Реферат: Правова основа діяльності Державної виконавчої служби України

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальні поняття щодо статусу Державної виконавчої служби України

1.1 Правова основа діяльності Державної виконавчої служби України

1.2 Юрисдикція органів Державної виконавчої служби України

1.3 Органи Державної виконавчої служби України: правовий статус, функції, повноваження

Розділ 2. Правове становище державного виконавця

2.1 Правове положення державного виконавця

2.2 Повноваження, обов’язки, права державного виконавця

Розділ 3. Працівники органів державної виконавчої служби

3.1 Правовий статус працівників органів державної виконавчої служби

3.2 Порядок призначення працівників органів державної виконавчої служби

3.3 Правовий та соціальний захист державного виконавця

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Вдосконалення національного законодавства, творення національної правової системи, яка б відповідала європейським стандартам, потребам захисту прав і свобод громадян, суті та природі нових соціальних і економічних відносин, – складне і одне з найактуальніших питань.

Правова держава характеризується не тільки недопущенням порушень законодавства, прав і свобод людини, а ще й створенням відповідних гарантій для відновлення цих прав. Кожен громадянин країни має відчувати себе під захистом держави. І значна вага створення умов для цього захисту лягає на судову владу. Без гарантій чіткого і своєчасного виконання судових рішень і рішень інших державних органів саме існування і діяльність судів і органів, продукуючих рішення, втрачає всякий сенс.

До 28 березня 1998 року в Україні не існувало єдиного державного органу, основним завданням якого було б виконання рішень судів, владних інститутів, а також рішень інших органів, що, згідно з законом, підлягають виконанню. Виконання судових рішень було покладене на судових виконавців.

Закон України «Про державну виконавчу службу від 28.03. 1998 року ознаменував початок нового етапу розвитку вітчизняного виконавчого провадження, а саме, було ліквідовано інститут судових виконавців і створена нова державна служба з наданням їй організаційної, фінансової і процесуальної самостійності.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначено Законом України «Про виконавче провадження».

Саме державна виконавча служба, відновлюючи порушені права та свободи, має забезпечити невідворотність майнової та іншої юридичної відповідальності несумлінних боржників у цивільному та економічному обігу.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

Не слід також забувати і про ще одну важливу функцію державної виконавчої служби – виховання суб’єкта будь-яких правовідносин, громадянина держави і суспільства у цілому в дусі законослухнянності та поваги до рішень органів державної влади. Саме з поваги до закону і до власної держави починається виховання так занедбаних в Україні якостей патріотизму і державництва.

Між тим становлення державної виконавчої служби в Україні до рівня, визначеного Законом, просувається досить важко, долаючи неузгодженість та протиріччя законодавства, протидію інших державних структур. З моменту видання останнього навчального посібника минуло небагато часу, але за цей термін Закони «Про державну виконавчу службу» і «Про виконавче провадження» зазнали важливих змін і доповнень.

Це свідчить про серйозну роль, яку надає законодавець примусовому виконанню судових і інших рішень як одній з найважливіших функцій і обов’язків держави.

Розділ 1. Загальні поняття щодо статусу Державної виконавчої служби України

1.1 Правова основа діяльності державної виконавчої служби України

Головним критерієм дієвості будь-якої гілки державної влади, безумовно, є повне і своєчасне виконання її рішень. Спроможність влади ліквідувати розрив між проголошеним і здійсненим — це не тільки найкоротший шлях завоювати повагу власного народу, але й вагомий аргумент наведення належного правопорядку в державі. Безсумнівно, що серед чинників, які спонукали законодавців до прийняття 24 березня 1998 року Закону України «Про державну виконавчу службу» (далі – Закон) мали місце і вищенаведені твердження.

Правовий статус і повноваження нового органу виконавчої влади визначені ст. 1 «Завдання державної виконавчої служби» Закону України «Про державну виконавчу службу»: «Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів та інших органів відповідно до законів України».

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і не упереджене примусове виконання рішень, передбачених законом [3; 2].

Положення Закону про те, що Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції означає, що усі організаційні питання щодо формування штату і створення умов праці, фінансування нової служби, а також безпосереднього керівництва і контролю за діяльністю останньої здійснює Міністерство юстиції України.

Положення Закону стосовно того, що державна виконавча служба виконує рішення судів та інших органівпредставляє собою визначення юрисдикції нового органу виконавчої влади.

Нарешті, положення про те, що державна виконавча служба «здійснює власну діяльність відповідно до законів України»є не чим іншим як визначенням принципу законності в діяльності створеної структури. В цьому випадку слід враховувати, що ця норма підлягає розширеному тлумаченню, оскільки примусове виконання рішень судів та інших органів в Україні регулюється не лише законами, але й підзаконними нормативними актами, в цьому відношенні – повністю приєднуюсь до думки автора.

Таким чином, Закон поклав початок діяльності в Україні нового за суттю правового інституту — єдиного виконавчого органу, на який покладена одна з найважливіших функцій держави — виконання рішень судів і інших органів.

Існує така думка що, якщо прискіпливо підходити до вимог щодо редакційного викладу статті 1 Закону, то уявляється, що викладеному вище формулюванню, на наш погляд, не вистачає кількох слів, щоб зробити цю норму максимально наближеною до ідеальної: державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і є єдиним державним органом по здійсненню примусового виконання рішень судів та інших органів відповідно до законодавстваУкраїни [9; 27-29].

Це уточнення дозволяло б сконцентрувати виконавчу діяльність в одному відомстві, з одного боку, і чітко окреслювало бажання запобігти дублюванню подібних структур в майбутньому, з другого.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень судів і інших органів, передбачених законом. Своєчасність, у цьому розумінні, означає виконання рішення в граничні строки, встановлені законом. Повнота виконання рішень не допускає корегування працівником державної виконавчої служби рішення суду чи іншого компетентного органу щодо обсягів стягнення (зменшення їх чи збільшення), розширення чи звуження змісту способу та порядку виконання, передбаченого виконавчим документом, або надання державним виконавцем правової оцінки рішенню, що виконується. Неупередженість, слід розглядати як абсолютну сумлінність посадовців органів державної виконавчої служби у цій надто скрупульозній і болючій процедурі.

Правову основу діяльності державної виконавчої служби становлять Конституція України, Закони України «Про державну виконавчу службу» і «Про виконавче провадження», інші закони та нормативно-правові акти, зокрема, Інструкція про проведення виконавчих дій, що прийняті на їх виконання. Таким чином, з цього положення формально випливає, що нормативно-правові акти, в преамбулі або тексті яких не зазначено, що останні прийняті саме на виконання Конституції України та Законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження», не можуть бути підставою для вчинення державним виконавцем виконавчих дій.

Разом з тим, правову основу діяльності органів державної виконавчої служби становлять нормативні акти, які мають силу Закону, та прийняті набагато пізніше Закону України «Про виконавче провадження», і в яких не зазначено, що вони прийняті на виконання останнього, а саме:

• Цивільний Кодекс України;

• Цивільний процесуальний Кодекс України;

• Господарський Кодекс України;

• Господарський процесуальний Кодекс України;

• Сімейний Кодекс України.

Зокрема, Д.П. Фіолевський, вважає, що норми зазначених нормативних актів не тільки регулюють окремі питання виконавчого провадження, але й в окремих випадках і вступають у конкуренцію з нормами Законів України «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу». У цьому випадку пріоритетним є застосування Законів України «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу», оскільки норми останніх у процедурі примусового виконання рішень носять спеціальний характер.Зазначеної думки дотримуємось не тільки ми, а й законодавець, який в статті 349 ЦПК України та статті 115 ГПК України зазначив, що виконання рішень судів (у т.ч. господарських) здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» [12; 21].

Однак на практиці може виникати ситуація, якщо закріплені законом правовідносини, які безпосередньо стосуються процедури виконавчого провадження, жодним чином не врегульовані нормами Закону України «Про виконавче провадження». Наприклад, статтею 754 Цивільного Кодексу України передбачено, що на майно, передане набувачу за договором довічного утримання (догляду), не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувача. Такі норми мають застосовуватися державними виконавцями як такі, що розширюють та доповнюють зміст процедури виконавчого провадження.

Рішення (висновки) Конституційного Суду України, на нашу думку, також можуть бути джерелами та становити правову основу діяльності органів державної виконавчої служби.

Рішення (висновки) Конституційного Суду України (КСУ) характеризуються низкою специфічних ознак, а саме:

1. Рішення КСУ є обов'язковими до виконання;

2. Рішення КСУ є остаточним, не може бути оскаржене та підлягає негайному виконанню;

3. В рішенні (висновку) КСУ безпосередньо зазначається спосіб, строки та порядок виконання цього документу (якщо це необхідно), зазначається орган, який має здійснити виконання рішення КСУ або додержання висновку КСУ;

4. Рішення (висновки) КСУ є актами прямої дії, які не вимагають підтвердження актами інших органів посадовими особами.

Звертаючись до фундаментальних засад побудови державної служби взагалі та державної виконавчої служби зокрема, і наголошуючи перш за все на принципі верховенства права з його вимогами щодо «підпорядкування діяльності державних інститутів потребам реалізації прав людини, забезпечення їхньої пріоритетності перед усіма іншими цінностями демократичної держави», на нашу думку, доцільно було б розповсюджувати дію даного принципу і стосовно самих державних службовців як рівноправних суб'єктів відносин, які відбуваються на ґрунті реординації.

Це особливо важливо для державних виконавців, які за характером діяльності нерідко потрапляють у ситуації, коли вони потребують принципу верховенства права щодо них самих.

На думку, М.Й. Штефана – важливість принципу «обов'язковості вимог державного виконавця та своєчасності виконання рішень» — незаперечна і потребує активної та рішучої державної підтримки. Обов'язковість виконання вимог державного виконавця забезпечується низкою негативних наслідків, що їх тягне за собою невиконання порушником означених вимог — стягнення виконавчого збору, цивільна, адміністративна та кримінальна відповідальність. Наразі існують державні органи, які цілком виведені з-під реального впливу державної виконавчої служби на шкоду державним інтересам [15; 216].

Оскільки зайшла мова про принципи то, доцільно було б здійснити науковий аналіз принципів діяльності і організації Державної виконавчої служби, оскільки вони є своєрідним орієнтиром для виявлення проблем її функціонування.

Важливість наукового дослідження системи принципів організації та діяльності Державної виконавчої служби обумовлюється тим, що вони виступають як своєрідна несуча конструкція, на якій базуються і реалізуються окремі норми права, що визначають структуру, правовий статус та правозастосовну діяльність цього державного органу.

В.С. Авдонін вважає, що принцип (від латинського „principium” – першооснова, основа) як поняття в теорії відображає в системі державного управління закономірності, відносини, взаємозв’язки між її елементами [6; 77].

Принципи синтезують і відбивають об’єктивність законів суспільного розвитку, характерні риси практики управління.

А от А.В. Андрушко висловлює іншу точку зору стосовно принципів, вважаючи, що на основі принципів організується процес управління, тобто науково обґрунтоване впровадження дій для здійснення управлінських функцій, вибору методів і прийомів управлінського впливу [10; 78].

Практична дія принципів державного управління також не залежить від них самих, а цілком визначається відношенням до них людей. Мало знати принципи, треба ще хотіти і могти застосовувати їх в управлінських процесах.

Аналіз чинного законодавства дозволяє виділити дві групи принципів функціонування Державної виконавчої служби:

– загальні (властиві не лише діяльності Державної виконавчої служби, але й діяльності інших органів виконавчої влади);

– спеціальні (властиві лише діяльності Державної виконавчої служби).

До загальних принципів належать: верховенство права, законності правової впорядкованості, системності, гласності, пріоритетності прав громадян, реординації, субординації, науковості, комбінування, професіоналізму і компетентності, персональної відповідальності, компетенційності, контролю, неупередженості, планомірності.

До спеціальних відносяться принципи: одноособовості прийняття рішення в конкретному виконавчому провадженні, своєчасності виконання рішень, обов’язковості вимог державного виконавця, повного виконання рішень, безпосередності виконавчої діяльності.

Характеризуючи принципи діяльності Державної виконавчої служби, необхідно виділити принцип верховенства права. У ньому втілюється забезпечення неухильного дотримання прав і свобод стягувача, боржника та інших учасників виконавчого провадження, адміністративного та судового оскарження суб’єктами виконавчого провадження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців та інших посадових осіб Державної виконавчої служби. На запровадження цього принципу слід спрямувати роботу з формування правової свідомості учасників виконавчого провадження.

Одним із загальних принципів організації діяльності Державної виконавчої служби виступає принцип законності.

Принцип законності був і залишатиметься базовим у будь-якій державі. Згідно зі статтею 19 Основного Закону України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією України [1; 19].

Дотримання законності в діяльності Державної виконавчої служби означає:

– дотримання посадовими особами Державної виконавчої служби нормативно-правових актів і індивідуальних актів управління;

– узгодженість індивідуальних актів управління із нормами нормативно-правових актів, а також індивідуальними актами вищого рівня;

– прийняття управлінських рішень посадовими особами Державної виконавчої служби не лише відповідно до „букви закону”, тобто чинного законодавства та підзаконних нормативних актів, але й „духу закону”, тобто принципів права, згідно з якими і були прийняті відповідні норми чи рішення.

Остання ознака є особливо важливою через наявність в органах Державної виконавчої служби такої характерної можливості, як свобода адміністративного розсуду.

Тісно пов’язаний з принципом верховенства права і законності принцип правової впорядкованості. Даний принцип об’єктивно обумовлює необхідність головним чином законодавчого визначення, причому в „правових” законах, основних аспектів цілей, функцій, структур, процесу самих принципів організації та діяльності органів Державної виконавчої служби [14;119].

Серед загальних принципів функціонування Державної виконавчої служби важливе значення має принцип системності. Сутність даного принципу полягає в об’єднанні, при відповідній диференціації, окремих взаємообумовлених видів діяльності, необхідних для реалізації конкретних цілей Державної виконавчої служби та управління нею.

Недооцінка Державної виконавчої служби як цілісної системи у всьому різноманітті її внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язків може призвести до непогодженості окремих сторін її діяльності, суперечливості прийнятих рішень управління.

Використовуючи принцип гласності, суспільство здійснює контроль за діяльністю органів Державної виконавчої служби. У результаті цього послідовне дотримання принципу гласності активно працює на процес зміцнення законності. Зміст гласності як принципу в діяльності органів Державної виконавчої служби – це забезпечення правдивою, своєчасною інформацією громадськість, учасників виконавчого провадження та осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій.

Принцип пріоритетності прав громадян юридично пов’язує і позитивно обмежує дії держави та її органів. Визначивши права та свободи людини як найвищу цінність, Конституція України закріпила їх визначальними для діяльності та політики держави. Відповідно кожен орган Державної виконавчої служби повинен створюватись і функціонувати не задля задоволення тих чи інших потреб державних виконавців, а для найповнішої реалізації інтересів громадян країни та публічного інтересу.

Реалізація принципу реординації у виконавчому провадженні проявляється так: стягувач звертається до відповідного відділу Державної виконавчої служби з вимогою про примусове виконання рішення суду або іншого юрисдикційного органу, при цьому він має право отримати стягувальні суми чи майно у строки, передбачені законодавством, з дотриманням усіх його прав та інтересів без завдання йому будь-якої шкоди, але сам повинен дотримуватися правил виконавчого провадження, не перешкоджати державному виконавцю при проведенні виконавчих дій, виконувати всі його вимоги та не вчиняти правопорушень, за які у виконавчому провадженні встановлена відповідальність. Державний виконавець, що відкрив виконавче провадження, вправі вимагати належного виконання сторонами своїх обов’язків, а також сам наділений широким колом прав, що сприяють виконанню ним своїх службових обов’язків [13; 12].

У свою чергу, В.С. Щербак дає характеристику ще кількох принципів, а саме – принцип субординації проявляється в відносинах підпорядкованості органів Державної виконавчої служби органам Міністерства юстиції України. Але, крім системи підпорядкування відділів Державної виконавчої служби відповідним управлінням юстиції, існує внутрішня система підпорядкування в самій Державній виконавчій службі, що полягає в особливому порядку призначення на посаду та звільнення з посади державних виконавців.

Принцип науковості, що відноситься до загальних, означає вимогу наукової обґрунтованості діяльності органів Державної виконавчої служби і її посадових осіб, впровадження на підставі наукових розробок рекомендацій та передового практичного досвіду в діяльність органів Державної виконавчої служби найбільш досконалих та ефективних форм і методів роботи; недопустимість керування без компетентності, повного знання предмета та науки управління; керівники органів Державної виконавчої служби повинні приділяти значну увагу при вирішенні проблем управління залученню фахівців для розробки проекту рішення, отримання висновків компетентних наукових установ чи окремих вчених.

Принцип комбінування спрямований на недопущення дублювання і паралелізму в управлінській діяльності структурних підрозділів Державної виконавчої служби, непогодженості між ними, наявності зайвих проміжних ланок, відсутності, недостатності та застарілості правової регламентації їх статусу.

Принцип професіоналізму і компетентності посадових осіб Державної виконавчої служби включає в себе чинники, різні за своєю сутністю, але взаємообумовлені і взаємопов’язані.

Дотримання принципу професіоналізму і компетентності зобов’язує посадових осіб Державної виконавчої служби:

– бути постійно готовими до здійснення посадових повноважень;

– добре знати предмет власної державно-службової діяльності;

– знати свої обов’язки і права, повною мірою і якісно здійснювати функції і повноваження, передбачені законодавством і посадовими положеннями та інструкціями;

– володіти правилами і процедурами діяльності в органах Державної виконавчої служби;

– мати загальну і спеціальну професійну підготовку;

– знати юридичні і морально-етичні норми у сфері державної служби і виконавчого провадження зокрема.

Принцип персональної відповідальності посадових осіб Державної виконавчої служби займає особливе місце у системі принципів і відіграє важливу роль у практичній реалізації завдань і функцій Державної виконавчої служби. Даний принцип закріплює саме юридичну відповідальність: кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільно-правову. У першу чергу посадова особа органів Державної виконавчої служби несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх службових обов’язків.

Принцип контролю знаходить своє практичне втілення у повноваженні відповідних органів Міністерства юстиції України перевіряти ефективність діяльності, що проводиться органами Державної виконавчої служби. Метою відомчого контролю Міністерства юстиції України є забезпечення злагодженої, чіткої роботи органів Державної виконавчої служби України і якісного виконання її посадовими особами покладених на них обов’язків

Принцип неупередженості державного виконавця спирається на процедуру самовідводу державного виконавця або його відводу сторонами, або їх представниками. Загальними підставами для відводу мають бути – заінтересованість у результаті виконання рішень або інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості державного виконавця [17; 267].

Для забезпечення повного виконання рішень у виконавчому провадженні існує механізм застосування заходів примусового виконання. До таких заходів відносять: звернення стягнення на майно боржника, звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника, вилучення у боржника і передачу стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні, інші заходи, передбаченні рішенням, відібрання дитини, зобов’язання виконати певні дії або утриматися від їхнього вчинення.

Принцип пріоритетності звернення стягнення на майно боржників-громадян встановлює, що стягнення, в першу чергу, звертається на наявні в боржника грошові кошти та інше майно, і лише за їх відсутності – на заробітну плату та інші види доходів боржника.

Принцип безпосередності виконавчої діяльності полягає в наданні повноважень на вчинення дій виконавчого провадження лише одному державному виконавцю.

Отже, проаналізовані принципи організації та діяльності органів Державної виконавчої служби не є вичерпними. Цей перелік можна продовжувати і звужувати. Адже авторами були обрані для розкриття змісту функціонування Державної виконавчої служби лише принципи визначальні, розгляд яких допоміг глибше осягнути мету та сутність діяльності цього органу державної влади.

Принципи функціонування Державної виконавчої служби є системою, в якій вони взаємопов’язані та взаємозалежні. Тому порушення одного з них може призвести до порушення інших. Успіх їх реалізації досягається послідовним застосуванням усієї системи принципів і кожного з них окремо.

1.2 Юрисдикція органів Державної виконавчої служби України

Щоденно органами державної влади різного спрямування і компетенції приймається значний масив рішень, які підлягають виконанню державною виконавчою службою, зокрема, у підручнику Д.П. Фіолевського визначено такі:

• рішення, ухвали і постанови судів у цивільних справах, за якими у встановленому порядку видано виконавчі листи;

• вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень, за якими у встановленому порядку видано виконавчі листи;

• постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення;

• рішення, ухвали, постанови господарських судів, за якими у встановленому порядку видано накази;

• виконавчі написи нотаріусів;

• рішення третейських судів, за якими у встановленому порядку судами загальної юрисдикції видано виконавчі листи;

• рішення комісій з трудових спорів;

• постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

• рішення іноземних судів і арбітражів у передбачених Законом України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» випадках та порядку;

• рішення Європейського Суду з прав людини;

• рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

• рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках;

• постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору;

• постанови державного виконавця про стягнення витрат на проведення виконавчих дій;

• постанови державного виконавця про накладення штрафу;

• рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу;

• визнана у встановленому порядку претензія.

Звертає на себе увагу той факт, що всі рішення, які видаються несудовими органами, самі по собі вже є виконавчими документами, натомість майже всі судові рішення для приведення рішення до примусового виконання потребують видачі окремого виконавчого документа. Винятком з цього правила можна вважати лише ухвали судів про вжиття заходів забезпечення позову, ухвали про вжиття запобіжних заходів (в господарському процесі), ухвали про вжиття тимчасових заходів (у справах про захист авторських та суміжних справ) та постанови судів з адміністративних справ, які самі по собі є виконавчими документами [12; 24].

Окремі автори схиляються до того, що перелік рішень, які підлягають виконанню органами державної виконавчої служби "… має бути відповідним ієрархічній побудові державної влади". При цьому, пропонується починати перелік рішень, які підпадають під юрисдикцію державної виконавчої служби з рішень Конституційного Суду України тощо [13; 133].

На нашу думку, замисел законодавця, у даному випадку, зводився не до незвичайного ранжирного переліку органів, чиї рішення мають виконуватися державною виконавчою службою. Переслідувалася мета встановити черговість виконання рішень згідно з процесуальними строками і за їхньою соціальною важливістю та значенням можливих наслідків невиконання. Саме такий підхід є виправданим і доцільним.

В роботі С.Я. Фурса та С.В. Щербакова «Виконавче провадження в Україні» йдеться про розмежування державним виконавцем рішень органів, що виконують державні функції та «різних недержавних органів». Зокрема, автори наполягають на тому, що "… державні органи не можуть без контролю (автоматично) виконувати рішення недержавних установ, оскільки в противному разі держава втратить важелі впливу на суспільні відносини. Тому рішення різних юрисдикційних органів перед їхнім зверненням до виконання потребують відповідної перевірки на предмет їхньої законності компетентними державними установами" [13; 134].

Для тих, хто недостатньо знайомий з процедурою виконавчого провадження і завантаженістю державних виконавців така пропозиція могла б бути прийнятною. З погляду практичного працівника, державному виконавцю мабуть доцільніше сумлінно і грамотно користуватися Законом і Інструкцією про проведення виконавчих дій, і в жодному разі не вдаватися до самочинних розслідувань щодо виявлення додаткових підтверджень законності тих чи інших рішень, з чим зокрема погоджуюсь.

1.3 Органи Державної виконавчої служби України: правовий статус, функції, повноваження

Розкриваючи поняття правового статусу державної виконавчої служби, слід, перш за все, наголосити, що означена структура є органом державної виконавчої влади з усіма наслідками, які з цього статусу випливають. За характером окреслених Законом функцій державна виконавча служба є структурним відгалуженням Міністерства юстиції України. В своїй діяльності державна виконавча служба підпорядкована і підконтрольна Міністерству юстиції, якому належить безпосередня керівна роль в її діяльності. Структура органів державної виконавчої служби будується за територіальним принципом і цілком прив'язана до структурних одиниць Мін'юсту.

Органами державної виконавчої служби є:

• Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (до складу якого входить відділ примусового виконання рішень);

• відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції (складовою частиною яких є підрозділи примусового виконання рішень);

• районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Виконання рішень, перелік яких встановлено законом, покладається на державних виконавців, які входять до штатного складу органів ДВС трьох рівнів:

• відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України (вищий, республіканськийрівень);

• підрозділів примусового виконання рішень відділів ДВС Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції (середній, регіональний рівень);

• відділів ДВС районних, міських (міст обласного значення), районних у містах управлінь юстиції (нижчий, територіальнийрівень).

Разом з тим, слід зазначити існуючу, як нам уявляється, недосконалість юридичного статусу органів державної виконавчої служби, що виявляється у тому, що лише районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи державної виконавчої служби (територіальний рівень) є юридичними особами, мають поточні та вкладні (депозитні) рахунки в органах Державного казначейства України, гербову печатку. Органи державної виконавчої служби регіонального та республіканського рівня, не зважаючи на значущість завдань, що на них покладені, не є юридичними особами, що створює не тільки певні проблеми організаційного та адміністративного характеру, але й штучно роз'єднує систему органів державної виконавчої служби [12; 28] .

Наприклад, у разі пред'явлення цивільного позову до органу державної виконавчої служби територіального рівня про відшкодування збитків, заподіяних державним виконавцем, відповідачем у справі є районний, міський (міст обласного значення), районний у місті відділ державної виконавчої служби — самостійна юридична особа. Разом з тим, відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби та підрозділ примусового виконання рішень відділів ДВС обласного управління юстиції, в штаті яких також працюють державні виконавці, не можуть виступати позивачами та відповідачами в суді.

Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції мають реєстраційні рахунки в органах Державного казначейства України для зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам.

Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції мають печатку, що використовується здебільшого для належного оформлення процесуальних дій державних виконавців республіканського та регіонального рівнів.

Міністерство юстиції України через Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України здійснює керівництво органами державної виконавчої служби та контроль за їх діяльністю, добір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їх професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів державної виконавчої служби, розглядає скарги на дії державних виконавців, організовує виконання рішень відповідно до закону, надає роз'яснення та рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі організують виконання законів і здійснюють керівництво відділами державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районними, міськими (міст обласного значення), районними у містах відділами державної виконавчої служби, координують і контролюють їх діяльність; організують професійну підготовку і атестацію державних виконавців; розглядають скарги на дії державних виконавців; заохочують за успіхи в роботі та накладають стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснюють матеріально-технічне забезпечення державної виконавчої служби; організовують виконання рішень відповідно до закону, надають рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Структура, склад та функціональні обов'язки Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України; відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції; районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції затверджуються в межах своїх повноважень Міністерством юстиції України [4; 20].

Розділ 2. Правове становище державного виконавця

2.1 Правове положення державного виконавця

Основною функціональною одиницею Державної виконавчої служби, на яку Законом покладається здійснення виконавчого провадження, є державний виконавець.

Відповідно до Закону України «Про державну виконавчу службу» — державними виконавцями (в розумінні посадової особи, до компетенції якої законом віднесено примусове виконання рішень судів, інших органів та посадових осіб) є:

На республіканському рівні:

— заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, який водночас є начальником відділу примусового виконання рішень;

— заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;

— головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;

— старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;

— державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

На регіональному рівні:

— начальники підрозділів примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;

— заступники начальників підрозділів примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби;

— старші державні виконавці підрозділів примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби;

— державні виконавці підрозділів примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби.

На територіальному рівні:

— начальник районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби відповідного управління юстиції;

— заступник начальника відділу ДВС;

— головний державний виконавець відділу ДВС;

— старший державний виконавець відділу ДВС;

— державний виконавець відділу ДВС [3; 4].

За визначенням Д.П. Фіолевського, державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом. На думку авторів, в даному випадку поняття " порядок, передбачений законом" підлягає розширеному тлумаченню через те, що державний виконавець у власній діяльності керується не лише законом, але й підзаконними нормативними актами та рішеннями компетентних органів [12; 32].

Законодавче визнання державного виконавця представником влади є не тільки формальним визнанням за останнім статусу державного службовця, але й надає додаткові гарантії правового захисту працівникам органів державної виконавчої служби, оскільки опір представникові влади під час виконання ним службового обов'язку є злочином, передбаченим статтею 342 КК України.

Існує така точка зору, що законодавцем не досить вдало сформульовано назву посади керівника відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України — заступник директора-начальник відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.В цьому випадку, посада керівника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби поєднує в собі два блоки службових функцій:

• організаційно-контрольні функції(уякості заступника директора Департаменту), у тому числі й функція відомчого контролю за діяльністю державних виконавців на підставі статей 8-83 Закону України «Про виконавче провадження» [4; 8].

• функції державного виконавця(у якості начальника відділу примусового виконання рішень) — право особисто здійснювати примусове виконання рішень судів та інших органів в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».

2.2 Повноваження, обов’язки, права державного виконавця

До основних повноважень державного виконавця Закон України «Про виконавче провадження» відносить — вживання необхідних заходів щодо своєчасного, повного та неупередженого виконання рішення, зазначеного у виконавчому документі у спосіб і порядок, визначеними цим виконавчим документом. Своєчасність і повнотавиконання рішення — це принцип діяльності органів і посадових осіб державної виконавчої служби від сумлінного дотримання якого залежить сенс існування самої служби. Даний принцип виконання рішення має чіткі правові критерії, що визначені виконавчим документом. В той же час, неупередженість, як принцип здійснення своїх обов'язків — це моральна категорія, що не має чітких правових критеріїв. Проте важливість цього критерію аж ніяк не менша, враховуючи ті обставини, які породжують упередженість.

Саме тому Закон передбачає можливість і необхідність заявити в установленому порядку самовідвід у разі, коли державний виконавець є близьким родичем сторін, їх представників або інших осіб, що беруть участь у виконавчому провадженні. Наявність зазначених підстав для самовідводу піддається контролю, а от інші підстави: заінтересований в результаті виконання рішення, інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості державного виконавця, потребують істинної сумлінності і, загалом, високої моральності посадової особи [4; 4].

Державний виконавець має нести певне коло загальних обов'язків, єдиних для всіх державних службовців України:

а) додержання Конституції України та інших актів законодавства України;

б) забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

в) недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;

г)безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

д)збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

є) постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;

ж) сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість в роботі.

Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», під час здійснення конкретного провадження на державного виконавця покладається обов'язок:

— надання сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливості ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження;

— розгляд заяв та клопотань сторін інших учасників виконавчого провадження;

— роз'яснення сторонам їх прав і обов'язків, яке може здійснюватись як в усній, так і у письмовій формі [4; 5].

З метою реалізації службової компетенції, покладеної на державного виконавця, останній має досить широке коло прав, які чітко визначені в Законі України «Про Виконавче провадження», зокрема:

— одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію, у тому числі й ту, що міститься на електронних носіях та в електронних базах даних, причому надання державному виконавцеві всіма державними та недержавними підприємствами, установами та організаціями, а також громадянами, цих інформаційних даних має провадитися безкоштовно;

— провадити перевірку виконання рішень юридичними особами всіх форм власності, а також громадянами, які провадять підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, що є боржниками за виконавчими документами. При цьому державний виконавець вправі здійснювати перевірку саме фінансово — господарської діяльності боржника, з метою з'ясування наявності у останнього достатніх для сплачення боргу майнових активів, виявлення грошових коштів, дебіторської заборгованості та уточнення шляхів спрямування боржником власних фінансових потоків. Оскільки державний виконавець може не володіти достатнім обсягом знань для проведення подібних перевірок, для їх здійснення доцільніше залучати відповідних спеціалістів (працівників податкової служби, пенсійного фонду, аудиторських структур тощо);

— здійснювати перевірку виконання юридичними особами рішень стосовно працюючих у них боржників. Реалізуючи це право, державний виконавець фактично провадить лише перевірку діяльності бухгалтерії підприємства –боржника, на яку державним виконавцем покладено обов'язок утримувати частину заробітку боржника на підставі виконавчого документа. Підвищенню ефективності подібних перевірок, своєчасному утриманню і перерахуванню грошових коштів за виконавчим документом та недопущенню випадків невиплати заробітної платні підприємством — боржником — має сприяти проведення спільних перевірок державних виконавців з працівниками спеціально уповноважених органів виконавчої влади у галузі охорони праці або місцевих органів державної інспекції праці. Мета подібних перевірок — оперативне питання про наявність або відсутність в діях керівництва підприємств складу правопорушення за невиконання законних вимог державного виконавця, невиплату заробітної плати та ін.;

— при виконанні судових рішень безперешкодно входити на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення боржників — фізичних осіб, проводити в цих приміщеннях огляд, за необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників органів внутрішніх справ, опечатувати ці приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там знаходиться та на яке за законом можливо звернути стягнення. В цьому випадку слід мати на увазі, що надане державному виконавцю статтею 5 Закону України «Про виконавче провадження» право при виконанні судового рішення примусово відкривати та входити в житлові приміщення суперечить нормі статті 30 Конституції України, згідно якої кожному гарантується недоторканність житла. Рішення суду, яке примусово виконується державним виконавцем, за своєю суттю практично в жодному випадку не може містити в мотивувальній та резолютивній частині посилання на право державного виконавця проникати у житлове приміщення. Наразі норми Конституції України є нормами прямої дії, тому для уникнення випадків порушення державним виконавцем Основного закону, у будь-якому разі для примусового проникнення у житло державний виконавець повинен звернутися до суду з клопотанням про постановлення вмотивованого рішення про проникнення у житлове приміщення боржника;

— безперешкодно входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, провадити огляд зазначених приміщень і сховищ, за необхідності примусово відкривати їх у встановленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища; причому, виходячи зі змісту Закону України «Про виконавче провадження», у разі, якщо державний виконавець здійснює примусове виконання несудового рішення, для примусового проникнення у житло він повинен звернутися до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника (фізичної особи) або іншої особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб;

— накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством;

— накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржника, в тому числі на кошти, які знаходяться на рахунках та вкладах в установах банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей;

— використовувати за згодою власника приміщення, в тому числі, що є в комунальній власності, для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспорт стягувача або боржника для перевезення майна. Слід звернути увагу на те, що подібне використання приміщень та транспорту є безкоштовним і провадиться лише за умови згоди власника майна. Оплатне використання майна державний виконавець вправі провадити лише на договірній основі;

— звертатися до органу, який видав виконавчий документ, за роз'ясненням рішення з заявою про видачу дубліката виконавчого документа, порушувати клопотання про встановлення чи зміни порядку і способу виконання, відстрочку та розстрочку виконання рішення. Не зважаючи на досить широке тлумачення цієї норми варто уточнити, що згідно існуючої нині процедури виконавчого провадження, роз'яснення рішення, зміна способу і порядку виконання рішення, розстрочка та відстрочка можуть бути здійсненні лише за судовим рішенням і лише судом;

— звертатися до суду з поданням про розшук боржника або дитини, яку слід передати за виконавчим документом;

— викликати громадян та посадових осіб з приводу виконавчих документів, що знаходяться у виконавчому провадженні, а у разі неявки боржника без поважних причин виносити постанову про його привід через органи внутрішніх справ;

— залучати до проведення виконавчих дій понятих, працівників органів внутрішніх справ, інших осіб у встановленому порядку, а також експертів, спеціалістів, для вирішення питань, що можуть виникнути у виконавчому провадженні та потребують спеціальних знань, в тому числі для оцінки майна;

— накладати стягнення у вигляді штрафу на громадян і посадових осіб у випадках, передбачених законом. Штраф, який накладається державним виконавцем, не є адміністративним штрафом у тому сенсі, що закладений Кодексом України про адміністративні порушення, натомість цей штраф — це санкція за невиконання законних вимог державного виконавця чи невиконання рішення суду. Тому оскарження постанов державного виконавця про накладення штрафу здійснюється не в порядку, передбаченому КУпАП, а в порядку ст.85 Закону України «Про виконавче провадження» [4; 5];

— застосовувати під час проведення виконавчих дій відеозапис, фото- і кінозйомки. Наразі реалізація державним виконавцем цього права не повинна порушувати етичні та моральні норми, та поширення державним виконавцем в засобах масової інформації відеозаписів та фотографій з матеріалами, що зображують процес проведення виконавчих дій, не повинно порушувати права сторін та учасників виконавчого провадження на конфіденційність, оскільки поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди утворює склад злочину, передбаченого статтею 182 КК України. Взагалі, використання матеріалів відеозаписів та фотозйомок повинно здійснюватися державним виконавцем лише для цілей виконавчого провадження. До того ж, з набуттям 1 січня 2004 року чинності статтею 277 Цивільного Кодексу України на території України фактично введено приховану цензуру, оскільки будь-яка негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною. Запровадження у життя та застосування у судовій практиці цієї норми ЦК України, якою встановлено презумпцію недостовірності негативної інформації може потягнути за собою у майбутньому непередбачувані наслідки, оскільки судова оцінка негативної інформації (яка, до речі, виходячи з соціополітичного становища у державі, становить понад 75% всієї інформації, яка розповсюджується засобами масової інформації) як недостовірної без огляду на джерела та вірогідність цих відомостей лише за одним критерієм негативності, — істотно звужує сенс та значення інформації як документованих або публічно оголошених відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі [12; 38];

— вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб боржників — юридичних осіб або від боржників — фізичних осіб відомості та пояснення за фактами невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи інших порушень вимог законодавства про виконавче провадження. Разом з тим, при витребуванні письмових та усних пояснень державний виконавець має роз'яснювати порушникам норми статті 63 Конституції України, згідно з якими особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Ненадання державному виконавцю відомостей або пояснень за наявності підстав, передбачених статтею 63 Конституції України, не створює склад правопорушення, передбаченого статтею 87 Закону України «Про виконавче провадження» (невиконання законних вимог державного виконавця) [1; 63];

— повідомляти з метою профілактичного впливу органи державної влади, громадські об'єднання, трудові колективи і громадськість за місцем проживання або роботи особи про факти порушення нею вимог законодавства про виконавче провадження;

— у разі необхідності для проведення чи організації виконавчих дій залучати на платній (договірній) основі, у тому числі за рахунок авансового внеску стягувача, суб'єктів господарювання, які у встановленому законом порядку одержали ліцензії на:

1)будівельну діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджувальних конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж);

2)надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі);

3)операції у сфері поводження з небезпечними відходами;

4)надання послуг, пов'язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян;

5)проведення землевпорядних та землеоціночних робіт;

— здійснювати інші повноваження, передбачені Законом України «Про виконавче провадження» та іншими законами [4; 5].

Вимоги державного виконавця, які висуваються останнім в процедурі примусового виконання рішень, є обов'язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України. Невиконання законних вимог державного виконавця тягне за собою адміністративну й кримінальну відповідальність згідно з законом [4; 6].

Дії державного виконавця з примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), його відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволікання з вчиненням виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені наступними особами:

• боржником;

• стягувачем;

• особами які беруть участь у виконавчому провадженні (спеціалісти, експерти тощо);

• особами, які залучаються до виконання виконавчих дій у встановленому Законом України «Про виконавче провадження» порядку (працівники міліції, поняті, органи опіки та піклування тощо) [4; 7].

Нерідко у науковій літературі можна зустріти думку стосовно того, що не всі дії державного виконавця повинні оскаржуватися сторонами виконавчого провадження, зокрема, якщо державний виконавець за нормами Закону України «Про виконавче провадження» повинен здійснити якісь дії, не даючи правової оцінки підставі здійснення виконавчої дії (відкриття виконавчого провадження, зупинення провадження через підстави для обов'язкового зупинення тощо), то немає юридичних підстав для оскарження таких дій, оскільки в ці виконавчі дії державний виконавець не вкладає власну волю та правосвідомість. З такою позицією не можна погодитись, оскільки на практиці державні виконавці нерідко помилково приймають на виконання документи, які не є виконавчими (рішення третейських судів, відповіді на визнані претензії тощо), зупиняють виконавче провадження на підставах, помилково визначених як обов'язкові до виконання тощо. Тому однією з найважливіших гарантій законності у виконавчому провадженні є саме можливість оскарження будь-яких виконавчих дій чи бездіяльності державного виконавця, з чим зокрема не можливо не погодитись [12; 40].

Державні виконавці є державними службовцями. Тому до його компетенції відносяться й права, єдині для всіх державних службовців України, зокрема:

— користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України;

— брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень, тобто державний виконавець вправі брати участь у комісіях, нарадах, семінарах тощо з питань примусового виконання рішень, що, у свою чергу, має підвищити якість роботи державного виконавця та координувати дії кількох державних чи недержавних органів, спрямовані на досягнення мети та виконання завдань, покладених на державного виконавця Законом;

— одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції — це право є запорукою правильного та своєчасного виконання рішень, тим більше, що державний виконавець у встановленому законом порядку вправі вимагати також і надання інформації з обмеженим доступом, а також інформації, яка становить банківську або державну таємницю;

— на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

— вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця. Слід підкреслити, що кожен державний службовець, з метою підвищення якості власної роботи та оптимізації діяльності органу, в якому він працює, вправі знайомитися з Правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовими інструкціями та ін., тобто документів, які деталізують організацію роботи окремого органу державної влади та визначають специфіку та дільниці роботи кожного зі службовців;

— на оплату праці залежно від посади, яку він посідає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

— безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення. Особова справа кожного державного службовця є єдиним джерелом отримання відомостей про службове просування та кар'єру останнього, причому кожен зі службовців вправі контролювати правильність та повноту відомостей, які заносяться до особової справи, та, у разі необхідності, оскаржувати правильність її змісту;

— на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії. Критеріями, які мають свідчити про наявність у державного службовця відповідного досвіду та кваліфікації, є вислуга років, проходження підвищення кваліфікації, отримання відповідної освіти та наукового ступеню, написання наукових робіт та ін. У разі наявності у державного службовця відповідних підстав, він має право вимагати підвищення рангу, просування по службі (на конкурсній або іншій основі) тощо. Незгода державного службовця з притягненням до дисциплінарної відповідальності, з висновками атестаційної або кваліфікаційної комісії — можуть бути предметом судового розгляду за наявності відповідного звернення службовця;

— вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри. Автором неодноразово відзначалося, що робота державного виконавця завжди пов'язана з конфліктом, оскільки наявність рішення суду, що підтверджує чиєсь право на відновлення порушеного права, лише підкреслює небажання протилежною стороною виконувати зазначене рішення; тому нерідко державні виконавці стають об'єктом необґрунтованих звинувачень та провокацій з боку несумлінних сторін виконавчого провадження.

Високий статус державного виконавця, як представника правоохоронного органу, має підкреслювати й те, що державний виконавець під час виконання службових обов'язків носить формений одяг, зразок якого затверджується Кабінетом Міністрів України. Крім того, державним виконавцям та іншим працівникам органів державної виконавчої служби видаються службові посвідчення єдиного зразка, який затверджується Міністром юстиції України [12; 41].

Зі змісту Закону України «Про виконавче провадження» та статті 19 ч.2 Конституції України випливає, що працівник органу державної виконавчої служби зобов'язаний сумлінно виконувати службові обов'язки, не допускати в своїй діяльності порушення прав громадян та юридичних осіб, гарантованих Конституцією України та законами України, а також діяти лише у порядку, на підставі та у спосіб, передбачені Конституції України та Законами України[1; 19].

Разом з тим, стосовно державних виконавців існують обмеження, пов'язані з проходженням служби, зокрема, державний виконавець при проходженні служби не має права здійснювати будь-яку іншу оплачувану роботу, за винятком наукової, викладацької та творчої діяльності у неробочий час.

Боротьба з корупційним проявами у діяльності державних органів проявляється в забороні державним службовцям при проходженні служби вчиняти такі дії:

1. Незаконне одержання у зв'язку з виконанням функцій держави матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

2. Одержання кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством;

3. Сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

4. Займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

5. Входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

6. Відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію;

7. Сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ послуг, пільг або інших переваг; неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкоди виконанню ними своїх повноважень

8. Бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого він контролює;

9. Надавати незаконні переваги фізичним та юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Робота державного виконавця характеризується постійною наявністю конфліктних і нервових ситуацій, які притаманні саме цій посаді. До таких особливостей О.В. Задорожня відносить:

1. Відповідальність державного виконавця за своєчасність і точність виконання рішень, прийнятих судом чи іншими органами. Від його дій повністю залежить авторитет органу, який прийняв це рішення. Відповідно, державний виконавець несе конкретну відповідальність за точне, неупереджене і сумлінне виконання рішення суду чи іншого органу, що потребує від нього оперативності, чіткої організації, знання законодавчої і нормативної бази та уміння нею користуватись.

2. Робота державного виконавця – повсякденне спілкування з десятками людей: учасниками виконавчого провадження, посадовими і службовими особами, часто особисто зацікавленими у наслідках виконавчого провадження, керівництвом і значною чисельністю контролюючих осіб. Це потребує від державного виконавця уміння швидко оцінювати обстановку і адекватно реагувати на неї. Так, дійсно тут доречні не тільки природні якості уміння спілкування, але і знання психології людей відповідних категорій.

3. Діяльність державного виконавця постійно пов’язана з гострими конфліктними ситуаціями – вилученням і позбавленням людей власності: майна і коштів, іноді дорогих для людини предметів і коштовностей. Трапляється і так, що рішення суду чи іншого органу, яке належить виконувати державному виконавцю, прийнято безпідставно і несправедливо. Весь гнів і обурення скривдженої, таким чином, людина виплескується на державного виконавця, який сумлінно виконує свій обов’язок. Уміння виконавця заспокоїти людину за таких обставин, роз’яснити необхідність виконувати закон і дати слушну пораду, як діяти далі – є вкрай необхідним і доречним. В той же час виконавець мусить бути готовим до відверто злісного опору з боку боржника, проявів неповаги, а іноді і відвертого хуліганства, де потрібні твердість і рішучість.

4. Не слід забувати, що робота державного виконавця пов’язана зі значними грошовими коштами і матеріальними цінностями, власники якої задля своєї вигоди готові спокушувати службову особу хабарами, вчинювати провокації і використовувати інші засоби. Тут незамінними стануть такі риси як твердість, непідкупність і пильність [9;149].

Наведені характеристики діяльності державних виконавців потребують міцних правових установок особистості, високої організації та постійного самоконтролю, які необхідно прищеплювати майбутнім державним виконавцям під час цільової підготовки кадрів для Державної виконавчої служби.

Нині в Україні створено низку спеціалізованих навчальних закладів на рівні академій, які готують слідчих, суддів, працівників митної, податкової служб і навіть адвокатів. Між тим, специфіка роботи державних виконавців потребує від останніх, крім юридичної освіти, досить широких знань в галузях економіки, фінансів, цивільного і господарського права. Без організації цілеспрямованої підготовки і перепідготовки працівників державної виконавчої служби усі вимоги форми контролю цієї служби не дадуть системних результатів, крім разового виявлення недоліків і покарання винних.

Розділ 3. Працівники органів державної виконавчої служби

3.1 Правовий статус працівників органів державної виконавчої служби

Відповідно до статті 6 Закону України «Про державну виконавчу службу» працівники органів державної виконавчої служби (державні виконавці, керівні працівники і спеціалісти Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби) є державними службовцями.

Зазначеним у частині першій цієї статті працівникам органів державної виконавчої служби видаються службові посвідчення єдиного зразка, який затверджується Міністром юстиції України [3; 6].

Службове посвідчення є офіційним документом, що посвідчує особу, якій воно видане, і підтверджує наявність у неї повноважень відповідно до займаної посади. Зокрема, для державних виконавців це повноваження щодо практичного примусового виконання рішень, передбачених законом.

Необхідність підтвердження статусу працівника органів державної виконавчої служби виникає під час виконання службових обов'язків щодо виконання рішень, для позачергового придбання квитків на транспорті, улаштування у готелях тощо.

Усі працівники органів державної виконавчої служби мають службові посвідчення єдиного зразка. Це означає, що всі службові посвідчення мають єдину форму і зовнішній вигляд, а також містять однотипну інформацію про осіб, яким вони видані. Обов'язковими атрибутами службового посвідчення є фотокартка особи, якій видано посвідчення, її прізвище, ім'я та по батькові, займана посада, назва органу, печатка та підпис особи, що видала посвідчення. Зразок посвідчення затверджується Міністром юстиції України.

Працівник органу державної виконавчої служби під час виконання службових обов'язків носить формений одяг, зразок якого затверджується Кабінетом Міністрів України [3; 6].

Наявність форменого одягу підкреслює належність особи до особливої категорії державних службовців, наділених повноваженнями представника влади. Носіння форменого одягу має сприяти сумлінному виконанню працівниками органів державної виконавчої служби своїх службових обов'язків та дисциплінувати їх.

Опис форменого одягу та норми забезпечення форменим одягом працівників органів державної виконавчої служби затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1101 «Про формений одяг працівників органів державної виконавчої служби».

Працівник органу державної виконавчої служби користується правами і виконує обов'язки, передбачені законом.

Працівник органу державної виконавчої служби зобов'язаний сумлінно виконувати службові обов'язки, не допускати в своїй діяльності порушення прав громадян та юридичних осіб, гарантованих Конституцією України та законами України [3; 7].

3.2 Порядок призначення працівників органів державної виконавчої служби

Перш ніж говорити про порядок призначення працівників органів державної виконавчої служби, варто зазначити що існують вимоги, що пред’являються до державних виконавців. Дані вимоги чітко перераховані у статті 8 Закону України «Про державну виконавчу службу».

Державним виконавцем може бути громадянин України, який має юридичну освіту, здатний за своїми особистими і діловими якостями виконувати покладені на нього обов'язки.

Заступником директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України — начальником відділу примусового виконання рішень, заступником начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, головним державним виконавцем, старшим державним виконавцем Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальником підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міського управління юстиції, його заступником, головним державним виконавцем, старшим державним виконавцем підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міського управління юстиції, начальником районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби призначається громадянин, що проживає постійно на території України не менше п'яти років, з вищою юридичною освітою та із стажем юридичної роботи не менше ніж три роки [3; 8].

Не можуть бути призначеними на посаду державного виконавця особи, відносно яких існують обмеження, передбачені Законом України «Про державну службу».

Що стосується порядку призначення і звільнення державних виконавців та керівних працівників органів державної виконавчої служби то, заступники начальників районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби, головні державні виконавці, старші державні виконавці та державні виконавці цих відділів призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції за поданням начальників районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби.

Головні державні виконавці, старші державні виконавці та державні виконавці підрозділу примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції.

Начальники підрозділів примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, їх заступники, начальники районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції за поданням начальників відділів державної виконавчої служби цих управлінь юстиції.

Заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України — начальник відділу примусового виконання рішень, заступники директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальники відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції призначаються на посаду та звільняються з посади Міністром юстиції України за поданням директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

Директор Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України призначається на посаду та звільняється з посади Міністром юстиції України [3; 9].

3.3 Правовий та соціальний захист державного виконавця

Державний виконавець перебуває під захистом закону. У відповідності із Законом України «Про державну виконавчу службу» держава гарантує захист здоров'я, честі, гідності, житла, майна державних виконавців та членів їх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій.

Образа державного виконавця, опір, погроза, насильство, незаконне втручання в діяльність державного виконавця з виконання рішень та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на нього обов'язків, тягнуть за собою кримінальну, адміністративну чи іншу встановлену законом відповідальність [3; 14].

Державні виконавці, які потребують поліпшення житлових умов, забезпечуються житлом у першочерговому порядку відповідно до законодавства. Державні виконавці мають право на першочергове встановлення квартирних телефонів [3; 15].

Державний виконавець підлягає обов'язковому державному страхуванню на суму десятирічного заробітку за останньою посадою, яку він обіймає. Порядок та умови страхування державних виконавців встановлюються Кабінетом Міністрів України.

У разі загибелі державного виконавця під час виконання службових обов'язків сім'ї загиблого або його утриманцям виплачується одноразова допомога у розмірі десятирічного заробітку загиблого за останньою посадою, яку він обіймав, і призначається пенсія у зв'язку з втратою годувальника відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення». За сім'єю загиблого державного виконавця зберігається право на одержання жилої площі.

У разі каліцтва, одержаного державним виконавцем під час виконання службових обов'язків, а також інвалідності, що настала у період проходження служби або не пізніш як через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього терміну, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що сталися при виконанні службових обов'язків, йому виплачується одноразова допомога в розмірі від трирічного до п'ятирічного заробітку (залежно від ступеня втрати працездатності) і призначається пенсія з інвалідності.

Збитки, завдані майну державного виконавця чи членів його сім'ї у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків, відшкодовуються у встановленому законом порядку в повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України [3; 16].

Заробітна плата працівника органу державної виконавчої служби складається з посадового окладу, премії, доплати за ранг та надбавки за вислугу років, а також інших надбавок згідно із законодавством.

За забезпечення реального, своєчасного і законного виконання виконавчого документа державні виконавці одержують винагороду в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» — в розмірі двох відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, але не більше тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а по виконавчому документу немайнового характеру — не більше п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Порядок виплати означеної винагороди встановлюється Міністерством юстиції України [3; 17].

Фінансове і матеріальне забезпечення діяльності працівників органів державної виконавчої служби та фінансування витрат на проведення та організацію виконавчих дій здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, порядок формування яких встановлюється Законом України «Про виконавче провадження».

Чисельність працівників органів державної виконавчої служби, порядок та норми матеріального забезпечення їх діяльності встановлюються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства юстиції України.

Державним виконавцям, які за рішенням керівника відповідного органу державної виконавчої служби використовують в службових цілях власний транспорт, виплачується грошова компенсація в розмірах, встановлених законодавством.

Працівник органів державної виконавчої служби під час службового відрядження користується правом придбання без черги проїзних документів на всі види транспорту і влаштування в готелі.

Працівники органів державної виконавчої служби забезпечуються безоплатним форменим одягом за нормами, що визначаються Кабінетом Міністрів України [3;18].

За успіхи в роботі з виконання рішень державний виконавець може бути заохочений Міністром юстиції України, начальником Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, начальниками управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі з їх власної ініціативи та за поданням начальника відповідного органу державної виконавчої служби.

Дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені до вищестоящої посадової особи або до суду у порядку, встановленому законом.

Органи державної виконавчої служби України як і органи юстиції в цілому, поступово формуються у єдину правоохоронну структуру.

На теперішній час державні виконавці працюють в умовах надмірного навантаження і принципової неузгодженості багатьох процедур примусового виконання. За час існування служби прийнято низку законів, що негативно впливають на коло прав державних виконавців і результативність роботи. До таких слід віднести — Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та ін. [12; 43].

Водночас, державні виконавці, не зважаючи на конфліктність своєї роботи, на даний час позбавлені фізичного захисту від неправомірних посягань з боку несумлінних учасників виконавчого провадження, оскільки в структурі органів юстиції України відсутні спеціальні озброєні підрозділи, головним покликанням яких було б здійснення захисту державних виконавців при проведенні останніми процесуальних виконавчих дій.

Висновки

Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів відповідно до законів України.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Виконавча служба містить у собі не тільки завдання, але й визначає організаційні моменти правового статусу державної виконавчої служби, а також закріплює основні принципи виконання рішень, що складає основний зміст її діяльності. Державна виконавча служба здійснює виконання рішень відповідно до закону України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Своєчасне виконання рішень державної виконавчої служби полягає у тому, що рішення має бути виконане в повному обсязі, в точній відповідності з його змістом, строго у термін, передбачений законом або самим рішенням. Примусовість виконання рішення означає, що його виконання здійснюється державною виконавчою службою незалежно від бажання особи, відносно якої винесене це рішення, підкоритись йому чи ні.

І нарешті неупередженість виконання рішень полягає в тому, що державний виконавець у процесі виконання рішень має керуватись виключно вимогами закону та змістом виконуваного рішення без урахування власного ставлення до особи, відносно якої винесене рішення, а також власної оцінки його доцільності та справедливості. Основною функціональною одиницею Державної виконавчої служби, на яку Законом покладається здійснення виконавчого провадження, є державний виконавець.

Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом.

До основних повноважень державного виконавця Закон України «Про виконавче провадження» відносить — вживання необхідних заходів щодо своєчасного, повного та неупередженого виконання рішення, зазначеного у виконавчому документі у спосіб і порядок, визначеними цим виконавчим документом. Своєчасність і повнотавиконання рішення — це принцип діяльності органів і посадових осіб державної виконавчої служби від сумлінного дотримання якого залежить сенс існування самої служби.

Список використаної літератури

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Україна, 1996.

2. Цивільний процесуальний кодекс України: Станом на 16 червня 2008. 112 с.

3. Закон України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. N 376-XIV ( 376-14 ) // ВВР України. – 1998. — N 36-37, Ст. 243.

4. Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. № 606 – XIV // ВВР України. – 1999. — № 24. – Ст. 207.

5. Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5. 6. Авдонин В.С., Карпов Е.Л., Науменко А.Б. Правоохранительные органы. Сборник схем: Учебное пособие для юридических вузов / Отв. ред. канд. юрид. наук Г.В. Дроздов. – М.: Новый юрист, 1997. – 112 с.

7. Безлюдко І.О., Бичкова С.С., Бобрик В.І. та ін. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2006. – 384 с.

8. Кравчук В.М., Угриновська О.І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. – К.: Істина, 2006. – 944 с.

9. О.В. Задорожня, Д.П. Фіолевський. Проблеми становлення Державної виконавчої служби // Адвокат. – К., 1999. — №3. — 87 с.

10. Цивільний процес: Навч. посіб. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. – За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2006. – 293 с.

11. Цивільний процес України: Підручник / За ред. Ю.С. Червоного. – К.: Істина, 2007. – 392 с.

12. Фіолевський Д.П., Лобанцев С.Ю., Мєзєнцев Є.І. Державна виконавча служба України: Навчальний посібник / Під загальною редакцією Д.П. Фіолевського. – К.: Алерта, 2004. – 564 с.

13. Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2002. – 480 с.

14. Фурса С.Я., Щербак С.В., Євтушенко О.І. Цивільний процес України: Проблеми і перспективи: Науково практичний посібник. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. – 448 с.

15. Штефан М.Й., Омельченко М.П., Штефан С.М. Виконання судових рішень: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 320 с.

16. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. – 624 с.

17. Щербак С.В. Примусове виконання рішень у цивільному судочинстві // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 320 с.