Реферат: Міжнародне економічне право (поняття, принципи, джерела)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

Міжнародне право

на тему: «Міжнародне економічне право (поняття, принципи, джерела)»

Зміст

1. Поняття міжнародного економічного права

2. Принципи міжнародного економічного права

3. Джерела міжнародного економічного права

Висновки

Перелік літератури

1. Поняття міжнародного економічного права

Предметом міжнародного економічного права є міжнародні економічні відносини: як дво-, так і багатосторонні. У межах міжнародного економічного права міжнародними вважаються відносини міждержавами та іншими суб’єктами міжнародного публічного права.

Об’єктивними передумовами міжнародно-правового регулюванняекономічних відносин є наявність суверенних держав та іншихсуб’єктів міжнародного права, необхідність підтримки та розвиткузв’язків між ними в економічній сфері. Міжнародно-правове регулювання відбувається як процес впливу норм міжнародного публічногоправа на систему міждержавних економічних зв’язків з метою наведення і підтримки певного бажаного порядку.

Міжнародне право є незамінним інструментом організації міжнародних економічних відносин. Воно є свідомим узгодженим впливомдержав на їх розвиток у потрібному напрямі.

Ще у Стародавньому Римі поряд з національним цивільним правом (jus civile), яке поширювалося лише на римських громадян, виникла система правових норм, що регулювали відносини у сферіміжнародної торгівлі (від лат. jus gentium — право народів). Щоправда, право народів було національним, а не міжнародним. В епоху Юстиніана цивільне право та право народів злилися в єдинеримське цивільне право. У Стародавньому Римі міжнародна торгівля не була пріоритетною, оскільки римляни віддавали перевагу пограбуванню інших народів, а не підтримці відносин з ними накомерційній основі. За такої політики у Римі був відсутній прошарок купців.

У Європі саме завдяки діяльності купців склалося міжнародне регулювання їхньої діяльності. З’явилося міжнародне купецьке право(jus mercatorum), яке занепало у XVIII ст., оскільки дії абсолютнихмонархів виявили тенденцію до його “націоналізації”. Монархам неподобалося, щоб право творив хтось інший, а не вони.

Першою країною Європи, яка надала торговельним звичаям силузакону, є Франція. Французький торговельний кодекс 1808 р. сприявуніфікації торговельного права європейських країн.

Історія міжнародних відносин свідчить, що перші спеціально присвячені торгівлі міжнародні договори з’явились у XVII ст. На початокXX ст. міжнародне публічне право у сфері економіки опрацювалонизку спеціальних принципів, інститутів і міжнародно-правовихдоктрин: “рівних можливостей”, “відкритих дверей”, “капітуляції”,“консульської юрисдикції”, “національного режиму”, “режиму найбільшого сприяння”, “набутих прав”, “недискримінації” та ін. Вонивідбивали суперечливість інтересів вільної торгівлі та політики монополізації колоніальних та інших зовнішніх ринків, протекціонізм власних ринків.

Із зародженням нових форм міжнародного економічного співробітництва з’явились нові (окрім торговельних) види міжнароднихекономічних договорів. Створено численні міжнародні економічніорганізації. У другій половині XX ст. у Європі було створено двіміжнародні організації, метою яких стала економічна інтеграція їхчленів, — Рада Економічної Взаємодопомоги та Європейське Економічне Співтовариство. У жовтні 1947 р. вперше в історії людствабуло укладено багатосторонній торговельний договір — Генеральнуугоду з тарифів і торгівлі (ГATT).

Окремі фахівці-міжнародники вважають, що міжнародне економічне право на початок 70-х років ХХ ст. було самостійною галуззюміжнародного публічного права. Хоча існують й інші думки: дехтовважає, що міжнародне економічне право як галузь міжнародногопублічного права перебуває на стадії формування.

Отже, міжнародне економічне право — це галузь міжнародного публічного права, яка є сукупністю принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного права і є їх узгодженим волевиявом.

Норми міжнародного економічного права спрямовані на сприяння безперешкодному здійсненню державами їх суверенних праву галузі міжнародних економічних відносин, рівноправному співробітництву держав незалежно від соціально-економічних систем і політичних режимів, економічному прогресу планети в цілому та країн, щорозвиваються, зокрема.

Оскільки міжнародне економічне право є галуззю міжнародногопублічного права, то ці сфери мають спільних суб’єктів — державита подібні їм утворення, а також правосуб’єктні міжурядові організації. Серед останніх слід особливо виокремити заклади інтеграційного типу, найяскравішим прикладом яких є Європейський Союз(ЄС). Цей союз, як відомо, має тенденцію до перебирання на себеправоповноважень держав—членів. Він від свого імені укладаєміжнародні торговельні договори і є колективним учасником багатосторонніх економічних міжнародних договорів та організацій.

Скільки фахівців з міжнародного економічного права, стільки йточок зору на його предмет, суб’єкти, систему та значення. Але якщосеред розмаїття поглядів зазначених фахівців спробувати виокремити найголовніше, то вирізняються дві основні концепції міжнародного економічного права.

Згідно з першою концепцією міжнародне економічне право єгалуззю міжнародного публічного права, а економічні відносинисуб’єктів міжнародного права — її предметом. Цієї концепції дотримуються Г. Шварценбергер, Я. Броунлі (Велика Британія), П. Верлорен ван Темаат (Нідерланди), В. Леві (США), П. Вейль (Франція), П. Піконе (Італія), І. Перетерський, М. Богуславський, Г. Тункін, Д. Фельдман, Є. Усенко, Г. Бувайлик, В. Лісовський (Росія).

Зокрема, на думку Г. Шварценбергера, міжнародне економічнеправо має такі компоненти: володіння природними ресурсами та їхвикористання; виробництво та розподіл товарів; “невидимі” міжнародні угоди господарського або фінансового характеру; кредитита фінанси; відповідні послуги; статус і організація суб’єктів, що здійснюють таку діяльність.

За Г. Шварценбергером, міжнародне економічне право охоплюєлише ті економічні аспекти, які є об’єктом впливу міжнародного публічного права. Він виключає внутрішнє регулювання з огляду на те, що воно не створює єдині для всіх держав норми і принципи.

Нідерландський правник П. Темаат вважав, що до міжнародногоекономічного права не можна зараховувати норми національногозовнішньоекономічного законодавства та норми міжнародного приватного права.

Друга концепція, можливо, поширеніша. Згідно з нею міжнародне економічне право розглядається як галузь не лише публічного, ай міжнародного приватного права, як галузь не лише міжнародногопублічного права, а й частина національного права. Прихильники цієїконцепції вважають, що міжнародне економічне право поширюєтьсяна суб’єктів не лише публічного права, а й приватного, які берутьучасть у відносинах комерційного характеру, що виходять за межіоднієї держави.

Відомими прихильниками цієї концепції є, наприклад, А. Левенфельд (США), Г. Еллер, В. Фікентшер, П. Фішер (Німеччина), В. Фрідман, Е. Пітерсман (Велика Британія), П. Рейтер (Франція) та ін.

В. Фікентшер у двотомній праці “Господарське право” (1983)зазначав, що будь-яка пов’язана з міжнародною економікою правованорма є нормою міжнародного економічного права.

Курси лекцій, підручники і монографії, що відбивають таку концепцію, як правило, називають “InternationalBusinessLaw” (“Міжнародне підприємницьке право”), а не “InternationalEconomicLaw”(“Міжнародне економічне право”). Зокрема, у англомовному підручнику (США) “ContemporaryBusinessLaw” (“Сучасне підприємницькеправо”) зазначається, що міжнародне підприємницьке право охоплює право різних суверенних держав, законодавство, прийняте регіональними торговельними співтовариствами на кшталт ЄвропейськогоЕкономічного Співтовариства (ЄЕС), та законодавство, що є результатом дво- та багатосторонніх договорів суверенних держав.

Друга концепція має багато спільного з теоріями транснаціонального права, спрямованими на те, щоб зрівняти держави і транснаціональні корпорації як суб’єкти міжнародного права.

Ще одна концепція пов’язана з іменем українського юриста академіка В. Корецького. Вона є поєднанням розглянутих двох концепцій. В. Корецький міжнародне господарське право вважав комплексною міжгалузевою дисципліною, що покликана регулюватиміжнародні публічно- та цивільно-правові відносини. Цю концепціюбуло розроблено у 20-х роках.

Правники з країн, що розвиваються, намагаються обґрунтувативласні концепції “міжнародного права розвитку”, “права економічного розвитку” та аналогічні. У цих концепціях окрім регулюваннявідносин розглядаються політичні, соціальні та культурніаспекти, причому наголошується на пільгових правах економічно відсталих країн світу. Прихильниками таких концепцій є М. Беджуан(Алжир), О. Ріверро (Перу), М. Булаїч (Югославія) та ін. Ці концепціїне можна вважати логічно послідовними. Вони ставлять під сумнівуніверсальність дії сучасного міжнародного публічного права.

Відомий французький юрист-компаративіст Е. Ламберт та йогоучні висунули ідею нового автономного купецького права (lex mercatoria). Цю ідею було втілено в концепції на Першому міжнародному конгресі порівняльного права, що відбувся у 1900 р. Після Другоїсвітової війни певний внесок у розвиток цієї концепції зробилиК. Шмітгофф (Велика Британія), Ф. Кан та Фушар (Франція) [14, 21 ].

До джерел автономного купецького права прихильники останньої концепції зараховують міжнародні конвенції, типові закони (щорозроблюються на міжнародному рівні), міжнародні торговельні звичаї, загальні принципи права, рекомендаційні рішення міжнароднихорганізацій, арбітражні рішення.

Фахівці зазначають, що прихильники концепції автономного купецького права поки що не спромоглися подати її у вигляді упорядкованої, універсальної та загальновизнаної системи правових норм.

Можливо, за цією концепцією майбутнє. Проте між бажанням і реальністю — велика дистанція.

Як зазначалося, міжнародне економічне право є галуззю міжнародного публічного права. Воно перебуває у функціонально-структурних та взаємозумовлених і залежних зв’язках з іншими галузями міжнародного права — повітряним, морським, космічним та ін.

У міжнародному економічному праві виокремлюються підгалузі: торговельне, валютне, міжнародне, транспортне та ін. Як і в кожній галузі права, у системі міжнародного економічного права первиннимелементом є норма; споріднені норми групуються в інститути.

Як навчальна дисципліна міжнародне економічне право складається із загальної та особливої частин. У загальній частині розглядаються суб’єкти, об’єкти, принципи та джерела міжнародного економічного права (тобто аспекти, що сприяють розумінню галузі вцілому), а в особливій — його підгалузі.

2. Принципи міжнародного економічного права

Принцип (від лат. рrincipium — початок, основа) — це основне, визначальне положення певної теорії, вчення, а також керівна ідея, основне правило діяльності.

Система принципів міжнародного економічного права складається з двох великих груп — основні (загальні) та спеціальні принципи.

До основних принципів міжнародного економічного права належать основні принципи міжнародного публічного права. Останнє, яквідомо, є ширшим поняттям, ніж перше: міжнародне економічне право є галуззю міжнародного публічного права, а не окремою гілкоюправа.

Загальні принципи міжнародного економічного права: мирного співіснування, суверенної рівності держав, співробітництва держав, невтручання, сумлінного виконання міжнародних зобов’язань, взаємної вигоди.

Спеціальні принципи міжнародного економічного права: розвитку економічних і науково-технічних відносин між державами; юридичної рівності та неприпустимості економічної дискримінації держав; свободи вибору форми організації зовнішньоекономічнихзв’язків; невід’ємного суверенітету держав над власними природними таіншими ресурсами, а також економічною діяльністю; нації найбільшого сприяння; національного режиму.

На принципах міжнародного економічного права створюютьсяпринципи зовнішньоекономічної діяльності держав світу. Принципиміжнародного економічного права запозичуються для формулювання, наприклад, мети і завдань зовнішньоекономічної діяльності.

Принципи зовнішньоекономічної діяльності України зафіксовані, зокрема, у ст. 2 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, який було прийнято 16 квітня 1991 р. та до якого неодноразово вносилися зміни та доповнення.

У розд. І “Основи міжнародних економічних відносин” Хартії економічних прав і обов’язків держав (далі — Хартія) від 12 грудня1974 р. зазначається, що економічні, а також політичні й інші відносини між державами регулюватимуться, зокрема, такими принципами: суверенітет, територіальна цілісність та політична незалежністьдержав; суверенна рівність усіх держав; ненапад; невтручання; взаємна і рівна вигода; мирне співіснування; рівноправність і самовизначення народів; мирне регулювання спорів; усунення несправедливостей, що виникають через застосування сили, які позбавляють націю природних засобів, необхіднихдля її нормального розвитку; сумлінне виконання міжнародних зобов’язань; повага прав людини та основних свобод; відсутність потягу до гегемонії та сфер впливу; сприяння міжнародній соціальній справедливості; міжнародне співробітництво з метою розвитку; вільний доступ до моря та з нього для країн, що не мають виходу до моря, у межах зазначених принципів.

Набір принципів досить широкий. Він свідчить про різнобічні йбагатопланові зусилля світового товариства, а також про нечіткуструктуру Хартії. У ній багато повторів і паралелізмів, тому що доукладання Хартії 1974 р. було залучено тисячі фахівців і політиківусього світу.

Наведені в Хартії принципи стосуються переважно загальнихпринципів міжнародного публічного права.

У юридичній літературі існує й інша класифікація принципів міжнародного економічного права. До першої групи зараховують принципи, які безпосередньо випливають з основних принципів міжнародного публічного права і дотримання яких, як правило, є загальнообов’язковим. Другу групу принципів становлять договірні принципи, тобто такі, що діють у взаємовідносинах держав лише тоді, коливідповідні держави взяли на себе конкретні договірні зобов’язаннящодо їх дотримання у дво- чи багатосторонніх відносинах.

Загальні принципи відомі ще як “когентні”. Їх походження є звичаєво-правовим і згодом фіксується в договірному порядку. Спеціальні ж принципи мають конвенційний характер, їх дієвість базується на включенні до відповідних міжнародних договорів.

У багатьох статтях розд. II “Економічні права та обов’язки держав” Хартії відбито не лише загальні, а й спеціальні принципи міжнародного економічного права. Зауважимо, що принципи існуютьдля того, щоб ними керувалися. Вони відбиваються в нормах права(у розглядуваному випадку — у нормах міжнародного публічногоправа), які, зокрема, фіксуються в міжнародно-правових актах. Перевтілення принципів у письмово зафіксовані норми права є важливоюзапорукою дотримання відповідних норм. Логіка тут така: закріпити, щоб знати, як діяти.

Наведемо переклад зазначеного розділу з нашими зауваженнями. Офіційний текст статей 1—28 Хартії прокурсивлено.

Стаття 1. Кожна держава має суверенне і невід’ємне правовибирати власну економічну систему, а також власну політичну, соціальну і культурну системи згідно з волею свого народу, без втручання або застосування сили чи погрози ззовні вбудь-якій формі.

Юридичне значення Хартії та інших документів про встановлення нового економічного порядку полягає в тому, що незважаючина рекомендаційний характер норм цих документів, згадані нормивизнані державами. Ці принципи фіксуються у дво- та багатосторонніх економічних угодах. Принципи набирають статусу загальновизнаних.

Дотримання принципу невтручання виключає можливість використання будь-яких санкцій, запровадження ембарго та інших обмежень, спрямованих проти певної країни чи групи держав. Принципневтручання зафіксований і в конституціях окремих країн. На практиці цей міжнародно-правовий принцип часто порушується.

Принцип незастосування сили посідає чільне місце в системіпринципів Статуту ООН. Цей принцип вважається розвитком принципу ненападу. Принцип було підтверджено, розвинуто та конкретизовано у численних дво- та багатосторонніх міжнародних документах.

Стаття 2. Кожна держава має і повинна вільно здійснюватиповний постійний суверенітет над усіма своїми багатствами, природними ресурсами та економічною діяльністю, включаючиправо на володіння, використання та експлуатацію.

Кожна держава має право:

a) регулювати і контролювати іноземні інвестиції в межахдії своєї національної юрисдикції згідно з власними законами та постановами і відповідно до власних національнихцілей та першочергових завдань. Жодна держава не повинна змушуватися до надання пільгового режиму іноземним інвестиціям;

б) регулювати і контролювати діяльність транснаціональнихкорпорацій у межах дії власної національної юрисдикціїта вживати заходів для забезпечення того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам та постановамі відповідала її економічній та соціальній політиці. Транснаціональні корпорації не повинні втручатись у внутрішнісправи приймаючої держави. Кожна держава повинна зурахуванням усіх власних суверенних прав співробітничати з іншими державами щодо здійснення права, викладеного в цьому підпункті;

в) націоналізувати, експропріювати або передавати іноземнувласність. У цьому разі держава, яка застосовує такі заходи, має сплачувати відповідну компенсацію з урахуванням її відповідних законів і постанов та всіх обставин, якіця держава вважає доречними. У будь-якому разі, коли питання про компенсації спричинюються до спору, він маєврегульовуватися згідно з внутрішнім правом націоналізуючої держави і її судами, якщо лише всі заінтересованідержави добровільно і за взаємною згодою не досягнутьдомовленості щодо пошуків інших мирних засобів врегулювання на основі суверенної рівності і відповідно до принципу вільного вибору засобів.

Принцип невід’ємного суверенітету держав щодо їх природнихресурсів є конкретизацією принципу суверенної рівності держав. Цейпринцип передбачає повний постійний суверенітет держав щодо всіхїх природних багатств та економічної діяльності; надає державамправо на володіння, використання і експлуатацію їх багатств і ресурсів.

Окрім Хартії елементи цього принципу зафіксовані в Деклараціїпро встановлення нового міжнародного економічного порядку тав інших міжнародно-правових угодах.

Стаття 3. При розроблюванні природних ресурсів, що належать двом чи більше країнам, кожна з них зобов’язана співробітничати на основі системи інформації та попередніх консультацій з метою досягнення оптимального використання цихресурсів, не завдаючи шкоди законним інтересам інших країн.

Дехто з фахівців у сфері міжнародного права вважає, що принцип співробітництва держав має не правовий, а декларативний характер. Можливо, в історичному минулому співробітництво було добровільною акцією держави. Проте враховуючи Статут ООН та іншіміжнародно-правові документи, можна стверджувати, що добровільний акт перетворився на правовий обов’язок. Держави повинні використовувати методи співробітництва для вирішення існуючих міжними проблем, а не вдаватися до конфронтації.

Стаття 4. Кожна країна має право брати участь у міжнародній торгівлі та інших формах економічного співробітництва незалежно від будь-яких відмінностей у політичних, економічних і соціальних системах. Жодна держава не підлягаєбудь-якій дискримінації, що базується лише на таких відмінностях. При здійсненні міжнародної торгівлі та інших формекономічного співробітництва кожна держава вільно обираєформи організації власних зовнішньоекономічних відносин і укладає дво- та багатосторонні угоди, що відповідають їх міжнародним зобов’язанням і потребам міжнародного економічного співробітництва.

Зазначимо, що принцип співробітництва держав передбачає таке: економічне співробітництво є вільним від дискримінації.

Принцип співробітництва держав вважається невід’ємною складовою значно ширшого принципу міжнародного економічного права — мирного співіснування.

Стаття 5. Усі держави мають право об’єднуватися в організації виробників товарів з метою розвитку власної національноїекономіки, досягнення стабільного фінансування цього розвиткута для досягнення власних цілей сприяти забезпеченню неухильного розвитку світової економіки, зокрема, шляхом підвищеннятемпів розвитку країн, що розвиваються. Тому всі державизобов’язані поважати це право, утримуючись від застосуваннятаких економічних і політичних заходів, які б обмежували цеправо.

Принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв’язків надав можливість вільного вибору бажаних формспівробітництва в зовнішньоекономічних відносинах. Цей принциптісно пов’язаний з більш загальним принципом — свободою виборусоціально-економічної системи. Останній же, у свою чергу, випливає зтаких основних принципів міжнародного права, як суверенна рівністьдержав, рівноправність і самовизначення народів, невтручання увнутрішні справи держав та ін.

Існує понад двадцять міжнародних товарних угод країн-виробників (експортерів) сировинних товарів, зокрема укладених на регіональній основі.

Найвідомішою міжнародною організацією держав-експортерів єОрганізація країн — експортерів нафти — ОПЕК.

Стаття 6. Держави зобов’язані сприяти розвитку міжнародної торгівлі товарами, зокрема, за допомогою угод і укладеннядовгострокових багатосторонніх товарних угод, якщо це доцільно, і з урахуванням інтересів виробників і споживачів. Усідержави несуть відповідальність за сприяння регулярному потоку та доступу до всіх комерційних товарів, що продаютьсяза стійкими, вигідними і справедливими цінами, підтримуючив такий спосіб справедливий розвиток світової економіки таособливо враховуючи при цьому інтереси країн, що розвиваються.

Принцип національного режиму передбачає, що на основі взаємності фізичні та юридичні особи іноземної держави повністю абочастково прирівнюються у правах до фізичних та юридичних осібпевної держави. Національний режим з окремих видів прав може надаватися певною державою і в односторонньому порядку на основіїї внутрішнього законодавства.

Стаття 7. Кожна держава несе основну відповідальність засприяння економічному, соціальному та культурному розвиткусвого народу. З цією метою кожна держава має право і несе відповідальність за вибір цілей і засобів розвитку, повну мобілізаціюі використання власних ресурсів, упровадження прогресивнихекономічних і соціальних реформ, а також забезпечення повноїучасті свого народу у прогресі й вигодах розвитку. Держави зобов’язані індивідуально і сумісно співробітничати для того, щобусунути перешкоди, що заважають такій мобілізації і використанню.

Державний суверенітет сучасна правнича наука і практика давновже не трактують як щось абсолютне — таке, що нічим не обмежується, не відчужується, не ділиться тощо. Абсолютного суверенітету немає, є суверенітет, обмежений реальними чинниками.

Стаття 8. Держави мають співробітничати у справі сприянняраціональним і справедливим міжнародним економічним відносинам та заохочення структурних перетворень у контексті гармонічної світової економіки відповідно до потреб та інтересівусіх країн, особливо тих, що розвиваються, і з цією метою вживати належних заходів.

Правові режими “рівних можливостей”, “відчинених дверей”, “капітуляцій”, що застосовувалися в історичному минулому до відносинрозвинених держав і формально чи фактично залежних від нихкраїн світу, нині не можуть вважатися правомірними, оскільки суперечать принципам суверенної рівності, поваги до прав, властивих суверенітету, невтручання у внутрішні справи тощо.

Стаття 9. На всі держави покладається обов’язок співробітничати в економічній, соціальній, культурній та технічній галузях з метою сприяння економічному і соціальному прогрессувсіх країн світу, зокрема тих, що розвиваються.

Співробітництво в галузі економіки, науки і техніки має розвиватися між державами на основі рівності та взаємної вигоди. Принципвзаємовигідного економічного співробітництва у сфері торгівлі, економіки, науки і техніки базується на основних принципах міжнародного публічного права — співробітництва і суверенної рівності.

Обов’язок держав — членів ООН — зміцнювати економічне співробітництво зафіксований і у Статуті цієї організації.

Стаття 10. Усі держави юридично рівноправні і як члени міжнародного співтовариства мають право повністю і ефективнобрати участь у міжнародному процесі прийняття рішень дляврегулювання світових економічних, фінансових і валютних проблем. Між іншим, через відповідні міжнародні організації відповідно до їх правил, які існують та розроблюються, і справедливо користуватися вигодами, що випливають з цього.

Принцип рівності та взаємної вигоди держав у міжнародних економічних відносинах безпосередньо випливає з принципу суверенноїрівності держав. Їх економічні відносини мають будуватися на основівзаємної і справедливої вигоди.

Стаття 11. Усі держави мають співробітничати з метоюзміцнення та постійного поліпшення ефективності міжнароднихорганізацій при здійсненні заходів, спрямованих на стимулюваннязагального економічного прогресу всіх країн, зокрема тих, щорозвиваються, і тому мають співробітничати для пристосування їх, якщо необхідно, до потреб міжнародного економічногоспівробітництва, що змінюються.

Стаття 12. 1. Держави мають право за згодою заінтересованих сторін брати участь у субрегіональному, регіональному таміжрегіональному співробітництві з метою економічного та соціального розвитку. Усі держави, що беруть участь у такомуспівробітництві, зобов’язані забезпечувати, щоб політика тих угруповань, до яких вони належать, відповідала положенням цієїХартії та була орієнтована на зовнішні зв’язки, відповідала їхміжнародним зобов’язанням і потребам міжнародного економічного співробітництва і в повному обсязі враховувала законніінтереси третіх сторін, особливо країн, що розвиваються.

2. Відносно угруповань, яким відповідні держави передали чиможуть передати певну компетенцію з питань, що належатьдо сфери дії цієї Хартії, її положення мають також застосовуватись до цих угруповань щодо подібних питань і відповідно дозобов’язань цих держав як членів подібних угруповань. Ці держави мають співробітничати стосовно виконання цими угрупованнями положень цієї Хартії.

Принцип добровільного виконання міжнародних зобов’язань винику сфері міжнародно-правового звичаю і зафіксований у Статуті ООНяк загальновизнана норма поведінки суб’єктів міжнародного права(pacta sunt servanda). Принцип застосовується до міжнародних угод, добровільно укладених на основі рівноправності їх сторін.

Міжнародний договір, який суперечить Статуту ООН, вважаєтьсянедійсним, і жодна держава не може посилатися на нього чи користуватися його перевагами.

Стаття 13. 1. Кожна держава має право отримувати вигодивід досягнень і розвитку науки та техніки на прискорення власного економічного та соціального розвитку.

2. Усі держави мають сприяти міжнародному науковому ітехнічному співробітництву і передаванню технологій з урахуванням усіх законних інтересів, включаючи, зокрема, права таобов’язки власників, постачальників і одержувачів технологій.

Зокрема, усі держави мають полегшити доступ країнам, що розвиваються, до досягнень сучасної науки і техніки, передаваннятехнологій і створення місцевої технології на благо країн, щорозвиваються, у такій формі й відповідно до такої процедури, яківідповідають їх економіці та потребам.

3. Відповідно розвинені країни повинні співробітничати з країнами, що розвиваються, щодо створення, зміцнення та розвиткуїх наукової і технічної інфраструктури, а також у їх діяльностіу науково-дослідницькій та технічній сферах для того, щоб допомогти розширити і перетворити економіку країн, що розвиваються.

4. Усі держави повинні співробітничати щодо розробки, подальшого розвитку, прийнятних у міжнародному аспекті керівнихположень або постанов стосовно передавання технології з повним урахуванням інтересів країн, що розвиваються.

Стаття 14. Кожна країна зобов’язана співробітничати у забезпеченні постійного і зростаючого розширення та лібералізаціїсвітової торгівлі й підвищення добробуту та життєвого рівнявсіх народів, зокрема народів країн, що розвиваються. Відповідновсі держави мають співробітничати, серед іншого, щодо поступового усунення перешкод на шляху торгівлі й покращенняміжнародних умов для здійснення світової торгівлі і з цією метою держави повинні прикладати координовані зусилля, спрямовані на справедливе вирішення проблем торгівлі всіх країн з урахуванням конкретних проблем торгівлі країн, що розвиваються.

При цьому держави мають вживати заходів щодо забезпеченнядодаткових вигід для міжнародної торгівлі країн, що розвиваються, з тим, щоб досягти суттєвого збільшення їх валютнихнадходжень, диверсифікації їх експорту, прискорення темпів розширення торгівлі з урахуванням їх потреб розвитку, збільшенняможливостей щодо участі в розширенні світової торгівлі тасприятливішої участі для одержання вигід від такого розширення торгівлі за допомогою якнайсуттєвішого покращання умовдоступу на ринки товарів, що становлять інтерес для країн, щорозвиваються, і в разі потреби за допомогою заходів, спрямованих на встановлення стабільних, справедливих і вигідних цін насировинні товари.

Принцип співробітництва між державами у сфері міжнароднихекономічних відносин охоплює також принцип jus commercii —право вільного розвитку торговельного співробітництва.

Стаття 15. Держави зобов’язані сприяти загальному і повному роззброєнню під ефективним міжнародним контролем і використовувати ресурси, вивільнені в результаті ефективних заходів щодо роззброєння, на економічний і соціальний розвитоккраїн, виділяючи значну частину додаткових коштів для розвитку країн, що розвиваються.

Стаття 16. 1. Право і обов’язок держав індивідуально і колективно ліквідувати як необхідну умову для розвитку колоніалізм, апартеїд, расову дискримінацію, неоколоніалізм і всі форми агресіїззовні, окупації і панування та економічні та соціальні наслідки, що випливають звідси. Держави, які здійснюють таку політикупримусу, несуть економічну відповідальність перед країнами, територіями і народами за відшкодування й повну компенсаціюза використання та скорочення природних і всіх інших ресурсівцих країн, територій і народів, а також завданої цим ресурсамшкоди. Обов’язок держав — розширити надання їм допомоги.

2. Жодна держава не має права заохочувати інвестиції, якіможуть виявитися перепоною на шляху звільнення окупованихтериторій.

Стаття 17. Міжнародне співробітництво з метою розвитку єзагальним обов’язком держав. Кожна держава має співробітничати з країнами, що розвиваються, у їх діяльності, спрямованійна прискорення економічного і соціального розвитку, забезпечуючи сприятливі зовнішні умови й розширюючи надання їм активноїдопомоги відповідно до їх потреб і цілей розвитку, суворо дотримуючись суверенної рівності держав.

Стаття 18. Розвинені країни повинні розширювати, удосконалювати і зміцнювати систему загальних невзаємних і недискримінаційних тарифних преференцій для країн, що розвиваються, разом з відповідними узгодженими висновками і відповіднимирішеннями, прийнятними в цій галузі, у межах компетентнихміжнародних організацій. Розвинені країни повинні також приділяти увагу застосуванню інших диференційованих заходів у галузях, де можливо й доцільно, і такими засобами, які забезпечать особливий і сприятливий режим для того, щоб задовольнити потреби країн, які розвиваються, у сфері торгівлі тарозвитку. У міжнародних економічних відносинах розвинені країни повинні намагатись уникати заходів, що можуть негативновплинути на розвиток національної економіки країн, що розвиваються, заохочувати загальні тарифні преференції та інші диференційні заходи на користь цих країн.

Суверенна рівність, яка передусім розуміється як рівність юридична (рівноправ’я), не означає, що світова спільнота не знає профактично існуючу нерівність. Тому надання преференцій країнам, що розвиваються (а це було зафіксовано ще в Женевських принципах 1964 р.), означає намагання подолати фактичну нерівність інаблизити юридичну рівність до рівності фактичної.

Стаття 19. З метою прискорення економічного зростаннякраїн, що розвиваються, у подоланні економічного розриву міжними і розвиненими країнами останні повинні надавати країнам, що розвиваються, загальний преференційний, невзаємний і недискримінаційний режими в тих галузях міжнародного економічного співробітництва, де можливо.

Отже, згідно з Хартією розвинені країни повинні надавати пільгикраїнам, що розвиваються, поширювати на них пільги, які розвиненікраїни надають одна одній, але не мають права вимагати від країн, що розвиваються, жодних поступок.

Стаття 20. Країни, що розвиваються, мають у своїх зусиллях із розширення загального обсягу своєї торгівлі приділятиналежну увагу можливості розширення цієї торгівлі із соціалістичними країнами, надаючи цим країнам не менш сприятливіторговельні умови порівняно з тими, які вони звичайно надаютьрозвиненим країнам з ринковою економікою.

Стаття 21. Країни, що розвиваються, повинні намагатисясприяти розширенню торгівлі між ними і з цією метою можутьвідповідно до процедур міжнародних угод, що вже існують і розроблюються, якщо можливо, надавати торговельні преференціїіншим країнам, що розвиваються, не зобов’язуючись поширюватитакі преференції на розвинені країни, якщо такі дії не створюють перепон для загальної лібералізації торгівлі та її розширення.

Принцип взаємності полягає в наданні іноземній державі, її юридичним і фізичним особам певних прав, привілеїв, пільг за умови, щодержава, яка їх надає, а також її особи користуються аналогічнимиправами у відповідній іноземній державі. Принцип взаємності можевстановлюватися в односторонньому порядку у внутрішньому законодавстві або на підставі міжнародного договору.

Стаття 22. 1. Держави повинні реагувати на загальновизнаніі взаємоузгоджені потреби та завдання розвитку країн, що розвиваються, шляхом сприяння чистому припливу реальних ресурсів, що збільшився, з усіх джерел до країн, що розвиваються, з урахуванням будь-яких зобов’язань, прийнятих відповіднимидержавами, для підкріплення зусиль країн, що розвиваються, наприскорення їх економічного і соціального розвитку.

2. У цьому контексті відповідно до викладених цілей і завдань та з урахуванням прийнятих зобов’язань країни повиннінамагатися збільшити чистий приплив фінансових коштів зофіційних джерел до країн, що розвиваються, та поліпшуватийого умови.

3. Приплив ресурсів, що є допомогою розвитку, має охоплювати економічну і технічну допомогу.

Стаття 23. З метою сприяння ефективній мобілізації власних ресурсів країни, що розвиваються, можуть зміцнюватисвоє економічне співробітництво та розширяти взаємну торгівлю для того, щоб прискорювати власний економічний і соціальний розвиток. Усі країни, особливо розвинені, індивідуально, а також у межах відповідних міжнародних організацій, членами яких вони є, повинні забезпечувати відповідну й ефективну підтримку і співробітництво.

Стаття 24. Держави зобов’язані будувати взаємні економічнівідносини так, щоб ураховувати інтереси інших країн. Зокрема, держави повинні уникати заподіяння шкоди інтересам країн, щорозвиваються.

Режим недискримінації означає зобов’язання не порушувати дляпевної країни умов, які є загальними для всіх інших зовнішньоекономічних партнерів.

Стаття 25. При сприянні розвитку світовій економіці міжнародне співтовариство, особливо розвинені країни—члени, приділяють особливу увагу конкретним потребам і проблемам найменш розвинених країн з тих, що розвиваються; країн, що розвиваються, які не мають виходу до моря; острівних країн, щорозвиваються, з метою надання їм допомоги у подоланні їх особливих труднощів, і в такий спосіб сприяючи їх економічному тасоціальному розвитку.

Стаття 26. Держави зобов’язані співіснувати в умовах терпимості одна до іншої і мирно жити незалежно від відмінностей у політичних, економічних, соціальних та культурнихсистемах і мають сприяти торгівлі між державами з різнимиекономічними та соціальними системами. Міжнародну торгівлюкраїни повинні здійснювати без шкоди для загальних недискримінаційних і невзаємних преференцій на користь країн, що розвиваються, і на основі взаємної вигоди, рівних переваг і взаємного надання режиму найбільшого сприяння.

Преференційний режим означає передусім митні пільги для певних держав. Надання країнам, що розвиваються, преференцій не вважається порушенням принципу найбільшого сприяння.

Режим найбільшого сприяння на відміну від принципу недискримінації, який у договірному порядку не фіксується, означає письмовезобов’язання держави надавати державі-партнеру (як правило, на основі взаємності) пільгові умови, які діють чи можуть бути запровадженідо будь-якої країни. Сфера застосування цього принципу визначається в конкретному застереженні (що називається “клаузула”) до відповідної міжнародної угоди.

Винятки з режиму найбільшого сприяння застосовуються для надання митних преференцій країнам, що розвиваються, встановлення(наприклад, у прикордонних смугах) пільгового режиму для фізичнихі юридичних осіб сусідніх країн тощо.

Стаття 27. 1. Кожна держава має право повною мірою користуватися вигодами від світової торгівлі з невидимих статейі брати участь у розширенні такої торгівлі.

2. Світова торгівля з невидимих статей, яка заснована наефективності, а також на взаємній та справедливій вигоді ісприяє розвитку світової економіки, є спільною метою всіхдержав. Роль країн, що розвиваються, у світовій торгівлі з невидимих статей має бути посилена відповідно до викладенихцілей, причому особлива увага має приділятись особливим потребам країн, що розвиваються.

3. Усі держави мають співробітничати з країнами, що розвиваються, у їх зусиллях, спрямованих на підвищення їх здатності одержувати іноземну валюту від операцій з невидимихстатей відповідно до потенційних можливостей і потреб кожної країни, що розвивається, і зазначених цілей.

Невидимими статтями, про які йдеться у цій статті, можуть бутинадходження: від надання транспортних послуг (транспортування зовнішньо-торговельних вантажів, міжнародні перевезення пасажирів, експлуатація каналів, обслуговування суден і літаків міжнароднихліній, ремонт транспортних засобів тощо); міжнародного туризму; страхової справи; заробітків громадян в іноземних країнах; експорту капіталу; реалізації об’єктів інтелектуальної власності (літературних, художніх та інших творів, винаходів, промислових зразків, корисних моделей, ноу-хау тощо); надання інших послуг.

Стаття 28. Всі держави зобов’язані співробітничати щодокоригування цін на товари, які експортуються країнами, що розвиваються, стосовно цін на товари, що імпортуються ними, длятого, щоб сприяти створенню для них справедливих і рівноправних умов торгівлі в такий спосіб, який був би вигідним длявиробників і справедливим для виробників і споживачів.

3. Джерела міжнародного економічного права

Джерела міжнародного права — це форми фіксацій (зовнішнього відбиття) норм міжнародного права, створених узгодженим волевиявленням суб’єктів. Низка чинників вказує на те, що джереламіжнародного права є єдиними за суттю — їх основу становить угода суб’єктів.

У ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН зазначені такі основніджерела міжнародного права в сучасному міжнародному публічномуправі: міжнародний договір, міжнародно-правовий звичай, визнанівсіма націями загальні принципи права, міжнародні судові рішення тадоктринальні праці найавторитетніших фахівців з міжнародного права різних націй. Роль допоміжного засобу для визначення нормміжнародного права відіграють резолюції міжнародних організацій, які мають характер рекомендацій. Сучасне міжнародне право формувалось протягом останніх чотирьох століть.

У літературі зустрічається також термін “міжнародне законодавство”. Його прихильники визнають, що міжнародне законодавствовідсутнє, оскільки немає міжнародного органу, який би створювавімперативні норми. Цим умовним терміном позначають міжнароднідоговори та рішення міжнародних організацій.

Поняття “міжнародне законодавство” охоплює міжнародно-правові акти універсального (планетарного) та регіонального характеру.

Міжнародне законодавство формується як процес міжнародної уніфікації права. Завдяки міжнародній уніфікації ліквідуються відмінності в регулюванні відносин і економічного характеру, внаслідокчого створюється одноманітне міжнародне економічне право.

Основними джерелами міжнародного публічного права (його галуззю є й міжнародне економічне право) є міжнародний договір і міжнародно-правовий звичай. Форми регламентаціївзаємовідносин держав у міжнародному економічному праві відбивають загальний стан сучасного міжнародного публічного права.

Міжнародний договір має пріоритетне значення серед джерел міжнародного економічного права. Цей пріоритет пояснюється не лишесучасними тенденціями розвитку міжнародного публічного права, а йспецифікою міжнародних економічних відносин, які зароджувалися, усталювалися та розвивалися переважно як договірні та двосторонні.

Серед двосторонніх договорів, що регулюють міжнародні економічні відносини, є і так звані рамкові договори загальнополітичноїспрямованості. Це передусім договори про дружбу, співробітництвота взаємну допомогу. У них окрім політичних зобов’язань сторінфіксуються зобов’язання, пов’язані з розширенням економічногоспівробітництва.

Отже, міжнародне публічне право загалом, і міжнародне економічне право зокрема, — це право писане. Звичай відіграє обмеженуроль у сфері регулювання міжнародних економічних відносин, оскільки підтримка широкого розмаїття стандартів міжнародного публічного права не сприяє застосуванню звичаєвого права. У цьомузв’язку потрібно зазначити, що усталені, усім зрозумілі й ніби такі, що ні в кого не викликають сумнівів, основні принципи міжнародного права (повага до державного суверенітету, рівноправність, обов’язкове дотримання міжнародних договорів та ін.) держави намагаються регулярно включати як у дво-, так і в багатосторонні договорита інші акти. Переваги писаного документа над усним словом очевидні.

Писане право може народжувати звичай. Це відбулося принаймнідвічі. У процесі еволюції міжнародного права на основі договорів іпрактики держав з’явилися звичаї про свободу морів під час війни імиру та про застосування до іноземців національного режиму.

На думку окремих фахівців, допоміжні джерела міжнародногоправа — резолюції міжнародних організацій, рішення міжнароднихсудів та арбітражів, внутрішньодержавні закони, рішення національних судів, доктрини — не є джерелами права, оскільки не вважаються результатом процесу створення міжнародно-правових норм. Ціфахівці твердять, що процес формування договірних норм міжнародного права та відповідних норм, що базуються на звичаях, складається з двох етапів: на першому узгоджується волевияв держав щодоправил поведінки, а на другому ці правила визначаються як міжнародно-правова норма.

Якщо виходити з того, що допоміжні джерела міжнародного права не є власне джерелами, то постає питання про їх правову природу. Фахівці зазначають, що так звані допоміжні джерела або є певними стадіями у процесі утворення міжнародно-правових норм, абовпливають на перебіг зазначеного процесу, або допомагають встановити існування чи зміст норми міжнародного права.

Резолюції міжнародних організацій, як правило, мають рекомендаційний характер. Відповідно до ст. 10 Статуту ООН її ГенеральнаАсамблея з основних питань діяльності ООН формує лише рекомендації. Такі норми не є імперативними. Їх виконання не може здійснюватися примусово. Вони надають правомірності діям, які були бнеправомірними за відсутності рекомендаційної норми. Наприклад, Конференція ООН з торгівлі та розвитку 1964 р. рекомендувала надавати преференційні митні пільги країнам, що розвиваються. Якбине було цієї рекомендації, то винятки на користь країн, що розвиваються, з режиму найбільшого сприяння були б незаконними.

Західні фахівці з міжнародного права назвали рекомендаційнінорми “м’яким законодавством” (тобто не обов’язковим, але таким, що має юридичне значення). Як свідчить досвід, резолюції Генеральної Асамблеї ООН використовують при розробці міжнародних договорів. Текст рекомендацій трансформується в текст статей договору.

Положення резолюцій часто набирають обов’язкового характеру зогляду на те, що відбувається процес створення норм права за допомогою звичаю.

Резолюції можуть застосовуватись і для констатування чи тлумачення чинних міжнародно-правових норм.

Нагадаємо, що рішення окремих організацій мають обов’язковийхарактер. Наприклад, рішення Ради Європейського Союзу є обов’язковими для держав—учасниць.

Обов’язкову правову силу мали рекомендації та рішення колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги.

Значну кількість рекомендацій з питань міждержавного економічного співробітництва приймають органи ООН та установи, що входять до її системи (наприклад, ЮНКТАД, ЮНІДО). Хоча рішення цихорганізацій мають рекомендаційний характер, проте істотним є їх морально-політичне значення, оскільки рекомендації поширюються набільшість держав планети, що входять до відповідних організацій.

Фундаментальними для міжнародного економічного права є такіприйняті Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. документи, як Хартія економічних прав та обов’язків держав, Декларація про новийміжнародний економічний порядок, Програма дій щодо встановленнянового міжнародного економічного порядку, а також резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1979 року “Об’єднання і прогресивнийрозвиток принципів і норм міжнародного права, які стосуються правових аспектів нового міжнародного економічного порядку”.

Фахівці зазначають, що ці документи, виконуючи в цілому позитивнуроль щодо забезпечення справедливих недискримінаційних економічних відносин, містять і необґрунтовані положення. Це, зокрема, стосується солідарної відповідальності всіх розвинених держав за наслідки колоніалізму, перерозподілу світового суспільного продуктуна користь країн, що розвиваються, шляхом прямих фінансовихвідрахувань.

Вимоги країн, що розвиваються, спрямовані на досягнення трьохгруп цілей: по-перше, визнання світовим співтовариством таких принципів, як повний і постійний суверенітет держав над їх природнимиресурсами, суверенна рівність, свобода вибору економічної і соціальної системи та недопущення дискримінації на цій підставі іншимикраїнами чи міжурядовими організаціями світу; по-друге, наданняцим країнам можливості відігравати належну роль у міжнародномупроцесі прийняття рішень (ця претензія передусім передбачає такіорганізації, як Міжнародний валютний фонд і Світовий банк); по-третє, задоволення вимог цих країн щодо конкретних економічнихсфер світового ринку.

Важливими нормотворчими документами з точки зору міжнародного економічного права є також резолюції Генеральної АсамблеїООН та її органів щодо міжнародної економічної безпеки.

“Міжнародна економічна безпека” — це такий стан міждержавних економічних відносин, коли існують надійні матеріальні та правові гарантії захисту економічних інтересів кожної держави від неправомірного застосування економічної сили з боку інших держав, міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій.

Система міжнародної економічної безпеки має базуватися наміцному правовому фундаменті — сукупності універсальних, регіональних і двосторонніх норм, що забезпечують ефективне запобігання та присічення дискримінації й інших негативних намагань вирішити міжнародні економічні проблеми, спираючись на силу.

Система міжнародної економічної безпеки, як і система міжнародної безпеки загалом, може бути створена та функціонувати лише наоснові неухильного дотримання основних принципів міжнародногоправа і спеціальних принципів міжнародного економічного права.

Опрацьованими вважаються норми інституту міжнародної економічної безпеки, які забороняють застосування економічної сили зполітичних міркувань, дискримінацію, демпінг, обмежують використання протекціоністських засобів, забезпечують реалізацію сувереннихправ держав щодо їх природних ресурсів.

Найважливішими міжнародно-правовими актами, що стосуютьсяінституту міжнародної економічної безпеки, є такі: “Відмова від примусових економічних заходів” (резолюціяIV сесії ЮНКТАД, 1983 р.); “Економічні заходи як засіб політичного та економічного примусу стосовно країн, що розвиваються” (резолюція 38-ї сесіїГенеральної Асамблеї ООН, 1983 р.); “Про заходи зміцнення довір’я в міжнародних економічнихвідносинах” (резолюція 39-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН,1984 р.); “Міжнародна економічна безпека” (резолюція 40-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, 1985 р.); “Міжнародна економічна безпека” (резолюція 42-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, 1987 р.).

До джерел міжнародного економічного права належить такожЛімська декларація про промисловий розвиток і співробітництво, прийнята в 1975 р. Конференцією ООН з промислового розвитку(ЮНІДО).

Рішення міжнародних судів-арбітражів є актами застосуванняміжнародно-правових норм до конкретних випадків. З цього випливає відсутність у них правотворчого характеру. Зокрема, ст. 59Статуту Міжнародного суду ООН передбачає, що рішення цьогосуду обов’язкові лише для сторін, що беруть участь у справі й лишестосовно цієї справи.

До компетенції Міжнародного суду ООН належить також підготовка консультаційних висновків з юридичних питань. Такі висновкимають факультативний характер.

Рішення міжнародних судів можуть вважатися міжнародними прецедентами і використовуватися для тлумачення міжнародно-правовихнорм.

Зрозуміло, що певна держава може визнати норму внутрішньодержавного закону іншої країни чи рішення її національного суду якнорму міжнародного права.

Не всі положення договорів, а тим більше рішення міжнароднихорганізацій чи звичаї, можна вважати правовими нормами. Положення ж, які є нормами, можуть мати різну силу — імперативну, диспозитивну, рекомендаційну.

Особливою формою нормотворчості в межах ООН є кодекси таправила поведінки (codesofconduct, setsofrules, guidelines). Вонисхвалюються резолюціями ООН. Прикладом є такі документи: Кодекс узгоджених на багатосторонній основі справедливих принципівправил для контролю за обмежувальною діловою практикою (ухвалений Генеральною Асамблеєю у 1980 р.); Кодекс поведінки в галузітехнології та Кодекс поведінки для транснаціональних корпорацій(розроблені та ухвалені ЮНКТАД).

Одним з перших є Кодекс проведення лінійних конференцій. Його також розробила ЮНКТАД 1974 р. Він стосується організаціїлінійних перевезень у галузі торговельного мореплавства.

У межах ЄС приймаються переважно такі правові акти: положення (regulations), директиви (directives) та рішення (decisions).

Найвищу юридичну силу мають положення. Вони є обов’язковимидля всіх держав—членів. Директиви формулюють норми права, обов’язкові для ЄС загалом, а країнам—членам надають можливістьтрансформувати їх у норми національного законодавства. Рішенняє переважно адміністративними актами і не вважаються нормамиправа.

Висновки

Міжнародне економічне право – це галузь міжнародного публічного публічного права, яка є сукупністю принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного права і є їх узгодженим волевиявом.

Предметом міжнародного економічного права є міжнародні економічні відносини: як дво-, так і багатосторонні.

Існує дві основні концепції міжнародного економічного права.

Згідно першої концепції норми міжнародного економічного права – це частина міжнародного публічного права. Вони створюються суб’єктами міжнародного права і використовуються для урегулювання відносин, що виникають між ними.

Згідно з другою концепцією в систему міжнародного економічного права включаються не лише норми міжнародного публічного, а й міжнародного приватного права, національні норми, які регулюють міжнародні економічні відносини.

Система принципів міжнародного економічного права складається з двох великих груп – основні (загальні) та спеціальні принципи.

До основних принципів міжнародного економічного права належать основні принципи міжнародного публічного права.

Загальні принципи міжнародного економічного права: мирного співіснування, суверенної рівності держав, співробітництва держав, невтручання, сумлінного виконання міжнародних зобов’язань, взаємної вигоди.

Спеціальні принципи міжнародного економічного права: розвитку економічних і науково-технічних відносин між державами; юридичної рівності та неприпустимості економічної дискримінації держав; свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв’язків; невід’ємного суверенітету держав над власними природними та іншими ресурсами, а також економічною діяльністю; нації найбільшого сприяння; національного режиму.

На принципах міжнародного економічного права створюються принципи зовнішньоекономічної діяльності держав світу.

У ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН зазначені такі основніджерела міжнародного права в сучасному міжнародному публічномуправі: міжнародний договір, міжнародно-правовий звичай, визнанівсіма націями загальні принципи права, міжнародні судові рішення тадоктринальні праці найавторитетніших фахівців з міжнародного права різних націй. Роль допоміжного засобу для визначення нормміжнародного права відіграють резолюції міжнародних організацій, які мають характер рекомендацій.

Основними джерелами міжнародного економічного права є міжнародний договір і міжнародно-правовий звичай. Форми регламентації взаємовідносин держав у міжнародному економічному праві відбивають загальний стан сучасного міжнародного публічного права.

Перелік літератури

1. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 №959-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. — № 29. – Ст. 377.

2. Боярська З. І. Міжнародне комерційне право: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К.: Видавництво КНЕУ, 2002. — 143с.

3. Дахно І. І. Міжнародне економічне право: Курс лекцій. — 2-ге вид., стереотип. — К.: МАУП, 2003. — 160 с.

4. Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право: Підручник. – К.: Либідь, 1995. – 192 с.