Реферат: Історія України

План:

1.        Політичнароздрібненість Київської Русі кін. XI-сер.XII ст.

1.1.    Великі простори держави таетнічна неоднорідність населення.

1.2.    Зростаннявеликого феодального землеволодіння.

1.3.    Відсутністьчіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

1.4.    Зміна торговельної кон`юнктури, частковий занепад Києва як торговогоцентру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі.

1.5.     Посилинняекспансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.).

2. Причини, характер, періодизація та розгортаннянаціонально-визвольної війни (лютий 1648-серпень 1657рр.).

          2.1. Українська національна революція.

          2.2.Розгортання національно-визвольної війни(лютий 1648-

серпень 1657 рр.).

          2.3. Утворення Української гетьманськоїдержави.

3. Реалізація нового соціально-економічного реформаційногокурсу та його наслідки (друга половина 1994-1998 рр.).

          3.1.Позитивні тенденції та процеси.

Висновки

Списоклітератури

ПолітичнароздрібненістьКиївської Русі(кінець XI — середина XIII ст.) .

У 1054 р. на 76-муроці життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна формиправління в Давньо­руській державі: одноосібна монархія поступово переростає умо­нархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав таВсеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільноуправляючи державою, забезпечу­вали єдність та безпеку руських земель. Цейунікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток фео­далізму,ріст та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентровітенденції, підривали його основи. До того ж кожен з тріумвірів був претендентомна першу роль у державі. Значного удару союзу Ярославичів було завдано пораз­коюруських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвеладо захоплення кочівниками Переяслав­щини, повстання киян проти Ізяслава тарізкого загострення су­перечностей між тріумвірати.

Для стабілізаціїситуації у державі брати зібрались у Вишгороді (1072 р.). І хоча їм вдалосяприйняти важливий спільний документ — загально руський кодекс юридичних норм«Правду Ярославичів» — це не відновило їхньої колишньої єдності. Вженаступного року Святослав зайняв київський стіл, а його стар­ший брат Ізяславмусив рятуватися втечею до Польщі, що поста­вило останню крапку в довгійісторії тріумвірату. Протягом 1073— 1093 рр. Ярославичі по черзі сідали увеликокняже крісло: 1073— 1076 рр. — Святослав, 1076-1078 рр. — Ізяслав,1078-1093 рр. — Всеволод.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції у держа­ві, була втраченаполітична єдність, спалахнули численні міжу­собні війни, зросла зовнішнязагроза. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101 і 1107 рр.) заблокуватинегативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнєнамаган­ня відновити колишню велич та могутність Київської Русі при­падає накнязювання Володимира Мономаха (1113—1125 рр.). Численні вдалі походи наполовців, активна законодавча діяль­ність (розробка знаменитого«Уставу» — своєрідного доповнен­ня до «Руської правди»),подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасовостабілізували станови­ще держави і повернули її в ряди наймогутніших країнЄвропи. Після смерті В.Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132 рр.) лише накороткий час вдалося підтримати єдність руських зе­мель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремісамостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське     та    інші.                                                                                                           

   1. Великі просторидержави та етнічна неоднорідність населен­ня. Русь простягалася на значнутериторію, що, залежно від обста­вин, могло бути або свідченням державноїмогутності, або ж дже­релом слабкості. Великий князь ще не володів достатньоміц­ним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав роз­винутоїінфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективногоздійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленнювідцентрових тенденцій сприя­ла поліетнічність Київської Русі. Поряд зіслов'янами тут прожи­вало понад 20 народів: на півночі та північному сході —чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки,каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднаннята завоювання нових земель у Київсь­кій Русі помітно випереджав два іншіпроцеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибиннуконсолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне«переварювання» і органічне включення у структуру Давньоруськоїдержави, що ство­рювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.

 2.Зростання великогофеодального землеволодіння. Розвиток
продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненнювеликого землеволодіння. Базуючись на на­туральному господарстві, в основіякого лежала замкнутість, ве­лике землеволодіння посилило владу місцевих князіві бояр, ство­рило передумови для розгортання процесів формування еконо­мічноїсамостійності та політичної відокремленості давньорусь­ких земель. 

Велике феодальнеземлеволодіння створювалося різними шля­хами: захопленням земель сільськоїобщини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поши­рення практикароздачі земель боярам та дружинникам у спад­кове володіння (вотчину) в нагородуза службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Ки­ївськійРусі було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцнен­ню центральної влади,адже майже кожен з нових землевласни­ків, утверджуючись у власній вотчині, якправило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавшипідвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева фео­дальнаверхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівськоївлади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичноївідокремленості земель.

3. Відсутністьчіткого незмінного механізму спадкоємності кня­зівської влади. Тривалий час(майже до 30-х років XX ст..) серед істориків пануваладумка про те, що основною причиною розд­рібненості є порушення принципівпрестолонаслідування. Спо­чатку на Русі домінував «горизонтальний»принцип спадкоєм­ності князівської влади (від старшого брата до молодшого, апіс­ля смерті представників старшого покоління — від сина старшо­го брата донаступного за віком). Помітне збільшення чисель­ності нащадків ВолодимираСвятославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, вихо­дячи з власних інтересів, енергійнопочали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип(від батька до сина). Пара­лельне існування, зміщення та накладання цих двохпринципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з50-х років XX ст. історична наука цілкомобґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи зрозвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, очевидно, слідвизнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідуванняпідривала основи Дав­ньоруської держави.

У центрі міжусобногопротистояння, як правило, був Ки'ів, який того часу став не тільки символом, ай засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246 рр.) київський стіл 46 разівпереходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князівперебували при владі не більше року. Київ був сво­єрідним важелем для нарощенняі розширення власного впли­ву, саме тому кожен із князів після оволодіннявеликокнязівсь­ким престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значноюмірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівськоївлади, була суттю мі­жусобних війн.

4. Зміна торговельноїкон'юнктури, частковий занепад Киє­ва як торгового центру, поява поліцентрії узовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізалиторговель­ні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, сер­йозногоудару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесе­но двома подіями світовогозначення: по-перше, слабіюча Ві­зантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією даладозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійсь­коїІмперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійсь­ких, французьких танімецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу зМалою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торго­вимишляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Ки­єва, а й спричинилополіцентрію у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляютьЧернігів, Галич, Володимир- на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдякиторгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміц­ненняїхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опо­рою політичного впливу.

5. Посиленняекспансії степових кочівників (печенігів, полов­ців та ін.). Лише половці, яксвідчать літописи, у період від 1055 до 1236 р. здійснили 12 великих нападів наРусь, майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організували руськікня­зі. До того ж за цей час половці понад ЗО разів брали участь у міжусобнихкнязівських війнах.                             

Період феодальноїроздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість— не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме у цейчас відбулося остаточне формування феодальної системи (чіт­ко визначилися правафеодалів та повинності селян, завер­шився процес становлення феодально-становоїієрархії, склався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздрібнення струк­туриполітичної влади було цілком логічним і природним нас­лідком феодальнихвідносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена формадержави, роздрібнена структура влади.

Отже, явищероздрібненості суперечливе і неоднозначне. Особливістю періоду історіїКиївської Русі наприкінці XI — усередині ХІІ ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втратадержавної єдності, князівські міжусобиці, ослаб­лення держави, зниженняобороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого —формування великого землево­лодіння, прогрес у сільському господарстві,піднесення міст, знач­не зростання чисельності населення, розвитоксхіднослов'янсь­кої культури, і ,-ї

Причини, характер, періодізація та розгортаннянаціонально-визвольної війни (лютий 1648-серпень 1657рр.).

Українськанаціональна революція.

У середині XVII ст. в українських землях народний гніввибух­нув з такою силою, що кардинально змінив не тільки хід націо­нальноїісторії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток всієї Європи. Ця подіябула глибоко закономірним, а не випадко­вим явищем: спрацював цілий комплексфакторів, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим.Пер­ша група факторів спонукала, підштовхувала до прояву активнос­ті, друга —робила що активність можливою, створювала грунт для її розгортання.

Які ж причини робилинеобхідним початок національно-виз­вольної боротьби у 1648 р.?

У цей час надзвичайноускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили доскладу Речі Пос­политої. Після закінчення виснажливої для Західної Європи війнисаме Польща стає одним з головних експорте­рів хліба. Основний польський портГданськ від І583 до 1648 р. у 2,5 раза збільшив відвантаження зерна. Орієнтаціяна внут­рішній та зовнішній ривок, а не на задоволення власних потреб суттєвовплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються нафільварки (виробництво та пере­робка сільськогосподарської продукції, заснованена щотижне­вій панщині та чітко орієнтоване на ринок). В основі цієї тран­сформаціїлежали два взаємопов'язані процеси — зміцнення фе­одальної земельної власностіта посилення кріпацтва.

Польські таполонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити своїприбутки, йшли шляхом посилен­ня експлуатації селян. Саме тому помітно зростаєпанщина, особ­ливо у районах, сполучених із зовнішнім ринком, наприклад, уСхідній Галичині та на Волині вона становила 5—6 днів на тиж­день. Водночасневпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г. Боплана,багатьом селянам в Укра­їні у цей час жилося «гірше, ніж галернимневільникам». Справді, влада пана була безмежною — він за своїм бажаннямміг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючисоціальне становище народних мас, фільварково панщинна система водночасгальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм ману­фактурноговиробництва, зародки яких були тоді у багатьох га­лузях промисловості, заважалавона й формуванню єдиного рин­ку України… .      Потерпали українські селяниі від здачі феодалами своїх ма­єтків у оренду. Лише 1616 р. більша частинаукраїнських зе­мель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підпри­ємцями,які, маючи на меті у короткий строк повернути з при­бутком вкладені гроші,нещадно експлуатували селян і висна­жували землі.

У складній ситуаціїопинилося і міщанство, особливо у тих містах, які перебували у приватнійвласності феодалів. Міщанст­во виконувало повинності та сплачувало податки по20—30 грошів з «диму», церковну десятину та ін. Хоча на початку ХІІст. більшість міст України користувалися Магдебурзьким правом, цесамоврядування постійно  обмежувалося. Користуючись правом безмитного вивезеннясвоїх товарів і мо­нополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувалаз жителями міст у торговельно-промисловій сфері. Дотого ж у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравалиполяки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало заг­розу«випадання» українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів,перетворення їх у перспективі на відсталу «селянську націю».      

Не задоволене своїмстановищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний станміж шляхтою і селян­ством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися відкріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною свободою. Водно­часвищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати іншірівні права зі шляхтою. На середину XVII ст.авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більшеобмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під кон­троль, польський уряд післяпридушення селянсько-козацьких пов­стань у січні 1638 р. прийняв«ординацію Війська Запорозького реєстрового», яка суттєво обмежиласамоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувавсякозацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комі­сара,а посади полковників обіймала шляхта. Крім того, козацький реєстр скорочувавсядо 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.

Ситуація вукраїнських землях у середині XVII ст. ускладню­валась і критичнимстановищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перерванадержавотворча традиція, масове опо­лячення української еліти були чіткимисимптомами катастро­фи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського наро­дупоступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени яксамостійний суб'єкт. Намагаючись приско­рити хід цього процесу, польськасторона посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм,польські маг­нати здійснювали політику національного та культурного поне­воленняукраїнського народу. Одним з основних інструментів ока­толичення в їхніх рукахстала уніатська церква, яку активно під­тримувала Римська курія. Папа Урбан(1623—1644 рр.) у своїх листах до керівництва Речі Посполитої неодноразовозакликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один заодним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіумита школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого поширення набував процес передачі,захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних заїхню віру, переслідування вживання української мови та по­ширення українськихкниг.

Отже, відсутністьвласної держави, прогресуюча втрата наці­ональної еліти, церковний розкол,наростаюче закріпачення се­лянства не тільки помітно гальмували у середині XVII ст. сус­пільний розвиток українськогонароду, а й робили цілком реаль­ною загрозу втрати його національноїсамобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени. Зазначені чинникибули, так би мовити спонукальними, вони зумовлювали необхідність ма­совогонародного виступу саме у цей час. Проте у природі та суспільстві крім факторів,які підштовхують до дії, обов'язково мають існувати ті, що роблять цю діюможливою.

Одними знайголовніших чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі,були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентровихтенденцій у Речі Посполитій.  Достатньо сказати, що 250 магнатських родів (Ос­трозькі,Заславські, Збаразькі, Вишневецькі та ін.), які прожи­вали на Волині, тримали усвоїх руках найбільші латифундії в усій Речі Посполитій. Концентрація матеріальнихцінностей була величезною: 1629 р. 37 найбагатших волинських магнатів воло­діли3/4 усіх селянських господарств. Оцінюючи цей процес, Н. Полонська-Василенкозазначає: «Це були „королев'ята“, „ві­це-королі“,»королики", удільні князі нової генерації, справжні правителі України,супроти яких король і сейм не мали ні авто­ритету, ні влади".

Проявом слабкостікоролівської влади була і певна втрата контролю над реєстровим козацтвом.Козацтво створювалося для оборони коронних земель, але оскільки польська казнабула, як правило, порожньою, то основною формою оплати козацькому військовістало розширення його вільностей і прав. Внаслідок чого реєстрове козацтвоперетворилося на впливову самостійну силу, яку вже наказами та«ординаціями» обмежувати було не тільки важко, а й небезпечно, бовиписані з реєстру козаки, на думку офіційних польських властей, ставали«постійними резер­вами бунту».

Селянсько-козацькіповстання першої половини XVII ст. сприяли накопиченню воєнногодосвіду, зростанню національ­ної самосвідомості українського народу, посиленнюєдності ко­заків та селян у боротьбі за національне визволення, формува­ннюпсихологічної готовності боротися до переможного кінця.

Важливими причинами,що робили можливим початок козаць­кого повстання, є посилення та розширеннясфери впливу Запо­розької Січі, яка того часу була своєрідним зародкомукраїнської державності, що за певних умов міг стати основою для створен­няповноцінної держави.

На жаль, середісториків досі немає одностайності стосовно питань типології, хронологічнихрамок та періодизації бороть­би, що розпочалася 1648 р. У науковій танавчальній літературі, описуючи цей народний виступ, найчастіше вживають тритер­міни: «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське),«війна» (козацька, селянська, громадянська, польсько-козаць­ка,визвольна, національно-визвольна) та «революція» (козацька,буржуазна, національна, національно-визвольна, українська). Та­кий широкийоціночний спектр, очевидно, пов'язаний з тим, що доба широкомасштабноїнаціонально-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських землях складалася з неоднако­вих затривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то іншатенденція. Саме ця особливість національно-визвольних змагань, певною мірою, ізумовила таку розбіжність у термінології. Зауважимо, що розбіжність відносну,оскільки між поняттями «повстання», «війна»,«революція» у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний генетичний зв'язок.Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопив­ши більшу частину територіїта населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовившикорінні, гли­бокі якісні зміни у суспільному розвитку поступово переросла внаціональну революцію.

  З огляду на це«національна революція» є саме тим узагаль­нюючим терміном, якийадекватно відбиває суть, масштаби, зміст  та форми боротьби цієї доби. Аргументами накористь терміна «національна революція» є ті докорінні (революційні)зрушення, які відбулися у житті суспільства у другій половині XVII ст.:

— утворення тарозбудова Української національної дер­жави;

— встановлення новихкордонів та поступове формування державної території;

— радикальні змінистанової ієрархії, прихід до вершин вла­ди національної за складом козацькоїстаршини;

— скасування кріпосногоправа, завоювання селянами осо­бистої свободи;

— ліквідація великоїземельної власності польських та опо­лячених українських феодалів таутвердження дрібної (фермер­ського типу) козацької власності на землю;

— визволенняукраїнських міст з під влади короля, магнатів, шляхти, католицькогодуховенства;

— втягнений в орбітусоціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів таверств, що проживали в укра­їнських землях.

Революціяхарактеризується переплетінням національно-виз­вольних та соціальнихспонукальних мотивів. Значну роль відіг­равало і релігійне протистояння(католицизм — православ'я), оскільки вимоги та мета окремих суспільних силприховувалися під релігійною оболонкою. Роль лідера виконувало козацтво, підкерівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та духовенство. Нинізалишається відкритим питання про хронологічні рамки революції. Як відомо, вонапочалась у лютому 1648 р. й захоплення повстанцями Запорозької Січі та обраннягетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького.

Хмельницький Богдан(Зіновій) Михайлович (1595—1657) — геть­ман України, творець Українськоїдержави. Походженням з дрібної української шляхти (по матері — з козацькоїродини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегідобре знав декілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. Зюнацьких років на військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського хан­ства,а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. Усічні 1648 на Запорозькій Січі він піднімає повстання, поклавши тим самимпочаток Українській національній революції. Під час національно-визвольнихзмагань проявив себе як видатний дер­жавний діяч, досвідчений полководець,тонкий дипломат. До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішнюполі­тику, прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чиги­рині.Похований у Суботові в Іллінській церкві.

Закінчення революціїрадянська історіографія пов'язувала з 1654 р., тобто роком Переяславської угодиз Росією, роком «возз'єднання», у якому вбачалася основнамета повстання. У сучасній науковій і навчальній літературі переважаєтвердження про те, що закін­чення Визвольної війни слід пов'язувати зі смертюБ. Хмель­ницького 1657 р. Проте, на нашу думку, це дещо механічне трактування,оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події неприпинилися, а лише змінили свій характер, стали менш масштабними ілокальнішими. Тому обґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В.Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Доро­шенка1676 р.

Українськанаціональна революція у своєму розвитку прой­шла кілька етапів:

І етап (лютий 1648 —серпень 1657 рр.) — припадає на час найбільшого піднесеннянаціонально-визвольних змагань та со­ціальної боротьби.

II етап (вересень 1657 — червень 1663 рр.) —включає добу громадянської війни, що призвела до поділу козацької України надва гетьманства.

III етап (червень 1663 — вересень 1676 рр.) —охоплює період боротьби за возз'єднання Української держави.

Отже, у середині XVII ст. відсутність власної держави, прог­ресуюча втратанаціональної еліти, церковний розкол, полоні­зація, окатоличення, наростаючезакріпачення селянства спо­нукали українців до масового народного виступу, аслабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втра­таконтролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можли­вим. Народне повстання,що розпочалося 1648 р., швидко переросло у визвольну війну, яка згодомтрансформувалася у на­ціональну революцію. Боротьба, що точилася протягом1648—1676 рр. носила національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

 Розгортаннянаціонально-визвольної війни. (лютий 1648 — серпень 1657 рр.)

 На першому етапіУкраїнської національної революції народ­ну боротьбу очолив чигиринськийкозацький сотник Б. Хмель­ницький (1595— г657 рр.).Безпосереднім приводом доповстан­ня стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичемД. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутірХмельницького Суботів, до смер­ті забив малолітнього сина та захопив дружину.Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого королязакінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було пока­рано, а Богданзазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей,чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаромвін тікає на Січ, де під його керівництвом козаки у січні 1648 р. вигнали урядо­вийгарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ сталацентром збирання повстанських сил, і базою для розгортання визвольного руху.Так особиста драма Хмельницького, яка була віддзеркаленим трагедії поневолено­гоукраїнського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося полум'я великогоповстання.

  Намагаючись якнайшвидше придушити козацьку іскру у самому зародку, Польща кинула протиповстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягомкорот­кого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під ЖовтимиВодами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). І Вже уході цих баталій яскраво виявився талант Б. Хмельницького як воєначальника.Успіх досягався зав­дяки застосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворогапо частинах у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття про­тивнику, щоухилявся  від бою, шляху до відступу (Корсунь); ство­рення психологічної кризиу війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці).

 Успіхи повстанців напочатковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалимиорганізаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва іукладен­ням союзу з кримськими татарами! Розпочинаючи боротьбу про­ти РечіПосполитої, Б. Хмельницький застосував абсолютно но­ву її модель, у якійзовнішньо політичний фактор був одним із центральних.

Переговори зКримським ханством були надзвичайно важ­ливими для Хмельницького, адже вонидавали змогу забезпечи­ти власний тил. Тому гетьман сам вів переговори інавіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У се­рединіберезня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повс­танцям вирушило понад 3тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм.

Блискучі перемогиповстанців під Жовтими Водами, Корсу­нем, Пилявцями над регулярними військовимиформуваннями Речі Посполитої зумовили вихід визвольної боротьби за межі зви­чайногоповстання. У короткий час вона охопила майже всю те­риторію України, підзнамена повсталих  стали коза­ки, селяни, міщани, духовенство та частинашляхти. Така масш­табність національно-визвольної та антифеодальної боротьби,активність повстанських формувань у західних районах Волин­ського та Руськоговоєводств зумовили посилення панічних настроїв у самій Польщі. Звістка про те,що Б. Хмельницький наб­лижається до Львова, за спогадами очевидців, призвела дотого, що «майже весь Люблін впав духом і все, що живе, вирушило упуть». Не кращою була у цей час і ситуація у Варшаві: «Тут не­маєнікого, хто б не думав про порятунок найціннішого свого майна і свогожиття».

Однак восени 1648 р.Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю,обмежився, ли­ше викупом зі Львова і укладенням перемир'я під Замостям. Що цебуло: продуманий крок чи фатальна помилка козацького ва­тажка? Які ж факторивплинули на такі рішення і остаточно виз­начили їхній вибір?

Насамперед у цей часгетьмана, очевидно, турбувала пробле­ма боєздатності власного війська, адже зчисленними перемогами накопичувалася і втома збройних формувань повстанців. Джерела свідчать про різке скороченнякозацького війська після битви під Пилявцями. Це пояснюється тим, що частинаполків за наказом гетьмана почала діяти самостійно, а певна кількістьповстанців, захопивши здобич, самовільно втекла. Свою роль відіграли і відір­ваністьвід баз постачання, і голод, і епідемії. Тому перед вирі­шальними діями Б.Хмельницький міг розраховувати лише на ЗО— 40 тис. вояків. Ситуація вукраїнському війську ускладнювалася нестачею коней та облогової артилерії. Дотого ж насувалася зима, а до ведення бойових дій у зимових умовах військо булоне підго­товлене.

 Не міг у цей час Б.Хмельницький повною мірою розрахову­вати і на кримських татар. Перед наступомна Львів українське військо у вересні 1648 р. неподалік вік Ямполя з'єдналося зордою Крим-Гірея. За свідченням деяких джерел, татари обіцяли свою підтримкулише на місяць. І справді, після облоги Львова, обтяжені здобиччю, основні силиОрди на чолі з Калга-султаном по­вертаються до Криму, а з Хмельницькимзалишається лише нез­начна частина формувань Тугай-бея.

Гетьман мусив такожзважати на те, що Польща мала ще досить могутній воєнний потенціал, існувалареальна загроза удару з боку Литви. Крім того, після укладення у жовтні 1648р.у Мюнстері миру, який фіксував закінчення тридцятилітньої війни, Польща могларозраховувати і на підтримку своєї союз­ниці Австрії.

 Певний вплив наостаточне рішення Б. Хмельницького не йти на Варшаву мало й те, що козацьківійська дійшли до етног­рафічних меж України. Перехід польського кордону мігвнести нові акценти у характер війни. Створюваласяцілком реальна заг­роза переростання національно-визвольної боротьби у неспра­ведливузагарбницьку війну. До того ж, якщо в українських зем­лях гетьман мігрозраховувати на підтримку місцевого населення, то на польській територіїмісцеві жителі чинили б опір.

Козацька старшина,відчуваючи, що завоювала вже достат­ньо міцні позиції, водночас бояласянародного гніву, який, вий­шовши з під контролю, міг би суттєво зачепити йінтереси за­можного козацтва. Тому в своїй більшості старшина вимагаланегайного укладення перемир'я. Гетьман чудово розумів, що у, нього за плечимарозбурхане, розбалансоване суспільство, яке вийшло з рівноваги. Терміновонеобхідно було осмислити ситуа­цію, взяти під контроль суспільні процеси,визначити чіткі пер­спективи подальшого розвитку українських земель.

Бурхливий розвитокподій, постійне збройне протистояння призвели до того, що майже вся енергія тарозум козацької вер­хівки були зосереджені у військовій, а не політичній сфері.Ті обставини, а також природний консерватизм старшини, не дали змоги побачитинових перспектив, перспектив створення неза­лежної української держави. Б.Хмельницький та його соратники у цей час твердо стояли на позиціях традиційного«козацького автономізму». Тому й мета у них була не радикальна —започаткування власної державності, а порівняно поміркована — реформуваннядержавного устрою Речі Посполитої — утверд­ження абсолютизму та надання Українітакого ж статусу і прав, як Литві. З огляду на це цілком зрозумілою стаєповедінка козацької верхівки. Підтримку обрання на трон короля Яна Казимира,відмову від контролю над західним регіоном (третина виз­воленої територіїУкраїни, з високо розвинутим виробництвом та значним людським потенціалом)історики вважають невиправ­ними помилками, але ці кроки абсолютно логічновипливають з ідей автономізму, прихильниками яких були у цей чає як геть­ман,так і більшість його прибічників.

Отже, укладенняперемир'я під Замостям (листопад 1648 р.) було наслідком взаємодії складногокомплексу чинників. Найго­ловніші з них — прогресуюча втрата боєздатностікозацького вій­ська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнен­няпольської армії збройними формуваннями Литви та Австрії, вихід військповстанців на етнографічні кордони України, захист старшиною власнихвузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми подальших дій,обстоювання гетьманом та його сорат­никами ідеї «козацькогоавтономізму», нездатність козацької еліти побачити реальність перспективстворення незалежної українсь­кої держави.

 23 грудня 1648 р. Б.Хмельницький на чолі повстанського війська тріумфально вступає до Києва. Йогозустрічали як «ук­раїнського Мойсея», що «визволив свій народвід польського раб­ства». Між тим польська сторона, використавши умовиперемир'я не для конструктивного діалогу з українцями, а для збирання сил, вже у травні 1649 р. розпочала масований наступ на україн­ськіземлі. Річ Посполита готувала комбінований удар, який мали здійснити трипотужні збройні формування на чолі з королем Яном Казимиром, ЯремоюВишневецьким та литовським геть­маном Янушем Радзивілом.

Вишневенький Ярема(1612—1651) — один із наймогутніших маг­натів Речі Посполитої. Походив зукраїнського князівського роду. Перейшов у католицтво. Виступав проти урядовоїполітики цент­ралізації. Брав участь у жорстокому придушенні козацько-селян­ськогоповстання 1637—1638, Під час Визвольної війни відзначив­ся у боях 1648 підМакнівкою, П'яткою і Старокостянтиновим про­ти козацького війська, очолюваногоМ. Кривоносом. Ставши в 1649 коронним гетьманом, продовжував придушувативизвольний рух в Україні заради відновлення польсько-шляхетського панування.

Проте литовська арміяне змогла подолати протидію біло­руських повстанців, яким Хмельницькийвідправив на допомогу козацькі загони. У скрутну ситуацію потрапив і Я.Вишневецький, військо якого Хмельницький оточив під Збаражем. Коли ж польськийкороль вирушив на допомогу оточеним, гетьман швид­ким маневром не тількизупинив наступ поляків, а й примусив їх поспіхом будувати табір для оборони.Шляхетське військо опи­нилося у катастрофічному становищі — назрівала подвійнапо­разка Речі Посполитої — під Зборовом і під Збаражем.

 Проте у вирішальниймомент, підкуплений поляками, крим­ський хан Іслам Гірей зрадив Хмельницького. І.зауважимо, що укра­їнсько-татарський мілітарний альянс з моменту своговиникнення був дуже ненадійним, адже Україна для Кримського ханства три­валийчас була, з одного боку, об'єктом для грабунку, з іншого — певною загрозою. Зогляду на це перемога України у протистоянні з Річчю Посполитою, становлення тазміцнення української дер­жавності зовсім не приваблювали татар. Вони завждимали на ме­ті тільки взаємо розслаблення протидіючих сторін та провокуванняперманентного їх протистояння, тобто створення ідеальних умов для татарськихнабігів.

І під тиском обставинХмельницький був змушений піти на укладення в серпні 1649 р. Зборівськогомирного договору. Відповідно до його умов козацький реєстр зростав до 40 тис.осіб, а козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавськевоєводства) На цих землях влада належала гетьманові та його адміністрації.Київський митрополит одержав місце в сена­ті. Всім учасникам повстанняпроголошувалася амністія. Водно­час магнати і шляхта мали право повернутися досвоїх маєтків; більшість селян повертались у кріпацтво; воєводства Волинське таПодільське, як і до повстання, залишалися під владою короля.

У цей період Б.Хмельницький та його прибічники бороли­ся лише за політичну автономію длякозацького регіону. Зборівська угода, яка, здавалосьби, скріпила досягнення поставле­ної мети, з часом показала своюнежиттєздатність. Вона не зня­ла протиріч і суперечностей між Україною таПольщею, і бо­ротьба спалахнула з новою силою. Вже у вересні 1650 р. король ЯнКазимир під час таємної бесіди з папським нунцієм обгово­рював плани новогопоходу в Україну. Підтримуючи цю агре­сію, РимськийПапа прислав королю освячений меч і благосло­вення на війну. І в лютому 1650 р.польські війська вдерлися на Поділля і захопили містечко Красне. Ця подія сталапочатком но­вого раунду протистояння, вирішальним моментом якого була битва підБерестечком (червень 1651 р.). У битві 150—200-тисячному польському військупротистояло 100 тис. війська повстанців, до яких приєдналися 50 тис. татар зогляду на цю статистику, ціл­ком зрозуміло, у яке катастрофічне становищепоставили повс­танців татари, які, не витримавши артилерійського обстрілу, увирішальний момент покинули поле бою. Коли ж Б. Хмель­ницький зробив спробузупинити відступаючих, то сам опинив­ся в татарському полоні, з якоговизволився лише через деякий час і за викуп.

 Поразка підБерестечком зводила нанівець автономію козаць­кої держави. Відповідно до умовукладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору козацький реєстробмежувався до 20 тис. чоловік, влада гетьмана поширювалася лише на Київсь­кевоєводство, йому заборонялися зовнішні відносини. Крім то­го, шляхті булодозволено повертатися до своїх маєтків.

За цих обставин Б.Хмельницький дедалі більше розуміє, що вибитися власними зусиллями з підпольського панування, маючи лише ненадійного союзника — татар, не вдасться. Дотого ж для більшості володарів європейських держав він був лише бунтівник, щовів боротьбу проти законного свого госпо­даря — польського короля. Тому Б.Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільшреальними кандидатурами були Росія та Туреччина, але оскіль­ки Москва зайнялавичікувальну позицію, гетьман зробив став­ку на Оттоманську Порту. Ще в другійполовині 1650 р. було укладено угоду зі Стамбулом про надання українськимкупцям права вільно плавати Чорним морем, торгувати без мита у ту­рецькихволодіннях. Наприкінці року оттоманська Порта фор­мально прийняла ВійськоЗапорозьке під свою протекцію. Спи­раючись на турецьку підтримку, у вересні1650 р. гетьман нап­равив велике козацьке військо до Молдавії, маючи на меті че­резшлюб його сина Тимоша з донькою молдавського господа­ря Розандою вивищити свійрід до рівня князівського та уклас­ти союз України з Молдавією. Проте для Б.Хмельницького мол­давська авантюра закінчилася надзвичайно трагічно — 1653 р.гине його син Тиміш, Валахія та Трансільванія переходять на польський бік, убитві під Жванцем татари знову зраджують та укладають сепаратний мир зполяками. Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі,формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови відпротурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і виз­начилипроросійський вектор зовнішньої політики Війська За­порозького.

Ще починаючи з 1648р., Б. Хмельницький неодноразово звер­тався до Москви з проханням допомогти уантипольській бо­ротьбі. Навіть загрожував війною, якщо не буде надано цієї до­помоги.Проте Москва не хотіла розривати миру з Польщею і зайняла вичікувальну позицію.Та все ж бажання розширити сферу свого впливу, використати Україну як буферпроти Туреччини, залучити українські козацькі збройні формування длявідвою-вання у Речі Посполитої втрачених Росією територій сприяли тому, щоросійський цар після деяких вагань во ім'я спасіння віри православної погодивсявзяти Військо Запорозьке під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1жовтня 1653 р. Земсь­кий собор. Юридичне цей акт оформлено підлас російсько-ук­раїнськихпереговорів у січні—березні 1654 р.У Переяславі було узгоджено принциповізасади майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії,протекторат московсь­кого царя над Україною з береження основних прав і вольностейВійська Запорозького) і здійснено усний акт присяги. Вже на цьому етапівиникають конфліктні ситуації та розбіжності у під­ходах до новоствореногосоюзу. Спочатку російські посли відмо­вилися принести присягу за царя, оскількивідповідно до специ­фіки їхнього державного устрою самодержець своїм підданимне присягає, а потім боярин Бутурлін, який очолював російську де­легацію,відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вольностей України післятого, як договір набере чинності. Оскіль­ки усі переяславські рішення булиусними, кожна із сторін могла трактувати їх довільно. На цій підставі фахівцівважають, що по­дії січня 1654 р. у Переяславі мали, головним чином,ритуально-символічний характер.

У березні 1654 р. уМоскві козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Після двотижневих перегово­рів сторони дійшли компромісу,який увійшов у історію під наз­вою «березневих статей' і згідно з цимдокументом, Україна збе­рігала республіканську форму правління,територіально-адмініс­тративний поділ, нову систему соціально-економічнихвідносин, цілковиту незалежність  проведенні внутрішньої політики. Вод­ночасокремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населенняздійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичнізносини з Варшавою та Стамбулом. (Зауважимо, що за життя Б. Хмельницького конк­ретнийзміст „березневих статей“ козакам був невідомий).

Серед істориків ще йдосі не втухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної сутіПереяславсько-Московського договору. Ситуація ускладнюється тим, щоавтентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли ли­шейого копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широ­кий, аленайпоширенішими є п'ять підходів: „персональна унія“ (незалежнідержави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); „васальназалежність“ України від Ртеії; „ав­тономія“ України у складіРосії; „возз'єднання“ українського та російського народів;»військовий союз" між Україною та Ро­сією.

І якби не оцінювавсяукраїнсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторінбачила у ньому ефективний засіб для реалізації власних планів Москва хотілачасткову за­лежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а вперспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин жевирішив, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зіскладу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.

УкладенняПереяславсько-московського договору кардиналь­но змінило геополітичну ситуаціюв регіоні. У відповідь на появу українсько-російськрго союзу влітку 1654 р. РічПосполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопо­могу.Вже у жовтні цього ж року кримський хан в ультимативній формі вимагає відгетьмана розриву угоди з царем. Протягом кіль­кох місяців Б. Хмельницькийдобивався від Москви обіцяної у договорі допомоги. Коли вона надійшла, час буловже втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину булоперетворено на пустелю (зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят<sub/>і взято у неволю 200 тис. осіб). Отже, і промосковська орієнтація незміцнила української державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар узовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москваі Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польськеВільненське перемир'я. Українських деле­гатів на переговори у Вільно недопустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владукороля. Укладене пе­ремир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-україн­ськомувійськовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичнийкурс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії;повернення західно­українських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозь­кого;убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїхдинастичних замірів — приєднання до титулу гетьмана титулу суверенногокнязя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі.Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складіШвеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Воло­щини та Литви. Всечіткіше у цей час почав виявляти себе швед­ський вектор у зовнішній політицівійська Запорозького. У чер­вні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольствоз підтвер­дженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполи­тої. Протетрагічне закінчення об'єднаного українськосько-семигородського походу на Польщувнесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, щоБ.Хмельницького роз­бив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає такі не здійснивши своїх задумів.

Отже, на першомуетапі Української національної революції (лютий 1648 — серпень 1657 рр.)національно-визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняновисокий рівень організованості, охоплення більшої частини території та насе­ленняУкраїни, переплетіння з селянською війною. Цей період характеризується різкимускладненням міжнародного становища українських земель. Еволюція поглядів Б.Хмельницького та йо­го соратників на процес державотворення визначали динамікута різновекторність зовнішньополітичної лінії Війська Запорозько­го. Спочаткупошуки союзників здійснювалися у трикутнику «Польща — Туреччина —Росія», проте незабаром після укла­дення Вільнедського перемир'я узовнішньополітичній моде­лі Б. Хмельницького з`явився новий вектор — шведський.

У процесі розгортаннянаціонально-визвольних змагань (1648—1657 рр.) у середовищі козацької елітивперше в історії української суспільно-політичної думки були чітко сформульо­ваніфундаментальні основи національної державної ідеї:

— право українськогонароду на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

— незалежність ісоборність Української держави;

— генетичний зв'язоккозацької державності з Київською Рус­сю, спадкоємність кордонів, традицій такультури княжої доби.

Ці положення і ляглив основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якогобула надто склад­ною — від ідеї козацького автономізму до створення суверенноїнезалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українськихземель та ліквідації в них польської адміністрації, гостро стало питання провласну національну державність. Не­обхідно було забезпечити регулюванняекономічного життя, правопорядок, захист населення та території України.Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися підвпливом двох основних факторів: традицій та звичаїв сус­пільного життяукраїнців, насамперед Запорозької Січі, яка ста­ла своєрідним зародкомновоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювалопостійну ситуацію над­звичайного стану в державі. Обидва фактори визначилинапів­військовий характер української державності. Саме у цьому кон­тексті слідсприймати й назву козацької держави — Військо За­порозьке.

Функціонуваннядержави виявилося у запровадженні влас­ного територіального поділу, створенніта діяльності органів пуб­лічної влади; введенні своєї податкової системи. Зачасів Хмель­ниччини територія Української держави простягалася майже на 200тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. Нацих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділулежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки тасотні, що давало змо­гу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізуватинародні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їхналічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.

Військово-сотенномутериторіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічноївлади. Ця система фактич­но дублювала модель управління Запорозької Січі.Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, якавирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Протевона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмель­ницький з метою зміцненнягетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшлався повнота вла­ди в державі.

Гетьман був главою іправителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, бувголовнокомандуючим, скликав ра­ди, відав фінансами, керував зовнішньоюполітикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти —універ­сали. Система органів публічної влади мала три рівні — генераль­ний,полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі належала генеральному урядові,до якого входили гетьман та генеральна стар­шина. Повноваження цього органупублічної влади поширювали­ся на всю територію України. На місцях управлялиполкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складавсяз полковника та полкових урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників(писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалосямагістратами, в малих, але при­вілейованих — отаманами.

Фінансову сферудержави гетьман спочатку контролював осо­бисто, а з 1654 р. була введена посадагетьманського підскарбія, який контролював прибутки тавидатки військової скарбниці. По­повнення державної скарбниці здійснювалося ізчотирьох основ­них джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового ми­та,з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Своєрідним гарантомуспішної розбудови Української дер­жави стала національна армія. Вонасформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядростановило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале(«покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьбиталановитими воєначальниками виявили себе полков­ники Максим Кривоніс, ІванБогун, Данило Нечай, Нестор Мо­розенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін.Армія форму­валася із добровольців і у вирішальні моменти національно-виз­вольнихзмагань її чисельність сягала до 100—150 тис. осіб.

Українська державадоби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступалиміж собою у про­тиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі на­ціонально-визвольнихзмагань переважають демократичні заса­ди, про що свідчить існування такихсуспільних явищ та норм:

— функціонуванняВійськової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся «чернь»,тобто все військо;

— виборність всіхпосадових осіб від сотника до гетьмана;

— відсутністьжорстких міжстанових розмежувань, що дава­ло змогу міщанам і селянам«покозачитися» і стати частиною привілейованої верстви — козацтва;

З часом, колиситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичноїохлократії (домінування в полі­тичному житті суспільства натовпу, юрби,всевладдя та свавіллямас), під впливом Б.Хмельницького та його однодумцівнабира­ють силу авторитарні начала. Безпосередніми проявами цього процесу були:   

— поступове обмеженнявпливу «чорних» рад та витіснення їх старшинською радою;

— зосередження всієїповноти влади в руках гетьмана;

— домінуваннякомандних методів управління в державному житті;

— встановленняспадкового гетьманату, тенденція до пере­ростання гетьманської влади умонархічну.

Соціально-економічнаполітика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала відрезультативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиціїкозацької стар­шини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. Боротьба засоціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася знаціонально-визвольним фактично переросла у Селянську вій­ну. На визволенихземлях активно відбувався процес ліквідації великого феодальногоземлеволодіння, фільварково-панщинної системигосподарства та кріпацтва й утвердження козацької влас­ності на землю.

Умови Зборівського(1649 р.) та Білоцерківського (1651 р.) договорів тимчасово загальмувалирозгортання цих прогресив­них змін. Знову відновлюються феодальнеземлеволодіння і ко­лишні форми експлуатації, що викликало нове загостреннясоці­альних протиріч та черговий виток Селянської війни. Лише піс­ля перемоги убитві під Батогом (1652 р.) на території Українсь­кої держави були остаточноліквідовані фільварково-панщинна система господарювання, велика земельнавласність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрнупо­літику Б. Хмельницького, крім зовнішніх факторів, активно впли­вала козацькастаршина, яка сама прагнула стати крупними зе­мельними власниками. Протегетьман, розуміючи, що основною масовою рушійною силою національно-визвольнихзмагань є се­лянство, намагався гасити виникнення нових соціальних конф­ліктіві як міг гальмував зростання великого землеволодіння но­вітньої еліти.

Українська державаактивно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичніконтакти з Росією, Туреччи­ною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією,Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

Отже, в процесінаціонально-визвольних змагань у світогля­ді козацької еліти відбулася певнаеволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежноїдержави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового те­риторіальногоподілу та систему організації публічної влади За­порозької Січі. З часом підвпливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростаннядемократії в авто­ритаризм, а республіки в монархію.

Реалізаціянового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки (другаполовина 1994—1998 рр.)

Економічна криза напочатку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структурусуспільства. Після лі­бералізації цін 1992 р. основна маса населення опиниласяза ме­жею бідності. Якщо 1990 р. частка заробітної плати у валовомунаціональному доході становила майже 60%, то 1993 р. вона зни­зилася до 39%, а1994 р. становила лише 25—30%. Відбулося пов­не знецінення такої важливоїдержавної гарантії оплати праці, як мінімальна заробітна плата. Так, якщо в розвинутихкраїнах се­редня заробітна плата, як правильне перевищує мінімальну більш як у3—4 рази, то в Україні у жовтні 1992 р. мінімальна плата була в 10 разів нижчавід середньої у народному господарстві, а в листопаді 1993 р. взагалі становилалише 7% середньої заробітної плати. Різко впала купівельна спроможністьнаселення. Протя­гом 1991—1994 рр. вона фактично знизилась у 5 разів.

Економічні негараздинегативно позначилися на соціальній структурі України. Вже в 1992 р. за межеюбідності опи­нилося майже 64% населення, «середній клас» танув майжена очах, а кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього різко зрослосуспільне напруження між полюсами «багаті»—«бідні».

За цих обставинновообраний Президент Л. Кучма у жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічнустратегію. Прин­ципова новизна у трансформації економіки полягала у відмові відконцептуальної тези «попередня стабілізація і лише згодомреформування» та перехід до формули «прискорене реформування як єдина умова іосновний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації». Усоціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями тапріоритетні завдання:

І. Фінансовастабілізація — послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи,поглиблення банківської реформи.

2. Регульована таконтрольована державою лібералізація цін.

3. Докоріннаструктурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки наоснові розширення приватно­го сектора.

4. Децентралізаціяуправління економікою.

5. Лібералізаціязовнішньоекономічних зв'язків, чітке визна­чення пріоритетів у регіональномуспрямуванні зовнішньоеко­номічної політики.

6. Соціальний захист,який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги тасоціального страхуван­ня, передачу через акції у приватне користуваннянаселення дер­жавного майна.

Перші кроки на шляхуздійснення нового реформаційного курсу були швидкими і рішучими. Одна за одноювийшли урядо­ві постанови про підвищення зарплат, пенсій і стипендій; пролібералізацію цін; лібералізацію експорту. Національний банк України видавпостанову про уніфікацію курсу валют та монетаристські методи стримуванняінфляції. Все це значною мірою було зумовлено і тим, що принциповою вимогоюМіжнародного Валютного Фонду, який вже 26 жовтня 1994 р. надав Україні першучастину позики, була саме лібералізація цін.

Реалізація новогосоціально-економічного курсу виявила сут­тєві недоліки запропонованоїліберально-монетаристської моде­лі реформування: по-перше, ринок не можерегулювати ціни при­родних монополістів; по-друге, глибокі структурні змінинемож­ливі лише на основі ринкових стимулів, вони відбуваються за допомогидержавного програмування; по-третє, ринок погано розв'язує соціальні проблеми,а також проблеми невиробничої сфери. Недосконалий механізм соціальнихкомпенсацій, пов'яза­ний з лібералізацією цін, не тільки не дав змоги розширитисоці­альну базу ринкових реформ, а й суттєво підірвав її, зробив пробле­матичноюмасову підтримку нового реформаторського курсу.

Ситуація, щосклалася, вимагала певної корекції стратегії 1994 р., її адаптації до умовжиття, що динамічно змінювалися, доповнення програмою антикризових дій. Вже вквітні 1995 р. у своєму Зверненні до Верховної Ради України Президент визнавпотребу корекції реформ. Вона передбачала посилення керова­ності економікою,подолання кризи державної влади, активізації соціальної політики та ін. Уполітичних колах пожвавилися дис­кусії щодо пошуку власної української моделіринкового транс­формування економіки, прагматичного врахування особливостейсучасного розвитку республіки. Ці ж ідеї лягли в основу прог­рами антикризовихдій, яку Президент обнародував у своїй до­повіді з нагоди першої річниціКонституції. Основними поло­женнями програми були прискорення приватизації,легалізація за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки,активізація інвестиційного процесу, отримання максимального економічного ефектувід зовнішньої торгівлі, енергійний перехід аграрного сектора на рейкиінтенсифікації виробництва, підне­сення рівня ефективності використанняенергоресурсів, еконо­мічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальноїсфери.

Позитивні тенденціїта процеси.

1. Часткова фінансоваі цінова стабілізація. У 1993 р. інфляція в Україні становила понад 10000%,1994 р. — 500%. В 1995 р. прогресуючу інфляцію вдалося призупинити: в січнівона стано­вила — 21,2%, а вже в травні — лише 4,6%.

2. Певні структурнізрушення. Вже 1995 р. промисловими під­приємствами недержавного сектора буловироблено 45% загаль­ного обсягу промислового виробництва. Надалі ця тенденціянаб­рала сили і в першому півріччі 1998 р. недержавний сектор про­дукував 65,9%промислової продукції.

3. Започаткуванняпроцесу повернення капіталу в Україну. Для перших років існування незалежноїУкраїни була характерною «вте­ча» капіталів за кордон. Це означало,що значна частина коштів, виручених за експорт українських товарів, осідала взахідних бан­ках. У 1995 р. намітилася суттєва зміна напрямку руху валюти.

4. Інтенсифікаціяпроцесу приватизації. Вже 1995 р. привати­зовано 8 тис. великих та середніхпідприємств України і прак­тично завершено малу приватизацію.

5. Роздержавленняземлі і майна сільськогосподарських підп­риємств. Понад 4 млн. громадянотримали земельні ділянки у приватну власність.

6. Переглядподаткової системи з метою зменшення податко­вого тиску на економічнудіяльність і забезпечення рівності юри­дичних і фізичних осіб усіх формвласності. На початку 1995 р. відбувся перехід до оподаткування прибутківпідприємств та орга­нізацій за ставкою 30%, скорочено податкові пільги. Ставкапо­датку на додану вартість знизилася з 28% до 20%.

7. Суттєве зменшеннявід'ємного сальдо зовнішньої торгівлі. У 1998 р. Україна здійснювалазовнішньоторговельні операції з партнерами із 164 країн світу. Від'ємне сальдозовнішньої торгів­лі зменшилося майже на третину і становило 1 млрд. доларів.

Однак ці тенденції ненабули сталого характеру. Зрушення, спричинені їхньою дією, — це лише прориви вокремих еконо­мічних сферах. Ситуація залишилась складною, що засвідчують економічні показники першої половини 1998 р. У цей час збит­ковепрацювала більша частина (51%) підприємств, що на 6% перевищила аналогічніпоказники попереднього року. Тільки 101 із 9,7 тис', обстежених підприємствздійснювали комплексну ме­ханізацію та автоматизацію виробничих процесів. Новуконку­рентоспроможну продукцію освоювали лише 9,2% промислових підприємств,нову техніку — всього 1%. За бартерними умовами підприємствами у першійполовині 1998 р. було реалізовано 41,7% продукції. На ринку праці посилиласятенденція зростання без­робіття — на липень 1998 р. кількість безробітнихпорівняно з початком року зросла на чверть.

Вже восени 1998 р.під впливом руйнівних процесів на фі­нансових ринках Росії та Південно-СхідноїАзії, які активізува­ли негативні тенденції у вітчизняній економіці, зновурозпо­чався спад промислового виробництва, що у вересні сягнув 2,6%,розгорнулась інтенсивна девальвація гривні. Негаразди поси­лювались і значнимзростанням заборгованості держави з вип­лати зарплат і пенсій (на 1 жовтня 1998р. вона становила: із зарплат — 3,2 млрд. грн., із пенсій — 1,1 млрд. грн.).

Загострення проблемреформування економіки зумовлені не­достатнім ступенем обґрунтованостіекономічних реформ; повіль­ним формуванням правової бази реформування;протистоянням між гілками влади; опором реформам з боку опозиційних сил;недосконалим механізмом соціальних компенсацій; зовнішньо­економічнимипрорахунками тощо.

Отже, після семироків пошуку оптимальної моделі рефор­мування, апробації різних її варіантів векономіці України по­зитивні тенденції та процеси переплітаються з негативними.Про певне оздоровлення вітчизняного економічного сектора свід­чить зменшеннябюджетного дефіциту, певні структурні зру­шення, пожвавлення в літакобудівній,суднобудівній, автомобі­лебудівній та електронній промисловості, започаткуванняпро­цесу повернення капіталу в Україну, зниження від'ємного саль­до зовнішньоїторгівлі тощо. Водночас зберігаються негативні процеси — зростає кількістьзбиткових підприємств, значна кіль­кість продукції реалізовується черезбартерні угоди, невпинно збільшується заборгованість держави із виплатзаробітної пла­ти, зростає безробіття тощо.

Висновки.

Висновок  першогопитання.

Давньоруська державазалишила яскравий слід у світовій історії ІХ-ХІІІ ст. її внесок досередньовічного політичного, економічного, суспільного й  культурного життя бувнадзви­чайно вагомим.

Вийшовши на історичнусцену з походам Аскольда на Константинополь і нажахавши середньо­вічний світсередини IX ст., Київська Русь поступо­воперейшла від воєнних сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі вполітичному житті Європи та Близького Сходу. Руські володарі уклали мирні йсоюзні угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою таятвягами, скріп­люючи їх часом, що було нормою міжнародних відносинсередньовіччя, династичними шлюбами. Київська Русь відіграла вагому роль уміждержавних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт бу­вало досить,щоб стримати його.

Великий міжнароднийавторитет і військова міць Давньоруської держави поєднувалися звисокимрівнем економічного розвитку. Високопродуктивни­ми були землеробство іскотарство, ремесла і про­мисли, а енергійні й багаті руські купці були відомімало не в усьому тогочасному світі. Руські люди створили багату духовну йматеріальну культуру.

Навала орд Батиязавдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава, загинули сотнітисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і се­ла, палаци і храми, книги йікони. Та руський народ зумів вистояти й відродити життя. Традиції КиївськоїРусі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувшинове життя в ма­теріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів.

Висновок другогопитання.

3 самого початкуборотьба охопила «всю Русь» й спрямовувалася протинаціонально-релігійного гноблення з боку Польщі. Українці прагнули звільни­тивід «ляхів» «Руську землю» й домогтися «відокремленняРусі від Корони». З кінця 50-х рр. Народні маси розпочали також боротьбупроти колоніальної політики Росії, уряд якої намагався звести нанівецьсуверенітет козацької України; вони також чинили спротив спробам Кримськогоханства й Пор­ти підпорядкувати її своїм інтересам.

Невід'ємною складовоюреволюції була соціаль­на боротьба. Незважаючи на виразно окреслені жорстокістьта розбійницький й грабіжницький ас­пекти, основний її зміст полягав уліквідації всіх різновидностей феодальної залежності й існуючих формексплуатації, у виборені особистої свободи і вільної (фермерського типу)власності на землю. Влітку 1652 р. селяни і міщани де-факто добилися визнання збоку українського уряду головніших соціально-економічних завоювань.

Отже, боротьба носиланаціонально-визвольний, релігійний та соціальний характер, її головніші зав­данняполягали в тому, щоб добитися створення незалежної соборної держави іліквідувати існуючу феодальну модель соціально-економічних відносин й утвердитинову, в основі якої лежала б дрібна власність фермерського типу.

Наслідки революції виявилися дляукраїнської нації катастрофічними: не вдалося ні створити держави в етнічнихмежах України, ні відстояти  незалежності козацькій Україні, хоча за свободубуло заплачено неймовірно високу ціну – втрати (від  воєнних дій, голодовок,епідемій, захоплення в ясир, переселень) становили близько 65-70% усіхукраїнців         (2,6 ( 3,2)-3(3,5) млн. осіб від близько 5 млн. мешканціветноукраїнських земель Речі  Посполитої), а в Правобережній Україні  близько85-90% жителів регіону; зазнали руйнувань майже всі міста України.

Що стосуєтьсятретього питання то можна зробити висновок, що у переломні моменти можнадосягти суспільної гармонії лише тоді, коли паралельно з радикальнимиперетвореннями у політиці, економіці, соціальній сфері відбуваються адекватнізрушення в культурі. Це засвідчує історичний досвід. Адже внаслідок діа­лектичноївзаємодії з суспільством культура є, по-перше, індика­тором суспільногорозвитку (відображає стан морального здоров'я суспільства, рівень економічних іполітичних свобод, характери­зує його духовний потенціал); по-друге,синтезатором суспільного досвіду (сягаючи корінням у традиції попередніхпоколінь, орга­нічно поєднує позитивний досвід минулого з сучасним, враховуєтенденції майбутнього); по-третє, стабілізатором суспільних про­цесів(перебуваючи під значним впливом пануючого типу сус­пільних відносин,економічного укладу політичного режиму, со­ціально-класової структури, етнічнихі національних відносин, культура активно впливає на духовну архітектонікусуспільства, шляхом періодичної радикалізації або стабілізації громадської дум­киактивізує або гальмує суспільні процеси у різних сферах жит­тя, намагаючисьзабезпечити суспільну гармонію при переході до нових орієнтирів, пріоритетів,шкали цінностей); по-четверте, інтегратором суспільних сил (культура маєздатність об'єднувати людей незалежно від їхньої світоглядної та ідеологічноїорієнта­ції, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи —у світову цивілізацію.