Реферат: Галицько-Волинське князівство
ОДЕСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедраісторії та етнографії України
Контрольнаробота №1
натему:
«Галицько-Волинськадержава – важливий етап української історії»
Виконаластудентка
першогокурсу
групиЗІС – 061
ФедотоваЗ.М.
Перевірив:
Одеса– 2007
Тема №10.Галицько-Волинська держава – важливий етап української історії.
План.
1. Передумовиутворення та піднесення Галицько-Волинського князівства.
2. Видатніполітичні діячі Галицько-Волинської землі. Основні напрямки зовнішньої тавнутрішньої політики.
3. РольГалицько-Волинського князівства в історії української державності.
1. Передумовиутворення та піднесення Галицько-Волинського князівства.
Київська Русьзалишалась об’єднаною державою приблизно до 1132 р. Пізніше князівствапочинають проводити свою внутрішню і зовнішню політику порівняно самостійно.Наймогутнішими на українських землях були Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське,Волинське, Галицьке князівства. Найстійкішими виявилися ті князівства, в Якихутвердилися свої окремі династії – відгалуження роду Рюриковичів. Так, уЧернігівській і Сіверський землях правили князі з роду Ольговичів, у Галицькомукнязівстві – Ростиславичі, пізніше об’єднане Галицько-Волинське князівствозакріпили за собою Романовичі.
Наприкінці5-у першій половині 6-у ст… адміністративним осередком земель Волині іПідкарпаття був Володимир – місто, що його заснував і назвав своїм ім’ям князьВолодимир Святославович. Він передав управління цим краєм Всеволодові – своємусинові від полоцької князівни Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир сталоосередком єпископства і, отже, важливим центром розвитку культури.
Після смертіЯрослава Мудрого влада на Волині часто змінювалась. Окрему князівську династіютут започаткував щойно внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславович, якийкнязював у Володимирі протягом 1136 – 1142 і 1146 – 1154 рр. Він, а згодом ійого син Мстислав Ізяславович спиралися на свої волинські володіння у боротьбіза утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинськогокнязівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалосяу своєрідну федерацію дрібніших удільних князівств. Самостійну політикунамагалися вести князі, що володіли Луцьком, Пересипницею, Дороги чином, а вокремі періоди – також володарі Бузька, Червена та інших міст. Після смерті1170 р. Мстислава Ізяславовича Волинь була поділена між його синами: Роман ставкнязювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод уБелзі. Лише наполеглива об’єднавча політика Романа Мстиславовича забезпечилаврешті-решт єдність Волинської землі.
Трохипо-іншому склалася доля Підкарпаття. Тут уже 1084р. утворилися три князівства,в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший братРюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, до якого входилиземлі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. ВасильковіРостиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину,східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівствалежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який післясмерті Рюрика став князем і в Перемишлі. В 1099 р. він спільно з Василькомтеребовельським переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем і цена деякий час стримало напади Угорського королівства на Підкарпаття.
Син ВолодаряВолодимир (якого літопис називає Володимиром) об’єднав Перемишльську,Теребовельську, Звенигородську землі в одному князівстві. В 1144 р. він зробивсвоїм столичним містом Галич над Дніпром. Лише у Звенигородському князівстві деякийчас правив його племінник Іван Ростиславич. У 1145 р. відбулося повстаннямістиків Галича, які «ввели у місто» звенигородського князя.(1) Протевнаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснитиІвана Ростиславича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Володимирковогосина Ярослава Осмомисла. Його володіння простягалися вздовж Дністра доситьдалеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю потрапили у певнузалежність від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, а це,своєю чергою, сприяло розвиткові міст князівства.
Галицькийкнязь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичністосунки не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією.Гостем його був візантійський цісаревич Андроник Комнин, який пізніше ставімператором. Показово, що «Великопольська хроніка» 13 ст. державу ЯрославаОсмомисла називає королівством.
Незважаючи наміжусобні війни між окремими князями, між Волинською і Галицькою землями булиналагоджені тісні економічні та культурні взаємини. Ці взаємини сталипередумовою об’єднання Волині і Галичини в одному князівстві. Незабаром післясмерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошеннягалицьких бояр зайняв Галич, але довго його не втримав. Лише 1199 р., післясмерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів,Романові Мстиславичу вдалося домогтися об’єднання під своєю владою Волині іГаличини в одне князівство(2). Незадовго до смерті Романа Утвердивсяі в золотоверхому Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йомуПодільські ворота міста.
Утворенняоб’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги.
Оволодівшизначною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на рубежі12-13 ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римськійімперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств СередньогоПодніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життяпоступово пересувається у західному напрямку. Центром своєї держави Роман обравне орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич.Потужна торговельна артерія Буг-Дністер витісняв занепадаючий шлях «із варягів– у греки».
_______________________________________________
1. Відп. ред.Ю.Сливка. Історія України –Львів, 2003.-С.84
2. Тамсамо.-С.85.
З часом Романстає помітною фігурою на європейській історичній сцені. Галицько-Волинськийкнязь запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно доцього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація силдля відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівськогостолу й усіх земель старшому сину, що могло зупинити, на думку Романа, процесроздрібленності) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшимина Русі князями.
Протегалицько-волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. він трагічнозагинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з волякамикраківського князя Лешка Білого(3).
Зі смертюРомана розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл.Характерними рисами державного життя у цей час були: прогресуюче свавілля бояр,які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права – оголошеннякнязем боярина Володислава Кормильчича (1213 – 1214 рр.);
— безперервневтручання у внутрішні справи західноруських земель сусідів держав – Угорщини таПольщі, наслідком та проявом якого було проголошення «королем Галичини таВолодимирії» п’ятирічного угорського королевича Калмана, одруженого з дворічноюпольською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від1214 р. до 1219 р.);
— наростаючамонгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі р. Калки;
— енергійнаборотьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішнозакінчилась 1238 р.)(4)
Відновившиєдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втраченіпозиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинськогоордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якомузалишає управляти свого воєводу Дмитра.
Данило мавзмогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні тацентралізації князівства. Активно укріплялися старі міста та зводилися фортецінового типу, розташовані на горбах і з кам’яними стінами; відбуласяреорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту ( особливуувагу зосереджено на важко озброєній кінноті, ударів якої, як правило, невитримували татари).
Після смертіДанила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі булоподілено між трьома нащадками князя – Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучистабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об’єднанняне було тривалим. Найпослідовніше продовжував державну політику свого батькаЛев Данилович (1264 – 1301)(5).
__________________________________________________
3. О.Д.Бойко.Історія України, посібник. — Київ, 1999. С.77.
4. Там само. – С.76-77.
5. Там само. – С.79.
Цей князьприєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьомутериторія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.
На рубежі13-14 ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступникаЛева – князя Юрія I (1301-1315 рр.). За період правління Юрій I стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста,піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. За словами польськогосередньовічного історика Яна Длугоша, Юрій I був «людиною спритною і шляхетною,щедрою до духовних осіб. Під час його правління Русь користувалася благами мируі величезного добробуту.»(6)
НаступникамиЮрія I стали його сини – Андрій таЛев II (1315 – 1323 рр.). Вониподілили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно,дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводилиактивну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державоюта Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординськуспрямованість.
Виникненню тапіднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:
1. Вдалегеографічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральноївлади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників,крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливихторгових шляхів).
2.Необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі таУгорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга.
3. Енергійнаоб’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199 – 1205 рр.) та ДанилаРомановича Галицького (1238 – 1264 рр.).
4. Існуванняна території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростаннюта інтенсифікації торгівлі.
___________________________________________________________
6. О.Д. Бойко.Історія України. – Київ, 1999р. – С.79.
2. Видатніполітичні діячі Галицько-Волинської землі. Основні напрямки зовнішньої тавнутрішньої політики.
ВГалицько-Волинському князівстві державна влада належала великому князю, якийспирався на бояр землевласників та міський патриціат. І князь, і феодальнаверхівка були пов’язані спільними класовими інтересами, що згуртовували їхпроти селян, дрібних бояр та нижчих верств городян. Разом з тим між князем ібоярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити всвоїх руках усі державні функції й стати «самодержцем», бояри – обмежити йоговладу та зробити виконавцем своєї волі.
Галицько-Волинські володарі розглядали князівство як свою «отчину», а себе як«уроджених князів». Нерідко вони титулувалися «великими князями». Післякоронування Данила в 1253 р. літописець постійно й послідовно називає йогокоролем; титулом «короля Русі» користувався Юрій Львович. З початку 14 ст.Галицько – Волинські князі починають титулуватися володарями землі «божоюмилістю». Так, Андрій і Лев Юрійовичі називають себе «божою милістю князі всієїземлі Русі».
Князьздійснював усі функції державної влади – законодавчу, виконавчу, судову, томулітописець називав його «самодержцем».
Спираючись насереднє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199р. придушуєопір великих бояр і об’єднує Галичину і Волинь. Сміливий воїн, талановитийполітик, жорстокий, а інколи навіть жорстокий володар, князь веде активнузовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли йогоавторитет та посилили вплив на Русі.
Недармалітописець назвав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всеяРусі», причому слово «самодержець» вперше в літописі вжито стосовно нього. Цейтитул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів – автократом,засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкуванням ним непокірнихбоярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператорВізантії Олексій III Ангелпісля завоювання Константинополя хрестоносцями.
З часом Романстає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчитьпропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизмукоронувати його.(7) Галицько-Волинський князь втягується у жорстокуборотьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася у тодішнійкатолицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останніроки життя він модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цьогопроекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил длявідпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату та вибори київського князяшістьма найбільшими
_______________________________________________
7. Курс лекцій.Історія України. – Київ, 1991 р. – С.69.
на Русі князями.
Авторлітопису пише про те, що великий князь Роман («одолів усі поганські народи,мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він-бо кинувся на поганих, як тойлев, сердитий же був, як рись… переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був,як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха…»)(8)
Роман здобувсобі славу сміливими й успішними походами на половців та литовських князів.Згодом він втрутився в боротьбу між гельфами та гібелінами, виступивши на боціФіліпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттом IV Саксонським, союзником пап. На шляхудо Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військомкраківського князя Лешка Білого під Завихотсом на Віслі (1205).
Смертю Романаскористалися галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романовоївдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли,вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, апізніше і Галичини. Оскількиполітично безпринципні боярські угруповання йшли на угод із угорськимикоролями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об’єднаннягалицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни за державнунезалежність. Романовичі спиралися на широкі кола населення і на ту частинубояр, яка розраховувала на покровительство князів. Їх підтримали містичі –міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільшихмістах: вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівськоївлади. Для перемоги Романовичів істотне значення мала позиція селян –общинників, які входили до княжого пішого війська. Князь намагався створитицентральний апарат управління з вірних собі бояр. В ньому найпомітнішоюфігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судовихсправах став «двірський». Ця посада відповідала західноєвропейськомупалатинові. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації йоголанок, князі спиралися і на досвід інших країн. Так деякі посади при дворіДанила Романовича були запроваджені за аналогією до Візантії і західнихсусідів.
Внаслідоктривалої боротьби Данилові Галицькому вдалося подолати ті угруповання галицькихі перемишльських бояр, які орієнтувалися на підтримку Угорського королівства.(У 1237 – 1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишивмолодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно зДанилом.)(9) Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинськогоордену, що захопили місто Дорогочин над Бугом, і взяв у полон магістра орденуБруна. За літописом, Данило перед боєм проголосив: «Не личить держати нашубатьківщину крижевникам (хрестоносцям)». Незадовго до зруйнування Києва БатиємДанило укріпився в Києві і доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченомуі хороброму воєводі, якому і довелося керувати обороною міста.
___________________________________________________
8. ІсторіяУкраїни. Від.ред. Ю.Сливка. — Львів, 2003 р. – С.85.
Столицеюкнязівства Данило Романович обрав свою нову резиденцію Холм, де побудувавоборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець висвітлює планомірний,цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила та його братаВасилька Романовича. За їх наказом були споруджені міста-замки Данилів,Кременець, Угровеськ та ін.
Фортифікаціяі будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. У періодмонгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував вУгорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав доутворення анти монгольського воєнного союзу.
Коли полчищаБатия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі. Тут його чекали нетільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зіткнення зісвавіллям галицьких бояр, які запросили на престол маріонетковогочернігівського княжича Ростислава. ( Одержавши 1245 р. у битві під галицькиммістом Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлюєєдність Галицько-Волинського князівства.)(9) В тому ж 1245 р. князьзмушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями.Формально визначивши залежність від хана, Данило намагався тим самим вигратичас для збирання сил та підготовки вирішального удару по золото ординцях.Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюдимайже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписинаселення з метою обкладення даниною; головний обов’язок князя полягав лише унаданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу таЛитву. За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленнібоєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства.
Водночас зполітикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький узовнішньополітичній сфері намагається реалізувати свої плани щодо створенняанти ординської коаліції. Князь не тільки примирюється, а й налагоджуєсоюзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною таЛитвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича,молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовішихруських князів.
На жаль, цізовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя не привели до утворенняанти ординської коаліції.
По-перше, основніінтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході, а не на Сході.
По-друге, 1252 р.Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару поВолодимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свійстіл і втік до Швеції. (Скориставшисьскрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князюреальну допомогу в боротьбі з золото ординцями та королівську корону за умовиукладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительствомПапи.)(10)
________________________________________________________________________________________
9. О.Д.Бойко.Історія України, посібник. – Київ, 1999 р. – С. 77.
10. Там само.С.78.
Намагаючисьвикористати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови, і1253 р. у місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році ПапаРимський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликавПольщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин плани ще одногохрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомогиз боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкритузбройну боротьбу із Золотою Ордою.
Наприкінці1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагавсяокупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалосявідвоювати у кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Дойого планів входило визволення Києва, але саме у цей час литовський князьМіндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріпленозарученням сина Данила – Шварно та дочки Мін довга. Це різко змінює ситуацію –протягом 1255- 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.
Змінившислабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним,лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи силдля протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддатинаказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова таінших міст. Збереглися лише оборотні споруди неприступного Холму. Саме у цьомумісті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.(11)
Після смертіДанила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька,котрого решта князів шанувала як « отця і господина». В Галичині княжили сини Данила:Лев – у Галичині й Перемишлі, Мстислав – у Теребовлі, Шварно – у Белзі таХолмі. Наприкінці 13 ст. на Галицько-Волинську землю знову натиснула ЗолотаОрда: хани вимагали участі князів у своїх походах та сплати данини. Переходячичерез Волинь та Галичину, ординці грабували міста і села. Особливо спустошливимбув перехід через ці землі у 1288 р. орди хана Телебуги, який ішов у похід наПольщу. Під Володимиром-Волинським і Львовом, писав літописець, татари «чиниливелике насильство», людей «одних повбивали, інших грабували і коней відбирали».Лев Данилович та Василько були не в змозі дати відсіч Орді. До того ж у цихскрутних умовах між Левом Даниловичем та іншими князями почалися суперечки,особливо між Левом і Шварно – за білоруські землі, частиною яких володівШварно. Втручався Лев і в польські справи: використовуючи в своїх походах наПольщу загони союзників-татар, на деякий час (до 1302 р.) захопив Люблінщину.Лев ходив і на Угорщину й приєднав до своїх володінь частину Закарпаття. 1270року Василько помер, передавши перед смертю Волинь своєму синові Володимирові(12).
_____________________________________________________
11. Курс лекцій.Історія України. – Київ, 1991 р. – С. 75.
12. О.Д.Бойко.Історія України, посібник. – Київ, 199р. – С. 79.
ВолодимирВасилькович мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собіпам'ять як покровитель освіти і культури. «Він вмів ясно говорити про книжнісправи, був книжник і великий філософ, якого не було перед ним у цілій землі…»,- писав про нього літописець. Лише в середині 70-х років Володимир здійснивпохід на ятвягів. У 1289 р. він помер, а незабаром померли Лев (1301 р.) іМстислав Даниловичі. Галицька та Волинська землі знову об’єдналися в руках ЮріяЛьвовича, котрий титулувався «королем Русі й князем Володимирії». Як і Данило,Юрій вів переговори з папою про унію, але намагання Ватикану запровадити уніюна Русі успіху не мали. З метою зміцнення свого становища Юрій у 1303 р.добився утворення галицько-волинської митрополії.
Короткочаснеправління короля Юрія Львовича відбувалося за складних міжнародних обставин.Він відмовився від боротьби за угорську спадщину, підтримуючи одного зпретендентів – баварського герцога Отто. Польщі було повернено Люблінську землю(1302). Ці заходи, а також союз з Тевтонським орденом, допомогли йому зберегтиспокій на західних кордонах і концентрувати всі сили проти ординців.
Близькийсоратник короля Юрія ігумен одного з монастирів Петро Ротенський, посланий посмерті митрополита київського, але згодом переїхав до Москви Пізніша діяльністьмитрополита Петра (1308 – 1326), канонізованого православною церквою, сприялапіднесенню Московського князівства.
Дата смертікороля Юрія залишається дискусійною. Деякі дослідники вважають, що він помер1315 р(13). Цей правитель був гідним нащадком Романа, Данила таЛева. При ньому Галицько-Волинська держава пережила останній період своєїмогутності.
Діяльністьобох останніх князів з династії Романовичів – Андрія та Лева Юрійовичів – повназагадок. Навіть стосовно столиць цих князів триває дискусія. Найбільшвірогідною є версія, що старший Андрій тримав Галицьке королівство іВолодимирське князівство, а молодший Лев – Луцьке князівство.
Андрій та ЛевЮрійовичі перебували в тісному союзі з Тевтонським орденом, можливо, також і зглоговськими князями у Сілезії. З допомогою цих союзів вони стримувалиактивність Польщі. Головним їх противником залишалася Золота Орда, яка нехотіла миритися з втратою такого васала, як Галицько-Волинська держава. Самечерез те, що їхні сили були задіяні у боротьбі проти ординців, князі не змогливтручатися у боротьбу за угорську спадщину і не підтримали повстаннязакарпатських феодалів 1315 -1321 рр., внаслідок чого були втрачені володіння уЗакарпатті.
Становищеускладнилося також конфронтацією з Литвою, про яку залишилися заплутанівідомості в джерелах. Її вдалося згасити миром, скріпленим шлюбом ЛюбартаГедиміновича з дочкою Льва Юрійовича (1322). Обидва князі, ймовірно, загинулина початку 1323 р. у боротьбі з ординцями.
__________________________________________________________
13. ІсторіяУкраїни. Відп. ред. Ю.Сливка. – Львів, 2003 р. – С. 96.
Романовичібули споріднені з усіма сусідніми династіями. Спадкоємцями вважали себеугорський та польський королі, низка польських князів, навіть далекі князіГлоговські. Більше прав мав зять останніх Романовичів Любарт-
ДмитроГедимінович, але він був надто юним. Литва ще не була готовою до боротьби, томупоспішила домовитися з ханом Золотої Орди Узбеком. Сили останнього були задіяніна Сході і він теж не був готовий втрутитися у боротьбу за спадщинуРомановичів. Але домовленість Литви з Ордою відіграла свою роль. Внаслідоккомпромісу галицько-волинським князем став Болеслав Тройденович, племінникАндрія та Льва Юрійовичів, син удільного мазовецького князя Тройдена і дочкикороля Юрія Львовича Марії.
БолеславТройденович перейшов у православ’я і посів престол під іменем Юрія. Фактисвідчать, що Юрій II не бувпольською маріонеткою, а провадив власну політику. Порозуміння з Литвою булозакріплене 1331 р. його шлюбом з Офкою-Євфимією Гедимінівною. Любарт отримавуділ у Східній Волині з центром у Любарі. Юрій II підтримував традиційний союз зпротивником Польщі Тевтонським Орденом, старався домовитися з ординцями. У 1337р. Юрій з ординською допомогою напав на Люблінську землю і тримав Люблін Воблозі дванадцять днів.
Несподіванасмерть Юрія II 1340 р. найбільше булавигідна польському королеві. Казимир III негайно вторгся у Галицько-Волинську державу і дійшов аж доЛьвова. Версія про отруєння князя боярами за його прихильність до іноземців невиглядає переконливо. Іноземці становили значну частину населення великих міст,до цього на той час вже всі звикли. Після загибелі Юрія II розпочався період глибокої кризиГалицько-Волинської держави і боротьби за її збереження та відродження.
Галицько-волинські князі мали такі ознаки (атрибути) влади: «вінець» (корону),герб державну печатку, прапор. Під впливом зв’язків із західними державами ціознаки влади набули в Галицько-Волинському князівстві особливого розвитку. Зпочатку 14 ст. гербом Галицько-Волинської держави утверджується зображеннязолотого лева на синьому щіті. Таке зображення вперше знаходимо на печаті ЮріяЛьвовича, а також на печатці, прикріпленій до грамоти князів Андрія і Лева,датованої 1316 р. Лев як державний герб є й на печатці Любарта – правителяВолині, який вважав себе спадкоємцем Галицько-Волинського князівства.Прапором-корогвою князівства було синє полотнище із зображенням лева.
Всякнязівська адміністрація утримувалася за рахунок княжих земельних подарувань.
Галичина іВолинь поділялися на ряд князівств – земель, а останні – на волості, центрамияких були міста-городи. Управитель волостей призначав князь із числа великихбояр.
Протягомдругої половини 13 – першої третини 14 ст. Галицько-Волинська держава досяглависокого рівня політичної та військової могутності.
3. РольГалицько-Волинського князівства в історії української державності.
Київська Русьзалишалась об’єднаною державою приблизно до 1132 р. Пізніше князівствапочинають проводити свою внутрішню і зовнішню політику порівняно самостійно.
Інколизміцнення князівств називають «розпадом» Київської Русі. Це не точно передаєсуть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки, більшстійке, зумовлене економічним і політичним розвитком заселених спорідненимнаселенням теренів, входження яких до Київської Русі раніше не мало достатньотривкої основи.
Основноютериторією Галицького князівства були терени хорватських і північно-західніокраїни землі тиверців. Тривало започатковане раніше взаємне зближенняпротиукраїнських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів,уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічнерозташування, економічні, політичні та культурні зв’язки.
13 сторіччябуло переломним в історії багатьох країн і народів. У тогочасній ЗахіднійЄвропі паралельно зі зміцненням королівської влади відбулося формуваннястанової монархії, яка забезпечувала юридичне піддержання прав і ролі у державівеликих землевласників-феодалів і, певною мірою, міщан. На прикладі збереженихджерел, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівства, видно, якийістотний вплив на державні справи мали боярські роди, а подекуди й частинамістиків – заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінкилітопису потрапляли насамперед відомості про запеклу боротьбу князів збоярськими угрупуваннями, що робили ставку на різних князів. Успіхи чи поразкаокремих князів у міжусобній боротьбі значною мірою визначалися співвідношеннямсил регіональних князівсько-боярських коаліцій. Зрозуміло, що поза періодамиконфліктів князівська влада також була змушена рахуватися з інтересами тихбояр, з яких формувалася державна адміністрація та військове командування.Більше того конфлікт з однією групою бояр змушував князі йти на певні, більшічи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князя, щонайменше з 13 ст.документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Відомі йвипадки закріплення майнових прав за містичами, а юридичних – і за окремимиміськими громадами. Однак навряд чи варто говорити про чітке розмежування праввласності і політичної влади; загальні правові акти, що визначали б статус ізагальні станові права боярства чи містиків, не відомі. Проте з’явилися вже грамоти,які регулювали права і повинності окремих міст. Цілком можливо, що прогресюридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинськійдержаві та інших князівствах, якби їхній розвиток не було перерваномонгольською навалою.
Внутрішняконсолідація князівства стала передумовою його активної зовнішньої політики.Важливим атрибутом державності князівств, складовою політичної культури буладипломатія, яка керувалася певними юридичними нормами, правилами етикету.Очолював зовнішньополітичну діяльність князь, який при вирішенні важливихпитань враховував думку боярської ради. Переговори велися через послів або приособистих зустрічах князів-Рюриковичів. Обговорювалися територіальні спори,нерідко укладалися усні або письмові угоди.
Зміцненняміжнародного авторитету Галицько-Волинського князівства вплинуло і на розвитокполітичної думки. До монгольської навали чернігівські і волинські князізмагалися між собою за те, хто очолить консолідацію князівств і земель.Натомість у після монгольську добу за правління Данила Галицького і йогоспадкоємців на роль продовжувача традицій давнього Києва могла претендувати вжетільки Галицько-Волинська-Холмська держава. Саме цим зумовлюється її роль вісторії української державності.
Здобуткируської культури другої половини 13 – 14 ст. відіграли важливу роль у наступнийперіод, у часи формування культури українського народу – в умовах панування наУкраїні польських і литовських феодалів. Культурні традиції Давньої Русідопомагали українському народові зберігати та розвивати свою національнукультуру.
Отже, будучибезпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівствовідіграло надзвичайно важливу роль в історії:
— зберегловід завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства,сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;
— стало новимпісля занепаду Києва центром політичного та економічного життя;
— модернізувало давньоруську державну організацію;
— розширилосферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланнюоднобічності візантійського впливу;
— продовжилославні дипломатичні традиції Київської Русі, що 100 років після становленнязолотоординського іга з честю представляло східнославянську державність наміжнародній арені.
Висновок.
Періодфеодальної роздробленості був закономірним етапом розвитку Давньої Русі 12 – 14ст. Проте на другому етапі цього періоду – в другій половині 13- 14 ст. – наоснові дальшого розвитку продуктивних сил суспільства (зростання міст) ідиференціації великої феодальної власності розвиваються сили централізації,носіями яких були середні й дрібні феодали (дрібні бояри, «милостники») тагородяни. Це приводило до утворення єдиних держав. Зазначені процесивідбувалися і на Південно-Західній Русі. Вони виявилися у піднесенніГалицько-Волинської держави та зміцненні влади великих князів (ДанилаРомановича, Юрія Львовича). Влада великого князя посилювалася в постійнійборотьбі проти впливового галицько-волинського боярства.
Загаломпротягом другої половини 13 ст. – першої третини 14 ст. Галицько-Волинськекнязівство досягло значного рівня політичного розвитку, його залежність відОрди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Однак відноснаслабкість сил централізації, припинення княжої династії, віроломна політикаОрди – все це спричинилося до того, що князівство стало об’єктом агресії з бокусусідніх держав – Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей час насильні, централізовані національні держави. Зрештою, у 40 – 60-х роках 14 ст.політично роз’єднані землі Південно-Західної Русі підпадали під владуПольського королівства і Великого князівства Литовського. Однак і в межахЛитовської держави автономія Волині та Київського князівства зберігалася.
Використаналітература.
1. Бойко. О.Д. –Історія України, посібник. – Київ, 1999 р.
2. Відп. Ред.Ю.Сливка. – Історія України. – Львів, 2003.
3. Курс лекцій. –Історія України. – Київ, 1991 р.