Реферат: Жанр послання у творчостi Т.Г. Шевченка
Міністерство освіти і наукиУкраїниОдеський національнийуніверситет ім. І.І. мечниковаФілологічний факультетденна форма навчаннякафедра українськоїлітературиДИПЛОМНА РОБОТАЖАНР ПОСЛАННЯ У ТВОРЧОСТІТ.Г. ШЕВЧЕНКАЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Жанр послання у теоретичнихвимірах
Розділ 2. Поетика жанру послання утворах Т. Шевченка
2.1. Поема-послання “І мертвим, іживим...” у контексті жанру
2.2. Поезія “Заповіт” як унікальнажанрова форма
2.3. Модифікація жанру послання у віршах“Козачковському”
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
Геніальнатворчість і життєвий шлях Тараса Шевченка, що еволюціонував від раба-кріпака доакадеміка гравюри імператорської академії мистецтв, врешті набагато більше – доречника етнонаціонального буття та консолідатора українського етносу, зробилийого символом українства і одним з найпотужніших чинників у формуванніукраїнських державницьких інтересів. Безпрецедентний випадок: він – єдинийпоет-художник в усій світовій культурі, який врятував націю від винародовленняв умовах колонізації, зазначав академік НАНУ М.Г. Жулинський на засіданніПрезидії НАН України 4 лютого 2004 року, на якому слухалося питання “Творчаспадщина Тараса Григоровича Шевченка та перспективи шевченкознавчих досліджень:до 190-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка”[10, 61]. Сьогоднішня Україна,без перебільшення, постала на шевченківському моноліті духу, думки і слова.
Шевченковіналежить виняткова роль у формуванні української національної ідеології;надавши українській мові статусу мови літературної, він тим самим заклав основумодерної української літератури, а в широкому значенні – базу під українськунаціональну ідентичність. Як історіософ він викристалізував неординарний векторі стиль нашої історії, надав їй сакрального відтінку, різко відкинувшиконформістські моделі малоросійства чи полонізації. Як філософ-утопіст вінзакликав до життя в братолюбії на засадах християнства, в гармонії зівсесвітом. Як гуманіст обіймав серцем усі народи. Відомо, що в українській інтелектуальнійісторії переломне значення мала вперше сформульована Шевченком ідея нації якдуховного континууму “мертвих, і живих, і ненароджених” (“Посланіє”), згідно зякою не лише предки відповідають за долю нащадків, в й нащадки – за долюпредків (посмертну).
Будучи нащадкамитакого універсаму, яким є Шевченко, ми не можемо не відповідати за долюколосальної значимості Шевченкового спадку, який все ще потребує легітимації тацілісного неупередженого прочитання.
Сьогоднішнєшевченкознавство стало окремою самостійною галуззю українознавства. Вагомимвнеском у розвиток шевченкознавства на сучасному етапі стали монографії О.СЗабужко “Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу” (1997), В.Л.Смілянської і Н.П. Чамати “Структура і смисл: спроба наукової інтерпретаціїпоетичних текстів Тараса Шевченка” (2000), Ю. А Барабаша “Коли забуду тебе,Єрусалиме..”. Гоголь і Шевченко. Порівняльні типологічні студії” (2001) та ін.
Але требазауважити, що еволюція поетичних жанрів в українській літературі і зокрема“Кобзаря”, хоча, звичайно, деякі шевченкознавці у своїх працях принагідноцікавилися й жанровими особливостями творів, — не набула широкого дослідження.Практичне дослідження жанрів, особливо поетичних, на думку Ф. Пустової,ускладнюється тим, що не вироблено ще чітких критеріїв для розрізнення форм [11,104].
Теоретикикласицизму, та й романтизму, брали за основу поділу тематику, яка визначала іпоетику того чи іншого жанру. Але до спадщини Шевченка не можна підходити зтаким критерієм. Хоча він почав як романтик, проте вже в ранній період ламавжанрові канони і знаходив нові способи художньої організації творів. Іншітеоретики [33,365]сходяться на тому, що для розрізнення жанрів слід брати до уваги принципестетичного освоєння дійсності. Такий критерій, безперечно виправдовує себе,коли йдеться про види епічних або драматичних творів, але при визначенніпоетичних форм його недостатньо. Адже за принципом естетичного освоєння явищоднотипними будуть, наприклад, велика поезія “І мертвим, і живим...” імініатюра “П.С.” (обидва твори сатиричні), проте їх не можна віднести до одногожанру. Відмінність не тільки в розмірі, а й у широті охоплення життєвогоматеріалу, у способах сатиричного зображення, в композиції і т.д. За темою,означені твори,, хоча вони й тематично близькі, теж ніхто не наважиться їхрозглядати, як однотипні за жанром. За таких обставин вважаємо, що обрана намитема дослідження жанру послання у творчості Т.Г. Шевченка, є актуальною.
Основна метароботи — дослідження творчої модифікації жанру послання у творчості Т.Г.Шевченка, взявши за основу зміст і естетичну спрямованість образів, єдністькомпозиції і засоби художньої виразності.
В першому розділібуде надана загальна характеристика жанру послання і використання цього жанру втворчості Т. Шевченка.
Другий розділбуде присвячений дослідженню різних модифікацій жанру послання у творчостіпоета на прикладах окремих поезій.
На основі проведеного дослідження будутьзроблені висновки.Тексти поезій Шевченка надаються за виданням: ТарасШевченко. Повне зібрання творів: У 12 т.- К.: Наук. думка, 1989-1990.-Т.1-2.
РОЗДІЛ 1. ЖАНР ПОСЛАННЯУ ТЕОРЕТИЧНИХ ВИМІРАХ
Жанр виступаєодним з головних аспектів дослідження художньої єдності й багатоманіттяхудожнього літературного явища. Саме через аналіз цього поняття за умовисистемного розуміння можна з’ясуватиголовні ідейно-естетичні характеристики окремого періоду розвитку літератури читворчості окремого письменника. В системі жанрів знаходять переломлення істотніриси художнього методу, концепції дійсності, взаємовідношення традицій іноваторства в проблематиці і поетиці, особливості композиційних побудов таобразотворення, зазначав Д.С. Лихачов [19,16].
Найдавнішимжанром монологічної поезії є послання. Послання – публіцистичний вірш і формілиста-звернення до певної особи (чи багатьох осіб) [24,5].
Фундатором цьогожанру називають римського поета І століття до Різдва Христового Горація, який у“Посланні до Пізонів” виклав свої погляди на поетичну творчість та правиламистецтва. Послання широко використовувалося в середньовічній літературі, апотім і в новій. На східно-слов’янськомугрунті простежується з ХІІ ст… (“Навчання” Володимира Мономаха). Досяглорозвитку в творчості українського письменника-полеміста Івана Вишенського(”Послання до Василя Острозького”, “Посланіє до єпископів”, “Посланняльвівському братству” та інші). Форою послання часто користувалися і пізніше,особливо у віршах інтимних, а часом у творах громадської тематики.
Як ліричний жанрпослання набули свого розквіту у ХVІІІ і першій половині ХІХ ст… ст… у творчості російських поетівВ. Жуковського, К. Батюшкова, і багатьох творах Тараса Шевченка.
Зміст посланнябув найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних декларацій,філософських узагальнень, естетичних програм.
Властивостямипослання є неодмінне звертання до певної особи чи групи осіб, яких з адресантомпоєднує спільність інтересів. Слід визнати, що в основі послання лежить неприватний, частковий інтерес, а такий, що являє собою достатньо широку ізначиму цінність, хоча незрідка безпосереднім імпульсом у написання посланняможе виступати і перше, особиста зацікавленість-занепокоєність адресанта тієючи іншою темою. Причому слід відзначити певну закономірність, яка полягає утому, що чим глибше особистісне переважає адресант обрану тему, тим більшоїзагальної (корпоративної) ваги вона набирає. Таким чином, послання передбачаєнеординарний зв’язок між адресантом та адресатами. Множина, в останньомувипадку вживається спеціально, бо коли ми говоримо про одного адресата, за нимвгадується певний загал; так чи інакше мета послання виводить його за межі спілкуваннядвох.
Спадщина Шевченкав жанровому аспекті – дуже важливий етап в історії української поезії. Уже напочатку творчого шляху сила генія виявилася в тому, що поет увібравши в себевеликі досягнення попередників і сучасників в українській, російській,зарубіжній літературах та багатства рідного фольклору, всі існуючи жанривикористовував як не застигли форми, а трансформував їх, підпорядковуючизмістові, розчищав поле для зростання нових форм.
У зв’язку з цим виникає необхідністьрозрізнити форми (типи) жанрової присутності послання в поезії Шевченка.
Величезна кількістьшевченкознавчих досліджень, спеціально присвячених аналізу лірики поета, їїідейно-художнього змісту пов’язало уявлення про поета як революціонера якийтільки те і робив, що закликав народ “гострити сокиру” на панів. Звісно він ісправді був надзвичайно чутливим до соціальної несправедливості. Але ідеїсоціального звільнення органічно поєднувалися в нього з ідеями національноговідродження.
Як ідейниймислитель, Тарас Шевченко перший своєчасно розкрив перед очима своїх читачівстрашний образ внутрішньої структури московської імперії. Щоправда, проРосійську тюрму народів писали й інші автори, одначе ніхто з них не створив їїне людяності так яскраво як він. Тарас Шевченко був щирий самостійник, щопрагнув сам і закликав поневолені народи розвалити імперію зла. Він вірив, щотільки тоді вони визволяться, а український народ тільки тоді відновить своювільну і незалежну державу. Шевченкова віра у самостійну Україну ґрунтуваласяна солідарності й любові усіх прошарків суспільства та на взаємо пошані йлюдяності в міжнаціональних стосунках [20,57].
Як вселюдськийпророк, Тарас Шевченко керувався високими морально-естетичними засадами вособистому, національному та міжнаціональному житті. Як національний пророк, упостійній журбі за майбутнє України, Шевченко уклав своєрідну біблійну угоду –заповіт – і із рідним народом, і з самим Господом Богом. Шевченко велитьпоховати себе над Дніпром, не витрачаючи марно часу на ридання і негайно далі боротисяза визволення своєї батьківщини. Він не просто декларує ідею, а говорить просвоє ставлення до світу. Тому суб’єктивний ліричний герой грає тут важливу роль.
Це саместосується і філософської проблематики його поезій. Вона не вичерпуєтьсяокремими творами на ту чи іншу філософську тему. Таких в нього небагато,оскільки предметом художнього втілення для поета була реальна історичнадійсність, життя людини. До глибинно збагнувши увесь пафос і всю цінністькозацького героїзму, Тарас Шевченко вмістив у свої твори, чи окремі фрагменти зних, глибинні роздуми про історичний процес, закономірності людського буття іприроди [8,157].
Шевченковаполітична лірика – це власне лірика, а не віршована публіцистика. І саме вцьому – один з секретів її емоційного впливу на читача. Їй властивіконцентрація думки, драматизм ліричного переживання, експресивність стилю,гранична щирість і простота вислову.
Шевченко вступивна літературне поле в епоху розвитку слов’янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напрямку.Усвідомлення історичної тяглості етничного процесу й існування власногокультурно-психологічного обличчя нації, національного самовизначення зумовилистрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства.Народно фантастична основа творів 20-40-х років у багатьох випадках тісноперепліталася з зображенням народного побуту, але виразні риси історичного часуй соціальні реалії конкретної суспільної обстановки з’являються по суті тільки в творахШевченка і в те, тут заявляє про себе неповторно індивідуальним характером сутоособистісне “Я” ліричного героя Шевченка [21,99].
Міжфольклорно-історичною і громадською течіями в українському романтизмі немаєперехідної межі: позиція національної туги, зумовлена опозицією минуле/сучаснеі мала ідеологічний характер. Ліричні портрети героїв козаччини, ліро-епічнівіршовані оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, надаючи їммедитативності.
Медитація як жанрвиникла в українській поезії практично тільки у творчості Тараса Шевченка.Маємо на увазі не медитацію взагалі (будь-який віршований “роздум”), апоетичний жанр, якому притаманна надзвичайна міра особистісноїінтроспективності [21,111].
Світ лірики, яквідомо, — світ людських, авторських передусім думок і переживань. Планвираження в ліриці, безумовно, домінує над планом зображення. У монолозіліричного “Я” або “Ми” реалії зовнішнього світу художньо перетворені свідомістюавтора [3,308]. Система персонажів, лірика, образівлюдей в ній має свою ієрархію: на протилежних її рівнях – той, хто виражаєавторську свідомість, він же носій зображення з одного боку, і предмет, тобтогерой – з другого.
Монолог ліричногогероя несе в собі печать емоційної оцінки, яка належить ліричному розповідачу –співчутливої чи іронічної тощо: ліричний розповідач переказує думки персонажа,цитує його монолог, освітлює цей монолог власним ставленням.
А реальнийписьменник – автор? Він ніколи не входить в художній світ безпосередньо, азавжди опосередковано: через добір предметних деталей, фабулу – у дійсністьгероя, а бо через носія розповіді – розповідача або оповідача (або цілу системуносіїв викладу) – у дійсність “автора” [32,33].
Жанровіособливості медитативної лірики Шевченка і взагалі оригінальність його жанровихформ, як вже зазначалося, ще досить ретельно досліджені, а саме вони дають дужецікавий матеріал для осмислення подальшого мікросвіту ідейно-художніхособливостей його поезій. Розглянемо особливості медитативної лірики Шевченкаяк поета і мислителя, як особистості, що глибоко переймався долею людини, своєїБатьківщини, соціальними, філософськими і моральними проблемами епохи наприкладі творчої модифікації жанру послання.
На кожному зетапів розвитку національної літератури функціонує система жанрів. Існує певназакономірність їх виникнення і використання, що в кінцевому підсумковівизначається переорієнтацією в системі естетичних уявлень, де жанр виступає якформа поступального літературного розвитку. Яскравими системнимихарактеристиками відзначається уся поезія Шевченка та його творів і, зокрематаких як жанр послання.
Система жанрів –складна і в багатьох відношеннях суперечлива динамічна єдність, що наузагальненому змістовно-формальному рівні синтезує багатоманіття способівпоетичного осягнення дійсності, втілення у слові образів суб’єктивногопереживання.
Характерним дляШевченка є об’днання в одному творі різнихжанрових форм, мотивів різної “тональності”, тому важко визначити в ліриціпоета жанр послання у “чистому вигляді”. Більшість поезій цього жанру об’єднанів одне ціле іменем адресата, але певною змістовою завершеністю вони можутьіснувати як самостійні поезії, жанрово-відмінні: оригінальна за своєю тематикоюдумка, епітафія, ліричний вірш.
Так вже раннітвори ( “На вічну пам’ять Котляревському”, “ДоОснов’яненка”) виходять за межіодного якогось жанру. Поезія “На вічну пам’ять Котляревському” (1838р.) містить в собі епітафію. Цей змістовнийелемент, де висловлюється провідний настрій твору і визначається місцепомерлого в житті наступних поколінь, вкладається в рядки:
Замовк неборака, сиротами кинувІ гори, іморе, де перше витав,
Де ватагупройдисвіта
Водив засобою,
Все осталось,все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, — тільки слава
Сонцемзасіяла.
Не вмрекобзар, бо навіки
Йогопривітала,
Будеш, батьку,панувати,
Поки живутьлюди;
Поки сонце знеба сяє,
Тебе не забудуть! (1,19)
Вірш – важливий етап у становленні Шевченка-поета. Тутвін уперше звернувся до проблем розвитку української національної культури,спираючись в їхній художній інтерпретації на ідеологічні та естетичні пошукикінця 30-х рр… ХІХ ст… З усією наочністю Шевченко продемонстрував у цьомутворі розкутість та оригінальність поетичного жанру. Жанрова не традиційністьвірша “На вічну пам’ять Котляревському” відзначена багатьма дослідниками [11,18, 34], які відносячи його до елегії, оди, а то й взагалі уникаючи визначенняжанрової домінанти, по суті розглядали цей твір як своєрідну велику ліричнуформу, утворену кількома жанровими структурами.
У вірші, епітафіїпередують довгий ліро-епічний опис і роздуми про значення соловейкової пісні вжитті людей. Тут маємо елемент розгорнутого порівняння, за допомогою якогооцінюється художнє слово Котляревського. Ця частина поезії змістом і стилемнагадує думку. А після епітафії – суб’єктивно-експресивний вилив ностальгіїавтора, який шукає розради в творах земляка, підтримки своїм патріотичнимпочуттям. Але усі три частини твору композиційно об’єднані в єдине ціле ім’ям Котляревського.
Написаний як виявшани до Котляревського, визнання його заслуг, вірш Шевченка своїм образнимсвітом та структурою засвідчив прихід до української літератури поета, що стоявна принципово інших, ніж Котляревський, художніх позиціях.[34,28].
Традиції Шевченкової елегії-посвяти на смертьКотляревського продовжили поети, що відгукнулися на смерть самого Шевченка (О. Афанасьєв-Чужбинський“Над гробом Т. Шевченка”; В. Кулик, “На смертьШевченка”; О. Навроцький “Сумує і плаче” та ін.).
Не дотримується Шевченко“чистоти” літературного жанру і в посланні “До Основ’яненка” (1839 р.). Цей вірш адресованоКвітці-Основ’яненко з яким поет почавлистуватися на той час. Твір засвідчує велику повагу автора до письменника, дойого внеску в розвиток української культури. Вірш належить до поетичногопослання, однак має більш широкий зміст.
Це, передусім,роздуми про історичну долю України, роздуми над колишньою славою запорозькогокозацтва, пісня-плач за знищеним козацтвом[5,60].
Значна частинавірша, аж до звернення “Чи так, батьку отамане” – це логічно завершене колоавторських роздумів про минуле і сучасне України, його біль за долюбатьківщини. Тут маємо перший зразок специфічно шевченківської форми ліричноговірша – медитації на історичну тему. [11, 108]. В окремих рядках звучить сильний голос бунтарської душіпоета-гуманіста, патріота:
Смійся, лютийвраже!
Та не дуже, бовсе гине,-
Слава неполяже;
Що діялось всвіті,
Чи правда, чикривда
І чиї ми діти.(1,128)
Друга частина твору є власне посланням, в ньомуз’ясовується, що автор, вважаючи Основ’яненка однодумцем у поглядах на історію,просить оспівувати героїчне минуле, висловлює сумніви щодо своїх можливостейспівака, говорить про особисті страждання людини, відірваної від рідного краю.Композиційно, та й тематично, ці дві частини не утворюють органічноїцілісності, але між ними є психологічна єдність. Оте “я” людини, що роздумує,приєднує себе до слави предків, відчуває себе часткою пригноблених сьогодні,проголошує прокляття, тужить за батьківщиною і сумнівається поки що у своємупоетичному слові, — це сам автор. Як відзначає Ф. Пустова, така деформаціяжанру не свідчить, що послання було не під силу молодому поетові, воно простоне вміщувало всього багатства авторського інтелекту і душі. Зміст руйнувавжанрові перегородки, виходив за межі однієї форми [11,109].
Внаступному ж році Шевченконаписав твір “Н. Маркевичу”, який можна назвати типовим посланням. Тут маємооднотемність, адресат сприймається як реальна людина, і є те, щолітературознавці називають характерною рисою послання — погляд поета напредмети превалює над відчуттям. У зверненні до Маркевича, на відміну відгромадянських за своїм звучанням попередніх послань, переважають інтимнімотиви. Поет, виливаючи тугу за батьківщиною, малює в своїй уяві її образ.Картина рідного краю дуже загальна (степи широкі, буйнесенький вітер, синєморе, могили). Це послаблює враження безпосередності ліричного переживання.
Таким чином бачимо, в ліриці Шевченка раннього періодумедитація виступає як складова частина складних жанрових структур.Шевченко-лірик вже в цей період підноситься над своїми сучасниками-поетами, бов творах Шевченка жива людина страждає від згадок про героїчне минуле і пекучихроздумів над становищем закріпаченої України, хоча автор ще не досягаєсконденсованості і лаконізму у викладі змісту.
Якісне нове появляється не відразу, бо засвоєння надбаньпопередників і сучасників є одночасно і переборюванням застарілих традицій.Франко писав з цього приводу: “ хто знає, як звільна і з яким трудомвитворюються в літературі певні образи і форми, як трудно власне найвизначнішимявищам реального життя статися типовими формами поетичними (в добі, коливиступав Шевченко на поле літературне, в добі романтизму, се було ще далекотрудніше, ніж нині)...” [38,53].
Шевченко успішно засвоює принципи романтизму і засадиреалізму. Він відмовляється від тих художніх особливостей народного жанру, якіпороджені усністю побутування (ретардація, рівноскладовість), але зберіг думнуформу звертань (“отамани товариші, брати мої діти, діти”). Шевченко з більшоюмайстерністю, ніж усі романтики, скористався із жанрів народного епосу. Причинтут багато. І незвичайна сила таланту. І те, що поет з дитинства ввібрав в себедуховне багатство народу, органічно засвоївши його погляди на історичні подіїта його принципи художнього мислення. І активний патріотизм молодого поета,який у контрастах минулого і сучасного шукав відповіді на злободенні політичніпитання.
Поетичну творчість Шевченка сорокових років традиційнорозглядають у зв’язку з еволюцією його світогляду. Політичні ідеїстають його художніми ідеями. Художні особливості віршів цього періоду (в томучислі і в жанрі послання), значною мірою зумовлено тим, що в них відображенопозицію безпосереднього учасника визвольного руху, поета, який розглядав своєслово як активний фактор свого життя.
Важливо зауважити, що тема поетичного слова виступає унерозривній єдності з роздумами поета про долю народу, про необхідністьборотьби, протесту і подвигу. Виливаючи “дійсні враження”, свої особисті, лірикпише так, “якби творив усно в хвилях афекту і підйому чуття”. Шевченковалірика, запевняє І. Франко, вражає щирістю, силою висловлених в ній дум таемоцій, бо в ній маємо “натуральний, безпосередній вислів того, що кипіло всерці і хвилювало душу поета” [38, 227].
Саме такий характер реалістичної лірики зумовлює те,що вона не може механічно користуватися канонічними формами чи виробляти своїжанрові канони. Поет-лірик в кожному творі виступає відкривачем нової форми.
Так в поезії “Чигрине, Чигрине” ця особливістьШевченкової лірики вія являється досить відчутною. Розмова автора з Чигирином,уособленням ідеї визвольної боротьби, стала тут вдалою формою глибокогорозкриття ліричного характеру. З цього діалогу постає гнівна постатьреволюціонера, в якого героїчне минуле народу викликає непереборне прагненняпорушити стан спокою на Україні, що “заснула”. Якщо в ліричних зверненнях додум Шевченко висловлював лише тугу і сум, то в поезії “Чигрине, Чигрине”,вимагаючи від свого слова активного втручання в життя, він постає водночас яквеликий гуманіст і палкий революціонер [11,118].Форма звернення до конкретного спібесідника (друга, чи ворога) залишаєтьсятиповою для ліричних віршів цього періоду. Поет не міг безпредметно виливати свій біль, своїпрагнення на надії, внутрішній монолог не відповідав його темпераменту борця.
В інших поезіях, форма звернення служить засобомсамоаналізу і соціально-політичного аналізу. Яскравим зразком цьому є послання“Гоголю”. Вірш був написаний 30 грудня 1844 року. Твір — специфічна дляШевченкової поезії модифікація послання, що поєднує в собі ознаки цього жанру (образадресата, настанова на спілкування з ним автора, композиційно-стильові форми“зверненого слова”) з типовою для елегії рефлексивно-медитативноюосновою[34,50].
Як відомо, Шевченко не був особисто знайомим зГоголем. Причини, що спонукали Шевченка звернутися з віршем-посланням доГоголя, слід, очевидно шукати в особливостях внутрішнього життя поета, в йогопсихічному стані після поїздок Україною у 1843-1844 рр., а ще – у природномубажанні підбити підсумок своїм життєвим спостереженням в переддень Нового рокуі поділитися ними з людиною, внутрішньо спорідненою і здатною розвіяти сумнівиі підтримати духовно. Такою людиною у свідомості Шевченка був Гоголь,письменник, творами якого поет захоплювався впродовж усього життя. Гогольсприймався ним як патріот України, що своїми повістями з українського життя,передусім на історичні теми, прославив Україну й волелюбність українськогонароду, критик російської самодержавно-кріпосницької системи, яка цей народпоневолила, захисник поневолених і скривджених (“поруганого безсловесногосмерда”. Художньо переконливим декларуванням цієї ідейно-творчої близькостіШевченка і Гоголя і стало послання “Гоголю”.
Тема послання – осуд поетом суспільної пасивностіземляків й особливо зрадництва національних інтересів “перевертнями” – частиноюукраїнського панства та інтелігенції. І за жанром і за змістом цей вірш передуєпосланню “І мертвим, і живим...”.
Послання починається з інтроспекції.
За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає...
А далі йде соціально-політичний аналіз
Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже...
Реалізуючи тему, Шевченко постійно апелює до Гоголя –безпосередньо (у формі ліричних звернень та через займенник “ти”) або задопомогою літературних асоціацій, зіставляючи особливості Гоголівського й свогописьменницького хисту та психологічної вдачі (“сміх і плач”), спираючись найого прізвище як на символ, як на пошановану й загальновизнану позицію умистецтві.
Тема твору розкривається в другій і третій частинах.Центральна частина – це написаний 14-складовим віршем монолог.
Відповідно до канонів романтичної поетики, віршорганізовано на системі парних антитез, що характеризують, з одного боку,негативний сучасний світ, байдужий до “великого слова”, яке несуть йому твориГоголя і Шевченка. А, з другого боку, високі ідеали громадянськості, полишенідеградуючим суспільством у минулому, проте близькі обом письменникам. Обидвасвіти просторово окреслені – йдеться про поділену часовими межами Україну:колишню вільну, козацьку, що уособлює позитивний світ, та її антитезу – Українусучасну, скуту московськими кайданами[34,51].
У другій частині “я” (ліричний герой) відокремлене від“ти” (від Гоголя): “Ти смієшся, а ч плачу”, хоч і наближається до “ти” самимфактом протиставлення їх обох “всім”. У третій частині “я” і ”ти” – носіїоднієї точки зору і виступають спільно як “ми”: “А ми будем /Сміяться таплакать”.
Аналогічну сюжетну функцію виконує зміна звернення“Великий мій друже” у другій частині на більш інтимне “брате” у третій, щовживається двічі. Характеризуючи твори Гоголя як сміх, а власні як плач,Шевченко насамперед мав на увазі різні жанрові й образно-стилістичні домінантитворчості: сатиричну в Гоголя й скорботну, сумну, елегійну в себе – приспільності творчої мети – подолати зло. Як відзначав Ю. Івакін,… Для Шевченкайого “плач” і Гоголів “сміх” – це лише різні (але рівноправні!) засобизаперечення самодержавно-кріпосницької дійсності [12,192]. Завдяки тому, щоШевченко й Гоголь постають як письменники-однодумці, завершується процес формуваннязаключного “ми” автора й адресата в кінцевих рядках послання.
Нова якість Шевченкової лірики виявляється не тільки втому, що в поезіях цього періоду знаходимо “діалектику душі”, а й самійпобудові їх. Автор досяг стислості, єдності ліричного сюжету. Якщо раніше,об’єднуючи різнотемні та різні за способами зображення частини твору, вінвдавався до умовних композиційних засобів, то зараз його поезії і тематично іпсихологічно завершені. А композиція не є чимось зовнішнім по відношенню дозмісту, а єдино можливою органічною формою його існування.
Вірш “Гоголю” є важливим етапом реалізації одного зваріантів магістральної теми творчості Шевченка про місце поета в суспільстві,зміст і призначення поета, що свої творчі завдання пов’язує з ситуацією в Україні.А питання, які ставив поет в посланні – і суто творчі, бо йдеться про народ якадресат творчості, і суто політичні, бо йдеться про вплив літератури насуспільні і політичні процеси. Ідейні акценти, поставлені в них, підкреслюютьсоціально-аналітичну суть значення літератури[13,76].
З наведеного бачимо, що обов’язковоюданістю послання є наявність адресанта і адресата – того, хто звертається, ітого, до кого звертаються. Тим самим зумовлюється розведеність у просторі цихдвох постатей. Причому простір адресанта є генеральним, в той час як адресата –локальним. Тому, що в полі зору першого є він сам, і той, до кого він говорить;крім того, він виразно розуміє свою активність, що надає значимості йоговласному простору. Але для того, щоб бути почутим, адресант має, разом з тим,перебувати в одному просторі зі слухачем, бо хоче бути почути. З одного боку,для того, щоб бути почутим, той хто говорить, має перебувати в одній часовійплощині зі своїм співрозмовником, але справа полягає в тому, що навіть у випадкудружнього послання, конкретність адресата доволі умовна, оскільки за ним обов’язковопередбачається хтось інший – той ідеальний співрозмовник, який адекватнорозуміє адресанта. Серед сучасників і попередників його знайти важко – коженволодіє “власною істиною”, що власне, і уможливлює послання. Отже залишаєтьсядві можливості: адресат, що перебуває у майбутньому, і сам адресант. Абсолютнозакономірною, геніально точною є адресація вершинного послання Шевченка “Імертвим, і живим, і ненародженим...”
РОЗДІЛ 2.ПОЕТИКА ЖАНРУПОСЛАННЯ У ТВОРАХ Т. ШЕВЧЕНКА
2.1. Поема-послання “І мертвим, і живим...” уконтексті жанру
З кінця ХVІІІ ст… разом із втратоюрешток політичної самостійності перестала існувати ціла генерація українськоїеліти. Українське панство в масовому порядку морально і політично капітулювалоперед російським самодержавством і через те перестало висувати зі свогосередовища неординарних людей, які б взяли на свої плечі тягар важкої праці звідродження нації. До тих, хто зрадив інтереси свого народу Шевченко ставивсянегативно. Як правило, коли заходило про них, поет вдавався до сатири як донайгострішого засобу, яким володів блискуче. Згадаймо образ “землячка зциновими гудзиками”, або вражаючий гіркою іронією узагальнений портрет дрібноїчиновницької “братії”, що була заглушена “московською блекотою в німецькихтеплицях” і приречена “киснути в чорнилах” (“Сон”). Для їхньої характеристикипоет згодом знайде одну разючу формулу:”дядьки отечества чужого!” (“Буваливойни й військовії свари...”). Проте серед цих випадів іноді починає звучатитужний мотив глибокого співчуття не тільки Україні, що втрачає своїх дітей, а йсамім дітям, приреченим на безталанне існування в чужих краях.
Шевченко глибоко відчував весь драматизм ситуації,коли Україна фактично залишилася без своєї еліти.
Саме в 1845-1847 рр., коли Шевченко перебував вУкраїні, почала формуватися група молодих людей, про яких можна було говоритияк про національну еліту, що тільки зароджувалась. Найвидатніші серед них –Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Микола Гулак та ще кілька чоловік, щопочали організовуватись у таємне Кирило-Мефодіївске товариство. Вони були нетільки патріотами України, а й високоосвіченими, високоінтелектуальнимиособистостями, які прагнули до високоорганізованої просвітницької та політичноїдіяльності з відродження України. Саме від них могли піти і вже йшли утогочасне суспільство здорові збуджувальні імпульси, наділені творчою силою.
У своєму класичному посланні “І мертвим, і живим...”Шевченко ніби змоделював образ національної еліти, показав якою вона повиннабути, визначив її політичні та морально-етичні параметри. Зробив це в основномучерез різке сатиричне заперечення всього того негативного, що було притаманнеукраїнському ліберальному панству.
У цього послання довга адреса: “І мертвим, і живим, іненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” Вонозвернене фактично до всіх українців, тобто має всенаціональну адресу, і в цьомувагомий художній сенс, який дозволяє жити поезії у “великому часі”, нести свійхудожній смисл до всіх прийдешніх поколінь українського суспільства[18,188].Саме тому поетове послання зберігає актуальність для всіх періодів нашоїісторії.
Коли зіставляти заголовок і текст, неважко помітити:коло осіб, кому адресує своє “Послання” поет і з ким веде діалог, неоднакове.Масштабність адресата, окресленого в назві, стає зрозумілою й виправданою лишестосовно проблематики, яка хвилювала поета, й була актуальною для України і вдавні часи, і в добу Шевченка, залишається такою і сьогодні, а саме: проблемиправди і брехні, щирості і лицемірства, ставлення до “свого” і “чужого”, доісторичного минулого, взаємин між різними верствами українського суспільства якнації. Тому, перш ніж розглядати послання, доцільно розкрити алегоричність йогоназви.
Мертвими Шевченко вважає, як і Гоголь в своїй поемі“Мертві душі” – поміщиків-кріпосників; живими — інтелігенцію, про яку Шевченконайбільше говорить у творі і дає їй досить глибоку, вичерпну характеристику;ненароджені – то простий народ, “брати незрячі, гречкосії”, поневолені,політично пасивні, не підготовлені до участі в суспільно-політичних змаганнях.
Отже у назві твору Шевченко виділив три групиперсонажів, що уособлюють три верстви українського суспільства, і наголосив навластивих їм головних рисах.
Починається послання з зображення соціального стануУкраїни як колонії Росії. І в наступних частинах образ України залишаєтьсяпровідним[27,34]. Шевченкове Посланіє» за змістом і формою пов’язаний із добрезнайомою поетові традицією античного дружнього послання (Горацій, Овідій),романтичного російського послання (В. Жуковський, О. Пушкін, М. Лермонтов), збіблійною традицією – псалмів з мотивами Божої кари, і найбільшою мірою,біблійного апостольського послання-листа, звернутого до певної громади[34,133]. Його головним поетичним образом є ліричний герой, від імені якоговедеться розповідь. У ньому не можна не впізнати самого поета.
Композиція твору своєрідна. У початкових рядах вступуйдеться про плин часу: “І смеркає, і світає,/ День божий минає...” Минаютьгодини, дні і роки, а становище українського народу залишається таким женестерпним. І це змушує ліричного героя глибоко задуматися над його долею,проаналізувати причини такого критичного стану, співвідношення соціальних сил вУкраїні, їх протистояння і дати виразну характеристику кожній. Одна зособливостей композиції полягає в тому, що автор часто перериває розповідьліричними відступами у формі авторських реплік, коментарів, вставок, звертань,характеристик, з яких постає образ самого поета.
Аналізуючи твір, треба взяти до уваги, що Шевченковепослання побудоване на внутрішній опозиції: з одного боку, поет дуже гостро, зусією силою сатиричного таланту картає земляків за їхні провини перед Україною,її народом, а з другого – намагається “по доброму” усовістити їх, звертаєтьсядо їхніх гуманних і патріотичних почуттів з тим, щоб привернути до служіннязнедоленій Батьківщині. З одного боку — сатиричні громи на їхні голови, а зіншого – намагання створити для них певну позитивну програму. В цьомуособливість “виправної” за Ю. Івакіним, Шевченкової сатири [14,179]. Вцьому, мабуть, зазначає Г. Клочек, і величезна художня сила твору, який нетільки будить, тривожить громадянську совість, а й відкриває шлях, на якомуможна спокутувати власні гріхи [18,191].
Роздивимось, що саме заперечує поет і що саме вінстверджує, до чого закликає.
Перші “штрихи”, що створюють узагальнюючий портретадресатів послання такі:
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Художня сила цих рядків – у їхній афористичності, яка,у свою чергу, ґрунтується на усно0мовних фразеологічних формулах (“кайданами міняються”,“правдою торгують”, “господа зневажають”, “людей запрягають”). Ці обвинуваченнязвучать вельми загально. Тільки треба зрозуміти, що усно-мовні фразеологічніформули несуть в собі певну конкретику – в них певна “пам’ять”,певна “знаковість”, що тісно пов’язана з обставинами тогочасного життя[20,27]. Томуколи читаємо, що “Людей запрягають в Тяжкі ярма”, то розуміємо, що йдеться прореалії кріпосницької дійсності, а “правдою торгувати” – це зраджувати щосьважливе, основоположне. Формула “кайданами міняються” звучить багатозначно – уній є смисловий натяк на кріпосництво, але при цьому викликаються асоціації,пов’язані з національною несвободою, яку українське панство переносило вельмисмиренно.
Сатирична градація відчувається в наступних рядках:
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Тут проглядається подвійність у ставленні до адресата,про яку вже йшла мова: з одного боку, вкрай різке своїм негативним змістомслово “недолюди”, а з іншого, дещо м’якше, навіть по-батьківському співчутливе– “діти юродиві”.
У наступних рядках сатиричний сенс на певний часзовсім зникає. Від різкого обвинувачення, від сатиричних громів поет переходитьна іншу тональність – тональність умовляння:
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну.
Саме зараз починає звучати один із головних мотивівтвору – мотив повернення українського свідомого (і не дуже свідомого) люду доінтересів Батьківщини. Поет умовляє, а тому говорить про Україну як про “райтихий”, тобто підкреслює красу її природи. Мотив України як раю, що зіпсованийїї колоніальним положенням і буттям, є наскрізним у творчості Шевченка.Одночасно він показує, що Україна перебуває у скрутному становищі, а томупотребує допомоги.
Шевченкове послання фіксує і виражає драматизмситуації, коли найосвіченіші представники нації шукають щастя “на чужому полі”і через те не задіяні у підтримці життєзабезпечувальних процесів у власномудомі. Цей протиприродний стан, зумовлений бездержавністю нації. Таким чином,порушувався природний процес: нація, народжуючи “обраних” людей, не отримувалавід необхідної віддачи у вигляді розумової та духовної енергії, необхідної длянормального розвитку[27,57]. Ось чому основний пафос послання полягав утому, щоб переконати найосвіченіші прошарки української нації, її інтелігенції,еліту, повернутися лицем до свого народу. Шевченко умовляє своїх земляків нешукати щастя на чужині, а повертатися до своєї хати:
В своїй хаті своя правда,
І сила, і воля.
Г. Клочек, зазначає, що геніальність наведеноїсентенції в тому, що в ній запрограмована думка про державу (свою хату) як пронайбільш вигідну форму існування нації [17,193].
Надалі поет з тональності умовляння поступовопереходить на тональність сатиричного викриття:
Нема в світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра.
Добра святого. Волі! Волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого.
Тут Шевченко порушує ще одну злободенну тему –орієнтацію панства на Захід, зокрема на Німеччину, де мовляв можна повчитисявирішенню актуальних проблем волі та братерства. Цей “похід” на Захід Шевченковисміює в’їдливо-сатирично, заперечуючи бурлескним синонімом“претеся”, повтореному в одному лексико-композиційному уривкові.
Шевченко однаково ненавидів як кріпосницьку,здирницьку сутність тогочасного панства, так і його зрадницьку по відношенню досвоєї нації поведінку. Ті, хто є грішними через своє знущання над безправним“незрячим людом”, як і ті, хто зрадив національні інтереси (а це, як правило,одні і ті самі) будуть покарані вибухом народного гніву:
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших...
У подальших частинах послання поет неодноразововдається до своїх умовлянь-погроз повернутись до національних інтересів. “Бохто матір забуває, Того бог карає”, — не втомлюється нагадувати Шевченко.
Аналіз головної проблеми послання був би неповним, якщо не вказати на її гостру актуальність. На думку Г. Клочека, можливо длясучасної України немає більш важливої проблеми, ніж проблема сьогоднішніх“дітей” України, які перебувають на чужині, на “чужій роботі”, працюють наблагополуччя інших держав[18,195]. Але є і інша проблема – проблема тих, хтоживе в Україні і не відчуває перед нею свого синівського обов’язку.Шевченко допомагає розібратися в одній із головних наших проблем. А її пізнання– це перший крок до розв’язання.
Друга важлива проблема послання умовно совами “ЯкбиВи вчились так, як треба, То й мудрість би була своя”
Якщо перша проблема стосувалась таких визначальнихдля національної еліти ознак, як патріотизм, спрямованість на служіння своємународові, то друга стосується її інтелектуального рівня. Закордонна освітавідривала інтелігенцію від національного грунту. Під впливом чужої наукиукраїнська інтелігенція втрачала усвідомлення свого національного походження.Розповідь про її духовне зубожіння Шевченко поступово доводить до сарказму ішаржу. На прохання відповісти “Що ж ти такеє?” – чуємо:
Нехай каже
Німець. Ми не знаєм.
Далі йдеться дотепний, в’їдливо-викривальний уявнийдіалог між інтелігенцією та поетом, в якому дається яскрава характеристика йоцінка її знанням:
Німець каже: “Ви моголи”
- “Моголи! Моголи!”
Золотого Та мерлана
Онучата голі.
Німець каже: “Ви слав’яне”
“Слав’яне! Слав’яне”.
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
Ця шаржована сцена дотепно висміює безликість,обмеженість і тупість того прошарку суспільства, який мав би прокладати шляхи своємународу до прогресу, освітлювати їх власним розумом. Відірвана від народуінтелігенція нездатна виконати покладені на неї обов’язки.Але на цьому її характеристика не завершується. Поет ще не сказав головного:ніби розділяючи програму слав’янофілів, прихильно ставлячись до їхніх настановвивчати “всі мови сла’янського люду”, українська інтелігенція із зверхністю тазневагою ставиться до власної мови:
І всі мови
Слав’янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі...
Свої думки щодо опанування рідної мови українськоюінтелігенцією поет передає стилістичною фігурою умовчання та іронічнозабарвленим реченням. Після слова “дастьбі” поставлено три крапки. У наступнихрядках іронія переростає в сарказм. Сатиричному загостренню сприяє використанийавтором прийом перенесення.
Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й Істрію
Нашу нам розкаже
Ця інтелігенція не тільки не знає своєї мови, а й маєпримітивно-романтичне уявлення про історію своєї батьківщини. Однак знаходитьпомпезні слова, щоб галасливо похвалятися її незвичайністю6
І гармонія, і сила:
Музика та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Представники інтелігенції чванливо вихваляють подвигиукраїнського козацтва, підкреслюють свою зверхність над відомими людствупостатями, які зробили великий внесок у світову історію, образливо називаючи їх“римлянами убогими, чортзна-чим. Куди, мовляв їм рівнятися з українськимикозаками, славними незабутніми. Поет гнівно заперечує поверхове, пишномовнеромантизування героїчної епохи і до полеміки вносить свої реальні, нещаднірезюмуючи корективи[27,36]. Таки поправки вносить Шевченко в минуле України:
Кров’ю вона умивалась.
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах.
Обкрадених трупах!
Водночас Шевченко надає свою оцінку “славним українськимБрутам:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Шевченко говорить: нема чого вам сьогочаснимбезвольним і безхребетним “патріотам”, чванитись, бо ви самі “добре ходити вярмі”, навіть краще, як батьки ходили. Справжній патріотизм повинен виявлятисьне в оманливому змилуванні історичною минувшиною, а у важкій щоденній праці, усправі визволення свого народу з-під колоніального ярма. Треба зрозумітиШевченка, зауважує Г. Клочек, аналізуючи творчість поета, який, подорожуючи помісцях Запорозької Січі, побачив, як хазяйновиті німці вирощували на Хортицікартоплю. Цей факт, що так красномовно засвідчував національний занепадУкраїни, боляче вразив Шевченка, як і боляче вразили його зруйнована церква(“стоїть в селі Суботові...”), і позаштатність колишньої гетьманської столиціЧигирина [18,197].
Третій смисловий мотив твору – це заклик до єднаннявсіх національно свідомих сил України. Спочатку цей мотив звучав тільки условах “Розкуйтеся, братайтеся”. Але на завершення послання він став головним.Недаремно Шевченко виніс тему єднання у кінцівку твору. Вона наділена певнимочищаючим смислом. Це своєрідний завершальний акорд, який своїм оптимізмомнемовби зрівноважує ту гірку розпачливу правду, що звучала упродовж усьоготвору:
Обніміте ж брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
Слово “обніміте” Шевченко ставить в анафорі і повторюєйого двічі. Перший раз воно звернене до всіх представників суспільної верхівки.Удруге поет звертається до всіх станів українського суспільства.
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
Заклик “Розкуйтеся, братайтеся” на початку таприкінцеві рядки “Обніміться ж брати мої, молю вас, благаю!” творять своєріднукомпозиційну єдність, обрамлення. Ці найважливіші слова-звертання розгортаютьсяв сюжеті за принципом градації, що не тільки посилює емоційність твору, а йакцентує увагу на шляхах реалізації поетової програми. Шевченко вірить: прийдечас, настане радісний день, і оживе добра слава (слава України). Ця думкапосилена наступними рядками, що нагадують біблійний стиль:
І світ ясний невичерпний
Тихо засяє...
Послання “І мертвим, і живим...” типовий зразокполітичної поезії. У стилі цього твору переплилися найрізноманітніші поетичнілітературні традиції, що йшли з одного боку, від біблійної, давньоукраїнськоїгромадянської поезії, а з другого – від власного досвіду автора-тираноборця, впоезіях якого поєднувався високий ораторський стиль з народно розмовнимзабарвленням. Цей твір став класикою жанру послання.
2.2. Поезія “Заповіт” як унікальна жанрова форма
“Заповіт” (“Якумру то поховайте…”) – лірична поезія, написана 25 грудня 1845 року вПереяславлі, через 11 днів після послання “І мертвим, і живим…” Але ці дні тежбули наповнені небувалим творчим піднесенням поета: 17 грудня – “Холодний яр”,19 грудня – “Псалми Давидові”, 20 грудня – “Маленькій Мар’яні”, 21 грудня–“Минають дні, минають ночі…”, 22 грудня – “Три літа”. Щодня – новий поетичнийшедевр. І як підсумок – вулканічний творчий вибух — “вічний вірш – довший занайдовше життя” [7,237] – “Заповіт”.
“Заповіт” за жанром– є різновидом жанру “пам’ятника”, відомого з античності (Горацій) і в пізнішийпоетичній традиції (В. Шекспір, Й Гете, Г. Державін, О. Пушкін та ін), але втворі присутній і адресат – нащадки, що дозволяє віднести цю поезію до жанрупослання.
“Заповіт” як іінші твори соціально-публічного спрямування піддавався за радянських часів доситьтонкої фальсифікації. Із Шевченка робили великого прихильника “союзу братніхнародів” (“І мене в сім’ї великій, В сем’ї вільній, новій…”), робили авторавойовничим атеїстом (“Я не знаю Бога”), і нав’язували масовій свідомості. З огляду на величезний авторитетШевченкового слова в народі вони стали, за словами Л. Рудницького, одним зінструментів масового “кодування” суспільства на певні радянські ідеологеми [18,201].
Сьогодні мимусимо “розкодуватись”, добратись до істини і побачити “Заповіт” як посланнянащадкам, його їм заповіт — на тлі жанру “пам’ятника”, як поєднання зазначенихжанрів з бунтівним закличним гімном.
Композиційно – цемонолог ліричного героя-поета, звернений до народу. Поет, як зазначає В.Смілянська, поставив у творі екзистенційні проблеми сенсу власного буття йбуття народу[34,63]. Твір перейнятий почуттямневіддільності від долі народу, від його майбутнього, впевненістю в йогопереможній силі, надією на вдячну пам’ять по собі.
Виклад іде уплані майбутнього. В розвитку поетичного переживання сюжетно відрізняються тричастини, кожна з яких становить синтаксичний період з двох чотирирядковихкатренів, пов’язаних інтонаційно.
Для поетикиШевченка характерна одна важлива особливість: він завжди тонко умівзрівноважити образно-зорове і суто декоративне начала. У його цілкоммедитативних творах завжди знайдеться місце зоровим та слуховим образам. І ми,як правило не задумуємось над тим, наскільки ці образи підвищують художнюцінність твору, вибудовуючи у національній свідомості абсолютно довершені змистецької точки зору “живописні” картини. І. Франко зробив спробу розгадатимистецьку чарівність початкових віршів «Заповіт“: “Поет веде наснатуральним шляхами асоціації ідеї від часті до цілості, сю цілість показуєзнов як часть більшої цілості і та к піднімає нас, наче по ступенях, щоразвище, щоб показати нашій уяві широкий кругозір. Отсе і є секрет сильноговпливу, який роблять на нас початкові вірші Шевченкового “Заповіту””…. У першійчастині поезії образ України витворено природним рухом зорових та слухових асоціаційвід частини цілого: Уже слово “поховайте” будить в нашій уяві образ гробу;одним замахом поет показує нам сей гріб як частину більшої цілості – високоїмогили; знов один змах, і ся могила являється одною точкою в більшій цілості –безмежнім степу; ще один крок і перед нашим духовним оком – уся Україна, огрітавеликою любов’ю поета [38, 68-50].
Умовно кажучи, в першійстрофі Шевченко тільки намітив загальний план зображуваної картини. В цьомуначерку поки що чітко окреслена одна деталь – могила… Але наступні рядкинаповнюють картину конкретним смислом. Один майстерний мазок – і перед очима “ланиширокополі”, образне бачення степової України. Ще один мазок – і з’являється Дніпро, його серединначастина, де високі кручі. Останній мазок, і погляд ніби опускається нижче затечією Дніпра, туди де ревуть пороги. Таким чином, постає не вся Україна, якписав І. Франко, а її центральна надніпрянська частина. Слуховий образ“ревучого” Дніпра натяк на один з наймогутніших порогів надзвичайно посилюєвідчуття грізної мощі ріки, що є уособленням України. Як підкреслює В.Смілянська, рух інтонаційної хвилі найвище підносить топос “на Вкраїні милій” іцим наголошує його смисловий центр; до нього тяжіють усі атрибути образуУкраїни[34,62]. Таким чином, смисл першої частини твору – у відчуттіорганічного злиття з рідним краєм.
У “Заповіті образДніпра остаточно оформився як символ України. В посланні “І мертвим, і живим…”відбулося очевидне зближення цих двох понять: “Нема на світі України, Немаєдругого Дніпра…”. Цьому образу в поезії приділено багато уваги. Він оживленийдвома деталями: кручами і ревучими порогами. Образ придніпровських гір (круч)надалі стане одним із найулюбленіших образів поета.
Центральначастина твору – апокаліптичне видіння кривавої розправи на “ворогом”. Під ним,як то випливає з контексту всієї попередньої творчості Т. Шевченка, поетрозумів визискувачів і гнобителів в усіх вимірах – національному, соціальному,політичному, щоби єдиним зусиллям раз і назавжди змити з рідної землі всюнечисть. Змінюється інтонація, прискорюється ритм. На вершину висхідноїінтонаційної хвилі винесено образ “крові ворожої” – як смисловий і інтонаційнийцентр цієї частини.
Йдеться промайбутнє повстання. Поет не уточнює, що це за повстання, проти кого воно будеспрямоване. Проте на ці питання можна знайти відповіді, в інших творахписьменника (“Гайдамаки”, “І мертвим, і живим...”, та ін.).
Поет говорить:якщо відбудеться звільнення народу і Дніпро понесе “у синє море Кров ворожу..”,
отоді я
І лани, і гори–
Все покину іполину
До самого БогаМолитися… адо того
Я не знаю Бога.
Вислів “а до тогоЯ не знаю Бога” не раз викликав поглиблену увагу шевченкознавців. Його посиленокоментували радянські літературознавці, які прагнули якомога переконливодовести, що ці слова говорять про безперечний атеїзм Шевченка. З хоруприбічників такого тлумачення випадав голос М. Рильського, який твердив, що Бог“у дозрілого Шевченка” – не “верховна істота”, а символ “правди,справедливості, гармонії” [26,362]. Мабуть треба погодитися з думкоюдослідників, які визнаючи релігійність Шевченка, все ж підкреслюють їїсвоєрідність. В аналізованих рядках поет прямо заявляє, що визнає Бога (“...іполину до самого Бога”), але якщо довгождана вища справедливість не змінитьдолю України, то він залишає за собою право і надалі опанувати Йому[28, 47]. Церішення вже в котрий раз показує нам Шевченка як людину досі небувалої, якоїсьвищої громадянськості.
В останнійчастині твору, бідова речень знову змінюється. Останні дві строфи – заклик доборотьби за волю, за побудову нового життя.
Поховайте тавставайте
Кайдани порвіте
І вражою злоюкров’ю
Волю окропіте.
Як бачимо, речення стали уривчастими, поет вдається доперенесення. Фраза, розпочата в одному віршованому рядку, закінчується внаступному. Це робить поетичну мову більш напруженою, емоційною, сприяєвиділенню окремих слів і словосполучень, які передають певні настрої. Туткожний рядок є словесною формулою. Поет заповідає, наказує, формулює спонуку додії. Чіткість змістової формули, її смислова експресія органічно зрощена і спонукально-наказовоюінтонацією Присутнє нагромадження закликів (“поховайте”, “вставайте”,“порвіте”, “окропіте”), звернених до народу.
І ось останнячастина. Напруження спадає, останні рядки читаються з зовсім іншою інтонацією, бовони побудовані на таких устояних словосполуках: сім’я велика, сім’я вільна, сім’я нова. Для Шевченка ж сім’я буланайбільшою інтимною мрією, вершиною народної етики. А тепер можна згадати й просебе і висловити надію на “тихе слово” вдячної пам’яті. Смислова енергіядобірних, функціонуючих в усно-мовному середовищі фразеологічних висловівпосилена могутньою авторською енергією поета. В цьому, думається і полягає одинз найважливіших чинників високої художності Шевченкового “Заповіту”.
2.3. Модифікація жанру послання у вірші “А.О.Козачковському”
Десятиліття (1847-1857рр.) в житті Шевченка булоперіодом тюремної ізоляції поета від народу, від прогресивної інтелігенції, відкультурних центрів. Обставини життя не могли не відбитися на творчості, вонипозначились навіть на формах поезії. На всі ті події, що відбулися в особистомужитті, на жахливі умови заслання і відірваність від рідного краю Шевченкореагував насамперед як лірик, з небувалою ступінню інтенсивності. Майже всівідомі нам поезії періоду заслання, включаючи і казематний цикл, він створивпротягом трьох років. Щодо кількості творів, — найплідніший період у життіпоета. Загальна кількість Шевченкових поезій, написаних після арешту 1847 рокудо звільнення від солдатчини –120 творів. Тим часом кількість творів написанихдо заслання, — 60, а після заслання – 57. Тобто за три роки Шевченко написавбільше поезій, ніж у всі інші періоди разом узяті.
Загальний емоційний тон цих творів – стриманий,мужній, любов до народу і батьківщини перемагає особисте горе, в різномусуб’єктному втіленні варіюються мотиви лиха-недолі, самотності, смерті начужині, туги за Україною, які об’єднуються в тематичний комплекс, сутністьякого визначається словом “неволя”.
Важко переоцінити значення “невільницької” лірики якбіографічного джерела – джерела, яке розкриває передусім внутрішнє життяпоета-засланця, його духовний світ[15,40]. В його тогочасній ліриці чималожиттєвої конкретики, дорогоцінних для біографів реалій побутового життя йпобуту на засланні.
Автобіографічні мотиви наявні в багатьох інших творахШевченка періоду заслання, але особливо багатий на автобіографічну інформаціювірш-послання “А.О. Козачковському”.
Вже початок твору “Давно те діялось. Ще в школі...” настроюєчитача на сприйняття розповіді про дитинство. Тут згадуються роки навчаннямалого Тараса, його любов до читання, малювання, важки умови життя, бідність. ГоворитьШевченко про Григорія Сковороду, твори якого читав Тарас і потай переписував.
Порівнюючи своє дитинство із солдатським життям поет пише:
І довелося знов мені
На старість з віршами ховатись,
Мережать книжечки, співати
І плакати у бур’яні.
Далі читаємо:
Неначе злодій, поза валами
В неділю крадуся я в поле.
Талами вийду понад Уралом
На степ широкий, мов на волю.
І боляще, побите
Серце стрепенеться..
Цитований уривок дозволяє з певністю сказати, що саметам, у степу “поза валами”, і саме “в неділю”, коли поет був вільний відмуштри, він творив і записував у захалявні аркушики свої вірші. Та можнаприпустити, що вірші він складав і в безсонні ночі в казармі:
А в понеділок?.. Друже-брате!
Ще прийде ніч в смердючу хату,
Ще прийдуть думи.
Цей вірш, не тільки глибокий аналіз душевного стануавтора, а й роздумливі інтонації поета-філософа над питаннями творчості. Гіркиоцінки, які надає Шевченко у посланні, містять трагічну самоіронію:
Слухай, брате, та научай
Своїх малих діток,нет
Научай їх, щоб не вчились
Змалку віршувати...
Щоб не довелося, брате,
І йому каратись.
Як я тепер у неволі
Караюся, брате.
Послання зберігає форму ліричного діалогу, діалогу зісвоїм однодумцем. Використання художніх узагальнень з пафосними інвективамигромадянина, ( “смердюча хата” – образ казарми в конкретності якого втіленоузагальнений образ миколаївської казарми – Російської імперії часу Миколи І),форми ліричного спогаду, форми діалогу з дружнім адресатом – руйнували жанровімежі і вили до багатосуб’єктності в межах одного твору.
Таким чином, як зазначала Ф. Пустова, “Весь “Кобзар” –епоха історії в українській літературі взагалі, в розвитку жанрів зокрема.Національна заслуга Шевченка не тільки і створенні абсолютно нових поетичнихформ, а й у геніальному використанні літературної спадщини, жанри якоїзазнавали змін під діянням методу, темпераменту і світогляду поета відповіднодо потреб прогресу”[11,140].
ВИСНОВКИ
На основі проведеного дослідження щодо використання ітворчої модифікації жанру послання у творчості Тараса Григоровича Шевченкаможна зробити наступні висновки.
Жанр послання, як одна з категорій поетики ілітературного процесу, як носій певних суттєвих ознак змісту і форми творуорганічно і невід’ємно входить до системи поетичних жанрів. Істотно варіюєтьсяі еволюціонує як пі впливом стилю епохи, так і під впливом індивідуальногохудожнього досвіду митця.
На відміну від інших жанрів, жанр послання має більш“програмний” характер, тобто наявність визначеного адресата, жорсткіше зумовлюєтематику і стиль твору. В структурі цього жанру містяться не тільки звернення,спонуки до дій, а й часто характеристики самого автора.
Розглядаючи жанрову специфіку поезії Шевченка можназазначити по суті наскрізну присутність у ній жанрової форми послання івідзначити, що протягом усього творчого шляху поета ця форма зазнала видовихмодифікацій.
Поезія Шевченка виросла на ґрунті світових здобутків,але до глибини засвоїв ці традиції, поет створив свій оригінальний стиль, надавжанру послання ідейно-естетичний стиль.
Жанр послання як виразно домінуючий, визначальнийокреслює форму такого твору, як “І мертвим, і живим...”, який вважаєтьсякласичним видом послання у творчості Шевченка. Окремими видами послання можнавважати ліричні послання реальним адресатам (І. Котляревському, Г.Квітці-Основ’яненко М. Маркевичу, В. Штернбергові, М. Щепкіну, М. Гоголю,невідомій нам маленькій Мар’яні, М. Костомарову, Марку Вовчку, сестрі Ярині,Надії Тарновській, Ликері Полусмак), а також посвяти до ліричних і ліро-епічнихпоезій (В. Жуковському, Я. Кухаренку, М. Вовчку, Ф. Черненку) та віршованізвертання-посвяти, що передують або завершують тексти поем (Оксані Коваленко,Шафарикові, Якову де Бальмену, Г.З. [Ганні Закревській], М. Щепкіну). Ціреальні особи виступають або внутрішнім зображеним адресатом, або зовнішнім,якому присвячено твір.
Надзвичайно широке і повноцінне втілення знаходить уШевченка така модифікація, як самопослання, тобто у низці творів поетзвертається до себе самого. Одним з найкращих і найзагадковіших віршів Шевченкау цьому виді є послання “Хіба самому написать”.
І як окремий випадок слід назвати славнозвісний“Заповіт” Тараса Шевченка, який належачи до окремої жанрової групи, виразнопозначений інтонацією, пафосом і смислом послання.
В різному ступені опосередкування одні й ті ж жанрислужать для поета засобом художнього вираження, різних духовних орієнтацій,різних позицій і напрямів розвитку суспільної свідомості. ІдеологічністьШевченка виявляється наскрізною для всієї його творчості і жанрі посланнязокрема. Крилатий Шевченків вислів: “В своїй хаті – своя правда, і сила, іволя! ” ще й досі становить фундамент ідеології та програми всьогонародовладного українського визвольного націоналізму.
Шевченків націоналізм – це ніщо інше, як рішучепрагнення народу самовизначитися на своїй території та незалежно від будь-кого правитисобою згідно із своїми традиціями. Шевченкова віра у самостійну Україніґрунтувалася на солідарності й любові усіх прошарків суспільства та взаємопошані й людяності в міжнаціональних стосунках.
Як національний пророк, у постійній журбі за майбутнєУкраїни, Шевченко уклав своєрідну біблійну угоду – заповіт – і з ріднимнародом, і з самим Господом Богом.
Шевченко був український поет, український не тількиза “національною” формою, а й за змістом своєї поезії. Він відкрив силу і красуукраїнського слова, підніс українську літературу взагалі, і жанр посланнязокрема, на висоту гідну народу з багатим історичним минулим, народу, якийніколи не мирився з неволею і закріпаченням.
Таким чином, все вищесказане дає підстави говорити, щоШевченко сприйнявши зовнішні формальні ознаки жанру послання, його каркас –наповнив його далеко не жанровим змістом. Модифікував цей жанр, він збагативйого, надав йому нового життя. В пошевченківську епоху жанр послання набувширокого використання в творчості українських письменників, але вже ніхто з нихне досяг висот творчого генія Тараса Шевченка.
Список використаної літератури
1. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К.:Наук. думка, 1989-1990.
2. Барабаш Ю. Я так їїлюблю… Шевченкова Україна: словообраз концепція, текст//Сучасність.-2003.-№78,9.
3. Бондар М. Поезія пошевченківськоїепохи: Система жанрів.-К.: Наук. думка, 1986.-326с.
4. Василенко Л. Т. Шевченко Заповіт//Все для вчителя.-
2004.№10-11.-С.8-9.
5. Вічний як народ: Сторінки добіографії Т.Г. Шевченка: Навч. посібник /автори упорядники О.Руденко, Н.Петренко.-К.: Либідь,1998.-272с.
6. Гоголь і українська література ХІХст..: Збірник статей.-К.: Вид. худож. літ., 1956.-167с.
7. Дарда В. Переяславські дзвони.-К.,1990.-С.236-238.
8. Дзюба І. Довіку насущний//Сучасність.-1989.-№5.-С.154-162.
9. Дзюба І. Поет супроти імперії//Сучасність.-2004.-№3.-С.3-15.
10. Жулинський М. Шевченкознавство:стан і перспективи //Слово і час.-2004.-№3.-С.61-66.
11. Збірник праць сімнадцятоїнаукової шевченківської конференції.-К.: Наук.думка, 1970.-311с.
12. Івакін Ю. Коментар до “Кобзаря”Т.Г. Шевченка: Поезії до заслання.К., 1964.-329с.
13. Івакін Ю. Нотаткишевченкознавця: Літературно-критичні нариси.-К.: Рад. письменник,1986.- 311с.
14. Івакін Ю.Образний світ //Творчийметод і поетика Т.Г. Шевченка /За заг. Ред. Є.П. Кирилюка.-К.: Наук. думка,1980.-С.179-180.
15. Івакін Ю. Поезія Шевченка періодузаслання.-К.: Наук.думка, 1984.-237с.
16. Іваничук Р “А слава- заповідьмоя” //Дзвін.-2001.-№5-6.С.144-146.
17. Клочек Г. До істинного ТарасаШевченка: Національна ідея – домінанта творчості Шевченка //Літ.Україна.-2001.- 17 травня.
18. Клочек Г. Д. Поезія ТарасаШевченка: сучасна інтерпретація.-К.: Освіта, 1998.-238с.
19. Лихачев Д. Древнеславянские литературы как системы //Славянскиелитературы: IV съезд славинистов (1968г. Прага).-М.: Прогресс, 1968.- С.3-42.
20. Марко В. Поема Шевченка “Імертвим і живим...”: концептуально-стильовий аналіз //Дивослово.-1997.-№5-6.-С.26-30.
21. Мовчанок В. Медитативна лірикаТ.Г. Шевченка /відп. ред. В. Шубровський.-К.: Наук. думка, 1993.-148с.
22. Мойсеїв І. Заповіді ТарасаШевченка: колізії кодування у вірші “Чи не покинуть нам, небого” 1861 //Укр…мова таліт.-2002.-№6.-С.9-12.
23. Ненадкевич Є.О. Творчість Т.Г.Шевченка після заслання (1857-1858).-К.: Держ. вид. худ. літ., 1956.-105с.
24. Пахаренко В. Художнє слово.Короткий нарис практичної поетики //Українська мова та література.-2001.-№40(додаток).
25. Рахманний Р. Ми – українцішевченкового роду //Народна творчість та етнографія.-2001.-№3.-С.55-60.
26. Рильський М. “Заповіт”//Рильський М. Твори у 20 т. –К., 1986.-Т.12.-С.362.
27. Рудницька Г. Вивчення послання Т.Шевченка “І мертвим, і живим, і ненародженим...”//Дивослово.-2000.-№12.-С.33-37.
28. Рудницький Л. “А до того – я незнаю Бога”: ключ до духовного світу поета //Сучасність.-1989.-№5.-С.47-48.
29. Салига Т. Шевченко і ми //Дзвін.-2001.-№5-6.-С.140-143.
30. Самчук У. Тарас Шевченко /вступнеслово Л. Реви //Слово і час.-1999.-№3.-С.22-23.
31. Скуратівський В. Шевченко вконтексті світової літератури //Диво слово.-2003.-№6.-С.68-72.
32. Смілянська В. “Святим вогненимсловом”: Тарас Шевченко: Поетика.-К.: Дніпро,1990.-289с.
33. Смілянська В.Л. Стиль поезіїШевченка.-К.: Наук. думка, 1981.- 263с.
34. Смілянська В. Чамата Н. Структураі смисл: спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка.-К.:Вища школа, 2000.-206с.
35. Соколова В. Національна ідея втворчості Тараса Шевченка //Слово і час.-1999.-№3.-С.33-35.
36.Тимофеев Л.И. Основы теориилитературы.-М: Просвещение, 1966.-460с.
37. Творчий метод і поетикаТ.Г. Шевченка.-К, 1980.-502с.
38.Франко І. Із секретів поетичноїтворчості //Зібрання творів у 50 т.- К.: Наук. думка, 1981.-Т.31.
39. Шевченківський словник у 2 т.-К.: Наук. думка, 1978.-Т.1-2.
40. Шупта-В‘язовська О. Наближення до абсолюту(три з останніх поезій Шевченка) //Слово і час.-2001.-№3.-С.41-44.
41. Яременко В. “Як понесе зУкраїни...” (Непроминальна символіка Шевченкового “Заповіту”: християнський таісторіософський шари) //Сучасність.-2002.-№6.-С.141-147.