Реферат: Історія України

Предметом кожної науки є певна системаоб'єктивних законів і зако­номірностей. Предмет даної науки становитьдослідження і висвітлення закономірностей виникнення України та її розвитку врізні Історичні епохи — від найдавніших часів до наших днів.

Основу основ історичної науки складають суспільні факти. Вивченняісторії України означає не просте запам'ятування окремих фактів, а теоретичнеїх осмислення, розуміння внутрішньої логіки історичних подій, закономірностейрозвитку історичного процесу.

Історія України вивчає об'єктивні закономірності суспільного життяв конкретних умовах місця (простору) і часу. Вона осягає й охоплює об'єк­тивнізакономірності розвитку матеріальної культури, її взаємодію з соці­альнимивідносинами та духовною культурою, а значить, пов'язана з еконо­мічниминауками, соціальною філософією, соціологією, політологією, культурологією тощо.

У цілому історія України пов'язана з історією світу — з розвиткомсвітової цивілізації — і, отже, має геополітичний вимір.

Завдання вивчення історії України. Зважаючина соціальні функції історичної науки, основні завдання вивчення даногопредмета полягають в наступному.

Пізнавальне завдання — вивчення історії Українияк процесу, як історичного шляху, виявлення передумов, суті та наслідківісторичного поступу, тобто пізнання історичної вертикалі.

Практично-політичне завдання — це,насамперед, з'ясування зв'язку між історією та сучасністю на засадах аналізу ісинтезу, поєднання минулого, сучасного і майбутнього як послідовних ступенівєдиного Істо­ричного процесу.1 — .

Вивчення Історії України — це засвоєння загальнолюдськихцінностей. Спроби тлумачення історичного ходу людства із суто класових (абопріо­ритетно-класових) позицій суперечать об'єктивній оцінці Історичних подій.

 

Як же утворилась Київська Русь?До сих пір єдиної думки щодо походження Київської Русі у істориків немає. Ще всередині XVIII ст. німецькі історики, які працювали вПетербурзькій Академії Наук; Г. Міллер, Г. Байєр, А. Л. Шльоцер, розвинули норманськуконцепцію. Вони, посилаючись на літописну легенду, стверджували, щовирішальну роль у створенні Київської Русі відіграла германо-скандинавськанародність, відома на Заході як вікінги («люди заток»), або нормани(«північні люди»), а на Сході — як варяги. Одразу проти цієї теоріїрішуче виступив М. Ломоносов, який доводив, що першочергова роль у створеннідержави належить слов'янам. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманськоїконцепції (або теорії природньоісторичного (автохтонного) походженняКиївської.Русі). З варягами чи без       варягів східні слов'яни були в змозіутворити свою державу, бо для цього у них існували всі необхідні внутрішнісоціально-економічні передумови; процес державотворення розпочався у них ще доприходу варягів; варяги, просуваючись у східнослов'янські землі, керувалися,перш за все, не державотворчою, а торговельною метою і здобуванням. Вонипрагнули підпорядкувати дніпровський торговельний шлях (так званий «шляхіз варяг у греки»), обкласти даниною місцеве населення. Б радянськійісторіографії норманська теорія трактувалася як політично шкідлива І хибна,адже вона заперечує здатність слов'янських народів створювати й зміцнювати своюсуверенну державу.

Так почалися суперечки щодо походженняКиївської Русі. Антинорманської теорії дотримувались і такі провідні вчені, якМ. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій та ін.

Ми не поділяємо і тверджень декого знауковців, що поляни — це не хто інший, як хазари, так як насправді мова йдепро зовсім різні етно­графічні гілки. Хазари завоювали подніпровські, потім подніпровськітериторії, наклавши на місцеві племена данину, — тобто встановили своє пану­вання.В IX — Xст. Київська Русь визволилася від цієї залежності.

Таким чином, державу Київська Русь заснувалислов'яни, і сталося це внаслідок складного й тривалого процесусоціально-економічного та культурного розвитку слов'янських племен, акаталізатором цього проце­су стали скандинавські племена, які або завоювалислов'ян і політично організували їх, або створювали для них загрозу, щозмушувало наших далеких предків краще організовуватися самим.

У 882 р. новгородський князь Олег з дружиною і з сином РюрикаІгорем спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, хитрістю захопив Київ,підступно вбивши Аскольда і Діра. З цього часу замість династії Києвичіввстановилася династія Рюриковичів. Відбулося об'єднання Північної та ПівденноїРусі, що стало основою виникнення загальнсруської держави; Київ булопроголошено «матір'ю градам руським». Давньоруська дер­жава в цейчас. являла собою своєрідну політичну асоціацію світлих і великих князів, якіперебували під рукою «великого київського князя». Вона не малацентралізованого управління, бюрократичної системи. Зв'язок між володарями іпідвладними існував у формі збору данини. За князювання Олега (882 — 912 рр.)Київська Русь зміцніла і значно розширилась. Були підкорені древляни, сіверяни,радимичі і інші племена. Проте створене державне об'єднання не стало міцним іорганізаційно оформленим. Цьому сприяла така вагома причина (вона змушувала пле­менаконсолідуватися), як боротьба з кочовими племенами та Візантією.

У своїй зовнішньополітичній діяльності погляди Олега були звернутіна Константинополь. Він двічі (у 907 та 911 рр.) ходив на Візантію, з якоюуклав вигідні договори. Наступник Олега князь Ігор (912 — 945 рр.) почав своєкнязювання з боротьби проти автономістських настроїв древлян і уличів, яківідмовилися коритися київському князю і сплачувати данину. Широкомасштабнівоєнні походи були здійснені Ігорем проти Візантії у 941 і 943 рр. У 944 р. бувукладений союз з Візантійською імперією, але він для Русі був менш вигідним,ніж договір 911 р. За цією угодою Ігор змушений був відмовитись від володінь наЧорному морі, у гирлі Дніпра, та ще й захищати Візантію від кочовиків.Військові походи поглинали значну кількість ресурсів і вимагали від державипостійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне зтаких повтор­них збирань данини призвело в 945 р. до повстання древлян, під часякого було Ігоря вбито. Вдова Ігоря, Ольга, жорстоко помстилась древля­нам завбивство свого чоловіка. Була спалена столиця древлян — Іскоро-стень. Але в тойже час княгиня Ольга зрозуміла, що так далі правити не можна. І вона проводитьпершу реформу, суть якої полягала в наступному: були чітко визначені землі, зяких за певний проміжок часу збиралась означена кількість данини. У зовнішнійполітиці Ольга, як і ЇЇ попередники, відвідала найпотужнішого свого сусіда —Константинополь — і підписала мир з Візантією. І там же вона прийнялахристиянство. Таким чином, вона не тільки не допустила розвалу Київської Русі,а, навпаки, зуміла посилити її вплив у Європі.

У 964 р. до влади приходить син Ігоря і Ольги — Святослав (964 ~972 рр.). Становище Русі значно зміцніло за його князювання. Святослав вважавсвоїм головним завданням зміцнення військової могутності держави, мало переймавсяпроблемами внутрішнього життя країни. Це був князь-воїн, він більшість свогожиття провів у військових походах.

Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Руського (Чорного)моря, Кавказу. Але ці кордони були слабко захищені від нападів кочових орд СередньоїАзії. Перед Руссю постали нові проблеми — проблеми захисту її східних кордонів.Та князь і сам побачив необхідність зміцнення власної влади на територіїкраїни. З цією метою він перед тим, як вирушити у другий похід до Болгарії,проводить адміністративну реформу. Старшого сина Ярополка залишив намісником уКиєві; молодшого Олега — у древлян, а Володимира послав правити від свого іменідо Новгорода. Цією рефор­мою Святослав зміцнив владу київського князя у земляхплемінних княжінь.

Другий похід Святослава до Болгарії склався не досить вдало, йомудо­велося воював не тільки з болгарами, а й з візантійським імператором. У 971р. знесилені сторони почали переговори, які закінчились мирним договором.

Після підписання миру Святослав з військом попрямував до Києва.Біля дніпровських порогів печеніги підстерегли Святослава і вбили його. Післясмерті Святослава між його синами почалася запекла боротьба за владу. Олег іВолодимир не визнавали свого старшого брата верховним князем. В той же часЯрополк вирішив приборкати своїх братів і стати єдиновладним володаремКиївської Русі. Переможцем у цій боротьбі став Володимир.

Зійшовши на престол у 980 р., Володимир започаткував нову добу вІсторії Київської Русі. За його правління процес становлення Київської Русі восновному завершився і почалось ЇЇ піднесення. Перш за все Володимир послідовнопоставив під державну владу великі союзи східно­слов'янських племен, щозалишалися ще незалежними: хорватів, дулібів, радимичів, в'ятичів.

До того ж Володимир був видатним реформатором і будівничимдержави. Близько 988 р. він провів адміністративну реформу. У нього було 12синів, і ними він замінив племінних вождів в різних містах держа­ви. Булоназавжди зламано сепаратизм племінної верхівки, і з того часу Київська Русьстає об'єднаною державою. На зміну родоплемінному поділу давньоруськогосуспільства прийшов поділ територіальний: державу було поділено на землі-уділидовкола великих міст. Це одна із ознак державності.

Найголовніше досягнення Володимира — запровадження християн­стваяк державної релігії. Нова ідеологія допома­гала зміцненню держави,законодавства, адміністративної системи. Нова релігія прилучила русичів досвітової культури, сприяла розвитку мис­тецтва, літератури, архітектури, науки.Могутня Візантійська імперія по­ступово втрачала свій вплив на Київську Русь.

Смерть Володимира Великого (1015 р.) призвела до нової жорстокоїборотьби між його синами за владу, І в 1019 р, єдиним правителем Русі стаєЯрослав (1019 — 1054 рр.). Його князювання прийнято вважати періодом найвищогоекономічного піднесення, політичної міцності і культурного злоту. Як і йогобатько, Ярослав розширював кордони своєї держави, у 1036 р. він остаточнорозгромив печенігів. Значну увагу Яро­слав приділяв безпеці кордонів держави.На багато сотень верст тягну­лися зведені при ньому «змійові вали» зукріпленнями — фортецями.

За князювання Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави.З його ім'ям пов'язане створення першого писаного зведення законів КиївськоїРусі — «Руської Правди», що регламентувала внутрідержавні феодальнівідносини. Завдяки підтримці князя у Києві було побудовано багато церков. {вперше Ярослав призначив митрополитом русина Іларіона, таким чином вивівшицерковну ієрархію із підкорення Візантії.

За часів Ярослава Мудрого швидко розбудовувалися старі ібудувалися нові міста. Міста були центрами ремесла і торгівлі; осередкамикультур­ного й політичного життя, місцем зосередження органів державної владита церковного управління. Київ, розмістившись посередині дніпропетровсь­коговодного шляху "із варяг у греки", став світовим ринком торгівлі.

З ім'ям Ярослава пов'язаний і розквіт давньоруської культури,освіти та. науки. У князя була одна з найбільших у той час у світі і перша вдержаві бібліотека. На території Київської Русі було чимало шкіл, які, якправило, виникали при монастирях. Центром таких знань став Києво-Печерськиймонастир, заснований у 1015 р.                          -'

Таким чином, Київська Русь, котра виникла в середині IXст., пройшла складні етапи свого становлення: переживала своєпіднесення в X — XI ст.;зміцнила своє міжнародне становище, вписалася в європейський геополі-тичнийпростір; збагатила давньоруську і світову культуру.

   Останній — третій —характеризується постійними чварами, зростаючою загрозою кочовиків іекономічним застоєм — це князювання Володимира Мономаха (1113 -1125 рр.) І йогосина Мстислава (1125 — 1132 рр.). Остаточного удару Київській Русі завдали ордимонголо-татар, які в 1240 р. зруйнували Київ. Спадкоємицею традицій КиївськоїРусі стало Галицько-Волинське князівство.,

Смерть Мстислава в 1132 р. означала кінецьісторичної доби, коли Київ був центром земель руських. Це був початок розпадуКиївської Русі на окремі князівства. На землях майбутньої України сформувалисьтакі кня­зівства: Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Київське таІнші. Феодальна роздробленість була викликана рядом причин:

1) великою територією" Держави привідсутності тісних економічних зв'язків за умов панування натуральногогосподарства і неоднорідності населення;

2) зростанням великого феодальногоземлеволодіння;

3) відсутністю чіткого незмінного механізмуспадкоємності князівсь­кої влади;

4) розвитком і піднесенням удільних князівствІ земель, що сприяло зростанню місцевого сепаратизму І загостренню міжкнязівськихвзаємин;

5) зміною торговельної кон'юнктури. ЗахіднаЄвропа почала торгува­ти безпосередньо з Близьким Сходом, а Київська державазалишилася поза світовими торговельними шляхами;

6) посиленням експансії степових кочовихплемен (печенігів, полов­ців та ін.)-

Роздробленість, що охопила Русь, отрималаназву феодальної, оскільки вона була закономірним наслідком еволюції феодальнихвідно­син (мається на увазі розвиток феодального землеволодіння — вотчин,посилення влади удільних князів і бояр).

Роздробленість кваліфікують також якполітичну, бо вона призвела до змін у державному устрої Русі, а саме — додецентралізації системи управління. Київський князь втратив контроль надудільними князівст­вами, влада в яких зосередилася в руках місцевих князів.

Феодальна роздробленість — це закономірнийпроцес у розвитку середньовічного суспільства. її переживали й інші країниЄвропи. До роз­дробленості Київської Русі призвели подальший розвитокдавньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів.Боярство цих регіонів і місцеві князі, спираючись на них, дбали про власні, ане державні інтереси. Київська Русь, однак, усередині XIIстоліття зовсім ще не розпалась. Змінилася лише форма державногоустрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархіяфедеративна. Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припиниласвоє існування, так як:

по-перше, розпад держави відбувався протягомтривалого періоду, І політична єдність втрачалася поступово;

по-друге, зберігалися такі елементизагальноруської держави, як її кордони, єдине законодавство, система церковноїорганізації, спільна боротьба князівств із зовнішнім ворогом;

по-третє, надзвичайно сильними булиоб'єднавчі тенденції політич­ного життя.

Таким чином, явище феодальної роздробленості суперечливеі неоднозначне, але закономірне. В Історії Київської Русі (XII — початку XIII століття)діяли відцентрові тенденції, була втрачена державна єдність, посилилисякнязівські міжусобиці, тиск на Русь сусідніх держав, в той же час формуєтьсявелике землеволодіння, намітився прогрес у сільському господарстві, підносятьсяміста, зростає чисельність населення. Почи­наючи з XIII століття врезультаті поглиблення соціально-економічних, культурних процесів, торговельнихта інших зв'язків іде формування на основі земель і князівств територійросійської, української та білоруської народностей. Етнічним осердямукраїнського етносу стала Київська земля. В 1187 р. відносно наддніпрянськихземель з'являється назва «Україна.

У 1199 р. Роман Мстиславович заволодівГаличем і об'єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства, створившина політичній карті Східної Європи нову велику державу, яка починає відіграватиодну із провідних ролей у політичному житті Русі. Незабаром (до самої своєїсмерті в 1205 р.) Роман встановив владу над Київською землею. В його рукахопинилася величезна давньоруська територія — практично вся сучасна територіяУкраїни. Роман склав проект дотримання „доброго порядку“ на Русі,тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади уфедеративній давньоруській державі. Роман, праг­нучи уникнути подальшогодроблення держави, пропонував передавати престол старшому синові, а не ділитиземлі між усіма синами, як чини­лось раніше. Та князі відмовилися приїхати наз'їзд, щоб обговорити цей проект Романа. Вони заявляли, що такого „одвічноне було“, а значить, і не повинно бути.

Переможні походи Романа на Литву, Польщу,Угорщину і половців створили йому і князівству високий міжнародний авторитет. У1202 р. па­па Римський Інокентій III запропонувавРоману королівську корону. Вели­кий князь у своїй об'єднаній державі насампередподбав про зміцнення княжої влади, здолавши опозицію бояр. Багатьох бояр вінвідправив у заслання або стратив. Щоб захистити українські землі, він розгромивполовців, здійснив походи на північ у польські та литовські землі, підтри­мувавтісні зв'язки з Угорщиною, Константинополем. У 1205 р., ідучи польськимиземлями, Роман потрапив у засаду й загинув.

Після своєї передчасної смерті Роман залишивпо собі славу вели­кого полководця та політика і двох малолітніх синів:чотирирічного Дани­ла і дворічного Василька. Від їхнього імені в князівствіпочала правити вдова Романа Анна — розумна, мужня і владна жінка. їїпідтримували волинські бояри, переведені Романом з Володимира до Галича, такняжа дружина. Прихильниками об'єднання земель під владою князя виступалисереднє боярство, міщани та селяни. Усі вони потерпали від утисків великихбояр, які зосередили в своїх руках земельні володіння. Верхівка галицьких боярвиступила проти об'єднання Галицької і Волинської земель в однекнязівство. Бояри прогнали Данила та Василька і взяли владу в свої руки.

В 1238 єдність Г-В держава була відновлена.На період князювання Данила-Галицького припадає час її розвитку.

Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинськадержава припинила своє існування, а українські землі були поділені міжсусідніми державами. Галицько-Волинське князівство, будучи ослабленим боротьбоюз тата­рами, постійними сутичками між боярами та князями, стало об'єктомагресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежності. Однак це незменшує історичного значення Галицько-Волинського князівства. Це друга великадержава в українських землях після Київської Русі, що продовжила ЇЇ культурні традиції.Був забезпечений високий рівень еконо мінного та духовно-культурного розвиткуукраїнських земель. Своєю орієн­тацією на Захід Галицько-Волинське князівствовідкрило доступ в укра­їнські землі західноєвропейським культурним впливам.

У 1340 р. Великий Литовський князь Ольгердпроголосив, що „вся Русь просто повинна належати литовцям“ І значнорозширив наступ на українські землі. Менш ніж за 150 років Литовське князівствостало найбі­льшим у Європі.

У чому ж полягали причини такого блискучогозавоювання? Українці бачили в литовцях визволителів від монголо-татар, та йлитовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке Іго Золотої Орди: литовційшли на те, щоб українці займали найвищі адміністративні посади, а елі­талитовців швидко потрапляла під культурний вплив своїх слов'янських підданих.Литовські князі діяли в Україні за принципом: „Старого ми не змінюємо, анового не впроваджуємо“. За якісь одне чи два покоління литовці завиглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попе­редників Рюриковичів тарозглядали свою місію як „збирання земель Русі“ й користувалися цимприводом задовго до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперниклитовців у боротьбі за київську спадщину. Саме тому Грушевський М. С. доводив,що Велике Литовське князівство зберегло традиції Київської Русі більшою мірою,ніж Московія.

Безумовно, завоювання литовців є Україні буливражаючими, але більш тривалий І всеохоплюючий вплив на долю українців справилаекспансія Польщі, початок якої започаткував Казимир Великий (1320 — 1370 рр.).Його активно підтримували три сили: магнати, католицька церква та багаті міщаниКракова.

У квітні 1340 р. Казимир вступив у Галичину.Зверніть увагу — зро­бив він це під приводом захисту католиків краю, хочкатоликами були переважно не поляки, а німці. Насправді ж, він заздалегідьпланував цей крок, уклавши угоду з Людовіком угорським, згідно з якою обидвакоролі при завоюванні України мали діяти спільно.

Більше двох десятиліть поляки в союзі зугорцями воювали з литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину йВолинь.

Польща проголосила себе „щитомхристиянства“ І зображала свою експансію на схід як хрестовий похід протиязичників-литовців і схизма­тиків — православних українців. Ставлення донекатоликів як до людей морально та культурно неповноцінних вело до тяжкихмайбутніх польсь­ко-українських взаємин.

Завоювання збільшили землі Польщі майже на50%. Спочатку на землях України поляки вели обережну політику, але ПапаРимський і католицька церква з готовністю благословили короля на більш широкуекспансію. Спочатку в 1375 р. у Львові було засновано католицькеархі-єпископство, а потім на землях України стали виникати, як гриби післядощу, монастирі францисканського та домініканського орденів. Вони обслуговуваликатолицьке населення, яке швидкими темпами зростало (сюди переселялисьпольські, німецькі, чеські та угорські шляхтичі). Укра­їнські феодали,прийнявши нову католицьку віру, отримали рівний статус з польською шляхтою.

Таким чином, український народ все більшепідпорядковувався чужій нації — нації з іншою релігією та культурою. Такийсимбіоз мав деякі позитивні наслідки, але закономірно, що з нього згодом вирісгост­рий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який тривав близько 600років.

1385 великий князь литовський Ягайо уклав ізПольщею Кревську Унію (тевтонський орден). Ця означала приєднання литовських,білоруських і укр… земель до Польщі і окатоличення литовців.

1413 Вітовт уклав з Польщею Городецькі унію.Ця унія передбачала обмеження участі православних у державному управлінні інадання литовським феодалам, католикам таких широких прав, які мали польськіфеодали.

Люблінська унія 1569 р. була для українців драматичною подією.Незважаючи на все, Велике князівство Литовське протягом двох століть створювалодля них сприятливі умови існування. Українські феодали хоч і підпорядковувалисьлитовцям, однак мали великий вплив як у суспіль­ному, економічному,релігійному, так і в культурному житті України. А з переходом українськихземель від Литви до Польщі було поставлено під удар саме існування українців якокремої етнічної спільності.

Литва була не спроможна дати відсіч татарамна півдні, зі сходу литві загрожувало Московське царство. Литовці звернулисяпро допомогу до поляків. У 1569 між Польщею і Литвою було укладено люблінськуунію. За умовами цієї унії Польща і литва об’єднувалися в одну державуРіч-Посполиту.

Люблінська унія 1569 р. була для українців драматичною подією.Незважаючи на все, Велике князівство Литовське протягом двох століть створювалодля них сприятливі умови існування. Українські феодали хоч і підпорядковувалисьлитовцям, однак мали великий вплив як у суспіль­ному, економічному,релігійному, так і в культурному житті України. А з переходом українськихземель від Литви до Польщі було поставлено під удар саме існування українців якокремої етнічної спільності.

  Українці, постійно перебуваючи під владоючужоземних держав, зазнавали асиміляційного тиску з боку панівної культури.Безпосереднє сусідство з католиками-поляками призвело до гострої релігійної такуль­турної боротьби українців і поляків.

Православна церква за відсутності власноїдержави була для укра­їнців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності.Однак право­славна церква і сама попала в скрутне становище занепаду. Якщо зачасів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства держава була для неїнадійною опорою, то тепер Річ Посполита відносилась до неї як до нерідноїдитини, так що важливі церковні питання стали вирішуватися мирськимиправителями. Світська влада призначала єпископів, що підри­вало авторитетмитрополита, розхитувало організаційну дисципліну церкви. Серед церковнихслужителів поширилась корупція, школи були занед­бані, Таким чином, втратившивнутрішні та зовнішні стимули, правос­лавна культура скотилась в обрядовість,обмеженість та занепад.

 6 -10 жовтня 1596 р. у Бресті відбувся собордля прийняття унії. З самого початку він розколовся на православний іуніатський. Православний — відкинув унію, уніатський — прийняв її. Відповіднуграмоту підписали мит­рополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніатськийсобор визнав владу папи римського й догмати католицької церкви, зберігправославні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Уніати діставаливеликі привілеї — церковники звільнялися від податків, шляхтичам відкривавсядоступ до дер­жавних посад, міщани зрівнювалися в професійних правах зкатоликами.

Православна релігія була поставлена в складніумови. Православні ієрархи замінювалися уніатськими, у монастирів відбиралисямаєтності, а самі вони перетворювалися на уніатські. Православні купці,ремісники та шляхтичі обмежувалися в правах.

Таким чином, Берестейська унія не об'єдналахристиянські церкви, а ще більше їх розпорошила, бо замість двох тепер існувалотри церкви: католицька, православна та уніатська, або греко-католицька, як ЇЇзгодом стали називати.

Висновки з останнього питання теми цілкомнаочні: релігійна бороть­ба православ'я та католицизму привела до того, щоеліта українського народу в своїй більшості полонізувалася. Це мало епохальнезначення для подальшої історії Польщі; внаслідок конфронтації українці розколо­лисяна деі конфесії, що спричинило до різких відмінностей між західними та східнимиукраїнцями.

Але цейперіод приніс українцям і культурне піднесення, чіткіше усвідомлення своєїсамобутності.

Закінчуючи вивчення проблем даної теми, слідпідкреслити, що ук­раїнський народ під владою Польщі та Литви (XIV- XVI ст.)знаходив у собі сили для боротьби за самобутню свою культуру, православну віруі в кінцевому результаті — за незалежність своєї країни від загарбників.

Проблема козацтва — одна з центральних вісторії України доби феодалізму, тому вона завжди привертала увагу дослідників.

Радянські історики, відзначаючи велику ролькозацтва в історії українського народу, підкреслювали, що воно виникловнаслідок розвитку антифеодальної боротьби селянства і міщанства в Україні якформа протесту проти соціального та національно-релігійного гноблення.

Поява того чи іншого історичного явищазумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між нимидосить умовна): тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, якізумов­люють його необхідність.

Які ж причини виникнення козацтва в Україні?Основна причина появи козацтва корінилася в тих соціально-політичних умовах,які скла­лися в українських землях у другій половині XV- XVI ст.

У XIVст. Україна попала під владу Польщі і Литви (з 1569 р. — РечіПосполитої), що призвело доліквідації залишків автономності українських земель. У таких умовахпосилювалася експансія католицизму, розширюва­лось шляхетське землеволодіння,становище покріпачуваного селянства погіршувалося з кожним роком. Були й іншіпричини виникнення козацтва: існування в південних степах кочівників-татар, щостворювало загрозу для мирного життя слов'янського населення; можливістьпереселення в степи.

У відповідь на посилення соціального гнітуукраїнські селяни зали­шали рідні місця та йшли в незаселені південні степиПоділля, Брацлавщини, Київщини, де створювали нові поселення, оголошували себекоза­ками, тобто вільними людьми. Починаючи з другої половини XVIст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік збіглих селян зГаличини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Утікали наймужніші йнайвідважніші—; ті, кому доля була дорожча за життя, хто не тількибув ладен дати збройну відсіч панам, а й сміливо виходив у степ назустрічтатарам.

У верхів'ях Південного Бугу, в середній течіїДніпра, в районі Канева — Черкас, а також на лівому березі Дніпра — на Сулі,Пслі — вини­кало чимало козацьких слобод і хуторів. Знаходячись під постійноюзагрозою татар і турків (через степи проходили татарські шляхи — Чорний,Кучманський, Муравський та ін.), козаки займалися „уходництвом“ —рибальс­твом, мисливством, бджільництвом, землеробством та різними ремеслами.

Серед козацтва не було рівності, основна їїмаса (»голота", «сірома») батракувала у більш заможнихкозаків («дуків»), які володіли великими земельними площами, отарамиовець, коней. Влада поступово зосеред­жувалася в руках заможного козацтва.Освоєння козаками нових земель привернуло увагу українських, литовських Іпольських магнатів. У першій половині XV! ст.на володіння «окраїнними землями» за службу великому князю Литвиодержали грамоти князі-магнати: Острозькі, Потоцькі, Вишневецькі,Лянцкоронські, Ружинські та ін. Вони використовували козаків як робочу силу всвоїх замках-дворах, а також під час походів проти турків і татар.

Рятуючись від панів-магнатів, багато козаківішло далі по Дніпру на південь, за пороги Дніпра. Долаючи пороги, якіперекривали ріку скелями до 7 м. заввишки і тяглися від сучасногоДніпропетровська до Запоріжжя, козаки осідали на островах Велика і МалаХортиця, Томаківка, Базавлук та ін. Тут, за порогами, не було панського гніту,і козаки мали можливість вільно займатися різними промислами, господарством.Для відбиття нападу шляхти, турків і татар козаки об'єднувалися в невеликігрупи, ватаги, споруджували укріплення — січі, зроблені з рублених, або січенихдерев'яних колод.

За місцем свого проживання, на низинахДніпра, за порогами, вільне козацтво називалось низовим, або запорозькимвійськом. Ті козаки, що жили вище дніпровських порогів, дістали назву міських,або українських козаків. До реєстрових належали козаки, які знаходилисьна службі у поль­ського короля. Вони вносились в реєстр, тобто список.Звідси і назва — реєстрові козаки.

Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтвовже мало свою соціальну нішу, власне місце у становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV- XVI ст. усуспільстві формується нова соціаль­на верства — козацтво, яка виникла як опозиція,як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала нароль політич­ного лідера і на владу.

Ґрунтом для формування козацтва сталиіснування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній періоддосвід їхнього освоєн­ня, природне прагнення людей до самозбереження,самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу булиширокомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XVст.; посилення соціаль­но-економічних протиріч та релігійного і національного гніту;зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.  

Вибір місця для створення військово-політичного центру козацтваобумовлювався як природними умовами, необхідністю його успішної оборони, так іприв'язкою до Дніпра — головної артерії морських походів проти Туреччини йКримського ханства.

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється в 1551 р. упольського історика Мартина Бєльського (1495 — 1575 рр.). У своїй «Все­світнійхроніці» він повідомляв, що в першій половині XVIст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами,промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів {Козацький,Сурський, Лоханський, Ненаситецький та Ін.) перетинали Дніпро від берега доберега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася вшироку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів {понад 250).

У 1552 — 1556 рр. український князь Дмитро Вишневецький (Байда)зібрав розрізнені козацькі ватаги й збудував на віддаленому стратегічнорозташованому за дніпровськими порогами острові Мала Хортиця (пло­щею близько500 га) фортецю, що мала стати заслоном від татар. На валах укріпленнявстановили гармати. До фортеці вів лише один прохід з баштами по боках ізвідним мостом. Попід вагами розташувалися куре­ні— дерев'яні, криті очеретомабо кінськими шкурами будівлі. Посе­редині фортеці був майдан, де відбувалисякозацькі ради. Укріплення на Хортиці Вишневський збудував усупереч воліпольського короля Сигізмунда ІІ Августа, який не бажав псувати відносини зКримським ханством. Так Д. Вишневецький заснував Запорозьку Січ. Це вже буловійськово-політичне об'єднання з єдиним центром, добре навченим і озброєнимвійськом. Настав новий етап в історії козацтва, один із періодів розвиткусвоєрідної української державності.

Д. Вишневецький здійснив ряд успішних походів на Кримське ханствоі турецькі фортеці. Однак влітку 1557 р. козаки під натиском турків і татарзмушені були залишити Хортицю. Д. Вишневецький з загоном козаків перейшов наслужбу до російського царя. Але після того, як І. Грозний не надав йомудопомоги під час походу на Кафу, Д. Вишневецький повер­нувся в Україну. В 1563р. під час невдалого походу в Молдавію Д. Вишневецький потрапив у полон дотурків і був страчений у Стамбулі. Пам'ять про подвиги Байди зберегли численніукраїнські народні пісні, багато з яких співають і нині.

Після смерті Д. Вишневецького Запорозька Січ продовжувала існу­вати.Кожний християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану мігприйти на Січ і приєднатися до козацького братства. При бажанні він мігпокинути Січ. Під страхом смертної кари на Січ заборонялося приводити жінку. ВСічі постійно знаходилось від 15 до 20 тис. козаків. Переважна ж більшістьпроживала за її межами, на зимївках. Одружені козаки жили окремо і займалися сільськимгосподарством.

Січовики сформували нову українську (козацьку) державність. Головнимиознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконуютьфункції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованихдержавою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. ДляЗапорозької Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні Історичні умови таобставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізаціїкозацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності.Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада,ії рішення були обов'язковими для виконання. Як правило, рада розглядаланайважливіші питання внутрішньої та зовнішньої полі­тики, проводила поділземель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливоюфункцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органівмісцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельністькозацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 чоловік. Доцієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовийсуддя, війсь­ковий осавул, військовий писар та курінні отамани; військовіслужителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та Ін.; похідні тапаланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала всвоїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом,розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Кошового отамана обирали на один рік простою більшістю голосіввідкритим голосуванням (часто шляхом кидання шапок у купи: за кого більша купа,той і переміг). Лише Іван Сірко кошовим був протягом 15 років, а ПетроКалнишевський — 10 років.

На період походу чи війни кошовий призначав собі заступника зчисла полковників— наказного гетьмана. Кошовий отаман одночасно був головоювійська і держави.

Генеральна старшина, якщо говорити сучасною термінологією, вико­нувалароль кабінету міністрів. До неї входили обозні, осавули, хорунжий, бунчужний,писар, судді і підскарбій — усі з титулом «генеральний».

Обозний фактично мав обов'язки заступника кошового отамана(гетьмана), начальника штабу, тилу і артилерії. Осавули — гетьманські старшинидля особливих доручень. Під час війни вони командували окремими підрозділами, вмирний час служили ад'ютантами. Хорунжий і бунчужний ■— церемоніймейстери— відповідали за військові корогви (прапори) і символи гетьманської влади.Писар — начальник канцелярії —

велику роль відігравав у зовнішніх відносинах. Генеральні суддіочолю­вали верховний суд. Цю роль виконувала вся військова старшина, вклю­чаючикошового отамана. Підскарбій завідував фінансами.

Кіш поділявся на курені, очолювані курінними отаманами. Куреніскладалися з сотень. Великі землі Запорозької Січі (за межами Хортиці)поділялися на округи — «паланки». На кінець існування Січіналічувалось 10 паланок, їх очолювали полковники. Козаки паланок мали сім'ї.Вони були прописані до певних куренів, що були на острові Хортиця.

На той час налічувалось 38 куренів. Назви їх походили від іменіотама­нів, що їх заснували, або від назви місцевості, звідки прийшли першікозаки.

Військо Запорозьке мало свою печатку — герб із зображенням козаказ рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттюкозака. Січова корогва (прапор) була червоного (мали­нового) кольору.

Основну частину Війська Запорозького становила піхота, кіннота жбула нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний рушницеюабо мушкетом (важка рушниця на сошках), пістолем, шаблею, ножем, списом. Січмала свій флот з великих човнів — «чайок». Довжина їх— 20 м, ширина —4 м. Швидкість до 15 км на годину. Чайки були оснащені трьома щоглами звітрилами і веслами. На борту знаходилось 4-6 гармат. Бойовий екіпаж складавсяз 50 — 70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами.

Запоріжжя мало свою територію, яка називалася «землямиВійська Запорозького». Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запо­різької,частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківськійобластей, Запорозька Січ у XVIII ст. зарозмірами площі була близькою острівній Англії.

За несприятливих умов козаки кілька разів переносили Січ в іншімісця. Були випадки, коли татари руйнували Січ. Так, наприкінці 1560-х роківкозаки перенесли Січ на острів Томаківка, розташований за 60 км на південь відХортиці. На період існування Томаківської Січі (60-ті — початок 90-х років XVIст.) припадають походи запоріжців на турецькі й татарські фортеціПричорномор'я. Спускаючись на своїх сла­ветних човнах-чайках по Дніпру, козакивиходили в Чорне море й тро­щили, турецькі галери.

Особливого розголосу набув похід запорозького кошового ІванаПідкови в 1557 р, на Молдавію. Він розгромив війська турецького ставле­никаПетра Мірчі, здобув Ясси і став господарем Молдавії. Наступного року, зазнавшипоразки від турків, Підкова відступив в Галичину, де був заарештований істрачений у Львові. В ці ж роки запорожці ходили в Крим, у 1589 р. вониздійснили великий похід на Очаків, Аккерман. Томасівська Січ стяпп Ь;і: ююпершого великого козацько-селянського повстання проти Речі Посполитої наприкінці XVIст. під проводом К. Косинського.

З середини XVII ст.лідером Запорозької Січі стає І. Д. Сірко, який народився в Мерефі (в ЗО ш відХаркова). Будучи полковником, кошовим шаманом Запорозької Січі, він протягом 26років, з 1654 по 1680 рр… не сходив з історичної арени. Ведучи боротьбу зтатарами, турками, молда­ванами, поляками, росіянами, Сірко за весь час свогожиття брав участь в 55-ти битвах і кожного разу, за винятком одного випадку,перемагав. Татари називали Сірка Урус-шайтаном, руським чортом. Ататарки-матері лякали його ім'ям своїх дітей.

Про високе військове мистецтво, мужність, хоробрість козаків єбагато спогадів іноземців, які в різні часи побували на Україні і ЗапорозькійСічі. Так, французький Інженер Боплан в «Описі України» зазначає;«козаки кмітливі, добре загартовані, невтомні в битвах, відважні, сміливі,власним життям не дорожать». А турецький Історик XVIIст. Найма так характери­зував запорозьких козаків: «Можна стверджуватинапевно, що немає в світі людей, які б менше дбали про своє життя і меншебоялися смерті, ніж ці… Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи,завдяки свій хо­робрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних вусьому світі». Д. І. Яворницький в "Історії запорозьких козаків"наголошує: «З тих пір, як низові козаки взяли на себе роль захисників вірий вітчизни, вони зробились в очах своїх одноплемінників рицарями церкви, правдита честі, стали безсмертними в очах багатьох поколінь і з цим ім'ям ввійшли насторінки слов'янської чи взагалі світової Історії».

За ходом Історичних подій і за завданнями, які ставили перед собоюзапорожці, вся історія запорозьких козаків, на думку Яворницького, може бутирозділена на такі шість періодів: період утворення запорозького козацтва (1471- 1583 рр.); період боротьби проти Польщі за релігійно-національну незалежністьпівденної Русі (1583 — 1657 рр.); період участі у боротьбі зарелігійно-національну незалежність Правобережної України проти Польщі, Криму іТурції (1657- 1686 рр.); період боротьби проти Криму, Турції і Росії за власнеіснування {1686 і — 1709 рр.); період існування запорожців за межамиРосії і спроби їх повернутися в рідні місця (1709 — 1734 рр.); період боротьбиз російським урядом за самостійне існування і падіння Запорожжя (1734 — 1775рр.).

М. Костомаров назвав Січ «Християнською козацькоюреспублікою», і це визначення стало класичним з огляду на кілька причин.Війську Запо­розькому низовому були притаманні певні риси демократичної респуб­ліки.Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувалаформальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншимиугіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна системаорганів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування вмежах вольностей Війська Запорозького низового понад 60 церков. Козаки постійновідвідували богослужіння та різні молебни. Отже, можна констатувати, що міжправослав'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мавдемократичний характер і тому Запорозьку Січ ціл­ком обґрунтовано можна назвати«християнською козацькою республікою».

Збільшення чисельності козацтва в XVIст. і його виступи проти фео­дального гніту непокоїли великихземлевласників. А тому польський уряд, намагаючись розколоти козацтво івстановити над ним контроль, вирішив взяти на державну службу частину міських заможнихкозаків, які б захи­щали кордони Речі Посполитої й допомагали приборкувати діїбідних козаків.

Польський уряд, який в мирний час закликавбезжалісно винищувати «цю своєвольну голоту», охоче збільшував числореєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та оплату, коли потрібна булаїх допомога у війнах проти Московської держави чи Оттоманської Турції. Але звіднов­ленням миру урядовці часто-густо зрікалися своїх обіцянок і знову висту­палипроти козаків. Загострення цих суперечностей неминуче призводило до соціальноговибуху.

Наприкінці XVI- на початку XVII ст.українськими землями прокоти­лося дві хвилі активного протесту народних маспроти існуючих порядків: перша (1591 — 1596 рр.) була порівняно короткою учасі, друга (1625 — 1638 рр.) — тривалішою. Головною рушійною силою народнихвиступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народногогніву були посилення кріпосницького та національного гніту(«артикули» польського короля Генріха Валуа та третій Литовськийстатут фіксували остаточне оформ­лення кріпосного права); енергійна експансіяшляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «угодниками»та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намаганняофіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Одним із перших великих козацько-селянськихповстань під керів­ництвом українського шляхтича і гетьмана реєстрових козаківКриштофа Косинського вибухнуло в 1591 р. Козаки, селяни на Волині, Брацлавщиніта Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта зібралавійсько, яке розгромило повстанців на річці П'ятці.

Не встигло вщухнути останнє відлуння одного,як вибухнуло інше повстання. Очолив його Северин Наливайко — син галицькогошевця. У 1595 р. після вдалого походу на турків у Молдавії Наливайко на чолі2,5 тис. війська повернувся на Брацлавщину, але незабаром вступив у конфлікт змісцевою знаттю.

Козаки знову повстали проти ненависноїшляхти, їх підтримали селяни. Важливо відзначити, що допомогу Наливайковінадали запо­рожці. Вони діяли під проводом Г. Лободи на Київщині таБрацлавщині. Повстанці Наливайка пройшли через всю Галичину, Волинь таБілорусь, закликаючи селян до боротьби.

Весною 1596 р. повстанці під натиском поляківзмушені були відійти на Схід, сподіваючись знайти захист у МосковІЇ. Зпоширенням голоду й хвороб та зростанням втрат серед повстанців виник розкіл.

Після поразки повстань кінця XVIст. декілька десятиліть не було великих народних виступів. Значноюмірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVIIст. у період активної зовнішньопо­літичної діяльності, постійно відчувалапотребу у військовій силі козаків.

З 1596 до 1625 рр. домінувала поміркованатечія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600 — 1602рр.) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616 — 1622 рр.). Цим козацьким ватажкамвдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва,посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимча­совихнапівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довестичисельність козацького війська до 40 тис; трансформувати ко­зацтво з чистовоєнного в активний воонно-політичний чинник суспільного життя, здатнийвирішувати державні проблеми; шляхом вступу у 1620 р. всього ВійськаЗапорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва,духовенства та міщанства.

Друга хвиля повстань в Україні (1625 — 1638рр.), яку очолювали народні ватажки М. Жмайло, Т. Федорович (Трясило), і.Сулима, П. Бут, Д. Гуня, Я. Остряниця та інші, також закінчилася невдачею.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань,що прокотилися укра­їнськими землями наприкінці XVI- на початку XVII ст.,закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність, неорганізо­ваність,недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, ма­лочисельність лавповсталих, тертя між козацькою старшиною та рядо­вим козацтвом, неузгодженістьдій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок,гнучка політика польського уряду, спря­мована на розкол лав повстанців тощо.Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли значнуроль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процесиополячення та окатоли­чення, зменшували тиск феодального гніту, підвищувалипрестиж та авто­ритет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служилиприкла­дом для майбутніх поколінь борців за визволення Народу, прискорювалиформування національної самосвідомості.

Насамкінець необхідно підкреслити, щокозацтво стало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення.

Діяльність козаків впливала на всі сферижиття українського народу: вони боронили українські землі, освоювали південністепи, підтримували українську культуру і православну церкву, брали участь вантифеодальних виступах, зробили головний внесок у визволення України з-підвлади Речі Посполитої. Козаки створили Запорозьку Січ, яка стала важливимстаном у формуванні української державності і витоком української держави.

Національна-визвольна війна(1648-1657). Усередині 17ст. укр… землями прокотилася хвиля національно-визвольної боротьби.Її зумовили ряд причин:

1.намагання офіційної влади Речі Посполитоївзяти під контроль козацтво. Утиски як реєстрових так і нереєстрових козаків.

2.посилення експлуатації укр… селян.Зростання панщини, натуральних і грошових податків.

3.посилення визиску (експлуатації) укр…міщан. Збільшення повинностей і податків.

4.утиски православного духовенства.

5.релігійна дискримінація. Насадженнякатолицизму і уніацтва.

Боротьба укр… спрямовувалася на розв’язаннятаких головних завдань:

1. знищення польського панування.

2. створення укр… держави.

3. ліквідувати велику і середню феодальну власність на землю,кріпосне право і утворити фермерського типу козацьку земельну власність.

Рушійними силами української революції сталикозацтво і селян­ство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного рухуприєд­налася козацька реєстрова старшина, частина української шляхти, за­можнеміщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний.Усі верстви, які брали в ньому участь, прагнули звіль­нитися з-під владиПольщі, але їхні соціально-економічні та політичні мотиви були неоднаковими.Селянство, низи козацтва і міщанство праг­нули знищити кріпосницькі порядки, аукраїнське шляхетство та реєст­рова старшина обмежувались завданнями1національного визволення. їх підтримували верхи міщанства й духовенства. Отже,рушійними силами національно-визвольної війни були козаки, селяни, міщани,нижче право­славне духовенство, дрібна українська шляхта.

Характер війни — національний, визвольний,справедливий.

Очолив цей рух Богдан Хмельницький (1595 1657) — видатний український політичний і державний діяч, полководець. Добрезнаючи нестерпне становище народних мас, які зазнавали утисків польськихмагнатів і шляхтичів, Богдан Хмельницький тяжко переживав за долю батьківщини.До того ж йому довелося зазнати особистої кривди. Дрібний польський шляхтич,підстароста чигиринський Данило Чаплинський, користуючись підтримкою старостиОлександра Конєцпольського, із заго­ном своїх слуг напав на хутір Суботів,зруйнував його, пограбував майно Хмельницького, побив малолітнього сина,захопив дружину. Скарги Хмельницького королеві залишилися без наслідків. Корольначебто сказав Хмельницькому, що він, як вояк, носить шаблю і цією шаблею можесам себе боронити. Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще більшепереконала його, що з польськими магнатами й шляхтичами не тільки простимлюдям, а й козацькій старшині згоди досягти неможливо.

Встановивши зв'язок ізЗапоріжжям, Хмельницький почав підготовку повстання. Польські власті ув'язнилийого у Криловській фортеці, але з допомогою друзів йому вдалося звільнитися, інаприкінці грудня 1647 р. він утік на дніпровський Низ. Оволодівши островомТомакІвкого, Хмель­ницький і його прихильники стали скликати всіх незадоволенихІ готувати сили для збройної боротьби проти польсько-шляхетського режиму.

Боротьба укр. почалася захопленням у лютому1648р. повсталими козаками Запорозької С. і проголошення Б.Хмельницькогогетьманом.

Щоб урівняти сили з могутнім польськимвійськом і забезпечити власний тил Хмельницький уклав союз з кримським Ханом.

У перших битвах під Жовтневими водами іКорсунем у травні 1648 році козацьке військо повність знищило наявні в Україніпольські збройні сили. Після цього Хмельницький розіслав у різні райони Укр. Козацькі загони. У визволених місцевостях відбулося інтенсивне руйнуванняпольських державних інституцій і ставлення українських. Одночасно розгорнувсяселянсько-повстанський рух. І під час цих повстань було винищено: євреїв,польської шляхти.

Польський король направив нову армію в Укр.але Хмельницький у вересні 1648 році розгромив її у битві під Пилявцями. післяцього укр… військо здійснило похід спочатку до Львова, а поті до Замостя натериторію Польщі.

Важкі втрати, нестача зброї,  спалахепідемії, чуми змусили хмельницького укласти перемиря і повернутися в укр..

В історії існує думка, що в той час Х. не мавнаміру створити незалежну укр… державу.

Навіть після перемог Х стосунки між укр… іполякуми залишилися не з’ясованими.

У серпні 1649 р. відбулася Збориська битва.Поляки знову були розгромлені, їм вдалося привернути на свій бік кримськогохана Іслама Герея 3. Це змусило Х. почити переговори, які завершилисязборівським договіром 1649 р. Згідно з ним встановлювався 40- тисячнийкозацький реєстр, оголошувалася амністія усім повстанцям у Київському,Чернігівському і Братиславському воєводствах влада переходила до гетьманськоїадміністрації. Разом із тим польській шляхті поверталися всі її маєтки.Більшість селян мала знову стати кріпаками. Зборівський договір не задовольнявні українців ні поляків.

У 1651 поляки відновили війну з Укр… Учервні 1651 р. під Берестечком відбулася чергова велика битва. Кримський хан небажаючи цілковитого розгрому польського війська і посилення Укр… покинув полебою і силою затримав при собі Х.Козацьке військо зазнало тяжких поразок івідступило.

У вересні 1651 Х змушений був укластиБілоцерківський договір. За яким козацький реєстр скорочувався в двічі, апідпорядкована гетьману територія обмежовувалася Київським воєводством.Польські хани почали повертати свої маєтки, а польська адміністрація жорсткорозправлялася з непокірними укр… селянами.

У цей час тисячі укр… козаків і селянпереселялися за польсько-російський кордон на землі, які лежали на схід відПолтави. Через постійні набіги татар йці землі були мало заселені. Російськийуряд не тільки дозволяв укр..  селитися тут, а надавав їм привілеї слободи. Ціземлі стали називатися слобідською Укр..

На весні 1652 Х 30-не польське військо підБатагом (гора), але йому було ясно, що без сильного надійного союзникаперемогти Польщу не вдасться. Таким союзником як він вважав міг статиросійський цар. З проханням допомогти в анти польській боротьбі гетьман кількаразів звертався до Москви починаючи з 1648.

Наприкінці 1653 цар Олексій Михайловичсподіваючись розширити сферу свого впливу використати Укр… як буфер протиТуреччини, залучити укр… козаків до відвоювання у Речі-Посполитої втраченихРосією територій погодився допомогти Х.

 У січні 1654 році У Переяславі відбулася рада гетьмана зкозацькими старшинами і простолюдом і переговори з російським посольством. Унаслідок чого було досягнення угоди про перехід укр. Під зверхність царя.Історики по різному визначають суть Переяславського договору ( 1 васальназалежність Укр… від Росії 2 Персональна унія. Тобто незалежні держави якімають власні уряди визнають владу Ольго монарха. 3 Автономія Укр. У складіРосії. 4 Возєднання укр. І російського народу. 5 Військовий союз між україноюта Росією.

Воєнні дії між Росією і укр… та Польщеювідбувалися з перемінним успіхом.

Влітку 1655 Річ-Посполита втягнулася у війнузі Швецією. Х почав домовлятися зі швецьким урядом про спільні дії на територіїПольщі, але в 1655 Швеція напала і на Росію.

Хмельницький опинився у складному становищі,бо мав домовленості як із російським царем так із швецьким королем.

Тим часом Польща уклала з Росією перемиря прояке Х дізнався пізніше.

Укр… військо здійснило похід в Польщу алевін закінчився провалом. Підкошений невдачею, тяжкою хворобою Х у вересні 1657помер 1648р., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. вінвперше в історії української суспільно-політичної думки чітко формулюєнаціональну дер­жавну ідею: створення незалежної соборної держави ветнографічних ме­жах України.

8 серпня 1649 р. була укладена Зборівськаугода, за якою виділя­лася козацька територія, до якої входили Київське,Чернігівське й Брацлавське воєводства. Воєводства Волинське та Подільське залишалисяпід владою короля. Систему козацького управління, що була юридично визнанаПольщею у серпні 1649 р., було названо Гетьманатом. Зборівька угода невідповідала грандіозним задумам Хмельницького, однак він вирі­шив використатиздобуті права для державного будівництва на відвойо­ваних землях.

Територія трьох воєводств, на котрупоширювалася влада гетьмана, тобто Київське, Брацлавське та Чернігівськевоєводства, називалася Геть­манщиною. Столицею Гетьманщини вважався Чигирин,пізніше — Глухів і Батурин. Гетьманат, або держава Війська Запорозького, мавсвій символ — герб (зображення козака з рушницею на плечі, з шаблею і списом,який стримів у землі поряд з козаком) і печатку Війська Запорозького.

Єдиного кольору прапора для України в ті часине Існувало. Січова корогва (прапор) була, наприклад, червоного (малинового)кольору, з од­ного боку на ній зображався у білому кольорі Архангел Михайло, зіншого — білий хрест, оточений небесними світилами. Прапори полків були різнихкольорів, переважали малинові, червоні, блакитні, жовті.

Незважаючи на складні внутрішні та зовнішніполітичні умови, Б.Хмельницькому вдалося сформувати — 150-тисячне військо. Хочавищим органом козацької державності, як і раніше, вважалася загальнокозацькарада, гетьман намагався скликати її якомога рідше, а рада генеральних старшинфактично мала дорадчий статус. Псевдореспубліканські методи не влаштовували Б.Хмельницького, і він вперто запро­ваджував принцип максимальної централізаціїуправління, а в перспек­тиві — систему спадкоємного гетьманства, зосередивши всвоїх руках до 1650 р. всю повноту військової, адміністративної, фінансової ісудової влади. На цей час були також визначені основні джерела фінансовихнадходжень: прибутки від промислів, торгівлі, земельного фонду, що знаходився упідпорядкуванні скарбу Війська Запорозького, податки, оренда, різні збори(тільки від митних казна одержувала до 100 тисяч злотих), конфіскованаконтрабанда.

Адміністративно територія поділялася наполки, сотні й курені. До куреня входив хутір або село, де було від 10 до 40козаків; сотня налічувала їх від 70 до 300, у полку було 7-10, а то й 20-22сотні. У містах фактично існувало двовладдя: поряд з городовими отаманамифункціонували магістрати й ратуші. Наміри поширити козацький устрій на містареалізувати не вдалося через опір міщанства, яке боролося проти старшинськихамбіцій з такою ж упертістю, як раніше опиралося домаган­ням магнатів. Булаліквідована польська система судочинства, яке по­чало орієнтуватись на статтіЛитовських статутів і давні звичаєві закони козацтва, що призвело до правовоїплутанини та зловживань.

Хоча національна козацька республіка не буладержавою у повному розумінні слова, вона все ж мала характерні ознаки держави.

Формуванню української державності стали назаваді несприятливі умови в середині Гетьманщини та невигідна для неїміжнародна ситуація. Про незавершеність цього процесу свідчать недиференційованість органів влади, невизначеність території та кордонів,паралельне існування двох влад — козацької та королівської, що було зумовленовизнанням гетьманом сюзеренітету (верховного права) короля Польщі. ВГетьманщині великих масштабів набули люмпенізація суспільства,анархо-охлократичні рухи соціальних низів (анархія (лат. апагспіа —безвладдя) — суспільно-полі­тична Ідея, в основу якої покладено запереченнядержавного управління суспільством; охлократія  — домінування вполітичному житті суспільства впливу натовпу).

До Переяслава посольство прибуло 31 грудня 1653 р. і було уро­чистоприйняте старшинами. Богдан Хмельницький прибув до Переяс­лава 6 січня 1654 р.,а 7 січня відвідав Бутурліна.

Про діяльність посольства В. Бутурліна, Переяславську Раду й оформ­леннявідносин між Україною і Росією українських документів в оригіналах фактичнонемає. Дізнаємося про ці події передусім з Статейного списку — тобто письмовогозвіту — посольства В. Бутурліна, в якому, звичайно, події зображуються увигідному для Росії світлі.

У документі говориться, що вранці 8 січня у гетьмана відбуласятаємна рада, на якій обговорювалися умови («статті») переходу Українипід владу російського царя.

Того ж дня ударами в литаври скликався народ на загальну раду.Коли народ зібрався в коло, вийшли старшини й гетьман. Ставши посе­рединіБогдан Хмельницький звернувся до народу з промовою. Коротко розповівши про шестирічнувійну з Польщею, гетьман сказав, що Рада скликана для того, щоб народ обравсобі "… государя из четьірех, кого вьі хощете": турецького султана,кримського хана, польського короля або російсь­кого царя. Далі Хмельницькийохарактеризував кожного з них. «Народ возо-пил: волим под царя восточного,православного...» Після цього переяславсь­кий полковник Павло Тетеря ходивпо колу і запитував, чи всі так бажають.

Після закінчення Ради Хмельницький і старшини поїхали до«заїзжого» двору, де мали зустрітися з Бутурліним. По закінченнізустрічі всі поїхали до Успенської церкви. Хмельницький хотів, щоб російськіпосли присяг­нули від імені царя, що «ему, государю, их, гетьмана БогданаХмельниц-кого и все Войско Запорожское, польскому королю не вьідавать, и за нихстоять, и вольностей не нарушать, и хто бьіл шляхтич, или казак и мещанин, ихто в каком чину наперед сево и какие местности у себя имел, и тому б всемубьіть попрежнему». Бутурлін став доводити, що він від імені царя присягускладати не буде, а гетьман і все Військо Запорізьке без всякого сумніву мусятьприсягнути цареві.

На початку березня 1654 р. посольство прибуло до Москви. 13 бе­резняпосли урочисто були прийняті царем, а потім почалися переговори. Внаслідок цихпереговорів з'явилися документи, які визначили становище України і характервзаємовідносин її з Росією в перші часи після Переяславської Ради.

У січні 1654 році У Переяславі відбулася рада гетьмана зкозацькими старшинами і простолюдом і переговори з російським посольством. Унаслідок чого було досягнення угоди про перехід укр. Під зверхність царя.Історики по різному визначають суть Переяславського договору ( 1 васальназалежність Укр… від Росії 2 Персональна унія. Тобто незалежні держави якімають власні уряди визнають владу Ольго монарха. 3 Автономія Укр. У складіРосії. 4 Возєднання укр. І російського народу. 5 Військовий союз між україноюта Росією.

 Статті з 11 пунктів з указами царя і жалувані грамоти можнавважати повним текстом дого­вору між Українською державою і Росією 1654 року.

У договорі, по-перше, розв'язувались військові питанняоборони України від посягань інших держав, зокрема Польщі, Туреччини таКримського ханства. Цар зобов'язувався навесні 1654 р. почати війну протиПольщі.

По-друге, Україна переходила під владуросійського царя як незалежна самостійна держава, зі збереженням системисуспільного ладу й адміністративного устрою, який склався у ході визвольноївійни. В Україні залишався обраний Військом Запорозьким гетьман, а також поділна полки І полковий адміністративний устрій. Реєстр козацький установ­лювався в60 тис. чол., усі козаки мали жити «по прежним правам», а царськібояри і воєводи в ті військові суди втручатися не повинні. У містах Українизалишалися урядники {війти, бурмистри, лавники, райці) з місце­вого населення,вони ж мали збирати податки з населення і передавати в «государевуказну» царським чиновникам. Зберігалося право гетьмана вступати у зносиниз іноземними державами, за винятком польського короля й турецького султана.

По-третє, панівні верстви — козацькастаршина, заможна частина козацтва, українські шляхтичі і духівництво —забезпечили свої станові і групові інтереси. Духівництву та шляхтичам булипідтверджені їх маєтності, козакам встановлена платня (з місцевих доходів). Проселянство йдеться лише в 17 пункті «Березневих статей», за якимселяни мусили виконувати свої звичайні повинності, а, що це означало,роз'яснень не було.

Хоча документи, які оформляли союз України з Росією за формою мализ боку Хмельницького й старшини характер «челобітної», а від царя —«жалування», «милості», за змістом вони є договором двохсамо­стійних держав. Про те, що Україна переходила до Росії як самостійнадержава свідчать: наявність власної території, своєрідного державного

устрою; повна влада гетьмана, зокрема його право мати стосунки зіноземними державами й роздавати вільні землі за своїм розсудом, вести зносиниз Росією, як І інші держави, через Посольський приказ; нарешті, добровільністьприєднання України до Росії. Про договірний характер акта 1654 р. свідчатьчисленні пізніші офіційні документи як російські, так і українські. Акт 1654 р.неодноразово називається «трактатом», «договором»,«договірними статтями» в документах 1659 р., 1663 р., 1687 р., 1722р. та Ін. Але, укладаючи договір, обидві сторони — і Хмельницький, і царськийуряд — переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати військовудопомогу від Москви в боротьбі з Польщею, відвоювати інші українські землі,добитися повної незалежності, забезпечити само­стійність української держави, аза це цар одержуватиме щорічну гро­шову данину (трибут). Цар і російський уряд,у свою чергу, мали далеко­сяжну мету: з часом повністю ліквідувати українськудержаву І перет­ворити Україну на звичайну провінцію Росії, тобто домогтися їїповної інкорпорації.

Численні напади польських військ, турків, кримських татар, намаган­няцарського уряду обмежити права української держави, гострі соціальнісуперечності, народні повстання, боротьба старшинських угруповань — все це велодо руйнування міст і сіл України, підриву її економіки, запустіння цілихрайонів України. В історіографії цей період дістав назву Руїна.

Росія, як і обіцяла, почала війну проти Польщі в 1654 р. Війназакін­чилась у 1656 р. Віленським перемир'ям. Б. Хмельницький розраховувавразом з Росією відвоювати усі українські землі, але цього не сталося. Якнаслідок— почалися суперечності між Б. Хмельницьким і Росією. Хмель­ницькийуклав угоду з Швецією і продовжував війну з Польщею. Росія в цей час воювала зШвецією.

27 липня 1657 р. у Чигирині помер Б. Хмельницький — одразу жзагострилася внутріполітична обстановка в Україні.

Посаду гетьмана впродовж місяця формально обіймав 16-річний синХмельницького — Юрій. Старшина майже аідверто ігнорувала його повноваження: Урезультаті І. Виговський спершу став виконуючим обов'язки гетьмана, анаприкінці жовтня 1657 р. у Корсуні його обирають гетьманом. Так було зірваноплан Б. Хмель­ницького щодо спадкового гетьманства.

Виговський мав намір будувати типову для середньовіччя аристо­кратичнуреспубліку, що посилювало охлократичні тенденції в масах, послаблювалоцентральну владу, стимулювало безчинства старшини. В економічній політицізамість польської шляхти панувала українська. Швидко рід Виговських ставнайбагатшим в Україні.

Напружені стосунки склалися у Виговського з Запорожжям.

Через те, що І. Виговський спирався виключно на старшину, йогоігнорування гострих суперечностей між старшиною й козацькими низами створиловибухонебезпечну ситуацію. Навесні 1658 р. проти гетьмана виступили полковникиМ. Пушкар, С. Довгаль, кошові отамани Я. Бара-баш, І. Золотаренко, ніжинськийпротопоп М. Филимонов. У братовбивчій боротьбі загинуло щонайменше 50 тис.осіб. Виговський налаштував проти себе різні верстви населення і більшістьстаршин. Маючи в роз­порядженні 40 — 50-тисячну армію, гетьман не наважувавсярозпочати рішучих дій проти повстанців, а вдався до пошуків допомоги за межамиУкраїни, вперше використав татарські загони для боротьби з народом, погодивсяна прибуття російських воєвод до найголовніших міст І передачу їм адміністративноївлади.

Під час переговорів з польською стороною І. Виговський відмовивсявід таких принципів, як суверенність і соборність української держави. Про цесвідчить укладений на початку вересня 1658 р. між Виговським та польськимурядом Гадяцький договір, за яким Руське князівство у складі Брацлавського,Київського й Чернігівського воєводств поверталось на правах автономії до складуРечі Посполитої. За польським зразком утво­рювалися органи влади, відновлювавсяадміністративно-територіальний поділ. Руське князівство позбавлялося правсуб'єкта міжнародних від­носин. У соціально-економічному аспекті передбачалосявідновлення тих форм феодального землеволодіння, експлуатації селян і міщан, щоІсну­вали до визвольної війни, відновлення маєтків вигнаних панів. До часуратифікації договору (травень 1659 р.) польський уряд домігся від І.Виговського згоди на обмеження автономних прав України. Так, чисель­ністьреєстрових козаків зменшувалась до ЗО тис. осіб, унія залишалася, православнімогли обіймати посади урядників лише у Київському воє­водстві, а вБрацлавському й Чернігівському — поперемінно. Отже, договір, по-перше,узаконював поділ українських земель на дві частини й унемож­ливлював їхвозз'єднання в межах національної держави; по-друге, доко­рінно змінювавполітичний устрій козацької України й зводив нанівець її державну автономію.Уряд Руського князівства втрачав самостійність у внутрішній політиці йпозбавлявся права на зовнішні зносини. Положення договору зводили нанівецьдержавний суверенітет козацької України, якого вона змогла добитися у 1654 р.,уклавши договір з Росією.

«Чорна рада» під Фастовом 27 вересня 1659 р. обралагетьманом Юрія Хмельницького, але відсутність у нього твердої політичної волі,неврівноваженість характеру зробили його знаряддям у руках стар­шинськихугруповань.

За умовами Переяславського договору з Москвою (жовтень 1659 р.)гетьман не мав права без дозволу російського царя виступати з полками в похід,призначати полковників та інших посадових осіб, українська церква зобов'язуваласьперейти під владу московського патріархату. Крім того, гетьман втрачав право надипломатичну діяльність, російські гарнізони й воєводи розміщувалися в шестимістах Гетьманщини. Прий­нятий під тиском Москви договір розчарував навітьприхильну до Росії козацьку еліту.]

Влітку 1660 р. російські й українські полки рушили наПравобережжя, але після кількох невдач в боях з поляками Юрій Хмельницький ужовтні того ж року підписує з Річчю Посполитою Слободищенський трактат, за якимГетьманщина входила до її складу на правах автономії. З таким рішеннямкатегорично не погодилися лівобережні полковники, тому протягом 1661 — 1663 рр.громадянська війна розгорілася з новою силою.

Після загибелі під Ржашевом та Каневом майже 8 тисяч козаків Ю.Хмельницький у січні 1663 р. відрікся від булави.

У січні1663 правобережне козацтво обрало гетьмана ІванаБрюховецького( Московські статті-1665, Андрусівське перемиря -1667(яке уклалаПольща і Росія а він орієнтувався на Польщу.), а правобережжя Тетерю після ньогоПетро Дорошенко.

Наслідки боротьби за гетьманську булаву після смерті Б. Хмель­ницькоговиявилися катастрофічними. Поразку національно-визвольної боротьби спричинили:відсутність загальновизнаної суспільством націо­нально-державницької ідеї;переважання рєгіонально-кланових інтересів у верхівки; перманентна політичнаборотьба між старшинськими угру­пованнями, під час якої вони створювали блоки зіноземними державами, часто нехтуючи інтересами власного народу; ігноруваннябільшістю еліти ідеї створення спадкоємного гетьманства, утвердженняреспублікансько-олігархічної форми правління, що призводило до суперництва загеть­манську булаву і вело до численних зловживань старшини на місцях;принципові помилки в проведенні соціально-економічних перетворень, щозумовлювало розкол в українському суспільстві та створення воро­гуючихсоціумів.

На території Слобідської України розвивалисяфеодально-кріпос­ницькі відносини. Козацька старшина, монастирі, заможні козакий міщани зосереджували в своїх руках дедалі більше земельних володінь та іншихбагатств і ставили в залежність від себе населення: підданих селян(«пашенних мужиків»), козаків-підпомічників, міську бідноту,підсусідків і «робітних людей». Селяни, що жили на землях феодалів ібули їх підданими, мусили відбувати на них «послушенство», тобтовиконувати різні роботи — обробляти їхні поля, косити сіно, возити дрова тощо —не менше 1 — 2 днів на тиждень, і платити чинш. Не в однаковому становищізалишалися й козаки. Були повноправні, виборні козаки — компанійці, які відбуваливійськову службу. І козаки-підпомічники, які часто не мали свого господарства,а жили при заможних козацьких дворах і обслуго­вували старшину та виборнихкозаків або давали їм провіант, гроші і т. п.

Посилювався і гніт російських властей. Майжев усі значні міста призначались царські воєводи, які утискували місцевенаселення, встанов­лювали повинності й оброки і обмежували права козаків.

Широкі народні маси Слобожанщини протестувалипроти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони нерідко брали участь у повстан­нях(наприклад, селянська війна на чолі з Степаном Разіним в 1667 -1671 рр.,повстання під проводом К. Булавіна в 1707 — 1708 рр., селян­ська війна підпроводом Омеляна Пугачова в 1773 — 1775 рр.). Багато селян намагалося уникнутивиплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення,перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільному вступу селяндо козацтва. У цьому їй допо­магав царський уряд. За наказом Петра І 1723 р.козаками залишилися лише здавна записані в козацькі списки, інші мализалишатись залеж­ними. Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків іповинностей, переходили в підсусідки до старшини та заможних козаків. Це зменшу­валодоходи від податків.

У другій половині XVIIIст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. Допанщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинськуадміністрацію, на військові потреби

Як відомо, у 1764 р. Катерина IIвикликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за«зраду» змусила написати просьбу про звільнення його з посадигетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував іслобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки.Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях СлобідськоїУкраїни з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськимиурядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. — Катеринославськенамісництва. Лівобережна Україна у 1781 — 1782 рр. була поділена на тринамісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь булазаведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.

Царський уряд прагнув запровадити в Українізагальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держависпеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776р. на Слобожан­щині, а в 1783 р. на Лівобережжі — подушний податок, якимобкладалися

селянські родини відповідно до кількості вних осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридичнооформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було забороненопереходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб «кожномуз селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний ниніш­ньоюостанньою ревізією». У 1785 р. Катерина II, задовольняючинастійні вимоги старшин, поширила чинність «Жалуваної грамотидворянству» в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину вправах з росій­ським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено наросійські чини.

Таким чином, на кінець XVIIIст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки українськоїдержавності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськимидворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян булаі фактично, і юридично закріпачена.

 

1. Причини й особливостінаціонально-визвольної боротьби

Після короткочасного, у роки Визвольної війнисереди­ни XVIII ст, звільнення відпольсько-шляхетського понево­лення майже 50% українців знову потрапили підвладу Речі Посполитої. Величезну більшість їх складали селяни-кріпаки, котрізазнавали жорстоких соціально-економічних і ре­лігійних утисків. Цеперетворювало їх на бунтарів, готових до участі у новому антипольськомуповстанні.

Але, на відміну від 1648 р., селянизалишалися майже оди­нокими у прагненні протистояти зростаючому гніту. ЛишеЗапорозька Січ, землі якої межу­вали з польськими володіннями, надавалабунтівному селян­ству певну допомогу спорядженням, людським поповненням, аголовне — досвідченими керівниками.

2. Розгортання гайдамацького руху. Опришки

Гайдамацький рух, то затухаючи, то зновуспалахую­чи, не припинявся десятиріччями ще у першій половині XVIIIст. Найвищого ж піднесення він досяг у 1768 р. під назвоюКоліївщини. Саме у 60-х роках для багатьох селян Правобережжя, особливо уСередньому Подніпров'ї, закін­чився час, коли задля господарського освоєнняспустоше­ного ще в добу Руїни краю вони були звільнені від панщи­ни. Кріпацтвовідновлювалось у повному обсязі. До матері­альних нестатків додалися йнаціонально-релігійні утиски. На початку 1768 р. частина поляків Правобережжяпрого­лосила у м. Бар створення конфедерації, яка рішуче висту­пила протинаростаючого підпорядкування Речі Посполи­тої Росії. Разом з тим конфедератирозгорнули боротьбу про­ти будь-яких поступок православним українцям. Вони вчи­нилипогроми в селах і містечках, нещадно розправлялися з тими селянами, котріповерталися у православ'я, виганя­ли і карали православних священиків,руйнували і палили православні церкви.

Для боротьби з конфедератами Катерина IIввела на Право­бережжя війська. Це було зроблено з метоюпідтримати залеж­ного від Росії польського короля, але селянство розцінилопояву росіян по-своєму. Ширилися чут­ки, що прийшли вони, щоб допомог­тискинути владу всієї польської шляхти. У травні 1768 р. вибухнуло масовеповстання. Очолив його запо­рожець з Лівобережжя Максим Залі­зняк, якийпроголосив себе полковни­ком. За декілька днів була визволена вся південнаКиївщина.

Місто за містом падали перед по­встанцями.Найбільшого успіху гай­дамаки досягли під Уманню — твер­динею польської влади вСередньому Подніпров'ї. Долю фортеці вирішив Іван Гонта — сотник козацькоїохоро­ни магната С. Потоцького, власника міста. Разом зі своїм загоном він узявбік повстанців.

Наприкінці червня в руках гайдамаків булиКиївське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств.Перелякана шляхта вважала, що почався новий 1648 р. і тікала вглиб Польщі.

Основною метою Коліївщини була ліквідаціяпанівної верстви суспільства, великої земельної власності й засилля ка­толицизму.Це пов'язувалося зі звільненням Правобережжя від польсько-шляхетськоговолодарювання. Однак планам повсталих не судилося збутися. Величезний розмахповстан­ня, його соціальна спрямованість змусили російський уряд втрутитися вподії. Катерина II побоюваласьі поширення по­встання на Лівобережжя. Командування розміщених на пра­вомуберезі Дніпра російських військ отримало наказ допо­могти полякам.

Залізняка, Ґонту та інших ватажків повстанцівросійсь­кий генерал М. Кречетніков запросив на банкет. Вважаючи росіянсоюзниками, ті прийняли запрошення й були підступ­но схоплені. У наступні дніросійські війська розгромили гай­дамаків, що залишилися без керівників.

Польська шляхта влаштувала криваву розправунад учас­никами Коліївщини. У містечку Кодня на Волині спеціаль­ний суд засудивдо страти тисячі людей: їх вішали, четверту­вали й садовили на палі. Мученицькусмерть прийняв Гонта, якого росіяни разом з 800 його козаками видали полякам.Залізняка як російського підданого засудили до заслання в Сибір. Цієї ж каризазнали його сподвижники.

Таким був сумний кінець останнього великогоповстання українських селян. На масштабну збройну боротьбу за націо­нальне йсоціальне визволення Україна піднялася лише че­рез 150 років потому.

У другій половині XVIIIст. в зв'язку з промисловим переворотом в Англії і розвиткомкапіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємстввсередині країни і кількості міського населення — як на внутрішньому, так і назовнішньому ринках зростав попит на хліб, на інші сільськогосподарськіпродукти. Це створило сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтківі збільшення їх прибутковості. Унас­лідок цього з кожним роком розширювалосьфеодальне землеволодіння, зменшувалась кількість вільних військових і ранговихмаєтностей, грома­дських земель та угідь, збільшувалося число залежних іфактично закрі-пачених   селянських   дворів.   Одночасно   зростали  повинності   селян.

У другій половині XVIIIст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. Допанщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинськуадміністрацію, на військові потреби (ремонт шляхів, гре­бель, мостів/фортецьтощо), а також грошові і натуральні збори збіжжям, медом', птицею і т. п.Скорочувалась кількість вільних козаків. Не маючи можливості відбувати на свійкошт військову службу, козаки ставали в залежність від старшин і змушені буливиконувати на них різні роботи (під час жнив, на перевезенні вантажів та ін.).

Українські старшини-поміщиш протягом першоїполовини XVIII ст. фактично закріпачили великукількість селян, ставши політично й еконо­мічно пануючим класом. Вонинамагалися юридично оформити кріпосне право в Україні, а також зрівнятися вправах з російськими дворянами. Це стало можливим після приходу до. владиКатерини II та ліквідації українськоїавтономії.                          .   .

У 1762 р. російською царицею стала КатеринаІ!.. Головною метою її правління було: уніфікувати систему управління по всійкраїні; скасувати особливості, що були в Україні, Ліфляндії та Фінляндії;перетворити ці території на звичайні провінції Російської Імперії. Планиімператриці чітко висловлені у ЇЇ таємній інструкції генерал-прокуророві Сенатукнязеві В'яземському. «Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія, — писала КатеринаII, — є провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушитиїх відра­зу було б дуже незручно, але не можна ж і вважати ці провінції за чужій поводитися з ними як з чужими землями, це була б явна дурниця, Ці провінціїтак само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вониобрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі».

Як відомо, у 1764 р. Катерина IIвикликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за«зраду» змусила написати просьбу про звільнення його з посадигетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував іслобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки.Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях СлобідськоїУкраїни з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськимиурядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. — Катеринославськенамісництва. Лівобережна Україна у 1781 — 1782 рр. була поділена на тринамісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь булазаведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.

Царський уряд прагнув запровадити в Українізагальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держависпеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776р. на Слобожан­щині, а в 1783 р. на Лівобережжі — подушний податок, якимобкладалися

селянські родини відповідно до кількості вних осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридичнооформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було забороненопереходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб «кожномуз селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний ниніш­ньоюостанньою ревізією». У 1785 р. Катерина II, задовольняючинастійні вимоги старшин, поширила чинність «Жалуваної грамотидворянству» в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину вправах з росій­ським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено наросійські чини.

Таким чином, на кінець XVIIIст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки українськоїдержавності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськимидворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян булаі фактично, і юридично закріпачена.

Українська національно-визвольна боротьба XVII- XVIII ст.,політичним наслідком якої стало утворення української козацької держави, засвід­чилазрілість національно-державницької політичної еліти українського суспільства,прагнення більшості народних мас до політичної реалізації своєї самобутності.Проте за тогочасних складних геополітичних обставин, внутріполітичних процесівця боротьба мала драматичні наслідки.

Після укладення Переяславського договору міжУкраїною і Росією російська влада неухильно стала втручатися у внутрішнє життяукраїн­ського суспільства, маючи на меті не тільки обмежити гетьманську владу,а й остаточно скасувати автономію України, перетворивши її на імперськупровінцію. Соціальний антагонізм в українському суспільстві, слабкість,непослідовність українських політичних сил, занепад громадської мораліуможливили реалізацію намірів царизму.

Особливості національно-визвольної боротьби:вперше державо­творча ідея опанувала соціальними низами, які стали провідноюсилою в боротьбі за українську державність; Запорозька Січ як політичне утво­реннябула зародком української національної держави, продовженнямнацїонально-державницької традиції українського народу; республіканська формаправління передбачала участь широких мас у вирішенні життєво важливих питань;окреслився примітивний розподіл влади на законодав­чу, виконавчу та судову, хочзаконодавчо упорядкованим він не був; існування української державотворчоїтрадиції, однією з домінантних рис якої було самоврядування, що стало могутнімімпульсом для розвитку політичної самосвідомості українського народу; народнімаси набули досвіду боротьби проти національно-релігійного гноблення,соціальної нерівноправності й економічного гніту.

Хоч Українська держава загинула, всі їїздобутки залишилися в спадщину наступним поколінням. «Свідомістьнаціональної окремішностІ, цінування волі та' індивідуального розвитку, пошанадо громадського авторитету, лицарськість, глибока культурність, — писаввидатний український історик І. Крип'якевич, — це були надбання, з якимукраїнське громадянство ввійшло в XIXстоліття». І коли наприкінці XVIII от.багатьом здавалось, що українське національне життя замерло назавжди, саме наоснові національно-державних традицій попередніх часів почалося новевідродження національної самосвідомості українського народу.

На схід від Лівобережної України лежалатериторія Слобідської України. До її складу входили сучасні Харківська, східначастина Сумської, північна частина Донецької і Луганської областей України,частина Бєлго­родської, Курської та Воронезької областей Російської Федерації.

Слобідська Україна ще наприкінці XVIст. була майже безлюдною й зазнавала частих нападів кримськихтатар. У першій половині і особливо з середини XVIIст. ця територія стала швидко заселятися головним чином за рахунок переселенцівз Правобережної й Лівобережної України — українських селян, міщан, козаків, яківтікали сюди від гніту польських магнатів та шляхтичів. Крім того, сюди втікаливід гніту панів і російські селяни. Поселялися тут і російські служилі люди,які будували укріплення й несли сторожову службу, оберігаючи населення віднападів кримських татар. Уже в середині XVIIст. переселенці заснували ряд міст — Острогозьк, Лебедин, Охтирку, Суми, Харківі багато містечок, сіл, хуторів і слобід (від останнього слова пішла і назваСлобідська Україна). Насе­лення швидко зростало, і вже наприкінці XVII- на початку XVIII ст.на Сло­божанщині налічувалося близько 250 тис. українських і російськихпоселенців.

Утікачі з України переносили на Слобожанщинукозацький устрій, який нагадував лад Лівобережжя. Тут, як і на Лівобережжі,існували козацькі полки, що були військовими й адміністративно-територіальнимиодиницями. У другій половині XVII ст. тутбуло п'ять полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький(Рибінський), Ізюмський. Усіма справами в полку відали полковник і полковастаршина — обозний, суддя, хорунжий і писар. Слобідські полки вадміністративних і військових питаннях були підпорядковані бєлгородськомувоєводі, а через нього — спочатку Роз­рядному приказу в Москві, а з 1688 р. —Посольському приказу.

Головними заняттями слобожан булихліборобство і скотарство. Розвивалися також ремесла й промисли: винокуріння,пивоваріння, мли­нарство, в місцевостях, багатих на ліс, — виробництво смоли йдьогтю.

Видобували також сіль, особливо в районі Тора(біля нинішнього Слов'янська) й Бахмута.

На території Слобідської України розвивалисяфеодально-кріпос­ницькі відносини. Козацька старшина, монастирі, заможні козакий міщани зосереджували в своїх руках дедалі більше земельних володінь та іншихбагатств і ставили в залежність від себе населення: підданих селян(«пашенних мужиків»), козаків-підпомічників, міську бідноту,підсусідків і «робітних людей». Селяни, що жили на землях феодалів ібули їх підданими, мусили відбувати на них «послушенство», тобтовиконувати різні роботи — обробляти їхні поля, косити сіно, возити дрова тощо —не менше 1 — 2 днів на тиждень, і платити чинш. Не в однаковому становищізалишалися й козаки. Були повноправні, виборні козаки — компанійці, яківідбували військову службу. І козаки-підпомічники, які часто не мали свогогосподарства, а жили при заможних козацьких дворах і обслуго­вували старшину тавиборних козаків або давали їм провіант, гроші і т. п.

Посилювався і гніт російських властей. Майжев усі значні міста призначались царські воєводи, які утискували місцевенаселення, встанов­лювали повинності й оброки і обмежували права козаків.

Широкі народні маси Слобожанщини протестувалипроти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони нерідко брали участь уповстан­нях (наприклад, селянська війна на чолі з Степаном Разіним в 1667 -1671рр., повстання під проводом К. Булавіна в 1707 — 1708 рр., селян­ська війна підпроводом Омеляна Пугачова в 1773 — 1775 рр.). Багато селян намагалося уникнутивиплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення,перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільному вступу селяндо козацтва. У цьому їй допо­магав царський уряд. За наказом Петра І 1723 р.козаками залишилися лише здавна записані в козацькі списки, інші мали залишатисьзалеж­ними. Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей,переходили в підсусідки до старшини та заможних козаків. Це зменшу­вало доходивід податків.

У другій половині XVIIIст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. Допанщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинськуадміністрацію, на військові потреби

Як відомо, у 1764 р. Катерина IIвикликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за«зраду» змусила написати просьбу про звільнення його з посадигетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував іслобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки.Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях СлобідськоїУкраїни з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськимиурядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. — Катеринославськенамісництва. Лівобережна Україна у 1781 — 1782 рр. була поділена на тринамісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь булазаведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.

Царський уряд прагнув запровадити в Українізагальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держависпеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776р. на Слобожан­щині, а в 1783 р. на Лівобережжі — подушний податок, якимобкладалися

селянські родини відповідно до кількості вних осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридичнооформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було забороненопереходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб «кожномуз селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний ниніш­ньоюостанньою ревізією». У 1785 р. Катерина II, задовольняючинастійні вимоги старшин, поширила чинність «Жалуваної грамотидворянству» в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину вправах з росій­ським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено наросійські чини.

Таким чином, на кінець XVIIIст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки українськоїдержавності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськимидворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян булаі фактично, і юридично закріпачена.

Як відомо з попередньої теми, після трьохподілів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) на початку Х! Х ст. переважначастина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та ПівденнаУкраїна) належали Російській імперії, а Північна Буковина, Закарпаття таГаличина — імперії Австрійській.

У цей час в обох імперіях відбуваютьсяоднакові процеси: доміну­вання в аграрній сфері поміщицького землеволодіння тапрогресуючий його занепад; посилення експлуатації селянства, його майнова дифе­ренціація;криза натурального господарства та його перехід на капіта­лістичні рейки.

Сільське господарство було базовим секторомекономіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначив динаміку всьогосуспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сферізнаходилось ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва —земля, що перебувала в руках поміщиків, і основна виробнича сила — залежне від феодалачи держави селянство.

Які ж основні тенденції розвитку сільськогогосподарства у цей час? У першій половині XIXст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке зем­леволодіння. Вукраїнських землях, що належали Росії, воно становило близько 75% землі, а втих, які були в складі Австрійської імперії, близько 90%.   Поміщикам належало  майже 60%  загальної чисельності селян.

Отже, переважало кріпосницьке господарстводворян-поміщиків. Окрім селян-кріпаків, другу велику групу селян становилидержавні селяни, серед яких було дуже багато козаків. Вони були особистовільними, користувалися державною землею, за що сплачували ренту.

У всіх сферах економічного життя, незважаючина збереження крі­посництва, набирав сили процес товарно-грошових відносин,суспільний поділ праці, що поглиблювався. Сільське господарство поступово набу­валорис підприємницького характеру: зростала його товарність, поглиб­люваласягалузева спеціалізація, розвивалися товарне рільництво І тваринництво.

Поміщики, зокрема, прагнули збільшити виробництвохліба на про­даж, а це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі, авідтак — руйнування селянських господарств. Внаслідок цього кількість землі надушу населення в Полтавській губернії становила 2,5, Київській — 1,9,Подільській — 1,2, Херсонській — 3,2 десятини. А для сплати податків і веденнягосподарства необхідно було мати принаймні п'ять десятин землі на ревізькудушу.

Залишаючись власниками великих наділів,поміщики були основ­ними постачальниками сільськогосподарської продукції. Так,поміщицькі господарства європейської частини Росії в середині XIXст. збували на ринку майже 60% хліба, а 40% продавали господарстваселян.

Розширювалися площі під вирощування технічнихкультур. Площа цукрових плантацій 1860 р, досягла на Правобережжі 33 тис, аЛівобе­режжі — 10,7 тис. десятин. Вирощувалися й інші технічні культури.Наприклад, у Полтавській та Чернігівській губерніях — коноплі й тютюн, а вКатеринославській та Херсонській — льон. У поміщицьких господарст­вахнагромаджувалася товарна продукція внаслідок посилення феодаль­ноїексплуатації, основною формою якої була панщина,

Одним із найважливіших показників розпадуфеодально-кріпосни­цької системи і формування капіталістичних відносин у першійполовині XIX ст. був розвиток промисловості.

У 1825 р. налічувалося до 650 промисловихпідприємств (без вино­курень), а 1860 р. їх було вже майже 2 330. У першійчверті XIX ст. домінували поміщицькі та державні мануфактури, засновані напідневіль­ній праці кріпаків і примітивній техніці. Великими кріпоснимисуконними мануфактурами на той час були, зокрема, Хабенська князя Радзивілла(Київська губернія), на якій працювало 450 робітників, Ряшківська князя Юсупова(Полтавська губернія) — майже 900 робітників, графині Розумовської (КарлівкаПолтавської губернії) — до 600 робітників. Були й казенні заклади — Луганськийливарний завод, Шосткінський пороховий завод,   Київський   арсенал,  Києво-Межигірська   порцелянова   фабрика (створена на основіКиєво-Межигірського монастиря, закритого за нака­зом Г. Потьомкіна) та ін.

До 1859 р. в Україні з'явилося до двохдесятків механічних заводів; діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробні заводи.Зріс видобуток вугілля, який у Донбасі до 1860 р. становив понад 6 млн. пудів.

Зростання на ринках збуту сільськогосподарськоїта промислової продукції сприяло пожвавленню торгівлі в Україні. Збут і купівлятоварів здійснювалися через широку мережу ярмарків, яких наприкінці 50-х роківв Україні налічувалося 12 тис. (із них 1 786 великих і середніх).Найвідомі-шими з них були: Введенський (Суми), Хрестовоздвиженський(Кролевець), Контрактовий (Київ), Георгіївський (Єлизаветград), три Харківськіярмарки та ін.

Формування торговельно-промислового прошаркубуржуазії відбува­лося в основному за рахунок купців, чисельність яких протягом1816 -1859 рр. зросла з 18,2 тис. до 104 тис. Більшість становили росіяни.Серед українців вирізнялися брати Яхненко, Симиренко (зять одного з Яхненків),Терещенко, Харитоненко, Федоренки.

У середині XIXст. купцям-капіталістам належало вже понад 90% заводів. Проте затемпами економічного розвитку Україна поступалася Росії. Основна причина —копоніальна політика царизму, який розглядав Україну як ринок збуту дляросійської промисловості та гальмував віль­ний розвиток її продуктивних силсистемою митних тарифів і неспри­ятливою фінансовою політикою.

У процесі розпаду феодально-кріпосницькоїсистеми, зміцнення капіталізму загострювалися соціальні суперечності,посилювалася анти­кріпосницька боротьба. Почастішали відкриті виступи протигнобителів. За неповними даними, протягом 1797 — 1825 рр. в Україні відбулися103, а протягом 1800 — 1860 рр. — майже 2400 виступів селян.

 

2. Утворення І склад Кирило-Мефодіївськогобратства

Кирило-Мефодіївське товари­ство (братство)виникло у Києві на початку січня 1846 р. і існувало до кінця березня 1847 р. Зпоявою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшлаукраїнська різночинна інтеліген­ція. У братство увійшло 12 осіб. Воно діялонелегально.

Учасники Кирило-Мефодіївського товариствазазнали сильного впливу поезії Тараса Шевченка, який рішуче виступав завизволення слов'янських народів від деспотизму, скасування кріпацтва,відродження вільної Ук­раїни. Шевченків заклик до одночас­ного національного тасоціального визволення і ліг в основу програмних документів кирило-мефодіївців.

Одним із засновників Кирило-Мефо­діївськоготовариства був історик Ми­кола Костомаров (1817—1885). Він по­казував не лишеподібність, але й відмінність «двох народностей» (ро­сійської та української),дві засади історичного розвитку: демократичну, козацьку в Україні ісамодержавну, притаманну Росії. Костомаров висував ідею єдності пригнобленихслов'янських народів, що тільки і могла їх врятувати від національного ісоціального гноблення. Ця ідея і лягла в основу діяльності кирило-мефодіївців.

Програмні положення Кирило-Мефодіївськогобратства викладеніу «Книзі буття українського народу» і «Статуті сло­в'янськогобратства Св. Кирила і Мефодія», основним авто­ром яких був Микола Костомаров.

4. Вплив діяльності кирило-мефодіївців нарозвиток українського національного руху

Певний час кирило-мефодіївцям вдавалося діятитаєм­но від властей. Вони збиралися на квартирах членів товари­ства, де велидискусії, обговорювали подальші плани. Свої ідеї вони поширювали в приватнихбесідах з людьми, яким довіряли. Серед них найбільше було студентської івійсько­вої молоді, інтелігенції й дрібного чиновництва. У березні-квітні 1847року Кирило-Мефодіївське братство було розг­ромлене жандармами, а йогокерівники арештовані.

Діяльність кирило-мефодіївців справилавеличезний вплив на подальший розвиток українського національного руху. На­ступнепокоління українських патріотів взяло на озброєння всі головні ідеїкирило-мефодіївців: необхідність відроджен­ня Української держави здемократичним (республіканським) устроєм, рівноправністю всіх громадян;встановлення в Ук­раїні справедливого соціально-економічного ладу; національ­но-культурневідродження українського народу.

2, Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність

Організаційною формою українського національно-визволь­ного руху у60-90-ті рр. XIX ст. були напівлегальні непартійніоб'єднання, які одержали назву громад.

Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ,Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського універси­тету та представникимісцевої інтелігенції створили Українську громаду, яка ставила собі за метуповністю віддатися праці на благо рідного народу. Очолив громадівців ВолодимирАнтонович. Невдовзі кількість членів громади сягнула 200 осіб.

На таємній сходці група громадівців затвердила програмніположення. Серед них такі: український народ є окремою нацією, кожен свідомийукраїнець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу,до всіх братів-слов'ян українець повинен ставитись дружньо й допомагати їм уборотьбі з гнобителями.

Услід за київською громади організувалися в Чернігові, Вінниці,Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві та Катеринодарі наКубані. Одним із головних на­прямів їхньої діяльності була організація недільнихшкіл, для дорослого населення. Окрім недільних, члени громад відкривали йщоденні шко­ли, працювали у них вчителями, організовували публічні лекції табібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовкинародних вчителів тощо. Громадівці поширювали серед населення твори ТарасаШевчен­ка, Марка Вовчка та інших письменників, організовували підготовку івидання популярних книжечок. Чернігівська гро­мада, крім традиційноїдіяльності, започаткувала видання щотижневика «Чернігівський листок». Йоголітературна ча­стина виходила українською мовою. Видавцем і редактором газетибув відомий байкар Леонід Глібов (1827-1893). Валуєвський циркуляр, ЄмськийАкт

1. Підготовка селянської реформи

Після детального опрацювання пропозицій булопідготов­лено узагальнюючий документ — «Положення про селян» і Маніфест, якіпідписав 19 лютого 1861р. Олександр II(1855-1881). У містах і селах України ці документи обнародували­сяз 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянськоїреформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремихрайонів, у тому числі три для України. «Положення» торкалося двох найго­ловнішихпитань: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин.

2. Особисте звільнення селян

Селяни здобули ряд громадянських прав — особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селя­ни відтодіотримали можливість укладати договори як з при­ватними особами, так і здержавними установами, займати­ся торгівлею і промисловістю, володіти рухомою інерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: ци­вільних ікримінальних.

Крім того, вони могли, за власним бажанням,брати участь в органах громадського самоврядування, пере­ходити в інші стани (вміщанство, ку­пецтво й т. д.), вступати до навчаль­них закладів, на службутощо.

Але, ставши вільними, селяни за­лишалися«нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбувалирекрутчину, не були аж до 1904 р. вільні від фізич­них покарань. Від усього цьогобули звільне ні дворянство, купецтво, духо­венство. Протягом дев'яти роківпісля оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значитьзалишити село. Але й після цього, щоб бути повністю вільним, включаючи і правовибору місця проживання та професії, треба було вийти з сільської общини. Вихідже з неї був утруднений різними обмеженнями.

Незважаючи на очевидні переваги особистоїсвободи, не­мало селян не могли їх одразу збагнути. Традиції рабського життянастільки глибоко в'їлися в людські душі, що у дея­ких селян оголошенняМаніфесту 19 лютого 1861 р. супро­воджувалося сценами розпачу і вигуками: «Накого нас за­лишаєш, барин!» Цих селян лякала свобода, яка не лишевідкрила перед ними нові можливості, а й вимагала ініціа­тиви і відповідальностіза кожен свій крок.

3. Селянські наділи

При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов'я­занівідвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмірнаділу визначався «добровільною» угодою між поміщиком і селянами, але в межахнорм, визначених за­коном для конкретної місцевості. На Україні, де поміщикихот­іли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі. При цьомупоміщик сам визначав, де дати, наділ, що, по суті, прирікало селян на отриманнягіршої землі. В селянський наділ, як правило, не включалися ліси.

Якщо селянин до реформи користувався більшою кількістю землі, ніжтепер мав право отримати у власність, то різницю у нього забирали (відрізали).Ці землі так і називали — відрізки. В Лівобережній і Степовій Україні відрізалимайже третину за­гальної площі селянського землекористування. Але водночас ті,хто не мав раніше землі, тепер за рахунок відрізків її одержува­ли і могливести власне господарство.

 Наслідки реформи

Реформа безпосередньо стосувалася більшості,меш­канців України. Адже з 13,5 мільйона її населення селяни становили 10,5мільйона. Але й решта швидко відчула на собі її результати. До 1917 р. реформу1861 р. називали Вели­кою. Здійснене «згори» скасування кріпосного права, хоч іврахувало перш за все лише інтереси поміщиків, але все ж таки стало гігантськимкроком вперед. Росія стрімко пере­ходила від середньовіччя до нового часу,стала на шлях, яким вже впевнено йшла решта Європи, Ліквідація середньовіч­нихсуспільних відносин створила умови для швидкого еко­номічного прогресу, який непримусив себе довго чекати.

Провівши земську, судову, воєнну, фінансову,освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства,російський царизм не зробив останнього кроку — не створив відповідної новимреаліям політичної надбудови: не проголосив Конституції і не дозволив скликанняпарламенту. Саме тому модернізація в Росії не мала системного харак­теру, щосуттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресив­ного, порівняно зфеодалізмом, капіталістичного способу виробництва.

Та хоч реформи 60 — 70-х років, насампередселянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили процес формуванняв Україні індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промисло­вихпідприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то на початок XXст. — 5301. безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мавтранспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866 — 1879 рр. в Україні прокладенопонад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кінець XIXст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничноїмережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторськоїполітики царизму. Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.

Певний вплив на розвиток промисловості мавіноземний капітал, прилив якого помітно посилився з 80-х років XIXст.

Текстильна промисловість в Україні не змогларозвинутися через конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалисяпротекцією царського уряду.

У пореформений період швидко збільшувалосяіндустріальне насе­лення, зростали міста, були створені нові промислові центри.На 1897 р. міське населення України становило близько 13% кількості населення.

Індустріалізація та урбанізація малоторкнутися українців, які стано­вили в 1897 р. 73% загальної кількостінаселення і тільки 30% міського.

Лише трохи більше 5% українців жило в містах,тоді як відповіднийпоказник для росіян, які жили в Україні, становив38%, для євреїв — 45%.  Мало українців було і серед інтелігенції: 16% —юристів, 25 — учин-мім, менше 10% — письменників і митців.

Скасування кріпосного права відкрило передРосійсь­кого імперією перспективу утвердження ринкового господар­ства. Разом зРосією на шлях ринкових перетворень стали найбільш розвинуті національні райониімперії, у тому числі й Україна.

В результаті, значно прискорилися темписоціально-еко­номічного розвитку України, відбувалося оновлення (модер­нізація)всіх сторін суспільного життя. Українське суспіль­ство поступово набувало рис,характерних для індустріаль­них націй Заходу. Але ринкова економіка з вільноюконку­ренцією, змаганням товаровиробників вимагала також ґрун­товних змін вадміністративно-політичному управлінні. В Європі вони супроводжувалисяутвердженням в суспільстві принципів ліберальної демократії, парламентаризму,широ­кого місцевого самоуправління. Монархічна форма правлін­ня в результатіреволюцій замінювалася республіканською. У тих європейських країнах, дезалишався монархічний устрій, влада монарха істотно обмежувалася виборнимиорганами парламентського типу.

Отже, наприкінці XIXст. капіталістичний спосіб виробництва став панівним, що зумовило значні економічніта соціальні зміни: формувалися два нових класи — буржуазія і пролетаріат,зростали великі міста фабрики і заводи, що застосовували машиннутехніку. Україна пероіно рилася на вугільно-металургійну базу імперії. Усе цепозначилося мі процесі національного і духовного відродження українськогонароду.

Історія національних політичних партій наНаддніпрянщині веде відлік від започаткованої у 1900 р. на основі студентськоїгромади Харкова Революційної української партії (РУП).

Хоча точно визначеної програми дій РУП немала, її чле­ни, а це переважно молодь, вважали, що майбутнє України слідшукати в селі, яке зберегло свій національний характер і через це надавалозначні революційні можливості для бо­ротьби з владою. І члени РУП, за прикладомреволюціонерів попередніх років, пішли в село й понесли з собою брошури, газетиі відозви.

Це мало величезне значення для розвиткуукраїнського революційного руху. Такий характер діяльності першої ук­раїнськоїпартії на Наддніпрянщині відрізняв її від усіх по­передніх політичних груп, якіпереважно займались культур­ницькою роботою в замкнутих колах інтелігенції тастудент­ства. РУП за перші три роки існування розгорнула мережу місцевихорганізацій, утворила Цент­ральний комітет у Києві та Зарубіжний комітет уЛьвові. Партія виступала за повалення самодержавства. Між 1900 і 1904 рр. РУПвипускала 4 газети і ви­дала 38 брошур загальним накладом 190 тис. примірників.Видання РУП, які поширювались в селі і пропагували ліквідацію поміщицькогоземлеволодіння, безоплатну передачу землі селянам, відповідали настроямнаселення і сприяли розгортанню масового антиуря­дового антипоміщицькогоселянського руху 1902-1903 рр. на Полтавщині та Харківщині. Газета російськихсоціал-демократів «Іскра» писала в 1903 р.: «Як снігом було засіяно їхнімилистка­ми Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотніверств на селянському возі, вивозили й розкидали насіння протесту українськіреволюціонери. Щось нове, надзвичайне освітило давно приспану, відтяту відполітичного життя країну. Селя­нин з великим зацікавленням взявся за кинутуйому літерату­ру, його власною мовою писану».

2. РУП і утворення нових українськихполітичних партій

Під впливом РУП прискорилося створення новихукраїнсь­ких партій. На конференції Загальної української орга­нізації восени1904 р. було ухвалено рішення про створення на її основі Українськоїдемократичної партії (УДП). Про­грама новозаснованої партії будувалася зазразком галиць­кої УНДП. Незабаром від українських демократів відколо­ласягрупа радикалів, яка утворила Українську радикальну партію (УРП). Черезрік ці дві партії знову злилися в Українсь­ку демократично-радикальну партію(УДРП).

Таким чином, РУП як перша українська партія,пророби­ла велику роботу по політизації українського руху. Але ко­роткомуперіоду її швидкого піднесення поклав край арешт 1903 р. ЦК і багатьохнайактивніших рупівців. Послаблену організацію ще більше знесилиливнутрішньопартійні супе­речки. Як і більшість українських партій того часу, РУПтри­малася на «двох китах» — поєднанні національних вимог з соціальними.Майбутня Україна, самостійна або автономна, бачилася такою, щорозбудовуватиметься на соціалістичних засадах. Суспільна власність на засобивиробництва мала при­вести до економічного процвітання.

Отже, в Україні переважали національні партіїсоціалістич­ного спрямування. Певний виняток становили демократична ірадикальна партії. Ці партії, їх засновники та лідери — відомі громадські йкультурні діячі ЄвгенЧикаленко (1861-1929), Борис Грінченко, Сергій Єфремов(1876-1937) та інші — в на­ціональному житті відстоювали політичну автономіюУкраїни.

Отже до соціально-економічних пере­творень,то, підтримуючи, як і соціа­лісти, ідею загальнонародної влас­ності, вони прицьому вважали, що ви­лучення у приватних осіб власності все ж повиннесупроводжуватися компен­сацією тим, кому вона раніше належа­ла. Демократи ірадикали віддавали пе­ревагу забезпеченню змін через прове­дення державоюреформ, а не шляхом руйнівної боротьби між класами.

Становище ускладнилось на початку XXст. в зв'язку з економічною кризою та поразкою Росії у війні зЯпонією 1904 — 1905 рр. Небажання та неспроможність самодержавства продовжитикурс на подальші реформи, які б зняли соціальну напругу в суспільстві, призвелидо загострення існуючих протиріч в житті країни і стали причинами початкурозгортання першої Російської революції.

Приводом до початку революції став розстрілдемонстрації 9 січня 1905 р. — події «кривавої неділі». У відповідьна такі дії уряду по всій імперії протягом січня — лютого 1905 р. прокотиласьхвиля страйків, у тому числі і в Україні, де страйкували робітники Києва,Катеринослава, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Житомира, Бердичева. Втравні 1905 р. пройшли перші політичні страйки та демонстрації у Харкові, Кате­ринославі,Миколаєві, які закінчилися сутичкою з поліцією та військами. У жовтні страйкохопив всю імперію і став загальним всеросійським полі­тичним виступом, вУкраїні він охопив понад 120 тис. чоловік.

Наростання революції примусило царизм піти напоступки: 17 жовтня 1905 р. російський цар Микола IIпідписав Маніфест про громадянські свободи, в якому оголошувалосьпро скликання Думи з законодавчими повноваженнями.

Маніфест проголошував недоторканість особи,свободу слова і друку, свободу совісті та інші політичні права, свободи.Маніфест створю­вав передумови для переходу Росії від самодержавної формидержав­ного устрою до конституційної монархії.Маніфест розколов опозиційні сили.

Збройні повстання були найгострішою формоюборотьби а умовах революції. Першими до цього засобу вдалися матроси панцерника«Потьомкін» (14 — 15 червня 1905 р.).

Восени 1905 р. прокотилась хвиля селянськихповстань, серед най­більших був виступ селян с. Великі Сорочинці на Полтавщині,криваву розправу з яким змалював В. Короленко в творі «Сорочинськатрагедія».

У листопаді відбулися виступи солдатівсаперної бригади Київського гарнізону, повстання моряків Чорноморського флоту вСевастополі на чолі з лейтенантом П. ШмІдтом.

Київське повстання саперів очолювавпідпоручик Б. Жаданівський. Основним районом збройної боротьби в грудні 1905 р.став Донбас, де збройна боротьба набула найбільшої гостроти, а розправиурядових військ були найбільш кривавими.

В умовах революції в російському громадськомужитті виникають органи народного самоврядування — Ради робітничих депутатів. ВУкраїні вони були створені в 8-ми містах: Катеринославі, Києві, Одесі,Миколаєві, Маріуполі, Єнакієвім, Юзівці, Кременчуці.

Розгортання революції 1905 — 1907 рр. сприялорозгортанню та під­несенню національного руху. В 1905 р. активізуєтьсядіяльність РУП, яка з 1905 р. була перейменована в Українськусоціал-демократичну робітничу партію, лідерами її стали В. Винниченко, С.Петлюра, М. Порш.

Українські політичні партії взяли участь увиборах до 1-ої Державної Думи (102 депутати, що об'єднались в Українськупарламентарну гро­маду, друкованим органом якої був «Українськийвісник», головою її був адвокат з Чернігова І. Шраг) та до 2-ої ДержавноїДуми (47 депутатів, які об'єднались в Українську громаду і видавали часопис«Рідна справа — вісті з Думи»).

У роки першої російської революції з'явиласьлегальна українська преса: газета «Хлібороб», .

Проявом національного руху було виникненнякультурно-освітніх організацій «Просвіта». Вони були створені вКиєві, Катеринославі, Одесі.

Діяльність українських громад у І та IIДержавних думах Росії

Вибори до першої Державної думи українськісоціал-де­мократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Ук­раїнськідемократи і радикали, навпаки, у виборах брали ак­тивну участь, але виступалине з своїми власними списками, а по списках російських кадетів. Всього у першуДуму, яка почала працювати у травні 1906 р., від України ввійшло 102 де­путати,серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45депутатів-українців створили свою власну пар­ламентську громаду. Головою її бувадвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847-1919). В основу програмицієї пар­ламентської групи були покладені три найбільш гострі для ук­раїнськогосуспільства проблеми: земельна, освітня і питан­ня автономії. Громада почалавидавати свій власний журнал «Украинский вестник», що мав служити трибуною длявсієї Росії й тому друкувався російською мовою. Українська парламентськагромада була найчисленнішою серед неросійсь­ких груп в Думі. Вона відігравалапровідну роль у Союзі авто­номістів, який об'єднував парламентські групинеросійських народів. Так само, як і українці, вони стояли за перетворенняРосійської імперії у федеративну державу. Українські депу­тати підготувалиокрему декларацію у справі української ав­тономії. Але обнародувати її зпарламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу царрозпустив Думу і видав наказ про вибори нової.

У січні 1907 р. відбулися вибори до IIДуми. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичніпартії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Зновупочало діяти українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовоюгромадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевогосамоуправління, ук­раїнської мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цимгрома­да вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії вуніверситетах і в учительських семінаріях. У IIДумі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії.Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російсь­кої імперії ізсвоїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа — Думські вісті»,що виходив два рази на тилеждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членівУкраїнсь­кої трудової громади. II Думавиявилася ще радикальиішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише103 дні. У червні 1907 р. її було розпущено.

Столипінська реформа та політична реакція вУкраїні. Період післяреволюційного розвитку Російської імперії пов'язаний зім'ям Петра Столипіна (справжнє прізвище — Столипа), що походив з старинногодворянського роду, до якого (між іншим) належав і М. Лєрмонтов.

П. Столипін провів аграрну реформу, за якоюселянин мав право виходу з общини; йому общиною надавалася у приватну власністьземля, ці землі дозволялось виділяти в окремій відруб або окреме індивідуальнегосподарство — хутір.

Проведенню реформи мав сприяти Селянськийбанк, який скупо­вував землі у поміщиків І продавав селянам, а також видавав їмпозику на 55 років. Ще однією складовою реформи було сприяння переселенню селянз європейської частини імперії на Далекий Схід, у Сибір, Казахстан, Середню Азію.

В Україні процес виходу з общини ішов доситьшвидкими темпами порівняно з іншими регіонами Росії. В результаті реформи зземельної громади вийшло 25% дворів, зокрема в степовій зоні — 42%, на Ліво­бережжі— 11%, на Правобережжі —46%. Разом з тим на Правобережжі та Полтавщині майжевся земля, якою користувалось селянство, пере­йшла у приватну власність;особисте приватне землеволодіння почало переважати в Чернігівській,Таврійській, Херсонській, Катеринославській, Харківській губерніях і охопило до50% всіх селянських дворів. Протягом 1906 — 1913 рр. на схід Росії мігрувало1,2 млн. чол., лише 25% із них повернулося назад.

Результатами аграрної реформи були зростанняконцентрації земель­ної власності в руках заможного селянства, широкевикористання машин і добрив, зростання у 1912 р. врожайності селянськихгосподарств на 20%.

Внаслідок реформування сільськогогосподарства посилився процес капіталізації селянства та соціальноїдиференціації.

Програма реформ П. Столипіна передбачалапіднесення агрокуль­тури сільськогосподарського виробництва, реорганізаціюмісцевого само­врядування, запровадження загальної початкової освіти та іншізаходи. Задумане реформатор вважав здійснити не менш ніж за 20 років. Але зсамого початку політика реформ наштовхнулась на опір як реакційних, так іліворадикальних політичних партій та угрупувань. У 1911 р. П. Сто­липін загинуву результаті терористичного акту, вчиненого терористом-есером Д. Богровим.Поховано П. Столипіна в Києво-Печерській лаврі.

Щодо революційного руху Столипін повів рішучуполітику репресій та терору, особливо проти національних рухів, в тому числі йпроти укра­їнства. Було заборонено викладання українською мовою, святкуванняроковин пам'яті Тараса Шевченка; збір коштів на спорудження пам'ятника намогилі поета в Каневі; закривалися «Просвіти», українські газети,клуби, товариства. Водночас посилилась діяльність правоекстремістських чор­носотеннихорганізацій, члени яких переслідували діячів національного руху, чинили актирозправи. Жорстокими репресіями царизм переслі­дував учасників революційногоруху. Серед судових процесів того пері­оду найжорстокішим був процес надучасниками донецького збройного повстання, із 131 підсудного винними буловизнано 92 чол., із них 8 засуд­жено до смертної кари, а решту — до різнихстроків каторги. Поразка революції призвела до кризи в національному русі тайого занепаду. Розпадається Українська радикально-демократична партія,припинила своє існування «Спілка». Частина членів УСДРП взяла участьу створенні міжпартійного політичного об'єднання — Товариства українських посту­повців,яке найближчими своїми завданнями вважало українізацію освіти, церкви,відстоювання прав українства через трибуну Державної Думи.

Після успішної для росіян Галицької битви (1914р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських земляхрозгорілися на Ка­рпатських перевалах. Незважаючи на наполегли­вість росіян,подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян стала облогафортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результатіросіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гармат. На завойованійтериторії Східної Галичини і пів­нічної Буковини російська влада встановиларежим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатораграфа О. Ьобринського, мав запрова­дити «русские начала» в житті населеннякраю, Так, у Галичині запро­ваджувалися російська мова і російськезаконодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади та культурніорганізації. Почалось повернення греко-католиків у православ'я. Майже всіхпредставників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівкугреко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким було вивезеновглиб Росії. Відбулись єврей­ські погроми.

Російська окупація тривала до весни—літа 1915р. Тим часом австро-німецьке командування розробило стратегічний план на 1915р., згідно з яким передбачалося спрямувати проти Росії головний удар і вивестиїї з війни. Зібравши достатнюкількість військ, австро-німецьке командування перейшло в наступ. У районіміста Горлиця було прорвано російський фронт. Уже в лютому австрійські частинивступили до Чернівців, 22 червня — до Львова, а до кінця червня захопили всюГаличину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. КрімГаличини, австро-німецькі війсь­ка під час наступу 1915 р. окупували західнуВолинь, Холмщину, Берестей­щину з містами Луцьк і Дубно. Росіяни зазналипоразки через погане мате­ріальне постачання військ і прорахунки командування.

Відступ російської армії супроводжувавсяновим погромом українства, де­портацією населення. Поряд із цим до відступаючихросійських частин дода­лися біженці, які боялися репресій з бокуАвстро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців.Депутат російської Державної думи П. Мілюков назвав російську політику вГаличині «європейським скандалом».

Зупинивши наступ австро-німецької армії налінії Кам'янець-Подільсь-кий—Тернопіль—Кременець—Дубно,, росіяни навесні 1916р. силами Південно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов вісторію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала ОлексіяБрусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).

Наступ розпочався 22 травня 1916 р. Післянетривалої артпідготовки росіяни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самимне давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські військапросунулися по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями,Коломиєю, Бро­дами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорськівійська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис.полонених. Росіяни втратили близько 500 тис. осіб.

Після завершення цього наступу лінія фронтузалишалася майже незмін­ною протягом року. Тим часом у березні 1917 р. вРосії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своєвнутрішнє становище, улі­тку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершивсяповним провалом, но­вими жертвами і територіальними втратами. Контрударавстро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р.Ця лінія фро­нту проіснувала аж до укладення Берестейського миру.

Висновок. У цей період українські земліпродовжували залишатися ареною бойових дій між військами Росії іАвстро-німецького блоку. У результаті західно-українські землі були розоренітривалими бойовими діями і окупа­ційною політикою, яку проводили щодо цихземель Австро-У'горська і Росій­ська імперп.

Перша світова війна призвела до загостреннясоціально-економічних, політичних і національ­них суперечностей уРосійській імперії. Перемо­га Лютневої революції 27 лютого 1917 р. приве­ладо падіння самодержавства (Микола II зріксяпрестолу). Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. Але поряд ізцим органом активно діяла Петроградська Рада. В Україні замість старих ор­ганіввлади виникають губернські, міські й пові­тові правління. У містах іселах утворюються Ради робітничих і солдатських та Ради селянських де­путатів.Перебіг доволі хаотичних і стихійних подій під час зміни влади зумовивактивізацію національного руху в Украї­ні. Національні політичні сили булироздроблені, і для їхньої консолідації необхідно було створити українськийкерівний центр. Так в Україні виник­ла і згодом стала впливовим центром влади УкраїнськаЦентральна Рада (УЦР). УЦР, створена 3—4 березня 1917 р.вКиєві на зборах представни­ків Товариства українських поступовців (ТУП) іукраїнських соціал-демок­ратів, стала представницьким органом українськихдемократичних сил, що очолив національно-демократичну революцію в Україні. Посадуголови УЦР обійняв М, Грушевський.

Основні напрямки політичної програми УЦР:

— боротьба за національно-територіальну автономію ускладі 9 українсь­ких губерній та етнічних земель;

—  підготовка до виборів в Установчі збори з метоюрозв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;

—  співпраця з Тимчасовим урядом;

—  захист прав національних меншин.

Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статусУкраїни. «Самостійники» на чолі з М. Міхновським виступали за негайнепроголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винничєнко) бачилиУкра­їну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Піднесення національної самосвідомості українськогонароду зумовило історичний крок, зроблений Українською Центральною Радою. УЦР10 чер­вня 1917 р. проголосила / Універсал«Доукраїнського народу, в Україні й поза Україною сущого».

Основні положення І Універсалу були такими:, —автономія України в складі Росії;

—  право законодавчої ініціативи;

—  необхідність загальнонародних, рівних, прямих виборівшляхом таєм­ного голосування до законодавчого органу — Всенародних українськихзборів (сейму);

—  відмова передавати певну частину податку доцентральної російської скарбниці, уведення українського податку;

—  заклик до згоди і порозуміння між представниками усіхнаціонально­стей, що мешкали в Україні.

Прийняття І Універсалу сприяло консолідації (єднанню)українського суспільства.

Після проголошення І Універсалу 15 червня 1917 р. бувутворений україн­ський уряд Генеральний Секретаріат.

Значення І Універсалу полягало у тому, що в Україніпроголошувався автономний лад. Це сприяло зміцненню українського суспільства нанелег­кому шляху створення української держави.

Слід зазначити, що історичні рішення І Універсалу в Росіїбули сприй­няті із занепокоєнням. Хвиля масових демонстрацій у Петрограді, пора­зкаросійської армії на Південно-Західному фронті і як наслідок — утра­та Галичини— чинники, що зумовили політичну кризу. Тимчасовий уряд, побоюючись подальшогозагострення ситуації, пішов на переговори з УЦР.

IIУніверсал ЦентральноїРада Бездіяльність Тимчасового Уря­ду в соціально-економічній сфері та когокурс на війну до перемож­ного кінця дедалі більше погіршували становище вкраїні. У такій ситуації уряд змушений був зробити спробу врегулювати напруженестановище в Україні, яке виникло після проголошення Центральною Радою ІУніверсалу. Наприкінці червня в Київ прибу­ла урядова делегація у складі трьохміністрів — О. Корейського, М. Терещєнка та І. Церетелі. Після дводеннихпереговорів було вироблено основні засади компромісу, якого однаковою мірою по­требувалиобидві сторони. Потім відбулася зустріч російських мі­ністрів з президієюЦентральної Ради і генеральними секретарями, на якій затвердили текст угоди тапорядок її реалізації. Найголов­нішим для українців було те, що Тимчасовий урядзобов'язувався визнати Центральну Рада державним органом.

Після цього Централь­нії Рада затвердила текст // Універсалуі опублікувала його ук­раїнською, російською, єврейською і польськоюмовами,

У ІІ Універсалі, датованому 3 (16) липня 1917 р.,зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представ­никамиінших народів, які живуть в Україні, після чого стане єди­ним найвищим органомреволюційної демократії України. Поповне­на Центральна Рада виділить із свогоскладу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, що будепредставлений Тим­часовому урядові на затвердження як носій найвищої крайовоївлади цього уряду в Україні. У згоді з національними меншинами Цен­тральна Радапідготовлятимезакон про автономний устрій України " для винесенняйого на затвердження Установчими Зборами. До затвердженняцьогозакону-Центральна Рада зобов'язується самочинно не проголошувати автономіїУкраїни. При кабінеті військо­вого міністра, генеральному штабі і верховномуголовнокомандуючо­му Центральна Рада матиме своїх представників, які займутьсякомплектуванням окремих військових частин виключно українцями, наскількитакекомплектування не порушить боєздатності армії. Ос­таточне слово у даномувипадку матиме військовий міністр.

Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробилаістотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певнимирамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, щоне окреслювалася територія, на яку мала поширюватися влада Центральної Ради таїї Генерального секретаріату.

25 жовтня 1917 р. в Петроградіпартія біль­шовиків скинула Тимчасовий уряд Олександра Корейського і захопилавладу. У Києві заклики більшовиків захопити владу не мали успіху. За допомогоювійськових частин УЦР встановила ко­нтроль над містом, ужила заходів длязапобіган­ня анархії та громадянської війни. Необхідно було затвердити державніправа українського народу. На засіданні Малої Ради М. Грушевський закликав нечекати перетворення Росії на федеративну республіку, а проголосити створенняУкраїнської національної держави. 7 листопада 1917 р. було при­йнято III УніверсалУЦР, який проголошував Українську Народну Респуб­ліку (УНР) у складі дев'ятиукраїнських губерній.

ІІІУніверсал передбачав широку програму дій, а саме:

— до скликання Установчих зборів уся влада належить УЦР іГенераль­ному Секретаріату України;

— ліквідація приватної власності на землю — вонапередавалася трудово­му народові без викупу;

—  забезпечення демократичних свобод:  слова, друку,віросповідання, зібрань, союзів, страйків, недоторканності особи і помешкання;

—  встановлення 8-годиннрго робочого дня;

— скасування смертної кари і здійснення у майбутньомусудової реформи;

— надання національно-персональної автономії національнимменшинам;

— Центральна Рада зобов'язувалася якнайшвидше підписатимир з Німе­ччиною та її союзниками.

Історичне значення Ш Універсалу: український народпроголосив про відновлення власної державності у формі УНР. Окреслені нимсоціально-економічні перетворення не були реалізовані: здійснення аграрноїрефор­ми відкладалося до скликання Установчих Зборів.

Не було встановлено державний контроль над промисловістю:робітники не розуміли його суті, а підприємці зустріли вороже. Не вдалосястабілізува­ти фінанси. Вирішення питання про мир також відкладалося. Невдалоюбула зовнішня політика УЦР, тому що ЦР не змогла залучитися підтримкою кра­їнАнтанти.

Висновок. Прийняття ПІ Універсалу було значною подією внаціонально-визвольній революції українського народу 1917—1921 рр. ПроголошенняУНР стало головним підсумком державної розбудови в Україні в 1917 р. УЦР,декларувавши створення УНР, на жаль, не проголосила її повної незалеж­ності.Сприятливий політичний момент для державотворення було втрачено.

Проголошення УНР не відповідало цілям біль­шовиків— створення пролетарської держави: для них Україна була цінним джереломматеріально-технічних і людських ресурсів. У цих умовах 4 гру­дня 1917 р.Українська ЦР одержала урядову радіотелеграміу з Петрограда, підписану В.Леніним і Л. Троцьким. Цей документ називався Маніфест до українськогонароду з ультимативними ви­могами до Української Ради. Відповідно до нього УНРвизнавалася, а влада Центральної Ради — ні. УЦР повинна була визна­тирадянську владу і виконати такі ультимативні вимоги:

1)   відмовитися від створення Українськогофронту;

2)   не пропускати  військові частини з фронту на Дон  (до генерала  Каледіна) та Урал;

3)  допомагати військам більшовиків наПівденному фронті в боротьбі з генералом О. Каледіним;

4)  призупинити роззброювання радянськихполків і червоногвардійців в Україні.

Генеральний Секретаріат відмовився виконатиці вимоги, після чого війна між більшовицькою Росією та УНР стала неминучою.Проти УНР було кинуто 30-тисячне угруповання Червоної армії на чолі з В.Антоновим-Овсієнком, М. Муравйовим, І. Єгоровим. Дуже швидко було захопленоХарків, Полтаву, Чернігів. Протягом січня 1918 р. більшовики зайнялиЛівобережну Україну. Кривавий бій розгорівся 16 січня 1918 р. під Крутами,у якому загинуло кількасот студентів і гімназистів, які чинили опірбільшовицькому наступу.

За умов погіршення військово-політичноїситуації в Україні на засідан­нях Малої Ради УЦР неодноразово висувалися вимогипроголосити незалеж­ність України.

9 січня 1918 р. УЦРприйняла IVУніверсал.

Після прийняття IVУніверсалу ЦР прийняла закон про ліквідацію права власності паземлю (19 січня 1918 р.) і закон про національно-персопальну автономію.

IV Універсалвідіграв важливу роль в історії української державності. Українапроголошувалася незалежною суверенною державою. Із проголо-шенням незалежностівона отримала змогу вести самостійну міжнародну політику і укластиБерестейський мирний договір з країнами Четверного союзу.

Наприкінці січня 1918 р. більшовики захопилиКиїв і розпочали «черво­ний терор».

Висновок. Війна радянської Росії з УНРнегативно вплинула на перебіг національно-визвольної революції, а УЦР не змоглазгуртувати українські сили для відсічі більшовицькому вторгненню. Прийняття IVУніверсалу ЦР стало визначною подією у розвитку українськоїдержавності. Україна

Закрите засідання Малої Ради, на якому булозатверджено IVУніверсал,почалося 9 (22) січня 1918 р. Текст цього Історичного документабуло опрацьовано на основі проектів М. Грушевського, В. Винниченка і М.Шатювала. В ніч на 12 січня на відкритому засі­данні в будинку Педагогічногомузею Грушевський оголосив остан­ній універсальний закон Центральної Ради. Уньому говорилося:

«Однині Українська Народна Республіка стаєсамостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українськогонароду. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією,Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна зних не може втручатися в життя самостій­ної Української Республіки. Власть уній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберутьсяУкраїнські Уста­новчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада,представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів, та наш виконавчийорган, який однині матиме назву Ради народних міністрів».

Одночасно з IVУніверсалом Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональнуавтономію», У ньому проголошувалося, що кожна з націй, які населялиУкраїну, має право на самостійне  влаштування свого національного життянезалежно від місця пе­ребування. Люди, однієї національності за бажанням моглиоб'єдну­ватися в спілки, які мали право законодавчої ініціативи і користува­лися субсидіями  з  бюджету  на  національно-культурні  потреби.

Незабаром В. Винниченко під тискомміжпартійних незгод подав у відставку. Раду народних міністрів сформував В.Голубович. Новий прем'єр-міністр вважав першорядним завданням розбу­дуватимісцевий апарат влади, якогофактично не існувало. Але він протримався уКиєві не більше десятка днів. До міста підступали радянські війська.

На жаль цей важливий юридичний акт було проголошено надтопізно, коли кульмінаційний ний момент українського національного руху вже бувпройдений. В середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві.Одесі, Херс таі

Проти Центральної Ради повстали робітникистоличного заводу «Арсенал». Повстання було придушене, але втриматиКиїв не вдалося. 26 січня 1918 р: радянські війська увійшли до столиці УНР.Українській уряд перебазувався до Житомира, а потім до Сарн.

Втративши підтримку значної кількостіукраїнського населення, наштовхуючись на пасивність та апатію абсолютноїбільшості населення, Центральна Рада постала перед проблемою: на які силиспиратися. У боротьбі між різними фракціями перемогли прихильники опори назовнішні сили. Під впливом подій на фронті УЦР змушена була спочатку взятиучасть у Брестських мирних переговорах з країнами Четверного союзу, а потім 9лютого 1918 р. підписати з ними угоду про мир.

27  січня   (9  лютого)   1918  р.  договір між  УНР  і  чотирмадержавами німецького блоку було підписано. Це бувперший мирний договір у світовій війні, що тривала. За першу половину1918 р. УНР  зобов'язувалася  поставити  Німеччині  та Австро-Угорщині 60  млн.   пудів   хліба,   2750   тис.   пудів   м'яса    (живою  вагою), 400 млн.штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову  сировину.  Делегація  УНР  уже  дістала  повідомлення  про здобуття Києва радянськими військами,але приховала його від союзників, щоб не перешкодити підписанню договору.

Відповідно до Брестського договору країниЧетверного союзу ви­знавали незалежність України і зобов'язувались надати їйзбройну допо­могу в боротьбі з більшовиками у обмін на економічнеспівробітництво.

Протягом весни 1918 р. зусилля УЦР та Радинародних міністрів бу­ли спрямовані на опанування ситуації, що склалася вУкраїні, налагодже­ння адміністративного державного апарату та поновленнядемократичного курсу внутрішньої політики.

На заключному етапі своєї діяльностіЦентральна Рада прийняла низку важливих актів — земельний закон, закони про8-годинний робочий день, про армію, герб і прапор, про громадянство та гроші, а29 квітня 1918 р. — Конституцію України, побудовану на демократичних принципах.

Та більшість з цих важливих документівзалишилася нереалізова­ною. Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантуватицентралізова­ної влади, стабільних поставок продовольства, німецькекомандування в середині квітня 1918 р. схилилось до підтримки генерала П. Скоропадсь­кого,який репрезентував праві сили. В ніч на ЗО квітня 1918 р. прибічники гетьманаП. Скоропадського при підтримці німців захопили владу, і з'яви­лось новедержавне утворення — гетьманат «Українська держава».

Загострення суспільно-політичної ситуації вУНР навесні 1918 р., присутність більшовиць­ких військ і вторгнення окупаційнихнімецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 наЗО квітня 1918 р. відбув­ся державний переворот. До влади пришов Пав­лоСкоропадський.

Вся законодавча й виконавча влада належалагетьманові. Його повнова­ження були розписані у «Законі про тимчасовийдержавний устрій Украї­ни», виданий 29 квітня 1918 р. Гетьман призначав ГоловуРади міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищоюпосадовою осо­бою в зовнішньополітичних справах, був верховним воєначальником,мав право оголошувати воєнний чи особовий стан.

П. Скоропадський спирався на консервативніполітичні кола (Українська демократична хліборобська партія), великихземлевласників (Союз земель­них власників), військових (Українська НароднаГромада) й окупаційні австро-німецькі війська.

У Києві було поширено «Грамоту до всьогоукраїнського народу», у якій розкривалися ідеологічні засади тих, хто прийшовдо влади Центральна Рада і всіземельні комітети розпускалися. Україна перейменовувалася в Україн­ськуДержаву, її державно-політичний устрій мав вирішити український Сейм.

Після ліквідації, в Україні радянської влади відновлюваласяприватна власність на землю. Великі землевласники почали спішновідновлювати свою власність на землю і майно. Досить часто влада примушуваласелян разом із землею та реманентом відшкодувати втрати, яких зазнали поміщикипід час революції. У липні 1918 р. уряд П. Скоропадського опублікував «Проектзагальних основ земельної реформи». Передбачалося наділення селян дер­жавними,удільними, а також викупленими у великих власників приватни­ми землями.Земельна реформа носила консервативний характер і була не­гативно сприйнятавеликими землевласниками.

У промисловості були відновлені прававласників підприємств.

Політика уряду стосовно робітників виявиласяневдалою. Власники підприємств одержали право збільшувати робочий день до 12годин, знижу­вати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умовитрудових до­говорів, проводити локаути (звільнення працівників безпопередження і новий набір працівників за меншу зарплатню). Обмежувалисяфункції профспілок, заборонялися страйки.

Гетьманському урядові на деякий час удалосявідновити свободу торгівлі й підприємницької ініціативи. Булоналагоджено широкий збут товарів за кордон. Поступово було відновлено роботузалізниць.

У фінансовій сфері булоналагоджено грошовий обіг, введено нову валю­ту — гривню, відкрито кілька українськихбанків, засновано нові акціонер­ні компанії тощо.

Метою військової реформи було створеннянаціональної армії. Найбоє-здатнішими підрозділами були, зокрема, Запорізькадивізія, організована  на базі Запорізького загону, Сердюцька дивізія,переформований після пере­пороту галицький полк Січових стрільців та іншіз'єднання.

Окремим Універсалом від 16 жовтня 1918 р. П.Скоропадський зробив спробу відновити: козацтво як окремий стан населення.Однак козацькі пол­ки не було сформовано.

Православна віра проголошувалася державною.

Найбільш вдалою та послідовною була політикау галузі культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивченняукраїнської мови, історії та геогра­фії України. За часів гетьманату булостворено понад 150 українських гімна­зій, близько 50 нових українських шкіл; уКиєві та Кам'янці-Подільському відкрилися державні університети. Вуніверситетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафіедри української мови,літератури, культури, історії та пра­ва; засновано широку мережузагальнокультурних закладів і установ: Україн­ська Академія кедам начолі з В. Вернадськиж, Українська національна бібліо­тека, Державшійукраїнський архів. Національна галерея мистецтв. Український театр драми таопери, Український історичний музей тощо.

Зовнішня політика буласпрямована на підтримку дипломатичних від­носин із Німеччиною,Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Поль­щею. Урядові вдалося налагодитидобрі відносини з урядами держав, які постали на території колишньої Російськоїімперії: Фінляндії, Литви, Гру­зії, Кубані, Дону, Криму. Однак вирішити бессарабськеі кримське питання уряду П. Скоропадського не вдалося, Підляшшя та Холмщинапродовжува­ли залишатися у складі Польщі.

В умовах державної політичної кризи 14листопада 1918 р. гетьман ого­лосив про зміну урядового курсу утворенняфедерації з небільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд.14 грудня 1918 р. геть­ман П. Скоропадський зрікся влади.

13 травня 1918 р. натаємному засіданні Укра­їнського національного союзу розглядалося питан­ня проповстання проти П. Скоропадського. Для керівництва антигетьманським повстаннямУкра­їнський Національний союз (блок партій) в ніч з 13 на 14 листопада 1918р. створив Директорію УПР, яка стала надзвичайним органом влади вУкраїні.

До складу Директорії увійшли О. Андрієвський,В. Винниченко, А. Макарєнко, С. Петлю­ра, Ф. Швець.

26 грудня 1918 р. було проголошено відновлен­няУкраїнської Народної Республіки і призначе­но перший уряд на чолі з В.Чехівським — Раду Народних Міністрів.

За таких умов Директорія УНР повела боротьбуз гетьманом П. Скоро­падським і набула диктаторських функцій У внутрішнійполітиці Директорія проголосила;

—  поновлення УНР, але без влади УкраїнськоїЦентральної Ради;

—  відновлення законів УНР;

— проведення аграрної реформи, ліквідаціюприватної власності на землю;

—  запровадження державного контролю надвиробництвом і розподілом продукції;

—  поновлення 8-годинного робочого дня, правона діяльність профспілок і проведення страйків;

—  поновлення чинності закону УНР пронаціонально-персональну автономію;

— новий закон про скликання трудовогоконгресу.

23 січня 1919 р. у Києвівідбулося засідання Трудового Конгресу — ви­щого тимчасовогозаконодавчого органу влади в УНР. Конгрес був склика­ний з метою організаціївлади в Україні та визначення форми управління майбутньої держави. Однакзабезпечити прийняття життєво важливих рі­шень не вдалося, і Конгрес припинивсвою роботу.

У зовнішній політиці Директоріяорієнтувалася на країни Антанти (Ве­лика Британія, Франція). Але Антантавідмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдніУкраїни. Представники Антан­ти вимагали реорганізувати Директорію, вивести зїї складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі збільшовиками.

У 1919—1920 рр. УНРопинилася в «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; напівдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину йнеподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході —польська армія.

Характерними ознаками цього періоду сталинеспроможність уряду вий­ти з кризової ситуації, наростання хаосу і безладдя.Відсутність боєздатної армії завадила Директорії надовго утриматися при владіта утвердити неза­лежну УНР. Солдати, які були вихідцями з селян, післяповалення геть­манського режиму або розійшлися по домівках, або, легкопіддаючись агіта­ції більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набулапоширення отаманщина. Отамани відмовлялися виконувати накази й діяли свавільно.

У рядах керівників Директорії не було єдностіпоглядів щодо перспектив національно-державної розбудови країни. Головауряду В. Чехівський висту­пав за введення радянської системи влади, алебез більшовицьких диктатор­ських методів. Його політичні супротивники (В.Винниченко) відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вівдо з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами (В. Винниченкоі С. Петлюра).

Боротьба за владу між різними політичнимипартіями (УСД, українські есери, «боротьбисти») не могло не послабити авторитетДиректорії серед на­селення, особливо серед селян.

Зволікання з проведенням аграрної реформи, якадо того ж мала популіст­ський характер, призвела до масових селянськихвиступів на чолі з отама­нами Зеленим, О. Григор'євим, Н. Махном.

Селяни виявили інертність у справі захистувласної держави, вони не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси.Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережноїта Південної України.

Після провалу переговорів між делегаціямиДиректорії і Раднаркому ра­дянської Росії більшовицькі війська почали другийнаступ на УНР І Дирек­торія залишила Київ. Керівництво Директоріїопинилося в міжнародній ізо­ляції: країни Антанти не підтримували ідеюнезалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.

Висновок. Опинившись на перехресті політичнихперспектив, лідери Дирек­торії не змогли їх реалізувати і запропонуватипрограму реформ, що влаш­тувала б основну частину населення. Директорія неврахувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановкатакож відіграла свою роль у поразці Директорії.

Активізація національно-визвольного руху в За­хідній Україні булапов'язана з революційними подіями в Росії, поразкою австро-угорських військ наГаличині й Поділлі, проголошенням УНР, по­силенням державної кризи в Австро-Угорщині.У жовтні 1918 р. у Львові представники захід­ноукраїнських політичнихпартій створили Укра­їнську Національну Раду (УНР). її очолив Єв­генПетрушевич.

УНР стала керівним органом західноукраїнського національного руху.За умов прагнення поляків відновити Річ Посполиту й узаконити своїправа на Східну Галичину 19 жовтня 1918 р. Рада зробила заявупро утворення держави на західних землях, яка пізніше отримала назвуЗахідноукраїнсь­ка Народна Республіка (ЗУНР).

1 листопада1918 р. у Львові почалося повстання, що охопило Стані­слав,Коломию, Броди, Дрогобич і багато інших міст. Національна Рада закликалагаличан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися доскликання УстановчихЗборів. Революція переросла у війну за незалеж­ність і захист від домаганьполяків, що проголосили створення Речі По­сполитої. 9 листопада 1918 р. УНРсформувала тимчасовий уряд Ге­неральний Секретаріат на чолі з КостеліЛевицьким. Уряд складався з Секретаріатів із військових, внутрішніх,земельних, закордонних справ, з публічних справ і віросповідань. Президентомстав Євген Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила «Тимчасовийосновний закон», відповідно до якого:

—  новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська НароднаРе­спубліка (ЗУНР);

—  були визначені кордони держави;

—  закріплювалася державна незалежність;

—  визначалися державний устрій, прапор, герб.

5 листопада 1918 р. відбулися вибори до законодавчого органу влади(пар­ламент) — Української Народної Ради, Уряд і президент прагнулививести країну з глибокої економічної кризи, для чого було вжито таких заходів:

—  монополізація продажу зерна, сигарет, спирту ісільськогосподарської продукції;

—  співпраця з кооперативними та фінансовими організаціями;

—  початок відновлення роботи залізничного транспорту;

—  уведення в обіг валюти — гривні й карбованця;

—  14 квітня 1919 р. із прийняттям Закону про землю почаласяаграрна реформа, що передбачала ліквідацію великого землеволодіння, прове­денняподілу землі між малозабезпеченими і безземельними селянами.

Проте уряд не зумів узяти під контроль нафтовидобуток (більшістьрозро­бок належала іноземцям), зупинити інфляцію і у повному обсязі реалізуватитрудове законодавство. Найбільш вдалою була політика в галузі освіти, спря­мованана відокремлення школи від церкви, а також стосовно політичних партій.

Проголошення незалежності ЗУНР привело до пожвавлення зовнішніхзв'язків уряду з країнами Європи та Америки. Зусиллями уряду ЗУНР таукраїнських емігрантів в Австрії, Німеччині, Угорщині вдалося відкрити в цихкраїнах представництва на рівні посольств, а з урядами Італії, Канади, США таЧехо-Словаччини встановити дипломатичні відносини. Однак країни-переможці вПершій світовій війні не визнавали ЗУНР.

На Паризькій мирній конференції у січні—червні 1919 р. делегаціяЗУНР не змогла заручитися підтримкою держав Антанти. Французька делегація булазацікавлена в існуванні в Східній Європі міцної Польської держави, а тому влютому 1919 р. надіслала до ЗУНР місію на чолі з генералом Берте-лемі (дляприпинення війни з Польщею). Делегація запропонувала урядові ЗУНР встановитидемаркаційну лінію, за якою Львів та Дрогобицький ра­йон повинні булизалишатися під владою Польщі. Уряд ЗУНР категорично відмовився прийняти такупропозицію.

У таких умовах в липні 1919 р. почалося загарбання територіїЗакарпат­тя чеськими та румунськими військами. Остаточно Закарпатська Українаперейшла під владу Чехо-Словаччини в вересні 1919 р. відповідно до умов Сен-Жерменськогодоговору Угорщини з країнами Антанти, а у 1923 р. Рада послів Антанти визналавладу Польщі у Східній Галичині.

22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києвівідбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт Злуки (об'єднання)українських земель. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію.В урочистостях під час обміну грамотами брали участь делегати від Директорії (В.Винниченко, С. Петлюра, А. Андрієвський, Ф. Швець, А. Макарєнко та ін.;всього 60 осіб), галицькі делегати на чолі з Л. Вачинським, С. Вітви-цьким,Л. Цегальським, десятки тисяч киян, військо, представники інших держав.

Однак об'єднання всіх українських земель залишилося тількидеклара­цією. Воно мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер:не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіко­ванезаконними органами обох держав. Пізніше передбачалося затверджен­ня АктуЗлуки всеукраїнськими установчими зборами.

Ідея соборності стала реальністю на дуже короткий період.Соборність 1919 р. виникла в найбільш важкі й трагічні для України дні. Томуукраїн­ські політики і громадські діячі того часу заслуговують на визнання, бовони прагнули знайти шляхи збереження української державності.

Тепер щорічно 22 січня відзначається як свято День СоборностіУкраїни.

Додаткова інформація

До поняття соборності входило уявлення про територіальнуцілісність, неподіль­ність, незалежність і демократичність України. Ідеясоборності веде свою історію від філософії Візантії, а також від політикиєднання давньоруських земель навколо Київського князівського престолу.

У «Слові о полку Ігоревім» є заклик до єднання русичів. Ідеясоборності знай­шла своє відображення в релігійній думці (праці Й. Борецького іП. Могили). Ідею соборності втілювали українські гетьмани Б. Хмельницький, І.Мазепа, П. Доро­шенко, П. Орлик.

У XIX — напочатку XX ст. ідея соборності українськихземель знайшла відо­браження в документах Кирило-Мефодіївського братства,суспільно-політичних поглядах М. Драгоманова І В. Антоновича. Про самостійністьі суверенність Соборної України йшлося в прогресивному документі Українськоїнародної партії на чолі з М. Міхновським.

Висновок. ЗУНР прагнула відкрити широкі можливості дляповноцінного національно-державного, економічного й культурного життяукраїнців. Уря­дові програми мали демократичний характер, але буликороткочасними й залишилися нереалізованими. День Соборності України 22 січня1919 р. увійшов в історію нашої держави як національне свято. Соборність земельУкраїни була досягнута дуже дорогою ціною, однак це, за словами І.Крип'я-кевича, був «сонячний момент» нашої історії

До поразки визвольних змагань українського народу в 1917 -1920 рр.призвели такі причини: низька національна та політична свідо­мість народних масчерез багатовіковий національний та соціальний гніт; соціальна база революціївиявилась занадто вузькою через недостатню структуризацію суспільства, особливослабкими були позиції української революції у містах, де переважалонеукраїнське населення; не сприяла перемозі відсутність чітких настанов удержавному будівництві серед політичної еліти (ні Українська Центральна Рада, ніДиректорія, ні Дер­жава П. Скоропадського не змогли вирішити життєво-важливихсоціаль­но-економічних питань, розв'язати їх в єдності з завданняминаціональної політики); українські лідери не мали досвіду державногобудівництва; невміння або небажання досягти загальнонаціонального примирення вім'я державної незалежності, жорстокі внутрішні міжусобиці між самимиукраїнцями різної політичної спрямованості; величезну негативну роль вукраїнському державному відродженні відіграли могутні антиукраїнські сили, щодіяли в цей період в Україні (більшовики, білогвардійці тощо); поразкареволюції була також обумовлена несприятливою міжнародною обстановкою.

Головні причини поразки військ УЦР у війні зрадянською Росією:

—  керівництво УЦР не змогло створитибоєздатну національну армію;

—  значна частина населення зайняланейтральну позицію стосовно по­дій, що відбувалися;

—  соціальна невдоволеність внутрішньоюполітикою УЦР у селах і міс­тах (затримка зарплатні залізничникам, робітникам;затримка прове­дення аграрної реформи);

—  віра українських солдатів в обіцянкубільшовицького уряду роздати землю і покласти край війні;

—  політична і психологічна непідготовленістькерівництва УЦР до війни (українські соціалісти в ЦР вважали, що війна міжсоціалістичними урядами неможлива в принципі);

—  нездатність керівниківнаціонально-визвольного руху повести за со­бою широкі народні маси.

Уроки Української національно-демократичної революції показали, щодля побудови соборної незалежної держави необхідні такі умови:

1) компроміс між лідерами провідних політичних сил і партій;

2} етнічна Інтеграція земель та консолідація духовного ікультурного життя, нівелювання регіональних бар'єрів;

3) єднання між етнічними спільнотами, толерантне співжиття всіхнацій, які мешкають в Україні; 4) Інтеграція України у світове співтовариство,виважена державна політика в міжнародній сфері, баланс між динамічнимигеополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів;

5) дійовий  механізм  забезпечення  цивілізованого  функціонуваннярелігійних організацій в поліконфесійному просторі.

Українська національно-демократична революція завершиласьпоразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудовисуспільства, в яких національним аспектом відводилась другорядна роль. Однак,не досягши своєї мети, українська революція започаткувала процес формуванняполітичної нації, відродила традицію державності. Ідеали національної революціїнадихали демократичний рух в умовах українізації, довоєнного й повоєнногоперіодів і знайшли своє втілення у розбудові української незалежної держави намежі XX -XXI сторіч.

Неп (нова економічна політика) політика,заснована на ринкових відносинах, різних фор­мах власності й економічнихметодах керуван­ня народним господарством. Рішення про її про­ведення булоприйняте на Xз'їздіРКП(б) (березень 1921 р.). Неп розглядали як перехідну форму відкапіталізму до соціалізму.

Необхідність заміни політики воєнного кому­нізму новою економічноюполітикою була обумов­лена станом у країні, що виявився:

—  у економічній кризі (повна руїна, параліч економіки, інфляція);

—  внутрішньополітичній кризі (селянські заворушення, повстаннякрон­штадтських матросів навесні 1921 р.);

—  кризі всередині керівної партії РКП(б).

Неп базувався на концепції переходу до соціалізму через державнийкапі­талізм. Основні принципи непу:

— державна монополія у торгівлі;

— державна власність на великі та орендні підприємства;

—  госпрозрахунок у промисловості;

— гальмування розвитку великих індивідуальних господарств на селітощо. Неп приніс такі зміни у сільське господарство:

— продрозкладка була замінена на продподаток, розмір якого, вдвічімен­ший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що поси­лювалойого зацікавленість у підвищенні продуктивності свого госпо­дарства;

—  селяни здобули можливість продавати лишки своєї продукції черезкооперативні організації чи на ринках;

— було ліквідовано кругову поруку — кожний селянин плативсамостійно. Хоча реалізація цих змін відбувалася досить суперечливо, булопокладено початок позитивним зрушенням.

Неп у промисловості виявлявся у такому:

—  здавання в оренду націоналізованих дрібних і середніхпромислових підприємств їхнім колишнім власникам;

—  проведення децентралізації керівництва промисловістю;

—  переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок;

—  скасування загальної трудової повинності, формування ринкуробочої сили;

—  перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної;

—  залучення іноземного капіталу у формі концесій.

Неп у галузі торгівлі й фінансів запроваджував:

—  відмову від прямого продуктообміну йповернення до приватної торгівлі;

—  появу багатьох видів торгівлі — приватної, кооперативної,державної; відкриття у великих містах торговельних бірж;

—  випуск (з 1922 р.) конвертованого червінця, що дорівнював 10золо­тим карбованцям і був забезпечений золотом на 25 % ;

—  різні (86 видів) податки як джерела постійного поповнення держбюджету;введення платні за комунальні, транспортні та інші послуги.

В Україні неп почав реалізовуватися пізніше — з 1922 р. Йогозапрова­дження було пов'язане з певними труднощами. Так, комнезами, створенів Україні, які об'єднали бідні верстви сільського населення, серйозно висту­палипроти запровадження непу. Однак загалом неп відіграв важливу роль у розвиткусільського господарства, а денаціоналізація підприємств промис­ловості Українидозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами.

Однак неп не міг бути тривалим, бо базувався на двохпротилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці — адміністративно-команднасистема, що прагнула підкорити економіку своїм політичним ці­лям. Реформи векономіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежнимивласниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництвовідмовилося від непу.

Досягнення й складності українізації. Національно-визвольнийрух українського народу після повалення царизму був спрямований на побудовусвоєї суверенної держави. Спроби її утворення супроводжувалмся впертоюборотьбою представників різних соціальних верств, партій ї суспільно-політичнихугруповань. У кінцевому під­сумку з допомогою збройних формувань Москвиперемогу здобули ті сили, які й утворили Українську РадянськуСоціалістичну Республіку.

На удосконалення міжнаціональних відносин,національно-куль­турне відродження народів країни була спрямована політикакоренізації, започаткована в 1923 р. Це означало посилення уваги допідготовки, виховання і висування кадрів корінної національностінасамперед у партійний апарат і державні органи, запровадження навчання,організацію культосвітніх закладів, видання книг, газет та журналівмовами корінних національностей. В Україні політика корєнізаціїздійснювалася шляхом українізації та створення політич­них і економічнихумов для культурного розвитку національних меншин.

У результаті політики українізації в республіці, 80%населення якої становили українці, на кінець 1927 р. діяло 4/5 шкіл, більшеполовини технікумів і понад чверть інститутів з українською мо­вою навчання.Українською мовою видавалося більше половини книжок І газет, ставилися виставив чверті театрів, випускалися всі або майже всі кінофільми, повністюздійснювалося радіомовлення. Та ще досить значною залишалася питома вагаслужбовців, насам­перед республіканських і особливо союзних відомств, які неволо­діли українською мовою. Чимало таких було й, серед робітників.

І все ж на українську мову було переведено двітретини діло­водства. Українська нова перетворювалася на основний засібспілкування. Українізація поширювалася також на ті регіони країни, де Компактнопроживало багато українців (Кубань, окремі території Казахстану йДалекого Сходу). Тут також відкривалися школи з українського мовою навчання,видавалися українські газети, пра­цювало українське радіомовлення. Усе цесприяло зростанню на­ціональної самосвідомості українського народу.

З тактичних міркувань офіційні власті дозволилиздійснювати й українізацію церкви, що привело до оформлення в 1921 р. Ук­раїнськоїавтокефальної (самостійної, незалежної) православної церкви (УАПЦ).

Створювалися можливості для всебічного розвитку національ­нихменшин, що проживали в Україні. У результаті національно-територіальногорайонування в республіці було виділено 13 на­ціональних районів, утворено 954сільські та 100 містечкових Рад національних меншин, працювали сотні шкіл знімецькою, єв­рейською, татарською, болгарською, польською та іншими моваминавчання. Цими національними мовами діяли театри, бібліотеки, сільбуди,хати-читальнІ, десятки клубів.

У здійсненні такої важливої, складної і делікатноїсправи, як українізація, безперечно, мав місце цілий ряд труднощів, а то й поми­лок.Вони проявлялися у ставленні до темпів українізації, ролі в нійкомуністів-українців тощо. Однак під впливом деформацій, що їх зазнаваланаціональна політика з боку Сталіна та його найближчого оточення, керівництвореспубліки не змогло перешко­дити протидії українізації, яка проявлялася втрадиційних звинува­ченнях у націоналізмі та сепаратизмі, штучних пошукахнаціонал-ухильників як у своєму середовищі, так і серед партійного і держав­ногоапарату, представників інтелігенції.

У 1922 р. розгорнулась дискусія щодотіснішого об'єднання рес­публік. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком усправах національ­ностей Й. В. Сталін висунув проект «Про взаємовідносиниРСФРР з неза­лежними республіками», який передбачав їх включення доРосійської Федерації на правах автономних.

Автономія (грец. аиіопоіпіа Аиїоз«сам» + погтюз «закон» — самовря­дування, незалежність) —самостійне здійснення державної влади, або широке внутрішнє самоврядування, якенадається окремій національ­ності, що компактно проживає в межах держави.

Цей проект викликав опір у республіках. Ленінв цей час хворів, фактично знаходився в ізоляції і участі в дискусії не брав. Івсе-таки у вересні 1922 р. він ознайомився з цим про­ектом і 26 вереснянадіслав членові Політбюро ЦК РКП{Б) Л. Б. Каменеву листа, в якомуобґрунтовувалася нова форма державного об'єднання, за якою Російська іЗакавказька федерації разом з Україною та Білорусією ПОВИННІ УТВОРИТИ НОВИЙСОЮЗ — федерацію.               

Федерація— форма державного устрою, за якимдекілька державних утворень об'єднуються І створюють одну союзну державу.Повноваження між федерацією і респуб­ліками, що в неї входять, розмежовуютьсяєдиною конституцією.

Для республік ленінські пропозиції були більшприйнятнішими, ніж план Сталіна. У грудні 1922 р. VIIВсеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. ЗО грудня1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзута Союзний договір. Було обрано склад ЦВК СРСР, в тому числі чотирьох голівЦВК, від України — Г. Петровського.

Що ж являв собою СРСР? Союзний договірпроголошував, що неза­лежні радянські республіки добровільно й на рівноправнихзасадах вступають у державний союз і деякі свої повноваження передають органамцентральної влади. До компетенції союзного уряду входили зов­нішня торгівля,військово-морські та іноземні справи, залізничний транс­порт іпоштово-телеграфний зв'язок, утворювались відповідні загальносоюзні наркомати.Питання фінансів, продовольства, праці, робітничо-селянсь­кої інспекції увійшлидо компетенції союзного і республіканського урядів, для чого утворювалисьсоюзно-республіканські наркомати. До сфери діяльності республіканських урядівбули віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальнезабезпечення.

Остаточне юридичне оформлення РадянськогоСоюзу, відбулося на II з'їздіРад СРСР в січні 1924 р. З'їзд прийняв Конституцію, яка мала протиріччя. Воназакрі­пила  право  кожної союзної республіки  на  вільний  вихід  із  Союзу,встановила, що території не можуть бути змінені без їхньої згоди, але це булофікцією, бо ВКП(б) на це згоду ніколи б не дала. І незабаром союзні республікифактично втратили свою незалежність і поступово перетво­рились у звичайніадміністративні одиниці унітарної держави.

Набагато десятиріч доля українського народубула поставлена в залежність від політики Центру, який ототожнювався з ЦКВКП(б), союз­ним урядом та союзними відомствами.

Утворення СРСР було певним компромісом міжМосквою та націо­нальними рухами на окраїнах колишньої імперії. Але діяльністьбільшо­виків у національному будівництві мала тактичний характер. СРСР бувпсевдофедерацією і до останніх днів свого існування залишався унітар­ноюцентралізованою імперською державою.

Існують полярні оцінки актів 1922 — 1924 рр. Радянські історикизав­жди підкреслювали, що утворення СРСР — велике національне досяг­неннянаціональної політики компартії, яке відповідало народу України, та іншихнародів Союзу. Більшість українських істориків за кордоном, зараз також і вУкраїні, вважають цей акт трагедією українського народу. В той же час деякінамагаються уникнути крайніх суджень. Так, Орест Субтельний, відзначаючинегативні наслідки об'єднання, підкреслює: «Неправильно було б казати, щорадянський федералістський устрій зали­шив українців та інші неросійські народиз порожніми руками… Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чіткоокресленим націо­нальним і територіальним цілим із власним адміністративнимцентром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адмі­ністративнірамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого, вони немали з часів козацької Гетьманщини XVII!ст.».

У 1920-ті рр. за темпами промислового роз­виткуСРСР суттєво відставав від передових країн Європи. У грудні 1925 р. па XIVз'їзді ВКП(б) було взято курс на проведення індустріалі­зації.

Індустріалізація — системазаходів, спрямова­них на створення великого машинного виробницт­ва іприскорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцненняобороно­здатності країни.

Причини проведення індустріалізації:

—  необхідність технічногопереозброєння економіки;

—  створення військово-промисловогокомплексу;

-— створення матеріально-технічної бази дляекономічної самостійності країни за умов ворожого оточення й можливоїекономічної ізоляції;

—  необхідність технічної підготовки докооперування села (випуск трак­торів, машин тощо);

— необхідність зміни соціально-класовоїструктури населення в бік збіль­шення чисельності робітничого класу.

Проведення індустріалізації в Україні малоряд особливостей: вона поча­лася не з легкої, а з важкої промисловості;мала різко завищені темпи; роз­виток отримали сировинні галузі; на територіїПравобережної України про­цеси індустріалізації не набули поширення.

Основні джерела індустріалізації:

—  інвестування у важку промисловість зарахунок легкої та харчової;

—  примусові державні позики;

—  збільшення випуску спиртних напоїв;

—  продаж за кордон нафти, газу, деревини тахутра за низькими цінами;

—  продаж за кордон творів мистецтва;

— використання безкоштовної праці увихіднідні (суботникя, недільники); —. широке використання праці в'язнів;

—  режим економії.

Варто особливо підкреслити ще одне джерелоресурсів, яке важко пояс­нити нашим сучасникам,— народний ентузіазм незвичайну за масш­табами духовну енергію народу, що наочно виявилася всоціалістичному змаганні, масовій ударній праці та стаханівському русі.Додаткова інформація

У 1935 р. всю країну облетіло повідомлення:«У ніч на 31 серпня забійник дон­баської шахти «Центральна—Ірміно» ОлексійСтаханов установив рекорд: видобув за зміну 102 тонни вугілля за норми 7 тонн».

Щоб припинити здивовані питання: «Як йому цевдалося?» — партком шахти виніс грізне рішення: «… вказати й попередити всіхтих, хто спробує зводити на­клеп на товариша Стаханова і його рекорд… вонибудуть розцінені як найлютіші вороги, що виступають проти потреб людей шахти,нашої країни...»

Після цього в усіх галузях промисловостіпочали з'являтися «стаханівці». За­вдяки розвиткові стаханівського руху сталоможливим постійне підвищення тру­дових норм у промисловості.

Індустріалізація здійснювалася відповідно доп'ятирічних планів роз­витку народного господарства. У роки першоїп'ятирічки (19281932 рр.)на території України було збудовано заводиХТЗ, «Запоріжсталь», «Азов-сталь», «Криворіжсталь»; у наступні п'ятирічки —Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування таінші. Підсумки індустріалізації:

—  країна (і Україна також) з аграрної перетвориласьна індустріально-аграрну;

—  зміцнилась обороноздатність;

—  відбулися структурні зміни впромисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості;

—  було ліквідовано безробіття, але знизивсяжиттєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкоговжитку);

— монополізм державної власності, відсутністьконкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпіврозвитку економіки;

—  створено нову модель керівництваекономікою — адміністративно-ко­мандну.

Висновок. Унаслідок проведеноїіндустріалізації у 1937 р. за абсолютними обсягами промислового виробництваСРСР вийшов на друге місце у світі після США. Припинилося ввезення з-за кордонукольорових металів, рейко­прокатних станів, екскаваторів, турбін, паровозів таінших видів промис­лової продукції. Було забезпечено техніко-економічнунезалежність СРСР від країн

Більшовики пов'язували побудову соціалізму ізпереведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XVз'їзді ВКП(б) був про­голошений курс на кооперування сільськогогос­подарства.

Хлібна криза 19271928рр. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, мо­гли зірватифорсовані темпи індустріалізації. Ке­рівництву держави був потрібен механізмбезпе­рервного постачання хліба. Таким механізмом стали колективні господарства(колгоспи). Більшовики вже мали досвід організації колгоспів (радгоспи и комуниу 1918 р.). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легшекерувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. За уявленнями тогочасу, дрібнотоварний селянський устрій у селі постійно породжував капі­талізмшляхом зубожіння одних і збагачення інших, тому керівництво країни спробуваловивести село до соціалізму.

Націоналізація землі а 1917 р. позбавиладержаву необхідності сплачува­ти селянам компенсацію за землю при вступі доколгоспу. Успіхи непу до­зволили сільському господарству досягти рівня 1913 р.

Щоб уникнути опору села, були проголошенігуманні принципи кооперу­вання селян: добровільність, поступовість,різноманітність форм кооперації, урахування місцевих умов, фінансова допомогаселу тощо.

1929 рік Й. Сталінназвав «роком великого перелому» — «рішучого на­ступу соціалізму накапіталістичні елементи міста й села». У країні розпоча­лася суцільнаколективізація— процес об'єднання дрібних одноосібних селянськихгосподарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).

Прискореннятемпів колективізації відбувалося за рахунок насильниць­кого залучення селян доколгоспів під загрозою розкуркулювання. Було проголошено  перехід від політики обмеження куркульства до політикийого лік­відації як класу.

Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінцяпер­шої п'ятирічки було «колективізовано» 70 % селянських господарств. За рокидругої п'ятирічки (1933—1937 рр.) у колгоспи було об'єднано 90 % селянськихгосподарств.

У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян.Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість,хазяйновитість. Вони були найміцніше прив'язані до землі й не бажали їїпозбутися. Саме до цієї категорії селянства застосували політикурозселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, за­бороненовикористання найманої праці, купівля машин та інвентарю; по­чалося вибіркове«розкуркулювання». Унаслідок цього кількість заможних селянських господарствзменшилася. На початку 1930-х рр. влада розпо­чала терор проти селян.Ліквідація заможних господарств супроводжува­лася конфіскацією майна й висилкоюна Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього вУкраїні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянськихгосподарств, тобто приблиз­но 1,2—1,4 млн осіб з них було виселено до Сибіру йназвано «спецпереселенцями». їхню працю використовували на найважчих роботах.Створи­вши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, державаотримала кошти для індустріалізації.

Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став го­лодомор1932—1933 рр. Основні причини голоду в Україні: виконанняплану хлібозаготівлі було досягнене шляхом вилучення значної частини посівногофонду; на продовження хлібозаготівельної кампанії було конфісковане зерно уколгоспів. Погіршили становище селян запроваджен­ня паспортного режиму в містахі так званий закон про «п'ять колосків», що передбачав за крадіжку колгоспноїчи соціалістичної власності роз­стріл або позбавлення волі терміном не менше 10років із конфіскацією майна.

Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені назагибель. Голодомор 1932—1933 рр. викликав величезну смертність населення, особ­ливодітей і старих. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней,листя й кору дерев. Траплялися випадки канібалізму. За різними підрахунками підчас голодомору загинуло від 3,5 до 8—9 млн осіб. Таким був наслідокколективізації в Україні. У 2003 р. у зв'язку із 70-річчям голо­домору вУкраїні були проведені поминальні заходи.

Висновок. Політика колективізації ліквідувала ринкове господарствона

селі. Насильницьке насадження колгоспів, політика розселянюваннята

хлібозаготівлі призвели до національної трагедії голодомору 1932

1933 рр., який забрав життя мільйонів людей.

Командні методи часів громадянської війнипереносились в умови мирного будівництва, партійний апарат поступовопривласнював собі права й обов'язки державних органів І громадськихорганізацій, згорта­лась внутрішньопартійна демократія, зростали репресивніфункції адмі­ністративних органів. На цьому фоні і майже без будь-якогопротесту з боку маси партійців відбувалось зосередження влади в руках однієїлюдини — Сталіна, поступово виник культ його особи. Соціально-політич­нийрівень багатьох комуністів не дозволяв їм зрозуміти негативні процеси й рішучеїх зупинити. Друга частина комуністів вважала правомірним використаннякомандних методів управління і в умовах мирного часу.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні 20 — 30-х років свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної формитоталітарної ідеології.

2. Монополізація влади більшовицькою партією,усунення з політичної арени інших політичних партій. В Конституцію СРСР 1936 р.було вклю­чено положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії вполітичній системі.

3.  Зрощення правлячої партії з державнимапаратом.

4.  Встановлення жорсткого контролю державинад суспільним життям.

5.  Встановлення монопольного контролю збокупартійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництваекономікою.

Командна економіка стала своєріднимфундаментом тоталітаризму в СРСР її основним стрижнем була «надзвичайнасистема» суспільної організації, що базувалася на монополіїпартійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення системи монополійпороджували насилля.

Україною прокотилося три хвилі масовихрепресій; перша {1929 -1931 рр.) — розкуркулення, депортації; друга (1932 — 1934 рр.) — штучне посилення голодомору конфіскацією продовольства,постишевський терор, репресивний спалах після смерті С. Кірова; третя (1936 — 1938 рр.) — доба «Великого терору».

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивнийапарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати триголовні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомис­ленняу партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочоюсилою; тримати під жорстким контролем хід сус­пільних процесів.

Невинними жертвами репресій ставалинасамперед найяскравіші постаті українського національного відродження — М.Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академії наук України, за неповнимиданими, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару булозавдано українській літературі: 39 письменників було знищено, 212 при­мушенозамовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

Небачені репресії, що набули у 20 — 30-хроках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомору, викриття«шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовоюфункціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сферіпридушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи,блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністюконтролювати розвиток суспіль­них процесів; в економічній сфері — сприялипідтриманню основного сти­мулу до праці — страху, забезпечували системудармовою робочою силою, у соціальній сфері — розколювали суспільство,протиставляли його верстви одна одній, створювали атмосферу взаємної підозри танедовіри, шляхом безперервних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас)забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисциплінита єдності.

Реалізація договорів між СРСР та Німеччиною. ВступЧервоної армії на територію Західної України, Бессарабії і Буковини, з одно­гобоку, відповідав прагненню значної частини  населення цих земель довозз'єднання з радянською Україною. З другого — був тісно пов'язаний із змістомрадянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р., підписаногоМолотовим і Ріббентропом. За таємним протоколом, оформленим додатково до пакту,передбачалоея розмежування сфер інтересів обох держав, за яким Західна Україна,поряд з іншими територіями, мала ввійти до складу СРСР.

Підписання таємного протоколу було не тільки імперськимпроявом нехтування моральними критеріями в політиці. Воно становило прямийвідступ від тих принципів зовнішньої політики, за  яками не визнавалися таємніугоди поза спинами інших країн, особливо увирішенні питань, що стосувалисяїхміх інтересів. У да­ному випадку мова йшла про інтереси суверенної Польщі.

Радянське-німецькнй договір мав негативні наслідки дляСРСР. Одну з його цілей — відвернення загрози війни, що насувалася,— вкінцевому результаті так і не було досягнуто. Фашистська ж Ні­меччина від цьогодоговору виграла для себе багато. Зміцшвши свої позиції на Сході, вона окупувала практично всю Західну Європу, одержала у своє розпорядженнязначні людські і матеріальні ресур­си, в тому «гаслі й за рахунок регулярнихпоставок їй военіостратегічних матеріалів і сировини із СРСР, здебільшого зУкраїни. Усе це призвела до серйозної зміни співвідношення сил в Європі на ко­ристьГітлера.

Однідослідники відзначають суперечливі наслідки договору і вва­жають, що вінвідображав недалекоглядність керівництва СРСР у питаннях захисту національнихінтересів країн. Другі — схвалюють його,треті — не, виключають того, що без цього договору. Гітлер міг би й неризикнути напасти на Польщу, бо це підняло б. проти нього, привідповідній домовленості, і Англію, і Францію, і Радянський Союз. Та договірбуло укладено. А 1 вересня, 1939 р. гітлерівські війська напали на Польщу.:Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями Англія і Фракція оголосили війнуНімеччині. Це був. початок другої світової війки

23 серпня 1939 р. було підписанорадянсько-німецький договір про ненапад (пакт Молотова— Ріббентропа). Додатководо цього договору було підписано таємний протокол. Також у вересні цьогороку було підписано радянсько-німецький «Договір про дружбу та державнийкордон»… Ці документи визначали розподіл сфер впливу СРСР і Німеччини вЄвропі. Так, до Радянського Сою­зу відходила польська частина західноукраїн­ськихземель. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польськийкордон і  вступила на територію Західної України. Фактично це був вступРадянського Союзу в Другу світову війну. На Волині та в Галичині вели наступвійська Українського фронту (С. Тимошенко). 22 вересня до Львова ввійшли ра­дянськівійська, а згодом усі зазначені в таємному протоколі землі кон­тролювалисяЧервоною армією.

Додаткова інформація

Наступного дня «Правда надрукувала радянсько-німецькузаяву про те, що війська двох країн «відновлюють у Польщі порядок і спокій,порушені розпадом польської держави ».

22 вересня 1939 р. у Бресті відбувся спільнийрадянсько-німецький військовий парад, який приймали комбриг С. Кривошєїн ігенерал X. Ґудеріан.

Процедура приєднання західноукраїнських земель буларетельно відпра­цьована. На підставі звернення Народних зборів, що відбулися уЛьвові в жовтні 1939 р., п'ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад1939 р.) прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР івозз'єднання її з Українською РСР.

Було утворено шість областей — Львівську,Станіславську (згодом Іва­но-Франківську), Волинську, Тернопільську, Рівненськуі Дрогобицьку. У сер­пні 1940 р. до складу України ввійшли території ПівнічноїБуковини, Хо­тинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії.

На західноукраїнських землях сталінське керівництвопроводило політи­ку радянізації. Радянізація — це соціально-політичні,економічні перетво­рення в Західній Україні, що ґрунтувалися на моделі побудовисоціалістич­ного суспільства в СРСР у 1930-ті рр. (індустріалізація,колективізація, культурні перетворення). Замість старої системи управліннявпроваджува­лась нова, радянська. На керівні посади було призначено працівниківпар­тійного і державного апарату з УРСР.

Радянізація передбачала такі заходи.

—  У державній розбудові: проведення виборів доРад; створення робітни­чих загонів, селянської міліції; утворення селянськихкомітетів; лік­відація попереднього адміністративного апарату.

—  У промисловості й фінансах: націоналізаціявеликих промислових під­приємств І всіх банків; створення робітничих комітетів;установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запровадження8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція підприємств,

—  У сільському господарстві: конфіскаціяпоміщицьких і монастирсь­ких земель та розподіл цих земель, а також засівногоматеріалу, худо­би, сільгоспзнарядь між селянами; створення перших колгоспів.

—  У соціальній сфері: зміцнення системи охорониздоров'я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системисоціального за­безпечення.

Радяпізація супроводжувалася українізацією, щовідповідало інтересам населення. «Культурна революція» передбачаластвердження радянської системи цінностей.

Перетворення здійснювалися жорсткимикомандно-адміністративними ме­тодами без урахування місцевих особливостей,звичного устрою життя західних українців. Розпочався політичний терор:заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери,припинялася ді­яльність «Просвіт». Реформи супроводжувалися репресіями: булоарештовано і вислано близько 10 % населення (службовці держапарату, місцевікому­ністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частинаінтелігенції).

Висновок. Входження Західної України до складу УРСР буловажливою по­дією: вперше українці об'єдналися в одну державу. Попри цевідбулися й негативні зміни: репресії, терор, адміністративно-командний стилькеру­вання, які були складовими процесу радянізацїї.

Початок війни. На світанку 22 червня 1941р. шквал артиле­рійського вогню, град бомб обрушилися на прикордоннізастави й військові об'єкти, на фабрики ,і заводи, на мирні міста і селаРадянського Союзу. Шляхом агресії, не оголосивши війни, нацист­ська  Німеччина  приступила  до  здійснення  давно  виношуваних планів поневолення ічасткового винищення населення СРСР, за­хоплення і колонізації його території.За детально розробленим гітлерівськими стратегами планом «Барбаросса» Німеччината її європейські союзники для нападу на СРСР виділили 190 дивізій, щоналічували 5,5 млн. чоловік. Війська вторгнення складалися з трьох групармій: «Північ», «Центр» та «Південь».

Зосереджені в західних округах радянські військаналічували 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн. чоловік). Вони мали на озброєннівелику кількість бойової техніки, але переважно застарілих кон­струкцій. Багатотанків і літаків виявилися несправними.

Німецьке командування сподівалося швидко просунутися донай­важливіших політичних та економічних центрів СРСР. Групу армій «Південь»було націлено на територію України. У смузі Київського Особливого військовогоокругу радянські війська переважали про­тивника у живій силі в 1,2 раза, затанками — у 5, за літаками — в 2,5 раза. Але внаслідок непідготовленості довійни і некваліфікованості керівництва вони не змогли відбити нападу.

Також до основних причин поразок Червоної Армії напочатку війни входять: раптовість фашистського нападу; матеріальнанепідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР;відсутність надій­них союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу;розпорошення сил Червоної Армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-хроків проти армійського командного складу; некомпетентністьвоєнно-стратегічного керівництва тощо.

Оскільки український напрямок для Гітлера був одним ізголовних, 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву й переорієнтовуєвістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицюУкраїни — «безпосереднє стратегічне завдання».

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма факторами,насам­перед економічними — захоплення України суттєво підриваловійськово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами дляведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила звидобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6%. виплав­лення чавуну — 64,7%,сталі — 48,9%); щодо воєнних факторів, то оку­пація України створювала вигіднийплацдарм не тільки для бойових дій на цьому напрямку.

Більше двох місяців (липень — вересень) тривала оборонаКиєва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис.війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захис­никиКиєва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, не зважаючи на реальніобставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалібільше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши лід Уманнюдві оточені радянські армії, німецькі броньовані «кліщі» замкнулися вкільце під Полтавою. Внаслідок цього в оточення потрапило майже 660 тис. осіб,із них 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони.Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистренко та групагенералів при спробі вирватися із ворожого кільця загинули.

Героїчна оборона Києва відволікала до 70 дивізійпротивника. Вона не дала можливості ворогові влітку 1941 р. захопитиЛівобережну Україну та Донбас. Було виграно час для евакуації на Схід сотеньтисяч людей, устаткування промислових підприємств, матеріальних і культурних цінностей.

Велике стратегічне й політичне значення мала оборонаОдеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогувідійти Південному фронту за Дніпро й організувати оборону. Проте наприкінцівересня Червона Армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої наКримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізійзірвав плани «Бліцкрігу», створивши умови для контрнаступу радянськихвійськ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операціїна весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активнастратегічна оборона, накопичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін женастояв на серії наступальних операцій на окремих напрямках: операції в Криму,під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох нап­рямках. У результаті цьогосили, котрих і так було обмаль, подрібнювалися.

Труднощі ускладнювалися тим, що після трьох невдалихспроб (у лютому — квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронтзмушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейшло в наступ ударнеугрупування гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командувачемКримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань увоєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса битва закінчилася цілковитоюкатастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значноускладнило стано­вище захисників Севастополя. За час понад восьмимісячноїоборони ворог втратив майже 300 тис. вояків, що більше, ніж втрати вермахту увсій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня1941 року. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня1942 р. наступ на харківському напрямку. Невдала організація, недостатнє мате­ріальнезабезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис.червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму різкозмінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною Ініціативою, вони28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 р., післязахоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, всятериторія Української РСР була окупована.

Незважаючи на те, що Червона Армія чинила героїчний опір,сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму тав інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатівта офіцерів; окупації України; різкого звуження військово-промисловогопотенціалу СРСР; завоювання фашистами вигід­ного стратегічного плацдарму дляподальшої експансії; переходу страте­гічної ініціативи до рук Гітлера.

Кайдани «нового порядку». Страхітлива картинавідкривалася перед очима воїнів-визволителів, які першими ступили на бага­тостраждальнуукраїнську землю. Те, що чинили тут окупанти, ледь піддається описові. Запланом. «Ост», розрахованим на ЗО років, слов'янські народи, що населялиєвропейську частину СРСР, пе­редбачалося піддати масовому винищенню йвідселеною на інші території  їхню землю кали колонізувати 8—9 мли. німців. їцю каннібальську програму окупанти активно здійснювали вже в ході війни. Аджеукраїнський народ, як писав начальник поліції безпеки і СД Києва у вересні 1942р., «саме своєю біологічною плодовитістю становитиме постійну небезпеку дляНімеччини».

У планах нацистів особливе місце відводилось Україні,народ якої в минулому вже не раз німецькі колонізатори намагалися підкорити,прибравши до своїх рук багатющі лани й надра цього краю. «Україна стане місцемвтілення творчого духу германців»,— заявляв Еріх Кох, призначений Гітлеромнамісником в Україні.

Слідом за передовими частинами німецької армії сюдипосунули загони і установи спеціального призначення, орда нацистськихчиновників, завданням яких було закути місцеве населення у кайда­ни «новогопорядку». Жорстокість, зневага до українців як до людей нижчого гатунку булиголовнми рисами системи німецького управління. «Не будьте м'якими ісентиментальними»,— ця вимога містилася в усіх інструкціях окупаційногоапарату. Військовим чинам, навіть нижчим, надавалося право розстрілу місцевихжителів без суду і слідства. Протягом усього періоду в містах і селах діялакомендантська година. За її порушення людей розстрілювали на місці. Успеціальній директиві окупаційних властей «Про прове­дення умиротвореная вУкраїні у 1942 р.» говорилося: «У випадку винекнення сумнівів щодо правильностівибору заходів, які необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокішізаходи якраз є найбільш правильними.

За Україною нацисти не визнавали права на державне існуван­ня. Вони розглядали її територію як «німецький простір», яким можна розпоряджатисяна власний розсуд. Частина' українське! території була включена дорейхскомісаріату «Україна». Львівську,

Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тількиокупантів та їхніх запроданців. Населенню міст, по суті, заборонялося користу­ватисязалізничним і комунальним транспортом, електрикою, теле­графом, поштою,аптеками. На кожному кроці можна було бачити оголошення: «Тільки для німціа»,«Українцям вхід заборонено». Незмірних фізичних страждань і душевних мукзавдала ук­раїнському народові примусова праця на німецьких поневолювачів,особливо масові насильственні вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини.Протягом 1942—1944 рр. у німецьке рабство було забрано 2,4 мли. українськихюнаків та дівчат.  На спеціальних ринках їх  як худобу продавали.

Активно діяти в умовах окупаційного режиму прагнула Ор­ганізаціяукраїнських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби проголосити у Львові ЗОчервня 1941 р. відновлення самостійної української держава ця організаціяостаточно розкололася. Утвори­лося два її крила: помірковане, на чолі з А.Мельнихом, і радикальне, кероване С. Бадщерою. У той час,- як медшикщці «дгфвтошваш на службу в окупаційні органи, бандерівці сформували власні збройні сили —Українську повстанську армію  (УПА), підпільні лоївки.

У 1944 р. відкрилася нова сторінка в історії боротьбинаціональних сил, зорієнтованих на здобуття незалежності України. Сформована у1942— 1944 рр. Українська повстанська армія продовжила боротьбу завизволен­ня України, але вже проти сталінського режиму. УПА контролювала вели­чезнірайони в передгір'ях Карпат і на Волині. Коли радянські війська наблизилися доголовних баз УПА, на розгром повстанців були кинуті з'єд­нання НКВС (МВС-МДБ) іприкордонних військ. Це була жорстока й крово­пролитна боротьба. Зламати цюсилу можна було лише за допомогою масо­вих репресій. Сталінський режим безвагань пішов на це. Усіх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували абовідправляли до Сибіру. Протягом 1944—1945 рр. війська та радянські каральніоргани здійснили близько 40 тис. операцій, під час яких було вбито 103 тис. ізатримано 125 тис. повстанців. У свою чергу повстанці здійснили 6 тис.операцій, 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, від яких загинуло майже ЗОтис. осіб. Не­зважаючи на такі втрати повстанський рух на західноукраїнськихземлях тривав до початку 1950-х рр.

Початок визволенню України було покладеновзимку 1942 — 1943 рр. Перші населені пункти Донбасу були визволені вже угрудні 1942 р. воїнами Першої гвардійської армії під командуванням генерала В.Кузнєцова. Першим із обласних центрів був звільнений Ворошиловград (теперЛуганськ) — 14 лютого 1943 р., а невдовзі — значна частина території Донецькоїі Харківської областей.

Намагаючись взяти реванш за поразку підСталінградом, вермахт у липні 1943 р. почав небувалий за силою наступ наКурському напрямі. Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 р.) була однією звирішальних у Великій Вітчизняній і загалом у Другій світовій війні. У ходіоборони, а потім і контрнаступу радянські війська розгромили близько ЗОдивізій, зокрема сім танкових і моторизованих. І хоча втрати Червоної Арміїзначно перевищували втрати гітлерівців, перемога під Курськом закрі­пилакорінний перелом у війні. Після неї вермахт уже неспроможний був успішнонаступати.

У результаті контрнаступу під Курськом, якийперейшов у загальний наступ, радянські війська вигнали ворога з ЛівобережноїУкраїни. Чер­вона Армія 22 вересня завершила очищення від гітлерівців Донбасу.У другій половині вересня того ж року радянські війська широким фронтомфорсували Дніпро. 6 листопада війська першого Українського фронту підкомандуванням М. Ватутіна визволили Київ. За форсування Дніпра звання ГерояРадянського Союзу було присвоєно 2 438 бійцям і командирам, серед яких було 483українця.

У листопаді 1943 р. Червона Армія визволилаЖитомир. Проте на­прикінці листопада несподівано для радянських військ їхконтратакували в районі Бердичів — Фастів німецькі танкові частини. Удар, метоюякого було нове захоплення Києва, а отже, і стратегічної ініціативи на фронті,був такий сильний, що довелося залишити Житомир, Коростень і Радо­мишль.Радянські війська зазнали великих втрат. Однак, відбивши контр­наступ, вонипросунулися далі на захід.

Напружені бої тривали на півдні республіки.За три місяці війська Другого і Третього Українських фронтів ліквідувализапорозький плац­дарм ворога. У жовтні 1943 р. були визволені Запоріжжя іДніпропет­ровськ. Отже, 1943 р. став для українського народу передднем остаточ­ноговизволення від загарбників.

Наприкінці грудня 1943 р. на1400-кілометровій смузі від Полісся до Чорного моря розпочався загальний наступрадянських військ, в якому взяли участь Перший Білоруський та Перший, Другий,Третій і Четвертий Українські фронти. На кінець січня 1944 р. війська Першогота Другого Українських фронтів просунулися далеко на захід і оточили 10 дивізійворога в районі Корсуня-Шевченківського. Червона Армія почала розгром цьогоугрупування, коли німецьке командування відхилило ультиматум про капітуляцію.17 лютого 1944 р. воно перестало існувати. Фашисти втратили 55 тис. солдатів таофіцерів, а понад 18 тис. опинилися в полоні. Командуючий німецькимугрупуванням загинув у бою.

Перемога під Корсунем-Шевченківським, якународ назвав «Сталінградом на Дніпрі», відкрила шлях Червоній Арміїна Правобережжя. У березні 1944 р. були визволені Проскурів, Чернівці,Тернопіль, Вінниця. На півдні у березні були звільнені Херсон, Миколаїв, а 10квітня штурмом здобуто Одесу. 9 травня фашистів було вибито зі Севастополя.

У середині липня 1944 р. розпочався наступрадянських військ на рава-руському і львівському напрямах проти групи армій«Північна Україна». Розвиваючи його, радянські війська оточили йрозгромили в районі Брод 8 дивізій. Львів був визволений 27 липня.

На кінець серпня 1944 р. загарбників буловигнано майже з усієї Західної України. Із заволодінням 8 жовтня 1944 р.населеним пунктом Лавочне Львівської області Україна стала вільною. Днемвизволення України від фашистських загарбників вважається 28 жовтня, колиЧервона Армія звільнила Закарпатську Україну.

Друга світова війна та перемога радянського народу уВеликій Вітчизняній війні внесли кардинальні зміни в міжнародну обстановку, вміжнародні відносини. В них активно виявилася політична роль країн — учасницьантигітлерівської коаліції; на історичну арену вийшли країни соціалізму.Загострення водночас суперечностей між двома світовими системами призвело до«холодної війни». Ширився рух прихильників миру, формувалися міжнародніорганізації.

Важливу роль в боротьбі за мир і відвернення загрозисвітової війни відіграла Організація Об'єднаних Націй, яка була проголошена уквітні і створена в жовтні 1945 року. Однією з країн — співзасновниць ООН —була Українська Радянська Соціалістична Республіка. В міжнародній діяльностівона сприяла мирному врегулюванню спірних проблем терито­ріального,політичного, економічного характеру. її зусилля були зосеред­жені на проблемахправового забезпечення світової політики. Однак в укладанні міжнароднихдоговорів та обміні дипломатичними представ­ництвами УРСР виступила з класовихпозицій та суто загальнодержавних інтересів. Власне, жагучі проблеми — провідповідальність гітлеризму за нацистську   політику;   врегулювання  національно-визвольної   боротьби

в Західній Україні; громадянський статус українців вінших країнах — вона навіть не поставила на обговорення.

УРСР, по суті, була об'єктом, а не суб'єктом міжнародногоправа, її міжнародні зв'язки засновувалися й розвивалися не стільки за прин­ципомефективності, скільки за партійно-класовим принципом. Врахову­валася,насамперед, політика, а не економічна кон'юнктура.

У повоєнні роки відбулися зміни геополітичного становищаУкраїни й етносоціальні процеси. В листопаді 1944 р. в Мукачеві перший з'їздНародних комітетів Закарпатської України схвалив Маніфест про возз'єд­нання зУРСР. У січні 1946 р. на території Закарпаття було запроваджено законодавствоУРСР.

На початку 1947 р. Румунія визнала входження до УРСРПівнічної Буковини і частини Бессарабії. В 1946 р. було проведено демаркаціюкордону між Польщею і СРСР, і західноукраїнські землі були офіційно визнанітериторією УРСР. Однак драматичний розвиток подальших подій позначавсядепортацією українського населення в зв'язку з польсько-радянською операцією«Вісла» (1947 р.). У 1990 р. сенат Польщі засудив цю операцію якзлочинну акцію проти українського народу.

Політичний режим, що утвердився в західних областяхУкраїни, носив тоталітарний характер. Після придушення організованого націо­нально-визвольногоруху влада перейшла до форсування темпів уніфі­кації суспільно-політичного,економічного та духовного життя населення західноукраїнського регіонувідповідно до загальносоюзних зразків.

Важливим інструментом прискореної «радянізації»краю виступала кадрова політика. Лише до початку 1945 р. в регіон булинаправлені понад ЗО тис. керівних працівників. Місцеві кадри обіймали переважнодругорядні посади. Так, у 1946 р. із 15 120 номенклатурних посад в обкомахпартії західного регіону місцеві кадри обіймали лише 1939 посад (12,1%).

Проводилися репресії проти учасників українськогонаціонально-визволь­ного руху та членів їх родин. Впродовж 1944 — 1952 рр. наспецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу було вивезено більше 200тис. осіб. І все ж таки, попри всі нищівні наслідки, втрати і трагічніобставини воєнного часу, Україна вперше в своїй історії стала соборною,зібравши в одне дер­жавне ціле (у складі УРСР) всі українські землі.Здійснилася давня воле­любна мрія українського народу. Тепер значно розширилисякордони респуб­ліки, зросла її економічна, соціально-політична вага.Збагачувався людський, природний, науково-культурний потенціал нашого народу,зберігалися й збагачувалися його історичні традиції. Сповна ж в умовахтолітаризму це історичне возз'єднання не могло реалізувати закладених у ньомуглибинних можливостей культурного прогресу, етнонаціонального розвитку України.

Початок відбудови народного господарства. Доситьскладним завданням, що постало перед українським народом з визволенням окупованихтериторій, була відбудова народного госнодарства, осередків культури, освіти,науки. Відбудовні роботи починалися зра­зу ж після звільнення того чи іншогонаселеного пункту. Причому з огляду на війну, що тривала, першочерговою метоюбула терміно­ва відбудова об'єктів оборонного значення..

Союзнийуряд не мав змоги виділити Україні достатні кошти, обладнання, автомашини тощо.Гостро бракувало кваліфікованих робітників.   У  людей,  перед  якими  стояло завдання  відбудови, основна надія була, по суті, на самих себе, на власнукмітливість, працелюбність. До того ж реевакуації вивезених на схід підпри­ємствпрактично не відбувалося: повертати обладнання було визна­но економічнонераціональним, Робітники та інженерно-технічні працівники, очищаючи приміщенняпідприємств від гір сміття, битої цегли, понівечених конструкцій, розшукували йремонтували старе обладнання. Багато робітників опановували спеціальностібудівельників, приносили з дому або виготовляли самі інструменти, яких невистачало.                                                                            

Працюючи вдень і. вночі, долаючи втому, терплячинезліченні побутові нестатки, трудівники вершили справді героїчні справи від­будовуючиПридніпровський металургійний район, Криворізький ру­дами басейн,машинобудування Києва, Харкова, Одеси, Полтава. На кінець війни в Українівідновила роботу третина підприємств, що працювали до війни. Вони давали чвертьдовоєнної продукції.

Труднощі відбудови села також посилювалися браком робочоїсили. Адже поріділе сільське, населення було об'єктом нескінченних трудовихмобілізацій на відбудову промисловості Донбасу, Кривба­су, Києва тощо. Хоч у1945 р. формально вваєжається відбудованими. майже всі артілі і МТС,сільськогосподарських машин у них була ли­ше половина довоєнної кількості.Селяни зуміли засіяти 3/4 довоєн­них посівних площ, частково відновититваринництво. У 1943— І945 рр. вони заготували і згідно з планомхлібозаготівель здали державі 825 мли. пудів хліба. Та властям цього здалосяЗамало. Була розгорнуто кампанію по здачі хліба у фонд оборони. Звичними вжездирницькими методами з села було одержано ще майже таку саму кількість зерна.Вилучали навіть посівне насіння.

Пуск підприємств супроводжувався нарощуванням виробничихпотужностей і боротьбою колективів за збільшення виробництва продукції.Незмірно важкі дні переживало робітництво України. Пе­реважна маса жила упідвалах зруйнованих будинків, землянках тощо. Низькокалорійним було харчуванняв їдальнях на підприємствах, а продовольчі харчі рідко можна було отоваритипродук­тами. Гостро бракувало одягу, зокрема спецодягу.

У період війни дедалі ширше застосовувалася праця жінокна важких, у тому числі підземних роботах. Молоді жінки Горлівкивиступали ініціаторами  опанування жінками шахтарських профе­сій. Надзвичайноскладно проходили відбудовні процеси в Західній Україні. Збройні формуванняУкраїнської повстанської армії нама­галися чинити опір Червоній армії. Водночаспідпільні боївки ОУН.

У суспільно-політичному житті УРСР, як і в цілому покраїні, після смерті Сталіна виявилися дві лінії: неосталінська (беріївська),спрямо­вана на посилення тоталітаризму, і реформаторська — М. С. Хрущова тайого прихильників. Розвінчавши культ особи Сталіна, XX з'їзд КПРСініціював реформи. Це був рішучий, але разом з тим суперечливий та обмеженийакт. Його обмеженість полягала в протиставленні Сталіна як особистості —сталінізму як політичному режиму; у вірі в неможливість не демократизмусоціалістичного ладу; в переконаності в його історич­ному поступі.

Заслуга М. Хрущова полягала в тім, що він зваживсяпублічно викрити культ особи, розкрити правду про сталінські злочини,виступивши з допо­віддю на XX з'їзді КПРС у 1956році. На цьому з'їзді було взято курс на оновлення соціалізму. М. Хрущовнамагався демократизувати суспільство, реформувати економіку, прагнуврозв'язувати соціальні проблеми. Проте він застосовував ті ж прийоми, якінамагався зруйнувати, був непослідов­ний у проведенні реформ, вірив у власнубезпомилковість. Тому започатко­вані Хрущовим зміни мали поверховий характер ікороткочасний ефект. Помилки Хрущова посилили позиції тих, хто виступав протирішень XX з'їзду КПРС,призвели до усунення М. Хрущова від влади в жовтні 1954 р.

Десятирічний (до початку 60-х років) період отримав назву«відлиги». Характерні ознаки цього періоду:

реабілітація невинно репресованих людей — в'язнів ГУЛагу;

заходи щодо децентралізації економічного управління,скорочення державного апарату, розвитку громадських засад в суспільстві;

створення союзно-республіканських чи республіканськихміністерств (вугільної, металургійної промисловості; паперової тадеревообробної промисловостей; вищої та середньої спеціальної освіти, юстиціїтощо);

зміни в державному плануванні та фінансуванні, зокремасільського господарства;

організація міжреспубліканської Економічної комісіїВерховної ради СРСР;

постановка завдань, визначення заходів соціальноїполітики;

проведення освітньої реформи, часткове розширення статусууні­верситетів;

постановка питань мовної політики, змін в мистецтві,театрі, науці, книговидавництві, постановка часописів, реабілітація діячівкультури; у відповідних постановах ЦК КПРС і ЦК Компартії України (1958 р.)була дана більш об'єктивна оцінка творчої спадщини композиторів;

зміни в морально-психологічній атмосфері суспільства.

Однак виявилася і інша тенденція: одержавлення економіки;адмі­ністративно-командні методи господарювання; знеосіблення, зрівняння воплаті праці; політизація й ідеологізація суспільного життя. В цілому всізаходи в період «відлиги» здійснювалися в руслі непорушноїкомандно-адміністративної системи, а отже, в існуванні бюрократії І демократії.Так, особливістю роботи Верховної Ради УРСР було, з одного боку, розши­рення ЇЇкомпетенції, вдосконалення організаційно-масової роботи, розв'я­заннясоціально-економічних та суспільно-політичних питань, а з другого — суворацентралізація її функцій, одноманітність роботи Рад, їх виконавчих комітетів,розв'язання важливих питань не на депутатських сесіях, а адмі­ністративнимшляхом. На початку 60-х років Ради брали участь в полі­тичній реформі щодоподілу місцевих радянських органів на міські та сільські, що не виправдалосясуспільного практикий В умовах «відлиги» профспілкам було наданоправо участі в підго­товці проектів виробничих планів, здійснення контролю задотриманням трудового законодавства, вирішенні питань організації праці,заробітної плати, житлового будівництва. Важливою функцією профспілок сталобезпосереднє керівництво розвитком технічної творчості виробничих колективів.Розширювалася участь профспілок у здійсненні державної соціальної політики. Івсе ж замість конкретної організаторської роботи в масах профспілкові комітетизахоплювалися засіданнями і нарадами, створенням чисельних, часом дублюючиходна одну комісій І рад, а головне — виявляли поступливість господарськимкерівникам в соці­альному захисті трудящих.

РУССКАЯ ДИССИДЕНТКА, ОДНА ИЗ   ОСНОВАТЕЛЬНИЦ ХЕЛЬСИНАСКОЙГРУППЬІ, ЛЮДМИЛА АЛЕКСЕЕВА О РУСИФИКАЦИИ УКРАИНЬІ

… Витіснення української мови відбуваєтьсяне стихійно, а вживан­ням цілого комплексу державних заходів, які скеровуютьдемографічні процеси в бажаний для влади бік.

Переселення українців на східні, рідкозаселені землі Совєтського Союзу — в Казахстан, на Сибір, на Урал, на ДалекийСхід — заохочується економічними методами. В той же час заохочуєтьсяпереселення росіян на Україну. Внаслідок цього з 1959 по 1970 роки чисельністьукраїнського населення на Україні збільшилася лише на 10 проц., а російського —на ЗО проц.

Звичайно, це трапилось не внаслідокприроднього занепаду укра­їнського населення та приросту російського, а врезультаті пере­селень, які регулюються державою. В 1970році російськенаселення України мало більше 9 мільйонів чоловік проти 35 мільйонів укра­їнців.А в 1979 році в Україні жило вже 10,4 мільйонів росіян.

… Впровадження російської мови починаєтьсяз дошкільних дитячих установ. На Україні переважають російськомовні дитячі яслата дитячі садки. Але й ті, що вважаються українськими, сильно зросійщені,  бопід час підбору кадрів вихователів перевага віддається росіянам і зросійщенимукраїнцям.

Більшу частину вищих навчальних закладів наУкраїні зросійщено… В ]970році з півтора мільйона спеціалістів з вищоюосвітою, що працювали на Україні, 600 тисяч були росіянами, тобто більше, ніжтретина.

… Українська мова… фактично зберегласялише в селах, а також серед невеликої частини української інтелігенції,переважно гумані­тарної. Неінтелігентні громадяни вживають у розмові сумішвульга­ризованих російської та української мов.

Я називаю цей процес російщенням, а не совєтизацією,як це роблять деякі росіяни, бо яким би неприємним цей факт для нас не був,російська мова є знаряддям знищення багатої та своєрідної української культури.І кожен росіянин, що заплющує на це очі чи перекладає відповідальність за це зісвого сумління на когось іншого, об'єктивно полегшує цей процес. На мій погляд,росіянам недостатньо не прийма­ти участь у цій ганебній акції. Ми повинні разомз українцями активно втрутитися в неї, рятуючи від нашого правлячого класу їхкультуру, їх національну гідність, ясно та беззастережно підтримувати їхбезумовне право на незалежність.

Украинский Хельсинский Союз

 

Массовыерепрессии 1972 г. в Украине на некоторое время па­рализовали  активность дисси­дентов. Однако уже в  1974 г. вышли 7 и 8 выпуски «Українського вісника», ввозобновлении издания которого значительную работу провел С.Хмара. За гра­ницейправозащитники выпус­тили ряд книг, которые не могли быть опубликованы в СССР.

В1975 г. правительства 35 го­сударств  Европы  и  Северной Америки, в том числеи прави­тельство СССР, подписали Хель­синкские соглашения, призван­ныезакрепить новые отноше­ния в Европе, обеспечить со­блюдение  высоких принциповдемократии, прав человека. По­нимая, что в условиях Украины

этоневозможно, в ноябре 1976 г.   группа  правозащитников объединилась  в Украинскую группу  содействия  выполне­нию Хельсинкских соглашений в Украине, или Украинский Хельсинкский  Союз (УГС — Украшська Гельсшська Сшл-ка). Союзстал самой большой правозащитной организацией в республике. Ее руководите­лемстал писатель Н.Руденко, а среди 36 членов были такие известные диссиденты, какге­нерал, Григоренко,   Л.Лукь-яненко, И.Кандыба, Н.Свит-лычная, В.Чорновил,В.Стус, С.Караванский,   О.Мешко, О.Берднык и др.

Какотмечает историк О.Суб­тельный, эту группу отличали от предыдущих две важнейшиечерты. Первая заключалась в том, что УГС была открытой общественнойорганизацией, которая, хотя и не была при­знана официальными властя­ми, однакосчитала, что имеет законное право на легальное существование. Второй ее от­личительнойчертой были кон­такты с аналогичными группа­ми по всему СССР.

Вдекларации Украинского Хельсинкского Союза указы­валось, что организация ста­витсвоей целью решение че­тырех главных задач:

1.Способствовать ознаком­лению широких кругов украинской общественности с Дек­ларациейПрав Человека.

2.  Исходя из убеждений, что мир между народами нельзя обес­печить без свободныхконтактов между людьми, а также без сво­бодного обмена информацией и идеями,активно способствовать выполнению   статей   Заключи­тельного Акта по вопросамбез­опасности   и   сотрудничества  в Европе.

3. Добиваться, чтобы на всех международных совещаниях, где должны обсуждатьсяитоги вы­полнения Хельсинкских согла­шений, Украина как суверенное европейскоегосударство и член ООН была представлена отдель­ной делегацией.

4. С целью свободного обмена информацией  и  идеями доби­ваться аккредитации вУкраине представителей зарубежной пе­чати.

ВДекларации провозглаша­лось, что в своей деятельности Союз руководствуется неполи­тическими, а только гуманитар­но-правовыми мотивами, а свою основную цельвидит в ознаком­лении мирового сообщества с нарушениями прав человека вУкраине.

Несмотряна вполне закон­ный характер деятельности Со-юза, ее поддержку западнымидемократиями, акции группы проходили в обстановке посто­янного давлениявластных структур. Особое озлобление вызвали у КГБ распространяе-мые на Западемеморандумы о незаконных арестах, списки политических узников, информация об ихположении в тюрьмах, лагерях и ссылках и т.п.

16 липня 199рр. була прийнята Декларація продержавний суверенітет України. Вона стала першим документом,який у 1990-ті рр. відкрив Україні шлях до незалежності. Суверенітет перед­бачавверховенство, самостійність, повноту і не­подільність влади на територіїУкраїни, незалеж­ність держави в  зовнішніх відносинах.

У 1991 р. як у РСР, так і в Україні загостри­ласясуспільно-плітична ситуація внаслідок боротьби навколо підписання новогосоюзного договору. Цей документ передбачав створення «реальної федераціїрівноправ­них республік» і виносився на обговорення на референдумі.

В Україні ця ідея була зустріта неоднозначно.Окремі статті союз­ного договору суперечили Декларації про державнийсуверенітет України: обмеження прав республіки; збільшення повноважень союзнихорганів вла­ди у фінансовій сфері та міжнародних відносинах; верховенствосоюзних законодавчих актів над республіканськими. В Україні на референдумі булозапропоновано додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути вскладі Союзу радянських суверенних держав на принципах Деклара­ції продержавний суверенітет України?». Результати референдуму показа­ли, що народУкраїни прагне до відновлення положення України в складі СРСР.

1921 серпня 1991 р. уСРСР була здійснена спроба державного перево­роту. Президент СРСР М.Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Кри­му і відсторонений від влади.Влада перейшла до створеіного Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос.ГКЧП) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О.Бакланова, Д. Стародубцева. У Москву вводилися війська. На території СРСР на 6місяців був оголоше­ний надзвичайний стан.

Свої дії члени ДКНС (ГКЧП) мотивували тим, що вони дбаютьпро інтере­си народу, хочуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР,запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба,консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернутираїну в період «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.

Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. На ГоловуВерховної Ради УРСР Л. Кравчука здійснювався тиск із боку ДКНС. Однаїк Л.Кравчук за­явив, що в Україні немає підстав для введення надзвичайного стану, авсі зміни повинні відбуватися законним шляхом.

Реакція на дії ДКНС в Україні була неоднозначною. Так,демократична опозиція у Верховній Раді не визнала змовників, а більшісіть члені кмуні­стичної партії в Україні виступили з підтримкою ДКНС. 21 серпня1991 р. організатори ДКНС (ГКЧП) визнали свою поразку, а 22 серпня ПрезидіяВерховної Ради УРСР на вимогу опозиції скликала позачергову сесію Верхов­ноїРади, де на обговорення було винесено питання про проголошення неза­лежностіУкраїни. 24 серпня 1991 р. загальним голосуванням було прийня­то Актпроголошення незалежності України, що визначав: «Територія України єнеподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятковоКонституція і закони України».

1 грудня 1991 р. був проведений Всеукраїнський референдумз метою під­твердження незалежності України. 90,3 % громадян, що взяли участь уре­ферендумі, висловилися за незалежність України. У цей жє день відбулисявибори Президента України. Ним став Л. Кравчук.

Прийняття Акта проголошення незалежностіУкраїни справило значний вплив на подальший розвиток держави. Українастала суверенною держа­вою мирним шляхом.

Висновок. Україна пройшла складний і суперечливий шлях донезалежнос­ті. На карті світу, з'явилася нова незалежна демократична держава Україна.

Україна має давні конституційні традиції. Щеза часів Київської Русі й Галицько-Волинськогс князівства діяла «РуськаПравда». Під час перебування українських земель у складі Литви і Польщідіяли «Литовські Статути» (1529, 1566 1588 рр.)- У рокиНаціонально-визвольної війні під проводом Б. Хмельницького основнимиправовими актами були універсали гетьмана, а з

1654 р. — Березневістатті, що визначали авто­номний статус України в складі Московськоїдержави. Наступними актами, що визначали правовий статус України в складіМосковської держави, були Переяславські статті, Московські статті,Глухівські статті, Коламацькі статті, «Рішительні пункти».

Пам'яткою політичної та юридичної думки XVIIIст. стала Конституція Пилипа Орлика «Пакти і Конституція законів і вільностейВійська Запоро­зького», датована 5 квітня 1710 р.

Наприкінці XIX— на початку XX ст.з конституційними проектами ви­ступили М. Драгоманов, М. Грушевський.

У роки Національно-демократичної революції1917—1921 рр. була при­йнята, але не набрала чинності Конституція УНР.Конституційне право по­повнилося чотирма Універсалами Української ЦентральноїРади.

У радянській Україні діяли чотири Конституції— 1919, 1929, 1937 1978 рр.

Наприкінці 1980-х рр. під час здійсненняполітики перебудови стало зрозумілим, що Конституція УРСР 1978 р. не відповідаєпринципам демократичного розвитку суспільства. Перший етап конституційногопроцесу розпочався 16 липня 1990 р. із прийняттям Верховною Радою Деклараціїпро державний суверенітет України, яка передбачала верхо­венство,самостійність, повноту і незалежність влади в межах території України.

У жовтні 1990 р. Верховна Рада створилаКонституційну комісію з підго­товки проекту Конституції.

24 серпня 1991 р. ВерховнаРада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України, який бувпідтриманий на Всенародному референду­мі 1 грудня 1991 року.

Із проголошенням незалежності в Українірозгортається конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантівнової Конституції, її розділів і статей. Конституційний процес умовно можнаподілити на кіль­ка періодів. Упровдож першого періоду (1990 жовтень1994 р.) була сформована Конституційна комісія на чолі з Президентом Л.Кравчуком і Головою Вер­ховної Ради І. Плющем; до комісії також увійшлиучені-правознавці, судді, працівники правоохоронних органів, народні депутати.Результатом роботи комісії стало створення двох варіантів проекту Конституції,які були винесе­ні на всенародне обговорення. Однак жоден із них прийнятий небув.

Другий період розпочався у листопаді 1994р., після позачергових вибо­рів Президента України і формування новогоскладу Верховної Ради. Кон­ституційну комісію очолили Президент України Л.Кучма і Голова Верхов­ної Ради О. Мороз. Нові проекти створювалисяпредставниками різних політичних партій. Найгострішими проблемами були механізмприйняття Конституції, форма правління в Україні, питання власності, виборчоїсисте­ми, державної мови і символіки.

У грудні 1994 р. Президент запронував наобговорення Верховної Ради законопроект про державну владу та органи місцевогосамоврядування, але цей документ не було прийнято. Протистояння міжПрезидентом, котрий прагнув створити сильну законодавчу владу в країні, таВерховною Радою, що намагалася зберегти свої повноваження, закінчилосяпідписанням 5 черв­ня 1995 р. Конституційного договору, який збільшивповноваження Пре­зидента. За умовами договору Президент визнавався головоюдержави та головою виконавчої влади, він особисто визначав склад, КабінетуМіністрів. Положення, що були закладені в основу Констутиційного договору,створи­ли правову базу для діяльності органів виконавчої влади тапрезидентської адміністрації.

Унаслідок суперечностей між Президентом іВерховною Радою Л. Кучма 26 червня 1996 р. видав Указ про проведення у вересні1996 р. Всеукра­їнського референдуму щодо прийняття Конституції України. Упошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою.Суперечку викликали питання, що стосувалися співвідношення повнова­женьзаконодавчої та виконавчої влад, статусу російської мови, державної символікита ін. На думку багатьох політиків, Конституційний процес зайшов у глухий кут.

У ніч на 28 червня 1996 р. більшістюголосів депутати Верховної Ради прийняли Конституцію України. її текстпідписали Президент України і Голова Верховної Ради.

Конституція включає 161 статтю і 14 розділів(15-й розділ містить «Пе­рехідні положення»)..

Конституція України має найвищу юридичнусилу. Вона визначає форму правління, державний устрій, політичний режим Українияк незалежної, суверенної, правової держави.

Найвищою соціальною цінністю за Конституцієює людина; Конституція визначає права, свободи й обов'язки громадян України. Насучасному етапі депутатами Верховної Ради обговорюється питання про внесеннязмін до Конституції України.

Висновок. Прийняття нової Конституції сталоважливим етапом у фо­рмуванні української державності. Конституція закріпиладемократичні

права і свободи громадян України, принципподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх незалежність одна відодної. Основу зовнішньої політики забезпечення Ті національних інтересіві.безпеки шляхом підтрим­ки мирного і взаємовигідного співробітництва з усімакраїнами. День 28 червня був оголошений національним святом України Днем Консти­туції.

З проголошенням незалежності України тарозпадом СРСР, почався новий етап у розвитку економіки нашої держави. Одним ізнайважливіших зав­дань, що постали перед першим Президентом України Л.Кравчуком (обраним 1 грудня 1991 р.), Верховною Радою та урядом стало завданнязабезпечити українському народові нормальні умови життя, підняти рівень йогодобробуту.

Основні підсумки економічних перетворень за1994 — 1999 рр,: 1) по­долано падіння ВВП, в 1999 р. було отримано приріст ВВПу порівнянні з попереднім роком на 2,8%; 2) обсяг промислового виробництва зрісна 4,3%; 3) на 7,5% зросли обсяги житлового будівництва; 4) намітиласяпозитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України; 5) суттєвознизився рівень інфляції, поліпшені умови зовнішньоекономіч­ної діяльності (з1996 р. Україна забезпечила в зовнішньоторговельному обороті позитивне сальдо);6) практично у всіх галузях промисловості сформувалися «точкизростання» — підприємства, що виробляють пот­рібну ринковіконкурентноспроможну продукцію; 7) сформовано основні атрибути національноїекономіки: грошову, фінансову, платіжну, подат­кову, митну, банківську та іншісистеми, що в своїй сукупності визначають економічну інфраструктуру нашоїдержави; 8) сформовано базові засади багатоукладної економіки, розширенікорпоративні та приватні сектори економіки (понад 70% загального обсягупромислової продукції виробля­ється на недержавних підприємствах); 9)реалізувалися завдання земель­ної реформи (більше 6 млн. громадян отримализемельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни); 10)утверджено ринковий механізм ціноутворення, здійснено непростий перехід досвіто­вих цін, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі, що забез­печилотоварну насиченість українського ринку; 11) утвердилися основи ринковоїінфраструктури (на кінець 1999 р. в Україні було зареєстровано 203 комерційнібанки, 1330 інвестиційних компаній та фондів, 262 страхові компанії, 340 бірж,390 кредитних спілок), відбулося становлення фон­дового, товарного, грошовогота валютного ринків.

Водночас, попри певні позитивні тенденції,соціально-економічна ситуація була складною і неоднозначною. Причинами такоїситуації були: 1) бартеризація економіки (на кінець 1997 р. близько 40%промислової продукції реалізовувалося по бартеру, в нафтохімічний промисловостібартер став практично єдиним засобом розрахунків); 2) негативний інвестиційнийклімат (це пов'язано з нестабільною політичною ситуацією, частою зміною ізаплутаністю податкового законодавства, корумпова-ністю чиновництва); 3)величезний зовнішній борг; 4) малоефективна податкова система та завищенеоподаткування, що сприяє швидкому розвитку «тіньового» сектораекономіки; 5) «тіньова» економіка є неопо­даткованою структурою істановить загрозу для економічної безпеки держави (вона має два типи: перший —громадяни діють цивілізованими методами, але приховують свій прибуток від оподаткування(забезпечує доходи для 75% населення України), другий — кримінальний сектор,характеризується навмисним ухиленням від дій державних регуляторів,перерозподілом офіційно чи неофіційно виробленого товару, незаконнимвикористанням державних ресурсів, розкраданням, шахрайством, реке­том,наркобізнесом та іншими видами кримінальної діяльності), В «тіньо­вому»секторі обертається 10 — 12 млрд. доларів США і 6 млрд. грн., тоді як влегальному обігу знаходиться біля 10 млрд грн., цьому сектору належить не менше60% ВВП. Мафіозні структури, зміцнившись, став­лять зараз перед собою не лишеекономічні, а й політичні цілі. Україна опускається до рівня найкорумпованішихдержав світу.

У листопаді 1999 р. Президент Л. Кучма бувпереобраний на другий строк. Стратегія перетворень в Україні на наступні п'ятьроків знайшла своє відображення у Посланні Президента України до Верховної Радив лютому 2000 р. — «Україна: поступ у XXIстоліття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 — 2004 роки». Запропонована стратегія соціально-економічного розвиткуобґрунтовує складні та відповідальні завдання, її стрижнева позиція —визначення шляхів виведення укра­їнської економіки на траєкторію сталогорозвитку, тісного поєднання полі­тики структурних змін та економічногозростання з активною і сильною соціальною політикою держави.

Основні пріоритети стратегії економічного тасоціального розвитку України   на  2000  -  2004 рр.:   1)  утвердження  механізмів,   які   мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточноїстабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореногозростання, досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні 6 — 7%,легалізація української економіки, виведення її за межі «тіньових»відносин; 2) забезпечення зростання інтелектуального потенціалу нації,застосування науково-тех­нологічних інновацій; 3) здійснення активної аграрноїполітики, спрямо­ваної на швидке подолання кризових процесів, забезпеченнянеобхідної адаптації підприємств АПК до умов ринкової кон'юнктури, зміцнення їхфінансового стану, утвердження в перспективі України як держави звисокоефективним експортоспроможним сільським господарством; 4) здійсненняполітики доходів та реформування системи оплати праці, подолання існуючого ниніштучного заниження вартості робочої сили й неприпустимо низького рівнясоціальних витрат, вдосконалення соціаль­но-трудових відносин на всіх рівняхуправління, розвиток соціального партнерства, зміцнення співробітництва тавзаємодії органів виконавчої влади, роботодавців і профспілок.

Основним стратегічним завданням УкраїниПрезидент визначив реалізацію політики економічного зростання. Виділяється дваетапи заз­наченої політики: перший етап (2000 — 2001 рр.): перед урядомставиться завдання забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 1 — 2%, у 2001 р. —на 4%; у кінцевому підсумку ставиться завдання здійснити впродовж двох роківтакий обсяг перетворень, які забезпечили б формування в країні ефек­тивноїкритичної маси ринкових відносин, подальший розвиток економіки на самодостатнійринковій основі; другий етап (2002 — 2004 рр.): перед урядом ставиться завданнязабезпечити зростання ВВП у середньому за рік на 6,5%, подальше прискореннятемпів економічного зростання здійс­нюватиметься на власній відтворюваній(інвестиційній) базі та переважно на достатній ринковій основі.

Отже, на початку 90-х років українськаекономіка опинилася в ситуації глибокої економічної кризи. Позитивні зрушення вній почалися лише в другій половині 90-х років, краще пішли справи на початкуХХі століття. На даний момент можна стверджувати, що в Україні досягли такихрезуль­татів: зростання валового внутрішнього продукту, збільшення обсягівпромислового виробництва, зафіксовано зростання виробництва в сільськомугосподарстві, зростає реальний наявний грошовий дохід населення, повністюпогашено заборгованість з виплати пенсій та соціальної допомоги, значноскорочено багаторічну заборгованість перед населенням із заробітної плати.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийнялаКонституцію України кваліфікованою більшістю голосів — 315, а закон провведення її в дію — 338 голосами. День 28 червня став Днем Конституції України.

Конституція України складається з преамбули,п'ятнадцяти розділів, у яких визначені теоретичні положення Основного Законунашої держави; права, свободи та обов'язки людини і громадянина; описанопроцедуру виборів, референдуму; окреслено повноваження Верховної Ради, Прези­дента,.Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади, прокуратури, правосуддя,Конституційного Суду України, місцевого самоврядування, визначенотериторіальний устрій України, зокрема й Автономної Рес­публіки Крим; указано,за яких обставин і хто має право вносити зміни до Конституції України  і  визначено  перехідні   положення,  які  регулюють строки та порядок переходувід діючої системи державних органів до тієї системи, що передбаченоКонституцією 1996 р.

У березні 1998 р. в Україні відбулися черговівибори до Верховної Ради. Згідно з новою Конституцією України, народнихдепутатів обирали на основі загального, рівного й прямого виборчого правашляхом таєм­ного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою.Згідно з Законом «Про вибори народних депутатів України» малообиратися 450 депутатів, із них 225 в одномандатних виборчих округах на основівідносної більшості, а 225 — за списками політичних партій, виборчих блоківпартій у багатомандатному загальнодержавному вибор­чому окрузі на основіпропорційного представництва.

За депутатські місця змагались ЗО політичнихпартій і виборчих блоків. Але тільки 8 із них подолали чотирьохвідсотковийрубіж голосів, що дало їм право на участь у розподілі депутатських мандатів.Серед них — Компартія України — 84 мандата; Народний Рух — 32; Виборчий блокСПУ та СелПУ — 29; Партія зелених-— 19; НДП—17; «Громада» — 16; ПСПУ— 14; СДПУ(о) — 14. Решта місць відійшла депутатам, обраним в одноманітнихвиборчих округах.

.

Восени 1999 р. закінчився п'ятирічний термінперебування на посаді Президента Л. Кучми і, згідно з Конституцією, булипризначені чергові президентські вибори. За часи його президентства булаприйнята Конс­титуція України, збережений громадянський мир у країні; Українаутвер­дилася в світі як повноправна учасниця міжнародного співтовариства:зупинена гіперінфляція і введена власна національна валюта — гривня;призупинено падіння виробництва; загальмована економічна криза. Але в країнізалишалася напруженою соціально-економічна ситуація, зростало безробіття,знижувався матеріальний рівень життя трудящих, гальмува­лися необхідні реформи.

За цих умов у певних колах громадян, особливостаршого віку, пен­сіонерів, посилилася ностальгія за радянським минулим, чим інамага­лися скористатися на президентських виборах представники лівих сил — П.Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко та інші.

На посаду Президента претендувало 13кандидатів.

У першому турі голосування, який відбувся 31жовтня 1999 р. У другий тур голосування вийшли Президент Л. Кучма і першийсекретар ЦК Компартії України П. Симоненко.

Українські виборці в другому турі 14листопада 1999 р. вибрали Президентом Л. Кучму, за якого віддали голоси 56,25%виборців, а за П. Симоненка — тільки 37,8%. Отже, народ України вибрав шляхдемократії і реформ, ще раз підтвердив своє бажання жити в незалежній державі.

Після виборів Президента політична боротьба вУкраїні між лівими та правими не припинилася. Центр цієї боротьби перемістивсяу Верховну Раду. На початку 2000 р. її робота була фактично паралізованаборотьбою двох сил: лівою і правоцентристською. 13 січня 2000 р. ліві відхилилипроект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тоді 11депутатських фракцій і груп правоцентристського спрямування і позафракційнихдепутатів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської більшості дляспівпраці з іншими гілками влади. Більшість мала на меті зняти гостротуполітичних проблем, що породжувалася політичними амбіціями і непрофесіоналізмомлівої частини керівництва Верховної Ради, передусім голови О. Ткаченка та йогопершого заступника А. Мартинкжа.

З 21 січня по 1 лютого 2000 р. парламентпрацював роздільно.

1 лютого 2000 р. Головою Верховної Радиобрали  Плюща, а його першим заступником В. Медведчука і заступником С.Ґавриша.

16 квітня 2000 р.  відбувся Всеукраїнськийреферендум за всена родною Ініціативою

З листопада 2000 р. за ініціативою головифракції соціалістичної та селянської партій «Лівий центр» О. Мороза уВерховній Раді розгорнувся так званий «касетний скандал», котрийвідволік усю увагу народних депутатів. Мова йшла про зникнення журналіста Г.Гонгадзе, який розмі­щував критичні статті щодо Президента Я. Кучми та йогооточення в інтернетгазеті «Українська правда». Ситуація в парламентізнову загос­трилася, ліві опозиційні сили зробили спробу розколотипарламентську більшість, дискредитувати Президента та виконавчу гілку влади,викли­кати політичну кризу в країні. В березні 2001 р. у Києві сталися масовісутички представників опозиції і правоохоронних органів. Масові вуличні сутичкивперше в історії незалежної України набули загрозливих масш­табів. Вонизасвідчили, що деякі політичні сили прагнуть політичного реваншу будь-якимиметодами. Але такими засобами проблеми не вирішуються. Соціальні та політичніпротиріччя потрібно вирішувати цивілізованим шляхом.

У березні2002 р. відбулися вибори до Верховної Ради України.

Одним із провідних напрямків зовнішньої по­літикиУкраїни є участь у загальноєвропейсько­му процесі і, зокрема; в процесієвропейської інтег­рації.

З 1992 р. Україна сталаучасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) іпідписала ключовий документ НБСЄ — Гельсін­ський Заключний акт. Це сталосвідченням ви­знання рівноправності України у створеннідемократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. На початку грудня1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ в Будапешті лідери чотирьохкраїн — України, США, Великої Британії та Росії — підписали Меморан­дум прогаранти безпеки України. У ньому три ядерні держави підтвердили своїзобов'язання поважати-незалежність, суверенітет і територіальну ціліс­ністьнашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили щодо України. З 1січня 1995 р. НБСЄ стала постійно-діючою організацією — ОБСЄ, важливимелементом загальноєвропейського дому.

9 листопада 1995 р.Україна— першою з країн СНД — офіційно всту­пила до Ради Європи (РЄ). Це надалоїй можливість брати участь у виробленні спільної політики європейських державщодо прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститутивідповідно до загальноєвропей­ських вимог.

Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе певнізобов'язання, що стосують­ся насамперед приведення її правової та політичноїсистем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціямиРЄ, в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил удержаві, вико­нання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України,набли­жає її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконан­нямвзятих Україною зобов'язань запроваджено постійно діючий моніторинг стану справщодо прав людини. За період з 1995 до 2004 р. Україна неодно­разово опинялась уситуації, коли їй загрожувало виключення з РЄ за неви­конання зобов'язань. Такаситуація не найкращим чином впливала на імідж

України та на її відносини з європейськимидержавами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненняхУкраїни.

Важливе значення для європейської інтеграціїУкраїни має співробітни­цтво з Європейським Союзом (ЄС). У1992 р. Україна долучилась до співро­бітництва з європейськими фінансовимиорганізаціями, ставши, зокрема, членом Європейського банку реконструкції ірозвитку, створеного для допо­моги країнам Східної Європи у подоланнікомуністичного минулого. Украї­нське керівництво проголосило стратегічною метоювступ до ЄС. У 1994 р. була підписана, а в 1998 р. набула чинності Угода пропартнерство і спів­робітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалисятакі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяннярозвитку торгів­лі й інвестицій; створення умов для взаємовигідногоспівробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України щодо зміцненнядемократії та розвит­ку її економічного потенціалу, завершення переходу доринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджено у 1999р.

У липні 2002 р. відбувся саміт«Україна — ЄС». Основними питання­ми, що обговорювалися, були наданняУкраїні статусу країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни вЄС. За підсумками роботи саміту було прийнято рішення, що Україна невідповідає вимогам ЄС і не потрап­ляє до хвилі її розширення у 2004 і 2007 рр.У 2003 р. Україні було надано статус «країни — сусіда ЄС». Щоб зменшитинегативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними було укладено угодипро спрощення візового режиму.

У 2005 р. почавсяновий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво на чолі зПрезидентом В. Ющенком спрямувало всі зусилля на досягнення стратегічноїмети вступ до ЄС. Основними кроками на цьо­му шляху є такі: поданнязаявки на вступ до ЄС; надання Україні статусу країни з ринковою економікою;вступ до Світової організації торгівлі (СОТ); початок переговорного процесу проумови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ доорганізації.

Проголошення без'ядерного статусу сприялоналагодженню тісних відно­син України з НАТО. У 1994 р. вона сталаучасником програми НАТО «Парт­нерство заради миру». Україна бере на себезобов'язання за­безпечити свободу слова, розвиток громадянського суспільства,захист прав і свобод громадян, розв’язання економічних і соціальних проблем,щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів.

Стратегічне партнерство з Росією.Розбудова відносин страте­гічного партнерства з Росією, поряд зреалізацією курсу на інтеграцію до ЄС, посідає одне з ключових місць вструктурі зовнішньополітичних пріоритетів України.

Протягом більш як десятирічної історіїіснування двох незалежних держав Україні і Росії вдалося досягти суттєвогопрогресу в двосторонніх відносинах. Сторони завжди демонстрували здатністьзнаходити компроміс, хоча, слід визнати, за цей період було немало складнихмоментів, урегулювання яких вимагало значних взаємних зусиль (питання поділуЧорноморського флоту та його статусу, кримське питання, питання острова Тузла вКерчинській протоці). Одним із найважливіших аспектів двосто­ронніх відносинстало юридичне визнання територіальної цілісності одна одної і непорушностііснуючих кордонів.

На сучасному етапі головне місце під часпереговорів відводиться питанням активізації торговельно-економічногоспівробітництва та ство­ренню єдиного економічного простору.

У Росії 2002 рік був об'явлений як «РікУкраїни в Росії». 28 січня 2003 року було урочисто відкрито «РікРосії в Україні».

Проблема Черноморского фло­та оставалась одной из наиболее острыхв отношениях между Ук­раиной и Россией. Боевой состав этого флота насчитывает10 под­водных лодок, 150 боевых надво­дных кораблей, 70 судов обеспе­чения,около 250 самолетов. Ко­личественный состав флота в 1993 г. составлял свыше 60тыс. чело­век. Его боевая мощь превышает потенциал всех других флотов,размещенных в Черном море. А это позволяет ему, в случае воз­никновенияконфликта, блоки­ровать все внешние коммуника­ции любого черноморского госу­дарства,в том числе и Украины.

В отношении России к Черно­морскому флоту не было ничего для нееисключительного. Объ­явив себя полным и единствен­ным собственником всех флотовбывшего СССР, созданных со­вместными усилиями всех рес­публик, — Тихоокеанского, Се­верного, Балтийского — она по той же«логике» стремилась со­хранить за собой и Черноморс­кий флот со всей системойего базирования в Крыму. Таким образом Россия защищала свои геополитическиеинтересы в бал­канском и средиземноморском регионах.

Цель Украины в этой ситуации состояла в том, чтобы, во-пер­вых,иметь в Черном море со­бственные военно-морские силы, способные обеспечитьбезопас­ность морских коммуникаций и южных границ республики, а во-вторых —нейтрализовать дейст­вия крымских сепаратистов, ве­дущие к нарушению территори­альнойцелостности государства.

В условиях острых противоре­чий достичь конкретных действен­ныхсоглашений между Украиной и Россией относительно будущего Черноморского флотаудалось только в 1995 г. Ялтинское, Дагомысское, Массандровское согла­шениябольше свидетельствовали о намерениях, а не о конкретных путях решения этойузловой про­блемы украинско-российских от­ношений. Но в 1995г. эту пробле­муудалось наконец решить..

Україна як одна з держав — засновниць СпівдружностіНезалежних Держав— розвиває співробітництво з іншими державамиСНД, базуючись на засадних документах — Основних напрямках зовнішньої політикиУкраїни, Концепції національної безпеки України, Угоди про створення СНД від 8грудня 1991 р. із Застереженнями Верховної Ради до неї.

Співдружність Незалежних Держав було створено21 грудня 1991 р. під час зустрічі глав держав в Алма-Аті. ІКраїни-засновники:Україна, Білорусь, Російська Федерація, Молдова, Вірменія, Казахстан, Киргизія,Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, Азербайджан (Грузія приєдналасяпізніше). Естонія, Литва та Латвія, як зазначалося вище, відмовилися від участів СНД. Головні принципи: СНД не є державою, члени Співдружності є цілком незалежнимидержавами.   '

За 12 років існування СНД пройшла певнуеволюцію, зазнала певних структурних змін. Україна не підтримує спробперетворити Спів­дружність у наддержавну структуру конфедеративного чифедеративного типу, заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права.Україна у ставленні до СНД виходить, передусім, з реалій економічноїдоцільності існування Співдружності, розвитку тісних і взаємовигіднихторговельно-економічних відносин між державами-учасниками.

У військово-політичній сфері Україна не єстороною Договору про колективну безпеку держав — учасниць СНД — від 15 травня1992 р., дотримуючись таким чином визначеного Декларацією про державний су­веренітетпозаблокового статусу.

За час існування СНД підписано понад 1000багатосторонніх доку­ментів, але не всі вони діють ефективно. Набагатоефективніше розви­ваються двосторонні взаємовідносини в рамках СНД у різнихгалузях.

Суперечливим є становище України уСпівдружності незалежних держав. З одного боку, існує об'єктивна необхідністьекономічної інтеграції держав, які в минулому були тісно пов'язані між собою якрадянські республіки. З іншого боку, є небезпека перетворення СНД у наддержавнеутворення з домінуванням у ньому Росії, з чим не може погодитися Україна. Томувона не приєдналася до низки укладених в межах СНД угод, виступає проти наданняїй статусу суб'єкта міжнародного права. Загалом ступінь інтеграціїдержав-членів СНД залишається низьким. За визнанням самих керівників цих держав.СНД скоріше нагадує клуб за інтересами, ніж міждержавне об'єднання.

Зовнішня політика незалежної України,залишаючись незмінною у її принципових аспектах, водночас є динамічною,змінюється залежно від змін міжнародної обстановки. Успіхи цієї політики, рольУкраїни в системі міжнародних відносин значною мірою залежатимуть відефективності внутрішніх економічних, соціальних і політичних перетво­рень, боне може внутрішньо слабка держава бути впливовою на міжнародній арені.

З 1992 р. Україна сталаучасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписалаключовий документ НБСЄ — Гельсін­ський Заключний акт. Це сталосвідченням ви­знання рівноправності України у твореннідемократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. На початку грудня1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ в Будапешті лідери чотирьохкраїн — України, США, Великої Британії та Росії — підписали Меморан­дум прогаранти безпеки України. У ньому три ядерні держави підтвердили своїзобов'язання поважати-незалежність, суверенітет і територіальну ціліс­ністьнашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили щодо України. З 1січня 1995 р. НБСЄ стала постійнодіючою організацією — ОБСЄ, важливимелементом загальноєвропейського дому.

У травні 1995 р. Україна виступила за безстроковепродовження дії договору про нерозповсюдження ядерної зброї, чим зновупідтвердила свій послідовний курс у сфері ядерної політики. До початку червня1996 р. остання з 1600 ядерних боєголовок залишила територію України. Такимчином, перше стратегічне завдання зовнішньої політики України було повністюреалізовано.

Відмова України від ядерної зброї позитивновплинула на відносини Києва як з провідними державами світу, так і зміжнародними органі­заціями. Україна бере активну участь у розв'язанні проблемядерного роззброєння. В 1998 р. нашу країну було залучено до консультацій урамках Спеціальної групи (до групи входять представники провідних країн світу вгалузі ядерного роззброєння), створеної з метою пошуку шляхів зменшеннянапруженості у світі після проведених Індією і Пакис­таном ядерних випробувань.

9 листопада 1995 р.Україна— першою з країн СНД — офіційно всту­пила до Ради Європи (РЄ). Це надалоїй можливість брати участь у виробленні спільної політики європейських державщодо прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститутивідповідно до загальноєвропей­ських вимог.

Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе певнізобов'язання, що стосують­ся насамперед приведення її правової та політичноїсистем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціямиРЄ, в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил удержаві, вико­нання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України,набли­жає її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконан­нямвзятих Україною зобов'язань запроваджено постійно діючий моніторинг стану справщодо прав людини. За період з 1995 до 2004 р. Україна неодно­разово опинялась уситуації, коли їй загрожувало виключення з РЄ за неви­конання зобов'язань. Такаситуація не найкращим чином впливала на імідж України та на її відносини зєвропейськими державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційнихпрагненнях України.

Перспективи співробітництва України з РС:

■  подальшаучасть у реалізації програм співробітництва РЄ з державами Центральної таСхідної Європи. Широке використання потенціалу РЄ має сприяти процесуреформування правової системи України;

• продовження роботи органів державної владиУкраїни, спрямованої на вивчення доцільності участі України вміжнародно-правових договорах РЄ, не передбачених Висновком ПА РЄИ 190(1995);

■  залучення українських фахівців танауковців у якості експертів РС до розробки та реалізації   заходів,   здійснюваних   у   рамках  програм    співробітництва    РЄ;

■ значна активізація участі представниківУкраїни у робочих органах Комітету міністрів РЄ, діяльність яких пов'язана зрозробкою нових міжнародно-правових документів та спільних програмспівробітництва, механізмів їх імплементації, системи моніторингу за виконаннямдержавами положень конвенцій РС, виробленням рекомендацій країнам-членам РС зрізного кола питань тощо. Участь представників України в робочих органахКомітету міністрів РС розглядається як суттєвий елемент належного забезпеченняінтересів нашої держави у цій організації.

Однією з найбільших за кількістю членів (190держав станом на 01.11.2000 р.) і найвпливовішою сучасною міжнародноюполітичною організацією глобального масштабу є Організація Об'єднаних Націй(ООН). Створена 1945 р. за ініціативою провідних держав антигітлерівської коаліції(СРСР, СІІІА, Китаю, Великобританії і Франції) як універсальна міжнароднаорганізація безпеки, наступниця Ліги Націй, вона має такі основні цілі:підтримання міжнародного миру й безпеки: вжиття ефективних колективних заходівдля запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або іншихпорушень миру; розв'язання мирними засобами міжнародних спорів; розвитокдружніх відносин між народами: здійснення міжнародного співробітництва урозв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного йгуманітарного характеру, заохочення і розвиток поваги до прав людини.

1.  Центральним напрямком зовнішньополітичноїдіяльності України є плідна робота в Організації   Об'єднаних   Націй,   в  її   спеціалізованих   органах,   установах,   структурах,   та міжнароднихорганізаціях. Україна приймає участь у роботі практично всіх органів та установООН. Наприклад, Україна є членом Дитячого Фонду ООН (ЮНІСЕФ) та вносить свійвклад у вирішення проблем розвитку дітей у сучасному світі.

Україна входить в Економічну та Соціальну:Раду ООН (ЕКОСОС), що створена у 1946 році та здійснює міжнародні економічні тасоціальні відносини.

Україна приймає активну участь у роботіМіжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), що засноване у 1957 році, зпроблем використання атомної енергії у мирних цілях та підвищення надійності табезпеки атомних електростанцій.

2.  Наступний    напрямок    зовнішньої   політики    України    -    це    зовнішньополітична дипломатична діяльність. Дипломатичнівідносини Україна встановлює на засадах рівноправності, суверенної рівності,невтручання у внутрішні справи одне одного, визнання територіальної цілісностіта нерухомості існуючих кордонів.

Дипломатичні відносини з Україною встановили100 країн з 226. Одразу після проголошення незалежності Україна означила 23держави, будівництво відносин з якими стало , приоритетним. Серед нихкраїни-сусіди (Росія, Бєларусь, Угорщина, Польща, Болгарія, Туреччина),держави, де проживають українці (у США — більше 2 млн. чол., Канаді — близько Імлн. чол., Бразилії — 150 тис. чол., Чехії Та Словенії — 110 тис. чол.,Аргентині — 150 тис, чол., Франції — 80 тис. чол., Австралії — 40 тис. чол. таін.) а також країни, на котрих «зав'язані» економічні інтереси республіки(Іран, Кувейт„Ватикан та Ізраїль).

3.  Важливим напрямком зовнішньої політикисучасної України є встановлення, підтримка та всілякій розвиток економічних,культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, завиключенням країн, котрим за рішенням Ради Безпеки ООН об'явлена економічнаблокада.

Міжнародні економічні відносини із закордономналагоджуються Міністерством економічних зв'язків України. Л Міністерствоіноземних справ працює над створенням сприятливої політико-дипломатичноїатмосфери для економічних, культурних та інших відносин.

4.  Четвертий напрямок зовнішньої політикиУкраїни — це участь у вирішенні глобальних проблем сучасного світу. Глобальніпроблеми сучасності — це сукупність найгостріших світових проблем,  вирішення яких  потребує об'єднання  зусиль  всіх  народів  та держав.   Головна їхособливість полягає в тому, що кожна з них має загальний характер, що зумовленоцілісністю сучасного світу.

 

еще рефераты
Еще работы по истории