Реферат: Жнива скорботи
Жнива скорботи
Про голодомор1932 – 1933 рр. ми маємо найрізноманітніші свідчення, залишені очевидцями –селянами, яким пощастило вижити у ті страшні роки, колишніми активістами ірадянськими письменниками, які самі в молоді роки були свідками цих подій іпізніше описали їх, коли це стало можливим. Один із них, згадуючи пережите,пише:
“Голод: яке похмуре слово! Серце терпне, коли чуєшйого. Ті, що ніколи не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, якістраждання спричиняє голод. Немає нічого гіршого для чоловіка – голови родини –аніж почуття власної безпорадності, що виникає, коли чуєш жінчині молитви, коливона не може знайти їжі для своїх голодних дітей. Немає нічого гіршого дляматері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених дітей, які через голод забули,як посміхалися.
Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць,але ж місяцями більшість місцевих родин не мала чого покласти на стіл. Не булонічого, що раніше було в підвалах, жодної курки не лишилося в селі: навітьбурякове насіння пішло на поживу...
Першими вмирали від голоду чоловіки.Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачалирозум і переставали бути людьми”.
А ось інший очевидець Г. Рясний про своюсім’ю і рідне село Беєве, яке на той час належало до Харківського округу. Апізніше до Полтавської області в страшні ті роки пише так:
“Щоб глибше усвідомити трагедію, якупереніс наш народ, слід повернутися назад, у післяреволюційний час. Моє селоБеєве, яке на той час належало до Харківського округу, а пізніше до Полтавськоїобласті, притулилося в глушині територіального трикутника Лебедин – Гадяч –Ромни. Тут було багато великих, середніх і малих сіл та чимало заможниххуторів.
Десь у 1919 – му чи 1920 –му році людиодержали від радянської влади по гектару землі на кожного члена сім’ї – відмалого до старого – із володінь колишніх поміщиків Косинського та Кар пінського.Селяни з ентузіазмом взялися за обробіток землі… господарства росли, як надріжджах… Село стало з бідняцького поголовно середняцьким. Людирозраховувалися з державою за продподаток і багато що везли до міст на ринок. Явже пас овечок (ми тоді рано призвичаювалися до роботи – з шести років ) ібачив, яку величезну кількість худоби виганяло село на пасовисько. Отже, жили вдостатку і весело: навесні і влітку вечорами усі великі вулиці (а їх булочотири) дзвеніли піснями. Взимку в сільбуді артисти – аматори щомісяця ставиливистави.
То в 1929 році розпочаласьколективізація… у нашому селі, правда, великого опору колективізації не було.Були в селі деякий час і одноосібники. Про них пізніше стали поширювати осьтакі частівки:
“Устань, батьку, подивися,
Як індус (одноосібник) зажилися:
Хлів драний, хата боком
Ще й кобила з одним оком,
І індус без плечей.”
Колгоспники звели до наспіх споруджених ізкількох селянських хлівів конюшень своїх коней, одну з двох корів, по дві – тривівці, а решта овець пішла під ніж. Так із п’яти тисяч овець залишилось небільше триста голів. Затихли пісні. До роботи, особливо молоді хлопці, не дужеохоче бралися. Керував колгоспом дід Федот Омельченко — і голова, і рільник,бо агронома не мали...
А через рік сталося ще гірше: усе, щовродило, мусили відвезти державі. Під урожай 31 –го року взяли позичкунасіння. Наступного року історія повторилася. А далі в дію було пущенонебачений силовий прес (без будь – якого пояснення його необхідності): восени32 -го року в усіх селах району (пізніше стало відомо всій Україні) розвелися“шукачі” хліба. Вимітали і забирали “старанні” активісти усе підряд – пшеницю(хоч би й один кілограм), жито, ячмінь, просо, гречку, овес, горох, навітьквасолю. Як наслідок — уже серед зими розпочався масовий голод, до якого небуло ніякого діла нікому з керівників ні району, ні округу...
Нашому Баєвому “поталанило” –виручилизвичайнісінькі коноплі. Справа в тому, що селяни здавна спеціалізувалися увирощені конопель, які забезпечують їх полотном для білизни, рушників, волокон– для мотузок, олією — для споживання і макухою — для годівлі худоби. Тогороку надзвичайний урожай конопель, і люди зробили добрий запас макухи, якапішла не на корм худобі, а не на харчування. Так завдяки коноплям зиму і весну33- го року селяни, а з ними й наша сім’я якось пережили. Багато хто виїхав, ая хоч би й захотів кудись перебратися, хто не зміг би цього зробити, бо мавтоді всього тринадцять років. А найгірше те, що ще восени 1930 року прикуваламене до ліжка тяжка хвороба – туберкульоз кістки. А два брати виїхали наДонбас, стали залізничниками, бо там видавали хлібні пайки.
Хворіючи, я навчався вишивати хрестиком ігладдю. Вишив кілька рушників, портрет Малишева і дуже гарну жіночу блузку збатисту. За цю блузку в 33- му році сестра десь у Білорусії виміняла пудячмінного борошна. Але цього було мало на сім’ю із шести чоловік. Тому – тонаша мама, хоч і старенька вже, лазила по деревах (липи, берізок, ясен), рвалалистя, вмішувала до макухи, щоб пекти звані ляпаники. Крім того, знайшовся щеодин вихід в боротьбі за виживання: поряд з нашим городом колгосп засипав тондвадцять картоплі у великий погріб, а вона взяла та й погнила. До цього погребаі підійти гидко було — такий сморід. А мама пов’язувала хустиною носа і рота,брала великі ночви, наповнювала їх цією гниллю, перемивала її, зливала бруднуводу і знову перемивала… так робила доти, доки в ночвах залишався лишекрохмаль, та такий білий, як сніг, і зовсім без запаху. З домішкою крохмалю імолока ляпаники набували навіть пристойного вигляду, а макуха додавала запахуолії.
Треба сказати, що корів тоді дуже берегли,бо вони були головнимигодувальницями.
Батько сторожував ночами на тракторнійбригаді. Вже й опух трохи від голоду. Тому не зупинився перед досить ризиковимвчинком: навесні в колгоспі загинула кобила від невідомої хвороби. Її закопалина скотомогильнику, поблизу тракторної бригади. Батько взяв з дому великогометалевого чавуна, довгі шерстяні рукавиці, відкопав тварину, відрізав добрийкусень м’яса і варив його всю ніч. Ранком, мовивши: “Ну, була не була. Прости,Господи, хоч я в тебе й не вірю, з’їв шматочок. Більше побоявся, бо чув, що втаких випадках погано кінчається. Таке м’ясо він їв більше тижня, а своютаємницю відкрив нам тільки тоді, коли ми помітили, що в нього від пухли ноги.
По суботах, аж до початку збирання врожаю,селяни відзначали зворушливі і разом з тим дуже сумні “свята”. А бувало ось що:за п’ять кілометрів на захід від нашого села розмістився відділок радгоспуімені Калініна. Туди привозили борошно і для робітників пекли хліб. І як тількивітерець віяв у наш бік, то всі до єдиного мешканці села виходили з домівок наоколицю і вдихали аромат хліба. І було це тяжке і разом з тим незабутнєвидовище. І ніхто нікого не соромився, бо нема нічого в світі приємніше дляголодної людини, як запах хліба...”
Найвищого рівня смертність сягнула вобластях, що спеціалізувалися на вирощуванні хліба, — Полтавській,Дніпропетровській, Кіровоградській та Одеській: мінімальний відсоток тут становив20 –25. у Вінницькій, Житомирській, Донецькій, Харківській та Київськійобластях смертність була нижчою — 15 –20 %. Краще за всіх пережили голодоморкрайні північні райони України, де вирощували цукрові буряки, а ліси, ріки таозера містять багато того, що можна було використати як їжу.
У Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесіта інших містах буденною стравою для представників місцевої влади сталавнутрішня очистка вулиць від трупів. Лиш у Полтаві їх щоразу збирали близько150. “Я бачив, — згадує очевидець київських подій, — одну таку підводу здітьми, що лежали на ній. Вони були саме такими, якими я описую їх, — ізхудорлявими, витягнутими, немовби пташиними обличчями. Ці маленькі пташкидолетіли до Києва, і яку користь вони з того? Деякі з них щось бурмотіли,повертаючи голівки. Я спитав візника про них, але він тільки махнув рукою,промовивши: “Коли вони дістануться туди, куди їх везуть, вони також замокнуть”.
Використаналітература:
Роберт Конквест “Жнива скорботи” “Либідь”1993
Газета “Зоря Полтавщини” 30 серпня 1990