Реферат: Проблема обрядовірства в житті та творчості Т. Шевченка

Проблема обрядовірствав житті та творчості Т. Шевченка

Функціональність релігії,яка становить її сутнісну ознаку, у позитивному сенсі може реалізуватися тоді,коли вона, за висловом І. Франка, веде до «правдивої релігійності». Відомий християнськийбогослов отець О. Мень теж наголошував, що він не поділяє позиції, за якою«усяка релігійність слугує етичному відродженню». І пояснював: «Саме протитакого погляду виступав апостол Іоан, застерігаючи: «Не всякому духу вірте».Він дав і критерій для «розрізнення» духів, сказавши: «Хто каже: Я люблю Бога,а ненавидить брата свого, той неправдомовець». Варто зазначити, що таке християнське мірило правдивоїрелігійності визнавав і Т. Шевченко, бо саме ці апостольські слова обравза епіграф до свого програмного «Посланія». Відомі й інші текстуальніпідтвердження поетового кредо. А під правдивою релігією та релігійністю,очевидно, слід мати на увазі такий стан, за яким морально-етичний,безкорисливий мотив у цій релігії, розвиваючись «поруч з егоїстичним мотивомстраху чи вигоди, що примушують шукати зв'язку з вищими істотами», усе жзалишається в ній первісним та одвічним, а нині – і цілком домінантним. Назаваді такій релігії та релігійності передусім стоїть те, що можна назвати «обрядовірством».Під цим поняттям і близьким до нього марновірством маємо на увазі такі сутозовнішні вияви віри в Бога (і не тільки обряди) та догматичної нетерпимості,які заступають собою релігійні чесноти, Божу науку як таку, навіть породжуютьпевну відстороненість від неї. Сучасний православний священник, наприклад,подає такі «відстороненості» в сучасній службі Божій: «уневажненняєвхаристійної літургії через поширене служіння молебнів та панахид відразупісля недільної євхаристії; хрещення та вінчання без катехитичних бесід;нерегулярне причастя всієї громади; незрозумілість богослужіння для всіх йогоучасників; практика так званого «таємного» читання молитов і відмова відпервісних рішень проведення храмових богослужінь (зачинення «царських» воріттощо)».

«Единственная отрада моя внастоящее время – это Евангелие. Я читаю её без изучения, ежедневно иежечасно», – писав Шевченко в листі докняжни В. Рєпніної 1 січня 1850 року. Близька до цього й думка Л. Толстого:»…не толковать Евангелий, апонимать их так как они написаны». «Без вивчення»– це перейматися не так буквою, як духом великої Книги. А той дух та їїнаскрізна тема – це засудження лицемірства в усіх його формах та виявах як найогиднішого явища.

Обрядовірство постає яксвоєрідне й у своїй суті неприродне поєднання (навіть симбіоз) лише окремихелементів основних складників релігії. І в такій своїй багатоплановійневизначеності воно в сучасному світі має благодатний фунт для розростання.Адже, як висловився С. Аверинцев, ми перебуваємо в такому релігійномусередовищі, яке «дає шанс найтупішим варіантам двох крайнощів, знов-такипов'язаних парадоксальним чином: з одного боку – фундаменталізму, з другого – дурноверхомунайбездумнішому секуляризму, що навіть не вдається до спростування віри, апросто відмовляється дивитися в її бік». Обрядовірство О. Мень уважавстійкою недугою, що «закорінена в глибинах людської психіки». А емоційно-почуттєвийхарактер української душі, її панестетизм (за літописом, предки казали: «Вгрецькій Церкві найбільше краси»), тривала атеїстична спадщина ще більшеактуалізують проблему обрядовірства в нашій країні.

Термін «обрядовірство» з'явивсяуже в новітній історії, але якщо ми шукатимемо у глибинах європейської таукраїнської культури його відповідники, то натрапимо на вияви, які іменують «святенництвом».Зокрема, І. Величковський (? – 1701) у бароковій епіграмі «Не кождий свят і святоша» писав: «Не всісуть святі, не всі в святость многі, / що церковнії збит топчуть пороги, / Не всі за святих у Бога уходять, / хоч которії і до церкви ходять». І вже зовсім адекватне сучасності пояснення явища з позиційхристиянина дав Г. Сковорода у трактаті «Начальная дверь ко христианскому добронравию» (бл. 1768, глава «Благочестиеи церемония – разнь»): «Вся десятословіясила вмъщается в одном сем имени любовь. Она есть въчнымсоюзом между Богом и человъком. Она огонь есть невидимый, которым сердцераспаляется к божію слову или волъ, а посему и сама она есть Бог. Сія божественная любовь имеът насебе внъшніе виды,или значки; // они-то называются церемонія,обряд, или образ благочестія.Итак, церемонія возлъблагочестія есть то, что возле плодов лист, что назернах шелуха, что при доброжительствъ комплементы. Естли ж сія маска лишена своей силы, вто время остается одна лицемърная обманчивость, а человък – гробомразкрашенным. Все же то церемонія, что может исправлять самый нещастный бездьльник».

Святенництво в усіх своїхвидах вужче за змістом, ніж обрядовірство, бо передбачає ще переважноіндивідуальне імітування богобоязливості та богошанування. На відміну від ньогообрядовірство має цілком стале й комплексне спрямування, містить виразнісвітоглядно-цільові орієнтації. Саме таку своєрідну «еволюцію» явищазустрічаємо пізніше, уже в Шевченкових текстах:»… А той, тихий та тверезий, / Богобоязливий, / Як кішечка підкрадеться, / Вижде нещасливий / У тебе час та й запустить / Пазурі в печінки, – І не благай: не вимолять / Ні діти, ні жінка» («Сон» (Комедія)). Тому у творчій спадщиніцього поета й художника міститься чи не найяскравіший дискурс проблемиобрядовірства. І це бачення неминуче випливає із системи духовних вартостей,які плекав Шевченко. У нього серед основних понять, – які, до речі, тіснопов'язані з християнством, – на передній план виступає категорія «правди – істини». Сам Бог іде нарозп'яття за людей та «слово істини» (поеми «Кавказ», «Неофіти»). Відповідно іїї антоніми – «обман», «зрада», «лицемірство», «лукавство» – були в очах Шевченкачи не найгіршими виявами людської натури, до того ж на всіх рівнях:побутово-сімейному, громадсько-політичному, в особистих стосунках і особливо – нарівні релігійному та в осмисленні минулого. На аналізі двох останніх і вартозосередитися.

Очевидно, релігійнелицемірство, себто таке, що стосується найсвятішого, Шевченко вважавнайганебнішим. Підстави так думати, зокрема, дає той факт, що в синонімічномуряду на означення нещирості та обману слово «фарисей» у його творчому лексиконізустрічається частіше, ніж «лицемір». Перша лексема вживається не лише впереносному, а й у прямому значенні – як релігійний напрямок в юдаїзмі на час появи християнства (упоемі «Неофіти»), а другу за рукописною збіркою «Три літа» автор подає зацерковнослов'янською транскрипцією – «лицемьри» (як і у Сковороди), ніби вказуючи нарелігійно-християнську етимологію слова: той, хто змінює лице-образ, дволикий.І пригадується заклик із «Посланія»: «Умийтеся! Образ Божий / Багном не скверніте». Щебільше в Шевченковій мові похідних слів від дієслова «лукавити», що теж маєпраслов'янське та церковнослов'янське коріння.

Засудження Шевченкомлицемірства взагалі та обрядовірства як його релігійної форми цілкомосновується на позиції самого Христа, який пояснював книжникам із їхньою сліпоювідданістю букві закону, що милосердя бажаніше Богові, ніж обряди: «А я кажувам, що тут більше, ніж храм. Якби ви зрозуміли, що значить: я милосердя хочу,а не жертви, – вибезвинних не осуджували б. Бо син чоловічий – Господар і суботи. Про це поет прямо мовить у поемі «Кавказ»: «По закону апостола / Ви любите брата! / Суєслови, лицемъри, / Господом прокляті». Оте «прокляті»,укладене в уста Бога, суть якого – Любов, не буде здаватися дивним і, можливо,антихристиянським, якщо врахуємо, що воно стосується зневаження людьми самезазначеної суті, себто Бога. Крім того, у народній мові та й у Шевченковомулексиконі «прокляті» найчастіше вживається просто як лайливе слово, що означаєрізке й безповоротне засудження чогось, але цей осуд не обов'язково маєсупроводжуватися зловісними побажаннями. «Господом прокляті» – це ті,поглядами й позицією яких обурюється сам Господь, суворо картаючи їх.

У підручниках ізрелігієзнавства прийнято зазначати: у християнстві, мовляв, збереглися певніелементи таких первісних форм релігії, як тотемізм, фетишизм, магія. Уважаємоце некоректною тезою. Треба наголошувати на іншому: коли у християнстві наперший план виходить те, що нагадує первісні форми релігії, то це жодним чиномне означає повернення в дитинство релігії (ті давні форми були тоді природноюріччю, дійсною релігією), а свідчить про банальне сповзання сучасної релігії доболота окультизму. Колись був анімізм, а тепер маємо спіритизм – його жалюгідну подобу.Обрядовірство – це ознака такого сповзання. А про те, що обрядовірство Шевченковважав релігійною формою лицемірства, переконливо свідчить такий уривок із цієїж поеми: «Храми, каплиці, і ікони, / ставники, і мірри дим, / перед образомтвоїм / Неутомлені є поклони. За кражу, завойну, за кров, / Щоб братню кров пролити,просять /І потім в дар тобі приносять/ 3 пожару вкрадений покров!!! "»…Тарас Шевченко був чи не перший, хто в Російській імперії на весь голос сказавпро блюзнірство офіційного православ'я, що благословляло вбивство людей інищення цілих народів», – так коментує ці рядки І. Дзюба. Тут блюзнірство – цеобрядовірство священнослужителів, яке особливо обурювало Шевченка. Очевидно, щомежа, котра відокремлює обрядовірство від істинної релігійності, може бутиневиразною. Але тільки стосовно простолюду, а не священиків, і якщо оминатиголовну заповідь у християнстві, яка цілком прозора й не допускає різночитань.

Наведемо ще один факт надоказ сприйняття Шевченком обрядовірства як релігійної форми лицемірства. 1859 року поета заарештувализа доносом, у котрому він був звинувачений у богохульстві. У зв'язку з цієюподією його далекий родич Варфоломій Шевченко листовно радив для засвідченняблагонадійності написати «молитву або оду та й надрукувати у всіх журналах». 23 березня 1860 року Тарас Григорович пишейому чергового листа, де іронічно згадує і ті поради-застороги: «Чого се тизамовк, мов тобі заціпило? Чи не завадила тобі ота казань, що ти для мене такмудро скомпонував? Спасибі тобі, брате мій рідний, друже мій єдиний! Брехняцьому! Я тільки не фарисей, не ідолопоклонник такий, як оті християни-сіпаки ібрехуни. Собака погавкає, а вітер рознесе». Як бачимо, автор листа запевняє стривоженого побратима, що вінтаки християнин. Натомість ідолопоклонство тут постає конкретизацієюфарисейства, а слово «ідолопоклонник» синонімічно легко прочитується і як «обрядовірець».

Як митець, Шевченко добреусвідомлював, що саме релігійний культ із його багатою естетичною насиченістюта потужним емоційним впливом може легко наближати вірянина до Божественнихістин або, навпаки, віддаляти від них.

Ба, більше: ним можнакористатися і на шляху, що не веде до храму». Форма заступає або й сковує чиспотворює істинний зміст.

Цей дискурс добре помітний упоезії «Світе ясний! Світе тихий!», в якій навіть знаходимо «вказівку» на те,що культові атрибути одержавленої Церкви можуть використовуватися проти самогоБога: «Світу вольного, несповитого», себто Христа, якого «в своїй добрій, теплій хаті» (очевидно, Церкві) «оковано,омурано (Премудрого одурено). Багряницями закрито» та ще й «розп’ятім добито».

Обрядовірство тут постає якзнаряддя, що виконує таку собі «сповивальну функцію» для живої, правдивоїрелігійності. У Шевченка ще виразніше, ніж у Г. Сковороди, означена одна зхарактерних рис обрядовірства: обов'язкове очікування винагороди за ретельневиконання обрядового дійства. Український філософ у трактаті «Боротьба архистратигаМихаїла з сатаною про це: легко бути добрим» (1783) писав про лицемірів,які, молячись, просять у Бога «тлінностей», «віку золотого» та нарікають, що Вінпро них «не рядить». Г. Сковорода називає їх «лицем святими, а серцем – відусіх «беззаконнішими», «ні теплими, ні холодними» «смердючими гробами», «злобою,одягненою в одяг преподобія, а їхні «пісні Божі» – безбожними. У Шевченка «сподіванавинагорода» – цевимога – бажання раю вже в земномужитті або уречевлене уявлення про принади потойбічного світу. Оте «очікуванняраю» як до краю абстрагований вияв обрядовірства становить чи не головнуперепону на шляху до гармонізації взаємин людини з ближніми, природнимсередовищем та в поборюванні соціального зла: «Якого ж ми раю / У Бога благаєм? / Рай у серце лізе, / А ми в церкву лізем, / Заплющивши очі, / Такого не хочем» (у поезії «Зацвілав долині»); «А ви в ярмі падаєте / Та якогось раю /На тім світі і благаєте? / Немає! немає! / Шкода й праці. Схаменіться:/ Усі на сім світі / І царята, і старчата – / Адамові діти» (у поемі «Сон(Комедія)».

Шевченків «рай» у своїй сутіспонукає до порівняння з Христовою наукою:

«А як фарисеї спитали Його,коли Царство Боже прийде, то Він їм відповів і сказав: «Царство Боже не прийдепомітно. І не скажуть: «Ось тут», або «Там», бо Боже є Царство всередині вас».

Обрядовірство іманентнопередбачає догматично-культове протистояння. Можна сказати, що це його природнаознака. Особливо вона проявляється у взаєминах різних напрямків і структуроднієї і тієї ж релігії, бо тоді сутнісна таж самість якраз і виявляє себе врозмаїтих зовнішніх формах, що неминуче виходять на передній план, особливо укризові періоди історичного розвитку.

Тому позицію Шевченкастосовно згубності обрядовірства можемо простежити чи не найвиразніше в тійчастині його творчої спадщини, що стосується історичної тематики. Зокрема, упоемі «Тарасова ніч» дуже стисло описана наруга над релігійною обрядовістю якодин із основних виявів уярмлення українців, приниження їхньої гідності таправ, як чільний фактор визвольної боротьби: «Виростають нехрещені / Козацькіїдіти; / Кохаються невінчані; / Без попа ховають; / В церкву не пускають!».Проте, як зловживання католицького кліру, що знаходили своє найобразливіше дляхристиянської душі вираження в культовій практиці, породили Реформацію,художньо досконало сказано в поемі «Єретик». Шевченкова негація обрядовірстватут сягає найвищої саркастичної позначки, набуває фантасмагоричних обрисів.Автор укладає в уста Гуса такі слова:»… І нам, сліпим, передали / Свої догмати!.. кров, пожари, / Всі зла на світі, війни, чвари, / Пекельних мук безкраїй ряд… / повен Рим байстрят! / От їх догмати і їх слава. / То явна слава… А тепер / Отим положено конглавом: / Хто без святої булли вмер – / У пекло просто; хто ж заплатить / За буллу вдвоє, ріж хоч брата, / Окроме папи і ченця, /І в рай іди! Конець концям! / У злодія вже злодій краде, / Та ще й у церкві». Мотив засудження обрядовірства як клерикальногозасобу сіяння ворожнечі між народами-сусідами повносило звучить і в поемі «Гайдамаки»та вірші «Полякам». За їхнє «впивання кров'ю» вина падає на «неситих ксьондзів,магнатів, єзуїтів», що намагалися нав'язати свої уявлення про служіння Богуйтим самим усупереч Нагарній проповіді об'єктивно вкотре відроджували давнійпринцип»… і кров – за кров, /І муки за муки!». Проте в «Гайдамаках» і головнийгерой твору Ярема теж надміру лютує на бойовищі. «Але, з іншого боку, як йомуне бути переконаним у своєму законному праві на помсту, коли допіру на «святі» уЧигирині на неї поблагословив повстання сам благочинний, а священики урочисто,мов паски на Великдень, освятили гайдамацькі ножі», – зазначає Ю. Барабаш.Отже, не лише з боку призвідців народного протесту бачимо вплив ритуальногодійства. Автор, ідучи за історичною логікою тієї епохи, змушений конструюватицей мотив постійно. Вигаданий Шевченком епізод убивства І. Гонтою своїх дітей –яскравий символ, що має старозавітні джерела. Він виконує службову функцію «створенняконтрасту» (Ю. Барабаш) між минулим і сьогоденням. І він теж, по суті, – жахливийритуал. Гонта, як точно помітив дослідник, офірував «своїми синами зарадиконфесійної нетерпимості («Мої діти – католики…»)». І каяття Гонти, зображене в поемі з усією емоційноювиразністю, і мотиви авторського болю, подані в тексті поеми як коментарі та в «Передмові»до поеми з наголосом на обопільній вині, переконують: Шевченко вважав, щоколізії, пов'язані з проблемою обрядовірства та наслідки, до яких вонипризводять, можна зрозуміти та пояснити, але виправданню обрядовірство непідлягає. Як не підлягають виправданню й ті, хто не намагається збагнути тапояснити обрядовірство, або однобоко й однозначно його трактує (поезія «ХолоднийЯр»).

Шевченкові тексти настирливопримушують задуматися, який зміст люди вкладали в поняття «боротьба за віру».Автор розумів, що від відповіді на нього значною мірою залежить і з'ясуванняпричин краху Гетьманщини, і пояснення, чому взагалі «занапастили Божий рай» («Сон»(«Гори мої високі»)). У Шевченковій історіософії проблемі обрядовірстваприділяється достатньо уваги, щоб показати це явище як своєрідну ланцюговуреакцію множення зла. Поетова думка підтверджує тезу О. Меня про те, що самез релігійними ритуалами та церемоніями було пов'язане пролиття крові в певніісторичні часи.

Саме життя Т. Шевченкаможе служити зайвим прикладом того, що конфесійна терпимість убезпечує відобрядовірства. Йому, християнинові, для котрого Євангеліє було настільноюкнигою, плекати цю рису було природною річчю. Це стосується й релігійногообряду як такого. Мірилом його прийнятності чи неприйнятності – а це дотичнийдо обрядовірства аспект і дуже важливий для нього – Шевченко вважаввідповідність ритуалу духові християнства. Знову звернімося до думки І. Дзюби: «Особливообурює Шевченка заборона або витіснення поетичних і гуманних народних звичаїв,хай і «язичницьких» своїм походженням, але цілком узгідливих з християнством своєюлюдяністю». І далі вчений посилається як на переконливий доказ на Шевченківщоденниковий запис від 15 липня 1857 року про поминання самогубців за народними традиціями. Цей записдопомагає нам з'ясувати проблему ставлення Шевченка взагалі до того, щонауковці називають «народна побожність» або «народна релігійність». Поштовхомдо запису стала підслухана Шевченком розповідь одного уральського козака: «Он рассказал историю о каком-то самоубийце, которая менясовершенно не интересовала, но меня заинтересовало религиозное поверьеуральских Козаков о душе самоубийцы, которое он при этом случае рассказал.Самоубийцу хоронят без всяких церковных обрядов и не на общем кладбище, авыносят далеко в поле и закапывают, как падаль. В дни поминовения усопшихродственники несчастного, или просто добрые люди, выносят и посыпают его могилухлебным зерном – житом, пшеницею, ячменем и прочая для того, чтобы птицыклевали это зерно и молили Бога о отпущении грехов несчастному. Какоепоэтически христианское поверье». Далі Шевченко описує подібний обряд в Україні – «не менее поэтический и истинно христианский», здійснюваний за його пам'яті і який «нашивысшие, просвещенные пастыри, как обряд языческий, повелели уничтожить». «Можетли быть чище, возвышеннее, богоугоднее молитвы как молитва о душенераскаявшегося грешника?» – риторично запитуєпоет, нагадуючи, що християнська релігія, «кроткая илюбящая», «за всех молится, всех прощает». Описуючи поховально-поминальні обрядитаких нехристиянських народів, як туркмени і казахи, він уже вчетверте усвоєму записі наголошує на значенні всепрощальної молитви, яка у християнстві єцентральним елементом культу і, за вченням Отців Церкви, другою післявсеосяжної любові особистою чеснотою: «Безмолвнаяпоэтическая молитва дикаря, в чистоте и возвышенности которой наши просвещённыеархипастыри, вероятно бы, усомнились и запретили бы как языческое богохуление».Про такі ж поховальні ритуали казахів Шевченко згадував іще раніше і влисті до Б. Залеського, повідомляючи, що зробив на цю тему два малюнки йназвав їх «молитвою за небіжчиків». Як довів В. Яцюк, це була знаменитасепія, яку помилково називали «Казашка Катя». У цьому творі бачимо внутрішню експресію образу. Геніально подановсю глибину того душевного стану молодої жінки – казашки, якому якнайточніше відповідає назва «Мовчазна молитва занебіжчиків».

«Поетично християнськеповір'я», «не менш поетичний та істинно-християнський обряд», «безмовнапоетична молитва дикуна» – ці на перший погляд дивні словосполучення, в яких, здавалося б,поєднувалося непоєднуване (дуже прикметна для Шевченка риса) переконують у наступному.Шевченко вважав, що одними й тими самими взаємопов'язаними постулатами – міриламитреба керуватися й у виявленні правдивої народної побожності, й у виробленніцерковного ставлення до неї, а саме – високодуховним естетизмом(високопоетичністю) та сутнісною християнськістю, яка, зокрема, проявляється утворенні щирої всепрощальної молитви за ближнього. У цьому ж таки щоденниковомузаписі привертає увагу ще одне положення іронічного звучання: «В требнике Петра Могилы есть молитва, освящающая нареченное или крестовое братство. В новейшем требникеэта истинно христианская молитва заменена молитвою о изгнании нечистого духа изодержимого сей мнимой болезнью и о очищении посуды, оскверненной мышью. Этодаже и не языческие молитвы. Богомудрые пастыри церкви к девятнадцатому векустараются привить двенадцатый век. Поздненько спохватились». На нашу думку, у контексті всього запису, у наведеному уривку Шевченко, по суті,звертає увагу на дотичну до проблеми народної побожності діалектичнузакономірність: відмовляючи в існуванні тому, що не розминається з духомхристиянського вчення, офіційна Церква неминуче сама сповзає до реальногоязичництва.

«Требник» Петра Могили 1646 року міг імпонуватипоетові ще й тим, що в ньому було багато чинів для священиків (наприклад,благословення: нового колодязя, насадження нового саду, посівів, нової клуні,овечих отар, верби у Квітну неділю, куті, солі тощо), які свідчили про тіснийзв'язок православної Церкви із життям і побутом українського народу. І цей додатковий штрих висвітлюєставлення Шевченка до народної побожності.

Шевченкове бачення народноїпобожності ніяк не корелює з його позицією стосовно обрядовірства, тобто длянього це різні явища. Власне, він міг би погодитися з тезою, що церковнепоборювання народної релігійності адміністративними методами – один із виявівобрядовірства. Шевченко ніби пропонує християнській Церкві піднятися наддеякими догматичними умовностями та релігійно-конфесійними відмінностями, щобибути гідною високого християнства – любові, «завещанной нам на кресте нашим Спасителем-Человеколюбцем», і одночасно сприяти збереженню кращих традицій народів. «Знущатисяз тих морально-релігійних переконань, які освячені віками і мільйонами людей,нерозумно і злочинно», – таке своєрідне правило, за спогадами А. Козачковського,сформулював Шевченко у відповідь на блюзнірство господаря, в якого жив. Йогоможна поширити і на церковну практику викорінення народної побожності. Заінформацією М. Драгоманова, у спогадах того ж А. Козачковськогоцензура викинула місце, де було сказано, що Шевченко і «хвалив протестантськувіру і не хвалив у православів їх покірливості перед начальством і панством».Здається, викладено зрозуміло: хвалив за відсутність традиції невиправданоїпокори та прислужництва перед сильними світу цього і, вважаємо, не міг хвалитиза те, що й у протестантизмі наявні своєрідний релігійний ригоризм танетерпимість до тих, хто вірує «поза Біблією».

Література

1. БарабашЮ. Тарас Шевченко: імператив України. – К, 2004.

2. ГрицакЯ. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886). – К., 2006.

3. ДзюбаІ. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К., 2008.

4. ДовженкоО. Господи, пошли мені сили: Щоденник,кіноповісті, оповідання, фольклорні записи, листи, документи. – Харків, 1994.

5. Драгоманов М. Вибране (»… мій задум зложити очерк історії цивілізації наУкраїні»). – К., 1991.

6. ДудченкоА. Виклик секуляризації в Україні та нашаможлива відповідь // Наша віра. – 2006. – №8.