Реферат: Центральна Рада і пролетаріат України

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

 

здисципліни "Історія України"

 

Центральна Рада і пролетаріат України.

по спеціальності :                          Менеджменту виробничій сфері

по розділу учбового плану :        ІсторіяУкраїни

викладач, консультант :                СавченкоГ.П.

 
План

 

            1. Робітничій клас України в кінці ХІХ — напочатку ХХ століття.

            2. Русіфікація пролетаріату напередодніреволюції 1905-1907 рр.

            3. Українська соціал-демократична робітничапартія.

            4. Український національний рух і чорносотенці.

            5. У роки Першої світової війни.

            6. 1917 рік. Українська Центральна Рада.

            7. Центральня Рада і пролетаріат

            8. Українські соціал-демократи

            9. Українська автономія з точки зору більшовиків

            10. Деякі висновки


            Кінець XIX — початок XX ст. знаменував початок якісно нового періоду в історії українськогонароду, а отже, й його робатничого класу. Канадський историк українськогопоходження І.Лисяк-Рудницький, маючи на увазі появу нових факторів, щозумовлювали дальший розвиток процесу формування української нації, справедливоохарактеризував його як модерністичну добу. Остання мала ряд притаманних їйособливостей, зокрема, зменшення впливу на згаданий процес економічних ісоціальних аспектів. Справа в тому, що швидкий індустріальний розвиток регіонуздійснювався під контролем іноземного та ро- сійського капіталу і не спричинившвидкого становлення національного пролетаріату. Робітничий клас тут бувпереважно російським або зрусифікованим.

            Згідно з переписом1897 р. на кінець XIX ст. 93 % росіян, які працювали на підприємствах України,становили робітники трьох важливих промислових районів: Степової України(Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії), Харківщини та Київщини. НаПравобережній Україні; в пореформений період на промислових підприємствахросіяни становили лише 6 % від прибулих з інших регіонів імперії. Значно більшучастку тут мали поляки, білоруси, литовці, німці та ін.

            Дані перепису, іншідокументи свадчать про переважання росіян серед робітників, зайнятих на великихзаводах і фабриках України. Значна частина російського пролетаріату працювала вСтеповій Україні, де були розвинуті гірнича і гірничо-заводська промисловість,капіталістичне сільське господарство. Росіяни прибували також у Харківську таКиївську губернії, однак тут їм не належало переважаючих позицій у сферікваліфікованої праці. Серед прибулих росіяни займали одне з останніх місць наВолині, Поділлі, Чернігівщині та Полтавщині.

            Як вважав відомийдореволюційний дослідник робітничого класу України М. Порш, кількістьробітників з інших регіонів імперії “то піднімається, то падає в залежності відстановища народного господарства в поодиноких краях України. Краї і губерніїбільш промислові і торгові, а до того ще й з розвиненим капіталістичнимсільським господарством, натурально, потребують більш зайшлого робітництва,ваблячи його до себе ліпшою заробітною платою і взагалі ліпшими умовами праці.Навпаки, краі і губернії, вадсталі з промислового і торгового погляду, здрібноселянським сільським господарством вимагають такого зайшлого робітництва,порівнюючи, дуже мало”.

            Бурхливе зростанняпромисловості в 70-90-х роках XIX ст. позначилося не тільки на кількостіросіян, які стали працювати на за­водах і фабриках України, а й на місці таспособі їх проживання у регіонах краю. В багатьох районах калькість російськихробітників зростала навіть швидше, ніж місцевого населення. Зокрема, натериторії Донбасу протягом 1861-1897 рр. їх чисельність збільшилася втричі. В“Истории рабочих Донбасса» зазначається, що в другій по­ловині XIX ст. у складідонецького пролетаріату чисельно переважали російські робітники. На початку XXст. на 9 найбільших заводах півдня України, кожний з яких давав за рік понад 10млн. пудів чавуну, тільки один з десяти робітників був українцем. Відомийметалург М.А.Павлов писав, зокрема, що “сулинські робітники були головним чиномвихідцями з Орловської та Воронезької губерній, але вони вже обжилися вСулині”.

            На заводах і фабрикахДонецького басейну працювали також російські сільські ремісники, в основномубудівельних професій. Причому існувала певна їх порайонна спеціалізація, щосклалася історично: теслі і муляри були, як правило, з Курської, Калузької,Орловської та інших губерній; Тульська губернія поставляла слюсарів; Задонськийповіт Воронезької губернії — штукатурів, малярів.

            Російське населення вУкраїні було неоднорідним і за своім соціально-класовим складом. Крімробітників, у містах і селищах жили ремісники, кустарі,

дрібні торговці. В місцяхкомпактного проживання російських пролетарів існували певні національні,трудові традиції, навички, спосіб життя та праці. Наприклад, у 80-90-х роках укам'яно-вугільній промисловості Донбасу особливого поширення набула артільнаформа організації праці.

            У 1897 р. росіянистановили 10 % міського населення України, зосереджуючись переважно в робітничихселищах та невеликих містах. На зламі століть великі російські колонії виникалиу провідних індустріальних центрах України (Харків, Катеринослав, Луганськ,Одеса, Миколаїв та ін.). До них прибувало найбільше росіян. Водночасзасновуються російські робітничі селища. Однак у цей час зростала й часткаукраїнців серед робітників. Це пояснювалося пролетаризаціею українського села йпосиленим відходом місцевих селян на підприємства гірничої тагірничо-заводської промисловості. Однак кількість робітників-українців напочатку XX ст. була ще незначною. Тому корінні українські робітники поступовоасимілювалися росіянами.

            Напередодні революції1905-1907 рр. русифікаторські тенденції серед пролетаріату, про які йшлосявище, посилювалися ще одним фактором — впливом на український робітничий класросійських соціал-демократів. В цей час вони розгорнули свою діяльність вУкраїні. Тому молодій українській соціал-демократії, яка претендувала на рольнаціонального політичного центру й ставила своїм головним завданням “органазаціюпролетаріату, що розмовляє по-українському”, необхідно було активізуватинасамперед пропагандистську роботу серед робітничого класу України, щобпротистояти російському впливу.

            Як відомо, Українськасоціал-демократична робітнича партія (УСДРП), що сформувалася в 1905 р.,складалася з молодих революціонерів, політичні погляди яких являли собою сумішантегрального націоналазму, есерівщини і марксизму. Тоді в ії керавництвіналічувалося приблизно десять осіб. Організаторами партії були українці О.Скоропис-Йолтуховський,М.Галаган, М.Меленевський та інші. Члени цієї органазації не визнавалиіснування самостійної України, а відстоювали ії автономні права в складіфедерації вільних народів Росії. Замість ведення регулярної політичної роботи,виконання накресленої програми і дотримання при цьому певних тактичних настановвони, з одного боку, займалися виданням брошур на зразок “Дядько Дмитро”, “Чи єтепер панщина?” тощо, зміст яких був далекий від ідей соціал-демократизму, а здругого, — проводили агітаційну діяльність лише серед селян. Ця робота, задопомогою якої українські соціал-демократи намагалися вплинути на політичнусвідомасть трудя­щих, не давала бажаних результатів, бо це відбувалося в тойчас, коли російські соціал-демократи вже керували робітничими страйками вХаркові, Киеві, Катеринославі, Кременчуку та інших містах України.

            Таким чином, тривалийрусифікаційний вплив негативно позначився на суспільній активності українськогоробітничого класу, як і на національній свідомості усього народу. Тому й недивно, шо організація українського пролетариату почалася значно пізніше, ніжросійського. В соціал-демократичному русі протягом кількох десятилітьформувалося зверхнє ставлення до “молодшого брата”. Наслідки такого явноненормального стану посилювали русифікаторські тенденції в Україні.

            Революція 1905-1907рр., столипінська аграрна реформа суттєво вплинули як на політичне, так і наекономічне життя Росії та України. У роки першої російської революціїробітничий рух став наймогутнішим фактором політичної боротьби трудящих.Столипінська реформа прискорила процес розшарування селянства. Характерно, щосаме в Україні найвищим був процент його найбідніших и найзаможніших верств.Тому поряд з процесом пролетаризації відбувалося переміщення сільського населенняв міста та за межі України.

            Особливістьукраїнського села під час проведення столипінської реформи полягала в тому, щонавіть ті його мешканці, що жили неподалік від фабрик та заводів, намагалися впошуках кращої долі виїжджати за тисячі верст, а не працювати на них. Так,70-80 % пересе­ленців за Урал становили вихідці з українського села, а також здеяких чорноземних районів Росії. Це були переважно бідняки, які сподівалися вСибіру вирватися із злиднів. Наприклад, у Харківській губернії процентбезземельних і малоземельних становив 72,8 від загальної кількостівід’їжджаючих звідти селян.

            Прискорені темпирозвитку товарних відносин, промислового виробництва та пов'язані з цимекономічні, соціальні и національні про­цеси в Україні за часів столипінськоїреформи викликали гостру по­требу в робітничих кадрах. У зв'язку з цим урядзаохочував росіян переїжджати на заводи півдня, в степову зону і наЛівобережжя. В ре­зультаті невеликі населені пункти Донбасу, де мешкалабільшість росіян, які перебували в Україні, стали переважно російськими. У 1907р. в таких робітничих селищах, як Луганськ, Юзівка, Дружківка, Алчевськ,Єнакієве, Микитівка, Лідіївка, Ясинувата мешкало лише 5-10 %українців.Їх частка у ряді великих міст була також низькою. Зокрема, росіяни становилимайже половину населення Києва, Катеринослава, Харкова, Одеси, Миколаева,Херсона. Інші національні меншості, що проживали у великих містах України,розмовляли, як правило, російською мовою, що посилювало російський характерукраїнських міст.

            Присутність росіян умістах України почала особливо відчуватися з моменту виникнення тамчорносотенних органазацій на зразок “Рус­ского собрания” і “Союза русскогонарода”. Намагаючись поширити свій вплив на різні соціальні верстви населення,відділи “Союза русского народа” створювали спеціальні філіі для робітників.Так, у жовтні 1906 р. в Києві було засновано “Союз русских рабочих”, в статутіякого зазначалося, що мета органазації — економічний, соціальний танаціональний захист пролетарів. В Україні відділи СРН існували у Волинській,Катеринославській, Київській, Подільській, Таврійській, Херсонській таЧернігівській губерніях. Вони об'єднували понад 190 тис. чол. — майже половинузагальної калькості членів “Союза русского на­рода”. Чорносотенці залучали досвоїх організацій відсталі верстви робітників і особливо люмпенізовані елементиміст. Вони відкрито суперничали з українським національним рухом. Це було однимз “болючих” питань для чорносотенців України.

            Якщо появаукраїнських політичних об'єднань у Росії спочатку не викликала особливогозанепокоєння монархістів, і вони не виділяли ці організації з числа іншихантиурядових сил, то згодом усвідомили, що український національно-визвольнийрух становить велику небезпеку для імперії. В українському національному русі,проводну роль в якому відігравали ліворадикальні партії, монархісти вбачализагрозу як існуванню единої держави, так і тогочасному суспільному устрою.

            На думку друкованогооргану монархістів — газети “Киевлянин”, однією з небезпек для Російськоїдержави, крім “инородческо-еврейской революции”, є “нелепые маньяки“самостійного” украинства”. Чорносотенці вважали, що існує єдиний російськийнарод, а український є лише його гілкою. Тому український рух — “явище такою жмірою шкідливе, як і безпідставне”, — зазначалося у статуті клубу російськихнаціоналістів у Києві.

            Завдяки фінансовійпідтримці царського уряду українські чорносотенці мали змогу проводити масовіманіфестації, створювати робітничі артілі, здійснювати єврейські погроми. Їх екстремізмнезабаром став ознакою життя багатьох міст України.

            Робітники України,котрі потрапили під вплив чорносотенців, не виявляли інтересу до революційноїборотьби, яка набула значного поширення в Російській імперії, не розумілибезперспективність існування організацій монархічного типу, нерідко войовничонастроєних щодо українців. Проте переважна більшість робітників уникаласпівробітництва з ними, остерігалась і навіть боялась їх. Лише одна спробапротистояти чорносотенцям мала місце під час революції 1905-1907 рр., колипередові робітники Донбасу розпочали кампанію проти погромів. Озброеніробітничі загони з Луганська, Бахмута та інших міст допомогли відвернути тамрізню.

            Тим часом Російськаімперія невпинно йшла до свого логичного кінця. Віковічні підвалини колишньоївеликої держави руйнувалися напрочуд легко. Перша світова війна, національнірухи довершували цю справу. З мобілізацією на військову службу майже половинипрацездатних робітників набагато зменшилася кількість українців на за­водах і фабрикахУкраїни. Імперіалістична війна завдала значних збитків народному господарству.Мальйони робітників і селян, переодягнутих у шинелі, були відірвані відзаводів, фабрик та землі, погіршилося забезпечення міст продовольчими товарами,а сіл — інвентарем і тяглом.

            У 1916 р. царськийуряд запровадив в Україні хлібну монополію і дуже низькі закупівельні ціни назерно. Незабаром стало зрозуміло, що промисловість не може працювати завідсутності кваліфікованих робітників.Уряд змушений був запровадити надзвичайнийстан на залізничному транспорті, вугільних підприємствах Донбасу, металургійнихзаводах півдня Росії. Влітку 1916 р. близько 50 тис. російських робітників булинаправлені на шахти та оборонні підприємства України. Хоч обсяг видобуткувугілля в Донбасі збільшився, все ж гостро відчувалася нестача кваліфікованихробітників.

            У цій ситуації Радіз'їздів гірничо-промисловців півдня Росії (постійний виконавчий органоб'єднання власників підприємств металургійної, кам'яновугільноі, залізорудноїпромисловості Донецького і Криворізького басейнів) разом із підприємцями зінших організацій вдалося мобілізувати на оборонні підприємства України щекілька тисяч робітників з центральних губерній Росії, а також використати навиробництві як некваліковану робочу силу 100-тисячний загін військовополонених,значно дисципланованіших порівняно з виснаженими пролетарями України. В цей часзростання кількості промислових робітників відбувалося також за рахунокевакуації в Україну ряду підприємств з окупованих німецькими військами Польші іПрибалтики.

            Тому цілкомзрозуміло, що внаслідок першоі світовоі війни ще більше змінився національнийсклад пролетаріату України. На почат­ку 1917 р. 60 % промислового пролетаріатуДонбасу становили росіяни, близько 30 % — білоруси, поляки, вихідці зПрибалтики та представники інших національностей. Таким чином, перевага росіяну складі робітників України не була порушена. Зберігалося також традиційнепанування росіян у великих промислових центрах. Воно посилювалося більшовицькимвпливом на робітничий клас України і значною роллю російських дрібнобуржуазнихпартій, що спиралися на середні верстви українських міст та ix пролетаріат.Зокрема, у Донбасі чисельність більшовиків зростала протягом 1917 р. такимчином: на початку березня їх було понад 500 чол., у квітні — 5,5 тис., серпні — 16 тис., жовтні — близько 28 тис. Чисельність російських есерів у Донбасі зачей же час зросла з 18 — 20 тис. до 38 — 40 тис.

            В лютому 1917 р.перемогла демократична революція. Було пова­лено ненависне самодержавство,тобто здійснилася споконвічна мрія багатомільйонного населення Російськоіімперії. Народи колишньої імперії завоювали політичні свободи. До бурхливогосуспільно-політичного життя включилися робітники, солдатські маси,багатомільйонне селянство. У містах і селах проходили численні мітинги, збори,демонстрації. Поновили діяльність раніше переслідувані царизмом різні політичніпартії та організації. З'явилися нові періодичні видання. 3 березня 1917 р.,одразу після повалення царського самодержавства, яке понад 250 років уярмлювалоукраїнський народ, у Києві було утво­рено перший національний парламент — ЦентральнуРаду.

            УкраїнськаЦентральна Рада поставила за мету відновити державність України. І якщо уїї І універсалі зазначалося, що Україна не відокремлюється від Росії, то вже 25січня 1918 р. вона видала історичний IV універсал, яким Україна проголошуваласясамостійною державою.

            В короткий проміжокчасу, коли відбувався процес становлення українськоі державності, ЦентральнаРада займалася розв'язанням військових проблем, питань справедливого розподілуземлі між селя­нами, опікувалася розвитком культури, освіти та багатьма іншимисоціальними і духовними проблемами українського народу.

            3 приходом до владиЦентральної Ради розпочався процес масової українізації. Щодо цього становитьинтерес висновок В. Винниченка, який він зробив у праці “Відродження нації”: “Вкожній сфері були українці й у кожній сфері вони хотіли, вони мусіли виявлятисебе, як українці, затверджувати своє “я”, поширювати його, закріпляти певниминормами. Фабричні робітники, учителі, кооператори, студенти, приказчики.урядовці, всі гуртувалися національно, всі домагались свою галузьукраїнізувати, себто принатурити до объекту свого існування — українськогонароду — й узаконити, унеобхіднити, уприроднити свою “пробуджену ніжність”.

            Місія нестинаціональну ідею в середовище робітників і селян й будити там національнугордість стала метою Центральної Ради. Соціалісти, молоді революціонери сталиавангардною силою національного пробудження. Альфою і омегою всіх їх починівбув український народ, народ, який ще пам'ятав про козацькі вольності України,про запорожців і став запорукою постійності українського історичного процесу.

            Однак у перші місяцідіяльності Центральної Ради робітники-українці ще значною мірою дотримувалисяпроросійськоі оріентації. То­му будь-які кроки в напрямі українізації в містахвикликали обурення зрусифікованих робітничих мас. “Росіяни страшеннообурювались українізацією,… особливо в Києвї, — згадувала член ЦентральноїРа­ди С. Русова, — і міська управа ставала в постійні суперечки з українськимиорганазаціями та з Центральною Радою… Росіяни посилали телеграми доТимчасового уряду в Петербурзі, благаючи рятувати “руських” від насильноїукраїнізації, а це було цілком неправдиво, бо, здається, ніде на світі ні одиннарід не шанував так національних прав своїх меншостей, як це робили українці”.Зі свого боку, російські лідери більшовицькоі партії звинувачували керівництвоукраїнського національного руху в порушенні “єдності робітничого класу”. Томудіяльність Центральної Ради та її виконавчого органу — ГенеральногоСекретаріату — могла бути ефективною лише за умови підтримки їх діяльності збоку міського пролетариату — цієї організованої меншості українського народу.

            Як же складалисястосунки Центральної Ради із зрусифікованим робітничим класом міст?

            Доцільно простежитиїх на прикладах Катеринослава, Харкова, Одеси, інших міст України, де буввеликий процент російського населення. Д.Дорошенко, якого важко запідозрити внеоб'єктивності, згадував, що в Катеринославі, де було багато свідомихукраїнців серед службовців, робітників і селян навколишніх сіл, українськийнаціональний рух помітно проявлявся в роки першої світової війни. Але ко­липочалася революція, писав він, “активних політичних діячів серед українцівзнайшлося дуже небагато, до того ж почалася ворожнеча між представникамиукраїнської буржуазії й соціалістичних партій, і провід в місті захопилиросійські револіоційні організації… На виборах до міської думи укр. есеривиставили свій окремий список, есдеки — теж свій, а есефи виставили такожокремий список. Українські голоси розбилися, і українці провели до думи по всіхтрьох списках 10 гласних (на 60 усіх)”.

            Через деякий час,продовжував Д. Дорошенко, коли почався український рух у військах, у містізросло значения національного елементу. “Правда, реальноі користі від цієїукраїнізації було небагато: солдати розбігалися, не доїхавши до фронту, а усебе в казармах нічого не робили, тільки мітингували, а в потребі не хотілинавіть пальцем поворухнути, щоб помогти Україні, але на ширші маси громадянстванавіть зовнішні ознаки “українізації” війська робили враження й підіймалиавторитет українського руху”.

            Аналогична обстановкабула й в інших русифікованих українських містах у період правління ЦентральноїРади. У Харкові становище було ще складнішим, ніж у Катеринославі: “Взросійщеному Харкові українцям тяжко було зайняти в новозаснованих революційнихорганізаціях становище, яке відповідало б їхньому значенню представниківукраїнської стихії, що заливала весь край, серед котрого Харків здавався якимсьчужорідним островом...”.

            Невдоволенняукраїнським національним рухом активно проявлялося і в південних містахУкраїни. “В космополітичній щодо свого населення Одесі українці не моглизайняти скільки-небудь твердих позицій в нових революційних установах.Російська и жидівська демократая, що, як і скрізь, вела перед по тих установах,ставилась до українського руху і до українських домагань дуже неприхильно”.

            Оскільки позиціїзаможного російського населення в Чернігові, Полтаві, Кременчуку були міцними,в цих містах не відчувалося переваги українського національного руху. “Середусіх губерніальних міст на Україні Полтава найбільше зберегла своє національнеобличчя, українська стихія тут найсильніше виявлялася, особливо в низах міста.Але більшість міської буржуазії й інтелігенції була зросійщена, і українцям нетак то легко було здобувати позиції в самому місті, тим більше, що серед самихукраїнців зразу ж постав розкол між несоціалістами й соціалістами”. Д.Дорошенкоробить висновок, що “по всіх майже більших містах України провід захопиларосійська та зросійщена демократія, яка дуже противилася переведенню в життяукраїнських домагань, особливо ж вороже ставилась вона до автономії України”.

            За таких обставин увзаєминах з Центральною Радою робітники мали визначити свою позицію — підтримати її чи залишитися нейтральними. Як і всі інші верстви населенняУкраїни, патріотично настроєні представники робітничого класу вирішилипідтримати Центральну Ра­ду. Однак для зрусифікованого українськогопролетариату незрозумілими були масштаби національних домагань ЦентральноїРади. Що краще для робітників: велика й неподільна Росія, яка принесла стількистраждань українському народу, чи автономна Україна у складі Російськоїреспубліки, що проголошувалася на першому етапі діяльності Центральної Ради(проте, можливо, лише тимчасово)?  І, зрештою, з огляду на поширеність обохпозицій на Україні багато зруси- фікованих робітників залишилися нейтральними,політично пасивними, більше дбаючи не про підтримку Центральної Ради, а про те,щоб якось вижити. Тому на першому етапі співпраця робітників із ЦентральноюРадою була незначною поравняно з іншими верствами українського населення. Так,близький соратник М.С.Грушевського Павло Христюк визнавав, що “популярністьЦентральної Ради зростала надзвичайно швидко, особливо в селянських ісолдатських масах”.

            Однак ставленняфабрично-заводських робітників до Центральної Ради формувалося поступово,набуваючи дедалі більше національно-політичних ознак. За даними Л. Решодька, напершому засіданні Центральної Ради (14 березня 1917 р.) були лише один чи дварабітники “Арсеналу”, які не представляли заводчан, а прийшли, відгукнувшись назаклик студентської молоді. Потрапивши на засідання новоствореної органазаціїукраїнців, а потім на грандіозні маніфестації 16 і 19 березня, надалі пролетаріпрагнули, щоб їх представники бра­ли участь у роботі Центральної Ради.Морально-психологачна атмо­сфера після лютого 1917 р. сприяла зміцненнювідносин Центральної Ради з робітниками різних міст України. Але, на жаль,заважала цьому позиція зрусифікованого українського робітничого класу — переважаючої частини населення міст.

            Навіть такий, фнколисхильний до мажорного викладання історії революції на Україні автор, якП.Христюк, констатував: “… Міста на Україні з самого початку революції вбільшості зайняли ворожу до українського відродження позицію або, в ліпшихвипадках, позицію повної негації, ігнорування”.

            В цій непростійситуації даячі Центральної Ради не завжди займали виважену позицію. “Ми невірили,- писав В. Винниченко,- що наш зрусифікований пролетаріат стане активнов оборону нашої державності, наших національних здобутків, в оборону того, щовін не почував своїм, рідним і необхідним собі. Це недовір'я було величезноюпомилкою, як виявилось далі. Це було великою шкодою й для чисто національноїсправи, бо це недовір'я й дальша наша політика одвернули від національноїсправи зрусифікований український міський пролетаріат, який також мавпробуджену ніжність, який мав би її без порівняння більшою, коли б українствоне одпихнуло його саме своїм соціальним консерватизмом”.

            Подібні настрої булихарактерними для всієї керівної верхівки української соціал-демократичноїробітничої партії, хоча в 1917 р. її позиція суттєво змінилася порівняно з 1905р. Саме вона, враховуючи соціально-політичне становище на Україні в зв'язку ізвиникненням Центральної Ради, визначила новий курс в напрямку переосмисленнясвоєї національно-політичної програми. Це питания обговорювалося на конференціїУСДРП, що проходила у Києві 4-5 квітня 1917 р. “Виходячи з того, що потребаможливо повного розвитку творчих сил України вимагає її найширшогоекономічно-політичного самоозначення, — підкреслювалося в прийнятій неюрезолюції про автономію України, — приймаючи під увагу, що федеративний устрійросійської держави, як союзу автономних національно-територіальних або простотериторіальних одиниць, не тільки не може шкодити розвиткові пролетаріату всієїРосії, — а тим більше українського, — але і корисний для нього; приймаючи підувагу, що федерація автономних національних або краєвих одиниць — це найкращагарантія демократичних і національно-політичних прав  кожної нації або країни,- конференція української соц.-дем. робітничої партії з цілою непохитноюрішучістю видвигає давнє домагання партії — автономію України, яко першу,невідложну, пекучу задачу сучасної хвилі українського пролетаріату та всієїУкраїни”.

            При цьому діалог міжпредставниками української автономії і російського уряду був можливий лише заумови здійснення національних прагнень численних колишніх неросійських народів.“Це розуміння українською соц.-демократією творення автономного ладу, — підкреслював Л. Христюк, — мало для української революції велике зна­чення:відповідаючи українській дійсності, воно було в той же час дійсно революційним.І як таке, йдучи врозріз з загальною тенденцією московської демократії — одкинути національне питания на друге місце, одклавши вирішення його цілком доУстановчих Зборів, воно було причиною того, що українська соціал-демократія зсамого початку революції на Україні пішла своїм окремим шляхом, часами гостровиступаючи проти своїх старших товаришів — російської соц.-дем. робітн. партіїна Україні”.

            Показовими щодо цьогобули різні робітничі з'їзди, що відбувалися у Києві и інших містах України.Зокрема, 12-14 липня 1917 р. у Харкові проходив всеукрїнський з'їздзалізничників. В його роботі взяли участь майже 300 делегатів, що представляли200-тис. загін залізничників краю. 24-26 липня у Киеві відбувся всеукраїнськийробітничий з'їзд, близько 300 делегатов якого представляли більш як2-мільйонний робітничий клас України і мали обрати його представників доЦентральної Ради. Виступи на цих з'іздах свідчили про складну обстановку вУкраїні, а також у пролетарських лавах. Однак, зважаючи на продовження воєннихдій, з'їзди після тривалих дискусій вирішили, що “всі українські робітникимають всіма силами, із усією енергією піддержувати Центральну Раду і ГенеральнийСекретаріат”.

            Після цих з'іздівстосунки між робітниками і Центральною Радою певною мірою поліпшилися. І хочсеред широких мас промислових міст України зберігається сильний більшовицькийвплив, національні ідеї вже почали проникати на заводи і фабрики, пропагуватисяна сторінках робітничої преси та в технічних училищах. Однак за часівЦентральної Ради робітників-українців нерідко докоряли в націоналізмі, зрадіінтересів єдиної та неділимоє Російськоє держави, бо в Україні тривалий часнавколо них було майже суцільне російське середовище, вони, так би мовити,“змоскалилися”, а імперські порядки — навіть якщо ix засуджували і вважалинелюдськими — зберігались і всіляко заохочувалися офіційними зрусифікованимиструктурами та представницькими інституціями.

            Хоч царський уряд бувповалений, але професійний, кваліфікований апарат управління органами працізалишився. В той час як Центральній Раді бракувало ефективного керівництва, цейапарат зберіг сильні позиції у провідних галузях промисловості, висококваліфікованіінженерні, економічні та фінансові кадри, численні форми економічногоспівробітництва, а також можливість позаекономічного примусу.

            Чи могли ці “виняткиз правила” — національно свідомі українські робітники — переважити “великуартилерію” більшоста зрусифікованого українського робітничого класу, яка, якщой визнавала пра­во на автономію України, то обов'язково у складі “єдиної”,“великої” та “неподальної”?  Загалом ситуація у сфері виробництва і праці булакатастрофічна: за часів Центральної Ради діяльнасть новостворених українськихорганів праці у містах наштовхнулася на відверту протидію фабрично-заводськоїадміністрації. Робітники, що мали сміливість заявити про свої симпатії доЦентральної Ради, ризикували залишитися без роботи.

            Щоб проаналізуватидії Центральної Ради та настрої її керівництва в перші три місяці існуванняукраїнської демократії щодо русифікаторських тенденцій в Україні, необхідноознайомитися з “Декларацією Української Центральної Ради”, підготовленою всередині травня 1917 р. для вручення Тимчасовому уряду та Петроградській Радіробітничих та солдатських депутатів. Наведемо кілька уривків з цього документа:

            “Зріст українськогоруху, що так інтенсивно проявився в днях революції, вимагає нових методів дляйого оцінки, нових підхідних шляхів, не говорячи вже про саме фактичнепознайомлення з його висловом. Між тим у цій сфері лишилося все по-старому, іросійські громадянські круги в більшості стоять на давній неозначеній позиції.

            Це вже и тепер сумновідбивається на взаємних відносинах двох братніх народностей, а на будучегрозить це дуже и дуже небажаними ускладненнями, і щоб їх усунути тазлагідніти, обидві сторони повинні поробити заходи державного та громадянськогозначіння.

            Для людей, що малопознайомлені з історією и характером українського руху, зовсім незрозумілий тойрозмах, котрий проявив він зараз, у перших днях революції. Те, що уважалосясправою невеличкого гуртка інтелігенції, нагло прибрало масовий характер:національні гасла і домагання стали дуже популярними в народних масах. Цепояснюється тим, що український рух, у свой істоті глибоко демократичний, весьчас стояв на грунті народних потреб, широко охоплюючи їх і говорив доступною ізрозумілою народові мовою про його власні інтереси. Ось чого від самого початкувільного життя став цей рух організуючою силою, ось через що до ньогоприлучалися щораз більші сили народу, справедливо бачачи саме тут гарантіюздійснення своїх загальнолюдських і національних потреб та домагань. Відродженаукраїнська преса щоденно приносить звістки про те, як серед українських мас всебільше й більше проявляється громадянська та національна свідомість: українськесело організується під гаслами, виставленими українським рухом. Про те говорятьдуже численні і многолюдні з'ізди, що одбуваються на Україні в останнім часі:кооперативні, селянської спілки, військові, національні в широкому смисліслова, педагогічні, партійні й інщі. Ці з'ізди представляли в цілості міліоновумасу (один військовий з'їзд у Києві представляв собою 993 400 зорганізованихсолдатів) і в  розв'язанні національних завдань виявили себе одною спільноювсім душею…

            А як відноситься дотого справді казкового пробудження 35-міліонового народу російське громадянствотам, на Україні? Треба зараз спочатку сказати: відношення неглибоке, незв'язане з интересами революційної Росії, навпаки, таке, що грозить багатьмаускладненнями для усієї справи свободи…

            ...І домаганнянаціональної школи, армії, українізації всього життя на Укріїні має у корінніголовно це відроджене, визволене почуття гідності людини.  І віра в це такавелика в масах, що вони в перший час навіть не змогли зрозуміти, з якої причинице їх бажання, це вільне гарне почування зустрічає зле, недобре, вороже до себевідношення у тих, хто стоїть на чолі демократичного руху. В їх простій,незастроєній спокусою психіці не укладається така сильна патріотичність. Вонидумають, що кождий, хто б не був, обов'язаний разом з ними радуватися івеселитися їх визволенням, їх переродженням з рабів у людей. Не тільки радуватися,але й усіма силами пособляти такому чудовому переродженню.

            Зовсім зрозуміло, щовпертий опір доводить до розчарування, далі — до ворожнечі, а в кінці — дострашного обурення. Тепер на всіх з'їздах, зборах — скрізь тільки і чуєшскарги, докори, погрози. І чим впертіше стоїть одна сторона, тим сильніше таглибше в'ідається недо­вір'я до Росії, тим ширше розливається хвиля стихийногопротесту”.

            Як бачимо, апогейукраїнського національного руху не став перио­дом ілюзій та невиправданоїейфорії. В Україні воскресіння національної самосвідомості народу відбувалосяповально. І кожен член делегації Української Центральної Ради, який підписавзгадану декларацію, констатував страшні у своїй простоті факти: 1) вукраїнських містах підтримка національного руху з боку росіян відсутня; 2)молода українська демократія також виявляє недовір'я до російського населенняукраїнських міст, а тому майже скрізь відсутнє взаєморозуміння.

            Налагодженнявзаємовідносин українського та російського населення міст ускладнювалося ще йвнаслідок того, що Центральна Ра­да не здійснила належної підготовки мас вцьому напрямі. Український національний рух розвивався спонтанно, центральні ймісцеві органи не завжди працювали в тісному контакті між собою. Останніздебільшого діяли самостійно, за власною ініціативою, переважно в межах певногоміста або району.

            Найбільш активноросійські робітники з українських міст діяли при органазації загонів вільногокозацтва. Про це розповідав у своїй праці І.Мазепа. За його свадченням, уКатеринославі створенням загонів вільного козацтва займалися діячі місцевоїорганізацаї українських соціал-демократів Гаврило та Микола Воробйови — синиробітника-залізничника, росіянина. Молодший — Микола закінчив артилерійськустаршинську школу. Старший — Гаврила був студентом Київського політехнічногоінституту і, хоч з військовою справою не був ознайомлений, проте ставорганізатором катеринославських відділів вільного козацтва, які складалисяпереважно з робітників і селян Катеринославського району і відіграли визначнуроль у боротьбі проти російських вайськ.

            “Це був час, — писавдалі І. Мазепа, — коли уряд Центральної Ра­ди в зв'язку з постановою 1-гоВсеукраїнського військового з'ізду, що відбувся на початку травня 1917 р.,уділяв особливу увагу справі т.зв. українізації частин російської армії черезвидалення та організацію вояків в свої українські частини. Таким шляхом малосяна увазі створити українську армію”.

            В загонах вільнихкозаків проходили військову службу и рабітники київського заводу “Арсенал”,залізничники Конотопа й Сум, телеграфісти Чернігова. Вільне козацтво визнаваловладу тільки Центральної Ради та Генерального Секретаріату, про що свідчатьспогади учасників тих подій Степана Шухевича, Всеволода Петрова, ДмитраДорошенка, гетьмана Павла Скоропадського.

            Таким чином, упроцесі загального пожвавлення національного руху в Україні виявилися новінастрої, що зароджувалися серед російськомовного робітничого населення її міст.Але якщо національно свідома меншість була сповнена рішучості твердо йти шляхомстворення українських національних військових формувань, то більшість невиявляла в національних і військових питаннях великої заінтересованості. Томусоціального партнерства та співпраці між робітниками близьких національних тасоціальних груп у той час ще не існувало. Ускладнювалася ситуація й тим, щоукраїнський робітничий клас за тривалий період русифікаторської політикицарського уряду опинився в складному економічному становищі.

            З огляду на це цілкомприродно, що наслідки русифікації українського пролетаріату болюче сприймалисятогочасним суспільством. Зокрема, заслуговує на увагу оцінка становищаукраїнського пролетаріату і всеукраїнським робітничим з'їздом, який проходив11-14(24-27) липня 1917 р. “Виходячн з того, що уряд проводив завждирусифікаторську політику і тим ставив робітництво на Україні в гірші умовиіснування, — повідомляли “Вісті з Української Центральної Ради”, — воно черезте насправді відрізняється своєю неорганізованістю, економічноюнезабезпеченістю...”. Ще відвертіше висловлювалася “Робітнича газета”. 18 липня1917 р. вона, наприклад, писала: “Завдяки неосвіченості український пролетаріатішов в хвості пролетаріату інших націй. Він займав посади нижчі, які гіршеоплачувались, і через те опинився в гіршому становищі”.

            На жаль, ці оцінкивідповідали дійсності. Тому не дивно, що з'ізд дійшов висновку про незадовільнестановище українського робітничого класу. Умови праці в промисловості Українибули, за оцінкою делегатів з'їзду, “просто жахливими”. Після развалу державногорегулювання постачанням продуктів харчування “продовольча криза досягланайвищого ступеня”, і вона “… всією силою, всім тягарем… лягає на широкітрудящі маси в містах і, особливо, на робітництво”.

            У липневі дні 1917 р.становище значно погіршилося, бо деморалізована російська армія в Галичинірозпалася, і сотні тисяч озброєних озлоблених солдатав заполонили Україну. Всвою чергу, придушення спроби військового заколоту, очолюваного верховнимголовнокомандуючим генералом Корніловим, сприяло дальшій революціонізаціїнайширших верств населення. Це ще більше посилило політичний вплив більшовиківсеред робітничих мас. Вони висунули ідею переростання буржуазно-демократичноїреволюції в соціалістичну, але спочатку хотіли добитися цього мирним шляхом, апісля липневих подій — шля­хом збройної боротьби і встановлення диктатурипролетаріату.

            Водночас відбувалисясуттєві зміни в настроях російськомовного населення України, насамперед йогонайбільш реакційних верств. Дрімуче-тупе, зденаціоналізоване міщанство,озлоблена бюрократия, найагресивніші праві сили намагалися спровокуватинайширші верстви населенна на відкрите незадоволення революцією. Зрусифікованіробітники міст мріяли про відновлення російської державності та прагнуликеруватися новими засадами соціалізму, які не сприймалися деякими діячамиЦентральної Ради.

            У великих містахрозпочався відкритий чорносотенний похід проти українського національного руху.Протягом липня-вересня 1917 р. газета “Киевлянин” опублікувала багатоагітаційних антиукраїнських статей, написаних лідерами чорносотенців.Безумовно, здивував українську громадськість різкий перехід на бік реакції“Союзу малоросів ім. Гоголя”, що активно виступав проти “примусовоїукраїнізації”. Зрусифікована професорська еліта Київського університету зробиластавку на придушення українського відродження. Тимчасовий уряд у середині липнянаправив до Києва для переговорів делегацію. Керенський, виступаючи переддіячами Центральної Ради, заявив у Маріїнському палаці: “Росія мусить бутивелика, сильна и неподільна, а ко­ли хтось посміє порушити її цілість іпростягне до того руки, ми скажемо — руки геть”.

            Таким чином, ідеянадання Україні автономії відходила на другий план, реакційні організації йшлиу політичному фарватері ненависного центрального уряду. “Все це — від Києвапочавши і Петроградом скінчивши — сплутувалось в один важкий, кошмарний,гнітючий клу­бок, який хотілось розірвати, знищити, пустити по вітру, щоб неперешкоджав вільно дихати, щоб не труїв своїм сморідним чадом повітря”, — такоцінив становище в Україні на кінець серпня 1917 р. відомий політичний діячЦентральної Ради Павло Христюк.

            В цей час ще однасуттєва обставина впливала на загострення відносин між російськими робітникамиУкраїни та пролетарями-українцями. Маються на увазі взаємовідносини українськоїсоціал-демократії та загальноросійських партій та організацій в Україні.Останні вели боротьбу головним чином у пролетарських центрах. Соціальну базуукраїнських соціал-демократів становили міста малорозвинутого Правобережжя.Так, українські соціал-демократичні організації в Миколаеві, Одесі, КривомуРозі, Бахмуті та інших пролетарських цент­рах виникли лише у 1917 р.  Черезвідсутність українських соціал-демократичних організацій загальноросійськіпартії в Україні об'єднували навколо себе значну частину робітників різнихгалузей промисловості. Як підкреслював М.Попов, “більшовики на Україні були пар­тиєюросіян русифікованого пролетаріату”.

            Хоча більшовицькі таменшовицькі керівні органи всеросійської соціал-демократії з дореволюційнихчасів функціонували окремо, більшість місцевих організацій РСДРП спочатку булаоб'єднаною. Посилення розходжень з принципових питань тактики і стратегіїреволюційного процесу між меншовиками і більшовиками призводило до виникненнясамостійних партійних організацій. І українські соціал-демократи, і російськіменшовики в Україні дотримувалися антибільшовицької тактики. Але українськасоціал-демократія об'єднувала порівняно з російськими меншовиками меншорганізовану і свідому частину українського пролетаріату. Закономірно, що цяобставина наближала її до більшовицькоі партії, що неодноразово було причиноюнебезпечного хитання української соціал-демократії між більщовизмом іменшовизмом.

            Завойовані трудящимимасами після повалення самодержавства політичні свободи сприяли ослабленнюнаціонального гніту, пробудженню національної самосвідомості поневоленихнародов Росії та посиленню національно-визвольного руху, який мав прогресивний,демократичний характер, бо був спрямований на лаквідацію національноїнерівноправності. Проте в 1917 р. протистояння між українськими і російськимисоціал-демократами не припинялося. Адже революційні по­дії 1917 р. надзвичайношвидко загострили національні вадносини в Україні. Українські робітники, як івесь український народ, побачили в російських більшовиках, насамперед,національно-ворожих против­ників.

            Однак українськасоціал-демократія в ході державотворення України виступила не тільки протибільшовиків, а і російських меншовиків. З розвитком революційних подій інаціонально-визвольної боротьби в Україні у 1917 р. це протистояння ставалодедалі виразнішим і гострішим.

            Якщо до революціїукраїнські соціал-демократи прагнули об'єднатися з російськоюсоціал-демократичною партією, то в 1917 р. вони в усіх важливих політичнихкампаніях виступали самостійно. Це при­вело до ще бальшої ізольованості йрозмежувань між ними.

            Слід враховувати, щовідносини між українськими соціал-демократами і “Бундом”, а також іншимиеврейськими соціаластичними парті­ями в Україні були тіснішими, ніж з російськимисоціал-демократами. В результаті протягом 1917 р. в Україні утвориласясвоєрідна сті­на відчуження між українським і російським соціал-демократичнимрухом: якщо до революції 1917 р. російські соціал-демократи з певнимизастереженнями ставилися до національних домагань Українськоїсоціал-демократії, то тепер остання з неменшим недовір'ям ставилася донаціональної політики російських соціал-демократів. З розвитком революції іпоглибленням національної самосвідомості українського народу ці розбіжності ставаливсе більшими.

            Однак практичнадіяльність українських соціал-демократів була малоефективною. Тому мрії діячівукраїнської соціал-демократії В.Винниченка, С.Петлюри, М.Порша та інших прокерівництво “українською революцією” не були втілені в життя. Рівеньнацаональної самосвідомості залишався все-таки низьким, внаслідок чого агітаціяза автономію, утвердження Української держави не знаходила достатньої підтримкив фабрично-заводських колективах, оскільки переважна більшість робітниівоцінювала події крізь призму соціальних проблем. Поглиблення економічної таполітичної кризи сприяло підвищенню популярності більшовицьких гасел ізростанню чисельності цієї партії з другої половини 1917 р. Основна частинапролетаріату, зокрема й українського, як і Ради робітничих і солдатськихдепутатів найбільших пролетарських центрів України, підтримували радикальнігасла російських соціал-демократів.

            Тим часом рабітничийклас вимагав від уряду встановлення кон­тролю над виробництвом і підвищеннязаробітної плати. Мрії трудя­щих про поліпшення життєвого рівня дедалі більшевідрізнялися від гасел, що їх пропонували політики, особливо всоціально-економічній сфері. Тому слушні вимоги вирішення українського питаниядля значної частини робітників України були не дуже актуальними на тлі проб­лем,зумовлених першою світовою війною та народногосподарською розрухою.

            Так, 23 вересня 1917р. учасники загальних зборів київської організації Українськоїсоціал-демократичної робітничої партії черговий раз підтвердили програмну тезупартії про надання Україні автономії і водночас підтримали принципфедеративного влаштування Росії: “… Збори вважають невідложною органазаціютрудових мас України під прапором українського пролетаріату для переведення вжиття че­рез Генеральний Секретаріат таких точок у цих формах, що вимагаєфедеративний лад Росії: 1) узаконення восьмигодинного робочого дня; 2)заведения рабочої контролі над виробництвом і розділом; 3) націоналізація всіхважніших галузів промисловості: кам'яновугальної, металевої, нафтової і т.п.;4) безмилосердне оподаткування великих капіталів і маєтків; 5) конфіскаціявоєнних доходів для рятунку краю від господарської руїни; 6) негайнепредложення всім воюючим наро­дам загальнодемократичного миру; 7) негайнеприпинення всіх утисків проти робочої класи та її органазацій; 8) очищенняармії від контрреволюційного складу; 9) націоналізація землі й усунення її зтоварно­го обміну; 10) конфіскація поміщицьких земель і передача їх узавідування земельним комітетом до розв'язки земельної справи УстановчимиЗборами. В разі дальшого існування коаліційності Временного Правительства передсоціаластичним Генеральним Секретаріатом постає завдання порвати зносини з тимПравительством”.

            Лідери українськоїсоціал-демократії давали зразуміти Тимчасовому уряду, що готові співробітничатиз ним в разі поліпшення життя робітників. Водночас вони засудили тісний союзцентрального уряду з основним панівним класом Російської імперії — буржуазією.Український соціал-демократ Ткаченко, роз'яснюючи в ті дні позицію своєїпартії, заявив: “… Російська буржуазія показала цілковиту нездатністьорганазувати життя. Тому її треба усунути, влада мусить перейти до рукселянства та пролетаріату. Буржуазія мусить спинити революцію, щоб не віддатисправу миру в руки демократів. Тут шукайте причину корніловського повстання тапіддержки його з боку російської і міжнародної імперіалістичної буржуазії.Отже, цей критичний момент тре­ба вжити на органазацію соціаластичногоміністерства, щоб справу ми­ру взяти в свої руки. Для одної справи миру вартоздобути соціалістичне міністерство. Автономію України треба здійснити фактичнов повнім об'ємі. Тільки тоді наші маси піддержать уряд”. Ткаченка підтримавМ.Порш, який заявив, що в справі самовизначення націй коаліційний уряд нічогоне зробив: “Ми — українці — особливо вадчули тут на собі принцип коаліції.Потрібен новий уряд, від якого ми будемо вимагати для України розширення властіГенерального Секретаріату вшир і вглиб”.

            Назріваннязагальнонацаональної кризи і загострення соціальної конфронтації восени 1917 р.сприяли різкій поляризації політичних сил, радикалазації робітничих мас. Ужавтні 1917 р. великодержавна російська буржуазія посилила наступ наукраїнський національно-визвольний рух. Тимчасовий уряд став на шлях репресійпроти Центральної Ради, мотивуючи їх тим, що остання обговорювала питання проскликання українських Установчих зборів. Зокрема, міністр внутрішніх справМалянтович 18 жовтня 1917 р. запропонував прокуро­рові Київської судової палатинегайно провести рательне розслідування діяльності Центральнії Ради іГенерального Секретаріату. В цей час В.І.Ленін у статті “Криза назріла”зауважував: “На Україні конфлікти українців… з урядом все частішають”.

            На жовтень 1917 р.нестабільність становища в Росії досягає апо­гею, відбувалиється процес развалудрібнобуржуазного табору, трансфор­мація трьох партійно-політичних таборів удва стани — революційно-демократичний, пролетарський і контрреволюційний,буржуазний. Перевага сил — не лише матеріальна, а й морально-політична — була набоці революційного табору. Таким чином, співвідношення класових сил змінилосяна користь більшовицької партії. Вона знову висунула лозунг “Вся влада Радам!”,що означав підготовку повстання проти Тимчасового уряду, в результаті якогобільшовикам вдалося встановити диктатуру пролетаріату.

            На Україні ж подіїрозвивалися за іншим, більш цивілізованим, мирним і демократичним сценаріем. 20листопада 1917 р. було опуб­ліковано III універсал Центральної Ради. Водночаспроводилася підготовча робота до загальнонародних виборів в українськіУстановчі збори. Робітники, весь трудовий люд України, окрилений надією накраще життя, готувався до визначення свого майбутнього “шляхом голосування”.“Восени 1917 року Україна являла собою “оазис” серед збаламученого всеросійськогоморя, серед його хаосу і смути, — це було далеко не одною лиш красивою фразою”.

            Однак такий перебігподій не всіх влаштовував як у Києві, так і в революційному Петрограді. Вже 17грудня 1917 р. В.Ленін і Л.Троцький оголосили ультиматум Українській НароднійРеспубліці, погрожуючи розпочати війну проти неї. В той же час у Києві зініціативи місцевих більшовиків було скликано з'їзд Рад селянських, робітничихі солдатських депутатів. Але він не приніс більшовикам очікуваних нимирезультатів: з 2500 делегатів за їхню платформу проголосувало лише 150. Однакзамість того, щоб підкоритися волі більшості, група делегатів переїхала доХаркова, де обрала Виконавчий комітет, який одразу проголосив себе керівним“органом всієї України”. М.С.Грушевський цю неординарну подію оцінив так: “Всемогло б скінчитися опереткою, якби, на нещастя, не прорвалися до Харковабільшовицькі війська...”.

            Всупереч твердженнямукраїнських радянських істориків про те, що нібито український народ треба буловизволяти від “буржуазної” Центральної Ради, а робітники та селяни Українивсіляко підтримували більшовиків, факти свідчать про протилежне. ЦентральнаРада наприкінці грудня 1917 р., тобто через кілька тижнів після описаних вищеподій, одержала на виборах до Установчих зборів значно більше голосів, ніжбільшовики. Із 7,6 млн. голосів за представників українських партій було подано3,9 млн., а за більшовиків — лише 754 тис. В результаті з 172 депутатськихмісць більшовикам дісталося тільки 34 (19,8 %). Якщо в цілому в Росії за більшовиківваддали свої го­лоси 24 % виборців, то 10% голосів, одержаних ними в Украині,наочно показують “популярність” тут цієї партії. Таким чином, вибір на­роду бувна користь українських соціаластичних партій.

            Однак такий результатне влаштовував В.І.Леніна, народних комісарів Російської Федерації у Петроградіта їх “помічників” на українській землі. Тому в центрі готувався заколот,падтриманий більшовицьким урядом. Для його здійснення українські більшовикиотримали значну фінансову допомогу — 18 млн. крб. і ця допомога надаваласятоді, коли стояли сотні заводів і фабрик, голод і холод панували в робітничихоселях Росії! Проте тим, хто багато говорив про самовизначення народів тадемократію, імітував постійну турботу про трудящих, ближче все-таки було імперськесвітобачення, не давала спокою незалежність Української держави.

            Зрозуміло, що значнаматеріальна підтримка та демагогічні зая­ви і популістські лозунги більшовиківробили свою чорну справу. На початку січня 1918 р. було оголошено страйк нанайбільшому заводі Києва — “Арсеналі”. Однак не всі робітники підприємствапідтримували більшовицьких лідерів. “Із приблизно 3500 арсенальців у заколо­тібрало участь не більше 50 чол.”. Але до страйкарів-арсенальців приєдналисязрусифіковані робітники інших підприємств міста і сол- дати деяких підрозділівКиївського гарнізону. За даними К.Лукеренка — автора цитованої вище статті,“Ленін виділив арсенальцям 3 млн. 2 тис. крб. Їх привезли у спеціальному вагонікиївські червоногвардійці (37 чоловік)”. Проте і це не допомогло. Повстаннябуло придушено. Від 700 до 1500 його учасників загинуло. Пролилася кровневинних росіян-робітників, зрусифікованих українців. Усі суспільні сили, класита соціальні групи були втягнуті в жорстоке національне протистояння. А полум'ягромадянської війни дедалі сильніше розгоралося.

            Таким чином, протягомкількох століть російський уряд проводив русифікаторську політику на Україні.Все національне під будь-якими приводами нищилося й викорчовувалося, натомістьвсе російське насаджувалося й нав'язувалося. Цьому сприяло неодноразовенаправлення в ХІХ — на початку XX ст. робітників з Росії на Україну. Завдякитаким “ін'єкціям в містах України з'явилися непогані спеціалісти і російськенаселення стало переважаючим. Але це були в основ­ному вихідці з російськоїглибинки, не здатні збагатити духовне життя українських міст. Проте, зважаючина чисельну перевагу російські робітники суттєво впливали на світогляд таполітичні настрої місцевих пролетарів. Тому зрусифіковані робітники Українидотримувалися пасивних або нейтральних позицій у ході боротьби за національнунезалежність. Іх неріщучість пояснюється насамперед нерозвиненістю на Україніпроцесу національного будівництва — насладком багатовікового гніту Російськоїімперії й становищем українського робітничого класу.

            При цьому, однак, неслід ототожнювати негативні тенденції в політиці царизму щодо України зставленням до неї російського народу. Сьогодні ж можна констатувати фактзневажання національних почуттів і гадності росіян навіть у серйозних виданнях,що побачили світ в Україні. “Стало майже бонтоном, — писав у зв'язку з цимБ.Олійник, — обов'язково “вкусити” росіянина, а особливо ревно стараються ті,хто ще вчора буквально захлинався, славлячи “старшого брата”. До­звольте, цевін — російський народ — сам нав'язався в старші брати? Чи це він — російськийнарод — видавав валуєвські і ємські укази та циркуляри, які заборонялиукраїнську мову? Чи це він — російський народ — потопає в розкоші?.. Чи це він- російський народ — разом з нами нині ледь зводить кінці з кінцями? Хто ж цетак і навіщо — лу­каво і підступно — змішує поняття, замисли і діянняправителів, аплікуючи на багатостраждальний народ? Чи не за тим, аби провокуючикриваві міжусобиці, розділити- і далі володарювати? Але правителі приходять івідходять, а народи залишаються. Навіки!”. В даному контексті повною міроюприєднуємося до думки відомого українського поета і політичного діяча.

            Тому в питанніукраїнсько-російських взаємин особливе значення має вимір психологічний. Як цене важко, не слід паддаватися озлобленості, відділяти реальні вікові стосункивід створеної навколо них “міфології”, що покладена в основу стійких,здебільшого, на жаль, негативних стереотипів, здатних генерувати конфронтацію.До того ж ці взаємовідносини фактично ніколи не розвивалися самостійно, так бимовити, на рівних, у них завжди втручався сторонній — інонаціональний,державницький (великоросійський) чинник — політика “по­діляй і владарюй”, щоавтоматично в 1917 р. була продовжена більшовицькою партією.

Література:

1.Орест Субтельний “Україна: Історія”- Київ, Либідь 1993 р.

2.М.С.Грушевський “Хто такі українці і чого вони хочуть” — Київ, 1991 р.

3.М.С.Грушевський “Ілюстрована історія України” — Киїі, Наукова думка, 1992 р.

4.// “Вечірній Київ”, 1991 р.

 

 

еще рефераты
Еще работы по истории