Реферат: Візантія Імператорський культ
МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИУКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙУНІВЕРСИТЕТ
ІМ. І. І. МЕЧНИКОВА
ФІЛОЛОГІЧНИЙФАКУЛЬТЕТ
Контрольнаробота
Візантія:Імператорськийкульт
з навчальноїдисципліни«Українськата зарубіжнакультура»
Одеса – 2009
ПЛАН
1 Концепціяімператорськоївлади у Візантії
2 Придворнийцеремоніал
3 Культ василевсау розпису церквиСан Вітале уРавенні
1 Концепціяімператорськоївлади у Візантії
Візантійськаімперія являласобою єдинустародавнюдержаву в Європіта ПереднійАзії, апаратвлади якоїуцілів в епохувеликого переселеннянародів. Візантіябула безпосередньоюспадкоємицеюПізньої Римськоїімперії, алеїї класоваструктуразазнала в VII-XI ст.докоріннізміни: з рабовласницькоїдержави Візантіяпоступовоперетвориласяна феодальну.Однак такіпізньоримськіінститути, якрозгалуженийапарат центральноївлади, податковасистема, правовадоктрина непорушностіімператорськогоєдинодержавія, збереглисяв ній без принциповихзмін, і це багатов чому зумовилосвоєрідністьшляхів її історичногорозвитку.
Політичнідіячі та філософиВізантії невтомлювалисяповторювати, що Константинополь- Новий Рим, щоїхня країна- Романія, щовони самі — ромеї, а їх держава- єдина (Римська)імперія, яказберігаєтьсяБогом. "По самой своейприроде, — писалаАнна Комнина,- империя — владычицадругих народов" [1, 37]. Якщо вонище не християни, то імперіянеодмінно«просвітить»їх і буде керуватиними, якщо вонивже християни, то є членамиойкумени(цивілізованогосвіту), на чоліякої стоїтьімперія. Ойкумена- ієрархічнеспільнотахристиянськихкраїн, і місцекожного народув ній може визначитилише її голова- імператор [6,22].
У первинномухристиянствіобраз ідеальногохристиянськогоімператорастворено небуло. Римськаімперія протиставлялася«царству божому»,і сам відхіду християнствоозначав яквідмову відтрадиційноїсистеми античнихцінностей, такі неприйняттявлади як такої.Але в міру того, як формуваласяцерква, йшлапереорієнтаціясоціальноїдоктрини християнстваі його ідеологічноїспрямованості, змінювалосяставлення довлади і до образусамого імператора.
У III ст., коли змінаімператорівна престолівідбуваласяз небаченоюшвидкістю, образ римськоговолодаря сильнопомерк не тількив очах християн, що піддавалисясистематичнимгонінням, а йв очах переважноїбільшостіримських громадян.В цей же часвідбуваєтьсяпоступоверозмежуванняу відношеннідо імператораі в розуміннійого образуміж кліром ірештою масихристиян. IV століттябуло часомаварії античнихідеалів і початкуформуваннясередньовічногосвітогляду.Ця ломка суспільноїсвідомостібула найтіснішимчином пов'язаназ процесомхристиянізації, що охопила всісфери життяРимської імперії.Усвідомленнянеобхідностісоюзу церквий імперії ілегалізаціяхристиянствав державі сталивідправноюточкою у формуванніобразу християнськогоімператора[5, 7].
Василевс- помазаникбожий — мавнеобмеженувладу. Однаквтулитися напрестолі уВізантії булонелегко. Саманеобмеженамонархіяєвропейськогосередньовіччя,імператорськавлада у Візантії, виявляласясамої неміцною.Імператорверховодивсинклітом, самовладнорозпоряджавсявійськом, купувавщедротамидуховенство, нехтував народом.Але якщо прикоронації сталатрадицієютеорія «божоговибору» незнаходилавтілення вформальнійцеремонії згодина царство збоку синкліту, війська, церквиі народу, опозиціямогла зробитице «упущення»прапором боротьбипроти «незаконного»василевса.Імператораобожнювалияк божого обранця, не було страшнішезлочину, ніж«образу величності».Але заколотпроти ньогояк особистості, негідною трону, не засуджувався, якщо заколотникивиходили переможцями.
За 1122років існуванняімперії в нійзмінилося до90 василевсів.Кожен правилв середньомуне більше 13 років.Майже половинаімператорівбула поваленаі знищена фізично.Самі візантійцізамислювалисянад цим і незнаходиливідповіді.Мріяли протроні багато, просторікуючипри цьому пронепорушністьправ своговолодаря, якщовін був Порфірородний(або Багрянородний),і, навпаки, просправедливість«пальця бога», якщо узурпаторскидав Порфірородного(бо той верховодивромеями, «яктакою собібатьківськоюспадщиною»). Епітет «Порфірородний», тобто народженийв порфіру, особливомубудинку палацу, означав, щобатьки василевсазаймали тодіімператорськийтрон, і, отже, у «Порфірородного»були права, якіякщо не юридично, то в силу звичаю, давали йомуряд перевагперед «непорфірородними»[6, 27].
З 35 імператорівIX-XII ст. навряд читретина носилацей гордийтитул. Але якщов XI ст. Порфірородніскладали лишеп'яту частинувасилевсів, то в XII ст. — близькополовини, а з1261 і до кінцяімперії напрестол сходилилише двоєнепорфірородних.Разом з консолідацієюкласу феодальноїаристократіїповільно і зтруднощамизатверджувавсяпринцип спадковостіімператорськоївлади. Її носіємміг бути тількипредставникцього класу- і не за положенням, а по самомународженню: з 1081 р. по 1453 виходецьз іншого середовищане займав престолжодного разу.У розглянутийтут період(IX-XII ст.) тількищо зазначенийпроцес ще незавершився.Кожен василевс, вступивши натрон, докладавусіх зусильдо того, щобутвердити своєправо передативладу у спадщину(Порфіророднадитина, втратившибатька в дитинстві, рідко зберігалаїї).
Побутімператора, обставленийз особливоюпишнотою, схилянняперед нимпідкреслювалипрірву, що відділялагосударя відінших підданих.Василевс з'являвсяперед народомлише у супроводіблискучої почтий значної збройноїохорони, щослідували встрого певномупорядку. Уздовжвсього шляхупроцесії стоялинатовпи зігнаногопростолюду.Іноді споруджувалисяй особливідерев'яні підмостки, на які разомз музикантамита виконавцямигімнів малиправо зійтивидні городяни,іноземні посли, знатні мандрівники[6, 28].
Єдинийз мирян, василевс, мав право входитиу вівтар. У йогочесть складалисяурочисті гімниі славослів'я.У своїх грамотахвін говоривпро себе найчастішеу множині:«царственістьнаша» (іноді:«царственістьмоя»). Він невтомлювавсявихвалятивласні діяння: всі його невсипущітурботи й тяжкітруди спрямованілише на благонароду, «спасіння»під його короною.
Коженімператорпрагнув оточитисебе відданимилюдьми. Змінацарювання, якправило, веладо різких зміну найближчомуоточенні трону.
Імператорськеблагочестястараннорекламувалосяв розрахунокна популярністьйого імені.Однак навітьбезсумнівнащирість василевсане викликалачасом співчуття, якщо над вінценосцемтяжів смертнийгріх [6, 30].
Критикана адресу«божественнихімператорів»за їх бездарність, самодурствоі пороки звучалаі раніше, в VI — IXст.: ЮстиніанII був подібнийдо звіра у своїйжорстокості; Василь I на самотізі хтивістюрозстрілювавз лука відрубануголову вождяпавлікіанХрісохіра; Костянтин VIIбез співчуттятворив суд, апритомившисьвід ученихзанять, вдававсядо пияцтва.Олександрзагруз у розпустіі недостойнихзабавах, якзгодом і РоманII, і КостянтинVIII, і КостянтинIX Мономах [3, 178].
ХроністиXI ст. пишуть деколипро василевсане як про намісникабога на землі, а як про щось; недалеких людейз їх звичайнимиіноді смішнимислабостями: Костянтин IXМономах вдававсядо наївниххитрощів, щобвідвідуватикоханку, НикифорIII Вотаніатпостригся вченці, щонайбільшейого лякаланеобхідністьутримання відм'яса. МихайлоПселл, розмірковуючипро характервасилевсів, приходить довисновку, щохарактер їхнепостійний, що за своїмиособистимиякостями вонивзагалі поступаютьсяіншим людям.І філософ вважає, що це природно: людська психікатрансформуєтьсяв бурі тривогі хвилювань, пережитихвасилевсомщоденно [3, 178].
Василевсивтрачаютьпочуття міри.Їм мало необмеженоївлади, вониглухі до порад, вони готовіпомерти, абидомогтисявизнання себенаймудрішимиіз мудрих, всесведущіміі непогрішними.Змінилися часи, нарікає Пселл, демократіябезумовно кращемонархії, алеповерненнядо неї нереально.Тому доцільніше, на його думку, не шукати нове, а затверджуватиіснуюче [3, 178].
Сумнівиу праві василевсана необмеженувладу, на розпорядженняземлею, скарбницею, людьми, на узвищячи приниженнябудь-якогопідданого засвоїм уподобанням, стали висловлюватисялише з останньоїчверті XI століття.Ці сумніви — виразний результаттого, що формуваласькласово-становасамосвідомістьконсолідуванняфеодальноїаристократії, яка прагнулапоставити тронпід свій неослабнийконтроль.
Перемогаспадковоїфеодальноїаристократіїприйшла невідразу — стійкесвавільствонадало сановнубюрократію, яка мала величезнийдосвід пануванняі щільним кільцемоточувалапрестол. Василевсміг мінятиулюбленцівсеред її представників, але не міг обійтисябез їх постійноїпідтримки.
Свободаволевиявленнямонарха ставалавсе менш безконтрольною, а його ізоляціявід простихпідданих — всебільшою. Амплітуда«вертикальноїрухливості»помітно скоротиласяще до 1081 — рокуостаточноїперемоги провінційноїарістократатіі, а з часу цієїперемоги сталаледь помітною.Трагедія імперіїполягала, однак, у тому, що перемогаприйшла занадтопізно — Візантіябезнадійновідстала відпередових країнЗаходу. З одногобоку, відсталістьізживших себедержавнихтрадицій, а зіншого — особливостізовнішньополітичноїобстановкиперешкодилипровінційноїаристократії, що прийшла довлади, знайтивихід з глухогокута: історіяімперії з кінцяXII ст. стала історієюїї тривалоїагонії. Найближчеоточення ставлениківпровінційноїаристократії, що складалосяз родичів тасоратників, дуже скоровиявило прихильністьдо традиційнихметодів панування, пов'язаних звеличезнимивитратами наутриманнядержавногоапарату [6, 33].
2 Придворнийцеремоніал
«Инымлюдям, не обремененнымчрезмернымизаботами оделах необходимых, это занятиепокажется, возможно, ненужным, а для нас этои очень дорого, и наиболеежеланно, и ближе, чем все другое, потому чтообычай восхвалятьцарскую властьпридает ейбольше блестка, уподобляетее началу всевышнемуи благоустраивающему, и предстаетона достойнойвосхищенияи для нашегонарода и дляиноземцев.Множествособытий забываетсяи ускользаетза большойпромежутоквремени, и еслибы пренебрегаливеликим и почетнымзанятием –описаниемцарских обрядов, если бы это, так сказать, обрекли навымирание, нацарскую властьможно было бысмотреть какна будничноеи поистинелишенное красивойвнешностиявление… Поэтомуи следует сказать, как и по какимправилам исполнялии отправляликаждый обряд[2, 76].»
1. Коронація.
Спочаткукоронаціявізантійськихімператорів, випливаючиз римськихтрадицій, малавиключно світський, військовийхарактер. Аждо серединиV століття, більшестоліття післяперенесеннястолиці наБосфор і засіданняПершого Вселенськогособору в Нікеї, церква залишаласяв стороні і увінчаннях нацарство візантійськихвасилевсівучасті не приймала.Лише в 457 роців коронаціїЛева I впершевзяв участьконстантинопольськийпатріарх. Алей надалі головнезначення щедовгий часзалишалосяза військовимпроголошеннямі коронованимкоролем старогозразка [7, 33].
Звертаючисьтепер до обрядуімператорськоїкоронації, описаному восновній частиніКниги про церемоніїКостянтинаБагрянородного, більш близькогойому за часом, ми вступаємов зовсім іншийсвіт. Відредагованіу вигляді загальнихзразків абоінструкцій, опису коронаційта інших подібнихобрядів у Книзіпро церемоніївиходили в своючергу з протокольнихзаписів, якімали місце вконкретнихактах; при цьомувони правильновикористаливсі джерела, опускали тількинаведені вньому особистіімена і дати, замінювалиминулий частеперішнімі таким чиномперетворюваликонкретнийісторичнийзапис в загальнусхему, призначенуслужити зразкомта керівництвомдля виконанняданого церемоніальногоакта.
Все выходятв парадныходеяниях – ивесь синклит, и магистры идругие чины; они берут сосуды, чтобы сопровождатьвладык. Когдаже их приготовленияокончены, император, облачившисьв свой пурпурныйскарамангийи сагий, выходитиз Августеяв сопровождениипрепозитови следует досамого Онопода, и в Оноподепервыми еговстречаютпатрикии, ираспорядительговорит: «Повелите!»Тогда они возглашают:«На долгие иблагие времена!»Затем они следуютдо большогоКонсистория, где стоят консулыи остальныечлены синклита, и владыки тамостанавливаютсяпод балдахином; тогда все синклитикивместе с патрикиямипадают на колени.Когда же всевстают, владыкиподают знакпрепозиту, исиленциарийговорит: «Повелите!»И в ответ емувозглашают:«На долгие иблагие времена!»
Отсюдапроцессиядвижется вхрам, черезСхолы, а димыв парадныходеяниях остаютсяна своих местах, только творякрестное знамение.
И когдаимператорвходит в Орологий, завеса поднимается, и он идет вМутаторий, гдеменяет прежнееодеяние надивитисий ицицакий, а сверхунабрасываетсагий, потомидет вместес патриархом, зажигает свечив серебряныхворотах и входитв храм. Потомон идет в солеюи молится передсвятыми вратамипри зажженныхсвечах, потомвместе с патриархомвсходит наамвон.
Тогдапатриарх совершаетмолитву надхламидой, ипосле окончаниямолитвы кувуклииподнимают ееи надевают наимператора.Тогда патриархсовершаетмолитву надвенцом и поокончании еесам поднимаетвенец и возлагаетна голову владыки.И тотчас женарод восклицаеттрижды: «Свят, свят, свят! СлаваГосподу в вышнихи мир на земле!»А потом: «Многая, многая летавеликому царюи самодержцу!»- и далее по порядку.
С венцомимператорвходит в Мутаторий, а выйдя оттуда, садится в кресло; тогда входятчины, падаютна колени ицелуют ногиимператора…Тогда препозитвозглашает:«Повелите!»и все отвечаютвозгласом: «Надолгие и благиевремена!» иуходят [2,77].
Порядз описами обрядукоронації вКнизі про церемоніїіснували такожописи чинукоронуванняв суто церковномуаспекті. Описцього типу, щовідноситьсядо XII століття, опублікувавГоар у своїйвідомій Евхологіі.У ньому наведенімолитви, якіцілком читаютьсяпатріархомпри здійсненнікоронування, які Книга процеремоніїзгадує, але нецитує. Навпаки, в тексті Евхології, відповіднодо його завдання, ці молитвизаймають центральнемісце, тоді якопис самогочину коронуваннязведено нанайважливішімоменти, славослів'яж Дімов навітьне згадані.
Останнімімператором, коронованимза старимцеремоніалом, був Юстин II (565).За свідченнямочевидця, вінбув піднятийна щиті і коронованийвійськовимремінцем обручем, після чогопатріарх поклавна нього імператорськийвінець. Тутзакінчуєтьсяісторія світської, військовоїінвеституривізантійськихімператорів.Надовго припиняєтьсяі звичай підняттянового імператорана щиті; вінпоновився, лишепісля закінченнябагатьох століть, в іншій обстановціі з іншим призначенням[7, 36].
Відбившисьу певні, твердовстановленіформи, обрядцерковноїкоронації всередньовічнійВізантії століттямизалишавсянезмінним.Тільки післязавоюванняКонстантинополяхрестоносцямив 1204 році і встановленняна Босфорілатинськогопануванняз'явилися вньому значнізміни і доповнення: по-перше, довінчання нацарство приєдналосямиропомазанняімператора, по-друге, поновивсязвичай підняттяімператорана щиті [7, 39].
Самимзначним нововведеннямє, однак, миропомазанняімператора, яке безпосередньопередує власнеакту коронування.Миропомазанняі коронуванняімператоравключаютьсяв хід богослужіння.У певний моментлітургії, колипатріарх виходитьз вівтаря наамвон, супроводжуванийвищими церковнимичинами, і в церквіоселяється«велике мовчанняі тиша», патріархзапрошує вийтина амвон імператора.Патріарх читаємолитви, складеністосовно дочину миропомазання,- одні тихо, іншіна повний голос,- після чогопомазує хрестоподібноголову імператорасвітом і виголошує:«Свят!». Йогооточення наамвоні повторюєцей вигук тричі, а потім повторюєйого тричінарод. У сліддиякон виноситьз вівтаря Стемм, патріарх покладаєїї на коронуемогоі виголошує:«Гідний!» Цейвигук знову-такитричі повторюютьспершу архієреїна амвоні, потімнарод. Якщо жкоронуєтьсясин імператора, то Стемм покладаютьна нього імператор-батькоі патріарх [7,42].
2. Церемоніяу день зборувинограду
«Следуетзнать, что поблизостиот дворца Иерии, на равнине, т.е. на Ливадии, возводятсявеличественныеи красивыесводы. Магистры, препозиты, проконсулы, патрикии, чиновникии остальныесинклитикистановятсяпрямо противвиноградника, а позади нихстоят разделенныена две партиидимы вместес димархами.А императорв короткойтунике и расшитомзолотом сагииприходит вместес патриархом, облаченнымв плащ и накидку, и когда ониподходят кпервому рядувиноградныхлоз, где стоитмраморный столс наполненнымивиноградомкорзинами, — тогда приближаютсяи магистры, ипатрикии, исинклитики, и две партиидимотов вместес димархами.Когда распорядительприносит бочонокс гроздьями, патриарх творитмолитву и совершаетцерковныйобряд. И послемолитвы патриархберет однугроздь и даетее императору.А император, в свою очередь, дает ее патриарху, и затем так жепо порядкуподходят старшиечины синклита– магистры, проконсулы, патрикии, чиновникии димархи ираспорядитель, и каждому изних императордает по однойгрозди. Когдаже императордает гроздьпервому магистру, из двух партийначинают возглашатьпервые голоса:«Цвет, созревшийна поле познаниягосподнеймудрости, священноесословие славныхпатрикиев! Поднескончаемыепеснопенияда увенчаеммы главу, какбы жилищеблагоуханныхмыслей, получиввзамен сладкоенаслаждениеот них! А ты, средивсех бессмертныйцарь, благочестивыйпомазанникбожий, силойтвоего единодержавноговеличия в мире, даруй нам этотпраздник неодин раз!».
Другаяпартия поетвторыми голосами:«Добродетельтвоя подобнаплодоноснойгрозди: пускаетона отпрыскирадости, от неезреет под солнцемвсякий плод! Она – полныйбокал вина, вликованиивоспевает ипразднует онавместе с писцамитвоими и подчиненнымтебе сословиемпатрикиевнемеркнущийблеск единодержавногомогуществатвоего, как бынеиссякаемыйкладезь животворнойсилы!»
Третийголос: «Плодоноснаягроздь, тебяприняли сильнейшиемира сего иразделили междувсеми! Поэтомурадуются ипокои царские, и синклит, вкусивтвоей зрелостив священномжилище! А мывсе восклицаем: Радость несказаннаямир наполняет!»
Послетого, как императорзаканчиваетраздачу виноградаприближенным, каждая партиядимов получаеткак милостьот императорскойщедрости пошесть номисм, они снова молятсяза владык иуходят. А владыкии патриархудаляются водворец и наслаждаютсявместе с синклитомсовместнойтрапезой [2,78].»
3. Заручини
Вечеромприходят двепартии с собственнымиорганами каждая, и, когда приходитневеста и ееприветствуеттолпа и музыкантыс кимвалами, а она, подъехавна лошади, останавливается, два полухориявозглашают:«Прекрасенприход твой, раба благочестия».Народ триждыповторяет:«Прекрасенприход твой!»Канторы: «Прекрасенприход твой, провозвестницамилосердия!»Народ четырераза повторяет:«Прекрасенприход твой!»Канторы: «СвятыйГосподи, помилуйжениха и невесту! Святой Дух, помилуй ихблизких! Свят, Трижды Свят, помилуй спутниковневесты!»
И поютв тоне первом:«Собрала яцветы в полеи поспешилав свадебныйчертог. Виделая солнце назолотом брачномложе; все благословляетжеланный союз.Пусть радостьбудет союзникомих ослепительнойкрасоты, пустьони видят розыи красоту, подобнуюрозам. Пустьрадость сияетнад золотойчетой [2,79]!»
3 Культвасилевса урозпису церквиСан Вітале уРавенні
В епохуімператораКостянтинау візантійськомумистецтві бувдосить поширенийприйом прославленнядіянь імператораза допомогоюпорівняннявасилевса зрізними античнимигероями. У Візантіїзастосовувалибільш християнськіта біблійнімотиви, в мистецтвінамагаючисьзнайти їм пластичневираження.Прийнятий методбув завждитаким: зображуватибіблійну сцену, яка може бутипов'язана зімператорами, виявляючи рольбіблійногоперсонажа, щозіставляєтьсяз василевсамиі трактуючисюжет в урочистомустилі, що нагадувавпалацову церемоніюі полегшував, таким чином, виявленнязадуманогопорівняння.
Численніживописні твориі рельєфи допомагаютьуявити, якимимогли бути цібіблійні зображення.
Одниміз значнихрельєфів єфігура Мельхіседека, який приноситьжертву на мозаїціСан Вітале, скопійованоїз Сан Аполлінаре, яка нагадуєпро подвійну- релігійнутагромадянську- ролі такогоуніверсальногоімператора, яким був Юстініан[4, 113].
Йогоподвійнежертвоприношенняразом з дружиноюФеодорою займаєдва особливихпанно, відокремленихрамкою відоточуючих їххристиянськихзображень [4,186]. На бічнихстінах апсидипо боках відвікон розташованіїхні мозаїчніпортрети воточенні вельмож, придворнихдам і священнослужителів.Ці історичніпортрети створенікращими равеннськимимайстрами наоснові столичнихзразків. Створенняцих композиційбуло символомтріумфу імператора, який повернувРавенну підвізантійськийпатронат.
Імператорз дружиноюзображені якзамовники, щоприносять вдар церквидорогоціннілітургійнісудини. Виконаніяк фриз зображеннявідрізняютьсяфронтальноїкомпозицієюі одноманітністюпоз і жестів.При цьому майстризмогли зобразитиімператорськусім'ю з індивідуальнимирисами осібв образі ідеальнихправителів, а сама композиціяпередає рухдвох процесійу напрямку довівтаря.
Спосіб, що застосовувавсяпри створеннінових іконографічнихтипів, простий.Моління імператоравиражено типовимирисами: зведеніочі, простягнутіруки, колінопреклоніння.Приношениеларів імператоромнадає йому жестйого підданихабо переможенихворогів, щонесуть дари.В обох випадкахбули застосовані, цього разу доімператора, символічнімотиви тріумфальноїіконографії, що зображуютьсмиренного«підданого»або навіть«раба» самодержця, який визнаєвладу государя.Якими б новимине здавалися«християнські»теми імператорськогоциклу, вони невиходять зарамки традиційноїіконографії[4, 166].
Вотивнімозаїки СанВітале в Равеннінавпаки, створенів найменш класичномустилі: мальовничорозміщені групита драматичнікомпозиціїзамінені рядамиоднаковихперсонажів, що завмерлив урочистомумарші або зовсімнерухомих; всіперсонажідивляться наглядача, майжезавжди у ниходин і той самийумовний жест;їх ноги, замістьтого щоб твердостояти на землі, здаються повислив повітрі; нарешті,єдність композиціїзабезпечуєтьсялише за допомогоюрітмітізованного, багаторазовогоповторногоруху, бо ніякадія не з'єднуєбільше фігури, просто поставленіпоруч. Малюноктакож змінюється, стає більшвугловатим, геометричним, тоді як платівкавідступає передабсолютнолінеарноютехнікою [4, 192].
Зображенняінвестуриімператороммогли такожпослужитивзірцем художникам, що зображувалиХриста простягаючоговінець святому, який приймаєйого в полусвого плаща, як апостолПетро — «Закон»Господній, асановник двору- імператорськийдиптих. Спорідненістьцих сцен особливоочевидна, коликомпозиціямає виглядпридворноїцеремонії іне в загальномурозташуванні, ні в жестахфігур зовсімне відрізняєтьсявід Дара Петру, як це зображенов апсиді СанВітале.
Багатоінших мотивівкоронуванняХристом у равеннскомСан Вітале щебільше пов'язуютьїї з імператорськоїіконографією.Христос, якийсидить на сферізнаходить собіаналогію взображенняхдеяких імператорів, де государз'являєтьсятаким, що сидитьна кулі Всесвіту, на якому ранішезображуваласяНіка. Ті ангели, що стоять наварті замінюютьвоїнів, персоніфікаціїміст і доблестейабо крилатихПеремог, щооточують тронгосударя нарізних імператорськихзображеннях.Ангели, якіпокровітельскімжестом представляютьХристу засновниківцерков і святих, яким вони поставлені, запозичуютьроль і жест уперсоніфікаційі язичницькихбожеств багатьохзображеньімператорськогорепертуару.Дворцове мистецтвов Візантіїзберегло цейтрадиційниймотив «подання»до IX століття[4, 209 — 211].
БІБЛІОГРАФІЯ
Джерела:
Анна Комнина. Алексиада. — М., 1963. – 526 с.
Константин Порфирогенет. О церемониях при византийском дворе // Памятники византийской литературы IX – XIV веков. – М., 1969. – С. 76 – 79.
Михаил Пселл. Хронография // Памятники византийской литературы IX – XIV веков. – М., 1969. – С. 178.
Наукова танауково-популярналітература:
Грабар А. Император в византийском искусстве – М., 1999. – 328 с.
Казаков М. М. Формирование образа христианского императора в IV веке в Римской империи // Античность и современность – М., 1989. – С. 108 — 113.
Литаврин Г. Г. Как жили византийцы. – СПб. 2000. – 256 с.
Острогорский Г. А Эволюция византийского обряда коронования // Византия, Южные славяне и Древняя Русь, Западная Европа. Искусство и культура. – М., 1973. – С. 33 – 42.