Реферат: Східні слов’яни у VI–XI столітті

Завдання№2 (Б)

Джерела вивченнядавніх слов’ян. Слов’яни в історичному контексті 2

Концепції щодотериторії формування слов’ян. Склавини та анти – предки українського народу. 9

Соціально-економічнийрозвиток, суспільний устрій та культура східних слов’ян напередодні об’єднанняїх у феодальну державу. 17

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇЛІТЕРАТУРИ… 19

Східні слов’яни у VI–XIстолітті

Джерела вивчення давніх слов’ян. Слов’яни вісторичному контексті

О.Й. Пріцак у своїй роботі «Походження Русі»викладає наступну думку: ...«історія починається з писемних джерел...,лінгвістика та археологія хоч і можуть допомогти при виявленні певних фактів іситуацій»..., але «археологію без писемних джерел не можна вважатипередісторією»...

«… Лишеісторично свідомий народ здатний принести історію на території, де такоїсвідомості не існує».

«Поганоорганізованим язичницьким неписьменним селянським громадам Східної Європи уVIІІ – Х ст. було неможливо створити державу..., яка ...є однією знайвизначніших ідей і найвищих досягнень розвинутої урбаністичної цивілізації».

Звідси робитьсявисновок про потребу звільнитися від емоційних доказів про «спроможністьслов'янських народів створити державу». Вважаючи дискусії норманістів та антинорманістів безплідними,О.Пріцак свою, за його висловом «нову», «незалежну» концепцію про заснуванняКиївської держави та принесення самої назви «Русь» зв'язує зРутено-фризько-норманською торговельною компанією, що сформувалася в Галлії підназвою «Русь». Опираючись на Баварського географа (джерело IX ст.), цей етнонімвиводиться О. Пріцаком від Родезу (Рутенії), що знаходиться у південній частиніЦентральної Франції.

У зв'язку звищевикладеним погодимось, що державотворчі процеси дійсно складні ібагатолінійні.

Але утвореннядержавних структур здійсниме лише за умови, що саме суспільство вже досягловідповідного економічно-соціального і культурного рівня і було готовим доцього. А рівень економічного, соціального і культурного розвитку будь-якихетнічних груп, у тому числі і слов'янських, на наш погляд, сьогодні найкращевизначається за археологічними джерелами, які Омелян Йосипович не хоче визнатиісторичними, вважає навіть протоісторичними. За Літописом відомо, що Рюрику упівнічно-східних Приволзьських регіонах, куди його запросили слов'янськіплемена кривичів і словен та фінські племена чудь і весь, не вдалося створитидержавні структури, до яких це населення ще не було готовим. Опираючись навійськові варязькі дружини, він фактично обмежився підкоренням племен і зборомданини. Лише його сподвижники (Олег) та нащадки, що перебралися на Дніпро, доКиєва, знайшли тут середовище, підготовлене для утворення державного організму.І саме за археологічними матеріалами встановлено, що рівеньсоціально-економічного розвитку південно-східних племінних груп був вищий упорівнянні з північно-східними, які освоювали нові землі, заселені ще більшевідсталим населенням угрофінів. Все це дозволяє вважати, що в утворенні держави– Київської Русі брали участь два фактори: внутрішній – сам народ і зовнішній –варязькі князі з військовими дружинами, їх повнокровне вивчення і висвітленняна сьогоднішньому рівні знань немислиме без археології, лінгвістики,антропології та інших дисциплін.

Відомийанглійський теоретик історії А.Д. Тойнбі, вивчаючи світові цивілізації та їхроль у всесвітній історії за принципом «виклик – відгук», вважає, щоадекватність відповіді на виклик обумовлює і стимул, і процес історичногорозвитку. Слабкість або неможливість адекватної відповіді на виклик, характернийдля «недорозвинених», «недоношених», «загальмованих», «не життєздатних»цивілізацій, призводить до їх упадку.

Відсутністьвиклику і позитивних впливів розвинутих цивілізацій (наприклад, античності) наварварські суспільства означає відсутність стимулів, а це обумовлює їхінертність і застій. Саме так А.Д. Тойнбі характеризує слов'ян. Він знаєостанніх лише за писемними джерелами. Це, на нашу думку, суттєво знижуєрезультативність його окремих досліджень та об'єктивність оцінок. Обмеженістьта невиразність багатьох античних писемних джерел без доповнення їх данимиінших наук, у тому числі лінгвістики та археології обмежує можливостіісторіософічних підходів до вивчення історичних явищ, у нашому випадку давньоїісторії слов'ян. А.Д. Тойнбі уявляє собі слов'ян як невелику групу племен, що«… оселилася на прип'ятських болотах, коли ці землі вивільнилися з-підльодовика, який відступив на північ Європи. Тут вони жили примітивнимварварським життям сотні й сотні років, і коли тевтонський рух племен покінчив зтривалою еллінською драмою, яку започаткували племена ахейців, слов'яни щезапишалися там, де вони й були.»

Слов'ян, за А.Д. Тойнбі,вивели з прип'ятських боліт (за його термінологією «випхали») пастухи-авари,котрим вони були потрібні як хлібороби для обробітку нив навколо угорськоїрівнини, яку вони освоїли, взявши участь у «тевтонських (германських) ігрищахзруйнування та грабунку Римської імперії». Для аварів слов'яни, на думку А.Д. Тойнбі,були лише стадами робочої худоби з землеробськими навичками, чужими дляпастухів-аварів. Під враженням уривчастих повідомлень хроніки VII ст., відомоїпід ім'ям Фредегара, де змальоване тяжке і принизливе життя слов'ян в умовахаваро-слов'янських війн та аваро-слов'янської неволі, А.Д. Тойнбі саме такимуявляє собі «… сценарій», за яким почався «… запізнілий і принизливий дебютслов'ян в історії».

Коли б А.Д. Тойнбізвернувся ще і до лінгвістичної та археологічної літератури, то переконався б утому, що шлях слов'ян на історичну арену дещо складніший, не такий пізній і«принизливий».

По-перше, задослідженнями лінгвістів усе прип'ятське полісся вкрите балтськими гідронімами,які передують як слов'янській гідро- і топонімії, так і слов'янськимархеологічним культурам. І.П. Русанова взагалі виключає верхнє Подніпров'яраннього середньовіччя з історії слов'ян. По-друге, з кінця ІI по IV ст.включно Волинь займають поселення і могильники вельбарської культури готів, аносії слов'янської зарубинецької культури, які на межі ер потиснули тут байтів,під напором готів та гепідів відходять на верхній Дністер, Південний Буг ідоходять до Буджацького степу в Молдавії, їх археологічні пам'яткипредставляють слов'янську частину багатоетнічної черняхівської культури, вМолдавії виділені в окрему етулійську групу. Вони корелюються з найбільшархаїчними слов'янськими гідронімами, які І.Удольф поміщає у верхів'ях Пруту,на середньому і верхньому Подністров'ї та Посанні. Відомий сучасний німецькийлінгвіст І. Удольф схильний саме цей регіон визнати прабатьківщиною слов'ян. Небуде зайвим пригадати, що саме в цьому регіоні відкриті добре датованінайбільші ранні слов'янські пам'ятки кінця ІV – V ст. Вони свідчать, що задовгодо аварів слов'яни-венеди жили в окремих районах межиріччя Дністра та Дунаю.

Інші приклади.Дослідникам давніх слов'ян відома карта видатного польськогоісторика-медіевіста Г. Ловм'янського під назвою «Слов'яни близько середини VIст. н.е. згідно тогочасних джерел», поміщена у другому томі його багатотомноїпраці «Poczatki polski». Вона складена на основі глибокого аналізу всіхдоступних автору писемних даних, зокрема Йордана. На цій карті група склавініврозміщена ним між Дунаєм і Дністром. Якщо співставимо цю карту із картамислов'янських археологічних культур, племінна належність яких визначена саме записемними джерелами, то побачимо, що поселення і могильники склавінів,представлені празьке-корчацькою культурою VI – VII ст. н.е., виходять далеко замежі, поставлені Йорданом і Г. Ловм'янським. Зокрема, північна межа склавінів,обмежена Г. Ловм'янським Дністром, пересувається на Прип'ять. Склавіни займаливсе правобережжя середнього і верхнього Дністра, а також Волинь до.середньогоДніпра, включаючи сьогоднішній Київ, (їх пам'ятки датуються тут починаючи з Vст. і мають своє культурне підґрунтя, в той час як на середньому і верхньомуДунаї вони появляються лише в другій половині VI ст. внаслідок розселення ізпівнічного Прикарпаття.

Археологіядоповнила, й уточнила концепцію М. Грушевського, побудовану на писемнихджерелах, відносно предків українського народу. Базуючись на даних Йордана іПрокопія, за якими «… незліченні племена антів» жили на північ від болгарутігурів «… між Дніпром і Дністром, що віддалені від себе… на відстаньбагатьох переходів», видатний український історик М. Грушевський вважав лишеантів предками українського народу. Картографування пам'яток пеньківськоїкультури V – VІІ ст., що належали антам та синхронної їм празько-корчацькоїкультури, залишених склавінами і встановлення їх територіальноговзаємовідношення дало можливість доповнити можливих предків українців і тієючастиною склавінів, що жила на північ від Карпат на всій правобережнійУкраїні." У часи М. Грушевського ці пам'ятки і культури ще не були відомі,їх вивчення після Другої світової війни відкрило нові горизонти у вирішенніскладної проблеми становлення слов'янських народів. Ранньосередньовічніслов'янські старожитності V – VII ст. настільки самобутні, що виразно виділяютьслов'ян серед неслов'янських сусідів, набагато посилюють можливостівстановлення їх диференціації, а у співставленні з писемними джерелами даютьзмогу уточнити регіони проживання та розселення слов'янських племінних груп, щолежать в основі формування сучасних слов'янських народів, зокрема українськогонароду.

Виходячи зархеологічних джерел, витоки культур предків українців слід шукати не тільки впеньківських старожитностях Подніпров'я, що належали антам, а йпразьке-корчацьких на території Прикарпаття та Волині, де відкриті численніпам'ятки склавінів. Зараз встановлено, що старожитності склавінів стали підосновоювсіх східнослов'янських племен межиріччя Дніпра, Дністра і верхньої Вісли(райковецька культура), та в інтеграції з пеньківськими пам'яткамиантів-лівобережної волинцевсько-роменської культури, що належала сіверянам. Усеце й визначає місце склавінів у тих історичних процесах, які привели дозародження етнокультурної і мовної спільності, що в кінцевому своєму розвиткустає предком українського народу. Пам'ятки празько-корчацької культури, які вкінці VI – VII ст. займають лівобережне, а у верхів'ях Дунаюі правобережнеПодунав'я, лежать в основі старожитностей Словаків, Морав'ян і Чехів. Тобто вкінці VI – VIII ст. празько-корчацька культура поширилась із ПівнічногоПрикарпаття у Придунав'я і саме вона, її пам'ятки – поселення і могильникизасвідчують, що предки українців, словаків, морав'ян і чехів у цей період, асаме – на зорі свого самоусвідомлення матійодну і ту ж культуру. Правда, ніукраїнці, ні чехи, ні словаки не претендують на роль старшого брата.

Існують приклади,коли писемні джерела допомагають встановити історичні реалії. До них належитьпроблема Русів, яких археологи та окремі, зокрема російські лінгвісти, шукаютьу Причорномор'ї і на середньому Дніпрі в сармато-слов'янському середовищі. Нанашу думку, Літопис, Договори київських князів Рюриковичів з Візантією,Бертинські аннали та інші писемні візантійські та арабські джерела сприяютьвиправленню цього становища, що має місце в ранньосередньовічній історіїсхідних слов'ян. Вони достатньо виразно свідчать, що київські князі з династіїРюриковичів за своїм походженням нормани, і саме вони в IX ст. принесли в Київназву «Русь», що стала офіційною назвою очоленої ними східнослов'янськоїімперії Київської Русі.

Можна було бпривести значно більше прикладів, які беззастережно свідчать, що складні проблемиетногенезу і ранньої історії взагалі, а в нашому випадку походження і давньоїісторії слов'ян, і слов'янських народів можуть бути успішно вирішені лише приуважному вивченні і співставленні усіх можливих джерел, зокрема писемних,археологічних, лінгвістичних та інших. Зрозуміло, що пошуки найраціональнішихметодичних підходів до кожного з них, завжди мають бути в центрі увагидослідників. Довільна інтерпретація джерел в угоду політичним амбіціям ніколине приводить до встановлення істини.

Інший аспектпоставленої проблеми полягає в тому, що нас намагаються прив'язати, буквальноприщепити до інших сусідніх народів, переконати нас і світову громадськість утому, що ми – їх менша чи молодша частина, відмовляючи українському народові всамобутності його етнічного та історичного розвитку. Щоб вкластись у рамкидозволеного обсягу статті, не стану аналізувати всю ту велику лінгвістичну таісторичну літературу, зокрема російську, де розглядається ця проблема. Скажулише, що вона просякнута імперіоцентризмом. Ми вже розглянули основні праці зцього питання в роботі «Давні слов'яни», Київ, 1998. Але як приклад назву однуколективну монографію, випущену московським Інститутом слов'янознавства табалканістики в 1982 р. під назвою «Развитие этнического самосознания славянскихнародов в эпоху раннего средневековья». Вона претендує на об'єктивність. Тутрозглядається питання розвитку етнічної самосвідомості всіх західнослов'янськихта південнослов'янських народів, навіть полабських слов'ян. Кожному з нихприсвячені окремі розділи праці. Лише три східнослов'янські народи ввійшли водин розділ під назвою «Формирование этнического самосознания древнерусскойнародности по памятникам древнерусской письменности Х – ХII вв.» Автори цьогорозділу А.І. Рогов та Б.Н. Флоря «доводять» існування давньоруської народностічерез утворення «Руської землі». Для них Русь – це давній етнонім іранськогопоходження, що в Середньому Подніпров'ї уже з раннього середньовіччя визначавсхіднослов'янське надплемінне політичне утворення. Поглинувши всі іншісхіднослов'янські племена, воно, на їх думку, в період державності привело довиникнення єдиної давньоруської народності. Роботи, у яких це утвореннятрактується як зародження української державності, зрозуміло, не згадуються.Повністю замовчувані праці, у яких за Літописом назву «Русь» до Києва принесладинастія князів Рюриковичів.

У 1999 р. уМоскві вийшла монографія В.В. Сєдова «Древнерусская народность». Тут вже нечерез сарматський рід росомонів і через «Руську землю» як у Б.О. Рибакова доводитьсяіснування давньоруської народності, а вводиться ще одна проміжна ланка «РусскийКаганат». Він, на думку автора згаданої монографії, у VІІ – VІІІ ст.знаходиться на Лівобережжі Дніпра між Хозарією та плем'ям полян. Підстава:писемне джерело – журнал спостережень франкського уряду за етногеографічноюситуацією у Північному Подунав'ї, відомий у літературі як «Опис міст і областейПівнічного Дунаю», іменований «Баварським Географом», Це, правда, суперечитьЛітопису, який поселяє в тому регіоні Сіверян, що сіли «на Десні і по Сейму, іпо Сулі і назвалися Сіверянами», але це автора не бентежить. Сіверяни, яквідомо, представлені волинцівсько-роменською культурою, яка виникла на основімісцевих лівобережних пам'яток попередньої пеньківської культури, в інтеграціїз правобережними старожитностями празько-корчацької культури, їх типологічнийзв'язок фундаментальне доведений українськими та російськими археологами.

За В. Сєдовимволинцівську культуру створило не населення Подніпров'я, а вихідці ізСамарського Поволжжя – носії іменьківської культури, відкритої там в останнідесятиліття минулого віку. Про це, на його думку, свідчить наявність в обохзгаданих культурах незначної кількості високоякісного гончарного посуду. Цянатяжка зроблена свідомо, бо загальновідомо, що цей посуд і на волинцівськіпоселення, і на іменьківські потрапив із Хозарії. Він визначає етнос хозар таїх торгово-економічні зв'язки із сіверянами, а не «Русский Каганат».

Ще М. Погодін уXIX ст. писав, що Лівобережжя Дніпра займало до татарської навали населення –предки росіян, яких після татарського іга замінили галичани, що прийшли сюди іззахідних областей України. Ця концепція була повністю розкритикована іспростована українськими вченими М. Максимовичем, М. Костомаровим, В. Антоновичемі, зокрема, М. Грушевським. Сьогодні у світлі нових, зокрема археологічнихджерел, вона не може бути реанімована.

Концепції щодо території формування слов’ян. Склавинита анти – предки українського народу

Спробивіднайти історичну прабатьківщину слов'ян і зокрема українців робилися щеНестором-Літописцем: «… По долгим же временам се сели суть славяне по Дунаеви,где ныне Угорская земля и Болгарская. От тех славян разойдетися по всей земле ипрозвалася имени своими где сели, на котором месте». Припущення Несторазапочаткувало одну з багатьох наукових концепцій — дунайську, пізнішеобгрунтовану П. Шафариком, а нині підтриману О. Трубачовим. Стародавнідослідники — Пліній Старший, Тацит, Птолемей, Иордан — дали поштовх і іншійконцепції — вісло-дніпровській (Л. Нідерле, О. Шахматов, В. Петров та ін.),висловивши припущення, що територією розселення слов'янського племені венедівбули піврічні схили Карпат та верхів'я Вісли. Має продовження нині йвісло-одерська теорія походження східних слов'ян, започаткована польськимидослідниками Ю. Костцієвським та М. Рудницьким і підтримана В. Сєдовим. Вонапов'язує походження слов'янських старожитностей із празькою культурою, колисьпоширеною на території Польщі.

Відроджуютьсяі, здавалось би, забуті теорії кінця XIX ст., насамперед теорія азіатськогопоходження слов'ян-українців. Згідно з нею, витоки східних слов'ян лежать усармато-аланських, скіфських, тюркських ба навіть кавказьких племенах. Ключовимелементом азіатської теорії був етнонім «русь» — іранського, на думку їїприхильників, походження. Сьогодні ця теорія, підсилена висновкамиамериканського вченого українського походження О. Пріцака, зажила новим життямі навіть розширила географію етногенетичного центру слов'янства-українства, пов'язуючийого то з волзькими булгарами, то з китайськими племенами.

Завсієї серйозності аргументації вказана теорія, здається, має все ж політичнепідґрунтя — намір віддалити Україну від Європи, довівши її азіатськументальність. Можна було б і погодитися з цією позицією, адже вона базується натому, що антропологічний склад українського населення включає тюркські таіранські компоненти, і це дійсно так. Проте, знаючи механізм формування етносу,сенс якого полягає не в урегулюванні співвідношення «своєї» та «чужої» крові, ау творенні духовності та соціальної комунікації (а вони в Україні оригінальні іне тотожні азіатським), важко прийняти азіатську теорію в цілому — як, міжіншим, і норманську теорію.

Остання,також характерна для історіографії XIX ст., тепер має тенденцію до відновлення.В основному вона базується на абсолютизації топоніму «Русь», який трактуєтьсянорманістами як етнонім слов'янства, введений варягами в період їхволодарювання на київському столі. Факт варязької гілки князівського роду КиївськоїРусі безперечний, як і безсумнівна його роль в соціально-політичному життідавньоруської держави. Але знов-таки перебільшується значення у процесіформування етносу окремих угрупувань людей, об'єднаних спільною ідеєю (зависловом О. Пріцака — банд; саме такою озброєною бандою і були вікінги).

Відродженнюнорманської теорії суттєво сприяла концепція Л. Гумільова, яка останнім часомдістає широке визнання, і зокрема його положення про утворення етнічнихспільностей із консорцій (нестійких об'єднань людей — гуртків, сект, банд таін.). Звичайно, сама ідея консорцій заслуговує на увагу, проте світова етнічнаісторія не дає підстав для їх абсолютизації, їхня роль скоріше зводиться доспрямування етнічних процесів на розбудову владних структур.

Посуті, з теорією пасіонарності (буквально: внутрішнє прагнення до здійсненняякоїсь мети) Гумільова змикається конструктивістська течія в зарубіжнійетнології. Єдине, чим вони різняться, — це рушійною силою етнічних процесів: затеорією Гумільова, нею є консорції, за теорією конструктивістів —інтелектуальна еліта. Остання думка знаходить прихильників і серед українськихнародознавців, зокрема Я. Грицака. Спочатку, розмірковує він, з'являєтьсянечисленна група інтелектуалів, які займаються збиранням народної спадщини,вводять її у науковий обіг і цим пробуджують етнічні почуття, потім формуєтьсямерено національних організацій, котрі творять національну ідеологію, а відтакзароджується масовий національний рух з чітко оформленими політичними гаслами.

Небез впливу цієї доктрини націоналізм в Україні здобув глибоку емоційнулегітимність, стимулюючи спроби перевести міфи та емоції в річищесоціально-політичної інженерії. Це — черговий міф, і хоча б тому, що вінстворюється на неприйнятних для наших реалій етнічній та етнологічній основах.Якщо його сповідувати, потрібно відмовитись (як це зробили західніконструктивісти) від визнання етносу і нації реально існуючими системами. Щодоінтелектуальної верстви суспільства, то вона дійсно є чинником, збуджуючиметнічність, проте аж ніяк не рушійною силою. Ця сила виникає у надрах самогоетносу (або протоетносу), передовсім у вигляді національних інтересів, а затим— національної ідеї, позначеної тенденцією до політичного самовизначення, якаможе прискоритися за допомогою інтелектуальної еліти. Власне, тільки на цьомуетапі об'єктивного процесу творення етносу (нації) і лише у такій роліпроявляється активне начало інтелігенції.

Повертаючисьдо проблеми прабатьківщини слов'ян-українців, слід зазначити появу їїгрунтовних досліджень та етногенетичних теорій, їхня фундаментальність — нестільки в абстрактних конструкціях, скільки у фактичному матеріалі. Такі працібули започатковані у 50-х роках славістами П. Третьяковим, Б. Рибаковим і В.Генселем, котрі вперше зробили спробу розширити ареал кристалізації слов'янствана території між Дніпром та Одером, Отож, археологічні та лінгвістичніматеріали засвідчили, що на рубежі III—II тисячоліть до н. е. відбувався розпадіндоєвропейської спільності на окремі етнокультурні та мовні групи, одну з якихстановили германобалтослов'яни. Відокремлення праслов'ян як самостійноїетнічної спільності пов'язане з комарівсько-тшинецькою культурою, що склалася уII тисячолітті до н. е. на території Польщі та Правобережної України.

Цяконцепція знайшла подальший розвиток у дослідженнях українських археологів В.Барана, Д. Козака і Р. Терпиловського, котрі більш точно визначили етнічнуоснову східного слов'янства, в тому числі українства, ареал їх кристалізації тарегіон формування. Отож, етнічна основа слов'ян пов'язується з такимиархеологічними культурами V—VII ст.: колочинською (верхів'я Дніпра іНаддністрянщини), пеньківською (смуга, що починається у верхів'ях СіверськогоДінця, йде через Середню Наддніпрянщину та Південний Буг до Прута і Нижнього Подунав'я),празькою (територія від Прип'яті й середньої течії Дніпра до межиріччя Ельби іЗаале) та дзедзицькою (Центральна та Північна Польща).

Формуванняслов'янських спільностей на грунті вказаних культур відбувалося на територіїУкраїни приблизно в середині V ст. н. е., проте їхні витоки сягають римськихчасів. Щодо дзедзицької культури, то її праосновою була пшеворська культура, натлі якої сформувалися кельтські, германські та слов'янські субстрати. Празька,пеньківська та колочинська культури мали іншу основу, генетично пов'язану здвома територіально-культурними групами: одна з них складалася на територіїСередньої Наддніпрянщини та у верхів'ях Південного Бугу, друга — на Середній таВерхній Наддністрянщині. Дніпровсько-бузька група типологічно пов'язана зкиївськими старожитностями, а дністровсько-прутська — зі слов'янською частиноючерняхівської культури. Остання сягає пізньозарубинецьких та волино-подільськихстарожитностей ранньоримського часу. Як вже було сказано, виявлення названихкультур дало змогу визначити територію формування східнослов'янської спільностіна землях України, її центр знаходився в лісостеповій зоні, де особливопростежується спадкоємність археологічних культур. Саме тут зароджувалось ядрослов'янських етнічних спільностей, і саме звідси почалося в І ст. н. е. великерозселення слов'ян.

Воновідбувалося у таких напрямках. Із лісостепової частини України, представленоїдвома культурами з відповідними етнічними угрупуваннями — пеньківською (племенаантів) та празькою (склавіни), східні слов'яни у V—VII ст. почали свій рух напівдень. Анти попрямували на Балкани, а потім на Ельбу і Заале, змішуючись іззахідними слов'янами. Склавіни зупинили своє просування, утворивши у VIII—X ст.ряд етнічних угрупувань. Це добре відомі з давньоруських літописів дуліби(пізніше вони називались також волинянами, а потім бужанами), древляни іхорвати (Правобережжя), сіверяни (Лівобережжя). На перетині цих етнічнихутворень розміщувалися поляни, уличі, тиверці. Грунтуючись на дослідженнях В.Барана, можна зробити припущення, що саме ці південно-східні племена становилиту частину населення Київської Русі, котра в подальшому привела до утвореннясвоєрідної етнокультурної спільності — України-Русі.

Розглянемо думкищодо походження українського народу.

Гуни («союзники»)і анти («представники Антського союзу») – слова-синоніми, різні назви того жсамого поняття. Так само, як руси і тавроскіфи – назви того ж самого народу,який атакував Візантійську імперію в 10 столітті і який візантійськимиісториками називався по-різному: в одних джерелах – читаємо “тавроскіфи”, вінших – “руси”, хоча описується той самий історичний період.

В ІІІ століттін.е. на територію Причорноморських степів України з території південногоузбережжя Балтійського моря та нижньої течії Вісли прийшли племена готів. Їхняокупація почалася з 230 р., коли вони зруйнували державну організаціюпізньоскіфського царства в Криму і на Нижній Наддніпрянщині, протримавшись нацих землях до 375 р.

Племена готівз’явилися на території України в епоху черняхівської археологічної культури,яка сформувалася в кінці ІІ ст. на етнічній базі скіфо-сарматів і слов'ян наВерхньому Дністрі та Волині і швидко поширилась: на південь – до гирла Дунаю таЧорного моря і на схід – до басейну Дінця, інтегрувавши в єдину спільнотуфракійців басейнів Пруту та Серету і численні сарматські племенаНадчорноморських степів.

Черняхівськаархеологічна культура розкинулася на величезному просторі лісостепової іпричорноморської зон (в межах сучасної України, Молдови і Румунії) і булаблизькою до культури римських провінцій. Про потужність державного утворення«черняхівців» свідчить відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомовсього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи.

Отже, у кінці І — на початку ІІ ст. з Мазовії на південний схід у Західне Полісся, на Волинь ідалі долиною Південного Бугу в Надчорномор’я просуваються готи. За деякимидослідженнями, волинські слов’яни тікають від них на південь у Подністров’я інавіть далі на Нижній Дунай.

У своїй праці“Гетика” готський історик VI століття Йордан описав важку мандрівку готів відВісли на схід через безкраї болота (очевидно, поліські), де втопилося багатолюдей. У мандрівних сагах Йордан пише, що готи перебували у постійній війні, зжінками і дітьми рухались у Скіфію і, перемагаючи, досягли частини Скіфії, щомежує з Понтом – тобто з Чорним морем.

У другій половиніIII ст. н. е. вони розділилися на дві групи: остготи (остроготи) розселилися наНижньому Дніпрі та Надазов’ї, а вестготи (візіготи, везиготи) зайняли терени міжДністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. З середини ІІІ ст. готи здійснюютьчисленні напади на римські провінції у Подунав’ї, а наприкінці ІІІ ст. підримським впливом постає готська держава, яку під назвою імперії Германаріхаописує готський історик VI ст. Йордан. Хоча, на думку М. Грушевського, Йорданперебільшує її розміри, включаючи до неї велетенські обшири від Балтії доЧорного моря.

Готська державадосягла найбільшої могутності саме за правління остготського короля Германаріха(350—375) в другій половині IV ст. н. е. Йордан, прославляючи його успіхи,писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі йслов’ян-венедів.

Відомо також, щороксолани в IV ст. мусили платити данину Германаріху і що вони брали участь уповстанні проти готів під проводом свого великого князя Болемира. Засвідченнями Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не мігособисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер.

Слов’яно-сарматськіплемена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинахпротиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вонисформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулосяГотське королівство Германаріха біля 370 р.

МихайлоГрушевський пише, що “найповніші вісті про Гунів з’являються тільки післяїхнього нападу на Ґотів: письменники уміщують тоді Гунів уже недалеко Дону, напівнічнім сходї і просто на сході від нього. Десь коло 370 p. Гуни знищилиАланів, що сидїли коло Меотиди і на лівім боці Дону, силу їх вирізали, іншихприлучили до себе і зі збільшеними силами кинулись на Остроґотів”.

Свідчення прослов’янську етнічну приналежність гунів можна відшукати у грека ПрокопіяКесарійського. Прокопій з Кесарії, автор книги «Війна з готами», бравбезпосередню участь у візантійських військових акціях, які проводилися в різнихкінцях імперії. На той час у візантійську армію досить часто брали найманців зпівнічних країв, серед яких було немало й антів. Стикаючись з вихідцями ізслов’янського середовища, Прокопій дуже добре вивчив їх побут і звичаї, і ось,описуючи антів і склавінів, він зауважує, що і ті, і другі у всій чистотізберігають гунські звичаї.

«Мартін іВалеріан привели з собою тисячу шістсот вершників, більшість із яких були гуни,склавіни і анти, які мають свої домівки з цієї сторони Дунаю», – пише він прослов’яно-сарматські племена Антського союзу.

У Прокопія є щеодин твір – «Таємна історія». Ось дві цитати звідти, гл. 18: «… майже коженрік, як Юстініан (527—565 рр.) став володіти Римською державою, робили набіги ітворили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавіни і анти».Глава 23: «… мідійці і сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни,склавени і анти — всю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а іншіприскіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями».

Прокопій,характеризуючи антів і склавінів писав, що «… вони зберігають гунський норов,і ім’я в склавенів та антів було одне й теж». Якщо гуни належали докочівників-тюрків, то яким чином анти мали триматися їхніх звичаїв? Аленайголовніше, що за Прокопієм, анти зберігають гунські звичаї також увійськових звитягах — під час кожного нападу антів на імперію (а ці нападиздійснювались щороку) бувало перебито і забрано в полон до 200 тисяч ромеїв.

У своїй книзіПрокопій описує могутній похід антів і склавінів на Балкани в 551-552 рр., коливони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. Віншому місці знову повертаючись до описаних подій, він називає учасників походу… гунами.

Цікавим видаєтьсяте, що пише Йордан про похорон Аттіли, ватажка і правителя гунів: «Після того,як він був оплаканий такими стогнаннями, вони (гуни) справляють на його кургані«страву», так називають це вони самі, супроводжуючи її величезним бенкетом...»Як зазначає Г. Василенко у «Великій Скіфії», слово «страва» збереглося лише вукраїнській та словацькій мовах. Чи міг народ, ховаючи свого видатногопредставника, називати частину похоронної процесії чужим словом?

Істориків такождивує, чому так по-дружньому гуни вирішили допомогти антам в боротьбі з готами.Деякі дослідники вважають, що анти — це осілі слов’яни, а гуни — кочові.

Чи могла біснувати більше 150 років спільнота гунів, склавінів, антів, якби у них не булоспільних коренів?! Якби різниця в звичаях, побуті, мові цих народів булавеликою — вороги давно б це використали для розвалу цього союзу. Геродот,пишучи про скіфів, виділяв серед них скіфів-орачів, скіфів-землеробів,скіфів-кочівників. Може щось подібне було з антами і гунами?

Як пише в своємудослідженні Олесь Бабій, гуни сприймалися як “уни”, тобто “союзники” (від“унія”, “уніон”, що означає “союз”), гуни – це “союзники”.

Отже виходить, щогуни і анти (представники Антського союзу) – слова-синоніми, різні назви того жсамого поняття. Так само, як руси і тавроскіфи – назви того ж самого народу,який атакував Візантійську імперію в 10 столітті і який візантійськимиісториками називався по-різному: в одних джерелах – читаємо “тавроскіфи”, вінших – “руси”, хоча описується той самий історичний період.

Відомо, що догунської армії, яка атакувала Римську імперію в середині V ст., входилисарматські і слов’янські племена — ті самі анти, які входили до Антськогосоюзу. За повідомленнями істориків Прокопія та Йордана, основним населеннямДунайського регіону є слов’яни. Вони заселили цю територію як раз в кінці ІV іпротягом всього V століть.

Соціально-економічний розвиток, суспільний устрій такультура східних слов’ян напередодні об’єднання їх у феодальну державу

Господарствосхідних слов'ян ґрунтувалося на землеробстві з розвинутим скотарством ісільськими промислами. На зламі VIII—IXст. удосконалюється техніказемлеробства, ремесла, а також видобутку заліза та способів його обробітку. Орнеземлеробство перетворюється у домінуючу галузь господарства. У СередньомуПодніпров'ї, області, що в своєму соціально-економічному розвитку випереджалаінші східнослов'янські землі, відбувалося переоснащення землеробськоговиробництва більш досконалими знаряддями. Пожвавилися процеси суспільногоподілу праці, збільшується асортимент вирощуваних злаків, розвивається паровадвопільна система землеробства. В цих умовах пожвавлюється як внутрішня, так ізовнішня торгівля. Зростає кількість поселень, де відбувався міжобщинний обмін,виникають укріплені гради. Все це створювало матеріальні передумови длярозвитку феодальних виробничих відносин і закладання тут основ ранньокласовогосуспільства.

Напередодніутворення Давньоруської держави головною формою суспільної організації східнихслов'ян були союзи племен та племінні княжіння. Кожне з цих утворень становилоокрему етнічну групу з визначеною територією, властивими їй елементамиматеріальної культури, побуту і звичаїв. Територіально-політичні утвореннясхідних слов'ян характеризуються сучасною наукою як об'єднання зі сталоютериторією і зародками державності. Утворення і виникнення племінних княжіньсхідного слов'янства було першим етапом у формуванні Давньоруської держави.Основу внутрішньої соціально-економічної системи організації племінних союзівслов'ян становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більшеселищ — «гнізд» споріднених поселень. У володінні общини перебував весьземельний фонд, що становив, однак, власність усього племені. З перебігом часу,вже в третій чверті першого тисячоліття в общинному середовищі східних слов'янвиразно виявляються дві лінії розвитку: колективна таіндивідуально-приватновласницька. Прогресуюча соціальна поляризація членів общинизумовлювала зростання у її надрах, з одного боку, власників землі, що поступовоперетворювалися на феодалів, а з другого — безземельних селян. Процесисоціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство,наявність якого у східних слов'ян фіксується за джерелами принаймні вже вVI—VII столітті. Втім, праця рабів у землеробстві слов'ян не використовуваласьі сфера їх застосування була обмеженою. Це пояснюється тим, що рабовласницькаформація у східних слов'ян не склалася. В період розкладу первіснообщинноголаду рабовласницький уклад не став основою соціально-економічного життя східнослов'янськогосуспільства.

Суспільнийустрій східних слов'ян напередодні об'єднання їх в єдину ранньофеодальнудержаву набував характерних рис, притаманних вищій стадії родоплемінного ладу —«військовій демократії».

Підсумовуючи,зазначимо, що внутрішній соціально-економічний розвиток східнослов’янськогосуспільства, зокрема досягнутий ним у VII—VIII ст. рівень розвитку продуктивнихсил і соціальних відносин, суспільний поділ праці об'єктивно зумовилизародження феодальних відносин, становлення і розвиток ранньофеодальноїдержави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Пріцак О.Й. Походження Русі.– К., 1997.

2. Тойнбі А.Д. Дослідженняісторії (скорочена версія томів (VI Д.Ч. Соммервела Т. 1) у перекладіВ.Шовкуна. К., Основи. – С.158.

3. Українська культура: Лекції / Заред. Дмитра Антоновича; упоряд. В.С.Ульяновська; Вст. ст. І.М.Дзюби; Передслово М.Антоновича; Додатки С.В.Ульяновської, В.І. Ульяновського. – К., 1993.

4. Грицак Ярослав. Нариси історіїУкраїни. Формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. – К., 1996.

5. Вовк Ф. Антропологічні особливостіукраїнського народу. – К., 1994.

6. Сергійчук В.І. Етнічні межі ідержавний кордон України. – К., 2001.

7. Семчишин М. Тисяча роківукраїнської культури – К.: Либідь, 1993.

8. Грушевський М. Хто такі українці ічого вони хочуть? – К., 1992.