Реферат: Релігійне життя України в роки війни та післявоєнний час

Зміст

 

Вступ. 2

1.  Церковне життя натериторії окупованої України в роки Великої Вітчизняної війни  5

2.  Конфесійна політикаокупаційної адміністрації рейхскомісаріату «Україна» в 1941-1942 pp. 13

3.  Німецько-фашистськийокупаційний режим і релігійне життя України. 44

4.  ВідродженняПравославної Церкви у післявоєнний час. 66

Висновки. 67

Література. 69

 

Вступ

1 вересня 1939року наступом нацистської Німеччини на Польщу, розпочалася II Світова війна. Нетільки в житті людини, але й у житті народів, долях цивілізацій, горе приходитьвнаслідок гріхів. Незрівнянні за масштабом гоніння на Церкву, громадянськавійна й царевбивство у Росії, расистське біснування нацистів і суперництвоіз-за сфер впливу європейських і тихоокеанських держав, падіння моралі, щозахопило європейське й американське суспільство, — все це переповнило чашугніву Божого. Для Росії, до складу якої входила й Україна, залишалося ще два рокимирного життя, але миру не було всередині самої держави. Боротьба більшовицькоївлади зі своїм народом і боротьба комуністичної верхівки не припинялася, небуло мирного життя і на кордонах радянської імперії.

Встановленнярадянського режиму у західних областях України супроводжувалося репресіями:заарештований був архієпископ Олексій (Громадський), але невдовзі йогозвільнили, єпископу Поликарпу (Сикорському) вчинили допит. Тільки на Волині тау Поліссі заарештовано було 53 священнослужителя. Серед вбитих або померлих ув'язниці були протоієреї: Іларіон (Денисевич), Сергій (Яроцький), Олександр(Саховня); священники: Олександр (Мартинюк), Мелитон (Матушевич), ієромонахСофроній. Але все ж ці репресії не порушили церковне життя України. Майже всіприходи, що збереглися у роки польської окупації не були зачинені й радянськоювладою. Продовжували існувати й монастирі, однак число братії у них значнозменшилося. Братія Почаївської Лаври за два роки, з 1939 р. по 1941 р.,зменшилася з 300 до 80 ченців*. Більшовицька пропаганда через газети, радіонамагалася принизити православне духовенство в очах народу, вбити в серцяхлюдей віру у Христа.

9/22 червня 1941року у день Усіх Святих почалася Велика Вітчизняна війна. Була завойована матиміст російських, столиця Русі — Київ. Нацисти Німеччини відверто потуралихристиянські цінності і намагалися відродити старонімецький язичницький культ.

24 листопадаМитрополит Сергій (Містоблюститель патріаршого престолу (1936-1943 р.р.))звернувся разом із Митрополитом Київським і Галицьким Миколаєм і архієпископамиз новим посланням до пастви:

“Гітлерівськиймолох продовжує віщати світові, що він… підняв меч “на захист релігії іврятування ніби поруганої віри.” Але всьому світові відомо, що це ісчаддя пеклабрехливою личиною благочестя тільки приховує свої злодіяння. В усіх підкоренихним державах він здійснює ганебні поругання над волею совісті, знущається надсвятинями, бомбами руйнує храми Божі, кидає у в'язниці і карає християнськихпастирів*, гноїть у в'язницях віруючих, які повстали проти його безглуздоїгордині, проти його замислів затвердити свою диявольську владу над всієюземлею. Православні, які втекли з фашистського полону, сповістили нас проглумління фашистів над храмами… Всьому світові зрозуміло, що фашистські ізвергиє диявольськими ворогами віри та християнства… зараз одна мета — за всякуціну подолати ворога”.

Віруючий народпрацював над відродженням храмів Божих, прикрашав їх іконами, що збереглися вдомах, приносив, таємно переховані, богослужебні книги. У Кам'янець-Подільськувже у липні 1941 року відбувалася служба у Покровському храмі. У Вінниці такожвідновилися богослужіння*. У Полтаві вже на другий день після вступу німців, 18вересня 1941 року, протоієрей Володимир (Беневський) почав піклуватися про відновленнябогослужінь у церкві св. Макарія. Отець Володимир зібрав навколо себе ще 18священників, які почали служити у 5 міських храмах. У Києві відкрито було 26церков. Для великого міста все ж це було мало у порівнянні з провінціальнимимістами, але і ці церкви навіть у недільні дні не були переповнені народом. Ужовтні 1941 року поновилося життя у Покровському монастирі міста Києва. У 1942році поновилося чернече життя Києво-Печерської Лаври, На окупованих територіяхнайбільш молилися, захищали храми...

Але як ненамагалися пригнітити, задушити віру Православну, все ж вона жила… Київ — столиця України — було визволено нашими військами 22 (4 листопада) жовтня 1943року у день святкування Казанської Ікони Божої Матері. І це було видатноюподією для всього народу: звідси почалася Русь, тут відбулося хрещення нашогонароду, котрий обрав Християнство, Православну віру. Так, звичайно, під часвійни ставалися дива. І влада не могла цього не помітити. З жовтня 1941 рокубули зачинені майже всі антирелігійні видання, що працювали до цього. У 1944році закінчилося визволення України. Після закінчення Великої Вітчизняної війниу 1945 році поступово Церква починає “здійматися на ноги”.

1.Церковне життя на території окупованої України вроки Великої Вітчизняної війни

22 червня 1941року — це не лише сумна дата в історії народів СРСР, але й серйозний привід дляретроспективного аналізу минулого і міркування про сьогодення і майбутнє, томущо уроки передісторії Другої світової війни, трагічного початку ВеликоїВітчизняної війни для нинішніх поколінь далеко не з'ясовані і не усвідомлені.

Сучасна історичнанаука ще до кінця не звільнилася від накопичення міфів і державно-партійноїура-патріотичної фальші в історіографії СРСР передвоєнного, воєнного іпіслявоєнного періодів. Це сьогодні заважає об'єктивно розібратися в недавнійісторії суспільства — історії, що повинна викликати і біль, і жаль, і радістьза своїх переможців, і потребу в розумінні причин і наслідків недавньоготрагічного минулого для нинішньої цивілізованої світобудови і гідної участі удолі громадян держав, які входили до складу Радянського Союзу.

Як відомо, передВеликою Вітчизняною війною Руська Православна Церква переживала один знайважчих часів свого буття. Церква переживала жорстокі гоніння: руйнувалихрами, тисячами вбивали і відправляли в тюрми і заслання священнослужителів івіруючих людей. У 1939–1941 рр. церковне життя в легальних формах збереглося,власне кажучи, лише в приєднаних західних єпархіях України. Тут було понад 90%усіх парафій Руської Православної Церкви, тут діяли монастирі, усіма єпархіямикерували архієреї. На іншій території країни церковна організація булазруйнована: у 1939 році у СРСР залишалося лише 4 кафедри, зайнятих архієреями,включаючи місцеблюстителя Патріаршого престолу митрополита Московського іКоломенського Сергія, близько 100 парафій і жодного монастиря.

Окупація Українинімецькими і румунськими військами істотно змінила релігійну ситуацію. На всійтериторії почалося масове відкриття храмів, що були закриті у 30-х роках. Так,у Київській області в 1941-1943 рр. богослужіння відновилося в 350 храмах, уПолтавській — у 342, у Луганській — у 128, у Донецькій — у 230. Схожа ситуаціябула й в інших областях на окупованій території. Така масовість відкриттяцерков дала привід радянським розвідувальним органам стверджувати, що«гітлерівці вирішили відкрити православну церкву у кожному селі». І хоча цятеза є помилковою, очевидно, що гітлерівська окупаційна влада вважала занеобхідне враховувати настрої віруючих. Виникає справедливе питання: чимкерувалися загарбники, дозволяючи вільну діяльність Церкви?

Перш, ніж перейтидо розгляду нацистської релігійної політики на окупованих територіях в Україні,необхідно декілька слів сказати про те, якою ця політика була в самійНімеччині. Позицію нацистської партії чітко сформулював заступник АдольфаГітлера по партії Мартін Борман: «Необхідно усе більше усувати народ від церкові релігійних товариств. Безумовно, церква повинна і буде зі своїх позицій протистоятивтраті свого впливу. Ніколи знову вплив на народ не можна віддавати церкві. Їївплив повинен бути повністю знищений». Слідом за Мартіном Борманом, який прямозаявляв у 1941 році про те, що „націонал-соціалізм і християнствонепримиренні”, Альфред Розенберг (голова Рейхсміністерства Східних земель, щокерувало територіями, окупованими німецькими військами) писав: «Християнськийхрест необхідно вигнати з усіх церков, соборів і каплиць і його потрібнозамінити єдиним символом — свастикою”. Розенберг намітив основні принципирелігійної політики Німеччини на окупованих територіях: „1) релігійним групамкатегорично забороняється займатися політикою; 2) релігійні групи повинні бутирозділені за національними і територіальними ознаками. При цьому національної ознакинеобхідно особливо суворо дотримуватися при підборі лідерів релігійних груп.Територіально ж релігійні об'єднання не повинні виходити за межі… однієїєпархії; 3) релігійним громадам забороняється заважати діяльності окупаційноївлади”.

Однак гітлерівціне прагнули швидко втілювати цю ідею в життя, навпаки, вони намагалисямаксимально використовувати церкву у своїх інтересах. Для контролю іспостереженням за діяльністю релігійних організацій був створений спеціальнийвідділ у системі головного управління імперської безпеки (СД). Основним йогозавданням, крім контролю, було вивчення настроїв у середовищі духовенства івіруючих усіх конфесій як на території Німеччини, так і за її межами. Цейвідділ мав інформаторів практично у всіх релігійних структурах на територіїЄвропи.

Одним словом,нацисти мали багатий досвід у вирішенні релігійного питання. Як і керівникирадянської тоталітарної системи, вони теж не збиралися ділити з Церквоюідеологічний вплив на населення, але їх особливістю було відмовлення відвідкритого знищення релігії. Прагненням нацистів було найбільш вигідневикористання релігійного фактору у своїх інтересах. Основним напрямкомрозв’язання релігійного питання була орієнтація на нівелювання традиційнихрелігійних структур і дроблення конфесій. Ці принципи релігійної політикинацисти втілювали і на окупованих територіях, зокрема в Україні. Передвіроломним вторгненням на територію нашої держави німецькі спецслужби ретельновивчали релігійну ситуацію в Україні. Маючи свідчення про невдоволеннявіруючого населення політикою радянської влади щодо Православної Церкви,окупанти вирішили зіграти на почуттях людей, позбавлених права вільно сповідатисвою релігію. Це був безпрограшний хід з погляду використання ідеологічноговпливу на віруюче населення. Доказом тому є численні публікації у цілкомконтрольованій окупантами українській пресі того часу — усі вони будувалися напротиставленні німецької релігійної політики радянській. Це цілком збігалося зрозпорядженнями Гітлера, який говорив, що на початку окупації нацисти неповинні виказувати свої справжні наміри, а всіма способами підкреслювати своювизвольну місію.

Метою війни дляГітлера і його васалів було, зокрема, розчленовування СРСР і поневоленняслов'янських народів. Тому у випадку перемоги Німеччини Православній Церквізагрожувало жорстоке гоніння. Але фашистські ідеологи прикривали своюрозбійницьку війну ім'ям Бога, називали її хрестовим походом, а на солдатськихпряжках штампували напис: «Got mit uns» («З нами Бог»). У пропагандистських ціляхокупаційна влада виконувала підступні вказівки свого фюрера: «Ми повинніуникати, щоб одна церква задовольняла релігійні потреби великих районів, ікожне село повинне бути перетворене в незалежну секту, що шанувала б Богапо-своєму. Якщо деякі села в результаті захочуть практикувати чорну магію, якце роблять негри або індіанці, ми не повинні нічого робити, щоб перешкодити їм.Коротко кажучи, наша політика на широких просторах повинна полягати взаохоченні будь-якої і кожної форми роз'єднання і розколу».

Треба сказати, щоіз самого початку окупації розроблені нацистами заходи щодо релігії мали успіх:значна частина духовенства і мирян повірила пропаганді. Прихід німціврозглядався деякими як порятунок віри і Церкви. Зрозуміло, що причиною такихнастроїв були злочини сталінського режиму в 30-х роках, унаслідок яких до 1939року на території власне Росії залишилося менш, ніж 100 храмів (в Україні,зокрема, збереглося лише 3% дореволюційних парафій; у всій Київській єпархії на1940 рік залишилося всього 2 парафії). Звичайно, загарбники і не збиралисядавати Православній Церкві повної релігійної свободи. За діяльністю Церкви буввстановлений тотальний контроль. Вже в грудні 1941 року імперська канцеляріявидала спеціальну інструкцію зі зверненням до українського населення: вонапередбачала заборону прочанства, створення релігійних центрів на місцяхукраїнських святинь, заборону створення духовних навчальних закладів. Ще однимпроявом окупаційної політики стала всіляка підтримка і заохочення розколу вПравослав'ї. Своїм втручанням у міжцерковні відносини німецька владазагострювала і без того непросту ситуацію в українському Православ'ї, щосклалася до початку 1942 року. На той час виникли і були документальнооформлені дві конкуруючі Церкви:

1. Автономна,котра засновувала своє канонічне положення на рішенні Всеросійського ПомісногоСобору 1917-1918 р. про створення Української автономної Церкви в рамках РПЦ;предстоятель — митрополит Олексій (Громадський), у її склад входило не менш 55%населення України.

2. Автокефальна,що принципово розірвала будь-який зв'язок з Московською патріархією і прийнялав сущому сані священиків-„липківців” — так званих самосвятів, яких жоднаПравославна Церква не могла вважати законно висвяченими священнослужителями;глава її — митрополит Полікарп (Сікорський). Прихильниками її було не більше40% населення.

Однак відродженняПравослав'я відбувалося зовсім не так, як планували фашисти. Бурхливий розвитокцерковного життя на окупованій території України почався стихійно і відразуприйняв масовий характер. Незважаючи на явну шкоду для відновлення Православ'яв Україні протистояння канонічної і неканонічної Церков, релігійне піднесеннясеред населення було таким великим, що тоді вдалося відновити маже 40%дореволюційної кількості храмів. Фактично на всій окупованій території булавідновлена канонічна Православна Церква. Не тільки релігійність українців, алеі Церква як організація виявилася набагато сильнішою і живучою, ніж думаланімецька влада.

Впливавтокефалістів і автономістів розподілявся нерівномірно в різних частинахУкраїни, але переважна більшість православних в Україні залишилася в лоніАвтономної Церкви. На Волині, де знаходилися обидва церковні центри, вАвтономній Церкві була безсумнівна перевага в районах, розташованих ближче доПочаївської лаври. Опорою автокефалістів були північно-західні райони. НаЛівобережній Україні всюди, за винятком Харківської єпархії, переважалиприхильники Автономної Церкви. Велику частину парафій Харківської єпархіїутримував у своїх руках лжемитрополит Феофіл (Булдовський).

Слід зауважити,що ставлення Московської Патріархії до Автономної Церкви було співчутливим.Так, у офіційному некролозі архієпископа Веніаміна (Новицького) (+1976) — могодухівника в студентські роки, — який у минулому належав до неї, визнавалося,що, опинившись у надзвичайно скрутному становищі, Українська Автономна Церквабула єдиною легальною організацією, навколо якої могли згуртуватися народнісили й у якій вони знаходили підтримку в часи найбільших іспитів.

Мій радник СавицькийАндрій Миколайович, який був помічником приснопам'ятного протопресвітераГавриїла Костельника (+1948 р.), керівника ініціативної групи у справівозз'єднання греко-католиків Галичини з Православною Церквою, згадує:«Священики Автономної Церкви в поліських районах Волині активно допомагалипартизанам. Те ж саме пошепки говорили про священиків з Кременеччини: о. СтефанГалюк (с. Білокриниця), о. Микола Лилякевич (с. Горинка), о. Олександр Кінах(с. Лідихів), брати священики Микола і Віктор Чирські. А протоієрей СерафімКазновецький, переїхавши в серпні 1944 р. з м. Корця Ровенської області доЛьвова за призначенням Екзарха України, у свято-Георгіївській церкві — тодієдиній православній церкві в цьому місті — організував потужний патріотичнийосередок. Почаївська Лавра в травні 1944 р. перевела у фонд оборони 100 тисячкарбованців, усіляко матеріально підтримувала польовий госпіталь, що знаходивсяв архієрейському будинку».

ПарафіянкаСвято-Георгіївської церкви в місті Львові, ветеран Великої Вітчизняної війни,капітан медичної служби у відставці Трапезнікова Галина Сергіївна (їй уже 91рік) згадує: «Насельниці Домбоцького монастиря біля Мукачева, ризикуючи життям,зробили справжній подвиг: відступаючі фашистські частини залишили в лісі дітей,вивезених з різних місць Радянського Союзу. Діти були приречені на голоднусмерть. Але черниці і священик Іоанн Карбованець, усвідомлюючи небезпеку, щозагрожувала їм, одностайно вирішили врятувати дітей або загинути разом з ними.Вони виконали християнський обов’язок, і 180 дітей були врятовані».

Багатоправославних канонічних священиків гинули з вини як окупантів, так і червонихпартизанів, але справжній терор проти них розв'язали саме українськінаціоналісти в інтересах автокефального угруповання. Бандерівці розгорнулимасову кампанію терору проти проросійськи налаштованих священнослужителів. 8травня 1943 р. українські націоналісти вбили митрополита Олексія(Громадського). Потім вони захопили і повісили в лісі єпископаВолодимир-Волинського Мануїла (Тарновського), який у 1942 р. перейшов зАвтокефальної Церкви в Автономну. Історик Ф. Гейер наводить імена 27священиків, вбитих бандерівцями лише на Волині протягом літа 1943 р. У деякихвипадках убивали і членів їхніх родин.

Усе це привело дотого, що з 1943 року у німецьких офіційних документах уже ясно звучав сумнів управильності ряду аспектів обраного курсу церковної політики. Сподівання напідтримку „нового порядку” з боку гноблених у СРСР релігійних організацій булиодним зі споконвічних стереотипів ідеології окупації. Тому ідеологи рейханеодноразово висловлювали подив з того, що в патріотичному русі в РадянськомуСоюзі значне місце посіла Православна Церква. У бюлетені Поліції безпеки«Повідомлення з окупованих східних областей» (7 травня 1943 р.) зазначалося: «Радянськапропаганда зуміла спритно використовувати релігійні почуття населення у своїхцілях. Церкви і маси все більше отримують заохочення. Як стало відомо з Москви,наплив жителів у церкви у великодні дні був значним. Цей факт пропагандистськидосить сильно використовується і знаходить поширення насамперед у союзників».

Храми, щовідкрилися, перетворилися в центри національної самосвідомості і проявупатріотичних почуттів. Навколо них згуртувалася значна частина населення.Усього за три роки окупації в умовах голоду, розрухи, відсутності матеріальнихможливостей було відновлено понад 40% від дореволюційної кількості церков.Існують різні цифри щодо відкритих на окупованій території СРСР православниххрамів. Сучасні історики, як правило, говорять про 7547, посилаючись на звітРади у справах РПЦ про стан Церкви на 1 січня 1948 р. Однак треба врахувати, щона той час, у зв'язку з браком духовенства, будинків, вилученням у релігійнихгромад зайнятих ними громадських будівель, було вже закрито не менш 850 храміву РСФСР, 600 — в Україні, 300 — у Білорусії і 100 — у Східній Молдавії(Наддністрянщина). В іншому звіті Ради у справах РПЦ зазначалося, що на 1 січня1947 р. у Росії залишилося діючими лише 1300 церков, відкритих у періодокупації. Таким чином, загальна кількість дорівнювала, як мінімум, 9400. Цяцифра приблизно відповідає відомостям, що зустрічалися в радянській літературі,про 10 тис. храмів. Крім того, було відтворено близько 40 монастирів (36 — вУкраїні).

У цілому„релігійне відродження" в Україні мало патріотичний характер і проходилотак само бурхливо, як і в західних областях Росії. Усього за роки окупації вУкраїні було відкрито не менш 5400 православних храмів. У звітах Ради у справахРПЦ зазначалося, що на 1 липня 1945 р. в Україні було 6072 діючих церков,причому відзначалося, що 587 будівель вже вилучили у парафіяльних громадмісцеві влади, тому що вони до війни використовувалися як громадські установи(у це число не входять церкви, зняті з реєстрації через відсутністьсвященнослужителів). Від цифри, що вийшла, треба відняти приблизно 1300 храміву західних областях України — залишається 5400. Підрахунки у окремих областяхтакож підтверджують ці відомості. Документально відомо (хоча ці зведеннянеповні), що в період окупації було відкрито: у Вінницькій області 822 церков,Київській — 798, Одеській — 500, Дніпропетровській — 418, Ровенській — 442,Чернігівській — 410, Полтавській — 359, Житомирській — 346, Сталінській(Донецькій) — 222, Харківській — 155, Миколаївській і Кіровоградській -— 420, іне менш 500 храмів у Запорізькій, Херсонській і Ворошиловградській.

Аналіз релігійноїситуації на окупованій німецько-фашистськими військами території Українисвідчить, що партизанський рух тут був би набагато потужнішим, якби радянськийбільшовицький режим хоча б наприкінці 30-х років опам'ятався і відмовився віднасильницької атеїзації, боротьби з Церквою, переслідування і знищеннядуховенства, чернецтва й активних мирян, руйнування храмів і інших святинь.Справедливо було б, якби відповідальність і покарання за зрадництво і перехідна сторону ворога, співробітництво з окупаційною владою (власівці, поліцаї,німецькі шпигуни, шкідники, послідовники антирадянського есхатологізму) повиннібули б разом з винуватцями розділити і ті, хто спровокував частину законослухнянихгромадян на тяжкий гріх колабораціонізму: як представники богоборчої влади, такі більшовицький режим у цілому.

Схожа історіясьогодні повторюється в Іраку, там я був двічі: у 1998 році й у січні 2005року. Відомо, що під час правління Саддама Хусейна шиїтів, на відміну відсунітів, гнобили. Тому американці, готуючись до війни з Іраком, зробили ставкуна шиїтів, і у своїх надіях, що шиїти будуть їх підтримувати, не помилилися.Але як неприродно і навіть дико виглядає, коли всупереч вченню і духу ісламу,висловлюючись мусульманською термінологією, правовірні стають союзникаминевірних у їхній боротьбі з одновірцями!

Напевно, ніхто нестане заперечувати, що раніше під час війни (у 1812 році чи у 1914-1917 рр.)під час окупації відсоток зрадників і співчуваючих ворогам Батьківщини в нашійдержаві був набагато нижчим. Навіть у мусульманському середовищі! От вам іілюстрація наслідків протилежного відношення до релігійних почуттівспівгромадян...

 

2.Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату«Україна» в 1941-1942 pp.

Невід'ємноюскладовою німецько-фашистських планів нападу на Радянський Союз було активневикористання релігійного чинника. Ці розрахунки були далеко небезпідставними,оскільки спиралися як на Ґрунтовну поінформованість німців про ставленнярадянського керівництва до релігії і церкви та реальний стан справ у цій сферідуховного життя в СРСР, так і на їх багатий досвід у самій Німеччині й у іншихокупованих країнах Європи.

Науковедослідження названої теми було розпочато в 60-70-х роках XX ст. у працях українських дослідниківв діаспорі (США, Канаді), які під час Другої світової війни знаходилися вУкраїні й були очевидцями подій. Здебільшого це церковні, історикиА.Дублянський, І.Власовський, С.Савчук та Ю Мулик-Луцик. Крім особистоговикладу баченого і пережитого, їхню увагу привернула проблема церковноїканонічності розколених частин Православної церкви в Україні.

Значний внесок удослідження даної проблеми зробили українські історики, зокрема Ю. Волошин,В.Гордієнко, О.Лисенко, В.Пащенко. їх праці ґрунтуються на матеріалахукраїнських архівів.

Політика творців«нового порядку» щодо церковно-релігійного життя на окупованих земляхмала свої особливості і водночас була чітко зорієнтована на виконання наступнихосновних завдань: підтримка розвитку релігійного руху як ворожого більшовизмувстановлені ефективного контролю за діяльністю релігійних організацій усіхконфесій; сприяння дробленню релігійного руху на окремі течії; зовнішнє івнутрішнє руйнування традиційних стабільних церковних структур з метоюзапобігання можливій консолідації їх лідерів для боротьби проти Німеччини;заборона створення єдиних церков; максимальне використання релігійнихорганізацій для сприяння німецькій адміністрації та наступна примусова змінахарактеру релігійних вірувань населення на нехристиянські.

Серед важливихпитань конфесійної політики окупантів на початку Великої Вітчизняної війни буливсіляке сприяння антиросійським настроям в Україні, перешкоджання впливу Російськоїправославної церкви на населення, викорінення російської мови з громадського тацерковного вжитку. Особлива увага цим питанням приділялася на нараді у Гітлера29 вересня 1941 p., денаголошувалося, що «Велика Україна у з'єднанні з Росією означає небезпеку».Саме тому давалися вказівки: "… Все російське, що на даний момент маємісце, повинно поступово припинятись", а «у мішано заселених областяхукраїнці мусять бути поставлені над росіянами». На цій же нарадікатегорично стверджувалося, що "єдина сильна церква… не в інтересахНімеччини"

Упродовж осені 1941 р. у німецьких таємних директивах щодоУкраїни містилися вимоги: перешкоджати діяльності «поквапливих елементівіз Західної України»; «заборонити в'їзд їхнім представникам зГенерального губернаторства»; «релігійні відправи на території,заселеній українцями, повинні проводитися лише українською мовою»;«зупиняти кожний вияв російського православ'я та його священиків, а такожв'їзд до рейхскомісаріату „Україна“ посланців будь-яких конфесій зінших країн».

Загарбницькими,імперськими цілями, а не якоюсь особливою прихильністю до українців та їхніхнаціональних прагнень у церковно-релігійній сфері мотивувалися й вказівкинімецької директиви від 20листопада 1941 p.: «Дозволяється Українська автокефальна церква та інші конфесійніоб'єднання. Церковні представники з інших держав мають бути виселені зпідпорядкованих німецькій адміністрації територій».

Оскільки ідеїнацизму були принципово несумісні з християнством11' якетрактувалось як релігія лише слабких і принижених, єврейська за походженням інебезпечна, то в Німеччині приступили до створення нової неоязичницької засвоєю суттю релігії — «германський рух завіру», що сакралізував фюрера: Гітлероголошувався новим месією, який прийшов на землю, щоб врятувати світ від євреївта інших неповноцінних рас. Яка релігія мала замінити населенню окупованихземель християнство, вирішено не було, але те, що в перспективі християнськіцеркви були приречені на знищення, не підлягало сумніву.

Це були плани,так би мовити, стратегічного характеру, а на початковому етапі окупації чи нена перше місце висувалися питання контролю за діяльністю релігійнихорганізацій, ретельного вивчення настроїв духівництва та найактивнішихпарафіян, укорінювання агентури в церковних адміністративно-управлінськихструктурах і вербування агентів із середовища духівництва. Цим займавсяспеціальний церковний відділ системи Головного управління імперської безпеки.Його висококваліфіковані спеціалісти створили розгалужену агентурну мережу в релігійнихорганізаціях, забезпечували просування потрібних людей на важливі ієрархічніпосади, у громадські організації, церковне середовище.

Водночас слідзазначити, що саме із Західної України впродовж усіх неймовірно важких роківнімецької окупації постійно надходили імпульси, спрямовані на всебічнийрозвиток у східних областях України православного церковного життя, на протидіюможливості остаточної втрати ним своєї самобутності.

Визначальноюрисою православного церковного життя в Україні у період від літа 1941 до весни 1944 pp. було існування та гостре протистояння двох православних церков,адміністративні центри яких знаходилися на Волині — в Луцьку й у Кременці. Автономнуправославну церкву (АПЦ) очолював архієпископ (з грудня 1941 р. — митрополит) Олексій (Громадський). Після його трагічноїзагибелі 7 травня 1943 р. вона залишилася фактично безглави, оскільки на той час окупаційна влада примусово скасувала традиційнусистему управління церквами. Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ)протягом усього часу її існування очолював архієпископ, а з травня 1942 р. — митрополит Полікарп (Сікорський).

Гостраконкуренція між двома українськими православними конфесіями, взаємні претензіїта звинувачення негативно впливали на духовне життя України. Церковний розбратполегшив німецькій владі цілеспрямоване, перманентне втручання в церковнежиття, використання православного духівництва в своїх політичних цілях.

Це, без сумніву,не було ані випадковістю, ані виявом особистих амбіцій окремих церковних владик,а наслідком добре обміркованої й наперед визначеної політики окупантів, якізробили все можливе для того, щоб не допустити створення єдиної Українськоїправославної церкви.

Як свідчатьматеріали архівів тієї доби та безпосередні учасники описуваних подій, німці непросто пасивно допустили церковний розбрат і створення на українських земляхдвох православних церков, а й певним чином посприяли цьому.

Драматизмситуації в українському православ'ї періоду Другої світової війни полягав ще йу тому, що німці вміло скористалися сильним потягом національне свідомоїукраїнської інтелігенції до організації церкви з виразними національнимирисами. Він набув особливого поширення в тих місцевостях, де українізаціяправославного парафіяльного життя здійснювалася й дала плідні результати зачасів II Речі Посполитої. Сприятливий грунтдля творення саме такої церкви був і там, де в недалекому минулому діялигромади УАПЦ. Керуючись вказівками рейхсміністра окупованих східних територійА.Розенберга про всіляке сприяння антиросійським настроям в Україні, німціспочатку уважно спостерігали за розвитком подій у релігійній сфері, не заважалирозвитку прагнень православних українців створити церковну організацію,незалежну від Московської патріархії, а з часом (у листопаді 1941 р.)Міністерство окупованих східних територій дало дозвіл митрополитові Діонісіювключити до своєї юрисдикції православне населення «з визволенихукраїнських земель» на підставі томосу вселенського патріарха 1924 p.

Перші кроки щодовлаштування православного церковного життя на українських землях, які увійшлидо складу рейхскомісаріату, були зроблені митрополитом Діонісієм (Валединським)- главою собору єпископів Православноїцеркви в Генеральному губернаторстві. У середині липня 1941 р. він отримав листа від архієпископаполіського і пінського Олександра, в якому йшлося про реалії церковногоправославного життя на Волині та Поліссі. Оскільки отриманої інформаціївиявилося недостатньо для виважених рішень і відповідних дій, митрополитДіонісій скористався послугами Ю.Мулика-Луцика, який з приватною метою збиравсяїхати на Волинь. Він погодився не лише з'ясувати наміри архієпископа Олексіящодо можливості відновлення канонічного підпорядкування Варшаві, а передатийому листа від голови Українського допомогового комітету у Варшаві полковникаІ.Поготовка та дізнатися для нього про плани архієпископа Олексія щодомайбутнього влаштування церковного життя на Волині. Під час аудієнціїЮ.Мулика-Луцика у владики Олексія, яка відбулася 3 серпня, він з'ясував, щоостанній не збирається повертатися під юрдсдикдію митрополита Діонісія. Своюпринципову позицію щодо автокефалії Православної церкви в Польщі, неможливостітогочасної юрисдикційної підлеглості Варшаві православних громад України тамотивів підпорядкування Московській патріархії він виклав у листі домитрополита Діонісія, датованому 2 серпня 1941 р.

МитрополитДіонісій у листі від 11 серпня 1941 р. до архієпископів Олександра, Олексія йєпископа Полікарпа повідомляв, що він відновлює свою юрисдикцію над тієючастиною церкви, яка виявилася тимчасово відірваною радянською окупацією. Уцьому листі він дав вказівки щодо організації 4-х єпархій (Поліської,Кременецької, Луцької та Житомирської) і висвятив єпископа Полікарпа в санархієпископа з титулом «луцький і ковельський».

Безпосереднійпочаток організації Православної церкви на засадах канонічної підлеглостіМосковській патріархії було покладено таємним обласним собором єпископівПравославної церкви, який відбувся 18 серпня 1941 р. у Почаївській лаврі. Собору складі його голови архієпископа Олексія, членів собору архієпископа Симона(Івановського) та єпископів Пантелеймона (Рудика) і Веніаміна (Новицького)констатував, що, оскільки всі єпископи Західної України «дали свого часупідписку про підпорядкування Московській патріархії...», то «ніокремі єпископи, ні навіть собор єпископів області не можуть утворитиавтокефалії самочинно, а тому до вирішення цієї справи на помісному соборіУкраїнської православної церкви… ця церква повинна залишитися підпорядкованоюМосковській патріархії, але з правами автономії, яку свого часу надала їйцерква російська».

Собор у Почаєвіухвалив наступне: «1)До помісногособору Православної церкви в Україні в складі ієрархії, духівництва і мирянуважати нашу церкву і її ієрархію в канонічній залежності від церквиросійської. 2) Привернути нашій церкві праваавтономії й автономного управління. 3) Надати старійшому з паличних ієрархів Православної церкви на Україні,архієпископу Олексію стосовно до 34 Апост. прав права обласного митрополита. 4) Рахувати екзархат у ЗахіднійУкраїні прикоротившим своє існування, а екзархат митрополита Миколая,покинувшого свій екзархат і єпархію Волинську і священно-архімандритство в Почаївській лаврі на час великоїнебезпеки, утратившим свої уповноваження як по екзархату, так і по єпархії іЛаврі».

Можна погодитисяз І.Власовським та сучасним істориком РПЦ, протоієреєм В.Ципіним, якінаголошують, що обласний собор єпископів у Почаєві 18 серпня 1941 р. не мав ніяких прав скасовувати екзархат і позбавлятимитрополита Миколая попереднього титулу — екзарха західних областей України і Білорусії.

Аргументованимтакож є висновок І.Власовського та солідарних з ним у цьому питанні дослідниківукраїнського православ'я В.Пащенка й О.Сагана про те, що цим рішенням«започаткувався конфлікт з Московською патріархією та вносився розкол усаме православ'я на українських землях». З цим рішенням собору в Почаєвіпогодилися всі ієрархи Православної церкви, які були на Волині, крім двох — архієпископів Полікарпа й Олександра.

Негативнеставлення до рішень собору єпископів у Почаєві висловив варшавський митрополитДіонісій. Доводячи неправомірність його ухвали про юрисдикційне підпорядкуванняПравославної церкви в Україні Московській патріархії, він у листі доархієпископа Олексія від 23 жовтня 1941 р. послався на такі аргументи:по-перше, мови не може бути про підпорядкування Православної церкви в Україніцеркві московській, оскільки "… під теперішню пору не існує правильної йна засадах канонічних організованої церкви російської"; по-друге,Православна церква в Україні завжди була церквою незалежною і «перебувалав канонічному зв'язку з великою церквою Царгородською і з святійшим вселенськимцаргородським патріархом. Це авторитетно стверджує святійший вселенськийцаргородський патріярх синодально-канонічним томосом про автокефалію нашої св.Православної церкви, з дня 13 листопада 1924 p.»; по-третє, канонічне правозабороняє поширювати терени своєї області за рахунок іншої, і «в цьомувідношенні Московська патріархія з її містоблюстителем митрополитом Сергієм,підпорядковуючи собі терени нашої св. Автокефальної церкви, поступила всуперечприписів канонічних».

Слід зазначити,що відразу після встановлення німецької окупаційної влади в багатьохмісцевостях України почали стихійно виникати самодіяльні громадсько-церковніорганізації, які найчастіше називалися парафіяльними ініціативними групами чицерковними комісіями. У великих містах вони, як правило, називалися церковнимирадами. Наприкінці 1941р. в Україніфункціонувало вже 8 єпархіальних церковних рад.

Своє принциповеставлення до влаштування православного церковного життя чітко визначила«Українська рада довір'я на Волині», до складу якої входило майже 20 представників українськоїгромадськості та православного духівництва. Розглянувши питання про становищеПравославної церкви, учасники засідання ради 1 вересня 1941 р.ухвалили: «Стоячи на тій нерушимій основі, що церква на Україні, якмогутній фактор національно-релігійного і морального виховання народу, повиннабути церквою національною і українською, рада довір'я вважає, що такоюПравославна церква могла бути тільки тоді, коли вона буде незалежною,автокефальною».

Отже, із самогопочатку німецької окупації України в середовищі української інтелігенції виникпотяг до створення Української автокефальної православної церкви, яка була бповністю незалежною від будь-якого релігійного центру, що перебував за межамиУкраїни.

Оскільки ж у тойчас у Варшаві вже мали інформацію про рішення таємного Почаївського собору від 18 серпня 1941 р., то було прийнято рішення про кандидатуру на«тимчасового адміністратора». Ним став єдиний в Україніархієрей-українець, який залишився вірним митрополиту Діонісію — архієпископлуцький і ковельський Полікарп (Сікорський). Оскільки ж діячами УкраїнськоїНародної Республіки у Варшаві було визнано, що „незручно" призначати його«не з волі свого народу», то й було організовано 13 грудня в Рівномузасідання «Наради представників церковних рад Волині» (інша назва — «Всеукраїнський церковний собор»), де було засуджено діяльністьархієпископа Олексія та рішення Почаївського собору щодо автономного статусуПравославної церкви в Україні й ухвалено звернення до митрополита Діонісіяпризначити тимчасовим адміністратором Православної церкви на звільнених земляхУкраїни архієпископа луцького і ковельського Полікарпа.

Мине зовсімнебагато часу й архієпископ холмський і підляський Іларіон (І.Огієнко) у своємувідкритому листі до «голови собору єпископів св. Православноїавтокефальної церкви в генерал-губернаторстві Діонісія» від 12 лютого 1942р. оприлюднить окремі, але дуже суттєві деталі, що стосувались обставинутворення Української автокефальної православної церкви. Він твердив, щомитрополит Діонісій, продовжуючи самовладне втручатися в справи Православноїцеркви на теренах рейхскомісаріату, цим вносить «розклад у Православнуцеркву в Україні». З цього листа випливає, що з незрозумілих для владикиІларіона причин митрополит Діонісій не тільки приховав від собору єпископівГенерального губернаторства своє попереднє листування з православними ієрархамиУкраїни, розпорядження стосовно влаштування церковного життя на території, якайому була канонічне непідлеглою, а й продовжував так діяти й надалі.

Отже, вокупованій Україні наприкінці 1941 — на початку 1942 pp. було започатковано дві православніконфесії: Автономну православну церкву на чолі з митрополитом Олексієм, якаперебувала в юрисдикції Московської патріархії, та Українську автокефальнуправославну церкву, очолювану її тимчасовим адміністратором — архієпископомПолікарпом.

Одночасно зформуванням цих двох конфесій в українському православ'ї та загостреннямпротистояння між ними протягом осені — зими 1941 р. у громадських і церковнихколах окупованої німцями України мало місце велике прагнення до відновленняКиївської митрополії.

Один з керівниківВсеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) П.Рибачук так висловив своєрозуміння ролі церкви в нових, надзвичайно складних політичних умовах:«Українська церква має бути не тільки релігійним, а й політичним центром,завдання якого вести боротьбу за самостійну Україну і виховувати українців унаціональному дусі. Автокефальна церква має відіграти керівну роль у створеннісамостійної Української держави»33'

З проблемоювідновлення Київської митрополії було безпосередньо пов'язане питання пропретендента на митрополичу кафедру. На початку жовтня 1941 р. ВПЦР звернуласядо провідних діячів Української Народної Республіки з проханням про сприяннясправі надання німецькою владою офіційного дозволу на переїзд архієпископаІларіона з Холма до Києва. Про це йшлося в листі, надісланому главіПравославної церкви в Генеральному губернаторстві митрополиту Діонісію.

Одним з першихсеред провідних церковних діячів України цю кандидатуру на кафедру митрополитакиївського підтримав глава Греко-католицької церкви митрополит А.Шептицький,який писав у листі до владики Іларіона 21 жовтня 1941 p.: «Бажаю, щоб Ви… в цілійУкраїні відновили віру св. Володимира і митрополита Іларіона, віру вселенськоїцеркви, віру сімох перших вселенських соборів».

8 грудня 1941 р. обласний собор єпископів Автономної православної церквипостановив: «Признати високопреосвященного архієпископа Іларіона Огієнкадостойним кандидатом на вільну катедру архієпископа київського іпереяславського». У цій же постанові голові собору доручалося«покликати високопреосвященного Іларіона на цю катедру» та«випросити у блаженнішого митрополита Діонісія благословення і дозвіл.високопреосвященному Іларіону заняти Київську катедру». Владику Іларіонабуло сповнено при цю ухвалу, на що він відгукнувся листом, в якому подякувавархієпископу Олексію і собору єпископів за честь, виявлену йому. Він писав, щояк тільки отримає перепустку, то відразу скористається нею.

Бажання мати предстоятелем Української православної церквивладику Іларіона ухвалила на своїх зборах 22 грудня 1941 р. Українська церковна рада вРівному. Вона просила собор єпископів у Генеральному губернаторстві«канонічне відпустити з своєї церкви архієпископа Іларіона».

Цим прагненнямбагатьох свідомих православних українців, які докладали зусиль до створенняєдиної Української православної церкви, завадило як те, що владика Іларіонзнаходився поза межами рейхскомісаріату, так і те, що в цьому важливому питанніне було єдності в середовищі православної ієрархії. Деякі з її представниківмали намір зайняти кафедру митрополита київського.

Але все жголовною перешкодою відновлення Київської митрополії стала німецька окупаційнавлада, яка не тільки не дала дозволу на приїзд до Києва архієпископа Іларіона,але й зробила все можливе для того, щоб будь-хто з українських православнихвладик не зайняв цієї кафедри. Таким діям окупантів нічого дивуватися, оскількидля них абсолютно неприйнятною була як ідея негайного відновлення Київськоїмитрополії, так і постать можливого її глави — владики Іларіона, який більшучастину свого життя присвятив боротьбі за автокефалію церкви. Його позиція щодонеобхідності самостійної та незалежної Української православної церкви, нечекаючи закінчення війни, була діаметрально протилежною німецькій.

У той час посилиласяконфронтація між владиками Олексієм і Полікарпом, яка виникла ще в процесітворення ними двох церковних центрів. Архієпископ луцький і ковельськийПолікарп захищав правочинність титулу адміністратора Української автокефальноїправославної церкви, посилаючись на рішення варшавського митрополита Діонісія,яке випливало з канонічності автокефалії, дарованої томосом 1924 р. дляПравославної церкви в межах тодішньої Польщі. Олексій митрополит волинський,екзарх України, доводив, що автокефалія 1924 р. уже недійсна для України,оскільки відбулися політичні й адміністративні зміни: Польща внаслідокнімецької окупації перетворилася на Генеральне губернаторство, і церковнаюрисдикція митрополита Діонісія обмежується його територією; Православна церквана західноукраїнських землях після встановлення там у 1939 р. радянської владиопинилася під юрисдикцією Московської патріархії, і це підтвердилизахідноукраїнські єпископи, підписавши декларацію вірності Московськомупатріархату.

У розпорядженні зВолинської духовної консисторії від 23 лютого 1942 р. «До о.о. благочиннихВолинської єпархії» містилося твердження про безпідставність звинуваченьсобору єпископів у тому, що він творить церкву автономною, оскільки «своєюпостановою від 25 серпня 1941 р. собор єпископів став на шлях автокефалії івирішує церковні справи самостійно...».

Отже, конфліктрозгорався навколо питання про церковну юрисдикцію для Православної церкви вЗахідній Україні в період німецької окупації. Йшлося про канонічністьВаршавської митрополії згідно з томосом 1924 р. чи Московської патріархії, якатимчасово здійснювала свою юрисдикцію на західноукраїнських землях у 1939 — 1941 pp. Зрештою, ситуаціяускладнювалася тим, що в 1941- 1944 pp. на цих землях не було влади ніпольської, ні радянської. Політично-адміністративні реалії були пов'язані знаявністю німецької окупаційної влади. Які ж правно-канонічні засадизобов'язували Православну церкву в цих умовах?

АрхієпископПолікарп як адміністратор УАПЦ доводив у своєму листі «До всьогодуховенства й вірних на українських землях сущих» (8 квітня 1943 p.): "… Автокефалія надана в1924 р. вселенським патріархом неПольщі, а Православній церкві на землях, які входили до складу Польщі, і цієїавтокефалії ми не позбавлені через те, що ці землі часово були захопленібезбожними більшовиками".

МитрополитОлексій у своєму «Одвертому листі до владики Полікарпа» доводив:Полікарп, ставши тимчасовим адміністратором УАПЦ, «революційним шляхомвідійшов від Москви», а «таким шляхом наша спільна мета — незалежність нашої церкви не можебути осягнута», оскільки «православні єпископи, хоч би зв'язаніприналежністю до одного народу і спільністю національних переконань, не можутьпокласти основ нової автокефалії, якщо вони не будуть це чинити в рамках своєїдотогочасової канонічної юрисдикції». Екзарх Автономної православноїЦеркви в Україні митрополит Олексій стояв на тому, що «ми безсилі протицерковної дійсності. Ми не повинні в тому, що опинилися в 1940 р. в юрисдикціїМосковської патріархії, але повинні виходити з рамок тієї юрисдикції, колихочемо, щоб наша майбутня автокефалія була канонічною і законною».

Зі свого боку,архієпископ Полікарп як адміністратор УАПЦ стояв на тому, що, коли звістка пройого призначення дійшла до Москви, то вона викликала вкрай ворожу антиукраїнськуреакцію патріаршого місцеблюстителя Сергія, який, за словами сучасників,зрозумів, що «Українська церква виривається і вирветься змосковсько-імперіалістичних рук, що в Україні буде суто Українськацерква».

Підґрунтя всіхтогочасних церковних подій в Україні архієпископ Полікарп бачив у тому,«чи бути нашій Православній церкві дійсно українською національною церквоюз своєю рідною мовою в богослужінні, церквою, овіяною традиціямисоборноправними, всією її національно-культурною красою, чи, навпаки, бути їйзнаряддям у руках купки москвофілів-єпископів для панування над українськимнародом Москви і духу московського».

Олексій,митрополит волинський, екзарх України, посилаючись на церковну історію,заперечував, що «Москва нищила особливості української православної церквита насаджувала московське православ'я». Він доводив, що всі церковнівладики, які заклали канонічні підвалини Московської церкви й керували нею до XIX ст., були українцями, починаючи відмитрополитів Кирила і Петра в XIII ст. і закінчуючи тим, що у XVIII ст. «церковне життя в Україні йшло під знаком пануванняв московській церкві наших же українців — Стефана Яворського, ФеофанаПрокоповича, Феофілакта Лопатинського й цілого сонму інших архієреїв,пресвітерів і вчених. Що вони вложили в церковне життя, то й сталося досі, бо ж19-те століття може бути відмічене в історії московської церкви взагаліліберальним духом, так що при кінці того століття була видрукувана навітьукраїнська Євангелія. Як же можна говорити про специфічне „московськеправослав'я?“.

Отже, митрополитОлексій як глава Автономної православної церкви, яка визнавала над собоююрисдикцію Московської патріархії, відкидав звинувачення його в»москвофільстві". Звертаючись до владики Полікарпа, він писав:«Запевняю Вас, що я і брати-єпископи, що зі мною вкупі, не тільки бажаємо,але й стрімемося до того, щоб наша церква дійсно була національною, амосквофілами ми себе не рахували і з обуренням відкидаємо той зміст, який Вивкладаєте цьому слову».

МитрополитОлексій запевняв: собор єпископів очолюваної ним Автономної православної церкви«став твердо на шлях автокефалії і керує справами Української православноїцеркви аж до того часу, коли всі автокефальні церкви, а разом з ними іМосковська церква дадуть своє благословення на автокефальне існування нашоїцеркви канонічною дорогою».

Він доводив, що«постановив разом з братами-єпископами собі ціллю здобути незалежністьнашій Українській церкві, автокефалію, при якій тільки і можливим виявитьсявідродження і розвиток цієї церкви. Але ж незалежність канонічну ізаконну...». Митрополит Олексій нагадував архієпископу Полікарпу, що«тяглість канонічного устрою є… передумовою прочного буття українськоїавтокефалії». Він попереджав: «Коли б Польська автокефалія і продовжуваласвоє існування», спиратися на неї означало «наразити б прийшлуавтокефалію Української православної церкви на небезпеку невизнання її усімаЦерквами». Далі він робив спроби переконати архієпископа Полікарпа:"… Треба пам'ятати і любити свою церкву і народ, подбати про такі шляхи,які б дозволили, щоб наш народ мав законну і канонічну автокефалію", іпродовжував: «тільки з відродженням у… народів державності, відроджено вних і церковні автокефалії». Він твердив: «Варшавська автокефалія зупадком Польщі перестала існувати і Вам триматися за неї не слід, щоб непошкодити через те церкві Українській».

А тим часом узасобах масової інформації поширювалися конфронтаційні настрої щодо екзархаОлексія та його собору єпископів як ставлеників Москви”. У свою чергу, Олексій звинувачувавПолікарпа як єресіарха" та «незаконного адміністратора», якомувін ніколи не підпорядкується. Серед православного населення поширювалися чуткипро «порушителів церковного миру», які «створюють анархію»,здійснюють «надзвичайно шкідливу і для церкви, і для українського народуроботу». Як з однієї, так і з іншої церковної сторони стверджувалося, щоочевидними в цій «роз'єднуючій» роботі є «методи залякування,обману, насильства, терору».

24 січня 1942 р.архієпископ Полікарп був прийнятий заступником рейхскомісара Е. Кохаландесгауптманом фон Ведельштадтом.„ Інформація, про цю аудієнцію булаоприлюднена в газеті «Волинь». У ній містилося фото візитерів, їхнізапевнення у цілковитій лояльності щодо німецької влади, готовності до «співпрацідля великого діла». Було висловлене побажання «повноти сил духовних іфізичних та незмінного успіху для остаточної перемоги над ворогами Сходу іЗаходу… великого вождя німецького народу — Адольфа Гітлера». Адміністратор УАПЦ запевнив чиновників зрейхскомісаріату, що «за ту перемогу, разом зі своїми вірними, до духовноїопіки над якими мене покликано, зноситиму молитви до всемогутньогоГоспода». Ця публікація викликала нову хвилю документів — відгуків зВолинської духовної консисторії Автономної православної церкви, в якихдоводилася неканонічність статусу єпископа Полікарпа.

Дійсно, стосункиміж ієрархами двох церков весною 1942 р. набули такого загострення, що це вже викликало незадоволення німецькоїокупаційної влади. Німецькі аналітики, які готували щомісячні звіти просуспільно-політичну ситуацію на окупованих теренах України й обов'язкововключали до них Ґрунтовний виклад подій релігійно-церковного життя, в одному зних, за травень 1942 p., відзначали, що від місцевогонаселення до німецьких установ надходить дуже багато анонімних заяв. Практикою,«виплеканою свідомо й систематично в більшовицький час», воникваліфікували мету більшості з тих заяв, автори яких звинувачували сусіда чиконкурента, обмовляючи його перед чинною владою. На жаль така практика виявиласяпритаманною й окремим ієрархам українських православних церков. Найгіршим булоте, що з площини церковно-канонічної полеміка майже відразу змістилася вполітичну — надзвичайно небезпечну в умовах іноземної окупації. Якщо соборєпископів Автономної православної церкви в своїх відозвах Українськуавтокефальну православну церкву кваліфікував «сектою липківців»,проголошував усіх її єпископів, пресвітерів і дияконів«безблагодатними», то собор єпископів УАПЦ називав своїх опонентів «псевдособором»і «москвофілами”. Нерідко на адресу духовенства автономного православногонапряму з боку ієрархів УАПЦ висловлювалися звинувачення в тому, що вони нібитоє агентами НКВС.

15 березня 1942 р. митрополит Олексій розіслав попідлеглих йому парафіях відозву, в якій гостро засуджував антифашистськийвиступ в англійських часописах місцеблюстителя московського патріаршогопрестолу митрополита Сергія.

У цій відозвізокрема стверджувалося, що „з приходом німецьких військ на наші землізнову привнесено в повній мірі гноблену більшовиками свободу віри і церкви…Православна церква в Україні тішиться нині, під німецькою охороною, свободою іпідтримкою, яких вона потребує для сповнення Божих цілей, і хто б не виступав зіншими твердженнями, йому не вдасться цієї справи порушити“.

Немає підставтвердити, що митрополит Олексій був нещирим у цитованих висловлюваннях, але те,що ця відозва була замовлена окупантами, не викликає сумніву. Вона сталавимушеним виявом лояльності, засобом доведення окупаційній владібезпідставності тверджень ієрархів УАПЦ про „москвофільство“ та»русифікаторство" Православної церкви автономного напряму.

Ці спостереженнята висновки підтверджуються й тим, що в наступній відозві, яка вийшла зВолинської духовної консисторії 20 березня 1942 р. й була адресованапідпорядкованим їй благочинним, містився заклик «до офірної і відданоїпраці на ниві Христовій, з теплою молитвою, щоби Господь заховав свою св.церкву цілою і непорушною і дав скору перемогу над безбожною владою величномувождю непереможних військ Германії, визволивших від панувавшого безбожжя».

Стосунки міжцерквами ускладнилися ще більше, коли 8 квітня 1942 р. владика Полікарп піддавсумніву щирість відгуку глави АПЦ на антифашистську заяву митрополита Сергія.Він назвав її «відозвою тактичного характеру» і вже не впершекваліфікував ієрархів Автономної православної церкви «купкоюмосквофілів», «облудними ренегатами», «чужою українськомународові ієрархією”.

У лютому 1942 р.архієпископ холмський і підляський Іларіон охарактеризував стан в українськомуправослав'ї як „розвал, хаос і неспокій у Церкві“. Він з гіркотоюписав митрополиту Діонісію: »… Скрізь кинули брата на брата, скрізь пішланеперебірлива безбожна агітація, в часописах появилися статті, в яких деякихнаших братів у Христі… називають слугами НКВС".

Своє ставлення дорозділення українських християнських церков та особисте бачення шляхів їхвиходу з гострої кризи висловив наприкінці 1941 р. митрополит Греко-католицької церкви Андрей Шептицький у своєму архієрейсько-пастирськомулисті «До високопреосвященних і преосвященних православних архієреїв наУкраїні і на українських землях». Цей лист був розісланий усімправославним владикам, в якому він закликав їх висловити «свою гадку»з приводу того, що «до осягнення наших національних ідеалів треба намєдности...». Митрополит Шептицький писав: «Між роздорами, що ділятьукраїнців, не останнє місце займають релігійні справи, в яких ми теперподілені», а "… релігійна єдність була б могутнім товчком восягненні національної єдності".

Варте особливої увагий те, що заклики до «церковної єдності», «поєднання», нанагальній необхідності яких наполягав глава українських греко-католиків,стосувалися не лише греко-католицько — православних взаємин, а й відносин між самими православними, які, засловами архієпископа Іларіона, виявилися скрізь кинутими «брат набрата»68' Глава Мінських греко-католиків вважав, щодля подолання «поділення» українських церков потрібно дуже багатозробити, але чи не найперше «мусимо уступити від усього того, що може бутиперешкодою в поєднанні, уступити так далеко, як нам тільки совістьдозволяє».

Більшістьправославних владик, які в той час через власні суперечності виявилися дужедалекими від справи поєднання двох українських християнських конфесій,проігнорували цього листа. В їхньому розумінні про об'єднання церков моглойтися тільки в контексті «повернення уніатської церкви в лоно Українськоїправославної церкви». Глава Автономної православної церкви митрополитОлексій у листі від 16 червня 1942 р. дипломатично відповів владиці Андрею, що"… може і потрібна на землі ота різноголосиця і в релігійних поглядах, жнедаремно кажуть, що красота аключається в різноманітності". „Нашепоєднання митрополит Олексій теоретично допускав, оскільки «ніщо не можеперешкодити тому в думках», але «практично це поєднання — з точкизору глави АПЦ — могло б здійснитися тільки тоді, коли не буде гріха йушкодження людської природи». Владика Олексій наголосив, що «тількиВсесильний може всемилостиводати…чудо-поєднання», про що, з його слів, «можемо молитися».

Іншою виявиласяреакція на цей заклик до обміркування проблеми поєднання українськогоправослав'я і греко-католицизму в єдину церкву архієпископа Автономноїправославної церкви Пантелеймона (Рудика). Екуменічні ініціативи А.Шептицькоговін назвав «чисто єзуїтськими» й зауважив: "… Нам знайомі цієзуїтські методи".

Оскільки главаГреко-католицької церкви так і не отримав конструктивних відгуків на свійлист-пропозицію до православних владик з приводу церковного поєднання, то віннаприкінці 1941 — на початку 1942 pp. звернувся з подібними листами до провідних українських світських діячів зтим, щоб цей заклик був доведений до широких верств громадянства.

У листі до«високоповажного добродія» Степана Скрипника в м. Рівне, датованому 20 січня — 30 березня 1942 p., митрополит Андрей Шептицький наголошував, що«зближення» і «навіть… цілковите з'єднання» православнимі вигідніше, аніж греко-католикам, оскільки «кандидатом на престол в Києвіможе бути православний чи автокефальний архієрей», і за умови«утворення патріархату» він би «зостав патріархом, з'єднанимвселенською церквою, і наша ціла церковна провінція Галицька була б йомупідчинена». «На жаль, цього листа С.Скрипник тоді не отримав, і томуширокі верстви громадянства» України про наміри, зусилля та сподіваннямитрополита Андрея Шептицького щодо приведення до об'єднання церков-сестердізналися лише через десятиріччя.

Конфронтація міжОлексієм і Полікарпом, а також церковними течіями, які вони очолювали, помітнозагострилася після того як собор єпископів Автономної православної церкви 1березня 1942 р. ознайомив маси парафіян з «необхідним канонічнимроз'ясненням, в зв'язку з ухвалою про приєднання липківського священства всущім сані». У ньому, зокрема, наголошувалося, що "… приєднаннялипківського священствав сущімсані" є грубим порушенням священних канонів, бо воно того сану не маєвзагалі. Акцентувалася увага на тому, що «великий гріх перед церквоюзвершили ті, хто порушив св. канони постановою о „липківцях“. Більшетого, собор єпископів Автономної православної церкви твердив:»Возстановителі «липківщини» самі стають «липківцями».

Церковне життя вКиєві кінця 1941 — початку 1942 pp. відзначалося конфронтацією автономного єпископа Пантелеймона (Рудика) зВсеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР). Непримиренне ставленняєпископа Пантелеймона до УАПЦ відразу після його прибуття до Києва переросло увідкриту ворожнечу, внаслідок якої 11 лютого 1942 р. німецька окупаційна владарозпустила ВПЦР, конфіскувала її майно, а голову П. Рибачука згодомзаарештувала.

Як свідчитьпротокол засідання ВПЦР від 20 грудня 1941 p., головним питанням, яке на ньому обговорювалося, було «визначенняпогляду єпископа Пантелеймона на його ставлення до Української автокефальноїправославної церкви».

На цьому засіданніконстатувалося, що «Церковна рада УАПЦ не якийсь заново утворенийцерковний орган, а є єдиний і найвищий керуючий орган церкви, обраний наВсеукраїнському православному церковному соборі ще у 1927 p., який мусив припинити свою роботу і ліквідуватися за вимогою і тероромбільшовицької влади». Церковна рада відновила свою діяльність на засадахканонів і статуту, затверджених Всеукраїнським православним церковним собором у 1921 р. Зазначалося, що після довгорічного найлютішогонищення святих храмів і священнодіячів більшовицькою владою..., не лишилосяжодної української парафії, за винятком декількох так званихцерковнослов'янських, по суті русифікаторських". З усього складусвященнодіячів УАПЦ (2 митрополити, 36 єпископів та більше 3000 священиків) лишилося в живих і покищо зареєстровано лише близько 200 священиків.

У таємнихнімецьких доповідях поліції безпеки та СД члени ВПЦР кваліфікувались як«націонал-українські екстремісти» і «національніекстремісти», які «створили виконавчий орган для політичнихцілей». Оскільки «націоналістична тенденція» її діяльності ажніяк не влаштовувала окупантів, то за ВПЦР відразу було встановлено суворийнагляд.

Один з цих членів- особистий секретар єпископаПантелеймона, протоієрей М.Івасков — регулярно писав відповідні доповідні записки начальнику особового складупри о бер бургомістрі м.Києва доктору Боссу. В них містилася інформація та документи, які підтверджувалинаписане, різні звинувачення на адресу Церковної ради УАПЦ та її діячів. «Форматер не тільки переконував німців, що"єпископ Пантелеймон не може згодитися з національною і політичноюроботою… церковної ради", а й стверджував: автономний владика(Пантелеймон)«впевнився також, що замучений більшовиками народ небажає і не хоче більше ніякої політики». Аза те, що «геніальний вождьвеликого геройського народу та його побідоносна армія дали українському народуможливість відпочити», він буде вдячним «культурному і благородномународу і завжди буде молити Бога про дарування рішучої перемоги німецькомусвітлу над іудейсько-більшовицькою темрявою».

У доповідіначальника поліції безпеки і СД м. Києва про становище в Київськомугенеральному окрузі за лютий 1942 р.зазначалося, що «нове загострення відносин між православниминапрямками» було викликане появою двох нових єпископів, «висвяченихПолікарпом і посланих до Києва». У ній містився детальний аналіззвинувачень, якими обмінювалися противники. Єпископ Пантелеймон звинувачувавУкраїнську автокефальну православну церкву в тому, що вона «служить, начебто,лише інтересам українських сепаратистів» і перетворює «церкву взнаряддя політичної пропаганди». Одночасно, як зазначалось у доповіді,«націоналісти намагаються дискредитувати Пантелеймона», звинувачуючийого в тому, що він «працює на НКВС», є москвофілом і панславістом і«користується для цього кожним зручним випадком. З доповіді видно, що німців незалишали байдужими ці політичні закиди, але вони фіксували: »… наскількиці звинувачення дійсно відповідають істині, «не можна» до цього часуповною мірою перевірити", й поки «неможливо було достовірновстановити, чи дійсно єпископ Пантелеймон є і нині знаряддям НКВС». Вонивважали «цікавим» те, що противники «використовують якПантелеймона, так і Олексія», звинувачуваних у симпатіях до Москви, тоді,«коли їм потрібно, а саме для того, щоб усунути нових конкурентів».

Втручання владнихструктур у діяльність церков помітно посилилося влітку 1942 р. Було заборонено відправлятибогослужіння в релігійні свята, які припадали на будень. Часто заборонялися йнедільні богослужіння. У разі невиконання цих вимог людей розганяли, а церквизамикали.

Особливихобмежень та утисків з боку представників влади зазнавали ієрархи і парафіяльнедуховенство УАПЦ. Саме таким було їхнє ставлення до єпископів цієї церквиНиканората Ігоря, коли вони прибули до Києва. Неласка німців була пов'язана зтим, що єпископи розпочали організацію церковно-релігійного життя увсеукраїнському масштабі. За перші три місяці своєї діяльності вони висвятили103-х священиків. Нові автокефальні парафії почали виникати в усіх українськихземлях. До Києва звідусіль посилалися делегації з проханням взяти їх під своюопіку, висвятити нових священиків.

Німецькідонесення про події на окупованих землях, таємні інструкції А.Розенбергарейхскомісару України Е.Коху щодо релігійних справ за 1942 р. рясніють вимогами«заборонити церквам і сектам займатися політикою й робити публічнізаяви». Дозволити існування релігійних громад, але за умови, що вони незайматимуться політикою".

Якщо у вересні 1941 р. у німецькому таємному циркулярізазначалося, що «Українська автокефальна церква, так само, як і конфесійніоб'єднання, дозволена з тим, що вони не займатимуться політикою, то вже 4лютого 1942 р. начальник поліції безпеки та СД у донесенні про події в СРСРтвердив, що „ще одним інструментом української національної політики єУкраїнська автокефальна церква“.

Виконуючивказівки А.Розенберґа про сприяння антиросійським настроям в Україні, німецькіокупаційні служби певний час підтримували автокефальний рух. Коли ж він виявивознаки самодостатності й некерованості, то німці більше прихильності почаливиявляти Автономній православній церкві.

11 квітня 1942 р. у вузькому колі наближених А. Гітлер виклав своє баченняперспектив релігійної політики, яке зводилося до наступних позицій: насильницькедроблення церков, примусова зміна характеру вірувань населення окупованихрайонів, заборона „влаштування об'єднаних церков для скільки-небудьзначних російських територій“. „Нашим інтересам, — зазначав Гітлер, — відповідало б таке становище, за якогоб кожне село мало б власну секту, де розвивалися б свої особливі уявлення проБога. Навіть якщо у цьому випадку в окремих селах виникнуть шаманські культи,подібні до негритянських чи американо-індіанських, то ми могли б це тількивітати, оскільки це лише збільшило б кількість факторів, які дробили бросійський простір на малі одиниці“. 8 травня 1942 р. під час нарадиА.Гітлера з М.Борманом та А.Розенбергом відзначалося, що на зайнятих східнихземлях „самі по собі“ виникають значні релігійні об'єднання, якіпотрібно використовувати та контролювати. Тоді ж було вирішено не видаватизакону про релігійну свободу, а доручити рейхекомісарам „Остланда“ й»України" здійснити від свого імені заходи з віротерпимості. Фюрер підкреслив, що "… після війнивін вдасться до відповідних заходів проти церкви. Він вірить, що своїмавторитетом зможе зробити те, що іншим пізніше важко буде здійснити. Навиконання цих рішень 13 травня 1942 р. А.Розенберг дав письмові вказівкирейхскомісарам реалізувати відповідні заходи, спрямовані на обмеженнядіяльності релігійних організацій. Основні їх положення зводилися до 4-х пунктів:

«1. Релігійним групам категоричнозаборонялося займатися політикою. 2. Релігійні групи мали бути розділеними за національними та територіальнимиознаками. При цьому національна ознака повинна була особливо сувородотримуватися при підборі керівництва релігійними групами. Територіальне жрелігійні об'єднання не повинні були виходити за кордони генерал-округу, тобто приблизно, якщо це стосувалосяПравославної церкви, то за межі однієї єпархії. 3.Релігійні спільноти неповинні були заважати діяльності окупаційних властей. 4.Особлива пересторогарекомендувалася щодо Російської православної церкви як такої, що є носіємворожої Німеччині російської національної ідеї».

За цієюінструкцією, структура церкви у рейхскомісаріаті «Україна» малавідповідати території генеральних округів. У кожному такому округу, а всього їхбуло шість, мала існувати окрема церковна одиниця, очолювана єпископом абоіноді двома єпископами від різних церков. Виконуючи інструкцію А.Розенберґа,заступник рейхскомісара Коха Дар Гель своїм розпорядженням від 9 червня 1942 р.обмежив структуру обох церков до одиниць, які відповідали території окремихгенеральних округів. Ієрархію православних церков про це рішення булоповідомлено 1 жовтня 1942 р.

Згідно з цимрозпорядженням, митрополит Полікарп не визнавався главою Українськоїавтокефальної православної церкви, а митрополит Олексій -Автономної православної церкви. Вонибули поставлені на один рівень з іншими єпископами. Кожен православний єпископставав особисто відповідальним за свої дії перед генеральним комісаром округа.Розпускалися синоди православних церков, а генеральні комісари отримували правопоставляти й усувати єпископів. Висвячення в сан священиків повністю залежаловід дозволу генеральних комісарів. У цій інструкції Даргеля суворо вимагалося:"… Відтепер треба дотримувати рівноваги позиційобох церков. З цієї причини треба у відповідний спосіб протистояти будь-якомуоб'єднанню". Розпорядження рейхскомісара України «Про правнівідношення релігійних організацій» від 1 червня 1942 p., яким формально оголошуваласясвобода релігії та релігійних інституцій, насправді виявилося документом, щозаперечував їх дійсну свободу. Зміст розпорядження віддзеркалив основніпринципи ставлення німецьких окупаційних структур до релігійних організацій.Усі релігійні інституції зобов'язувалися: у 3-місячний термін пройти відповіднуреєстрацію (§ 1), заснування нових релігійних товариств могло відбуватися лишез дозволу рейхскомісара (§ 2), склад їх правлінь ставився в залежність відполітичної лояльності до існуючої влади кожного його потенційного члена (§ 3),релігійні громади зобов'язувалися обмежити свою діяльність виключно релігійноюсферою (§ 3). Друга позиція § 5 декларувала: «Рейхскомісар може розв'язати(розпустити)релігійне товариство, якщо його діяльність не обмежуєтьсядо виконування релігійних завдань або загрожує публічному порядкові ібезпеці». Цілком зрозуміло, що, згідно з цим розпорядженням, релігійнежиття в Україні потрапляло в цілковиту залежність від вищих чиновниківокупаційної влади.

Зауважимо, щоієрархія обох православних церков негативно відреагувала на грубе втручаннянімецької окупаційної влади у традиційну для православ'я систему організаціїцерковного життя. Це відразу віддзеркалилося в таємних аналітичних доповідяхслужби безпеки і СД. 1 грудня 1942 р. в одній з них містилася інформація проте, що автономний архієпископ чернігівський Симон (Івановський), засуджуючи цейнімецький указ, наголошував: "… Подібні заходи вступають у протиріччя іззаконом Православної церкви і є втручанням громадянського управління у канони.Це може призвести до припинення існування Православної церкви, і в церковномужитті настануть анархія та смута".

АрхієпископПантелеймон (Рудик), висловлюючи подібну оцінку цього розпорядження німецькихвластей, додав, що заборона церкві мати синод «рівнозначна забороніПравославної церкви. Не можна одночасно визнавати церкву та забороняти її,встановлені століттями, канонічні правила» Але<sup/>архієрейАвтономної православної церкви наголошував: «У такому випадку церква будезмушена діяти нелегально, інакше кажучи, таємно тримати синод, рахуючись ізнебезпекою бути переслідуваною і тим поставленою у вороже становище щодо німецькогоправління».

Всупереч діямокупантів, спрямованих на підтримку розколу православ'я в Україні та повногойого підпорядкування своїм політичним інтересам, у середовищі ієрархії обохнапрямів почала поступово превалювати доцентрова тенденція. Вона виникла зусвідомлення частиною провідників цих конфесій повної безперспективності станурозділення церков, дискредитаційного впливу на православне середовище взаємнихпретензій і звинувачень.

9 травня 1942 р. адміністратор УАПЦ митрополит Полікарп звернувся до главиАПЦ митрополита Олексія з листом, в якому висловив пропозицію про припиненнярозбрату. Глава Автономної православної церкви хоча й не висловився за це, алевідповів, що «наш собор твердо став, на шлях автокефалії”. По суті, цесГула відмова від конструктивного діалогу з Ієрархією УАПЦ щодо пошуків шляхівпоєднання церков.

Невдовзіставлення митрополита Олексія до подій православного церковного життя в Україніпомітно змінилось, і вже 29 червня 1942 р. він писав митрополитові Полікарпу,що обидві сторони витримали іспит на „українця“, вже пора припинитиподіл на „українців“ і „москалів“. Він відзначав, що»останніх уже немає", «всі вміємо сваритися, а тому требапоказати, що ми вміємо і в злагоді жити». Митрополит Олексій пропонувавієрархам Української автокефальної православної церкви: "… десь зібратисяна спільну нараду..., на тій нараді все можна обговорити і дійти до якогосьладу. Йдучи на цю нараду, не треба думати про підпорядкування одному другого:коли треба буде, можна зректись того, що нині маємо, аби тільки для св. церквикористь була".

На початку жовтня1942 р. німці заборонилипроведення скликаного митрополитом Полікарпом собору єпископів у м. Луцьку.Тоді єпископи УАПЦ провели собор неофіційно, ухваливши шляхом «приватнихбесід» кілька важливих рішень, серед яких одним з найголовніших було проспосіб об'єднання церков. Спеціально створена комісія виробила проект ухвали, аархієпископ Никанор і єпископ Мстислав, послані як деле гати від цього собору до митрополитаОлексія (Громадського) в Почаїв, змогли переконати останнього в необхідностітакого кроку. 8 жовтня 1942 p., після нетривалих переговорів у Почаєві, митрополит Олексій, архієпископНиканор і єпископ Мстислав підписали «Акт поєднання».

Рекомендувалосяпо всіх православних церквах України відслужити молитви за «дар взаємногорозуміння та об'єднання».

12 жовтня 1942 р. повідомлення про церковне об'єднання було надіслане дорейхскомісаріату, а 18 жовтня у кафедральному соборі м. Луцька було оголошено «Актпоєднання» й відправлено молебень.

Однак проти цьогоцерковного об'єднання рішуче виступила група єпископів Автономної православноїцеркви на чолі з єпископом Пантелеймоном (Рудиком), яка вважала«липківців» єретиками, а «Луцьку ієрархію» з її головою митрополитом Полікарпом — «розколоучителями». Нимибув ухвалений меморандум, в якому містилася вимога до, митрополита Олексія«зняти свій підпис з так званого „акта поєднання“. Засобом тискуна митрополита Олексія за „самовладні“ дії з об'єднання церков сталапропозиція, висловлена в меморандумі главі АПЦ, „зложити з себе звання,екзарха усієї України аж до рішення Всеукраїнського церковного собору“.Під тиском архієреїв Аbтономноїправославної церкви митрополит Олексій був змушений заявити, що „канонічнерішення і оформлення справи об'єднання припиняються до скінчення війни, а актвід 8.Х. цього року завішується до розглянення його на першому після війнисоборові єпископів екзархату“.

29 жовтня 1942 р. Кременецька духовна консисторія розіслала попідпорядкованих їй парафіях листа з інформацією про те, що акт від 8 жовтня — лише проект об'єднання церков. У ньому зазначалося, що таківажливі справи можуть бути здійснені тільки за згодою всього єпископату і»до часу затвердження акта поєднання нашими владиками… положення нашоїсв. церкви зостається в попередньому стані".

Відкликаннямитрополитом Олексієм свого рішення про об'єднання церков було не лишерезультатом тиску на нього з боку архієреїв Автономної православної церкви, а йтого, що «почаївське поєднання» викликало негативну реакцію з бокунімецької влади. У німецькій доповіді про становище та настрої населення вУкраїні зазначалося, що «проведення цього акта у життя… було б значнимкроком вперед у створенні національної церкви, яка б охопила всю Україну.Самочинна поєднавча акція представників Ієрархії двох церковних напряміввикликала не тільки категоричне неприйняття німців, а й відповідні дії зїхнього боку.

23 жовтня 1942 р. до рейхскомісаріату був викликаний митрополит Олексій,якому вкотре нагадали, що церква мусить бути аполітичною, а на майбутнєрекомендували вирішувати важливі питання церковного життя „у порозумінні звладою“.

Дорейхскомісаріату в м. Рівне був викликаний.також єпископ Мстислав, де йомубуло заявлено, що „німецька адміністрація, ставлячись в принципі позитивнодо об'єднання церковних напрямів, не може погодитися з рішеннями“почаївського поєднання1' оскільки воно є результатомзабороненого зібрання єпископів. У цій бесіді заступник Гоха Даргель заявив, щоакт об'єднання церков незаконний, а Всеукраїнський церковний собор станеможливим тільки після закінчення війни. З притиском зазначалося, що владаподбає, щоб єпископи, які підписали акт, були усунені від управління церквою.

Протягомлистопада 1942 р. митрополит Полікарппідтримував контакти з митрополитом Олексієм шляхом листування, 11 — 12 числа відбулася їхня зустріч, під часякої було остаточно з'ясовано питання особистого ставлення владик до об'єднанняцерков. Митрополит Олексій не відмовлявся від угоди, але трактував її тільки»як проект поєднання", а своє ставлення до угоди поставив узалежність від відповідей «своїх єпископів для представлення німецькійвладі цілої справи». Остаточна його відмова від «акта поєднання»церков сталася після зустрічі з представниками німецької влади 27 листопада1942 р. Про неї владика Олексій повідомив архієреїв Автономної православноїцеркви спеціальним листом від 15 грудня 1942 р. Його зміст не тільки висвітлюєтогочасну позицію архіпастиря АПЦ щодо питання об'єднання церков, а й те, щосаме вища цивільна влада остаточно перекреслила можливість його здійснення,заборонивши «собор єпископів екзархату», на якому нібито планувалосявирішити це складне й відповідальне питання. На вимогу німців, «канонічнерішення й оформлення справи об'єднання» припинялося «до скінченнявійни, коли визволиться вся Україна та, запанує в ній спокій». Чи неєдиним здобутком цієї аудієнції було те, що представник влади" погодився заргументами митрополита Олексія про «неправильність найменування нашоїцеркви „автономною“ й тим, що надалі „вола повинна називатися“Екзаршою православною українською церквою»124' а"значимо лише, що ця назва Православної церкви автономного напрямку так і неприжилася.

Тиск німецькоїадміністрації, спрямований на протидію об'єднанню церков, здійснювався на всіхархієреїв двох православних церковних напрямів. Владиці Никанору в Києві ще дойого від'їзду на жовтневий собор у м. Луцьку було висунуто вимогу непідпорядковуватися митрополитові Полікарпу як адміністратору Українськоїавтокефальної православної церкви. Архієпископу Михаїлу в Миколаєві німецькічиновники 12 листопада 1942 р. заявили, що акт від 8 жовтня 1942 р. німецькавлада не визнає, а церкви вона сама об'єднає після війни. Владику Михаїла булоповідомленої митрополити Полікарп і Олексій позбавлені права втручатися вцерковне життя інших генерал-комісаріатів, а єпископи відповідають за свої діїперед генерал-комісарами відповідних округів.

З листаГенерал-комісара Житомирського генерального округу до єпископів автономногоцерковного напряму Леонтія та Євлогія дізнаємося, що "… німецькеуправління бажає єдності українських церков і припинення церковних чвар, алевоно гадає, що час для цього настане лише тоді, коли вся Україна буде звільненай утихомирена". У ньому також наголошувалося, що «в жодному разі неможе німецьке управління працювати з єпископами, які виявляють неслухняність,наприклад з тими, що з політичних міркувань беруть участь у недозволенихзібраннях єпископів». У цьому листі вимагалося призначати священиківтільки після попередньої ухвали гебітскомісарів, а в разі потреби усувати зпосади священиків, «які діють на шкоду німецьким інтересам». Доситьсимптоматичною була кінцівка цього документа, яка, власне, з'ясовує, якуосновну функцію, на думку німецької влади, повинні були виконувати ці єпископи:«Перемога німецької імперії — вищий заповіт у сучасний момент. Молітеся здорученою вам паствою за успіх німецької зброї».

Останнім зправославних ієрархів України, хто робив спроби перешкодити німецькій владізвести нанівець усю поєднавчу діяльність частини православних владик, бувмитрополит Полікарп. 7 грудня 1942 р. він надіслав до рейхскомісара листа, вякому висловив рішучий протест щодо порушення владою церковних канонів,розділення церков по Генерал-комісаріатах і підпорядкування релігійного життяурядуванню німецьких чиновників. Відповіді на цього листа він так і не отримав.6 січня 1943 р. митрополит Полікарп написав листа автокефальним єпископам, вякому наполягав, що їм "… залишається бути вірними ідеї автокефальностиУкраїнської православної церкви та в цій ідеї усвідомляти духовенство івірних". Владика запевнив, що "… з противниками цієї ідеї, як бивони не називались — чи автономістами, чиекзархістами — ми не знайдемо спільної мови,але хто з них хоче не на словах, а на ділі поєднання з нами, для мируцерковного і добра віруючого народу, з тим радо будемо співпрацювати, нечекаючи колишнього «собору єпископів екзархату».

Іншу позицію усправі досягнення церковної єдності зайняла більша частина ієрархів Автономноїправославної церкви. Своєрідним демаршем, спрямованим проти поєднавчої роботиієрархії УАПЦ, стала діяльність ініціативної групи АПЦ, очолюваної єпископамиПантелеймоном, Веніаміном і Димитрієм, яка мала на меті вирішити питання процерковне об'єднання іншим способом. Ці православні ієрархи вважали, що йогоможна досягти шляхом «об'єднання Православної церкви лід юрисдикцієюзагально-германського митрополита». Ще у серпні 1942 р. (у розпадміжконфесійного конфлікту) ця ініціативна група надіслала офіційного листа довладики берлінського Серафима (Ляде), де містився запит про можливістьканонічного підпорядкування йому автономного православного напрямку. У разіреалізації цього задуму, з точки зору його авторів, «було б відкинутезвинувачення Православної церкви у приналежності до Москви і були б полегшенізносини між церквою та німецьким управлінням».

Відповідьархієрея Російської закордонної церкви зацікавлені особи отримали пізніше, вжепісля спроби поєднання церков, у жовтні 1942 р. У листі-відповіді владикаСерафим висловив готовність сприяти такому об'єднанню, й одночаснорекомендував: "… Щоб дати такому об'єднанню законні засади",необхідно «зв'язатися з імперським комісаром України і заявити йому, щовони не бачать ніяких можливостей подальшого співробітництва з Олексієм після того,як до нього приєднався Полікарп і його церква, яка переслідує більше політичні,ніж церковні цілі і підтримує зв'язок з вороже налаштованими до німцівколами».

Варта увагинаступна деталь: владика Серафим затримку відповіді на лист єпископів АПЦ пояснивтим, що певні застереження спочатку змушували його «утриматися відпозитивної відповіді». Вірогідно, що цими застереженнями" могли бутиконсультації з особами, які дали згоду на запит митрополита тоді, коли двіправославні конфесії самочинно вдалися до спроби поєднання. Вона, викликавшинегативну оцінку німецької окупаційної влади, спонукала відповідних осіб допошуків альтернативних варіантів влаштування діяльності православних конфесій.Зазначимо, що наміри ініціативної групи АПЦ так і не були реалізовані, оскількинімецька адміністрація віднайшла оптимальний для себе вихід зі скрутногостановища — зламала традиційну для Православної церкви систему організації йпідпорядкувала все духовенство безпосередньо чинній владі.

 3.Німецько-фашистськийокупаційний режим і релігійне життя України

Взаємовідносиниміж нацистським режимом і українським православ'ям, які склалися в періоддругої світової війни, визначалися рядом факторів. Серед них виділимо такі:по-перше, загарбницькі воєнно-політичні плани Гітлера та його кліки; по-друге,економічні інтереси фашистів в окупованій Україні; по-третє, ідеологічні засади«третього рейху». Складно визначити, який з цих факторів бувголовним. Але, переплітаючись і взаємодіючи, вони істотно впливали на відносиниміж окупаційним режимом та українською православною церквою.

Гітлер та йогопоплічники, розпочинаючи другу світову війну, насамперед розраховували намогутність своїх збройних сил. Водночас у боротьбі з противником вони негребували й іншими засобами, подекуди намагаючись використовувати навіть церкву— такий, здавалося б, невойовничийсуспільний інститут. Зокрема, це мало місце в Україні, Білорусії та іншихокупованих регіонах Радянського Союзу. Крім того, фашисти планували використатиукраїнське православ'я у власних політичних цілях на українських теренахокупованої Польщі.

Захопивширадянську Україну, вони дозволили відродити православну церкву, яка протягом 20 років правління комуністичного режимузазнала надзвичайно тяжких втрат. Надаючи їй певні можливості для існування,загарбники вважали (і на перших порах небезпідставно), що це сприятимезменшенню опозиційних настроїв українців щодо окупантів. Генерали вермахту булизаінтересовані в тому, щоб їхній тил був спокійний, і для цього ладні були йтина деякі поступки місцевому населенню в сфері релігійного життя.

Україна, запланами нацистських провідників, мала стати «житницею третьогорейху». Фашисти розраховували, що православна церква допоможе їм вивозитиз України продовольство, культурні цінності та робочу силу. Вони сподівалися,що духовенство буде переконувати своїх вірних у правильності такої політикиокупантів.

Поряд з іншими,істотними були також ідеологічні мотиви у ставленні гітлерівців до українськогоправослав'я. Захопивши владу в Німеччині, фашисти за короткий час встановилитоталітарний політичний режим, характерною особливістю якого був всеохоплюючийконтроль держави над суспільним життям. Фашисти виробили власну ідеологію, якашвидко при допомозі держави стала опановувати духовне життя німецького народу.Але перешкоджали цьому "… моральні засади німецького народу іцерква". Тому вже в перші роки свого правління фашисти розпочалиобережний, але неухильний наступ на християнську релігію і церкву.

На Нюрнберзькомупроцесі зазначалося, що фашисти, плануючи побудувати «новий порядок»,поставили за мету викорінити загальнолюдські цінності, християнську мораль здуховного життя німців. Християнство вони вирішили замінити«неоязичництвом». З допомогою останнього нацисти намагалися виховати«новітнього варвара», який відкидає християнську мораль і вступає внову систему духовних координат — по той бік загальнолюдських понять Добра і Зла.

До 1939 р. фашисти мали справу в основному зкатолицькою та протестантською церквами в самій Німеччині. З початком другоїсвітової війни нацистський режим стикається з християнськими церквами — католицькою та православною назагарбаних землях слов'янських народів. Ставлення нацистів до цих церковвідрізнялося від ставлення до

християнства вНімеччині Вони вважали слов'ян-православних і католиків народами «другогосорту», майбутніми рабами «третього рейху». Цим народам,завдання яких полягає в тому, щоб цілковито покоритися завойовнику, властива,навіть потрібна християнська релігія — релігія смирення, добра, милосердя, любові до ближнього. Неоязичництво жнаціонал-соціалізму, культ крові, войовничого духу відповідає лише внутрішньомусвіту істинних арійців — німців. Саме звідси й бере початки ідеологічна мотивація ставленнянімецьких фашистів до українського православ'я.

Гітлер цинічнозаявляв: «Польські священики отримуватимуть від нас їжу, за це вони будутьспрямовувати своїх овечок по божому для нас шляху. Коли ж знайдеться священик,який діятиме інакше, то розмова з ним буде короткою. Завдання священика полягаєв тому, щоб тримати поляків спокійними, дурненькими, тупими...» Завказівками фюрера управління расової політики «третього рейху» в 1940р. підготувало документ «Про поводження з особами ненімецькоїнаціональності на Сході», в якому містилася вимога розповсюджувати«вчення про те, що підкорення німцям, чесність, старанність і послух єбожою заповіддю». Таким чином, фашисти невважали за необхідне забороняти католицьку церкву в Польщі, згодом — православну в окупованій Україні.

Польські католикиодразу ставилися до німців як до окупантів, ворогів. У ставленні ж українськоїправославної церкви до нацистського режиму простежуються два етапи: перший — етап надій і сподівань, другий — етап розчарування і опозиції.Українська меншина, яку тривалий час утискала Польська держава, спочаткуприхильно поставилася до окупантів. У багатьох українців існували невиразнінадії, вміло підтримувані нацистською пропагандою, на поліпшення своєї долі,культурні, релігійні та політичні (аж до створення незалежної держави) поступкиз боку нового режиму. Такі ілюзії виникали внаслідок певних розбіжностей упоглядах на майбутнє окупованих східних територій, які існували серед вищогонацистського керівництва.

Перші контактиукраїнського православ'я з нацистським режимом мали місце відразу післярозгрому Польщі. Ставлення автокефальної православної церкви Польщі, 70 % вірнихякої були українцями, до нових правителів значною мірою залежало відвищеозначених ілюзій. Крім того, напередодні другої світової війни польськийуряд здійснив «полонізацію» автокефальної православної церкви, щонабула досить брутальних форм і загрожувала ліквідацією її самобутності. Саметому духовенство автокефальної церкви брало участь в урочистих зустрічахнімецьких військ. Про нових завойовників тоді було ще мало відомо — далеко попереду були газові камери,табори смерті, геноцид євреїв тощо.

Своєрідноюподякою «визволителям» виглядала акція, організована деякимиієрархами автокефальної церкви під впливом політиків з УкраїнськогоЦентрального Комітету, по збиранню металобрухту на потреби німецької армії. Вукраїнській пресі Польщі вказувалося, що на 29 липня 1940 р. для виконання завданняз сільських церков Лемківщини було знято 40 дзвонів. А 6 червня 1940 р. було знято навіть дзвін з православного собору з Холмі,щойно переданого українцям католиками. Про реакцію рядових віруючих на цю акціюгазети не повідомляли.

Фашисти мріяливикористати українців у Польщі як противагу озлобленим полякам. Православнуцеркву, що мала великий вплив на українське населення, окупанти такожрозраховували використати у власних інтересах. Зокрема, одним із напрямівдіяльності краківського відділення абверу, за свідченням колишнього йогоспівробітника, було: «Використання в інтересах Німеччини українськоїцеркви». Ганс Франк — намісник окупованої Польщі, яка ввійшла до складутак званого генерал-губернаторства, з метою посилення контролю над українськоюцерквою створив спеціальний відділ на чолі із співробітником гестапо. Крімтого, контроль над українською церквою здійснював відповідний відділ СД вцерковних справах, очолюваний Ппурм-банфюрером. Така прискіпливість свідчилапро обережне ставлення фашистів до церкви українців.

Напад вермахту наРадянський Союз виявився несподіваним для сталінського режиму, і за короткийчас фашисти захопили значну частину радянської України. Одразу після евакуаціїрадянської адміністрації українське населення стало виявляти громадську тарелігійну активність. Після нечуваного погрому православ'я в Україні у періодправління комуністів тепер для віруючих українців з'явилися певні можливостіреалізувати свої духовні потреби. "… Хоч ніхто з українців не думав, щоновий завойовник несе Україні повну свободу, проте кожен мав надію, що звідходом московсько-советського гноблення настане можливе християнське життя нарідній землі і горнувся до церковно-національної праці тим більше, що тут булиширші можливості, бо національно-державної української діяльності німці недозволяли, а в церковно-релігійну на початку майже не втручалися", —писав очевидець і учасник тих подій.

В містах і селахокупованих теренів України почали створюватися ініціативні групи з числавіруючих. Вони виникали стихійно, бо загарбники забороняли проводити всілякізбори. Ініціативні групи шукали священика і молитовний дім для здійсненнябогослужінь.

У липні — серпні 1941 р. на Волині місцевінаціонально-активні українці організовували т. з. «свята державності»для відзначення проголошеного у Львові 30 червня 1941 р. Акту державної незалежності України. І хоч учасники тієїподії були вже заарештовані гестапо, на Волині за браком інформації, а подекудий свідомо продовжували святкувати неіснуючу незалежність України. Ці святаорганізовували допомогові комітети, створені з дозволу німецької влади. Такікомітети сприяли утворенню в обласних та повітових містах церковних рад, щобезпосередньо зайнялися організацією релігійного життя.

Складовимелементом «свят державності» було проведення молебнів, панахид позамучених енкаведистами людях, насипання і освячення могил жертв комуністичноївлади тощо. В цих акціях брали участь священики, які вижили в умовахкомуністичного терору. Всі церковні ради вважалися тимчасовими — вони існували до проведення церковнихз'їздів та скликання Всеукраїнського церковного собору.

Німецька розвідкауважно стежила за подіями на окупованих українських територіях. В одному іззвітів шефа поліції служби безпеки в Україні зазначалося: "… Українцірелігійні і бажають відновлення православних парафій з українськимипроповідями". В іншому документі згаданого службовця читаємо: "...І.Огієнко готує 200 осіб для місійної праці і хоче влаштувати церковногоадміністратора в Києві, який би вимагав незалежної української церкви".Духовенство автокефальної православної церкви підтримувало зв'язки з ОУН; інімецька розвідка знала про це. Тому в інструкціях «Основні вказівки проповодження з українським населенням» (вересень 1941 р.) зазначалося:«Українська автокефальна церква, так само як і конфесійні об'єднання,дозволяється з тим, що вони не займаються політикою. Однак слід завадити тому,щоб давніші місця релігійного культу стали місцями паломництва і, таким чином,центром руху за автономію».

Німецькавійськова адміністрація не забороняла проводити «свята державності» ів основному займала позицію спостерігача. Окупанти стежили за різноманітнимирелігійними ініціативами, вивчали їх, робили відповідні висновки. Такий періоддоволі лояльного ставлення загарбників до відновлюваної православної церквитривав до літа 1942 р. В радянському розвідзведенні цього періоду зазначалося: "… Бахаючивикористати релігійні організації в своїх цілях, німці відкрили в тимчасовоокупованих районах кілька тисяч церков".

Оскільки Волиньбула включена до складу радянської України тільки в 1939 p., православна церква тут постраждала найменше порівняно з іншими областямиреспубліки, в краї збереглося найбільше парафій, храмів, в яких проводилобогослужіння значне число священиків. Управління церквою здійснювали п'ятьієрархів: архієпископи Олександр та Олексій, єпископи Антоній, Симон таПолікарп. Наскільки сильні позиції займала православна церква в ЗахіднійУкраїні, свідчать дані про чисельність єпископату всієї Руської православноїцеркви та кількість єпископів православної церкви в краї. В РПЦ на 1939 р. уціліло лише чотири ієрархи.Єпархії православної церкви в Західній Україні до 1939 р. знаходились в юрисдикціїавтокефальної православної церкви в Польщі. Московська патріархія вирішиласкористатися приєднанням західноукраїнських земель до радянської України інаказала єпископам автокефальної церкви прибути до Москви, щоб прийнятиюрисдикцію РПЦ. Звичайно, це було погоджено з радянськими властями, якіпрагнули мати певний політичний зиск. Архієпископ Олексій, єпископи Антоній таСимон швидко перейшли в юрисдикцію РПЦ. Архієпископ Олександр та єпископПолікарп під різними приводами ухилилися від цього. Для керівництваправославною церквою в Західній Україні Московська патріархія створила екзархатна чолі з архієпископом Миколаєм. За активну діяльність у справі переведеннязахідноукраїнського православ'я в лоно РПЦ архієпископ Миколай невдовзі отримавсан митрополита. З числа ретельно підібраних кандидатів для посилення позиційРПЦ в Західній Україні Московською патріархією було висвячено трьох єпископів.За тиждень до нападу фашистів на СРСР митрополит Миколай виїхав з України,залишивши екзархат без керівництва.

В новійобстановці, яка створилася внаслідок окупації України, гостро постало питанняпро те, в юрисдикції якої церкви має перебувати українське православ'я. Вищедуховенство Західної України коливалося, й ініціативу бере в свої рукицерковно-громадський провід Волині. Спочатку він прийняв рішення, що«Закон про автокефалію української православної церкви», прийнятийурядом УНР 1 січня 1919 p., має стати державно-правовим актом, яким керується в нових умовахукраїнське православ'я. Але невдовзі виявилося, що будь-які державницькіініціативи українців загарбники забороняють, тому це рішення втратило сенс.

Тоді ініціативнідіячі Волині звертаються з проханням до митрополита автокефальної православноїцеркви в Польщі Дионісія, щоб він розповсюдив юрисдикцію своєї церкви натериторію Наддніпрянської України. 11 серпня 1941 р. Дионісій перебираєцерковну владу в Україні на себе і утворює чотири нові єпархії автокефальноїцеркви — Поліську, Крем'янецьку, Луцьку, Житомирську. Про це він повідомивспеціальним листом єпископат православної церкви в Україні, більшість якогонеповних два роки назад була в його юрисдикції. В цьому ж листі вказувалося, щоєпископ Полікарп, активний учасник волинської ініціативної групи, возводиться всан архієпископа. Основними принципами українського православ'я мають бути: 1) національний характер; 2) автокефальність; 3) соборний устрій, згідно з яким мирянимають право брати участь в управлінні церквою.

Коли сталивідомими позиція окупантів щодо української державності і наміри варшавськогомитрополита та громадсько-церковного проводу Волині, група православнихієрархів Західної України на чолі з архієпископом Олексієм розпочала боротьбупроти українізації церкви. Ці єпископи, більшість з яких були росіянами абоздобули духовну освіту в російських навчальних закладах, виступали противживання української мови при богослужіннях. Архієпископ Олексій, незважаючи нате, що до 1939 р. був ревним поборникомукраїнського православ'я, на даний момент кардинально змінив свої погляди.

18 серпня 1941 р. в Почаївській Лаврі архієпископи Олексій та Симон, єпископиПантелеймон та Веніамін провели «Обласний Собор єпископів православноїцеркви на Україні». Основною проблемою, яка розглядалася на ньому, буловстановлення канонічного положення православної церкви в Україні в ситуації, щосклалася. Єпископи дійшли висновку, що найкращим рішенням буде повернення допостанови Московського Собору 1917 р., на якому православна церква в Україні визнана автономною. Адже в 1940 р.єпископи автокефальної церкви в Західній Україні перейшли в юрисдикціюМосковської патріархії.

Постанова Соборуєпископів в Почаєві від 18серпня 1941 р. містила такі пункти: 1. До помісного Собору православноїцеркви в Україні в складі ієрархів, духовенства, мирян вважати українськуцеркву і її ієрархію в канонічній залежності від церкви російської; 2. Повернути українській церкві праваавтономії та автономного управління; 3. Надати старшому із наявних ієрархів православної церкви на Україніархієпископу Олексію стосовно правила 34 апостолів права обласного митрополита; 4. Вважати екзархат в Західній Україні як такий, що припинивсвоє існування, а екзарха митрополита Николая, що покинув свій екзархат, єпархію Волинську і священноархімандритствов Почаївській Лаврі в час великої небезпеки, втратившим свої уповноваження якпо екзархаті, так і по єпархії та Лаврі".

РішенняПочаївського Собору підтримали єпископи Антоній та Да-маскин. Ієрархи не знали,що 15 липня 1941 р. місцеблюститель патріаршогопрестолу РПЦ митрополит Сергій призначив Миколая митрополитом Київським таГалицьким і екзархом всієї України. Новопризначений екзарх весь період окупаціїперебував по той бік фронту.

Ініціаторскликання Собору архієпископ Олексій пояснював свої дії тим, що з падіннямПольщі втрачено всі передумови існування автокефальної церкви. Хоча, очевидно,в прийнятті рішення провести Почаївський Собор певну роль відіграли ірозрахунки архієпископа зайняти московський патріарший престол у тому разі, якщоб фашистська Німеччина остаточно розгромила Радянський Союз і ворожі військавступили б у Москву. Деякою мірою це підтверджує і дещо поспішне надання санумитрополита Олексієві.

Неканонічним булорішення Собору про ліквідацію екзархату в Західній Україні, встановленогоМосковською патріархією. При цьому ставка робилася на підтримку віруючих. Алеподальший розвиток подій показав, що дії автономістів схвалює в основномурусифіковане населення міст. Більшість українців мріяли мати незалежнунаціональну церкву. Слід зазначити, що ці події були важливими для православнихвіруючих саме Західної України. В Східній Україні церковно-релігійна ситуаціярозвивалася інакше.

Два ієрархиправославної церкви в Західній Україні — архієпископи Полікарп та Олександрвідмовилися прибути на Собор і не підтримали його рішення. Вони (особливоПолікарп) вважали, що український народ повинен мати свою автокефальнуправославну церкву, а юрисдикція автокефальної православної церкви в Польщі маєпоширюватися на всю Україну.

Таким чином,наприкінці літа 1941 р.в окупованійУкраїні відбувся розкол православної церкви. Формувалися дві церкви, ієрархияких по-різному оцінювали перспективи православ'я в Україні. Обидві церквивважали себе канонічними, а супротивну — неканонічною. Між ними поступоворозгорталася полеміка, що надалі набувала різних форм протистояння — захопленняхрамів, перепідпорядкування парафій, священиків, використання окупаційної владидля подолання супротивника тощо.

Тим часом вУкраїні відроджується релігійне життя. Майже в кожному селі громадапристосовувала для богослужінь уцілілі храми, які за радянської владивикористовувались як колгоспні комори чи сільбуди. В тих селах, де храми булиповністю зруйновані, з цією метою використовувалися громадські будівлі. В містахпід церкви пристосовували кінотеатри, палаци піонерів, клуби, їдальні, школи. Утаких приміщеннях надбудовували куполи, встановлювали іконостаси.

Комуністичніметоди боротьби з релігією призвели до того, що у повітах залишалося лише по 3—4 храми, а в багатьох — їх не було зовсім. Внаслідок цього,наприклад, у с. Ольшани Харківської області, під церкву селяни пристосуваликолишню стайню. Уповноважені ініціативнихкомісій та парафіяльних рад стали збирати кошти населення на церковні потреби.Так, у Миргороді на ці кошти була відбудована Успенська соборна церква, в якійза радянської влади зруйновано іконостас і куполи, а приміщення використовувалияк склад. Парафія Сміли Київської області також на власні кошти відновиланапівзруйновану церкву. У Вінниці в Покровській церкві (колишня Казанська),переобладнаній за радянської влади під кінотеатр, на кошти віруючих буввідновлений іконостас. В с. Котельва (Харківщина), де до революції діяли шістьцерков, віруючі відбудували «напівзруйнований храм Всіх Святих (інші п'ятьЦерков були знищені повністю). Так звані „кухольні збори“ проводилисямайже повсюди. В тому ж с. Ольшани »… старики з хрестами й спеціальнимикухлями обходили жителів, збираючи пожертви на побудову церкви".

В с. ПетриківкаДніпропетровської області селяни зібрали кошти, за які зробили проект новоїцеркви на місці зруйнованої радянським режимом. Парафіяльна рада цього села вгрудні 1941 р. надіслала листа в єпархіальну раду, в якому, зокрема, зазначала:«Українська Православна Церква, віра Христова не є приватною справоюкожного, як дехто думає, вона є справою громади, всього українського народу, тоє наш спільний релігійно-національний ідеал». У відозві Немирівськоїцерковної ради на Вшничині від 16 вересня1941 р. до населення м. Немирова іоколиць про пожертви на відбудову Свято-Покровського храму підкреслювалося:«Будуючи Українську Православну Церкву, нам не треба шукати зразків учужих церквах, зокрема, в Московській, ми маємо багаті приклади і традиції вминулому нашої рідної Церкви і на них треба взоруватися».

Поступово, зналагодженням релігійно-церковного життя на місцях, формуються організаційніоснови автокефальної церкви в окупованій Україні. Так, 29 вересня 1941 р.ініціативна група віруючих колишньої Української автокефальної православноїцеркви провела в Києві організаційні збори, на яких було ухвалено рішення провідновлення всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР). А вже 10 жовтня 1941 р. в Андріївській церкві вперше після багатьох років богослужінняпроводилися українською мовою. При сприянні бургомістра Києва Багазія (вінвиділив автомобілі, пальне, надав перепустки) до Варшави вирушила депутаціяпредставників автокефальної церкви від ВПЦР. Там вона зустрілася з митрополитомавтокефальної православної церкви в Польщі Дионісієм і провела з ним переговорипро майбутній устрій УАПЦ в Україні. Митрополит благословив діяльність ВПЦР. 17жовтня 1941 р. всі церковно-православні течії, які виникли внаслідокорганізаційної невизначеності, на урочистих зборах ВПЦР в Києві об'єднались.

Незабаром булистворені церковні ради у восьми обласних центрах, які встановили тісні контактиз ВПЦР у Києві. Незважаючи на значні транспортні труднощі, представникицерковних рад взаємодіяли між собою. Наприклад, два члени Полтавськоїєпархіальної церковної ради ходили пішки до Кіровограда, а члени церковногопроводу м. Охтирки — до Харкова. Один із сучасних дослідниківзауважував: "… Вище духовенство було виключене із спонтанного процесувідродження православ'я в Україні, за винятком Волинської і Поліськоїєпархій...".

Якщо процесорганізації церковно-релігійного життя в Західній та Правобережній Україніочолили церковні ієрархи та патріотично настроєні місцеві активісти, то насході України, в Харкові, його стимулювала українська цивільна адміністрація.

В міській управіХаркова діяв релігійний відділ, у роботі якого брав активну участь досвідченийфахівець у справах церковно-православного будівництва В. Потієнко. Саме віночолював у 20-х роках ВПЦР УА Василя Липківського. Спочатку відділ видаврозпорядження про реєстрацію всіх служителів культу. Крім перепису священиків,релігійний відділ провів облік та обслідування храмів у Харкові та на йогооколицях для виявлення серед них придатних для богослужінь. Під впливом В.Потієнка його колеги дбали про відновлення автокефальної церкви, українізаціюправослав'я. Це знаходило вияв у зовнішньому оформленні відкритих церков іпідтримці священиків, які дотримувалися позицій автокефалізму українськогоправослав'я.

Невдовзі дорелігійного відділу прийшов митрополит Феофіл Булдовський, колишній лідерВсеукраїнського братства автокефальних церков, і запропонував свої послуги.Його зареєстрували як «митрополита всієї України». На пропозиціювідділу Феофіл почав створювати єпархіальне управління в Харкові. Діяв вінсамостійно, незважаючи на певний тиск В. Потієнка та представниказахідноукраїнського православного духовенства. На першій богослужбі вГольбергівській церкві він відмовився поминати В. Липківського як митрополитавсієї України.

Феофілпредставляв в українському православ'ї течію, яка прагнула створити канонічнимшляхом незалежну українську православну церкву. Короткий термін існуванняВсеукраїнського братства автокефальних церков, потім великий терор завадиливтіленню в життя цієї ідеї. Ставши до пастирської служби наприкінці 1941 p., митрополит продовжував дотримуватися попередніх переконань. Це сталопричиною непорозумінь, які виникали між ним і православними активістами вХаркові, що були прибічниками неканонічної УАПЦ В. Липківського.

Ідею канонічної,незалежної від Москви української православної церкви в роки окупації з певнимивідхиленнями також реалізовували єпископ Полікарп та його прихильники. В одномуіз сучасних досліджень читаємо: "… Орієнтація УАПЦ періоду війни булаближчою до тієї програми, яку ще з 20-х років пропагував Феофіл Булдовський,ніж до програми Липківського, що й дало можливість об'єднати обидві церковнігрупи в 1942 р.".

Єпархіальнеуправління на чолі з митрополитом Феофілом почало працювати з січня 1942 р.Крім різносторонньої діяльності щодо становлення православної церкви на сходіУкраїни, митрополит допомагав релігійній общині вірмен у Харкові. Вінклопотався перед міською управою, щоб общині передали будівлю закритоїрадянським режимом вірменської церкви.

Аналізуючи процесвідродження українського православ'я в 1941— 1944 pp., член Полтавськогоєпархіального управління протоієрей Бурко зазначав: "… Дужеконструктивним для відбудови Української Церкви в той час було те, що цявідбудова почалась, як і в 1917 p., знизу, від народу… По-друге, широкадійова участь народу у відбудові церковного життя мала своє значення в очахнімців, і з цим вони змушені були рахуватися".

У вересні 1941 р. військову адміністрацію в Українізамінила цивільна на чолі з Еріхом Кохом, одним з найжорстокіших поплічниківПтлера. Кох був призначений рейхскомісаром щойно створеного рейхскомісаріату«Україна», який включав Волинь, Поділля, Правобережну Україну,частину Причорномор'я, Дніпропетровську та Полтавську області Враженняделегації УАПЦ, яка прибула на зустріч з намісником краю в його резиденцію вРівному, були гнітючими. Невдовзі всі відчули «тверду» руку новогокерівника. В листопаді 1941р. поширилисячутки, що фашисти заарештували весь склад ВПЦР. Стало зрозумілим, що окупаційнавлада вороже ставиться до православної церкви. В інструкції Коха про введенняцензури для ненімецьких газет та журналів зазначалося: "… Про церковні тарелігійні питання можна писати в діловій формі Релігійні напрями і секти, такожцерковні сановники повинні критикуватися і стримуватися. При дозволеномурелігійному житті на шпальтах українських газет не можна згадувати про те, щосаме ось цей або інший напрям потрібний німецьким властям".

Окупантівособливо непокоїв процес зростання і об'єднання українського православ'я. Підзагрозою розпуску єпархіальні церковні ради на початку 1942 р. булиреорганізовані в єпархіальні управління. Нацисти перешкоджали створеннюзагальноукраїнського єдиного православного церковного центру. В зв'язку з цим,а також тому, що не вдалося порозумітися з єпископами — автономістами, 24 грудня 1941 р. митрополит Дионісій призначає архієпископа Полікарпаадміністратором УАПЦ в Україні

Таким чином,розкол в українському православ'ї на дві гілки — автономну православну церкву і українську автокефальну православнуцеркву ставав дедалі більш виразнішим. Для окупантів більш небезпечноювидавалась УАПЦ. В директиві від 11 лютого 1942 р. керівництво СС застерігалоуправління СС і поліцейських команд в окупованій Україні: «1) Належитьдозволити різним групам (громадам) Православної Церкви на релігійну діяльністьв чисто церковних справах. Треба, одначе, самим Церквам залишити довільнийспосіб, як вони свої місцеві організації оформлять і фінансують. Заборонитивмішуватися в засяг церковної діяльності політичним угрупованням, громадським ісільським властям та політичним особистостям.

Не допустити, щобдалекойдучі політичні групи використовували церкву як заслону для своїх,ворожих державі устремлінь. Рівно ж творенню загальноукраїнської автокефальноїЦеркви під проводом митрополита як допоміжної організації належить всімаспособами перешкоджати. За православним церковним розумінням автокефалія єзавжди в самій суті пов'язана з самостійним державництвом. Також належитьзвернути увагу, щоб духовні за жодних умов не входили в склад будь-якогополітичного проводу...».

З іншого боку,окупанти безцеремонне намагалися пристосувати церковно-релігійне життя вУкраїні до потреб рейху. Вже в розпорядженні Коха від 8 грудня 1941 р. процерковні свята в Україні, опублікованому 11 липня 1942 р. для відома генерал-та гебіткомісарів, зазначалося: «Вражає те, що місцеве керівництводозволило релігійні свята в будні дні. Така практика сьогодні неприпустима,оскільки вона перериває робочий процес.

Я забороняюпроведення богослужб в будні дні, на які припадають православні свята, завинятком Різдвяних свят —7, 8 січня,Нового року — 14 січня і Пасхи — два дні...».

Ретельно вивчившитенденції розвитку релігійного життя в загарбаній Україні, відомство А.Розенберга розробило детальні інструкції для окупаційної адміністрації, яківказували шляхи впорядкування церковно-релігійних відносин. У цих інструкціях,датованих 13 травня 1942 p., знову підкреслювалося: "… Можна дозволити релігійним громадаміснувати, але під умовою, що вони не займатимуться політикою і не становитимутьнебезпеки для окупаційної адміністрації.

РозпорядженняКоха від 1 червня 1942 р. «Про правні відношення релігійнихорганізацій» також було спрямоване проти активної національної позиціїцеркви. Серед пунктів, які визначали правове поле церковних громад, були такі:

"...§ 3(1) Щодо складу правління кожноїрелігійної організації, то він залежить від того, чи генерал-комісар не маєніяких застережень загальнополітичного характеру до осіб...

§4 Релігійні товариства і їхні підмісцевіта місцеві органи і функціонери повинні обмежити свою діяльність тільки довиконання релігійних завдань.

§ 5(1) У випадках недотримання цихприписів, а особливо за вихід поза межі кола діяльності релігійних товариств,їх органів чи функціонерів, генерал-комісар має право наложити грошові кари.

(2) Рейхскомісар може розігнати релігійнетовариство, якщо його діяльність не обмежується до виконання релігійних завданьабо загрожує публічному порядкові і безпеці...".

Але в розвідданихшефа поліції та служби безпеки читаємо дещо інше. В звіті від 4 лютого 1942 р.підкреслюється: "… Ще один інструмент національної політики — цеУкраїнська Автокефальна Церква. Голова цієї церкви єп. Іларіон з Холму, який більше схожий на політика, ніжна князя Церкви"". В іншомузвіті говориться: "… З боку українських націоналістів професор Академіїнаук і історик Гаєвський, який був державним секретарем при Петлюрі, являєтьсяцентром тих кіл, котрі хочуть як автокефальну церкву, так і науку перетворити вкристалізаційний пункт своїх політичних устремлінь. Особливо при цьомукидається в очі та обставина, що Гаєвський недавно був висвячений в санєпископа автокефальної церкви...

В інших німецькихдокументах за цей же рік також вказується, що УАПЦ прямо або опосередковано реалізуєукраїнську національну політику, яка, звичайно, суперечила загальній стратегіїокупаційного режиму на українських землях: "… Націоналісти прагнуть допротестантсько-православної (автокефальної) церкви і намагаються через неї приблизили виконання своєї мри про самостійнуУкраїну.

Для посиленняконтролю за православною церквою в Україні Кох спеціальним розпорядженням від 1 березня 1942 р. розмежовує функції відповіднихслужб: "...7. Церква (розмежування увідношенні головного відділу її по тих же принципах, як в рейху у відношеннідержавного міністерства, тобто матеріальні церковні справи здійснюютьсяголовним відділом її, виконавчі заходи проти церковних інстанцій і осіб, щовідносяться до церкви, здійснюються поліцією безпеки)".

Але цьоговиявилось замало, і тому у вищезгаданих інструкціях Розенберга було наміченозосередити всю адміністративну владу церков в руках генерал-комісарів. Крімтого, з відомства Розенберга до Рівного надходили рекомендації підтримуватирозкол в українському православ'ї на УАПЦ та АПЦ, що й ретельно здійснюваливідповідні чиновники адміністрації Коха. Наприклад, на конференції з церковнихсправ, що відбулася в Рівному 4 травня 1942 p., окупанти офіційно визнали наявність двох течій в українському православ'їі наказали припинити полеміку між ними. Таке позірно справедливе рішення вдійсності було спрямоване проти автокефальної церкви, що мала значно більший вплив на віруючих вУкраїні порівняно з автономною, а також видавала друкований орган, який за цимрішенням було закрито.

До того жмитрополит автокефальної православної церкви в Польщі Дионісій 15 липня 1942 р. надіслав «Меморандум» німецьким властям, вякому, спираючись на історичний та богословський матеріал, доводивправомірність розповсюдження юрисдикції автокефальної церкви, яку він очолює,на всю Україну. Окупанти заборонили це робити, що, звичайно, поглиблювалорозкол між автокефальною та автономною церквами. Генерал-комісари такождокладали всіх зусиль, щоб ослабити позиції церкви. Так, в одному з німецькихдокументів цього періоду зазначалося: "… В той час, як у київськихгазетах кореспонденція церковного характеру заборонена, в газетах іншихобластей ці церковні справи широко обговорюються...".

За короткий часна теренах окупованої України з'явилося чимало парафій автокефальноїправославної церкви. Наприклад, на Київщині на 1 вересня 1942 р.вже функціонувало 513 парафій, у Полтавськійєпархії в 1943 р. — близько 150, Лубенській — майже 100, в Дніпропетровській на день евакуації в 1943 р. — приблизно 150. Булочимало парафій і автономної церкви. Функціонували т. з. «дикі»православні парафії, які не визнавали юрисдикції жодної церкви, а підкорялисябезпосередньо цивільній або військовій німецькій адміністрації. Очевидно, саметому дослідник Ф. Уолтерезазначав:"… Після нацистського вторгнення близько семисот храмів було відкрито вКиївській єпархії, а в дореволюційний час їх тут було 1410. За німецькою статистикою, в жовтні 1941 р. 95% українців були віруючими". За радянськими документами,за роки війни лише в Чернігівській області було відкрито 418 православних церков, з них в періодокупації області — 395. Вже до кінця 1941 р. в містах і селах Чернігівщини діяли 142 церкви, а в 1942 р. — 192. Найбільше православних храмів у роки війни було відкрито уВінницькій області — 836. У цей період на теренахУкраїни функціонувало 47монастирів. Всеце свідчило про високий рівень релігійності українців, яку не знищили навітьжорстокі гоніння радянського режиму.

В зв'язку іззначним зростанням кількості парафій у перші місяці окупації адміністратураавтокефальної церкви визначає нові єпархії і таємно від окупантів організовуєвисвячення єпископів. Хіротонії відбулись у лютому, травні та червні 1942 p., а вже у вересні того ж року фашисти заборонили висвячувати єпископів.

Фашисти всілякопідтримували тих ієрархів православної церкви, які співробітничали з гестапо чиСД, писали доноси на своїх колег, священиків, віруючих. Щоправда, їх булиодиниці. Особливо яскраво підхід окупантів виявився в справі єпископа ФотіяТимошука.

Та в 30-х роках він з'явився в Польщі як священик-утікач з СРСР, але невдовзіз'ясувалося, що це агент НКВС. Його позбавили сану і ув'язнили. Після 1939 р. Фотій знову добиваєтьсясвященицького сану, а в 1942р. навіть буввисвячений в єпископи автокефальної церкви. Коли ж ієрархи УАПЦ остаточновикрили його в 1943 р. і шляхом анкетуванняпозбавили сану, генерал-комісар Житомира ще довго тримав розстригу на посаді«головного єпископа» своєї округи, а його наступника, посланогоадміністратором Полікарпом, — у в'язниці.Згодом розстрига зник у невідомому напрямі Писав доноси на своїх колег ієпископ автономної церкви Мануїл, який отримав єпископський сан в автокефальнійцеркві, а згодом перейшов до автономістів. Його схопили і покарали в 1943 р.українські партизани.

Втручанняокупантів у внутрішнє життя української православної церкви посилилося в 1942р. Наприклад, заступник генерал-комісара Києва в листі до єпископаавтокефальної церкви Ніканора писав: «Пан генерал-комісар доручаєповідомити Вам, що він не погоджується з тим, що Ви титулуєте себеадміністратором всієї східноукраїнської території… Ваша діяльність маєобмежуватись до району міста Київ і його околиць: [нанкова, Чабного іВасилькова...». Ієрархів православної церкви, які викликали підозру, окупантивсіляко утискали. Зокрема, митрополита автономної церкви Олексія неодноразовозатримувало київське гестапо, в оселі адміністратора автокефальної церквиПолікарпа загарбники вночі здійснили обшук. Занадто активному, з точки зоруокупантів, єпископу УАПЦ Мстиславу надійшло розпорядження заступникагенерал-комісара Києва: «З політичних причин забороняю Вам перебуватибудь-де в Україні на захід від Дніпра і в частині генеральної округи Київ,розташованій на схід від ріки...».

Ієрархи УАПЦпротягом усіх окупаційних років не втрачали надій на об'єднання українськогоправослав'я. В доповіді відділу політики рейхскомісаріату (1942 р.) зазначалося:"… Найважливіша духовна персона в Києві — це посвячений в травні цього року в єпископи православноїЦеркви політикан Мстислав. Він має намір серйозніше старатися про об'єднаннянезалежної православної з автокефальною православною церквою. При цьому вінзабороняє будь-яку дію, котра б сприяла погіршенню зв'язків з православнимєпископом Пантелеймоном (автономістом). Він навіть наміряється прохати Пантелеймона про примирніпереговори...

Загарбники булидуже роздратовані спробою об'єднання автокефальної церкви з автономною, що маламісце 8 жовтня 1942 р. Акт об'єднання церков в Українськуавтокефальну православну церкву, який підписали митрополит автономної церквиОлексій та представники автокефальної церкви єпископи Мстислав та Ніканор, вонизаборонили публікувати і розповсюджувати. Це спонукало єпископів-москвофілів завтономної церкви не визнати його і змусити відректися від нього митрополитаОлексія.

Заступник КохаДаргель вказував єпископу Мстиславу, що остаточно питання про структуру таустрій української православної церкви після закінчення війни визначать німці,але ті ієрархи, які підписали Акт об'єднання, не будуть допущені до керівництвацерквою. Після цього Даргель затвердив інструкції, за якими "… відтепертреба дотримуватися рівноваги позицій обох Церков. З цієї причини треба увідповідний спосіб спротивлятися будь-якому об'єднанню". Об'єднана могутня православна церквав Україні була непотрібна окупантам, які небезпідставно побоювалися, що вонаможе спрямувати помисли українців у небажаному для них напрямі. Існуванняавтономної церкви було необхідно загарбникам як противага Українськійавтокефальній православній церкві, підтримуваній оунівським підпіллям і більшоючастиною віруючих.

Зрештою, 11 січня1943 р. Полікарпа, а 12 січня — Олексія викликали в рейхскомісаріат у Рівне іповідомили, що вони вже не першоієрархи своїх церков в Україні, а рядовієпископи. Відповідно до травневих 1942 р. інструкцій Розенберга та декретузаступника Коха Даргеля від 9 червня 1942 р. структура автокефальної таавтономної церков обмежується територією кожного з п'яти генерал-комісаріатів.Синод обох церков розпускається, пересування єпископам дозволяється тільки вмежах відповідного генерал-комісаріату. Осіб, гідних висвячення в сан єпископачи архієпископа, визначає генерал-комісар. Він затверджував навіть парафіяльнихсвящеників. Будь-яка листівка релігійного змісту ретельно перевіряєтьсянімецькою адміністрацією. Так нацистська державна машина контролювала щойновідроджене українське православ'я.

Обуренняправославних ієрархів брутальним втручанням окупантів у внутрішнє життя церквизнайшло відображення в документі без підпису під назвою «Сучасне положенняПравославної Церкви в Україні в церковно-адміністративному відношенні». Вньому, зокрема, зазначалося, що розпорядження про нове правове становищеукраїнського православ'я "… являється порушенням прав Православної Церкви,яка у внутрішньому своєму житті управляється в Україні від часу прийняттяхристиянства при кн. Володимирі (988 p.), згідно кодексу канонічнихправил, прийнятому в цілому православному світі...

Таке вмішування вжиття Православної Церкви рівнозначне тому, коли б державна світська влада встосунку до Римо-католицької Церкви розпорядилась католицьким єпископам наданій державній території бути незалежними від Риму і римського папи…Розпорядження… на практиці мусило повести і повело тільки до ослабленняавторитету Православної Церкви в Україні, позбавленої свого митрополичого ісоборного центру в Управлінні, авторитету, так потрібного при відродженні тоїЦеркви посеред збільшовичених мас населення".

Фашистинамагалися використати авторитет українського православ'я для зміцнення своїхпозицій на окупованих територіях. Від імені вищих ієрархів автокефальної таавтономної церков до віруючих надходили послання, в яких були заклики до покоривластям, працьовитості, старанності Прикладом може послужити посланняадміністратора автокефальної церкви Полікарпа від 25 березня 1943 р. до своєїпастви. "… Війна, а ще така великанська, як нинішня, має свої суворізакони, — зазначалося в ньому, — вимагає від усіх жертв в тій чи іншій формі,відсуває на майбутнє ряд хоч би й важливих в житті народу питань. Такеположення серед людей, що не задивляючись далеко вперед, особливо ж середгарячої молоді, викликає часто настрої незадоволення, нестриманості...

Кличу вас, юнаки,не давайте голосу часом подразненого серця оволодіти вами, керуючись голосомвашого розуму..." 43 Вдумливий читач, однак, міг би в цихпідцензурних рядках відчути глухе невдоволення церковних діячів окупаційнимрежимом. Серед послань першоієрархів до своєї пастви були й такі, девказувалось на необхідність молитися за «німецькуармію-визволительку» та її «вождя — Адольфа Гітлера».Таким чиномпершоієрархи української православної церкви платили фашистському тоталітарномурежимові за можливість існування церкви. Але ж церква — це не лише ієрархи, церква — це все духовенство разом з масоюсвоїх вірних. Тому справжнє ставлення українського православ'я до фашистськогорежиму виявилося в іншому. Коли в 1943 р. на Волині УПА розпочинає бойові діїпроти окупантів, в Рівному єпископ УАПЦ Платон, очевидно, не без погодження задміністратором УАПЦ Полікарпом організовує нелегальні курси військовихсвящеників, які після їх закінчення мали перебувати в загонах українськихпартизанів. Про ставлення українського православ'я до окупаційного режимусвідчила і кількість жертв серед священиків у роки війни. 43 священики УАПЦ були розстрілянігестапівцями, деякі спалені живцем разом із жителями сіл, де вони проповідувалислово боже.

Отже, в умовахжорстокого окупаційного режиму українська православна церква залишалася разом зсвоїм народом, поділяючи його трагедію і горе, надії і тривоги. Вона була гіднависокого призначення, яке завжди виконувала в лихі години українського народу.

/>4.Відродження Православної Церкви у післявоєнний час

Велика кількістьхрамів відновилася на Україні у післявоєнний час. У деяких частинах (західних)намагалися відновити уніатство, католицизм, але ці дії були марними, бо істина- у Православ'ї.

ВидатнимиПравославними церковними діячами у післявоєнний час на Україні були єпископи:Черновицький Андрій, Уманський Іларіон, Кіровоградський Євстратій.

У 40 — 50 р.р.продовжувалося кількості віруючих. Міські храми були переповнені. Серед вірнихчад Православної Церкви були видатні діячи культури та науки: А.Ахматова, М.В.Юдіна, І.С. Козловський, В.П. Філатов. Віра Православна відроджувалася, багатопаломників* збиралося у Лаврах:

Київській таПочаївській. Загальна кількість Православних парафій в Україні на 1 січня 1947року становила 8815 ( 52 % з них відкрито в період тимчасової окупаціїУкраїни). Наприклад, після Великої Вітчизняної в Харківській області уЛозівському районі було відчинено чотири приходи: в Панютино, в Краснопавлівці,Орільці, Лозовій.

Висновки

Аналізетноконфесійної політики Третього рейху й особливостей церковно-релігійнихпроцесів в окупованій Україні упродовж 1941 — 1942 pp. дає можливість зробити таківисновки.

Антигуманна йцинічна за своєю суттю, вона була зорієнтована на виконання наступних основнихзавдань: підтримка релігійного руху як ворожого більшовизму; встановленняжорсткого контролю за діяльністю релігійних організацій; сприяння зовнішній івнутрішній руйнації традиційних церковних структур та їхній атомізації;недопущення створення уніфікованих церков; максимальне використання релігійнихоб'єднань в інтересах Німеччини й подальша примусова заміна християнської вірина нехристиянську неоязичницьку.

Реалізації цієїпрограми певним чином сприяло те, що провідні українські церковні лідери іважливі православні центри опинилися в глибокому німецькому тилу, булипідконтрольними й загалом керованими. Сприятливою для німців виявилася й таобставина, що практично відразу, в перші дні окупації ними українських земель,в православному середовищі почали складатися різні, діаметрально протилежніконцепції інституалізації Православної церкви134'

Один зпріоритетів етноконфесійної політики німців полягав у сприянні антиросійськимнастроям в Україні, дерусифікації Православної церкви, що вважалося важливимзасобом дроблення й антагонізації церковних напрямів.

Окупаційнанімецька адміністрація не просто пасивно допустила, а й певним чином посприялаутворенню на українських землях двох православних напрямів, які перебували вюрисдикції різних релігійних центрів. Автономна православна церква канонічнепідпорядковувалася Московській патріархії Російської православної церкви, аУкраїнська автокефальна православна церква — Варшавській митрополії Православної церкви в Генеральному губернаторстві.Канонічно-юрисдикційна залежність двох українських православних церков відзарубіжних релігійних центрів, які перебували у стані конфронтації, об'єктивносприяла ускладненню православного церковного життя, створювала перешкоду нашляху до об'єднання церков.

Німецькаадміністрація ефективно протидіяла перетворенню Києва на центр українськогоправославного церковного життя, виокремленню із середовища православноїієрархії безперечного лідера, який був би здатний очолити рух за відновленнясамостійної Київської митрополії.

Спочатку німецькіокупанти певною мірою толерували український православний автокефальний рух.Коли ж він чітко виявив ознаки самодостатності, некерованості, сприяннярозвитку українського політичного сепаратизму, то німці більшу прихильністьпочали виявляти до Автономної православної церкви.

Головнимипричинами фаворизування німецьким окупаційним режимом саме цієї конфесії булапідкреслена лояльність її верхівки щодо чинного політичного режиму, керованістьієрархії, дистанціювання від національно-визвольного руху, переважно негативнеставлення до невідкладного об'єднання церков.

 

Література

1.  Косик В. Україна і Німеччина у Другійсвітовій війні. — Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993.

2.  МіненкоТ. Православнацерква в Україні під час Другої світової війни. — Вінніпег, Львів, 2000. -Т. 1. -392 с.

3.  ВасильєваО. Жребий митрополита Сергея Воскресенского // Наука и религия. — M., 1995. — № 5;

4.  Шкаровский М.В. Русская православная церковь приСталине и Хрущеве: государственно-церковные Отношения в СССР в 1939 — 1964годах. — М., 1999.

5.  Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації. — Полтава, 1977. — 125 с;

6.  ГордієнкоB.B. Німецько-фашистськийокупаційний режим і православні конфесії в Україні//Укр. іст. журн. — 1998. — №3. — С 73-81;

7.  БорщевийВ. Українськецерковне відродження на Волині (40-ві pp. XX ст.). — Луцьк. 2000. — 254 с.

8.  КоваленкоМ.І. Цілі іметоди німецької імперіалістичної політики на окупованих теренах // ЛітописУкраїнської повстанської армії. — Торонто, 1989.

9.  Кларк Н. Оккультные корни нацизма: Тайныеарийские культы и их влияние на нацистскую идеологию. — СПб., 1996. — С. 209;

10.      Мулик-ЛуцикЮ. ІсторіяУкраїнської греко-православної церкви в Канаді. У 5-ти Т.

11.      ВласовськйиІ. Нарис історіїУкраїнської православної церкви: В 4-х тт. — К., 1998. — Т.4. — 4.2. — С 205;

12.      Мартирологіяукраїнських церков. В 4-хтт. — Торонто, Балтимор, 1987. — Т.1.

13.      Історіярелігії в Україні: У 10-ти тт. — К., 1999. — Т. 3. Православ'я в Україні / За ред. А.Колодного, В. Климова...

14.      ВеличківськийМ. Сумні часинімецької окупації (1941-1944роки) // Визвольний шлях. — 1965. — № 2.

15.      Косик Володимир. Україна під час Другоїсвітової війни 1939—1945. — Киш; Париж; Нью-Йорк; Торонто, 1992. — С. 615.

16.      Центральнийдержавний архів громадських об'єднань України (далі — ЦДАГОУ), ф. 1, он 23, спр. 1642,арк. 15.

17.      ВласовськийІван. Нарис історії Української Православної Церкви. В 4-х т. — Торонто, 1976-1980. — Т. 4. — Ч. 2.- С. 204.

18.      Бурко Д.Відродження Української Церкви в 1941—43 роках //Рідна Церква. — 1964. — Ч. 57. — С. 5

19.      Мартирологіяукраїнських церков. В 4-хт. — Торонто, 1987. — Т. 1. — С. 741

20.      Центральнийдержавний архів вищих органів влади і управління України (далі — ЦДАВОВУ), ф. 3206, оп. 1, спр. 46,арк. 105.