіжності між Францією й Німеччиною, які склалисяісторично, в значній мірі усунуті, чого не можна сказати про Японію, Китай іКореї. З іншого боку, занадто вже великі економічні вигоди від зближення трьохкраїн, і, можливо, саме це змусить їх забути минулі образи. Залишається ще однескладне питання: хто стане лідером майбутньої Східно-Азіатської коаліції — Китай або Японія? Для досягнення позиції лідера від їхніх урядів буде потрібнопроведення дуже розумної й осмисленої політики у військовій і фінансовійсферах, а також в області культури.
Алеякщо всі перешкоди будуть усунуті, країни Південно-Східної Азії об'єднаються водну із найвпливовіших сил тріади — Північної Америки, Європи й Східної Азії. Іякщо це об'єднання все-таки відбудеться, то їм, можливо, вдасться залучити усвій табір США в якості «досвідченого політичного гравця» і «молодшого партнера».Не про таку роль мріяв уряд Буша, а тепер Обами але, очевидно, до 2025 року дляСША це буде найпривабливішим варіантом.
Нарешті,Південна Америка може стати серйозним гравцем, відособленим від США, об'єднатикраїни континенту в одну економічну зону. Особливий прогрес у політичномувпливі регіону (на шкоду владі США) відбудеться, якщо в такий союз вдасться втягнутиМексику. Складніше всього представити, яке місце в новому геополітичному поділісвіту займуть Індія, Іран, Індонезія й Південна Африка. Вирішальними тутстануть такі економічні переваги, як запаси енергії й води — досить значимі вумовах назріваючих екологічних проблем і потенційної кризи надвиробництва. Міжцими країнами розвернеться запекле суперництво за гідне місце в світ-системі, ірезультат його буде залежати не тільки від геополітичних маневрів [40, 29].
Висновки
Неомарксистська теорія (Ім.Валлерстайн, П. Суізі, П. Баран) розглядає світову політику у системновсеосяжному контексті капіталістичної світ-економіки. Неомарксисти стверджують,що пануюча в капіталістичній світовій системі ідеологія гіперлібералізмумодифікує уявлення про державний суверенітет, який, у термінах неомарксистськоїшколи постає чимось вторинним, похідним від глобального тріадного поділусвітової спільноти на світсистемне ядро, напівпериферію і периферію. Відповідносаме належність до одного з цих трьох глобальних сегментів, а не обсягформальних суверенних прав і визначає ступінь реальної державної незалежності.Таким чином, прихильникам цього підходу, цілком у марксистських традиціях,властивий світ-системний економічний детермінізм.
Представників неомарксизму, як і транснаціоналізму, такожоб'єднує ідея про цілісність світового співтовариства та деяка утопічність воцінці його майбутнього. Основою концептуальних побудов неомарксистськоїтрадиції, яка особливо активно розвивається в слаборозвинутих країн від індустріальнихдержав, про експлуатацію та пограбування перших другими.
Ґрунтуючись на деяких положеннях класичного марксизму,неомарксисти, зокрема П. Суізі та І. Валлерстайн, зображують простірміжнародних відносин у вигляді глобальної імперії, периферія якої залишаєтьсяпід домінуванням центру навіть після здобуття колоніальними державаминезалежності. Це знаходить прояв у нерівномірності економічних обмінів інерівномірності розвитку. Так, «центр» залежить у своєму розвитку від сировиний ресурсів «периферії». У свою чергу, периферійні країни є споживачамипромислової та іншої продукції, що виробляють більш потужні держави, іпотрапляють у залежність від останніх шляхом нерівномірного економічногорозвитку, коливання світових цін на сировину та економічної допомоги з бокурозвинутих держав. У 70-і рр. таке розуміння змісту міжнародних відносин сталодля країн «третього світу» основою ідеї про необхідність запровадження новогосвітового економічного порядку. Саме під тиском цих країн Генеральна АсамблеяООН у квітні 1974 p. прийняла відповідну декларацій і програму дій, а в груднітого ж року — Хартію про економічні права та обов'язки держав.
Урамках неомарксизму розвиваються такі парадигми як «світ-системна теорія», атакож «теорія залежності». Відповідно до першої світ ділиться не тільки надержави, але й на три частини залежно від економічних показників: центр(ядро),периферію, напівпериферію. Ті, країни, які опинилися в центрі мають значнобільш високий життєвий рівень і домінують над іншими, використовуючи дешевуробочу силу, ресурси й ринки збуту останніх. Таким чином, розвиток ядравідбувається за рахунок інших країн. Цілком природно, що перифирія йнапівпериферія намагаються піднімати повстання проти такої політики. Цікаво, щонезважаючи на боротьбу між центрами ядра за світову гегемонію, у їхніхвідносинах з периферією домінують загальні цілі, обумовлені приналежністю дотому самому «клубу». У цілому «світ-системна» теорія підкреслює поляризаціюсвіту по лінії «багата Північ – бідний Південь», що веде до потенційнихконфліктів.
Міркуючипро «теорію залежності» не можна забувати про те, що згідно з нею економічнарозвиненість або відсталість не є природними етапами розвитку людства, яківластиві всім державам, а виникли в результаті нерівноправних міждержавнихвідносин. Досить довгий перерозподіл прибавочного продукту походив відпериферії (колоній і напівколоній) на користь центру – метрополій. Як підсумокми можемо спостерігати «залежну відсталість» периферію («Півдня»), яка могла буспішно функціонувати, будь вона орієнтована на власний розвиток. По суті, те,що відбувається можна позначити як «неоколоніалізм», що базується не насиловому, а на економічному примусі. Також у цьому випадку має місце феномен«дворівневої економіки», який породжується взаємодією розвинених країн з, тими,що розвиваються, у результаті чого в останніх відбувається супересучаснийрозвиток одних галузей і в той же час збереження інших – традиційних звідсталими способами виробництва.
Характерною для неомарксизму є концепція «мирногоспівіснування», яка набула неабиякого поширення в сучасній міжнароднійполітиці. Вона вперше була запропонована ще на початку 20-х рр. на Генуезькійконференції Радянською Росією і мала своїм вираженням Раппальський мирнийдоговір більшовиків з Веймарською Німеччиною від 16 квітня 1921 p. Щодо новихумов ядерної єри та «холодної війни» концепція «мирного співіснування держав зрізним соціально-політичним устроєм» була обгрунтована радянським керівництвомна XX з'їзді КПРС в 1956 p. Вона проголошувалася як єдино можлива в умовахподілу світу на антагоністичні суспільно-політичні системи.
Проте мирне співіснування розглядалося як специфічна формакласової боротьби між капіталізмом і соціалізмом, перенесена в царинуміжнародних відносин. Звідси, зміст мирного співіснування визначався якборотьба двох протилежних суспільних систем. Таке тлумачення мирногоспівіснування мало своїм наслідком посилення конфронтації у міждержавнихстосунках, оскільки зовнішня політика спрямовувалася на те, щоб виграти це«історичне протиборство». Зрештою це суперництво завершилося поразкою світу«реального соціалізму», але неомарксистська концепція мирного співіснування ісьогодні залишається однією з провідних парадигм, що визначають сучаснеміжнародне життя, принципи побудови міжнародних відносин, але вже на сутодемократичних засадах. На її основі було сформульоване і поставлене в практичнуплощину питання про створення нового міжнародного порядку, що передбачаєдокорінне соціально-економічне і політичне перетворення людського суспільства.
Концепція нового міжнародного порядку пропонує встановленнятакого типу взаємовідносин між країнами й народами, за якого б панувалиспівробітництво, взаєморозуміння, довіра, а не воєнна сила. Причому прихильникиданої концепції, — а серед них виразники не тільки неомарксизму, але й іншихнапрямів міжнародних відносин, — розглядають встановлення такого нового порядкуне тільки як результат зовнішньополітичних зусиль держав, але й як об'єктивнонеобхідний процес суспільного розвитку в цілому. Він одержав назву процесуформування глобальної політичної діяльності. Під нею слід розуміти діяльністьусіх суб'єктів світового співтовариства — сукупну міжнародну діяльність держав,класів, націй, урядових і неурядових організацій, суспільних рухів і партій насвітовій арені, яка спрямована на збереження життя на землі, визначення форм,завдань, змісту та напрямів їхньої глобальної діяльності для досягненнязагальнолюдських цілей.
Таким чином, незважаючи на певну обмеженість, важливіположення концепції неомарксизму знайшли своє втілення в сучасній теорії тапрактиці міжнародних відносин. Вони збагатили інші модерні теорії міжнароднихвідносин і науку про міжнародні відносини в цілому, але аж ніяк не привели доїх синтезу.
Список використаної літератури
1. АронР.Мир і війна між націями. — К.,2000.
2. БалибарЭ., Валлерстайн И. Раса, нация, класс. Двусмысленныеидентичности = Race, nation, class. Ambiguous identities / Общая ред. Д.Скопина, Б. Кагарлицкого.— М.: Логос-Альтера, Ессе Homo, 2003.— 272с.
3. БекУ.Что такое глобализация? — М.: ПрогрессТрадиция, 2001.
4. БжезінськийЗ.Велика шахівниця. — К., 2000.
5. БжезинскийЗб.Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство.—М., 2004.
6. БогатуровА. Д., Косолапов Н. А., Хрусталев М. А. Очерки теориииполитческого анализа международных отношений. —М.,2002.
7. Большой российский энциклопедическийсловарь. − М.: Изд-во «Большая Российская энциклопедия», 2005.
8. Ваисс М. Международные отношения после1945 года. − М.: Городец, 2005. − 605 с.
9. ВаллерстайнИ.Анализ мировых систем и ситуация в современном мире / Пер с англ. П.М.Кудюкинапод общей ред. Б. Ю.Кагарлицкого.—СПб.: Университетская книга, 2001.— 416 с.
10. ВаллерстайнИ.Конец знакомого мира: Социология XXI века / Пер. с англ. под ред. Б.Л.Иноземцева;Центр исследований постиндустриального общества. —М.: Логос, 2003. — 368с.
11. Валлерстайн И. Исторические системы как сложные системы //Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета. №409'98. Серия: Философия.
12. ВаллерстайнИ. Миро-системный анализ // Время мира. Альманах современных исследований потеоретической истории, макросоциологии, геополитике, анализу мировых систем ицивилизаций / Под ред. Н. С. Розова. – Новосибирск, 1998. – Выпуск 1
13. ВаллерстайнИ.Миросистемный анализ: Введение / пер. Н.Тюкиной. — М.: Издательский дом«Территирия будущего», 2006.— 248 с.
14. ВаллерстайнИ.Послелиберализма / Пер. с англ. М. М.Гурвица,П.М.Кудюкина,Л.В.Феденкопод ред. Б. Ю. Кагарлицкого.—М.: Едиториал УРСС, 2003.— 256 с.
15. ГаджиевК. С.Введение в геополитику. — М., 2002.
16. Гаджиев К. С. Политология.: учебник −М.: Высшее образование, 2007. – 460 с.
17. ДавыдовЮ. П.Норма против силы. Проблема мироурегулирования.—М., 2002.
18. ДелягинМ. Г.Мировой кризис: Общая теория глобализации.— М.,2006.
19. ДугинА.Основы геополитики. — М., 1998.
20. Завалько Г.А. Иммануэль Валлерстайн. После либерализма //Философия и общество. – 2004. – №2.
21. Зосименко И. А. Политология.:учебно-методический комплекс. – Ульяновск.: УлГТУ, 2003. − 138 с.
22. Зюганов Г. А. Глобализация и судьбачеловечества. − М.: Мол. Гвардия, 2002. − 446 с.
23. Ирхин Ю. В. Политология: учебник. – М,:Экзамен. 2006. – 686 с.
24. Историяполитических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсесянца.—М., 2001.
25. МадіссонВ. В., Шахов В. А. Політологія міжнародних відносин.—К.,1997.
26. МальськийМ., Мацях М. Теорія міжнародних відносин. —Львів,2002.
27. Международныеотношения: социологическиееподходы / Рук.авт. кол. проф. П. А Цыганков.—М., 1998.
28. Мировая политика и международныеотношения: учеб. пособие /под ред.С. А. Ланцова, В. А. Ачкасова. – СПб.: Питер,2005. − 443 с.
29. Мироваяполитика: теория, методология, прикладной анализ /Отв.ред. А. А. Кокошин, А. Д. Богатуров.— М.,2005.
30. Политология: учебник / А. Н. Мельвиль идр. — М.: ООО «ТК Велби», 2005. – 618 с.
31. Современные международные отношения:учебник / под ред. А. В.Торкунова − М: РОСМЭН, 2000. − 584 с.
32. Теория международных отношений на рубежестолетий: пер. с англ. / под ред. К. Буга и С. Смита. − М.: Гардарики, 2002.− 362 с.
33. Теория международных отношений: учеб.пособие для вузов: хрестоматия / науч. ред. П. А. Цыганков. − М.:Гардарики, 2002. – 398 с.
34. УткинА. Й.Глобализация: процесс осмысления. —М., 2001.
35. ХантингтонС.Политический порядок в изменяющихся обществах/ Пер. с англ. — М., 2004.
36. Хантингтон Самуэль. Столкновениецивилизаций: пер. с англ. − М.: АСТ, 2005. − 605 с.
37. ХонинВ. Н.Теория международных отношений. Общая часть.— К.:Академ-Пресс, 2005.
38. Цыганков П. А. Теория международныхотношений: учебное пособие. − М.: Гардарики, 2006. − 590 с.
39. Чешков, М. А. Критика миросистемного подхода и концепциикапитализма И. Валлерстайна. Науч.-аналит. обзор. – М.: ИНИОН, 1992.
40. Ялі М. Х.Цивілізаційна парадигма в дослідженні системи міжнародних відносин //Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. Вип. 1.—К.: ІСЕМВ НАН України, 2005.