Реферат: История Украины

1. Первісний ладна території України

Розвиток людини на території України відбувався в основному по тих женапрямках,  що і в інших регіонах і заселення сталось близько  1,5 млн роківтому. Вивчивши археологічні пам'ятники,  пов'язані зі знаряддями праці,  наоснові матеріалу,  з якого вони зроблені,  виділяють декілька значних періодіврозвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками):  кам'яний (йогоскладають палеоліт,  мезоліт,  неоліт),  мідно-бронзовий,  залізний.  Деякідослідники після кам'яного вміщають перехідний вік — мідно-кам'яний (енеоліт).

Палеоліт  тривав від з'яви першої людини на наших теренах близько 1,5мільйона років тому до 8-10 тис.  років до н. е.  В його ранній період первісналюдина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загостренігілки,  шкребачки,  рубила).  Основними заняттями людини були збиральництво іполювання.  Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людськестадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складнихкліматичних і природних умовах.  Жили люди того часу в печерах або хижах іздерева та кісток мамонта.

Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеолітунедалеко від с. Королеве у Закарпатській області,  у районі м. Амвросіївка уДонбасі,  у с.  Лука-Врублевецька на Житомирщині.

За середнього палеоліту (150 тис.  -  40-35 тис.  років тому), з'являється неандерталець — людина нового фізичного типу,  найважливішимдосягненням якої є використання вoгню,  що значно  зменшило її залежність відприроди.  Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. МолодовоЧернівецької області,  у Криму,  у басейні річок Дністра і Десни.

На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходитькроманьйонець -  “ людина розумна ”,  яка є вже не просто споживачем дарунківприроди,  але й виробником знарядь праці.  З'являються різці,  вістря стріл, кістяні гарпуни.  Будуються землянки.  Важливі зміни відбуваються і усоціальній організації -  на зміну первісному стаду приходить родова община зколективною власністю на засоби виробництва.  Родинні зв'язки визначаються заматеринською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей періодматріархату.

Вдосконалення житла і виникнення шитого з шкір одягу значно розширилиареал розселення первісної людини.  Свідченням цього є стоянки пізньогопалеоліту практично на всій території України -  Мізинська -  на Десні, Рилівська,  Межиріч і т. д.

У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства)  іпалеолітичне мистецтво (магічні малюнки,  різьблення по кістці).  Язичницькарелігія виникає у вигляді чотирьох основних форм:

анімізму -  віри в душу,  якою володіє кожен живий і неживий предмет;

тотемізму -  віри у походження людини від єдиного пращура -  тварини абоптаха;

магії -  чаклування перед полюванням;

фетишизму -  віри у надприродні властивості речей.

Близько 10-11 тис.  років тому палеоліт змінюється мезолітом.

Зникають льодовики,  природа Європи набуває близького до сучасноговигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винаходить лук і стріли.  Основнимирізновидами господарювання стають полювання,  рибальство,  починаєтьсяприручення тварин -  спершу собаки,  а потім свині.

З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак -Коба у Криму,  Гребеники в Одеській області.  В цюепоху,  згідно пам'ятників матеріальної культури,  вже можна виділити окреміетнокультурні області.

В кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва іполювання до землеробства і скотарства,  які остаточно розвинулися в епохунеоліту (VI-III тис.  до н. е. ).  Саме цей період вважають розквітомпервісного ладу тому ще вже постало  продуктивне господарство.  Винайденішліфування і свердління каменю,  з'являються штучні матеріали -  обпалена глина, а потім — тканина.

Сусідська община змінює родову організацію людей.  Натомість матріархатупостає патріархат.  Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнахДесни,  Дністра,  Південного Бугу,  Прип'яті.

Енеоліт -  перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (III-II тис. до н. е. ) -  пов'язана раніш за все з корінними змінами у житті людини - опануванням металів.  У цей період на території України формуються дві основнігрупи племен -  землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та південномузаході.  Це свідчило про перший суспільний поділ праці.  Використовуючи тягловусилу худоби,  люди почали збирати більший врожай,  що зумовило виникненнянадлишків сільськогосподарської продукції,  майнової нерівності і обмінупродуктами.  Поступово виділяється родоплемінна верхівка,  яка,  привласнюючирезультати праці гурту,  поступово зосереджувала у своїх руках владу над ним.

Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме в с. Трипілля  Київської області київський археолог В.Хвойка   віднайшовперше таке поселення.  До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питанняпоходження трипільців,  хронологічних рамок їхньої культури,  і,  частково,  території,  яку вони заселяли.

Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільськоїкультури початком IV -  кінцем III тис.  до н. е.  Територія,   заселенатрипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України,  відЧернігова до Чорного моря.  Що стосується походження,  то більшість археологіввважають,  що основу Трипільської культури,  на її ранньому етапі,  складалибалканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці,   які поселились наПравобережжі Україні,  були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом,  вонивирощували пшеницю,  ячмінь,  просо.  Зерно  мололи за допомогою простихкам'яних жорен.  Окрім цього,  трипільці розводили дрібну рогату худобу, таконей,  свиней.  Селились трипільці у басейнах річок.  На сьогодні археологамививчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис.  мешканців)  - Майданецьке,  Доброводи,  Талянки (на Черкащині).  Населення жило устаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках з кількомакімнатами.

Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки -  через високий рівень розвитку цього ремесла.  Посуд виготовлявся у спеціальнихгончарних печах,  а потім фарбувався білою,  червоною і чорною фарбоюхарактерними візерунками.  Окрім цього були знайдені керамічні фігурки людей ітварин, іграшкових макетів житл.  Розвивалося ткацтво.

Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із МалоюАзією,  Кавказом.

Розвиток знарядь праці,  із сплаву міді і олова -  бронзи був головнимдосягненням цієї епохи,  яке зумовило і зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу — бронзи дало можливість значно вдосконалититранспортні засоби,  знаряддя виробництва.

Подальшого розвитку набули різні ремесла -  гончарне,   каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці -  відокремленняремесла від землеробства. (третій пов'язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходить від первісного ладу до епохи соціальногорозшарування.  Це не могло не зумовити зіткнення як між племенами,  так івсередині племен.

Протягом бронзової доби на території України існувало кількаархеологічних культур -  Ямна,  Зрубна,  Культура багатопружкової кераміки, Катакомбна і т. д.

Бронзова епоха на території України була  фактично   завершальноюстадією первісного ладу.

2. Племена скіфів. Античні держави у ПівнічномуПричорномор'ї

В І тис. до н.е.  на території України з'являються перші залізнізнаряддя праці.  До цього часу вона була заселена різною за походженнямлюдністю.  Тут жили, зокрема,  пращури слов'ян -  місцеві землеробські племена.Згодом на українські землі приходять кочовики.  Першими з них були кіммерійці,які належали до  іраномовних груп населення.  Саме вони першими опанувалитехнологію залізоробного виробництва з болотяних руд.  Основна діяльністькіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої таПередньої Азії. Мобільні вершники,  озброєні залізною зброєю, ці завойовникибули значною військовою потугою.   Кіммерійці не мали постійних осель.  Вониоб'єднувалися у племена,  а ті,  в свою чергу,  у союз племен на чолі з вождем.

Наприкінці VII ст.  до н.е.  кіммерійців витиснули іраномовні племенаскіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військововишколені.  Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.

 Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них   царськихскіфів,  скіфів-кочовиків,  скіфів-орачів і скіфів-землеробів.  Перші жили наберегах Азовського моря і у степовому Криму,  кочовики -  у степахНаддніпрянщини,  землероби -  у лісостеповій зоні,  орачі -  між Дніпром іДністром.  Окрім військових походів,  скіфи торгували з грецькими колоніями уПричорномор'ї. В обмін на зерно,  хутра,  віск,  мед,  а особливо — рабів скіфиотримували вино,  зброю,  предмети розкоші.

В кінці VI в.  до н.е.  скіфи сформували свою державу,  поділену на тричастини,  кожен з керівників якої був верховним царем.  На чолі цих царствперебували представники єдиної династії,  що,  безумовно,  зміцнювало такудержаву.

З поміж військових успіхів скіфів слід особливо зазначити перемогу надперським царем Дарієм.  Скіфські воїни вирізнялися,  за словами Геродота, нечуваною жорстокістю.

Скіфи були спадкоємцями стародавньої цивілізації,  мали свою міфологію,віру.  Особливою пошаною у них користувалися бог вoгню і стихії Табіті,  богинеба і землі Апі та Пацай. Скіфи вкрай шанобливо ставилися до могил пращурів.Їхня віра у потойбічне життя зумовила складний поховальний звичай.  І сьогодніскіфські кургани в українських степах постають символом колишньої могутності. Найбільш відомі з них -  Солоха і Гайманова могила на Запоріжжі,  Чортомлик іТовста могила,  де була знайдена славнозвісна золота пектораль, — уДніпропетровській області.  Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст.  дон.е.  за царя Атея,  пролігши від Дунаю до Дона.

Але на кінець IV — початок III століття до н.е. через деякі об'єктивніобставини становище Скіфії різко погіршилося.  Тут слід зазначити змінукліматичних умов -  висихання степів,  збіднення економічних ресурсівлісостепів -  зменшення трав'яного покриття.  Окрім цього,  у III столітті дон.е.  на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степівприйшли сармати,  які витиснули скіфів.  Частина скіфського населення відійшлана південь і створила дві Малих Скіфії:  першу -  у Нижній Наддніпрянщині йПівнічному Криму, друга — у степовому і передгірному Криму зі столицею уНеаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю.

Після цього до середини ІІІ століття н.е.  у Північному Причорномор'їпанували сармати.  Це були спілки декількох племен — язигів,  роксаланів, аланів,  які,  однак,  не мали міцної центральної влади.  Основнимгосподарством сарматів було кочове скотарство.  Розводили велику рогатухудобу,  коней,  овець.  Окрім цього,  полювали,  ремеслували.

Мова сарматів,  як і скіфів,  належала до іранського типу.

Сармати зазнали культурного впливу  Китаю,  Індії,  Ірану,  завдякикочовому способу життя і торгових зв'язків з цими країнами.

Наприкінці I ст.  з ініціативи та під керівництвом племені аланів булостворено великий союз племен.  Проте у III ст.  у ці краї прийшли вихідці зПрибалтики -  племена готів,  а трохи пізніше – зі Сходу -  гунів,  і пануваннюсарматів настав кінець.

Ще у VII-VI ст.  до н.е.  починається процес “великої грецькоїколонізації”  у Північному Причорномор'ї, викликаний передусім  торговоюекспансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.

Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань — Борисфеніда(біля м. Очакова Миколаївської області).  Потім,  у першій половині VI в.  дон.е.  на правобережжі Бузького лиману постає Ольвія,  на кінець V ст.  до н.е. -  Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосіяу Криму, Пантікапей на місці теперішньої Керчі, Фанагорія — на Тамані.

Основою грецького господарства Північного Причорномор'я булизерноробство,  виноробство,  рибальство і переробка риби,  яка потім вивозиласьдо Греції. Високого рівня досягло ремесло -  ткацтво, гончарство, обробкаметалів.

Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор'я. ЗГреції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі,  приправи, спеції.

Грецькі міста держави, за винятком Боспору,  за своїм устроєм булирабовласницькими аристократичними або демократичними республіками.  Значна рольв їхньому керівництві належала вільним громадянам,  хоч основна влада належалабагатим купцям.

У V в.  до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зістолицею у Пантикапеї,  яке охоплювало Керченський,  Таманський півострови тапівнічне узбережжя Азовського моря до витоків Дону.  Поступово Боспор поширюєсвою владу на багато інших грецьких колоній.

У грецьких містах,  де панувала понтійська культура,  значна увагаприділялася розвитку освіти. Розповсюдженою була література,  розвивалисьісторія,  театр,  музика.  Будувалися храми, прикрашені скульптурою,  фрескамита мозаїкою.  В кожному місті карбувалася власна монета.

Проте на зламі IV — ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епохукризи.  Внутрішні суперечності,  відсутність військової сили,  загарбницькі діїскіфів у Криму — все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків уПівнічному Причорномор'ї.  В середині I ст. Ольвія,  Тіра,  Херсонес входять доскладу римської провінції -  Нижньої Лізії,  оскільки загроза з боку варварівзмусила їх піддатися під римські легіони.

А протягом ІІІ — ІV ст.  під ударами готів і гунів,  які виступали протиРимській імперії,  античні міста-держави в епоху великого переселення народівфактично припиняють своє існування.

3. Походження слов'ян та їх розселення на територіїУкраїни

Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньовивченим.  Існує декілька версій відносно територій,  де формувавсясхіднослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось.  Найбільш поширеною єта,  згідно якої перший етап складання слов'янства,  так званийпередслов'янський,  сягає другої половини II — I тис. до н.е. Саме тодіпочинається формування декількох археологічних культур,  які пізніше сталихарактерними для слов'ян.

Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережнійлісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури,  яка,  на думку більшостівчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення межиріччяДесни, Сейму і Сожа було осілим,  жило в основному з землеробства,  ремесел іторгівлі.

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) підназвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря.  Пізніше,  насередину I тис.  н.е.  з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення-  анти і склавіни.  Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону іАзовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значногорозвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське,  ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами.  Окрім цього, річкаДніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнароднимторгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичнийхарактер. На чолі племені стояв князь і старшини,  але всі важливі питаннявирішувались на народних зборах -  віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантіїпо Дунаю.  А в середині V ст.  підкорені гунами анти разом із ними бралиактивну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV -  початокVII ст. )  і у 602 році загинула під натиском аварів.  Після цього у письмовихджерелах анти вже не згадуються.  Починаючи з VII ст. у літературі трапляєтьсяназва «слов'яни» — людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян,  якізаселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі.  Перелік цих об'єднаньміститься у “Повісті временних літ”:  поляни,  древляни,  дреговичі,  дуліби, волиняни,  бужани,  уличі,  тиверці,  білі хорвати,  сіверяни,  в'ятичі, кривичі,  радимичі,  ільменські словени. Поступово складаються й великіспільноти.  Існують згадки про три центри -  Куявію (Київська земля з Києвом),Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися  здебільшого по берегах річок і  озер.  Житлабули дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'янслід  виділити — Корчувате, Лютіж,  Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу.  Майном, передусім землею,  володіли великі роди -  патріархальні об'єднання за кревноюспорідненістю.  Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, заякої визначальним було не походження,  а місце проживання.

Суспільний лад  ранніх  слов'ян характеризувався переходом відпервісного демократизму до військово-племінного угрупування,  за якого владаконцентрується в руках сильних вождів (князів).  Спершу ті обираються разом зістаршиною на народних віче,  а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю іприродою. Це і визначило два основних культи — обожнення сил природи і культудо пращурів. Систему вірувань ранніх  слов'ян,  коли вклоняються Сонцю,Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеонбогів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог — бог Сонця й добра; Перун-  бог грому; Сварог — бог неба; Дана — богиня води; Стрибог — бог вітрів,Велес — бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Цілюди володіли, окрім релігійних, ще й медичними,  астрономічними знаннями.

Вірили східні слов'яни і в духів – домовиків, водяників,  лісовиків, мавок,  русалок тощо.

Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращуристворили календар,  який складається з 12 місяців і чотирьох пір року.  Новийрік починався у березні — тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і“геометричним” жанровими стилями.  Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово сталапершоосновою духовного розвитку  майбутньої України.

4. Східнослов'янська держава — Київська Русь (XІ — ХІІст.)

Протягом VIII — IX ст. слов'яни розселилися на території Східної Європи.Найбільшими слов'янськими племенами були: поляни, що жили на СереднійНаддніпрянщині,  сіверяни -  на р. Десна,  в'ятичі -  на Оці,  на заході відполян -  дреговичі та древляни.  По течії р. Західний Буг лежали землі волиняні дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, якічасто переходили у більш складні об'єднання.

На північному заході сусідами східних слов'ян були варяги (племенабалтів і норманів),  на сході й півдні — кочові племена хозарів,  печенігів,булгар, з якими у східних слов'ян часто виникали зіткнення за контроль надрічками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.

Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, яківластиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується рольнародного віча, довкола князів формуються дружини — групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом,  за допомогою якого князь збирає данину, завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган прикнязеві -  боярську раду.

Починається формування верстви великих землевласників -  бояр, якіотримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля могла передаватись успадок. Основна ж частина селянства -  смерди -  платили князеві данину йвиконували різні повинності.  Таким чином наявним було соціальне розшарування.Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу. 

Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкоюсоціально-економічних і політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додатковогопродукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшиласянеобхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власністьокремих сімей.  За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація:землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники — на феодальнозалежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці,розширення обміну всередині та між общинами,  що в свою чергу викликалоактивізацію торгівлі та виникнення постійних поселень.  Пожвавилася й зовнішняторгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією,  Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали новихметодів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший планвиходить князівська влада -  спочатку виборна, а потім спадкоємна.Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливупривілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесівідігравали зовнішні — насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочовихплемен.

Таким чином, у VIIІ — IX ст. в слов'янському світі склалися передумовидля формуванні державності.

Серед учених існує декілька теорій               походженняДавньоруської держави.

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варягибули запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося давньонорманськепоходження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва “Русь” походить, надумку прихильників цієї теорії,  від фінської назви шведів -  “ руотсі ”.

Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва “Русь” походить відназви річок у Центральній Україні -  Рось,  Роставиця.  А у Скандинавії жоднеджерело не вказує на плем'я або народ русів.  Окрім цього, декілька ісламськихмандрівників і письменників називають русів слов'янськими племенами.

Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака,  згідно з якою поляни є неслов'янами,  а різновидом хозарів.

Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншоїтеорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьохфакторів,  включаючи варязький і хозарський, у процесі становленняранньофеодальної держави -  Київської Русі. Основними ознаками будь-якоїсередньовічної держави,  в тому числі Київської Русі,  були:  розміщеннянаселення не за національним (у той період за племінним)  принципом,  а затериторіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу, збиранняданини для утримання цієї влади, династичний (спадковий)  характер влади вождя.

Початок формування державності на території України тісно пов'язаний зперетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен.Саме навколо нього наприкінці VІІІ — на початку ІХ ст. відбувається об'єднаннятериторій між Чорним і Балтійським морями.  Правили тоді останні представникидинастії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва-  князя Кия. Князь Аскольд,  проводячи виважену і активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь,  поставивши її нарівні з Візантією та Хазарією.Закріпившись на узбережжі Чорного моря,  Аскольд здійснив декілька вдалихпоходів на Візантію (860,  863,  865,  874 рр.),  в результаті яких булопідписано вигідні для русів угоди. 

До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу введенняхристиянства як офіційної релігії у Київській Русі.  І саме це,  згідно зоднією з історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами котроговиступили місцеві волхви та бояри. Для реалізації своїх планів вони звернулисядо Новгорода, де з 870 р.  утвердилося правління запрошеного варяга -  Рюрика. В 879 році Рюрик помирає і залишає свого малолітнього сина Ігоря під контролемфактичного регента Олега,  який у 882 році захоплює Київ і вбиває Аскольда. Незважаючи на протидію новгородців, під владою київських князів об'єднуютьсяземлі ільменських слов'ян,  кривичів,  полян,  древлян,  сіверян,  радимичів. ВКиєві відновлюється язичницький культ.

В 907 році Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписатиторговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову,не менш вигідну угоду було укладено в 911 р.

Після смерті Олега (912 р.) київським князем став Ігор Рюрикович.Посиливши централізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами, вінвиступив проти печенізьких орд,  які нападали на Русь.  А у 941 і 944 рокахздійснив не дуже вдалі походи на Візантію, після чого Русь втрачала контроль наЧорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов'язувалася надавативійськову допомогу Візантії. У 945 році,  намагаючись двічі поспіль зібратиданину з древлян,  князь Ігор був вбитий.

Синові Ігоря Святославові в той момент було три роки, тому владаперейшла до вдови Ігоря -  княгині Ольгі.  Насамперед вона жорстко помстиласядревлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом зчастиною городян. Ольга намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. Зачасів Ольги зміцнила економічна могутність Київської держави,  піднісся їїміжнародний авторитет.  У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги доКонстантинополя, де вона охрестилася. У 959 р. руське посольство було вирядженедо імператора Священної Римської імперії.

У 957 р. син Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття і став фактичновеликим київським князем. Проте Ольга до самої смерті (964 р.) залишаласярадницею свого сина. За заслуги перед Київською державою і християнствомкнягиню Ольгу пізніше було канонізовано.

Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави, розгромившиХозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в'ятичів, придунайські міста,Тьмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.

Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівствСвятослав провів адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополканамісником у Києві, молодшого, Олега, — в Овручі, де були сильні сепаратистськінастрої, а позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені вНовгород Великий, який постійно прагнув відділитися від Києва.

У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах,організувавши другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило.Після тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений підписати мир зВізантією, зрікшися своїх володінь на Балканах. Повертаючись на батьківщину(972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідкуі цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.

Як і його попередники, Святослав посилив позиції Русі на важливихторговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєїдержави. Після його смерті починається жорстока боротьба за владу. Ярополкпрагнув підкорити братів і одноосібне правити Руссю. В 977 р. він повів дружинуна Овруч і розбив Олега. Володимир, не чекаючи зіткнення зі старшим братом,біжить до Скандинавії, де наймає професійне варязьке військо. У 978 р. вінрозбиває Ярополка і стає великим київським князем. Враховуючи, що князівськавлада на місцях була практично необмеженою, Володимир починає своє правління,посадовивши синів і старших дружинників у містах Русі. Ті в свою чергустворюють апарат управління нижчого рангу. Це не могло не зумовити консолідаціюдержави.

Володимир повертає Русі землі хорватів і дулібів, радимичів і в'ятичів,фактично завершуючи формування державної території. На сході Київська Русьсягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами,Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною, на півночі — Чудським, Ладозьким таОнезьким озерами, на півдні — річками Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою.

Серйозною проблемою доби Володимира Святославича були набіги кочовиків.Для протидії цьому необхідна була сильна армія. Отож Володимир упроваджуєвійськову реформу, встановлюючи феодальну організацію війська — службу за правоволодіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього, створюєтьсядосить розгалужена система фортець, валів, опорних пунктів тощо.

Важливим напрямом діяльності Володимира було вдосконалення системиправа, пристосування його до умов свого часу.

Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської владипотрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вжене відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнствіправославного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше,історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинеюОльгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала надрелігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною.

Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II,візантійський імператор, після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів зпроханням про військову допомогу. Володимир Святославич погоджується в обмін наодруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. ТодіВолодимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) — опору візантійськогопанування в Криму — і захопив його. Імператор змушений був погодитися на тойшлюб.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, щомало велике позитивне значення. У суспільстві з'явилася сила, яка не лишенадавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на всесоціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовхдо розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерегпровідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідністосунки з ними.

На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебувалиєпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити таєпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд ізаконодавство.

Отже, православ'я стало фундаментом для створення централізованоїдержави. Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення християнствавізантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владіпідпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити і пропевну обмеженість стосунків православної Київської Русі з католицькою ЗахідноюЄвропою. Стримуючим фактором була й церковнослов'янська мова, адже з тодішньогокультурного обігу були значною мірою виключені латиномовні джерела. Але разоміз тим необхідно визнати, що християнізація Русі є однією з найбільш значнихподій в історії нашої землі.

Наприкінці правління Володимира Святославича виникла реальна загрозаєдності Київської Русі. Проти нього відкрито виступив прийманий син Святополк,а рідний син, новгородський князь Ярослав, відмовився платити Києву данину.Володимир готувався до походу на Новгород, але у 1015 р. помер.

Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом,Мстиславом і Святополком починається кривава боротьба за київський стіл,унаслідок якої Ярослав стає князем у Києві, а Борис, Гліб і Святослав гинуть.Остаточна перемога Ярослава над Святополком відбувається на р. Альті лише в1019 р.

У 1026 р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь:Ярослав залишився княжити в Києві, а Мстислав — у Чернігові до своєї смерті у1036 р.

Встановивши контроль над Київською Руссю, Ярослав, прозваний Мудрий,звертається до зовнішніх проблем і починає боротьбу з печенігами. Генеральнабитва відбулась у 1036 р., після якої печеніги вже ніколи па Русь не нападали.На честь цієї перемоги в Києві було закладено Софійський собор.

У період правління Ярослава Мудрого розширюються кордони Київської Русі:від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі,від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході.

Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичнихшлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами.Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія буладружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкоюКазимира, інший — з візантійською принцесою, ще двоє — з німецькими княжнами.Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша — за норвезькогокороля Гаральда, а потім Свена, третя — за французького короля Генріха І.

Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам КиївськоїРусі. За його правління проводиться кодифікація юридичних норм, які існували, атакож постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда»,які захищали приватну власність і власника.

Ярослав призначає на вищу церковну посаду — митрополита — не грека, якто було раніше, а слов'янина — Іларіона. Проте ця традиція не збереглася, й посмерті Ярослава Мудрого у 1054 р. митрополичу кафедру знову очолив грек.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, всталанарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи. Турбуючись проподальшу долю своєї держави, за кілька років до смерті Ярослав поділив міжсинами міста й землі. Київ, Новгород, Псков відійшли Ізяславові, Чернігів,Муром, Тьмутаракань — Святославові, Ростов, Переяслав — Всеволодові, Володимир— Ігореві, Смоленськ — В'ячеславові. До того ж запроваджувався новий принципспадковості — сеньйорат. Це означало, що княжити в Києві мають спершу по черзівсі сини Ярослава, потім онуки старшого сина.

Проте фактично після 1054 р. в Київській Русі встановлюється формаправління, яку називають тріумвіратом Ярославичів — Ізяслава, Святослава таВсеволода. Саме вони разом встановлювали закони («Правда Ярославичів»),очолювали походи проти половців. Але після невдалої битви на р. Альті у 1068 р.спілка Ярославичів фактично розпалася. Починається боротьба за одноосібну владу.Спробу припинити княжі усобиці було вжито у 1097 р. на об'єднавчому з'їздікнязів у Любечі. Було вирішено припинити чвари і скасувати принципспадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь отримує успадкованівід батька землі — вотчину, а всі спірні питання розв'язуються на князівськихз'їздах. Проте наступні Витичівський (1100 р.), Золочівський (1101 р.),Долобський (1103 р.) князівські з'їзди не усунули всіх суперечностей, що ніякне сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози ізаворушень населення Києва та інших великих міст. Так, у 1113 р., під часповстання в Києві бояри й купці звернулися до переяславського князя ВолодимираМономаха (онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти київський стіл.Придушивши повстання, Володимир Мономах став київським князем на 12 років.

Розгромивши половців і забезпечивши сприятливі зовнішні умови, ВолодимирМономах багато зробив для зміцнення Київської Русі. Розвивалися сільськегосподарство й ремесла, пожвавилася торгівля, будувалися нові міста.

Зміцнюються династичні зв'язки: сам Володимир Мономах був одружений здочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, адонька — за угорського короля. По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем накиївському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжив політикубатька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за першість наРусі. Отож із другої половини XII ст. починається новий період в історіїукраїнських земель — період феодальної роздробленості та існування самостійнихкнязівств.

5. Культура Київської Русі

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішньогорозвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світовоїцивілізації.

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість — казки, легенди,пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимировогоциклу, які створювалися в Х—XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, якізахищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставленнядо них.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи — зводизаписів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временнихліт», створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.)та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XIIст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX—XIII століть.Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідьмитрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» ВолодимираМономаха та ін.

Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорівпохід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цьоготвору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідноїземлі.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний ізпоширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославичаіснували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудримстворюється перша відома на Русі бібліотека.

Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославичабудується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на йогоутримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона булаприкрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі— Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, уНовгороді та Полоцьку — Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у КиєвіЗолоту браму.

Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них бувКиєво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм,на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвиваєтьсякнижкова мініатюра «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст.,прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різнимиспособами обробки коштовних металів — зерню, сканню, перегородчастою емаллю.

Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесеннясуспільного життя зумовили наступний розвій її культури.

6. Феодальна роздробленість Київської Русі

XII—XIII століття на Русі увійшли  в історію як період феодальноїроздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина ВолодимираМономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Позасумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави булавідсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великогокиївського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість переданняземлі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміридержави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системипрестолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське,Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та іншікнязівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили- дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалисяпосадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді таПскові формою правління була боярська республіка.

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якомумістилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державноголаду. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питаннявнутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільшвпливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійназагроза з боку половців. У 60— 70 роки XII ст. виділяються два центри, якінамагаються об'єднати навколо себе руські землі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі.Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вищезагальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків іприскорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги —лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русітатаро-монголи.

На кінець XII — початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутнявійськово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин,проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни протисусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів КиївськоїРусі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдаєнищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчямгрізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно.Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онукаЧингісхана — Батия. Протягом 1237—1238 рр. були захоплені рязанські,володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, деправив воєвода Данила Галицького — Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. Задопомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городянипродовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників сталаДесятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводіДмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стаютьКам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольськихвійськ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руськихдружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії — Золотої Орди, якаохоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці,польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинськомукнязю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмуваласоціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі.Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власноїдержавності не могло бути й мови.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вжене було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. ЛишеГалицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмеженунезалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-якусамостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рукхана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

7. Галицько-Волинське князівство

По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицькекнязівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадкионуків Ярослава Мудрого — Ростиславичі, а на Волині — Мстиславичі, які велисвій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичинибув значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як вінших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердитисвою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їйпосади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярствабула торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правлінняРостиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собіутримання навіть власних бойових дружин.

Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124—1153 рр.), арозквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153—1187рр.). Тоді будуються нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава протизовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Післясмерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл посів його позашлюбний синОлег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя —старшого сина Ярослава — Володимира. Бояри, невдоволені його правлінням,намагалися запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича. ПротеВолодимир Ярославич, спираючись на підтримку німецького князя ФридріхаБарбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.

Після смерті останнього Ростиславича — Володимира (1199 р.) РоманМстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднавгалицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стає спадкоємцемКиєва.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив протиопозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви,Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитетдержави. У 1202— 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину та Переяславщину.В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку ізагинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.

Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинськогокнязівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа МстиславичаГанна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була бігти з Галича уВолодимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн таіноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігшиоб'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинськіземлі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішняполітика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалисяміста, поставали нові — Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднаноКиїв. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольськоюнавалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р.Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили.Зокрема втрачено великі міста — Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом ДанилоГалицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплюєЛюблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай — столицю ЗолотоїОрди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, вінпочинає готуватися до боротьби з Ордою,

уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем.Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папаримський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронованийпапським легатом.

Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. ставволодимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбитирусичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці начолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці —Львів, Володимир, Лучеськ.

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепадГалицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько,а Галичиною та Холмщиною — сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо.

Лев (1264—1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись ізтатарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину,приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смертіЛева його син Юрій І (1301—1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдинуГалицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів наВолині фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський.

Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 — 1323) були останніми з родуРомановичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирніугоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.

Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та ЛеваБолеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'яЮрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великимкнязівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід наЛюблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушенийбув підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходитьпольському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу,отруїли останнього галицько-волинського князя.

У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви,намагаючись вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р.Галичину захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує досебе Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування.

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центрувсієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідеюдержавності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусіднімидержавами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури,Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цюкультуру західноєвропейських цивілізацій.

8. Українські землі під владою іноземних держав (ХІV — XV ст.)

В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни1351—1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, аБерестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свійвплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316—1341 рр.) воназахоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднуютьЧернігово-Сіверщину (1357—1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.).Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальноїЛитви.

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена уруках великого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві не малиавтономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників.Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням даваламожливість великому литовському князеві мати значне військо і контролюватифактично всі ресурси держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складалисхіднослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини.Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію,судову систему тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українськихземлях діяли Литовські статути — кодекси середньовічного права Великогокнязівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизнолише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янськомуетносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави булаборотьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемогалитовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у1362 р. Фактично татаро-монгольське іго на українських землях було ліквідованеза часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392— 1430 рр.). Але виникла реальназагроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі(1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника вособі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію)між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князьЯгайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицькувіру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стаєпольським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови дляборотьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посиленняпольської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не моглоне викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавалаВітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королемлитовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію.Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське таКиївське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономіюукраїнських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни протиТевтонського ордену (1409—1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410р.), в якій на боці союзників виступили чесько-моравські, угорські, татарські,волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія союзниківналічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, алепоступаючись їй у військовому вишколі й досвіді.

Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що даломожливість литовським і польським військам перегрупуватися і завдативідповідного нищівного удару. Серед тевтонських лицарів поранених і вбитих булопонад 30 тис.

Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. ЗаТорунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі —Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, і поступовоТевтонський орден зійшов з історичної сцени.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщінад формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовськіфеодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливістьбрати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православногонаселення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводивсяпольський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українськіземлі роздавалися католицькій церкві.

Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилляпольських феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший братЯгайла — Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли військаСвидригайла зазнали нищівної поразки від брата Вітовта — великого литовськогокнязя Сигізмунда — під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обираєтьсямалолітній син Ягайла — Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королемКазимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.

В кінці XV — XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишнюмогутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права.Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, яка проголошуєсвої права на територію Південно-Західної Русі. В українських земляхпосилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання підкерівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була останняспроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучідії вона зазнала поразки.

Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському,незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінногонаціонально-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писаввидатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство уВеликому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширеннясвоїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились дляукраїнського народу політичним капіталом також на пізніші часи».

9. Виникнення українського козацтва.Політико-соціальний та військовий устрій Січі

Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, щоосновна маса людності мешкала на здавна обжитих землях  —   Київщині, Галичині,Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі — Середня Наддніпрянщина,Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут іпостає нове соціальне явище — козацтво.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні(посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності);економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикогополя); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службудля охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротивполітиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загрозаз боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вжетоді вони допомагали полякам боротися з татарами.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні булиселянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посиленняфеодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метоюсезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало наДикому полі невеличкі захисні містечка — прообрази Січі. Головними справамикозаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецькийзаснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вонамістилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-тіроки — на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на МикитиномуРозі (тепер м. Нікополь).

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньоїукраїнської держави. Однак специфічні історичні умови зумовили йогосвоєрідність.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полкискладалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усекозацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців —кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, атериторіальне — з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними.Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд ізповноправними козаками були й новаки — джури, молодики. Протягом трьох роківвони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужувалибувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків —нежонатих, загартованих у боях, і волосних — сімейних козаків, які більший часжили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Самесічові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством аболицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім цесуспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальнерозшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.

Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владувиконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисоюформування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі нарік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів,вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя,військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контрольза їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієїтериторії України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, указикоролівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль граловласне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, якісформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним,оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхнюволю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджуваловійськово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікуваловиди злочинів, покарань і т.ін.

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену формудержавності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки:фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власностіна землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних ірелігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужноюідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити івнутрішньополітичних суперечностей — майнова нерівність, соціальнерозшарування, конфронтаційні настрої.

При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, які недали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусімпідвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднестинечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцієюЗапорізької Січі як державного утворення була військова конфронтація. Апитанням внутрішнього устрою — фінансовій системі, освіті, інфраструктурі,будівництву міст тощо — уваги практично не приділялося.

Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором уміжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угодиз Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовоюпотугою окремі держави і коаліції.

Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечіселян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбулускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй іволодарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків,забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців,спрямовуючи їх на основне завдання — охороняти південні кордони держави.

У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формуєтьсязагін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список — реєстр. Реєстровимкозакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалисямісцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшинаотримала знаки влади — клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ такожформально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і невдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у1590 — вже тисячу. Але наприкінці XVI — на початку XVII ст. реєстрове козацтворазом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарськихагресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючиселянство.

Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінноїдержави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесіукраїнського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступнийпісля Галицько-волинського князівства етап поступового формування українськоїетнічної держави.

10. Українські землі під владою Речі Посполитої

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польщапрагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великогокнязівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивніумови для унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиціяукраїнської шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: абоєдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща дляукраїнських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади,гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблемавійськової повинності — адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою,підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Великекнязівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписанняунії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданніоб'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських ібілоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагаласязібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд IIIАвгуст своїми універсалами приєднує українські землі — Підляшшя, Волинь, апотім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах іпривілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм.Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію ісклали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита(дослівно з польської мови — спільна справа). В ній мали бути король, якийобирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литвизберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних силі у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовськоїавтономії, а були віднесені до складу польських воєводств — Руського (Львів),Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського(Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначенимипольськими магнатами.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль удолі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вонасприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурноїекспансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростаннякультурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрімцього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різнихверств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшимипольськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками.Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитійразом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожилина землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходуселян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських земель й надалі залишалося сільськегосподарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потребипередусім власника маєтку. Але поступово з'являються фільварки — феодальнігосподарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вжезначною мірою пов'язувалися з ринком. Окрім землеробства і тваринництва, уфільварках розвиваються різні ремесла — млинарське, риболовне, бджільницьке.Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.

Розвиваються міста — і державні, і ті, які перебували у приватномуволодінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права — виборногомісцевого самоврядування, — з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці містаставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення.Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковноїунії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральнадеградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давалиможливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому передправослав'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючинаціональною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я виступили братства — міщанські організації,створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівськеУспенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись напідтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось увнутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства.Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій уРечі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники,такі як П. Скарга («Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії.Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заявукоролеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Краковіпапський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папиримського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії маловідбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини —уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядкованупапі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мовабогослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатськедуховенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримуваломісця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означалаприєднання української національної церкви до католицької.

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірністьрішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більшерозкололося.

Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ'я.Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищуцерковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицькоїцеркви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковнуорганізацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками дляправославних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків,але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.

11. Козацько-селянські рухи кінця ХVІ — першої половиниХVІІ ст.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличеннявикликали активний протест українського населення і зумовили шерег потужнихповстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.

На кінець XVI ст. активізувалися походи козаків проти Туреччини, щопомітно погіршило її стосунки з Польщею. У відповідь польський уряд категоричнозаборонив походи і стратив деяких їхніх організаторів. Але це не зупинилокозаків. Поступово їхні виступи проти польських панів набувають дедалі більшорганізованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків підорудою К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особистаобраза Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Протенезабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину,Поділля і Волинь.

У лютому 1593 р. князь Острозький розбиває військо Косинського на р.П'ятці. Козаки укладають угоду, згідно з якою Косинський позбавляєтьсягетьманства, козаки втрачають право нападати на сусідні країни, аселяни-втікачі повертаються до своїх поміщиків. Але Косинський з вірнимикозаками тікає на Січ і звідти у травні 1593 р. наступає на Черкаси. Там вінзазнає поразки від черкаського і канівського старости Є. Вишневецького та гине.Його військо відступає на Запоріжжя.

В 1594— 1596 рр. розгортається нове повстання під проводом С. Наливайка,який, до речі, був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенніповстання Косинського. Але після битви на р. П'ятці він кидає службу іорганізовує загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багатоздобичі, Наливайко посилає гінців на Січ із закликом розгорнути антипольськуборотьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, івже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля.Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польськісили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика намолдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський урядвирішує направити проти них коронне військо.

У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об'єднуються з загонами Г.Лободи та полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля даютьбій полякам, після якого, забравши свої сім'ї, мусять відступати за Дніпро ірухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючидопомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків погіршувалосязагостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбивають за підозрою в зраді,а Наливайка і Шаулу видають полякам. Опір було зламано. Наливайка і йогосоратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки черезвнутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонструваливплив нового соціального явища — козацтва, особливо у спілці з селянством,дрібною шляхтою та міщанами.

Інший шлях реалізації потенціалу козацтва обрав видатний діячвітчизняної історії — гетьман П. Сагайдачний. Народився він на Самбірщині, освітуздобув в Острозькій школі та в школі Львівського братства. Уславився яквидатний організатор козацьких походів проти татар і турків.

Спершу П. Сагайдачний проводив політику мирних угод і компромісів длязахисту прав України. Він зі своїми козаками брав участь у війні польськогокороля Сигізмунда III з Росією. Але найвизначнішу роль Військо Запорізькевідіграло під час Хотинської війни.

У 1620 р. Туреччина організувала 150-тисячний похід з метою остаточнорозбити Польську державу. Польща змогла виставити лише 40-тисячне військо ітому змушена була звернутися по допомогу до козаків, пообіцявши їм поступки урелігійному питанні та значну платню. Але вирішальним тут було інше:Сагайдачний чітко усвідомлював, що агресія Туреччини не обмежиться РіччюПосполитою, а продовжиться вже проти України. В Хотинській битві брало участь40-тисячне козацьке військо, що стало важливим фактором перемоги поляків(жовтень 1621 р.). Але за умовами Хотинського миру козакам було забороненоплавати Дніпром у Чорне море і здійснювати походи до турецьких берегів. Кордонміж Туреччиною і Польщею встановлювався по Дніпру.

Значним був внесок П. Сагайдачного у захист православ'я в Україні. Вінзалучив усе Військо Запорізьке до складу Київського братства, відновив втраченупісля Берестейської унії вищу церковну ієрархію, висвятив на сан київськогомитрополита Іова Борецького, архієпископа і кількох єпископів. Велику увагуСагайдачний приділяв розвиткові української культури й освіти, все своє майновін заповів братствам Києва і Львова.

Помер П. Сагайдачний від рани, одержаної у Хотинській війні, 10 квітня1622 р. По його смерті прокотилася нова хвиля козацьких повстань.

У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушенийбув підписати Куруківську угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6тис. у складі шести полків — Київського, Корсунського, Канівського,Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але козакам було забороненоздійснювати самостійні військові походи.

Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими інереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича (Трясила)виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частинуПравобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславомі змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович з частиноюкозаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсьчас продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевичаВладислава у 1633 р. затвердити на сеймі «Статті для заспокоєння руськогонароду», які легалізували існування православної церкви і повертали їй частинумайна. Але вже у 1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій набоці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізає права тавольності українців.

Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд будує у 1635 р. на Дніпрі фортецюКодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили кодацькузалогу та зруйнували фортецю.

У 1637—1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута(Павлюка), Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала себе проблемасуперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією зпричин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав'язатикозацтву «Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службіРечі Посполитої». В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаківзатверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлюваласяфортеця Кодак.

Період козацької активності змінився десятиліттям так званого «золотогоспокою». Але козацько-селянські повстання підготували грунт для розгортанняширокого національно-визвольного руху середини XVII ст.

12. Культура України ХVІ — першої половини ХVІІ ст.

Розвиток культури у зазначений період проходив у вкрай суперечливихумовах. З одного боку, розвивалися продуктивні сили,  зростали міста тощо, зіншого ж — посилювався іноземний тиск на православну віру, українську мову ікультуру. Але український народ не втрачав своєї самобутності. Його культура,зберігаючи нерозривність із давньоруськими традиціями, разом із тим відчувалазначний вплив європейського Відродження.

Найважливішим чинником піднесення національної самосвідомості, потужнимрушієм етнічного розвитку на новому історичному етапі виступала українськамова. З'являються перші книги рідною мовою, зокрема Пересопницьке Євангеліє(1556— 1561 рр.). Українська мова набула такої ваги, що за рішеннямЛюблінського сейму 1569 р. нею стали користатися навіть у польськомуділоводстві.

Розвиткові української мови і культури значною мірою сприялокнигодрукування. У 1561 р. в маєтку Г. Хоткевича І. Федоров і П. Мстиславецьзаснували першу друкарню, яка видала Псалтир та Часослов. У 1573 р., переїхавшидо Львова, І. Федоров друкує «Апостола», а пізніше — повне видання Бібліїцерковнослов'янською мовою. Згодом друкарні створюються в Києві, Чернігові,Луцьку, Новгороді-Сіверському, Рогатині. Найбільш потужною була друкарняКиєво-Печерської лаври.

У другій половині XVI ст. зароджується нова українська література, якапочиналася з антикатолицької, антиуніатської полеміки. Г. Смотрицький написав у1587 р. перший полемічний твір — «Ключ до царства небесного». В свою чергуєзуїт П. Скарга у книзі «На захист Берестейської унії» (1597 р.) виступав заоб'єднання церков. Видатним православним полемістом був острозький шляхтич М.Броневський, автор «Апокрисису» (1597 р.).

Важливу роль у формуванні національної культури грала усна народнатворчість, яка відбивала найважливіші події у житті українського народу,передусім боротьбу проти турків і татар. Постає новий жанр — героїчний епос(думи, історичні пісні). Серед них — «Втеча трьох братів з Азова», «Плач невільника»,«Самійло Кішка». Розвивається літописання, створюються Острозький, Густинськийлітописи.

Велика увага в цей період приділялася освіті. В 70-х роках XVI ст.засновується Острозька академія, де вивчалися діалектика, астрономія, грецька йлатинська мови. Першим ректором академії був Г. Смотрицький.

Видатну роль у поширенні освіти відігравали братства, які об'єднувалипри церквах православне населення міст. Перше братство виникло у Львові 1586року. Впливовим було й Київське братство. Поступово такі організаціїстворюються і в інших містах України. Існували вони на внески їхніх членів ідобровільні пожертви. Братства виступали проти покатоличення українськогонароду, проти засилля духовенства у суспільному та культурному житті.

Братські школи існували в Галичині, на Волині, Поліссі. Провідною булаКиївська братська школа, опікувана самим гетьманом П. Сагайдачним. У 1632 р.вона об'єдналася з Лаврською школою і стала називатися Києво-Могилянськоюколегією, яка за рівнем викладання наближалася до західноєвропейськихуніверситетів.

В Острозькій і Львівській братських школах у другій половині XVI ст.виникає шкільний театр. Вистави відбувалися у вигляді декламацій та діалогів.Популярним був і театр ляльок — вертеп.

Новий етап у розвитку української музики позначений поширенням хоровогоспіву, народних історичних дум. Виникають перші музичні товариства.

В архітектурі та живописі самобутній український стиль зазнає впливуВідродження. Будується багато фортець і замків, церков і монастирів, якіприкрашаються іконами, скульптурою, різьбленням по каменю й дереву.Розвиваються ремесла — ювелірне, ковальське, гончарне.

Після тривалого занепаду Київ знову стає культурним центром українськихземель, і їхній розвиток набуває характеру національного відродження.

13. Національно-визвольна війна середини ХVІІ ст.

Війна, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях,насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування РечіПосполитої.

З-поміж основних причин цієї війни можна виділити декілька.

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загостриласясоціально-економічна ситуація, пов'язана з трансформацією поміщицькихгосподарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальноїземельної власності, а з іншого — посиленню кріпосної залежності, оскількиприбутки польських та українських феодалів тепер прямо пов'язувалися з нещадноюексплуатацією селян. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстровекозацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх праві привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусилоплатити податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавленемісцевого самоврядування. Що ж стосується української православної шляхти, товона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Такимчином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності,обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційніпроцеси — все це підводило до того, що як самостійний суб'єкт український народміг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила,буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадахЛюблінської унії 1569 р. до неї повернулися.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневоленняукраїнців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницькепокатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковногомайна і земель об'єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи нарозбіжність економічних і соціальних інтересів.

Не можна скидати з рахунку і таку суто суб'єктивну причину війни, якособисту образу і бажання помститися за розорений польськими панами хутір тазбезчещену сім'ю самого Богдана Хмельницького.

Слід зазначити й низку об'єктивних умов для успішного початкунаціонально-визвольної війни саме у середині XVII ст.

По-перше,  козацько-селянські  повстання  кінця XVI — першої половиниXVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли йогонаціональну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну.По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основудля розбудови в майбутньому повноцінної Української держави. По-третє, на цейперіод припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодальногоземлеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.

Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйознихсуперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їхзастосування склалися необхідні умови.

На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом ВійськаЗапорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війниукраїнського народу.

На першому її етапі Б. Хмельницькому важливо було, уникаючи прямихзіткнень з поляками, забезпечити підтримку реєстрового козацтва і домогтисяспілки з Кримським ханством. До березня 1648 р. на бік гетьмана перейшли 6 тис.реєстровців, а кримський хан прислав 4 тис. кінних воїнів.

В українсько-польських переговорах, які передували початкові воєннихдій, Б. Хмельницький наполягав лише на автономії козаків — вимагав вивестипольське військо, ліквідувати управління Речі Посполитої і дати козакам право наміжнародні стосунки. У відповідь коронний гетьман М. Потоцький вирішує розбитиповстанців. Проте Б. Хмельницький випереджає поляків і під Жовтими Водами утравні 1648 р. завдає їм нищівної поразки.

Не давши супротивникові отямитись, Б. Хмельницький готує засідку урайоні Корсуня, де поляки також були розгромлені, а коронний гетьман потрапив уполон.

Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну. Селянські повстанняохоплюють Київщину, Волинь, Поділля, Лівобережжя.

Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу під Пилявцями, Б.Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок, і укозаків з'явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю розгромитипольську армію і захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом, повсталі залишаютьЛьвів. Під Замостям Б. Хмельницький вступає в переговори з поляками, укладаєперемир'я і повертає свої війська в Україну. Багато вчених називають цедоленосною помилкою гетьмана. Проте слід враховувати, що на тому етапі війниметою українців було реформування державного устрою Речі Посполитої, а ніяк ненезалежність України. Окрім цього, українські війська були знесилені,союзники-татари повернулись у Крим. А війна на польській території неминуче бвикликала активний опір місцевого населення.

В грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочистоввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася,гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В переговорах зполяками, які почалися, Хмельницький захищає право українського народу настворення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця державарозглядалася в якості спадкоємиці Київської Русі.

Влітку, зібравши величезне ополчення, королівський уряд розпочинаєнаступ на повстанців. Козацькі війська оточили частину польських військ під м.Збаражем. У серпні 1649 р. відбулася битва, і успіх був на боці козаків, алетатари несподівано покинули поле бою, а кримський хан зажадав від Б.Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В результаті було підписаноЗборівську мирну угоду.

Згідно з цією угодою Річ Посполита визнавала існування козацької Україниу кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Чисельністькозацтва мала становити 40 тис.; селяни, які не потрапили до реєстру,поверталися до своїх панів. Захищалися права православної церкви. Однакпольська шляхта могла знову повертатися на визволені від неї території.

Таким чином, ідею соборності України не було реалізовано, і Хмельницькийзадовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої. Але разом із тимпід час війни формується українська державність — переважно військовогогатунку. Створюються центральні й місцеві органи влади, запроваджується новийадміністративно-територіальний поділ.

Вищим законодавчим органом була Генеральна рада, але фактично ним сталарада козацької старшини. Виконавчу владу репрезентував гетьман, який видававуніверсали, організовував фінансову та судову системи, керував зовнішньоюполітикою.

При гетьмані існував уряд — Генеральна канцелярія, що складалася згенеральної старшини — генерального писаря, генерального судді, генеральногохорунжого, генерального обозного, військового скарбничого.

Територія козацької республіки становила близько 200 тис. кв. км і булаподілена на 16 полків, а ті, в свою чергу, на 272 сотні. Столицею ігетьманською резиденцією було м. Чигирин. На місцях адміністративну владуздійснювали полковники й сотники, а у селах — старости.

Починає формуватися козацька, селянська і державна власність на землю.

Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема — не допуститисоціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося принциповезбереження старої соціально-економічної системи. Особливо це стосувалося селян,які не потрапили до реєстру. Але тут гетьман проводив досить гнучку політику. Зодного боку, він не допускав безконтрольних селянських заворушень, а з іншого —всіляко прагнув уникнути поновлення найжорстокіших форм експлуатації кріпаків.

Велику увагу Б. Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованійна зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було встановленовійськово-політичну спілку з Кримським ханством, Трансильванією, Росією,Туреччиною, Швецією, Венецією.

Але Річ Посполита не примирилася з таким розвитком подій і у лютому 1651р. почала воєнні дії, напавши на м. Червоне на Поділлі. Основні сили поляківконцентрувалися на Волині під м. Берестечком, де й сталася вирішальна битва учервні 1651 р. Татари і тут покинули поле бою, ще й захопивши у полон Б.Хмельницького. Полковникові І. Богуну вдалося вивести частину козаків зоточення. В цей час на територію України насуваються литовські війська підорудою князя Радзивілла. Перевага залишається на боці поляків, іБ.Хмельницький, визволившись із полону, був змушений у вересні 1651 р.підписати нову мирну угоду у м. Білій Церкві. Автономія козацької державиобмежувалася тепер Київським воєводством, чисельність козаків скорочувалася до20 тис., гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські панимогли повернутися у свої маєтки.

Умови Білоцерківського договору викликали масове невдоволенняукраїнського народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина селянпереселилася на територію Російської держави.

Б. Хмельницький, який також не змирився з поразкою, накопичує сили, і утравні 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битвазакінчилася блискучою перемогою козаків. І хоч це не означало кінець війни,Білоцерківська угода втратила свою силу.

Нова велика збройна сутичка сталася під м. Жванцем, де козацько-татарськевійсько взяло в облогу польський табір. Але від цілковитої поразки поляківзнову врятували татари, які уклали з ними угоду. Вона припиняла воєнні дії ідала можливість татарам збирати данину на західноукраїнських землях. СтосовноУкраїни підтверджувались лише права і вольності козацтва. Про автономію наумовах Зборівської угоди навіть не згадувалось.

Цілком очевидно виникла проблема зовнішньополітичної переорієнтації, боосновний військово-політичний союзник — кримський хан — не міг сприяти реалізаціїідеї державності України.

В цій ситуації перед Б. Хмельницьким постає необхідність зовнішньоївійськово-політичної допомоги. Розуміючи, що завоювати повну незалежність можналише пройшовши попередній період протекторату когось із сусідів, гетьман шукаєсильну державу-покровителя. В якості найбільш реальних розглядалися варіантиТуреччини і Росії. Контакти з останньою почалися ще у 1648 р., але черезвичікувальну позицію Москви справа нічим певним не закінчилась. Тоді ставкаробиться на Оттоманську Порту, і вже на початку 50-х років з нею підписуєтьсянова угода, згідно з якою вона бере Військо Запорізьке під свій захист.

Проте незабаром для Б. Хмельницького стає очевидним формальний характерпідтримки з боку Туреччини, і знову активізується проросійська спрямованістьзовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмана взяла більшістьстаршини. Для неї визначальними були такі чинники, як спільна релігія,близькість мов і культур, спільність історичної пам'яті і, що істотно,військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною, що давало шансбільш повної самостійності майбутньої Української держави.

На цей час і Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу івикористати Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взяти ВійськоЗапорізьке «під свою руку». 1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення,і цар виряджає в Україну посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Дляпідтвердження серйозності своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує війнупроти Польщі.

8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну підпротекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностейВійська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у складі Росії буввизначений у «Березневих статтях» 1654 р. В Україні зберігалися республіканськаформа правління і військово-адміністративна система на чолі з гетьманом.Незмінним залишався і територіальний поділ. Україні надавалася незалежність упроведенні внутрішньої політики. Вона могла встановлювати дипломатичні стосункиз іншими державами, крім Польщі й Туреччини.

Декілька статей дещо обмежували суверенітет України. Окрім заборони надипломатичні стосунки з Варшавою і Стамбулом, ішлося про російський контрольнад збиранням податків в Україні.

Але головним було те, що угода передусім фіксувала юридичну формунезалежності України від Речі Посполитої і давала можливість у спілці з Москвоюперемогти її та об'єднати українські землі в межах національної держави. Москваж у свою чергу прагнула з часом перетворити часткову залежність України націлковиту, відмінивши автономні права й вольності.

Переяславська угода, яка створила україно-російський союз, змінилаполітичну ситуацію і зумовила укладення влітку 1654 р. «Вічного миру» між РіччюПосполитою та Кримським ханством. Поляки починають новий наступ на Поділля іВолинь, але українсько-російські війська змушують їх відступити, а потімзахоплюють майже всю Західну Україну. Ідея возз'єднання українських земель стаєреальною. Але тут втрутився шведський король Карл Густав і зажадав від Б.Хмельницького звільнити Галичину. На початку листопада 1655 р. гетьман знімаєоблогу Львова.

Того ж року Москва, налякана успіхами шведів у Прибалтиці, зближається зРіччю Посполитою і у травні оголошує війну Швеції. В листопаді 1656 р. міжРосією та Річчю Посполитою підписується Віденське перемир'я.

Зі свого боку Б. Хмельницький намагається створити коаліцію за участюШвеції, Семигородщини, Молдавії, Волощини, Литви, аби забезпечити Українізахист від татар і послабити політичний тиск Росії. Семигородський князь Ракоціразом зі шведами та українськими загонами здійснює похід на Польщу і навітьзахоплює Варшаву. Але незабаром Польща дістала підтримку від татар і Австрії.Ракоці було скинуто з престолу, а Швеція вийшла з коаліції через власну війну зДанією.

Військова катастрофа підірвала здоров'я Б. Хмельницького, і 6 серпня1657 р. він помер.

Богдан Хмельницький увійшов у історію українського народу як видатнийвійськовий і політичний діяч. Основне його досягнення було, мабуть, в тому, щовін зміг об'єднати різні верстви населення довкола великої справи національноговизволення, сформулював наріжні принципи національної державної ідеї.

У ході національно-визвольної війни відбувався процес формуванняукраїнської державності. Але входження під протекторат Росії, з одного боку,сприяло національно-культурному і релігійному відродженню, а з іншого —зумовило спочатку обмеження, а згодом і повну ліквідацію автономії України.

14. Гетьманщина після Переяславської Ради. Руїна

По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обранийгетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений І. Виговським і посланийу Київ завершувати навчання. Тим самим династію Хмельницьких було відстороненовід влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшиниспокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основнихпричин руйнації тодішньої української державності.

У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетнуроль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, заснованіна традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику.Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починаємирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польськомукоролеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша таполтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинаєгромадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав йогоучасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16 вересняпідписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство»входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації.Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського іБрацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолідержави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо,скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків.Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантівугоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.

Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки середукраїнського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей часвійну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський улипні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатисяперемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання— під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами,повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

У вересні 1659 р. на Білоцерківській раді гетьманом знову проголошуєтьсяЮ. Хмельницький. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статусукрай обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьманабез дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи сіли в Києві,Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна митрополіяпідпорядковувалася Московському патріархатові.

Переяславські статті та взаємини з Москвою викликали крайнє невдоволенняправобережної старшини, що врешті-решт і зумовило розкол України затериторіальною ознакою.

Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю.Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенськийтрактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася підвладу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичноїнезалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і Українафактично розділилася на дві частини — Правобережну під протекторатом Польщі таЛівобережну під протекторатом Росії.

У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідаєпереяславський полковник П. Тетеря. Того ж року на «Чорній раді» у Ніжинілівобережним гетьманом обирають кошового Запорізької Січі І. Брюховецького. У1665 р. він підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежувалиправа українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І.Брюховецького було вбито (1668 р.).

У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання, якезумовило крах гетьманства П. Тетері, який провадив пропольську політику. Нагетьмана обирають черкаського полковника П. Дорошенка (1665— 1676 рр.).Головною його метою було звільнення та об'єднання України. Для цього вінпроголошує спілку з Кримом і Туреччиною.

У 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівськеперемир'я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну. У складіРосії залишилася Лівобережна Україна з Києвом, їй поверталися Смоленськ іСіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжяперебувало під владою обох держав.

Аби зміцнити свої позиції всередині країни й забезпечити народнупідтримку, Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність відкозацької старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званимисердюцькими полками. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тимбули пусткою.

Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляківіз Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об'єднаних козацько-турецькихвійськ польський король визнає суверенітет гетьманату на ПравобережнійУкраїні..

Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюєтьсявійськова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказнимгетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко повертається наПравобережжя.

У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманомі водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Українізменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли братиучасть у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацькоїстаршини переходять на бік Росії.

А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенказ'явилися додаткові проблеми — нові претенденти на гетьманську булаву: Я.Суховій, який спирався на запорожців, і М. Ханенко — ставленик Речі Посполитої.

У цій ситуації П. Дорошенко змушений був посилити протурецькуорієнтацію, офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.

1672 року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаківздобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означалавходження Правобережної України до складу Туреччини. П. Дорошенко проголошувавсяправителем України в межах Брацлавщини та Київщини. В цей час міняється владана Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного у 1672 р.гетьманом обраний І. Самойлович.

Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674р. до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків.

За таких обставин у вересні 1676 р. П. Дорошенко скидає гетьманськіповноваження і піддається Росії. На раді у Переяславі І. Самойловичпроголошується гетьманом обох боків Дніпра.

Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову обираєна гетьмана Ю. Хмельницького (1677— 1681 рр.). Але його гетьманство закінчилосьтрагічно: він був скараний на смерть самими ж турками.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Крим підписують Бахчисарайську мирнуугоду, за якою Лівобережна Україна з Києвом входила до складу Росії, Поділля ічастина Київщини залишалися за Туреччиною, а територія між Дніпром і ПівденнимБугом мала бути нейтральною.

Але у 1686 р. Польща і Росія підписують так званий «Вічний мир», згідноз яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, адо Речі Посполитої — Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь.Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними.

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальнунеподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини,невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.

Національно-визвольна війна українського народу закінчилася фактичноюпоразкою. Основними її причинами були:

боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритетособистих або групових інтересів над державними;

зародковий стан національної державної ідеї;

слабкість центральної влади;

слабкість соціально-економічної політики українських урядів, щоврешті-решт зумовило громадянську війну.

Не можна не враховувати й зовнішній фактор — постійні агресії, скерованіна ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.

Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини XVII ст.зумовила створення національної Української держави, зміцнивши традиціїборотьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту,розвинувши в українському народові почуття національної самосвідомості.

15. Україна в період гетьманування І.Мазепи

На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного ікультурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни— Малоросією. Старшина фактично витиснула рядових козаків з вищих посад івідсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливихпривілеїв для себе.

26 липня 1687 р. козацькою радою на р. Коломак генеральний писар І.Мазепа обирається гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою —Коломацькі статті: гетьман не мав права змінювати генеральну старшину бездозволу царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захистувід татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це якзазіхання на їхні привілеї). Разом із тим статті не дозволяли російськимвоєводам втручатися в українські справи.

Черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові.Окрім цього, за рахунок обмеження гетьманської влади зміцнилися позиціїкозацької старшини.

І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов,зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за йогосприяння було збудовано й відреставровано понад 20 великих Храмів, споруд дляКиєво-Могилянської колегії та ін.

У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацькустаршину — роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність.Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Мазепа вводить Нову категоріюкозацької старшини — бунчукових товаришів, цілком залежних від нього.

У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, такі на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони напівдень і захід, він проводив Промосковську політику. До того ж гетьман бувблизьким другом Петра І.

У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра Іпроти Туреччини. Були захоплені фортеці Кізикермен, Ісламкермен. Але у 1700 р.Петро І укладає мир з Туреччиною, починаючи Північну війну зі Швецією за вихіддо Балтійського моря. Підписується Константинопольська мирна угода, згідно зякою дніпровські фортеці мали бути ліквідовані. Азов переходив до Росії, алевона не отримувала виходу до Чорного моря.

Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну.

Ще у 1699 р. після рішення польського сейму про ліквідацію козацтва НаПравобережній Україні там спалахує повстання під керівництвом С. Самуся, С.Палія і А. Абазина. Вони неодноразово зверталися за допомогою до РОСІЇ, аледопомога повсталим явно суперечила її зовнішньополітичним планам, оскількиПольща була фактично єдиним союзником Росії у Північній війні. В 1704 р. занаказом Петра І лівобережні полки Мазепи передислокувалися на Правобережжя.Повстанці сприйняли це як допомогу з боку Росії, але гетьман у своємууніверсалі розкрив сенс цієї акції: допомога польському королеві у наведенніпорядку в країні. Проте повстанці не припинили опору, і тільки арешт Палія тазахоплення Мазепою основних міст Правобережжя покладають йому край. Мазепазатвердився на Правобережжі, збільшив кількість полків, роздав землі козацькійстаршині.

Північна війна дедалі більше утискала інтереси України. Тисячі українцівгинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці — Санкт-Петербурга.

У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. Напрохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Ставало ясно, щоподальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини булинесумісні. Окрім цього, участь козаків у Північній війні виявила, що їхня боєздатністьменша, ніж регулярного російського війська. Коли поповзли чутки про намір ПетраІ реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, тозахвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії Петра І з юридичного оглядурозв'язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов'язананадавати Україні військову підтримку.

Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зіШвецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії,запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України відвпливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустрічшведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якоюостання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українськихкордонів. Заклики Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшлипідтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владупольської шляхти. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести зсобою лише близько 2 тис.

Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, деобирається новий гетьман — І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицюБатурин, а її мешканці повністю винищені.

Бік Мазепи взяли запорожці під орудою кошового отамана К. Гордієнка. Заце Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ.

Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. підПолтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавіюпід владу Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відігралифатальну роль в історії України. Головними причинами провалу політики Мазепиможна вважати передусім вузькість соціальної бази, на яку він спирався, іпереоцінка сил Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимальноговаріанту української автономії у найскладніших внутрішньо- ізовнішньополітичних умовах.

16. Ліквідація автономного статусу України

У 1710 р. залишки козацького війська обирають на гетьмана П. Орлика (1710—1742 рр.)  — колишнього генерального писаря при І. Мазепі. Намагаючисьзабезпечити собі підтримку, Орлик  створює проект під назвою «Пакти іКонституція прав вольностей Запорізького Війська» — угоду між гетьманом,старшиною і запорожцями. Статті конституції передбачали встановленнянаціонального суверенітету, забезпечення демократичних прав людини, єдності тавзаємодії законодавчої, виконавчої і судової влади.

У зовнішній політиці передбачалася спілка зі Швецією та кримським ханом.П. Орлик виступив за непорушність кордонів Війська Запорізького, визначених щеЗборівською угодою.

У тодішніх історичних умовах проголошення прав мало суто декларативнийхарактер. Орлик, підтриманий Карлом XII, вступає у спілку з Туреччиною і Кримомі на початку 1711 р. організує спільний похід запорожців і татар протиросійських військ в Україні. Проте наступ не мав успіху, і Орлик був змушенийповернутись в еміграцію.

За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви надУкраїною. До гетьмана був приставлений резидент — стольник А. Ізмайлов. У 1715р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росіяпроголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи зліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія(1722—1727 рр.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Вона складалася з шестиросійських офіцерів і прокурора та поділяла владу з гетьманом. По смерті І.Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання зКолегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П.Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенатупевного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. вінбув заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своєжиття.

Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичнуситуацію в Росії. Під тиском О. Меншикова, який володів значними маєтками вУкраїні, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив виборигетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром з'являються так звані«Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії. Причомувперше цей документ виник у формі не угоди, а царського указу. Гетьман не мавправа дипломатичних стосунків, старшина і полковники затверджувалисьімператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну скарбницю.Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії, хоч це і затрималоцілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру Російської імперії. Після смертіД. Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730— 1740 рр.) не дозволилаобрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й такзваному Правлінню гетьманського уряду.

В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися провідновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети ПетрівниПравління гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К.Розумовського — молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширитиавтономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ іЗапоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і складгенеральної старшини і суду.

Але у 1754 р. була ліквідована одна з важливих ознак автономії —державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київпереходить під пряме імперське правління.

Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізаціїдержавного управління, у 1764 р. після звернення Розумовського з проханням провведення спадковості гетьманування і розширення його прав знову ліквідувала цейінститут в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента ДругоїМалоросійської колегії (1764—1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева.Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українськихстаршин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). На початку 80-хроків був скасований полковий устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р.Катерина II ліквідувала слобідське козацтво — більшість заможних козаківнаказним порядком перевела в гусари, а частину — в селянський стан. Старшинаотримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полківбуло створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

Після укладення Кючук-Кайнарджийського миру Запорізька Січ втратилазначення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Крім того,козаки брали активну участь у гайдамацькому русі. Війська царського генералаТекелі, повертаючись із Криму, несподівано оточили Січ. П. Калнишевський —останній кощовий отаман — капітулював і згодом був засланий царським урядом наСоловки. Козацька старшина отримала офіцерські звання у російській армії.Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворилаЗадунайську Січ.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжяподілене на три намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім— Малоросійське генерал-губернаторство).

В 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків булоперетворено на регулярні пікінерські полки за взірцем російської армії. Того жроку кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить«Жалувана грамота дворянству», за якою українська шляхта отримує дворянськіправа та привілеї.

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичнийустрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Українськоїдержави були остаточно знищені.

17. Входження Північного Причорномор'я та ПравобережноїУкраїни до складу Росії

Вихід Росії до Чорного моря був проблемою її зовнішньої політикипротягом усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив уПричорномор'ї. У 1768 р. під тиском Франції, скориставшись участю Росії упридушенні Коліївщини, вона оголошує їй війну. Військові дії велися на суходоліта на морі.

Російська армія у 1769 р. захопила фортеці Хотин і Ясси, у 1770 р.російський полководець П. Румянцев двічі розгромив турків під Ларгою і Кагулом,російський флот знищив турецький у Чесменській битві (1770 р.), війська підкомандуванням О. Суворова розбили турецьку армію під с. Козлуджі (1771 р.).

Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, тутрозміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї табоєприпасів, звідси постачався транспорт.

З лівобережного козацтва був сформований корпус у 12 тис. вояків, а зчисла жителів Правобережної України — добровольчий козацький корпус. До діючоїармії входили також запорожці. В 1769 р. козаки завдали поразки турецькомузагонові біля р. Вовча, брали участь у битвах при Кінбурні, Хаджибеї,штурмували Перекоп, захопили Кафу. Десятки тисяч українців залучалися длябудівництва фортець, мостів, переправ тощо.

Російсько-турецька війна 1768— 1774 рр. завершилася  підписаннямКючук-Кайнарджийської мирної угоди. До Росії відійшли Кабарда, частинаКерченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між Дніпром іПівденним Бугом. Росія дістала право вільного торговельного судноплавстваЧорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської Туреччини,яка повинна була ще сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5 млн. карбованців.

Проте Туреччина не замирилася з таким станом справ і розгорнула активнудіяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь Катерина II 1783 рокупідписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії. Туреччинаспочатку визнала це, але одразу ж розпочала підготовку до нової війни з Росією.

Під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. російські війська взялиОчаків (1788 р.), під командуванням О. Суворова розбили турків під Фокшанами іна р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року булопідписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія міжПівденним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визналаприєднання Криму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі.

У цій війні брало участь Бузьке козацьке військо, яке за бойові заслугистало називатися «Військом вірних чорноморських козаків».

Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідаціїЗапорізької Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями сюди булиселяни-втікачі з Гетьманщини і Правобережжя, чисельність яких у 1775 р. досягла100 тис. Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р.,незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було відданокільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії — Нову Сербіюі Слов'яносербію. Слідом за ними з'явилися німецькі переселенці.

У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по1,5 тис. десятин землі за умови заселення кожного наділу 25 селянськимигосподарствами. Аби стимулювати селян, дворяни пішли на поступки: панщинастановила два дні замість чотирьох—п'яти на тиждень. З 1786 р. основну частинупереселених селян складали українці з Правобережжя. На нових землях оселялисяросійські старовіри, німці, молдавани. Ця територія отримала назву Новоросія.

Ще швидше, ніж колонізація земель, зростали міста. У 1776 р. булозасновано Катеринослав, у 1778 — Херсон — перший порт на Чорному морі, у 1783 —Севастополь. У 1784 р. на землях Кримського ханства було створено Таврійськуобласть. У 1788 р. постав Миколаїв, де почали будувати кораблі Чорноморськогофлоту, у 1794 р. на місці колишньої фортеці Хаджибей — Одеса, яка стала центромусієї південноросійської торгівлі. Населяли міста люди різних національностей,але переважали українці.

Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з оглядустратегічного — усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так із економічного — опанування покладів корисних копалин сприяло розвиткупромисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнамиБлизького Сходу і Малої Азії.

У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибокуполітичну та економічну кризу, пов'язану з наростаючою феодальною анархією вдержавному управлінні, феодальними міжусобними війнами, які спустошуваликраїну.

Все це створювало сприятливі умови для втручання сусідніх держав —Австрії, Пруссії, Росії. У 1772 р. відбувається перший поділ Польщі. Росіяхотіла забезпечитися підтримкою Австрії у війні з Туреччиною і поступиласяГаличиною. Сама ж вона отримала Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частинуМінського воєводства. В 1774 р. Австрія відібрала у Молдавського князівстваБуковину. В 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла ПравобережнаУкраїна — Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство. Пруссіяотримала м. Гданськ і території по річках Варта і Вісла. У 1794 р. спалахуєповстання під проводом Т. Костюшка, яке було придушене царськими військами. Затретім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь, східна частинаХолмщини, частина Білорусі, Литви. Південна Польща з Любліном і Краковомвідійшла до Австрії. Пруссія здобула Центральну Польщу з Варшавою.

Таким чином, етнічні землі опинилися у складі двох держав — Російськоїта Австрійської імперій.

18. Визвольна боротьба українського народу в другійполовині ХVІІ ст.

Посилення феодального і національно-релігійного гніту викликало вУкраїні хвилю повстань. На початку XVIII ст. виникла нова форма антифеодальноїборотьби — гайдамацький рух. Серед гайдамаків були козацька голота, селяни,міщани, православне духовенство. Загони гайдамаків діяли на всій територіїПравобережжя і користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі боролися зазахист прав православної віри, відновлення козацьких вольностей, звільнення відшляхетсько-магнатської залежності.

На західноукраїнських землях селяни також відмовлялися відбуватипанщину, платити податки, захоплювали поміщицькі землі. Ці народні месникиназивалися опришками. Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Разоміз братом Іваном у 1738— 1743 рр. він активно боровся зі шляхтою біля Коломиї.Пізніше Іван перейшов на територію Західного Прикарпаття, а Олекса розгорнувборотьбу в Північній Буковині та Закарпатті.

Опришківський рух тривав довго — завдяки вмілій організації, тіснимзв'язкам із селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін Довбушабув невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне королівське військо.

1744—1745 роки стали періодом найбільш активної діяльності народнихмесників. Рух опришків значно сприяв зростанню антифеодального спротивуселянства. Але і шляхта не дрімала: за голову Довбуша було обіцяно значнувинагороду. 23 серпня 1745 р. його було підступно поранено, і 24 серпня вінпомер. Справу Довбуша продовжили його побратими — В. Орфенюк, В. Баюрак, І.Бойчук.

Опришківський рух був тісно пов'язаний з гайдамацьким, найвищим злетомякого стала так звана Коліївщина.

У 1768 р. польський сейм під тиском Росії схвалює рішення про формальнезрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина ІІрозраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем і шляхтою тавиставивши себе захисницею православ'я. У відповідь шляхтичі скликають Барськуконфедерацію під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав. Починаютьсярепресії проти українців. На прохання польського уряду Росія починає воєнні діїпроти конфедератів, що послужило сигналом до повстання.

Ініціатором повстання православних на Правобережжі був ігуменМотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворський. Максим Залізняк збираєповсталих, осердям яких були запорожці, у Холодному Яру. За декілька тижнівповстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Гайдамаки звільнялиселян від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми визиску,створювали органи селянсько-козацького самоврядування. На початку червня 1768р. повсталі оточили Умань — один із центрів польського панування наПравобережжі. На їхній бік перейшов уманський сотник І. Гонта з козаками, імісто капітулювало. Рада повсталих обрала Залізняка гетьманом і княземсмілянським, а Ґонту — полковником і князем уманським. Тоді військо гайдамаківналічувало 16 сотень.

Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання наЛівобережжя й Запоріжжя, царський уряд наказав російським військам з'єднатисямовби для підтримки гайдамаків, а насправді надати допомогу польській армії уліквідації повстання. В липні 1768 р. табір гайдамаків під Уманню було оточено,і ті здались. Залишки їхніх загонів були розбиті.

Віра у «доброго царя», відсутність політичного досвіду і культури,складнощі геополітичної ситуації зумовили поразку Коліївщини.

Після цього російське самодержавство відкрито взяло бік польськоїшляхти. Ліквідація Запорізької Січі позбавила селян останнього прихистку волі.

У 1789—1793 рр. проходило повстання у с. Турбаї, яке раніше входило доскладу Миргородського полку. На початку XVIII ст. його мешканці були вільнимикозаками, а потім їх силоміць перетворили на феодальне залежних селян. Отожтурбаївці домагалися відновлення своїх прав. У 1788 р. Сенат визнав козацькіправа і привілеї лише за 76 селянами із 2 тис. Це викликало велике обурення. Всічні 1789 р. селяни відмовилися виконувати панщину і платити податки накористь поміщиків. Було створено селянсько-козацьке самоврядування — Громадськазбірня. В липні 1789 р. повстанці вбили поміщиків Базилевських і змусили службовцівземського суду визнати їх усіх козаками. Повстання тривало аж чотири роки,оскільки царському урядові, заклопотаному російсько-турецькою війною іборотьбою з французькою революцією, було якось не до нього. Лише у 1793 р. доТурбаїв увійшли війська. Активних учасників повстання судили і заслали накаторгу. Турбаї перейменували на с. Скорботне, а його мешканців переселили упівденні райони України.

Антифеодальний рух другої половини ХVІІІ ст. справив величезний вплив насуспільні процеси в Україні, на формування передової думки в колах українськоїінтелігенції, підготував грунт для подальших визвольних змагань.

19. Культура України другої половини ХVІІ — ХVІІІ ст.

Після завершення Визвольної війни 1648— 1654 рр. почався новий період вісторії української культури. Зокрема прискорений розвиток виробництва вУкраїні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на доситьвисокий рівень завдяки значній мережі шкіл, які виникли ще в другій половиніXVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були буквар І.Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл у переважнійбільшості були дяки. З 30-х років XVII ст. центром освіти ставКиєво-Могилянський колегіум. Окрім нього, значну роль у розвитку середньоїосвіти відігравали Чернігівський, Переяславський та Харківський колегіуми. В1701 р. за указом Петра І Київський колегіум було перетворено в академію.Рівень навчання, яке тривало тут 12 років, не поступався вищим навчальнимзакладам Західної Європи.

У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. Здавніх часів центрами цієї справи були Львів та Києво-Печерська лавра. Згодомдрукарні з'явилися в Новгороді-Сіверському та Чернігові.

У 1674 р. із надр Київського колегіуму вийшов «Синопсис» — короткий нарисісторії Росії та України, який тривалий час використовувався як підручник.Цінною пам'яткою української історіографії став «Літопис Самовидця», де описаноподії Визвольної війни 1648— 1654 рр. Спробами перейти від літописання доісторичної науки були твори Г. Граб'янки, С. Величка, П. Симоновського, В.Рубана, а також анонімна «Історія русі в або Малої Росії».

Наука в Україні розвивалась у тісному зв'язку з досягненнямизагальноросійської наукової думки. Видатний внесок у розвиток науки зробили Д.Самойлович (медицина), Л. Магницький (математика), О. Шафонський(епідеміологія) та багато інших.

Філософську думку другої половини XVII ст. представляли вчені Київськоїакадемії Й. Горбацький — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, І.Гізель — ректор академії, С. Яворський — поет і церковний діяч.

Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах — піснях,думах, казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася героїчнаборотьба народу в роки Визвольної війни, під час гайдамацького таопришківського руху, численних селянських повстань.

Українська література цього періоду відчувала значний впливєвропейського Просвітництва й гуманізму. Справжнім літературним явищем сталатворчість Г. Сковороди. Його твори «Сад божественних пісень», «Діалог, абоРозглагол про стародавній світ» та багато інших відіграли вагому роль установленні української літератури. Видатними її представниками були також Л.Баранович, 1. Величковський, Ф. Прокопович та ін.

Значне місце в українській літературі посідала драматургія. Тодіз'являються такі популярні твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Успенськадрама» Д. Ростовського, «Про блудного сина» С. Полоцького.

Розквіт українського шкільного театру, який припадає на цей період,пов'язаний передусім із діяльністю Київського колегіуму, а потім академії. ВУкраїні широко розповсюдився й інший різновид театрального мистецтва — театрляльок (вертеп). Він мав велике значення для розвитку української мови.

Центром музичного життя України першої половини XVIII ст. також булаКиївська академія, де навчали нотної грамоти, хорового співу, гри на музичнихінструментах. Величезний внесок у розвиток української музичної культуризробили такі відомі композитори, як М. Березовський, А. Ведель, Д.Бортнянський. Починається становлення професійної української музики.

Архітектура і будівництво у другій половині XVIII ст. продовжувалирозвиватися на самобутній народній основі. Особливого значення надавалосяспорудженню православних храмів, де домінує стиль українського, або козацького,барокко. Він органічно поєднував почуття святковості, яскравості, емоційності йпишності. В стилі європейського барокко збудовані Успенський собор Почаївськоїлаври, собор св. Юра у Львові. Національного колориту сповнені Андріївськийсобор та Покровська церква в Києві, Троїцький храм у Чернігові тощо. Видатнимиархітекторами цього часу були С. Ковнір, І. Григорович-Барський.

В останній третині XVIII ст. архітектура розвивалась у напрямікласицизму. В цьому стилі зведено чимало палаців та садиб у Батурині, Глухові,Умані та інших містах України.

Одним із популярних жанрів українського живопису XVIII ст. був портрет,що поєднував риси барокко з народними традиціями. Утворилися національніхудожні школи — жовківська, чернігівська, новгород-сіверська. В Києво-Печерськійлаврі формується школа іконописців. Починає розвиватися монументальнадекоративна скульптура.

Таким чином, незважаючи на втрату Україною державності, її культура,зберігаючи традиції Київської Русі та відчуваючи вплив ідей Просвітництва    й гуманізму,зробила неоціненний внесок у світову скарбницю.

20. Українці у війні Росії з наполеонівською Францією

Поставивши за мету створити світову імперію, Наполеон І намагавсязнищити Англію, яка була основним конкурентом Франції на міжнародному ринку, атакож Росію (у складі якої була більшість українських земель), котра стояла нашляху планів Наполеона.

З перших днів війни пліч-о-пліч з росіянами хоробро боролися протиспільного ворога українці. Особливо багато їх було в тих частинах, якіформувалися в Україні (Вузькі козаки, Ізюмський, Маріупольський, Сумський,Охтирський гусарські полки, Київський та Чернігівський драгунські полки тощо).Чимало українців було серед ополченських формувань. На Лівобережній Українізамість восьми запланованих полків населення виставило 15 (дев'ять полтавськихі шість чернігівських). Кожний полк налічував 1200 козаків. Крім того, булосформовано п'ять кінних підрозділів — загони «лісових козаків» у Київській,Подільській та Волинській губерніях, у Тернопільському окрузі. Всього Українавиставила 68,9 тис. вояків, у тому числі 33,4 тис. кінних (без офіцерів).

Беручи участь у боротьбі проти наполеонівських військ, українські селянисподівалися на звільнення від кріпосницької залежності, а козаки — наповернення своїх прав та привілеїв. Захист вітчизни, рідної землі вони вважалисвоїм святим обов'язком. Українці не лише перебували в лавах діючої армії, а йдопомагали їй продуктами, фуражем, майном, транспортними засобами, коштами.Усього на потреби боротьби проти загарбників в Україні було зібрано 9 027 700крб., 13,5 пудів срібла, кілька кілограмів золота. Із загонів чернігівськихополченців та козаків у серпні—вересні 1812 р. був створений кордонний ланцюгпротяжністю 88 км — від с. Клюзи Городнянського повіту до с. Осадчини Остерськогоповіту. Чимало яскравих сторінок у героїчний літопис війни вписаливоїни-українці І. Галченко, 1. Ліченко, М. Паламаренко, партизанські ватажки Є.Четвертак та Ф. Потапов.

Боротьба з наполеонівською навалою не зробила, однак, українців ні вільними,ні щасливими. Але разом із тим закордонний похід російської армії, у складіякої було багато українців, сприяв піднесенню національної свідомості,підштовхнув їх, як і інші поневолені народи Російської імперії, до боротьбипроти кріпосництва й самодержавства.

21. Занепад кріпосницьких та зародження ринковихвідносин. Антикріпосницька боротьба в першій половині ХІХ ст.

У першій половині XIX ст. Україна входила до складу двох імперій —Російської та Австрійської. У 1796 р. були ліквідовані намісництва і створенігубернії та генерал-губернаторства. Західноукраїнські землі поділялися наокруги, якими керували австрійські чиновники.

Визначальною особливістю господарського розвитку був швидкий занепадфеодально-кріпосницької системи. Найбільш яскраво це виявилося в розвитковітоварно-грошових відносин, проникненні капіталістичних відносин у сільськегосподарство, занепаді кріпосницької мануфактури. Наслідками цього процесустали зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізаціїокремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Починаєтьсятехнічний переворот у промисловості. Прискорюється процес створення та розвиткуфабрично-заводського виробництва.

Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь, яказабезпечувала 80% виробництва цукру в Росії. У 1824 р. був заснований першийцукровий завод. Друге місце належало суконній промисловості. Високими темпамирозвиваються військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі. Новіявища та процеси поступово, хоч і не так динамічно, як у промисловості,поширюються на сільське господарство, інші галузі економіки. Активізуєтьсязовнішня торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український експортскладав 60% загальноросійського. Торговельні зв'язки підтримувалися зНімеччиною, Францією, Австрією, Чехією, Угорщиною.

Таким чином, у середині XIX ст. феодально-кріпосницька системагосподарювання перебувала в глибокій кризі. Нова ринкова система відносинставала дедалі міцнішою та ефективнішою порівняно з феодально-кріпосницькою. Упроцесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичногоукладу загострювались соціальні протиріччя, посилювалася антикріпосницькаборотьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядовихустанов та цареві, підмова платити оброк, непокора властям, втечі — вНоворосійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, протягом 1797—1825рр. в Україні сталося 104 масових антиурядових виступи кріпаків.

Найзначнішими на Правобережній Україні були виступи селян у 24 селах імістечках Черкаського повіту на Київщині в 1803 р. У 1819 р. відбулосязаворушення серед військових поселенців Чугуєва (Харківщина). У 1824 р.неврожай і голод спричинили селянські виступи на Катеринославщині. На початку1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині, що охопило декілька сілповіту. Селяни оголосили себе вільними, почали захоплювати поміщицьке майно,арештовувати поміщиків. Влада жорстоко розправилася з повсталими.

Особливої гостроти селянський антикріпосницький рух набув у першійтретині XIX ст. на Поділлі, охопивши також деякі повіти Волині та Київщини.Очолив його У. Кармалюк. Його ім'я ще за життя стало легендою. Кілька разівКармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і,повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу. Загалом вона тривала майже25 років. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Однакце не зупинило антикріпосницький рух в Україні.

Особливо широкого розмаху він набрав на Правобережній Україні у зв'язкуз проведенням інвентарної реформи 1847— 1848 рр. Широка хвиля виступівпрокотилася по Україні в 50— 60-ті роки XIX ст. Важливу роль тут відігралиреволюційні події 1848 р. в Європі. Чутки про близьке скасування кріпосногоправа спричинялися до вибуху селянських повстань.

2 травня 1848 р. у Львові було засновано «Головну Руську Раду» — першуукраїнську політичну організацію, яка взяла на себе функції українськогонаціонального уряду. У маніфесті Ради, зверненому до всіх народів Австрійськоїімперії і насамперед до українського населення Східної Галичини, лунав закликдо боротьби за свободу і незалежність. Селянський антикріпосницький рух ширивсяна Галичині, Буковині, Закарпатті. Найбільше австрійський уряд був наляканийрозмахом на Закарпатті опришківського руху 1 листопада 1848 р. з ініціативи Л.Кобилиці в Чернівцях відбулися збори представників сільських громад Буковини,учасники яких виступили проти наміру адміністративне відокремити Буковину відГаличини. Почалося повстання. Силами регулярної армії воно було придушене.

Загалом 1848 рік був переломним в історії західних українців. Вонидедалі активніше заявляли про свої права та виборювали їх. Антикріпосницькийрух поступово набирав загальноукраїнського масштабу.

22. Суспільно-політичний рух у наддніпрянській Українінаприкінці ХVІІІ — в першій половині ХІХ ст.

Колишня козацька еліта в Наддніпрянщині була справжньою колискоюбагатьох провідних діячів першої хвилі українського національного відродженнякінця XVIII — початку XIX ст. Як правило, майже всі вони вийшли з козацькоїстаршини. Скасування автономії Гетьманщини викликало відповідну реакцію з бокунайбільш патріотично налаштованих представників української громади. В.Капніст, полтавський дворянин, пише «Оду на рабство», в якій висловлює обуреннязапровадженням кріпацтва в Україні. На доручення козацької старшини він у 1791р. їде з таємною місією до Німеччини, щоб викласти свій план відокремленняУкраїни від Росії та приєднання її до Пруссії.

Український суспільно-політичний рух опирався не тільки на внутрішніджерела, а й на зовнішні чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний вплив на цейрух Французької революції, зокрема її концепції вільної нації. Одним із виявівцього стало виникнення в Україні таємних політичних товариств після перемогинад Наполеоном. Повернувшись із зарубіжних походів, багато їхніх учасниківпочали іншими очами дивитися на російську дійсність, на політичний режимсамодержавства, які різко контрастували з ідеями свободи, рівності, братерства.Різновидом таких товариств були масонські ложі. У 1818 р. вони виникли в Києві(«З'єднані слов'яни») та в Полтаві («Любов до істини»). Членами цих об'єднаньбули відомі українські діячі І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич, атакож пізніші лідери декабристського руху П. Постель, М.Орлов, М. Бестужев-Рюмін.

Слід, однак, зазначити, що створені в Україні масонські ложі все ж немали послідовно українського національного спрямування. Одним із завдань, якіставили перед собою їх організатори, було прилучення малоросійського дворянствадо загальноросійського опозиційного руху. Чи не єдиним винятком був В.Лукашевич, який виступав за відокремлення України від Росії та приєднання її доПольщі. Члени масонських лож, що діяли на Правобережній Україні, були восновному польськими шляхтичами і своєю головною метою вважали відновленнянезалежності Польської держави, яка включала б і Правобережну Україну.

До причин, що привели до виникнення декабристського руху, слід віднестидві: по-перше, це вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи таправ людини, які поширювалися після перемоги над наполеонівською Францією,усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, якаразюча відмінність існує між російським самодержавно-кріпосницьким ладом тарозвиненими країнами Європи; по-друге, це посилення реакції царизму після війни1812— 1814 рр.

Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройнеповстання проти царського режиму. Ті з них, що діяли в Україні, відіграливажливу роль у загальноросійському рухові спротиву.

Ще до початку цього руху в Україні починають виникати перші таємніполітичні гуртки, які ставили метою насамперед боротьбу за ліквідаціюсамодержавства та всіх його інститутів. Одним з них було «Малоросійськетовариство», створене у 1819 р. з ініціативи В. Лукашевича. Загалом же можнасказати, що оформлення політичної опозиції царизмові було пов'язане звиникненням перших декабристських організацій в Росії. Хронологічно цевідноситься до 1816 р., коли в Петербурзі був створений «Союз порятунку», а у1818 р. в Москві — «Союз благоденства», їхні програми передбачали впровадженняконституційного представницького правління, ліквідацію самодержавства,скасування кріпосного права шляхом військового перевороту. Членами цихорганізацій були брати Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орлов та ін.

В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало наслужбі багато опозиційне налаштованих офіцерів — членів таємних товариств. У1818 р., після прибуття до Києва генерала М. Орлова, місто стає центром зустрічейчленів «Союзу благоденства». Через три роки декабристи реорганізували своїоб'єднання і створили два осередки — Північне товариство з центром у Петербурзіі Південне товариство з центром у Тульчині. Головою останнього було обранополковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, щодислокувалися в Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи:Кам'янська на чолі з В. Давидовим і С. Волконським та Васильківська на чолі зС. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради членівПівденного та Північного товариств. Слід зазначити, що в питаннях тактики міжними були суттєві розходження: перше було налаштоване більш радикально, друге —більш помірковано. Члени Північного товариства обмежувалися в своїх планах поваленнямсамодержавства та встановленням конституційної монархії. Голова Південноготовариства П. Пестель уклав політичний трактат «Руська правда», в якомудокладно визначив програму дій після повалення царського режиму. Відповідно донеї всі народи Росії мають об'єднатися в централізовану республіку зоднопалатним парламентом. Кріпосництво скасовується. Усі громадяни рівні передзаконом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землівважається громадською, яку можна брати для обробітку. Встановлюється цілковитасвобода торгівлі та промисловості.

У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна організація —Товариство об'єднаних слов'ян, фундаторами якого були брати Борисови. У 1825 р.воно об'єдналося з Південним товариством.

Внутрішньополітичною ситуацією, пов'язаною зі смертю Олександра І,вирішило скористатися Північне товариство. 14 грудня 1825 р. воно піднялоповстання в Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки, чіткого розуміннямсти повстання з боку солдат і населення — все це призвело до його поразки.Почалися арешти. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання вПетербурзі, оскільки ще 13 грудня було заарештовано П. Пестеля, а посланець ізПетербурга прибув в Україну запізно. Однак навіть за цієї ситуації декабристине склали зброю.

29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостоломпідняла повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не рушили прямо наКиїв і, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ почався в с.Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений«Православний катехізис» із закликом до народу повалити самодержавство,встановити демократичний лад, ліквідувати кріпацтво. 30 грудня повсталі зайнялиВасильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші військовічастини. Але назустріч їм уже прямували вірні цареві війська. У першій жесутичці було тяжко поранено С. Муравйова-Апостола. Управління повсталими буломайже втрачено, 900 солдатів здалися без бою.

Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні з нихзасудив до заслання в Сибір і на Кавказ. Керівників повстання — К. Рилєєва, М.Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля — булострачено.

Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна жполягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом таукраїнського народу зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух практичноне виходив за межі російської державності, російського менталітету. Зокрема П. Пестель,як відомо, відносив українців до «корінного російського народу».

Говорячи про історичне значення виступу декабристів, слід підкреслити,що це була перша спроба повалення російського самодержавства, а мужність тагероїзм його учасників стали високим моральним взірцем боротьби проти царизму.Безумовним є і те, що ідеї декабристського руху, особливо ті з них, якістосувалися прав народу на вільне життя, в поєднанні з ідеями Товаристваоб'єднаних слов'ян, інших політичних об'єднань в Україні тієї доби справлялисвій вплив на формування та розвиток українського визвольного руху.

23. Польське повстання 1830-1831 рр. та його наслідкидля України

У Царстві Польському, як з 1815 р. називалася частина Польщі, що входиладо Російської імперії, зростало невдоволення тим, що Росія постійно порушувалапольську конституцію, обмежувала діяльність сейму, придушувала будь-які проявинаціонального життя. Зростало прагнення відійти від імперії та створити власнунезалежну державу. Невдоволення набирало дедалі загрозливіших форм. Подією, щоприскорила польське повстання проти Росії, стала липнева 1830 р. революція уФранції, внаслідок якої була повалена династія Бурбонів.

Польське повстання почалося в листопаді 1830 р. Воно охопило все ЦарствоПольське і значну частину Волині. Головну роль у повстанні відігравали шляхта йдуховенство. Сейм проголосив позбавлення Миколи І польського престолу.Головнокомандувач російських військ фельдмаршал Остен-Сакен звернувся до селянПравобережної України з закликом, щоб вони доносили на панів, які брали участьу повстанні, або безпосередньо передавали їх до рук росіян. При цьому булообіцяно, що селяни вже не повернуться під владу панів. І селяни повірили цимобіцянкам.

У 1831 р. польське повстання було придушене. Що ж до обіцянок, про якійшлося, то російський уряд, зрозуміло, й наміру не мав їх виконувати. Панижорстоко помстилися селянам, і становище тих стало набагато гіршим.

Судили повстанців у Києві. Значну їх частину було заслано до Сибіру,інших віддано в солдати, переважно на Кавказ. Кілька тисяч дрібних шляхтичівпозбавили дворянства, а їхні маєтки конфіскували.

Після повстання суспільна атмосфера не змінилася на краще. Українськеселянство залишалося у цілковитій залежності від польських панів. Незадовільнимбуло становище православного духовенства. Посилився процес русифікації.Зокрема, Київський університет св. Володимира був заснований у 1834 р.переважно з метою русифікації молодого покоління польських шляхтичів.

Придушення повстання не припинило польського національно-визвольногоруху. В Києві було засновано таємну організацію «Союз польського народу», їїкерівником був С. Конарський, а значну частину членів становили студентиуніверситету. В 1838 р. поліція викрила «Союз», його організатора стратили,усіх студентів-поляків звільнили з університету, значну частину віддали всолдати.

З польським повстанням пов'язано ще декілька важливих подій. Дляборотьби з повсталими в Україні було сформовано вісім полків по 1000 козаків укожному. Було обіцяно, що ці формування й надалі залишаться козацькими. Справа,однак, закінчилася тим, що після повстання полки було переформовано нарегулярні, а два з них переведено на Кавказ, де вони стали частиною Терськогокозацького війська. Князь М. Рєпнін, генерал-губернатор Малоросії, якого МиколаІ запідозрював в «українському сепаратизмі», в 1834 р. був звільнений зі своєїпосади. Після цього Малоросійську губернію було ліквідовано, а замість неїстворено дві — Чернігівську та Полтавську. В 1831 р. було скасованоМагдебурзьке право в лівобережних містах України, а в 1842 р. — чинністьЛитовського статуту, який в Україні вважався головним правовим зводом. Репресіїпосилювалися в усіх сферах суспільного життя українців. З 1832 р. російськамова стала офіційною в установах Правобережжя. Того ж року був закритий відомийКременецький ліцей. Такими для України були наслідки придушення польськогоповстання 1830—1831 рр.

24. Кирило-Мефодіївське Братство

Кирило-Мефодіївське   братство було засновано в Києві 1846 р. Членамибратства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В. Білозерський, службовець канцеляріїгенерал-губернатора М. Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т.Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вонизахоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання, тому йсвою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителівКирила і Мефодія.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у«Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства».Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і незалишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати всіслов'янські народи в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би своюсвободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації,де збирався б загальний сейм.

На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначаласяпрограма Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіанізмуукраїнського народу. М. Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, якаповстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братствапо-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася дошляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т. Шевченка,займала радикальні позиції. Розходилися члени братства і стосовно того, що єпершочерговим і головним. Для М. Костомарова це були єдність і братерствослов'ян. Т. Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільненняукраїнського народу.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студентаПетрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т. Шевченка. Йогозаслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історіянового українського політичного руху. Воно було першою в історії Українинелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне йсоціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборнійдержаві з одночасним. створенням федерації чи, можливо, конфедераціїслов'янських країн.

25. Західноукраїнські землі наприкінці ХVІІІ — в першійполовині ХІХ ст.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнськіземлі площею понад 60   тис. кв. км з населенням 2,5 млн осіб (у тому числі 2млн українців) стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило вумовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистськоїмонархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичинітривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті —мадяризації, на Буковині — румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то йпотрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом із частиноюпольських земель входила до складу «королівства Галіції та Лодомерії» з центрому Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів.Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський,Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський, частинаСяноцького та Перемишлянського округів входили до складу Східної Галичини. Начолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.

У цілому перша половина XIX ст. стала для Західної України останніметапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарювання. Галичина,Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Перші двіпарові машини в Галичині з'явилися лише в 1843 р. На західноукраїнських земляхрозвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна,фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважалорозвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравалоосновну роль в економіці.

Західної України. Велике феодальне землеволодіння було домінуючим наЗакарпатті та в Галичині.

Ситуація, в якій опинилися мешканці українських земель в Австрійськійімперії, серйозно гальмувала й духовний поступ українців, розвитокнаціонального руху. І все ж ці процеси і тут набирали сили. Активну участь уних брало уніатське духовенство. У 1816 р. І. Могильницький, каноник ізПеремишля, створив так зване «Клерикальне товариство», що ставило за метупоширення релігійної літератури українською мовою. У 1820-ті роки в Перемишлівиник новий гурток, який об'єднав навколо себе єпископ І. Снігурський. Членигуртка збирали й пропагували український фольклор, історичні матеріали.

Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли уЛьвові виникає гурток «Руська трійця». Його фундаторами стали вихованціЛьвівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. У 1832 р. групастудентів — членів гуртка проголошує своїм завданням переведення місцевихнародних говірок на літературну мову. Молодь підтримали відомі вчені зНаддніпрянської України І. Срезневський, Й. Бодянський, М. Максимович. «Руськатрійця» намагалася поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеїоб'єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений додруку альманах «Зоря». Його видання, однак, заборонила цензура. Переробленийваріант цього альманаху під назвою «Русалка Дністрова» у 1837 р. все ж удалосяопублікувати в Будапешті.

Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в періодєвропейських революцій 1848 р. 13 березня цього року у Відні внаслідокнародного повстання було повалено уряд Меттерніха, і до влади прийшли ліберали.Були проголошені політичні свободи й запроваджено парламентський устрій.

Одним з найважливіших результатів революції 1848— 1849 рр. булоскасування кріпосництва. Це сталося 23 квітня 1848 р., тобто на п'ять місяцівраніше скасування панщини в усій імперії.

2 травня 1848 р. у Львові українське духовенство створило «ГоловнуРуську Раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Рада займалася освітою,фінансами, селянськими справами. Свої відділки вона мала по всій СхіднійГаличині. 15 травня 1848 р. вперше вийшов український тижневик «Зоря Галицька».Влітку 1848 р. вперше проводилися вибори до австрійського парламенту, в якомуукраїнцям удалося здобути 39 депутатських місць.

Найбільші досягнення в 1848—1849 рр. український національний рух мав наниві культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітнюорганізацію «Галицько-руська матиця», яка займалася видавничою справою,впровадженням у школах української мови. При Львівському університетівідкрилася кафедра української мови. В Галичині вперше почали перевидаватисятвори українських письменників.

У найбільш гострій формі національний рух спротиву виявився в селянськихвиступах. Особливо активними вони були протягом 1815—1825 рр. у Галичині.Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширився на Прикарпатті. Сотніселян озброювалися і втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на шляхзбройної боротьби проти влади. Опришки нападали на панські й державні маєтки,відбирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодаламита адміністрацією. Постійною і найбільш масовою формою селянських протестівбула відмова від виконання феодальних повинностей.

Яскравою сторінкою в історії українського народу було повстання вПівнічній Буковині під проводом Л. Кобилиці, який на той час був депутатомпарламенту. 16 листопада 1848 р. він зібрав у Вижниці 2600 селян і закликав їхдо боротьби з поміщиками. Повстанський рух охопив гірські села Вижницького іСторожинецького округів. Загін під проводом Л. Кобилиці до літа 1849 р. вівборотьбу з урядовими військами. Відважного ватажка повсталих було схоплено в1850 р.

Після придушення національних рухів австрійська монархія влітку 1851 р.ліквідувала «Головну Руську Раду». У 1867 р. Австрія під тиском Пруссії змушенабула визнати Угорщини на самоврядування і віддати їй Закарпаття. Українськінаціональні здобутки тут знову були втрачені.

26. Українська культура першої половини ХІХ ст.

Колонізаторська, антиукраїнська політика царизму, незважаючи на всізусилля її організаторів та виконавців, була неспроможна знищити волелюбнізмагання українського народу. Ідеї національного відродження хоч і поступово,але невпинно поширювалися.

Переконливе свідчення цього — зміни у сфері освіти, культури. У 1805 р.в Харкові був відкритий вищий навчальний заклад — університет. З 1816 по 1819р. друкувався масовий популярний часопис «Украинский вестник». Важливою подієюв історії української науки й культури стало заснування у 1834 р. Київськогоуніверситету св. Володимира. Його першим ректором став відомий природознавець,історик та етнограф М. Максимович. Він відіграв провідну роль у створенніТимчасової комісії для розгляду давніх актів, де працювали, зокрема, М.Костомаров, Т. Шевченко, М. Берлінський. Завдяки їхнім зусиллям був створенийархів, що містив багато цінних документів з історії України. Визначні вченіпрацювали в Харківському університеті. Серед них — славіст І. Срезневський,хімік В. Каразін, математики Т. Осиповський та М. Остроградський. Вагомийвнесок у дослідження історії України зробили М. Костомаров, П. Куліш, М.Маркевич. Започаткувавши українську школу істориків, вони науково обгрунтувалиісторичну самобутність українського народу, його культури.

Особливе місце в розвитку духовних засад українського національногоруху, української культури належить, безумовно, Тарасові Шевченку. Важко знайтиінший приклад, коли б творчість і особистість однієї людини такою повною міроювіддзеркалювали б національну ідею, національний дух. Те, що в історії народу,який змагався за свою свободу й державність, таке видатне місце посів самепоет, не було випадковим. Культурна діяльність була практично єдиною цариною,де українці могли виявити свою самобутність.

У розглядуваний період серед талановитої плеяди українських письменниківвиділяються такі широковідомі постаті, як І. Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш. Виникаютьросійські професійні театри — у Києві (1805 р.), Полтаві (1810 р.), Харкові(1812 р.). Великою популярністю користувався в Полтаві український театр, насцені якого виступала аматорська група під керівництвом І. Котляревського. У1819 р. тут поставили «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника». Існував такожаматорський театр у с. Кобинці, керівником і режисером якого був батько МиколиГоголя В. П. Гоголь-Яновський. Широку популярність мали українські бандуристи,кобзарі, лірники. Розвиваються українська симфонічна музика, хорове мистецтво,живопис. В архітектурі утвердився класицизм. Найбільш відомими спорудами цьогостилю були оперний театр в Одесі (архітектор Тома де Томон), будинок Київськогоуніверситету св. Володимира (архітектор О. Береттг). Невідомі народні майстристворили такі перлини архітектурних ансамблів, як парк «Олександрія»у м. Біла Церква. Софіївський парк у м.Умані, палац Галагана в с.Сокиринцях таін.

Таким чином, усупереч антиукраїнській політиці, насильницькійрусифікації паростки української національної культури розвивалися, прокладаючиподальший шлях її утвердження та розвитку.

27. Скасування кріпосного права в НаддніпрянськійУкраїні

19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра II було проголошено скасування кріпосного права. Цю важливу політичну і соціально-економічну реформу готувалаурядова комісія, до складу якої входили дворяни, зокрема представники України.

Згідно з реформою ліквідувалася особиста залежність селян від поміщиків.Селяни дістали право укладати торговельні угоди, вільно займатися промислом читоргівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці), вступати наслужбу, до навчальних закладів, мати власне рухоме й нерухоме майно, вільно нимрозпоряджатися та успадковувати за законом. Отримали вони й громадянські права.

Але шлях від проголошення прав і свобод до їх реалізації був далеко непростим. За отримані земельні наділи, що, як правило, були меншими, ніжпопередні (крім Правобережної України), і найгіршими, селяни повинні булизаплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей вони мусилибрати їх у борг у держави, а потім сплачувати з відсотками одержану позикупротягом 49 років. Отож селянин потрапляв у залежність і від поміщика, і віддержави. Разом із тим викупні операції давали поміщикам великі капітали, яківони тепер могли використати для переведення своїх господарств на ринкові,капіталістичні рейки. Суттєво змінювалася система взаємовідносин між поміщикомі селянином: поміщик позбавлявся права встановлювати додаткові повинності,тепер він мав справу не з окремим селянином, а з усім «миром», тобто з селом.Запроваджувалася загальноросійська система селянського управління: сільськігромади, об'єднані у волості, та кругова порука за сплату податків.

Серйозні зміни в економічному житті поставили на порядок денний проблемуреформування адміністративного управління. У 1864 р. були створені виборніоргани влади у масштабах губерній та повітів — земські установи. Вони займалисяпитаннями господарського та культурного характеру, в тому числі будівництва шляхівмісцевого значення, охорони здоров'я, освіти тощо. Земства були не тількивиборними, а й загальностановими: до їхнього складу входили представникидворянства, буржуазії та селянства. Контроль за діяльністю земств здійснювалигубернатор і міністр внутрішніх справ, які мали право «вето» на будь-якерішення земств. Одночасно було проведено реформування виборчої системи: виборипроходили по трьох куріях на основі майнового цензу. Компетенція міських радбула аналогічною компетенції земств.

Значна увага була також приділена реформуванню судової системи (1864р.). Проголошувалася незалежність суду від адміністрації: суддів призначавуряд, і зняти їх з посади міг тільки суд. Запроваджувався загальностановий суд,тобто єдиний для всього населення. На судові засідання допускалися представникипреси й публіка. Утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримувавпрокурор, захист — адвокат (присяжний повірений). Встановлено кілька судовихінстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата. Для розгляду особливоважливих справ створено Верховний кримінальний суд.

Чималі зміни відбулися у сфері освіти. Освіта, в тому числіуніверситетська, ставала доступнішою. Університети набули більшої автономії.Помітна увага приділялася поширенню знань серед населення, виданню підручників,народних книжок, організації шкіл. Для дорослих відкрилися освітні курси понеділях, через що такі школи й називалися недільними.

Важливе значення мала реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальнавійськова повинність починаючи з 21-річного віку. Для осіб з освітоювстановлювалися менші строки служби.

У 1862 р. було реформовано фінансову систему. Управління грошовимгосподарством стало централізованим, зросла роль міністерства фінансів.

Значення реформ адміністративно-політичного управління 60— 70-х роківXIX ст. полягає в тому, що, незважаючи на свою обмеженість та непослідовність,вони прискорили перебудову життя Російської імперії на нових капіталістичнихзасадах. Внаслідок цих реформ суттєві зміни відбувалися і в економічному, політичномута культурному розвиткові України.

28. Економічний розвиток українських земель у 60-90-тіроки ХІХ ст.

Реформи 60-70-х років ХІХ ст. відчутно вплинули на характер та  динамікуекономічного, політичного та духовного розвитку Російської імперії. Значноприскорилися, зокрема, процеси господарського розвитку на принципах ринковихвідносин. Це добре видно на прикладі українських земель. В Україні у 1869 р.вже налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1900 р. — 5301 промисловепідприємство. Швидкими темпами розвивався залізничний транспорт. Протягом 1866—1879 рр. в Україні було прокладено 4,5 тис. верст залізничних колій.Вантажообіг здійснювався в ці роки в основному механізованим транспортом, щозначно підвищувало його роль у господарському житті країни. На кінець XIX ст.довжина залізниць в Україні становила одну п'яту всієї залізничної мережіРосії.

Велике значення для подальшого економічного розвитку України малозростання морського торгового флоту. Найбільшим портом на півдні України сталаОдеса, яку в другій половині XIX ст. навіть називали «пшеничним містом», босаме через неї тоді експортувалася значна частина загальноросійськоговиробництва пшениці. Взагалі Одеса набула великої ваги як транзитний пункт узовнішній торгівлі всієї імперії.

На півдні України швидкими темпами розвиваються галузі важкоїпромисловості: кам'яновугільна, залізорудна, металургійна. Протягом 1861— 1900рр. видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс з 10 млн до 672 млн пудів. У1900 р. він становив 68% загальноросійського видобутку. За 30 років (з 1870 по1900) видобуток залізної руди у Кривому Розі зріс у 158 разів (з 1,3 млн до 210млн пудів). Уже тоді Україна давала понад 57% видобутку залізної руди в Росії.У 80 — 90-х роках у Катеринославській та Херсонській губерніях було збудовано17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Тоді ж виробництвочавуну в Україні становило 52% загальноросійської виплавки.

Важливою ознакою утвердження ринкової системи відносин, у тому числі вУкраїні, було пожвавлення зарубіжного інвестування економіки. Наприклад, з 1888по 1894 рр. за допомогою бельгійського, французького, англійського таамериканського капіталу в гірничій промисловості України було створено 22іноземні компанії з основним капіталом 62,9 мли крб.

У систему нових відносин поступово втягувалося землеробство України. З1863 по 1902 р. до ринкового обігу тут надійшло понад 25,6 млн десятинприватних земель. Характерно, що землю купували не тільки поміщики-дворяни, а йпредставники інших соціальних верств — купців, духовенства, міщан та селян.Значна частина поміщицьких земель була продана заможним селянам, які з 1877 по1905 р. придбали її близько 4,5 мли десятин, збільшивши своє землеволодіннявчетверо. В сільському господарстві дедалі ширше застосовувалася машиннатехніка. Південь України став головним районом виробництва товарного зерна,правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру,лівобережні — зерна, тютюну і частково цукру.

Розвиток капіталізму в економіці України справляв вплив і на інші сферисуспільства. Зокрема змінювалася його структура, співвідношення між міським ісільським населенням тощо. Нерідко капіталістичні нововведення призводили дозагострення соціальних конфліктів.

29. Суспільно-політичне життя в Україні другої половиниХІХ ст.

Як і інші слов'янські народи, українці під впливом революційних подій вЄвропі пройшли три основних етапи свого національного відродження. Напочатковому етапі представники передової інтелігенції збирали історичнідокументи, фольклор, предмети старовини, прагнучи обгрунтувати самобутністьукраїнського народу. Другому — культурницькому — етапові притаманний сплесквідродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі,освіті. Третій — політичний — етап характеризується зростанням національнихорганізацій і обстоюванням національне зорієнтованих вимог, зокремасамостійності.

Після розгрому першої української організації такого спрямування —Кирило-Мефодіївського братства — в Україні впродовж багатьох років не вдавалосястворити нових національно-демократичних організацій. Проте провідні діячіцього братства — М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т.Шевченко, відбувши судові покарання, з'їхалися до Петербурга. Тут вонизгуртували навколо себе однодумців і створили так звану «Громаду». Провідноюідеєю програми цієї організації було збереження самобутності української нації,захист її від русифікації та полонізації. Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г. Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис —«Основа», що опублікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільнихшкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка,«Граматика» П. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва,волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізувалипрагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичнепоєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отрималоназву українофільства.

На початку 1870 р. В. Антонович, М. Драгоманов, М. Русов, М. Зібер і С.Подолинський заснували таємну «Стару громаду», яка об'єднала інтелектуальнуеліту, що користувалася високим моральним авторитетом. Головну увагу члени цієїорганізації приділяли розвиткові та поширенню наукових знань, письменства.Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму. Одним ізнаслідків цього стало те, що серед українофілів виникли значні непорозуміння.Вони торкалися не тільки мети і тактики організації, а й визначення змісту йприроди українофільства.

Потреби у змінах особливо гостро відчували й відстоювали молодші членигромади, серед яких виділявся М. Драгоманов. Саме він закликав однодумціввиходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключовіполітичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вонисебе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішилиорганізувати «Братство тарасівців», головною метою якого було б створеннясамостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програмабратства — «Декларація молодих українців». Автори програми проголосили про свійнамір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовлятивиключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей,захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було визнанняукраїнців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.

Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації,які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича іО. Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, щопоставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Воназапочаткувала видавництво «Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак іця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали усуспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючизагальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють своїорганізації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуваннінаціональної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народувідіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити якважливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби занезалежність, за українську державність.

30. Національна політика російського царизму щодоУкраїни

Незважаючи на переслідування й утиски з боку царського уряду,український національний рух наприкінці 60-х років продовжував розвиватися. УПетербурзі створюється і працює українська «Громада» за участю М. Костомарова,В. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, виходить перший український журнал«Основа». Студенти, молода інтелігенція Києва також організовують громади,недільні школи для неписьменних. Національний рух поширювався й на Полтавщині,Чернігівщині, Харківщині, Одещині. У другій половині XIX ст. він був відомийпід назвою українофільства.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які проявиукраїнського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєввидав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливопедагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» дозволялося друкувати лишехудожні твори. Громади були розпущені. Припинив своє існування часопис«Основа».

Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українськогонаціонального руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послабленняцензури В. Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши«Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», членигромади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків уГаличині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокремачасопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературнетовариство ім. Т.Г. Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. в Києвівідділу Російського географічного товариства. Невдовзі, однак, переслідування збоку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонивпублікацію українських книжок, використання української мови, викладання її упочатковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи булизведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс(Німеччина).

Емський указ поклав край надіям українофілів на можливістькультурницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно цевплинуло на М. Костомарова. В. Антонович і П. Житецький продовжували шукатикомпромісні варіанти підтримання українського руху. Б. Грінченко і О. Кониськийстояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них небуло конкретної програми дій.

Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися використатибудь-які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхомвідкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцаріївідбув М. Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С. Подолинського, М.Зібера, Д. Вовка, до яких згодом приєдналися Я. Шульгин та М. Павлик. На коштикиївської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки цевидання дедалі більше схилялося до соціального радикалізму, київська громада,яка неухильно дотримувалася культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р.відмовилася фінансувати його.

Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIXст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською засвоєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українському народіпрагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку.Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українськомусуспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передовоїінтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.

31. Польське повстання 1863-1864 рр. в Україні

Реформа 1861 р. не розв'язала найбільш гострих і невідкладних проблемсоціального та національного розвитку не тільки українського, а й усіх народівРосійської імперії. Одним із виявів цього стало польське повстання, якепочалося у січні 1863 р. Підготовкою повстання керував Центральний НаціональнийКомітет, який мав тісні зв'язки з польською еміграцією в Західній Європі,головним чином у Парижі. Повстанці ставили метою звільнення Польщі з-підросійської влади, відновлення Польської держави в межах 1772 р., ліквідаціюкріпацтва, скасування станів з їхніми привілеями. Планувалося, що земля перейдеу власність селян, а за її викуп платитиме держава. До повстанців приєдналисяофіцери російських полків, що дислокувалися у Польщі. Повстання охопило такожЛитву, Білорусь, Правобережну Україну. У Києві було організовано комітет,членами якого стали чимало студентів Київського університету. Товариство «Земляі воля», створене 1862 р. у Петербурзі, розповсюджувало відозви на підтримкуповсталих. Допомагати полякам закликав у «Колоколі» О. Герцен.

Проте сили повсталих були обмежені — не більш як 20 тис. поганоозброєних вояків — і російська армія легко їх розбила. Не справдилися надіїполяків і на підтримку з боку українського селянства. Деякі з польських панів,намагаючись привернути до себе українських селян, видавали їм так звані «золотіграмоти», в яких проголошували, що саме вони, а не цар, дарували селянам землюі свободу. Проте мало хто з українських селян приєднався до повсталих, затеблизько 300 тис. добровільно боролися з ними. Незважаючи на це, російський уряджорстоко переслідував не лише поляків, а й українців, зокрема членівпросвітницьких громад: влада розглядала рух громадівців як продовженняпольського. У Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах пройшлиарешти. Найактивніші учасники громад, у тому числі П. Чубинський, О. Кониський,В. Лобода, були заслані на північ Росії. Що ж стосується безпосередніхучасників польського повстання, то кара для них була значно суворішою, ніж у1831 р. Багато було страчено або заслано до Сибіру.

32. Розвиток народницького руху в Україні

З середини 50-х ороків ХІХ ст. знову починає відроджуватись українськийнаціональний рух, активність якого знизилася після розгромуКирило-Мефодіївського братства. Його амністовані члени збираються у Петербурзій засновують українське видавництво, в якому побачили світ «Записки о ЮжнойРуси», «Чорна рада» П. Куліша, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та іншихукраїнських авторів. У 1861 р. був отриманий дозвіл на видання місячника«Основа» — першого в Російській імперії українського часопису.

Активізується національний рух і в самій Україні. Цьому сприялозростання загальної невдоволеності в умовах пореформеного часу. Зміни на кращеставали дедалі примарнішими. В середовищі інтелігенції посилювалися радикальнінастрої. Починаючи з 60-х років в Україні з'являються народники — ентузіастикультурно-просвітницької діяльності, які основним своїм завданням вважализвільнення селян з кріпацької неволі, вивчення й засвоєння народних звичаїв,мови, фольклору. Близькою до народників була група так званих хлопоманів начолі з В. Антоновичем, які були вихідцями з правобережної польської шляхти інапередодні повстання 1863 р. розірвали зв'язки з польським національним рухом.Як народники, так і хлопомани ідеалізували селянство, однак перші були рішученалаштовані на революційну перебудову існуючого режиму.

Першу групу народників-революціонерів організував 1871 р. в ПетербурзіМ. Чайковський. В Україні одна з таких перших груп була створена 1873 р. вОдесі Ф. Волховським. Серед її членів був А. Желябов — український студент ізселянської родини, який стане згодом одним з найвидатніших революціонерівРосійської імперії. Незабаром у Києві виник гурток під назвою «Київськагромада», членами якого, зокрема, були майбутні відомі борці проти царизму — В.Засулич, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович. Щодо мети — повалення царизму —всі ці групи були близькими, однак у них не було спільної точки зору на методий засоби боротьби.

Один із напрямів діяльності народників пов'язаний з ім'ям відомогоросійського революціонера П. Лаврова. Він обстоював необхідність поступовоїпідготовки народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший напрямуособлював відомий російський анархіст М. Бакунін. Він закликав до радикальнихдій, до здійснення насильницьких актів, які б спровокували масові виступинароду. «Ходіння в народ» лавровців не мало скільки-небудь серйозних наслідків:селяни відмовлялися мати справу з «чужинцями» з міста. Щодо України, то тут«ходіння в народ» теж не набуло поширення.

Хоча цей рух загалом і зазнав невдачі, але його продовженням сталиподії, що відбулися 1877 р., коли Я. Стефанович та його анархістська група,котра базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю селянцареві, сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося створититаємні загони й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так звану«Чигиринську змову» викрили, виявивши причетними до неї близько тисячі селян.

Аналізуючи досвід «ходіння в народ», більшість народників почалипереглядати свої бунтарсько-анархічні методи і поступово доходили висновку проте, що тільки політична боротьба здатна забезпечити перемогу надсамодержавством. Однак і тут не було цілковитої єдності у поглядах. Чималонародників орієнтувалися на організацію терористичних актів. Постріл В. Засуличу генерал-губернатора Петербурга Трепова в січні 1878 р. започаткував цілухвилю замахів на вищих чиновників царського уряду і на самого імператора.Взимку 1877 р. у Києві почав діяти гурток В. Осинського, члени якого здійснилинизку терактів.

Незгоди між народниками щодо методів боротьби особливо загострилися в1879 р. Частина народників, які обстоювали терористичну тактику, об'єдналася вгрупу під назвою «Народна воля». Інші ж створили організацію «Чорний переділ»,яка виступала за мирне «вростання» народників у широкі верстви населення.«Чорнопередільці» (Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич, М. Попов таін.) згодом відмовилися від роботи на селі і зосередили головну увагу наагітації серед робітників. У Києві «чорнопередільці» створили«Південноросійський робітничий союз». Невдовзі деякі з них емігрували закордон, де Г. Плеханов заснував у Женеві марксистську групу «Визволення праці».

«Народна воля» вступила в новий етап своєї діяльності. В ній склаласявійськова організація, що налічувала кілька сотень офіцерів. В Українінародовольські осередки виникли у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві таінших містах. У лютому 1878 р. в Києві було здійснено замах на товаришапрокурора Котляревського. У липні 1878 р. біля Харкова було зроблено спробувизволити з ув'язнення Войнаровського, засудженого на «процесі 193-х».Винесений народовольцями смертний вирок цареві Олександру II було виконано 1березня 1881 р. Царський уряд перейшов у наступ. Відбулося кілька судовихпроцесів проти народовольців, і організація фактично припинила своє існування.

Активну участь у діяльності народовольців брали українці. Серед них — Д.Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Гашевський, М. Кибальчич, С. Перовська та ін.Проте вони майже не цікавилися визвольною боротьбою українського народу, некористувалися українською мовою. Новий цар Олександр III стратив 28-річногоМиколу Кибальчича, який, до речі, за кілька днів до загибелі розробив перший усвіті проект реактивного космічного корабля.

Поряд із російським народницьким рухом існувала й окрема українськатечія, що мала свої особливості. Якщо, наприклад, російські народникинамагалися спиратися на «соціалістичні» нахили російського селянина, тоукраїнські наголошували на індивідуалізмі українського. Українські народникимали на меті насамперед культурницьку працю, яку вони розуміли як справунаціональну. Під їхнім впливом перебували відомі історики О. Єфименко, О.Левицький, письменники Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Карпенко-Карий, П.Грабовський та ін. Останнього за участь у народницькому русі двічізаарештовували, а в 1888 р. заслали до Сибіру. І. Франка, О. Терлецький, М.Павлик та інші діячі українського руху сприяли поширенню творів народників нагалицьких землях. Мала місце спроба українських народників організуватися врадикальну політичну організацію — «Братство тарасівців». Ідеї українськогонаціонального розвитку в загальному народно-демократичному русі 80— 90-х роківпослідовно обстоювали М. Левицький, Б.Грінченко, Т.Осадчий. Однак народництвотак і не стало ні масовим, ні добре організованим, а отже й скільки-небудьсерйозною силою визвольного руху.

33. Національно-визвольний рух на Західноукраїнськихземлях у другій половині ХІХ ст.

Важливою складовою українського національного руху були визвольнізмагання на західноукраїнських землях. У другій половині XIX ст. вони помітноактивізувалися. Провідну роль у цьому русі, як і раніше, відігравалипредставники інтелігенції, переважно духовенства. Разом із тим, особливо післяпридушення австрійським урядом та російськими військами повстання та скасуванняконституції, тут виникло чимало серйозних проблем. Галицько-українськегромадянство перестало бути єдиним. Більша частина старшої за вікомконсервативної інтелігенції натомість колишнього культурницького москвофільствапочала схилятися до закликів політичного характеру. Навіть деякі видатнігалицькі діячі, котрі раніше стояли на позиціях окремішності українськогонароду, стали всіляко пропагувати ідею національно-культурної єдності ГалицькоїРусі з Великою Росією.

Але існувала й інша точка зору. Її носіями були так звані народовці — представники молодої генерації українського національного руху, які рішучевиступили проти консервативно-москвофільського табору. Величезний вплив наформування національної свідомості молоді справляв приклад Наддніпрянщини.«Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, «Основа» та інші українські видання, якідіставалися Галичини, захоплювали молоду західноукраїнську інтелігенцію,прилучаючи її до загальнонаціонального визвольного руху.

У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започаткованочасопис «Правда», в якому друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М.Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних діячів української культури.Через рік народовці заснували товариство «Просвіта», яке видавало популярнікнижки, підручники, організовувало читальні для населення. Першим головоюТовариства став А. Вахнянин. «Просвіта» ініціювала створення друкованого органународовців «Діло», а також першої політичної організації народовців.

У 1873 р. за сприяння меценатів із Наддніпрянщини у Львові постало Літературнетовариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. було реорганізоване в наукове. Утоваристві працювали М. Грушевський, І. Франка, В. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. Заперіод свого існування (до 1939 р.) воно видало понад 1100 різноманітнихнаукових і літературних праць.

У 1885 р. представники консервативної інтелігенції, які остаточноперейшли на службу російському царизмові, заснували свою політичну організацію— «Народну Раду». Виникають у Галичині й перші політичні партії. У 1890 р. підвпливом М. Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика тут була заснованаРусько-українська радикальна партія. Через дев'ять років вона розпалася наУкраїнську соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М.Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-демократичну партію, засновану І.Франком і К. Левицьким.

Активізує свою роботу Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводомсвого голови — М. Грушевського. Дуже важливим було те, що Товариствооб'єднувало зусилля вчених та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини іявляло собою своєрідну академію наук українського народу. Велике значення зогляду розвитку українського руху мав також заснований 1898 р. М. Грушевськимта І. Франком загальноукраїнський часопис «Літературно-науковий вісник».

Отже, другу половину — кінець XIX ст. можна оцінити як період піднесеннянаціонально-визвольного руху, посилення позицій та ролі тихсуспільно-політичних сил, котрі чітко виступали за всеукраїнське єднання напринципах визнання незалежності й української державності.

34. Українська культура другої половини ХІХ ст.

Поступ української культури в цей період, як і життєдіяльністьтогочасного суспільства загалом, мав складний, суперечливий характер. Царськийуряд усіляко перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не допускаючиїї у навчальні заклади, театри, державні установи.

Школа в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувалазнаряддям русифікації. Цьому сприяла і загальна військова повинність, введена з1872 р., бо українців засилали на службу переважно за межами України.

Придушена у рідному краї, українська література була змушена шукатипритулку в іншому місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х роківпожвавився національний рух. Українці гуртувалися в товариства, влаштовувализбори й віча, пропагували українську мову та культуру. Чималий внесок до справинаціонального відродження зробив, зокрема, професор Чернівецького університетуС. Смаль-Стоцький, який став фундатором кафедри української мови в цьомунімецькомовному навчальному закладі.

Зв'язки діячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Яквідомо, наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії, ширококористувалися допомогою галицьких письменників і суспільних діячів, насампередІ. Франка. Речником літературного життя довгий час у Галичині був часопис«Зоря», в якому активну участь брали представники Наддніпрянської України. З1898 р. він був реорганізований у «Літературно-науковий вісник». Упродовж80—90-х років українською мовою було перекладено чимало творів світовоїлітературної класики.

Отож попри утиски й переслідування процес консолідації української націїставав дедалі відчутнішим. Об'єктивні соціально-економічні зрушення, пов'язаніз перебудовою суспільства на ринкових засадах, ставили на порядок деннийреформування й інших сфер тогочасного суспільства. Це були вимушені кроки збоку офіційної влади, що мали обмежений характер, але вони певною мірою сприялирозвиткові культури українського народу.

У 1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкілдістали назву початкових народних училищ. На терені освіти чимало корисногоробили земства. Наприкінці XIX ст. в Україні працювало вже 127 гімназій та 19училищ. Було засновано кілька вищих навчальних закладів  — Новоросійськийуніверситет (1865 р., м. Одеса), Чернівецький університет (1875 р.),Харківський, Київський та Львівський політехнічні інститути тощо.

В Україні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов,математик Ф. Бредихін, фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М.Скліфосовський, біолог І. Мечников та ін. Вагомий внесок у розвиток українськоїосвіти та науки зробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Відомівчені М. Костомаров, О. Лазаревський та інші багато зробили для формуванняконцепції української історії. Плідно працювали в цьому напрямі й представникимолодої генерації істориків — О. Єфименко, Д. Багалій, Д. Яворницький, М.Грушевський. Попри переслідування української мови після появи Валуєвськогоциркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р. українське мовознавствопродовжувало розвиватися. Чимала заслуга в цьому належала П. Житецькому, О.Потебні, П. Чубинському, Б. Грінченку. Значний вплив на розвиток українськоїлітератури справляли І. Франка, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Вовчок, ПанасМирний, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О.Кониський. Вийшли в світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, В.Винниченка.

Розвиток української культури цього періоду важко уявити бездраматургії. М. Старицький написав «Тараса Бульбу», «За двома зайцями», М.Кропивницький — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», І. Карпенко-Карий —«Бурлаку», «Сто тисяч», «Хазяїна» та ін. Розвивалося театральне мистецтво. У1864 р. у Львові почала свою діяльність перша в Галичині українська професійнатрупа «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1882 р. М. Кропивницькийстворив у Єлисаветграді першу на Лівобережній Україні національну професійнутрупу за участю М. Заньковецької, М. Садовського, А. Максимовича та ін.Наприкінці століття виникли трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І.Карпенка-Карого. Діяло кілька десятків українсько-російських труп. У 1891 р. вКиєві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

Свої досягнення мала й українська музична культура. С.Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Цілуепоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка, який обробивпонад 600 зразків українського музичного фольклору. Він був автором музики доп'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм«Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін.

Важливою складовою української культури другої половини — кінця XIX ст.було образотворче мистецтво, зокрема твори С. Васильківського («Степ на Україні»,«Ранок» та ін.), академіка М. Пимоненка («Проводи рекрутів», «Сінокіс»,«Ярмарок»). Домінуючим напрямом в архітектурі був еклектизм — поєднанняелементів різних стилів. У другій половині XIX ст. в Києві споруджено будинкиМіської думи (О. Шімме), політехнічного інституту і 1-ої гімназії (О. Беретті),Володимирський собор (Г. Штром, П. Спарро, О. Беретті), в Одесі — новий опернийтеатр.

Отже, незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали йдіяли патріотично налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, аленевпинно розвивався процес національного самоствердження.

35. Економічний розвиток і суспільно-політичний рух напочатку ХХ ст.

Україна на початку ХХ ст. була складовою частиною двох імперій —Російської, до якої входили землі на схід від р. Збруч, та Австро-У горської,до якої відійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії проживало понад 20млн українців, у Галичині — 3 мли, на Закарпатті — 0,5 млн, а в Буковині — 300тис.

У Східній Україні промисловість і сільське господарство розвивалосядосить високими темпами. Важливими центрами промислового розвитку стали Донбаста Придніпров'я. Виникли нові промислові міста — Юзівка, пролетаризувалисястарі — Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса. Сотнітисяч переселенців із Росії в пошуках кращої долі йшли на південь та східУкраїни. Значною була частка іноземного капіталу в металургійній,машинобудівній, гірничій промисловості. На півдні України виникали значніпромислові об'єднання, пов'язані з розвитком металургійного, цукрового,машинобудівного, вугільного, рудного, суднобудівного виробництв тощо. Серйознізміни відбувалися у фінансово-кредитній справі. Постійно розширювалася мережабанків. Швидкими темпами формувався новий клас — буржуазія. З'являлися відомі далекоза межами України промисловці, фінансисти. Один із них — Михайло Терещенко — нетільки перетворив цукровиробництво на одну з найбільш важливих галузейсільського господарства, став відомим банкіром і промисловцем, а й виділявчималі кошти па розвиток української культури. І в цьому плані він не буводиноким.

Тогочасне сільське господарство України визначалося багатоукладністю.Тут продовжували існувати поміщицькі латифундії, і в той же час було багатодрібних селянських господарств. На Правобережжі та Півдні швидкими темпамирозвивалися фермерські (за колишньою термінологією — «куркульські»)господарства, які різнилися між собою розмірами землі, обсягом виробництватощо. Разом із тим в Україні були тисячі безземельних селян. Це в поєднанні зіншими вадами процесу розбудови ринкових відносин, зокрема з безробіттям умістах, створювало гостру соціальну напругу, було соціально-економічнимпідґрунтям для серйозних класових конфліктів.

Важливою складовою суспільного життя в Україні початку XX ст. був національнийрух. Поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше, з'явилосяй чимало нових рис. Активно розгортався процес створення українських політичнихпартій. Посилилася земсько-ліберальна опозиція владі. Рух поступово набиравзагальнонаціонального характеру, дедалі більшою мірою ставав не лишекультурно-освітнім, а й насамперед політичним. Зокрема проводилися масовізаходи за участю широких верств української інтелігенції — урочисте відкриття вПолтаві 1903 р. пам'ятника І. Котляревському, відзначення 35-річчя творчоїдіяльності М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького тощо, — які сприяли зростаннюнаціональної свідомості, духовному єднанню українців обох імперій.

Активними учасниками українського національного руху були студенти, втому числі Київського університету. На початку 1901 р. 183 з них було віддано всолдати. Посилення репресій щодо молоді поєднувалося з вимушеними поступкамивлади. Студентам було дозволено створювати гуртки, каси взаємодопомоги,бібліотеки, скликати збори. Зі свого боку громадськість дедалі гучніше вимагалавідміни обмежень щодо вживання української мови.

Піднесення національної самосвідомості українського народу діставаловияв, зокрема, у створенні політичних партій.

Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. У 1890р. С. Даниловичем, І. Франком, М. Павликом було створено Русько-українськурадикальну партію в Західній Україні. Програма партії будувалася на засадахдемократії, соціалізму й соборності українських земель. Своїм завданням партіявважала здобуття української автономії у складі Австро-Угорщини, а вперспективі ставилося за мету створення незалежної Української держави. В 1899р. лави РУРП залишили Ю. Бачинський, М. Ганкевич, С. Вітик та інші марксистськиналаштовані діячі, які заснували Українську соціал-демократичну партію.Водночас радикалів залишили І. Франко, К. Левицький, В. Охрімович, Т.Окуневський та інші, що створили Національно-демократичну партію, яка стоялаближче до інтересів селянства. Невдовзі вона стала найбільшою українськоюпартією Галичини.

У Наддніпрянській Україні виникають гуртки «свідомих українців», котріпрагнуть перетворити культурно-освітній рух на політичний. У 1892 р. булозасновано «Братство тарасівців» за участю І.Липи, братів Міхновських, О.Черняхівського та ін. Члени братства бачили своєю метою боротьбу засамовизначення українського народу, за відродження та розвиток рідної мови,культури, освіти. У 1897 р. громади, що існували в багатьох містах України,об'єдналися в Загальну українську організацію, яка прагнула спрямуватинаціональний рух в його традиційне культурно-освітницьке річище.

Через три роки (1900 р.) виникає перша політична партія вНаддніпрянській Україні — Революційна українська партія (РУП). Постала вона уХаркові з ініціативи Д. Антоновича, М. Русова, О. Коваленка, М. Камінського, Д.Познанського та ін.

Партія об'єднала різні покоління й верстви українців у боротьбі занаціональне та соціальне визволення. Вона мала шість організацій — у Києві,Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі — та закордонний комітет уЛьвові. Програмні цілі партії були сформульовані М. Міхновським: «одна, єдина,нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Найближчимзавданням вважалося повернення українських прав, гарантованих російським царему 1654 р. за Переяславською угодою.

У складі РУП діяло кілька фракцій. Більшість членів цієї партії на чоліз М.Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою вважали, що партія за складом повиннабути суто національною. На їхню думку, вона мала об'єднувати і націоналізм, імарксизм, тобто те, що, мабуть, важко поєднати. Іншу фракцію РУП очолював М.Міхновський. Фракція виступала з чітких націоналістичних позицій, непозбавлених певної категоричності («За самостійну Україну», «Україна дляукраїнців» тощо). Ще одну внутріпартійну групу очолював М. Меленевський. Їїчлени вважали, що РУП має відмовитися від національної орієнтації і статиавтономною складовою Російської соціал-демократичної робітничої партії. У 1903р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним керівником ставМ. Порш. Органами партії були місячник «Гасло», часопис «Селянин», газета«Праця».

Українська народна партія була заснована 1902 р. М. Міхновським, М. і С.Шеметами, О. і С. Макаренками та ін. Політична орієнтація партії була викладенаМ. Міхновським у так званих «10 заповідях»: самостійна демократична республіка,панування української мови, звичаїв, культури тощо. Основним гаслом було«Україна для українців». УНП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, якапослідовно обстоювала ідею державної самостійності України.

Українська демократична партія була створена 1904 р. С. Єфремовим, Є.Чикаленком, Б. Грінченком та ін. Вона мала ліберальну орієнтацію. Серед їївимог — надання Україні автономії у складі Російської імперії, встановленняконституційної монархії. Передбачалися скликання крайового сейму, українізаціяадміністративного апарату, освіти, культури. Загалом політична платформа УДПбагато в чому нагадувала партію конституційних демократів Росії.

«Спілку» (Український соціал-демократичний союз) створено 1904 р. набазі частини РУП. Її лідерами були М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський.Вони прагнули, щоб партія представляла всіх робітників України, незалежно відїхньої національності. У 1905 р. партія приєдналася до російських меншовиків направах автономної організації.

Українська радикальна партія, що виникла 1904 р. з ініціативи Б.Грінченка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, та Українська демократична партія,створена 1904 р. на чолі з А. Лотоцьким і Є. Чикаленком, за своїм складом булиневеликими, а за політичними орієнтаціями близькими до ліберально-буржуазнихпоглядів російських кадетів.

36. Західноукраїнські землі на початку ХХ ст

На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складуАвстро-Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньоїЄвропи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових, капіталістичнихвідносин. Разом із тим тут були і свої особливості.

На початку XX ст. провідне становище у промисловості Східної Галичини,Буковини, Закарпаття посідали великі промислові об'єднання. У Галичині на 1903р. налічувалося 24 акціонерних об'єднання, а в 1912 р. їх уже було ЗО. НаЗакарпатті діяло дев'ять промислових акціонерних товариств. Динамізувавсяпроцес концентрації виробництва: з 1902 по 1910 р. кількість робітниківГаличини збільшилася на третину, а число підприємств зменшилося майже вдвічі.Нові явища спостерігалися у сфері фінансів та кредиту, банківській справі.Розгортався кооперативний рух. Перед Першою світовою війною назахідноукраїнських землях діяло 1500 різних кооперативів. Важливу роль урозвитку економіки краю відігравав не тільки український капітал, а й іноземний— австрійський, румунський, молдавський.

Що ж стосується сільського господарства, то тут ситуація суттєвовідрізнялася від тієї, яка була характерною для промисловості та фінансів.Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцієюАвстро-Угорської імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90%населення.

Складні соціально-економічні процеси, що відбувалися в цей період назахідноукраїнських землях, віддзеркалювались і в суспільно-політичному життікраю. Це, зокрема, знайшло своє відображення у більшій структурованостінаселення, а відтак — у виникненні численних місцевих українських політичнихпартій.

Наприкінці 90-х років почали проявлятися суперечливі тенденції вдіяльності Української радикальної партії, створеної 1904 р. з ініціативи Б.Грінченка, С. Єфремова, Д. Дорошенка. В її лавах сформувалися три політичнігрупи: власне радикальна на чолі з М. Павликом, К. Трильовським, Ю. Бачинським,соціал-демократична на чолі з Р. Ярославичем, М. Ганкевичем, М, Новаковським;та національно-демократична на чолі з В. Охрімовичем, М. Левицьким, В.Будзиновським. Остання виступала за згуртування всіх українців навколо ідеїукраїнської державності. Соціал-демократи пропонували реформувати УРП таоб'єднати її з соціал-демократичною партією Австрії. Радикальна група незаперечувала ідею утворення Української соціал-демократичної партії,висловлювала свою готовність співпрацювати з нею, але відкидала необхідністьоб'єднання із соціал-демократичною партією Галичини, звинувачуючи її внаціоналізмі.

18 вересня 1899 р. на конференції соціал-демократів було прийняторішення про утворення УСДП, а 26 грудня того ж року на з'їзді представниківнаціонально-демократичного крила УРП, організації «Народна Рада» та Комітетульвівських русинів була створена Українська національно-демократична партія.

Загострення соціально-економічної та політичної ситуації назахідноукраїнських землях виявлялося також у зростанні страйкового руху.Найбільших масштабів сягнув страйк 1902 р. у Галичині, в якому взяли участь до200 тис. сільських робітників і який був підтриманий всіма українськимипартіями краю. Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних,звучали й політичні вимоги. Такого характеру набули страйки будівельників (1902р.), нафтовиків Борислава (1904 р.). У період 1905—1907 рр. страйковий рух підвпливом російської революції набув усеохоплюючого характеру.

Завоювавши у 1907 р. загальне виборне право до віденського парламенту,трудящі Галичини в 1908— 1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче правой до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського парламенту 20українців — переважно соціал-демократів та радикалів.

Заслуговує на увагу питання про ставлення українських партій до Першоїсвітової війни. Українські соціал-демократи розуміли, що Галичина стане першоюмішенню російської армії, тому виступали проти війни. Ці погляди поділялися йіншими українськими партіями краю.

Важливою складовою суспільно-політичного руху на західноукраїнськихземлях початку XX ст. була діяльність спортивно-молодіжних організацій.Львівська організація «Сокіл» стала провідною у Східній Галичині і функціонувалааж до 1939 р. Не менш популярним було товариство «Січ», засноване К.Трильовським — юристом за фахом, депутатом віденського парламенту та галицькогосейму. Слід наголосити, що згадані організації не обмежували свою діяльністьспортивно-оздоровчими питаннями, а чимало уваги приділяли вихованню молоді наукраїнських традиціях культури, освіти, військової справи.

Таким чином, на західноукраїнських землях на початку XX ст. відбувалисяважливі зрушення, пов'язані з перебудовою економіки на ринкових, капіталістичнихзасадах. Це стосується й інших сфер життя українців, які жили під егідоюАвстро-У горської імперії. Дуже важливим було те, що кращі представникизахідноукраїнської інтелігенції попри утиски й переслідування робили всеможливе для того, щоб підтримувати ідеї боротьби за національну і політичнунезалежність України як єдиної держави.

37. Україна в роки першої російської революції

Численні феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння, самодержавство,станові привілеї), національний та соціальний гніт, посилення економічної кризиі, врешті, поразка Росії у війні з Японією — все це призвело Російську імперіюдо революції 1905-1907 рр. Почалася вона 9 січня 1905 р. мирною демонстрацією вСанкт-Петербурзі, яка була розстріляна царськими військами. Цей день потімстали називати «Кривавою неділею».

На знак протесту відбулися страйки і в Україні — у Києві, Харкові,Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Робітників промислових центрів підтрималоукраїнське селянство, яке влаштовувало масові погроми поміщицьких маєтків.

Помітно активізувався український національний рух. Кращі представникиінтелігенції, які самовіддано працювали в культурно-освітніх організаціях —«Просвітах», піклувалися про організацію бібліотек, читалень, шкіл зукраїнською мовою навчання, видавали газети та книги, читали лекції, проводилилітературно-музичні вечори. У багатьох школах вчителі самовільно переходили навикладання рідною мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетахзапроваджується курс української літератури. З'явилась україномовна преса:зокрема газета «Хлібороб», яка стала виходити в Лубнах з ініціативи В. Шемета.

Революційні настрої охопили армію та флот. 14— 25 червня 1905 р.вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». До складу комітету, який готувавповстання, ввійшли матроси — члени різних політичних партій, у тому числібільшовики, анархісти тощо. Повсталі протрималися недовго. Вади організації,відсутність підтримки — все це змусило команду припинити боротьбу і здатисярумунським властям в м. Констанца. 15— 16 липня 1905 р. в Севастополі повсталиморяки 12-ти кораблів Чорноморського флоту, їх очолив лейтенант П. Шмідт.Повсталі висунули вимогу до царя скликати Установчі Збори. Після 13-годинногобою виступ було придушено. Заявили про себе і військові Києва. Тут 18 листопада1905 р. виступили сапери на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. До майжетисячі військових приєдналися 4 тис. робітників міста. Проти повсталих буликинуті регулярні війська та місцева поліція. Загальні втрати з обох сторінстановили 250 вбитих і поранених. Жорстоко придушувались і селянські виступи.

У жовтні 1905 р. починається загальний політичний страйк. У ньому взялиучасть 120 тис. робітників України. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня1905 р. цар Микола II підписує маніфест, у якому обіцяє підданим громадянськіправа, політичні свободи, а також скликання Державної Думи з законодавчимиправами. Цей документ розмежував політичні сили на три основні групи. Перші —головним чином ліберали — сприйняли маніфест із надією на конституцію,парламент, демократичний устрій. Другі вважали, що маніфест — це тактичнийманевр із боку влади, і вимагали продовжувати боротьбу до ліквідаціїсамодержавства. Це була точка зору головним чином партій ліворадикальногоспрямування, насамперед більшовиків на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Третя групаскладалася з тих, хто цілком заперечував будь-які нововведення і захищавіснуючу політичну та економічну систему. Це були переважно представники партійта організацій крайньо правої орієнтації. Не випадково, що після виходуманіфесту події розгорталися досить гостро і драматично. Сталися погроми вОдесі, Києві, Катеринославі, на Донбасі. Відбулися збройні виступи робітниківГорлівки, Олександрівська, Харкова, Миколаєва, інших міст України. Це було вгрудні 1905 р. — в момент найвищого піднесення революційної хвилі в Україні.

У цей період відчутно активізується український національний рух.Українською мовою виходять «Громадська думка», «Рада». Активно працюютьпросвітянські організації, кооперативи, профспілки. У грудні 1905 р. на своємуII з'їзді РУП була перетворена в Українську соціал-демократичну робітничупартію, лідерами якої стали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра. Українськадемократична партія була реорганізована в Українську радикально-демократичну партіюна чолі з С. Єфремовим, Б. Грінченком, Д. Дорошенком та ін.

Важливою подією стали вибори до 1-ої Державної Думи навесні 1906 р. Лівіпартії, за винятком радикальної і демократичної, бойкотували вибори. Загаломвід України було обрано 102 депутати. 45 із них об'єдналися в Українськупарламентську громаду, головою якої було обрано адвоката з Чернігова І. Шрага.Громада мала свій друкований орган — «Украинский вестник». Політичноюплатформою громади була вимога автономії України, українізації державного управліннята освіти. З відповідною декларацією з думської трибуни мав виступити М.Грушевський, проте 8 липня 1906 р. 1-ша Дума була розпущена. Вибори до 2-оїДержавної Думи відбулися в січні 1907 р. На цей раз у них брали участь усіполітичні сили України. Як і раніше, Україну представляли 102 депутати, аукраїнська громада складалася з 47 депутатів. Громада видавала часопис «Ріднасправа — Вісті з Думи». Більшість депутатів становили представники лівихпартій, котрі, як і в 1-й Думі, вимагали автономії України, допущенняукраїнської мови в систему державного управління та освіти. Через 102 дніроботи, 3 червня 1907 р., 2-га Дума була також розпущена, не розв'язавшибагатьох важливих питань. До виборчого закону були внесені зміни, внаслідокяких селянство України позбавлялося права надсилати до Думи своїхпредставників. Українська фракція більше не відновлювала своєї роботи в Думі.

Події, пов'язані з революцією 1905— 1907 рр., справили вплив і наЗахідну Україну. Ще в листопаді 1905 р. для керівництва революційним рухом уцьому регіоні створено народний комітет, одним із керівників якого був К.Левицький. У Галичині в цей період відбулося 211 робітничих страйків,активізувалися селянські виступи. Влітку 1906 р. розпочався великий страйксільськогосподарських робітників 380 галицьких сіл. Страйкарі висували якекономічні, так і політичні вимоги, і австрійський уряд вимушений був піти надеякі поступки. Були, зокрема, скасовані обмеження у виборах до парламенту.

Попри те, що революція 1905— 1907 рр. була жорстоко придушена, вона всеж була важливим кроком у національно-визвольній боротьбі українського народу.Революція сприяла пробудженню національної свідомості, а українські партіїнабули вкрай необхідного досвіду політичної боротьби. Саме під час революції1905— 1907 рр. були досягнуті певні здобутки у справі українізації освіти,культури. У 1906 р. М. Грушевський перевів зі Львова до Києва видання«Літературно-наукового вісника». Часопис «Киевская старина» отримав назву«Україна» і видавався українською мовою. Виходила чимала кількістьінших українських видань — «Українська хата», «Ріднийкрай», «Дзвін», «Село» тощо. Всього за роки революціївийшло 24 україномовних газети, тижневики та журнали. Було створено цілу низкунових видавництв, які спеціалізувалися на виданні літератури рідною мовою.Вперше за редакцією В.Даманицького вийшло повне видання «Кобзаря»Тараса Шевченка.

38. Україна напередодні першої світової війни. РеформаСтолипіна.

Події революції 1905-1907 рр. справили помітний вплив на життятогочасного суспільства, однак вони не змінили основного напрямку йогорозвитку, який диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Мабуть,найбільш негативним були наслідки поразки революції у політичній сфері.Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги,збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичніорганізації. Посилилися репресії проти українства. Заборонялося викладанняукраїнською мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшістьорганізацій «Просвіти» були ліквідовані. Така ж доля спіткала практично всіосновні українські періодичні видання. Натомість за широкої підтримки владибурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема «Клуб русскихнационалистов», заснований у Києві в 1908 р.

Широкого розголосу набула «справа Бейліса» — судовий процес,організований у Києві в 1913 р. над євреєм, котрий звинувачувався у ритуальномувбивстві православної дитини. Чорносотенна преса здійняла шалену антисемітськукампанію. Відчайдушні зусилля робилися міністерствами юстиції та внутрішніхсправ, аби засудити невинну людину. Проте на захист Бейліса виступилидемократична громадськість, прогресивна інтелігенція, письменники, зокрема В.Короленко. Врешті-решт суд вимушений був виправдати Бейліса.

Після поразки революції 1905— 1907 рр. серед певної частини правлячоїверхівки визрівало розуміння того, що політика репресій і заборон може стати назаваді подальшого розвитку країни, що необхідні реформи, котрі б динамізувалипроцес капіталістичного розвитку. Ініціатором таких змін став голова уряду П.Столипін. Він запропонував провести в Росії аграрну реформу, яка маларозв'язати не лише економічні, а й гострі політичні проблеми. П. Столипінпрагнув створити міцну верству заможних селян. З цією метою було прийнятокілька законодавчих актів. Закон, прийнятий Думою 9 листопада 1909 р., дававправо сільській громаді переходити на хутори. В Україні тоді не існувалообщинного землекористування, але було так зване подвірне землеволодіння, тобтоземля вважалася власністю великої родини, її не можна було продавати чи ділити.Новий закон дозволяв кожному вийти з подвірного господарства і стати власникомсвоєї землі. Головне гальмо в розвитку сільського господарства П. Столипінубачав саме в «общині», до якої були, мов ланцюгом, прикуті селяни і контрольякої постійно тяжів над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю,бо вона належала общині. Ця система мала й інші серйозні вади. Вона, зокрема,не давала можливості застосування передових методів господарювання. Вполітичному плані община, на думку ініціаторів реформи, була формоюзрівнялівки, що вела село до ще більшого зубожіння, створюючи підґрунтя длясоціального невдоволення. Община негативно впливала на сільське господарствоусіх регіонів імперії, але до ще гірших наслідків спричинялася вона дляУкраїни, де населення було більш звичне до індивідуального господарства, дохуторів. Тільки угіддя, ліси та сіножаті залишалися після столипінської реформиу спільному володінні. Законодавчі акти, прийняті Думою з питань аграрноїреформи, не тільки проголошували, а й значною мірою гарантували право селянинана власну землю. Зокрема, селяни могли брати кредити в Селянському поземельномубанку для облаштування господарства. Передбачалися піднесення агрикультури,реорганізація місцевого самоуправління, запровадження загальної початковоїосвіти та інші заходи.

Програма реформ, започаткована П. Столипіним, мала бути реалізованапротягом 20 років. Доля, однак, розпорядилася по-іншому. У 1911 р. під часвідвідин Київського оперного театру П. Столипін був убитий терористом. Протиреформи повели боротьбу реакційні сили як правого, так і ліворадикальногогатунку. І все ж зміни в житті села відбувалися. Що стосується України, то тутреформа П. Столипіна мала чи не найбільший успіх. На хутори переселилася майжеполовина селянських господарств. Кількість українських селян, які до 1 січня1916 р. закріпили землю в індивідуальну власність, була найбільшою в імперії.

В Україні, як і загалом в Росії, аграрна реформа викликала ворожеставлення з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників, тасоціалістів, котрі вважали, що реформа призведе до ліквідації сільськогопролетаріату. Лише окремі землевласники (Харитоненко, Терещенко, Чикаленко,Журавський) поставилися до неї прихильно. До цього слід додати й те, що упроведенні реформи уряд припустився значних помилок, найсерйознішою з яких булинадто високі ціни, які мали сплачувати селяни за поміщицькі землі. Цеактивізувало процес соціального розмежування на селі, що в свою чергупосилювало позиції ліворадикальних, промарксистських партій та угруповань.

Активну допомогу селянам надавали земства: будували елеватори,організовували збут збіжжя за кордон, для незаможних селян влаштовуваликустарні промисли. Чималу підтримку селу надавали кооперативні заклади,підтримувані державними банками та земствами. Вклади селян до сільських банківпо всій імперії за 20 років зросли з 300 мли крб. до 2 млрд. Кооперативний рухрозгортався дуже швидко: у 1913 р. на Київщині було 900, на Поділлі — 600споживчих товариств. Розгортанню цього руху сприяла активна діяльність В.Доманицького, В. Садовського та ін. Виходив спеціальний часопис — «Нашакооперація».

Складовою частиною аграрної реформи було також заохочення переселень навільні землі в Сибіру й на Далекому Сході. Найбільше число переселенців вімперії дали саме українські губернії. Всього з України під час проведенняреформи переселилися близько 1 млн осіб. Проте в організації цього рухувиявилося чимало серйозних вад. Не знайшовши відповідних умов для життя, майжечверть переселенців вимушені були повертатися назад. Чимало селян ішли в міста,на заводи й фабрики. За рахунок цього ринок праці значно зріс, а робоча силастала дешевою.

Починаючи з 1910 р. економіка імперії вступає в період зростання. ВУкраїні з 1910 по 1913 р. видобуток вугілля підвищився в півтора, залізної руди— у два рази. Ще більше зростає частка України в загальноросійськомупромисловому виробництві — до 25%.

Як зазначалося, після поразки революції 1905— 1907 рр. українськийвизвольний рух опинився в складному становищі. Розпадається Українськарадикально-демократична партія. У 1909 р. припиняє своє існування «Спілка».Разом із тим частина діячів Української соціал-демократичної партії, зокрема С.Петлюра, В. Садовський, беруть участь у створенні міжпартійного політичногоблоку — Товариства українських поступовців (ТУП). Активними діячами Товариствабули М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко, Л.Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням ТУП вважалоукраїнізацію освіти, громадських установ, суду й церкви. Політичну лініюТовариства проводила газета «Рада». Значна увага приділялася відстоюваннюукраїнських інтересів у Державній Думі. Найбільш реакційна за своїм складом3-тя Державна Дума відхилила питання про українську мову навчання в початковихшколах, а також про вживання української мови в судах. У 1913 р., коли буласкликана 4-та Дума, ТУП у своїх домаганнях заручилося підтримкою фракційтрудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи і на цей раззаблокувала ці питання, хоча тоді ж латишам, естонцям, татарам та деяким іншимнародам було дозволено заснувати школи з національною мовою викладання.

Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 р. урядзаборонив святкування дня народження Т. Шевченка. Це викликало хвилю протестівпо всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній Думі. Тут впершерозгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це справило велике враженняне тільки в Думі, а й поза її межами. Незважаючи на репресії з боку влади,українське студентство у березні 1914 р. вийшло на маніфестацію піджовто-блакитними прапорами. Поступово український національний рух набиравнових сил. Але цей процес на певний час припинила Перша світова війна.

39. Україна в першій світовій війні

Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливимдосвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цьогоконфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли участьу війні, мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 12 млн булопоранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.

Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичнихдержав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини,Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, атакож Російської імперії, яка разом з Англією, Францією та Сполученими Штатамивходила до Антанти, війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення.

Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, неостаннє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини,Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель».Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні планищодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давнюмету — створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна маластати частиною майбутнього німецького протекторату.

З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшістьзахідноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львовібуло засновано Головну Українську Раду — міжпартійний блок за участюрадикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Радуочолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів.2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він брав участьу воєнних діях в районі Стрия та на інших ділянках фронту. Більшість учасниківукраїнських військових формувань були членами організацій «Січ», «Сокіл»,«Пласт».

Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О.Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союзвизволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. «Вісник СВУ» надрукував політичнупрограму, яка передбачала створення самостійної Української держави зконституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіхнаціональностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союзвважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частинуСхідної Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорськекомандування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польськоюадміністрацією провінції, про «таємні симпатії українців до росіян», унаслідокчого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, якихпостраждали тисячі.

Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичинутимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею»,котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Було закрито всіукраїнські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилосяобмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у школахросійську мову.

Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражалалінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захистуРосійської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко сказати,чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації вірності владіне врятували український рух від нових ударів. «Просвіту» було закрито.Заборонялося друкувати будь-що українською мовою. Професор М. Грушевський, якийповернувся з Австрії до Києва, був заарештований і засланий до Симбірська,Казані і зрештою до Москви, де він пробув до революції 1917 р.

З метою підтримки російської армії був створений КомітетПівденно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якогопрацювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу наЗахідному фронті.

Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви — як військові, так іцивільні. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власноїдержави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій і вбиватиодне одного. Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажуваласили воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичніможливості для поневолених Росією народів.

У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почавсяконтрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася довідступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУПприйняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частинаукраїнських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила антивоєннуагітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, вякій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави зземель, які входили до складу Російської імперії; з українських земель у складіАвстро-Угорщини планувалося створити автономну область.

У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого«Брусиловського прориву» російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк таінші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млнвояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшлаНімеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися простворення Польської держави. Для українців це означало б неможливістьреалізації їхніх планів створення власної держави.

За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицькимсамоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс«орієнтації на власні сили». 30 травня 1917 р. він зробив в австрійськомупарламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства єукраїнськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польськоїдержави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активнуроботу в таборах для військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерівбули створені українські військові з'єднання — Сірожупанна та Синьожупаннадивізії.

Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масовогоневдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідкивійни були особливо тяжкими, проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багатоїх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважносоціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полкивідмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільськегосподарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян.Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння— все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опиниласянапередодні тотальної катастрофи.

40. Українська культура початку ХХ ст.

Розвиток української культури був невід'ємною складовою тих загальнихпроцесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначнийхарактер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і сферакультури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало піднесеннянаціонально-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905— 1907 рр.,з іншого — шовіністична політика царської влади, продовження русифікації тарепресій. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, вперіод реакції.

Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури вУкраїні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьому планіна європейський рівень, то переважна більшість населення не була знайома навітьз найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень письменності вУкраїні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника — 4—10%проти 20% у Московській та Петербурзькій губерніях. Особливої шкодирусифікаторська політика завдавала освіті. Після поразки революції вуніверситетах було заборонено викладати українською мовою. Влада не дозволялабрати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у «мазепинстві»,«українському сепаратизмі». Переважна більшість «Просвіт» була закрита.

Разом із тим, головним чином під впливом революційних подій 1905—1907рр., у сфері культури і духовного життя поступово розвивалися й інші, позитивніпроцеси. В деяких школах тимчасово запроваджується вивчення української мови,викладання нею. Жінкам було дозволено вступати до вищих закладів у якостівільних слухачок. У ряді українських міст створено вищі жіночі курси. У 1908 р.в Києві засновано Фребелівський жіночий педагогічний інститут. Значногопоширення набули культурно-освітні заклади, особливо Народні будинки. Вони малибібліотеки, вечірні класи для дорослих, їдальні тощо.

Українські вчені та інженери зробили чималий внесок у розвиток науки йтехніки. М. Курако розробив і реалізував проект доменної печі, що відповідавкращим європейським зразкам. Д. Григорович сконструював перший у світігідролітак, І. Сікорський — перший багатомоторний літак. П. Нестеровобгрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці низку новихприйомів,  у тому числі  «мертву петлю». Д. Заболотний уперше в світі визначивефективні методи боротьби з чумою. Вагомий доробок у галузі українськоїлінгвістики належить Б. Грінченку, авторові чотиритомного «Словника українськоїмови». Друкуються перші праці з національної історії — «Історія України-Руси»М. Аркаса, «История украинского народа» О. Єфименко та ін. Найвизначнішу роль установленні й розвитку української історичної науки відіграли в цей час роботиМ. Грушевського — «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історіяУкраїни». Багато років учений присвятив праці над багатотомною «ІсторієюУкраїни-Руси», яка стала першим фундаментальним дослідженням українськоїісторії із стародавніх часів до середини XVII ст. Плідно працювали в цей частакож Д. Багалій, Д. Яворницький, І. Лучицький, В. Барвінський та ін.

На початку XX ст., незважаючи на обмеження з боку влади, чималих успіхівдосягає українська література. Одним з найвидатніших творів цієї доби сталапоема І.Франка «Мойсей», сповнена глибокої віри в силу й непереможністьукраїнського народу. Одним із вищих досягнень української прози вважаєтьсяповість М. Коцюбинського «Фата моргана». У 1903 р. вперше побачив світгостросоціальний роман Панаса Мирного та І. Білика «Пропаща сила» («Хіба ревутьволи, як ясла повні»), який автори закінчили ще в 1875 р., але не змогли видатив зв'язку з горезвісним Емським указом. Пафосом свободи й непокори пройнятіпалкі твори Лесі Українки. Помітними постатями в українській літературі були Я.Грабовський, М. Черемшина, Л. Мартович, А. Тесленко, С. Васильченко та ін.

Долаючи заборони, розвивалося українське мистецтво. Неперевершенийвнесок в національну музичну культуру зробив М. Лисенко. В 1904 р. вінорганізував у Києві музично-драматичну школу, яка готувала фахівців різнихгалузей музичного мистецтва. Серед її вихованців — композитор К. Стеценко,співак М. Микита, та ін. Всесвітньовизнаною співачкою стала С. Крушельницька,чий неповторний голос ввійшов у світову скарбницю вокального мистецтва. Вукраїнському театрі існувала ціла плеяда видатних митців — М. Кропивницький, П.Саксаганський, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька та ін. У 1907р. М. Садовський створив у Києві перший український стаціонарний театр, дездійснив постановку таких відомих українських опер, як «Запорожець  за Дунаєм»,   «Наталка  Полтавка», «Різдвяна ніч», «Енеїда», «Роксолана» та ін. Вобразотворчому мистецтві плідно працювали І. Труш, С. Васильківський, М,Самокиш, М. Пимоненко, О. Мурашко та ін. Український живопис знаходив своїхшанувальників не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Таким чином, у період після революційної реакції українська культура нетільки вижила, а й примножувала свої досягнення, сприяючи зміцненнюнаціональної самосвідомості народу.

41. Проголошення УНР.

Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в країні встановилосядвовладдя: поряд з офіційним Тимчасовим урядом діяли Ради робітничих ісолдатських депутатів. В Україні виникли громадські ради й комітети, які булимісцевими органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві створеногромадський комітет, до якого ввійшли представники практично всіхгромадсько-політичних організацій, що діяли в місті. 4 березня постала Радаоб'єднаних громадських організацій і відбувся 1-й Український національнийконгрес, який передав політичну владу Центральній Раді. До її складу ввійшлипровідні діячі Товариства українських поступовців, представники православногодуховенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких таінших організацій. Головою Центральної Ради став визнаний лідер національноговідродження професор М. Грушевський. 6 квітня 1917 р. в Києві почав роботу 2-йУкраїнський національний конгрес, на якому був затверджений новий складЦентральної Ради на чолі з М. Грушевським. У травні 1917 р. відбувся 1-й з'їздпредставників українізованих військових частин, який обрав ВійськовийГенеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з'їзд (червень того жроку) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України.Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з'їзд, котрий також висловився заавтономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частинуЦентральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кілукраїнського суспільства, стала законним представницьким органом українськоїдемократії.

У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядомі Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складіРосії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українськогонароду і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦРоприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, аЦентральна Рада — найвищим органом держави. 15 червня було створено перший закілька століть український уряд — Генеральний секретаріат — у складі восьмигенеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник ігромадський діяч В. Винниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С.Петлюра, з земельних справ — Б. Мартос, із міжнаціональних — С.Єфремов. Докомпетенції останнього відомства входили й питання, пов'язані з захистомукраїнських інтересів за межами держави. Тимчасовий уряд вимушений був піти напереговори з ЦР і визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні.

З липня 1917 р. було проголошено II Універсал Центральної Ради. В ньомуйшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпитиавтономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складуЦентральної Ради і Генерального секретаріату представниками національнихменшин. Тобто цей Універсал можна розцінювати, з одного боку, як поступкуТимчасовому урядові, а з іншого — як подальше наполягання на автономії України.Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. Ужовтні в Чигирині відбувся з'їзд, який обрав отаманом Вільного козацтвакомандира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського.

Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичногостановища в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовикамина чолі з В. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютневареволюція зазнала поразки. Владу захопили більшовики.

У Києві розпочалася боротьба між штабом Київського військового округу табільшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня1917 р. було прийнято Звернення Генерального секретаріату «До всіх громадянУкраїни», а 7 листопада проголошено III Універсал. Так виникла УкраїнськаНародна Республіка (УНР), яка не визнавала більшовицької влади. Силою обставинУкраїна фактично відрізалась від Росії, і Центральній Раді залишалося тількивідповідним актом зафіксувати це. Це й зробив III Універсал. У ньому, зокрема,наголошувалося на тому, що, «не відділяючись від Російської республіки йзберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російськареспубліка стала федерацією рівних і вільних народів». Право власності на землюпоміщицьких та інших нетрудових господарств скасовувалось, і земляоголошувалася власністю всього трудового народу. Для робітників установлювавсявосьмигодинний робочий день. Передбачалося скликання Українських УстановчихЗборів.

У перший місяць після жовтня Центральна Рада користувалася в Українінайбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Посилюваласябільшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних тасоціально-економічних перетворень здійснювалася повільно й непослідовно.Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало грунт для приходу довлади більшовиків, вплив яких з огляду на зазначене зростав. Поряд із цимпосилювалися суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами вУкраїні. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їхзнайшлося принаймні два.

По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини табільшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до українськоївлади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд приймаєрішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другимприводом для боротьби з радянською Росією послугувалося ставлення українськогоуряду до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення зфронтів додому вони мали найкоротший шлях — через Україну. Українська владазайняла нейтральну позицію. Тоді більшовики поставили ультиматум українськомуурядові, вимагаючи визнання ним радянської влади й недопущення на територіюУкраїни згаданих військових частин. У відповідь на це Генеральний секретаріатприймає рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організаціювласної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національнихінтересів призвів до війни з радянською Росією.

Ще раз наголосимо: проблема для України полягала в тому, що внаслідокдальшого погіршення соціально-економічного становища і антиукраїнської агітаціїбільшовиків уряд УНР втрачав свій вплив на маси. В той же час вплив більшовиківневпинно зростав. На І Всеукраїнському з'їзді Рад у грудні 1917 р. булопроголошено створення Української Радянської Республіки. В основному цевіддзеркалювало інтереси русифікованої частини насамперед робітничого класу.Українське село загалом залишалося нейтральним, вичікуючи, яка влада візьмегору.

Таким чином, на кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна ситуація: начастину її території поширювалася влада ЦР, на іншу частину —радянсько-більшовицька влада, нав'язана Росією. В такій обстановці, в січні1918 р., було скликано чергову сесію Центральної Ради, на розгляд якоївиносилися питання про землю і про самостійність Української держави. Есери,які після кризи уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив населянство, провели закон про соціалізацію землі. Що ж до самостійності України,то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна перебувала у станівійни з радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р.,зафіксував, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, віднікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». УрядовіУНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт малабути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності тасамостійності України.

Проте домогтися цього Центральній Раді не вдалося. Загальна ситуаціяставала дедалі складнішою. Більшовицькі війська стрімко наближалися до Києва.Через три дні після проголошення IV Універсалу останні військові підрозділиуряду покидали Київ і направлялися до Житомира, куди вже переїхали ЦР та уряд.У бою під Крутами героїчно загинули студенти й учнівська молодь Києва, яківиступили на захист Центральної Ради. 16 січня 1918 р. більшовики піднялиповстання в Києві. Його центром став завод «Арсенал». Січовим стрільцям тазагонові Вільного козацтва вдалося придушити цей виступ. Однак невдовзі, 26січня, Київ був взятий радянськими військами під орудою колишнього полковникацарської армії М. Муравйова. Внаслідок терору з боку нової влади в місті постраждалопонад 5 тис. осіб.

42. Україна за Гетьманства П.Скоропадського

В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповілина пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною таїї союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила іпредставників Центральної Ради, делегацію якої очолив В. Голубович.

Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р.підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми союзниками сприятипримиренню Москви та Києва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиноюпередбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зісвого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині таАвстро-Угорщині 1 млн тонн хліба та іншої продукції. Для забезпеченнянеобхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військовудопомогу.

Через два місяці після брестських переговорів Україна була звільнена відбільшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни,землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. АлеЦентральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навітьпробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генеральногосекретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду,проголосити Раду           робітничих та селянських депутатів і провести новівибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміннявиникли також між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконаннямгосподарських зобов'язань, передбачених договором між двома державами. Все ценегативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Невдоволеннявладою ставало дедалі сильнішим.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якоговзяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішучезасуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючипоновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади уформі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали на гетьмана П.Скоропадського. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазавгетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців,припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повнотувлади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку:країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмнихдокументи — «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовийдержавний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за метупоновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Булизміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земськесамоуправління.

Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського булоенергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дужескладних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві таКам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працюватиУкраїнська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. Забезпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхіднийінститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарівяк лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста.

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періодуукраїнських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки,скільки  зробив  гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блокузалишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відмінувід Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин зрадянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперіїРоманових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин іздержавами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. бувприйнятий закон «Про посольства 1 місії Української Держави». Новий закон від 6листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, щона відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації,вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці,фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичноговідомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Державигетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну,самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський некористувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил,ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави світузамість реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалисяриторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союзхліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежностіУкраїни, більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільськіпартії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців.Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтаціяП.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувалогрунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В.Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії,заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут іреволюційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний органреспубліки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалисядії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося,гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, інауки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошовусистему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовкинаціональних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмахудосягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбулося внадзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиноюмісяців 1918 р.

42. Директорія Української народної республіки (грудень1918 — листопад 1920).

19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення УкраїнськоїНародної Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад.26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представникаУСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицькоїземлі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовомуконгресу — свого роду парламенту, сформованому з селян, робітників таінтелігенції.

Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним.Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділитипоміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточенняУкраїни. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, напівночі — більшовики, на південному сході — російська Добровольча армія.Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищатиУкраїну від більшовиків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичноїлінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана, —поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба знаслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту.Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витворугетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичномужитті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а йпрофесорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дужеблизькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Цебули В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С.Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи надоговір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільнуборотьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також наобіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад,який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П'ятаковавиступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночірозгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому,що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще загетьмана для оборони від більшовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Щеперед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. УрядДиректорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли містобуло захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби заручитисяпідтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме контроль над економікоюУкраїни протягом п'яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Реальної допомоги збоку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули.Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки йдипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху.Україну охопив хаос.

Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник — Біла армія на чолі згенералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні — Харків таКатеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на південь.35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською Галицькою армієюрозгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишаютьКиїв. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею — дені кінці, які набалконі Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний договір,за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова. Але у вересні 1919р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити проти українськихвійськ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями.Сили, однак, були нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутникусмерті» — між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованимирумунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р.керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінцівта Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як іперший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюривстановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 26 квітня 1920 р.). Залишкивійськ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщіпереїхав і уряд УНР.

Москва робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося йбез «дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України зприводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнанарадянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лишеслова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас,українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польщавизнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь таЗахідне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радянської Росії.Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщіантибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили праволегального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільшскладних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

43. Західноукраїнська народна республіка.

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперіяпочала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того,в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падінняРосійської імперії.

18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадськихдіячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська НаціональнаРада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайовихсеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення наукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Українськоїдержави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Групачленів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д.Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні доукраїнського населення всієї Галичини говорилося про утворення новоїУкраїнської держави, в якій вся повнота влади належить Українській НаціональнійРаді.

Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові буластворена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу вГаличині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовимчастинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація уЛьвові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидкозагострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельнуперевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українськіформування.

За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд — Державнийсекретаріат на чолі з К. Левицьким — і виданий тимчасовий закон про державнусамостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за якимусі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).Президентом новоствореної держави став голова УНР Є. Петрушевич.

Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною.20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військовихешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командуваннявимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше доСтаніславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною. Назаваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.

В січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславовіпроголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. З метою припиненняукраїнсько-польської війни до Галичини прибула спеціальна місія Антанти. Заумовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район.Воєнні дії, однак, не припинялися. В березні 1919 р. Українська Галицька армія(УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень уряду ЗУНР, втратилаініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919 р. в наступ проти УГАперейшли новоприбулі польські дивізії, і українські війська вимушені буливідступити. За такої ситуації уряд ЗУНР надає президентові Є. Петрушевичудодаткові повноваження. Було зміцнено керівництво армії. 7 червня 1919 р. УГАпереходить у наступ і визволяє значну територію Галичини. Надалі, однак, даласявзнаки майже подвійна перевага польської армії. Противник розпочав контрнаступ.Українців було відкинуто до р. Збруч, тобто на територію УНР.

Як уже зазначалося, одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР булооб'єднання всіх областей Західної України в єдину Українську державу. Важливоюподією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору міжДиректорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР.Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р.У відповідності до нього ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні силиобох держав об'єднувались, усім громадянам гарантувалися демократичні права ісвободи. Цей документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням обставин, щосклалися на той час, його не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНРбув і залишається важливою подією в історії українських визвольних змагань.

Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, ЗахіднаУкраїна опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складіЧехословаччини, Буковина — Румунії. Як і раніше, український народ залишавсяроз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з Польщею,відповідно до Ризького договору 1921 р. до складу останньої відійшли ще йпівнічно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.).

За відносно короткий період свого існування (1918— 1919 рр.) ЗУНР далачимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавнихукраїнських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема, об'єдналися всіполітичні партії. Не було соціальних потрясінь. Більшовицька пропаганда незнаходила тут скільки-небудь серйозної підтримки. Представники ЗУНР намагалися,хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у сфері зовнішніхзносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство Західноукраїнської НародноїРеспубліки очолювали Л. Цегельський, В. Панейко, М. Лозинський.

44. Культура України в 1917-1920 рр.

Складні й неоднозначні соціальні, економічні та політичні процеси,пов'язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортаннямукраїнських визвольних змагань, справили значний вплив на культурне життятогочасного суспільства. Без перебільшення можна сказати, що особливо пліднимиз цього огляду були роки української революції та боротьби за збереженняукраїнської державності. Багато з того, що було зроблено Центральною Радою,Українською Державою гетьмана П. Скоропадського, Директорією УНР у сферікультури, було зроблено вперше в новітній історії України. Предметом особливоїуваги були заходи, спрямовані на відродження національної самосвідомості, настворення власної держави.

Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного поширеннянаціональні культурно-освітні організації — «Просвіти», які створювалибібліотеки, різноманітні гуртки й курси, видавали українські книги та журнали.В їхній роботі активну участь брали відомі діячі української культури, науки йосвіти. Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення «Просвіти». На цей часбуло відкрито 57 середніх шкіл з українською мовою навчання, які існували наприватні або громадські кошти, а через рік їх число зросло до понад 150. Великаувага приділялася виданню українських підручників. Товариство шкільної освіти уКиєві в 1918 р. випустило в світ 2 млн навчальних видань.

Справа українізації, яка постійно наштовхувалася на спротив росіян тазросійщених українців, посунулася вперед тоді, коли Центральною Радою булостворено міністерство освіти, а його керівником став В. Прокопович. Тоді булоскладено широкий план українізації шкіл, а в Києві, Харкові, Одесі відкритінародні університети. Поряд із цим розпочали роботу низка професійних шкіл,Педагогічна академія та Академія мистецтв у Києві. Розвивалася українськавидавнича справа. В 1917 р. було видано 677 назв книжок рідною мовою тавиходило 63 періодичних видання. Було засновано також український театр,вживалися заходи для заснування українських музеїв. Плідну роботу на ниві наукиі освіти проводив відомий вчений і громадський діяч М. Туган-Барановський.Восени 1917 р. з його ініціативи було створено Українське товариствоекономістів, на базі якого згодом виник один із перших навчальних закладів зпідготовки кадрів для зовнішньополітичного відомства України — Консульськікурси.

Багато корисного у сфері культури було зроблено за часів гетьманськоївлади П. Скоропадського. Саме тоді народний університет у Києві булоперетворено на Державний український університет, а Педагогічну академію — наУкраїнську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителівукраїнознавства для середніх шкіл. Ще один Державний український університетбуло відкрито в Кам'янці-Подільському. У Полтаві почав працювати на коштиземства Український історико-філологічний факультет. У листопаді 1918 р. набазі київської Академії мистецтв постала Українська Академія мистецтв, середпрофесорів якої були визначні українські митці — Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М.Бойчук, Ф. Бурачок, О. Мурашко. Гетьманським урядом був затверджений проектзакону про Українську Академію наук. її першим президентом став В. Вернадський,а секретарем — А. Кримський. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститутудосконалення лікарів. Тоді ж були започатковані Державний український архів,Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національнабібліотека. Були також засновані Державний драматичний театр, Державнийнародний театр, Молодий театр на чолі з Л. Курбасом. Г.Юра з групою акторів, щовідокремилися від Молодого театру, створив театр ім. І.Франка. Під керівництвомО. Кошиця в Києві постала Українська Державна капела. Жили й творили майстристаршого покоління — письменники Панас Мирний, В. Стефаник, О. Кобилянська, В.Винниченко, С. Васильченко, багато видатних живописців, скульпторів,композиторів. У нову добу входили молодші — П. Тичина, М. Рильський, Д. Загул,В. Кобилянський, котрі почали свою творчість іще до революції.

В українській культурі 1917—1920 рр. було, звісно, чимало проблем ітруднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується тих пір, коли гору вУкраїні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої шкодирозвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці та більшовики.В. Чумак, відомий український поет, у 1919 р. був розстріляний денікінцями.Поет Г. Чупринка в 1921 р. був убитий більшовиками. Чимало відомих діячівнауки, літератури, мистецтва, освіти, церкви, які не сприйнялирадянсько-більшовицького режиму, опинилися за межами України, на еміграції.Нова влада, керуючись горезвісним принципом класовості та партійності,оголошувала шкідливим і антинародним усе, що не відповідало цим вимогам. Школа,в тому числі вища, перетворилася на знаряддя партійної політики. Зносилисяпам'ятки минулого. Натомість повсюдно встановлювалися монументи Маркса,Енгельса, Леніна. Робився максимум того, аби знищити все національне самобутнє,щоб до краю деформувати українську ментальність. Наслідки такої політикидаються взнаки й сьогодні. Саме тому слід уважно вивчати і враховувати урокитих складних і драматичних часів.

45. Створення Української соціалістичної радянськоїреспублік

На початку 20-х років основна частина українських земель входила доскладу Української СРР — однієї з 13-ти держав, що виникли на уламках колишньоїРосійської імперії. Площа радянської України становила тоді 452 тис. кв. км, аїї населення — 25,5 млн осіб.

Узимку 1919 р. більшовики вдруге повертаються до України і поновлюютьсвою владу на переважній частині республіки. 14 січня 1919 р. згідно з декретомТимчасового робітничо-селянського уряду вона дістала назву «УкраїнськаСоціалістична Радянська Республіка» (У СРР). Нова влада вбачала своє головнезавдання у «доведенні до кінця соціалістичної революції». Очолив уряд УСРР X.Раковський, він же обіймав посаду наркома закордонних справ. III Всеукраїнськийз'їзд Рад у 1919 р. прийняв першу радянську Конституцію України. До уряду,тобто Ради народних комісарів, ввійшли головним чином комуністи. Відповіднимибули й методи їхнього керівництва, котрі запозичалися з практики радянськоїРосії. Головна увага концентрувалася на здійсненні горезвісної політики«воєнного комунізму», на запровадженні диктатури пролетаріату.

Така політика, як і в Росії, викликала спротив. Зокрема, селянипротестували під гаслом «Геть комуну!» У квітні 1919 р. в Україні булозареєстровано 93 виступи, в липні — 207. Проти повстанців більшовики спрямувалирегулярні війська. Це, однак, не дало результату; рух спротиву тривав, арадянська влада втрачала підтримку населення. За таких умов денікінці влітку1919 р. переходять у наступ, і радянська влада в Україні губить свої позиції.

Але до закінчення громадянської війни залишалося ще два роки.Денікінська влада, яка мала на меті відновлення Російської імперії, не тількине заспокоїла населення України, а й викликала нову хвилю загальнонаціональногоспротиву. У тилу Добровольчої армії швидко зростав повстансько-партизанськийрух. Що ж до більшовиків, то вони збирали сили, а також намагалися використати суперечностіміж денікінцями та С. Петлюрою, незгоди та розбіжності у керівництві ДиректоріїУНР. Невдовзі розпочався широкий наступ радянських військ. 16 грудня 1919 р.вони взяли Київ.

Отож більшовицька влада повернулася в Україну, її політика загалом залишиласябез скільки-небудь принципових змін, проте в методах її запровадження з'явилисянові моменти. Москва вдається до іншої тактики: в резолюції ЦК РКП(б) «ПроРадянську владу на Україні» від 29 листопада 1919 р. зазначалося, що «РКПстоїть на точці зору визнання самостійності УСРР», а питання визначення формякнайтіснішого союзу України й усіх радянських республік буде остаточновирішене самими українськими робітниками і селянами. Але на практиці, звісно,робилося все для того, щоб Україна не мала дійсної незалежності. До поразкиДиректорії додався розгром військ Врангеля в Криму. Тут була встановленарадянська влада. Незважаючи на статус самостійної держави, УСРР разом з п'ятьмаіншими радянськими республіками і двома народними республіками утворювали єдинийпростір, жорстко контрольований Москвою. 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРРбув укладений договір про військовий та господарський союз.

Після розпаду Австро-Угорщини західні українці були єдиною нацією, якане здобула власної державності, адже Західноукраїнську Народну Республікупоглинула Польща. У Версальському мирному договорі зазначалося, що нова Польщаповинна утворюватися в межах етнічних польських земель. Однак навесні 1923 р.під тиском Ризького договору 1921 р. Рада послів Антанти перестала заперечуватианексію Польщею українських земель, зокрема Східної Галичини.

46. Входження України до складу СРСР.

Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпадуРосійської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загальногополітичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набірзасобів — від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільнихінтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиттянайголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінченнявійни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складуРСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тисксправлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практичнобудь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинуваченняМоскви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних СилУкраїни було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР вУкраїні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 р.) протидоговору про військовий та господарський союз із Росією виступили представникиопозиційних партій — УКП та лівих есерів. Але переважна більшістьделегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семинаркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматівРосійської Федерації.

Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати відрадянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРРсвого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичневідомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почаловиконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому жроці в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готувавнаціональні дипломатичні кадри, — Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часупідготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не малазмоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті бувзапочаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. — Інститут міжнароднихвідносин).

Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. РозробленийЙ. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками»передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Цебув так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з бокубільшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В.Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республікінший принцип — принцип рівних прав у складі федерації.

10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію проутворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Радінших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР.30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію проутворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав ідалі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затвердженоКонституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшоюмірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР.Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації.Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основніповноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями,«добровільно» передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народвимушений був тягти протягом майже 70 років.

47. Україна 20-х — початку 30-х років. Нова економічнаполітика. Голодомор 1921-1922 рр.

Період, про який ідеться, багато в чому був переломним, а то й трагічнимдля українського народу. На початку цього періоду боротьба за незалежністьУкраїни завершилася поразкою. Сюди, на цей раз надовго, повернуласярадянсько-більшовицька влада. Процес нищення української самобутностіздійснювався тепер в основному «мирним шляхом» — протягом усього існуваннякомуністично-тоталітарного режиму в радянській Росії, а потім в СРСР.

Становище в Україні після завершення громадянської війни булонадзвичайно важким. Кращі борці за волю України загинули. Господарствоопинилося в стані глибокої кризи. Через нестатки й розруху сотні тисяч людейзалишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництвотоварів. Українські землі знову поділили радянська Росія, Польща, Румунія,Чехословаччина. Найбільша частина України з населенням майже 40 мли сталаоб'єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку йогоініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної таполітичної системи.

Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянськоївійни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводиласянаціоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувавсяпродрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта жконфісковувалась державою. Здійснювалося насильство над економікою, надзаконами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли партійні директиви таполітичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більшепоглибилася. «Воєнно-комуністичні» методи та розруха швидко руйнувалиматеріально-технічну базу індустрії, майже знищили торгівлю, вбивали найменшіекономічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання,руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масовеневдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян.Радянська влада жорстоко розправлялася з незадоволеними більшовицькоюполітикою.

Втім почуття самозбереження, намагання не допустити втрати своєї владипродиктували більшовикам удатися до інших методів подолання кризи. Йдеться прозапровадження нової економічної політики (НЕП). Це рішення, прийняте під тискомтодішніх скрутних обставин, можливо, було чи не єдиним більш-менш серйознимкроком більшовицької влади за весь період її існування. Але більшовицька владане була б такою, коли б вона дала змогу реалізувати цю політику в усіх їївимірах.

Введена відповідно до рішень Х з'їзду РКП(б) у березні 1921 р., НЕПпередбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивногоуправління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин.Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки продподатком, денаціоналізаціючастини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допускприватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в різних формах,упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової системи, розвитоккредитно-банкової системи, вдосконалення податкової системи, про подоланняінфляційних процесів тощо. Тепер замість реквізиції зерна, як це було за«воєнного комунізму», селянство обкладалося помірним податком. Сплативши його,селянин міг продавати надлишки зерна на свій розсуд і за власними цінами. Бідніселяни взагалі звільнялися від податку. Уряд тимчасово відмовився від створенняколективних господарств. Було скасовано державний контроль за внутрішньоюторгівлею. Дрібні промислові підприємства передавались у приватні руки направах оренди. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівлязалишалися державними. Відроджувалася кооперація.

Отже, були створені, хоча й дуже обмежені, умови для організаціїнародного господарства на принципах ринкової системи. І це почало даватирезультати. Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала йогопродуктивність. У 1927 р. оброблялося на 10% землі більше, ніж у 1913 р.Виробництво предметів споживання сягнуло довоєнного рівня. Відставала лишеважка промисловість, яка перебувала в руках держави.

Однак у 1928 р., як і можна було передбачити, НЕП закінчила свою недовгуісторію. Радянсько-більшовицька влада поверталася до традиційно тоталітарнихметодів керівництва й управління. Почався період соціалістичноїіндустріалізації, колективізації сільського господарства, сталінськихп'ятирічок, масових репресій та жахливих голодоморів.

Перший голодомор в Україні стався в 1921—1922 рр. Головною його причиноюбули наслідки політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, задопомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планівхлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні,степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в Катеринославській,Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та на півдні Харківщини. Цебули райони, які до Першої світової війни слугували головними експортерамихліба. Голодувало близько 7 млн люду. Лютувала епідемія холери.

Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала проперерозподіл ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не булозроблено: Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії.

Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду,відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. булодозволено діяти міжнародній організації «Американська адміністрація допомоги».Проте більшу частку допомоги забирала Росія. Окремі дослідники вважають, щочисельність втрат, пов'язаних з голодом, становила 1,5 млн осіб. У той же часна територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із голодуючихрайонів Росії. Внаслідок цього офіційна статистика «не бачила» скороченнянаселення України.

В Україні голод удалося ліквідувати лише в 1923 р. Це стало результатомне стільки зусиль влади, скільки поліпшення загальної економічної ситуації,пов'язаної з першими успіхами нової економічної політики. Випадки голоду, хоч ів менших масштабах, спостерігалися і в інші роки. Наприклад, на Поділлі вінповторився в 1925 р. і також був значною мірою спровокованийбільшовицько-радянською владою, котра мала змогу запобігти лихові, але незробила цього.

48. Культурне і духовне життя в роки НЕП.

Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засадахНЕП почав приносити переконливі результати не лише в галузі господарювання, а йу культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією чи іншою мірою вимушенабула пристосовуватися до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки, мету якихважко було швидко й однозначно оцінити.

Один із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена XIIз'їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповненнясвоїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державнихустановах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Українськийрізновид цієї політики дістав назву українізації.

Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі вУкраїні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, якапрагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. До того ж усясвітова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась іншавлада, виявляє турботу про розквіт національних республік. Хоч би як там було,але українська національна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну завесь період радянського правління можливість для більш-менш нормальногорозвитку і значною мірою скористалася нею.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декретіРаднаркому УСРР від 27липня 1923 р. «Про заходи в справі українізаціїшкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Проблема українізації, однак,не вичерпувалася цією сферою. Здійснювалися заходи, спрямовані на вдосконаленняадміністративно-територіального управління. У жовтні 1924 р. у складі УСРР буластворена автономна Молдавська республіка. Протягом 1924— 1925 рр. створено сімнімецьких, чотири болгарських, польський та єврейський національні райони, атакож 954 ради національних меншин. Центром українізації став наркомат освіти,який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителівукраїнської мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні, антиукраїнськінастрої. Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну роботу в Україні,вважав українізацію відступом від ленінської національної політики,організовував цькування прихильників українізації.

Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати.Серед службовців державного апарату в 1923—1927 рр. частка українців зросла від35 до 54%. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20% діловодства, то в1927 р. — уже понад 70%. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80%загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% вузів. Чимало позитивних змінсталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М.Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. Влітературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М.Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато інших.Виникали національні культурні та літературні організації («Гарт»,«Плуг», «Авангард» тощо). У 1925 р. постала Вільна академіяпролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих письменників,активних учасників руху за відродження української духовності. Значний внесок урозвиток української музикальної культури зробили Л. Ревуцький, Б.Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому мистецтві активно працювали М.Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячемукраїнської сцени був Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальнийтеатральний колектив «Березіль». Це був новий крок на шляху оновленнянаціонального театру. В 1927 р. була створена Київська кіностудія.

Що ж до становища церкви, то воно залишалося вкрай складним. У листі дочленів політбюро ЦК РКП(б) у березні 1922 р. Ленін наголошував: чим більшепредставників реакційного духовенства вдасться розстріляти, тим краще. Частинадуховенства, яка обрала шлях компромісу з більшовиками, в 1923 р. створюєУкраїнську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Раніше, в жовтні 1921 р.,виникає справді незалежна національна церква — вкраїнська автокефальнаправославна церква (УАПЦ). Її становище, як і загалом становище релігії вУкраїні, ставало дедалі гіршим. Друга п'ятирічка була оголошена «п'ятирічкоюзнищення релігії». У середині 30-х років в Україні залишилось лише 9% церковнихспоруд порівняно з 1913 р.

Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувавсяна перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ навсе національне. Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто, з точкизору Москви, відстоював «помилкові погляди». С. Косіор, В. Чубар, В. Затонськийта інші керівники України були оголошені «ворогами народу» і знищені. Вукраїнському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий, М.Волобуєв, який у своїй праці «До проблеми української економіки» заявив, щоУкраїна економічно експлуатується радянською Росією. 7 липня 1933 р.,звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, покінчивсамогубством головний провідник політики українізації — М. Скрипник. Загинулатакож величезна кількість рядових учасників процесу українізації, її широкийрозмах налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади. Саме з цією мстоюцентральне керівництво й розгорнуло в кінці 20-х років шалену боротьбу протитак званих буржуазного націоналізму і націонал-ухильництва в лавахкомуністичної партії.

49. Радянська модернізація України (1928-1939).Голодомор 1932-1933 рр.

Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворотнасамперед у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на«прискорене соціалістичне будівництво», і саме політика«соціалістичної індустріалізації» мала принести успіх сталінськомукурсу «великого перелому». Ставилося за мету забезпечити переважний іпершочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної,машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутнюіндустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом.

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані дляУкраїни. Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн тонн(фактично було піднято на-гора 45 млн), а план виплавки чавуну в Україні — з2400 до 6600 тис. тонн (фактично — 4330 тис.).

Поряд з цим «пролетарська» держава безсоромно експлуатувала робітничийклас, насамперед методами примусу та залякування. Експлуатувалися й щирийентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у «світле майбутнє». Матеріальністимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, були заміненіморальними, політико-ідеологічними.

В ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» О.Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників, імена яких для історії такі залишилися невідомими, видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн,розрахованої тільки на вибійника. Держава використала це для того, щобпереглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35—45%. Учасникамисталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйонирепресованих «ворогів народу». Нещадно експлуатувалося і село.

Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенніпідприємств-монополістів, продукція яких призначалася для потреб великихрегіонів, зокрема Центральної Росії. Були збудовані «Запоріжсталь»,«Азов-сталь», Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторнийзаводи тощо. Наприкінці першої п'ятирічки в Україні підприємства союзногопідпорядкування виробляли 69,8% продукції, республіканського — 20,3%, місцевого— 9,9%. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризаціюнародного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу.Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством узагальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватногопідприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася плановаадміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпаєсебе і зазнає краху.

Так проходила форсована соціалістична індустріалізація — складовачастина сталінської політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Чим цейнаступ закінчився, сьогодні знає весь світ. Щодо України, то її трудящі, якідобровільно чи примусово несли на собі тягар індустріалізації, то вони простоне відчули її результатів. Та й не дивно: майже три чверті промисловоїпродукції, виробленої українськими підприємствами, йшло у загальносоюзний фонд.

Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістичнаколективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. наXV з'їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішенняз'їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні елементів ринку,що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх формсільськогосподарської кооперації, а також «куркульства як класу». Єдиною формоюорганізації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це малоздійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти «лінії партії»,оголосили «ворогами народу» і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томськогота ін.). З цих же причин сталася й розправа над видатними вченими-аграрникамиО. Чаяновим, К. Кондратьєвим та ін.

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна внайкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншимреспублікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р.в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того жроку їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалосянасильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того,щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивнопрацювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, анезгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українськиххліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість.Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоноїармії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масовихдепортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусовопереселені в нсобжиті райони Польського півострова та Сибіру. На розселянюванняхліборобів була спрямована і політика «ліквідації куркульства як класу», аджетоді постраждало й чимало середняцьких господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили доукраїнського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані25-тисячники, — як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрнуполітику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницькиколективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації — 200 тис.Разом з усіма членами сімей «куркулів» це становило 1,2—1,4 млн осіб. Більшеполовини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадившипаспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспноїземлі, зробила їх державними кріпаками.

Отже, в результаті «соціалістичної колективізації» радянська влададосягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство(куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян,насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталосярозселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою бувпідірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянствазокрема. Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого офіційно йбула запроваджена «соціалістична колективізація», — створеннявисокопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівнянаселення.

У 1932—1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі,мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації — голодомор. Йоговитоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади.Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обгрунтованими, вонипо суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майжедві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції.Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, іпродукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Планихлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Українізменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%. В 1932р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно зякою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралисярозстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвийфонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт.Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн пудів хліба. Яка йогочастина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше:втрати України становили 5—7 млн люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним ікласифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

50. Стан культури України в 30-ті роки.

Становище у сфері культури слід розглядати в контексті загальноїекономічної та політичної ситуації в СРСР зокрема. 30-ті роки — це період, колидавно вже була придушена НЕП, коли припинилася українізація, період, колипочався «наступ соціалізму по всьому фронту», коли масові репресіїстали невід'ємною складовою радянсько-більшовицької політики. Це був періодутвердження сталінського тоталітарного режиму.

«Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру.Влада в тих межах, котрі їй були необхідні, виявляла турботу про її розвиток.Вона розуміла, що розв'язання завдань, пов'язаних з промисловістю та сільськимгосподарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того,потрібні були кадри для роботи в партійно-державному апараті, органахуправління. Відповідно до цього здійснювались заходи, спрямовані на завершенняліквідації неписьменності. На кінець 30-х років освіченість населення УРСР увіці до 50 років становила майже 95%. Запроваджується єдина структуразагальноосвітньої школи: початкова, неповна середня і середня. Стандартизаціяторкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватисятексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історіїслугував сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)». Понад 80% дітей навчалосяв українських школах. З 1938 р., однак, почалося згортання мережі шкіл,орієнтованих на обслуговування національних меншин.

Відбулися певні зрушення в галузі вищої школи. За першу і другуп'ятирічки українські вузи за скороченою програмою підготували майже таку жкількість спеціалістів, яка була в усій дореволюційній Росії. Було, однак,чимало відмінностей в їхній фаховій підготовці: на перший план висувалисяполітико-ідеологічний бік справи, відданість режиму. Тотальна ідеологізаціянавчального процесу стала визначальною рисою освіти того часу. До того жадміністративна система всіляко культивувала неприязнь до інтелігенції. Більшетого, йшов масовий «відстріл» інтелігенції. Ще у вересні 1929 р. відбулисяарешти визначних діячів української науки, культури, релігії — як членіввигаданої ОДПУ «Спілки визволення України». У 1930 р. відбувся процес над 45«керівниками» СВУ. Серед них — академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М.Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р.відбувся ще один процес — так званого «Українського національного центру», заяким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числіакадемік М.  Грушевський,  відомий історик-марксист М. Яворський та ін. Усталінських застінках загинули українські академіки — геолог Н. Світальський,генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українськінауковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О.Палладіна,М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

Прес ідеологізації особливої шкоди завдавав сфері культури. Вона булацілком підпорядкована командно-адміністративній системі, яка використовувала їїдля зміцнення позицій правлячого режиму. Для запровадження тотального контролюнад творчістю митців у середині 30-х років було утворено єдині контрольованіМосквою спілки — письменників, художників, композиторів тощо. За їхньоюдопомогою держава придушувала будь-яке відхилення від «лінії партії».

Наступ на українську культуру особливо посилився з приходом у 1932 р. напосаду секретаря ЦК української компартії П. Постишева. Саме тоді булаостаточно припинена українізація. Розпочалася неприхована русифікація всіх сфержиття. На знак протесту наклали на себе руки М. Хвильовий, М. Скрипник. Зафальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій,Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українськихпоетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. булозаарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр«Березіль» закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського центрубілогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представниківукраїнської інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичнимизвинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загальногоскладу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник табагато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитихписьменників. Валда стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, якО.Довженко, І.Кавалерідзе, І.Савченко, І.Пир'єв, Л.Луков та ін. У 30-х рокахО.Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати доМоскви.

Таким чином, стан української культури в 30-ті роки повністювіддзеркалював загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у20-х роках, українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний пресрежиму, який дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний.«Розстріляне відродження» — це, мабуть, найбільш точна характеристикастану української культури в цей період.

51. Україна під час другої світової війни.

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі різних державбули не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним ізскладних моментів політичного становища в Центральній та Східній Європіпередвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейськихкраїн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі йперетворити їх на свою колонію.

Напередодні Другої світової війни населення Західної України становилоблизько 7 мли осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, якапроводила колонізаційну політику. Це викликало обурення українців, призводилодо спротиву офіційним властям.

У 1925 р. було утворено Українське національне-демократичне об'єднання(УНДО) на чолі з К. Левицьким. У 1929 р. у Відні під керівництвом Є. Коновальцяпостала Організація українських націоналістів (ОУН), яка ставила за метуздобуття незалежності України. Посилився національно-визвольний рух уЗакарпатті. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало від Чехословаччини автономію,яка, однак, була ліквідована угорською окупацією. Карпатська Україна, щопроголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично того ж дняприпинила своє існування. Угорщина повністю окупувала Закарпаття. Нового ударупо західноукраїнських землях було завдано 23 серпня 1939 р., коли В. Молотов іЙ. Ріббентроп підписали радянсько-німецький пакт про ненапад. Таємнимпротоколом передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а ЗахіднаУкраїна поряд з іншими територіями мала увійти до складу СРСР. Лемківщина таХолмщина потрапляли до німецької зони.

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світовавійна. 17 вересня польський кордон перетнули війська Червоної армії. Офіційноюрадянською пропагандою це було кваліфіковано як «визвольний похід» у ЗахіднуУкраїну. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військамиагресорів, а 28 вересня СРСР і Німеччина уклали договір про дружбу. 11 лютого1940 р. в Москві була підписана економічна угода, згідно з якою на 15 травня1941 р. Німеччина отримала від СРСР 632 тис. тонн хліба, 232 тис. тонн бензину,23,5 тис. тонн бавовни, 50 тис. тонн марганцю, 900 кг платини тощо. У Бресті,Пінську, Ковелі відбулися спільні військові паради, що мало символізувати дружбуСРСР та Німеччини.

У згаданому таємному протоколі йшла мова також про інтереси СРСРстосовно Південного Сходу Європи, зокрема Бессарабії. В кінці червня 1940 р.СРСР, скориставшись невтручанням Німеччини та її тиском на румунський уряд,зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округГерца.

Отож відтоді майже всі українські землі, котрі перед тим перебували ускладі інших держав, були зібрані докупи в межах СРСР. З одного боку, цей фактмав безумовне позитивне значення: возз'єднання західноукраїнських земельоб'єктивно відповідало одвічному прагненню нашого народу до єдності,соборності. Але не можна не враховувати того, хто, навіщо та якими методамиробив це. Сталін, ведучи політичний торг із Гітлером, насамперед дбав про подальшерозширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах. Дотого ж Сталін прагнув якомога скоріше покласти край визвольному руховінаселення Західної України. Для цього застосовувалися не лише репресії. Зтактичних міркувань було зроблено ряд кроків, спрямованих на обмеженняпольського впливу на цих землях. Зокрема, українська мова стала мовоювикладання у названому на честь І. Франка Львівському університеті.

Однак у становищі нових територіальних надбань СРСР домінувало інше. Йшовжорсткий процес насильницької радянізації. Були заборонені всі українськіпартії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква,заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Радянське керівництвосмертельно лякала сама можливість впливу національне налаштованої Галичини нарадянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю насаджувала в ЗахіднійУкраїні відпрацьовану в СРСР тоталітарно-комуністичну систему. Репресії протинаселення ставали дедалі більш жорстокими та масовими. З осені 1939 р. заполітичними мотивами, як правило, без суду і слідства було репресовано 10%населення Західної України. Довгождане возз'єднання українських земельвиявилося кривавим.

22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. У загарбницьких планахфашистів Україна займала особливе місце. Згідно з планом «Ост» Німеччина маланамір депортувати з України десятки мільйонів людей, переселивши сюдиколоністів-німців. Частину її земель передбачалося передати сателітамгітлерівської Німеччини.

Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Незважаючи на масовийгероїзм бійців, Червона армія, командний склад якої став жертвою сталінськихрепресій ще в передвоєнні роки, швидко відступала. До середини серпня 1941 р.німецькі війська захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. 19вересня фашисти взяли Київ, у жовтні — Одесу й Харків. До кінця 1941 р. булаокупована майже вся Україна. Величезними були людські та матеріальні втрати.

Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступомбільшовиків для них настане покращення, не справдилися. Хоча військовіпідрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоноїармії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійноюдержавою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові 30 червня 1941 р.Українська держава була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта пронезалежність України — С. Бандеру і Я. Стецька — було запроторено доконцентраційного табору Заксенгаузен.

По всій Україні встановлювався окупаційний режим, який жорстокопереслідував усіх, хто чинив йому спротив. 20 серпня 1941 р. із значної частиниреспубліки, окупованої німцями, був створений Райхскомісаріат Україна на чолі зфашистським катом Е. Кохом. Однак усе це не могло придушити опір населення.Зокрема, активну боротьбу проти окупантів розгорнули радянські партизанськіформування. В окупованому Києві була створена Українська Національна Рада —політично-громадський центр під орудою ОУН. Діяли підпільні більшовицькі танаціоналістичні організації, польські партизанські загони та ін. Якщодіяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережжі, тозбройні формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія, діяли натеренах Західної України. У липні 1944 р. було створено Українську головнувизвольну раду. Більшовики однак, вбачали в ОУН— УПА посібників Німеччини,своїх ворогів. З цієї причини антинацистський рух в Україні послаблювався, йогосили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою.

Події на фронтах, особливо після поразок Німеччини під Сталінградом таКурськом, стали розвиватися вже на користь антигітлерівської коаліції.Стратегічна ініціатива остаточно перейшла до Червоної армії. Почалосявизволення Лівобережної України. Червона армія мала потрійну перевагу наднімецькою в кількості військ, майже п'ятикратну — в техніці, значна частинаякої поставлялася союзними державами, насамперед США та Великою Британією.Поповнена величезними людськими ресурсами, Червона армія розгорнула енергійнийнаступ. Протягом літа—осені 1943 р. були звільнені Харків, Чернігів, Полтава, увересні — Донбас, а 6 листопада був звільнений Київ. Переможне форсуванняДніпра завершувало корінний перелом у війні.

52. Україна на завершальному етапі другої світовоївійни (1943-1945).

Завершальний етап Другої світової війни посідає дуже важливе місце як усвітовій історії, так і в історії України. Саме тоді починали формуватися новіпогляди на повоєнну розбудову світу, на всю систему міжнародних відносин. І щоближчою ставала перемога над спільним ворогом, ці питання привертали дедаліпильнішу увагу політичних лідерів США, Великої Британії, СРСР.

Що стосується ходу Другої світової війни в 1944—1945 рр., то тут ставалодедалі зрозумілішим, що антигітлерівська коаліція впевнено йде до перемоги наднацистською Німеччиною. Зокрема, 1944 р. став роком остаточного визволенняукраїнських земель від німецько-фашистських загарбників. У лютому 1944 р. врайоні м. Корсунь-Шевченківський було ліквідовано велику групу німецькихвійськ. 26 березня радянські війська вийшли на державний кордон з Румунією.Після того як у першій половині травня 1944 р. був звільнений Крим, основнізусилля сконцентрувалися на західному напрямку. Під Бродами було розбито вісімнімецьких дивізій, у тому числі дивізія СС «Галичина». Були звільнені Львів,Станіславів, Ужгород.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю очищена відокупантів, а наприкінці цього місяця було звільнено й Закарпаття. 29 червня1945 р. між СРСР та Чехословаччиною укладено угоду про возз'єднання Закарпаттяз Українською РСР.

Чималий внесок у розгром фашистів зробили радянські партизанськіформування М. Наумова, О. Федорова. Певних успіхів досягло і з'єднання С.Ковпака під час свого карпатського рейду. Складовою частиною всеукраїнськогоруху спротиву нацистам були дії Української повстанської армії. Тільки восени1944 р. вона здійснила 800 рейдів. Після того як по Західній Україні пройшлирадянські війська, УПА організувала низку акцій з метою перешкодити мобілізаціїта депортації українського населення. Тоді ж із тактичних міркувань німцізвільнили з концтабору С. Бандеру, Я. Стецька, А. Мельника. Однак своєї метивони не досягли: ОУН—УПА не відмовилися від боротьби на два фронти — і протибільшовиків, і проти нацистів.

Таким чином, події на фронтах свідчили про те, що розгром Німеччини неза горами. Перемога об'єднаних націй над фашистами та їхніми спільниками, яквже зазначалося, не тільки підводила підсумок Другій світовій війні, а йвисувала на порядок денний не менш важливі питання — питання повоєнногосвітоустрою.

З цього огляду заслуговують на увагу події, що сталися в СРСР та,зокрема, в УРСР у 1944 р. Отож 27 січня 1944 р. пленум ЦК ВКП(6), скликанийвперше після початку війни, ухвалив пропозиції щодо розширення прав союзнихреспублік у сфері оборони та зовнішніх зносин. 1 лютого 1944 р. Х сесіяВерховної Ради СРСР заслухала доповідь наркома закордонних справ В. Молотова«Про перетворення Наркомату оборони і Наркомату закордонних справ іззагальносоюзних на союзно-республіканські наркомати». Того ж дня був прийнятийвідповідний закон і внесені зміни до Конституції СРСР. Тепер кожна республікамала право вступати в безпосередні зносини з іноземними державами, укладати зними угоди та обмінюватися дипломатичними та консульськими представництвами. 4березня 1944 р. шоста сесія Верховної Ради УРСР прийняла закон «Про утвореннясоюзно-республіканського Народного комісаріату закордонних справ УРСР». Напосаду керівника НКЗС України був призначений О. Корнійчук, якого повернули зМоскви, де він працював одним із заступників В. Молотова. На цьому, однак,несподіванки не закінчилися. Одна з ділянок радянсько-німецького фронту булаперейменована на Український фронт. Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», сповненийяскраво виражених національних мотивів, Москва відзначає Сталінською премією.Вводяться нові бойові нагороди і серед них — орден Б.Хмельницького.

Якими ж були справжні мотиви цих прийнятих Москвою рішень? Чиїмінтересам вони відповідали? Фактично це було, хоч і в дещо завуальованій формі,визнано в доповіді В.Молотова 1 лютого 1944 р., де було, зокрема, сказано, щопропоновані зміни відповідатимуть не тільки інтересам союзних республік, а йСРСР у цілому. Сталін намагався довести, що в СРСР не існує національнихпроблем та й навіть найменших підстав для невдоволення радянською національноюполітикою, що союзні республіки, в тому числі Україна, тепер стали суб'єктамиміжнародного права і можуть бути членами міжнародних організацій повоєнноїдоби. Радянське керівництво на конференції в Думбартон-Оксі (США,серпень-жовтень 1944 р.) поставило питання про прийняття всіх республік СРСР домайбутньої міжнародної організації. Цю вимогу було відхилено як юридичненеобгрунтовану. Пізніше була досягнута домовленість про те, що дві радянські республіки— Україна і Білорусія — стануть одними з членів-фундаторів ООН. РадянськийСоюз, таким чином, отримував у цій організації два додаткових голоси, щопорушувало загальний принцип: одна держава — один голос. Але справа не тільки вцьому. Членство цих республік в ООН, а потім в інших міжнародних організаціях,значно полегшувало проведення радянської зовнішньої політики в Європі, зокремав Центральній та Східній, де після Другої світової війни були встановленітоталітарно-комуністичні режими.

Після цього сталінське керівництво відкинуло геть загравання зукраїнцями. В липні 1944 р. О. Корнійчук за директивою з Москви звільняється зпосади наркома закордонних справ. Його наступником стає Д. Мануїльський, якийще у 20-х роках підтримав сталінський проект «автономізації» і котрого Сталінназивав «липовим українцем». Непотрібним став невдовзі і В. Сосюра. Його вірш«Любіть Україну», відзначений свого часу Сталінською премією, пізніше бувпідданий жорсткому політичному остракізмові.

І ще одне: коли Сталін з тактичних міркувань «турбувався» про українців,тоді ж, 11 лютого 1944 р., Президія Верховної Ради СРСР приймає рішення пропозбавлення ряду народів СРСР залишків їхньої державності. У березні того жроку Л. Берія звітує про «проведену роботу»: було депортовано 12 націй інародностей — усього понад 3 млн осіб. У 1956 р. М. Хрущов на XX з'їздікомпартії говорив: «Українці уникли цієї долі тому, що їх забагато і нікудибуло виселити. А то б Сталін і їх виселив». Десятки мільйонів українців, навідміну від татар або чеченців, справді, важко було депортувати з рідних місць.До того ж геополітичне розташування України не сприяло проведенню такого родуакції.

Усі ці події, як вже зазначалося, відбувалися за умов, коли військасоюзників просувалися до Берліна, штурм якого почався у квітні 1945 р. В битвіза Берлін взяли участь десятки тисяч воїнів-українців. 2 травня столицяНімеччини була взята. 2 вересня 1945 р. капітулювала й Японія. Друга світовавійна закінчилася.

Україна зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистськоюНімеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн осіб, або один із кожних шестимешканців України, загинули у Другій світовій війні. 2,3 млн українців буловивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40—44%загальних втрат СРСР. Депортовані з Української РСР складають 78,6% усіхдепортованих з СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд крб(загальні збитки СРСР — 679 млрд, з яких 225 млрд припадає на Росію, 75 — наБілорусію, 20 — на Латвію, 17 — на Литву, 16 — на Естонію).

Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні,сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм і геноцид — товчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгихдесятиліть. Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, управі на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

53. Повоєнна відбудова України (1945 — середина 50-хроків).

Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав передпроблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждалаУкраїна: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких250 були спалені дощенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальноїчисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки,завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму — 286 млрдкрб.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний планвідбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовийпродукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Особливо значнітруднощі переживало сільське господарство. У цю сферу спрямовувалося всьогоблизько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками.

Ситуація в 1946— 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм таголодом. Значно скоротилося поголів'я худоби. Незважаючи на це, обов'язковіпоставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широкупідтримку країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях«соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн тонн зерна. Вцей же час сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від голоду.Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другоїсвітової війни та голоду 1946—1947 рр., однак Москва відмовилася від неї, атакож від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»). Отже, радянськийнарод був покинутий напризволяще власною владою.

Такими були умови відбудови зруйнованого народного господарства:командно-адміністративні методи, державна, соціалістична власність, пануванняколгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві, практично повнавідсутність економічної зацікавленості працівника в розвитку виробництва,тотальний ідеологічний контроль. Ціною величезного напруження сил до 1950 р.були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виробництва промисловостіперевищив рівень 1940 р. на 15%. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємстваважкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялосяпродукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Валова продукціясільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня.Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури.

Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем.Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки,яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу.Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України,котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершеналише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус,«розкуркулення», депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортованобільше 203 тис; так званих співучасників і посібників угруповань ОУН — УПА.

Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція«Вісла». Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р. Саме тоді, 8 вересня, булопідписано угоду між Польським Комітетом національного визволення та урядом УРСРпро взаємну репатріацію польського та українського населення. У такий спосібпольський прокомуністичний уряд намагався розв'язати проблему національнихменшин у своїй країні. Малося на увазі, зокрема, «добровільне» переселенняукраїнців Закерзоння (назва походить від «лінії Керзона», за якою знаходилисяземлі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя) до радянської України. На 1січня 1945 р. виїхало лише до 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ,«москвофіли», а також ті, хто вимушений був жити у знищених війною селах. Що жстосується більшості українців Закерзоння, то вони не мали такого наміру. Тодіпольська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» українців виїхати зПольщі. В хід пішло все — від пропаганди й загроз до підпалів, грабунку тавбивств.

На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення«добровільної репатріації», на територію УРСР було переселено понад 480 тис.осіб. Активну участь у спротиві насильницькій депортації брали формуванняУкраїнської повстанської армії. Бої в польських Карпатах практично не вщухали ів повоєнні роки.

29 березня 1947 р. польська комуністична влада приймає рішення провиселення всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі (Люблінське,Ряшівське та Краківське воєводства). 28 квітня 1947 р. о 4-й годині ночірозпочалася горезвісна операція «Вісла». її здійснювали 6 польських дивізій,об'єднаних в оперативну групу, війська держбезпеки. В результаті їхніх дій булодепортовано 140 575 українців, вбито 655, взято в полон 1466 вояків ОУН—УПА.2274 українців було заарештовано, 3873 особи ув'язнено в концтаборі. В 1947 р.до смертної кари було засуджено 372 українці (всього в 1944— 1956 рр. — 573).Що ж до насильницьки виселених у квітні— серпні 1947 р. до Польщі українців, товони були спеціально розпорошені в північних та західних польських землях.

Ця акція не лише підірвала базу ОУН — УПА на Закерзонні. Вона вкрайважко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищіукраїнців, котрі залишилися в Польщі. Негативними були й міжнародні наслідкиоперації. Протягом довгих повоєнних десятиліть вона значно заважала розвитковіукраїнсько-польських відносин. Польська комуністична влада відмовлялася засудитицей акт геноциду проти українського народу. Рішення про це взяла на себе лишенова влада Польщі.

5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякийвплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуаціюзагалом: помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще.Однак почалося, як завжди, з боротьби за «трон». Група партійних керівників начолі з М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади.Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже ЗО років,чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася напосилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з'їзду компартії,де М. Хрущов частково викрив злодійства Сталіна.

Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякіконкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінськимрежимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числіз України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки,освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною міроюрозширювалися права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своєпідпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України взагальносоюзному народногосподарському комплексі. Протягом 10 років (1955—1965рр.) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральнихтепловозів — в 11 разів, екскаваторів — у 17 разів тощо. Але, на жаль, усе церобилося значною мірою за старими рецептами, переважно екстенсивним шляхом.Іншою серйозною вадою було те, що, як і раніше, продукція народногогосподарства знаходила попит головним чином на внутрішньому ринку, частково вкраїнах «соціалістичного табору» та деяких слабкорозвинених країнах світу. Їїякість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського експортустановила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зросталоварварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.

В цей час Україна виступала одним з основних виробниківсільськогосподарської продукції. Проте село на середину 50-х років залишалосяще напівзруйнованим, а колгоспники — безправними. Все це вимагало терміновихзмін у сільському господарстві. Однак цього практично не сталося. Увагаспрямовувалася не на підвищення продуктивності праці та врожайності, а нанарощування кількісних факторів, розширення територій під зернові культури. ВУРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми врозвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалосядосягти певного збільшення обсягу сільськогосподарської продукції. Це«окрилило» партійне керівництво, і на семирічку (1959—1965 рр.) булизаплановані необгрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що вонибули зірвані: екстенсивні методи ведення сільського господарства дедалі більшевиявляли свою неспроможність та безперспективність.

Неоднозначні події відбувалися в суспільно-політичному житті. У 1954 р.була проведена велика пропагандистська кампанія з нагоди 300-річчя«возз'єднання» України з Росією, яка по суті перекреслювала всю історіюУкраїни, роблячи її частиною історії Росії. 19 лютого 1954 р. ПрезидіяВерховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняларішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. При цьому буловзяте до уваги таке. По-перше, те, що РРФСР не мала спільного кордону зКримською областю; по-друге, економічна близькість господарських зв'язків УРСРта Криму; по-третє, нагальна потреба у зрошуванні сільськогосподарських угідьцієї області передбачала єдине управління господарством півострова. Після 1954р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладеновелику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом,електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею.Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовначастина.

Рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. з цього питання повністювідповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним,географічним та культурним факторам, які об'єднували Україну та Крим протягомдовгого часу. І уряд незалежної України виходив і виходить із того, що немає ніюридичних, ні політичних, ні етнічних, ні будь-яких інших причин для ревізіїцього рішення. Крим є невід'ємною складовою частиною України. Така позиціяповною мірою відповідає вимогам міжнародного права, документам, що регулюютьпитання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.

54. Культурне життя України (друга половина 40-х — початок 50-х років).

Культурне життя УРСР у зазначений період загалом було складним ісуперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасномусуспільстві. З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦККомпартії України змінив Л. Мельников. Він ще більше посилив боротьбу зукраїнством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історіюта культуру. 21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР схвалила іприйняла атрибути державності — герб, прапор, гімн УРСР, які символізувалиУкраїну як одну зі складових СРСР. Одна ідеологічна кампанія антиукраїнськоїспрямованості змінює іншу. Переслідуються відомі діячі української культури,освіти, науки. Завдання посилення ідеологічного контролю над суспільствомстаріючий Сталін поклав на одного зі своїх поплічників — А. Жданова. Протягом1946— 1949 рр. «ждановщина» знищила практично всі попередні здобуткиукраїнської культури. Період «політичних ігор» з Україною та українцямизакінчився. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК української компартії пронебезпеку українського націоналізму засуджує «Нарис історії українськоїлітератури». Змінюється склад редакційних колегій журналів «Вітчизна» та«Перець». З'являються погромні рецензії на твори Ю. Яновського, А. Малишка, О.Довженка… Було також засуджено «Історію України», видану у 1943 р., відновленоширокомасштабну кампанію проти «українських буржуазно-націоналістичнихісториків». Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, щоросіянам у ній відведено не досить помітне місце. Українські енциклопедичнівидання звинувачувалися у зосередженості на вузьконаціональних темах. Зазнавпереслідувань і В. Сосюра за вірш «Любіть Україну», котрий у 1944 р. буввідзначений Сталінською премією. Репресії та переслідування у сфері культуриторкнулися також і інших національностей, які проживали в Україні. Це добревідчули на собі, зокрема, представники єврейської культури.

Отож однією з найхарактерніших рис цього періоду став русифікаторськийнаступ на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізмунабирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкодиукраїнському суспільству, розвитку його національної культури.

55. Україна в умовах десталінізації (1956-1964 рр.).

Період, який ввійшов в офіційну історію СРСР як «великедесятиліття», зовсім не повною мірою був часом десталінізації та оновленнярадянського суспільства: та й таких завдань, за великим рахунком, тодішнєпартійне керівництво і не ставило.

Мова, отже, може йти тільки про частину цього періоду, коли М. Хрущовробив спроби здійснити часткові реформи, які не торкалися фундаментальних засадсистеми, створеної за Сталіна. Разом із тим недостатньо продумані танепослідовні реорганізації в галузі економіки, домінування вольових рішень,серйозні прорахунки в зовнішній політиці — все це зводило нанівець «хрущовськувідлигу» і покладало край будь-яким надіям на краще. Рівень життя народу падав.Виникли серйозні труднощі з хлібом. У країні зростало невдоволення.Загострювалась ситуація і в партійному керівництві. Стиль та методи керівництваМ. Хрущова викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка зароки сталінського режиму звикла до гарантованості свого панівного становища іне бажала цього втрачати.

Отож у жовтні 1964 р. М. Хрущов був звільнений з посади першогосекретаря ЦК партії та Голови Ради Міністрів СРСР. Новим партійним керівникомстав Л. Брежнєв. Так завершилося «велике десятиліття». Очікування, пов'язані зоздоровленням суспільства, економічним зростанням, підвищенням життєвого рівнянароду, розвитком національних культур, виявилися марними. І це цілкомзакономірно: і Хрущов, і ті, хто прийшли йому на зміну, були членами тієї жсамої партії, оборонцями комуністичної системи.

Під кінець «хрущовської відлиги» ставали дедалі помітнішими посиленняідеологічного пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи,намагання звести все до часткової критики лише однієї особи — Сталіна. Масовимибули факти порушення прав людини, переслідування за погляди, котрі відрізнялисявід офіційних. Політико-ідеологічний наступ ставав тотальним. Але в суспільствіне зникали ідеї боротьби проти режиму.

Один із виявів останнього — формування наприкінці 50-х — на початку 60-хроків українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовийпроцес над Українською робітничо-селянською спілкою. Вона була організована у1959 р. Л. Лук'яненком, який свого часу закінчив юридичний факультетМосковського університету, а після цього був направлений на партійну роботу доЗахідної України. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу СРСРшляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося прозаконну, легітимну зміну статусу однієї з республік СРСР. За це юрист-дисидентбув засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та10-річним засланням. Разом з Л. Лук'яненком були засуджені В. Луцьків, І.Кандиба та ін. В 1961 р. з публічною критикою нової Програми КПРС виступив генералП. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного рухупов'язано з Київським університетом ім. Т. Г. Шевченка. Зокрема, в лютому 1963р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон таобмежень розвитку української мови.

Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом наукраїнську культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештівукраїнських дисидентів була праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».Влада відповіла на це посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшлиполітичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. Увересні 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в день прем'єрного показу кінофільму«Тіні забутих предків» представники української творчої інтелігенції виступилиз рішучим протестом проти дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Стус, В.Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки художників України у квітні1966 р. звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу членаСпілки П. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поетиЛ. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою до ЦККомпартії України публічно роз'яснити причини масових арештів. На захистзасуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідуваньпостраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А.Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.

Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, алеголовною було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевихпідрозділів, які були більш брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічніслужби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країнЗаходу, українські дисиденти не мали тієї «парасолі гласності», котра певноюмірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національнихправ українців не викликала на Заході скільки-небудь значного інтересу.Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не сформулювавчіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а йшироким масам. Разом із тим український Правозахисний рух зазначеного періодувідіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.

56. Україна і загострення кризи радянської системи(1965-1985).

З усуненням в 1964 р. від влади М.Хрущова і закінчення так званого«великого десятиліття» настала майже 20-літня «ера»Л.Брежнєва. Вона почалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників,заяви нового керівництва про свою глибоку відданість народу і рішучість негайновиправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населенняі, звісно, забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичногобудівництва.

А що ж на практиці? Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965 р.децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана —централізована. Ще раніше, у березні, прийнято рішення стосовно сільськогогосподарства. Був затверджений новий порядок заготівель сільськогосподарськоїпродукції. Визначалися тверді плани її закупівлі. Вводилися надбавки занадпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичнихумов та специфіки виробництва в окремих сільськогосподарських районах. Коріннихзмін, як бачимо, тут не планувалося. У промисловості передбачалися посиленняекономічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахунковихвідносин, створення ефективної системи стимулювання, скорочення числадиктованих зверху показників.

Подальший розвиток подій, здавалося 6, підтверджував обраний новимкерівництвом шлях. Результати восьмої п'ятирічки (1965—1970 рр.) були доситьобнадійливими. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третинипромислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності праці.Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Булоспоруджено 250 великих підприємств. Зміни на краще сталися в сільськомугосподарстві. Його валова продукція в Україні зросла за восьму п'ятирічку на16,6%.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився набезоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, надосягненні щонайменшого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йтитрадиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Швидко зростала чисельністьробітників, однак приріст промислової продукції постійно падав. Якщо за 1966—1970 рр. він становив в Україні 50%, то за 1981— 1985 рр. — лише 19%.Безгосподарність у використанні землі призвела до того, що з 1965 по 1985 р.посівні площі в Україні зменшилися більш ніж на мільйон гектарів. Найбагатшіземлі нерідко передавалися під капітальне будівництво або ставали дном штучнихморів. Невпинно погіршувалися умови праці та життя на селі, внаслідок чогопротягом 1966— 1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6млн осіб. Серйозні нарікання викликав життєвий рівень народу, який до того жпідтримувався головним чином за рахунок нещадної експлуатації та розпродажунаціональних природних багатств, обсяг яких катастрофічне зменшувався. Цебезпосередньо торкалося і України. Залишковий принцип фінансування призвів дозубожіння у сферах освіти, науки, культури, медицини. Поряд з цим, як і раніше,величезні ресурси направлялися на розвиток військово-промислового комплексу.

Незбалансованість розвитку економіки, ігнорування об'єктивнихекономічних законів, інтелектуальна обмеженість і фізична неспроможність Л.Брежнєва до належного керівництва країною — все це посилювало кризові явища іпроцеси в СРСР, загострювало загальну ситуацію в радянській імперії, котра йшладо своєї катастрофи. Зростало невдоволення не тільки серед робітників та селян,інтелігенції, а й серед певної частини партійних функціонерів різного рівня.

Виявом протесту проти збанкрутілої політики правлячої партії сталопосилення правозахисного руху. його учасників влада широко застосовуваларепресивні методи. В січні—травні 1972 р. в Україні, де П.Шелеста па поступершого секретаря ЦК КПУ  змінив В. Щербицький, сталися нові масові арешти.Жертвами на цей раз стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М.Осадчий, В. Стус, І. Калинець, Н.  Світлична, Ю. Шухевич та ін. Новим кроком урозвитку українського правозахисного руху стале створення в 1976 р. УкраїнськоїГельсинської групи, до якої  входили М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, І.Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий, Н. Строката, М. Матусевич та ін. У 1977—1978рр. відбулися а і суди над провідними членами групи. Репресивні ї поєднувалисяз посиленням ідеологічного тиску на суспільство. У сфері міжнаціональнихвідносин орієнтація йшла на злиття націй і штучне утворення так «новоїісторичної спільноти — радянського народу". Посилювалася русифікаторськаполітика. Глибока економічна криза, низький життєвий рівець народу,політико-ідеологічний пресинг у духовній сфері, наростання проблем у зовнішнійполітиці — такими були о характеристики СРСР кінця 70-х — початку 80-х років.

57. Україна в період «перебудови» (1985 — серпень 1991 р.).

Смерть Л.Брежнєва в 1982 р. поклала край його «ері», але не змінилазагальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю.Андропов.У 1984р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який уберезні 1985 р. приєднався до своїх попередників.

Настав час тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходомдо влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівникта його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які формувалисявже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної частинипартійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянськоїсистеми й насамперед її застійної економіки. Щоб досягти своєї мети, вінпроголошує новий стиль керівництва, створюючи враження більшої наближеності донароду, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок умежах соціалістичного вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР М. Горбачоввисловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнароднихвідносин.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофаглобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомноїелектростанції. Величезна радіоактивна хмара, незмірне більша, ніж хіросимська,покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на земліПольщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб радянські власті намагалисяприховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.

Що стосується ходу «перебудови» в Україні, то можна сказати, що тодішнєпартійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби всезалишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В.Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, де став заступникомГенерального секретаря ЦК КПРС. Компартію України очолив С. Гуренко… Сиротивгорбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числіукраїнської, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весьрозвиток соціально-економічної ситуації.

Чи не єдиною сферою, де «перебудова» принесла позитивні результати, буласуспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життясуспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тискомобставин керівництво республік вимушене було піти назустріч вимогам часу йсуспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Промови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку українськоїмови до 2000 р. Найбільш характерною рисою цього періоду було становлення вУкраїні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія,Демократична партія України, партія «зелених» та ін.; всього в 1990 р. булостворено 16 політичних партій. Партії демократичного,національно-державницького спрямування виступали за побудову незалежноїУкраїнської держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністичнапартія України. Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори доВерховної Ради УРСР. Найбільш масовою демократичною організацією став НароднийРух України. Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відіграваламолодь. У 1990 р. виникають Український студентський союз, Демократичний союзстудентів.

Нове політичне керівництво в Москві приймає рішення про видалення зКонституції СРСР статті про «керуючу і спрямовуючу роль КПРС». Це булапринципово важлива перемога демократичних сил. Із 150 законодавчих актів,прийнятих Верховною Радою УРСР в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16липня Декларація про державний суверенітет України, незважаючи на те, що в нійне йшлося про самостійність, незалежність України як держави.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали протиперебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність.Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру,але й самого ініціатора «перебудови» — М. Горбачова, тепер уже як ПрезидентаСРСР. Намагаючись не допустити переростання «суверенізації» союзних республік упроцес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почавманеврувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового СоюзногоДоговору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значнопосилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництвіКПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок вцьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ціреакційні сили в Москві (так званий ДКНС) та на місцях у ніч на 19 серпня 1991р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова найого кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче йбезкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційнийантиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада,зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тодіС. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, товони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частинидепутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засіданняВерховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено,українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної РадиУкраїни, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України діймосковських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльностіКомпартії України». 30 серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборонудіяльності Компартії України».

Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межамирозгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що,по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України якреспубліканської організації і не означала того, що її члени без судовогорішення можуть бути звинувачені в причетності до серпневого заколоту. По-друге,у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 14 травня 1993 р.громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати своїпартійні організації. Комуністи, до речі, оперативно цим і скористалися: вже вчервні того ж року було утворено Комуністичну партію. Одначе й після цьогоспроби відмінити постанову від 30 серпня не припиняються. Особливу активність,зрозуміло, виявляє новостворена комуністична партія на чолі з П. Симоненком.

Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо іншийшлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партіїУкраїни. Очолює її О. Мороз. Відновила свою діяльність і ОУН — під орудоюколишнього Президента УНР в екзилі М. Плав'юка. Близько 15 тис. членів налічуєКонгрес українських націоналістів, який очолює Я. Стецько.

Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР досамостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна РадаУкраїни, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневогозаколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документвеличезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували занезалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л.Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С.Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (беззалучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків ПрезидентаСРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР СпівдружностіНезалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустрічкерівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія такраїни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНДРадянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінкув історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснуваламайже 70 років, стала фактом глобального значення.

58. Українська РСР на міжнародній арені (1985 — серпень1991 р.).

Сфера міжнародних відносин та зовнішньої політики за М.Горбачова була чине єдиною ділянкою життя тогочасного радянського суспільства, де «новеполітичне мислення», «гласність» та «перебудова» незалишилися деклараціями, а принесли вагомі результати.

М. Горбачов розумів, що без подолання міжнародної ізоляції, в якій майжебезперервно перебував радянський тоталітарно-комуністичний режим, надій на йогореформування практично не може бути. Для досягнення цього потрібні були реальнікроки з боку Москви. І низку таких кроків у напрямку порозуміння зі світовоюспільнотою СРСР вимушений був зробити.

Вперше було заявлено про те, що пріоритет повинен бути зазагальнолюдськими, а не якими-небудь іншими цінностями. СРСР відмовляєтьсярозглядати мирне співіснування як специфічну форму класової боротьби. Новітактичні й стратегічні установки з'явилися в поглядах СРСР на проблемиглобальної безпеки та роззброєння. У відносинах з соціалістичними країнаминаголос став робитися на безумовній самостійності, повній рівноправності,невтручанні у внутрішні справи.

У зазначений період в Європі розгортаються серйозні геополітичніпроцеси, котрі наочно демонструють характер і напрямок змін у тогочаснійсистемі міжнародних відносин. У стані глибокої кризи опинилися комуністичнірежими в країнах так званого соціалістичного табору. Польща стає першою здержав, де комуністи програють демократичні вибори і втрачають владу.Розпадається Варшавський Договір. Офіційно про це було заявлено в лютому 1991 р.Припинила своє існування Рада Економічної Взаємодопомоги.

За таких умов радянське керівництво вже не могло практикувати ті засобий методи зовнішньої політики, які вживалися протягом майже всього існуванняімперії.

Певні позитивні зміни сталися і в здійсненні зовнішньополітичнихповноважень республік СРСР. Постала можливість самостійного, без зазирання наМоскву, прийняття окремих рішень з питань міждержавних відносин. Відчутнізрушення, пов'язані насамперед з відстоюванням українських національних інтересів,сталися в роботі Міністерства закордонних справ УРСР.

25 квітня 1990 р. колегія міністерства розглянула питання «Про участьМЗС УРСР в розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені». Уприйнятому рішенні підкреслювалося, що в основу концепції має бути покладенийновий розподіл обов'язків між загальносоюзними та республіканськимизовнішньополітичними відомствами, аби республіка мала більше можливостей усфері розбудови двосторонніх відносин, насамперед із державами Центральної таСхідної Європи. До цього слід додати, що на той період у представництвах УРСР вміжнародних організаціях, посольствах і консульствах, секретаріатах міжнароднихорганізацій працювали 96 осіб.

Нові можливості для більш широкої реалізації національних інтересів усфері міжнародних відносин з'явилися після того як 16 липня 1990 р. ВерховнаРада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У Х розділіцього важливого документу — «Міжнародні відносини» — наголошувалося на тому, щозовнішня політика України є демократичною і миролюбною. Декларація визначалаосновні напрями та пріоритети зовнішньої політики України. Спираючись на цейдокумент, республіка активізувала свою зовнішньополітичну присутність. Особливоце торкнулося розбудови двосторонніх дипломатичних відносин, розширення участіукраїнських дипломатів у міжнародних організаціях. На кінець 1990 р. УРСР булаучасником 172 міжнародних угод і 15 міжнародних організацій та понад 60 їхніхорганів. Крім того, республіка приєдналася до Факультативного протоколу доМіжнародного пакту про громадянські та політичні права, стала учасником угодиміж урядами СРСР, БРСР, УРСР і МА-ГАТЕ про проведення міжнародних дослідженьнаслідків аварії на ЧАЕС.

У 1990 р. подіями значної ваги стали двосторонні договори та угоди з РосійськоюФедерацією, Угорською Республікою та Республікою Польща. Це були першідвосторонні угоди, укладені Україною після 1945 р. Почалася практика підготовкиі затвердження урядом України своїх директив делегації УРСР для участі в роботіміжнародних організацій. Новою була і практика підготовки заяв уряду УРСР ізміжнародних питань (агресія Іраку проти Кувейту; об'єднання Німеччини; Паризьказустріч у верхах тощо). Вперше за всю історію діяльності УРСР в ООН делегаціяреспубліки використала перебування на 45-й сесії Генеральної Асамблеї дляналагодження двосторонніх відносин.

Таким чином, розглядуваний період став другим після 1944—1949 рр.періодом зрослої зовнішньополітичної активності України як складовоїРадянського Союзу. УРСР зробила низку важливих кроків на шляху розширення своїхзовнішньополітичних повноважень, зміцнення свого міжнародного авторитету. Разоміз тим республіка, як і раніше, не мала власної зовнішньої політики і не булаповноправним суб'єктом міжнародних відносин. Демократичні, національне свідомісили українського суспільства, політичні партії та рухи дедалі більшою міроюусвідомлювали це і працювали для того, щоб наблизити час здобуття українськоїдержавності.

59. Україна в умовах незалежності

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принциповопо-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвиткуУкраїни. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайноскладну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України тазавдання створення самостійної Української держави закономірно висунулипроблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, щобудуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичнуі правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуженепростих питань.

                        Процес державотворення в Україні на відміну відінших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х — напочатку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїмиособливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стаютьзрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, щобільш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрідійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи таполітичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.

                        Наше з вами сьогодення — це період переходу відтоталітарно-комуністичного режиму до демократичної, незалежної, правовоїдержави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи,бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомогашвидше суспільство звільнялося від рудиментів комуністичної системи іпереходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробитицього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніхнегараздів.

                        Чому ж так сталося? На це існувало багаточинників. Інколи складається враження, що процеси кінця 80-х — початку 90-хроків заскочили наше суспільство дещо зненацька. Швидкий прорив України донаціонального суверенітету та державної незалежності породив серед значноїчастини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власнихсилах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної таекономічної ейфорії. Але «медовий місяць» незалежності України явнозатягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язанняпрактичних завдань, пов’язаних зі створенням  Української держави. А до цього,як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не тільки звласної вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за ПрезидентаЛ.Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної таконцептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах,котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Вихованіпопередньою системою кадри з їхнім досвідом «соціалістичногогосподарювання» постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і працюватинад створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою,або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного стануукраїнського суспільства, зокрема його економіки, владі так і не вдалося знайтиоптимального розв’язання проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежитьуспіх будь-якої справи. Наслідки цього продовжують справляти свій негативнийвплив практично на всі сфери нашого життя.

                        Серйозною перепоною на шляху розгортаннядержавотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях ірухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українськанаціональна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якимистикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглиблюваласьекономічною кризою, катастрофічним падінням промислового тасільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництвазначною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку таміжпартійні чвари. Робилися, зокрема, спроби довести, що криза економіки та їїнаслідки є результатом переходу до ринкової системи, відмови від радянськогодосвіду господарювання, нарешті, результатом розпаду СРСР та розривуекономічних зв’язків між його колишніми республіками.

                        Таке пояснення не витримує серйозної критики.Насамперед Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання, доцього нам, на жаль, ще далеко. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку — ісаме в цьому одна з причин нинішньої соціальної та економічної кризи. Що ж дорадянського «досвіду», куди нас хочуть повернути лівокомуністичнісили, то він добре відомий в усьому світі. Саме він створив економіку імперії,котра перестала існувати не в результаті воєн чи інших зовнішніх загроз, а внаслідоквнутрішнього самознищення. СРСР зник із карти світу, але за довгі десятиліттярежим зробив усе можливе для того, щоб проблеми, створені ним, залишилися ідолалися іншими, в тому числі Україною — з її величезним, але малоефективнимекономічним потенціалом. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, детотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона іпереслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80% народногогосподарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом).Незаперечним фактом є те, що саме радянська, а не будь-яка інша влада проводилатаку політику, яка не рахувалася ні з національними інтересами України, ні звимогами екологічної безпеки її населення, котре неодноразово ставало жертвоюсправжнього геноциду.

                        Що ж стосується посилання на розрив економічнихзв’язків між колишніми радянськими республіками, то цей розрив тільки загостривкризу, створену адміністративно-командною системою за радянських часів. Сліддодати, що незалежна Україна отримала й не менш згубну спадщину. Йдеться пропрактичну відсутність сучасного досвіду в галузі розбудови інституцій державноївлади, демократичних традицій, парламентаризму тощо.

                        Як вже зазначалося, українське суспільство, втому числі й та його частина, яку ми називаємо  політичною елітою, значно.мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави.Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягтиконструктивної співпраці основних гілок влади. Створена на початку 2000 р.більшість у Верховній Раді в квітні 2001 р. фактично перестала існувати.Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищийзаконодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає КонституціюУкраїни. Національне законодавство не сприяє створенню належного інвестиційногоклімату, гальмує наш економічний розвиток. Журнал "Інстітюшнлінвестор" у щорічному  рейтингу інвестиційної привабливості ставитьУкраїну на останні місця — 102-те, 105-те, 109-те. Фактично, як зазначається впосланні Президента України до Верховної Ради «Про внутрішнє і зовнішнєстановище України у 2000 р.», держава протягом майже усіх роківнезалежності знаходилася в стані економічної кризи. За 1990-1999 рр. ВВП країнискоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції — на 48,9%, сільськогогосподарства — на 51,5%ю Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, ареальні виплати пенсій — у 4 рази. Світова економічна історія не знає подібнихмасштабів падіння економіки у мирний час. Все це вкрай негативно позначаєтьсяна життєвому рівні народу. Україна належить до країн не лише з високим, а йзростаючим рівнем бідності. Сьогодні до категорії бідних і злиденних, заофіційними даними, відносяться 42% її населення. Високий рівень бідності упоєднанні з психологічною неготовністю переважної частини населення Українирахуватися з такою ситуацією постійно провокує політичну нестабільністю,ідеологічне протистояння. Невід’ємна складова такої ситуації — зростаннякорумпованості в суспільстві, створення кланово-олігархічних об’єднань, майжетотальна політична зааганжованість ЗМІ, порушення конституційних прав громадян,тощо. За рівнем корумпованості на думку «Трансперенсі інтернейшнл»Україна посідає третє місце з кінця. Все це посилює опозиційні  настрої в суспільстві,викликає гострі соціально-політичні конфлікти, підриває довіру до влади,  несприяє зміцненню міжнародного іміджу України. Події квітня 2001 р., пов’язані звідставкою уряду ще раз нагадали про це. Головним політичним підсумком 2000 р.слід вважати те, що вперше за всю історію незалежності України було здійсненорішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними іполітичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Як свідчатьофіційні джерела після тривалої економічної кризи досягнуто реальногоекономічного зростання: ВВП зріс на 6%, промислове виробництво на 12,9%, валовапродукція сільського господарства — на 9,2%.

                        Позитивними результатами 2000 р. стало погашеннязаборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т.ч. кредитноїдіяльності, зростання експортного  потенціалу національної економіки, зменшеннязовнішнього боргу. Вперше спостерігається позитивне сальдо в зовнішнійторгівлі. Частка експорту в ВВП України становила майже 60% — це дуже високий показник.Україні вдалося уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція. Недивлячись на все це, більшість  Верховної Ради України, основу якої на деньголосування, тобто 26 квітня 2001 р., склали депутати від компартії, об’єднанихсоціал-демократів, «Трудової України» та «Демократичногосоюзу», 263 голосами «За» відправили у відставку уряд В.Ющенка.Він став восьмим прем’єром, якого спіткала така доля, за 10 р. українськоїнезалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з економічних,скільки з партійно-політичних міркувань. Цей уряд вперше у боротьбі заіснування не вступив із депутатами ні в політичні, ні в майнові торги.Президент Л.Кучма, який висловив свою незгоду з рішенням Верховної Ради заявив,що до кінця травня 2001 р. він запропонує кандидатуру на посадупрем’єр-міністра, яким став Анатолій Кінах

1.    Первісний лад натериторії України.

2.    Племена скіфів.Античні держави у Північному Причорномор'ї

3.    Походження слов'янта їх розселення на території України

4.    Східнослов'янськадержава — Київська Русь (XІ — ХІІ ст.)

5.    Культура КиївськоїРусі

6.    Феодальнароздробленість Київської Русі

7.    Галицько-Волинськекнязівство

8.    Українські землі підвладою іноземних держав (ХІV — XV ст.)

9.    Виникненняукраїнського козацтва. Політико-соціальний та військовий устрій Січі

10.   Українські землі підвладою Речі Посполитої

11.   Козацько-селянськірухи кінця ХVІ — першої половини ХVІІ ст.

12.   Культура України ХVІ- першої половини ХVІІ ст.

13.   Національно-визвольнавійна середини ХVІІ ст.

14.   Гетьманщина післяПереяславської Ради. Руїна

15.   Україна в періодгетьманування І.Мазепи

16.   Ліквідаціяавтономного статусу України

17.   Входження ПівнічногоПричорномор'я та Правобережної України до складу Росії

18.   Визвольна боротьбаукраїнського народу в другій половині ХVІІ ст.

19.   Культура Українидругої половини ХVІІ — ХVІІІ ст.

20.   Українці у війніРосії з наполеонівською Францією

21.   Занепадкріпосницьких та зародження ринкових відносині. Антикріпосницька боротьба впершій половині ХІХ ст.

22.   Суспільно-політичнийрух у наддніпрянській Україні наприкінці ХVІІІ — в першій половині ХІХ ст.

23.   Польське повстання1830-1831 рр. та його наслідки для України

24.   Кирило-МефодіївськеБратство

25.   Західноукраїнськіземлі наприкінці ХVІІІ — в першій половині ХІХ ст.

26.   Українська культурапершої половини ХІХ ст.

27.   Скасуваннякріпосного права в Наддніпрянській Україні

28.   Економічний розвитокукраїнських земель у 60-90-ті роки ХІХ ст.

29.   Суспільно-політичнежиття в Україні другої половини ХІХ ст.

30.   Національна політикаросійського царизму щодо України

31.   Польське повстання1863-1864 рр. в Україні

32.   Розвитокнародницького руху в Україні

33.   Національно-визвольнийрух на Західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.

34.   Українська культурадругої половини ХІХ ст.

35.   Економічний розвитокі суспільно-політичний рух на початку ХХ ст.

36.   Західноукраїнськіземлі на початку ХХ ст.

37.   Україна в рокипершої російської революції

38.   Україна напередодніпершої світової війни. Реформа Столипіна

39.   Україна в першійсвітовій війні

40.   Українська культурапочатку ХХ ст.

41.   Проголошення УНР

42.   Україна заГетьманства П.Скоропадського

43.   ДиректоріяУкраїнської народної республіки (грудень 1918 — листопад 1920)

44.   Західноукраїнськанародна республіка

45.   Культура України в1917-1920 рр.

46.   СтворенняУкраїнської соціалістичної радянської республік

47.   Входження України доскладу СРСР

48.   Україна 20-х — початку 30-х років. Нова економічна політика. Голодомор 1921-1922 рр.

49.   Культурне і духовнежиття в роки НЕП

50.   Радянськамодернізація України (1928-1939). Голодомор 1932-1933 рр.

51.   Стан культуриУкраїни в 30-ті роки

52.   Україна під часдругої світової війни

53.   Україна назавершальному етапі другої світової війни (1943-1945)

54.   Повоєнна відбудоваУкраїни (1945 — середина 50-х років)

55.   Культурне життяУкраїни (друга половина 40-х — початок 50-х років)

56.   Україна в умовахдесталінізації (1956-1964 рр.)

57.   Україна ізагострення кризи радянської системи (1965-1985)

58.   Україна в період«перебудови» (1985 — серпень 1991 р.)

59.   Українська РСР наміжнародній арені (1985 — серпень 1991 р.)

60.   Україна в умовахнезалежності

yagodka@alba.dp.ua

Yagodka Aleksander

Одесскаянациональная юридическая академия