Реферат: Суспільно-політичний устрій української держави у 1648-1657 рр.

КОНТРОЛЬНАРОБОТА

знавчальної дисципліни

Історіядержави і права України

натему: «Суспільно-політичний устрій української держави

у1648-1657 рр.»


Зміст

1.   Соціальнізміни…………………….…………………………………………3

2.   Адміністративно-територіальнийустрій…………………………………...10

3.   Система органів влади іуправління………………………………………...13

Висновки…………………………………………………………………………18

Література……………………………………………………………………...20


1.Соціальні зміни

Революція 1648р. принесла основні зміни в соціальномуукладі на Наддніпрянщині: упала влада шляхти, а до проводу прийшов новийкозацький клас. Новий устрій не набрав відразу закінчених усталених форм, апротягом сторіччя проходив повільну еволюцію. Змагалися між собою дві групи — зодного боку селянство і дрібні козаки, з радикальними поглядами на соціальнісправи, що бажали докорінно знищити давній лад, а з другого боку останкишляхти, заможне козацтво і міщани, які бажали користь з революції мати виключнодля себе. Спершу перемогла народна течія і ввела свій лад, в основі якоголежала соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького Війська ікористуватися козацькими правами; хто ж залишився поза військом, все ж таки буввільною людиною і тільки замість військової служби виконував інші повинності.

Унаслідок повстання значно покращало становище селянства.Прогнавши шляхту, селяни не позбулися всіх повинностей, проте відвоювалиособисту свободу, право розпоряджатися своїм майном, переселятися коли й кудизавгодно.

При переписі 1654 р. нараховано 64 659 козаків і 62 454міщан — половина населення належала до козацького стану, половина доміщанського, або так званого поспільства. Часто рівень заможності рішав про те,куди хто вступав: «можніші пописалися в козаки, а підліші зосталися вмужиках». Між різними соціальними групами не було гостро зазначених меж, іселяни ставали козаками, а козаки селянами.

Протез часом цим здобуткам стали загрожувати елітарні тенденції в середовищістаршини. Багато козацьких ватажків і, зокрема, значний контингент українськоїзнаті та реєстрових старшин, що приєдналися до Хмельницького, були незначнимиуламками того ладу, що існував до 1648 р. В їхньому розумінні повстання непередбачало створити суспільство рівноправних людей, а мало вигнати ненависнупольську шляхту та магнатів, замінивши їх на свою українську знать. Вони навітьуявити собі не могли життєздатного суспільства без знаті. Завдяки своємувідносно високому положенню, великому військовому та політичному досвіду табагатству чимало української знаті та заможних козаків зайняли високі посадисеред ватажків Війська Запорозького. І це становище вони використовували длязміцнення та примноження свого впливу й достатку.

Широкийрозмах антикріпосницького та визвольного руху у ході війни зумовив значні зміниу соціально-економічній структурі, формах феодальної власності на землю,правовому становищі окремих соціальних груп і загалом панівних і пригніченихкласів. Основні зміни пов’язані з тим, що на звільненій території булоліквідовано магнатське землекористування. Землі переходили дозагальновійськової власності, передавалися козацькій старшині за умови служби,українській родовій шляхті, монастирям і окремим особам за послуги, щонадавалися повстанцям. Деяку частину земель захопили селяни.

Феодальнавласність на землю значно послабилася. Фактично був ліквідований, «козацькою шаблеюзнищений», феодально-кріпосницький гніт. Однак, як і до війни, збереглося«ісстаринне» землеволодіння української шляхти, монастирів, магнатів, козацькоїстаршини. Але це вже були інші форми та методи власності. Верхівка козацькоїстаршини і гетьманське правління проводили політику збереження попередніхсоціальних порядків. Гетьман та уряд намагалися видавати нормативні акти прозахист і збереження феодальної власності на землю за формулою «ведлуг звичаюдавнього». При цьому гетьманська влада від підвладних вимагала «звичайногопослушенства».

Крімзагальноприйнятих форм розширення землеволодінь (купівля-продаж, обмін тощо),земельна власність української шляхти і козацької старшини збільшуваласявнаслідок гетьманських пожалувань «у вічність» за службу, інколи «за послуги»землею наділялись особи, котрі ніякого відношення до козацтва не мали.«Ісстаринні» землі й ті, які передавалися «у вічність», мали типову формуфеодальної власності. Їх можна було продавати, міняти, віддавати у заклад,взагалі розпоряджатися на свій розсуд.

Значногорозвитку досягло так зване умовне землеволодіння козацької старшини і шляхти.Загальновійськові землі передавалися старшинам «на ранг». Основою такогоземлеволодіння була служба. Власники цих земельних ділянок намагалися зберегтиїх у своїх руках чи у своїх спадкоємців і в кінцевому підсумку перетворитирангові землі на власність. Правовий режим рангових земель визначавсягетьманськими універсалами спочатку «до ласки військової», потім – доки «військопобажає залишити», а наприкінці війни – «на утримання власного господарства завислугу». Нові землевласники намагалися перетворити рангові землі на повнувласність. Тому в нормативних актах часто трапляються вказівки про передачуземлі в «спокійне», «повне», «безушкодне» володіння, коли оскаржуваний міг такуземлю «в будь-який дохід перетворити».

Привілейованестановище козацької старшини у поземельних відносинах визначало всі аспекти їїправ і надавало перевагу над усіма іншими станами. Використовуючивійськово-адміністративний апарат влади, вони закріпили за собою низку іншихправ і привілеїв. Так, козацька старшина звільнялася від податкового тягаря, незалучалася до «стації» на утримання війська, не вносила податків забудинковолодіння, звільнялася також від «мостового» — грошових зборів наутримання доріг, користувалася пільгами при укладенні орендних договорів напромисли тощо. Козацька старшина, використовуючи свою владу, домоглася значногозміцнення економічного становища, розширення соціальних і політичних прав. Цейстан все більше виявляв феодально-кріпосницькі тенденції, що закріплювалися угетьманських універсалах і підтримувалися військово-адміністративною владою.

Засоціально-економічним і правовим становищем найближче до козацької старшинибули українські шляхтичі. Правове становище шляхтичів визначалося попереднімиправами, а також актами гетьманської влади, з допомогою яких вони відновлювали,зміцнювали й розширяли свої права та привілеї. Шляхта зберігала за собоюпопередні землеволодіння, розширюючи їх через отримання нових земель відгетьманської влади за надання допомоги і заслуги перед Військом Запорозьким.

Шляхта,залежно від конкретних обставин, вимагала від підвладного населення виконанняпопередніх повинностей. Як було підтверджено згодом царською Жалуваною грамотою27 березня 1654 р., шляхті «бути за попередніми правами і привілеями, данимивід королів польських і Великих князів литовських, і так їх прав і вольностейпорушувати нічим не веліли». Це повністю задовольняло вимогу: шляхтависловлювала прохання, щоби в наступні роки її повернули «в попередній стан».

Уході народно-визвольної війни були повністю відновлені права християнськоїправославної церкви. Гетьманська влада підтвердила її панівне становище,затвердила і розширила станові права духовенства. За своїм становищемдуховенство стояло поряд з козацькою старшиною і шляхтою. Церква продовжувалазалишатися великим землевласником, виступала суддею у сімейно-шлюбних іспадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також булавотчинним судом для людей, які проживали на її землях. Духовенство зберігалосвої станові суди і вважалося «білим», тобто не підлягало обкладанню податками.Селяни були зобов’язані нести «звичайне послушенство» — за давніми правилами ізвичаями. Селянам церковних земель заборонялося переходити у козаки.

Майновіта особисті інтереси, життя, здоров’я і честь духовенства захищалися так само,як і шляхти. За порушення прав і привілеїв духовенства винні підлягали судовійчи адміністративній відповідальності й суворо каралися. Духовенство домоглосяповернення йому всіх володінь, раніше захоплених польською шляхтою такатолицькою церквою. За майновим і соціальним становищем духовенство не булооднорідним. Виділялася його верхівка – митрополит, єпископи, ігуменимонастирів, які ставили у залежне становище низове духовенство (сільських священиківі монахів). Це призводило до загострення протиріч у самому стані і булопричиною переходу багатьох з них у козацтво.

Аналізсоціально-економічного і політичного становища козацької старшини, шляхти йдуховенства свідчить, що у період народно-визвольної війни відбувався процесформування трьох згаданих панівних станів у єдиний клас українських феодалів.Вони змушені були зважати на вимоги народу, боялися антикріпосницьких виступівселян, козацької та міської бідноти. Феодали не змогли зберегти старіфеодально-кріпосницькі порядки. Антикріпосницький за характером, феодальнийгніт був значно послаблений.

Великугрупу залежного населення становили селянство, міська і козацька біднота.Основною масою цього стану було кріпосне селянство. Воно стало головноюрушійною силою народно-визвольної війни. Як наслідок – було ліквідованемагнатське і польсько-шляхетське землеволодіння. Селян, котрі проживали на цихземлях, фактично визнали вільними. Вони отримали право вільного переходу вкозацтво. Це право мали селяни, які проживали на землях української шляхти ідуховенства. В універсалах знайдено заборони до переходу в козаки тількимонастирських селян. Селяни залучалися до панщини: один-два дні на тиждень.Якщо розмір не визначався гетьманським універсалом, феодали встановлювали йогосамостійно. Крім цього, селяни мали інші феодальні повинності. Всі вонивиконували основну повинність у вигляді так званої стації, тобто грошових інатуральних платежів на утримання армії. До цієї повинності належав такожобов’язок надання війську квартир і харчування, грошових платежів на утриманнявійськової канцелярії та її охорону, виконання господарських повинностей навимогу полковників, сотників чи курінних отаманів тощо.

Селянитакож сплачували щорічний «подимний податок», його розмір залежав від наявностібудівель, розміру і характеру господарства селянина. Періодично встановлювалисяповинності у формі плати «мостового» — грошей на утримання доріг,«покотельщизни» — мита за виготовлення винних виробів, «пчолиного», тобтогрошей на утримання вуликів, та ін. За правовим станом селянство поділялося надві категорії. Першу з них становили селяни, котрі проживали на земляхукраїнської шляхти і церкви, які продовжували залишатися кріпосними (панськіселяни). Другу категорію становили селяни, котрі проживали на землях вигнанихмагнатів, католицької церкви і польсько-литовської шляхти, за якими визнавалосяправо вільного переходу (державні селяни). Селянське середовище не булооднорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею,а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.

Міставідіграли відносно незначну роль у повстанні, і їхній статус по суті незмінився. Близько дюжини великих міст, таких як Київ, Стародуб, Чернігів,Полтава, й надалі здійснювали самоврядування через виборні магістрати згідно зМагдебурзьким правом. Їхні стосунки з селом, де панувало козацтво, буливідносно обмеженими. Але величезна більшість невеликих містечок потрапила підвладу місцевої старшини, яка ставила власні інтереси вище інтересів міщан –аналогічно, як до неї це робила польська шляхта. Серед мешканців міст зрослакількість козаків. Свідченням зростаючої залежності міст від старшини є те, щоміщани повинні були платити мито за товари, якими вони торгували, у той час яккозаки, що нерідко виявлялися їхніми комерційними конкурентами, цього неробили. Незадоволені правлінням козаків, багато міст в пізніший час почалишукати допомоги у царя, підтримуючи його у конфліктах зі старшиною.

Міськенаселення за соціально-економічним і правовим становищем не було однорідним.Його верхівку становили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основнумасу – ремісники, дрібні торговці та декласові елементи, тобто міська біднота.Міське населення називалося міщанами. Серед них вирізнялися представникиміського управління – війти, бурмістри, радники і лавники, що за становищемприрівнювалися до козацької старшини і шляхти. Всі мешканці визнавалисявільними. Вони мали право переходу в козацтво, право займатися ремеслами,промислами і торгівлею. У містах проживало також населення, яке займалосясільським господарством, дрібною торгівлею, а також дрібні орендатори міськихземель, ті, хто займалися ремеслом, та ін.

Польськікупці, яких і до війни було не дуже багато в українських містах, залишилиУкраїну. Вимушені були покинути Україну і євреї. У Зборівському договорі єнавіть спеціальний пункт про заборону євреям займатися промислом і торгівлею вУкраїні.

Наміщанство поширювалася уся система різноманітних повинностей. Вони платилиподимний податок, мостові гроші, ярмарочні збори, забезпечували військовіпостої тощо, за свій рахунок утримували міську адміністрацію і забезпечувалиохорону міста. Нелегке становище міщан стало причиною того, що чимало з нихпереходили у козацтво і виступали в антикріпосницькій боротьбі разом ізселянами.

Вукраїнському суспільстві чільне місце посідало козацтво. Головним обов’язкомкозаків вважалася військова служба. Козацтво поділялося на старшину і рядових.Козацька старшина за становищем належала до панівної верстви. Козацтвовизнавалося вільним. Воно могло безперешкодно переходити в інший стан, змінюватимісце проживання, користуватися землею, звільнялося від загальних податків іповинностей. Його особливим правом була участь у виборах козацької старшини.Серед козаків найпривілейованішими вважалися реєстрові козаки, за якимивизнавалося право власності на землю. Одним із привілеїв козацтва було те, щовони користувалися правом захисту у своїх судах: курінних, сотенних, полковихчи генеральному суді.

Отже,в Україні продовжував існувати суспільний лад, що відповідав феодальномуспособу виробництва.


2. Адміністративно-територіальний устрій

БогданХмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, якуналежало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти поВіслі.

Впершев ході Визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівськимдоговором 1649р. У відповідності з ним територія вільної України обіймала тривоєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення булиподілені на 16 полків та 272 сотні. У 1650р. кількість полків виросла до 20. Білоцерківський  мир  1651р. на певний час  призупинив  державне будівництво, але  воно  знову пожвавилося після  Батозької  битви 1652р. 

Отже,визволена територія мала свій адміністративно-територіальний поділ.Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності. І хочаполки як військові одиниці існували в багатьох державах, але тільки в Україніполково-сотенна організація війська була взята за основу державноготериторіального устрою.

Полковийподіл території України виник у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він визначав лишетериторію, населення якої було зобов’язане утримувати на свої кошти козацькийреєстровий полк, що дислокувався на цій землі. Проте починаючи з літа 1638р.,до полків та сотень як територіальних одиниць зарахували усе населення, і нанього поширювалася влада полкових та сотенних урядів. Полково-сотенна організаціявиявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовахдо 1783р. (135 років).

Держава,створена  Богданом Хмельницьким, охоплювала територію з населенням 1,4 – 1,6млн. чоловік і площею близько 200 тис. кв. км. На заході її кордон більш-меншспівпадав з порубіжжям старого Брацлавського воєводства, на півночі дотикавсядо р.Горині, далі вище Овруча тягнувся через Прип’ять і Дніпро на лівий берег,захоплюючи Любеч, Новгород-Сіверський і Стародуб; наприкінці 50-х рр. ХVІІ ст.Війську Запорозькому належала ще й частина Південної Білорусі. Визволенутериторію Б.Хмельницький називав по-старому – Руська земля, Русь.

Адміністративнийподіл дублював структуру війська: територіальні одиниці відповідали ієрархіїбойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізаціювійськовозобов’язаного населення, тобто козацтва. Найнижчим військовимпідрозділом козацької армії був курінь, відповідник давнього десятка, до якоговходило від 10-20 до 30-40 вояків певного хутора, села чи частини містечка абоміста. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцевою громадою, якаспоряджала на війну даний козацький загін, у селах керував виборний війт.Курені об’єднувалися у вищу військову, а водночас іадміністративно-територіальну одиницю – сотню, якою командував призначенийполковником сотник, що резидував разом із сотенною старшиною (осавулом, писаремі хорунжим) у сотенному містечку; цивільними справами сотні відав городовийотаман в співробітництві з органами міщанського самоврядування. Розміри сотнібули неусталені, охоплюючи переважно до 200-300 вояків.

Сотніоб’єднувались у полки і територіально підпорядковувались конкретному полковомумісту, де знаходилась резиденція полковника, призначеного гетьманом, таполкової старшини – осавула, обозного, судді, писаря, хорунжого. Кількістьполків не завжди бувала однаковою, коливаючись від 16 і більше, а до складуполку могло входити від 11 до 22 сотень. Як і в сотенному містечку, у полковомумісті цивільними справами козацтва відав городовий отаман, а міщанськими –органи самоврядування. Полковникам належали функції начальників свого полку якбойової одиниці, а також глав адміністрацій полкової територіальної округи зширокими судовими, карними та фінансовими повноваженнями.

Автономноюодиницею в державі лишалася Запорозька Січ, котра підлягала безпосередньогетьманському правлінню, не входячи до жодного з полків і обираючи власногокошового отамана (на відміну від призначуваних гетьманом полковників).

Отже,на час укладення українсько-російського договору 1654р. Україна мала своюдержавно організовану територію.


3. Система органів влади і управління

Формуванняукраїнської державності в 1648-54рр. здійснювалося в умовах бойових дій, щообумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовуваласявже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотеннаорганізація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно буломаксимально об’єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організаціястала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиноюполітико-адміністративною й судовою владою в Україні.

Процесстворення держави відбувався не стихійно. Вже в червні 1648р. БогданХмельницький разом з козацько-шляхетською верхівкою – старшинською радою –затвердив спеціальний документ для регулювання цього процесу. Це був статут«Про устрій Війська Запорізького». У його нормах чітко визначалася організаціяі компетенція всіх органів, які перетворювалися в апарат публічної влади.

Повноваженняпублічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органівскладалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного.

Вищийешелон влади – генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всютериторію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська –військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі,хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життяУкраїни: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але черезсвою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічнийхарактер. Її важко було скликати, нею важко було керувати. Її рішення булинепередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана істаршинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бутипостійно діючим обов’язковим органом. Її скликали в разі неминучої потреби.Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини.Поступово (з липня – серпня 1648р.) її почала заміняти старшинська рада, яказдебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи – йсотників.

Генеральнийуряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали радугенеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, віннаділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних,військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універсали –загальнообов’язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації тадіяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад –військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховнимголовнокомандувачем.

БогданаХмельницького спершу у січні 1648р. було обрано гетьманом Війська запорізького –головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік,після перемоги під Корсунем, він оголосив себе гетьманом звільненої України.

Нинідедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650р. в руках Хмельницькогозосередилася фактично самодержавна влада.

Найближчимипомічниками гетьмана були генеральні старшини. Генеральних старшин обирала радагенеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначавгетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вельможа».Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керуваливійськовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їхнєматеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем післягетьмана, генеральний бунчужний – головним охоронцем знаків гідності гетьмана івійськових з’єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писаркерував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.

Генеральнийсуддя (спочатку один, а згодом – двоє суддів) очолював вищий судовий орган –апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, щосаме посада генерального судді була другою після гетьмана.

Генеральнийпідскарбій завідував державної скарбницею.

Усіці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони жутворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадуєтьсяв 1650р. У ній зосередилося усе поточне військове, адміністративне, судове,фінансове управління, складалися універсали.

Отже,генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органомукраїнської держави.

Намісцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковникаі полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочаткумала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника інавіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і йогопомічниками.

Містамиуправляли виборні міські старшини, а в селах – сільські отамани. У великихпривілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самимстатусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.

Центральнемісце в судочинстві посідали козацькі суди, що розглядали усі категорії справусього населення України, незалежно від станової належності. Процес у такихсудах здійснювався на основі норм звичаєвого права. Допускалося оскарженнярішень чи вироків у судах вищої інстанції.

ЗаУкраїною визнавалося право мати постійне реєстрове військо. Зборівський договірвизначив його чисельність – 40 тис. козаків, після чого Хмельницький почавскладати реєстр. Він був затверджений Генеральною радою на початку березня1650р.

Білоцерківськийдоговір зменшив реєстр до 20 тис. Проте насправді в 1648-54рр. в Україні діялавеличезна на ті часи збройна сила чисельністю 300-360 тис. осіб.

Збройнісили в період війни формувалися як з добровольців, так і з мобілізованих.Ухилення від мобілізації загрожувало смертною карою.

Б.Хмельницькийдуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних сил. З цією метоювлітку 1648р. він прийняв військовий статут – «Статут про устрій ВійськаЗапорізького». Дисципліна у війська була суворою.

Удержаві, що формувалася, величезний вплив мала церква. І це було природно.Церква і національна держава були потрібні одне одному. Церква освячуваластворення держави, піднімала її авторитет. Зауважимо, що саме царградськийпатріарх Паїісій у грудні 1648р. під час урочистої зустрічі Хмельницького вКиєві як переможця Речі Посполитої титулував його князем Русі.

Держава,зі свого боку, піклувалася про православну церкву. Церковники-ієрархиправославної церкви сміливо засуджували Польщу, а також, якщо вважали запотрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького.

Служителіцеркви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією їхньої незалежності віддержави.

Апаратдержавної влади й управління, що формувався, потребував матеріальногозабезпечення. З цією метою збиралися податки. Усі податки, які до 1648р.Україна віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці.

Євідомості, що тоді Україна робить спробу запровадити власну грошову систему. Улистопаді 1649р. за розпорядженням Б.Хмельницького на козацькій Україніпочинається карбування монети (монетний двір був у Чигирині). На одному її боцібув меч, а на другому – ім’я «Богдан».

Щодоформи правління молодої української держави висловлюються суперечливі думки.Одні дослідники говорять про Україну того часу як про республіку абохристиянську демократичну республіку. Інші вчені стверджують, що за суттюУкраїнська національна держава була монархією. Висловлюється і така думка, щогетьманська влада в Україні не мала ні республіканської, ні монархічної форми.

Особливістьукраїнської держави, що складалася, виявилася, зокрема, у виборності органівпублічної влади та їхній фактичній підзвітності виборцям з помітною роллюколегіальних установ – рад різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що вукраїнській державності була започаткована можливість республіканської формиправління.

Іншіавтори підкреслюють монархічні настрої Хмельницького, його величезні державніповноваження, прагнення підкорити собі козацьку незалежність, козацькі ради.Часто їх пов’язують із особливостями характеру Хмельницького, його особистимидостоїнствами або вадами. Крім того, дослідники відзначають, що в умовах війни,економічної і політичної нестабільності, за відсутності вірних союзників небуло іншого шляху, як сильна влада сильної особистості, котра не тількипривласнює певні повноваження, а й бере на себе відповідальність за долюдержави і народу.

Б.Хмельницькийнамагався поєднати дві державні ідеї. У 1648-54рр. в Україні було створено щосьна взірець аристократично-республіканського правління. Його основою бувкозацький демократичний устрій з виборністю, колегіальністю та гласністю. Воний виражали ідею козацького панства. А реальна влада була зосереджена в рукахкозацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв могутній лідер-гетьман.

Політичнуорганізацію, що склалася на території звільненої України у 1648-54рр.,сучасники нарекли Української козацькою державою, називаючи її також ВійськомЗапорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Більшість учених використовуєназву Гетьманщина.


Висновки

 

Визвольнавійна 1648-54 рр. – одна з найяскравіших сторінок в історії українськогонароду. В ході війни Україна позбавилася польсько-шляхетського соціального,національного та релігійного поневолення.

Широкийрозмах антикріпосницького та визвольного руху у ході війни зумовив значні зміниу соціально-економічній структурі, формах феодальної власності на землю,правовому становищі окремих соціальних груп і загалом панівних і пригніченихкласів.

Основнізміни пов’язані з тим, що на звільненій території було ліквідовано магнатськеземлекористування. Землі переходили до загальновійськової власності,передавалися козацькій старшині за умови служби, українській родовій шляхті,монастирям і окремим особам за послуги, що надавалися повстанцям. Деяку частинуземель захопили селяни. Унаслідок повстання становище селянства значнопокращало. Прогнавши шляхту, селяни не позбулися всіх повинностей, проте відвоювалиособисту свободу, право розпоряджатися своїм майном, переселятися коли й кудизавгодно. Між різними соціальними групами не було гостро зазначених меж, іселяни ставали козаками (і починали користуватися їх правами і привілеями), акозаки селянами.

ЗаБ.Хмельницького Гетьманщина обіймала 3 воєводства: Чернігівське, Київське іБрацлавське. Кордон з Річчю Посполитою проходив по річці Случ. ТериторіяГетьманщини у військово-територіальному відношенні поділялася на полки. У 1650р. налічувалося 20 полків, де проживало 1,4-1,6 млн. населення. Полк являвсобою окрему адміністративно-територіальну і військову одиницю на чолі зполковником. Полковий уряд розташовувався у полковому місті. Полки в свою чергуподілялися на сотні з центром у містечку або у великому селі. Самостійноюадміністративно-територіальною одиницею була Запорізька Січ.

Формуванняукраїнської державності в 1648-54рр. здійснювалося в умовах бойових дій, щообумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовуваласявже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотеннаорганізація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно буломаксимально об’єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організаціястала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиноюполітико-адміністративною й судовою владою в Україні.

Системаорганів влади і управління Гетьманщини 1648-54 рр. мала такий вигляд. Вищимешелоном влади був генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всютериторію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська –генеральна або чорна рада. Проте вона не була постійно діючим органом.Поступово її замінила старшинська рада, яку здебільшого складали генеральністаршини та полковники. Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчимипомічниками, які складали раду генеральної старшини при гетьмані.

Гетьманбув правителем, главою України, він наділявся широкими повноваженнями длявиконання політичних, військових, фінансових функцій. Він видавав універсали –загальнообов’язкові нормативні акти. Гетьман був вищою судовою інстанцією іверховним головнокомандувачем. Найближчими помічниками гетьмана були генеральністаршини, які керували окремими галузями управління.

Генеральнийуряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом українськоїдержави. На місцях управляли полкові та сотенні уряди.

Містамиуправляли виборні міські старшини, а селами – сільські отамани. У великихпривілейованих містах влада належала магістратам.


Література

1.        ІвановВ.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник – К.: Атіка, 2003. –416 с.

2.        Історіядержави і права України / За ред. А.Й.Рогожина. – Харків: Основа, 1993. – Ч.1.– 654 с.

3.        Историягосударства и права Украинской ССР: в 3-х т. – К.: Наукова думка, 1987. – Т. 1.

4.        КульчицькийВ.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.:Атака, 2006. – 352 с.

5.        МузиченькоП.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: Товариство«Знання», 1999. – 662 с.

6.        Полонська-ВасиленкоН. Історія України: У 2 т. – К.: Либідь, 1995. – Т.2. – 608 с.

7.        СубтельнийО. Україна. – Київ: «Либідь». – 662 с.

еще рефераты
Еще работы по истории