Реферат: Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу

Реферат

зкурсу «Історія України»

на тему

«КиївськаРусь та її місце

в історичнійдолі українського народу»


План

 

1. Концепції походження державиКиївська Русь та її назви.

2. Перші князі, їх зовнішня тавнутрішня політика.

3. Розквіт Київської держави. ЯрославМудрий. Державний лад, господарство, торгівля.

4. Початки політичного розпадудержави. Володимир Мономах.

5. Авторський погляд.


1. Концепціїпоходження держави Київська Русь та її назви

Проблемапоходження Київської Русі вже давно цікавить дослідників. Вчені не можуть дійтиодностайної думки щодо цього питання, тому й виник ряд концепцій, присвяченихйому. Широкого розповсюдження набула норманська теорія, за якою скандинавамналежала визначальна роль у творенні Київської держави, та антинорманська, заякою цю роль відповідно відіграли слов’янські чи наближені до них народи. Існуєще хозарська теорія, однак вона не настільки актуальна. Прихильники цих теорійі донині полемізують між собою, постійно знаходячи нові аргументи на підтримкусвоєї версії.

Ще професорСанки-Петербурзької академії наук Т.З. Байер в 1735 році у своєму трактатівисловив думку, що давньоруське слово з літописів – «варяги» – це назваскандинавів, які запровадили державність Русі[1]. Шукаючи відповіднийтермін в північним мовах, однак, Байер знайшов тільки єдине приблизно схожеслово – «верінг’яр». Це слово згадується в давньоскандинавських джерелах дляпозначення «найманих охоронців візантійських імператорів», які, як правило,називали себе «русами» за походженням, а не «норманами» чи «свеями», тобтопрямо ніяк не засвідчували свою причетність до Скандинавії.

Тим не менше,саме Байер започаткував норманську теорія походження державності на Русі[2].І в XVIII, і в наступні століття його гіпотезазнайшла підтримку в ерудитів як з числа німецькомовних вчених в Росії та закордоном (Г.Ф. Міллер, А.Л. Шльоцер, І.Е. Тунман, Х.Ф. Хольманн, К.Ф. Рафн таінші), так і серед російськомовних (Н.М. Карамзін, В.О. Ключевський, М.Н.Погодін, А.А. Шахматов, В.А. Брим тощо).

В результатіобговорення цієї теорії сформувалися дві школи, що схилялися до полярних точокзору: норманська та антинорманська. При цьому серед антинорманістів є вчені,які погоджуються з тим, що варяги – це скандинави, і одночасно стверджують, щовони не принесли державність Русь, а лише мали деяку політичну роль як найманціпри князівських дворах і були асимільовані слов’янами[3].

А.І. Попов, розкритикувавшиці тези, назвав «безплідними» суперечки норманістів і антинорманістів. Не даючинових аргументів, він стверджує, що слово варяг має скандинавське походженнясаме через те, що варяги приходили на Русь з північногерманських земель іставали тут найманими воїнами[4].

І норманісти, іантинорманісти посилаються на Лаврентіївський літописний список[5].При цьому більшість антинорманістів, як і всі норманісти, погоджуються на тому,що варяги і руси – скандинави.

Байер і йогопослідовники трактують події з Лаврентіївського літопису таким чином, що слов’янськіта фіно-угорські племена Приільменья, не зумівши досягнути порядку своїмисилами, призвали з-за Балтійського моря найманих скандинавських князів здружиною[6].

Збережену давнімилітописами оповідь про призвання союзом північно-західних племен варязькогоконунга Рюрика з братами залишається ще багато в чому загадковою длядослідників. Російські вчені XVIII та XIX ст. ставилися до цієї оповіді зповною довірою[7]. Вони дискутували лишестосовно питання етнічної приналежності прибульців, не сумніваючись удостовірності самих подій, про які літопис розповідав під 862 роком. Поступово,однак, складалася думка, що в оповіді про призвання відбито й багато реалійпочатку ХІІ ст., коли складався літопис. А. Шахматов, до якого приєднується іБ. Рибаков, написав ряд робіт, у яких доводив, що оповідь про призвання варягів– це пізня вставка, скомбінована шляхом штучного поєднання кількохпівнічноруських переказів, що підлягали глибокій переробці літописців[8].

Прихильникслов’янської концепції Б. Рибаков стверджує, що фраза з Сильвестрової редакції«Повісті временних літ» (1116 р.) про призвання варягів на Русь («І від тихваряг прозвалася Руська земля Новгород…») не є достатньою підставою для ототожненняварягів з Руссю[9]. Він вважає, щоіноземці-варяги асоціювали Новгород з Руською землею, а самі новгородці завждиназивали Руссю тільки Київ і Київщину.

Про третюредакцію цього літопису Рибаков пише, що вона єдина містить явні проварязьківставки, але він пояснює це тим, що літописець помилився, зрозумівши фризів наПівнічному морі як Русь, і тим, що людина, яка здійснювала редакторську роботунад літописом, була пов’язана родинними узами з рядом королівських домівПівнічної Європи, у тому числі з варязьким (шведським)[10].Вчений стверджує, що тенденційність невдало вставлених пасажів, створених у1118 р., з приводу подій майже трьохсотрічної давності, не дозволяє вважати їхпідставою для побудови наукової гіпотези.  Скандинавських джерел, що дозволилиб ототожнити варягів з Руссю, за словами Рибакова, немає.  У вирішенні питанняпро походження Русі він вважає головним географічний принцип. Ця думкаперекликається з думкою Г. Анохіна, котрий стверджує, що при розгляді версіїпро призвання варягів, яких призвали саме в Новгород, має сенс проаналізуватидані про екологічні особливості новгородським земель[11].Крім екології, дослідник покладається також на дані ряду інших наук, зокремаархеології та ономастики.

За словами Г.Анохіна, вивчення відповідної антропонімічної літератури дозволяє зробитивисновок, що імен Синеус и Трувор (Трувол), якими в літописі називаються братиРюрика, у скандинавів не було. Тому деякі норманісти так тлумачать текст літопису:Рюрик прийшов з «синехюс» і «тру вор» (скандинавські слова – «свій рід» і«вірна дружина»). Але й ім’я «Рюрик» зустрічається у скандинавських іменникахнастільки рідко, що сучасні антропонімічні довідники відсилають нас до цього ж«Рюрика легендарного в Новгороді», нічого не знаючи про нього зі скандинавськихджерел, а при згадці про саме призвання його до Новгороду посилаються налітопис Нестора[12].

М. Брайчевськийтакож піддає сумнівам етнічну належність Рюрика і його роль у давньоруськійісторії[13]. За його словами, деякідослідники вважають Рюрика вихідцем з Данії, але вчений не виключає, що він мігпоходити з венедських ободритів, – в їхніх землях відоме торговельне містоРерик, і в хроніці ХІ ст. німця Адама Бременського ім’я Рерик виступає як друганазва поморських слов’ян-ободритів.

За хозарськоютеорією, Руська земля розвивалася і міцніла під патронатом Хозарії, а полянибули не слов’янами, а різновидом хозар[14]. Київська же їхгілка була спадкоємницею роду легендарного полянського князя Кия, який заснувавКиїв у VIIIст. Проте ця теорія непідтверджується археологічними даними і вона має зовсім небагато прихильниківпорівняно з норманською.

Довгий час протистояннянорманської і антинорманської шкіл були деякою мірою зумовлені національноюприналежністю їх прибічників та мало дещо заангажований характер. Впродовж ХІХ– першої половини ХХ ст. дискусії послідовників скандинавської і автохтонноїконцепцій походження Давньоруської держави втратили патріотичний підтекст,перемістившись у наукову площину[15]. Проте з 40-х років ХХстоліття у Радянському Союзі «варязька проблема» знову набула ідеологічногозабарвлення, але це тривало тільки півсторіччя.

Нині норманістами(в сенсі визнання скандинавського походження і слова Русь, і династії київськихкнязів роду Рюриковичів) є більшість фахівців, тож з їхніх гіпотез про корінняетноніма «руси» варто розпочати побіжний огляд точок зору на це питання. Слово Русь,згідно з такою версією, пов’язується з давньоскандинавським коренем roð, засвідченим у давньошведськихпоняттях roðer – гребля, судноплавання, roðslaghin – округ, що поставляє в ополченняодне весельне судно, ruðі – морських похід на весельних суднах тощо[16].Імовірно, що першим передавачем самоназви скандинавських мореплавців сталалюдність узбереж сучасної Фінляндії та Естонії, де шведів, котрі почализ’являтися тут з середини першого тисячоліття, називали по-естонському Rootsi, по-фінському Ruotsi. Інше коріння слова Русь бачитьвідомий орієнталіст і історик Омелян Пріцак, виводячи його від кельтського етнонімаRut(h)eni, який у німецьких діалектахпоступово трансформувався. Історичними носіями назви Ruzzi, за Пріцаком, були фризькі кіпці, щовели трансєвропейську торгівлю і, змішавшись зі скандинавами, утворили на Волзіполітичне об’єднання, котре згодом слов’янізувалося і розвинулося в ДержавуРусів[17].

На противагугерманській (скандинавській) етимології існує припущення про зв’язок слова Русьз іракомовними мешканцями одного з регіонів Середнього Подніпров’я, присутністьяких засвідчена у місцевих гідронімах Рось, Роська, Росава тощо, гіпотетичнопохідних від іранського ruxs/roxs – світлий[18].Носієм етноніма рос [рус, русь] могла виступати котрась ізсарматсько-аланських, згодом слов’янізованих, племінних груп, що входила доантського союзу племен. З іншого боку, російський мовознавець Олег Труба совприпускає, що слово Русь відображало ще дослав’янську і до тюркську регіональнутрадицію називати Північне Причорномор’я «білою, світлою стороною», чомувідповідав би індоарійський корінь russ.

Врешті, єприбічники слов’янської етимології слова Русь, прив’язаної до праслов’янського кореняrud/rus із значенням світлий, русий[19].На можливість творення етноніма від такої основи, як вважають, вказує назварічки Русса, що впадає в озеро Ільмень. За гіпотезою Бориса Рибакова, якийархеологічні знахідки антських скарбів у Подніпров’ї ідентифікував як«старожитності русів», східнослов’янське плем’я з такою назвою мешкало на цихтеренах уже в VI–VIII ст., доказом чого може служити згадканароду Hros сирійським письменником VI ст. Захарією Ритором. Однакбільшість вчених вважає, що «народ Hros» був навіяний есхатологічним сюжетом з «Книги пророкаЄзекіїля» про народи-чудовиська, які виступлять під берлом антихриста. Крімтого, за ще одним варіантом слов’янської версії, носіями назви Русь могли бутиругії (Rugi) – слов’янське населення о.Рюген на Балтиці, чиїх ватажків нібито запрошували для оборони міста мешканціторгового Новгорода.

Важко сказати,яка з теорій походження Київської Русі та її назви є найбільш вірогідною, аджевсі вони супроводжуються досить вагомими, на мій погляд, аргументами. Оскількибільшість дослідників спираються на літописи й ономастичний (топонімічний,гідронімічний, антропонімічний тощо) аналіз, вони ризикують хибно інтерпретуватиці джерела, адже, по-перше, кожний сприймає їх по-своєму, а по-друге,документальні джерела далеко не завжди рефлектують дійсність. Складність тлумаченнястосується також археологічних джерел, хоча самі вони, на мій погляд, є більшоб’єктивними. Однак вивчати будь-яке історичне питання, зокрема питання пропоходження Руської держави, ватро та основі обох груп джерел. Все одно, наврядчи дослідники коли-небудь дійдуть згоди в цьому питанні, якщо вони настількипо-різному можуть тлумачити одне й те саме джерело.

2. Першікнязі, їх зовнішня та внутрішня політика

Найпершимикнязями Київської Русі вважаються Аскольд і Дір. Однак щодо ідентифікації цихперсонажів існує величезний різнобій думок. Спираючись на свідченнярізноманітних джерел, історики дебатують кілька гіпотез. Перша – що варягиАскольд і Дір жили в різний час: Дір, котрий власне і був хаканом русів, згаданиму «Бертинських анналах», – умовно між 838-859 роками, а Аскольд – між 860-883роками. Друга – що «Русь Діра», якого арабський географ Масуді називає «першимсеред царів слов’ян», сформувалася у першій третині ІХ ст. на базі полянськогосоюзу племен, а сам Дір, імовірно, був останнім племінним князем з династії Києвичів,що утрималася, аж доки не була витіснена варягом Аскольдом (за іншим варіантомцієї ж гіпотези, Аскольд теж іще не був варягом). Природно, що першої теоріїдотримувалися норманісти, а другої – антинорманісти, оскільки питання пропоходження перших київських князів безпосередньо пов’язане з питанням пропоходження самої Русі. Врешті, третя – що Аскольд і дір були сучасниками іспівправителями, аналогом чого є побутування схожої моделі влади у тодішніхпівденних сусідів Русі мадяр, а також в Хозарії, де водночас правили два царі –«найбільший», тобто власне цар по крові, та його «заступник». Згідно з цієюгіпотезою Дір міг бути «найбільшим царем», а Аскольд – його «заступником»[20].

У часи Аскольда(за літописом, між 862-882 роками) Держава Русів охоплювала найближчі до Києватериторії племінних союзів полян, деревлян, дреговичів та південно-західнихсіверян. Решта ж сіверян, як і племена на північ від Києва, платили данинухозарам, а з півдня федератами Хозарії лишалися уличі й тиверці разом зі своїмище південнішими сусідами – кочовими мешканцями степової смуги між Дніпром іДністром мадярами, союзом племен угро-фінського походження. Аскольд не вступавв конфлікт з могутньою Хазарією, однак титул хакана [кагана], під яким йогозгадують тогочасні візантійські та арабські джерела, опосередковано засвідчуєпретензії першого руського князя в Києві на харизматичну («царську») владу[21].За Аскольда було здійснено кілька досить гучних грабіжницьких походів наВізантію. Особливого розголосу набув похід руських дружин під проводом Аскольдана Константинополь у 860 р. Незважаючи на відносну невдачу цього походу, вінвідіграв вирішальну роль в утвердженні міжнародних позицій Київської Русі.Облога Царгорода стала своєрідним пунктом відліку руської історії у грецькихтворах: із посиланням на «летописанье греческое» «Повість временних літ»відзначає, що від цього часу «начася прозывати Руска земля» [22].Тобто відбулося, по суті, дипломатичне визнання Візантією східнослов’янськоїдержави. Певною мірою русько-візантійський договір зумовлював активність Русіна Сході. Так, похід на Абесгун відповідав практичним інтересам русичів, алеразом із тим розглядався і як виконання ними союзницьких зобов’язань щодоВізантії, Яка тоді воювала з Арабським халіфатом. Крім того, із походом наВізантію 860 р. історики пов’язують першу спробу впровадження заходамикнязівської влади християнства на теренах Руської держави[23].Однак Н. Яковенко стверджує, що це хрещення не вплинуло на руський народ,залишившись особистою справою князя та частини його дружини[24].

В. Власовприпускає, що через спробу поширити християнство в Руській державі, яканаразилася на труднощі, проти князя почала назрівати змова, бо не всі укнязівському оточенні зрозуміли далекоглядність зовнішньополітичних заходівАскольда і не всі наділені владою русини погодилися з ними[25].За свідченням літописця, який вважав Діра та Аскольда варязькими воїнами,безпосередню причетність до тієї змови мав рід варязького князя Рюрика, якийтим часом сидів у Новгороді. Саме на підтримку Рюрика, як припускаютьдослідники, сподівалися змовники. Однак він помер у 879 р., тому, щоб завершитинаміри, заколотники заручилися підтримкою Рюрикового родича Олега, який бувопікуном малолітнього князя Рюрика – Ігоря і, відповідно, мав повноваженняправити від імені княжича[26].

Всі дослідникипогоджуються в тому, що саме Олег убив Аскольда в 882 році (про це свідчитьлітопис). Погоджуються також у тому, що Олег прибув до Києва із Новгорода. Однакдовкола постаті Олега суперечок не менше, ніж довкола постатей йогопопередників[27]. Зокрема неясно, чи Олегсправді був родичем ладозько-новгородського князя і опікуном малолітньогоРюрикового сина Ігоря, чи самозванцем. За літописною версією, власне вінвідкрив генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві та оголосившимісто столицею своїх володінь: «се буде мати градам руським»[28].Ті, хто вважає Аскольда нащадком полянського князя Кия, твердять, що внаслідокзмови прибічними Олега поклали край правлінню династії Києвичів[29].

За свідченнямлітописця, Олег княжив у Києві 30 років, виявивши хист мудрого володаря італановитого полководця. Він прагнув віднайти нових способів посилення влади.Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств, яківизнавали законною владу Аскольда. На початку свого правління князю довелосявоювати з деревлянами і сіверянами[30]. Підкоривши їх, новийкиївський князь почав розширювати межі своїх володінь. У 885 р. він приєднавземлі радимичів, пішов у похід проти уличів та тиверців. На початку Х ст. Олегдомовився про участь у його військових походах князів хорватів, тиверців іволинян. До складу Київської держави увійшли також племінні союзи словенів ікривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов’янські народи, зокремамерю, весь, чудь[31].

Об’єднуючи землінавколо Києва, Олег діяв доволі розважливо. Так, встановивши зверхність надсіверянами, він наклав на них легку данину[32]. До того жприєднані Олегом племінні союзи були здебільшого данниками хозарів, але Олег поклавцьому край, завоювавши ці племена.

Мудрістю булипозначені стосунки київського князя із сусідніми володарями. Із варязькимивоєводами він уклав мирну угоду, внаслідок якої впродовж тривалого часукиївські князі залучали варязькі дружини до спільних військових походів[33].Олег розважливо уникнув протистояння з племенами угрів, які близько 898 р.підійшли до Києва. Князь дав їм змогу безборонно пройти повз свої землі, і вонипокочували далі.

Досить тривалийчас (протягом 15 перших років князювання) Олег уникав збройних сутичок ізВізантією – за думкою В. Власова, він збирав сили для рішучого й вельмиважливого для Руської землі походу[34].

Такий похід протиВізантії Олег і справді здійснив у 907 р.[35]. Велику цінністьдля істориків має наведений у «Повісті временних літ» текст та візантійцями.Умови угоди оцінюються як вигідні для Русі. Умови договору 907 р. були уточненів 911 р. – після нового Олегового походу[36]. Ця нова угодавстановила правові норми у важливих справах, що стосувалися русько-візантійськоїторгівлі. Участь руської дружини у візантійських військових походах, які П.Толочко пов’язав із договором Аскольда 860 р., М. Грушевський відносить саме доцих угод, підписаних Олегом[37]. Укладення угод зВізантією мало велике значення, адже це підтвердило міжнародне визнання Руськоїдержави.

Східні походиОлега залишилися маловідомими, тому що про них майже не збереглося згадок. Алетакі походи мали місце і, як і візантійські, припадали на останні рокиправління князя. М. Грушевський припускає, що північна билина про похід ВольгиСвятославича на Індійське царство – це свідчення саме одного зі східних походівОлега, а саме каспійського[38].

Після смертіОлега в 912 р. київський стіл посів Ігор, якого літопис називає сином князяРюрика[39]. М. Грушевський однаквважає, що смерть Олега могла мати місце пізніше (у 914 чи 915 р.), до того жзазначає, що між Олегом і Ігорем між княжити Дір[40].Однак ця думка здається мені маловірогідною, оскільки за свідченням багатьохджерел правління Діра відбувалося набагато раніше. Внутрішня політика його булазорієнтована на зміцнення залежності від Києва підвласних слов’янських народів[41].Як і Олегові, Ігорю довелося зіткнутися з непокорою князів підвладних племен.Найзатятішими в боротьбі проти влади Рюриковичів виявилися деревляни. У 914 р.Ігор приборка деревлян і наклав на них данину, більшу за Олегову[42].Не хотіли визнавати Ігореву владу і уличі, з якими він три роки вів боротьбу,після чого вони залишили обжиті місця й відступили у межиріччя Південного Бугу таДністра. Зброю І гор застосував і проти тиверців. Ці військові заходи відповідаливимогам тогочасних реалій, коли право на володарювання найчастіше доводилосясилою. Виявом відносин між володарем та підлеглими було полюддя – тобтощорічний об’їзд князем підвладних йому територій та збір данини[43].

Зібравши данину –здебільшого то були сільськогосподарські продукти та мисливська здобич, князьпрагнув вигідно її продати. Грішми і заморським крамом він розраховувався знайманими воїнами і своїми дружинниками. Отже, повернувшись до Києва, князьнезабаром відправляв купців до Константинополя, з яким умови угоди Ігорюдовелося поновлювати – він також здійснював військові походи до Візантії[44].Перший (941 р.) був невдалим. Човни русичів наразилися на «грецький вогонь»візантійців. Ця невдача спонукала Ігоря до нового походу, що відбувся в 944році і закінчився підписанням мирної угоди, про яку оповідає «Повість временнихліт» і візантійські джерела. Вона була написана у двох примірниках, один з якихзберігався в Києві, інший – в Константинополі. Війському допомогу Візантії, щоїї здійснювали русичі, В. Власов пов’язує саме з цією угодою, а не з угодамиАскольда і Олега, стверджуючи, що саме ця обставина пояснила похід Ігоря на Закавказзяв тому ж році[45].

У зовнішнійполітиці Ігор мусив зважати не лише на візантійців, а й на печенігів –тюркомовний кочовий народ, який вперше наблизився до кордонів Русі в 915 р.Щоправда, великого клопоту державі за час Ігоря вони ще не завдавали, почавшидійсно дошкуляти Русі за Ігорового сина Святослава[46].

Існує багатолегенд про смерть князя Ігоря. Суть їх зводиться до того, що його вбилидеревляни під час чергового збору данини. Одні це пояснюють тим, що данина буланадто висока, і через це деревляни повстали проти князя, інші – що древлянськікнязі вважали себе не нижчими за київських і мали на меті посісти їх місце, азбір данини був приводом для виступу; я ж думаю, тут має місце комплекс причин.На мій погляд, вбивство Ігоря справді могло бути підготовлене заздалегідь,однак, як суголосно кажуть дослідники, Ігор встановив данину вищу, ніж Олег,тому це також мало зіграти свою роль. Так чи інакше, деревляни вбили Ігоря в945 році (однак М. Грушевський бачить можливість подовжити його життя до 947 чи948р.[47]).

Правити землями,що були підпорядковані Києву, після смерті Ігоря стала його дружина Ольга[48].Про державні заходи княгині відомо небагато, хоч володарювала вона 20 років. Проаналізувавшилегендарні розповіді літописця й авторів життєписів Ольги як святої, зіставившиїх зі свідченнями чужинців, історики дійшли висновку, що княгиня передусімпрагнула владнати внутрішньодержавні справи[49]. З її регентствав традиції перераховувалося два факти: війна з деревлянами та її хрещення.Війна Ольги з Деревлянами після їх повстання і вбивства Ігоря булаправдоподібним першим визначним актом її правління[50].Ця війна закінчилася значним обмеженням старої древлянської автономії – Ольгагідно помстилася за свого чоловіка.

Інша серія фактівз житті Ольги оброблена легендою – це її подорож до Константинополя і хрещення[51].Як свідчить «Повість временних літ», Ольга їздила до Візантії насамперед длятого, щоб прилучитися там до християнської церкви. Очевидно, під час цього візитувелися переговори і про торгівельні проблеми[52]. Післяповернення додому, княгиня заходилася поширювати християнське вчення на Русі,передвіщаючи майбутнє охрещення Київської держави. Однак, очевидно, її заходине досягли тоді успіху, оскільки масове хрещення русичів сталося вже заправління Володимира Великого. Як зазначає В. Власов, Ольжин син Святослав нестав християнином не через своє запекле язичництво, а тому, що язичником хотілибачити його впливові можновладці, дружинники, на яких він спирався під чассвого правління[53]. Отож, задумане Ольгоюхрещення було ще не в часі.

Руську державнусистему Ольга тримала сильною і владною рукою[54]. Ця система неослабла і не розвалилася в часи між Ігорем і Святославом, коли останній, яктільки фактична влада перейшла до нього в 957 р., міг вирушати в далекі походи,що вимагало стабільності державної машини. Йому не довелося гаяти нас наприборкування неслухняних племен – з рук матері він прийняв повністюупорядковану державу.

Отже, Святославвоював з іншими державами протягом усього свого правління, прагнучи силою зброїутвердити Київську державу на міжнародній арені. Розпочав князювання вінпоходами на Оку та Волгу в 964-965 рр., маючи на меті підкорити Хозарськийкаганат[55]. Поставлену метуСвятославові вдалося реалізувати. Падіння Хозарії сприяло подальшому об’єднаннюсхіднослов’янських племен, оскільки вдалося позбутися зазіхань хозарськихволодарів на землі в’ятичів і сіверян. Проте ліквідація Хозарської державивідкрила шлях на захід кочовим племенам Сходу, що створило для Русі постійнунову небезпеку. Печеніги зуміли блокувати торговельні шляхи на схід і сталигосподарями південноруських степів. Печенізька загроза нависла надПридніпров’ям і безпосередньо над Києвом[56].

Наступназовнішньополітична акція Святослава – походи на Балкани, що були спричиненіпрагненням зміцнити позиції Русі на Дунаї. В результаті першого балканськогопоходу в 967-968 рр. було захоплено Нижнє Подунав’я[57].Князь зробив своєю резиденцією місто Переяславець, що розташовувалося привпадінні Дунаю в Чорне море. Однак посилення позицій Київської держави на Дунаїнепокоїло Візантію, тому імператорський уряд таємно направив посольство доБолгарії з пропозицією проти Русі; крім того, вдалося організувати похід наРусь печенігів[58]. Облога Києва, дезнаходилась Ольга з онуками, змусила Святослава покинути Болгарію і йтирятувати столицю.

У 969 р.Святослав знову рушив на Балкани[59]. На той час ситуація вБолгарії докорінно змінилася – болгари змусили русичів залишити головні опорніпункти та відійти до Дністра. Перейшовши у наступ, Святослав знову оволодівПереяславцем, однак домагання князя суперечили планам візантійського двору, іновий імператор Іоан І Цимісхій наказав вислати проти русичів свої війська[60].У 970 р. виснажені сторони змушені були укласти мир. За угодою з імператоромСвятослав пішов на Балкани і закріпився в Доростолі. Навесні 971 р.візантійське військо несподівано вступило до Болгарії. Три місяці тривалаоблога Доростола, після якої сторони вдалися до переговорів. За умовами угоди971 р. Святослав відмовлявся від претензій на візантійські володіння в Криму тана Дунаї, а імператор зобов’язувався безперешкодно пропустити русичів додому. Однакімператор таємно повідомив печенізького хана Курі, що знесилені русичіповертаються з великою здобиччю на Русь. У районі дніпровських порогів печенігиперекрили шлях до Києва. На початку 972 р. Святослав із дружиною дійшов допорогів, де його атакували печеніги. У бою більшість війська разом з княземзагинули[61].

Зовнішня політикаСвятослава хоч і сприяла збільшенню території Київської держави, протепризводила до великих втрат серед русичів, які становили кістяк армії, щонегативно позначилося на господарському житті країни[62].Розширені кордони держави потребували величезних для їх оборони, а Русь не маладля цього достатніх сил. Тому фактичними господарями на півдні стали печеніги,які контролювали простори від Волги до Дунаю.

Перебуваючи весьчас у походах то в Хозарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарському царстві уПодунав’ї, Святослав розподілив своє володіння між трьома синами. На київськийкняжий стіл був посаджений старший – Ярополк, в Деревлянській землі – Олег, а вНовгороді – Володимир[63]. Однак миру між братамивистачило ненадовго: у 977 р. спалахнув конфлікт між Ярополком та Олегом, ірозпочалася війна, під час якої Олег загинув. Володимир, рятуючись від можливоїрозправи, утік, як каже літописець, за море, тобто в Швецію[64].Проте в 980 р. він повернувся із загоном вікінгів і здобув Новгород, Полоцьк, адалі й Київ. Отже, з 980 р. Володимир утвердився на київському престолі.

В часи правлінняВолодимира Русь утвердилася на провідних позиціях серед найрозвинутіших країнсередньовічної Європи[65]. Він провів реформуструктури державного правління, в результаті якої чільні посади в керівництвіпочали обіймати тільки члени великокнязівської родини, а система відносин міжсюзеренами і васалами стала чітко зарегламентованою.

Ставши великимкнязем, Володимир заходився послідовно приєднувати до Києва нові території. Протягомсвого правління він встановив кордони Русі вздовж Дністра, Західного Бугу,Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги – на сході, Чудського,Ладозького та Онезького Озер і Фінської затоки – на півночі, Причорномор’я таПриазов’я – на півдні[66]. За Володимира відбуласязаміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний.

Великі обширидержави Володимира свідчать, що важливу роль з-поміж заходів князя відіграваливійськові походи. Літопис насправді наводить їх чимало, датуючи переважнопершими роками Володимирового князювання[67].

Наприкінці Х ст.відбулися корінні зміни ідеологічної системи – вона була приведена увідповідність до соціально-економічної структури феодалізованого суспільства[68].Писемні джерела свідчать, що у 80-х роках Х ст. Володимир починає «релігійніексперименти». Спочатку створює в Києві пантеон популярних у різних земляхСхідної Європи язичницьких богів і ставить на чолі цього пантеону Перуна –головного бога великокнязівської дружини.

Однак специфікафеодалізму (вертикальна стратифікація суспільства) вимагала мати над усімнародом тільки одного володаря, а в релігійно-ідеологічній сфері – відповіднотільки одного бога[69]. До того ж, впровадженняоднієї релігії для всіх племен Русі сприяло б централізації держави іпідтримувала б її територіальну єдність.

Літописи вказуютьна знайомство Володимира з догмами ісламу, іудаїзму та християнства[70].Після детального вивчення всіх релігійних систем, оцінки конкретної політичноїситуації та цілого ряду дипломатичних заходів князь у 988 році прийнявхристиянство і почав поширювати його на Русі. Цю подію літописець пов’язав ізвізантійським походом Володимира на Херсонес[71]. Володимирзвернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру.Шлюбові перешкоджало язичництво князя. Охрестившись, Володимир одружився звізантійською принцесою Анною та повернувся до Києва, де вдався до рішучихзаходів щодо хрещення киян.

Навернення дохристиянства киян започаткувало охрещення всієї держави. Однак не всідавньоруські землі були християнізовані за правління Володимира Святославича.Впровадження нової віри потребувало часу[72].

Існує думка, щоширокомасштабна християнізація давньоруського суспільства, розпочатаВолодимиром, була поспішною і поверховою[73]. Люди нерозуміли засад і сенсу нової релігії, тому виконували її приписи і обряди сутоформально.

М. Котляр вважає,що християнська віра і православна церква на Русі виконувала насампередкомунікативні функції, передаючи досягнення як візантійської, так і взагалісвітової цивілізації[74]. В галузісоціально-економічних відносин християнська ідеологія та її церковнаорганізація освячували класові антагоністичні відносини і закріплювали владуфеодалів. Діяльність православної церкви також сприяла утвердженню провідного длядавньоруських часів феодального способу виробництва, зміцненню державності.Вступ Київської Русі до числа країн з християнською ідеологією сприяв зміцненнюїї міжнародного авторитета і пожвавленню відносин з ними. Досить значними булитакож наслідки насадження нової релігії також в культурній сфері – воностимулювало поширення грамотності, книжності, розвиток літератури, мистецтва. ОднакМ, Котляр зазначає, що не варто перебільшувати роль релігії та церкви взагальному культурному піднесенні суспільства ХІ-ХІІІ ст. На думку вченого,культурний розвиток ярусі спирався насамперед на багаті традиціїсхіднослов’янської цивілізації дохристиянської пори, творче засвоєння досягненьсвітової культури, зокрема спільної для всього людства спадщини античноїцивілізації[75].

Зазначені вищенаслідки фігурують у творах більшості дослідників. В. Власов додає, що могутняКиївська держава, прилучена до християнства, за задумом Володимира мусила матий відповідну столицю, через що він і розгорнув у Києві небачене будівництво, звівшицеркву Пресвятої Богородиці (Десятинну) і розкішні князівські палаци[76].

Про далекогляднідержавотворчі наміри князя Володимира свідчить також те, що він почав карбуватиперші руські монети[77].

Внутрішньо- ізовнішньополітичні заходи князя були сплетені між собою. До таких заходівналежать і його походи, що мали на меті розширення кордонів держави, івпровадження християнства на Русі. Розвитку взаємин із Заходом сприяли шлюбидітей Володимира з представниками королівських династій окремих європейськихкраїн. Отже, великий князь прилучив Русь до європейського політичного й культурногожиття, зробивши її невід’ємною складовою процесу формування європейськоїцивілізації[78].

3. РозквітКиївської держави. Ярослав Мудрий. Державний лад,

господарство,торгівля

Київська Русьрозвивалася як могутній державний організм, який активно впливав на всі сферижиття середньовічної Європи. По смерті свого батька Володимира СвятославинаЯрослав Мудрий розпочав боротьбу зі своїм братом Святополком за київський стіл[79].

Після тривалогозбройного конфлікту він досяг, нарешті, мети і правив Руссю з 1019 по 1054 р[80].Ярослав успішно продовжив політику Володимира. Були налагоджені дипломатичністосунки з більшістю європейських держав, у тому числі й через династичнішлюби. Зрослий економічний потенціал країни дав змогу ще більше стабілізуватикордони. На міжнародній арені послідовно проводився курс на піднесенняпріоритету Русі. Зокрема, це відбилося у спробі вивести руську церкву з-піднадмірної залежності від Візантії, коли на її чолі без узгодження зконстантинопольським патріархом було поставлено не грека, а русина Іларіона[81].Ярослав також великою мірою турбувався про продовження справи батька –охрещення Русі.

Ярослав докладавбагато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руськоїдержави. Він, зокрема, повернув під свою владу червленські міста, відвойованіпід час князівських усобиць Болеславом Хоробрим[82].Ходив також на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в чудській землізаклав місто Юр’їв. Ярослав не полишав будівництва, розпочатого Володимиром, напівденному кордоні країни. Він, як свідчить літописець, «почав ставити городипо Росі» й остаточно здолав печенігів. Звістка про останню битву з печенігами,що відбулася під мурами Києва, вміщена в літописі під 1034 р., однак сучаснідослідники відносять її до 1017-го[83]. На честь перемогиЯрослав наказав закласти на місці битви величний храм – Софію Київську, якастала символом поєднання божественного начала і державної влади. Тутвідбувалися урочисті державні церемонії: сходження на великокнязівський стіл,прийняття іноземних послів тощо.

Одним ізпровідних напрямків політики Ярослава на Русі було поширення книжності йученості. У Києві та багатьох інших містах Русі було створено скрипторії-книжкові майстерні, в яких переписувалися книжки[84].Саме за Ярослава у Києві 1037-1037 рр. було створено перший літописний звід. НаРуських землях виникло багато шкіл при церквах і монастирях, які булиосередками освіти. Так, у Софії Київській діяли бібліотека і школа, а такожбуло створене спеціальне приміщення, де перекладалися твори з іноземних мов,переписувалися і творилися оригінальні твори давньоруської літератури.

Піднесеннюкультури за Ярослава сприяли його заходи щодо утвердження християнства.Зокрема, було засновано Київську митрополію, що підпорядковуваласяконстантинопольському патріарху. У 1051 р. собор єпископів Київської державиобрав митрополитом Іларіона[85]. Під тим самим рокомлітопис оповів про започаткування головного монастиря на Русі – Печерського,який уже від кінця ХІ ст. став головним ідеологічним і культурно-освітнімцентром Київської Русі. За Ярослава було засновано й інші монастирі, наприклад,монастирі св. Георгія і св. Ірини[86].

Налагодженнявнутрішнього життя було неможливим без впорядкування законів. Слава справжньогореформатора законодавства належить саме Ярославові, адже він першим уклавписаний збірник руських законів. Той документ дослідники називають «ПравдоюЯрослава», або «Найдавнішою правдою»[87]. Він складався з 18статей, які поклали початок славнозвісному збірникові законів «Руській правді»,що складався впродовж багатьох поколінь.

Культурно-освітнядіяльність Ярослава, його заходи, спрямовані на стабілізацію внутрішньогожиття, вважаються надзвичайно вдалими, оскільки вони сприяли нечуваномукультурному піднесенню Руської держави і посилили її міжнародний авторитет[88].

Не менш вдалоюбула й зовнішня політика Ярослава Мудрого. Князь уникав воєн, загаломпідтримуючи з європейськими країнами добросусідські відносини. І хоча йомудовелося вести окремі збройні сутички, проте з жодною Європейською країноюКиївська Русь часів за його князювання не мала тривалого протистояння[89].Перевага у вирішенні міжнародних питань надавалася не зброї, а силі розуму. Узовнішній політиці Ярослав використовував усі можливі дипломатичні ходи,з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби.

Що стосуєтьсягосподарства Русі, то провідне місце в ньому протягом всього існування державизаймав «аграрний сектор», а найбільше – землеробство. Селяни використовувалирізноманітні (досконалі на той час, як каже П. Толочко) знаряддя праці тазастосовували кілька агротехнічних систем – парову, підсічну й перелогову. Заствердженням вченого, продуктивність праці була настільки високою, що валовийзбір зерна набагато перевищував потреби населення[90].Тваринництву також приділялася постійна увага; крім того, важливою допоміжноюгалуззю господарства були промисли: полювання, рибальство, бджільництво. Мед івіск становили не останню статтю в зовнішній торгівлі.

Ремісничевиробництво зосереджувало ся переважно у містах. Провідними видами ремесла буличорна металургія і металообробка[91]. До числа масовоїпродукції відносяться також вироби з глини, кістки, дерева, каменю. У ХІІ-ХІІІст. посадські ремісники почали об’єднуватися в корпорації, свідченням чого є назвиміських «кінців» (Гончарний Злотницький, Кожум’яцький), а також згадки писемнихджерел про артілі «городників» і «мостників»[92].

Важливу роль векономіці Київської Русі відігравала торгівля, рівень розвитку якої визначавсястаном сільськогосподарського й ремісничого виробництва. Основною тенденцієюекономічних зв’язків був обмін у межах невеликих районів у радіусі 10-30 км:саме на такій території розходилися вироби сільських ковалів, гончарів,ювелірів, шевців[93]. Активно розвиваласятакож торгівля в межах усієї країни. Жвава торгівля сполучала різні заприродними умовами частини Русі. На Русі існували купецькі об’єднання,спеціалізовані на торгівлі певними видами товарів або з певними країнами. Убагатьох великих містах розташовувалися торговельні двори іноземних купців.Торгівля покликала до життя інтенсивний грошовий обіг. За Володимира таЯрослава Русь карбувала власну монету – срібники і злотники[94].

Державний ладРусі в цей період характеризувався типовими рисами феодалізму. На чолі державистояв великий князь, який на удільні землі держави призначав удільних князів(зазвичай когось зі своїх родичів). Влада на Русі повністю зовереджувалася вруках феодалів, насамперед князівсько-боярської верхівки[95].Володарю-князю підлягали дружина і люди[96]. Окремим класомбуло духівництво, яке поділялося на біле і чорне. Найчисленніший клас серед мешканцівРусі складали «люди праці» — селяни, ремісники, купці. Руські селяни поділялисяна два підкласи: вільних (смердів) та рабів (холопи, челядь, закупи)[97].На Русі існував спеціальний суспільний інститут – віче, загальне зібрання міськоїмаси вільних городян[98]. Аналіз діяльності вічасвідчить про значне посилення великого боярства. За висловом П. Толочка, вічеяк суспільний інститут ніколи не був органом справжнього народовладдя, оскількикерівну роль і право представництва в ньому утримували за собою верхи[99].

Розвитокфеодальних відносин супроводжувався соціальною диференціацію поселень.Більшість із них являли собою села, які були безпосередньо пов’язані зсільським господарством.  Міста Київської русі структурно поділялися надитинець і посад. Основний контингент городян становили князі, великіземлевласники, дружинники, ремісники, торговці, челядники, служителі культу.

4.Початкиполітичного розпаду держави. Володимир Мономах

ЯрославовіМудрому довелося здобувати київський престол у драматичній боротьбі з братами,однак в цілому його княжіння проминуло без внутрішніх конфліктів. Помираючи(1054 р.) він розподілив заповітом гради між своїми п’ятьма синами: віддав КиївІзяславу, Чернігівщину – Святославу, Переяславщину – Всеволоду,Володимир-Волинський – Ігорю, а Смоленськ – В’ячеславу, заповівши їм не переступатибратнього уділу[100]. Проте братерство ілюбов, що мали єднати членів княжого дому, автоматично переносячись на єдністьтериторії як спільного об’єкта владарювання, не витримали перевірки часом. Уже наприкінціХІ – на початку ХІІ ст. сформувалося нове сприйняття князями підвладнихтериторій, що спиралося на відчуття індивідуальної власності[101].Множення родових гілок, кожна з яких поступово почала усвідомлювати себеокремим родом, ввело у між князівські відносини поняття отчини, тобто землі, наякій утвердилося те чи інше відгалуження роду.

В історичнійнауці немає одностайної оцінки заповіту Ярослава. Одні дослідники вважають йогорішення далекоглядним і розважливим, що в разі дотримання забезпечило бтериторіальну єдність Київської держави. Інші вбачають у заповіті князя захід,що підштовхнув до роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства[102].

Володіючинайважливішими територіями, старші Ярославичі спочатку правили державою доситьзлагоджено (молодші – Ігор і В’ячеслав – померли невдовзі після розподілу)[103].Найбільшим клопотом Ярославичів були кочовики, особливо половці, які вперше підійшлидо кордонів Київської держави в 1055 р. У 1062 р. половецька орда напала наПереяслав, і переяславський князь Всеволод не зміг своїми силами дати їйвідсіч. Тоді він призвав на допомогу братів, у 1068 р. на р. Альті відбуласябитва, в якій об’єднане військо трьох Ярославичів зазнало поразки[104].Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися в Переяславі і подався доІзяслава в Київ.

Перед загрозоюнападу половців на місто кияни зібралися на віче, де вони вирішили боротисясамотужки. З вимогою видати їм коней та зброю, сповіщає літописець, вони рушилидо князівського палацу. Ізяслав відмовився виконувати волю повстанців ізмушений був тікати. Тоді кияни звільнили ув’язненого Ярославичами князяВсеволода Полоцького й оголосили його київським володарем[105].Всеславові княжіння тривало трохи більше семи місяців, і про нього достовірнонічого не відомо.

Ізяслав тим часомзнайшов притулок у польського короля Болеслава ІІ. У 1069 р. він пішов ізпольським військом на Русь, але битви за Київ із Всеславом не сталося, бо останнійнесподівано повернувся до Полоцька[106].

Після правлінняІзяслава на певний час повернулося колишнє спів правління трьох Ярославичів.Всеволода київський князь вигнав з Полоцька, віддавши його місце своєму синові[107].

Але вже в 107 р.між Ярославичами стався військовий конфлікт[108]. Заручившисьпідтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великимкиївським князем. Він правив три роки і помер у 1076 р., що відкрило шлях доКиєва молодшому Ярославичу. Водночас смерть Святослава дала надію Ізяславові наповернення додому. Та поки Ізяслав лаштувався до походу, Всеволод вже посівпрестол. Він перерозподілив столи, перевівши Святославого сина Олега на Волинь,а Чернігів віддавши своєму – Володимиру Мономаху[109].В цей час на Русь ішов Ізяслав, знову взявши з собою польське військо. Всеволодзустрівся з братом і мирно залагодив конфлікт, в результаті чого в 1078 р.старший Ярославич втретє став київським князем. Святославичів він позбавив усіхважливих володінь, що спонукало їх взятися за зброю. У міжусобиці було втягненочисленних скривджених родичів, а ще й зовнішніх ворогів Русі – половців[110].У 1078 р. помер Ізяслав, і київським володарем став Всеволод. Подоланняміжкнязівських чвар стало головним напрямком його внутрішньої діяльності.Своєму синові Володимиру він наказав керувати заходами, що потребувализастосування військової сили, а сам Всеволод більше опікувався духовним життям.

Після смертіВсеволода в 1093 р. його син, чернігівський князь Володимир Мономах, не ставзаймати київський стіл, запросивши до Києва сина Ізяслава – Святополка[111].Невдовзі Мономах віддав і Чернігів Олегу Святославину, який заявив про своїправа, погрожуючи міжусобною війною. Володимир зайняв Переяслав, стіл у якомуспорожнів після загибелі Ростислава.

У 1097 р.Ярославові онуки зібралися на з’їзді в Любечі, де прийняли угоду, за якоюспільна доти отчина розпадалася на три окремі отчини старших лінійЯрославського дому[112]. Рішення Любецькогоз’їзду утверджувалися в багатьох сум’яттях і переміщеннях. Проте загалом зсередини – другої половини ХІІ ст. засади розподілу виглядали вже доволіусталеними. Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава, Чернігів належавСвятославичам, а Переяслав – Всеволодовичам, тобто Володимиру Мономаху[113].

Перше десятиліттяХІІ ст. позначилося протистоянням з половцями. Руські князі перемагали дедалівпевненіше, до того ж щорічними походами в половецькі землі вони убезпечуваливласні володіння від їхніх набігів. Найактивнішим учасником боротьби зполовцями залишився переяславський князь Мономах, який своїми блискучимиперемогами зажив слави оборонця Руської землі. Тож, коли 1113 р. померкиївський князь Святополк, кияни підняли повстання, вимагаючи собі за князяВолодимира[114].

Дослідникисхильні вбачати у київському повстанні тонкий розрахунок князів – претендентівна київський стіл, передусім Мономаха. Адже згідно з правом отчини ВолодимирВсеволодович не міг стати київським князем. Певної законності його утвердженнюв Києві власне й надало повстання та рішення киян. Київ зустрів Мономаха, засвідченням літопису, 20 квітня 1113 р. «з честю великою»[115].На думку В. Власова, головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав узміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У йогобезпосередніх володіннях перебували не тільки Київ, Переяслав і Новгород, а йТурово-Пінська земля, якою він заволодів трохи пізніше. Авторитет князя бувнезаперечний, тож ніхто не смів противитися його волі. Для налагодження мирнихстосунків між руськими князями Мономах, як і його попередники Володимир Великийта Ярослав мудрий, використовував шлюби[116]. Це стосуєтьсяі його відносин з іноземними монархами та навіть з половцями.

З-поміж заходівкнязя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, важливе місцемало його законодавство. На нараді в с. Берестовому було схвалено так званий«Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Крім того, правлінняМономаха стало часом розбудови Києва[117].

Далекогляднадіяльність Мономаха сприяла певній стабілізації внутрішньо-політичногостановища. За його владарювання практично всі удільні правителі повністюзалежали від великого князя. В умовах політичного затишшя почали зміцнюватиекономічні зв’язки між різними давньоруськими землями[118].

По смертіВолодимира у 1125 р. київський стіл посів його син Мстислав, який продовжувавполітику батька[119]. Роки його правліннявважаються часом найвищого піднесення об’єднувальних тенденцій у КиївськійРусі. Однак високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільнихвідносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи доепохи феодальної роздробленості[120].

5. Авторськийпогляд

Певно, якщодослідники в один голос оцінюють Київську Русь як могутню розвинуту державу, щоне поступалася іншим європейським країнами, а то й підносять Руську землю надними, то так воно й було. Роздробленість же Русі була неминучою, адже ця участьзавжди чекала на феодальні держави, де право отчини поступово укорінювалось інабирало ваги. Я думаю, Київська Русь має пряме відношення до процесу творенняукраїнського народу, адже ця держава охоплювала значну частину сучасноїтериторії України, тож її народ можна вважати праукраїнським (і частково проросійським,якщо вже мова пішла про це. Частина території Русі знаходилася в межах сучасноїРосії, тому за моєю логікою нащадки давніх русичів, що жили на цій території,це росіяни). До того ж, українська культура поглинула чимало здобутків культуриКиївської держави, отже це ще одна причина вважати Русь нашою прабатьківщиною. Більшетого, я вважаю Київську Русь найвагомішим державним утворенням, яке коли-небудьбуло на українських землях. Всі інші були хоч частково певною мірою залежні відсусідніх держав, а Русь – ні. Цим, я думаю, підтверджується її впливовий станна міжнародній арені, про який кажуть історики. Взагалі, Русь – це, на мійпогляд, одна з найцікавіших тем історії України, в якій є багато досіневирішених питань (зокрема, питання про походження Русі та її перших князів,яке я вже розглядала в першому розділі). Розповіді про славних князів вражаютьі викликають гордість за минуле українського (хоча, все ж руського) народу –принаймні у мене.


Використаналітература:

1.   Анохин Г.И. Новая гипотезапроисхождения государства на Руси // Вопросы истории. – 2000. – №3. – с. 51-61.

2.   Давня історія України: У 2кн./ Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2/ Толочко, П.П., Козак Д.Н., Моця О.П. та ін. – 224 с.

3.   Грушевський М.С. ІсторіяУкраїни – Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1992. – Т. 1. – 640 с.

4.   Котляр М.Ф. Запровадженняхристиянства у Давньоруській державі // Український історичний журнал. – 1988.– №6. – с. 14-25.

5.   Мицик Ю.А., Бажан О.Г.,Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. – К.: Вид. дім«Києво-Могилянська академія», 2005. – 576 с.

6.   Рыбаков Б.А. Новая концепцияпредыстории Киевской Руси: Тезисы // История СССР. – 1981. – №2. – с. 40-59.

7.   Фроянов И.Я. Исторические реалии в летописном сказании о призвании варягов // Вопросы истории. – 1991. –№6. – с. 3-15.

8.   Яковенко Н.М. Нарис історіїУкраїни з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – 312 с.

еще рефераты
Еще работы по истории