Реферат: Ліквідація царизмом Запорізької Січі та її наслідки

Міністерствоосвіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

ім. М. Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Реферат:

Ліквідація царизмомЗапорізької Січі та її наслідки.

Виконав

Студент групи 2-В

Вінниця. 2008

План

Вступ.

1.                    Передумови зруйнування Запорізької Січі

2.                    Зруйнування Запорізької Січі

3.                    Наслідки зруйнування Запорізької Січі

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Зруйнування російськими військами славнозвісноїЗапорізької Січі (1775) —одна з найтрагічніших подій в історії України. Про неїіснує чимало згадок в історичній літературі. У переважній більшості з нихздійснення імперським урядом Росії варварської акції — зруйнування Запорожжярозглядалося побіжно, на основі не багатьох джерел. Проте перед тим якзруйнувати Січ російський уряд знищив залишки Гетьманщини.

3 ліквідацією Гетьманщини в 1764 році російська владавживає заходів для цілковитого знищення місцевого військового, адміністративногоі судового апарату в Україні. Встановлюються спеціальні обмеження щодо діяльностіукраїнської церкви, національної освіти, української мови, літератури імистецтва, культури взагалі. Не залишив без уваги російський уряд і українськекнигодрукування, яке ставиться під жорстокий контроль Синоду. В 1775 році Синоднаказує київському митрополитові Т. Кременецькому, «щоб невідповідних тим, щовиходить із Московської друкарні книгам… випущених не було… і ні в чим ні найменшоїрізниці не було… Що ж до видаваних нових книг, то їх виправляючи, недрукуючи, спершу присилати до розгляду і апробації в св. Синод неодмінно». Вцей час значно підупала українська економіка. Великого удару зазнало українськекупецтво, якому уряд заборонив безпосередні торговельні зносини із західноєвропейськимикраїнами.

Марно пробувала патріотично настроєна частинаукраїнської старшини, формально зрівняна у правах з великоросійським дворянством,протестувати — усі її намагання зберегти залишки автономії залишились гласомволаючого в пустелі. Цариця та її ставленики робили все, щоб перетворитиУкраїну на просту російську провінцію. Найбільше, що дратувало їх, ценевмирущий дух гордості українців за своє історичне минуле, любов до свободи іпротест проти насильного запровадження поліційної державності. Характеризуючитакі настрої, П. Румянцев писав Катерині II: «Ці люди (українці)вважають те, що в них є, це краще за все, ніде нема нічого доброго, корисливогоі вільного, чого б їм хотілось мати»

1. Передумови зруйнуванняЗапорізької Січі

Після знищення автономії Гетьманщини дійшла чергаі до Запорожжя. Причини знищення Запорозької Січі не можна пояснювати тількитим, що вона з виходом Росії до Чорного моря втратила своє значення захисту відтатарських нападів і стала непотрібною. Це невірно хоча б тому, що через 12років, коли загострилися відносини з Туреччиною і потрібно було збільшитизбройні сили імперії царський уряд із залишків запорозьких козаків створив новекозацьке військо — Чорноморське.

Причини ліквідації Січі більш значні. Одна з них:якщо в центральних районах Росії давно існувало і дедалі ширилось кріпацтво, тона Запорожжі його небуло. Цей факт надзвичайно важливий. Замість кріпосницьких відносин тутрозвивались нові, буржуазні відносини. Як ми вже показали, зимівчанське(хуторське) господарство на Запорожжі, не кажучи вже про промислове (рибальствота ін.), мало товарний характер. Продукція його йшла на ринок, робочою силою жбули не кріпаки, а наймані робітники. Багаті зимівники, в тому числі йстаршинські, були своєрідними фермами, на зразок американських, на яких інодіпрацювало по кілька десятків постійних найманих робітників-молодиків. Те ж саместосується промислів. На великих рибних, промислах (сапетах), де не тількиловили рибу, а й обробляли її — сушили, солили, добували ікру, виварювали жир,виготовляли клей — були також зайняті десятки найманих робітників. Такіпромисли являли собою прості капіталістичні кооперації або первиннімануфактури. Таким чином, на Запорожжі переважали і успішно розвивалисяпередові форми господарства і соціальних відносин, насамперед в сільськомугосподарстві.

Нові, буржуазні відносини пробивали собі шлях, яквідомо, і в центральних.областях Російської імперії, зокрема в промисловості ісільському господарстві. Йшов процес розкладу феодально-кріпосницької системи. Разомз тим застарілі, феодально-кріпосницькі відносини щораз більше гальмували розвитокнових процесів. Народні маси дедалі рішучіше виступали проти кріпацтва —посилювався пасивний опір селян, частішали заворушення і повстання, на боротьбупіднімалися робітники маніфактур, народи окраїн. Однак царизм щораз дужчезатягував кріпосницьку петлю й придушував опір народних мас. Більше того, вінпрагнув поширити кріпосницькі відносини, поміщицьке землеволодіння на все новій нові райони, в тому числі на козацькі області. Здійснити це стало можливимпісля придушення Селянської війни 1773—1775 років і посилення диктатурикріпосників. У країні почалася жорстка кріпосницька реакція. Тому не можна погодитисяз тими авторами, які намагаються виправдати репресивні заходи царизму протикозацьких областей в тому числі ліквідацію Запорозької Січі. Адже наслідком цьогобуло накинення кріпосницьких відносин і поширення їх на козацькі області.Кріпосницька політика царизму гальмувала економічний, соціально-політичний такультурний розвиток країни в цілому та окремих її регіонів зокрема. Саме вУкраїні наприкінці XVIII століття на вільні землі «Запорозькі Вольності» повернулоськріпацтво. Деякі сучасні автори, аби дати своє пояснення причин зруйнування ЗапорозькоїСічі, абстрагуються від соціально-економічного і політичного устрою цієї козацькоїреспубліки, а також від ролі, яку вона відіграла у героїчній боротьбі народних маспроти чужоземних загарбників і кріпацтва. Усупереч логіці вони оголошуютьісторичним пережитком, анахронізмом, не феодально-кріпосницький лад, не самодержавство,а Запорозьку Січ, де буйно розвивалися нові прогресивні соціальні відносини.

Не менш важливою причиною ліквідації Січі було йте, що російський уряд не хотів «терпіти,— писав М. С. Грушевський,— такегніздо свобідного духу, як автономна січова громада — хоч як вона поскромніла іпохилилася в порівнянню з Січею Гордієнка!». Зруйнування Запорожжя слідрозглядати в контексті з ліквідацією автономії Гетьманщини. Це був дальший крокна шляху перетворення України у: звичайну область Російської імперії. Істориккубанською козацтва Ф. Щербина доречно зауважив: «Абсолютизм, що досяг заКатерини II крайнього ступеня свого розвитку, не міг ужитися з такоюволелюбною окраїною. І ось, у силу невідповідності внутрішньої політикикозацьким ідеалам свободи і самоврядування, впало вільне козацтво і знищенабула Запорозька Січ».

Слід брати до уваги і те, що в цей час царськийуряд провадив колонізацію і загосподарення півдня України в інтересах зміцненняімперії. З 1774 року на чолі величезної території півдня України стояв головнийкомандир новоствореної Новоросійської губернії Г. О. Потьомкін. Він бувбезконтрольним, необмеженим правителем усієї цієї величезної області. Ясна річ,Потьомкін не міг спокійно дивитися на існування Запорозької республіки, яканамагалась протистояти його планам колонізації півдня України. До того ж, міжзапорожцями й поселенцями не вщухали суперечки. Доходило й до збройних сутичокзапорожців з російськими гарнізонами, що стояли поблизу Запорожжя. Запорозькастаршина часто не мала можливості стримувати ці виступи рядового козацтва. Міжсіромою і старшиною що далі то більше зростало непорозуміння. Старшина вокремих випадках навіть зверталася за допомогою до царського уряду.

Прагнучи Зберегти бодай крихітки автономії Січі,запорозька старшина на початку 1775 року відрядила до Петербурга делегацію, якаповинна була умовити російський уряд реорганізувати запорозьке козацтво. Усі,хто не підкорявся наказам влади, будь то сірома чи старшина, говорилось впроекті, мусили залишити військо, яке тепер нагадувало б Донське козацтво. Алецей проект прийшов запізно. Уряд вже мав інше вирішення запорозької проблеми.Про це з відвертим глузуванням заявив Г. Потьомкін, який перебував на той час уПетербурзі, старшині А. Головатому: «Не можна вам оставатися. Ви дужерозігралися і ні в якому вигляді не можете вже приносити користь:». Справаліквідації Запорожжя була російським урядом остаточно вирішена.

2. ЗруйнуванняЗапорізької Січі

Невдовзі після закінчення російсько-турецькоївійни 1768—1774 рр. мілітарне командування імперії почало протидіятиконцентрації запорожців, добре усвідомлюючи, що для Росії безпечніше, коли вонирозосереджені,— їх буде легше ліквідувати. Вже на початку 1775 р. ЗапорозькаСіч була оточена корпусом регулярних військ, тобто опинилася: усправжній блокаді. Російські власті зосереджували на запорозьких землях своїполки під виглядом створення тимчасової прикордонної служби, їх війська підрізними приводами розташовувалися в козацьких фортецях.

Військова операція по ліквідації Січі готуваласяретельно і в цілковитій таємниці. Російські можновладці вважали цю безславнуакцію дуже важливою. Так, князь О. Прозоровський у листі від 8 червня до царськогофаворита Г. Потьомкіна називав знищення Січі «… приобретением великой дляРоссии вигоди й пользі». Про це свідчать і послужні списки російських офіцерів,що брали участь в «атакуванні» козацької столиці. Приміром, у такому документіросійського офіцера Лорера поряд з переліком битв із<sup/>татарами йтурками називається і військова операція 1775 р. у Запорожжі.

Для здійснення військової операції по знищеннюЗапорозької Січі уряд зібрав величезні сили, їх основу склали добре навченічастини що поверталися з російсько-турецької війни: 31 полк і 37 ескадронів.Командування військами імператриця доручила геперал-поручику Петру Текелію, запоходженням сербському дворянину, який раніше служив австрійському цісарю. Цебув родич сумнозвісного Хорвата, котрий захоплював запорозькі землі і ненавидівкозаків. За своєю вдачею Текелій був людиною жорстокою і водночас боягузливою,типовим зайдою-найманцем.

Рух війська до Січі розпочався 1 травня, а 8травня російські вояки вже знаходилися поблизу Архангельського шанця, 12 — услободі Хмілевій, 18 — у фортеці святої Єлизавети. Невдовзі до військ прибувТекелій і відразу ж подався до Кременчука для наради з генерал-поручиком О.Прозоровським. Вони домовилися про хід операції, вирішили, як найкраще з усіхбоків оточити Запорозьку Січ. Після цього Текелій прибув до військ і поділив їхна п'ять частин. Найбільший загін, яким він керував особисто, складався з такихполків: Пермського карабінерного, Вятського драгунського, Охтирського іОстрозького гусарських, Орловського, Козловського, Бутинського,Інгерманлапдського, Навагінського, Копорського піхотних і п'яти донськихкозацьких. Цей загін, який налічував приблизно 40 000 вояків і півсотню гармат,повинен був захопити запорозьку столицю. Другий загін, очолюванийгенерал-майором Г. Чорбою, складався з Волоського та Угорського гусарськихполків, трьох ескадронів жовтого гусарського і Єлизаветградського пікінерногополків та 11 ескадронів донських козацьких полків. Вони мали наступати лавоювід річки Сугоклеї-Камишеватої до гирла Домоткані. У третьому з'єднанні на чоліз генерал-майором Г. Лопухінпм нараховувалося близько 12000 чоловік. До його складувходили Харківський гусарський, Сибірський, Куринський і Низовський піхотний татри донські полки. Згідно із планом операції, цей загін мав захопити територіюміж гирлом Південного Бугу і фортецею Кизикермен. Четвертий «деташамент»об'єднував чотири полки: Інгерманландський карабінерський, 2-й Московськийпіхотний, два полки донців. Цим з'єднанням, яке мало захопити запорозькі землів районі Нового та Старого Кодаків, керував генерал-майор граф де Бальмен.П'ятий загін під проводом полковника Звєрєва просувався в напрямку відКатерининського шанця до гирла Інгулу. Він мав роззброїти залогуБугогардівської паланкової фортеці та запорозьких рибалок, що знаходилися наБузі та Інгулі. Це угруповання складалося з семи піхотних рот гарнізонуКатерининського шанця, Астраханського карабінерного, Чернігівського, двохполків донців та 12 ескадронів Молдавського гусарського полку. На випадок, колиб запорожці чинили сильний опір, Текелію мав допомагати 20-тисячннй резервний корпуспід керівництвом генерал-поручика О. Прозоровського, який знаходився наСлобожанщині. За планом операції він мав захопити лівобережні запорозькі паланки:Орельську, Самарську, Протовчанську та Кальміуську. Усього у військах,направлених на захоплення запорозьких Вольностей, було приблизно 100 тисяччоловік. За слушним висловом сучасника, російський уряд для знищення Січі зібравармію, достатню для ведення війни з будь-якою європейською державою. Сили сторінбули явно нерівні: запорожці могли протиставити імперським військам не більше10000 вояків. Крім того, більшість козаків була відсутня: частина перебувалавдома, дехто подався на промисли тощо. Серце Запорожжя — січову фортецюохороняло трохи більше як 3 тисячі козаків, які мали 20 невеликих гармат;запорозькі залоги в паланкових фортецях були ще менші.

У похід на Січ російські війська після розподілуна «деташаменти» рушили 25 травня 1775 р. Текелій, побоюючись, аби запорожці невжили якихось заходів для оборони або не перебралися за межі своїх володінь,прискорив просування, військ. Щоб якнайшвидше захопити Запорожжя, російськекомандування вдалося, й до хитрощів: були поширені чутки, що війська які рухалисяпо території Січі призначені для служби на кордоні і мають розташуватися навідстані 18 верст від Січі. Загін під командуванням П. Текелія прибув навищезазначене місце і звідси вночі вирушив на Січ. Російські вояки прибули докозацької столиці вранці 4 червня — «пред светом». Царський генерал такпоспішав, що оточив Січ на 3 дні раніше-зазначеного у плані операції терміну.

Росіяни прибули до Січі під час великогорелігійного свята — зеленого тижня, напередодні Святої Тройці. Для козаків цебуло повною несподіванкою. Як свідчать архівні документи, дехто з січовиків,побачивши російські полки поряд із Січчю, гадав, що знову почалася війна з Туреччиною.Ніхто не подумав про те, що російське військо прийшло воювати зкозаками-християнами під час такого значного православного свята.

Текелій послав до кошового отамана ПетраКалнишевського полковника Місюрєва з вимогою, щоб той прибув до нього в табір.Але запорожці тривалий час не допускали його до коша. За свідченням П. Текелія,лише коли вони усвідомили, що оточені з усіх боків, розпочали переговори зпосланцем. Тоді ж на Січі востаннє зібралася старшинська рада, в якій взялоучасть також духовенство. До речі, царські генерали, які ліквідовували Січ, такі не дізналися про це. Не повідомляє про раду у своєму донесенні Катерині II щодо зруйнуваннякозацької столиці і П. Текелій. Не знав про неї і князь О. Прозоровський. Удонесенні російській імператриці від 8 червня 1775 р. він писав лише прокозаків і їх міфічну «робость, нежели й к какому-либо буйству склоішаго».

Наступного дня, 5 червня, всіх старшин і козаківпривели в поле і оголосили їм імператорський указ про знищення ЗапорозькоїСічі. В указі перелічувалися так звані «провини» запорожців, повідомлялося проарешт кошового отамана П. Калнишевського і військового писаря І. Глоби, про те,що військо запорозьке скасоване. Козакам наказали роззброїтися. Старшинам, яківірно служили імперському урядові, обіцяли надати різні звання та «служби».Того ж дня за наказом Текелія російські вояки розграбували у скарбницю, де засвідченням одного сучасника події, знаходилося 400 тисяч карбованців на той часце була колосальна сума грошей. Були забрані й вивезені клейноди, гармати,зброя, боєприпаси матеріальні цінності, а також архів запорозької військовоїканцелярії. Через деякий час військові клейноди і скарб, частину козацькогоархіву відправили до Петербурга. Була пограбована також січова церква. Донськікозаки (православні християни) порубали на шматки унікальний витвір мистецтва —срібну золочену царську браму. Пізніше пограбування січової Покровської церквидовершив князь Г. Потьомкін. За його наказом було описано церковне начиння(столична запорозька церква мала значну кількість богослужбових предметів іздорогоцінних металів). Потьомкін привласнив собі найкращі з них. Так булостворено «ризницу князя Потемкина», яка знаходилася в імператорського фаворитааж до його смерті.

Кілька тисяч запорожців все ж не склали зброю, а,захопивши з собою частину військових клейнодів, подалися за межі своїх володінь.У цей же час (на початку червня) П. Текелій надсилав з-під Січі накази іншим«деташаментам», що займали запорозькі укріплення і селища. Про хід військовоїоперації по ліквідації запорозького козацтва на просторах Вольностей свідчитьрозповідь колишнього запорожця Григорія Сича, або Безщасного, який перебував ускладі козацької команди (усього 1000 чоловік), розташованої в гирлі р. Буг, вурочищі Станіславського. На початку червня 1775 р. всі козаки цієї команди булиарештовані російським генералом Г. Лопухіним. який оголосив їм про знищенняЗапорозької Січі; Російські можновладці та генерали святкували перемогу надкозаками, вважаючи зруйнування Запорожжя вдалою військовою операцією, своїмуспіхом. Так, у листі Новоросійського губернатора В. Муромцева Г. Потьомкінузахоплення Січі П. Текелієм губернатор назвав «щегольским». Невдовзі почалисярепресії проти старшин. Кошового отамана, вісімдесятип'ятилітню людину,Катерина II повеліла заслати на «вечное содержание» у Соловецькиймонастир, де він утримувався чверть століття в жахливих умовах. Писаря І. Глобузаслали в Туруханський, а суддю П. Головатого — в Тобольський монастир. Буливіддані під суд із конфіскацією майна старшина Андрій Порохня, полковники МусійЧорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Гараджа, курінні отамани Осип Паралич,Мойсей Головко та ще ряд старшин. Із багатьма запорозькими старшинами ікозаками окупаційна влада поводилася брутально, наче це були кримінальнізлочинці. Так, арештований на початку червня 1775 р. полковник Велегура бувзакутий у ручні та ножні кайдани і під вартою трьох донських козаківнаправлений до Г. Потьомкіна.

Тривалий час на території колишнього Запорожжязалишалися російські полки: піхотні, драгунський і Донський козацький. На чоліуправи окупованої запорозької території був поставлений полковник Н. Норов.

3. Наслідки зруйнуванняЗапорізької Січі

Проте Г. Потьомкін дуже цінував запорожців якважливу у війнах з турками і татарами військову силу. Після ліквідації Січі вінпланував створити із запорожців нове військо, яке було б покірним знаряддям уйого руках. Але події в дечому зруйнували його плани. Справа в тому, що значначастина запорозької сіроми після зруйнування Січі подалася на Тилигул, нібитона рибальство, а насправді перейшла до Туреччини, де і заснувала ЗадунайськуСіч. Пішло майже 5 тис. чоловік.

Г. Потьомкін швидко збагнув свою помилку і надалінамагався виправити її. Перед ним уже постала нова проблема: відвернути бодайрешту запорожців від утечі до Туреччини. Він змінив політику щодо запорожців іпочав роздавати запорозьким старшинам армійські чини, які їх урівнювали зросійськими дворянами, і наділяти землями. За ними не тільки залишали колишнізапорозькі землі з їхніми зимівниками, а й навіть додавали «до норми» — щестільки, скільки треба було, щоб припадало по 1.500 десятин на особу. Дехтоотримав і більші наділи. Так, полковник Стрець на Токмаківці — 14.636 десятин;полковий осавул Пишмич — 12.490 десятин на Камишеватій Сурі; отаман Кирпан —11.912 десятин на Токмаківці; старшина С. Білий — 9.000 на Інгульці; отаманВершацький — 7.950 десятин на Дніпрі.

Рядових козаків спочатку залишили жити в їхніхзимівниках, а з 1776 року почали переселяти до великих слобід, що робилось якдля нагляду за ними, так і для кращої організації господарства.

Гірша доля спіткала запорожців, які опинилися наземлях, відведених поміщикам — вони пізніше були закріпачені. Однак це було вжене за часів Г. Потьомкіні, який добре розумів значення вільної праці дляколонізації краю. Цікаво, що одним з перших ордерів Г. Потьомкіна був таємнийнаказ від 1776 року: «втікачів не повертати». Як бачимо, чомусь таки віннавчився у запорожців. Збереглась відповідь Г. Потьомкіна на скаргичернігівських поміщиків, що їхні збіглі селяни переховуються десь уХерсонському повіті. Потьомкін відповів так: «Чому втекли ці люди? Тут вонистали корисними для суспільства та держави робітниками і нічого злого нероблять. Винна власників, які своєю жорстокістю примушують людей тікати,покидати свої хати, рідних».

Після смерті Г. Потьомкіна, 12 грудня 1796 рокуПавло І видав указ, який поклав початок кріпацтву на півдні України. Відтодівже селяни тікали не сюди, а на Кубань, на Кавказ, у Туреччину. Селяни добрезрозуміли: «… те, що в свій час почала Катерина II, руйнуючи Запорожжя,закінчив її син Павло І».

Репресії царизму щодо козацтва, яке зажило гучноїслави своєю боротьбою проти чужоземних загарбників і кріпоснивів, викликали вкраїні подвійну реакцію. Поміщики раділи: віднині здавалося їм, кріпакам нікудибуде тікати. Народ же, природно, з глибоким сумом зустрів ці прикрі вісті. Аджене одне століття тікали селяни до козаків. Обурення народу знайшло вияв увідомій пісні:

«Катерина, вража бабо, що ти наробила, Степширокий, край веселий ще й занапастила..,» Із занепокоєнням зустріли заходи царизмутакож передові кола західно-європейських країн, насамперед, французькіфілософи-енциклопедисти, яких Катерина II так старанно запевняла,що в Росії свої специфічні соціальні умови і що вона справжня мати для народу.Ось чому цариця поспішила їм пояснити свої вчинки, зокрема щодо Запорожжя.

В своєму указі від 3 серпня 1775 року Катерина II в переліку причинліквідації Запорозької Січі на перше місце поставила «проступки і непослух,проявлені цими козаками в непокорі нашим височайшим повелінням, а також образанашої імператорської величності». Далі вона звинувачувала запорожців у тому, що«стали вони приймати без розбору в своє погане товариство людей всякогонаброду, всякої мови і всякої віри». Крім того, вона вказувала на загрозуможливого виходу Запорозької Січі зі складу імперії. «Заводячи власнехліборобство,— пише цариця,— розторгали вони тим самим основи залежності відпрестолу нашого і помишляли, звичайно, створити із себе посеред вітчизниобласть цілком незалежну під власним своїм шаленим управлінням...». А це, яквідомо, навіть із сучасних подій, є найстрашнішим злочином, який завжди жахавприбічників імперії. Нарешті, цариця оповіщала, що соціально-політичний устрійСічі був протиприродний і суперечив державному ладу імперії. Ось чому «немаєтепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності». Зрозуміло, щоКатерина II виражала настрої і думки всього панівного класу імперії.

Висновки

Запорозького козацтва не стало, закінчилась вісторії України козацька доба. Землі Запорозької Січі увійшли до складуспочатку Новоросійської і Азовської губернії, а з 1784 року — доКатеринославського намісництва. Ці землі, политі кров'ю і потом українськогосічового козацтва, російський уряд став щедрою рукою роздавати поміщикам,офіцерам і іноземцям. Наприклад, на уславленій Хортиці в 1796 році було поселено86 родин німців — менонитів. А для українського селянства запроваджувалоськріпосне рабство. Не стало вже за порогами його захисників.

У віковічній боротьбі запорозької вольниці зфеодальним світом перемога сталася на боці останнього. Але історичний прогресзупинити не можна. Майбутнє виявилось за тим світом, який репрезентувалозапорозьке козацтво.

Хоч Запорозька Січ і перестала існувати, воназалишила незгладимий слід у пам'яті народу. Запорозькі козаки уславили себегероїчною боротьбою проти чужоземних загарбників і обороною південних кордонівУкраїни. Запорожці завжди були з українським народом і в періодинаціонально-визвольних рухів разом з ним ділили радість перемог і гіркотупоразок. Козацтво, створивши Запорозьку республіку, виявило незвичайнусміливість і оригінальну творчу здібність в організації військової справи,відстоюванні нових форм соціального, політичного і економічного буття, устворенні своєрідної культури. Сам запорозький козак для українського народустав еталоном найкращих людських якостей, виразником національного духу.Непримиренність козацтва до поневолювачів, його героїзм будили й підтримували внароді надію на визволення, запалювали наступні покоління на боротьбу за кращудолю. І сьогодні, в часи нового національного відродження, історія запорозькогокозацтва надихає сучасних борців продовжувати змагання за вільну сувереннуУкраїну.

Література

1.      Александров П. Військова операція зруйнування запорозької Січі //Розбудова держави. – 1996. — №4. – С. 45-50.

2.      Александров П. Ліквідація Запорозької Січі // Пам'ять століть. –1997. — №1. – С. 115-121.

3.      Александров П. Невідомі матеріали до історії зруйнуванняЗапорізької Січі // Розбудова держави. – 1995. — №5-6. – С.20-21.

4.      Батюк А. За царським велінням, «Січ, як зловредное скопіще»,скасувати // Хочу все знати. – 2005. — №23. – С. 5.

5.      Борисенко В.Й. Курс Української історії. – К. 1998. – 616 с.

6.      Голобуцький В.О. Запорізька Січ в остані часи свого існування. –Дніпропетровськ, 2004. – 421 с.

7.      Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. – К., 1994. – 539 с.

8.      Історія українського козацтва. За ред. В.А. Смолія. Т 2. – К.,2006.

9.      Олійник О.Л. Ще раз про причини ліквідації Запорозької Січі //УІЖ. – 1992. — №2. С. 33-39.

10.    Петренко В. Зруйнування Запорізької Січі // Панорама. – 1995. – 6грудня.