Реферат: Лекции по истории

Лекція 1.ВСТУП ДО КУРСУ.НАРОДОНАСЕЛЕННЯ І СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХДОКИХВСЬКОЇ ДОБИ.

<span Bookman Old Style",«serif»;font-variant:small-caps;letter-spacing:.5pt"> 

план.

 TOCo«2-9» І.    Історія як наука. — PAGEREF _Toc498194753 h 1

І.І. Предмет і завдання курсу — PAGEREF _Toc498194754 h 2

І. ІІ.  Методологія вивчення історії — PAGEREF _Toc498194755 h 2

І. ІІІ.  Періодизація історії України — PAGEREF _Toc498194756 h 3

І.IV.  ДЖЕРЕЛА ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ, ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ ТАКОРОТКА ХАРАКТЕРИСТИКА — PAGEREF _Toc498194757 h 5

ІІ. ІІІ. Формування території. Назвита самоназви української території       PAGEREF _Toc498194758 h 10

ЛІТЕРАТУРА. — PAGEREF _Toc498194759 h 11

І.     Історіяяк наука.

«Historiamagistravitae» (Історія — вчителька життя) — цей відо­мий вислівдавньоримського мислителя Цицерона перевірений віками. Світ вивчає історіюзадля того, щоб, пізнаючи минуле, розуміти сьогодення і бути спроможнимипередбачити майбутнє. Термін «історія» давньогрецького походження. Спочатку вінозначав «дослідження», «розповідь» тобто вивчення минулого. Згодом цей термінперейшов у латинську мову і поширився в усіх країнах Європи.

Є декілька значень поняття «історія». У широкому розумінні слова історія— це загальний процес розвитку. Ми говоримо про історію природи, історію людинитощо. Під історією в більш вузькому значенні слова ми розуміємо життя йрозвиток людського суспільства. Цим терміном позначається також наука, щовивчає минуле людства. Отже, узагальнюючи, можна сказати, що історія — це, зодного боку, процес, рух у часі, а з другого — пізнання цього процесу.

Розрахункивчених свідчать, що люди існують на планеті близько З млн. років. За цей часзмінилося приблизно 560 тисяч поколінь. 558000 з них жили за умовродоплемінного устрою, 90 останніх — знали писемність, 9 — книгодрукування, ітільки 560-тисячне покоління знайоме з більшістю матеріальних і духовнихнадбань, які будь-коли до цього мало людство.

<span Bookman Old Style",«serif»">І.І.Предмет і завдання курсу<span Bookman Old Style",«serif»">

Предметомкурсу історії України є вивчення і розвиток людського суспільства на всіхукраїнських землях. Надзвичайно складним, тяжким і водночас славним бувісторичний шлях народів на нашій землі. Протягом багатьох віків українськомународові доводилося відстоювати своє право на історичне існування, на своюнаціональну і державну незалежність. «Читати українську історію,— писаввидатний український письменник і політичний діяч В.Винниченко 25 травня 1918р. у своєму щоденнику,— треба з бромом — до того це одна з нещасних,безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумноперечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила завесь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризаласьна всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний,безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військовихпереворотів, інтриг, сварок, підкопування...».

Навивченні історії свого народу мусить формуватися патріотична свідомістьгромадян України. Проте, кожне покоління переписує історію по-новому.Звертаючись до минулого, залишаючись дитям своєї доби, ми маємо справу не зфізично існуючим предметом дослідження, а з власною «конструкцією».

<span Bookman Old Style",«serif»">І.ІІ.      Методологія вивчення історії<span Bookman Old Style",«serif»">

Методологіяісторичної науки — це система принципів і засобів побудови теорій, різнихрівнів систематизації історичного знання, а також емпіричних досліджень нарівні конкретного історичного аналізу. Як відомо, кожне суспільство і людство уцілому поділені по вертикалі на класи і соціальні групи — страти, а погоризонталі водночас на етноси і нації. Проте досить довго в історичній науціувага була зосередженна лише на діяльності класів та класовій боротьбі, цевходило до рамок так званої класократичної парадигми, яка стверджувала, щокласи є основними акторами суспільно-історичного життя, при цьому провідну рольвідводили пролетаріату, цінності й інтереси останнього підносили в абсолют.Теоретично обґрунтовувалось, що забезпечити пролетаріату всі права можливо лишешляхом установлення його диктатури, ліквідації приватної власності на засобивиробництва та знищення експлуататорських класів. На цій парадигмі виросло неодне покоління радянських людей.

Сьогодніперед вченими стоїть завдання перейти на новий, гуманістичний,національно-державницький світогляд, на позиції загально-цивілізаційногомислення, сформувати плюралістичні підходи щодо власне українськогодержавотворення. Для досягнення цього необхідно спиратися на теоретичні методифілософського, загально-наукового та конкретно-наукового характеру. Студентамнеобхідно звернути увагу на такі методологічні засади як принцип історизму,єдності соціального та гносеологічного аналізу, об'єктивності, врахуваннясуперечностей, поступ від абстрактного до конкретного і навпаки.

<span Bookman Old Style",«serif»">І.ІІІ.     Періодизація історії України<span Bookman Old Style",«serif»">

Длярозуміння процесу української історії і, в його межах, діалектики становленняетносу та нації важливу роль відіграють критерії-упорядники, які не дадутьзагубитися в безмежному хаосі історичних фактів. Таким критерієм розвиткувиступає періодизація українського історичного процесу.

Першоюспробою загальної періодизації історії України була концепція М. Грушевського,викладена у статті «Звичайна схема «русскої» історії і справа раціональногоукладу історії Східного Слов'янства» (1904 р). Категорично заперечуючидомагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, дослідник називаєєдиним спадкоємцем Києва «українсько-руську народність», яка, на думкудослідника, і створила Київську державу, а тому необхідно вивчати історію«кожної народності окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині».Схема розвитку українського історичного процесу знайшла своє втілення насторінках багатотомної «Історії України-Руси». 

Порогомісторичних часів для українського народу Грушевський називає IV вік по Христу,а перед тим «про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов'янськоїгрупи».

Головним змістом першого періодуісторичного життянашого народу була організація Руської держави,об'єднання її в одне «політичне тіло» та прийняття християнства.

Другий — перехіднийперіод — відкривається серединою XIV століття, коли землі України увійшли доскладу Великого Князівства Литовського та Польші. У цей час формисуспільно-політичного життя і побуту під впливом інших держав змінюються. Якрезультат — загострення протиріч між урядовою і привілейованою меншістю імасами.

Третій період — цеперіод народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм. Поєднанняцієї боротьби з релігійною

та національною — своєрідна риса змісту нової добиукраїнської історії. В цей час національне почуття «доходить до небувалого на­пруження»,та боротьба не може бути виграна, бо на перешкоді стає сильна організація —Московщина, з одного боку, і Річ Посполита з іншого.

Отже,М.Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби — стару (старі часи, княжий та литовсько-польськийперіоди) та нову (козацький період),які називає тезою і антитезою, що доходять до синтези українського відродженняпочатку XIX століття.

Урадянські часи такий підхід до періодизації було засуджено. Періодизаціяісторії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних,релігійних, зображення Історичного поступу українського народу окремим відрозвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою.

Історичнусхему М.Грушевського в основному прийняли і відповідно доповнили історики вдіаспорі. О.Оглоблин виділяв три основні періоди розвиткуукраїнського народу і його держави. Перший період — це княжа державна формація(Київська Русь і Галицько-Во-линська держава); другий — козацько-гетьманськадержава ітретій— модерна українська державність, яка відродилася в 1917—1918 р.

Всучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію «культур»(«цивілізацій»), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а всередині цих «культур» розглядають історію як взаємодію різних вікових«поколінь». Ці принципи періодизації загальної історії історики переносять і наперіодизацію історії українського народу, формулюючи дві основні ідеїісторичного розвитку української нації: ідею європеїзму і ідею української державності.

Усучасній українській історіографії проблема періодизації українськогоетногенезу є дискусійною — досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. Нанаш погляд, періодизація українського поступу грунтується на етапах формуванняукраїнської державності. Вампропонуєься така періодизація:

a<span Times New Roman"">  

Стародавня історія — до VI ст.

a<span Times New Roman"">  

Середньовіччя — Київська Русь, Галицько-      Волинська держава,

a<span Times New Roman"">  

Русько-Литовське князівство. VII—XV ст.

a<span Times New Roman"">  

Ранньоновітня історія — Українська козацька державаXVI—XVIII ст.

a<span Times New Roman"">  

Українські землі у складі Російської та Австрійськоїімперій —XIX ст.

a<span Times New Roman"">  

Українська революція. 1917—1921 рр.

a<span Times New Roman"">  

Радянська Україна. 1921-1991.

a<span Times New Roman"">  

 Українанезалежна. 1991-1999.<span Bookman Old Style",«serif»">І.<span Bookman Old Style",«serif»; mso-ansi-language:EN-GB">IV<span Bookman Old Style",«serif»">.             ДЖЕРЕЛА ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ, ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ ТА КОРОТКАХАРАКТЕРИСТИКА<span Bookman Old Style",«serif»">

Дослідженнямісторичних джерел з історії України займається спеціальна наукова дисципліна —джерелознавство. Під історичними джерелами розуміють всі пам'ятки минулого, якісвідчать про історію людського суспільства. Розрізняють п'ять типів історичнихджерел:

1) речові — пам'ятки матеріальної культури— археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо),ар­хітектурні споруди; ...

2) етнографічні — пам'ятки, в якихзнаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чиіншого народу;

3) лінгвістичні джерела, тобто дані зісторії розвитку мови;

4) усні джерела — народні пісні, історичнідуми, перекази, ле­генди, народні прислів'я, приказки та ін.;

5) писемні джерела, які є основоюісторичних знань. Писемні джерела, в своючергу, можна поділити на дві основні групи: 1) актові матеріали —джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційнихосіб: грамоти, угоди, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані,стенограми і т.п.; 2) оповідні пам'ятки — літописи, спогади, щоденники,листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

Отже, мета вивчення історії України полягає в тому, щоб на основінаукової бази джерелознавства всебічного, системного вивчення генезисуукраїнства глибше опанувати фактичний матеріал з історії України, усвідомитисуть сучасних поглядів на минуле, переглянути колишні стереотипні оцінкисуспільно-політичних процесів, історичних подій та явищ.

<span Bookman Old Style",«serif»;letter-spacing:.5pt;mso-ansi-language: EN-GB">II

<span Bookman Old Style",«serif»; letter-spacing:.5pt;mso-ansi-language:RU">. <span Bookman Old Style",«serif»;letter-spacing:.5pt;mso-ansi-language: EN-GB">I<span Bookman Old Style",«serif»; letter-spacing:.5pt;mso-ansi-language:RU">. <span Bookman Old Style",«serif»;letter-spacing:.5pt">Першоначалалюдського життя на території сучасної України. Давнє населення: трипільці,кімерійці, скіфи, сармати, готи, гуни<span Bookman Old Style",«serif»;letter-spacing:.5pt;mso-ansi-language:RU">.<span Bookman Old Style",«serif»; letter-spacing:.5pt;mso-ansi-language:RU">

Першоюформою людського співжиття було первісне суспільство, початок якого сягає вдалекі часи, приблизно 3 млн. років тому, коли з'явилася людина. Про життяпервісних людей ми дізнаємося голов­ним чином з археологічних розкопок.Найдавнішим періодом в історії людства був стародавній кам'яний вік — палеоліт,який три­вав від 3 млн. років до 11 тис. років тому. Археологи поділяють палео­літна ранній і пізній. Під час раннього палеоліту в міжльодовиковий періодприродні умови були сприятливі для людини — субтропічний клімат дозволявзбирати різні рослини і полювати різноманітних тварин. Люди навчилися вироблятиі застосовувати примітивні знаряддя праці (ручні рубила, відщепи), а такожспілкуватися між собою за допомогою звукової мови. Жили невеликими родовимиколективами по кілька десятків кожний —первісними стадами, які в пошуках їжіпереходили з місця на місце.

Насучасній території України стародавні люди з'явилися саме в епоху ранньогопалеоліту — близько 1 млн. років тому. Археологи стверджують, що одними знайбільш давніх відомих людських посе­лень є — на р. Дністрі, біляс.Лука-Врубловецька (Кам'янець-Подільський р-н Хмельницької обл.) та у Донбасіпоблизу с.Амвро-сіївка.

Післяпочатку чергового похолодання, близько 150 тис. років тому, величезні льодовикивкрили більшу частину Європи і досягли Північного Прикарпаття, СередньогоПодніпров'я і межиріччя Дону та Волги. Поблизу льодовиків утворилися тундра ілісотундра, а на півдні — холодні степи і ліси по річкових долинах. Замістьпорівняно невеликих тварин, що існували в умовах теплого клімату, з'являютьсякраще пристосовані до холоду — мамонти, шерстисті носороги, пів­нічні олені,печерні ведмеді, песці та ін.

Узв'язку з погіршенням кліматичних умов і зменшенням кількості рослинної їжі,яку можна зібрати, збільшується роль полювання на великих тварин, а відтакз'являється необхідність формування біль­ших груп людей. Удосконалюються ізнаряддя праці, обставини вимагали їх урізноманітнити — гостроконечник використовувавсяяк наконечник списа, а скребло слугувало для розбирання туш тварин, обробкишкур, деревини, кісток. Поява знарядь праці різних типів свідчила провиникнення природного розподілу праці. Холод змусив також поселятися уприродних печерах і одягатися у шкури тварин. Люди навчилися видобувати вогоньтертям. З часом люди стають менш залежними від природних умов, що дозволило їмрозселитися на великих територіях. Залишки тогочасних стоянок-поселеньзустрічаються на Сіверському Дінці, Волині, Наддністрянщині, Наддніпрянщині, вКриму і Приазов'ї.

Наприкінцільодовикової доби, у період пізнього палеоліту (35— 11 тис. років тому),внаслідок підвищення продуктивності збираль­ництва і мисливства люди навчилисястворювати певні запаси їжі і залишатися на тих самих місцях більш-менштривалий час. Вони селилися переважно на берегах річок у землянках інапівземлянках, які будували вже власноруч. На зміну патріархальному стадуприйшла матріархальна родова община — основним осередком суспільства стає рід —група кровних родичів, що вела своє походження від спільних жіночих предків поматеринській лінії, оскільки при групо-зому шлюбі спорідненість інакшевизначити було неможливо. Члени зоду спільно володіли знаряддями виробництва,спільно здобували споживали все необхідне для життя. Родові общиниоб'єднувалися племена, з утворенням яких сформувався родоплемінний лад.

Приблизноб тис. років тому закінчився мезоліт — середній кам'я-іий вік, що тривав з 11тисячоліття. Саме в цей час природні умови тають подібними до сучасних. Великітварини або вимерли, або ідійшли на північ. Для полювання на менших тварин іптахів люди очали застосовувати лук і стріли і їм вже не треба було гуртуватисявеликі племена.

Під часнового кам'яного віку — неоліту, що тривав на території счасної України від 4 до 3 тис. до Р.Х., особливоюхарактерною рисою життя людей був перехід від присвоюючих до відтворюючих ормгосподарської діяльності. Виникло скотарство — людина »иручила корів, овець,кіз, свиней, собак — та землеробство. Люди

такожнавчилися нових технологій обробки — шліфування, свердлін­ня і розпилювання.Виникло і примітивне ткацтво та вироблення ліпного глиняного посуду поки що безгончарного кола.

Перехідноюепохою від кам'яного віку до залізного був енеоліт (4— поч. 2 тис до Р.Х.). Середплемен, що населяли простори сучас­ної території України, найвищого рівнярозвитку досягли трипільці. Таку назву отримали землеробські племена, якінаселяли Київщину у період неоліту. В 90-х роках 19 ст. цю культуру відкривукраїнсь­кий археолог В.Хвойка. Деякі історики схильні вважати трипільцівбезпосередніми предками українців, вбачаючи спорідненість у прийомахбудівництва жител, землеробській культурі тощо. Проте, етнічний зв'язок зтрипільцями не простежується історично — ні за антропологічним типом, ні мовнотрипільці не належали до індоєвропейців. Тут варто зупинитися на поясненнісамого терміна «етногенез», під яким ми будемо розуміти процес складанняукраїнського етносу. Проблема етнічних коренів українства досі ще не євирішеною. Студент повинен знати, що коли ми говоримо про нашу автохтон ність,ми маємо на увазі й те, що між нами і людністю періоду енеоліту лежить не однаепоха. Відомий український дослідник В.Петров звертав увагу на ту обставину, щонаша автохтон-ність на нашій землі не була плодом і наслідком лише самоїбіологічної зміни й біологічного відтворення поколінь. Територією Українипройшли різні народи, які залишили на ній свій слід, який українство увібрало усебе4.

Кардинальнізміни в етногенезі розпочалися у 3 та 2 тис. до Р.Х., коли землеробські племена змінюють скотарі і вершники у такзваний бронзовий вік. Це був перший великий суспільний поділ праці:

пастуші,скотарські племена виділялися із загального складу старо­давніх племен. У цейчас скотарство стало основним заняттям чо­ловіків, які почали відіграватиголовну роль у господарському житті. На цій основі відбувся перехід відматріархату до патріархату — батьківського роду, де рід складався з ряду сімей,які вели своє походження по батьківський лінії. Первісне суспільство вступило уперіод розкладу, основними рисами якого стали зміцнення патріархальної сім'ї,поглиблення майнової нерівності, виникнення приватної власності.

У кінці2— на початку 1 тис. до Р.Х. люди навчилися виплавляти залізо з руди івиробляти з нього знаряддя праці, зброю та різні

втягнутав загальноєвропейський процес історичного розвитку і анти відігравали відчутнуроль у міжнародних зносинах. Починаючи з 7 ст. у літературі вже вживаєтьсяназва слов'яни. Саме тоді формуються досить стабільні етнополітичні утворення(союзи племен), перелік яких наведено у «Повісті временних літ»,— поляни,древляни, дреговичі, дуліби, уличі, тіверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі,кривичі, радимичі, ільменські словени.

Під часподальшої консолідації у 8—9 ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східнихслов'ян, своєрідні «союзи союзів» і «надсоюзи». В арабських джерелах згадуєтьсяпро існування в цей період трьох великих політичних центрів: Куяби (Куявії),Славії та Артанії. Традиційно їх ототожнюють відповідно з Київщиною,Новгородщиною і Приазов'ям (Тмутараканню). У вітчизняних літописах політичніоб'єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (7 ст.) та Руська земля (9ст.).

ІІ. ІІІ. Формування території. Назви та самоназвиукраїнської території

Мало нетисячу літ тривало поступове злиття регіональних одиниць докупи, і візуальнознайомі нам обриси кордонів України встановилися лише в нашому столітті. Рольсвоєрідного центру тяжіння відігравала Київщина. Перша згадка про територію,яка ототожнювалася з чимось цілим, міститься у трактаті візантійськогоімператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» (10 ст.), вякому згадується Зовнішня Русь (терени між Новгородом і Смоленськом) іВнутрішня Русь (Київська, Чернігівська та Пере­яславська землі). Пізніше у 11—на початку 12 ст. у «Повісті времен­них літ» в поняття Русь вкладається увесьсхіднослов'янський ареал. Завершеної чіткості простір власне України набув лишеу 17 ст. і ототожнювався з Київщиною, Чернігово-Сіверщиною, Волинню, Поділлям іГаличиною. В уявленні людей козацької доби західні українські землі спиралисяна р.Сян і пониззя Західного Бугу, пів­нічні — р.Прип'ять, північно-східні —Новгород-Сі верщину, східні — Полтавщину, південні — Уманщину та Брацлавщину.

Цікаво, що на західноєвропейських географічних картах 16 ст. булозафіксовано назви «Ucraina», «Ukraine», «Ukraina»,саме такою картою у 1572 р. користувався Генріх Анжуйський. На пізні­ших картахВіллема Боплана, який протягом 1630—1647 рр. працював

фортифікаторомв українських землях,— автора книги «Опис України» ми зустрічаємо позначкиземель Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини і Карпатського Покуття як«Ukraina»,Галичину як «Russia», аросійськи землі — «Moskowia».Сучасні історики, зокрема Н.Яковенко пропонує уявити собі географічний простіржиття української спільноти як гігантський чотирикутник, що на заходіобмежується р.Сян та р.Західний Буг, на півночі — р.Прип'ять та р.Десна, насході — р.Сіверський Донець, а на півдні — Причор­номорським степом. Відтак,можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що Україна стихійносинтезувала на власній території Схід і Захід, Північ і Південь. Через Українупроходило декілька кордонів: біологічний — між степом і лісом, гідрографічний —між басейнами Чорного і Балтійського морів, соціально-економічний — міжкочовиками І осілими землеробами, етноконфесійний — між слов'янами-християнамиі тюрками-язичниками (згодом мусульма­нами) та етнокультурний — міжцивілізаціями Європи і Азії.

Теперщодо етнотопонімів. Термін «Руська земля» вперше згадується у 852 р. івживається у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичноїспільноти — Середнього Подніпров'я і розширеному — з охопленням усіх територій,які спершу підпоряд­ковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. У першій половині14 ст. вперше почав вживатися термін «MicraRosia» — МалаРосія та «MegaleRosia»-Велика Росія. При цьому «Мала Росія» означала первинну територію, а «Велика» —її новоутворені частини.

Поняття«Україна» також вживалося у двох значеннях: конкретному — географічному —Подніпров'я і розширенному — як синонім всього українського простору. Першаписьмова згадка про Україну з'явилася у Київському літописі за Іпатіївськимсписком у 1187 р. Згадуючи про смерть переяславського князя, літописецьстверджував, що «о нем вся Україна много постонала». Що до етимологіїетнотопоніма Україна, то існує декілька версій, серед яких, на наш погляд,особливо переконлива гіпотеза українського дослідника С.Шелухіна, який вважає,що після того, як молодші князі економічно і політичне зміцніли, їх вже невлаштовували «уділи», якими їх наділяв старший київський князь, вони булиспроможні землю собі відрізати — украяти, стільки, скільки могли утримативласноруч. Звідси і термін — україна, тобто частина чогось цілого (порівняйте: кроїтиз тканини, краюшка хліба тощо).

Порізному склалася доля праукраїнських племен після розпаду антського державногооб'єднання, але це вже матеріал наступної лекції.

<span Times New Roman",«serif»">ЛІТЕРАТУРА.<span Times New Roman",«serif»">

<span Bookman Old Style",«serif»; mso-fareast-font-family:«Bookman Old Style»;mso-hansi-font-family:«Arial Narrow»; mso-bidi-font-family:«Bookman Old Style»;letter-spacing:.5pt">1.<span Times New Roman"">

ГрушевськийМ.Історія України-Руси. Т.1.— К., 1991.

<span Bookman Old Style",«serif»; mso-fareast-font-family:«Bookman Old Style»;mso-hansi-font-family:«Arial Narrow»; mso-bidi-font-family:«Bookman Old Style»;letter-spacing:.5pt">2.<span Times New Roman"">

Дорошенко Д.Нарис історії України: В 2-хт,— К», 1991.

<span Bookman Old Style",«serif»; mso-fareast-font-family:«Bookman Old Style»;mso-hansi-font-family:«Arial Narrow»; mso-bidi-font-family:«Bookman Old Style»;letter-spacing:.5pt">3.<span Times New Roman"">

ІсторіяУкраїни. Нове бачення: В 2-х т.— К., 1995—1996.

<span Bookman Old Style",«serif»; mso-fareast-font-family:«Bookman Old Style»;mso-hansi-font-family:«Arial Narrow»; mso-bidi-font-family:«Bookman Old Style»;letter-spacing:.5pt">4.<span Times New Roman"">

Оглоблчн О.Проблема схеми історії України XIX—XX століття // Українськийісторик.— 1971.— № 1—2.— С.5—16.

<span Bookman Old Style",«serif»; mso-fareast-font-family:«Bookman Old Style»;mso-hansi-font-family:«Arial Narrow»; mso-bidi-font-family:«Bookman Old Style»;letter-spacing:.5pt">5.<span Times New Roman"">

Оннценко/Діалектика становленняукраїнського етносу та нації (Етнополітологічний аспект).— К., 1997.

<span Bookman Old Style",«serif»; mso-fareast-font-family:«Bookman Old Style»;mso-hansi-font-family:«Arial Narrow»; mso-bidi-font-family:«Bookman Old Style»;letter-spacing:.5pt">6.<span Times New Roman"">

Яковенко Н.Нарис історії України знайдавніших часів до кінця XVIII століття.— К., 1997.

<span Bookman Old Style",«serif»; mso-fareast-font-family:«Bookman Old Style»;mso-hansi-font-family:«Arial Narrow»; mso-bidi-font-family:«Bookman Old Style»;letter-spacing:.5pt">7.<span Times New Roman"">

Давняісторія України.— К., 1994.

<span Bookman Old Style",«serif»; mso-fareast-font-family:«Bookman Old Style»;mso-hansi-font-family:«Arial Narrow»; mso-bidi-font-family:«Bookman Old Style»;letter-spacing:.5pt">8.<span Times New Roman"">

Залізняк Л.Нариси стародавньої історіїУкраїни.— К., 1994.

<span Bookman Old Style",«serif»; mso-fareast-font-family:«Bookman Old Style»;mso-hansi-font-family:«Arial Narrow»; mso-bidi-font-family:«Bookman Old Style»;letter-spacing:.5pt">9.<span Times New Roman"">

Оніщенко І.Діалектика становленняукраїнського етносу та нації (Етнополітологічний аспект).— К., 1997.

<span Bookman Old Style",«serif»; mso-fareast-font-family:«Bookman Old Style»;mso-hansi-font-family:«Arial Narrow»; mso-bidi-font-family:«Bookman Old Style»;letter-spacing:.5pt">10.<span Times New Roman"">   

ЧмиховМ.0., Кравченко Н.М., Черняков І.Т.Археологія та стародавняісторія України.— К., 1992.

<span Bookman Old Style",«serif»; mso-fareast-font-family:«Bookman Old Style»;mso-hansi-font-family:«Arial Narrow»; mso-bidi-font-family:«Bookman Old Style»;letter-spacing:.5pt">11.<span Times New Roman"">   

ЯковенкоН.Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІстоліття.— К., 1997<span Times New Roman",«serif»;mso-fareast-font-family: «Times New Roman»;mso-ansi-language:RU;mso-fareast-language:RU;mso-bidi-language: AR-SA">

ЛЕКЦІЯ 2.

КИЇВСЬКА РУСЬ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА. БОРОТЬБАЗ МОНГОЛО-ТАТАРАМИ.

План.

 TOC o «1-2» І. ФОРМУВАННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ     PAGEREF _Toc498196003 h 1

ІІ. ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ КИЇВСЬКОЇ РУСІ. — PAGEREF _Toc498196004 h 3

ІІІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇУКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. — PAGEREF _Toc498196005 h 7

ЛІТЕРАТУРА — PAGEREF _Toc498196006 h 10

І. Формування давньоруської Київської держави

Досьогодні у науковій літературі предметом дискусій є питання — чи буласкандинавською за походженням княжа династія і чи мало місце «покликання»варягів на княжіння? Проте остаточно з'ясовано, що вихідним пунктом розвиткудавньоруської державності були племенні об'єднання східного слов'янства. У СхіднійЄвропі таких племінних угруповань «Повість временних літ» зафіксувала близькопівтора десятка. І як Вам відомо із попередньої лекції, головною формоюсуспільної організації східних слов'ян напередодні утворення відносно єдиноїКиївської держави були спочатку союзи племен, які поступово трансформувалися вплеменні князівства. Характер цих утворень співвідноситься з двома історичнимиперіодами: військової демократії та вождизму — проміжного етапу від первісногосуспільства до класового. Територіально-політичні утворення східногослов'янства характеризуються сучасною наукою як об'єднання зі сталою територієюі зародками державності. Кожне з цих утворень було окремою етносоціальноюгрупою з визначеною територією, властивими Їй елементами матеріальної культури,побуту і звичаїв. У межах племінних об'єднань складається інститутспадкоємницької князівської влади, що виконував важливі функціївоєнно-політичного керівництва і створював стійкіші політичні утворення.

Наступниметапом у формуванні давньоруської держави було виникнення ранньодержавнихоб'єднань у дніпровських і приільменсь-ких слов'ян, відповідно з центром уКиєві та Новгороді.

Конфедераціяслов'янських і неслов'янських племен, яка виникла у північній частиніслов'янського світу, увібрала до свого складу землі словен новгородських,кривичів, чуді і мері. Ці племена, як свідчить літопис від 859 р., змушені булиплатити данину варягам, що при­ходили за нею «із-за моря». Спочатку варяги немали тут постійних пунктів представництва своєї влади — вони здійснювали лишеепізодичні набіги, збираючи данину «від мужа». На початку б0-х років 9 ст.місцеве населення відмовило варягам у виплаті данини і спіль­ними зусиллямивигнало їх за море. Однак звільнення від зовнішньої експансії не привело доспокою. Місцеві правителі, не бажаючи посту­питися своїми правами один передодним, запросили на князювання іншу групу варягів. Так на новгородськомукнязівському столі утвердилася правляча династія Рюриковичів.

Київ,розташований на кордоні полянської землі, на вузькому клину між землями сіверяні древлян, відкритому для нападу дні­провських піратів, потребував серйозногозахисту. Крім того, геогра­фічне він був розташований якраз посередині відомоготорговель­ного шляху «з варяг у греки», яким користувалися норманські дружини,як представники найбільшої торговельної корпорації півночі. Археологічнідослідження свідчать, що існування Києва не як поселення, а як міста, можнавіднести приблизно до 7 ст.

Самеобласть Середнього Подніпров'я була давнім державотвор­чим осередком. У своємуполітичному, соціально-економічному і культурному розвитку вона помітновипереджала інші східнослов'ян­ські регіони. На зламі 8—9 ст. тут в результатівнутрішньополітичної консолідації складається ранньодержавне об'єднання зцентром у Києві.

В історичнихколах відкритим залишається питання про роль норманів у Київській Русі впорівняльно-історичному плані. Вцілому можна стверджувати, що нормани,відіграючи значну роль у конкрет­них подіях, пов'язаних з формуваннямДавньоруської держави не додали специфіки в процеси, що визначали розвитоксхіднослов'янсь­кого суспільства. Це було зумовлено принциповим збігом сутностіцих процесів у Скандинавії і у слов'ян та Їх синхронністю в обох регіонах.Порівняння хронології формування держав на Русі і в інших слов'янських народівне дає досить вагомих доказів тези, про участь норманського елементу вутворенні держави, прискоренні або уповільненні цього процесу7.

Деяківчені слідом за М.Грушевським вважають Київську Русь етнічною українськоюдержавою. Зупинимося більш детально на розгляді цієї тези. Виникненняповноцінної державної організації над Дніпром, як результат усіх змагань ідосягнень автохтонного населення Середнього Подніпров'я, ні в якому разі недоводить, що Київська Русь була етнічно однорідною. Хоч слов'янський елемент уКиївській державі і був провідним, однак до його складу входило біля двохдесятків неслов'янських племен, які, інтегруючись у суспільство, об'єктивносприяли етносоціальним пертурбаціям, що відбувалися у самому слов'янськомусередовищі. Ранньофеодальна політична держава справляла суттєвий вплив наеволюцію етнічних процесів у давньоруському суспільстві. Це виявлялося взалученні центральною владою населення всіх земель до виконання суспільненеобхідних робіт, в удосконаленні законодавства І, нарешті, у прийняттіспільної релігії — християнства. Саме ці процеси сприяли етнічній інтеграції.

Проте,багато хто з дослідників наголошує на провідній ролі саме полянських племен упроцесі державотворення, що дає їм можливість погодитися з тезою М.Грушевськогопро праукраїнський характер Давньоруської держави. Проте, чи можнастверджувати, що існувало свідоме розрізнення між праукраїнцями і неукраїнцямиза часів Київської Русі? Однозначну відповідь, яка б переконала усіх, дати неможна. Тому і не дивно, що в історіографії з давніх-давен то­читься дискусіянавколо історичної спадщини Київської Русі. Російські історики у переважнійбільшості розглядали росіян як головних, а Іноді навіть єдиних спадкоємцівдавньоруської спадщини.

ІІ. Політичний устрій Київської Русі.

Достеменновідомо, що єдність території Руської землі 8—9 ст. грунтувалася не народоплемінній спільності, а на політичній. Відтак помітне поширення політоніму«Русь» було безумовно пов'язане з утвердженням нової етносоціальної спільностідержавного типу.

Чи малаКиївська Русь ознаки держави? Безумовно, події внутрішнього життя, зовнішністимули були передумовами утворення державного організму. І хоча спочатку Русьбула поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, та згодом задля встановленняконтролю над торговельними шляхами між Балтійським та Серед­земним морями цейсоюз утворив політичну єдність під назвою Київська Русь.

Внаслідокзбігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку продуктивних сил,природних умов тощо) Київська Русь прийшла до феодалізму, «перескочивши» черезстадію рабовлас­ницького ладу, хоча окремі елементи патріархального рабства(холопство) були і у слов'ян. Тому Київську Русь можна вважати

ранньофеодальноюдержавою з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів,рядовичів, закупів тощо).

Заформою правління — це монархія на чолі з Великим князем, який спочаткувиконував переважно військові функції, але з часом зосередив у своїх руках всюполітичну владу. Важливу роль у політичному управлінні відігравали також княжарада та його пред­ставники на місцях (удільні князі, тисяцькі, посадники тощо).Окремі державні питання вирішувало віче (народні збори), значення якогопоступово зменшувалося. Віче скликалося князем або городянами, коли виникалапотреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, що обговорювалися навіче, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподілпосад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалюватиполітику князя, але воно не мало права визначати свою власну політику чивидавати закони. В період феодального роздроблення посилилася роль феодальнихз'їзді

еще рефераты
Еще работы по истории государства и права зарубежных стран