Реферат: Военное искусство казацких полковников в Освободительной войне украинского народа середины ХУПв. (Воєнне мистецтво козацьких полковників у Визвольній війні українського народу середини ХУІІ ст.)
Міністерство аграрної політики України
Харківський державний аграрнийуніверситет
ім. В. В. Докучаєва
Кафедраісторичних та соціально-політичних наук
РЕФЕРАТ
«Воєнне мистецтво козацькихполковників у Визвольній війні
українського народу
середини ХУІІ ст.».
Виконав:
студент I кур. 1 гр.
агрономічного факультету
заочного відділення
Жмурко Валерій Володимирович
Перевірив:
ХАРКІВ – 2001
До блискучої плеяди козацьких провідників належалидобре відомі полковники Самійло Іванович (Самусь), Захар Іскра, Андрій Абазин.Вони брали участь у визвольній війні українського народу сер. ХУІІ ст.
Б. Хмельницький зосереджувався на створеннідисциплінованої, добре організованої армії. Ядро її складали 16 полківвипробовуваних такими шановними полководцями, як Філон Джалалій, МаксимНестеренко та Іван Гиря до того ж полковницькі булави отримали такі обдаровані,досвідчені й талановиті представники української знаті, як Данило Нечай, ІванБогун, Михайло Кричевський, а також вихідці з міщан – Мартин Небаба та ВасильЗолотаренко. Великим допоміжним загоном легкої кінноти командував затятий ворогВишневецького й один із найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс.
Колонізаційний рух організували і оголосили козацькіполковники Семен Палій, Самійло Самусь та Захар Іскра.
ІВАН ДМИТРОВИЧ СІРКО “являв собою велетенську особистість середусіх низових козаків… у всі часи історичного існування Запорожжя”, головнезосередження“свого часу на всьому Запорожжі і в цілій Україні”.
Завдяки воєнному мистецтву та своїмнеабияким особистим якостям І. Сірко невдовзі завоював популярність середшироких верств козацтва. Брав участь у Визвольній війні українського народусередини ХУІІ ст. Активну роль у політичному житті України Іван Сірко почаввідігравати лише у другій половині 50-х рр. ХУІІ ст., будучи вже вінницькимполковником. Досяг він цієї високої посади, безумовно, завдяки природномурозумові, хоробрості, принциповому і послідовному курсові у боротьбі проти осібрізних іноземних орієнтацій. Вже у 1659 р. він рішуче виступив проти ІванаВиговського. Прямі контакти гетьмана з польським королем та залучення яксоюзника кримського хана викликали хвилею невдоволення не лише урядових козаківта селян, а й серед частини старшини. До числа останньої, безумовно, належав іІван Сірко. Щоб попередити подальший наступ татар на Україну, він організувавпохід козаків на Аккерман. Акція, до якої він вдався, виявилася доситьуспішною: було розгромлено ряд поселень, взято у полон багато татар і одночасновизволено невільників.
У наступні два роки І. Сірко бравучасть у козацьких походах на Крим. Одночасно полковник не перестав уважнослідкувати за розвитком внутрішніх подій на Україні. Підтримавши спершу Ю.Хмельницького, він, проте, довідавшись про його зв’язки з урядом Речі Посполитої,негайно виступив проти гетьмана.
1663 р. відбулася подія, що справила великий вплив наподальше життя І. Сірка: його вперше було обрано кошовим отаманом, на посадунадзвичайно впливову й авторитетну у Війську Запорізькому.
І. Сірко став кошовим отаманом у дуже складний ісуперечливий період історії, це був час боротьби за владу в Українімаріонеткових гетьманів, час постійних спустошливих вторгнень на її земліпольських, турецьких і кримських володарів, час найбільший у всій історіїукраїнського народу визвольних рухів та наступу царизму на автономні праваГетьманщини. Від кошового отамана вимагався талант політичного діяча,принциповість, глибоке знання ситуації і здатність робити відповідальний вибір.Адже, по суті, від позиції Січі, яку протягом багатьох років репрезентував І.Сірко, залежало дуже багато в історичній долі не лише українського, а й іншихслов’янських народів. І кошовий отаман усвідомлював свою високу місію. Йогополітичним кредом стає, по-перше, боротьба проти експансії султанської Туреччиниі Кримського ханства на Україну і, по-друге, лінія на підтримку непохитностітрадиційних вольностей Запорожжя. І. Сірко не лукавив, коли в одному із листівдо брата лівобережного гетьмана Івана Самойловича, немов продовжується ранішевисловлені думки, відзначив: “Бог сведетель на мою душу, что не приходил дорозоренья отчизны нашей Украины;не хвалюся, но истину реку, явне моя печаль и радение на неприятеля нашеговсегдашнего, бусурманина, и ныне, при старости моей будучи, не о воинстве толкоодна мысль до остатних дней моих против того ж неприятеля нашего древнегопротивности чинити». Лист датований 1677 р. У жовтні й грудні 1663р. запорожці очолені І. Сірком, та російські ратники здійснили два походи наПерекоп і визволили невільні, зруйновані кочів’я ординців.
Успішними був також похід запорожців на Буджак,внаслідок чого вдалося розгромити кілька невеликих татарських загонів. Лише, усерпні 1665 р. І. Сірко з козаками, які лишилися, повернувся на Січ.
І. Сірко ніколи і ні за яких обставин не відступав одсвоїх політичних принципів. Боротьба проти оттоманської Порти залишиласяголовним сенсом життя кошового отамана.
1668 рік застав І. Сірка на посаді зміївського полку.Така зміна була зумовлена невдоволеними змовами Андрусівського договору 1667 р.про перемир’я між Росією і Річчю Посполитою, та події 1668 р. проти російськихвоєвод.
Добре відомо, що на всіх етапах повстання значною булапитома вага у загонах І. Сірка, які мали великий воєнний досвід.
Зв’язки І. Сірка зі С. Разіним не могли не привернутиувагу воєводської адміністрації. Тому в 1672 р. кошовий отаман був схопленийполтавським полковником Ф. Жученком і переданий представникам царських властей.У квітні 1672 р. І. Сірка було відправлено етапом спершу до Москви, а потім доТобольська. Старого козака опанували думки про волю, про рідну землю, безкраїпівденні степи.
Запорожці писали до Артема Матвєєва: “…смиренномолем: умилосердись яко отец над чады,чтоб милостивым твоим ходотайством калмыки и чайки и хлебные запасы присланыбыли к нам и полевой наш вождь добрый и правитель, бусурманам страшный воин,Иван Сирко к нам был отпущен для того, что у нас второго такого полевого воинаи бусурманам гонителя нет…”.
Повернувшись, легендарний кошовий отаман влітку 1673р. прибув на Січ і зразу ж розпочав підготовку до походу на Крим.
В останні роки життя І. Сірко, незважаючи на похилийвік, продовжував активну політичну діяльність. Під його керівництвом козакиздійснили кілька успішних нападів на одну з найбільших у пониззі Дніпратурецьку фортецю Кизикерман та Тамань. Одночасно І. Сірко продовжував боротьбуз гетьманом І. Самойловичем.
Майже до останніх днів життя легендарний кошовийотаман залишався на переднім краю боротьби з ординцями. Навесні 1680 р. вінрозпочав підготовку до нового походу на Крим. Одначе 1 серпня 1680 р. І. Сірконе стало.
Його називали “славний кошовий”. Поховано йогознаменито 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великимжалем всього низового війська. Бо це був той “їхній справний і щасливийвождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами,не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі міста…”.
Безперечно, й І. Сірко властиві булилюдські слабості. Це була імпульсивна, пристрасна натура. Але, безумовно, не ціриси характеру визначали особистість і політичний портрет кошового отаман.
Кошовий отаман завжди і в усьому був прихильником ідеїнезалежності Запорожжя.
Ось чому не просто авторитетом і популярністю, а йглибокою любов’ю користується на Вкраїні цей діяч.
Особливу популярність у народі користувалося ім’я СЕМЕНАПИЛИПОВИЧА ПАЛІЯ (Семен Паливода). Про нього складено багато пісень ідум, його дії відображені у документах російської і польської урядовихканцелярій, він згадується у літописах тієї пори. Народ наділив йогонадприродною силою і дивовижними рисами характеру. В. Б.Антонович пише, що у народних переказах “Палій обдарований надприродноюфізичною силою а знаннями таблиць ведення війни: він стріляє з гармат,заряджаючи їх “навхрест”, проїзжає незримим через ворожий табір і т.д.Могутність його настільки велика, що окрім його власного випробуваного коняжоден із скакунів не тільки не може витримати на собі багатиря, та падає наземлю від одного доторку його руки”. “Палій був лицар-богатир, — сказано водному народному переказі, — і вмів він від всячини замовляти” томуніхто не міг його перемогти, ні взяти у полон, куля його не брала; шабля йоговажила 5 пудів, кварта, якою він пив, — на піввідра об’ємом. Якщо козакпровинився то Палій у покарання змушував його нести свою шаблю, — “стогнепід тягарем бідняк, а козаки над ним сміються”.
Народився Семен Палій у Ніжинському полку (м. Борзня).Наприкінці 70-их років пішов наЗапорожжя, де відзначився адміністративними здібностями та сміливістю; там здобувсобі прізвище Палій.
С. Палій бере активну участь у походах на турків. Невикликає сумніву і те, що майбутній керівник визвольної боротьби козацтваздобув добру освіту в Київському колегіумі.
Подальший життєвий шлях С. Палія пов’язаний зПравобережною Україною. Він у числі перших полковників одержав дозвілпольського короля на поселення у Фастові і формування тут козацького полку.Прибувши у місто, С. Палій розгорнув активну діяльність, спрямовану наколонізацію краю, створення численних слобід, населення яких користувалосяпевними привілеями. Поступово зростало населення й самого Фастова, якийперетворився в надійно укріплену фортецю.
У походах проти турків і татар керовані С. Паліємкозаки розгромили татарські чамбули у південних степах, здійснили напади нафортеці Очаків, Акерман, Кизикермен, Бендери та інші. Один із турецькихвоєначальників казав очевидцеві цих подій: “… мовиль, ми боїмося Паліявашого; він не дасть нам виступити, тут, мовиль, нас і переб’є… слава прогрізного воїна у нас велика, і ми нікого так не боїмося, як його, та нам ісамим хочеться поглянути, який же він із себе”. Турецькі воєначальникивідчули на собі силу козацької зброї та воєнної майстерності С. Палія.
Документи фіксують, що перші серйозні сутичкифастівського полковника з польською шляхтою відбулися 1688 р. Послані С. Паліємкозацькі загони почали розміщуватися у панських маєтках, реквізуватипродовольство, гроші, а часом і встановлювати свою владу в містечках і селах.Розпочинаючи відкриту збройну боротьбу з польською шляхтою, С. Палій добрерозумів, що навряд чи можна розраховувати на перемогу, спираючись лише на силикозаків фастівського полку. Він розсилає своїх гінців, прагнучи зрушити наборню селян і міські низи в інших районах Правобережжя. Заклики фастівського полковникасправили помітний вплив.
Палій притягав до себе людей з цілої України тим, щовів невпинну боротьбу з панами; до нього йшли люди з Польщі та Молдавії.
Незважаючи на втрати й поразки, козаки ще продовжуваликонтролювати величезні території: обшир Білої Церки і Фастова – С. Палій,Корсуня – З. Іскра, Богуслава – Самусь. Полковники укріплювали міста, збираливтікачів, вели між собою жваве листування і виношували нові плани боротьби зворогом. Усі нитки керівництва визвольним рухом продовжувалися сходилися у БілуЦеркву до Семена Палія.
Про стан війська Палія казали: “він відзначавсявлучною спритністю, добре озброєне та дороге вбрання козаків: “А вже вражі душіі вельми хоробрість показали і почали на конях гвинтувати, списи метали, злуків стріляти та з пістолетів, наш караван та турків навколо облетіли … досамого містечка скакали, не було їм упину …”.
У складних умовах вторгнення польських військ наПоділля серед. ХУІІ ст. козаки проявили чудеса хоробрості й героїзму. Вонизахищали свої села влаштовували засади, винищували ненависне панство. Протесили були нерівними. 1689 р. поляки арештували Палія під Немировом і ув’язнилив м. Підкамені, але завдяки допомозі козаків йому пощастило звільнитись іповернутися до Хвастова. Уряд пропонував Палієві персональний захист: перейти зчастиною козаків на Запоріжжя, а відти до Гетьманщини. Від цього Палійвідмовився, не бажаючи покидати своїх людей на поталу полякам.
1690 р.він ходив на Кизи-Керман, року 1691 – на Аккерман, 1692-го на Очаків, 1693 –знову на Кизи-Керман, 1694 – знову на Очаків. Всі ці походи переводилисьспільними силами правобережних та Лівобережних полків і були дуже успішні. Вонище більше підкреслювали конечність об’єднання Правобережної та ЛівобережноїУкраїни. До цього прагнули керманичі обох частин України – і Мазепа, і Палій.
Палій – спирався на народні маси, селянство, щотікаючи з Лівобережжя, з неймовірною швидкістю залюднювало Паліївщину. В 1693році запорожці казали: “Як буде Палій гетьманом, то зможе управитися з усієюначальною старшиною… і буде при ньому, як було за Хмельницького”.
Палій не мав допомоги від царя ігетьмана. Москва вела війну зі Швецією в союзі з Польщею. Замість підтримки,московський уряд вимагав від Палія та Самуся, щоб вони припинили боротьбу. Атим часом поляки перемагали: зазнав поразки Самусь на Брацлавщині, підЛадижином перемогли поляки, спалили місто, взяли в полон і замордувалиполковника Абазина, людину добре відому серед козацтва. Почалася жорстокапомста, населення тікало. Лише Київщина трималася в руках Палія.
МАКСИМ КРИВОНІС (? – 1648) – черкаський полковник, герой Визвольноївійни. Народився в с. Вільшана на Черкащині. На початку Визвольної війниКривоніс був дуже досвідченим козаком-запорожцем. Уславився своїми походами наТуреччину й Крим. У перші дні Визвольної війни пристав до Хмельницькогозробився його найближчим другом і сподвижником. Кривоніс брав участь у бою наВолині проти князя Ярема. Городи й села з радістю стрічали його і приставали дойого мовляючи: “тепер у нас свій пан-Гетьман Богдан. Не хочемо ми людськогодуху, не хочемо узнавати Вишневецького за пана!” – так вигукувалиНемирівці, віддаючи свій город ватазі Кривоноса.
Кривоніс опанував міцне, оборонне місто Полонне, “девід нього поховалися поляки та жиди”. У цій битві він винищив великукількість війська князя Вишневецького, а самого взяв у полон і відправив доХмельницького.
Біля пилявського замку полк Кровоніса виграв битвурозумом та хитрістю. На допомогу Хмельницькому та полковнику Кривоносу прийшлитатари, щоб полякам вважалося, що татар багато було велено вивернути кожухи і,“гукнути “Аллах!”, ускочити в козацький табор”. Побачивши великукількість татар на боці Хмельницького поляки були налякані. Хмельницький зсвоїми підручними Чорнотою, Кривоносом та іншими скористалися розгубленістюшляхтичів. Про битву дізналися в польському таборі і “на усе те величезневійсько напав такий переляк, що вони кинувши в таборі усе добро, повтікали..”.
Кривоніс брав участь як проводир Черкаського полку вусіх головних бойовищах з польсько-шляхетським військом 1648 р. особливопоказав себе в битвах біля Пилявців і Старокостянтинова. В останній керованійним козаки знищили 8-тис. загін німецьких найманців. Під час облоги Львова полкКривоноса здобув штурмом Високий замок, ключове укріплення міста, примусившикоменданта піти на капітуляцію. Кривоніс належав до демократичного крилакозацької верхівки, виступав проти її збагачення. Раптово помер у листопаді1648 р. під час облоги польського м. Замостя. В народі довгий час жиливпевненість, що Кривоноса отруїли польські пани.
ДАНИЛО НЕЧАЙ (? – 10 ІІ 1651) – сподвижник Хмельницького, герой Визвольної війни,брацлавський полковник (1648- 1651). На першому етапі Визвольної війни піднімавселянські повстання на Правобережній Україні. Нечай відзначився у Пилявецькійбитві (1648). Командував козацькою кіннотою, яка у травні 1649 р. завдала підМежибіжжям поразки польському війську. Козаки Нечая розпочали широкомасштабнуЗборівську битву і зробили великий внесок у перемогу повстанського війська колисилами Речі Посполитої вдалося захопити Поділля. В 1649 р. не раз піднімавпроти шляхтичів Брацлавшину. Нечай очолив переможний похід козацького військана Молдову, здобув її столицю Ясси. Після чого у вересні 1650 р. польськийсателіт, мацавський господар В. Лупул, уклав дружній союз із козацькоюУкраїною. На початку лютого 1651 р. польське військо, підступно порушившиперемир’я, вдерлося на Брацлавщину. При обороні м. Красного Нечай виявив великумужність, хоробрість. У бою з ворогом загинув кращий український полковниксередини ХУІІ ст. Данила Нечая.
ІВАН ЗОЛОТАРЕНКО (? – 1655) та ВАСИЛЬ ЗОЛОТАРЕНКО (? – 1663). Активні учасникиВизвольної війни, сподвижники Хмельницького. Їхня сестра Ганна стала 3-юдружиною гетьмана. У 1653 – 1655 рр. Іван був ніжинським полковником, а в 1654– 1655 р. наказним гетьманом (командуючим) 20-тисячного козацького війська, якеразом з російським воювали проти Польщі на території Білорусії. Влітку 1655 р.козаки під проводом Золотаренка оволоділи Мінськом і столицею Литви Вільном.Царський уряд нагородив Івана великими маєтностями Батурином і Глуховим зприлеглими до них селами. Під час облоги старого Бихова у жовтні того ж рокувін був тяжко поранений і невдовзі помер.
Василь Золотаренко, як і Іван, відзначився уВизвольній війні, брав участь в очоленому братом поході козацького війська доБілорусії, а по загибелі Івана став ніжинським полковником. 1658 р. вінпідтримав Виговського в намаганні повернути Лівобережну Україну до складу РечіПосполитої, за що уряд віддячив Василеві шляхетським званням. Однак, скорооговтавшись, він уже на початку 1659 р. повернувся під російський протекторат іочолив повстання проти Виговського. Командир Ю. Хмельницькийзрікся гетьманства 1663 р., Василь Золотаренко поряд з Я. Сомком і І.Брюховецьким виборювали гетьманську булаву. Звинувативши у зраді новообраногогетьмана Брюховецького, він за наказом останнього був страчений улітку 1663 р.в Борзні на Чернігівщині. Василю було з кого брати приклад. Воєнне мистецтвоперехопив від брата, від людини з великим життєвим досвідом.
Паволоцький полковник ІВАН ПОПОВИЧлюдина з щирим сердцем, одважний та розумний, на його долю випало боротися засвоє рідне місто від руїни, що надійшла від польського війська в 1664 р.Змовившись із лівобічним гетьманом Сомком він підняв повстання проти гетьманаТетері. Декілька разів йому та Сомко вдавалося розбити польське військо. Тетерявиявився сильнішим і обложив військо полковника Поповича у Паволочі. Щобврятувати свій полк він “оддався” з 15 товаришами до рук Тетері, де йогобуло страчено.
В однійіз битв Хмельницький передав командування на полковника ДЖЕДЖАЛИКА,вважаючи його людиною мужньою, сміливою на якого можна покластися, на людину,що буде обороняти Україну до останнього. Маючи велику відповідальність закозаків, не бажаючи ризикувати життям українців, він став поволі відступати іпід покровом ночі зупинився на березі ріки, де й зайняв оборону. Не зважаючи навтому, Джеджалик мусив цілу ніч зміцнювати оборону. Джеджалика шанували таповажали за хоробрість, військову майстерність та великий досвід в боях. Середвеликого табору була зібрана рада і гетьманом було обрано Джеджалика.
На правому боці Дніпра були такі полки таполковники (по спискові за1650-й рік):
Брацлавський, полковник Данило Нечай полк був поділений на 21 сотень Уманський -“- Йосип Глух -“- на 13 сотень Кальницький (або Винницкий) Іван Хведоренко -“- на 18 сотень Чигиринський -“- Хведір Вешняк -“- на 18 сотень Корсунський -“- Лукьян Мозира -“- на 19 сотень Черкаський -“- Ясько Воронченко -“- на 19 сотень Канівський -“- Семен Савич -“- на 15 сотень Київський -“- Антон Жданович -“- на 17 сотень Білоцерківський -“- Михайло Громика -“- на 17 сотеньНа лівому боці Дніпра були такі полки таполковники:
Переяславський, полковник Хведір Лобод полк був поділений на 18 сотень Прилуцький -“- Тиміш Носач -“- на 19 сотень Миргородський -“- Матвій Гладкий -“- на 16 сотень Полтавський -“- Мартин Пушкаренко -“- на 17 сотень Ніжинський -“- Прокіп Шумейко -“- на 9 сотень Чернігівський -“- Мартин Небаба -“- на 6 сотень Кропив’янський -“- Філон Джеджалій -“- на 11 сотень Лубенський -“- - -“- на 11 сотень Гадяцький -“- Бухало -“- на 11 сотеньБібліографічний список
1. Субтельний Орест. Україна: історія. – 3-тє вид.,перероб. і доп. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.
2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. /АНУкраїни, Ін-т укр. археогр., Ін-т історії України. Вступна стаття В.А.Смолія,П.С.Соханя. – К.: Наук: думка, 1992. – 544 с.
3. Аркас М.М. – Історія України-Русі /Переднє словоП.М.Гвоздецького. – 3-тє факс. вид. – К.: Вища шк., 1993. – 414 с.
4. Змалинський В., Войцехівська І., Галаган В. та ін.Історія України в особах ІХ – ХУІІІ ст. – К.: Україна, 1993. – 396
5. Степанов В.С., Смолій В.А. Богдан Хмельницький.Хроніка життя та діяльності. – К.: вид. “Наукова думка”. – 1994. – 260 с.
6. Борисенко В.Й. Курс Української історії: знайдавніших часів до ХХ ст.: навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616 с.
7. Рибалка І.К. Історія України. – Від найдавнішихчасів до кін. ХУІІІ ст. – Х.: Основа, 1994. – 448 с.
8. Котляр М, Кульчинський О. Довідник з історіїУкраїни. – К.: Україна, 1996. – 463 с.
9. Лях Р.Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю.М. та ін.Історія України. Навч. пос. для студентів неісторичних спеціальностей. –Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, — 1998. – 396 с.