Реферат: Вхождение Северного Причерноморья Крыма и Правобережной Украины в состав России
М. О. У.
О. І. С. В.
Реферат
з історії України
на тему: “ВходженняПівнічного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії”
Автор:
к-нт 42 взв.
Салаш О.А.
Керівник:
кандидатісторичних наук
доцент, полковник
Усаток ІванФедорович
м. Одеса
2002 р.
Вступ 2
<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">1.<span Times New Roman"">
Між „чотирьох вогнів" 3<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">2.<span Times New Roman"">
Економічне життя 4<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">3.<span Times New Roman"">
Під іноземною владою 5<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">4.<span Times New Roman"">
Козацький устрій та визвольні рухи 7<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">5.<span Times New Roman"">
Захоплення Росією українських земель 9<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">a)<span Times New Roman"">
Адміністраційний розподіл українськихземель10<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">b)<span Times New Roman"">
Суспільний лад України за російськоїокупації13Висновок 19Використована література 21<span Times New Roman",«serif»; mso-fareast-font-family:«Times New Roman»;mso-fareast-theme-font:minor-fareast; mso-ansi-language:UK;mso-fareast-language:RU;mso-bidi-language:AR-SA">Вступ
Коли допалала Руїна і розвіявся димпожарищ, Гетьманщина на левом бережу Дніпра перетворилася в новий центрполітичного, культурного і господарського життя України. Відтепер фокусвизначальних подій в історії цієї країни остаточно перемістився з її крайньогозаходу на крайній схід.
Гетьманщина була автономним, але аж ніякне незалежним політичним утворенням. Але у всякому разі вона давала українцямбільше самостійності, чим вони мали коли-небудь, з часів Галицько-Волинськогокнязівства.
Як частина Російської імперії, Гетьманщинаіснувала в досить новому для більшості українців політичному оточенні. Це небула та роздираєма на частині, що розвалюється імперія польської шляхти, що усеще носила горде ім'я Речі Посполитої і з який українці мали справу до цієїпори. Відтепер (у всякому разі після того як довелося поставити хрест насподіваннях частини козацької еліти на польську чи турецьку альтернативу)українцям стояло посперечатися із суворими правителями Росії, що набирає силу.
Російські царі, повні рішучості зосередитиусю владу в імперії у своїх руках, по самій своїй суті не могли прийняти ідеїукраїнського (чи якого-небудь іншого) самоврядування. І таке положення речейцілком відповідало принципам і практиці абсолютизму, що з початку XVIII в.установлюється по всій Європі. Недарма такі переконані поборники абсолютизму,як Петро I і Катерина II — два найвидатніші правителі Росії,— вважалисамодержавство не тільки найдійовішим і доцільної, але і самим освіченимспособом правління. Подібна позиція вступала в повне протиріччя з тими формамисамоврядування, заснованими на самобутніх установах і традиціях, що існували вГетьманщині. Звідси головною проблемою політичного життя України XVIII в. стаєборотьба імперського централізму Росії з прагненням України до автономії— боротьба довга і драматична.
<span Times New Roman",«serif»; mso-fareast-font-family:«Times New Roman»;mso-fareast-theme-font:minor-fareast; mso-ansi-language:UK;mso-fareast-language:RU;mso-bidi-language:AR-SA">Між „чотирьох вогнів"
В останню чверть XVII — на початку XVIII ст.відбувалися досить великі перетворення у співвідношенні сил між державамиСхідної та Південно-Східної Європи, які значно вплинули на політичний статусПравобережної України. Українське територіальне питання набуло міжнародногозначення, адже кожна з „високих сторін" (Річ Посполита, Московськадержава, Османська імперія та залежне від неї Кримське ханство), як і раніше,прагнула не допустити створення на геополітичній європейській карті самостійноїі незалежної козацької України.
Зважаючи на відносну рівність експансіоністськихможливостей урядів цих чотирьох країн, державне життя на правобережних землях,що були під час Визвольної війни 1648-1676 рр. ядром українськогополітико-адміністративного устрою, майже занепадає. Внаслідокпольсько-турецької війни 1673-1676 рр. територія Правобережної України булазахоплена і розподілена між королем і султаном. Кордони, які відмежовували відКорони Польської Подільське воєводство (турки, виходячи з умов Журавницькогомиру, ще мали право володіти південною Київщиною та Брацлавщиною), буловстановлено 1680р.
Війна 1676-1681рр., у якій проти Туреччини і Кримського ханства виступали об'єднані військовісили Московської держави та Лівобережної України (Гетьманщини), призвела доповного виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. Закомпромісним рішенням ворогуючих сторін, Бахчисарайський мир 1681 р.встановив, що на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцямне дозволялося „ніякого поселення робити". Таким чином, міждержавні угодиузаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя таБахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історикаД.Дорошенка, „санкціонували пустелю в самім серці багатого краю". Єдиноюполітичною силою, яка мала право на повернення даної території під свою владу,була Гетьманщина. „Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпраналежить", — неодноразово заявляли полякам лівобережні гетьмани,намагаючись виступати з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішеннідолі втрачених земель. Однак європейська дипломатія, зважаючи на залежністьукраїнських правителів від московських царів, досить вміло перегравала їх ускладній дипломатичній грі. Спротив І.Самойловича не завадив королю Яну IIIСобеському та малолітнім царям Петру й Івану укласти „Вічний мир" (1686),що на чверть віку залишав територію правобережної України у сфері впливупольського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою.
Звичайно, кожен з „претендентів" мав політичнудоктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим краєм. Польща іМосковія висували тезу про „дідичні" польські чи „споконвічні" російськіземлі. Крім того царський уряд аргументував свої наміри, що „Хмельницькому…по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі були віддані і післясмерті Хмельницького і до цього часу (1684) під королівським володінням ніколиці містечка не були". Польський король відповідав, що за попереднімитрактатами Правобережна Україна має належати козакам, які присягнули йому навірність, а „при кому козаки, при тому й залишається Україна". Туреччинаобґрунтовувала своє бажання заволодіти українськими землями укладенням у попередніроки договору з гетьманом П.Дорошенком. Традиційна кримська політика щодоПравобережжя ґрунтувалася на суперечностях між московським і варшавськимзовнішньополітичними відомствами і не спиралась на „історичне право".
Представники багатьох держав з'їхались на Карловицькийконгрес (1698-1699), який мирним шляхом мав вирішити питання приналежностіспірних територій. За принципом «uti possidetis» („після завоювання") Польща відбирала утурків втрачені землі Правобережної України. З огляду на усунення турецькоїзагрози варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацькийустрій, що незабаром викликало повстання серед українського населення.
Цей виступ був жорстоко придушений спільнимипольсько-російськими зусиллями, і чи не вперше у практиці міжнародних відносинодин з пунктів Нарвського договору 1704 р. „присвячувався" одному зкерівників визвольного руху. Виходячи з домовленостей між обома державами,полковник С.Палій „або добрим, або злим способом мав повернути фортеці іміста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв", до володінь ПольськоїКорони. Однак до 1708 р. Київщина та окремі частини Волині й Поділляперебували під правлінням лівобережного гетьмана І. Мазепи.
Система міждержавних договорів 1711-1714 рр. остаточновизначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І „віднімав царськуруку від тогобічної України". Натомість султан, який знову вирішиввтрутитись в українські справи, віддав її під владу гетьмана П.Орлика, що бувнаступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення„буферної" української держави і за угодою з російським царем дозволивпольському коронному війську зайняти козацькі землі від Случі до Дніпра. Передтим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня боротьбаРечі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства таГетьманщини за право володіння Правобережною Україною завершилась на користьпольського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земельПольщі продовжувалось протягом усього XVIII ст. Особливо дошкульними ставалитатарські набіги.
Широкого міжнародного звучання набула визвольнаборотьба українців, що розгорнулася на Правобережжі у 20-80-х рр. Так, навітьпід час спроби у 1734 р. домогтися тіснішого політичного зближення з Портою,польські дипломати вимагали повернення українських „свавільників", яківтекли на турецький бік. 1753 р. кримський хан дозволив надвірній міліціїмагната Любомирського переслідувати повстанські загони на підвладній йомутериторії.
Незабаром вже Росія і Річ Посполита знову демонструютьзовнішньополітичну єдність в українському питанні. За угодою між урядами обохкраїн спільними військовими діями придушується найбільше селянське повстання —Коліївщина (1768). Події Коліївщини стали одним з поштовхів до початкуросійсько-турецької війни 1768-1774 рр. Крім того в усі договори, які булиукладені в XVIII ст. між Туреччиною і Росією, обов'язково включалися в тій чиіншій формі пункти про Україну, її населення та кордони.
Міжнародна ситуація другої половиниXVII-XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережнихземлях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе для того, щобтериторіальне розколоти Україну. Лише в результаті імперської політики Росіїнаприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині та Поділля об'єдналися зЛівобережжям. Саме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний українськийнарод, який понад століття перебував поміж „чотирьох вогнів". Але вже в„єдиній і неподільній" імперії російських самодержців.
Економічне життя
Сьогодні ця країна (Правобережна Україна) гетьзруйнована. Війна, немов гангрена, мало-помалу з'їдає все, що зустрічає насвоєму шляху, перетворюючи найкращий куток Європи в пустинні поля", — саметак описував економічне становище правобережних земель французький дворянин деБожо, який перебував тут у 70-х рр. XVII ст. За таких обставин головне місце увідновленні господарського життя в регіоні належало народній колонізації. Протягомкінця XVII — першої половини XVIII ст. на Центральному і Східному Поділлі тапівденно-східній Київщині осіли десятки тисяч переселенців з ЛівобережноїУкраїни, Молдавського князівства, білоруських земель та власне польськихвоєводств. Процес відбудови місцевої економіки розтягся на багато десятиліть.Серйозний дестабілізуючий вплив на її розвиток справляло непевне політичнестановище Правобережжя.
Основний земельний фонд Правобережної України належавпольським магнатам і шляхті, де переважало велике поміщицьке землеволодіння. Напочатку XVIII ст. магнати Київщини володіли 75% всіх дворів і відповідноюкількістю земельної площі, тоді як дрібна шляхта — лише 1%. Приблизно так саморозподілялась власність на землю і в інших правобережних регіонах. Поряд змагнатсько-шляхетськими володіннями і королівщинами були землі понад Дніпром,від Києва до Чигирина, які за умовами „Вічного миру" мали залишатисянезаселеною нейтральною територією. Незважаючи на заборону, тут засновувалиськозацькі хутори, розвивалось селянське господарство. Частина земельного фондуПравобережної України стала також здобутком українського селянства такозацтва, які освоювали відвойовані у шляхти райони. Джерела свідчать, що тутселяни вільно продавали і дарували свої „дідичні" поля, луки, ліси, сади,ставки та хутори іншим селянам та міщанам.
Після довгих років „козацьких війн" польськашляхта поверталася до своїх родових маєтків. Тут поміщики були змушеніоголошувати так звані слободи, за якими селяни, що оселялися на панській землі,на певний час звільнялися від усяких повинностей. В інструкції війтамКанівського староства за 1766 р. говорилося: „Від всілякихповинностей, як замкових, орендних, так і громадських, звільнити до 6років".
Запровадження слобід стало оптимальним рішенням увідродженні економіки краю.
Розвиток світового капіталістичного ринку в добупізнього середньовіччя втягував у свою сферу й господарства країн СхідноїЄвропи, зокрема земельні латифундії Правобережної України. Потоцькі,Чарторийські, Сангушки, Оссолінські, Жевуські, експортуючи продуктифільваркового виробництва через порти балтійського узбережжя до ЗахідноїЄвропи, користувалися монопольним правом на продаж власних товарів дляпідкорення внутрішнього ринку. Крім того, магнати мали право обмежувати, а вдеяких випадках і забороняти селянську торгівлю, що негативно впливало нарозвиток товарно-грошових відносин. Але не всі поміщицькі господарстваоднаковою мірою були втягнені у сферу цих відносин, тому що на всій територіїПравобережної України протягом XVIII ст. склалися і співіснували три видипомість: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовийподаток; у другому — поряд з ченцем запроваджувалася відробіткова рента(панщина); у третьому — переважала панщина.
В економічному житті більшості земель Правобережжя,як і раніше, основну роль відігравало землеробство, досить розвинутим булотваринництво. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон таконоплю, розводили корів, волів, свиней, овець і коней. Заможні селяниПравобережної України, незважаючи на різні перешкоди, вивозили продуктивласного господарства на ринки Лівобережжя. Так, 1741 р. з 41 села Подніпров'ячерез митні кордони в Київ та інші міста Гетьманщини було вивезено три тисячіпудів збіжжя.
На території Правобережжя велась також транзитнаторгівля. Купці з Росії, Лівобережної і Слобідської України відвідували ринкикраїн Західної Європи та Балкан. Важливе значення мали торговельні зв'язкиправобережних господарств з країнами Сходу. У другій половині XVIII ст. з рядуекономічних та політичних причин падають обсяги вивезення хліба через головнийбалтійський порт — Гданськ. Пошуки нових шляхів вивезення хліба, зокрема черезпорти Чорного моря, тривалий час спричиняли економічну непевність краю.
Наприкінці XVIII ст. виникають мануфактури у Тульчині,Немирові, Чуднові, Махновці, Корці, Таращі, Корсуні та інших містах імістечках. На Немирівській ткацькій мануфактурі у 80-90-х рр. працювало близько300 чоловік. 1795 р. на Волині налічувалося 18 мануфактур по виробництвупоташу, де було зайнято понад 700 чоловік. Правобережжя славилось виробництвомсукна, зброї, скла, порцелянових та шкіряних виробів тощо. Виникнення ікількісне збільшення мануфактур зумовило розклад традиційних феодальних засадпоміщицьких господарств.
Після вікопомних подій Визвольної війни протягомостанньої чверті XVII — першої половини XVIII ст. на Правобережжі не моглоутвердитись кріпосництво. Українські селяни, які відстоювали особисту свободу,намагались зберегти економічну самостійність власного господарства.
Під іноземною владою
Правобережна Україна з 70-х рр. XVII ст. поступово втрачала свій державотворчийпотенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впроваджували тутвласний адміністративно-територіальний устрій. Уряди Польщі і Туреччини забудь-яку ціну намагались утримати їх під своєю владою.
Ще 1672 р. Османська імперія, відвоювавши у поляківПоділля, включила його до свого складу. Кам'янецький еялет, який охоплювавтериторію колишніх Подільського, Могилівського і, частково, Брацлавського йУманського полків козацької України, проіснував під султанським управлінням до1699 р. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, що призначавсясултаном і мав всю повноту влади на підлеглій території. Еялет поділявся начотири адміністративні одиниці — санджаки, яким підпорядковувалися менші округи— нахії. Згідно з традиційною османською процедурою, сформованою ще у XVI ст.,першим етапом організації завойованої території був перепис місцевого населення.На Поділлі він проводився турецькими чиновниками одразу після заключенняБучацького договору.
Вирішення економічних питань було другим етапом„подільської" політики турків. Українські землі розподілялися міжсултанськими володіннями, маєтностями санджакбеїв і представниківвійськово-службової еліти. Трохи згодом підраховувались очікувані прибутки,які разом з привілейованими листами на земельні наділи вносились до спеціальнихщоденників — дефтерів. На початку 80-х рр. процес утвердження турецькоїадміністрації на Поділлі скінчився. Але в наступні роки (1683-1699) владабейлербея головним чином обмежувалася невеликим районом навколоКам'янця-Подільського, який облягали й блокували поляки та українські козаки.
Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод середкам'янецької залоги, почали систематичні акції щодо виселення подільських селяндо сусідніх воєводств. У листопаді 1684 р. єпископ С.Воєнський повідомляв доВаршави: „Ми спустошили решту країни навколо Кам'янця… виселили в іншісторони мешканців усіх ближніх сіл і містечок". Наприкінці XVII ст. Польщівсе ж таки вдалося, не без підтримки країн „Священої ліги", повернути цючастину Правобережної України під свою владу.
Відновлення та функціонування польського державно-політичногоустрою на правобережних землях (остання чверть ХУІІ-ХУІІІ ст.) відзначалисязначними складнощами. Викликані внутрішніми негараздами та причинамизовнішньополітичного характеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитоїповністю підкорити „свавільний" край. Поразка українського народу уВизвольній війні призвела до поступового відновлення на Правобережній Українівоєводсько-повітового поділу у складі Київського, Брацлавського, Волинського таПодільського воєводств.
Найвищими за рангом урядовцями тут були воєводи.Адміністративні обов'язки щодо управління краєм покладались на сеймики, якіперіодично збирали магнати й шляхта кожного з воєводств. На них вирішувалисьусі важливі економічні, військові, судові та інші питання. Київська шляхтазбиралася у Житомирі, волинська — у Луцьку, подільська — уКам'янім-Подільському (під час турецького панування — у Львові), брацлавська —у Володимирі. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни.Депутати повинні були там обстоювати вимоги місцевої шляхти, що оформлялися у спеціальнихписьмових інструкціях. Поряд з обговоренням регіональних проблем на засіданняхсеймиків розглядалися й питання загальнодержавного характеру.
Першочерговим завданням у формуванні власної політикищодо Правобережної України панівні кола Речі Посполитої та Османської імперіївважали вирішення козацького питання. Територія наддніпрянського Правобережжя,південно-східна частина Київщини та Брацлавщина розглядались турецьким урядомяк козацькі землі, де під протекторатом султана мав управляти українськийгетьман.
Однак спротив, з одного боку, Московської держави ілівобережної Гетьманщини, а з другого — польського короля, перешкодив Портіздійснити плани щодо утвердження тут свого впливу.
Натомість верхівка Речі Посполитої вважала територіюПравобережжя історичними польськими землями, які в результаті „козацькогосвавілля" лише на певний час вийшли з-під Ті влади. Але, щоб колонізуватий захистити відроджені східні воєводства від турецької загрози, король Ян IIIСобеський знову звертається за допомогою до козацтва. Надаючи 1685 р. козакам„прадавні привілеї й вольності", уряд Польщі цілком усвідомлено намагавсяповернутися до тих правових норм у польсько-козацьких відносинах, які існувалинапередодні 1648 р. Боязнь поширення влади лівобережних гетьманів на ПравобережнуУкраїну змусила короля дозволити козакам заселяти територію колишньої козацькоїреспубліки, створювати органи власного самоврядування.
Невдовзі козацтво, з точки зору польських урядовців,виконало свою місію. Проте знищення за домовленістю з російським царемправобережного козацького устрою не дало панівним колам Речі Посполитоїбажаних результатів. Слабка державно-адміністративна влада не могла забезпечитиефективності управління Правобережною Україною у XVIII ст. Кількість відділівкоронного війська, яке базувалось у Київському, Брацлавському, Волинському таПодільському воєводствах, не перевищувала 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірнаміліція з місцевих магнатів складалася з 2-3 тис. осіб. Децентралізаторськітенденції в середині країни призвели до того, що саме велике магнатство сталовизначати політику щодо населення Правобережжя, яка у багатьох випадках несприяла нормалізації польсько-українських взаємовідносин. Польська елітапротягом усього століття так і не могла вирішити „українського питання",що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи.
Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793) земліКиївщини, Брацлавщини та Східної Волині ввійшли до складу Російської імперії.Правобережна Україна поділялась на Ізяславську і Брацлавську губернії, щовходили до Ізяславського намісництва (генерал-губернаторства). Через два рокивідбулися нові зміни в адміністративно-територіальному устрої — тутутворювалися Брацлавська, Волинська й Подільська губернії, які незабаромперетворились у намісництва. Здійснюваний російським урядом адміністративнийподіл Правобережжя не враховував специфічних особливостей окремих йогорегіонів, а тому 1797 р. за наказом царя Павла І було утворено Київську,Подільську й Волинську губернії. Російська влада над Правобережною Україною,так само як і польська чи турецька, була іноземною для корінного населення і незабезпечувала його повнокровного розвитку.
Козацький устрій та визвольні рухи
Хоча за міжнародними договорами другої половини XVIIст. Правобережна Україна й потрапила під сферу впливу польського короля ітурецького султана, влада кожного з монархів була спочатку суто номінальною.Незважаючи на те, що спроби українців до утвердження власної держави отримали відноснупоразку на теренах Правобережжя, стереотипи визвольних змагань продовжувалижити у свідомості еліти. У 80-х рр. тут почав відроджуватися головний чинникукраїнської державності нової доби всесвітньої історії — полково-сотеннийустрій. Також дістав новий поштовх інститут гетьманства.
Підкоряючись одному з монархів, українські гетьманитим самим намагалися надати законності своїй владі й легітимізувати її в очахвсього населення Правобережної України. Крім того, погоджуючись напротекторат, гетьмани бажали зберегти чи відновити козацькі полки як основунаціональної адміністрації. Однак проект створення Українського князівства(1677-1681) під зверхністю Османської імперії не мав політичної перспективи зогляду на перманентні військові дії, що велися на його території та непродумануполітику „князя й вождя Русі-України" Ю.Хмельницького. Його наступнику,молдавському господарю Г.Дуці (роки правління 1681-1683) теж не вдалосяскористатися значними адміністративними правами для управління регіоном. Та йвзагалі, діяльність таких „турецьких" і „татарських" козацькихгетьманів, як Т.Сулимка, І.Самченко, С.Лозинський (Стецик), П.Іваненко(Петрик), І. Багатий, в останній чверті XVII ст. не відзначаласяконструктивними державотворчими тенденціями. Лише 1711-1713 рр. гетьману П.Орлику шляхом складних дипломатичних комбінацій удалося отримати „з рук"султана Ахмеда III владу над козацьким Правобережжям, яка, проте, не буладовготривалою.
Роки гетьманування „від імені його королівськоїмилості" Є.Гоголя (1675-1679) та С.Куницького (1683-1684) відзначалисяпереважно участю козацьких відділів у воєнних операціях проти армії турецькогосултана та його васалів. Це не давало можливості хоча б якоюсь міроюстабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні. Не змоглизастосувати певні військово-адміністративні права для створення повноціннихдержавних органів інші „польські" гетьмани — А.Могила (1684-1689),Г.Гришко (1689-1692) та С.Самусь (1694-1699).
Однак була особа, яка все ж таки добилася цілкомнезалежного управління над територією від Дніпра до Случі. Цією людиною бувполковник новоствореного Фастівського (Білоцерківського) полку С.Палій. Підйого керівництвом значна частина Правобережної України в останньомудесятилітті XVII — на початку XVIII ст. фактично звільнилась з-під польськоївлади, на ній встановлювалась політична й економічна влада козацької старшини.Для утримання своєї адміністрації українські полковники накладали повинностіна шляхетські маєтки, збирали з населення різні податки: „борошно",комірне, медову данину тощо. Селянство звільнялось від економічного визискупольських магнатів.
Протягом 90-х рр. XVII ст. неухильно продовжувавсяпроцес відродження державного ладу на Правобережжі. Якщо спочатку тут існувалилише Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Богуславський і Корсунськийполки, то згодом до них приєдналися відроджені з попелу Чигиринський, Уманськийта Могилівський полки. В містечках і селах створювалися органи козацькогосамоврядування, які на чолі з отаманами вирішували всі питання повсякденногожиття сільських громад. На всій території, підвладній старшині, діяли козацькісуди. Ф.Потоцький не без підстав порівнював С. Палія з бранденбурзькимкурфюрстом і зазначав, що той мав „собі в голові удільну державу". Без сумніву,риси правобережної української державності були аналогічними устроєвіЛівобережної України. Водночас полкова адміністрація козацького Правобережжяперебувала у складних воєнно-політичних умовах і не могла претендувати надосконалість своїх інститутів.
С.Палій та його однодумці А.Абазин, С. Волошин, 3.Іскра, С.Самусь, А.Ганський упродовж тридцяти років вважали територію Київщини,Брацлавщини, Центрального Поділля і Східної Волині частиною гетьманськоїУкраїни, що практично була непідвладна польським урядовцям. ПравобережнаГетьманщина, спираючись на свій військовий потенціал, підтримуваладипломатичні відносини з литовськими князями, молдавськими царями та кримськимиханами. Звичайно, особливі відносини були з лівобережними гетьманами, якіпостійно домагалися реальної влади над Правобережжям.
Складність внутрішньополітичної ситуації полягала втому, що утвердження українцями власної незалежності на Правобережжівідбувалося на фоні постійної боротьби з поневолювачами. Визвольний рухостанньої чверті XVII — початку XVIII ст., як і раніше, спиравсяна військову організацію і мав за мету національне, соціальне та релігійнезвільнення від польського панування, об'єднання з Лівобережною Україною. Саметому повстання 1702-1704 рр. характеризувалось сучасниками як „нова Хмельниччина",адже воно повторювало гасла попередніх років. За короткий проміжок часу майжевся територія Київщини та Брацлавщини була позбавлена присутності короннихвійськ, успішно діяли повстанські загони на волинських та подільських землях.Лише втручання російських військ допомогло Речі Посполитій локалізуватипоширення визвольного руху.
У наступні роки шляхта знайшла собі нового противника— на Правобережжі поширився рух гайдамаків. Політична анархія в РечіПосполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, зростаючаексплуатація селян, що поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти,довгий час живили гайдамацький рух.
Спочатку гайдамацькі загони були невеликими і велиборотьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїхгнобителів. Виступи ці були стихійними і не мали виважених політичних цілей,що зумовлювало формування у свідомості певних кіл стереотипу українця — „різуна". Але згодом виступи гайдамаків переросли у масовий визвольний таантикріпосницький рух українського народу.
Перший значний прояв народного гніву на Правобережжіспалахнув 1734 р. Повстання дуже швидко охопило територію Київщини,Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідникиповстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїмипідрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, щознаходились у руському воєводстві. 1750 р. гайдамацькі загони вчинили нападина Білу Церкву та Мошни, оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею таіншими правобережними містами. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстокопридушене польськими військами.
Великою організацією відзначалось повстання 1768 р.,що увійшло в історичні аннали під назвою Коліївщини. Під керівництвом М.Залізняката І.Ґонти воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань. Узвільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління,які наслідували риси полково-сотенного ладу. Один з ватажків С.Неживий таквизначав завдання „коліїв":
„Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб вірахристиянська… більше не осквернялась і щоб не було ворогів на державу".
За короткий проміжок часу (травень-червень) підрозділи„коліїв", очолювані А.Журбою, М.Швачкою, І. Бондаренком, М. Москаленкомта іншими ватажками, оволоділи майже усіма правобережними землями. Захопившипісля кровопролитних боїв у червні 1768 р. Умань, полковник М.Залізняк розсилаєсвої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена Мотронинського монастиряМелхиседека Значко-Яворського знаходять відгук серед населення, пробуджуючирелігійну та національну свідомість правобережних українців. Ідея об'єднанняукраїнських земель, розподілених чужоземними державами, дедалі оволодівалаповсталими. Брак політичної культури, віра в „доброго царя", складністьгеополітичної ситуації поряд з іншими чинниками призвели до поразки народнихпрагнень. КоліЇвщина була розгромлена спільними діями польських і російськихвійськ, а її ватажки після неймовірних допитів і тортур скарані.
Традиції державотворення ти визвольної боротьби жилий серед наступних поколінь українців. Відгомоном козацько-селянських війн XVIIст. та гайдамацьких рухів XVIII ст. стали події 1855 р., коли на Київщиніселяни знову намагались організуватись у козацькі полки.
Захоплення Росією українських земель.
Кінець XVIII ст. характеризується невпинним зростоммогутності Російської імперії, що загарбала більшу частину українських земельпід свою владу, втратою Україною автономних прав і перетворенням її на звичайнугубернію Російської імперії.
Величезне значення мала російсько-турецька війна1769-1774 років, зв'язана з іншими подіями загальноєвропейськогозначення.
Польща перебувала тоді в стані анархії. З початкуXVIII ст. в її внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Росія.Особливо гаряча боротьба розгорнулася в Польщі 1734 року, коли боролися там двакандидати на престол: Станіслав Лещинський та Авґуст Саксонський, син померлогокороля Августа II. Російський уряд, ввівши на польські землі свої війська, вирішивпитання в користь Авґуста ПІ Саксонського. Його правління фактично булоправлінням магнатів, “королят”, які вели боротьбу між собою. Засіданняпарламенту зривалися, бо кожен із членів мав право своїм голосом накласти“вето” на таке чи інше рішення і вимагати перегляду справи. Протягом кількохроків не можна було досягти згоди, бо завжди хтось накладав “вето”.
Велика, багата Польща не мала можливості налагодитисвої фінанси. ввести нові податки, створити міцне військо. До того “Вічниймир” із Польщею року 1686 давав Москві, а потім Росії право втручатися у їївнутрішні справи під претекстом оборони православної Церкви проти надуживанькатолицької держави. З XVII ст. час від часу виникали проекти знищення Польщіяк держави і розподілу її території між сусідами. Вперше такий проект з'явивсяще за Хмельницького.
Року 1763, після смерті Авґуста III, Катерина II,ввівши війська до Польщі, посадила на королівський престол польського магнатаСтаніслава-Августа Понятовського. З того часу фактичним правителем Польщі ставрезидент Росії при польському дворі. Таке становище, природно, викликалонезадоволення польських патріотів. Війна 1768 року дала їм підстависподіватися, що Росія зверне всю увагу на Туреччину, а тим часом Польщаскористається з цього і звільниться від російських впливів.
Росія домагалася, щоб Туреччина зреклася своєїзверхності над Молдавією та Кримом. На це не погоджувалися ні Туреччина, ніАвстрія, яка хотіла оволодіти Молдавією. У такий критичний момент прусськийкороль Фрідріх запропонував перший розбір Польщі, за яким Росія мала б дістатибілоруські землі, Прусія — Помор'я і частину Великої Польщі, Австрія —Галичину. Сойм і польський уряд погодилися на цей розбір, і 1772 року, безсупротив, союзники окупували Польщу. Року 1774 Австрія захопила Буковину:
Чернівці, Серет — переважно українські землі, таСучаву — переважно румунські землі, що входили до складу Молдавії.
Щасливе дляРосії закінчення війни з Туреччиною і Кучук-Кайнарджійський мир відкрили дляРосійської імперії широкі перспективи. Вона дістала вихід до Чорного моря;невеликі смуги берега між гирлами Бога та Дніпра — на заході, між гирлами Бердит а Міюса й Дону та Еєї — на сході — давали можливість заснувати тут портовіміста та розгорнути торгівлю; крім того Росія знову дістала право мати наЧорному морі військову флоту. Величезне значення мало проголошення Туреччиноюнезалежності Кримського ханства, яке було васалем Туреччини. Крим перестав бутипостійною загрозою для України.
Наслідком нових умов, що склалися на південномуприкордонні Російської імперії, Запоріжжя втратило своє значення як захист відтатар та турків, і 4 червня 1774 року російські війська, які поверталися зтурецького фронту, оточили Січ і зайняли головні оселі Запорізьких вільностей.Запорізька Січ піддалася без опору. Величезна територія Запорізьких вільностейбула включена в межі Російської імперії.
Залишені на свої сили, кримські татари неспроможнібули зорганізувати тверду владу. В Криму розгорілась боротьба партій. Російськийуряд почав втручатися у внутрішні справи Криму й розпалювати незадоволенняйого людності. Під претекстом переслідування християн, 1778 року