Реферат: Теорія держави і права
ПИТАННЯЗ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВАДОКОМПЛЕКСНОГО ДЕРЖАВНОГО ЕКЗАМЕНУ:1. Теоріядержави і права в системі гуманітарних та юридичних наук
Будучи сукупністю знань і уявлень про найбільш загальнізакономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, теоріядержави і права характеризується поряд рис, які властиві їй як певній юридичнійнауці.
По-перше, теорія держави і права — це гуманітарна (суспільна)наука. Такою вона може бути визнана тому, що вивчає суспільні явища — держава іправо, які безпосередньо пов’язані з людиною.
По-друге, теорія держави і права — це політико-юридичнанаука. Її політико-юридичний характер витікає з того, що вона вивчає два явища:держава і право. Держава — явище політичне, право — явище юридичне. Звідси дананаука носить як би подвійний, політико-юридичний характер.
По-третє, теорія держави і права — це єдина наука про державуі право. Хоча держава і право — явища різнопорядкові, проте вони тіснопов’язані один з одним і знаходяться в нерозривній єдності. Держава не існує безправа, так само як і право не існує без держави. Знаходячись в єдності, вони івизначають теорію держави і права як єдину науку про державу і право.
По-четверте, теорія держави і права — це найбільш загальнанаука про державу і право. Теорія держави і права — не єдина наука, що вивчаєдержаву і право. Останні вивчаються і іншими юридичними науками, яких, як вжебуло відмічено, достатньо багато. Але на відміну від інших юридичних науктеорія держави і права займається вивченням не приватних, а найбільш загальнихпитань, оскільки вона досліджує найбільш загальні закономірності виникнення,розвитку і функціонування держави і права. Цим і обумовлений її загальнийхарактер.
По-п’яте, теорія держави і права — це фундаментальна юридичнанаука. Будучи найбільш загальною наукою про державу і право, вона, як правило,не займається вивченням прикладних, суто практичних питань. Її завданням єформування основоположних, фундаментальних знань про державу і право.
Нарешті, по-шосте, теорія держави і права — це методологічнанаука. До методологічних відносяться науки, що формують погляд на світ, наявища дійсності, що оточують нас. До таких наук відноситься перш за всезвичайно ж філософія. Проте окрім філософії подібну роль можуть виконувати ідеякі інші науки. У системі юридичних наук методологічною наукою є теоріядержави і права.
Теория держави і права в системі гуманітарних наук. Засвоївшипитання, що дають основні уявлення про науку теорії держави і права, необхіднопотім перейти до вивчення взаємодії цієї науки з іншими гуманітарними науками.
Теорія держави і права, як вже було відмічено, — наукагуманітарна. Тому вона певним чином взаємодіє з іншими гуманітарними науками ітак або інакше з ними пов’язана. Охарактеризувати взаємодію теорії держави іправа зі всіма гуманітарними науками практично неможливо як зважаючи на значнукількість гуманітарних наук, так і у зв’язку з різним ступенем зв’язку теоріїдержави і права з цими науками. Власне кажучи, в цьому і немає необхідності.
Досить зіставити теорію держави і права з тими гуманітарниминауками, які стикаються з питаннями держави і права, бо з цими науками теоріядержави і права зв’язана найбільш тісним чином. До таких наук слід віднестифілософію (соціальну філософію), загальну соціологію, економічну теорію, політологію,культурологію і історію. У предмети цих наук певним чином входять питаннядержави і права. Але на відміну від теорії держави і права і інших юридичнихнаук ці науки не замикаються тільки на питаннях держави і права.
Предмети цих наук значно ширші, і державно-правові явищавивчаються ними лише у зв’язку з іншими питаннями, що входять в предмети цихнаук. Наприклад, загальна соціологія вивчає в цілому суспільне життя,закономірності розвитку суспільства, його структуру і т.д. Але оскільки державаі право — це складові частини суспільства, вони не можуть залишитися позаувагою загальній соціології. Вивчаючи суспільне життя, вона включає в орбітусвоїх досліджень і певні державно-правові питання. Але вивчає вона ці питанняне спеціально, а лише у зв’язку з іншими соціальними питаннями.
Всі вищеперелічені науки по відношенню до теорії держави іправа виступають як науки більш загальні, оскільки вони вивчають більш загальніпитання і предмети цих наук значно ширше, ніж предмет теорії держави і права.Теорія ж держави і права по відношенню до цих наук є наукою приватною оскількипредмет цієї науки, як правило, не виходить за межі державно-правових явищ.
Проте у зв’язку з тим, що державно-правові явища і перш завсе держава і право вивчаються теорією держави і права не ізольовано, а втісному зв’язку з іншими явищами суспільної науки, при вивченні цих зв’язківтеорія держави і права вимушена звертатися і завжди звертається до дослідженьінших гуманітарних наук і перш за все до досліджень тих наук, які по відношеннюдо теорії держави і права є науками більш загальними. Вивчаючи різні соціальніявища, а разом з ними держава і право, дані науки виробляють положення івисновки, на які теорія держави і права спирається при дослідженні свогопредмету.
У свою чергу теорія держави і права, будучи в порівнянні звищеназваними науками наукою приватною, виробляє положення і висновки продержавно-правові явища, які можуть використовуватися цими науками. Адже останніспеціально не займаються дослідженням державно-правових питань, а певнаінформація з цих питань їм необхідна. Теорія держави і права, а також іншіюридичні науки таку інформацію здатні надати.
Теорія держави і права в системі юридичних наук. Теперрозглянемо, як взаємодіє теорія держави і права з іншими юридичними науками.Для цього потрібно з’ясувати, як виглядає система юридичних наук. Її можнапредставити у вигляді піраміди, розділеної на три рівні. Нижній рівеньскладають так звані прикладні юридичні науки. До них відносятьсякриміналістика, кримінологія, юридична психологія і деякі інші. Ці наукинайближче стоять до практики і безпосередньо її обслуговують (прикладними навідміну від фундаментальних називаються науки, безпосередньо обслуговуючіпрактику). Середній рівень складають галузеві і міжгалузеві юридичні науки.
До них відносяться науки конституційного, адміністративного,цивільного, кримінального права і т.д. Ці науки вивчають різні галузі права.Вони теж тісно пов’язані з практикою (перш за все з юридичною), але разом з тимнерідко формулюють і теоретичні положення фундаментального характеру. Нарешті,верхній рівень складають теоретико-історичні науки про державу і право. До нихвідносяться теорія держави і права, історія держави і права, історія політичнихі правових учень. Ці науки понад усе отстоят від практики (хоча певним чиномтеж з нею пов’язані), у зв’язку з чим іноді їх іменують фундаментальнимитеоретико-історичними науками.
Теорія держави і права в системі юридичних наук найтіснішепов’язана з історією держави і права і історією політичних і правових учень. Удекілька меншого ступеня, але також достатньо тісно зв’язана вона з галузевимиі міжгалузевими юридичними науками. Що ж до прикладних юридичних наук, то зними теорія держави і права зв’язана значно менше.
В той же час не слід забувати, що теорія держави і права повідношенню до всіх інших юридичних наук є найзагальнішою наукою (що вженаголошувалося при освітленні першого питання). Її положення і висновки євідправними, базовими для інших юридичних наук. Проте зв’язок теорії держави іправа з іншими юридичними науками цим не обмежується. Будучи приватними повідношенню до теорії держави і права, інші юридичні науки більш поглиблено іконкретніше вивчають різні державно-правові питання, у зв’язку з чим дають длятеорії держави і права необхідний для теоретичних узагальнень матеріал.
Таким чином, кажучи про взаємодію теорії держави і права зіншими юридичними науками, потрібно виходити з того, що ця взаємодія теж носитьдвосторонній характер, має так би мовити прямий і зворотний зв’язок.
2. Поняттята предмет загальної теорії держави і права. Поняття та структура методологіїтеорії держав і права
Теорія держави іправа — система наукових знань про об'єктивні властивості держави і права (їхвнутрішню структуру і логіку розвитку); про основні та загальні закономірностівиникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ.
Як і будь-яка інша наука,теорія держави і права має свій предмет і метод. Предмет науки (або навчальноїдисципліни) -це коло питань, які вона вивчає (відповідає на питання «що?»).Метод науки (або навчальної дисципліни) — це засіб або сукупність засобів, задопомогою яких вивчається предмет (відповідає на питання «як?»).
Предмет теорії держави іправа — об'єктивні властивості держави і права, основні та загальні закономірностівиникнення, розвитку і функціонування державних і правових явищ.
Основні ознаки теоріїдержави і права:
. Вивчає державу і право(або: державну і правову системи) у теоретико-узагальненому вигляді. Свідченнямтому є категорії -загальні поняття: сутність держави, форма держави, типдержави, функція держави, сутність права, форма права, система права,правовідносини, механізм правового регулювання тощо.
. Осягає не усе, аосновні та загальні закономірності виникнення, розвитку, функціонування державиі права, їх можна назвати фундаментальними закономірностями, тому що вониоднаково властиві різноманітним державам і їх правовим системам. Наприклад,«людина — право — держава» є закономірний системоутворюючий зв'язок, без якогонеможливе законодавче закріплення і державне забезпечення прав і свобод людини.Такі основні і загальні закономірності характерні для виникнення держави іправа, їх сутності, ознак, функціонування апарату держави, режиму законності таправопорядку та ін. Пізнання закономірностей — це пізнання законіввзаємозв'язку явищ.
3 Грунтується на єдностіта діалектичному взаємозв'язку держави і права. Держава і право — різнісоціальні явища, що органічно пов'язані між собою, обумовлюють одне одного,знаходяться у відносинах нерозривної єдності та взаємного проникнення.
Уся побудова держави таїї діяльність регламентуються правовими нормами, а правові норми видаються ізабезпечуються державою. Держава немислима без права як засобу вирішеннядержавних завдань і виконання своїх фундаментальних функцій. У нормах правадержава здобуває своє юридичне оформлення, її діяльність здійснюється тільки напідґрунті правових норм. У цьому відношенні велика роль конституцій, щозакріплюють структуру держави, систему її органів, їх завдання, компетенцію,форми діяльності.
Природне право, ідеїсвободи і справедливості обумовлюються не державою і не нею даруються. Протенорми позитивного (законодавчого) права, що визначають реальне становищелюдини, містять різні нормативні розпорядження, що формулюються правотворчимиорганами держави. Правозастосовними органами вони виконуються, аправоохоронними органами охороняються від порушень. Не можна пізнати право ідержаву, досліджуючи їх ізольовано або протиставляючи одне одній.
При науковому вивченні тавикладі курсу теорії держави і права цілком прийнятним є відносний поділ теоріїдержави і теорії права для розуміння специфіки кожної із них.
Таким чином, теоріядержави і права є:
— суспільною наукою, томущо вивчає такі суспільні явища, як держава і право;
юридичною наукою, томущо вивчає лише державну і правову сторони громадського життя;
— загальнотеоретичноюнаукою, оскільки виявляє і пояснює загальні та основні закономірності розвиткудержави і права.
Предмет науки теоріїдержави і права є історичним. Він змінюється в міру залучення до сфери пізнаннянових властивостей і явищ правової і державної дійсності, а також вилученнявсього того, що виявляється ілюзією, помилкою, оманою.
Метод теорії держави іправа — це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів пізнання загальнихі основних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави іправа. Метод не слід плутати з методикою (сукупністю засобів доцільноговивчення явища). Його слід розглядати як вихідну базисну категорію методології.
Методологія (вчення прометоди) — система певних теоретичних принципів, логічних прийомів, конкретнихзасобів дослідження предмета науки. Теоретичні принципи — історизм, єдністьлогічного та історичного. Логічні прийоми — дедуктивний та індуктивнийумовивід, аналіз і синтез, порівняння, узагальнення. Конкретні засобидослідження — інструменти пізнання, що застосовуються для встановлення знанняпро досліджуваний предмет.
Методи науки теоріїдержави і права поділяються на загальні, окремі (конкретні) і спеціальні.
Загальним методом теоріїправа і держави, як і всіх суспільних наук, є метод філософської діалектики(матеріалістичної та ідеалістичної). Він полягає у підході до вивчення державиі права, який ґрунтується на загальних закономірних зв'язках розвитку буття ісвідомості. Наприклад, метод філософської діалектики припускає розгляд права якявища, котре: 1) визначається природою людини і умовами життя суспільства; 2)пов'язано з іншими соціальними явищами, пронизує сферу суспільних відносин —економічних, політичних, духовних та ін.; 3) перебуває у постійному розвитку,якісному відновленні (рабовласницьке, феодальне, буржуазне, некапіталістичнеправо).
Загальний методфілософської діалектики розкривається через:
1) логічний методсходження від простого до складного, від абстрактного до конкретного. Це методдіалектичної логіки — логіки теоретичного відтворення ґенези предмета.Відповідно до цього методу пізнання здійснюється в два етапи. На першому етапіпізнання об'єкта сприймається як деяке неподільне ціле. На другому, за допомогоюаналізу, об'єкт пізнається конкретними частинами. Абстрактне розуміється якоднобічність знання, а конкретне — як його повнота, змістовність. Таким чином,відбувається рух від менш змістовного знання до більш змістовного. Наприклад,теорія держави і права розпочинається з аналізу процесу розпадупервіснообщинного ладу і становлення державно-правових явищ. Потім вивчаютьсябільш складні відносини, що лежать в основі держави і права, причому простішеявище розглядається раніше тому, що його легко зрозуміти, і воно історичнопередує складнішому явищу;
2) метод (принцип)єдності логічного та історичного. Сутність історичного методу полягає у тому,що процес розвитку державно-правових явищ відтворюється в усій багатогранності,в усій повноті — із усіма випадковостями, зигзагами, частковостями, щоперекручують об'єктивну логіку розвитку; із усім позитивним, що накопиченоісторичним досвідом. При логічному дослідженні держави і права важливовідволіктися від усіх випадків, окремих фактів, особливостей, несуттєвого,тобто теоретично відтворити об'єкт у сутнісних, закономірних зв'язках, уявитинеобхідне — загальне і особливе — у процесі розвитку того чи іншого явища.Метод єдності історичного і логічного в теорії держави і права служитьметодологічною основою дослідження як закономірностей виникнення і розвиткудержави і права, так і закономірностей держави і права, «що встановилися»;
3) системно-структурнийметод, котрий припускає, що всі державно-правові явища розглядаються якелементи систем. Право, держава, їх структурні підрозділи є відкритимисистемами, що складаються із систем нижчого порядку і належать до ширшихсистем. Так, первинна клітина права — його норма — є частиною цілісної системиправа; система права — частиною правової системи держави. Норму права можнапізнати лише в тісному логічному зв'язку з іншими нормами; систему права — узв'язку з елементами правової системи: законодавством, правосвідомістю,правовою культурою та ін. Найчастіше системно-структурний метод дозволяєосягнути взаємодію держави і права як комплексний процес з усіма його проявами,простежити зв'язки між причиною і наслідком у державно-правових явищах.
Основні окремі(конкретні) методи теорії держави і права: 1) формально-догматичний(юридико-технічний) метод припускає вивчення права як такого, у «чистомувигляді», поза зв'язку з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальнимиявищами. Його призначення полягає в аналізі чинного законодавства і практикийого застосування державними органами, у виявленні зовнішніх, очевидних аспектівправових явищ без проникнення у внутрішні сутнісні сторони та зв'язки. Вінздійснюється за допомогою формально-логічних прийомів: аналізу і синтезу,індукції та дедукції, абстракції та інших, що сприяють встановленню зовнішніхознак правових явищ, їхніх відмінностей одне від одного, виробки понять та їхвизначень у стислих формулах. Прикладами можуть бути поняття «суб'єкт права»,«нормативний акт», «гіпотеза», «санкція», «дієздатність», «правоздатність»тощо;
2) соціологічний методполягає в дослідженні права не на рівні абстрактних категорій, а на підставіконкретних соціальних фактів. Соціологічний метод містить у собі такі засоби,як аналіз статистичних даних і різного роду документів, соціально-правовийексперимент, опитування населення і т. ін. Наприклад, засоби аналізу письмовихдокументів (звітів, службових записок тощо) забезпечують достовірність знаньпро події, факти, необхідні для дослідника;
3) статистичний методвикористовується для встановлення статистичних даних про предмет вивчення, скажімо,даних про кількість правопорушень, про відсоток економічних злочинів тощо;
4) конкретно-історичнийметод допомагає вивчити специфіку державно-правового явища конкретногоісторичного періоду, простежити динаміку його розвитку, наприклад, особливостісоціального регулювання в період первіснообщинного ладу, ранньої державності,сучасної правової держави та ін.;
5) порівняльно-правовийметод припускає зіставлення юридичних понять, явищ і процесів і виявлення міжними схожості та відмінностей. Порівняння дозволяє класифікуватидержавно-правові явища, з'ясувати їх історичну послідовність, генетичні зв'язкиміж ними.
Використанняпорівняльного методу в правовій сфері призвело до формування відносносамостійної науки — порівняльного правознавства (порівняння сучасних правовихсистем світу), а в державній сфері — порівняльного державознавства.
Спеціальні методи —методи, що грунтуються на досягненнях суспільних і технічних наук:
математичний;
кібернетичний;
психологічний та ін.
З метою різнобічногопізнання держави і права слід користуватися зазначеними методами у сукупності.
3. Основнітеорії виникнення держави
Патріархальна теорія(Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно доцієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок їїрозростання: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава).Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьмиз метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей урезультаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюютьдержаву.
Отже, держава з'являєтьсяяк результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується якпродовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» захарактером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи,насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.
Теологічна теорія (ФомаАквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метоюреалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади надсвітською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися передволею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, якасанкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, їїнепорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження внезмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.
У теологічній теоріїважко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактуванняпоходження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріпленняпорядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно доцієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активністьлюдини.
Договірна (природно-нравова)теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский,М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави врезультаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей вєдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людськогороду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.
В основу теоріїприродного права покладено тезу про те, що державі передував природний станлюдей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природномустані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужнукартину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продуктлюдської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створеннядержави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потімодержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), абодомовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якомуразі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.
Зрозуміло, об'єктивніпричини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значнобільше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав,практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договірміж народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі:затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільноїоборони, сприяння загальному добробуту.
Органічна теорія(Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічниморганізмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організмусформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цюдумку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається зокремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.
Відповідно до його теоріїдержава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації.Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політичнареальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цейпроцес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізаціяприпускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів угрупи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. Урезультаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як уживому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системіцілого.
Таке уявлення про державуздається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональнезерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законівприроди, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вжебіологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людинаспочатку є створінням природи, потім — членом суспільства, а потім — громадянином держави.
Позитивним можна назватиобґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя(об'єднання людей у державу).
Теорія насильства (Є.Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результатвійн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга — частинисуспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського — одного племенііншим).
Названі дослідникивідкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всідержавно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з гологонасильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.
Державна влада, на думкуЛ. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочаткуфізично переважає над іншим плем'ям, а згодом перетворюється на пануваннякласу.
К. Каутськийпідкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділна класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захопленняоднієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна —панує, інша — гнобиться.
Лише теорією насильстване можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначенутеорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, щозавоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державностіпротягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильствасупроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської,Київської Русі). Насильство — боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем-відіграло певну роль у створенні США.
Матеріалістична (класова)теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічніпричини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розколсуспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є«орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу«машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуваннідержава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогоюспеціальних засобів підкорення і управління.
Позаяк Є. Дюринг, Л.Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього абозовнішнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс, В. Ленін керувалися положенням проте, що держава — не сила, нав'язана ззовні, а результат внутрішнього поступусуспільства.
Ця теорія має чималопозитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становленнядержави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники — психологічні,біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовийпідхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутностідержави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірнийакцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвівприхильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Державапроголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів.Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановитьсясуспільство комуністичного самоврядування.
4. Державнавлада як різновид соціальної влади. Суверенітет властивість державної влади
Влада— явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь,де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, державі, тобтотам, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей задопомогою яких-небудь засобів. Динаміка розвитку будь-якої організованоїспільності людей є боротьбою між владою і хаосом.
Унайширшому значенні влада — завжди вольові відносини: індивіда до самого себе(влада над собою), між індивідами, група ми, класами в суспільстві, міжгромадянином і державою, між посадовою особою і підлеглим, між державами.Реалізується вона у сфері особистої та суспільної діяльності — політичної,економічної, правової.
Основнимикомпонентами влади є її суб'єкт, об'єкт, засоби (ресурси) і процес, щопризводить до руху всі її елементи (механізм і засоби взаємодії суб'єкта іоб'єкта).
Влада— завжди двостороння взаємодія суб'єкта і об'єкта. Влада ніколи не євідносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі владу людининад собою (але це вже психологічний, а не соціальний феномен). Влада означаєвідносини залежності між людьми: з одного боку, нав'язування волі когосьіншого, з іншого — підкорення їй. Інакше — це владовідносини між суб'єктом іоб'єктом.
Сутністювлади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення). Влада припускаєверховенство, монопольне право суб'єкта приймати рішення («авторитетнірішення»), обов'язкові і значущі для об'єкта, і спроможність забезпечувативиконання прийнятих зобов'язань, тобто контролювати об'єкт. Суспільствооб'єктивно потребує влади. Вона протистоїть анархії, перешкоджає руйнівнимдіям, небезпечним для всього соціального організму. Авторитет, право,насильство — засоби, за допомогою яких влада має спроможність і можливістьздійснювати свою волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.
Соціальна(публічна) влада — вольові (керівництва — підкорення) відносини між людьми зприводу організації їх спільної діяльності, вироблення та здійснення спільноїдля даного соціального колективу волі (інтересу).
Державнавлада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільствісоціальна влада має публічний (суспіль ний) характер, то вкласово-організованому — політичний. У державі ми маємо справу з політичноювладою. В аналізі політичних систем суспільства влада посідає таке саме місце,як гроші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному іприватному житті громадян.
Державна влада —публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, щоутворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільствана підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус.Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державногоапарату.
Відповідно до ст.6 Конституції «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділуна законодавчу, виконавчу та судову». Реалізація цього принципу покликаназапобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одногооргану, що, як засвідчує історичний досвід, призводить до свавілля у керівництвідержавою і суспільством.
Державна влада — не лише соціальне явище. З юридичної точки зору — це ще йконституційно-правовий інститут. Проте, комплексного дослідження державноївлади як суто конституційно-правового інституту, на жаль, і досі непроводилося, незважаючи на те, що однією з найважливіших складовихконституційного права завжди були питання організації і здійснення державноївлади. Між тим усі без винятку підручники з державного права радянської добивзагалі уникали розкриття сутності цього інституту.
Мабуть, певнітруднощі у з'ясуванні змісту державної влади пояснюються й тим, що ця категоріяє предметом дослідження не лише вчених-юристів, а й політологів, філософів,економістів, істориків та ін. Тому доцільно з'ясувати зміст державної влади зпозицій саме юридичної науки.
В КонституціїУкраїни законодавчо закріплено насамперед єдине джерело державної влади вУкраїні, яким згідно зі ст. 5 Конституції визнаний лише народ. Народові наданоправо визначати конституційний лад в Україні. Оскільки такий лад визначений урозділах І-VIII і XII Конституції України, то є всі підстави вважати, що народУкраїни згідно з ч. З ст. 5 Конституції офіційно легітимізував державну владу вкраїні. У цій частині зазначається, що лише народ, а не держава, її органи абопосадові особи, може змінювати конституційний лад, найважливішою складовоюякого є державна влада.
Здійсненнядержавної влади вирішальною мірою залежить від того, як законодавчерозподіляється єдина державна влада між державними органами, що її здійснюють — фактично єдиновладне, що було притаманно марксистсько-ленінській теоріїпоєднання влади й управління в організації і діяльності державних органів абоза демократичним принципом поділу влади.
5. Поняттятипу держави, формаційний та цивілізаційний підходи
Типологія — це теорія протипи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить,що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер,на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати,чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип.
Тип держави — сукупністьдержав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностейі тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих)відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового(класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовногорозвитку.
Тип держави характеризується:
• елітою (класом,соціальною групою), що перебуває при владі;
• системою виробничихвідносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;
• системою методів ізасобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і формвласності;
• реальним (а недекларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллюу суспільстві;
• рівнемкультурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.
Є два підходи дотипології держав:
Формаційний
цивілізаційний
Формаційний підхідзаснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій(їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичнийтип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідаєрабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний.Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способівиробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншоївідбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин ізаміни їх новим економічним ладом.
Поняття історичного типудержави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутностідержави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапійого розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теоріївідбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічнуоснову, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.
При такому підходідержава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічнопануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав(рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленінвиділяли й останній (неексплуататорський) історичний тип — соціалістичнудержаву, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадськекомуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася якантикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних(цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а такожнекоректних трактувань сутності комуністичної формації.
Класово-формаційнийпідхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературідо 90-х років XX ст.
Інший підхід —цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття«цивілізація], її рівень, досягнутий тими чи іншиминародами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов,Крюгер, Гелбрейт, Тойн-бі) відкидають формаційний підхід як одномірний іспіввідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинникамисуспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією»відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністюкультурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та іншихознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкоїспільності усім державам, що живуть в її межах.
Виходячи із ступенядуховності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету,географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходуподіляють цивілізації на:
• первинні;
• вторинні.
До первинних цивілізаційвіднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма таін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних — державиЗахідної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.
Первинним цивілізаціямпритаманна командно-адміністративна організація державної влади. Державазабезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонуваннясуспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лишеті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видахдіяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна,арабська та ін.).
Вторинні цивілізації(держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основівідмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою ікультурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою івсе-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях.Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє доринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації.Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейськихдержав.
Відмінністьцивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриттясутності будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих уданий період уявлень кожної особи про характер громадського життя, про цінностіта мету її власної діяльності. Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державіне лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими,але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.
Таким чином, відповіднодо цивілізаційного підходу:
(1) сутність державивизначається як співвідношенням соціальних сил, так і накопиченням,спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;
(2) політика держави — нестільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світоглядусуспільства, його моралі, ціннісної орієнтації;
(3) розмаїттянаціональних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.
Кожний з двох підходівмає свої достоїнства і хиби. Хибою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінкасоціально-економічного чинника, звеличування культурного елемента як «душі,крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формаційного підходуналежить переоцінка класово-економічного чинника. Поза полем його зорузалишається величезний пласт культурно-ціннісних ідей і уявлень, котрі не можнасхарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в рамках формаційногопідходу невиправдану апологетику соціалістичної держави як вищого і останньогоісторичного типу.
Однак слід віддатиналежне формаційному підходу в тому, що він привернув увагу до істотної ролічинників економічного порядку, що впливають на формування держав і зміну їхтипів; до поетапності та природності історичного характеру їх розвитку. Неможна повністю відкидати класифікацію держав за історичними типами(рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важливо зважувати на те, що критерійтакого поділу обмежений певними рамками — «базисними», класово-економічними; щоза формаційними межами залишено багато історичних явищ, які становлять глибиннусутність суспільства і держави.
Якому з двох підходів дотипології держав слід віддати перевагу?
З позиційзагальнолюдських цінностей, що перетворилися на домінуючі у другій половині XXст., привабливіше виглядає цивілізаційний підхід — особливо до типологіїсучасних держав, які не можна підвести під формаційну класифікацію типівдержав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від попередньої оцінкицивілізації лише як культурної спільності та ґрунтується на визнанні їїкомплексного характеру) виявляється набагато ширшою і багатішою за формаційнийпідхід. Вона дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини —економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну та інші — в усьомурізноманітті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивченняминулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну особистість, а неяк класово-знеособлений індивідуум; не тільки розрізняє протистояння класів ісоціальних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загальнолюдськихцінностей.
Відзначимо, щокласифікація держав за типами може бути здійснена за іншими критеріями.
Типи держав за рівнемзахисту прав і свобод людини:
— правові: держави з режимомконституційної законності;
— неправові: або державиз режимом беззаконня, або держави з режимом революційної законності.
Типи держав за способомнабуття влади:
— легітимні (набуттявлади визнано законним із боку населення країни і міжнародного співтовариства);
— нелегітимні, алеіснуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним шляхом).
6. Поняттята види функцій держави
Функції держави —головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями ітакі, що характеризують її сутність.
Функції держави не можнаототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави івідбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов'язках(повноваженнях), закріплених за ними.
Наведені нижче функціїдержави відбивають реалізацію загальносоціальних, або «спільних справ» (а некласових), що забезпечують об'єктивне існування людей.
Можна класифікуватифункції сучасної держави за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами,способами, засобами та іншими елементами державної діяльності.
Функції держави зазасобами її діяльності:
— законодавча;
— виконавча(управлінська);
— судова;
— правоохоронна;
— інформаційна.
Функції цивілізованоїдержави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні ізовнішні.
Внутрішні функції забезпечуютьвнутрішню політику держави: 1) політична — вироблення внутрішньої політикидержави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;
2) економічна —регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвиткувиробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних формвласності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;
3) оподаткування іфінансового контролю — організація і забезпечення системи оподаткування і контролюза легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратоюподатків;
4) соціальна —забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійсненняїх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальнихсуперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики;
5) екологічна —забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги натериторії держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів;збереження генофонду народу;
6) культурна (духовна) —консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвиткусамобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти;сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;
7) інформаційна —організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення ізбереження інформації;
8) правоохоронна —забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності іправопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільнихвідносин.
Внутрішні функції державиможна поділити ще на дві основні групи: регулятивні та правоохоронні.
Зовнішні функції забезпечуютьзовнішню політику держави:
1) політична(дипломатична) — встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземнимидержавами відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права;
2) економічна —встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами;розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усімадержавами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку; інтеграція досвітової економіки;
3) екологічна —підтримання екологічного виживання на планеті;
4) культурна(гуманітарна) — підтримання і розвиток культурних і наукових зв'язків зіноземними державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та іншихоб'єктів, що мають культурну цінність; вжиття заходів щодо поверненнякультурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном;
5) інформаційна — участьу розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використанняінформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншимидержавами;
6) оборона держави —захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними,дипломатичними, так і воєнними засобами;
7) підтримання світовогоправопорядку — участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавнихконфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.
У зовнішніх функціяхдержави можна виділити два основні напрямки: зовнішньополітична діяльність (тутособливе значення має функція оборони країни) і зовнішньоекономічна діяльність.
Особливості класовихфункцій експлуататорської держави
Внутрішні Зовнішні1. Функція придушення пригноблених класів.
2. Функція охорони приватної власності експлуататорів на засоби виробництва.
3. Функція ідеологічного придушення своїх класових і політичних супротивників.
1. Функція захоплення чужих територій.
2. Функція придушення визвольних рухів.
3. Функція охорони інтересів пануючих класів від посягання на них ззовні.
Не можна ототожнюватифункції держави з формами їх реалізації — правовими та організаційними, а такожіз методами їх реалізації (переконання, заохочення, державний примус,придушення).
Основні правові формиздійснення функцій держави: правотворча, правозастосовна, правоохоронна,установча, контрольно-наглядова.
Конкретна функція державиявляє собою єдність змісту, форм і методів здійснення державної влади у певнійсфері діяльності держави; характеризується відомою самостійністю, однорідністю,повторюваністю.
Зміст внутрішніх ізовнішніх функцій держави змінюється на різних етапах її розвитку. Наприклад,протягом періоду становлення буржуазної держави економічна функція була слабкорозвинутою. З середини XIX ст., особливо у XX ст. з кінця 50-х років, у країнахЗахідної Європи і Північної Америки її роль значно зросла як за значущістю, такі за обсягом. Державно-правове регулювання соціально-економічної сферисуспільних відносин спрямоване на забезпечення політики «повної зайнятості»населення і запобігання економічним кризам. Західні країни вдаються до допомогисистеми планування (у тому числі довгострокового), створення спеціальнихвідомств з прогнозування розвитку економіки і соціального розвитку. Зріс впливна приватний сектор шляхом різних засобів регулювання і контролю — політикицін, податків, інвестицій, експорту, імпорту, державних замовлень, кредитноїполітики тощо. Але це не означає, що держава поглинає діяльність приватногосектора в економіці, не створює умов для його розвитку.
На відміну від західнихбуржуазних країн у СРСР, до складу якого входила радянська Україна, приватнийсектор був дозволений протягом дуже обмеженого часу (неп). Державне регулюванняекономічних відносин відігравало пануючу роль. Держава була монополістом у всіхсферах життєдіяльності суспільства, а в економічній сфері перейняла на себебуквально все — від встановлення рівня інвестицій у ту чи іншу галузь економікидо найменування продуктів і цін на них.
У незалежній Україні зпереходом до ринкових відносин зміст економічної функції держави (у порівнянніз СРСР) істотно змінюється. Хоча сфера державного управління і не зводиться додержавного сектора економіки, для втручання держави в приватний секторекономіки встановлюються межі.
Із визначенням курсу напобудову соціальної правової держави розширюються зміст і значення політичної,правоохоронної та інших функцій. Особливого значення набуває соціальна функція— створення державою умов, що забезпечують гідне життя людини (див. главу«Соціальна правова держава»).
7. Поняттята структура механізму держави
Механізм держави —цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, атакож установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функціїдержави.
Ознаки механізму держави:
1) це ієрархічна система,тобто система, побудована на засадах субординації та координації.Політико-організаційну основу системи складають органи держави, територіядержави, збройні сили та інші державні військові формування, державні символи,столиця держави;
2) це цілісна системавнутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і єдинізавдання та цілі діяльності. Кожний із суб'єктів механізму держави як йогосистемний елемент є органічно обумовленим усіма іншими його елементами іфункціонуванням системи в цілому;
3) це система, яка маєчітку структуру з певними зв 'язками між її елементами. Первинними елементами єдержавні органи.
Як механізм годинникаскладається з різних елементів, так і механізм держави, будучи єдиним, міститьу собі органи, блоки, підсистеми і навіть самостійні гілки влади: законодавчу,виконавчу, судову. В цій розчленованості просліджується ієрархія: різнідержавні органи, їх блоки, підсистеми посідають неоднакове місце у державномумеханізмі, але усі разом повинні діяти злагоджено і без збоїв. Так, одну зпідсистем держави утворюють вищі органи держави: представницькі, виконавчі,глава держави. Інша підсистема — місцевого рівня: Ради та їх виконкоми,державні адміністрації та їх глави. Особливою підсистемою є судова, а такожправоохоронні органи: прокуратура, міліція, органи служби безпеки та ін.;
4) це система, яка маєєдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність, котрістановлять її організаційно-економічну основу;
5) це взаємодіюча,динамічна і реально працююча система, за допомогою якої функціонує держава,здійснюється управління
суспільством (по суті,механізм держави створюється для виконання її функцій).
У літературі можназустріти ототожнення «механізму» і «апарату» держави. Тим часом поняття механізмудержави ширше за поняття державного апарату за складом і структурою. Механізмдержави, по суті, є апаратом у дії, у функціонуванні — із усіма зв'язками, щоіснують і виникають між його частинами.
Механізм держави маєрозглядатися не як проста сукупність складових його елементів (державнихорганів, організацій, установ), а як система цих елементів, функціональносумісних, узгоджених між собою і системою в цілому, котрі перебувають упостійному відновленні з Метою підтримання своєї основної функції — управління.
Структура механізмудержави показана на схемі.
Механізм держави Державні органи, що мають владні повноваження, тобто державний апарат, який містить у собі два важливих структурних елементи: апарат управління, що складається з чиновників — державних службовців, які спеціально займаються управлінням; апарат примусу — армія, поліція, розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою), тюрми, виправні заклади та ін. Державні установи, державні підприємства, що не мають владних повноважень • організаційні і фінансові кошти •Слід відрізняти державніоргани, що мають владні повноваження, і державні підприємства і установи, що немають владних повноважень. За цим критерієм можна розмежувати механізм державиі апарат держави, які лише в своїй основі й збігаються.
Під «державним апаратом»розуміється система органів, які безпосередньо здійснюють управлінськудіяльність і наділені для цього державно-владними повноваженнями. Поняття«механізм держави» охоплює державні підприємства і державні установи, що під керівництвомапарату держави практично здійснюють функції держави у сфері виробничоїдіяльності, пов'язаної зі створенням матеріальних цінностей держави (державніпідприємства) і нематеріальних цінностей (державні установи). Для державнихустанов типовою є невиробнича діяльність у сфері охорони здоров'я, науковихдосліджень, проектування, навчально-виховної, духовно-освітнної роботи тощо.
Чому державніпідприємства і державні установи не можна віднести до державних органів? Томущо вони відрізняються від державних органів низкою ознак:
(1) не маютьдержавно-владних повноважень, тобто не є носіями державної влади;
(2) безпосередньостворюють матеріальні або духовні блага;
(3) мають специфічнуорганізаційну структуру: є організованими державою трудовими колективамиробітників і службовців на чолі з відповідальним керівником, що діє на засадахєдиноначальності;
(4) мають суворопозначене коло повноважень: адміністрація підприємств і установ здійснюєуправлінські функції виключно у сфері своєї діяльності, у межах підприємстваабо установи;
(5) керуються у своїйдіяльності власним статутом відповідно до законодавства.
Отже, державніпідприємства і державні установи слід відрізняти від органів держави, але їх неможна протиставляти одне одному, оскільки усі вони належать до державнихорганізацій, які діють у єдності та взаємозв'язку: державний апарат забезпечуєреалізацію функцій держави завдяки діяльності підприємств і установ, якимикерує.
8. Поняття та основні елементи форми держави
Форма держави — порядок(спосіб) організації та здійснення державної влади в країні.
Структура форми держави-- стійка єдність елементів, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів ізцілим. Вона включає три взаємозалежних елементи: форму державного правління,форму державного устрою, форму політичного (державного) режиму.
Форма держави Форма державного правління Форма державного устрою Форма державного режиму — порядок утворення і організації вищих органів влади в державі — порядок поділу території держави на певні складові частини і співвідношення влади між ними і державою в цілому — порядок здійснення державної влади у певні способи певними, методами і засобами Форма державного правління Монархія Республіка — форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи — монарха, передається в спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним) — форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом), обраним населенням на певний строк /> /> /> />Протягом історії виникалирізні види монархій:
1) східна деспотія,заснована на азіатському засобі провадження;
2) антична(рабовласницька);
3) феодальна:
а) ранньофеодальна —характеризується великим ступенем децентралізації,
б) станово-представницька— влада монарха поєднується із наявністю станово-представницького органу(Іспанія -кортеси, Франція — генеральні штати, Англія — парламент);
в) абсолютна',
4) конституційна.
Розглянемо абсолютну таконституційну монархії, тому що інші практично не існують.
Монархія Абсолютна (необмежена) Конституційна (обмежена) Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для рабовласницьких і феодальних суспільств). Збереглася в первозданному вигляді (без конституції і парламенту) в одиничних країнах (султанат Оман). Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто затверджує його абсолютну владу. Парламенту приділяється роль консультативної ради при монарху (Кувейт, Саудівська Аравія), яка у будь-який час може бути розпущена (у Бахрейні розпущена через півтора роки після створення) Влада монарха обмежена конституцією, він не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і підзвітний йому; парламент здійснює законодавчу діяльність (Велика Британія, Іспанія, Данія, Швеція, Бельгія, Голландія, Японія та ін.)Конституційна монархіяможе бути парламентською та дуалістичною. Остання форма практично відживає.
У парламентській монархіївлада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах діяльності символічна.Монарх лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом, і формальнозберігає статус глави держави — виключно з представницькими повноваженнями.Фактичним главою держави (прем'єр-міністром) стає лідер партії, яка володієнайбільшим числом депутатських місць у парламенті. Уряд формується парламентомі лише йому підзвітний.
Сучасні монархіїздебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція, Данія та ін.).
У дуалістичній монархіїюридичне і фактично влада поділена між урядом, що формується монархом (абопризначеним їм прем'єр-міністром), і парламентом. Монарх вже не маєзаконодавчої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїхруках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не передпарламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Вінмає право відкладального вето щодо законів, які видаються парламентом, і праворозпуску парламенту.
Дуалістична монархіяхарактерна для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму. Вона єсвоєрідною спробою примирити інтереси феодалів (їх переважно виражає монарх) іінтереси буржуазії (їх представляє парламент). Наприклад, дуалістична монархіябула в кайзерівської Німеччині в 1871 — 1918 pp. Вона існувала також у Тунісі,Таїланді, Лівії, Ефіопії та інших країнах. У деяких сучасних країнах (султанатБруней, королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії.
В історії держав світувиникали різні види республік:
антична,
середньовічна(феодальна);
буржуазна;
соціалістична.
Розглянемо сучасні видиреспублік.
Республіка парламентська президентська змішана (напівпрезидентська) Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина) Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається непарламентсь-ким шляхом — прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак) Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія, Франція)Уточнимо роль президентав президентській і парламентській республіках.
Президентська республікахарактеризується насамперед вагомою роллю глави держави в державному механізмі.Президент зазвичай обирається незалежно від парламенту (прямим чи непрямимголосуванням) і поєднує повноваження глави держави і глави уряду. Уряд, якправило, слабко впливає на парламент, не залежить від парламенту (парламент неможе проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження).Пост прем'єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координадійну роль(так званий «адміністративний» прем'єр у деяких країнах «третього світу»).Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки своєму високомустатусу (здійснювати активну виконавчу політику, використовувати право навидання виконавчих актів, ініціювати створення законів, використовувати правовето на прийняття законів, застосовувати багатоманітні засоби впливу назаконодавчу владу) із метою досягнення балансу влад. Президентом у цих державахстає, як правило, лідер партії, що перемогла на президентських виборах, ізчисла членів якої найчастіше й формується уряд. «Класичною» моделлюпрезидентської республіки є США.
Президент упарламентських республіках, на відміну від глави держави в президентськихреспубліках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади,і його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в. парламентськіймонархії. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних(представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду,створеного на парламентській основі.
Якщо в президентськихреспубліках глава держави формує уряд за своїм розсудом, незалежно відрозстановки сил у парламенті, то в парламентських республіках глава державинайчастіше може призначити такий уряд, який має підтримку парламентськоїбільшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад урядувідбиває реальну розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати наприйняття парламентських рішень. Пост прем'єр-міністра, як правило, автоматичнозаймає лідер партії (блока партій), яка перемогла на виборах. Існуєпарламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний характер-- недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замістьвиходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення новихвиборів. Функція глави держави відокремлена від функції глави уряду.
Президент у змішанійреспубліці, яка поєднує у собі елементи президентської і парламентськоїреспубліканських форм правління, є верховним головнокомандувачем, як упрезидентській республіці, проте не у всіх країнах наділений повноваженнямиглави виконавчої влади, нерідко поділяє її з прем'єр-міністром. Відсутня посадавіце-президента, як і в парламентській республіці. Наприклад, в Україні немаєпосади віце-президента, яка є у Швейцарії. Президент України має праводостроково розпустити парламент, а депутати парламенту не можуть бути членамиКабінету Міністрів, і навпаки. У ряді змішаних республік президент не має правазаконодавчої ініціативи, в Україні -наділений цим правом.
Одна з особливостейпарламентсько-президентської республіки України полягає в обмеженихповноваженнях уряду в законодавчому процесі, що її відрізняє, наприклад, відФранції, яка також є державою зі змішаною формою правління. Якщо уряд Франціїмає право вносити поправки до законопроектів, може наполягати на голосуваннісвоїх поправок і в будь-який момент відкликати законопроект, то уряд Українимає слабкий вплив на законодавчий процес і прийняття законодавчих рішень (правозаконодавчої ініціативи у прем'єр-міністра не забезпечене комплексом правовихзаходів).
Уряд України пов'язанийподвійною (біцефальною) залежністю:
— відповідальністю передПрезидентом;
— підконтрольністю ізвітністю перед Верховною Радою.
9.Поняття та структура політичної системи суспільства. Місце та роль держави вполітичній системі суспільства
Держава — не тількирезультат розвитку суспільства, а й чинник формування політичної системисуспільства.
Політична системасуспільства — упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що функціонуютьі взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання абоучасті у політичній владі; це механізм організації і функціонування політичноївлади.
Держава хоча йнайважливіша, але не одна лише політична організація в суспільстві. До складуполітичної системи суспільства входять такі недержавні громадські об'єднання,як партії, професійні спілки, жіночі організації, громадські рухи (наприклад,Народний рух в Україні), інститути громадської думки та ін.
Елементи політичноїсистеми суспільства:
• суб'єкти політики —держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об'єднання та ін.;
• політичні норми іпринципи;
• політичні відносини;
• політична ідеологія,свідомість, погляди, культура;
• зв'язки між названимиелементами.
Взаємодія елементів(компонентів) політичної системи суспільства дозволяє виділити п 'ять підсистемїї функціонування.
1. Інституціональна —суб'єктний склад (народ, соціальні верстви, політичні партії, громадськіорганізації та інші об'єднання громадян, трудові колективи, держава та ін.).
2. Нормативна(регулятивна) — система політичних (а також правових) норм і принципів, щорегулюють відносини між народами, соціальними групами, партіями, політичнимилідерами.
3. Функціональна —політичні відносини, політичний процес, політичний режим, оскільки через нихформується, змінюється, здійснюється політика.
4. Ідеологічна —політична ідеологія, свідомість, погляди, культура, можливість громадянинаоцінити політичне буття і обрати варіант поведінки.
5. Комунікативна —интегративні (об'єднуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування політичноїсистеми суспільства в цілому.
Кожна із самостійнихчастин — ланок політичної системи суспільства має власну структуру, своїпринципи організації та діяльності, самостійність у вирішенні питань, щоналежать до їх внутрішніх і зовнішніх справ.
Зазначені елементи ічастини об'єднуються в єдину політичну систему категорією «політична влада».
Особливе місце вполітичній системі суспільства належить державі, оскільки вона є головним засобомдосягнення цілей, що постають перед суспільством, концентрує в собірізноманіття політичних інтересів, надає усталеність політичній системі задопомогою впорядкування її діяльності.
Ознаки держави, щовідрізняють її від громадських об'єднань:
1) у кожній політичнійсистемі суспільства може існувати лише одна держава, а громадських об'єднань —багато;
2) держава — організаціявсього населення, а громадські об'єднання — частини населення;
3) лише держава єодноособовою повновладною організацією в масштабі всієї країни, здатноюзахистити основні права і свободи всіх осіб, що перебувають на її території;
4) лише держава має усвоєму розпорядженні спеціальний апарат, який займається управліннямгромадськими справами;
5) лише держава має усвоєму розпорядженні спеціальні установи та заклади примусового характеру і маємонопольне право застосовувати примус на своїй території; громадські об'єднанняпозбавлені цих ознак;
6) лише держава маємонопольне право видавати юридичні норми, обов'язкові для всього населення, ізабезпечувати їхню реалізацію. Громадські об'єднання приймають програми,статути, поточні рішення, що мають внутрішньо організаційне значення;
7) лише держава маємонопольне право встановлювати і стягувати податки, формуватизагальнонаціональний бюджет;
8) лише держава єофіційною особою (представником усього народу) всередині країни і наміжнародній арені — суверенною організацією. Громадським організаціям такіякості і функції не властиві. Вони вирішують локальні за своїм змістом таобсягом завдання у суворо визначеній сфері громадського життя.
10. Поняття, ознаки та структура громадянського суспільства
Слід відрізняти поняття«суспільство» і «громадянське суспільство», «держава» і «суспільство».
Держава виділилася зсуспільства на певному ступені його зрілості і залежить від розвиненостісуспільства. Яке суспільство, така й держава. В міру розвитку суспільства,переходу його від нижчого ступеня до вищого, змінюється і держава. Зудосконаленням суспільства держава стає демократичною (у ній здійснюютьсянародовладдя, економічна свобода, свобода особи), а з формуваннямгромадянського суспільства держава стає правовою.
Що таке суспільство ?
Суспільством можнаназвати спільноту людей, яка створюється на засадах взаємних інтересів,взаємного співробітництва. Правда, не усяка сукупність людей, об'єднанихспільними інтересами, є суспільством. Студентів в аудиторії або глядачів утеатрі також об'єднує спільний інтерес, але це не суспільство. Саме суспільствоне є простою сукупністю індивідів. Це соціальна система.
Суспільство — це системавзаємодії людей,, що пов'язані між собою інтересами у сфері виробництва,обміну, споживання життєвих благ і встановлюють межі поведінки в спільнихінтересах за допомогою соціальних норм (у тому числі — юридичних).
До кожного суспільстватреба підходити конкретно-історично. У кожному суспільстві є своя системавідносин:
економічних, формивласності, виробництво, розподіл, обмін та ін.;
— соціальних: відносиниміж різними групами населення;
— політичних: ставленнягруп населення до політичної влади, участь громадян та їх об'єднань у політиці;
— ідеологічних(духовних): культура, характер світогляду — демократичний, тоталітарний.
У кожному суспільстві єсвої суб'єкти соціального спілкування: особа, сім'я, стан, клас, група, нація, державата ін. Суспільство складна динамічна система взаємозв'язків людей, об'єднанихсімейними узами, груповими, становими, класовими, національними відносинами.
Основними елементами, щовизначають суспільство, є власність, праця, сім'я.
Громадянське суспільство системавзаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань,що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції ісолідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створюватиумови для їх вільного розвитку.
Не кожне суспільствоможна назвати громадянським суспільством, тобто суспільством із достатньорозвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами міжйого членами; незалежним від держави, але взаємодіючим із нею.
Початок формуваннягромадянського суспільства у країнах Європи і Америки припадає на XVI—XVIIст.ст.
Можна виділити три етапистановлення громадянського суспільства, кожний із яких супроводжувавсяістотними змінами економічних відносин, суспільного і державного ладу,розвитком свідомості індивіда і суспільства, культури народу і нації,перетворюваннями суспільної ідеології:
I (XVI—XVII ст.ст.):процес визрівання передумов (економічних, політичних, ідеологічних) розвиткубуржуазного суспільства, усунення юридичної нерівності, обмеження політичноївлади правом;
II (кінець XVII — кінецьXIX ст.ст.): формування громадянського суспільства в найбільш розвинутихбуржуазних країнах на засадах загальної юридичної рівності, вільногопідприємництва і приватної ініціативи.
III (рубіж XIX — XXст.ст.): розвиток постіндустріального суспільства з машинним виробництвом,фабричною організацією праці, загальнонаціональним ринком; відокремлення владивід власності; перехід управління громадськими справами практично до руквчених-спеціалістів (менеджерів) із збереженням інститутів традиційноїдемократії та політичного плюралізму; розширення і поглиблення рівноправностілюдей.
Сформувалися три підходидо співвідношення громадянського суспільства і держави:
1) держава і громадянськесуспільство — збіжні соціальні системи;
2) держава і громадянськесуспільство — різні соціальні системи, первинною (провідною) є держава, щоконтролює громадянське суспільство;
3) держава і громадянськесуспільство — різні соціальні системи, держава виконує службову(підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства.
Ознаки (риси)громадянського суспільства — у його співвідношенні з державою:
1) не існує до держави іпоза державою;
2) не включає державу,розвивається самостійно — без безпосереднього втручання держави;
3) складається ізсуб'єктів — вільних і рівноправних громадян і об'єднань, що добровільносформувалися і знаходяться у відносинах конкуренції і солідарності;
4) має певний пріоритетперед державою, проте зацікавлено в добробуті держави і сприяє її розвитку;
5) справляє вплив настворення і функціонування державних органів у власних інтересах;
6) має право жадати віддержави захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, не допускаючи її втручання вїх приватні інтереси;
7) формує право, щоформулюється державою в законах та інших нормативно-правових актах[6], гарантує і захищає її від порушень із боку будь-кого.Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за допомогою волі держави,вираженої у формі правового акта;
8) розвивається івзаємодіє з державою в межах права, котре виступає як рівний і справедливиймасштаб свободи і справедливості, а не як спосіб нав'язування державної волі.
Держава здатна сприятирозвитку суспільства або перешкоджати йому.
У функціонуваннігромадянського суспільства роль цивілізованої держави має виражатися в тому, щовона служить формою, що організує громадянське суспільство і створює умови дляйого розвитку;
— є відносно самостійноющодо громадянського суспільства і здійснює солідарні публічні інтереси усіхчленів суспільства;
— встановлює «правилагри», яких повинні дотримуватися громадяни та їх об'єднання, створює сприятливіумови для їх існування і розвитку;
— не втручається уприватну сферу сім'ї, побуту, культури (перший рівень громадянськогосуспільства): таке втручання може відбуватися лише з метою забезпеченняособистої або громадської безпеки;
— надає необхідний захистгромадянському суспільству, яке функціонує в межах її території, у тому, щоналежить до соціальної безпеки громадян;
— виступає знаряддямсоціального компромісу громадянського суспільства, пом'якшує соціальнісуперечності між різними соціальними групами;
— юридичне забезпечуєможливості громадянина бути власником, створювати громадські об'єднання,комерційні корпорації, брати активну участь у політичному житті суспільства;
— має межі регулюваннявідносин у суспільстві, які визначаються конституцією держави, стандартами вгалузі прав і свобод людини, закріпленими в міжнародних актах.
І громадянськесуспільство, і держава функціонують для задоволення потреб та інтересів людини.Громадянським суспільством можна назвати таке суспільство, у якому головноюдіючою особою є громадянин як автономна особа:
• суб'єкт, якийусвідомлює себе вільним членом суспільства; вільним економічно — який має правовибору форм і видів трудової діяльності, у тому числі підприємницької; вільнимідеологічно і політичне;
• суб'єкт, який наділенийправами і свободами, у тому числі правом приватної власності(«суб'єкт-власник»);
• суб'єкт, якийусвідомлює відповідальність перед суспільством;
• суб'єкт, який захищенийзаконом від прямого втручання і довільних обмежень з боку держави.
Громадянське суспільствогрунтується на багатоманітності форм і видів власності. Кожна з них покликана:(1) забезпечити добробут усіх; (2) відкрити економічний простір для збільшеннявласності на основі більшої інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативиі підприємливості. Співвідношення праці і різноманітних форм власності вгромадянському суспільстві повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити длякожного гідний суспільному прогресу стандарт життя. Переваження у державі такзваного «середнього класу» — один із показників сформованого в ній громадянськогосуспільства.
Сучасна концепціягромадянського суспільства виходить із того, що воно є передумовою соціальноїправової держави (див. главу «Соціальна правова держава»). Діалектикавзаємовідносин громадянського суспільства і держави є складною і суперечливою,оскільки між ними відбувається своєрідний поділ організаційно-управлінськоїпраці. Громадянське суспільство як система, що сама розвивається, завждивідчуває тиск із боку державної влади. У свою чергу, держава не можерозвиватися без вільного розвитку громадянського суспільства, яке контролює діїполітичної влади. Слабкість громадянського суспільства штовхає державу доузурпації його прав, у результаті чого відбувається перерозподіл функційдержави і громадянського суспільства. У такому разі держава, крім власнихфункцій, привласнює ще й функції громадянського суспільства, змушує йоговиконувати виключно державні рішення. Держава і суспільство існують у виглядісуперечливої безупинної взаємодії і взаємовпливу, характер і спрямованість якихзначною мірою залежать від рівня розвиненості громадянського суспільства і йогоінститутів.
Держава повиннаорієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського суспільства.Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства є показникомнеефективності державного управління і самого механізму держави.
11. Правовадержава: основні принципи та умови формування
Соціальна правова держава— це політична організація суспільства, у якому право пов'язує і підкоряє собідержавну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають змістсвободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законнимшляхом.
Крім звичайних ознак,характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища формаполітичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак (рис).
1. Пов'язаність державноївлади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода можебути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується(переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні тау взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України(ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».
2. Відповідність законуправу (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи ісправедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон маєпряму дію.
3. Пов'язаність закономрівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так ідержавних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань дієзагальнодозвільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».
Стосовно владнихдержавних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип:«Дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Ще давньогрецький мислительПлатон зазначав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили іперебуває під чієюсь владою. А там, де закон — владика над правителями, а вонийого раби, я вбачаю порятунок держави...»
4. Законодавчезакріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявністьналагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівеньпрямого конституційного захисту).
5. Побудова відносинособи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальноюперед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконанняобов'язків.
6. Поділ державної владиміж законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність;недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань іпротиваг».
7. Законний (легальний)шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо(референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнотазаконодавчої влади в представницькому органі здійснюється представникаминароду, обраними з його осередку.
8. Наявність ефективнихформ контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правовихактів — налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податковоїадміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів.
9. Можливість особидомагатися конкретного мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державоюїї соціальної безпеки — мінімальний (достатній) рівень життя кожномугромадянину та його підвищення.
10. Можливість громадяндомагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівнясоціально-економічних прав громадян до рівня основних прав — формуваннясоціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуальногорозвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) задопомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики,регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін.
11. Здійснення державоюсоціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати засвій добробут — йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівнясоціальне ранимих верств населення — старих, непрацездатних (хворих),безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантуєтьсязагальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.
12. Забезпечення державоюсоціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкодулюдині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян,інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі(ст.ст. 13, 41 Конституції України).
13. Проведення державоюполітики соціальної поступки — вирішення всіх питань на шляхах згоди іпорозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежновід її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я іособисту гідність.
Таким чином, будучиобмеженою правом, соціальна держава виявляє активність у регулюваннісоціально-економічних процесів, соціального аспекту основних прав громадян, їхсоціальної захищеності відповідно до закону.
Держава є соціальною,правовою остільки, оскільки вона гарантує людині свободу вияву.
— як індивіду, якийвідрізняється від інших фізичними і психічними якостями, тобто маєіндивідуальність;
— як члену соціальногоорганізму, яким є громадянське суспільство, тобто індивіду, який входить доскладу громадських і професійних груп і організацій;
— як громадянину, який єпідданим держави.
12.Правовий статус людини та громадянина
Основні правалюдини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно додосягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвитокта закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіхлюдей.
Ознаки основних правлюдини:
1) можливості (свободи)людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані назадоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;
2) можливості, щообумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і непотребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони неможуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Цеприродні невідчужувані права,
3) можливості, які необмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національноїналежності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона єлюдиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримуватив людині почуття власної гідності, її індивідуальність;
4) можливості, що єзалежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства — рівня йогоекономічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, щорівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потребисамої людини;
5) можливості, що маютьправовий характер, оскільки внесеш до законодавчих актів, які створені в межахдержави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захистдержавами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародномурівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародногорегулювання, але й міжнародними стандартами.
Зміст і обсяг основнихправ людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:
• інтерес людини,справедливо збалансований з інтересами, суспільства;
• мораль суспільства, щопереважає у даний період;
• мета прав людини івідповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація,забезпечення та обмеження прав).
Права людини і правагромадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин —людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо правалюдини закріплені в міжнародне-правових актах, то права громадянина — уконституції певної держави.
Відмінності між правамилюдини і громадянина:
Права людини Права громадянина Позатериторіальні — існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою Територіальні — передбачають наявність громадянства, тобто особливий зв'язок людини і держави Загальносоціальні — належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини)Спеціально-соціальні (юридичні)
— закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа
— реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де 6 не знаходилася людина — реалізація охоплює сферу відносин індивіда з певною державоюПрава людини і правагромадянина — близькі поняття, в ідеалі повинні збігатися, оскільки:•здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з бокудержави. Наприклад, апатриди та інші категорії осіб, що не мають громадянства,знаходяться під захистом законів держави проживання та міжнародного права;
13. Основні сучасні підходи до розуміння права
Розпочинаючи довизначення поняття права, ми повинні знати, що йтиметься не пробезпосередньо-соціальне, а про юридичне право, не про природне, а про позитивнеправо, тобто про право, виражене в законах, інших джерелах, які є результатомцілеспрямованої вольової діяльності законодавців, суддів, самих суб'єктівправа. Відокремлюючи позитивне право від природного, слід зважувати й на те, щоюридичні норми можуть бути одночасно втіленням природного права, носіємприродно-правових цінностей. Коротше це можна сказати так: «позаконодавче»(природне) право може стати і стає «законодавчим».
Отже, ми розглядатимемо,головним чином, «законодавче» право, юридичне право, позитивне право, котре єволевиявленням держави, полягає у регулюванні суспільних відносин за допомогоюнорм і забезпечується її примусовою силою.
Кожна історична епохавиробляла своє розуміння права. Є кілька оригінальних концепцій походження,сутності та призначення права, створених за тисячоліття.
Сучасні наукові концепції(теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:
1. Ідеологічний(аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права — громадськасвідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) прозагальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їхвиникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадськійсвідомості та орієнтована на моральні цінності/>[14]. При такомупідході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативнозакріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликанавідповідати праву як його змісту.
2. Нормативний(позитивістський): вихідна форма буття-права — норма права, право — норми,викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбуваєтьсяототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на таківластивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правовогорегулювання.
3. Соціологічний: вихіднаформа буття права — правовідносини; право — порядок суспільних відносин, якийпроявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнаєтьсяйого функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сформованих і таких, щоформуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами уформі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування«життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плуталисамостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовоюдотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальникав межах, встановлених законом.
Віддати перевагу слідінтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначенихконцепціях праворозуміння.
14.Співвідношення норм права та інших соціальних норм
Норма права — цезагальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб,еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільнихвідносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно досуспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни,забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.
Ознаки нормиправа такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, яксистемність, оскільки вона регулює групу певних суспільних відносин і лише всукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права.
Оскільки ознаки права вженаводилися, перелічимо специфічні ознаки норми права:
1. Правило поведінкирегулятивного характеру — норма права вводить нове правило, фіксує найтиповішісоціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; ємодель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин.Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвестидо певного результату.
2. Загальнообов'язковеправило поведінки — норма права виходить від держави, повинна сприйматися яккерівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.
3. Правило поведінкизагального характеру — норма права має загальний (без зазначення конкретногоадресата — неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стаєучасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин,норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).
4. Формально-визначенеправило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру — норма правазакріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичнувідповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючиправа одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді людимають право на навчання, обов'язок інших — забезпечити це право). Формальнувизначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писанихджерелах права.
5. Правило поведінки,прийняте в суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженимина те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури:розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасуваннячинності.
6. Правило поведінки,забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, — держава створюєреальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки,сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу добажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог нормиправа.
Корпоративні норми —правила поведінки, які встановлені в корпорації (підприємстві, установі,організації) для регулювання відносин між людьми, спрямовані на досягненняцілей її функціонування і виражені в її статутах, положеннях, рішеннях.
Якщо соціальна норма — цеправило (зразок) поведінки, яке виражається у ставленні однієї людини до іншої,то корпоративна норма — правило поведінки, встановлене організацією для своїхчленів. Нею визначаються обсяг, характер, межа можливого і дозволеного в їхповедінці. В комерційних корпораціях — це норми внутрішньоорганізаційного(внутрішньофирмового) права.
Корпоративні нормикомерційних організацій розробляються органами управління цих організацій,регулюють відносини між співробітниками корпорації і кредиторами, робітникамикорпорації і клієнтами, адресуються їх членам (фундаторам, акціонерам, робочим,службовцям тощо). Хоча вони діють усередині певної організації, як і нормигромадських некомерційних об'єднань, між ними є відмінності.
Позаяк норми комерційнихорганізацій породжують права і обов'язки, забезпечені юридичним механізмомдержавних органів, норми громадських організацій такого забезпечення не мають.
Спільне у корпоративнихнорм і норм права полягає у тому, що вони:
• регулюють типовіситуації або вид відносин, а не окремий випадок чи конкретні суспільнівідносини;
• мають багаторазовевикористання, тобто розраховані на багатократне повторення;
• мають однаковийнеперсоніфікований характер, тобто застосовуються відразу до багатьох, поіменноне вказаних осіб;
• викладаються уписьмових актах, прийнятих в офіційно встановленому порядку уповноваженимиорганами (державними органами, з'їздами, конференціями, зборами громадськихоб'єднань та ін.).
Відмінності міжкорпоративними нормами і нормами права
Корпоративні норми Норми права 1) встановлюються від імені конкретного об'єднання громадян і виражають волю (інтерес) цього об'єднання; 2) обов'язкові тільки для членів цього об'єднання, тобто мають точну кількісну визначеність; 3) забезпечуються передбаченими внутрішніми організаційними заходами, аж до виключення з членів об'єднання; щодо забезпечення їх державою, то воно може бути тільки опосередкованим; 4) не повинні суперечити нормам права, санкціям, встановленим у нормативно-правових актах; 5) є додатковими стосовно норм права, виданим державою. 1) встановлюються від імені держави і виражають волю всього народу (через поєднання громадських, групових і особистих інтересів); 2) обов'язкові для всіх громадян держави, тобто не мають кількісної визначеності; 3) забезпечуються, крім інших способів, державним примусом; 4) не залежать від змісту корпоративних норм; 5) є основними стосовно корпоративних норм; формулюють загальнообов'язкові (у тому числі для корпорації) санкції.Мораль — система норм іпринципів, які виникають із потреби узгодження інтересів індивідів один з однимі суспільством (класом, соціальною групою, державою), спрямовані на регулюванняповедінки людей відповідно до понять добра і зла і підтримуються особистимипереконаннями, традиціями, вихованням, силою громадської думки.
Спільне у норм права інорм моралі полягає у тому, що вони:
1) діють у єдиному полісоціальних зв'язків, тобто є соціальними нормами;
2) переслідують спільнумету — встановлення і підтримання порядку в суспільстві;
3) мають однаковефункціональне призначення — впливати на поведінку людей, регулювати їхвідносини, формувати масштаби (еталони, стандарти) поведінки;
4) адресовані до всіх абодо великої групи людей, тобто є правилами поведінки загального характеру;
5) мають єдину духовнуприроду, єдиний ціннісний стрижень — справедливість. Навіть у класовій державінорми права були вираженням справедливості, на якій грунтуються норми моралі.Останні, у свою чергу, були обумовлені матеріальним духовним розвиткомсуспільства (див. приклад про кріпосне право в параграфі «Поняття і ознакиправа»). Але й тоді норми права і норми моралі протистояли сваволі та анархії.
Взаємодія норм права інорм моралі в процесі правотворчості:
1. Норми правастворюються з урахуванням норм моралі, що панують у суспільстві, виступають якформально (офіційно) визначена міра справедливості, і тому право в широкомурозумінні є моральним явищем. Наприклад, заборона убивства — це насампередморальна заборона, а потім уже правова. Законом передбачена кримінальнавідповідальність за наклеп, давання неправдивих показань, підробку документів,шахрайство, які у своїй основі мають неправду як аморальне явище. Абоконституційна норма (ст. 63 Конституції України), відповідно до якої особа ненесе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе,членів сім'ї чи близьких родичів, є насамперед моральною нормою.
2. Норми права змінюютьсяі розвиваються під впливом норм моралі. Наприклад, зміна ставлення докомерційної діяльності зажадала юридичного закріплення, оскільки норма, щозабороняє комерційну діяльність в Україні, морально відпала.
3. Норми праваскасовуються у разі невідповідності вимогам норм моралі, яка панує всуспільстві. Наприклад, смертна кара в Україні.
Вплив норм моралі надіяльність, пов'язану з реалізацією права:
1. Норми права оцінюютьсягромадянином, який реалізує їх, із погляду моралі. Навіть технічні,організаційні правила, які не несуть морального навантаження (наприклад,передбачена законом форма декларації про прибутки), мають певний вихід на нормиморалі.
2. Норми праватлумачаться посадовою особою, яка здійснює правозастосовну діяльність,відповідно до норм моралі, що панують у суспільстві. Особливо це стосується тихнорм права, котрі містять у своєму тексті оцінні поняття (наприклад, «цинізм»,«особливе зухвальство» — у Кримінальному кодексі України), їх неможливозрозуміти і застосувати без звертання до норм моралі. Так, справедливе,обґрунтоване і законне судове рішення про наклеп, образу, хуліганство, статевізлочини багато в чому залежить від урахування моральних норм, які діють усуспільстві.
3. Правозастосовнийпроцес, включаючи його останню стадію — прийняття правозастосовного акта,здійснюється з урахуванням норм моралі. Здавалося б, передбачена законом формапротоколу судового засідання не торкається будь-яких моральних цінностей, протебудь-які юридичні правила, які вносять чіткість і певність у взаємовідносинисуб'єктів права в процесі правозастосовної діяльності, не є байдужними дляморалі. Вплив норм права на норми моралі:
1. Норми права сприяютьзатвердженню прогресивних моральних уявлень. Наприклад, ст. 21 КонституціїУкраїни затверджує гуманістичні засади справедливості: «Всі люди є вільними ірівними у своїй гідності та правах».
2. Норми права сприяютьусуненню перепон на шляху розвитку нових моральних норм. Наприклад, норма прорівність форм власності — державної, комунальної, приватної — затверджує угромадян не лише необхідне почуття відповідальності за цілість державної ікомунальної власності, але й моральне право хазяїна, власника — фермера,приватного підприємця та ін.
3. Норми права виступаютьяк засоби охорони і захисту норм моралі. Так, статті Цивільного кодексуспрямовані на захист і охорону таких моральних цінностей, як добре ім'я,незаплямована репутація, честь, гідність.
Відмінності між нормамиморалі і нормами права
Норма моралі Норма права за походженням — складається в суспільстві на основі уявлень людей про добро та зло, справедливість; існувала до виникнення держави; — установлюється (закріплюється) державою як офіційна міра волі та справедливості; при первісному ладі не існувала; за сферою дії — регулює внутрішнє усвідомлення людиною своєї поведінки в усіх сферах суспільних відносин; не є інституціональною — не пов'язана з інститутами суспільства; створюється, поширюється і відмирає повільно протягом тривалого часу — регулює зовнішню форму поведінки людини в тих сферах суспільних відносин, що піддаються регулюванню; є інституціональною — діє в рамках соціальних інститутів; вступає в дію, здійснюється і скасовується офіційно, у суворо визначеному порядку та часі; за ступенем деталізації — виступає як узагальнене безособове правило поведінки у вигляді ідей і принципів (дотримуватися слова, бути чесним, справедливим тощо); — є конкретним варіантом поведінки суб'єкта, в якому чітко визначені його юридичні права і обов'язки, як можливі та належні; за формою вираження — не закріплюється в спеціальних актах, міститься у свідомості людей; набуває обов'язкового значення в міру визнання більшістю членів суспільства; — одержує закріплення в державних актах (законах, указах, постановах); після набуття законної сили стає обов'язковою для осіб, що знаходяться в сфері її дії; за способом охорони від порушень — дотримується добровільно, забезпечується внутрішнім переконанням, громадською думкою (результат — почуття сорому, каяття). — забезпечується, крім інших способів, державним примусом, застосуванням заходів юридичної відповідальності (нерідко результат — обмеження в правах правопорушника, викликане застосуванням до нього санкцій закону). /> /> /> />15. Поняття, структура, види, рівні та функціїправосвідомості
Правосвідомість —одна із форм суспільної свідомості.
Свідомістьлюдини, відображаючи об'єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою ірегулятором поведінки людини. Свідомість додає цілеспрямованого характерулюдській діяльності.
Свідомість яксистема включає різні форми відображення суспільних відносин: політичні,правові, етичні, філософські, релігійні. Всі форми суспільної свідомості є взаємозалежними ісправляють взаємний вплив одна на одну.
Правосвідомість становитьвідносно самостійну сферу (ділянку) свідомості:
• суспільної;
• групової;
• індивідуальної.
В ній відображена правовадійсність у вигляді знань про право, осмислення того, що є правом, яким вонобуло (ставлення до права минулих років) і яким має бути (ставлення домайбутнього права), а також у вигляді правових настанов поведінки як реакції наоцінку чинного права, роботу правозастосовних органів. Правосвідомість має бутивластива не тільки творцям юридичних норм, законодавцям, а й усім громадянамдержави.
Правосвідомість — цесистема ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які виражають ставлення індивіда,групи, суспільства до чинного, минулого та бажаного права, а також до діяльності,пов'язаної з правом.
Ключовий пунктправосвідомості — усвідомлення людьми цінностей природного права, прав ісвобод людини і оцінка чинного права з погляду його відповідностізагальнолюдським цінностям, що знайшли закріплення в міжнародних документах проправа людини. Правосвідомість не тільки виражає ставлення індивіда до правовоїдійсності, а й спрямовує її на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує імоделює їх.
У структуріправосвідомості суспільства виділяють такі елементи:
правова психологія правова ідеологія правова поведінка психологічний ідеологічний поведінковийПравова психологія --цесукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи,суспільства до права, правових явищ. Це неусвідомлене або не до кінця продуманеставлення до права, правових явищ, що й є правосвідомістю, яка походить зповсякденної практики у процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями,а тому формується здебільшого стихійно, спорадично, безсистемне, тобто правовапсихологія не осмислена теоретично, не упорядкована логічно. В ній провіднимелементом є емоції, а не понятійні форми відображення правової дійсності.
Наприклад, удореволюційній Росії робітники, виражаючи своє негативне ставлення дофабрично-заводського законодавства, ламали машини, громили заводськеобладнання. Вони емоційно реагували на зовнішні стосовно них правові явища, уданому разі — на законодавство. В наші дні формування інституту приватноївласності і всього, що пов'язано з існуванням приватного права, емоційно не сприймаєтьсяпевними верствами суспільства, які виховані на психології колективізму іпродовжують керуватися її пріоритетами.
Правова психологія правові почуття, правові настрої, правові переживання правові практичні знання, правові уявлення, правові погляди правові звички, правові традиції, правові звичаї рухомі, емоційні пізнавальні, передбачають самооцінку, тобто вміння критично оцінити свою поведінку з погляду її відповідності праву нерухомі, стійкі, виступають як регулятори поведінкиПравова ідеологія — цесистема правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають теоретичне(наукове) осмислення правової дійсності, усвідомлене проникнення в сутністьправових явищ.
Це концептуальнооформлена, логічно систематизована, теоретично і науково осмисленаправосвідомість. Інтелект є провідним елементом правової ідеології. Сучаснаправова ідеологія ґрунтується на системі теорій, ідей і принципів: теоріїсоціальної правової держави, принципу поділу влади, теорії народногосуверенітету, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими,принципу верховенства права, переваги загальновизнаних норм міжнародного праванад нормами національного права та ін.
Правова ідеологія правові ідеї, теорії, переконання правові поняття, правові категорії правові принципиПравова ідеологія іправова психологія можуть містити в собі інтелектуальні та емоційні елементи,але в різних пропорціях, а також як істинні, так і помилкові (міфологізовані)знання про правову дійсність. Так, у СРСР офіційна марксистсько-ленінськаідеологія розглядала права людини як державні дарування, а не як продуктприродного розвитку. Це була міфологізована державна ідеологія.
Було б невірнимпринижувати значення емоцій і почуттів (правову психологію) порівняно зінтелектом (правовою ідеологією). Емоції та почуття — необхідне тло, на якомувиявляються (складаються, реалізуються) правові погляди, ідеї, теорії. Емоції —сліпі, поки вони не зливаються з об'єктивним підходом до дійсності, їїраціональним освоєнням. На рівні правової ідеології це усвідомлення реальностівиражається в мотивах, які формуються через цілі. Ціль вплітає усвідомленіінтереси в зміст свідомої діяльності (інтереси служать джерелом цілей), сприяєформуванню правової настанови на правову (правомірну, неправомірну) поведінку.
Правова поведінка —вольовий бік правосвідомості, який являє собою процес переведення правових норму реальну правову поведінку. Вона складається із елементів, що визначають їїнапрямок (характер), — мотивів правової поведінки, правових настанов.
Правова настанова —готовність особи проявити активність у сфері пізнання і реалізації права. Вонастановить конкретну програму поведінки у певних умовах, яка формується з усіхналежних суб'єкту правових (правомірних і протиправних) знань, оцінок, думок, настроїв,звичок, навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і до чого-небудь, котріпереходять в інтереси і прагнення.
Поведінковий елементправосвідомості синтезує в собі раціональні та емоційні моменти. Через ньоговідбувається реалізація психологічного та ідеологічного елементів.
Правова поведінкапроявляється у формі дій (вчинків), які впливають на стосунки суб'єктів, або уформі бездіяльності, яка, навпаки, ніяких змін у стані суспільних відносин неспричиняє. Перш ніж правова поведінка зовні виразиться у вигляді правовоговчинку, повинна виникнути правова настанова, мотив правової поведінки управосвідомості суб'єкта.
Виникнення правовоїустановки припускає: 1) поінформованість про норму права; 2) розуміння їїзмісту; 3) оцінку, тобто ступінь схвалення, норми права; 4) ставлення до правінших осіб; 5) емоційне переживання з приводу функціонування норми права; 6)готовність до дії. Правова настанова — суб'єктивний регулятор поведінки.
Отже, від поведінковогоелемента правосвідомості залежить ступінь її якісного стану (правомірнаповедінка, правова активність, правове порушення та ін.).
Правова поведінкамотиви правової поведінки
— всебічне осмислення ситуації, невидимий процес розщеплення свідомості на правомірну і протиправну
правові настанови
— відображають готовність до певної правової поведінки в результаті оцінки правових явищ, впливають на всі основні функції правосвідомості
16. Поняття та види функцій права. Поняття та види принципівправа
Принципи права —об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивнізобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метоюгармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєріднасистема координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, якийвизначає напрямок його розвитку.
Принципи є підставоюправа, містяться у його змісті, виступають як орієнтири у формуванні права,відбивають сутність права та основні зв'язки, які реально існують у правовійсистемі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвідцивілізації. Тому принципи права можна назвати стрижнем правової матерії.
Принципи права слідвідрізняти від норм-принципів, тобто принципів, які прямо закріплені у нормахправа та являють собою внутрішній зміст цих норм .
Усі принципи права можнаподілити на:
загальносоціальні
спеціально-соціальні(юридичні)
Загальносоціальніпринципи права: економічні; соціальні; політичні; ідеологічні, морально-духовніта ін.
Спеціально-соціальні(юридичні) принципи права: • Загальні — своєрідна система координат, у рамкахякої розвивається національна правова система, і одночасно вектор, що визначаєнапрямок розвитку цієї правової системи. Належать до всіх галузей права.
• Галузеві — своєріднасистема координат, у рамках якої розвивається певна галузь права, і одночасновектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі.
Властиві конкретнійгалузі права (наприклад, принцип рівності сторін у майнових відносинах — уцивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету,невтручання у внутрішні справи держави та ін. — у міжнародному публічномуправі).
• Міжгалузеві — своєріднасистема координат, у рамках якої розвиваються кілька відповідних галузей права,і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цих галузей. Властиві кількомспорідненим галузям права (наприклад, принципи гласності та змагальності сторінсудового розгляду — в кримінально-процесуальному та цивільному процесуальномуправі; принципи недоторканності власності, свободи економічної діяльності,свободи укладати договір, необхідності конкуренції та заборони монополізації —у підприємницькому та банківському праві).
Принципи права маютьісторичний характер. Вони є плодом багатовікового розвитку людства, результатомосмислення закономірностей розвитку суспільства в цілому, втілення їхніхдемократичної та гуманістичної традицій.
Призначення принципівправа:
— здійснювати узагальненезакріплення засад суспільного ладу;
— забезпечувати однотипнеформулювання норм права;
— забезпечувати їх впливна суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів правовоговпливу.
Незважаючи набагатоманітність типів (сімей) правових систем світу (романо-германська,англо-американська, змішана, релігійно-традиційна) та різний їх підхід допроблеми принципів права (в одних склалося поняття «загальних принципів права»,у інших — ні), усі вони в демократичних суспільствах спираються на загальнуоснову принципів права. Принципи права згодом набули універсального значення,оформилися в галузі основних прав людини, одержали закріплення на міжнародномурівні. Так, у Договорі про створення Європейського Економічного Співтовариства(ЄЕС) загальні принципи, характерні для права держав — членів Співтовариства,розглядаються як складова частина права ЄЕС, а їх порушення — як підстава дляскасування в судовому порядку актів Співтовариства. Сьогодні принципи права єактуальними насамперед у зв'язку із завданням забезпечення прав людини.
Дати вичерпний перелікзагальних принципів права важко, тому що вони не мають достатньої чіткості тастабільності змісту. Одне є безсумнівним — в них втілюються загальнолюдськіцінності.
Загальні принципи права:
1. Принцип свободиозначає, що право виступає як міра свободи — політичної, економічної,ідеологічної. Принцип свободи реалізується через надання свободи виборусуспільного ладу та форми правління, забезпечення захисту прав людини тазадоволення основних потреб її життя, формування органів державної влади шляхомнародного волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві нормгуманістичної моралі, користування різними соціальними послугами держави таприватних осіб та ін.
2. Принцип справедливостіозначає, що право виступає як міра справедливості, як морально-правовадомірність вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини таїхнього правового забезпечення. Принцип справедливості містить у собі вимогувідповідності між практичною роллю різних індивідів (соціальних груп) у життісуспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками,злочином і покаранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням. Принципсправедливості є важливим при вирішенні конкретних юридичних справ (приміром,при визначенні міри кримінального покарання). Він конкретизується у принципірівності.
3. Принцип рівностіозначає рівність усіх перед законом, рівність прав та обов'язків, незалежно віднаціональної, релігійної та іншої належності, службового та іншого становища,рівну відповідальність перед законом, рівний захист у суді.
Важливими складовимиелементами принципу рівності є: — єдність (взаємозв'язок) прав і обов'язків,тому що говорити про реальність будь-якого права можна лише за наявностівідповідного йому юридичного обов'язку (приміром, право громадянина на судовийзахист реалізується через обов'язок судів здійснювати такий захист);
— взаємнавідповідальність держави та особи, тому що вони пов'язані взаємними правами таобов'язками.
4. Принцип гуманізму,тобто людинолюбства, розкриває одну з найважливіших ціннісних характеристикправа, домінування у формуванні та функціонуванні правової системи природнихне-відчужуваних прав людини. Це — право на життя, здоров'я, особисту свободу табезпеку, право на охорону своєї честі та репутації, недоторканність особи таін.; створення всіх умов, необхідних для нормального існування та розвиткуособи.
5. Принцип демократизмузнаходить свій прояв у тому, що право та законодавство виражають волю народу,волю всіх і кожного, формуються через форми народовладдя: безпосередню тапредставницьку демократію.
6. Принцип законностівиражається у вимогах:
а) якостінормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між ними має бутиієрархічна субординація залежно від юридичної сили);
б) суворого додержання тавиконання юридичних норм, правових приписів усіма суб'єктами — громадянами, їхгромадськими та некомерційними організаціями, посадовими особами, державнимиорганами. Передбачає також недопустимість зловживання суб'єктивним правом (див.§ «Зловживання правом»);
в) невідворотноївідповідальності за вину громадян і посадових осіб.
Принципи права слугуютьзагальними орієнтирами у правотворчості та правозастосуванні.
Функції права — основнінапрямки правового впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування.
Термін «функціонуванняправа» означає дію права в житті суспільства, втілення його функцій всуспільних відносинах.
Функції права можнакласифікувати у такий спосіб:
Загальносоціальні Спсціально-соціальні (юридичні) Загальносоціальні інформаційна орієнтаційна виховна інформування громадян, тобто до- — орієнтування громадян на позитивні — загальноправовий вплив на духовну сфе- ведення до відома адресата, про напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов'язки та відповідальність правові настанови, які пропонують оцінку права та готовність діяти відповідно до його норм ру, виховання поважання права(правова інформація) (правомірна поведінка) (правове навчання)
Спеціально-соціальні (юридичні) Регулятивна Охоронна — функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки людей, наділення їх певними правами та обов'язками — функція встановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має на меті витиснення шкідливих для суспільства відносин та охорону позитивних /> /> /> /> /> />
Регулятивна функція праваможе бути поділена на статичну та динамічну:
Регулятивна статична Регулятивна динамічна— функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприклад, фіксування правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження) — функція забезпечення активної поведінки суб'єктів права (наприклад, покладання обов'язку сплачувати податки, відбувати військову повинність)
Здійснюється за допомогою дозвільних (таких, що надають правомочності) та заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу Здійснюється за допомогою зобо-в 'язуючих норм, які спричиняють правовідносини активного типу
Охоронна функція виражається у такому:
1) 2)
3)
визначення заборон на вчинення протиправних діянь; встановлення юридичних санкцій за вчинення таких діянь; безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила правопорушення. Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб'єктивних прав. /> /> /> />17. Поняття, ознаки та основні елементи системи права.Предмет та метод правового регулювання як підстави виділення галузей в системіправа
Право є дуже складноюцілісною системою. Як вже зазначалося, є два поняття: «система права» і«правова система», які не є тотожними, їх слід розрізняти. Правова система —поняття ширше, ніж система права. Система права входить до правової системи, єзасадною системою в системі.
На відміну від правовоїсистеми система права — правова категорія, яка означає внутрішню будову,внутрішню структуру права будь-якої країни. Вона виражається через розподіл іпобудову нормативного матеріалу, за допомогою якого її різні блоки (частини)постають у єдності.
Система права — цеоб'єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права,яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями,підгалузями та інститутами.
Можна сказати інакше:система права — це науково організована сукупність правових норм, розподіленихза групами — правовими інститутами, зведеними у підгалузі, які у свою чергуутворюють галузі — цілісні нормативні утворення.
Ознаки (риси) системиправа:
1. Обумовленість реальноіснуючою системою суспільних відносин. Вона не може створюватися насуб'єктивний розсуд людей існує об'єктивно;
2. Органічна цілісність,єдність і взаємозв'язок правових норм, а не їх випадковий набір. Норми права, зяких складається система права, не можуть функціонувати ізольовано. Вонивзаємно узгоджені та цілеспрямовані;
3. Структурнабагатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових зазмістом й обсягом структурних елементів, які логічно об'єднують, розташовуютьнормативний матеріал у певній функціональній спрямованості.
Дослідження системи прававарто розпочинати з попереднього вирішення питання про структурні елементи ікритерії побудови системи. Під структурою системи розуміється єдністьелементного складу системи і взаємодія складових її елементів. Структура — цезасіб зв'язку елементів у системі, які забезпечують її спрямованефункціонування та усталеність (стабільність). Структурні елементи системиправа:
— норми права;
— інститути права;
— під галузі права;
— галузі права.
Норма права — «цеглинка»системи права, первинний компонент, із якого складаються інститути і галузіправа. Не може існувати норма права, яка не входила б до певного інституту ігалузі права. Галузь права є найбільшим елементом серед тих, з яких складаєтьсясистема права. Цивільне право, кримінальне право, трудове право,адміністративне право та ін. — це галузі права.
Предмет і метод правовогорегулювання як підвалини формування системи права
Поділ системи права нагалузі ґрунтується на певних критеріях. Такими критеріями є предмет(матеріальний критерій) і метод (юридичний критерій) правового регулювання.
Предмет правовогорегулювання — сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованихправовими нормами (відповідає на запитання «що?»). Предмет правовогорегулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив нормправа.
Предмет правовогорегулювання є умовне виділення певного відокремленого кола (сукупності)суспільних відносин, що мають єдину якість. Це дозволяє узагальнити нормиправа, які регулюють коло (сукупність) суспільних відносин, у таку нормативнуспільність, як галузь права.
Приміром, предметомекологічного права є відособлена група суспільних відносин у раціональномувикористанні природних ресурсів й охороні навколишнього середовища. Предметаграрного права складають суспільні відносини у сфері організації і діяльностісільськогосподарських товаровиробників. Предмет земельного права — суспільнівідносини у сфері раціонального використання і охорони земель. Предметадміністративного права — управлінські відносини. Предмет трудового права —трудові відносини і т.д. Кожна галузь права має свою, відносно відокремлену,сферу регулювання.
Відмежування предметаправового регулювання однієї галузі від іншої здійснюється на основі виявленняякісної однорідності складових його елементів:
— суб'єктів,
— об'єктів,
— змісту,
— динамічних чинників.
Наприклад, у трудовихсуспільних відносинах суб'єктами виступають робітники та службовці, об'єктом —предмети праці, змістом — трудова діяльність, динамічними чинниками — потреби уробочій силі, що змінюються. Інший склад елементів мають майнові відносини,управлінські тощо.
Предмет правовогорегулювання зазвичай розглядають як визначальний критерій системи права. Він —головна, об'єктивна підстава для розподілу правових норм за галузями права.Його доповнює метод правового регулювання.
Метод правовогорегулювання — сукупність прийомів і засобів правового впливу на суспільнівідносини (відповідає на запитання «як?»). Він несе основне навантаження вдинаміці, «роботі» права, показує, як регулюються суспільні відносини, якимиприйомами та у які способи.
Кожна галузь права маєсвій специфічний метод правового впливу на суспільні відносини. Метод правовогорегулювання є багато в чому орієнтованим на способи правового регулювання:дозволяння, зобов'язування, заборони.
Загальними є два методиправового регулювання
імперативний(владно-авторитарний, директивний) — суворо обов'язковий, побудований назасадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод«вертикалі»). Він припускає заборони, обов'язки, покарання.
диспозитивний —автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів,угоди сторін, їхній неспівпідлеглості між собою (метод «горизонталі»). Він припускаєдозволяння.
Так, метод владнихприписів (зобов'язування) є властивим, як правило, адміністративному правуметод рівності сторін і вільного волевиявлення (дозволяння) — цивільномуправу, метод справедливої винагороди І заохочення — трудовому праву, методзаборони (заборона недозволених дій) — кримінальному праву, метод дозволяння —підприємницькому праву і т.д.
За допомогою методуправового регулювання можна легше орієнтуватися, до якої галузі права належатьті чи інші поняття й терміни. Термін «договір», скажімо, вживається в різнихгалузях права — конституційному, міжнародному, трудовому, циві-. льному.Трудовий договір підпадає під дію методу регулювання трудового права — методусупідрядності і тяжіє до зобов'язувань, а договір як підстава виникненнязобов'язань — під дію методу цивільного права — методу автономії і припускаєдозволяння.
18. Поняття, ознаки та структура норми права
Норма права — цезагальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб,еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільнихвідносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно досуспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни,забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.
Ознаки нормиправа такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, яксистемність, оскільки вона регулює групу певних суспільних відносин і лише всукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права.
Оскільки ознаки права вженаводилися, перелічимо специфічні ознаки норми права:
1. Правило поведінкирегулятивного характеру — норма права вводить нове правило, фіксує найтиповішісоціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; ємодель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин.Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвестидо певного результату.
2. Загальнообов'язковеправило поведінки — норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництводо дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.
3. Правило поведінкизагального характеру — норма права має загальний (без зазначення конкретногоадресата — неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стаєучасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин,норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).
4. Формально-визначенеправило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру — норма правазакріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичнувідповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючиправа одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді людимають право на навчання, обов'язок інших — забезпечити це право). Формальнувизначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писанихджерелах права.
5. Правило поведінки,прийняте в суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженимина те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури:розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасуваннячинності.
6. Правило поведінки,забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, — держава створюєреальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки,сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу добажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог нормиправа.
Риси норми права яккласичного розпорядження:
1) норма відтіняє,підкреслює кількісну і якісну сторони поведінки (вид і міру поведінки);
2) норма вбирає в себевсі основні властивості права (нормативність, формальну визначеність,стабільність, владність);
3) норма має чітковиражену структуру, складається з елементів (диспозиція, гіпотеза, санкція).
Поряд із цим норма правамає внутрішній зміст:
— є мірою свободи ісправедливості;
— є результатом владноїдіяльності держави, яка полягає в узагальненні і систематизації типовихконкретних правовідносин, що виникають у громадянському суспільстві;
— має завждизагальний характер, тобто це таке розпорядження, що адресоване безлічііндивідуально не визначених суб'єктів і розраховано на багатократністьзастосування за певних життєвих обставин.
Структуранорми права — це її внутрішня будова. До структурних елементів норми праваставляться:
гіпотеза — частина норми, що вказує на фактичні обставини, при настанні яких вартовиконати встановлене правило;
диспозиція — частина норми, що містить саме правило поведінки, що вказує на права таобов'язки сторін у регульованому відношенні;
санкція — частина норми, що передбачає заходи примусового впливу, застосовувані допорушників даного правила поведінки.
19. Поняття та види джерел (форм)права, проблема джерел права в теорії держави та права
Ефективністьфункціонування державного механізму безпосередньо пов'язана з існуванням тадією правовиховних засобів регулювання суспільних відносин. Одним із правовихзасобів є джерела права, які у сукупності складають цілісну і взаємопов'язану систему.Перш ніж аналізувати різні джерела права, необхідно розглянути співвідношенняпонять «форма права» і «джерело права».
Під формоюправа треба розуміти організацію власного змісту, способи його існування,прояву, впорядкування та функціонування. Розрізняють внутрішню та зовнішнюформи права. Під першою розуміють систему права, структуру змісту або системуправа та його структуру, а під зовнішньою — джерела права.
Сучаснаюридична література поняття «джерело права» визначає у декількох аспектах.
1) Джерелоправа визначається як джерело виникнення права як соціальної категорії. Узначенні джерел права характеризують пам'ятки історії, літописи, судові справита звичаї, що існували історично, мають юридичний зміст та визначають основнінапрями становлення права конкретної держави. Наприклад, Руська правда, ЗакониМану.
2) Джерелоправа у генетичному розумінні характеризують як умови формування права, тобтофактори правотворчості та загальнолюдські цінності, що безпосередньо впливаютьна процес формування та функціонування права. Фактори, що обумовили появуправа, поділяють на матеріальні (потреби суспільства, обумовленісоціально-економічними потребами його розвитку) і ідеологічні (система уявленьсуб'єктів про те, яким має бути право).
3) Джерелоправа у юридичному значенні визначають як спосіб зовнішнього прояву права. Цетекстуальні джерела права, які можна поділити на первинні (котрі є підставоюдля виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків: нормативно-правовіакти, нормативно-правові договори, правові прецеденти, релігійні норми, правовізвичаї) і похідні (уточнюють зміст первинних: судова та адміністративнапрактика).
4) Джерелоправа — це діяльність суб'єктів суспільних відносин, в результаті якоїреалізуються їх потреби і задовольняються інтереси.
У юридичнійнауці існують різноманітні підходи до визначення класифікації джерел права.Оскільки предметом нашого вивчення є джерела права у юридичному значенні,необхідно зазначити, що історично першим джерелом права був правовий звичай,процес виникнення якого безпосередньо пов'язаний з виникненням держави. Упервісному суспільстві людина діяла певним чином в силу зовнішніх обставин, аперіодичне повторення таких дій протягом тривалого часу призвело до виникненнязвичаю діяти саме таким чином. З поступовим ускладненням суспільних відносинзвичай набуває характеру правила поведінки, якого дотримуються всі члени певноїсоціальної групи в обов'язковому порядку.
Особливістюданих норм є те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, авиникають в результаті багаторазового застосування протягом століть,закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять в звичку, існуючі увигляді соціальних норм. Дане джерело права з'явилося на ранніх етапах розвиткудержави і права, у так званих полісах — містах-державах і було спрямоване нарегулювання сімейних, шлюбних, господарських, майнових відносин. Про важливуроль звичаїв у формуванні правових систем країн стародавнього світу свідчитьте, що перші закони цих країн — це зведення звичаєвих правил поведінки (ЗакониXII таблиць, Закони Ману, Руська правда).
Появасоціальної нерівності, протилежних інтересів призводить до порушення звичаєвихправил поведінки окремими індивідами. Тому досягти обов'язкового виконаннязвичаїв можна було лише надавши їм захист з боку держави шляхом санкціонування(визнання). Відповідно, на відміну від звичаїв, реалізація правових звичаївзабезпечується мірами державного примусу. Крім того, в результатісанкціонування державою звичай набуває загальнообов'язкового характеру щодовиконання, що означає можливість не лише його поширення на всіх суб'єктів, а йгарантування його виконання з боку держави.
Виділяють двіформи санкціонування звичаю: посилання на нього у статті закону (так, у п. 1ст. 19 Цивільного кодексу Російської Федерації зазначається, що громадяниннабуває і здійснює права та обов'язки під своїм іменем, що включає прізвище іособисте ім'я, а також по-батькові, якщо інше не випливає із закону абонаціонального звичаю) або його визнання судовою, адміністративною практикою тавикористання як основи судового рішення. У таких випадках звичай набуває формиправового і забезпечується не тільки заходами суспільного впливу, а йможливістю примусу з боку держави.
Правовийзвичай має такі ознаки:
— природнуоснову виникнення;
— визначеність,тобто наявність конкретних ознак правила поведінки;
— неписанийхарактер;
— загальністьтобто поширеність серед всього населення або локальність — поширеність середневеликих соціальних груп чи у межах певної території;
— тіснийзв'язок з релігійними нормами, обрядами тощо;
—безперервність дії протягом тривалого часу та одноманітність дотримання;
—поступовість формування забезпечує врахування змін, що відбуваються всуспільних відносинах;
— входить узвичку людини, що не дає можливості сумніватися у його необхідності;
— юридичнасила як визнання правила певною спільністю та його санкціонування державою.
В Україніставлення до правового звичаю як джерела права у різні періоди її історії булонеоднозначне. Беззаперечним є те, що державно-нормативне регулювання не охоплюєвсі суспільні відносини і тому звичай зберігає своє значення в окремих галузяхприватного і публічного права. На сьогодні Конституція України не закріплюєправовий звичай як джерело права, але окремі акти законодавства містять такінорми. У ст. 7 Цивільного кодексу України передбачається, що цивільні відносиниможуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту. Звичаєм єправило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але єусталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований упевному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільногозаконодавства, у цивільних відносинах не застосовується.
Звичай маєвелику роль у формуванні конституційного законодавства. Створення парламенту,відкриття першого його засідання, порядок голосування та деякі інші звичаїотримали закріплення у Регламенті Верховної Ради України та інших законодавчихактах. Таким чином, звичай виступає одним з факторів правотворчої діяльності.
У цілому жвикористання правового звичаю як джерела права має обмежений характер в силуконсерватизму і неможливості впорядкування всіх сфер суспільних відносин. Зпевними винятками сфера його використання може звужуватись відповідно довдосконалення законодавства.
На сьогодніправовий звичай залишається провідним джерелом права в країнах із звичаєвоюправовою системою, мусульманського права, одним з основних в країнаханглосаксонської правової сім'ї.
Батьківщиноюправового прецеденту традиційно вважається Англія, де на ранніх етапахформування державності основним джерелом права був правовий звичай. Розвитоксуспільних відносин призвів до централізації влади, що в умовах відсутностізаконодавчих актів викликало потребу винесення судами подібних рішень прирозгляді аналогічних справ. Так виник судовий прецедент як джерело права.
Правовийпрецедент (від лат. praecedens — той, що попереду) — джерело права, виражене воб'єктивованому рішенні органу держави, містить юридичне положення або надаєтлумачення спірному питанню, або ж вирішує не передбачене у законі питання,якому надається формальна обов'язковість при вирішенні всіх наступниханалогічних справ. При розгляді справи суддя повинен обов'язково враховуватиобставини справи, у зв'язку з якими прийняте попереднє рішення. Дотриманнятакого рішення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судовоїпрактики. Офіційно вважається, що суддя не створює право, а вирішує справивідповідно до існуючих (у законі або у раніше вирішеній справі) правових норм.З іншого боку, приймаючи рішення суддя формулює правило, для застосування якогов майбутньому обов'язковим є тлумачення, тому остаточно прецедент є результатомузагальнення судової практики з його застосування.
Структураправового прецеденту містить три елементи: встановлення конкретних обставинсправи, правові принципи, які застосовуються при її розгляді і вирішенні, тависновок у справі. Особливістю правового прецеденту як джерела права є те, щоне все рішення є обов'язковим, а лише його частина racio decidendi, що уперекладі означає сутність рішення, а на практиці — це сформульоване судомправило. Racio decidendi містить правові принципи, які застосовуються длявирішення правових питань відповідно до конкретних обставин справи. Ішимисловами це аргументація судді стосовно вирішення справи.
Судовийпрецедент є обов'язковим для судів тієї ж або нижчої інстанції при розв'язанніаналогічних справ, або є таким, що слугує прикладом тлумачення закону та не маєобов'язкової сили. Ступінь обов'язковості прецеденту залежить від місця всудовій системі як суду, що вирішує справу, так і суду, чиє рішення береться зазразок.
Середосновних рис судового прецеденту визначають:
—динамічність, тобто можливість при прийнятті рішення найповніше врахуватиособливі й конкретні обставини справи та врахувати попередній судовий досвід;
— гнучкістьяк можливість судді обирати відповідний прецедент та відхиляти той, що невідповідає суттєвим обставинам справи;
— потребависокого рівня професіоналізму суддів, що виявляється у знаходженні відповідногопрецеденту;
— формальнавизначеність та можливість реалізації забезпечується регулярною публікацією вофіційних засобах масової інформації;
— можливістьвільного тлумачення справи суддею та її вирішення відповідно до суб'єктивногорозуміння ним норми.
Класифікаціяправових прецедентів відбувається за наступними критеріями:
— залежно відзмісту прецеденту: креативні, ті, що створюють нову норму права у випадкуіснування прогалини у праві, інтерпретаційні, ті, що тлумачать зміст існуючихнорм права;
— залежно відтого, який орган постановив рішення, правові прецеденти поділяють на: судові таадміністративні.
У країнаханглосаксонської правової системи прецедент тісно взаємодіє із законодавством,усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Останнім часомможна простежити наступну тенденцію: кількісне зростання законів призвело добільш активного застосування прецедентів. З іншого боку, прецедент має меншуюридичну силу ніж закон, оскільки може бути ним скасований. Як правило,правовий прецедент містить норму — правило поведінки, яка регулює суспільнівідносини, що не врегульовані ні законодавчими актами, ні іншими правовимиактами. Велика кількість прецедентів стосовно подібних справ часто призводитьдо виникнення прецедентів протилежного змісту. Про певні труднощі у пошукахтого чи іншого прецеденту йдеться у виданні у 1982 р. у штаті Нью-ЙоркСполучених Штатів Америки 900-томного збірника судових рішень з наступнимщорічним поновленням в обсязі 12—15 томів.
У країнахромано-германської правової сім'ї, де прецеденти не визнаються джерелом права,існуюча практика (засоби, узвичаєння, прийоми) вирішення справ судовими іадміністративними органами державної влади і прийняття відповідних правовихактів має характер з'ясування і роз'яснення змісту правових норм. Вищі судовіінстанції узагальнюють таку практику, видаючі відповідні збірники (наприклад,Збірники постанов Пленуму Верховного Суду України).
ПостановиПленумів Верховного Суду України містять норми процесуального характеру, якірегламентують порядок застосування чинного законодавства за наявностіспецифічних обставин, що потребують цього застосування. Акти судових органіввлади приймаються на підставі узагальнення судової практики і статистики, маютьна меті здійснення керівних роз'яснень судам у питаннях щодо застосуваннязаконодавства, що є обов'язковими для судів, інших суб'єктів правозастосування,чиї права у разі їх порушення, захищаються судом. На думку відомого правознавцяГ. Кельзена, вільна законотворчість повністю виключається у судочинстві,оскільки на відміну від законодавця, діяльність правосуддя повністюдетермінована і обмежена конституцією (законами) у напрямі відновленняпорушеної законності. Невиконання правових приписів суду призводить доскасування рішень, які не відповідають рішенням вищих судових органів.Наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику всправах про обман покупців».
Всуперечтрадиційному підходу до закону як основного, а іноді й єдиного джерела права вкраїнах романо-германської правової системи, сучасна юридична наука на підставііснуючої практики поступово досліджує і обґрунтовує договірнормативно-правового змісту як джерело права, яке у розвиненому громадянськомусуспільстві стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.З'явившись у Стародавньому Римі у період республіки, договірнормативно-правового змісту був використаний юристами Західної Європи у середнівіки. Основним положенням доктрини природного права було визнання договору якджерела права. В силу історичних обставин повернення до цієї доктрини відбулосялише в XX ст., коли в умовах формування громадянського суспільства договір стаєоднією з головних юридичних форм існування правових норм.
Нормативно-правовийдоговір — це двостороння чи багатостороння угода між суб'єктами, що міститьнорми права.
Для ньогохарактерні наступні риси:
1. Суб'єктомдоговору завжди є суб'єкт публічно-правових відносин, і перш за все той, що маєвладні повноваження. Держава, її органи, посадові особи, міжнародні організації— такі найбільш типові суб'єкти нормативних договорів. Від місця суб'єкта умеханізмі держави залежить юридична сила договору. Чим вище місце, тим більшасила.
2.Формальність та об'єктивація забезпечується прийняттям правового акта у формінормативно-правового договору.
3. Змістомнормативно-правового договору є норми права (правила поведінки — права іобов'язки сторін), що виникають в результаті згоди сторін та регулюють питаннявладування, управління та саморегулювання, але не всі, а лише ті, що допускаютьдоговірну форму регулювання. За харак- тером це норми-цілі, норми-наміри,норми-координатори, норми-узгодження, норми-утримання тощо.
4.Своєрідність зобов'язань сторін нормативно-правового договору та засобів їхзабезпечення полягає у тому, що межі договору як засобу нормативно-правовоїсаморегуляції сторін жорстко передбачені їх статусом, що не знижує обсяг їхінтересів та добровільності у визначенні предмета договору. Зміст договору неможе суперечити конституції, в протилежному випадку укладання таких договорівможе мати місце лише після внесення відповідних змін до конституції.
5. Тривалийтермін дії.
6. Набуттячинності відбувається лише після проведення відповідної процедури: ратифікаціїпарламентом (для міжнародних договорів), підписання керівником парламенту тапрезидентом (для конституційних договорів) тощо.
7.Забезпечення виконання договірних зобов'язань державою та її органами включаєбагато різних засобів, у тому числі: організаційних, правових, економічнихтощо. Відповідно норми, які містяться у договорах такого роду, єзагальнообов'язковими для виконання, що забезпечується гарантіями державишляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державного примусу.
8.Нормативно-правовий договір є частиною національного законодавства, може бутипідставою для укладання інших правових актів, у тому числі й договорів з метоюреалізації норм, що в ньому містяться.
Складністьдослідження юридичної природи нормативно-правових договорів як джерела праваобумовлена їх багатоманітністю. Відповідно їх можна класифікувати за різнимикритеріями. За сферами правового регулювання суспільних відносин:конституційні, у тому числі й федеративні; міжнародні; колективні;господарські. За змістом: договори компетенції та договори про взаємодію.
Незважаючи назазначені властивості, нормативно-правовий договір не може бути застосованим увсіх сферах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин міжфізичними особами.
Нормативно-правовийакт — письмовий документ, прийнятий компетентним органом держави абоуповноваженим суб'єктом, встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує нормиправа, містить розпорядження загального характеру і постійної дії, розрахованийна багаторазове застосування. У роз'ясненні Президії Вищого арбітражного судуУкраїни від 26 січня 2000 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів,пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» зазначено,що «нормативно-правовий акт це прийнятий уповноваженим державним чи іншиморганом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює,змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер тазастосовується неодноразово». Це правовий акт, що приймається органамидержавної влади у процесі правотворчості. У Конституції України визначено перелікформ нормативно-правових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їхієрархічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядокдії в часі, просторі.
Основніознаки нормативно-правового акта:
— відображаєдержавні інтереси та спрямований на регулювання широкого кола найважливішихсфер суспільних відносин;
— маєвизначену структуру (може складатись із частин, розділів, статей, параграфів,пунктів, підпунктів) та зміст (назва, дата, місце і суб'єкт прийняття, підписуповноваженої посадової особи, реєстраційний номер), визначену закономдокументальну форму закріплення; закон чи підзаконний нормативно-правовий акт;
— змістомнормативно-правового акта є правила поведінки загального характеру, дія якихрозповсюджується на невизначене коло суб'єктів;
— приймаєтьсячітко визначеним колом правотворчих органів;
—розробляється та приймається у чітко визначеному порядку;
— єобов'язковим для виконання, забезпечується системою державних гарантій, у томучислі й примусовими засобами;
—публікується у спеціальних виданнях (в Україні згідно з Указом Президента від10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правовихактів та набрання ними чинності» офіційними друкованими виданнями є: «Офіційнийвісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Урядовий кур'єр»);
— діє в часі,просторі і за колом осіб;
— маєюридичну силу, що дає можливість визначити принципи підпорядкування йієрархічної побудови системи нормативно-правових актів.
Юридична сила— основна властивість нормативно-правових актів діяти та породжувати правовінаслідки: виникнення, зміну, припинення правовідносин. Має два аспекти:співвідношення правових актів між собою та обов'язковість виконання. З точкизору співвідношення встановлюється ієрархія, тобто чітка системапідпорядкованості правових актів. Це означає, що кожний акт займає своє місце узагальній системі правових актів. Таке розташування останніх залежить від місцяорганів державної влади, які їх видали, у системі органів державної влади та наданихїм повноважень.
За юридичноюсилою нормативно-правові акти поділяють на: закони і підзаконні правові акти.
Сукупністьнормативно-правових актів утворює систему нормативно-правових актів, яка маєвертикальний та горизонтальний вимір. Вертикальний вимір характерний дляфедеративних держав, де існує загальнофедеративне законодавство і законодавствосуб'єктів федерації. Горизонтальний вимір (поділ на інститути і галузізаконодавства) характеризує системи нормативно-правових актів всіх країн.
Таким чиномнормативно-правові акти як джерела права володіють рядом суттєвих специфічнихознак, які якісно відрізняють їх від інших джерел права. Зокрема, виданнянормативно-правових актів є безпосереднім імперативним виразом волідержавно-владних суб'єктів щодо регулювання найважливіших сфер суспільнихвідносин. Нормативно-правовий акт є консервативним за характером та маєускладнений порядок внесення змін та доповнень, а також підлягає тлумаченню увипадках нечіткості змісту, що не дає змоги уникнути його неправильногороз'яснення. Він найбільш поширений у країнах романо-германської правової сім'їта є основним джерелом права в Україні.
20. Поняття та види правових актів, нормативно-правовий акт всистемі правових актів
Правовий акт —акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб'єкта права, що регулює суспільнівідносини за допомогою встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії)правових норм, а також визначення (зміни, припинення) на основі цих норм прав іобов'язків учасників конкретних правовідносин, міри відповідальності конкретнихосіб за скоєне ними правопорушення. Він оформляється у встановлених законом випадках у виглядіписьмового документа (акта-документа).
Ознаки правового акта:
1) виражає волю(волевиявлення) уповноваженого суб'єкта права, його владні веління;
2) має офіційнийхарактер, обов'язковий для виконання;
3) спрямований нарегулювання суспільних відносин;
4) встановлює правовінорми, а також конкретні правовідносини; Поняття нормативно-правового акта ійого відмінність від інших правових актів
Нормативно-правовий акт —офіційний акт-волевиявлення (рішення) уповноважених суб'єктів права, щовстановлює (змінює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільнихвідносин. Або інакше: акт правотворчості, який містить юридичні норми. Отже,нормативно-правовий акт становить рішення правотворчого органу, спрямоване навстановлення, зміну або скасування дії норм права.
Нормативно-правовий актвиконує дві рівнозначні функції: функцію юридичного джерела права і функціюформи права, тобто виступає як спосіб існування і вираження норм права.
Ознакинормативно-правового акта:
1) приймається абосанкціонується уповноваженими органами держави (правотворчими органами) абонародом (через референдум);
2) завжди містить новінорми права або змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав іобов'язків;
3) приймається здотриманням певної процедури;
4) має форму письмовогоакта-документа і точно визначені реквізити:
а) вид акта (закон, указ,постанова);
б) найменування органу,який ухвалив акт (парламент, президент, уряд, місцевий орган влади);
в) заголовок (деякі акти,наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються без заголовка);
г) дата ухвалення акта;ґ) номер акта;
д) дані про посадовуособу, яка підписала акт;
5) публікується в офіційнихспеціальних виданнях з обов'язковою відповідністю автентичності текстуофіційного зразка (в Україні закони публікуються у «Відомостях Верховної РадиУкраїни», газетах «Голос України» та «Юридичний вісник України»; постановиКабінету Міністрів — у збірниках постанов уряду України та газеті «Урядовийкур'єр»; закони і підзаконні акти — у часопису «Офіційний вісник України»).
Структуранормативно-правового акта залежить від його специфіки і виду, припускає поділнормативного матеріалу на підрозділи.
Основні структурніелементи нормативно-правового акта:
1. Преамбула — вступначастина, безстатейне (таке, що не містить норм права) загальне введення, уякому дається обгрунтування закону, визначаються цілі, завдання й інодіформулюються вихідні світоглядні положення. Зараз преамбули в законахзустрічаються рідко.
2. Пункти, статті —містять вихідні одиниці нормативно-правового акта — нормативні розпорядження.Через нормативне розпорядження стаття співвідноситься з нормами права.
Статті можуть поділятисяна частини, а пункти — на абзаци і підпункти. І статтю, і частини, із яких вонаскладається, прийнято позначати скорочено початковими буквами: статтю — «ст.»,а частини (абзаци) статей — «ч.». Статті в законах нумеруються, нерідконумеруються і частини (абзаци) статей, тоді вони, як правило, звуться пунктами.
3. Глави — є у великих заобсягом нормативно-правових актах.
4. Розділи — об'єднуютьглави у великих за обсягом нормативно-правових актах. Можлива й інша ситуація,коли статті, пункти об'єднуються в розділи, а розділи — у глави.
5. Частини — найбільшіпідрозділи закону, містяться, як правило, у кодексах. Так, Кримінальний кодекс,Цивільний кодекс поділяються на дві частини: Загальну і Особливу.
Розташування норм права встаттях нормативно-правового акта:
1) зазвичай правова нормаміститься в одній статті, чим полегшується її ухвалення;
2) у ряді випадків длявираження складної норми права потрібні декілька статей;
3) іноді в одній статтімістяться декілька норм права.
У чому полягаєвідмінність між нормативним актом та іншими правовими актами (зокрема, актомтлумачення норм права і актом застосування норм права) ?
По-перше,нормативно-правовий акт містить у собі правові норми, встановлює нові права іобов'язки, яких раніше не було, або змінює (скасовує) їх. Інші юридичні акти невстановлюють нових норм права. Акт тлумачення норм права, наприклад, лишепояснює чинні норми.
По-друге,нормативно-правовий акт містить норми права загального характеру, тоді якіндивідуальний акт (акт застосування норм права) має індивідуальнуспрямованість. Він стосується конкретної особи або вирішення конкретноїюридичної справи (наприклад, пошкодження насаджень заборонене — адресовано довсіх, а Указ Президента призначити «такого-то» головою обласної адміністрації —це правовий, а не нормативно-правовий акт, тому що норм права в ньому немає,тобто немає прав і обов'язків, відтак, — це акт застосування норм права).
5) може бутиактом-документом, зміст якого фіксується у встановленій законом документальнійформі, і актом-дією, за допомогою якого виникає юридичний результат(встановлення правових норм, їх застосування і т.д.);
6) становить юридичнийфакт, що спричиняє певні правові наслідки.
Види правових актів заформою вираження:
1) письмовий (акт —документ);
2) усний (заяви, розпорядження,накази, вказівки);
3) конклюдентний (акт —дія).
Види правових актів заюридичною субординацією:
• нормативні, щорегулюють певну сферу суспільних відносин і є загальнообов'язковими;
• індивідуальні(ненормативні), що породжують права і обов'язки лише у тих конкретнихсуб'єктів, яким вони адресовані, у конкретному випадку;
• інтерпретаційні (актитлумачення норм права), що мають допоміжний характер і, як правило,«обслуговують» нормативні акти.
Слід мати на увазі, що,крім зазначених класичних актів -нормативних, індивідуальних, інтерпретаційних— є акти змішаного нормативно-конкретного змісту, тобто такі, що складаються знормативних і індивідуальних норм. Вони притаманні ряду правових системромано-германського типу.
Є нетипові(спеціалізовані) акти — акти, що затверджують положення, правила статутів, абоакти, що складаються з декларацій, закликів, звернень.
21.Поняття, функції, принципи та види правотворчості
Правотворчість — цеправова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (упередбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням),зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні,систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.
Головне призначення правотворчості— встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових нормсприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжніпрояви правотворчості.
Ознаки правотворчості:
1) здійснюється державоюбезпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським
2) полягає у створеннінових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;
3) набуває завершення вписьмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;
4) відбуваєтьсявідповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюєтьсяправовими нормами;
5) має конкретно-цільовуі організаційну спрямованість. Правотворчість не можна зводити дозаконотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких
вищих органів держави (вУкраїні — Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) упередбачених законом випадках.
Законотворчість — важливаскладова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результатправотворчості — всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження,рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складної діяльності вищих державнихорганів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації,комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.
Правотворчість — один зважливих напрямків функціонування громадянського суспільства і держави, одна зправових форм («оболонок») їх діяльності, її слід відрізняти відправо-творення.
Правотворення — всі формиі засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і правотворчість.
Правотворчість — поняттявужче, ніж правотворення, вона -частина правоутворення, його самостійна івирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідністьприйняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчіс-тю, хоча зініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституціїнаселенням — це не правотворчість, але може призвести до неї.
Правотворчістьпочинається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проектунормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчостівід правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами абоз їх санкції, дозволу.
Правотворчість --ценасамперед форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативногозакріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження,узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникаютьу громадянському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правовогоакта.
Правотворення — формавиникнення і буття права в широкому правовому полі: до правотворчості, поруч ізним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізаціїправа. Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у рамкахгромадянського суспільства — у правосвідомості, конкретних правовідносинах,правомірній поведінці, правових теоріях, судових прецедентах і т. ін.Правотворення живить правотворчість новими правовими ідеями, правиламиповедінки, конкретними рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються,систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права, зовнішньовиражених у нормативно-правових актах. Можна виділити такі рівні правотворення:
Принципи і функціїправотворчості
Виділяють дві групипринципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципиправотворчості — незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:
1. Гуманізм, тобтоформування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей,міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхньоговтілення в життя суспільства і держави;
2. Демократизм, тобтовираження в ньому волі народу, безпосередня або через представників участьнароду в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;
3. Гласність — відкритедля громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правовихактів, інформування про них населення;
4. Законність — прийняттянормативно-правових актів законним шляхом, відповідно до конституційнезакріпленого процесу правотворчості;
5. Науковість — ефективневикористання досягнень юридичної та інших наук при упорядкуванні проектівнормативних актів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи;
6. Системність — суворийоблік системи права, системи законодавства, узгодження з іншиминормативно-правовими актами.
До спеціальних принципівправотворчості можна віднести:
оперативність —незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;
• поєднання динамізму істабільності — створення стабільного нормативного акта і одночасно можливістьвносити до нього доповнення і зміни;
• плановість — зафункціональним призначенням актів і строками їх прийняття;
• старанність іскрупульозність підготовки нормативних актів
— відсутністьскоростиглих і непродуманих проектів;
• професіоналізм — залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів ізвідповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-практиків, які маютьнеобхідні знання і досвід;
• техніко-юридичнадосконалість — упорядкування нормативно-правових актів з урахуванням правил,способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотворчихорганів;
• урахування місцевогодосвіду — особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення.
Функції правотворчості —напрямки діяльності, пов'язаної зі встановленням, зміною або скасуваннямправових норм, створенням і розвитком законодавства.
Основні функціїправотворчості:
1. Функція первинногорегулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) дієв тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і впершевиникла необхідність у їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічнихдосліджень з'являється космічне право; із переходом України на шлях розвиткуринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу,приватизацію та ін.;
2. Функція відновленняправового матеріалу (скасування, зміна або доповнення до чинних норм) припускаєзаміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільногорозвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскількистабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності.Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства,яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створеннінових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповіднихзаконодавчих актів;
3. Функція заповненняпрогалин у праві, тобто усунення повної або часткової відсутності в чиннихнормативних актах необхідних юридичних норм.
4. Функція упорядкуваннянормативно-правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційнаправотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодификаціязаконодавства, що припускає обґрунтоване його відновлення.
Види і формиправотворчості держави
Правотворчістьздійснюється двома соціальними інститутами:
• державою в особідержавних органів та їх посадових осіб;
• громадянськимсуспільством і його окремими суб'єктами.
Види правотворчості якгромадянського суспільства, так і держави можна класифікувати за різнимикритеріями. Основний вид правотворчості — правотворчість державних органів іпосадових осіб.
Види правотворчостідержави за юридичною чинністю актів:
1. Законодавчадіяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям законодавчихактів (законотворчість).
У правотворчості Україниголовну роль відіграє законодавчий орган держави — Верховна Рада. Вона маємонопольну законотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття законіві коло повноважень щодо їх прийняття, передбачені Конституцією та іншимизаконами, її законотворчість — провідна частина правотворчості і основноїконституційно-правової форми прийняття законів державою;
2. Підзаконна правотворчадіяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям підзаконнихактів (підзаконна правотворчість).
Правотворчість іншихдержавних органів України (правотворчістю займаються практично всі державніоргани) здійснюється на підставі і відповідно до чинних законів, прийнятихВерховною Радою.
Нагадаємо, що юридичначинність прийнятих державними органами нормативно-правових актів залежить відрівня і обсягу їх повноважень, які визначаються місцем, яке посідається всистемі органів держави (Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства,голови державних адміністрацій на місцях та ін.).
Форми участі держави у правотворчості безпосередня правотворчість санкціонована правотворчість спільна правотворчість делегована правотворчість — видання нормативно-правових актів органами держави і уповноваженими на те посадовими особами — санкціонування актів, прийнятих ор-ганізаціями (комерційними і некомерцій-ними); попередній дозвіл їх видання спільне прийняття нормативного акта (нормативні угоди) — делегування правотворчих повноважень вищого органа держави нижчимБезпосередняправотворчість держави — основна, яка полягає у виробленні та прийнятті новихправових актів. Інші прояви правотворчості держави (зміна або доповнення,скасування, систематизація) мають допоміжне значення для формування системиправа.
Санкціонованаправотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих організаціямигромадянського суспільства — недержавними об'єднаннями: суспільними (партіями,профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними товариствами та ін.), або впопередньому дозволі щодо їх видання.
Спільна правотворчість(нормативні угоди) — акти укладаються на галузевих, професійних і місцевому,територіальному рівнях. Наприклад, спільні акти органів держави і недержавнихоб'єднань; нормативні угоди між різними суб'єктами права: профспілками,уповноваженими працівниками, представницькими органами, органами виконавчоївлади та ін. Нормативні угоди усе ширше використовуються у правотворчійпрактиці України.
Делегована правотворчість— видання нормативно-правового акта за уповноваженням, яке виходить із закону,або за прямим дорученням одного (вищого) органу держави іншому (нижчому) зізбереженням певної системи контролю з боку вищого органу за реалізацієюделегованих повноважень.
Державні органи можутьделегувати правотворчі повноваження громадським об'єднанням (наприклад,передати профспілкам функції соціального страхування). При цьому норми, щостворюються громадянськими об'єднаннями, набувають якостей і властивостейправових норм, які охороняються державою.
За функціональнимпризначенням розрізняють:
— поточну правотворчість— пов'язану з первинним регулюванням суспільних відносин, відновленням правовихнорм і заповненням прогалин;
— правотворчість длясистематизації нормативних актів -систематизовану, головним чином кодифікаційнуправотворчість.
22. Систематизаціянормативно-правових актів: поняття, види і значення
право регулювання акт правотворчість
Систематизація законодавства — це постійна форма розвитку іупорядкування діючої правової системи. У сучасних цивілізованих державах єзначна кількість нормативних актів, що приймаються різними правотворчимиорганами. Правотворчість не може зупинитися на певному етапі, а весь часперебуває в дії, розвитку в силу динамізму соціальних зв'язків, виникненнянових потреб суспільного життя, котрі потребують правового регулювання. Системаправа, що постійно змінюється, її розвиток і вдосконалення, прийняття новихнормативних актів, внесення до них змін, скасування старих нормативних рішеньоб'єктивно обумовлює упорядкування всього комплексу чинних нормативних актів,їх укрупнення, приведення у певну науково обґрунтовану систему, видання різногороду збірників і зібрань законодавства. Таку діяльність з приведеннянормативних актів у єдину, упорядковану систему називають систематизацієюзаконодавства.
Систематизаціязаконодавства необхідна, по-перше, для його подальшого розвитку. Аналіз іоброблення чинних нормативних актів, групування правових приписів за певноюсхемою, створення внутрішньоєдиної системи актів є необхідною умовоюефективності правотворчої діяльності, сприяє усуненню прогалин, протиріч учинному законодавстві.
По-друге,вона забезпечує зручні умови при реалізації права, можливість оперативнознаходити і вірно тлумачити усі потрібні норми. Крім того, систематизація єнеобхідною передумовою цілеспрямованого і ефективного правового виховання,наукових досліджень, навчання студентів.
Звичайно упоняття систематизації законодавства включають чотири самостійні форми правовоїдіяльності:
1. Збираннядержавними органами, підприємствами, фірмами й іншими установами іорганізаціями чинних нормативних актів, їх оброблення і розміщення за певноюсистемою, зберігання, а також видання довідок для зацікавлених органів,установ, окремих осіб за їх запитаннями (облік нормативних актів).
2. Підготовкаі видання різного роду зібрань і збірників нормативних актів (інкорпораціязаконодавства).
3. Підготовкаі прийняття укрупнених актів на базі об'єднання норм розрізнених актів, виданихз одного питання.
4. Підготовкаі прийняття нових актів (типу кодексів), в яких зібрані як старі норми, щовиправдали себе, так і нові нормативні приписи (кодифікація законодавства).
Інкорпорація (від лат. In corporo ) — це такаформа систематизації, коли нормативні акти певного рівня об'єднуються повністюабо частково у різного роду збірники чи зібрання у певному порядку (хронологічному,алфавітному, системно-предметному). Інкорпорація являє собою постійнудіяльність державних й інших органів з метою підтримувати законодавство вдіючому (контрольному) стані, забезпечувати його доступність, надаватинайширшим колам суб'єктів достовірну інформацію про закони й інші нормативніакти у їх чинній редакції.
Особливістьінкорпорації полягає в тому, що будь-які зміни у змісті актів, поміщених взбірники, звичайно, не вносяться і зміст правового регулювання по сутілишається незмінним. Саме це властивість інкорпорації — збереження незміннимзмісту нормативного регулювання — відрізняє її від кодифікації і консолідації.
Разом з тимформа викладу змісту нормативних актів інколи зазнає певних, досить суттєвихзмін, оскільки інкорпорація не являє собою простого відтворення актів у їхпервинній редакції. Звичайно у збірниках чинних нормативних актів текстиостанніх друкуються з врахуванням наступних офіційних змін і доповнень. Крімтого, у процесі інкорпорації з тексту актів, вміщених в збірник, вилучаютьсяглави, статті (пункти), окремі абзаци й інші частини, визнані такими, щовтратили силу. У такий збірник вносяться всі наступні зміни і доповнення зфіксуванням офіційних реквізитів тих актів, якими внесені відповідні корективи.
Із текстунормативних актів виключаються також різного роду оперативні доручення й іншіненормативні приписи, тимчасові норми, строк дії яких закінчився, відомості проосіб, що підписали відповідний акт.
Поділінкорпорації на окремі види можна проводити за різними підставами. Залежно відюридичної сили збірників і зібрань, що видаються, інкорпорація поділяється наофіційну, офіціозну (напівофіційну) і неофіційну.
Офіційнаінкорпорація здійснюється від імені і за дорученням або з санації правовогооргану (органів), який затверджує або іншим способом офіційно схвалюєпідготовлені зібрання (зводи). Таке зібрання (звод) має офіційний характер,тобто воно прирівнюється до офіційних джерел опублікування розміщених узібранні нормативних актів і на його матеріали можна посилатися в процесіправотворчої і правозастосовчої діяльності, в угодах, скаргах і заявахгромадян, що направляються в правоохоронні чи інші державні органи. Офіційнезібрання законодавства має пріоритет перед раніше виданими публікаціяминормативних актів, оскільки воно включає акти в їх чинній редакції.
Підготовкаофіційних зібрань (зводів) звичайно супроводжується великою підготовчоюроботою. У процесі їх складання виявляються і визначаються такими, що втратилисилу, застарілі, фактично не чинні акти або акти чи їх частини, що протирічатьбільш пізньому законодавству; в інші акти, що частково протирічать більшпізньому законодавству, вносяться необхідні зміни. Приймається ряд новихзаконів й інших нормативних актів, що усувають прогалини у законодавстві.Можливе також усунення множинності нормативних актів з одного питання шляхомприйняття укрупнених, консолідованих актів.
Офіційна(напівофіційна) інкорпорація — це видання зібрань і збірників законодавства задорученням правотворчого органу (органів) спеціально уповноваженим на теорганом (наприклад, Міністерством юстиції), причому правотворчий орган офіційноне затверджує і не схвалює таке зібрання (збірник), і тому тексти розміщених уньому актів не набувають офіційного характеру.
КонсолідаціяЗ часом убудь-якій розвинутій правовій системі утворюється значна кількість (інколидесятки і сотні) нормативних актів, що мають один і той же предмет регулювання.Приписи таких актів часто повторюються, а інколи містять явні суперечності. Узв'язку з цим виникає потреба ліквідації множинності нормативних актів, їхукрупнення, створення своєрідних «блоків» законодавства. Один із шляхівподолання такої множинності —консолідація законодавства. Це така формасистематизації, у процесі якої десятки, а інколи і сотні нормативних актів зодного і того ж питання об'єднуються в один укрупнений акт. Такий актзатверджується правотворчим органом в якості нового, самостійного джерелаправа, а старі розрізнені акти визначаються такими, що втратили силу.Зрозуміло, що підлягають об'єднанню приписи однакової юридичної сили.
Консолідація — це своєрідний вид правотворчості,особливість якого полягає в тому, що новий, укладений акт не змінює зміступравового регулювання, не вносить зміни і новели в чинне законодавство.
У процесіпідготовки консолідованого акта всі норми попередніх актів розміщуються упевній логічній послідовності, розробляється загальна структура майбутньогоакта. Здійснюється певне редагування, зовнішнє оброблення приписів з тим, щобвсі вони викладалися єдиним стилем, використовувалася уніфікована термінологія.Усуваються протиріччя, повторення, коректується застаріла термінологія, нормиблизького змісту об'єднуються в одну статтю (пункт).
Світовапрактика прийняття укрупнених актів досить широка. У Великобританії, наприклад,видаються десятки такого роду актів, що об'єднують акти парламенту, прийняті зодного і того ж предмета регулювання за весь тривалий час його існування. Укінці XIX ст. англійський парламент прийняв спеціальний закон про консолідаціюстатутного права. У Франції широко розвинуте прийняття так званих кодексів, щооб'єднують нормативні приписи з одного і того ж питання. Видані, наприклад,такі консолідовані акти, як Кодекс шляхів громадського користування, Кодексощадних кас та інше.
Роботу зістворення якісно нової правової системи України, суттєвого оновлення всіхосновних сфер регулювання необхідно проводити таким чином, щоб у майбутньому невиникала проблема ліквідації множинності нормативних актів з одного питання.Завдання об'єднання, укрупнення нормативних актів, що забезпечують компактністьправового регулювання, усунення прогалин, протиріч між чинними нормами булоактуальним і раніше. Практика підготовки і прийняття укрупнених, консолідованихактів здійснювалася в минулі роки в сфері регулювання питань сільськогогосподарства, податкообкладання, адміністративної відповідальності тощо.
Ревізіявсього масиву чинних актів повинна знаходити вираз як у скасуванні застарілихактів та їх частин, внесенні в них відповідних змін, так і в об'єднані чиннихнорм з різних актів, від яких залишилися лише окремі фрагменти у виданніукрупнених актів з певних питань. Тому завдання консолідації чинних актів,укрупнення законодавчих блоків, що вбирають в себе декілька (інколи десятки)чинних актів з одного питання, сьогодні стає одним з пріоритетних напрямівупорядкування законодавства.
КодифікаціяКодифікаціязаконодавства — це форма докорінного перероблення чинних нормативних актів впевній сфері відносин, спосіб якісного упорядкування законодавства,забезпечення його узгодженості й компактності, звільнення нормативного масивувід застарілих норм, що не виправдали себе.
У процесікодифікації укладач намагається об'єднати і систематизувати чинні норми, щовиправдали себе, а також переробити їх зміст, викласти нормативні приписи внутрішньоузгодженими, щоб забезпечувалася максимальна повнота регулювання відповідноїсфери відносин. Кодифікація спрямована на те, щоб критично переосмислити чиннінорми, подолати протиріччя і неузгодженість між ними.
Кодифікація — це форма правотворчості. Вона єузагальненням чинного регулювання, спрямованим на встановлення нових норм, щовідображають назрілі потреби суспільної практики і долають прогалини правовогорегулювання. Кодифікація — це форма вдосконалення законодавства посуті, і її результатом є новий зведений законодавчий акт стабільного змісту(кодекс, положення, статут тощо), що заміняє раніше чинні нормативні акти зданого питання. Поєднання в кодифікації упорядкування і оновлення законодавствадозволяє розглядати її як найбільш досконалу, вищу форму правотворчості.
Кодифікаціямає ряд характерних рис:
— вкодифікованому акті звичайно формулюються норми, що регулюють найбільш важливі,принципові питання суспільного життя, які визначають нормативні основи тієї чиіншої галузі (інституту) законодавства;
— такий актрегулює значну і досить широку сферу відносин (майнові, трудові,шлюбно-сімейні, боротьбу із злочинністю тощо);
— як підсумоквдосконалення законодавства кодифікаційний акт являє собою зведений акт,упорядковану сукупність взаємозалежних приписів. Він є єдиним,внутрішньопов'язаним документом, що включає в себе як перевірені життям,суспільною практикою чинні норми, так і нові правила, обумовлені динамікоюсоціального життя, назрілими потребами розвитку суспільства;
— кодифікаціяспрямована на створення більш стійких, стабільних норм, розрахованих натривалий період їх дії. Ефективність кодифікованого акта багато в чому залежитьвід того, чи зможе законодавець врахувати об'єктивні тенденції розвиткувідносин, які є предметом регулювання такого акта, їх динаміку;
— предметкодифікації звичайно визначається залежно від поділу системи законодавства нагалузі і інститути. Кодифікація закріплює системність нормативних актів, їхюридичну єдність і узгодженість. Кодифікований акт, звичайно, очолює системувзамопов'язаних нормативних актів, що утворюють певну галузь, підгалузь чиокремий інститут законодавства;
— акткодифікації завжди значний за обсягом, має складну структуру. Це своєріднийукрупнений блок законодавства, який забезпечує більш чітку побудову системинормативних приписів, а також зручність їх використання.
В юридичнійлітературі і практиці розрізняють декілька видів кодифікації. Перший вид — цезагальна кодифікація, під якою розуміють прийняття цілого ряду кодифікаційнихактів з усіх основних галузей законодавства і, як наступний етап, створенняоб'єднаної, внутрішньо узгодженої системи таких актів у вигляді «кодексукодексів». Другий вид — це галузева кодифікація, що охоплює законодавство тієїчи іншої галузі права (Цивільний, Трудовий, Кримінальний кодекси тощо). Крімтого, існує спеціальна (комплексна) кодифікація, що включає акти тієї чи іншоїпідгалузі, інституту чи однорідного комплексу законодавства (Податковий,Лісовий, Митний кодекси тощо).
Кодифікованіакти можуть зовнішньо виражатися у різних формах. Одна з них — це Основизаконодавства, які активно використовуються законодавчою практикою.
Основизаконодавства звичайно очолюють ті чи інші галузі або інститути права,забезпечують взаємоузгодженість всіх норм відповідних галузей і інститутів.Звичайно вони поділяються на великі, відокремлені підрозділи (розділи, глави).У них визначаються єдині для всіх суб'єктів принципи регулювання, надаютьсявизначення важливих понять, що використовуються у відповідній сфері.
Проте найбільшуживаним видом кодифікованого акта є кодекс. Це великий зведений акт, щодетально і конкретно регулює певну сферу відносин і підлягає безпосередньомузастосуванню. Він, або повністю поглинає всі норми відповідної галузі(Кримінальний кодекс), або містить основну за обсягом найбільш важливу частинутаких норм (Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю). Поряд знормами-принципами і нормами-дефініціями у кодексах формулюються нормибезпосереднього регулювання, конкретні варіанти поведінки, що складають основнийїх зміст.
Кодекс —оптимальний варіант узагальнення і систематизації законодавства за певнимнапрямом, дієвий засіб ліквідації множинності актів з одного і того ж питання.Сьогодні більшість галузевих кодексів України потребує суттєвого перероблення.Відповідна робота у цьому напрямі невпинно провадиться.
Теорія праваза характером відносин, що регулюються, поділяє всі кодекси на галузеві абокомплексні (міжгалузеві). Перші регулюють конкретну сферу суспільних відносин,яка визначає поділ права на галузі і інститути. Це — Кримінальний, Цивільнийкодекси, Кодекс законів про працю тощо. Комплексний кодекс систематизує норми,зібрані разом не за галузями права, а за іншими підставами (сфера державноїдіяльності, галузь господарства або соціально-культурного будівництва) іоб'єднані єдиною концепцією, загальними принципами регулювання значної сферивідносин (Повітряний кодекс, Митний кодекс тощо).
Інтересистворення єдиної, логічно узгодженої системи законодавства потребує, щоб узаконодавчій діяльності перевага надавалася в першу чергу галузевим кодексам якактам, що безпосередньо відображають науково обґрунтований розподілнормативного матеріалу за предметом і методом правового регулювання. Щостосується прийняття комплексних кодексів, то воно покликано бути додатковимспрямуванням кодифікаційних робіт.
У правовійсистемі можуть існувати й інші види кодифікаційних актів: статути, положення,правила тощо.
Статути — цекомплексні нормативні акти, що регулюють правове становище певних органів іорганізацій або ту чи іншу сферу державної діяльності (Статут залізничних дорігтощо).
Положеннярегламентують правовий стан, завдання і компетенцію певного органу, установи чигрупи однорідних органів, установ, організацій. Це — кодифікаційні актиспеціальної дії, які можуть видаватися не тільки законодавчими, а й іншимиправотворчими органами, наприклад, урядом. Правила містять процедурні норми, щовизначають порядок організації якого-небудь роду діяльності.
23.Поняття, необхідність та значення тлумачення права
Тлумачення норм права(інакше: інтерпретація норм права) — це розумова інтелектуальна діяльністьсуб'єкта, пов'язана зі встановленням їх точного значення (змісту).
Тлумачення нормскладається з двох елементів:
з'ясування роз'яснення — розкриття значення юридичних норм «для себе» — розкриття значення юридичних норм «для інших»Якщо з'ясування невиходить за рамки свідомості самого інтерпретатора, то роз'яснення є викладомзмісту державної волі і вираження її зовні.
Мета діяльності,пов'язаної з тлумаченням норм права: — правильне і однакове розуміння;
— правильне і однаковезастосування.
Офіційне тлумачення нормправа є обов'язковим для тих актів, які з погляду компетентного органу маютьпотребу в додатковому роз'ясненні в зв'язку з ускладненнями, що виникли, абонеправильною практикою їх застосування.
Необхідність тлумаченняобумовлена такими причинами.
1. Неповним охопленнямюридичними нормами фактичних умов життя (наприклад, відсутність статті стосовнотакого різновиду хуліганства, як радіохуліганство, дає можливість у результатітлумачення поширити на радіохуліганів дію ст. 206 КК України).
2. Невизначенимхарактером норми права, наявністю спеціальних, насамперед оціночних, понять івизначень, у яких нелегко розібратися юридичне непідготовленій людині без спеціальноготлумачення (наприклад, слід роз'яснити, що означають такі поняття, як «тяжкінаслідки», «малозначущі діяння» та ін.).
3. Нечіткістю,схематизмом, помилковістю нормативних положень як результат у недогляду,недбалості правотворчих органів (наприклад, у зв'язку з недостатнімпереліченням усіх ознак вини їх можна встановити лише через тлумачення).
4. Необхідністьтлумачення норм права іноді випливає із змісту самого нормативного акта, коли вньому зустрічаються вираження «і т.д.», «тощо», «інші» тощо. Встановити їхдійсне значення можна лише за допомогою тлумачення.
Тлумачення охоплює всірівні (ступені) юридичного аналізу:
1) аналіз буквальноготексту, тобто «літери закону»;
2) догматичний аналіз,тобто аналіз юридичних особливостей норм, їх техніко-юридичної своєрідності,конструювання їх логічної структури на підставі правових розпоряджень (догмаправа);
3) соціально-історичнийаналіз моральних, економічних та інших передумов закону, які дозволяють пізнативолю нормотворчого органу («дух закону»).
Думка інтерпретатора йдевід аналізу буквального, мовного тексту («літери закону») до аналізу «догмиправа», юридичних особливостей правових норм, а також до моральних, соціальнихта іншим підстав, передумов правових розпоряджень («духу права»).
24. Поняття, ознаки, склад та види правових відносин
Правовідносини--це врегульовані нормами права вольові суспільні відносини, що виражаються вконкретному зв'язку між правомочними і зобов'язаними суб'єктами — носіямисуб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності — ізабезпечуються державою.
Ознаки правовідносин:
1. Становлять різновидсуспільних відносин, соціальний зв'язок.
2. Є ідеологічнимивідносинами —результатом свідомої діяльності (поведінки) людей. Правовідносинине можуть виникати, не проходячи через свідомість людей: норми права не можутьвплинути на людину, її поведінку, доки зміст правових норм не усвідомитьсялюдьми, не стане їх правосвідомістю.
3. Є вольовимивідносинами, які проявляються в двох аспектах:
а) у втіленні в них волі(інтересу) держави, оскільки правовідносини виникають на підставі правовихнорм;
б) у втіленні в них волі(інтересу) учасників правовідносин — вони зв'язані предметом інтересу,досягненням його результату.
4. Виникають,припиняються або змінюються, як правило, на основі норм права у разі настанняпередбачених правовою нормою фактів. Правовідносини виступають як спосібреалізації норм права, або, інакше, норми права втілюються в правовідносинах,відбувається їх індивідуалізація стосовно суб'єктів і реальних ситуацій. Протене можна вважати, що наявність правових норм автоматично призводить довиникнення правовідносин. Можливий і такий варіант, коли правові нормиреалізуються, але правовідносин немає. Правда, таке трапляється вкрай рідко,наприклад, виникнення правовідносин у разі вирішення справи на підставіаналогії права.
5. Мають, як правило,двосторонній характер і є особливою формою взаємного зв'язку між конкретнимисуб'єктами через їх права, обов'язки, повноваження і відповідальність, якізакріплені в правових нормах. Одна сторона має точно визначені суб'єктивніюридичні права (правомочна сторона), на іншу покладені відповідні суб'єктивніюридичні обов'язки (зобов'язана сторона). Повноваження — прерогатива державнихорганів і посадових осіб. Юридична відповідальність — елемент вторинногохарактеру, який реалізується в результаті вчиненого правопорушення. Основнийзміст правовідносин — суб'єктивне юридичне право і суб'єктивний юридичнийобов'язок.
6. Охороняються державою,забезпечуються заходами державного впливу. У більшості випадків суб'єктивніправа і юридичні обов'язки здійснюються без застосування примусових заходів. Уразі потреби зацікавлена сторона може звернутися до компетентного державногооргану, який виносить рішення (акт застосування права) з чітким визначеннямправ і обов'язків сторін. Можливість державного примусу створює режим соціальноСистема (організованість) правовідносин розкривається через їх структуру.
Структура правовідносин —це основні елементи правовідносин (суб'єкти) і доцільний спосіб зв'язку міжними на підставі суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень івідповідальності з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудьінтересів.
Термін «структура» єадекватнішим стану правовідносин, оскільки термін «склад» лише фіксує їхелементи без вказівки на їх логічний взаємозв'язок. Правовідносини є логічнопов'язаною конструкцією всіх елементів, де головними полюсами зв'язку є їхсуб'єкти, що реалізують суб'єктивні юридичні права, суб'єктивні юридичніобов'язки, повноваження і суб'єктивну юридичну відповідальність зарадидосягнення результату цього зв'язку.
Отже, термін «структура»містить елементний склад правовідносин і правові зв'язки між ними, тобто власневідносини між суб'єктами.
Суб'єкти, або суб'єктнийсклад, — це сукупність осіб, які беруть участь у правовідносинах (якнайменшедві — правомочний і зобов'язаний).
Об'єктом є те, з приводучого виникає і здійснюється діяльність його суб'єктів.
Зміст — це суб'єктивніправа, обов'язки, повноваження, відповідальність суб'єктів правовідносин, атакож структура змісту — спосіб взаємозв'язку, що виникає на підставісуб'єктивних прав, обов'язків, повноважень, відповідальності. Структура зміступравовідносин утворює не зв'язок її змістовних елементів (суб'єктивних прав,обов'язків, повноважень, відповідальності), а той правовий зв'язок, якийвиникає на їх підставі з приводу домагання чогось. Інакше кажучи, це юридичневзаємне становище суб'єктів, яке визначає, формує їх поведінку черезкореспондуючі один одному права і обов'язки заради задоволення їх інтересів.Структура змісту правовідносин може бути простою і складною.
Юридичний факт єпідставою виникнення, зміни і припинення правовідносин.
Склад (структуру)правовідносин можна представити такою схемою:
Юридичний факт Суб'єкти •* правомочна сторона правозобов'язана сторона Юридичний зміст Ф суб'єктивне юридичне право суб'єктивний юридичний обов'язок
(повноваження —
посадових осіб)
(повноваження —
посадових осіб) суб'єктивна юридична відповідальність
(як результат вчиненого правопорушення)
Об'єкти * Види правовідносин за функціями права: регулятивні охоронні — виникають із фактів правомірної поведінки суб'єкта, тобто такої поведінки, яка відповідає нормам права (більшість цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин). Як правило, вони можливі за наявності норм права та юридичного факту, а також можуть виникати на основі договору між сторонами — виникають із фактів неправомірної поведінки суб'єкта, тобто такої поведінки, яка вимагає певної реакції держави (кримінальні, адміністративні правовідносини). Вони пов'язані з виникненням і здійсненням юридичної відповідальності, передбаченої в санкції охоронної норми Види правовідносин за характером обов'язку: активного типу пасивного типу обов'язок здійснити певні дії на користь іншої сторони обов'язок утриматися від небажаних для іншої сторони дій /> /> /> />Складні правовідносиниможуть бути змішаними: тут поєднуються правовідносини пасивного і активноготипу, відносні і абсолютні.
Види правовідносин за ступенем визначеності суб'єктів: абсолютні відносні визначена лише одна сторона — носій суб'єктивного права, а всі інші зобов'язані утримуватися від порушення її законних прав та інтересів (відносини власності: точно визначений власник, а всі інші зобов'язані не заважати йому здійснювати свої права; відносини, пов'язані з реалізацією політичних свобод /свобода слова, зборів, друку/: недопущення державою перешкод їх законному здійсненню; відносини авторства та ін.) точно визначені права і обов'язки всіх учасників, як таких, що наділені правом (правомочних), так і право-зобов'язаних (покупець і продавець, юрист і клієнт, викладач і студент; будь-яке цивільно-правове зобов'язання, що виникає із договорів, із заподіяння шкоди)Види правовідносин загалузями права:
— конституційно-правові(відносини громадянства);
— адміністративно-правові(відносини, пов'язані зі стягненням і сплатою податків);
— цивільно-правові(відносини купівлі-продажу речі або цінних паперів);
— трудові (відносини затрудовим договором) та ін.
Види правовідносин за субординацією в правовому регулюванні: матеріально-правові процесуально-правові — виникають на основі норм матеріального права: адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові та ін. — виникають на основі норм процесуального права і похідні від норм матеріального права: адміністративно-процесуальні, цивільні процесуальні, кримінально-процесуальні та ін. Процесуально-регулятивні (процес укладання договору) Процесуально-охоронні (кримінальне провадження) — типові правовідносини, пов'язані з реалізацією юридичної відповідальностіВиди правовідносин засуб'єктами:
• між суб'єктамифедерації (у федеративній державі);
• між громадянамидержави;
• між громадянином ідержавою;
• між юридичною особою —суб'єктом приватного права і державним органом;
• між державнимиорганами;
• між органом держави іслужбовими особами, у рамках яких вони зобов'язані виконувати розпорядженнякерівника даного органу, та ін.
Види правовідносин закількістю суб'єктів:
• прості — не поділені наскладові частини (як правило, між двома суб'єктами);
• складні — містять усобі систему самостійних правовідносин (як правило, між трьома і більшесуб'єктами).
Види правовідносин зарозподілом прав і обов'язків між суб'єктами:
• односторонні — кожна ізсторін має або права, або обов'язки (договір дарування, договір позики);
• двосторонні — кожна ізсторін має як права, так і обов'язки (договір купівлі-продажу).
Види правовідносин заволевиявленням сторін:
• договірні — виявляєтьсяволя як правомочної, так і зобов'язаної сторін. Мають місце головним чином усфері приватного права (горизонтальні правовідносини);
• управлінські — доситьвиявлення волі лише правомочної сторони. Мають місце головним чином у сферіпублічного права (вертикальні правовідносини).
Останнім часом сталивідрізняти комплексні правовідносини—у підприємницькому праві, в якихпоєднуються засади публічного і приватного права (горизонтально-вертикальніправовідносини).
Види правовідносин застроком дії:
• короткочасні;
• довгочасні.
25.Форми безпосередньої реалізації права. Застосування правових норм як особливаформа реалізації права
Реалізація норм права —це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права,в іх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевийрезультат.
Реалізувати нормативнірозпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах,означає втілити в життя — у суспільні відносини, поведінку громадян — волюзаконодавця й інших суб'єктів правотворчості, спрямовану на встановленняправопорядку. Без такої реалізації право втрачає своє соціальне значення іпризначення.
Поняття реалізації праваохоплює декілька способів і форм впливу на поведінку суб'єктів права.
За рівнем (глибиною)реалізації розпоряджень, що містяться в нормативних актах, можливі:
Реалізація загальних установлень Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами: активна, пасивна Реалізація правових норм у конкретних правовідносинахРеалізація загальнихустановлень
— це втілення в життя загальнихустановлень, які містяться в преамбулах законів, статтях, що фіксують загальнізавдання і принципи права та правової діяльності. Вплив права на суспільнівідносини в результаті реалізації його загальних установлень, завдань іпринципів може бути чималим, але вона позбавлена юридичної специфіки і скорішемає ідейний, моральний характер, виражає «дух» права, а не його «літеру».
Реалізація загальнихправових норм поза правовідносинами
— це втілення в життязагальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб'єктів права,тобто безперешкодне використання суб'єктивних юридичних прав і свідомевиконання суб'єктивних юридичних обов'язків — без конкретних зв'язків абовідносин між суб'єктами права.
Є дві форми такоїреалізації:
• активна — припускаєреалізацію загальних правових норм, якими користуються суб'єкти права щодо всіхінших суб'єктів. Цим правам відповідають обов'язки всіх інших суб'єктів неробити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;
• пасивна — припускаєреалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб'єкта від дій, за яківстановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов'язків,непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права,які встановлюють юридичну відповідальність.
Реалізація конкретнихправових норм у конкретних правовідносинах
— це втілення в реальнівідносини конкретних норм Форми реалізації права за суб'єктами такі:
— індивідуальна;
— колективна.
Форми реалізації права заскладністю і характером дій суб'єкта (за участю чи без участі держави) такі:
Проста, безпосередня
(без участі держави)
Складна, опосередкована
(за участю держави)
— додержання — виконання — використання — застосуванняСхематично представимотри форми безпосередньої реалізації права:
Додержання
— полягає в утриманні віддій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон(наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на годину).
Припускає пасивнуповедінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання
Виконання
— полягає в обов'язковомувчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах правомочноїсторони, у виконанні обв'язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання доподаткової інспекції декларації про доходи).
Припускає активнуповедінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання
Використання
— полягає у використанніможливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних прав длязадоволення власного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту).
Припускає як активну, такі пасивну поведінку
26. Поняття, ознаки та юридичний склад правопорушень
Склад правопорушення — цесистема ознак протиправної поведінки, необхідних і достатніх для притягнення доюридичної відповідальності.
Суб'єкти правопорушення —фізичні і юридичні особи
Фізичні особи як суб'єктиправопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нестиюридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичноїособи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства.
Суб'єктами кримінального,дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи,цивільного — фізичні і юридичні особи, адміністративного — переважно фізичніособи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи(порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці,порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).
Юридична особа не можебути суб'єктом кримінального злочину. Ним може бути посадова особапідприємства, організації, установи або особа, яка виконує функції керівникаорганізації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особаіменується в юридичній літературі спеціальним суб'єктом правопорушення. Вонаможе виступати суб'єктом матеріального і адміністративного правопорушення.
Правопорушення, суб'єктомякого є юридична особа, являє собою не що інше, як винну дію конкретнихфізичних осіб, яка призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб'єктомвідповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключаєможливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягненняїї до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою. Наприклад, уст. 452 ЦК України закріплене положення про те, що особа, яка відшкодувалазбитки, завдані з вини іншого, має право зворотної вимоги (регресу) до винноїособи в розмірі сплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановленийзаконом.
Суб'єктивна сторонаправопорушення — сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне (психічне)ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння і його негативнихнаслідків, а саме — вина, мотив, мета правопорушення. Обов'язковою серед них євина — безпосередній вияв психічного ставлення до вчиненої шкідливої дії (абобездіяльності) та її негативних наслідків
Вина виражається у форміумислу чи необережності:
умисел: необережність:прямий — усвідомлення особою протиправності своєї поведінки та бажання настання шкідливих або небезпечних наслідків
непрямий — усвідомлення протиправності своєї поведінки, але байдужне ставлення до настання можливих негативних наслідків
протиправна самовпевненість -
усвідомлення протиправності свого діяння і легковажний розрахунок на можливість запобігання негативним наслідкам
протиправна недбалість — усвідомлення протиправності своєї поведінки та небажання настання негативних наслідків, які в силу професіоналізму та посадового становища можна і треба було передбачити
Мотив (наприклад,вбивство з корисливих і хуліганських мотивів) і мета (наприклад, вбивство зметою приховання іншого злочину) враховуються при кваліфікації правопорушення,визначенні міри покарання.
Об'єкт правопорушення —порушене матеріальне чи нематеріальне благо: власність, життя, здоров'ягромадян, суспільний порядок, суспільні відносини, що захищаються нормами права
Об'єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення: протиправне діяння шкідливий результат, що спричинився причинно-наслідковий зв'язок між діянням і шкідливим результатом27. Поняття, ознаки, види, функції, принципи та підставиюридичної відповідальності
Юридична відповідальність— це різновид соціальної відповідальності.
В юридичній науці існуєдвоаспектне розуміння юридичної відповідальності:
позитивний(проспективний, абозаохочувальний)аспект —передбачає заохочення — за виконання корисних длясуспільства та держави варіантів поведінки на рівні, що перевищує загальнівимоги (морально свідоме ставлення до виконання обов'язків)
негативний(ретроспективний, абоохоронний)аспект —передбачає покарання — за правопорушення (юридичнахарактеристика наслідків невиконання обов'язків)
Тут йтиметься проюридичну відповідальність негативного (ретроспективного, або охоронного)характеру.
Юридична відповідальність— це передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнанняособою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчиненеправопорушення.
Ознаки юридичноївідповідальності такі.
1. Спирається надержавний примус у формі каральних і правовідновлюючих (компенсаційних) способів.
Державний примус — цедержавно-владний вплив відповідних державних органів і службових осіб наповедінку людей. Кримінальне і адміністративне законодавства передбачаютьдержавний примус, який завжди реалізується через діяльність спеціальних державнихорганів, а цивільне законодавство — можливість добровільного виконанняобов'язків (відшкодування заподіяної шкоди).
Юридичну відповідальністьне можна зводити до державного примусу, як і державний примус — до юридичноївідповідальності. Державний примус може здійснюватися у різні способи, непов'язані з юридичною відповідальністю (наприклад, примусове лікування осіб, щовчинили небезпечні для суспільства дії в стані неосудності, митний оглядбагажу, примусове стягнення аліментів на утримання дітей та ін.).
Разом з тим державапокликана вживати певних заходів примусу до суб'єктів (фізичних або юридичнихосіб), які вчинили правопорушення. Ці примусові заходи мають правовий характері є мірами легального державного примусу: вони здійснюються лише компетентнимиорганами у визначених законом формах.
2. Виражається вобов'язку особи зазнавати певних втрат — позбавлення конкретних благ особистого(позбавлення волі, посади та ін.), організаційного і майнового характеру(конфіскація майна, штраф) за свою вину, тобто нести кару, яка є новим,додатковим, юридичним обов'язком, що не існував до правопорушення.
3. Настає лише за вчиненіабо вчинювані правопорушення у разі встановлення складу правопорушення. Цявимога є обов'язковою при покладанні кримінальної або адміністративноївідповідальності. Суб'єктом юридичної відповідальності може бути лише особа(фізична або юридична), винна в порушенні правових розпоряджень.
4. Здійснюєтьсякомпетентним органом у суворій відповідності з законом, а саме — з санкціяминорм права, якими встановлюються вид і міра втрат. Юридична відповідальність єреалізацією санкції правової норми в конкретному випадку стосовно конкретноїособи.
5. Здійснюється в ходіправозастосовної діяльності за дотримання певного процедурно-процесуальногопорядку і форм, встановлених законом (цивільним процесуальним ікримінально-процесуальним законом про адміністративні правопорушення). Позапроцесуальною формою юридична відповідальність є неможливою.
Порядок притягнення доюридичної відповідальності визначається нормами процесуального права:породжувані ними процесуальні правовідносини служать формою відносин юридичноївідповідальності.
Принципи юридичноївідповідальності — це незаперечні вихідні вимоги, що ставляться доправопорушників і дозволяють забезпечувати правопорядок у суспільстві. Вони єрізновидом міжгалузевих принципів права, відображають його глибинні усталенізакономірні зв'язки.
У демократичній,соціальній, правовій державі юридична відповідальність передбачається лише задіяння, що є протиправними:
1) за фізичні діяння (ане за думки, світогляд, особистісні властивості);
2) за суспільне шкідливіі, як правило, винні діяння, вчинені деліктоздатною особою.
Щодо винності діяння єокремі винятки в цивільному праві, так звана «відповідальність без вини» —обов'язок організацій і громадян, діяльність яких пов'язана з підвищеноюнебезпекою для оточення (власники автомобілів, будівництва то що), відшкодуватишкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (якщо шкода не виникла внаслідокнездоланної сили або наміру потерпілого). Ці правила визначаютьцивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну як неправомірними, так іправомірними діями. Вони встановлені з метою захисту прав і інтересів особи,яка постраждала від транспортної та іншої діяльності, небезпечної для оточення;
3) за юридичне забороненідіяння, тобто діяння, що суперечать природі права і літері закону;
4) за власні діянняправопорушника.
Юридична відповідальністьгрунтується на принципах:
1) законності -полягає утому, що юридична відповідальність:
• настає за діяння,передбачені законом; застосовується в суворій відповідності з визначенимзаконом порядком;
• припускає наявністьскладу правопорушення (тобто наявність протиправного, винного діяння);
• настає лише передпередбаченими законом компетентними органами;
• припускаєконституційність закону, що встановлює міру відповідальності.
Незнання законів незвільняє від відповідальності (ст. 68 Конституції України);
2) обґрунтованості-виражається в:
• установленні самогофакту вчиненого правопорушником протиправного діяння як об'єктивної істини;
• встановленні іншихюридичне значущих фактів, пов'язаних з висновками про факт і суб'єктаправопорушення;
3) доцільності -полягає увідповідності обраного заходу впливу на правопорушника цілям юридичноївідповідальності (захистити правопорядок, виховати поважне ставлення до права).
Цей принцип вимагає:
• індивідуалізаціїдержавно-примусових заходів залежно від тяжкості правопорушення і властивостейправопорушника як особи відповідальності (ст. 61 Конституції України: «Юридичнавідповідальність особи має індивідуальний характер»);
• пом'якшення і навітьвідмова від застосування заходів відповідальності за наявності можливостідосягти її мети іншим шляхом;
4) невідворотності-полягає в:
• неминучості настаннявідповідальності правопорушника;
• оперативностізастосування заходів відповідальності за вчинені правопорушення;
• професіоналізмі ідобросовісності діяльності правоохоронних органів;
• ефективності заходів,застосовуваних до правопорушників;
5) своєчасності — означає
• можливість притягненняправопорушника до відповідальності протягом строку давності, тобто проміжкучасу, не занадто віддаленого від факту правопорушення.
6) справедливості —виявляється в такому:
• кримінальне покаранняне встановлюється за проступки;
• при встановленнізаходів покарання і стягнення не повинно принижуватися людська гідність;
• зворотної дії в часі немає закон, що встановлює відповідальність або посилює (але не пом'якшує) її;
• за одне правопорушеннявстановлюється тільки одне покарання.
Функції юридичної відповідальності: правоохоронна виховна U 8 правовідновлююча (компенсаційна) загальнопревентивна — спрямована на відновлення незаконно порушених прав, примусове виконання невиконаних обов'язків, властивих цивільній, насамперед, майновій, відповідальності (відновлення майнового права). Правовідновлювючі санкції мають абсолютно визначений характер: розмір заподіяної шкоди може бути точно встановлений незалежно від обставин правопорушення — спрямована на виховання громадян у дусі поважання закону каральна (штрафна) спеціально-превентивна — спрямована на покарання державою правопорушника та запобігання новим правопорушенням; притаманна насамперед кримінальній та адміністративній відповідальності, а також цивільній (конфіскація, штраф, відмова в захисті суб'єктивного цивільного права). Каральні санкції мають відносно визначений характер, встановлюють вищу або нижчу межу покарання (стягнення): його призначення залежить від обставин правопорушення, ступеня вини, характеристики особи та інших обставин — спрямована на виховання правопорушникаВідповідно доправовідновлючої і каральної (штрафної) функцій виділяють правовідновлюючу ікаральну (штрафну) відповідальність.
Підстави юридичноївідповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичнувідповідальність можливою тa повинною. Відсутність сукупності таких обставинвиключає її.
Слід розрізняти підставипритягнення до юридичної відповідальності і підстави настання юридичноївідповідальності.
Підстави притягнення доюридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робитьюридичну відповідальність можливою.
Фактичною підставоюпритягнення до юридичної відповідальності є склад правопорушення.
Правопорушення неприводить автоматично до настання відповідальності, а служить лише підставоюдля притягнення до неї.
Підстави настанняюридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робитьюридичну відповідальність повинною.
Підставами настанняюридичної відповідальності є такі обставини:
1) факт здійсненнясоціальне небезпечної поведінки (правопорушення) — фактична підстава;
2) наявність норми права,яка забороняє таку поведінку і встановлює відповідні санкції (за її допомогоювідбувається визначення складу правопорушення) — нормативна підстава.Наприклад, у диспозиціях багатьох статей КК факт вчинення злочину організованоюгрупою розцінюється як кваліфікуюча ознака, яка істотно обтяжуєвідповідальність за вчинене;
3) відсутність підставдля звільнення від відповідальності. Можливість звільнення від відповідальностізафіксована нормами права (наприклад, передача неповнолітнього під наглядбатьків). У законах можуть міститися вказівки про обставини, які виключаютьвідповідальність (стан крайньої необхідності, необхідної оборони або перебуванняв стані неосудності);
4) наявністьправозастосовного акта — рішення компетентного органу, яким покладаєтьсяюридична відповідальність, визначаються її вид і засіб (наказ адміністрації,вирок суду та ін.) — процесуальна підстава.
Настання юридичноївідповідальності особи, яка вчинила правопорушення, відбувається в результатіїї (відповідальності) покладення уповноваженими на те посадовими особамидержавних органів.
Юридичнійвідповідальності властива чітка нормативна регламентація здійснення, якавстановлюється нормами процесуального права. Відсутність в окремих випадкахпроцесуальної регламентації, механізму покладення відповідальності ускладнюєрозгляд обставин справи, складу правопорушення, забезпечення прав усіхучасників процесу.
В механізмі покладенняюридичної відповідальності можна виділити певні стадії. Вони подібні стадіямправозастосовної діяльності, однак мають свою специфіку.
Стадії юридичноївідповідальності охоронного характеру:
1 Стадія загального стану (попереджувальна відповідальність) — виникнення підстав для притягнення до відповідальності настає з моменту правопорушення, тобто юридичного факту, що спричинив конкретні правовідносини 2 Стадія притягнення до відповідальності (суб'єктивна сторона) — встановлення компетентними органами суб'єкта правопорушення (фізичної або юридичної особи) і дослідження обставин справи про правопорушення 3 Стадія встановлення юридичної відповідальності (об'єктивна сторона) — ухвалення рішення про застосування (незастосування) санкції, вибір у її межах виду та заходу відповідальності 4 Стадія настання юридичної відповідальності — реалізація конкретних заходів юридичної відповідальності — на підставі певних норм правозастосовного акта: виконання стягнення (наприклад, в адміністративному праві) або покарання (у кримінальному праві)28. Поняття, стадії та основні елементи механізму правового регулювання
Держава забезпечуєжиттєдіяльність суспільства як системи через використання влади, а право — через нормативне регулювання. Останнє споконвічно покликано бути стабілізуючимі заспокійливим фактором завдяки принципам волі і справедливості, які містятьсяу ньому.
Правове регулювання — цездійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобівупорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток.
Ознаки правовогорегулювання:
1) правове регулювання —різновид соціального регулювання;
2) за допомогою правовогорегулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми, яка маєспоконвічно державно-владний характер, тобто в юридичних нормах держава вказуєміру можливої та належної поведінки;
3) правове регулюваннямає конкретний характер, тому що завжди пов'язане з реальними відносинами;
4) правове регулюваннямає цілеспрямований характер спрямоване на задоволення законних інтересівсуб'єктів права;
5) правове регулюванняздійснюється за допомогою правових засобів, які забезпечують його ефективність;
6) правове регулюваннягарантує доведення норм права до їх виконання.
Не слід плутати дваявища: правове регулювання і правовий вплив. Термін «регулювання» походить відлатинського слова «regulo» (правило) і означає впорядкування, налагодження,приведення чого-небудь у відповідність з чим-небудь. Термін «вплив» означаєвплив на що-небудь за допомогою системи дій. Смислове навантаження у цих двохкатегорій є близьким, частково збігається, але не є однозначним.
Правовий вплив — цевзятий у єдності та різноманітті весь процес впливу права на суспільне життя,свідомість і поведінку людей за допомогою як правових, так і неправовихзасобів.
Правовий вплив на людинуздійснюється по двох каналах:
1) інформаційному — задопомогою правових норм до відома учасників доводиться позиція, яку займаєдержава стосовно дозволеної, необхідної або забороненої поведінки;
2) ціннісно-орієнтаційному— за допомогою права здійснюється засвоєння суспільством його цінностей, якінапрацьовані людством і спадкоємна переходять з покоління в покоління.
Правовий вплив багато вчому зводиться до інформативної та виховної ролі права, підсилити яку можутьпропаганда правових знань, система широкої юридичної освіти.
Механізм правовогорегулювання складають елементи, обов'язкові на окремих його стадіях:
1) принципи права, нормиправа, нетипові правові розпорядження (спеціалізовані норми права), об'єктивованів нормативно-правових актах;
2) правовідносини,суб'єктивні юридичні права і обов'язки в їх індивідуалізації (конкретизації);
3) акти безпосередньоїреалізації прав і обов'язків;
4) акти застосування нормправа.
Кожний елемент виконуєспецифічну роль у регулюванні діяльності суб'єктів і суспільних відносин, щовиникають на їх основі.
Розглянемо коротко кожнийз елементів.
1. Норма права вмеханізмі правового регулювання.
Норма права — цеспоконвічний елемент і нормативна основа механізму правового регулювання.
Норма права являє собоюзагальне обов'язкове правило (модель) поведінки, яке встановлює для суб'єкта якможливий варіант поведінки — суб'єктивні юридичні права, так і необхіднийваріант поведінки — суб'єктивні юридичні обов'язки.
Специфічне завдання нормиправа в механізмі правового регулювання полягає в тому, щоб:
а) визначити загальнеколо людей, на які вона поширює свою Дію;
б) встановити змістсуспільних відносин (зміст поведінки суб'єкта), а також об'єкти правовідносин;
в) визначити обставини, вяких особа повинна керуватися даним правилом поведінки;
г) розкрити саме правилоповедінки вказівкою на права і обов'язки учасників відносин, що регулюються,характер їх зв'язку між собою, а також державно-примусові заході, щозастосовуються до осіб у разі невиконання ними юридичних обов'язків.
Зобов'язуючі нормирегламентують активну поведінку зобов'язаних осіб.
Дозвільні та забороннінорми покладають пасивні обов'язки на зобов'язаних осіб і дозволяють вчиненняактивних дій носієм суб'єктивного права.
Характер регулюючоговпливу нормативної основи механізму правового регулювання залежить від того, яквпливає право: шляхом зобов'язуючого розпорядження, або шляхом дозволяння чизаборони.
Норма права набуваєзовнішнього вираження в нормативно-правовому акті, який забезпечує їїдійовість.
Нормативно-правові актиобслуговують нормативну основу механізму правового регулювання. Функціїнормативно-правових актів полягають головним чином у тому, щоб увести в правовусистему нові юридичні норми, забезпечити їх зміну або скасування, підвищитиефективність їх дії.
До нормативно-правовихактів (законів, підзаконних актів) приєднуються акти, в яких дається їхофіційне роз'яснення, тлумачення.
Акти тлумачення нормправа (інтерпретаційні акти) не містять нових правоположень, а є засобом, якийзабезпечує однакове розуміння і застосування чинних нормативних актів. Чіткістьі ефективність механізму правового регулювання залежать від правильноготлумачення норм права.
2. Правовідносини умеханізмі правового врегулювання.
Правовідносини —необхідний елемент механізму правового регулювання, важлива ступінь здійсненняпрограм, закладених у нормах права. У правовідносинах індивідуалізуютьсяположення відповідної правової норми, конкретизуються суб'єктивні юридичніправа і обов'язки певних суб'єктів, їх повноваження і юридичнавідповідальність. Індивідуалізація загальних моделей поведінки стосовноконкретних осіб — другий рівень правового регулювання.
Особливості прав,обов'язків, повноважень і відповідальності (а звідси й особливості правовідносин)багато в чому залежать від характеру регулюючого впливу норм права, урезультаті якого складаються різні види правовідносин — регулятивні чиохоронні, активні чи пасивні.
Отже, правовідносини вмеханізмі правового регулювання утворюють певну систему і лише так вонизабезпечують переведення загальних розпоряджень норм права в суб'єктивніюридичні права і суб'єктивні юридичні обов'язки, повноваження і юридичнувідповідальність для конкретних осіб, дозволяють досягти виконання їх волі,задоволення інтересів.
При цьому центромзагальних юридичних зв'язків, що складають основу правовідносин, є правовийстатус, у тому числі правосуб'єктність, як перший крок у конкретизаціїрозпоряджень норм права на цій стадії.
Правовідносини вмеханізмі правового регулювання виконують такі функції:
а) визначають конкретнеколо осіб, на яких поширюється дія норм права у цей момент;
б) закріплюють конкретнуповедінку, якої повинні або можуть додержуватися особи;
в) служать умовою дляможливого приведення в дію спеціальних юридичних засобів (прокуратурою, судом,міліцією) з метою забезпечення суб'єктивних прав, обов'язків, відповідальності.
Таким чином,правовідносини в механізмі правового регулювання — це засіб «переведення»загальних розпоряджень юридичних норм у площину суб'єктивних прав і обов'язківдля даних суб'єктів.
3. Акти безпосередньоїреалізації прав і обов'язків у механізмі правового регулювання.
Акти безпосередньоїреалізації прав і обов'язків — це фактична поведінка суб'єктів правовідносин,пов’язана зі здійсненням (реалізацією) своїх прав і обов'язків.
Можливі два результатиреагування на правове регулювання:
• активний — вчиненнядій, що дозволяються (наприклад, брати участь у виборах органів влади);
• пасивний — утримуваннявід заборонених дій (наприклад, не завдавати шкоди довкіллю).
Якщо активними діямиреалізуються права — має місце використання правових норм.
Якщо активними діямиреалізуються обов'язки — має місце виконання правових норм.
Якщо реалізація правовихнорм, що забороняють які-небудь дії, полягає в утримуванні від їх вчинення —має місце додержання норм права. Наприклад, норми кримінального правареалізуються тоді, коли громадяни не вчиняє протиправних дій.
Отже, акти безпосередньоїреалізації у формах використання наданих нормами права можливостей, виконаннязобов'язуючого правового розпорядження, додержання правових заборон посідаютьособливе місце у механізмі правового регулювання, тому що являють собою йогокінцеву мету.
4. Акти застосування нормправа у механізмі правового регулювання.
У процесі правовогорегулювання можлива (але не обов'язкова) стадія застосування норм права, якаполягає у виданні державно-владного акта — акта застосування норм права, якийзабезпечує виникнення, зміну або припинення правових відносин. Якщо суб'єктиправа не в змозі самі реалізувати суб'єктивні права і юридичні обов'язки,держава в особі компетентних органів здійснює застосування норм права(наприклад, стягнення податків, призначення пенсій, відправлення правосуддя).
Акти застосування нормправа мають форму рішень, розпоряджень, наказів, вироків тощо. У нихперсоніфікуються загальні права і обов'язки, а також, якщо це необхідно,індивідуалізуються санкції. Специфіка акта застосування норм права полягає втому, що індивідуалізація здійснюється від імені держави як вимога, яка можебути у разі необхідності виконана і примусово.
Акти застосування нормправа у механізмі правового регулювання використовуються в таких випадках:
1) коли самі норми правапередбачають, що індивідуалізація прав і обов'язків здійснюється органамидержави, посадовими особами, а не учасниками відносин. Так, нормами про порядокнадання відпусток робітникам і службовцям передбачається, що відпусткаконкретній особі надається згідно з наказом адміністрації;
2) коли суб'єктивідносин, що регулюються, поводяться протиправне: порушують права, не виконуютьобов'язки. У цьому разі актом застосування норм права індивідуалізуєтьсяюридична відповідальність, передбачена нормами права за їх порушення, тобтовстановлюється персональна відповідальність правопорушників.
У всіх випадках актибезпосередньої або опосередкованої реалізації прав і обов'язків завершуютьправове регулювання. Саме тут відбувається «переведення» розпоряджень юридичнихнорм (спочатку виражених у правах і обов'язках) у фактичну, реальну поведінкуучасників суспільних відносин, на які було спрямовано правове регулювання.
Використання у певномупорядку тих чи інших елементів механізму характеризує процес правовогорегулювання. Він може бути простим і складним.
Простий процес правового регулюванняприпускає використання лише одного державно-владного акта —нормативно-правового. Індивідуалізацію прав і обов'язків здійснюють самісуб'єкти, до яких цей акт звернений.
Складний процес правовогорегулювання припускає наявність двох актів державно-владного характеру, один ізяких — нормативно-правовий, а інший — акт застосування норм права(індивідуальний акт). Його стадії залежать від правової поведінки суб'єкта —правомірної чи неправомірної.
Розглянемо складнийпроцес правового регулювання.
1. Механізм правотворчості
Основним елементом цієї стадії є норма права, що виступає як «рег-ламентатор» суспільних відносин. Регулятивні (дозвільні, зобов'язува-льні, заборонні), охоронні та спеціалізовані норми — складові елементи нормативної основи правового регулювання
— це стадія існування права поза правовідносин, стадія розробки юридичних норм, встановлення моделі поведінки, правового статусу осіб, установ, органів держави2. Механізм реалізації суб'єктивних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків
Основними елементами цієї стадії є правовідносини, акт безпосередньої реалізації прав і обов'язків (додержання заборон, виконання обов'язків, використання прав), акт опосередкованої реалізації прав і обов'язків (застосування права). Правовідносини виступають як «конкретизатор» загальних вимог юридичних норм стосовно конкретних суб'єктів, а акт реалізації суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків — як «реалізатор» конкретних розпоряджень правових норм стосовно конкретних суб'єктів
— це стадія переходу від загальних дозволів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних суб'єктів. Виражається у здійсненні дій, що дозволяються, і в утримуванні від заборонених дій (активний і пасивний варіанти правомірної поведінки). Це активна сторона правового регулювання, при якій можливі два процеси реалізації суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків: 1) вступ у правовідносини за бажанням і волею їх учасників (укладення договору) — простий; 2) вступ у правовідносини на основі правозастосу-вального акта, нерідко поза волею та бажання учасників (рішення суду про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей) — складний3. Механізм покладання юридичної відповідальності (чи державного примусу)
Основними елементами цієї стадії є акти застосування норм права, що встановлюють юридичну відповідальність конкретної особи за конкретне правопорушення. Це охоронні пра-возастосовні акти. Реалізатором примусу до конкретних суб'єктів на підставі санкцій правових норм виступає держава в особі уповноважених органів
— це стадія реалізації конкретних заходів юридичної відповідальності, що застосовуються у разі здійснення протиправної поведінки. Вона настає за таких правових підстав: фактична підстава (правопорушення), нормативна підстава (норма права, що встановлює санкцію за вчинене правопорушення), процесуальна підстава (покладання юридичної відповідальності, її вид і міра)Стадії механізмуправового регулювання (варіант правомірної поведінки) можна представити і вбільшій кількості, розбивши другу стадію в запропонованій схемі на такі:
• виникнення суб'єктивнихюридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;
• безпосередня реалізаціясуб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;
• застосування права (якфакультативна — можлива, але не обов'язкова стадія).
Елементами, щозабезпечують динамічну сутність механізму правового регулювання, визначають рухреальних правовідносин, виступають юридичні факти.
29. Співвідношення законності та правопорядку
Законність — цекомплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризуєорганізацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.
Термін «законність» єпохідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всісторони життя права — від його ролі в створенні закону до реалізації його нормв юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організаціїсуспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави,права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органівдержавної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєїкомпетенції під-законні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавцівзаконів — посадових осіб, а також громадських організацій, комерційнихкорпорацій, громадян (сфера правореалізації).
Законністьхарактеризується поєднанням двох ознак:
зовнішньої (формальної) —обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актівдержавними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями;
внутрішньої (сутнісної) —наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.
Законність — явищебагатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим. Законність єпринципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційнихкорпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лишедемократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня,припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамкахі в ім'я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законністьвиступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воноздійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управліннясуспільством законність означає, що:
1) органи держави іпосадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючирішення, спираються на принципи і вимоги законності;
2) при організаціїреалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;
3) при здійсненніконтролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вонидодержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи.
Метод законності єосновою для застосування інших методів державного управління: організації,примусу, виховання, контролю тощо. Він припускає високий рівень правовоїкультури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.
Законність є й режимреально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносинзаконам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликанівідображати принципи Режим законності — неодмінний елемент демократії, тому щобез законності демократія може перетворитися на охлократію — владу юрби. Беззаконності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бутиввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій збоку державної влади, незахищеною від її сваволі.
Правопорядок — частинагромадського порядку. Громадський порядок — це стан (режим) упорядкованості соціальниминормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями)системи суспільних відносин і їх додержання. Поняття громадського порядку ширшеза поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першоговажлива роль належить усім соціальним нормам. Правопорядок складається лише напідставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальнимидержавно-правовими заходами.
Отже, правопорядок — цечастина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебуваютьпід захистом закону та охороняються державою. Він встановлюється в результатідодержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність — це принцип, методдіяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом.
Правопорядок — стан(режим) правової упорядкованості (врегульованості і погодженості) системисуспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: цеатмосфера нормального правового життя, що встановлюється в результаті точного іповного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов'язків,відповідальності) всіма суб'єктами права. Правовий порядок як динамічна системавбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру.
Правовий порядок кожногосуспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму,структуру.
Основні ознакиправопорядку.
1) закладається вправових нормах у процесі правотворчості;
2) спирається на принципверховенства права і панування закону в галузі правових відносин;
3) встановлюється врезультаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності зреалізації права;
4) створює сприятливіумови для здіснення суб'єктивних прав;
5) припускає своєчасне іповне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;
6) вимагаєневідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинивправопорушення;
7) встановлює суворугромадську дисципліну;
8) припускає чітку таефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб,насамперед правосуддя;
9) створює умови дляорганізованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальнійсвободі;
10) забезпечується всімадержавними заходами, аж до примусу.
Зміст правопорядку — цесистема правових і неправових елементів, властивостей, ознак, процесів, щосприяють встановленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такоїповедінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей правовогорегулювання.
Розрізняють змістправопорядку.
1) матеріальний — системареальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованихвідносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх учасників —фізичних і юридичних осіб, як результат їх об'єктивної потреби. У матеріальномузмісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонуванняв процесі взаємозв'язку з економікою, політикою, культурою;
2) юридичний(державно-правовий) — система реалізованих прав, обов'язків, відповідальностігромадян, тобто результат встановлення законності, впорядкованості таврегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників,досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави.
Структура правопорядку —це єдність і одночасно поділ системи громадських відносин, урегульованих правомвідповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права,правопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні,сімейні та інші види суспільних відносин, урегульованих нормами відповіднихгалузей права. У структурному відношенні правопорядок відображає реалізованіелементи системи права.
Елементи структуриправопорядку такі.
1. Суб'єкти права —держава, її органи, державні, громадські і комерційні організації, громадяни,які мають права, обов'язки, повноваження, відповідальність, суворо визначеніконституцією, законами, іншими правовими актами — статична частина.
2. Правові відносини ізв'язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові,адміністративні, земельні, сімейні та ін.) — динамічний зв'язок.
3. Упорядкованість усіхелементів структури — суб'єктів права, правових відносин і зв'язків міжреалізованими елементами системи права, методів правового регулювання іповедінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення,тобто введення багатосторонньої правової регламентації — розпорядку, у рамкахякого організуються і функціонують громадянське суспільство і держава, —інтегративний зв 'язок.
30. Основні правові сім'ї сучасності
Термін «правова система»виражає конкретно історичний, реально існуючий комплекс взаємозалежнихюридичних засобів і явищ держави. У цьому термині міститься узагальнюючатеоретична модель (конструкція) правового змісту, яка функціонує легітимно(див. главу «Правова система суспільства і система права»).
Термін «правовий тип(сім'я)» — це узагальнююча теоретична модель правового змісту, яка має штучнийхарактер. Вона є результатом наукової класифікації (типології). Тип (сім'я)правових систем відображає загальні та особливі риси конкретних національнихправових систем, подібність і відмінність яких визначаються відповідно допозначених критеріїв.
«Тип правової системи» і«сім'я правових систем» уживаються як тотожні поняття. Слово «сім'я» має більшсоціальне, ніж юридичне значення. Термін «тип» адекватно відображує юридичнийзміст поняття, позначеного терміном «сім'я». Доцільність його введенняобумовлена також необхідністю єдиного підходу до типології як держави, так і їїправової системи: класифікація держав дається за типами, а не за «сім'ями».
Тип (сім'я) правовоїсистеми — сукупність національних правових систем держав, які мають спільніриси, що проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку,домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і системзаконодавства, організації правових установ, насамперед судової системи,подібності правових категорій і понять.
Кожний тип правовоїсистеми складається із підтипів — груп правових систем, що характеризуютьсявеликою подібністю між собою. Наявність певних рис, які відрізняють одну групуправових систем від іншої у рамках конкретного типу, дозволяє розглядати їх яквідносно самостійні.
Встановлення типівправової системи здійснюється шляхом їх класифікації, або типології.
Сама по собі класифікація— лише допоміжний засіб, що застосовується для впорядкування різних правових системсвіту.
Пропонуємо класифікаціюправових систем за такими типами:
1. Романо-германський типправової системи (країни континентальної Європи: Італія, Франція, Іспанія,Португалія, Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін.). Усерединіромано-германсько-го типу правової системи виділяють два підтипи, або двіправові групи:
— романську (Франція,Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія, Іспанія. Провідною у ційгрупі є національна правова система Франції);
— германську (Німеччина,Австрія, Швейцарія та ін. Провідною у цій групі є національна правова системаНімеччини).
2. Англо-американськийтип правової системи (Англія, Північна Ірландія, США, Канада, Австралія, НоваЗеландія, деякою мірою — колишні колонії Британської імперії (нині 36 країн єчленами Співдружності) та ін.). Усередині англо-американського типу правовоїсистеми розрізняють два підтипи, або дві групи:
— англійське загальнеправо (Англія);
— американське право(США).
Крім того, поділангло-американського типу правової системи можливий на дві групи:
— європейське загальнеправо (Англія, Ірландія);
— позаєвропейськезагальне право (США, Канада).
Право кожної країни позаЄвропи набуло широкої автономії в рамках англо-американського типу правовоїсистеми.
3. Змішаний тип правовоїсистеми виник на стику двох класичних типів правової системи:романс-германської та англо-аме-риканської і має специфічні риси.
У рамках цього типу можнавиділити дві групи:
— північноєвропейські(скандинавські) правові системи (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія);
— латиноамериканськіправові системи (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.).
4. Релігійно-традиційнийтип правової системи має декілька підтипів:
— релігійно-общинний(мусульманська, індуська, іудейська, християнська групи);
В даної класифікаціївраховані всі попередні, у тому числі наведені в програмі курсу «Сучасніправові системи світу» (Львів, 1999), що складена доцентом Л.А. Луць длястудентів юридичного факультету Львівського університету.
_—далекосхідний-традиційний (основні групи — — китайська, японська);
— звичаєво-общинний(африканська група — країни Африки, Мадагаскар).
Соціалістичні правовісистеми в основному стали історією (їх можна вивчати в ретроспективному плані),проте й сьогодні є низка правових систем (Куба, В'єтнам, КНДР), які збереглисоціалістичне забарвлення з внесенням до них більших чи менших — залежно віддержави — новацій. Проте це не означає, що з урахуванням «соціалістичного»забарвлення їх не можна віднести до класично усталених типів правової системи.