Реферат: Міжнародні економічні відносини
СВІТОВА ЕКОНОМІКА
Світовегосподарство сформувалося на рубежі XIX — XXстоліть на основі поглиблення міжнародного поділу праці і складається ізсукупності національних господарств у їх взаємозв'язку та взаємодії. Формуваннясвітового господарства було започатковане Великими географічними відкриттями XV— XVI століть і зв'язаним із ними розвитком світового ринку. Переростаннясвітового ринку у світове господарство відбувалося на основі розвитку великогомашинного виробництва, яке зумовило збільшення масштабів концентрації виробництваі капіталу. Внаслідок цього посилилась тенденція до формування міжнароднихекономічних відносин не тільки через обмін товарами, а йбезпосередньо на основі виробничих зв'язків між окремими фірмами і державами.
Востанні десятиліття процеси взаємодії національних економне у світовомугосподарстві надзвичайно посилилися під впливом науково-технічної ітехнологічної революції!.. Вплив інформаційних технологій виявляється, зокрема,у тому, що вони створюють матеріальну інфраструктуру світового господарства.Без існуючих телекомунікаційних мереж, без устаткування, яке базується на мікроелектроніці,неможливою була б узгоджена координація процесів виробництва та управління,притаманна сучасному світовому господарству. Інформаційні технології впливаютьі на структуру світової економіки, оскільки галузі, що їх продукують,розвиваються найбільш швидкими темпами.
Переваги,що їх дає використання сучасних технологій у сфері підвищення ефективностівиробництва та якості продукції, сприяють поглибленню процесівінтернаціоналізації господарського життя, прагненню використати кращідосягнення людського інтелекту кожною країною. А це, в свою чергу, можливо наоснові подальшого зближення держав, їх інтеграції.
Факторомпосилення цілісності світової економіки стала і необхідність спільного вирішеннятаких глобальних проблем, як екологічна, продовольча, енергетична та ін.
Структурасвітового господарства включає ряд елементів, серед якихможна виділити сукупність національних економік та їх відносин; транснаціональнікорпорації; механізм функціонування світового господарства, елементами якого єсвітові ринки товарів, капіталів, робочої сили, валюти, науково-технічноїінформації.
Складністьпроблем розвитку світового господарства, різноспрямованість інтересів йогоучасників спонукала окремі групи країн створювати інтеграційні об'єднання,метою яких було посилення взаємодії національних економік. Прикладом одного ізтаких об'єднань може бути Європейське економічне співтовариство («Спільнийринок»), що виникло у 1957 році і стало з часом основою більш високої форми інтеграції— Європейського Союзу (1993 р.). З початку утворення ЄЕС його учасникивиступали за поступову відміну мита та імпортних квот на всі товари, якимиторгують країни-учасниці; встановлення спільної системи мит щодо товарів зкраїн, які не входять до «Спільного ринку»; досягнення вільного руху капіталіві робочої сили у межах ЄЕС; розробку спільної економічної політики з питань, увирішенні яких зацікавлені країни-учасниці.
Аналізуючитенденції розвитку світового господарства за останні десятиріччя, слід мати наувазі істотну роль транснаціональних корпорацій (ТНК)— національних закапіталом і контролем, але міжнародних за сферою діяльності. Про масштабидіяльності ТНК свідчить той факт, що на 2 тис. ТНК припадає 75 % виробництвакраїн із ринковою організацією економіки, 500 найбільших із них контролюють 80% усіх капіталовкладень за кордоном, а деякі перевищують за могутністю невеликієвропейські країни.
ТНКвиступають основними суб'єктами інтернаціоналізації виробництва і конкурентамина світовому ринку. У їхній конкурентній боротьбі відзначаються дві суперечливітенденції: з одного боку, посилення такої боротьби, з другого — переплетенняінтересів, взаємодія у формі кооперування, особливо у сфері науково-дослідних ідослідно-конструкторських робіт (НДДКР).
Значнимє вплив ТНК на слаборозвинуті країни, які залучають інвестиції із європейськихдержав, США і Японії для вирішення своїх економічних та соціальних проблем,прискорення інтеграції у світове господарство. Наслідки діяльності ТНК у цьомувипадку не є однозначними. З одного боку, через ТНК до латиноамериканських,азіатських і африканських країн надходить сучасна технологія, створюютьсяпідприємства, на яких виготовляються технічно складні і конкурентоспроможнітовари. ТНК використовують можливість створення спільних із національнимкапіталом підприємств для виготовлення не лише трудомісткої, а й наукомісткоїпродукції. Однак поряд із цим ТНК мають і власний інтерес, переводячи до країн«третього світу» екологічно шкідливі виробництва, використовуючи їх дешевуробочу силу. Приваблює ТНК і можливість використання природних ресурсів,земельних ділянок, відсутність жорсткого законодавства у сфері охорони праці,що дає змогу зменшувати витрати виробництва і збільшувати прибутки.
Оскількинайновіші технології, якими володіють ТНК, є одним із головних факторівконкурентоспроможності продукції, вони, як правило, не продаються іншимкраїнам. Понад 60 % нових технологійреалізуються через внутрішньофірмові канали, не змінюючи власника. В окремих випадкахобмеження на передачу технологій викликаються міркуваннями збереженняміжнародної безпеки і стосуються ядерних, хімічних, ракетно-космічних та деякихінших технологій. Але в цілому у діяльності ТНК у «третьому світі» ниніпереважають цивілізаторські, а не колоніалістичні тенденції.
Усвітовому господарстві можна виділити кілька груп країн, які істотно відрізняютьсяза рівнем доходів населення.
Допершої групи відносять індустріально розвинуті країни, а саме США, Японію,Канаду, Австралію, Нову Зеландію та більшість країн Західної Європи. Економічнасистема цих країн базується на ринкових засадах, застосуванні прогресивнихтехнологій і кваліфікованої робочої сили.
Додругої групи відносяться кілька країн — експортерів нафти (Саудівська Аравія,Кувейт, Лівія та ін.), які мають досить високі показники валового національногопродукту (ВНП) на душу населення завдяки експорту рідкого палива, але неналежать до індустріально розвинутих.
Дотретьої групи належить більшість країн Азії, Африки і Латинської Америки, яківідносять до економічно відсталих держав. Близько сотні цих країн ще не пройшлистадію індустріалізації, рівень грамотності їхнього населення низький, їмвластиве високе вимушене безробіття. Населення зайняте переважно у сільськомугосподарстві, яке є головним постачальником продукції на експорт — кави,бананів, цукру, бавовни-сирцю тощо. Також експортується сировина для окремихгалузей промисловості (олово, руди рідкісних металів та ін.). У багатьохкраїнах, де мешкає 3/4 населення світу, панують злидні і голод, там високасмертність населення, у тому числі дитяча.
Шляхиприскорення економічного зростання і подолання бідності слаборозвинутих країнслід шукати на двох напрямках:
1) більшефективному використанні і розподілі економічних ресурсів;
2) нагромадженнідоходів, яке дасть змогу розширити виробничі можливості країн на новійтехнічній і технологічній основі.
Основними перешкодами для слаборозвинутих країн вирішенніїхніх економічних і соціальних проблем є внутрішні причини, у тому числі соціально-культурніумови, в яких вони перебувають. Вплив останніх виявляє. череззміни у мисленні людей, їх поведінці прагнення до розвитку. Соціокультурні перешкодидля такого прагнення можуть бути пов'язані, наприклад із домінуванням племіннихвідносин над загальнодержавними, коли міжплемінні чвари заважають розвиватиефективну спеціалізацію і торгівлю в країц іншому випадку дотримання релігійнихзвичаїв та обрядів може істотно обмежувати тривалість робочого дня<sub/>відволікатикошти населення від їх продуктивного використання. Так, мешканці сільськоїмісцевості Інді витрачають на церковні обряди 7 % свого особистого до ходу.Поряд із внутрішніми факторами, які визначають місце слаборозвинутих країн усвітовому господарстві, діють і зовнішні, пов'язані із впливом розвинутихкраїн, їх концентрованим виявом є криза заборгованості покредитах, отриманих країнами, що розвиваються. У 1991 році зовнішнязаборгованість дорівнювала 1351 млрд. доларів, що становить близько 50 % їхВНП.
Слідмати на увазі, що тягар заборгованості визначається не абсолютною величиноюборгу, а сумою платежів для його обслуговування. Джерелом останніх можуть бутивироблений ВНП і експорт, тому застосовується показник відношення платежів поборгових зобов'язаннях до ВНП і експортної виручки. Так, на обслуговуваннязаборгованості в кінці 80-х років країни, що розвиваються, витрачали 20 % ібільше своїх експортних надходжень (критична межа — 25 %).
Кризазаборгованості спричиняє негативний зворотний вплив на розвинуті країни і всесвітове господарство. Тому комерційні банки США, європейських та інших державзмушені були списати певну частину боргів слаборозвинутих країн.
Радикальневирішення своїх проблем у світовій економіці слаборозвинуті країни бачать увстановленні «нового світового економічногопорядку», який би дав змогу прискорити їхнєекономічне зростання, перерозподілити на їхню користь частину світового доходу.
Прицьому пропонується встановити преференційний митний режим, тобто нижчі митнітарифи на товари слаборозвинутих країн порівняно з тими, якими обкладаютьсятовари індустріально розвинутих держав, усунути «ножиці цін» на експортовану йімпортовану слаборозвинутими країнами продукцію та ін.
Новііндустріальні країни. На тлі проблем, які стоять передбагатьма молодими державами, особливо вражаючими є результати розвитку «новихіндустріальних країн» (НІК). До них відносяться Тайвань, Гонконг, РеспублікаКорея, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Бразилія, Мексика, Аргентина та ін. Упроцесі індустріалізації цих держав, які у 50-ті роки мало чим відрізнялися відінших слаборозвинутих країн, можна виділити три етапи:
І —розвиток імпортозамінних галузей;
ц —створення експортного потенціалу і базових галузей промисловості;
III— розвиток наукомістких галузей.
Навсіх етапах розвиток НІК відбувався за активної участі капіталу і ТНКрозвинутих країн, перш за все США та Японії, які сприяли формуванню в нихсучасної ринкової економічної структури.
Навідміну від більшості країн, що розвиваються, НІК вдалося найефективнішевикористати іноземні інвестиції та нові технології, отримати максимальний ефектвід переваг, що їх надає взаємодія із ТНК. При цьому у найбільш розвинутих ізчисла НІК країнах утворилися власні ТНК, які не поступаються за масштабамисвоїх операцій провідним ТНК Європи й Америки (наприклад, «Самсунг», «Лаккіголдстар» у Республіці Корея та ін.).
Зарівнем і характером економічного розвитку Республіку Корею і Тайвань уже заразможна віднести до розвинутих держав, оскільки вони мають набагато більшеспільних рис із ними, ніж з країнами, що розвиваються.
Зростаєроль НІК у світовій торгівлі. З середини 80-х років основний приріст світовогоекспорту забезпечувався за рахунок динамічного вивозу товарів переважно ізазіатських НІК. За сукупною вартістю експорту НІК перегнали Японію; п'ять ізних (Тайвань, Гонконг, Республіка Корея, Сінгапур і Бразилія) входять до числа20-ти найбільших експортерів світу. Торговий дефіцит США із новимиіндустріальними країнами Азії більший, ніж з усіма країнами ЄвропейськогоСоюзу, а в перерахунку на одиницю ВНП вони експортують до США товарів і послугу 3 рази більше, ніж європейські експортери.
НІКне можуть уникнути певних суперечностей, кризових явищ, властивих країнам зринковою організацією економіки. Разом з тим активна роль державногорегулювання і саморегулюючої функції ринку дають змогу забезпечувати загальнурівновагу "їхніх економічних систем.
Вивченнядосвіду НІК, які за відносно короткий час змогли завоювати міцні позиції насвітовому ринку, може бути корисним для України, перед якою постало завдання модернізаціїсуспільства, органічного входження на правах рівноправного партнера у світовегосподарство.
ІнтеграціяУкраїни у світову економіку. Інтеграція у світову економікуускладнюється певними обставинами. По-перше, Україна входила до складуколишнього СРСР, який був закритою економічною системою. У світовій економіцідіяли закони ринкового господарства, тоді як в Україні економіка регулюваласьадміністративно-командними методами. По-друге, Україна лише почала формуватисуспільні інститути для проведення самостійної ефективної зовнішньоекономічноїполітики. Відсутність досвіду у цій сфері діяльності заважає повною міроювикористати потужний технологічний, інтелектуальний та ресурсний потенціалУкраїни і заявити про себе на світовому ринку. Про потенційні можливостіУкраїни свідчить той факт, що її частка в загальному експорті СРСР у 80-ті рокистановила 20 %. Товари експортувались у 123 країни світу із 1400 підприємств.
Важливимшляхом активізації міжнародного співробітництва з Україною є залучення до неїіноземних інвестицій. Головними напрямками інвестування на початку 90-х роківстали створення спільних підприємств і підприємств, що повністю належатьіноземним інвесторам; придбання рухомого і нерухомого майна; придбаннясамостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб правкористування землею та концесій на використання природних ресурсів. Разом з тимекономічна і політична нестабільність не сприяє великим інвестиціям, підвищуєступінь ризику для інвесторів. Тому одним із найважливіших завдань для Україниє поліпшення інвестиційного клімату.
Великуперспективу має створення в Україні вільних економічних зон (ВЕЗ), якізабезпечують необхідні умови для лібералізації експортно-імпортних операцій,надання різноманітних пільг іноземним підприємцям. Вже розробляються першіпроекти створення таких зон, зокрема Іллічівської спеціальної економічної зони,Одеської портової зони, технополісу в м. Києві та ін.
Активнаучасть України у світових економічних відносинах сприятиме реформуванню їїекономіки, динамічному розвитку і піднесенню на цій основі добробуту народу.
МІЖНАРОДНАТОРГІВЛЯ І ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІ ВІДНОСИНИ
Міжнароднаторгівля є найдавнішою формою відносин між країнами, якавиникла вже на початку становлення світового господарства. Але чому взагалірізні країни торгують між собою? Причинами цього, по-перше, є те, що економічніресурси (природні, людські, інвестиційні) розподіляються між ними нерівномірно.По-друге, тому, що виробництво різних товарів потребує різних технологій абокомбінацій ресурсів. Для розуміння суті проблеми розглянемоприклад. Відомо, Ш° Україна має велику кількість кваліфікованої та освіченоїробочої сили, ціна якої відносно невелика, тому вона може із низькими затратамивиготовляти товари, для виробництва яких потрібна велика кількістькваліфікованої праці. Такі товари називаються трудомісткими (фотокамери,програмне забезпечення для ЕОМ та ін.). Туркменістан, навпаки, володіє значнимиземельними угіддями, але людських ресурсів і капіталів не вистачає. Тому вінможе з вигодою для себе виготовляти «землемістку» продукцію — вовну, бавовну,овочі та ін.
Загальнийпринцип, який визначає необхідність міжнародної торгівлі, базується на тому, Щоспеціалізація й торгівля знижують витрати при одержанні потрібних товарів. Вінє основним у концепціїпорівняльних переваг, якадоводить, що сукупний обсяг випуску продукції буде найбільшим тоді, коли кожнийтовар виготовлятиметься тією країною, у якої нижчі економічні витрати. Так,Україні вигідніше спеціалізуватися на виготовленні телевізорів і завозитибавовну з Туркменістану, ніж одночасно виготовляти силами українськихпідприємців обидва види продукції. Туркменістан одержує вигоду. Умовиспеціалізації на вирощуванні бавовни, у чому він має порівняльну перевагу і вобмін на яку купує українські телевізори. В результаті виграють обидві ісвітова економіка в цілому, оскільки спеціалізація сприяє більш ефективномурозподілу світових ресурсів і збільшенню виробництва різноманітних товарів.Тобто ефект міжнародної спеціалізації і торгівлі можна порівняти із володіннямбільшим обсягом кращих за якістю ресурсів або з упровадженням досконалоїтехніки і технології У виробництво.
Хочапринцип «свободи торгівлі» домінуєв сучасному світовому господарстві, на практиці У міжнародній торгівлідоводиться долати цілий ряд перешкод. Вони пов'язані із проведенням протекціонізму— системи відкритих або прихованих заходів, спрямованих назаохочення національного господарства та його захист від іноземної конкуренції.Протекціоністська політика особливо активізується в періоди економічних криз,коли широко застосовуються такі її інструменти, як мито, експортні та імпортніквоти, нетарифні бар'єри, добровільні експортні обмеження та ін.
Протекціоністськиммитом обкладаються товари імпортерів, що змушує їх підніматиціни на внутрішньому ринку країни, яка застосовує мито. Високі ціни скорочуютьпопит, знижують конкурентоспроможність імпортної продукції і ставлять їївиробників у невигідне становище. Завищені ставки мита можуть використовуватисьі як одне із джерел надходження коштів до державного бюджету.
Експортніта імпортні квоти встановлюють максимальні обсяги товарів, які можуть бутиекспортовані або імпортовані за певний проміжок часу. У багатьох випадкахімпортні квоти виступають більш ефективним засобом стримування міжнародноїторгівлі, ніж мито, тому що повністю забороняють імпорт певного товару понадвизначену квотою кількість.
Нетарифнібар'єри застосовуються у вигляді системи ліцензування, створення системиневиправдано завищених стандартів якості продукції, безпеки, екологічноїчистоти. Досить ефективними є методи бюрократичних обмежень у діяльностімитниць, коли останні вимагають від імпортерів отримання ліцензій. Оскількикількість виданих ліцензій обмежується, відповідно скорочується імпорт.
Добровільніекспортні обмеження виявляються в обмеженні іноземними фірмами за власноюініціативою свого експорту до певних країн. «Добровільні» обмеження відіграютьроль, подібну імпортним квотам, але фірми погоджуються на них, прагнучиуникнути більш жорстких торгових санкцій. Так, японські автомобільні фірми підзагрозою запровадження американським урядом більш високих тарифів або низькихімпортних квот погодилися на добровільне обмеження експорту своїх автомобілівдо США. В цілому емпіричні дані свідчать, що втрати у світовій торгівлі відпротекціоністської політики перевищують її вигоди.
Длясприяння розвитку міжнародної торгівлі 23 країни у 1947 році підписали Генеральнийакт про тарифи і торгівлю (ГАТТ). Основними принципамидіяльності ГАТТ є: недискримінаційний режим у торгівлі для країн-учасниць;зниження мита шляхом проведення багатосторонніх переговорів; усунення імпортнихквот. Нині до ГАТТ, діяльність якої сприяла лібералізації світової торгівлі,входять близько 100 країн. -і
З1936 по 1993 рік продовжувався складний переговорний процес у рамках«уругвайського раунду» ГАТТ, метою якого були розгляд пропозицій про усуненняторгових бар'єрів і субсидій у сільському господарстві; зняття бар'єрів уторгівлі послугами (на них припадає нині 20 % світової торгівлі); ліквідація обмеженьна іноземні інвестиції; запровадження на міжнародній основі патентних,авторських прав, прав на торгову марку. Успішне завершення цього раунду маєінтенсифікувати міжнародний торговий обмін і усунути протекціоністські обмеження,що почали відроджуватись у 80-ті роки.
Напочатку 90-х років у міжнародній торгівлі переважає частка розвинутих країн(вони забезпечують понад 70 % світового експорту товарів). Продовжує зростатироль країн — членів Європейського Союзу (33,5 % світового експорту у 1960 р. і40 % у 1991 р.); знизилась частка США (з 16 % у 1960 р. до 12 % у 1991 р.),швидко збільшилася частка Японії (з 3 % у 1960 р. до 9 % у 1987 р.).
Розвинутікраїни торгують переважно між собою, оскільки взаємно зацікавлені у продукціївисоких технологій. Торгівля країн, що розвиваються, орієнтована, як і раніше,на ринки розвинутих країн, незважаючи на неодноразові спроби збільшити взаємнийтоварооборот для піднесення національних економік. Зменшується у світовійторгівлі роль ОПЕК (Організації країн — експортерів нафти) і найменш розвинутихдержав.
Протилежнатенденція спостерігається у нових індустріальних країнах Азії. У щорічнійдоповіді ГАТТ про «Розвиток міжнародної торгівлі» відзначається, що у 90-тіроки та наступне десятиріччя на цю групу держав припадатиме більша часткаприросту світового експорту та імпорту. Для Тайваню, Республіки Корея та країнАСЕАН темпи зростання експорту становитимуть 10— 20 %, імпорту — 8—10 %.
Цінисвітового ринку. Міжнародна торгівля здійснюється засвітовими цінами, які складаються на основі національних вартостей у ході міжнародноїконкуренції. На практиці світова ціна конкретного товару виступає як цінаголовних продавців і покупців або ціна значних за обсягом експортно-імпортнихугод, що укладаються в основних центрах світової торгівлі. Вона встановлюєтьсяпід час здійснення регулярних і великих за обсягом операцій з даним товаром завільно конвертовану валюту (ВКВ). Так, світові ціни на машини, устаткуваннявстановлюються європейськими, американськими та японськими виробниками; навугілля світовими є імпортні ціни у західноєвропейських портах; на цинк,свинець, олово, алюміній, нікель — ціни Лондонської біржі кольорових металів.
Оскількирух цін окремих категорій товарів може бути різноспрямованим, для оцінюваннястановища країни або групи країн у світовій торгівлі застосовується показникспіввідношення між індексами цін експортних та і імпортних товарів — «умовиторгівлі». Протягом кількох останніх десятиліть «умови торгівлі» промисловорозвинутих країн поліпшувались, а країн, що розвиваються,— погіршувались. Однаіз причин цього — «ножиці цін» — відмінності у динаміці цін на сировинну йготову продукцію. Тому для оплати готових виробів із розвинутих країнекономічно відсталі держави повинні збільшувати фізичні обсяги експорту.
Валютнівідносини і валютні системи. Відносини між учасникамисвітової торгівлі, здійснювані на основі використання національних грошей(валют), утворюють один із елементів світового господарства — валютні відносини.Окремі їх елементи з'явилися ще в античному світі — Стародавній Греції таСтародавньому Римі у вигляді міняльної справи. Сукупність валютних відносинформує валютну систему, підвидамиякої є національна й світова валютні системи.
Національнавалютна система нерозривно зв'язана із світовою, але між ними є певнівідмінності. Якщо національна валютна система базується на національній валюті,то світова — на одній або кількох резервних валютах або міжнароднійрозрахунковій грошовій одиниці. Резервна валюта — це особлива категорія конвертованоївалюти однієї з провідних країн світу, яка служить базою визначення валютногокурсу для інших країн, широко використовується для валютного регулювання.Об'єктивними передумовами надбання статусу резервної валюти є пануючі позиціїкраїни у світовому виробництві, експорті товарів і капіталів, у золото-валютнихрезервах, розвинута мережа банківських установ (у тому числі за кордоном),вільний обмін валюти, що забезпечує попит на неї інших країн. Суб'єктивнимфактором висунення національної валюти на роль резервної можуть служитиполітичні прагнення і настановлення правлячих кіл країни, оскільки цей статусдає країні-емітенту ряд переваг. Відповідальність емітента визначаєтьсянеобхідністю підтримувати відносну стабільність валюти, не вдаватися до валютнихі торгових обмежень.
Порядіз резервною валютою у світовій торгівлі застосовуються міжнародні розрахунковігрошові одиниці як умовний масштаб для встановлення валютного курсу. Такимиодиницями є спеціальні права запозичення (СПЗ) і європейська валютна одиниця(ЕКЮ). Це порівняно нові міжнародні засоби, які використовуються длябезготівкових міжнародних розрахунків шляхом запису на спеціальних рахункахкраїн у Міжнародному валютному фонді (МВФ) та Європейському фонді валютногоспівробітництва (ЄФВС). їх умовна вартість обчислюється на базісередньозваженої вартості і змінах курсів кількох провідних валют.
Одниміз елементів міжнародної валютної системи є ступінь конвертованостінаціональних валют і умови їх взаємної оберненості. За цим критерієм серед валютвиділяють вільно конвертовані, які без обмежень обмінюються на будь-які валютиі до яких відносять долар США, марку ФРН, англійський фунт стерлінгів та деякіінші, і не конвертовані валюти країн, де для громадян і юридичних осіб введеназаборона обміну валюти.
Ключовимелементом валютних відносин є валютний курс — ціна продажу національноїгрошової одиниці, виражена у грошових одиницях інших країн. Курс національноївалюти формується на валютному ринку під впливом законів попиту та пропозиціїна неї. Попит на валюту, як правило, залежить від попиту на товари і послуги,вироблені у даній
Державне сховище золота ^аїні — Наприклад, якщо
споживачів Україні купуватимуть більше російських товарів і послуг, їм додатково будутьпотрібні російські рублі. Попит на рублі зросте, і їх курс підвищиться. Якщо жв Україні російських товарів купуватимуть менше, попит на рублі впаде і курсрубля в українських карбованцях знизиться.
Длягромадян України коливання курсу їхньої національної валюти означає, що заоднакову суму своїх грошей вони можуть придбати більше або менше грошей (аотже, і товарів та послуг) іншої країни. Наприклад, при зростанні курсу увигідних умовах були б туристи з України, у невигідних — українські експортери.
Одниміз головних факторів, за якими можна прогнозувати зміни валютного курсу, є станплатіжного балансу країни. Платіжний баланс включає різницю між національнимекспортом та імпортом товарів, іноземні позики та розрахунки по них, величинузолотих резервів. Стан платіжного балансу свідчить про очікувані зміни попиту іпропозиції валюти на ринку, а відтак і валютного курсу.
Головнимисуб'єктами сучасного валютного ринку є світові транснаціональні банки, якіформують валютні курси у ході міжбанківських операцій. Статистика щорічнихобсягів операцій на валютному ринку відсутня, але за існуючими оцінкамисукупний обсяг обороту валютних ринків досягає астрономічної величини — 100трлн. доларів на рік. Нині найбільшими валютними ринками є ринки у Лондоні,Нью-Йорку, Франкфурті-на-Майні, Цюріху, Гонконгу, Токіо та ін. Усі вонипідключені до єдиної мережі телекомунікаційного зв'язку, яка утворює глобальнуструктуру світового валютного ринку.
Сучаснасвітова валютна система — Ямайська — сформувалася внаслідок глибокихструктурних змін у світовому господарстві, послаблення позицій СІНА івиникнення трьох центрів суперництва — СІНА, Західної Європи, Японії. їїосновоположні принципи були оформлені угодою країн — членів МВФ у Кінгстоні(Ямайка) у 1976—1978 роках. Основні з них: запровадження стандарту спеціальнихправ запозичення (СПЗ) замість золото-доларового стандарту на основі п'ятивалют; юридичне завершення відмови від золота як світових грошей; правовільного вибору країнами будь-якого режиму валютних курсів; посиленняміждержавного регулювання валютної системи через МВФ.
У1996 році в Україні запроваджено нову національну валюту — гривню —і робитьсявсе, аби забезпечити її стабільність та конвертованість. Це крок надзвичайноважливий, відповідальний і складний для реалізації. Разом з тим необхідність йогобула очевидна. Адже нова конвертована грошова одиниця потрібна длямакроекономічної стабілізації, демонополізації економіки, її структурноїперебудови, забезпечення збалансованості зовнішньоекономічних зв'язків,активної інтеграції у світове господарство.
Упроцесі підготовки грошової реформи в Україні пропонувалися різні варіантипереходу до гривні. Загальними передумовами цього процесу було проведеннякомплексу антиінфляційних заходів; забезпечення необхідного рівня валютнихрезервів для впливу на валютний курс; підтримка балансу міжконкурентоспроможністю української продукції та соціальними ускладненнямивнаслідок падіння курсу; посилення жорсткості бюджетних обмежень дляукраїнських виробників з метою їх швидкого пристосування до ринкових цін як усерединікраїни, так і на міжнародних ринках.