Реферат: Вхождение Северного Причерноморья Крыма и Правобережной Украины в состав России

М. О. У.

О. І. С. В.

Реферат

з історії України

на тему: “ВходженняПівнічного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії”

Автор:

к-нт 42 взв.

Салаш О.А.

Керівник:

кандидатісторичних наук

доцент, полковник

Усаток ІванФедорович

м. Одеса

2002 р.

Вступ                                                                      2

<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">1.<span Times New Roman"">

Між „чотирьох вогнів"                                       3

<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">2.<span Times New Roman"">

Економічне життя                                              4

<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">3.<span Times New Roman"">

Під іноземною владою                                        5

<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">4.<span Times New Roman"">

Козацький устрій та визвольні рухи                    7

<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">5.<span Times New Roman"">

Захоплення Росією українських земель                      9

<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">a)<span Times New Roman"">

Адміністраційний розподіл українськихземель10

<span Times New Roman"; letter-spacing:2.0pt">b)<span Times New Roman"">

Суспільний лад України за російськоїокупації13Висновок                                                                 19Використована література                                        21<span Times New Roman",«serif»; mso-fareast-font-family:«Times New Roman»;mso-fareast-theme-font:minor-fareast; mso-ansi-language:UK;mso-fareast-language:RU;mso-bidi-language:AR-SA">

Вступ

Коли допалала Руїна і розвіявся димпожарищ, Гетьманщина на левом бережу Дніпра перетворилася в новий центрполітичного, культурного і господарського життя України. Відтепер фокусвизначальних подій в історії цієї країни остаточно перемістився з її крайньогозаходу на крайній схід.

Гетьманщина була автономним, але аж ніякне незалежним політичним утворенням. Але у всякому разі вона давала українцямбільше самостійності, чим вони мали коли-небудь, з часів Галицько-Волинськогокнязівства.

Як частина Російської імперії, Гетьманщинаіснувала в досить новому для більшості українців політичному оточенні. Це небула та роздираєма на частині, що розвалюється імперія польської шляхти, що усеще носила горде ім'я Речі Посполитої і з який українці мали справу до цієїпори. Відтепер (у всякому разі після того як довелося поставити хрест насподіваннях частини козацької еліти на польську чи турецьку альтернативу)українцям стояло посперечатися із суворими правителями Росії, що набирає силу.

Російські царі, повні рішучості зосередитиусю владу в імперії у своїх руках, по самій своїй суті не могли прийняти ідеїукраїнського (чи якого-небудь іншого) самоврядування. І таке положення речейцілком відповідало принципам і практиці абсолютизму, що з початку XVIII в.установлюється по всій Європі. Недарма такі переконані поборники абсолютизму,як Петро I і Катерина II — два найвидатніші правителі Росії,— вважалисамодержавство не тільки найдійовішим і доцільної, але і самим освіченимспособом правління. Подібна позиція вступала в повне протиріччя з тими формамисамоврядування, заснованими на самобутніх установах і традиціях, що існували вГетьманщині. Звідси головною проблемою політичного життя України XVIII в. стаєборотьба імперського централізму Росії з прагненням України до автономії— боротьба довга і драматична.

<span Times New Roman",«serif»; mso-fareast-font-family:«Times New Roman»;mso-fareast-theme-font:minor-fareast; mso-ansi-language:UK;mso-fareast-language:RU;mso-bidi-language:AR-SA">

Між „чотирьох вогнів"

В останню чверть XVII — на початку XVIII ст.відбувалися досить великі перетворення у співвідношенні сил між державамиСхідної та Південно-Східної Європи, які значно вплинули на політичний статусПравобережної України. Українське територіальне питання набуло міжнародногозначен­ня, адже кожна з „високих сторін" (Річ Посполита, Московськадержава, Османська імперія та залеж­не від неї Кримське ханство), як і раніше,прагнула не допустити створення на геополітичній європейській карті самостійноїі незалежної козацької України.

Зважаючи на відносну рівність експансіоністськихможливостей урядів цих чотирьох країн, державне життя на правобережних землях,що були під час Визвольної війни 1648-1676 рр. ядром українсько­гополітико-адміністративного устрою, майже занепадає. Внаслідокпольсько-турецької війни 1673-1676 рр. територія Правобережної України булазахоплена і розподілена між королем і султаном. Кордони, які відмежовували відКорони Польської Подільське воєводство (турки, виходячи з умов Журавницькогомиру, ще мали право володіти південною Київщиною та Брацлавщиною), буловстановлено 1680р.

 Війна 1676-1681рр., у якій проти Туреччини і Кримського ханства виступали об'єднані військовіси­ли Московської держави та Лівобережної України (Гетьманщини), призвела доповного виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. Закомпромісним рішенням ворогуючих сторін, Бах­чисарайський мир 1681 р.встановив, що на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, ук­раїнцямне дозволялося „ніякого поселення робити". Таким чином, міждержавні угодиузаконювали загарб­ницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя таБахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історикаД.Дорошенка, „санкціонували пустелю в самім серці багатого краю". Єдиноюполітичною силою, яка мала право на повернення даної території під свою владу,була Геть­манщина. „Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпраналежить", — неодноразово заявляли по­лякам лівобережні гетьмани,намагаючись виступати з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішеннідолі втрачених земель. Однак європей­ська дипломатія, зважаючи на залежністьукраїнських правителів від московських царів, досить вміло пере­гравала їх ускладній дипломатичній грі. Спротив І.Самойловича не завадив королю Яну IIIСобеському та малолітнім царям Петру й Івану укласти „Вічний мир" (1686),що на чверть віку залишав територію правобережної України у сфері впливупольського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголо­шував пусткою.

Звичайно, кожен з „претендентів" мав політич­нудоктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим краєм. Польща іМосковія висува­ли тезу про „дідичні" польські чи „споконвічні" російськіземлі. Крім того царський уряд аргументу­вав свої наміри, що „Хмельницькому…по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі бу­ли віддані і післясмерті Хмельницького і до цього часу (1684) під королівським володінням ніколиці містеч­ка не були". Польський король відповідав, що за попереднімитрактатами Правобережна Україна має належати козакам, які присягнули йому навірність, а „при кому козаки, при тому й залишається Ук­раїна". Туреччинаобґрунтовувала своє бажання заволодіти українськими землями укладенням у по­передніроки договору з гетьманом П.Дорошенком. Традиційна кримська політика щодоПравобережжя ґрунтувалася на суперечностях між московським і варшавськимзовнішньополітичними відомствами і не спиралась на „історичне право".

Представники багатьох держав з'їхались на Карловицькийконгрес (1698-1699), який мирним шляхом мав вирішити питання приналежностіспірних територій. За принципом «uti possidetis»  („після за­воювання") Польща відбирала утурків втрачені землі Правобережної України. З огляду на усунен­ня турецькоїзагрози варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацькийустрій, що незабаром викликало повстання серед ук­раїнського населення.

Цей виступ був жорстоко придушений спільни­мипольсько-російськими зусиллями, і чи не вперше у практиці міжнародних відносинодин з пунктів Нарвського договору 1704 р. „присвячувався" одно­му зкерівників визвольного руху. Виходячи з домовленостей між обома державами,полковник С.Палій „або добрим, або злим способом мав повер­нути фортеці іміста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв", до володінь ПольськоїКорони. Однак до 1708 р. Київщина та окремі частини Во­лині й Поділляперебували під правлінням лівобережного гетьмана І. Мазепи.

Система міждержавних договорів 1711-1714 рр. остаточновизначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І „віднімав царськуруку від тогобічної України". Натомість султан, який знову вирішиввтрутитись в українські справи, віддав її під владу гетьмана П.Орлика, що бувнаступником Ма­зепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення„буферної" української держави і за уго­дою з російським царем дозволивпольському коронному війську зайняти козацькі землі від Случі до Дніпра. Передтим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня бо­ротьбаРечі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства таГетьман­щини за право володіння Правобережною Україною завершилась на користьпольського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських зе­мельПольщі продовжувалось протягом усього XVIII ст. Особливо дошкульними ставалитатарські набіги.

Широкого міжнародного звучання набула виз­вольнаборотьба українців, що розгорнулася на Правобережжі у 20-80-х рр. Так, навітьпід час спроби у 1734 р. домогтися тіснішого політичного зближення з Портою,польські дипломати вимагали повернення українських „свавільників", яківтекли на турецький бік. 1753 р. кримський хан дозволив надвірній міліціїмагната Любомирського пересліду­вати повстанські загони на підвладній йомутериторії.

Незабаром вже Росія і Річ Посполита знову де­монструютьзовнішньополітичну єдність в україн­ському питанні. За угодою між урядами обохкраїн спільними військовими діями придушується найбільше селянське повстання —Коліївщина (1768). Події Коліївщини стали одним з поштовхів до початкуросійсько-турецької війни 1768-1774 рр. Крім того в усі договори, які булиукладені в XVIII ст. між Туреччиною і Росією, обов'язково включалися в тій чиіншій формі пункти про Україну, її населення та кордони.

Міжнародна ситуація другої половиниXVII-XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережнихземлях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе для того, щобтериторіальне розколоти Україну. Ли­ше в результаті імперської політики Росіїнаприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині та Поділля об'єдналися зЛівобережжям. Саме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний українськийна­род, який понад століття перебував поміж „чотирьох вогнів". Але вже в„єдиній і неподільній" імперії російських самодержців.

Економічне життя

Сьогодні ця країна (Правобережна Ук­раїна) гетьзруйнована. Війна, немов гангрена, мало-помалу з'їдає все, що зустрічає насвоєму шляху, перетворюючи найкращий куток Європи в пустинні поля", — саметак опису­вав економічне становище правобережних земель французький дворянин деБожо, який перебував тут у 70-х рр. XVII ст. За таких обставин головне місце увідновленні господарського життя в регіоні належа­ло народній колонізації. Протягомкінця XVII — першої половини XVIII ст. на Центральному і Східно­му Поділлі тапівденно-східній Київщині осіли десятки тисяч переселенців з ЛівобережноїУкраїни, Мол­давського князівства, білоруських земель та власне польськихвоєводств. Процес відбудови місцевої економіки розтягся на багато десятиліть.Серйозний дестабілізуючий вплив на її розвиток справляло не­певне політичнестановище Правобережжя.

Основний земельний фонд Правобережної Ук­раїни належавпольським магнатам і шляхті, де переважало велике поміщицьке землеволодіння. Напочатку XVIII ст. магнати Київщини володіли 75% всіх дворів і відповідноюкількістю земельної площі, тоді як дрібна шляхта — лише 1%. Приблизно так саморозподілялась власність на землю і в інших пра­вобережних регіонах. Поряд змагнатсько-шляхетськими володіннями і королівщинами були землі понад Дніпром,від Києва до Чигирина, які за умовами „Вічного миру" мали залишатисянезаселеною нейтральною територією. Незважаючи на заборону, тут засновувалиськозацькі хутори, розви­валось селянське господарство. Частина земельного фондуПравобережної України стала також здобут­ком українського селянства такозацтва, які освоювали відвойовані у шляхти райони. Джерела свідчать, що тутселяни вільно продавали і дарували свої „дідичні" поля, луки, ліси, сади,ставки та хутори іншим селя­нам та міщанам.

Після довгих років „козацьких війн" польськашляхта поверталася до своїх родових маєтків. Тут поміщики були змушеніоголошувати так звані сло­боди, за якими селяни, що оселялися на панській землі,на певний час звільнялися від усяких повинностей. В інструкції війтамКанівського староства за 1766 р. говорилося: „Від всілякихповинностей, як замкових, орендних, так і громадських, звільнити до 6років".

Запровадження слобід стало оптимальним рішен­ням увідродженні економіки краю.

Розвиток світового капіталістичного ринку в до­бупізнього середньовіччя втягував у свою сферу й господарства країн СхідноїЄвропи, зокрема земельні латифундії Правобережної України. Потоцькі,Чарторийські, Сангушки, Оссолінські, Жевуські, експортуючи продуктифільваркового виробництва че­рез порти балтійського узбережжя до ЗахідноїЄвропи, користувалися монопольним правом на про­даж власних товарів дляпідкорення внутрішнього ринку. Крім того, магнати мали право обмежувати, а вдеяких випадках і забороняти селянську торгівлю, що негативно впливало нарозвиток товарно-грошо­вих відносин. Але не всі поміщицькі господарстваоднаковою мірою були втягнені у сферу цих відносин, тому що на всій територіїПравобережної України про­тягом XVIII ст. склалися і співіснували три видипомість: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовийподаток; у другому — поряд з ченцем запроваджувалася відробіткова рен­та(панщина); у третьому — переважала панщина.

В економічному житті більшості земель Право­бережжя,як і раніше, основну роль відігравало земле­робство, досить розвинутим булотваринництво. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон таконоплю, розводили корів, волів, свиней, овець і коней. Заможні селяниПравобережної Ук­раїни, незважаючи на різні перешкоди, вивозили продуктивласного господарства на ринки Лівобереж­жя. Так, 1741 р. з 41 села Подніпров'ячерез митні кордони в Київ та інші міста Гетьманщини було ви­везено три тисячіпудів збіжжя.

На території Правобережжя велась також тран­зитнаторгівля. Купці з Росії, Лівобережної і Слобідської України відвідували ринкикраїн Західної Європи та Балкан. Важливе значення мали торго­вельні зв'язкиправобережних господарств з країнами Сходу. У другій половині XVIII ст. з рядуеко­номічних та політичних причин падають обсяги вивезення хліба через головнийбалтійський порт — Гданськ. Пошуки нових шляхів вивезення хліба, зок­рема черезпорти Чорного моря, тривалий час спричиняли економічну непевність краю.

Наприкінці XVIII ст. виникають мануфактури у Тульчині,Немирові, Чуднові, Махновці, Корці, Таращі, Корсуні та інших містах імістечках. На Немирівській ткацькій мануфактурі у 80-90-х рр. працювало близько300 чоловік. 1795 р. на Волині налічувалося 18 мануфактур по виробництвупоташу, де було зайнято понад 700 чоловік. Правобережжя славилось виробництвомсукна, зброї, скла, порцеля­нових та шкіряних виробів тощо. Виникнення ікількісне збільшення мануфактур зумовило розклад традиційних феодальних засадпоміщицьких госпо­дарств.

Після вікопомних подій Визвольної війни протя­гомостанньої чверті XVII — першої половини XVIII ст. на Правобережжі не моглоутвердитись кріпо­сництво. Українські селяни, які відстоювали особисту свободу,намагались зберегти економічну самостійність власного господарства.

Під іноземною владою

Правобережна Україна з 70-х рр. XVII ст.  поступово втрачала свій державотворчийпотенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впроваджували тутвласний адміністративно-територіальний устрій. Уряди Польщі і Туреччини забудь-яку ціну намагались утримати їх під своєю владою.

Ще 1672 р. Османська імперія, відвоювавши у поляківПоділля, включила його до свого складу. Кам'янецький еялет, який охоплювавтериторію ко­лишніх Подільського, Могилівського і, частково, Брацлавського йУманського полків козацької України, проіснував під султанським управлінням до1699 р. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, що призначавсясултаном і мав всю пов­ноту влади на підлеглій території. Еялет поділявся начотири адміністративні одиниці — санджаки, яким підпорядковувалися менші округи— нахії. Згідно з традиційною османською процедурою, сформова­ною ще у XVI ст.,першим етапом організації завойованої території був перепис місцевого насе­лення.На Поділлі він проводився турецькими чиновниками одразу після заключенняБучацького договору.

Вирішення економічних питань було другим ета­пом„подільської" політики турків. Українські землі розподілялися міжсултанськими володіннями, маєтностями санджакбеїв і представниківвійськово-службової еліти. Трохи згодом підраховувались очіку­вані прибутки,які разом з привілейованими листами на земельні наділи вносились до спеціальнихщоден­ників — дефтерів. На початку 80-х рр. процес утвердження турецькоїадміністрації на Поділлі скінчився. Але в наступні роки (1683-1699) владабейлербея головним чином обмежувалася невеликим районом навколоКам'янця-Подільського, який об­лягали й блокували поляки та українські козаки.

Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод се­редкам'янецької залоги, почали систематичні акції щодо виселення подільських селяндо сусідніх воєводств. У листопаді 1684 р. єпископ С.Воєнський повідомляв доВаршави: „Ми спустошили решту країни навколо Кам'янця… виселили в іншісторони мешканців усіх ближніх сіл і містечок". Наприкінці XVII ст. Польщівсе ж таки вдалося, не без підтрим­ки країн „Священої ліги", повернути цючастину Правобережної України під свою владу.

Відновлення та функціонування польського дер­жавно-політичногоустрою на правобережних землях (остання чверть ХУІІ-ХУІІІ ст.) відзначалисязнач­ними складнощами. Викликані внутрішніми негараздами та причинамизовнішньополітичного ха­рактеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитоїповністю підкорити „свавільний" край. Поразка ук­раїнського народу уВизвольній війні призвела до поступового відновлення на Правобережній Українівоєводсько-повітового поділу у складі Київського, Брацлавського, Волинського таПодільського воєводств.

Найвищими за рангом урядовцями тут були воєво­ди.Адміністративні обов'язки щодо управління краєм покладались на сеймики, якіперіодично збирали маг­нати й шляхта кожного з воєводств. На них вирішувалисьусі важливі економічні, військові, су­дові та інші питання. Київська шляхтазбиралася у Житомирі, волинська — у Луцьку, подільська — уКам'янім-Подільському (під час турецького пануван­ня — у Львові), брацлавська —у Володимирі. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни.Депутати повинні були там обстоюва­ти вимоги місцевої шляхти, що оформлялися у спеціальнихписьмових інструкціях. Поряд з обго­воренням регіональних проблем на засіданняхсей­миків розглядалися й питання загальнодержавного характеру.

Першочерговим завданням у формуванні власної політикищодо Правобережної України панівні кола Речі Посполитої та Османської імперіївважали вирішення козацького питання. Територія над­дніпрянського Правобережжя,південно-східна час­тина Київщини та Брацлавщина розглядались турецьким урядомяк козацькі землі, де під протек­торатом султана мав управляти українськийгетьман.

Однак спротив, з одного боку, Московської держа­ви ілівобережної Гетьманщини, а з другого — польського короля, перешкодив Портіздійснити плани щодо утвердження тут свого впливу.

Натомість верхівка Речі Посполитої вважала те­риторіюПравобережжя історичними польськими землями, які в результаті „козацькогосвавілля" ли­ше на певний час вийшли з-під Ті влади. Але, щоб колонізуватий захистити відроджені східні воєводства від турецької загрози, король Ян IIIСобеський зно­ву звертається за допомогою до козацтва. Надаючи 1685 р. козакам„прадавні привілеї й вольності", уряд Польщі цілком усвідомлено намагавсяповерну­тися до тих правових норм у польсько-козацьких відносинах, які існувалинапередодні 1648 р. Боязнь поширення влади лівобережних гетьманів на Право­бережнуУкраїну змусила короля дозволити козакам заселяти територію колишньої козацькоїреспубліки, створювати органи власного самоврядування.

Невдовзі козацтво, з точки зору польських уря­довців,виконало свою місію. Проте знищення за домовленістю з російським царемправобережного козацького устрою не дало панівним колам Речі Пос­политоїбажаних результатів. Слабка державно-адміністративна влада не могла забезпечитиефектив­ності управління Правобережною Україною у XVIII ст. Кількість відділівкоронного війська, яке базува­лось у Київському, Брацлавському, Волинському таПодільському воєводствах, не перевищувала 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірнаміліція з місцевих маг­натів складалася з 2-3 тис. осіб. Децентралізаторськітенденції в середині країни призвели до того, що са­ме велике магнатство сталовизначати політику щодо населення Правобережжя, яка у багатьох випадках несприяла нормалізації польсько-українських взаємовідносин. Польська елітапротягом усього століття так і не могла вирішити „українського питан­ня",що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи.

Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793) земліКиївщини, Брацлавщини та Східної Волині ввійшли до складу Російської імперії.Правобереж­на Україна поділялась на Ізяславську і Брацлавську губернії, щовходили до Ізяславського намісництва (генерал-губернаторства). Через два рокивідбули­ся нові зміни в адміністративно-територіальному устрої — тутутворювалися Брацлавська, Волинсь­ка й Подільська губернії, які незабаромперетворились у намісництва. Здійснюваний російським урядом адміністративнийподіл Правобережжя не врахову­вав специфічних особливостей окремих йогорегіонів, а тому 1797 р. за наказом царя Павла І було утворе­но Київську,Подільську й Волинську губернії. Російська влада над Правобережною Україною,так само як і польська чи турецька, була іноземною для корінного населення і незабезпечувала його повно­кровного розвитку.

Козацький устрій та визвольні рухи

Хоча за міжнародними договорами другої по­ловини XVIIст. Правобережна Україна й потрапила під сферу впливу польського ко­роля ітурецького султана, влада кожного з монархів була спочатку суто номінальною.Незважаючи на те, що спроби українців до утвердження власної дер­жави отримали відноснупоразку на теренах Правобережжя, стереотипи визвольних змагань про­довжувалижити у свідомості еліти. У 80-х рр. тут почав відроджуватися головний чинникукраїнської державності нової доби всесвітньої історії — полково-сотеннийустрій. Також дістав новий поштовх інститут гетьманства.

Підкоряючись одному з монархів, українські гетьманитим самим намагалися надати законності своїй владі й легітимізувати її в очахвсього населен­ня Правобережної України. Крім того, погоджуючись напротекторат, гетьмани бажали зберегти чи відно­вити козацькі полки як основунаціональної адміністрації. Однак проект створення Українсько­го князівства(1677-1681) під зверхністю Османської імперії не мав політичної перспективи зогляду на перманентні військові дії, що велися на його території та непродумануполітику „князя й вождя Русі-України" Ю.Хмельницького. Його наступнику,мол­давському господарю Г.Дуці (роки правління 1681-1683) теж не вдалосяскористатися значними адміністративними правами для управління регіоном. Та йвзагалі, діяльність таких „турецьких" і „татарсь­ких" козацькихгетьманів, як Т.Сулимка, І.Самченко, С.Лозинський (Стецик), П.Іваненко(Петрик), І. Багатий, в останній чверті XVII ст. не відзначала­сяконструктивними державотворчими тенденціями. Лише 1711-1713 рр. гетьману П.Орлику шляхом складних дипломатичних комбінацій удалося отрима­ти „з рук"султана Ахмеда III владу над козацьким Правобережжям, яка, проте, не буладовготривалою.

Роки гетьманування „від імені його королівськоїмилості" Є.Гоголя (1675-1679) та С.Куницького (1683-1684) відзначалисяпереважно участю ко­зацьких відділів у воєнних операціях проти армії турецькогосултана та його васалів. Це не давало можливості хоча б якоюсь міроюстабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні. Не змоглизастосувати певні військово-адміністративні права для створення повноціннихдержавних органів інші „польські" гетьмани — А.Могила (1684-1689),Г.Гришко (1689-1692) та С.Самусь (1694-1699).

Однак була особа, яка все ж таки добилася цілкомнезалежного управління над територією від Дніпра до Случі. Цією людиною бувполковник новоствореного Фастівського (Білоцерківського) полку С.Палій. Підйого керівництвом значна частина Правобереж­ної України в останньомудесятилітті XVII — на початку XVIII ст. фактично звільнилась з-під поль­ськоївлади, на ній встановлювалась політична й економічна влада козацької старшини.Для утриман­ня своєї адміністрації українські полковники накладали повинностіна шляхетські маєтки, збира­ли з населення різні податки: „борошно",комірне, медову данину тощо. Селянство звільнялось від еко­номічного визискупольських магнатів.

Протягом 90-х рр. XVII ст. неухильно продов­жувавсяпроцес відродження державного ладу на Правобережжі. Якщо спочатку тут існувалилише Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Богуславський і Корсунськийполки, то згодом до них приєдналися відроджені з попелу Чигиринський, Уманськийта Могилівський полки. В містечках і се­лах створювалися органи козацькогосамоврядування, які на чолі з отаманами вирішували всі питання по­всякденногожиття сільських громад. На всій території, підвладній старшині, діяли козацькісуди. Ф.Потоцький не без підстав порівнював С. Палія з бранденбурзькимкурфюрстом і зазначав, що той мав „собі в голові удільну державу". Без сумніву,риси правобережної української державності були аналогічними устроєвіЛівобережної України. Водно­час полкова адміністрація козацького Правобережжяперебувала у складних воєнно-політичних умовах і не могла претендувати надосконалість своїх інсти­тутів.

С.Палій та його однодумці А.Абазин, С. Воло­шин, 3.Іскра, С.Самусь, А.Ганський упродовж тридцяти років вважали територію Київщини,Брацлавщини, Центрального Поділля і Східної Волині частиною гетьманськоїУкраїни, що практично була непідвладна польським урядовцям. ПравобережнаГетьманщина, спираючись на свій військовий по­тенціал, підтримуваладипломатичні відносини з литовськими князями, молдавськими царями та кримськимиханами. Звичайно, особливі відносини бу­ли з лівобережними гетьманами, якіпостійно дома­галися реальної влади над Правобережжям.

Складність внутрішньополітичної ситуації поля­гала втому, що утвердження українцями власної незалежності на Правобережжівідбувалося на фоні постійної боротьби з поневолювачами. Визвольний рухостанньої чверті XVII — початку XVIII ст., як і раніше, спиравсяна військову організацію і мав за мету національне, соціальне та релігійнезвільнення від польського панування, об'єднання з Лівобереж­ною Україною. Саметому повстання 1702-1704 рр. характеризувалось сучасниками як „нова Хмельнич­чина",адже воно повторювало гасла попередніх років. За короткий проміжок часу майжевся територія Київщини та Брацлавщини була позбавлена присут­ності короннихвійськ, успішно діяли повстанські загони на волинських та подільських землях.Лише втручання російських військ допомогло Речі Пос­политій локалізуватипоширення визвольного руху.

У наступні роки шляхта знайшла собі нового про­тивника— на Правобережжі поширився рух гайда­маків. Політична анархія в РечіПосполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, зростаючаексплуатація селян, що поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти,довгий час живили гайдамацький рух.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликими і велиборотьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїхгнобителів. Виступи ці бу­ли стихійними і не мали виважених політичних цілей,що зумовлювало формування у свідомості певних кіл стереотипу українця — „різуна". Але згодом виступи гайдамаків переросли у масовий визвольний таантикріпосницький рух українського народу.

Перший значний прояв народного гніву на Пра­вобережжіспалахнув 1734 р. Повстання дуже швидко охопило територію Київщини,Брацлавщини, Во­лині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідникиповстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Мотор­ний, вміло керуючи своїмипідрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, щознаходились у руському воєводстві. 1750 р. гайда­мацькі загони вчинили нападина Білу Церкву та Мошни, оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею таіншими правобережними містами. Од­нак це повстання, як і попереднє, було жорстокопридушене польськими військами.

Великою організацією відзначалось повстання 1768 р.,що увійшло в історичні аннали під назвою Коліївщини. Під керівництвом М.Залізняката І.Ґон­ти воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань. Узвільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління,які насліду­вали риси полково-сотенного ладу. Один з ватажків С.Неживий таквизначав завдання „коліїв":

„Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб вірахристиянська… більше не осквернялась і щоб не бу­ло ворогів на державу".

За короткий проміжок часу (травень-червень) підрозділи„коліїв", очолювані А.Журбою, М.Швач­кою, І. Бондаренком, М. Москаленкомта іншими ватажками, оволоділи майже усіма правобережними землями. Захопившипісля кровопролитних боїв у червні 1768 р. Умань, полковник М.Залізняк розси­лаєсвої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена Мотронинського монастиряМелхиседека Значко-Яворського знаходять відгук серед населення, пробуджуючирелігійну та національну свідомість правобережних українців. Ідея об'єднанняукраїнських земель, розподілених чужоземними державами, де­далі оволодівалаповсталими. Брак політичної культури, віра в „доброго царя", складністьгеополітичної ситуації поряд з іншими чинниками призвели до поразки народнихпрагнень. КоліЇвщина була розгромлена спільними діями польських і російськихвійськ, а її ватажки після неймовірних допитів і тортур скарані.

Традиції державотворення ти визвольної бороть­би жилий серед наступних поколінь українців. Відгомоном козацько-селянських війн XVIIст. та гайдамацьких рухів XVIII ст. стали події 1855 р., коли на Київщиніселяни знову намагались орга­нізуватись у козацькі полки.

Захоплення Росією українських земель.

Кінець XVIII ст. характеризується невпинним зростоммогутності Російської імперії, що загарбала більшу частину українських земельпід свою владу, втратою Україною автономних прав і перетворенням її на зви­чайнугубернію Російської імперії.

Величезне значення мала російсько-турецька війна1769-1774 років, зв'язана з іншими подіями загальноєвропейськогозначення.

Польща перебувала тоді в стані анархії. З початкуXVIII ст. в її внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Ро­сія.Особливо гаряча боротьба розгорнулася в Польщі 1734 року, коли боролися там двакандидати на престол: Станіслав Лещинський та Авґуст Саксонський, син померлогокороля Августа II. Росій­ський уряд, ввівши на польські землі свої війська, вирішивпитання в користь Авґуста ПІ Саксонського. Його правління фактично булоправлінням магнатів, “королят”, які вели боротьбу між собою. Засі­данняпарламенту зривалися, бо кожен із членів мав право своїм голо­сом накласти“вето” на таке чи інше рішення і вимагати перегляду справи. Протягом кількохроків не можна було досягти згоди, бо завж­ди хтось накладав “вето”.

Велика, багата Польща не мала можливості налагодитисвої фі­нанси. ввести нові податки, створити міцне військо. До того “Вічниймир” із Польщею року 1686 давав Москві, а потім Росії право втру­чатися у їївнутрішні справи під претекстом оборони православної Церкви проти надуживанькатолицької держави. З XVII ст. час від часу виникали проекти знищення Польщіяк держави і розподілу її території між сусідами. Вперше такий проект з'явивсяще за Хмельницького.

Року 1763, після смерті Авґуста III, Катерина II,ввівши війська до Польщі, посадила на королівський престол польського магнатаСтаніслава-Августа Понятовського. З того часу фактичним прави­телем Польщі ставрезидент Росії при польському дворі. Таке ста­новище, природно, викликалонезадоволення польських патріотів. Війна 1768 року дала їм підстависподіватися, що Росія зверне всю увагу на Туреччину, а тим часом Польщаскористається з цього і звільниться від російських впливів.

Росія домагалася, щоб Туреччина зреклася своєїзверхності над Молдавією та Кримом. На це не погоджувалися ні Туреччина, ніАвстрія, яка хотіла оволодіти Молдавією. У такий критичний мо­мент прусськийкороль Фрідріх запропонував перший розбір Поль­щі, за яким Росія мала б дістатибілоруські землі, Прусія — Помо­р'я і частину Великої Польщі, Австрія —Галичину. Сойм і поль­ський уряд погодилися на цей розбір, і 1772 року, безсупротив, со­юзники окупували Польщу. Року 1774 Австрія захопила Буковину:

Чернівці, Серет — переважно українські землі, таСучаву — пере­важно румунські землі, що входили до складу Молдавії.

 Щасливе дляРосії закінчення війни з Туреччиною і Кучук-Кайнарджійський мир відкрили дляРосійської імперії широкі перспек­тиви. Вона дістала вихід до Чорного моря;невеликі смуги берега між гирлами Бога та Дніпра — на заході, між гирлами Бердит а Міюса й Дону та Еєї — на сході — давали можливість заснувати тут портовіміста та розгорнути торгівлю; крім того Росія знову дістала право мати наЧорному морі військову флоту. Величезне значення мало проголошення Туреччиноюнезалежності Кримського ханства, яке було васалем Туреччини. Крим перестав бутипостійною загро­зою для України.

Наслідком нових умов, що склалися на південномуприкордонні Російської імперії, Запоріжжя втратило своє значення як захист відтатар та турків, і 4 червня 1774 року російські війська, які по­верталися зтурецького фронту, оточили Січ і зайняли головні оселі Запорізьких вільностей.Запорізька Січ піддалася без опору. Величезна територія Запорізьких вільностейбула включена в межі Російської імперії.

Залишені на свої сили, кримські татари неспроможнібули зор­ганізувати тверду владу. В Криму розгорілась боротьба партій. Ро­сійськийуряд почав втручатися у внутрішні справи Криму й роз­палювати незадоволенняйого людності. Під претекстом пересліду­вання християн, 1778 року

еще рефераты
Еще работы по истории