Реферат: Об'єднання російських земель навколо Москви
Вступ
Розділ 1
1.1 Москва як центр формування Московського Князівства
1.2 Формування московського князівства
1.3 Політика Калити
1.4 Князь Дмитро Іванович Донськой і Куликовська битва
1.5 Спадкоємці Донського
Розділ 2
2.1 Причини узвишшя князівства
2.2 Становлення Москви як духовного центра Русі
Висновок
Список використовуваної літератури
Вступ
Історія всієї Росії — це багато століть, що принесли і радість і біль. Це великі завоювання і протистояння.
Зародження Русі почалося ще до Х століття, але в основу полягли для Русі століття XІІІ-XV.
На нашій землі існують міста старше Москви, але саме вона з'явилася самим центром об'єднання в один з найважчих моментів нашої історії.
Деяка послідовність факторів уплинула на те, щоб це колись невелике князівство стало великим і з'єднуючої між собою войовничі сторони, щоб створити єдину велику державу.
Знадобилося більш двох з половиною століть, щоб російські народи об'єдналися і стали незалежні від чужорідних країн.
Вигідне географічне положення, спритність і внутрішні якості князів змогли зробити це князівство центром духовним, центром народним і центром усієї Русі.
1.1 Москва як центр формування Московського Князівства
Перш ніж перейти до визначення причин і ходу узвишшя цього князівства, треба сказати кілька слів про його головне місто — Москва. Перші згадування про Москву зустрічаються в літописі не раніше XІІ в. У ній розповідається, що в 1147 р. Юрій Довгорукий запросив свого союзника, князя Святослава Олеговича Чернігівського, на побачення в Москву, де вони бенкетували й обмінялися подарунками.
При описі подій, що пішли в Суздальській Русі за смертю Андрія Боголюбського, літописи вперше говорять про Москву, як про місто, і про «Москъвлянах», як його жителях. Іпатіївський літопис під 1176 р. (6684) розповідає, що хворий князь Михалко, направляючи з півдня в Суздальську Русь, був принесений на носилках «до Куцкова, рекше до Москви»; там він довідався про наближення свого ворога Ярополка і поспішив у Владимир «З Москві» у супроводі москвичів. «Москьвляне ж, — продовжує літописець, — які слихали, оже йде на не Ярополк, і взвратишася назад, блюдуче будинків своїх». У наступному 1177 р. (6685) літописець прямо називає Москву містом у розповіді про напад Гліба Рязанського на князя Всеволода. «Гліб же на ту осінь приїхав на Москвь (в інших списках: у Москву) і пожежі місто весь і села». Ці звістки, не залишаючи вже ніяких сумнівів в існуванні міста Москви, у той же час дають один цікавий натяк. У них ще не встановлене одноманітне найменування міста: місто називається то — «Москвь», то — «Кучково», те — «Москва».[1]
З півдня, з Чернігівського князівства, дорога у Владимир йшла через Москву, і саме Москва була першим містом, що зустрічали прихожі з південно-західної Русі в Суздальсько-Володимирській Русі. Коли, до смерті Боголюбського, князь Михалко Юрійович і Ярополк Ростиславович пішли на північ з Чернігова, — саме в Москві, на границях князювання Андрія Боголюбського зустріли їх ростовці. Вони кликали Ярополка далі, а Михалку, який не бажали пускати усередину князівства, вони вказали: «Пожди мало на Москві». Ярополк відправився «до дружини Переяславлю», а Михалко, не слухаючи ростовців, поїхав у Владимир. Москва тут малюється, як перехрестя, від якого можна було тримати шлях і в Ростова, на північ, і у Владимир, на північний схід. Внутрішні шляхи Суздальської Русі сходилися в Москві в один, який вів на південь, у Чернігівську землю. Через рік Михалко, вибитий з Володимира, знову йде з Чернігова на північ по заклику володимирців. Назустріч йому виходять і володимирці, його друзі, і племінник Ярополк — його ворог. Перші хочуть його зустріти й охороняти, другий бажає не допустити його в зайняту Ростиславичами землю. При різних цілях вороги поспішають у той самий пункт — у Москву. Очевидно, у даному випадку зустрічати Михалка усього зручніше було на границі князівства, з якою би метою його ні зустрічали.[2] Коли, нарешті, Михалко і брат його Всеволод зміцнилися міцно у Володимирі, князь чернігівський, Святослав Всеволодович, відправив до них їхніх дружин, «приставя до них сина свого Олга проводити до Москві». Проводив княгинь, Олег повернувся «у свою волость у Лопасну». Княгинь проводили до першого пункту володінь їхніх чоловіків. Усі приведені указівки відносяться до 1175-1176 р. Не менш цікавий і пізніший факт. Князь Всеволод Юрійович, затіявши в 1207 (6715) р. похід на південь, на Ольговичів («хочу пійти до Чернігова», — говорить він), послав у Новгород, вимагаючи, щоб син його Костянтин з військом прийшов відтіля на з'єднання з ним; Костянтин послухався і «дождася батька на Москві». На Москву прийшов і сам Всеволод і, з’єднавшись там зі своїми синами, «пійди з Москви… і придоша до Окі», що була тоді поза межами Суздальського князівства. У цьому випадку Москва ясно представляється останнім, самим південним містом у володіннях Всеволода, відкіля князь прямо вступає в чужу землю, у володіння чернігівських князів. Прикордонне положення Москви природно повинне було звернути неї цього разу в збірне місце дружин Всеволода, в операційний базис початого походу.
Але не тільки стосовно Чернігівської землі Москва відігравала роль прикордонного міста, — з тим же самим значенням була він іноді й у відносинах Суздальської або Рязанської земель. У 1177 (6685) р. князь рязанський Гліб, нападаючи на володіння Всеволода, звернувся саме на Москву, як це зазначено вище. Те ж повторилося й у 1208 (6716) р.; рязанські князі «начаста воювати волость Всеволожю великого князя біля Москви». Москва стосовно Рязані представляється нам першим доступним для рязанців пунктом Суздальської землі, до якого в них був зручний шлях по Москві-ріці. Цим шляхом так чи інакше скористалися і татари Батия, що прийшли з рязанської землі, від Коломни, насамперед до Москви.[3]
Отже, випливаючи по літописах за першими долями Москви, насамперед зустрічається її ім'я в розповідях про військові події епохи. Москва — пункт, у якому зустрічають друзів і відбивають ворогів, що йдуть з півдня. Москва — пункт, на який, насамперед, нападають вороги суздальсько-володимирських князів. Москва, нарешті, — вихідний пункт воєнних операцій суздальсько-володимирського князя, збірне місце його військ у діях проти півдня. Очевидно, що це місто було побудовано у видах огородження Суздальсько-Володимирської землі з боку чернігівського порубіжжя. Принаймні, про це швидше за все дозволяє говорити письмовий матеріал.
Як маленьке і нове містечко, Москва досить пізно стало стольним містом особливого князівства. Найбільш помітним з перших московських князів був Михайло Ярославович Хоробрит, прозваний так за те, що він без усякого права, завдяки одній своїй сміливості, скинув князя Святослава і захопив у свої руки велике князювання. Незабаром за Хоробритом московський стіл дістався князеві Данилові Олександровичу, що вмер у 1303р., що зробився родоначальником московського князівського будинку. З тих пір Москва стала особливим князівством з постійним князем. [4]
1.2 Формування московського князівства
Московське велике князівство, феодальна держава на Русі. Утворилося біля середини 14 в. у результаті росту Московського князівства, що виділилося в 1-й половині 13 ст. як доля Володимиро-Суздальського князівства. З 1276 у Москві княжив Данило Олександрович.
Два перших князі встигли «примислить» собі весь плин Москви-ріки, віднявши від рязанського князя місто Коломну на устя р. Москви і від смоленського князя місто Можайськ на верхів'ях р. Москви.
Данило Олександрович (1261 — 1303), князь московський (з 1276), родоначальник московських князів. Син Олександра Невського. Приєднав Коломну в 1301 і ряд волостей. Одержав за заповітом у 1302 Переяславль-Залеський і Можайськ у 1303, поклавши початок росту Московського князівства. [5]
Син його Юрій Данилович (1303-1325), землі і багатства якого виросли настільки, що він, як представник старшої лінії в потомстві Ярослава Всеволодовича, зважився шукати в Орді ярлика на велике князювання Володимирське і вступив у боротьбу за Владимир із тверським князем Михайлом Ярославовичем (цей князь Михайло був племінником князя Олександра Невського і приходився молодшим двоюрідним братом Данилові Московському і, стало бути, дядьків князеві Юрієві Даниловичу). Боротьба велася в Орді шляхом інтриг і насильств. Обоє князя, і московський і тверський, в Орді були убиті. Великокнязівський стіл тоді дістався синові Михайла, Олександру Тверському; а в Москві вокняжився брат Юрія, Іван, на прізвисько Калита (тобто кошіль).[6]
1.3 Політика Калити
Іван Данилович Калита (рік народження не відомий — вмер у 1340) — московський князь з 1325, московський великий князь 1328 — 1340; син московського князя Данила Олександровича. Був жорстоким і хитрим, розумним і завзятим у досягненні своїх цілей правителем. Зіграв велику роль у посиленні Московського князівства, збиранні російських земель навколо Москви, використовуючи в цих цілях допомога Золотої Орди, для якої він збирав з населення величезну данину. Нещадно припиняв народне невдоволення, що викликалося важкими поборами, розправлявся з політичними супротивниками — іншими російськими князями.[7]
Вчасно правління Івана Калити відноситься розширення території Московського князівства і посилення значення Москви, що стала основою об'єднання Розрізненої Русі в єдину державу з єдиним урядом.
Велике князювання ненадовго удержалося у тверського князя. Олександр Михайлович встав на чолі тверичів, що розправилися з татарами, що насильничали у Твері. На кару татарське військо спустошило Твер і змусило Олександра бігти в Псков. Ціною руйнування Твері цього разу була врятована Москва. Твер розорили за допомогою Калити, що ходили в Орду і вернулись з великою татарською раттю. У 1328 р. Іван Данилович знову ходив в Орду і повернувся з ярликом на велике князювання, які опинились в руках, що вміли міцно тримати отримане добро. Москва міцно зробилася столицею Північно-Східної Русі.
Він нагромадив великі багатства (звідси його прізвисько «Калита» — «кошіль», «грошова сумка»), що використовував для покупки земель у чужих князівствах і володіннях.
Стосовно Орди московський князь вів традиційну політику батька і діда. В Орді він незамінне зустрічав великі почесті від хана Узбека, що приходився йому свояком. Узбек прислухався до думки Івана Даниловича, що вміло направляти події у свою користь. Калита добре знав хижі золотоординські порядки, ретельно збирав з російських земель «вихід» і готовий був йти назустріч грошовим домаганням татар для того, щоб збирати на їх користь ще додатковий запит. Але дарма бачити в Калиті якогось завзятого низькопоклонника перед Ордою. Найважчий грошовий побір був усе-таки легше спустошливих татарських набігів. У всякому разі, Москва користувалася при Калиті повним і небаченим до нього благополуччям.
Володіння московського князя стали помітно просуватися на Далеку Північ. У 1337 р. московська рать ходила в область Північної Двіни, що належала Новгороду. У той час Двинськая область залишилася в новгородському володінні, але Іван Данилович уже розпоряджався на Печері і дарував "… сокольників печерських, хто ходить на Печеру", різними пільгами.[8]
Калита заклав основи могутності Москви. Він перший почав поєднувати навколо неї російські землі. Після довгого проміжку часу він був першим авторитетним князем, вплив якого поширилося на всю Північно-Східну Русь. Кремль при Івані Калиті був значно розширений і обнесений міцною дубовою стіною (1339 ), у ньому були побудовані перші кам'яні церкви, у тому числі Успенський собор, що зробився усипальницею митрополитів, і Архангельський собор, де ховалися московських князів. Кам'яні будівлі, зведені при Івані Калиті до нас не збереглися, тому що були замінені новими при Івані. Багатство московського князя підкреслюється його прізвиськом «Калита», що означає «грошова сумка».
За заповітом Івана Калити Московське князівство було розділено між його синами Семеном, Іваном і Андрієм; спадкоємцем Калити був його старший син Семен Гордий.[9]
Діяльність Калити неоднозначно оцінюється його сучасниками й істориками. З одного боку, він вважається головним натхненником розгрому Твері, що захищала права і достоїнство російських людей проти татарських ґвалтівників. З іншого боку, він став прямим продовжувачем політики Олександра Невського, що домагалося угоди з Золотою Ордою заради Російської землі ще не готової до рішучої боротьби з татарами, що незабаром проведе із собою на Куликове поле Дмитро Донськой, онук Калити.
На одній чаші ваг руйнування російської землі, пожежі і руйнування Твері, Торжка, Кашина й інших міст, незліченна кількість полонених, що женуться в татарське рабство.
На іншій чаші ваг Москва зробилася містом славним «лагідністю», вільним від безперервної погрози татарських навал, а це повинно було надзвичайно сприяти ростові і багатству міста. Перевага Москви над Твер'ю, чого так домагався Юрій, було остаточно досягнуте при його молодшому браті.
При Івані Москва стала резиденцією митрополита «усія Русі», що мало важливе значення, тому що церква користувалася великим ідеологічним і політичним впливом. Діяльність Калити сприяла тому, що була закладена основа політичної й економічної могутності Москви і почався економічний підйом Русі.[10]
1.4 Князь Дмитро Іванович Донськой і Куликовська битва
Сини Івана Калити вмирали в молодих роках і княжили недовго. Семен Гордий (1340-1353) помер від морової виразки (чуми), що обійшла тоді всю Європу; Іван Червоний (1353-1359) помер від невідомої причини, маючи всього 31 рік. Після Семена дітей не залишилося зовсім, а після Івана залишилося всього два сини. Родина московських князів, таким чином, не збільшувалася, і московські питомі землі не дробилися, як те бувало в інших долях. Тому сила Московського князівства не ослабшала і московські князі один за іншим одержували в Орді велике князювання і міцно тримали його за собою. Тільки після смерті Івана Червоного, коли в Москві не залишилося дорослих князів, ярлик на велике князювання був відданий суздальським князям. Однак десятилітній московський князь Дмитро Іванович (1359-1389), що направляється митрополитом Алексією і боярами, почав боротьбу із суперниками, устиг залучити на свою сторону хана і знову опанував великим князюванням володимирським. Суздальський князь Дмитро Костянтинович був великим князем усього біля двох років. [11]
Так почалося чудове князювання Дмитра Івановича. Перші його роки керівництво справами належало митрополитові Алексію і боярам; потім, коли Дмитро змужнів, він вів справи сам. В усі час однаково політика Москви при Дмитрі відрізнялася енергією і сміливістю.
По-перше, у питанні про велике князювання московський князь прямо і рішуче став на таку точку зору, що великокнязівський сан і місто Владимир складають «вотчину», тобто спадкоємну власність московських князів, і нікому іншому належати не можуть. Так Дмитро говорив у договорі з тверским князем і так само писав у своїй духовній грамоті, у якій прямо заповідав велике князювання, вотчину свою, старшому своєму синові.
По-друге, у відношенні інших князів Володимиро-Суздальської Русі, а також у відношенні Рязані і Новгорода Дмитро тримався владно і повелительно. Він втручався в справи інших князівств: затвердив свій вплив у родині суздальсько-нижегородських князів, переміг рязанського князя Олега і після довгої боротьби привів у залежність від Москви Твер. Боротьба з Твер'ю була особливо завзята і тривала. Тверський великий князь Михайло Олександрович звернувся по допомогу до литовських князів, що у той час мали уже великі сили. Литовський князь Ольгерд осадив саму Москву, тільки що обнесену новою кам'яною стіною, але взяти її не міг і пішов у Литву. А московські війська потім осадили Твер. У 1375 р. між Твер'ю і Москвою був укладений, нарешті, світ, по якому тверський князь визнавав себе «молодшим братом» московського князя і відмовлявся від усяких домагань на Володимирське велике князювання. Але з Литвою залишилася в Москви ворожнеча і після світу з Твер'ю. Нарешті, у відношенні Новгорода Дмитро тримав себе владно; коли ж, наприкінці його князювання, новгородці ослухалися його, він пішов на Новгород війною й упокорив його, наклавши на новгородців «окуп» (контрибуцію) у 8000 карбованців. Так виросло при Дмитрі значення Москви в північній Русі: вона остаточно тріумфувала над усіма своїми суперниками і ворогами. [12]
По-третє, при Дмитрі Русь уперше наважилася на відкриту боротьбу з татарами. Мрія про звільнення Русі від татарського ярма жила і раніш серед російських князів. У своїх заповітах і договорах вони нерідко виражали надію, що «Бог визволить від орди», що «Бог Орду перемінить». Семен Гордий у своїй щиросердечній грамоті перестерігав братів жити у світі по отцову завіті, «щоб не перестала пам'ять батьків наших і наша, щоб свіча не згасла». Під цією свічею розумілася невгасима думка про народне звільнення. Але поки Орда залишалася сильне і грізної, ярмо її як і раніше тяжіло над Руссю. Боротьба з татарами стала можлива і необхідна лише тоді, коли в Орді почалася «замятня многа», інакше кажучи, тривала міжусобиця. Там один хан убивав іншого, володарі змінювалися з незвичайною швидкістю, кров лилася постійно і, нарешті, Орда розділилася надвоє і мучилася постійною ворожнечею. Можна було зменшити данину Орді і тримати себе незалежніше. Мало того: з'явилася необхідність узятися за зброю проти окремих татарських зграй. Під час міжусобиць з Орди вибігали на північ вигнанці татарські і невдахи, яким в Орді грозила загибель. Вони збирались у великі військові загони під предводительством своїх князьків і жили грабіжництвом російських і мордовських поселень в області рік Оки і Сури.[13] Вважаючи них за простих розбійників, російські люди без стиснень ганяли їх і били. Князі рязанський, нижегородські і сам великий князь Дмитро посилали проти них свої раті. Опір Русі озлобляло татар і змушувало них, у свою чергу, збирати проти Русі усі великі і великі сили. Вони зібралися під начальством царевича Арапши (Араба-шаха), нанесли російським військам сильна поразка на р. Пьяне (приплив Сури), розорили Рязань і Нижній Новгород (1377). За це москвичі і нижегородцы розорили мордовські місця, у яких трималися татари, на р. Суре. Боротьба ставала відкритої і запеклою. Тоді опанував Ордою і потім проголосила себе ханом князь Мамай відправив на Русь своє військо для покарання перекірливих князів; Нижній Новгород був спалений; постраждала Рязань; Але Дмитро Іванович московський не пустив татар у свої землі і розбив них у Рязанській області на р. Воже (1378).
Обидві сторони розуміли, що має бути нове зіткнення. Відбиваючи розбійницькі зграї, російські князі поступово втяглися в боротьбу з ханськими військами, що підтримували розбійників; перемога над ними давала росіянином мужність для подальшої боротьби. Випробувавши непокору з боку Русі, Мамай повинний був або відмовитися від влади над Руссю, або ж йти знову скоряти Русь, що підняла зброя проти нього. Через два роки після битви на Воже Мамай почав похід на Русь.[14]
Розуміючи, що Русь зробить йому стійкий опір, Мамай зібрав велику рать і, крім того, ввійшов у зносини з Литвою, що, як ми знаємо, була тоді ворожа Москві. Литовський князь Ягайло обіцяв Мамаю з'єднатися з ним 1 вересня 1380 р. Довідавшись про готування Мамая, рязанський князь Оле також ввійшов у зносини з Мамаєм і Ягайлом, намагаючись уберегти свою українську землю від нового неминучого руйнування татарами. Не укрилися готування татар до походу і від московського князя. Він зібрав навколо себе усіх своїх підручних князів (ростовських, ярославських, бєлозерських). Послав він також за допомогою до інших великих князів і в Новгород, але ні від кого з них не встиг одержати значних допоміжних військ і залишився при одних своїх силах. Сили ці, щоправда, були великі, і сучасники дивувалися як кількості, так і якості московської раті. По звістках про рух Мамая князь Дмитро виступив у похід у серпні 1380 р. Перед початком походу був він у преподобного Сергія в його монастирі й одержав його благословення на лайку. Знаменитий ігумен дав великому князеві з братії свого монастиря двох богатирів по імені Пересвітла й Ослебя, як видимий знак свого співчуття до подвигу князя Дмитра. Спочатку московське військо рушило на Коломну, до границь Рязані, тому що думали, що Мамай піде на Москву через Рязань. Коли ж довідалися, що татари йдуть на захід, щоб з'єднатися з Литвою, те великий князь рушив теж на захід, до Серпухову, і вирішив не чекати Мамая на своїх границях, а йти до нього назустріч у «дике поле» і зустріти його раніш, ніж він устигне там зійтися з литовською раттю. Не дати з'єднатися ворогам і бити них порізно — звичайне військове правило. Дмитро переправився через Оку на південь, пішов до верхів'їв Дону, перейшов і Дон, і на Куликовом поле, при усті річки Непрядви ( що впадає в Дон праворуч) зустрів Мамаєву рать.[15]
Литовський князь не встиг з'єднатися з нею і був, як говорили тоді, усього на один день шляху від місця зустрічі росіян і татар. Боячись дурного результату майбутньої битви, великий князь поставив у потайливому місці, у діброві в Дону, особливий засадний полк під начальством свого двоюрідного брата князя Володимира Андрійовича і боярина Боброка, волинця родом. Побоювання Дмитра виправдалися; у найжорстокішій січі татари здолали і потіснили росіян; упало багато князів і бояр: сам великий князь пропав безвісно; збитий з ніг, він без почуттів лежав під деревом. У критичну хвилину засадний полк ударив на татар, зім'яв їх і погнав. Не очікували удару татари кинули свій табір і бігли без оглядки. Сам Мамай утік з бойовища з малим почтом. Росіяни переслідували татар кілька десятків верст і забрали багатий видобуток.
Повернення великого князя в Москву було урочисто, але і сумно. Велика була перемога, але великі і втрати. Коли, через два роки (1382), новий ординський хан, що скинув Мамая, Тохтамиш раптово прийшов з військом на Русь, у великого князя не було під руками досить людей, щоб зустріти ворога, і він не зміг їхній незабаром зібрати. Татари підійшли до Москви, а Дмитро пішов на північ. Москва була узята татарами, пограбована і спалена; розорені були й інші міста. Татари видалилися з великим видобутком і з полоном, а Дмитро повинний був визнати себе знову данником татар і дати ханові заручником свого сина Василя. Таким чином, ярмо не було скинуто, а північна Русь була знесилена безуспішною боротьбою за звільнення.[16]
Проте Куликовська битва мала величезне значення для північної Русі і для Москви. Сучасники вважали її найбільшою подією, і переможцеві татар, великому князеві Дмитрові, дали почесне прізвисько «Донського» за перемогу на Дону. Військове значення Куликовської перемоги полягало в тім, що вона знищила колишнє переконання в непереможності Орди і показала, що Русь зміцніла для боротьби за незалежність. Набіг Тохтамыша не зменшив цього значення Мамаєва побоїща: татари здолали в 1382 р. тільки тому, що прийшли «изгоном», раптово і крадькома, а Москва їх прогледіла і не убереглася. Усі розуміли, що тепер Русь не піддасться, як колись, навалам Орди і що татарам можна діяти проти Русі тільки ненавмисними набігами. Політичне ж і національне значення Куликовской битви полягало в тім, що вона дала поштовх до рішучого народного об'єднання під владою одного государя, московського князя. З погляду тодішніх російських людей, події 1380 р. мали такий зміст: Мамаева навали зі страхом чекала вся північна Русь. Рязанський князь, боячись за себе, «змінив», ввійшовши в покірну угоду з ворогом. Інші великі князі (суздальсько-нижегородські, тверські) причаїлися, вичікуючи подій. Великий Новгород не поспішав зі своєю допомогою. Один московський князь, зібравши свої сили, зважився дати відсіч Мамаю і притім не на своєму рубежі, а в дикому полі, де він заслонив собою не одна своя доля, а всю Русь. Прийнявши на себе татарський натиск, Дмитро з'явився добрим страждальцем за всю землю Російську; а відбивши цей натиск, він виявив таку міць, що ставила його природно на чолі всього народу, вище всіх інших князів. До нього, як до свого єдиного государя, потягнувся весь народ. Москва стала для всіх центром народного об'єднання, і московським князям залишалося тільки користуватися плодами політики Донського і збирати в одне ціле землі, що йшли в їхні руки.
1.5 Спадкоємці Донського
Донськой вмер усього в 39 років і залишив після себе трохи синів. Старшого, Василя Дмитровича (1389-1425), він благословив великим князюванням Владимирським і залишив йому частина в Московській долі; іншим синам він поділив інші міста і волості своєї московської долі. При цьому у своєму заповіті він виразився так: «а по гріхом отыметь Бог сина мого князя Василья, а хто буде під тим син мій, ино тому синові моєму княж Васильєв доля». На підставі цих слів другий син Дмитра, Юрій, вважав себе спадкоємцем свого старшого брата як у московських землях, так і у великому князюванні. У цьому він був неправий, тому що Дмитро мав на увазі тільки той випадок, якби Василь умер бездітним; узагалі ж московські князі трималися у своїх заповітах початку сімейного спадкування, а не родового, і самі кликали себе «вотчинниками» великокнязівських і своїх питомих земель.[17]
Великий князь Василь Дмитрович був людину безособовий і обережний. При ньому Москва захопила Нижній Новгород у суздальських князів у виді звичайного в той час примисла. Великий князь спирався в цій справі на хана Тохтамиша, що дав йому ярлик на Нижній понад ярлик на велике князювання. Але коли Тохтамиш був скинутий азіатським ханом Тимур-Ленком або Тамерланом, те відносини з татарами у Василя зіпсувалися. Русь очікувала страшної татарської навали і готувалася до оборони. Великий князь зібрав велике військо і став на своєму рубежі, на березі Оки, зважившись відбити ворога. Москва була готова до облоги. Митрополит Купріян, для того, щоб підтримати бадьорість у народі, подав думку принести в Москву головну святиню усього великого князювання — Владимирську Ікону Богоматері, привезену у Владимир з півдня князем Андрієм Боголюбським. (З тих пір ця ікона залишається в московському Успенському соборі). Але Тамерлан не дійшов до Оки і від міста Єльця повернув назад (1395). Очевидно, раптовий відступ страшного татарського завойовника було витлумачено Руссю як знак татарської слабості. Великий князь припинив сплату виходу і не робив ніякої поваги ханським послам. Орда тоді замислила набіг на Русь. Татарський князь Едигей раптово і потай, обманом, вторгся в Російську землю й осадив Москву. Великий князь пішов на північ, а Едигей розорив майже всієї його області і, узявши «окуп» з Москви, безкарно повернувся в Орду. Такі були відносини до татар. З Литвою у Василя також йшла ворожнеча, як і в його батька. Постійно підсилюючи, литовські князі підкоряли собі російські області на верхів'ях Дніпра і Зап. Двіни. Але до того ж прагнула і Москва, що збирала до себе російські землі. Незважаючи на те, що великий князь московський був одружений на дочці великого князя литовського Витовта (Софії), між ними справа доходила до відкритих воєн. Зіткнення закінчилися тим, що границею володінь Литви і Москви була визнана р. Угра, лівий приплив Орди. Примиривши з тестем, Василь Дмитрович довірив Витовту піклування над своїм сином, а його онуком, великим князем Василем Васильовичем. Це була хвилина найбільшої переваги Литви над Московською Руссю.[18]
Великий князь Василь Васильович (1425-1462), на прізвисько Темний (тобто сліпий), залишився після свого батька усього 10-ти років. Його князювання (1425-1462) було дуже неспокійно і нещасливо. Дядько великого князя, Юрій Дмитрович Галицький, не бажав визнавати малолітнього племінника великим князем, бажав собі старшинства і по смерті Витовта (1430) почав відкриту боротьбу з племінником за Москву і Владимир. У боротьбі взяли участь і синів Юрія: Василь Косою і Дмитро Шемяка. Юрій спирався на свою багату галицьку долю (Галич Мерский на верхів'ях р. Костроми). За Василія ж Васильовича стояли більшість населення, духівництво і боярство. Москва багато разів переходила з рук у руки. Юрій умер, володіючи Москвою, на великому князюванні. Після нього особливо діяв проти Василя Васильовича Василь Косою; але був пійманий і осліплений по наказі великого князя. За те Дмитро Шемяка, коли узяв верх над Василем Васильовичем, засліпив його самого (1446): Під час московської усобицы татари турбували російські землі, як і за старих часів, злодійськими набігами. Розпадання Золотої Орди виражалося, між іншим, у тім, що татарські князі усі в більшому числі виганялися з Орди під час міжусобиць і повинні були шукати собі пристановища. Одні з них мирно просилися і надходили на службу до московських князів, інші ж починали розоряти російські землі і самі попадали під удари росіян. З таких вигнанців особливо помітний у цей час був хан Улу-Махмет. Розоривши росіяни волості по Оці, він пішов на Волгу й улаштував собі місто Казань на р. Казанку, біля впадання її у Волгу. Заснувавши там особливе Казанське царство, він відтіля почав громити Русь, доходячи у своїх набігах до самої Москви. Великий князь Василь Васильович вийшов проти татар, але під Суздалем був розбитий і узятий татарами в полон (1445). У Москві почалася паніка, чекали татар; але татари не прийшли. Вони випустили великого князя за великий викуп, що був зібраний з народу і довівся йому тяжко. Невдоволення народу підсилилося ще й оттого, що з великим князем, коли він повернувся з полону, приїхало в Москву багато татар на службу. Москвичам здавалося, що великий князь «татар і мова їх любить надміру, а християн млоїть без милості». Тоді-то Шемяка, скориставшись настроєм народу, захопив великого князя і насмілився його засліпити.[19]
Боротьба йшла майже все князювання Темного і закінчилася повною перемогою великого князя над Шемякой і іншими питомими князями, що тримали його сторону. У 1450 р. Шемяка був розбитий у великому бої при Галичі, біг у Новгород і там незабаром загинув, говорять, від отрути. Землі його були узяті на великого князя, так само як і землі його союзників. У боротьбі галицьких князів з великим князем востаннє в північній Русі виступає старий принцип родового спадкування і старшинства дядьків над племінниками. Московський звичай вотчинного спадкування від батька до сина восторжествував тут над старим порядком рішуче і безповоротно завдяки загальному співчуттю: народ вже оцінив переваги сімейного спадкування, ведшего до встановлення єдиновладдя, бажаного країною.
2.1 Причини узвишшя князівства
Причин узвишшя саме Московського князівства багато, причому носять вони як об'єктивний, так і суб'єктивний характер.
Якщо подивитися на географічну карту, то видно, що Москва-ріка скорочувала водний шлях між Новгородом і Окою, отже, Москва лежала на торговельному шляху Новгорода і Рязані. Серединне положення Москви було важливе і для церковного керування. Митрополити переселилися з Володимира в Москву, тому що вважали за необхідне знаходитися в центральному пункті між областями півночі і півдня Русі. Таким чином, однією з основних умов узвишшя Москви є серединність її географічного положення, що давала політичні, торговельні і церковні переваги. Москва не мала сильних князівств сусідів (Новгород не був сильний, а Твер постійно трясли внутрішні конфлікти і часті зміни князів). Крім вище перерахованих переваг Москва була ще і промислово розвитим містом, що спеціалізується на виробництві зброї і металу.[20]
Суб'єктивними причинами є особистість князів, діяльність бояр, співчуття суспільства. Чималу роль у перетворенні Москви зі скромного питомого князівства зіграла і прихильність татарських ханів до московських князів і проведеної ними політиці (утихомирення бунта у Твері Іваном Калитою).
Наступним об'єднуючим фактором стала перемога Дмитро Донського на Куликовому Полі, що сприяло зміцненню статусу Москви як центра Русі.
Крім того, посиленню Москви допомагало духівництво, якому, при володінні великими вотчинами, була вигідна відсутність міжусобиць у Московському князівстві, і поверх того повнота влади московського князя відповідала їх високим представленням про єдинодержавної влади государя, винесеним з Візантії.
Крім підтримки з боку духівництва Москва одержала серйозну підтримку з боку бояр.
Визначальну роль зіграла недальновидна і короткозора політика татарських ханів, що не помітили під час посилення князівства.
Крім політичних, економічних факторів величезну роль зіграв і демографічний фактор. Тому що Москва була забезпечена постійним припливом населення через розвитий економіки і виробництва.
2.2 Становлення Москви як духовного центра Русі
При Калиті Москва стала духовним центром усієї Російської землі, постійним місцеперебуванням російських митрополитів. Важко переоцінити політичне значення переносу митрополичьей кафедри з Володимира в Москву. Стара традиція зв'язувала для російських людей представлення про «царююче місто» з тим місцем, де жили і государ і митрополит. Пишні богослужіння з нагоди поставляння в єпископи, коли в столиці збиралися вищі ієрархи з інших міст, постійні зносини з Константинополем і з князівськими столицями на Русі, зустрічі і проведення митрополитів і єпископів, одним словом, блискучі церковні церемонії, до яких були ласі середньовічні люди, зробилися надбанням Москви. Можна було не визнавати домагань московського князя, але не можна було під страхом відлучення ігнорувати митрополита.[21]
Москва одержала незаперечні переваги перед всіма іншими містами, і московська ієрархія піднялася незмірно вище всіх інших. Митрополит тримав у своїх руках право поставляння єпископів і судна над ними і нерідко їм користувався, силу духовної влади випробували навіть ієрархи таких великих міст, як Новгород і Твер. Вже в 1325 р. новгородський кандидат Мойсей їздив у Москву до митрополита Петрові ставитися на архиепископію і був присутній на похованні Юрія Даниловича разом із трьома іншими єпископами. Легко уявити собі, які великі засоби стікалися в Москву внаслідок приїзду видних духовних осіб, тому що пристрій церковних справ обходилося недешево.[22]
Численні політичні нитки сходилися до двору митрополитів, що мали своїми хазяїнами в остаточному підсумку московських князів. Москва зв'язувалася з Константинополем, а через його посередництво з південнослов’янськими землями. Суперечка між Москвою і Твер'ю за перевагу був вирішений на користь Москви вже тоді, коли спадкоємець Петра, митрополит Феогност, родом грек, остаточно затвердив у ній своє місцеперебування.
Основною причиною переїзду митрополитів у Москву стало надання московськими князями митрополитам особливо важливих пільг у порівнянні з тим, що одержували єпископи в інших князівствах. Пільгове положення митрополичього будинку з його численними боярами і слугами дійсно створювало для митрополитів ряд переваг.
Але справа була не тільки в одних пільгах, а в тім, що московські князі володіли достатньою реальною силою, щоб підтримати бажаних для них кандидатів на митрополичий престол. Чимале значення мало центральне положення Москви і відносна зручність зносин з Константинополем. Нарешті, одним з мотивів переносу кафедри митрополитів саме в Москву була відсутність у ній своїх єпископів. Митрополит «усея Русі» не зачіпав у Москві нічиїх церковних інтересів. Іван Калита і митрополит Петро поклали початок тому своєрідному світської і духовної влади, що стало характерно для Москви допетровського часу. Двір великого князя і двір митрополита містилися в безпосереднім сусідстві; світська влада знайшла собі духовну опору, підтримуючи, у свою чергу, усією своєю цивільною міццю главу російської церкви — митрополита. Так, маленький Кремль Калиты уже вмістив у себе зародки іншого, більш пізнього «царюючого граду Москви».[23]
Твердження митрополичього престолу в Москві було ударом по тверским князях, що претендував на головну роль серед російських князів. Тому запекла боротьба між Твер'ю і Москвою за перевагу супроводжувалася такою же боротьбою за митрополичий престол.
У той час Юрій Данилович змагався в Орді за велике князювання з Михайлом Ярославовичем, чернець одного з тверських монастирів по імені Акиндин подав константинопольському патріархові скаргу на митрополита Петра. Акиндин був тільки знаряддям у руках тверського князя, але для митрополита Петра виникла явна небезпека повалення з митрополичього столу, тому що патріарх вже обіцяв Михайлові Ярославовичу поставити в митрополити "… кого восхочет боголюбство твоє". Однак повалення митрополита зачіпало інтереси численного духівництва, торкати яке уникали навіть золотоординські хани. Крім того, обвинувачення Петра в симонії, у тім, що він зводив у духовний сан за гроші, навряд чи могло сильно скомпрометувати Петра. Адже покупка і продаж церковних посад у середині століття — явища постійні. У самій Візантії вони практикувалися ще більше, ніж на Русі. Петро ж був політиком наполегливу і сміливим; знайшовши підтримку в московських князів, він зблизився з ними і не забув зроблених йому послуг. Петро подовгу залишався жити в Москві, де вмер і був похований. Московські князі по-своєму скористалися його смертю і домоглися від константинопольського патріарха канонізації Петра, що зробилося першим «московським і всея Русі чудотворцем». Спадкоємець Петра грек Феогност остаточно затвердив митрополиче місце за Москвою, що з цього часу зробилася цивільною і церковною столицею Русі.[24]
Підтримка церкви забезпечила московському князеві перевага над іншими російськими князями. З незвичайною силою ця підтримка позначилася в 1329 р., коли Калита ходив виганяти з Пскова тверського князя Олександра Михайловича. Калита вдався до допомоги митрополита Феогноста, що послав «прокляття і відлучення від церкви на князя Олександра і на псковичей». Православна церква використовувала улюблений засіб римських пап, що настільки часто видавала інтердикти, або відлучення від церкви. Воно було грізною зброєю в руках духівництва, що діяли як удар молота на слабкі душі кепських людей: закривалися церкви, припинялося богослужіння, переставали хрестити дітей, вінчати вступаючих у шлюб, навіть відспівувати небіжчиків. Страх відлучення змусив Олександра Михайловича залишити Псков, щоб прокляття не лягло на місто. Так пише літописець, що симпатизує тверському князеві. Новгородський автор пише простіше: «Псковичи выпроводиша князя Олександра від собі».
Такі були перші успіхи, досягнуті московськими князями завдяки їх спритності і вигідному положенню їхньої долі. Негайно ж стали позначатися і наслідку цих успіхів. При самому Калиті (1328-1340) і при його двох синах Семені Гордому (1341-1353) і Івані Червоному (1353-1359), що так само, як і батько їх, були великими князями уся Русі, Москва початку рішуче брати верх над іншими князівствами. Іван Калита розпоряджався самовладно в переможеній їм Твері, у Новгороді й у слабкому Ростову. Синові його Семену, за словами літописця, «усі князі росіяни дані були під руки»: саме прізвисько Семена «Гордий» показує, як він тримав себе зі своїми підручниками. Спираючи на свою силу і багатство, маючи підтримку в Орді, московські князі з'явилися дійсною владою, здатної підтримати порядок і тишу не тільки у своїй долі, але і у всій Володимиро-Суздальській області. Це було так важливо для змученого татарами і внутрішніми безладдями народу, що він охоче йшов під владу Москви і підтримував московських князів. До московських князів приїжджало багато знатних слуг, бояр зі своїми дружинами, з півдня і з інших доль Суздальських. Надходячи на службу до московських князів, ці слуги підсилювали собою рать московську, але і самі, служачи сильному князеві, поліпшували своє положення і ставали ще знатніше. Бути слугою і боярином великого князя було краще, ніж служити в простій долі; тому слуги московських князів намагалися, щоб велике князювання завжди належало Москві. Бояри московські були вірними слугами своїх князів навіть і тоді, коли самі князі були слабкі або ж недієздатні. Так було при великому князі Івані Івановичі Червоному, котрий був «лагідному і тихий», по вираженню літопису, і при його сині Димитрії, що залишився після батька всього дев'яти років.[25]
Разом з боярством і духівництво виявляло особливе співчуття і сприяння московським князям. Після того як митрополит Феогност остаточно оселився в Москві, він підготував собі спадкоємця — московського ченця, москвича родом, Алексія, що походили зі знатної боярської родини Плещеєвих. Присвячений у митрополити, Алексій при слабкому Івані Червоному й у малолітство сина його Димитрія стояв на чолі Московського князівства, був, можна сказати, його правителем. Володіючи винятковим розумом і здібностями, митрополит Алексій користувався великою прихильністю в Орді (де він вилікував ханшу, що хворіла очима, Тайдулу) і сприяв тому, що велике князювання зміцнилося остаточно за московськими князями. На Русі він був незмінним прихильником московських князів і діяв своїм авторитетом завжди на їх користь. Заслуги св. Алексія перед Москвою були так великі й особистість його була так висока, що пам'ять його в Москві поважалась надзвичайно. 50 років потому, після його кончини (він вмер у 1378 р.) були знайдені в заснованому їм Чудовому монастирі в Москві його моці і було установлене святкування його пам'яті. Кероване св. Алексієм російське духівництво трималося його напрямку і завжди підтримувало московських князів у їхньому прагненні установити на Русі сильну владу і твердий порядок. Як ми знаємо, духівництво з самого початку вело на Русі проповідь богоустановленності влади і необхідності правильного державного порядку. З великою чуйністю передові представники духівництва угадали в Москві можливий державний центр і стали сприяти саме їй. Слідом за митрополитом Алексієм у цьому відношенні повинний бути згадають його співробітник, преподобний чернець Сергій, засновник знаменитого Троїцького монастиря. Разом з митрополитом Алексієм і самостійно, сам по собі, цей знаменитий подвижник виступав на допомогу Москві в усі важкі хвилини народного життя і підтримував своїм величезним моральним авторитетом починання московських князів.
За знатними боярами і вищим духівництвом тяглося до Москви і вся народна безліч. Московське князівство відрізнялося внутрішнім спокоєм; воно було закрито від прикордонних нападів окраїнними князівствами (Рязанським, Нижегородським, Смоленським і ін.); воно було в дружбі з Ордою. Цього було достатнє, щоб уселити бажання оселитися ближче до Москви, під її захист. Народ йшов на московські землі, і московські князі будували для нього міста, слободи, села. Вони самі купували собі цілі долі в збіднілих князів (ярославських, бєлозерських, ростовських) і прості села в дрібних власників. Вони викуповували в Орді росіянин «повний», виводили його на свої землі і заселяли цими бранцями, «ординцями», цілі слободи. Так множилося населення в московських волостях, а разом з тим виростали сили і засоби в московських князів.[26]
Таким чином, перші успіхи московських князів, що дали їм великокнязівський сан, мали своїм наслідком рішуча перевага Москви над іншими долями, а це, у свою чергу, викликало співчуття і підтримку Москві з боку боярства, духівництва і народної маси. До кінця XІ сторіччя, при Калиті і його синах, ріст московських сил мав характер тільки зовнішнього посилення шляхом щасливих «примислів». Пізніше, коли московські князі з'явилися на чолі всієї Русі борцями за Російську землю проти Орди і Литви, Москва стала центром народного об'єднання, а московські князі — національними государями.
Висновок
До моменту завершення князювання Василя Васильовича територія Московського великого князівства складала 430 тис. км2 з населенням близько 3 млн. чіл. В 2-й половині XV в. князівство стало основним ядром єдиної російської держави, що складалося.
Грамотна політика, особистісні якості князів зіграли в цьому величезну роль.
Варто також відзначити, що в цей період становлення Московського князівства і кожен князь продовжував почате попередником, терпляче і на превелику силу йдучи до державотворення, здатного диктувати свої умови як для монгольського ярма, так і для найближчих держав.
Свою роль зіграло географічне положення, ставши центром декількох полюсів, ставши церковним центром, що безсумнівно внесло свою лепту.
Цей період, на мою думку, один із саму прогресивну і стабільних за всю історію Росії.
Список використовуваної літератури
1. Большая советская энциклопедия
2. Иллюстрированный энциклопедический словарь 3. Черепнин Л. В.,
3. Образование русского централизованного государства в XIV—XV вв., М., 1960.
4. В.И. Буганов. Повести о Куликовской битве, М., 1959;
5. Сахаров А. М., Образование и развитие Российского государства в XIV—XVII вв., М., 1969.
6. А.М. Сахаров. Полное собрание русских летописей, т. 5—6, 8, 11, 18, 23, 25—28, СПБ — М.— Л., 1851—1963; Повести о Куликовской битве, М., 1959.
7. Греков Б.Д., Якубовский А.Ю., Золотая Орда и ее падение, М.— Л.,1950;
8. Тихомиров М.Н., Куликовская битва 1380 г., «Вопросы истории», 1955, №8.
9. Карамзин «Истории Государства Российского» Том 5
10. Погодин «Истории России» 1 и 4 том
11. С.Ф. Платонов «Курс лекций»
12. М.К. Любавский: сборник «Москва в ее прошлом и настоящем», ч. 1
13. Использованы исторические карты, которые подготовлены электронным издательством «Коминфо» (http://www.cominf.ru) для «Энциклопедии истории России»
14. Канторович И.В. Из истории Москвы. / М. 1997.
15. Прохоров А.М. Большой энциклопедический словарь. / М. 1991 .
16. Тихомиров М.Н. Древняя Москва 12 – 15 вв. / М. 1992 .
17. Писарев В.Д. Глобальная стратегия устойчивого развития: опасные тенденции и превентивные меры России. – М.: РАН. Ин-т США и Канады, 1999. – 51 с.
18. Дейлі Г. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. К.: Інтелсфера, 2001. – 312 с.
[1] Большая советская энциклопедия
[2] Карамзин «Истории Государства Российского» Том 5
[3] Иллюстрированный энциклопедический словарь 3. Черепнин Л.В.,
[4] Иллюстрированный энциклопедический словарь 3. Черепнин Л. В.,
[5] Образование русского централизованного государства в XIV—XV вв., М., 1960.
[6] Сахаров А. М., Образование и развитие Российского государства в XIV—XVII вв., М., 1969.
[7] В. И. Буганов. Повести о Куликовской битве, М., 1959;
[8] Греков Б. Д., Якубовский А. Ю., Золотая Орда и ее падение, М.— Л.,1950;
[9] Карамзин «Истории Государства Российского» Том 5
[10] М. К. Любавский: сборник «Москва в ее прошлом и настоящем», ч. 1
[11] А. М. Сахаров. Полное собрание русских летописей, т. 5—6, 8, 11, 18, 23, 25—28, СПБ — М.— Л., 1851—1963; Повести о Куликовской битве, М., 1959.
[12] В. И. Буганов. Повести о Куликовской битве, М., 1959;
[13] Прохоров А.М. Большой энциклопедический словарь. / М. 1991 .
[14] Писарев В.Д. Глобальная стратегия устойчивого развития: опасные тенденции и превентивные меры России. – М.: РАН. Ин-т США и Канады, 1999. – 51 с.
[15] Тихомиров М. Н. Древняя Москва 12 – 15 вв. / М. 1992 .
[16] Тихомиров М. Н., Куликовская битва 1380 г., «Вопросы истории», 1955, №8.
[17] Карамзин «Истории Государства Российского» Том 5
[18] Тихомиров М. Н. Древняя Москва 12 – 15 вв. / М. 1992 .
[19] М. К. Любавский: сборник «Москва в ее прошлом и настоящем», ч. 1
[20] Тихомиров М. Н. Древняя Москва 12 – 15 вв. / М. 1992 .
[21] Карамзин «Истории Государства Российского» Том 5
[22] Погодин «Истории России» 1 и 4 том
[23] С.Ф.Платонов «Курс лекций»
[24] Карамзин «Истории Государства Российского» Том 5
[25] Канторович И. В. Из истории Москвы. / М. 1997.
[26] Образование русского централизованного государства в XIV—XV вв., М., 1960.