Реферат: Поезія та літературна творчість в Україні у другій половині XVII – XVIII ст.


Контрольнаробота на тему:

Поезія талітературна творчість в Україні у другій половини XVIIXVIII ст.


Панівнестановище в літературному процесі другої половини XVII— XVIII ст. займаєпоезія, чи точніше — віршована література. Разом з поетичним доробкомпопередньої епохи (кінця XVI — першої половини XVII ст.) вона творитьвеличезний пласт давньої української силабічної поезії, багатство якої починаєосвоюватися тільки в нові часи. Бібліографія нотує понад дві тисячіоригінальних текстів віршів і пісень цього періоду, не рахуючи великоїкількості варіантів. Лише незначна частина з них свого часу була надрукована:зразки етикетної, епіграматичної, панегіричної і духовної поезії, окремікнижкові видання польськомовної поезії Лазаря Барановича, кілька текстівФеофана Прокоповича, Михайла Козачинського. Основний масив поезії світського ідуховного змісту, поетичний доробок провідних поетів того часу — Івана Величковського,Климентія Зиновієва, Семена Дівовича, Івана Некрашевича, Григорія Сковороди таін. залишився в рукописах. Ця поезія поширювалася в численних списках,рукописних пісенниках і виконувала призначену їй роль.

Авторамипоетичних творів були високі церковні ієрархи і рядові священики та ченці,вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни, для якихпоетичне слово було засобом духовного самовираження й самоутвердження. В ціломуце була масова поезія, що творилася в рамках, регламентованих бароковоюестетикою образів і поетично-стильових структур, від високого, елітарного докозацько-селянського, низового бароко. Високе бароко представляли яскравіпоетичні індивідуальності Лазаря Барановича (польськомовна поезія) та ІванаВеличковського. Низове бароко знайшло свій вияв у творчості КлиментіяЗиновієва, бурлескно-травестійній та сатирично-гумористичній поезії.

Величезниймасив поезії XVII— XVIII ст. — громадсько-політичної, ліричної,бурлескно-травестійної та сатирично-гумористичної, як уже зазначалося, —анонімний. Окремі імена збереглися випадково і сьогодні важко визначити обсягпоетичної творчості, скажімо, Івана Пашковського, Федора Кастевича, ЯковаСемержинського, Романа Корецького, Петра Поповича-Гученського, ДмитраЛевковського, Юліана Добриловського та інших, чиї імена приховані в акровіршахабо значаться під одним твором. Очевидно, творчість кожного з них необмежувалася одним-двома віршами. І. Франко високо цінував цю масову поезіюXVII—XVIII ст., з повагою говорив про її творців — нижче духовенство, дяків,недоучених студентів, письменних селян — «народ бідний, робучий,покривджений долею». Він відзначав велику працю тих численних безіменнихпоетів, «які завдавали собі при писанні стільки труду, що нинішнім нашимвіршописам подай, Господи, хоч десяту часть тої праці над формою і надпоглибленням самої речі».

Невід'ємноюознакою культурного та літературного побуту України XVII— XVIII ст. булимандрівні дяки, або по-народному — «миркачі», «бакаляри»,«бурсаки», «спудеї», «пиворізи», часто недоученістуденти, ченці-втікачі, що й стали основними творцями й носіями поетичноїкультури. Мандруючи по Україні у пошуках роботи й заробітків, вонипо-філософському дивилися на світ, свої життєві незгоди забарвлювали гумором,перелицьовували на свій лад високі біблійні образи і сюжети, пристосовувалирелігійну літературу до потреб щоденного життя. Творчість мандрівних дяківзавдяки своїй доступності, демократичності, життєрадісності,гумористично-сатиричному спрямуванню стала надбанням найширших мас, увійшла внародний побут.

Досередини XVIII ст. в поезії панує ще силабічний вірш, далі зароджується йнабуває прав силабо-тонічне віршування. Перехід на нову систему віршуваннявідбувався під впливом народної тонічної поезії, а також російської поезії, якапісля поетичних реформ В. Тредіаковського і М. Ломоносова вже у ЗО—40-х pp.перейшла на силаботонічну систему віршування.

Поезіїцього періоду властиві жанрове і тематичне розмаїття, широкий діапазон стилів,багатство поетичних форм. Продовжують розвиватися духовна,релігійно-філософська лірика, панегірична, етикетна, церковно-історична,полемічно-публіцистична поезія. Досягають своїх вершин історична,громадсько-політична, лірична, гумористично-сатирична, бурлескно-травестійнасилабічна поезія. Вся поезія умовно ділиться на два великі сектори — духовну ісвітську.

УXVIII ст. дедалі більше місця займає світська поезія, світський елементпроникає у поезію духовну. Посилюється дифузія між книжною силабічною поезією інародною пісенністю. Автори поетичних творів світського й духовного змістукористувалися образністю і поетичними формами народної поезії.

Удругій половині XVII ст. продовжували з'являтися вірші про подіїНаціонально-визвольної війни, у яких високо підносилися перемоги козацтва,уславлювалися козацькі вожді, найперше Богдан Хмельницький («Висипавсяхміль із міха», «Оттак пиха наробила лиха», «Похвалавіршами Хмельницькому», «Дума козацька про берестейськезвитяжство», «Плач російський», «Про гордих і гнівливихляхів» та ін.). Ці вірші за поетичною структурою близькі до народнихісторичних пісень та дум. Розуміння й тлумачення у них подій недавньогоминулого майже збігаються з народним. Були поетичні відгуки й на інші історичніподії — Чигиринські походи 1667—1673 pp. («Побудка… християнськимвоям» Олександра Бучинського-Яскольда), австро-турецьку війну і битву підВіднем у 1683 р. («Піснь о образі Клокочевськом»), цикл поезій проПолтавську битву 1709 p., спрямованих проти гетьмана Івана Мазепи(«Епінікіон» Феофана Прокоповича) та ін. Якщо події Хмельниччини іопір турецько-татарській агресії оцінювалися із загаль-нонародних позицій, товірші про події початку XVIII ст. і спробу гетьмана Мазепи вибороти волюУкраїні за допомогою шведських військ мають проросійську ідеологічнуорієнтацію.

У багатьохвіршах громадсько-політичного змісту відтворено боротьбу народу зконфедератами, трагічні події найбільшого народного руху XVIII ст. — Коліївщини(1768—1769). Анонімні віршовані твори позитивно оцінили героїчну боротьбуповсталого народу проти шляхетської сваволі, уславили ватажків повстання —Залізняка, Ґонту, Швачку, увічнили образи жертв конфедератів — Данила Кушніра,Івана Зубчевського та ін., протистояли офіційним прошляхетським оцінкамнародного руху як «хлопського бунту», збіговиська «гільтяїв»і «різунів».

Окремівірші останньої чверті XVIII ст. присвячено таким історичним подіям, якзруйнування Запорозької Січі, закріпачення селян, переселення запорожців наКубань. Автором двох відомих пісень («Ой, Боже наш, Боже милостивий»,«Ей, годі нам журитися, пора перестати») був отаман Чорноморськогокозацького війська Антон Головатий (1744—1797), який, імітуючи народні пісні,зумів передати типові настрої козацької старшини у зв'язку зі створеннямЧорноморського війська на Кубані.

Поетизвертаються до історії козацтва, шукають у ній відповіді на злободенні питання,намагаються перенести козацьку славу і бойові традиції на сучасне становищекозацтва, обґрунтовуючи таким чином його права і привілеї.

СеменДівович, перекладач Генеральної канцелярії у Глухові, написав у 1762 р. великийпоетичний твір на історичну тему — «Разговор Великороссии сМалороссиею». Зміст діалогу зводиться до викладу військової історіїкозацтва, його тривалої боротьби з іноземними поневолювачами. Головне джерело,яке використав С Дівович у змалюванні подій, було «Краткое описаніеМалоросии», складене у 1734 р. невідомим автором на підставі літопису Г.Грабянки. В центрі уваги твору — події Національно-визвольної війни і образБогдана Хмельницького. Показано також героїзм народного улюбленця Семена Палія.

Проісторію козацтва розповідають «Героїчні стихи о славних воєнних действияхвойськ запорозьких» (1784) якогось Іоанна, очевидно, священика з Уманщини.У них відтворено козацькі битви і перемоги, уславлено Національно-визвольну війнусередини XVII ст. Автор поетизує постать Богдана Хмельницького, завдяки якомуУкраїна "іго лядське" скинула і «под російським кровом мирноотдохнула».

Історична,громадсько-політична поезія другої половини XVII—XVIII ст. була активнимжиттєвим чинником, втручалася в події, описувала їх, давала оцінку,висловлювала думки і сподівання козацтва. У ній немає бунтарських настроїв, їхзатінює лояльне ставлення до Росії, іноді принизливе бажання одержати більшийшматок від царського двору і стати на вірнопіддану службу.

Особливимсервілізмом пройнята етикетна поезія — панегірики, вірші до дат, до різнихурочистостей, на честь сильних світу цього — царів, гетьманів, вельмож, високихпосадових осіб — світських і духовних. Такі вірші писали майже всі поети, убільшості випадків їх поява була виправдана, зумовлена конкретними подіями.Панегірики Лазарю Барановичу (Лаврентія Крщоновича), Іванові Самойловичу (О.Бучинського-Яскольда, Івана Величковського), численні «чувствованіямуз» Іванові Мазепі, Петру І, Єлизаветі Петрівні, Катерині II, митрополитуІєрофею та іншим можновладцям є цікавим документом доби, розвиваютьлітературний жанр і водночас виказують принизливе становище автора, йогонамагання випросити щось. Для тогочасного суспільства панегіризм був нормальнимявищем, та часто втрачалася міра, а з нею і людська гідність. Панегіричнапоезія досягла значних успіхів у пошуках нових образно-стильових форм,вишуканих образів і метафор, усієї витонченої атрибутики барокової поетики. їїантиподом були віршовані пасквілі на тих чи інших осіб, де відбивалисясуспільні, класові та станові антагонізми доби.

Ізросійської літератури українська поезія перейняла жанр оди.

ІгнатійМаксимович — автор «Оды на первый день мая 1761 года», написаної дотравневих рекреацій студентів Києво-Могилянської академії. І. Максимович (померЗО листопада 1793 р. у Чернігові) був викладачем поетики в академії. Його ода,написана чотиристопним ямбом, наслідувала оди М. Ломоносова. Автор оспівуєтравневі свята київських студентів, їхні розваги на лоні природи.

Такоюж формою і цього ж року написано «Оду про музику» студентомКиєво-Могилянської академії Киріяком Кондратовичем, що є наслідуванням однієї зод Горація і уславлює музику, яка «всолоджує бентежий дух». У 1790—1791 pp. у Львові з двома окремо виданими одами («ономастиконами») начесть керівників Студіум рутенум Миколи Скородинського й Антонія Ангеловичавиступив професор філософії Петро Лодій (1764—1829).

Світськалірика XVIII ст. мала переважно елегійний характер. її автори скаржаться на гіркусирітську долю, вбоге життя, на соціальну несправедливість, вимушену розлуку зродиною, життя на чужині, на злих людей тощо («Піснь світова» ІлліБачинського, «Піснь о світі» Олександра Падальського, «Пісньсвіцька» Левицького та ін.). Любовна лірика ще повністю перебуває підвпливом народнопісенної традиції. Побутує вона переважно анонімно, у рукописнихспіваниках, в репертуарі кобзарів і лірників. Головні мотиви ліричних творів —нещасливе кохання, соціальна нерівність, сирітство, зла доля, «фортуна»,швидкоплинність людського життя. У ліричних творах другої половини XVIII ст.простежується повна відмова від аскетичних ідеалів, виявляються щирі людськіпочуття, настрої, думки, ігнорується старий погляд на любов як на диявольськуспокусу. У цій ліриці утверджувався новий зміст, міцніло нове поетичнесвітобачення і світовідчування.

Протягом1742—1766 pp. Іван Пашковський — священик у селі Мишковичі на Тернопільщині —укладав рукописний пісенник, до якого увійшло 56 українських і польськихсвітських пісень та 90 пісень релігійного змісту. Це була своєрідна поетичнаантологія. Серед «світських» пісень у збірнику вміщено твори самогоІ. Пашковського: «Пісню світову», «Поки ж думати, Боже, дайзнати...», «Ох, мні жаль не помалу...», які можна вважатизразками раннього українського романсу. Головна їх тема — кохання, соціальнанерівність, сирітство, обмова ворогів, туга закоханих, сподівання щастя. Упіснях І. Пашковського книжний елемент поєднувався з народнопоетичним,релігійне моралізаторство — з тверезим народним поглядом на кохання як на земнещастя, парування рівного з рівним.

ЮліанДобриловський (1760—1825) — священик з Волині, автор широковідомої у XIX ст.застольної пісні «Дай же, Боже, добрий час» — писав свої пісні чистоюнародною мовою. Це дає певні підстави вважати його одним із попередниківМаркіяна Шашкевича в поезії на західноукраїнських землях.

Значнемісце у віршованій літературі другої половині XVII—XVIII ст. займає духовнапоезія, написана на теми євангельських сюжетів, житій святих, чудотворців ічудотворних ікон. За своїм типом — це поезія загальноєвропейська ізагальнохристиянська. Вона прийнялася (частково через польське посередництво)на українському грунті і витворила тут потужний пласт духовної книжної лірики.Духовні вірші писали такі відомі автори, як Димитрій Туптало, Іоан Максимович,Феофан Прокопович, але основний їх масив анонімний. Вони поширювалися учисленних рукописних співаниках і побутували ще у XIX ст.

НаприкінціXVIII ст. уніатське духовенство зробило спробу якось регламентувати поширеннядуховної лірики. Для цього з рукописних збірників було відібрано тавідредаговано частину віршів і в 1790 р. у Почаєві видано великий збірникдуховної лірики — «Богогласник», до якого увійшло 248 пісень з нотами(частина з них польською і латинською мовами). Це помітна літературна пам'яткасвого часу, що підсумовує понад двохсотлітній розвиток духовної лірики. І.Франко відзначав, що «ті пісні набожні становлять, безперечно, найціннішийвклад, який внесли в нашу

Надругу половину XVII — початок XVIII ст. припадає творчість двох найвидатнішихпредставників українського стилю бароко в літературі — поетів Івана Величковськогота Климентія Зиновієва. Перший утверджував високе бароко, розробляв теоріюфігурного віршування. Другий — майстер епіграми, поет широкого тематичногодіапазону.

ІванВеличковський (помер 1701 р.) навчався у Києво-Могилянському колегіумі,працював у чернігівській друкарні Лазаря Барановича, був священиком у Полтаві,писав староукраїнською та польською мовами, перекладав епіграми англійськогопоета Джона Овена. Крім виданих панегіриків Лазарю Барановичу (1683—1684,польською мовою) та Івану Самойловичу (1687) І. Величковський уклав рукописнізбірники своїх поезій — „Зегар з полузегарком“ (1690), „Млеко одовці пастиру належноє“ (1691) і окрему антологію української поезії(70—80-ті pp. XVII ст.), до якої увійшли переважно його тексти. Він опрацьовувавдуховну і світську тематику, використовував широке коло джерел біблійної,античної, візантійської і української історії, приділяючи головну увагу формі.Проповідуючи християнську мораль, І. Величковський обстоював ідею рівності всіхлюдей, сповідував „віру в ділах“.

Збірки»Зегар" і «Млеко» є фактично підручником поезії, у якомуподаються різні зразки фігурних поезій — «ехо», «раки»,«лабіринти», «акростихи» та ін. У «Передмові дочителника» автор з'ясовує причини, які спонукали його взятися за такупрацю. Це — патріотичний обов'язок, щоб не відстати від літератур чужихнародів, які вже мають подібні твори і тішаться ними.

Одниміз найпродуктивніших і найцікавіших поетів кінця XVII — початку XVIII ст. бувКлиментій Зиновіїв (середина XVII ст. — після 1712). Ймовірно, він закінчивКиєво-Могилянський колегіум, став ченцем, багато мандрував, жив у монастирі наЧернігівщині. Між 1700—1709 pp. уклав рукописний збірник, де вмістив близько400 своїх поезій і понад 1500 прислів'їв та приказок. Ім'я автора вичитане закровірша. Вперше збірник поезій опубліковано у 1912 р.

Філософсько-релігійнаі соціально-побутова лірика К. Зиновієва відзначається широким тематичнимрозмаїттям, увагою до простолюду — ремісників, хліборобів, робітниківпромислів, наймитів-бурлаків, козаків, ченців, жінок, школярів. КлиментійЗиновіїв — перший український поет, що звернув увагу на людей праці, виявивспівчуття до убогих і «нищих», описав людські й суспільні пороки,різні ремесла, домашніх тварин, явища природи. Як поет-мораліст він вдається дофілософських роздумів над людським життям і смертю, тверезо, навіть дещозаземлено оцінює всі прояви людського буття. Зиновіїв бачив соціальнунерівність, обурювався негідними й аморальними вчинками багатих. Високопідносячи шкільну науку, освіту, поет оспівує книги і «читаніє книжноє»,закликає читати їх:

Навідміну від Івана Величковського Климентій Зиновіїв мало дбав про форму своїхвіршів, користувався перевалено 13-складовим силабічним віршем з парнимримуванням. За жанром більшість його поезій можна зарахувати до епіграм —коротких віршів про особи, предмети, явища, окремі вчинки, дії без авторськихвисновків або ж інколи і з дотепним закінченням. Цей жанр культивували ЛазарБаранович, Феофан Прокопович, Данило Братковський, Іван Величковський,витворивши довершені зразки календарних, сатиричних, морально-повчальнихепіграм.

Загаломпоетична творчість Климентія Зиновієва не виходила за межі стилю простого,низового бароко, її тематика, форма й образно-стильове вираження оберталися вбуденній, соціально-побутовій сфері тогочасного життя.

Одниміз складників народної сміхової культури другої половини XVII— XVIII ст. буласатирично-гумористична і бурлескно-травестійна поезія, що справиланайпомітніший вплив на становлення нової української літератури. Якщо на першихетапах переважала поезія розважальна, то паралельно розвивається і поезіясатирична з глибинним суспільним змістом, у якій відбивалися антагонізмитогочасного буття, порушувалися серйозні проблеми громадсько-політичного ідуховного життя. Сатира і гумор піддавали різкій критиці та осміянню різні вадитогочасного суспільства, захищали всенародні інтереси, висували свій позитивнийідеал. Засобами художнього, поетичного слова розвінчувалися насампереддуховенство, дворянство, домагання козацької старшини.

Яскравусторінку в історії давнього українського гумористично-сатиричного віршуваннясклали вірші-орації і вірші-травестії, генетично пов'язані з Різдвяними таВеликодніми святами. Виголошувалися вони як жартівливі поздоровлення, тобтомали деякі риси величальної поезії. Традиційні різдвяні та великодні сюжети,мотиви й образи поступово травестуються, тобто перелицьовуються. Увагапереключається на відтворення народного побуту, вони дедалі більшефольклоризуються. Частину таких текстів записано у XIX — на початку XX ст. відлірників і кобзарів. Збереглися найдавніші записи з другої половини XVIII ст.Нині відомо по кілька варіантів таких різдвяних і великодніх віршів:«Христос народився, щоб мир веселився...», «Чи чули ви, панове,зроду?..», «Хочу вас, панове, чогось іспитати...», «СлаваБогу, того ми тепер дождались...», «Кажуть, будто молодиці негодяйки,ледащиці...», «Христос воскрес, рад мир увесь...», «Нутелиш, беріте яйця!..».

Розквітбурлескно-травестійної поезії в українській літературі припадає на середину тадругу половину XVIII ст. Очевидно, в цей період остаточно склалися текстиріздвяних і великодніх віршів-травестій. У них, як і в усій сатирично-гумористичнійлітературі XVIII ст., відбилося зростання критицизму в ставленні до релігії,церкви, християнських святощів, з'явилися елементи народного побуту.

Авторамивіршів-травестій були студенти, що мандрували по селах, пропонуючи громадамсвої послуги. На Різдвяні й Великодні свята люди щедро винагороджували їх замистецтво складати вірші, в яких поети не лише прославляли ці свята, а йговорили про свої біди, мрії та побажання («щоб жито родило і війни небуло»).

Вірші-травестіїсинтезували ту народнопоетичну стихію, яку так талановито відтворив І.Котляревський у своїй «Енеїді». Вільне поводження зі святощами непереступало меж народних уявлень про комічне. Побутові картини «раю»і «пекла» асоціювалися з селянським побутом, біблійні героїнаділялись рисами, властивими людям: «старий», «кривий»,«нечупара» тощо. Та межа, що відділяла «божественний» світвід реального земного життя, у віршах-травестіях розмита — творча уява народунаблизила до себе все те, що віками віддалялося від нього як недосяжний ідеал,опустила на землю, прибрала у свій одяг і змусила поводитися так, як це бачилосьнародній фантазії: працювати, їсти, пити, танцювати. У всьому цьому виявлявсяісторичний оптимізм народу, його стихійно-матеріалістичний світогляд.

Одниміз кращих творів бурлескно-травестійного жанру XVIII ст. є гумористичневіршоване оповідання «Пекельний Марко», записане в 1835 р. від 76-річногочорноморського козака Василя Губи. Давня релігійна легенда про «великогогрішника», який став простим козаком, тут пристосована до життя козацькоїсіроми XVIII ст. Весь інтер'єр пекла, звідки Марко визволяє запорожців,змальовано за зразком тогочасного побуту. Якщо порівняти «Пекельного Марка»з героїчним епосом — історичними піснями та думами, то насамперед впадає в окодегероїзація козацтва.

ОбразМарка Пекельного відтворено і в новій українській літературі (повість ОлексиСтороженка «Марко Проклятий», п'єса Івана Кочерги «Марко впеклі»).

УXVIII ст. продуктивним жанром стають віршовані сатири. Автори сатиричних творівпереходять від критики окремих, часткових явищ до викриття суспільних вад, щонадає цим творам широкого соціального узагальнення.

Автор«Сатиричної коляди», датованої 23 грудня 1764 р. і підписаної ініціалами«К. Р.», відштовхуючись від конкретного факту — заборони селянам винокуріння,переходить до викриття тих, хто «всякий день ходить п'яним од людської крові»,— панів, козацької старшини, духовенства. Його обурює, що саме той, хто за своївчинки «шибениці годний», одержує «чин благородний», і вінпідносить свій голос проти несправедливого суду, хабарництва, здирства,знущання панів над простим народом, неробства ченців та ін., із співчуттям говоритьпро знедолених і покривджених. Він вважає, що загальне зло породжене новими умовамирозвитку феодально-кріпосницької системи:

НаприкінціXVIII ст. з'явилися сатиричні твори, в яких висміяно намагання частиникозацької старшини і заможного селянства одержати дворянські грамоти, статипривілейованою частиною суспільства. Зверхнє, глузливе ставлення до козаків ібагатих селян, що мріють стати дворянами, зловживання при одержанні дворянськихграмот — тема кількох поетичних творів: «Доказательства Хама Данилея Куксипотомственні», «Плач дворянина», «Сатира на слобожан».

Головнимоб'єктом української сатири XVIII ст. виступає духовенство. Від поодинокихспроб висміювання конкретних явищ і фактів тогочасного життя духовенства сатирапереходить до ширших художніх узагальнень. У XVIII ст. духовенство втратилоколишню роль у національному і культурно-освітньому житті країни,перетворившись у стан, що захищає свої економічні та соціальні інтереси.

Середсатирично-гумористичних творів XVIII ст. помітно вирізняється датована 1786 р.сатира на київських ченців — «Плач київських монахів», що зберегласяу кількох списках. її поява викликана конкретним фактом — урядовим указом просекуляризацію монастирських маєтків, який починає діяти з 1 липня 1786 р.Зібравши вищу монастирську братію, архімандрит Зосима викладає зміст новогоуказу, за яким «всі деревні не наші уже». Реакція на це повідомленняприсутніх «соборних отців» і складає зміст сатири. Невідомий автор,певно, вільнодумний чернець, вибрав поетичну форму полілогу, яка дозволила йомувисміяти головних представників лаврського чернецтва. Один за одним виступаютьтринадцять представників верхівки Києво-Печерської лаври, і кожен з них захищаєнасамперед свої особисті інтереси; та, зрештою, ці окремі голоси зливаються водин, бо всі бояться втратити привілеї, сите безжурне життя.

Твір«Плач київських монахів» належить до найяскравіших зразків українськоїдемократичної сатири XVIII ст. Це був помітний крок на шляху українськоїлітератури до критичного відтворення й соціального осмислення дійсності.

Популярнимтвором давньої української сатирично-гумористичної літератури була «Віршапро Кирика». Твір відомий у двох версіях — як народна казка і яклітературна віршована обробка. Сюжет «Кирика» належить до мандрівногофольклорного репертуару, використавши який, невідомий автор написавгостросатиричний твір, що пережив свою епоху. У вірші об'єднано фольклорну йлітературну стихії. Із фольклору запозичено сюжетну схему, поетичну образність,від літератури йде близька до силабічної поезії структура вірша, поетичнадеталізація окремих сюжетних ходів, а також, що особливо важливо, чітка оцінкагероїв. Виникнувши в одному ряду з іншими анонімними поетичними творамиантиклерикального спрямування, вірш про Кирика зберігся в усній передачі. Вінзазнав певного шліфування, скорочення, народної обробки, проте у своїй основізалишився індивідуальним поетичним твором.

Нафольклорній основі написано також віршоване гумористичне оповідання про отцяНегребецького. Невідомий автор опрацював мандрівний сюжет про спритного попика,який хотів погуляти за рахунок своїх довірливих парафіян, а потім знайшовспосіб дотепно викрутитися. Народна творчість знає чимало

Літературнасатира XVIII ст. послідовно освоювала сюжетотворчі та стилетворчі фольклорнізасоби, вона дала зразки творів, які стали на межі літератури і фольклору.Народну сатиру в них використано і як сюжетне джерело, і як художній засіб дляпередачі антиклерикальних настроїв.

НаприкінціXVIII ст. із сатирично-гумористичними творами виступав Іван Некрашевич (1742 —після 1796). Це один із тих письменників XVIII ст., про яких можна говорити якпро справді яскраву творчу індивідуальність.

Поетичнаспадщина І. Некрашевича невелика — нині відомо всього дев'ять його творів, алецікава вона і розмаїттям жанрів, і суспільно-побутовим змістом та формою. Цезразки «високої» поезії на філософські теми, побутові сцени на зразокінтермедій, «епістолії» — віршовані листи до знайомих. У його творчостіпомітно відбився літературний стиль доби — поєднання «високої1'серйозності з комізмом, з бурлеском. Слід відзначити сильний фольклорно-етнографічнийструмінь у творах І. Некрашевича, ті народнопоетичні елементи, що активнопрокладали собі дорогу в письменстві XVIII ст. і перейшли у нову літературу.

Українськакнижна силабічна поезія другої половини XVII—XVIII ст. складає одне завершенеціле. її розвиток припинився в кінці століття. Останніми її представниками булиГригорій Сковорода — на рівні високого бароко, Іван Некрашевич — на рівнінизького бароко. Почаївський „Богогласник“ (1790) був вершиною іостаннім акордом духовної лірики. Вершинними постатями поетичного олімпу цьогоперіоду молена вважати Івана Величковського, Климентія Зіновієва, Феофана Прокоповичата Григорія Сковороду. їхня творчість поширювалася в рукописах і разом занонімною, громадсько-політичною, ліричною і етикетною поезією витворила йутвердила поетичний світ давньої України. Поезія українського бароко має значніздобутки, помітні у всьому слов'янському бароковому світі.

еще рефераты
Еще работы по литературе: зарубежной