Реферат: Галицко-Волынское княжество

Вступ

Галицько-Волинськекнязівство

Ярослав Осмомисл

Висновок

Використана література

Інші надзвичайноважливі зміни відбувалися на Південно-Західній Україні — в Галицькому таВолинському князівствах. Коли якась із старих київських земель і могла кинутивиклик зростаючій могутності російського Північного Сходу, тобто Суздалеві,Володимиру й ще не опереній Москві, то ними були Галицьке та Волинськекнязівства на південному заході. Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішимиспадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Інший видатнийукраїнський історик — Томашівський — назвав Галицько-Волинське князівствопершою безперечно українською державою, оскільки у XIII ст., в апогеї своєїмогутності, ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, котре проживалов межах нинішніх кордонів України. Князівства ці були важливими і в іншихвідношеннях. Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, вони з самогопочатку стали ареною запеклої боротьби між українцями та поляками, що тривала,не вщухаючи, аж до середини XX ст. Князівства ці були також важливим культурнимрубежем. Вони виступали або як найсхідніший форпост католицького Заходу, або жяк найзахідніший — православного Сходу.

Розташовану всхідних передгір'ях Карпат, у верхів'ях важливих річок Дністра й Пруту, щовпадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли племена дулібів, тиверців табілих хорватів. На сході вона широким кордоном межувала з розлогими й лісистимирівнинами Волині, також заселеної дулібами та білими хорватами. На схід відВолині лежало Київське князівство. Якщо Галичина на своїх західних та північнихкордонах мусила боротися з агресивними мадярами та поляками, то єдинимичужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидвакнязівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу.Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли настратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилисявеликі родовища солі — товару, від якого залежала вся Русь.

У 980—990 рр.Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь і приєднав їх до своїхволодінь. На Волині він заснував місто Володимир, що згодом стало величноюстолицею цих земель. У Галичині політичний центр князівства перемістився зПеремишля до міста Галича біля карпатських соляних копалень. Київським князямудалося закріпити ці землі за своїм наступником, оскільки вони належали доїхніх особистих володінь. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадкионука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, щовели свій рід від Володимира Мономаха.

Часто об'єднуванідля зручності в історичних дослідженнях Галичина і Волинь у XII—XIII ст. булицілком різними князівствами. Чи не найбільш вражаюча відмінність між ними — уприроді верхівки кожного князівства. Галицькі бояри були найбільш свавільними,багатими й могутніми на всіх руських землях. Вплив цієї аристократії бувнастільки всепроникним, що Галичину часто вважають ідеальним зразкомолігархічного правління на Русі, який поряд із республіканським Новгородом таабсолютистськими Володимиром і Москвою являв собою третій різновид політичногоустрою Київської держави. На думку радянських учених, винятково велика владагалицьких бояр значною мірою пояснюється Їхнім походженням. На відміну від боярв інших князівствах, де вони здебільшого походили з княжої дружини, галицькааристократія, очевидно, розвинулася насамперед із місцевої племінної знаті. Ісвої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинніземлі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що вжедобре вкорінилася й була готова обстоювати власні інтереси.

Інші історикивказують на те, що завдяки відносно стабільному правлінню Ростиславичівпротягом чотирьох поколінь бояри мали досить часу й можливостей, щоб стати наноги. Крім того, багато з них торгували сіллю, що забезпечувало добрі прибуткиі зміцнювало їхнє й без того стабільне економічне становище. Внаслідок цьогонайбагатші бояри могли дозволити собі утримувати власні бойові дружини здрібніших феодалів. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва великомукнязеві важко було втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею таУгорщиною не лише давало зразок панування аристократії, але й можливістьзвертатися до чужинців по допомогу проти князів.

Зате бояриВолинського князівства на відміну від галицьких були вилиті на більштрадиційний штиб. Більшість із них прийшли в ці землі у складі дружин своїхкнязів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва, який завдякинезначній віддаленості справляв більший політичний вплив на це князівство, ніжна Галицьке. Бояри ці отримували земельні володіння за службу князеві.Волинська знать залежала від княжої щедрості й тому виявляла йому відноснобільшу відданість і підтримку. Власне, з цієї причини об'єднати обидвакнязівства змогли саме волинські князі, а не галицькі.

ГалицькіРостиславичі. З усіх князівств на території сучасної України першоювідокремилася від Києва Галичина. Використовуючи всі засоби — як чесні, так інечесні, хитрому князеві Володимирку (1123—1153) вдалося підпорядкувати своїйвладі все князівство і згодом успішно протистояти намаганням великих князівкиївських впливати на розвиток подій у Галичині. Спираючись на це досягнення,його обдарований син Ярослав Осмомисл (1153—1187), тобто «людина, що має вісімвідчуттів», розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішнійМолдові. Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав підтримував дружністосунки з угорцями та Фрідріхом 1 Барбароссою з Німеччини. Про славу йавторитет, які мав князь на Русі, говориться в похвалі йому із «Слова о полкуІгоревім»: «Галицький Осмомисле Ярославеі Високо сидиш ти на своїм златокованімстолі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступив королевіпуть...» З піднесенням Галичини процвітали і її бояри. За Ярославовогоправління вони стали настільки впливовими, що примусили князя, який перебував уапогеї могутності, зректися своєї другої жінки Анастасії і згодом спалили її навогнищі.

По смертіЯрослава почався хаос. Його син Володимир (1187—1198), останній із династіїРостиславичів, за словами літописця, «думи не любив із мужами своїми».Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши його рятуватися в Угорщині.Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира на престол, але, прийшовши-у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли проти чужинців почали вибухатинародні повстання, Володимир помирився з боярами й вигнав мадярів. До чого жпривели всі ці роки сутичок і спустошення? Хоч Володимир урешті знову сів напрестол, він став залежати від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізодстав типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князьоб'єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до йогослабших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання;потім настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князьі не опановує ситуацією.

Галицько-волинськіРомановичі. Хоч піднесення Галичини переконливо свідчило про зростаюче значенняокраїн, її союз із Волинню обіцяв принести ще вагоміші, навіть епохальнінаслідки для всієї Східної Європи. Людиною, що здійснила таке об'єднання, бувволинський князь Роман Мстиславич (1173—1205). Із самої юності він поринув уполітичну боротьбу. В 1168 р., коли його батько, волинський князь Мстислав,змагався із суздальським князем Андрієм Боголюбським за київський стіл напівдні, Роман був запрошений князювати у Новгороді, щоб захистити місто відагресивних зазіхань Суздалі на півночі. У 1173 р., після смерті батька, Романсів на волинський стіл, відновивши розпорошені й занедбані маєтки свого роду. В1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але зробити це йомуперешкодили суперники й вороже настроєні боярські угруповання. Лише у 1199 р.він зміг повернутися в Галичину та об'єднати її з Волинню, створивши наполітичній карті Східної Європи нову величну державу на чолі з енергійним,діяльним і талановитим князем.

У внутрішнійполітиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленнібояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленимприслів'ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як і в інших країнахЄвропи, союзниками князя в боротьбі з олігархією виступали міщани та дрібнібояри. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішнійполітиці. В 1203 р., об'єднавши Волинь із Галичиною, він завдає поразки своїмсуперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князяпотрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське,Переяславське, Галицьке та Волинське. Здавалося, от-от має відбутися об'єднаннявсіх колишніх київських земель, що складають територію сучасної України.Враховуючи те, наскільки князь Роман наблизився до здійснення цієї мети,сучасні українські історики відводять йому у своїх дослідженнях особливе місце.

Щоб захиститиукраїнські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців,разом із тим він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі.Прагнення розширити межі своїх і без того величезних володінь стало причиноюйого смерті. В 1205 р., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засідку йзагинув. Територіальне об'єднання, яке він створив, протрималося всього шістьроків — занадто короткий час, щоб із нього могло викристалізуватися якесьстійке політичне ціле. І все ж сучасники Романа на визнання його видатнихдосягнень називали його «Великим» і «повелителем усієї Русі».

Незабаром післясмерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, боярські інтриги,посилилося чужоземне втручання — ці три вічних нещастя, які врешті-рештрозвалили державу, що він так невтомно її будував. Його синам Данилу буловсього чотири, а Василькові — два роки, й галицькі бояри прогнали їх разом ізїхньою вольовою матір'ю, княгинею Анною. Натомість вони покликали трьохІгоровичів, синів героя «Слова о полку Ігоревім». Для багатьох бояр це сталофатальною помилкою. Не бажаючи ділитися владою з олігархією, Ігоровичі знищилиблизько 500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пізніше галицька знатьпомстилася їм, схопивши й повісивши всіх трьох Ігоровичів). Потім бояри вчинилинечуване —у 1213 р. вони обрали зі свого середовища князем Владислава Кормильчича.Скориставшись обуренням цими зухвалими діями, польські та угорські феодали,начебто захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й розділили їїміж собою. За таких обставин молоді Данило та Василько почали «збирати докупи»землі, якими колись володів їхній батько. Насамперед Данило утвердився наВолині (1221), де його династія й далі користувалася прихильністю як у знаті,так і у простого люду. Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич і частинуГаличини. Наступного року Данило здобув Київ і послав свого тисяцького Дмитразахищати місто від монголотатар. Тільки у 1245 р., після рішучої перемоги убитві під Ярославом, він остаточно підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40років знадобилося князеві Данилу, щоб повернути володіння батька.

113 років відділяють смерть могутнього князя Ярослава Мудрого(1054 р.), який завершив об'єднання величезної Київської держави, від смертикнязя Ростислава 1, його правнука (1167 р.), останнього авторитетного«патріярха» серед князів. За цей  час оформився розклад Київської держави на ряд окремих земель.Принцип сепаратизму переміг прагнення творити єдину державу з централізованоювладою. З усіх князівств на територіїсучасної України першою відокремилася від Києва Галичина. 

Галицько-Волинська  земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської держави. Залюднена з Х ст. дулібами,тиверцями, білими (карпатськими) хорватами, вона ввійшла до складу Київськоїдержави, після того, як рядом походів Володимир приєднав Перемишль та ївшіміста. Можливо, що зазаповітом Ярослава Галицька земля була приділена онукові його Ростиславові, алецей останній рано номер, і лише 1084
року Ростиславові сини — Рюрик, Володар та Василько — заволоділи Галицькоюземлею, багатою головним чином завдяки підкарпатським джерелам соли.

Розташовану в східних передгір'ях Карпат, у верхів'яхважливих річок Дністра й Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину спочаткузаселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона широким кордоном межувалаз розлогими й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами та білимихорватами. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо Галичина насвоїх західних та північних кордонах мусила боротися з агресивними мадярами таполяками, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена напівночі. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочовихнападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхніміста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, уГаличині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала вся Русь.

У літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева(Зудеча), в Старій Солі. Можливо, видобували її також в інших місцях і висилалидо західніх земель та Києва. Значення підкарпатських соляних джерел вростало вгосподарстві Київської Руси після того, як кочовики перетяли шлях до Чорногоморя. Крім того багато важило для багатства країни те, що через Підкарпаттяпролягали торговельні шляхи на захід. Це робило Галицько-Волинську Українуодною з головних ланок європейської торгівлі тих часів.

Головну увагу Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь відсусідів — угрів, поляків, а року 1099 — від Святополка П Київського. Розмірнийспокій використали вони для колонізації південних земель печенігами, торками:так, у XI ст. колонізовано середнє Подністров'я, Пониззя. В XI ст. покладенопідвалини дальшого незалежного існування Галичини під проводом власноїдинастії. Після смерти Володаря та Василька їх князівства поділено між їхнімисинами, але незабаром об'єднав їх Володарів син, Володимир. Тільки частина ізЗвенигородом залишилася його братаничеві Іванові Ростиславичу.

Використовуючи всі засоби — як чесні, так і нечесні, хитромукнязеві Володимирку (1123—1153) вдалося підпорядкувати своїй владі всекнязівство і згодом успішно протистояти намаганням великих князів київськихвпливати на розвиток подій у Галичині. Спираючись на це досягнення, йогообдарований син Ярослав Осмомисл (1153—1187), тобто «людина, що має вісімвідчуттів», розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішнійМолдові. Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав підтримував дружністосунки з угорцями та Фрідріхом 1 Барбароссою з Німеччини.

Ярослав Осмомисл, одержавшивід батька велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, іпосідання його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини зУгорщиною, Німеччиною. 1165 року він визнав залежність від Фрідріха 1Барбароси.

Найбільшоїмогутності Галицьке князівство досяг-о за часу правління Володимиркового синаЯрослава Осмомисла, батька оспіваної у „Слові о полку Іго­ревім"Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь;навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній за­лежності відГалича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу,сприяло роз­виткові міст князівства.

Галицький князькористувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаєми­нине лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією. З щиримподивом говориться про Ярослава у „Слові о полку Ігоревім":

Галицький Осмомисле Ярославе!

престолі, підпер гори Угорські своїми залізними

полками...

З піднесенням Галичини процвітали і її бояри. За Ярославового правліннявони стали настільки впливовими, що примусили князя, який перебував у апогеїмогутності, зректися своєї другої жінки Анастасії і згодом спалили її на вогнищі.

Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажаннямбоярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родиннійтрагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав покинувїї і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського родуЧагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від ньогорозлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році. Він не мігврятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був післяйого смерти порушений. Галичиною заволодів син від правної дружини, ВолодимирП.

По смерті Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187—1198), останнійіз династії Ростиславичів, за словами літописця, «думи не любив із мужамисвоїми». Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши його рятуватися вУгорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира на престол, але,прийшовши у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли проти чужинців почаливибухати народні повстання, Володимир помирився з боярами й вигнав мадярів. Дочого ж привели всі ці роки сутичок і спустошення? Хоч Володимир урешті зновусів на престол, він став залежати від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрийепізод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильнийкнязь об'єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються дойого слабших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід длявтручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється іншийсильний князь і не опановує ситуацією.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-волинське князівство слу­гувалоопорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли великучастку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїн­ськихземель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли вукраїнців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичноїіден­тичності. Чималуроль у цьому відіграв славний князь Галицько-Волинського князівства ЯрославОсмомисл.

Таким чином, фактичноГалицько-Волинське держава, це друга велика держава на українській землі,збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частинуукраїнської етнографічної території свого часу, фактично в половині ХIV ст. перестала існувати. Але півторастоліття її існування не проминули безслідно як для подальшої долі українськогонароду, так і його культури. Власне ця держава, на думку багатьох вчених,зберегла самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією збоку Польщі.

Галицько-Волинська держава, перейнявши культурно-національні традиціїКиївської Русі, свою політичну й соціальну революцію розвивала під сильнимвпливом тих відносин, які існували в тогочасній Центральній Європі.