Реферат: Українські поети–лауреати Національної премії ім. Т.Г. Шевченка

  

Українські поети-лауреати Національної премії ім. Т.Г.Шевченка

„Ми тебе не забули,

ТАРАСЕ!”

                

    Підготувала:

учениця 10В класу

спеціалізованої СЗШ №7

м. Бровари

                                              — 2007 рік -

Святковоприбраний кабінет. Великий портрет Шевченка, прикрашений вишитим рушником,виставка творів українських поетів – лауреатів Національної премії ім.Т.Г.Шевченка, вислови про Шевченка, ілюстрації. На почесному місці – „КОБЗАР”…

       Ти, якнебо, став широкоплечо

       Надлітами, що упали в грузь:

       Вікудвадцять першого предтечо,

       Я дотебе одного молюсь.

                                                ДмитроПавличко

       Твоїпісні нас кликали в бою,

       Доперемог вели нас за собою.

       Миогненну поезію твою

       Взялисобі в житті за світлу зброю.

                                                Володимир Сосюра

Коли не сталоШевченка, в поезіях, присвячених його пам'яті, чути було не тільки смуток іглибоку тугу, а й розуміння того, що означає ця Людина для України, для всьогослов’янства. Місце поховання поета стало святим.

Олена Пчілка,вкотре побувавши на Чернечій горі, писала:

      Я чуюдух святої сили

      Під тимпроречистим хрестом.

      І довеликої могили

      Яприхиляюся чолом.

 

З Буковини, з-надпруту й Черемошу, долинув голос Юрія Федьковича, Шевченкового послідовника:

     Спомянімож, пани-браття,

     Святогоми нині

     Невмерлого, а живого, -

     Бо словоне гине.

 

Доля України,рідного народу була для Шевченка болем серця і найпершою турботою. У вірші „Нароковини” Леся Українка наголошувала на вірності поета батьківській землі і їїпоневоленому люду:

    Він першийза свою любов

    Тяжкідістав кайдани,

   Але доскону їй служив

    Без зради,без омани.

   Усе знеслай перемогла.

    Йоголюбові сила,

   Тоговеликого вогню

    І смертьне погасила.

 

Українські поетиновітнього часу створили Шевченкові вікопомний пам’ятник зі своїх творів. Мудрівірші, в яких по-філософськи узагальнюється визначальна роль Шевченка в історіїУкраїни, написав Максим Рильський. Його знамените „Слово про рідну матір”починається рядками:

    

    Благословен той день і час,

     Колипрослалась килимами

     Земля,яку сходив Тарас

     Малимибосими ногами.

 

Шевченковіприсвячували свої поезії Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Ліна Костенко,Дмитро Павличко, Борис Олійник, Василь Симоненко, Іван Драч та інші поети. Звисоким пієтетом ставилися до нього митці слова української діаспори. Великийпоет-емігрант Євген Маланюк написав про нашого пророка прекрасного вірша –„Шевченко”.

     Не поет –бо це ж до болю мало,

     Не трибун– бо це лиш рупор мас,

     І вжеменш за все – „Кобзар Тарас” —

     Він, кимзайнялось і запалало.     

     Скорше –бунт буйних майбутніх рас,

     Полум’я,на котрім тьма розтала,

     Вибухкрови, що зарокотала

     Карою задовгу ніч образ.

 

     Лютий зірпрозрілого раба,

     Гонта, щосинів свяченим ріже, -

    Удосвітніх загравах – степа

    З дужимхрустом випростали крижі.

 

    А осьпоруч – усміх, ласка, мати

    І садоквишневий коло хати.

 

Неперевершенийукраїнський лірик, лауреат Шевченківської премії Володимир Сосюра так сказавпро невмирущість Кобзаревого слова у вірші „На могилі Шевченка”:

    Надшироким Дніпром у промінні блакить

   І висока ітиха могила.

   В тіймогилі співець незабутній лежить,

  Що народувіддав свої сили,

 

  Що народувіддав своє серце й пісні,

  Свої мріїпро зорі досвітні...

  Навколо ланивдалині, вдалині

  Розлетілись,як птиці блакитні...

 

  На могилуприносять розкішні вінки

  З пишнихквітів садів України

  Кароокідівчата, стрункі юнаки –

  І всміхаютьсягори й долини...

 

  Списпокійно, поет! Образ огненний твій

  Не зітертині бурі, ні часу.

  У великійсім'ї, славній, вольній, новій,

  Ми тебе незабули, Тарасе!

 

Наш знаменитийпоет-пісняр Андрій Малишко у грізні роки війни аж до визволення України був нафронті військовим кореспондентом.

… Йшов ріктретій, і наші війська з боями проривалися до Дніпра. Недалеко від Лютежа, біляневеликих Бірок, кілька підрозділів зарилися в землю і уперто відбивали спробиворога змести їх, скинути в крижану воду. „Юнкерси” і „мессери” вили надголовою, поливали невеликий клапоть землі свинцем, шматували бомбами.

Здавалося, немаєвже там нічого живого. Та коли фашисти підіймалися в атаку, лютий, щільнийвогонь примушував їх пригинатися до землі.

Був серед захисниківцього п’ятачка молодий майор – кореспондент фронтової газети. Він тулився збійцями в окопчику коли ж насувала хвиля ворожої атаки – відстрілювався. Часоммайор, примостившись десь у куточку, витягав блокнота, авторучку і писав. Насторінки блокнота лягали палкі поетичні слова, які потім підніматимуть бійців ватаку, щемливим болем нагадуватимуть їм про домівку, рідних, запалюватимуть усерці ненависть до ворога. Звали майора Андрій Малишко. Він ішов, як і всяармія, спаленими селами і містами на захід і писав про те, що бачив.

В війнигодину, в нічку зловорожу

Побачив я,чого забуть не можу.

В розбитійхаті, у самотині,

Висів портретТарасів на стіні,

І рідні очі, іуста закуті

Порубанішаблями в дикій люті.

Колись царійому бажали долі –

Труїли душутрутою неволі,

Лишень живимне встигли розп’ясти!

Тепер жеГітлер порубав для мсти.

Удар навбік –і рана на чолі,

Удар поскроні, — чорний, понад силу,

І тільки очі,як живі, в жалі

Усе пильнуютьту Вкраїну милу.

А вечоромдівчатка молоді

Взяли портрет– зарадити біді,

І все зробили,як сказать, на славу:

На полотнізняли іржу криваву,

І їхні руки, іметкі, і любі,

Зашили рани. Іпортрета в клубі

Поставили. І яодвіяв жаль,

Бо справжнюпісню – не рубає сталь!

 

Портрет Шевченка-  в кожній хаті. Чи може бути правдивішим  і кращим свідчення любовіукраїнців до свого Тараса!

Якось АндрійМалишко почув розповідь молодого швидкоокого кулеметника із Смоленщини про те,як він, поранений, залишився під ворогом, як переховували його українці-селяни,аж доки не зміцнив і не перейшов лінію фронту.

А найбільша дякажінці старенькій, у якої я переховувалася. Вона стала мені як рідна мати, — казав кулеметник.

Коли стемніло,Малишко в човні з пораненими бійцями повертався назад. А вже незабаром пив уземлянці засмачений смородиновими гіллячками крутий окріп і вслухався врозповідь молоденького сержанта з обмотаною бинтом головою: „Трьох відразузабито. А тих двох… катували, допитували про розташування частини. Мовчалихлопці. Так їх до дерева прив’язали – й живцем спалили гади”.

Ні, Малишко цьогоне записував. Хіба таке можна забути?...

А вже по війніпобачив поет на березі дві кручі – одну в буянні весняної зелені, другу –опалену полум’ям, з обгорілим дубом, що, як меч, увігнався в небо, і невтримнауява закипіла. Це тут, саме тут сталася та трагедія. З побаченого, почутого навійні створив Андрій Малишко чудову, скорбну і пекучу поему „Прометей”.

Видатний сучаснийпоет Дмитро Павличко присвятив Шевченкові вірш „Поет не вмирає”:

Маленьку хатунад Дніпром

І дві тополіколо хати...

Чого ж іщемені прохати

В своєї долі,що добром

Не бавила мененіколи?

… Одне лишеньтебе молю:

Умерти дай наУкраїні,

Під плотомзгинути в рові,

Але на ріднійна траві

Під рідніспіви солов’їні…

 

Наша сучасниця,геніальна Ліна Костенко, глибоко-щемливо, як тільки вона одна вміє, розкрила увірші „Повернення Шевченка” трагедію особистого життя великого Тараса:

Заслання,самота, солдатчина. Нічого.

Нічого-Оренбург.Нічого – Косарал.

Не скаржився.Мовчав. Не плакав ні від чого.

Нічого, якосьжив і якось не вмирав.

 

Вернувся вПетербург, і ось у Петербурзі –

після такихроків такої самоти1 –

Овацію такуйому зробили друзі! –

І він не змігіти.

 

Він прихиливсяраптом до колони,

Сльоза чомусьнабігла до повік.

Бо,знаєте...із каторги в салони...

не зразуусміхнеться чоловік.

 

Василя Симоненказемляки називають рідним сином Тараса, Шевченківська премія йому присуджена в1995 році посмертно. Прожив поет усього 28 літ, спалахнувши яскравою зіркою нанебозводі української поезії, світло якої не погасне ніколи. Поезії „Шумполів”, „Стільки в тебе очей”, „Крізь століття” молодий поет присвятив своємувчителеві. У них є такі рядки:

 

Ми чуємо тебе,Кобзарю, крізь століття,

І голос твійнам душі окриля.

Встає в новійкрасі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе,звільнена земля...

 

У росяні вінкизаплетені суцвіття

До ніг тобі,титане, кладемо.

Ми чуємо тебе,Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїмсучасником звемо.


ДЖЕРЕЛО:

Щомісячнийнауково-методичний журнал Міністерства освіти і науки України, №3, 2004 рік, 80с.

 

еще рефераты
Еще работы по литературе: зарубежной