Реферат: Основи правознавства

 

Роботана тему:

 

«Основиправознавства»


/>

2003


План

       Вступ

1.  Поняття права та йогоознаки.


2. Місце і роль права в системі соціальних норм.


3. Єдність і відмінність права і моралі.


4. Поняття системи права як внутрішньої його організації.


5. Правові відсини.


6. Законність, правопорядок, суспільний порядок і дісципліна.

Висновок


Литература

 

Вступ

 

Право- це один з найважливіших інститутів людської цивілізації. Виникненняправа обумовлене процесом соціалізації і раціоналізації людських відносин,тобто їхнім розвитком від первісної, общинно-родової організації людей досучасної, державно-правовий.

Набудь-якій стадії історичного розвитку людський колектив для того, щоб зберегтисебе як стійку, організовану форму взаємин, припускає визначені, загальновідоміі загальнообов'язкові для всіх його членів правила і норми поводження — нормативний порядок.  Без наявності відповідного порядку неможливе існуванняякої — небудь спільності людей.

Дотриманнятакого порядку, у т.ч. шляхом офіційного примуса є ознакою і призначеннямусякої суспільної влади.  Саме визначена нормативна організація всього соціумуй упорядкування застосування сили відрізняє офіційну соціальну владу відпанування фізичної сили і безпосереднього насильства.  Однак наявністьофіційної влади ще не означає наявність права.  Право (оформлене у видідержавної влади) виникає тоді, коли в суспільстві з'являються вільні і невільнілюди.  Влада в первісному суспільстві — це влада роду в цілому, а не окремихйого членів.  Вільні і невільні індивіди з'являються в процесі розкладанняроду.

Назміну інститутам і нормам родової влади приходять право і держава, як загальнаі необхідна форма захисту волі індивідів — суб'єктів права і держави ірегулятора їхніх взаємин.  Право і державу виникають і розвиваються як двівзаємозалежні частини єдиного по своїй суті способу існування вільних людей. Під державою розуміється така форма офіційної соціальної влади, що забезпечуєжиття суспільства відповідно до  норм права, тобто можна сказати, у суспільствібез волі немає права і немає держави.  Звичайно, наявність невільних людей (об'єктів права і держави) не є їхньою обов'язковою ознакою.  Історичнийпрогрес права як форми волі привів до ліквідації інституту рабства, хочафактична нерівність не зникла.  Однак природа і сутність права, його основніпринципи і призначення залишилися незмінними на всьому протязі його існування.


1.Поняттяправа та його ознаки.

 

Правоналежить до числа не тільки найбільш важливих, але і найбільш складнихсуспільних явищ.

Намагаючисьзрозуміти, що таке право і яка його роль у житті суспільства, ще римські юристизвертали увагу на те, що право не вичерпується однією якою-небудь  чи ознакоюзначенням. Право, писав один з них, вживається в декількох змістах: по-перше,право означає те, що «завжди є справедливим і доброї», — це природнеправо; по-друге право означає те, що «корисно всім і многим у якій-небудьдержаві», — це цивільне (цивільне) право.

Вміру розвитку суспільства і держави в людей, природно, мінялося і представленняпро право, однак споконвічні основи, хоча й  у «модернизирован-ном»виді, але збереглися. Багато інститутів римського права (такі, як правовласності, успадкована, купівлі-продажу й інші) постійно використовувалися і використовуютьсяпри розробці цивільних кодексів і інших нормативно-правових актів в іншихкраїнах. Наприклад, знаменитий Кодекс  чи Наполеона цивільний Кодекс Франції1804 року був підготовлений на основі глибокого вивчення і широкоговикористання римського права. Зокрема, у ньому під сильним впливом принципів ірізних інститутів римського права особливо виділялося право власності,закріплювалися шляхи і способи придбання власності. Подібний вплив римськогоправа на правові системи інших країн, називане в юридичній літературі рецепцієюримського права, значною мірою  позначилося на характері і змісті цих систем, атакож на визначенні поняття самого права. 

Повноюмірою  зберегли  свою значимість і актуальність положення, сформульованідавньоримськими і давньогрецькими юристами щодо нерозривного зв'язку права ісправедливості, права і добра. Будучи «регулюючою нормою політичногоспілкування», право, як відзначав давньогрецький мислитель Аристотель,повинне служити «критерієм справедливості». Для того, щоб знати, щотаке право, писав давньоримський юрист Ульпиан, потрібно насамперед  пам'ятати,що «воно одержало свою назву від justіtіa — правда, справедливість»,що право є «мистецтво добра, рівності і справедливості».

Неутратили свого значення для сучасної юридичної теорії і практики положення, щостосуються природного права, що знайшли своє відображення в конституційномузаконодавстві багатьох сучасних держав. Наприклад, у Конституції прямовказується на те, що «основні права  і волі людини невідчужувані і належатькожному від народження». Тим самим підкреслюється, що вони не даруются іне встановлюються «понад» яким би те ні було державним чи іншиморганом, а виникають і існують у силу природних, ні від кого не залежних,причин.

Великийвплив на формування представлення про сутність і зміст права, а також на йоговизначення, роблять і інші фактори, серед яких варто виділити такі, котрізв'язані зі службовою роллю і соціальним призначенням права в житті суспільстваі держави.

Загальновизнанимє той факт, що в соціальному плані право ніколи не буває абстрактним. Вонозавжди виражає і закріплює волю й інтереси панівних класів, що коштують у владисоціальних шарів, груп, прошарків. Немає права «узагалі», воно завждиконкретно і реально. У першу чергу це виявляється в тім, що право на всіхстадіях його розвитку закріплює майнова, соціальна й інша нерівність людей:нерівність рабовласника і раба, поміщика і кріпака, роботодавця іработополучателя.

Явновиражена чи завуальована нерівність людей просліджується в багатьох правовихактах, виданих на різних етапах розвитку людського суспільства. Широко відоме вмарксистській і немарксистській літературі положення — витримка з«Маніфесту Комуністичної партії» про те, що право буржуазії "єлише зведена в закон воля вашого класу, воля, зміст якої визначаєтьсяматеріальними умовами життя вашого класу", безсумнівно має під собоюреальну основу.

Ленін,безумовно був прав, коли відстоював тезу про те, що      державна воля, щосодержащаяся в будь-якому нормативно-правовому акте, є воля пануючого класу.«Воля, якщо вона державна, — писав він -, повинна бути виражена як закон,установлений владою».

Алерозділяючи даний, багаторазово підтверджений самим життям, теза, випливає в тойже час звернути увагу на визначену уразливість даного положення справа в тім,що, зводячи всю державну волю, що виражається в праві, тільки до класовогозмісту, ми тим самим упускаємо з виду по-перше, всі інші, існуючі всуспільстві, крім класових, численні соціальні спільності (групи, шари, трудовіколективи), їхню волю й інтереси. По-друге, не враховуємо того, що у влади увизначені періоди можуть стояти не класи, а визначені групи («клани»і т.п. ) людей зі своїми поглядами, цінностями й інтересами, відбиваними вправі. І, по-третє, упускається з виду той факт, що в будь-якім суспільствіпоряд із захистом інтересів    класів, що коштують у влади, чи шарів, правомимовільне, чи природно вимушено відбиває також інтереси всього суспільства. Цеприродно, тому що право споконвічне породжується і розвивається не як результатдіяльності лише окремого класу,  чи нації групи людей, а воно є породженнямусього суспільства і результатом природного його розвитку. Право є найбільшацінність і елемент культури всього людства. переконатися в це дозволяють такі,наприклад, величезна загальнолюдська значимість акти нашого часу, як Загальнадекларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН;Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 рокуГенеральною Асамблеєю ООН; і інші їм подібні акти.

Положення,що відбивають інтереси усього чи, принаймні, більшій частині суспільства,міститися не тільки в міжнародно-правових актах, але й в актах, прийнятих нарівні окремих держав — у Конституціях, звичайних законах, деяких підзаконнихактах. Фактично конституція кожної сучасної держави містить у собі вимоги іположення, що торкаються інтереси всього суспільства. Так, Конституціяпроголошує рівність усіх «перед законом і судом», право кожного нажиття, на «волю й особисту недоторканність, право „на таємницюлистування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних і іншихповідомлень“, право на працю, на відпочинок, на охорону здоров'я і медичнудопомогу, право на утворення.

Однакпри всім цьому залишаються відкритими питання типу: як співвідносяться в даномувипадку загальнолюдські і загальнонаціональні інтереси з класовими інтересами?Не „розчиняються“ чи останні в перших? І, нарешті,  чи дійсноінтереси всього суспільства, також, як і інтереси окремих індивідів, різних групі асоціацій, що не збігаються з інтересами пануючого класу, не тільки формальнопроголошуються, але і практично здійснюються?

Зрозуміло,воля й інтереси панівних класів, що коштують у влади, представляються у видізагальних лише в ідеологічних цілях, теоретично. Практично ж усі, як правило,обстоїть навпаки: воля й інтереси правлячих кіл реалізуються в реальному життіне тільки безпосередньо, але й опосредственно, прикриваючи загальною волею йінтересами.

Суперечливийпідхід до дозволу проблеми співвідношення в понятті і змісті права»загальнолюдського", з одного боку, і «класового», з інший,чітко проглядається у вітчизняній літературі. Якщо порівнювати між собоювизначення поняття права і підходи до його вивчення, характерні для радянськогоперіоду з визначеннями поняття права і підходами до його пізнання впострадянський період, то неважко помітити, що найважливішою особливістю тих іінших  чи є категоричне чи визнання настільки ж рішуче заперечення класовогохарактеру права.

Якприклад  сугубо класового підходу до визначення права, можна посилатися натаке, досить типове визначення, відповідно до  якого право розглядається як«сукупність встановлених і охоронюваних державою норм, що виражають волюпануючого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цьогокласу».

Одниміз прикладів позакласового підходу до визначення поняття права може служититлумачення, відповідно до  якого право розглядається як «системазагальнообов'язкових правил поведінки, що встановлюються й охороняютьсядержавою, виражають загальні й індивідуальні інтереси населення країни івиступають державним регулятором суспільних відносин».

Зрозуміло,у сфері права ніхто не може установити істину в останній інстанції, а разом знею і критерії правильності підходів до вивчення і визначення поняття права.Тільки практика, по загальному визнанню, може служити критерієм істини. Однакдля того, щоб практика «сказала» своє слово і тому чи іншомувизначенню поняття права був винесений виправдувальний чи обвинувальний«вирок», буде потрібно визначений час. Тільки на основі накопиченогодосвіду можна буде з упевненістю говорити про  чи переваги недоліках того чиіншого підходу до вивчення права і його визначенню.

Уюридичній літературі, як це видно з вищесказаного, немає єдиного підходу довизначення поняття права, а тим більше однозначного про нього представлення.Спектр думок про нього і суджень, також, як і сукупність факторів, що роблятьвплив на процес формування про нього адекватного представлення, дуже широкий ірізноманітний.

Наявністьбезлічі визначень права варто розглядати саме по собі як явище позитивне, томущо  він дозволяє глянути на право крізь призму століть, побачити право нетільки в статиці, але й у динаміку.

Однаку такій безлічі є і свої недоліки. Головний з них полягає в труднощях,породжуваних розходженнями, відсутністю єдиного, цілеспрямованого процесупізнання права і його практичного використання.

Існує кілька шляхів подолання негативних сторін множинності визначень поняття права.Один з таких шляхів полягає в тім, щоб на основі сформульованих у різний часокремих ухвал виробити придатне «на усіх часи» і «на усі випадкижиття» загальне визначення поняття права, тобто  необхідно виділити ірозглянути його найбільш важливі ознаки і риси. У першу чергу мова йде про тіознаки, що дозволяють виділити права як регулятор суспільних відносин середінших, неправових регулятивних засобів.

Аналізуючичисленні представлення про право, можна вказати на наступні його найважливішіособливості і чорта.

Які будь-яка інша система вона складається з однопорядкових, взаємозалежних міжсобою і взаємодіючих один з одним елементів. Виникаючі між її окремимиструктурними зв'язки повинні бути спрямовані на досягнення єдиних цілей.

Воснові будь-якої системи  чи норм правил поведінки лежать як об'єктивні, так ісуб'єктивні фактори. У числі об'єктивних факторів виділяються економічні,політичні, соціальні, ідеологічні й інші умови, що сприяють створенню іфункціонуванню системи правових норм у тій чи іншій країні. Як окремі норми,так і їхня система в цілому не створюються стихійно, за бажанням і розсудом тихчи інших окремих облич, вони відбивають об'єктивні потреби суспільства ідержави.

Процесстворення і функціонування системи норм припускає існування поряд зоб'єктивними факторами і суб'єктивними факторами. Мова йде про розробку іздійснення в тій чи іншій країні науково обґрунтованої правової політики,підготовці і реалізації планів законодавчих робіт, активної участі юристів упроцесі правотворчества, правозастосування, у правоохоронній діяльності державнихорганів.

 


2. Місце і роль права в системі соціальних норм.

 

 

Особливимвидом соціальних норм є норми права, які є “елементарною часткою”  права. 

Нормаправа – “це загальнообов'язкове,формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановленеабо санкціоноване державою в якості регулятора суспільних відносин, що офіційнозакріплює міру свободи і справедливості відповідно до  суспільних, групових йіндивідуальних інтересів (волею) населення країни, забезпечується всіма мірами державноговпливу, аж до примусу” .

Узв‘язку з тим, що норма права є “елементарною часткою” права,    нормі права притаманні й основні ознаки й властивості права в цілому.  Водночас нормі праваяк окремому явищу властиві свої  специфічні  риси:

1.Це правило поводження регулятивного характеру.  Норма права вводить новеправило, фіксує найбільш типові соціальні процеси і зв'язки; впливає насуспільні відносини, поводження людей; являє собою модель (зразок, еталон,масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми правапідкреслює її дія, «роботу», що повинна завершитися визначеним результатом.

2.Це загальнообов'язкове правило поведінки. Норма права виходить від держави,повинна сприйматися як керівництво до дії, що не підлягає обговоренню з погляду доцільності.

3.Це правило поводження загального характеру. Норма права має загальний (безуказівки конкретного адресата — неперсоніфікований) характер, тобто поширюєтьсяна усіх, хто стає учасником відношень, регульованих нормою. Як регулятор суспільнихвідносин, норма має багаторазовість застосування  (наприклад, заборонахуліганства).

4.Це формально-визначене правило поводження  характеру, що надає та зобов‘язує. Норма права закріплює права й обов'язки учасників суспільних відносин, а такожюридичну відповідальність (санкції), що застосовується у випадках її порушення.Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоділюди мають право на навчання, обов'язок інших — забезпечити це право).Формальної певності норма права набуває після викладу її в законах, іншихписаних джерелах права.

5.Це правило поводження, прийняте в суворо встановленому порядку.  Норма прававидається уповноваженими на те суб'єктами в межах їхньої компетенції івідповідно до  визначеної  процедури: розробка, обговорення, прийняття, вступ удію, зміна або скасування дії.

6.Це правило поводження, забезпечене всіма мірами державного впливу, аж допримусу. Держава створює реальні умови для добровільного здійсненнясуб'єктами зразків поводження, сформульованих у нормі права; застосовує способипереконання і примусу до бажаного поводження, зокрема, ефективні санкції увипадку невиконання вимог норми права.

Яккласичне  розпорядження  норма права має наступні риси :

—   відтіняє,підкреслює кількісну і якісну сторони поводження (вид і міру поводження);

—   вбираєв себе всі основні властивості права (нормативність, формальну певність,стабільність, владність);

—   маєчітко виражену структуру, складається з елементів (диспозиція, гіпотеза,санкція).

Внутрішнійзміст  норми права вирізняється тим, що вона є:

—   ємірою свободи і справедливості;

—   єрезультатом владної діяльності держави, що полягає в узагальненні ісистематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у цивільномутоваристві;

—   маєзавжди загальний характер, тобто це таке розпорядження, що адресоване донеобмеженого числа індивідуально невизначених суб'єктів і розраховано набагатократність застосування при визначених життєвих обставинах.

Місценорм права в системі соціальних норм може бути зрозуміле через зіставлення їх зіншими соціальними нормами – нормами моралі, звичаєвими  та корпоративниминормами.   

По-перше,спостерігається тісний зв‘язок норм права і норм моралі в процесіправотворчості:

1.Норми права створюються з урахуванням норм моралі, що панують у суспільстві,виступають як формально (офіційно) визначена міра справедливості, і тому правов широкому розумінні являє собою моральне явище. Наприклад, заборона вбивства — це насамперед моральна заборона, а потім уже правова. Законом передбаченакримінальна відповідальність за обмову, дачу неправдивих показань, підробкудокументів, шахрайство, що у своїй основі мають неправду як аморальне явище.Або конституційна норма (ст. 63 Конституції України), відповідно до якої особане відповідає  за відмову давати показання або пояснення у відношенні себе,членів сім'ї або близьких родичів, є, насамперед, моральна норма.

2.Норми права змінюються і розвиваються під впливом норм моралі. Наприклад, змінавідношення до комерційної діяльності зажадала юридичного закріплення, оскількинорма, що забороняє комерційну діяльність в Україні, морально відпала.

3.Норми права скасовуються у випадку невідповідності вимогам норм моралі, щопанує всуспільстві.  Наприклад, смертна кара  в Україні.

Нормиморалі впливають на правореалізаційну  діяльність, їхній вплив  виявляєтьсятаким чином :

1.Норми права оцінюються громадянином, що реалізує їх, з погляду  моралі.Навіть технічні, організаційні правила, що не несуть морального навантаження(наприклад, передбачена законом форма декларації про прибутки), мають певнийвихід на норми моралі”.

2.Норми праватлумачаться посадовою особою, що здійснює правозастосовчудіяльність, відповідно до  норм моралі, що панують у суспільстві. Особливо цевідноситься до тих норм права, що містять у своєму тексті оцінні поняття(напр., «цинізм», «особлива зухвалість» — у Кримінальному кодексі України). Їхнеможливо зрозуміти і застосувати без звернення до норм моралі. Так,справедливе, обгрунтоване і законне судове рішення про обмову, образу,хуліганство, статеві злочини багато в чому залежить від урахування моральнихнорм, що діють у суспільстві.

3.Правозастосовчий процес, включаючи його останню стадію — прийняттяправозастосовчого  акту, здійснюється з урахуванням норм моралі. Здавалося б,передбачена законом форма протоколу судового засідання не зачіпає якихосьморальних цінностей, однак будь-які юридичні правила, що вносять чіткість іпевність у взаємовідносини суб'єктів права в процесі правозастосовчоїдіяльності, не є байдужними для моралі.

Нормиправа, зрозуміло,  впливають на норми моралі. Е знаходить свій вияв у тому, що:

1.   Нормиправасприяють утвердженню прогресивних моральних уявлень.

2.   Нормиправасприяють усуненню перепон на шляху розвитку нових моральних норм.

3.   Нормиправавиступають у якості засобу охорони і захисту норм моралі.

Звичаєвінорми  можуть вважатися правовими, в чому проявляється їх взаємозв‘язок ізнормами права. Звичай може вважатися правовим як у силу санкції держави, так іунаслідок визнання його «своїм» відомою етнічною спільнотою, плем'ям, кастою іт.ін. Наприклад, нормою-звичаєм у Британії є утвердження королевоюзаконопроекту, прийнятого обома палатами парламенту.

“Те,що сучасний юрист не вважає правом, часом розглядається таким із традиційнихпозицій. Особливо це має місце там, де проходить грань між юридичним(спеціально-соціальним) і загальносоціальним регулюванням — торгівля,виробництво, транспорт, надання послуг та ін. Так, у сучасному українськомутоваристві суб'єкти господарської діяльності нерідко удають до ділового звичаю- правилу, що у силу визнаної корисності регулярно повторюється в процесігосподарської й іншої діяльності, стає звичкою. Такий діловий звичай, набуваючиправовий захист в арбітражному суді, нерідко стає правовим”.

Спільністьнорм права й норм корпоративних виявляється у тому, що вони:

—    регулюютьтипові ситуації або вид відношень, а не окремий випадок або конкретні суспільнівідносини;

—    маютьбагаторазове використання, тобто розраховані на багатократне повторення;

—    маютьзагальний неперсоніфікований характер, тобто відносяться відразу до багатьох,поіменно не зазначених, осіб;

—    викладаютьсяв письмових актах, прийнятих в офіційно встановленому порядку уповноваженимиорганами.

Якзазначає О.Ф.Скакун, корпоративні норми (норми всіх організацій, включаючипідприємницькі) варто розглядати як норми, що заповнюють пробіли в нормативнійсистемі права і мають субсидіарний (допоміжний) характер. Корпоративниминормами повинні регулюватися тільки ті відношення, що торкають основи життяколективу (використання фінансів, встановлення умов праці, заохоченняпрацівників, порядок застосування мір відповідальності і т.п.), тобто трудові йорганізаційно-управлінські.

Корпоративнінорми, які  містяться в локальних нормативних актах, мають правовий характер ізнаходяться в тісному зв'язку з нормами права, виданими державою. Цевідбувається  тому що:

—   увиданих державою нормах права передбачається можливість колективу корпораціїрегулювати своє поводження самостійно;

—   унормах права визначаються напрямки корпоративного регулювання за допомогоювказівки цілей і задач суспільного і державного розвитку, того або іншогонормативно-правового акту або призначення того або іншого виду суспільноїдіяльності;

—   унормах права вказуються межі корпоративного регулювання;

—   відкорпоративних норм, як і норм права, виданих державою, потрібна відповідністьприроді права як мірі справедливості і свободи, принципам права (загальним,галузевим, міжгалузевим);

—   нормиправа у певних випадках визначають і процедуру прийняття корпоративних норм;

—   корпоративнінорми за своїм змістом не повинні суперечити нормам загальнодержавним;

—   корпоративнінорми, хоча й опосередкованим шляхом, забезпечуються державним примусом.

Значеннякорпоративних норм з юридичної точки зору полягає  у тому, що вони визначаютьправосуб'єктність корпорації. У випадку їхнього  порушення є можливістьзвернутися в компетентні правоохоронні органи. Так, при порушенні положеньустановчих документів акціонерного товариства, наприклад, про порядок розподілуприбутку, зацікавлений суб'єкт може оскаржити  постановлене рішення  у судовомупорядку.

 

3.Єдністьі відмінність права і моралі.

 

Мораль- система історично визначених поглядів, норм, принципів, оцінок, переконань,що виражаються у вчинках і діях людей, що регулюють їхні відносини друг додруга, до суспільства, визначеному класу, державі і підтримуваних особистимпереконанням, традицією, вихованням, силою суспільної думки всього суспільства,визначеного класу або соціальної групи. Критеріями наших норм,оцінок, переконань виступають категорії добра, зла, чесності, шляхетності,порядності, совісті. З таких позицій даються моральна інтерпретація й оцінкавсіх суспільних  відносин, вчинків і дій людей.

Іншевизначення моралі дає С.А. Комарів: Мораль (моральність) — це погляди,представлення і правила, що виникають як безпосереднє відображення умовгромадського життя у свідомості людей у виді категорій справедливості інесправедливості, добра і зла, похвального і ганебного, що заохочується ігудиться суспільством, честі, совісті, боргу, достоїнства і т.д.

Досліджуючисутність моралі, етики відзначають, що мораль виникає із соціальної потреби вузгодженні поводження індивіда з інтересами соціального цілого, у подоланніпротиріччя між інтересами особистості і суспільства. Мораль виступає якнормативне усвідомлення такого роду  протиріч, як відповідь на цю соціальнупотребу. І право і мораль мають здатність проникати у всілякі  областігромадського життя. Ні право, ні мораль не обмежуються відособленою сфероюсоціальних відносин. Вони зв'язані з поводженням людей у широких областяхїхньої соціальної взаємодії. З огляду на це, а також приймаючи в увагу«універсальність» моралі, її «усюдисущий», «усепроникаючий»характер, можна зробити висновок про те, що не можна розмежовувати право імораль по предметних сферах їхньої дії. Адже право  виникає і діє насамперед  утаких сферах як відносини власності і політичної влади. Однак вони невідособлені від моралі. У  теж час, дію права також виходить далеко за межізазначених відносин. Отже, право і мораль не мають специфічних  чи предметнопросторово відособлених сфер суспільних відносин, а діють у єдиному«полі» соціальних зв'язків. Звідси спільність, точна взаємодія нормправа і моралі. Тісний зв'язок права і моралі, обумовлений єдиними сферамисуспільних відносин, не означає, що у всіх історичних умовах вони«працюють» односпрямовано, взаємно доповнюючи і підкріплюючи одинодного. Реальна картина співвідношення права і моралі може бути виявлена лише врезультаті конкретно-історичного аналізу. Відомо, що в антагоническихсуспільно-економічних формаціях кожен клас має свою систему моралі, обумовленуумовами його життя, у той час як система права завжди виражає інтересиекономічно і політично пануючого класу. Тому взаємодія моралі різних класів ізправом протікає по-різному. Мораль панівних класів підтримує правові норми іпринципи, а мораль пригноблених класів не нейтральна до права, вонапротиборствує закріпленим у праві соціальним позиціям панівних класів,зв'язаних насамперед  з володінням власністю і політичною владою. Взаємодіяморальних систем із правом у залежності від їхньої класової приналежності можебути позитивним і негативної; воно або підвищує, або обмежує «правовуенергію».

Однакнезалежно від характеру взаємодії права і моралі основне «поле»їхнього функціонування єдиноі — це складні різноманітні суспільні відносини.

Спільністьправа і моралі, породжена єдиними суспільними відносинами, доповнюєтьсяспільністю їхнього функціонального призначення — право і мораль формуютьеталони і стандарти, що включаються в ценностно-нормативную орієнтаціюсуспільства. Розпорядження права і моралі виростають з діяльності людейутворити «зв'язний ряд спілкування», що здобувають у результаті багаторазовоїповторюваності нормативний характер і виступаючих регуляторами поводженнялюдей. Варто підкреслити, що всі політичні відносини завжди підлягаютьморальній оцінці (політичні акції держави, внутрішня і зовнішня його політика,діяльність політичних лідерів і т.п.). Таким чином, і правова і моральнасистеми політично насичені і це поєднує їх.

Видатнийсудовий діяч А.Ф.Коні велику увагу приділяв проблемі внутрішнього переконаннясудді. Суддя, по переконанню А.Ф.Коні, повинний напружувати усі свої щиросердечнісили для відшукання істини в справі. «В основі щиросердечного вирокуповинна лежати не тільки логічна неминучість, але і моральнаобов'язковість.» На думку Коні «совість -це найвищий прояв душі.Правосуддя не може бути усунуте від справедливості.»

Право- у всіх його проявах — як нормативна система, рух  суспільних відносин,правосуддя повинне бути пронизане моральністю. Внутрішня моральність права — одне з важливих умов його ефективності. Право зовсім не претендує на те, щоб усистемі соціальних цінностей стояти вище моральності. Однак соціальні схеми, щовідсувають право на задній план, що роблять його чимось другорядним, в історіїнашого суспільства поки нічого крім шкоди не приносили.

Правовежиття суспільства не може розвиватися поза моральними категоріями гуманізму ісоціальної справедливості, совісті і честі, добра і людського достоїнства, воліі відповідальності. Органічно включенность цих моральних ідеалів і принципів уреальні правові зв'язки і відносини — свідчення підвищення моральної цінностіправа.

«Моральнийвимір» права — невід'ємна умова його подальшого розвитку йудосконалювання, посилення його особистісної, гуманістичної орієнтації. Усясфера дії права повинна бути «простором моральності»  Тісна взаємодіяправа і моралі визначає необхідність посилення зв'язку правового йідейно-морального виховання особистості.

Правоі моральність є силами, що приборкують сваволя людських пристрастей, що вносятьсвіт і порядок у взаємні відносини людей і противопоставляющими егоїзмуприватних прагнень інтереси загального блага і вимоги справедливості. У цьомуполягає їхня загальна задача і їхній життєвий зв'язок. Взаємно підкріплюючиодин одного, вони виконують велике покликання — підтримувати саму основугромадськості, тобто  той зв'язок окремих інтересів і прагнень, що споює людейв одне загальне ціле. Це загальне покликання права і моральності пояснює нам,чому у відомі епохи вони до такого ступеня зливаються разом, що немаєможливості розрізнити їхні спеціальні області і сказати, де кінчається одна іпочинається інша. В епохи  культури, що відроджується, що дуже вдалоназиваються епохами первісної єдності, усі прояви громадськості залишаються внероздільному сполученні. Простота життєвої обстановки, який відповідає така жпростота поглядів і всього суспільного світогляду, сприяє тому, що усе тутзнаходиться в зародку й усі підкоряється деяким загальним вимогам, по перевазірелігійним. Релігія є основою і санкцією всіх суспільних розпоряджень, щоодержують, таким чином, характер безумовної цілісності і цілковитої єдностівнаслідок єдиного джерела їхнього походження.

Увідношенні до моральності і права зокрема, варто сказати що: від первісноїзлитості вони переходять поступово до взаємного відокремлення, у результатіякого одержують характер окремих, хоча і тісно дотичних, областей. Ні право безморальності, ні моральність без права не можуть розраховувати на міцнеіснування і розвиток. Це доводить їхній нерозривний внутрішній зв'язок, которуюможна було б припустити через нерозривну єдність усього громадського життя.Знаходячись у цьому зв'язку, вони розвиваються спільно, корячись загальномуходу історичного процесу і щораз  свідчачи своїми одноразовими успіхами провплив на них того самого   закону загального розвитку. Прогрес в одній області чи рано пізно відбивається в інший, обумовлюючи при цьому деяким загальнимпрогресом усього соціального життя. Правові і моральні норми мають загальнецільове призначення — вплив на поводження людей. Разом з тим це різні соціальнірегулятори, кожний з який має свою специфіку. Загальне в праві і мораліобумовлено ще і тим, що їхні норми завжди є фіксацією сущого і формулюють найого основі належне.

Правоі мораль як соціальні регулятори незмінно мають справа з проблемами вільноїволі індивіда і його відповідальності за свої дії. Вони звернені до розуму іволі людини, допомагаючи йому адаптуватися в складному і мінливому світісуспільних відносин. Воля і відповідальність  — пружини історичної активностілюдини, спосіб його існування в правових і моральних відносинах. Разом з тимправо і мораль виступають як мірила волі індивіда, визначають її границі. Правоє формальної конкретно історично обумовленою мірою волі. Причому мова йде непро абстрактний ті її масштаби, що детерминированы конкретним способомвиробництва, соціальною структурою, культурним розвитком суспільства.«Право по своїй сутності і, отже, по своєму поняттю — це історичновизначена й об'єктивно обумовлена форма волі в реальних відносинах, міра цієїволі, формальна воля».

 



4.Поняття системи права як внутрішньої його організації.

Системаправа суть внутрішня будівля (структура) права, що відбиває об'єднання ідиференціацію юридичних норм. Основна мета цього поняття — пояснити одночасніінтегрування і розподіл нормативного масиву на галузі й інститути, датисистемну характеристику позитивного права в цілому. Останнє, будучи нормативнимядром правової системи конкретного суспільства, має такі якості, як цілісністьі автономність, стабільність і динамізм, взаємозв'язок і структурованістьзмісту і форми, має власний зміст і джерела розвитку. Особливо тут потрібнопідкреслити те, що структура права (його система) обумовлює його форму (системузаконодавства) і нерозривно з нею зв'язана.

Щобпізнати й освоїти право як систему, необхідно виявити підстави побудови,критерії інтеграції і диференціації юридичних норм. Для цього доцільновикористовувати різні підходи і виміри, що розкривають основні форми існуванняі логіку розвитку правової матерії.

Зпозицій генетичного підходу можна виділити первинні і похідні від них критерії.У якості первинного (природного) критерію стосовно   права виступає людина.Похідними в цьому плані можуть «бути різні, якоїсь способом оформленісоціальні і соціально-політичні утворення, насамперед  держава і суспільство.Звідси беруть початок системообразующие, що цементують право як єдине цілезв'язку і ті зв'язки, що обумовлюють його розподіл на природне і позитивне. Підприродним правом розуміється сукупність прав і обов'язків, що випливають ізсамої природи людини як розумної соціальної істоти, тобто ті права й обов'язки,що стали справедливими нормами поводження людей у суспільстві. Позитивне правоявляє собою систему норм, що містять визначені права й обов'язки, що виходятьвід держави і суспільства, виражених (закріплених) у нормативно-правовихдокументах (законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади). При цьомутреба мати на увазі, що всі правові системи сучасного позитивного права в тімчи іншому ступені засновані на природному праві, містять природно-правовіпочатки.

Ціж критерії лежать в основі диференціації права на приватне і публічне. Першеспрямовано на задоволення потреб і захист інтересів окремих облич, другеохороняє загальні інтереси держави.

Історичнийпідхід дозволяє простежити весь шлях становлення права як системи. Загальнимвидимим критерієм тут виступає форма (джерело) права, аналіз якого даєможливість позначити переважні системообразующие початку, характерні для тієїчи іншої системи права, специфіку компонування її елементів, архітектоніку.Відповідно до  даного критерію розрізняють звичайне (традиційне) право,прецедентное право, договірне право і право законів (кодифіковане, статутне,декретне право).

Історичнийпогляд, розкриваючи генетичні зв'язки системи права, що складають її основу,одночасно дозволяє простежити динаміку змін системи в часі і просторі. Цезв'язано, зокрема, з розвитком людини як індивіда і члена різних соціальнихутворень. Тут виявляються вплив на право різних релігійних, ідеологічних,етнічних факторів, співвідношення між ними. У цьому плані, наприклад,виділяються системи мусульманського права, індуського права.

Системно-структурнийзріз позначає просторове, певним чином упорядковане розташування норм права.Упорядкованість, погодженість, взаємозв'язок і дифференцированность комбінаційюридичних норм обумовлені структурованістю суспільних відносин іцілеспрямованістю їхнього правового опосередкування. Структурні утворення всистемі права відрізняються друг від друга по складності будівлі(горизонтальне, вертикальне, лінійне, матричне), по ступені твердості,зв'язаності елементів і ін. У визначені періоди розвитку суспільства і права напередній план виступає найбільш оптимальна структура. В даний час такої єутворення, що включає в себе норми, інститути, галузі права.

Юридичнанорма є первинний і кінцевий структурний елемент права. Вона перша випробує насобі зміни, у ньому що відбуваються. Завдяки своєму універсальному, наскрізномузначенню, норма права поширює свої властивості і на інші рівні системи, служитькрапкою відліку, одиницею виміру правової матерії.

Нормаправа самостійно регулює якусь одну сторону (грань) суспільних відносин. Дляправового регламентування відносини в цілому найчастіше потрібно взаємодіякомплексу норм (матеріальних, процесуальних, дефінітивних, оперативних).

Інститутправа — це відособлена група юридичних норм, що регулюють суспільні відносиниконкретного виду. Як приклад  можна назвати інститут права власності вцивільному праві, інститут відповідальності посадових осіб в адміністративномуправі, інститут виборчого права і норми, що регулюють статус депутата, уконституційному праві. Інститути можуть бути галузевими і міжгалузевими(комплексними).

Галузьправа являє собою відособлену сукупність юридичних норм, інститутів, щорегулюють однорідні суспільні відносини. Вона відбиває більш високий рівеньсистемообразующих зв'язків, характеризується визначеною цілісністю,автономністю.

Галузіпідрозділяються на матеріальні і процесуальні. До першого відносяться,наприклад, цивільне, трудове, карне, земельне право. Другу групу складаютьцивільне процесуальне, уголовно-про-цессуальное й адміністративно-процесуальнеправо. Починає складатися і галузь конституційно-процесуального права.

Критеріямирозподілу права на галузі й інститути виступають предмет і метод правового регулювання.

Предметправового регулювання — це фактичні відносини людей, що об'єктивно бідують управовому опосередкуванні. Коло їх дуже широке і різноманітний — трудові,управлінські, майнові, земельні, сімейні й ін. Їм присущи наступні риси: 1) цежиттєво важливі для людини і його об'єднань відносини; 2) це вольові,цілеспрямовані (розумні) відносини; 3) це стійкі, повторювані і типовівідносини; 4) це відносини поведінкові, за яких можна здійснювати зовнішнійконтроль (наприклад, юрисдикционными органами).

Суспільнівідносини виступають у якості головного об'єктивних (матеріального) критеріюрозподілу права на галузі й інститути. Структура цих відносин, їхній тип, рід,вид обумовлюють у визначеній мері структурні і змістовні параметри норми,інституту, галузі і права в цілому.

Методправового регулювання є сукупність прийомів юридичного впливу на поводженнялюдей, вироблених у результаті тривалого людського спілкування. Якщо предметправового регулювання відповідає на запитання, що регулює право, то метод — напитання, як регулює. Метод поєднує об'єктивні і суб'єктивні моменти і носитьстосовно   предмета додатковий (процесуальний) характер.

Прирегулюванні суспільних відносин використовуються різні методи: імперативні ідиспозитивні, альтернативні і рекомендаційний, заохочення і покарання. Їхнєзастосування залежить від змісту відношення, розсуду законодавця, що склалисяправоприменительной практики, рівня правової культури населення. Названі методиможуть діяти самостійно й у сукупності, у взаємодії один з одним.

Найбільшпоширені і полярні по своїх характеристиках імперативний і диспозитивнийметоди. Імперативний метод побудований на відносинах субординації,підпорядкованості одних суб'єктів права іншим. Він характерний дляадміністративного, кримінально-виконавчого права. Диспозитивний метод припускаєрівність сторін і застосовується в галузях приватного права (цивільного,трудового, сімейного).


5. Правові відсини.

 

            Правоотношение- наслідок дії права як соціального і державного інституту, правовідносини — цесуспільні відносини, урегульоване нормами права, учасники якого маютьвідповідні суб'єктивні права і юридичні обов'язки.

            Удогосударственном родовому суспільстві правовідносин не було, тому що там небуло права. Це значить, що правовідносини не мислимі поза  чи правом без права.Є лише відносини, що об'єктивно вимагають чи не потребуючого правовогоопосередкування. Якщо норма права — статистичний стан правового врегулювання,то правовідносини — динамічне. Категорія „правовідносини“ є однієї зцентральних у загальній теорії права і дозволяє усвідомити, яким образом правовпливає на поводження людей.

            Підвиникненням правовідносин розуміють умови, що породжують правові відносини.

            Виділяютьсядва види передумов виникнення правовідносин:

            1.Матеріальні (загальні)

            2.Юридичні (спеціальні)

            До матеріального відносяться життєві інтереси і потреби людей, під впливом якихвони вступають у відповідні правовідносини. У широкому змісті під матеріальнимипередумовами розуміється система соціально-економічних, культурних і іншихобставин, що обумовлюють об'єктивну необхідність правового регулювання тих чиінших суспільних відносин. До матеріальних передумов можна віднести такожнаявність об'єкта правовідносини (те, із приводу чого обличчя вступають у даніюридичні зв'язки), не менш двох суб'єктів і відповідні поводження учасниківправовідносин. „Інтерес — от що зчіплює членів цивільного суспільства…Ні хто не може зробити що-небудь, не роблячи цього разом з тим зарадиякої-небудь зі своїх потреб“

            Потребиможуть бути матеріальними, духовними чи фізіологічними. Прагнення дозадоволення названих потреб і викликає до життя відповідні правовідносини, уцьому їхня першопричина. У більш широкому плані під матеріальними передумовамирозуміється сукупність економічних, соціальних, культурних і інших факторів, щообслуговують об'єктивну необхідність правового регулювання тих чи іншихсуспільних відносин.

            Однакодних загальних передумов не досить, щоб у конкретних випадках практичновиникли і діяли реальні правові відносини, для цього потрібні щеформально-юридичні.

            Доюридичних передумов відносяться:

            — норма права;

            — правосуб'єктність;

            — юридичний факт (як реальна життєва обставина)

Безназваних передумов правоотношение не можливо.

Правоотношение- це суспільні відносини, що представляють собою двосторонній конкретнийзв'язок між соціальними суб'єктами, що виникає на основі норм права. У правовідносинах виникає зв'язок між обличчями посредствам суб'єктивних прав іюридичних обов'язків, причому цей зв'язок носить вольовий характер.

            Інакшекажучи, правовідносини, перш ніж скластися, проходять через свідомість і волюлюдей. Лише в окремих випадках суб'єкт може не знати, що став учасникомправового відношення, наприклад, виявившись спадкоємцем за законом після смертіродича, що проживає в іншім місті.

            Правовідносини,як і право, на базі якого вони виникають, охороняються державою. Інші відносинитакого захисту не мають. Охорона законності і правопорядка означає їхню охоронуправовідносин, тому що останні у своїй сукупності й утворять правовий порядокяк результат законності. Також правові відносини відрізняютьсяиндивидуализированностью суб'єктів, строгою визначеністю і взаємністю,персоніфікацією прав і обов'язків. Це завжди конкретне відношення»когось" з «кимсь». Сторони (фізичні і юридичні особи), якправило, відомі і можуть бути названі по саме, їхні дії скоординовані. Це неспостерігається в інших суспільних відносинах, наприклад, моральних,політичних, эстетических, що не настільки формализированы і керовані.

            Найбільшийвнесок у розвитку в правовідносинах внесла цивілістична наука. На її висновкахі положеннях значною мірою  ґрунтується і загальна теорія держави і права.Однак, вторгати з цими готовими мірками в інші соціальні сфери й аналізуючимеханізм правового опосередкування суспільних відносин більш загального і більшвисокого рівня, у неї виникають утруднення.

Юридичнийінструментарій, відпрацьований за тисячоріччя, успішно застосовуваний у своїйобласті, не завжди без усяких застережень може бути використаний в іншійобласті. Звідси потреба доповнити цей механізм, зробити більш гнучким,уніфікованим, для того щоб з його допомогою можна було упорядкувати, регулюватий інші відносини.

"                      Відносинитипу держава — держава, держава — громадянин, федерація — суб'єкт федерації,президент — парламент, депутат — виборець, а також відносини і форми взаємодіїрізних структур, інститутів і галузей влади, тощо   виступають як правові,оскільки регулюються правом. У них своя специфіка і ці правовідносини можнарозділити на окремі види по різних підставах:

"          узалежності від предмета правового регулювання правовідносини поділяються наконституційні, адміністративні, карні, цивільні і т.п.

"          узалежності від характеру на матеріальні і процесуальні

"          узалежності від функціональної ролі — на регулятивні й охоронні

"          узалежності від природи юридичного обов'язку — на пасивні, зв'язані зіздійсненням заборон і активні зв'язані зі здійсненням визначених позитивних дій

"          узалежності від складу учасників — на прості, виникаючі між двома суб'єктами іскладні, виникаючі між декількома суб'єктами

"          узалежності від тривалості дії — на короткочасні і довгострокові

"          узалежності від визначеності сторін — на відносні, абсолютні і загальні.

            Увідносних правовідносинах конкретно визначені всі учасники. В абсолютнихправовідносинах відомо лише управомоченная сторона, а обов'язкові обличчя — усілякі суб'єкти, покликані утримуватися від порушень інтересівуправомоченого. 

Поняття«дисципліна» у працях античних філософів, істориків трактувалася як«покора законної влади», «гарний порядок»,«погодженість дії». Воно також розглядалося як велика чеснотагромадянина, важлива особистісна якість. Так, Плутарх у дисципліні бачивджерело сили і моці держави. На обов'язковість проходження вимогам норм суспільстваі керівників вказував і Платон. Зокрема, він відзначав: «Справу обстоїтьтак: хто де зайняв місце в ладі, знаходячи його найкращим  для себе, чи де когопоставив начальник, те там… і повинний залишатися, незважаючи на небезпеку,зневажаючи і смертю, і усім, крім ганьби».

Дисциплінав широкому змісті є «обов'язкове для всіх членів якого — або колективупідпорядкування встановленому порядку, правилам». Вона — необхідна умованормального існування будь-якого суспільства.

Однимз перших вітчизняних документів, у якому зачіпалися питання дисципліни, були«Повчання» князя Володимира Мономаха. У них викладалися вимоги довоєвод — бути прикладом для своїх підлеглих у боях, а до дружинників — беззаперечно виконувати накази.

Подальшийрозвиток держави, зміна засобів і способів керування зажадало від  органів керування  більшої  організованості,  точності, ретельності. Сучасні умовиприпускають виконання задач з величезними фізичними і моральниминавантаженнями, здійснення яких неможливо без міцної службової дисципліни.

Службова дисципліна  співробітників  органів  внутрішніх  справ   є різновидом державноїдисципліни. Вона покликана регулювати службову діяльність, взаємини міжспівробітниками, відносини в підрозділах з метою забезпечення високого рівня організованостіі працездатності. Її відмінність від інших видів державної дисципліни(суспільної, трудовий, фінансової і т.д.) обумовлено характером службовоїдіяльності органів внутрішніх справ, що жадає від людей, що здійснюють її,особливої зібраності, точності, ретельності, витримки,   взаєморозуміння,  мобільності,  оперативності   виконання  всіх розпоряджень і т.п..

 

6.Законність, правопорядок, суспільний порядок і дісципліна.

 

  У  суспільстві, що  функціонує  в  режимі  міцної  законності, реально існуютьчіткий  поділ  і  гармонічна  взаємодія законодавчої, виконавчої і судовоївлади.

  ЗАКОННІСТЬ Є  СТРОГЕ  І  ПОВНЕ  ЗДІЙСНЕННЯ  РОЗПОРЯДЖЕНЬ ПРАВОВИХ ЗАКОНІВ ІЗАСНОВАНИХ  НА  НИХ  ЮРИДИЧНИХ  АКТІВ  УСІМА СУБ'ЄКТАМИ ПРАВА.

  Законність характеризується  наступними  основними  ознаками:

По-перше,найважливішою рисою законності є  її  загальність.

Вимогадотримувати юридичні норми відноситься до усім, хто знаходиться в межах діїправа. Ніхто не може ухилятися  від виконання встановлень, що виходять віддержави, точно так  само, як і держава не може ухилитися від забезпечення ізахисту законних прав особистості. Пріоритетним суб'єктом правового регулювання є громадяни держави. Держава  зобов'язана  створювати найбільшесприятливий режим для задоволення різноманітних інтересів своїх громадян.

  Загальність, як необхідна риса  законності,  однаковою  мірою  відноситься і додержави, і до його  громадян.  Держава відповідальна перед громадянином, агромадянин  перед  державою. Якщо в законах держави виражаються дійсні інтересийого громадян, то правові розпорядження реалізуються  без  примусових заходівдержавного впливу. Зрозуміло, що держава не може врахувати всю гамуіндивідуальних інтересів, та  й  не  повинно.

Однакза допомогою законодавчої діяльності воно може і  повинне надавати своїмгромадянам можливість самостійно розпоряджатися власними благами і вільноїдіяльності.    Забезпечення загальності дотримання правових розпоряджень - задачі держави і його органів.  Володіючи  необхідними  організаційними,матеріальними і примусовими засобами, воно покликано надійно охороняти законніправа й інтереси громадян. Самі громадяни внегосударственно-правовых структурне можуть установити  режим законності в суспільному житті.

  По-друге, законність нерозривно зв'язана з правом, юридичними нормами. Однакоцінити стан режиму законності  в  країні можна тільки на підставі того, якоюмірою   закони  держави відбивають об'єктивні потреби суспільного розвитку.Якщо видавані державою правові норми закріплюють і охороняють  інтереси тількиокремих облич і  визначених  соціальних  груп,  не з огляду на загальних ііндивідуальних інтересів усього населення країни, — законність отсутствует.Якщо правові норми лише формально  відбивають інтереси різних шарів населення,але не гарантують  їх, — то і тут не може йти мови про законність.

  Таким чином, режим законності в правовій державі  припускає наявність двохвзаємозалежних факторів: — зробленого, чітко відпрацьованого законодавства, щовідповідає потребами — повний і безумовна реалізація розпоряджень законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянамиі різними об'єднаннями.

  Які ж основні вимоги законності?

  1. Верховенство закону стосовно    всім  іншим  правов актам. У правовійдержаві закон володіє  вищою  юридичною чинністю. Він виступає головним,основним  регулятором  суспільних відносин. Ті відносини, що у силуоб'єктивних  умов повинні знаходитися в сфері  правового  впливу,  регулюються,як правило, законом. Підзаконні акти діють  лише  в тім випадки, колиякі-небудь відносини законодавчо не урегульовані. При цьому він повиннівидаватися в строгій відповідності з законом і на основі закону.

  2. Єдність розуміння і застосування законів на всій  території їхньої дії.Закони представляють абсолютно однакові  вимоги до всіх суб'єктів, щознаходиться в  сфері  тимчасової  і  просторової дії. Закони федеративноїдержави мають однакову силу на території всі державні утворення, що  входять доскладу федерації. Єдине розуміння сутності  і  конкретного змісту  законів забезпечує  законність  правоприменительной діяльності компетентних органів іпосадових осіб. Вона відповідає дійсному змісту законів і проводить у життязакладені в ньому регулятивні функції.

  3. Рівна можливість усіх громадян користатися захистом  закону і їхній рівнийобов'язок випливати їх розпорядженням (рівність усіх перед законом і судом). Інший  ефективний  режим  законності  в суспільстві можливий тільки в умовахрівності  всіх  людей  перед законом і судом. З одного боку, суб'єкти праваповинні  в  повному обсязі виконувати покладені на них обов'язку, підкорятисявимогам закону. З іншого боку, держава  повинна  створювати всі необхідні умовидля здійснення їхніх законних прав і  інтересів. Права і волі інших облич. Вумовах правової  державності ця вимога має принципове значення, оскільки воляоднієї людини не може бути реалізована на шкоду волі іншого. Закон не допускаєобмеження прав одних за рахунок  прав  інших громадян держави.

  5. Неприпустимість протиставлення законності і доцільності. Чому не можна протиставляти  законність  доцільність? Насамперед, тому, що  правові  закони самі  володіють вищою суспільною доцільністю. У  них  максимально  відбиваютьсяяк суспільні, так і індивідуальні інтереси людей. Доцільність закону не може ігноруватися  доцільністю життєвої. Порушує вимога закону, деякі посадові особи і громадяни виправдують свої протиправні дії місцевою  й індивідуальноюдоцільністю. Вони затверджують,  що  в  даних конкретних умовах дотриманнязакону недоцільно,  і  підмінюють його суб'єктивними протизаконними діями, зпогляду   більш корисними і потрібними для даного випадку.

  6. Запобігання й ефективна боротьба  з  правопорушеннями  -важлива вимогазаконності. Правова держава створює  необхідні матеріальні, політичні,соціальні й  інші  передумови для запобігання і припинення правопорушень.Сприятливі матеріальні умови життя, соціальна  захищеність  населення,політична стабільність  у  країні,  наявність  справедливих правоохороннихзаконів складають реальну основу режиму  законності.

  Безпосередній захист інтересів суб'єктів права, будь-якого громадянина, щопроживає на  території  держави,  здійснюється спеціальними правоохороннимиорганами:  судом,  прокуратурою, арбітражем, міліцією. Забезпечуючи законне функціонування  суспільних відносин, ці органи в необхідних випадках застосовують до правопорушників різні примусові заходи  .

  Рішення конституційного суду є остаточними,  опротестуванню й оскарженню непідлягають. Таким  чином,  вимоги законності в єдності і взаємодіїзабезпечують  стабільність і гармонійність громадського життя, сприяють розвитку  цивільного суспільства відповідно до  об'єктивних  законів історичного процесу.

  Законність являє собою процес  здійснення  законів. Режим законності означаєтакий стан громадського життя,  при якому учасники правовідносин вільно реалізують  приналежні їм юридичні права й обов'язки. Законність  є  передумоватакого порядку в суспільному житті, що  відповідає розпорядження правових норм.Іншими  словами,  у  результаті  дії законність у суспільстві складаєтьсяправовий  порядок, що  є метою правового регулювання суспільних відносин.

  Що таке правопорядок?

.           ПРАВОПОРЯДОК- ЦЕ  СИСТЕМА  СУСПІЛЬНИХ  ОТНОШЕНЙИ,  ЩО ВСТАНОВЛЮЄТЬСЯ В  РЕЗУЛЬТАТІ ТОЧНОГО  І  ПОВНОГО  ЗДІЙСНЕННЯ РОЗПОРЯДЖЕННЯ ПРАВОВИХ НОРМ УСІМА СУБ'ЄКТАМИПРАВА.

  Порядок складає реальну основу сучасного  цивілізованого життя суспільства.Якість ступінь  правопорядочности   громадського життя багато в чому визначаєзагальні «здоров'я»  усього  суспільного організму і його індивідів.В  умовах  стабільного  правопорядка ефективно функціонує економіка,досягається гармонія  в  діях законодавчої, виконавчої і судової влади, активно здійснюється діяльність різних суспільних  і  часток організацій,реально гарантується вільний  розвиток  людини, максимально задовольняєтьсяйого матеріальні і  духовні  потреби.

  Формування правового порядку бере участь всі  елементи  механізму правовогорегулювання суспільних відносин. Їх  причинно — слідчий зв'язок складає основуправового життя суспільства, що і приводить, у кінцевому рахунку, довстановлення правового  порядку.

  Структура правопорядка  — це єдність і одночасний поділ урегульованої правовоїсистеми  суспільних  відносин  у відповідності з особливостями їхньогогалузевого змісту.

  Правопорядок є реалізована  система  права.  Він  включає конституційні,адміністративні, фінансові, земельні,  сімейні й інші види суспільних відносин,урегульовані з  нормами відповідних галузей права. У  цьому  зв'язку  в структурі правопорядка виділяються не тільки галузеві, але і  більш  дробовігрупи відносин, що урегульовані подотраслями й  інститутами права.

 Особливість правопорядка — як специфічної системи  суспільних відносинвиражається в тім, що складається  воно  тільки  на основі правових норм і всилу цього  охороняється  державою. Тому правопорядком охоплюються далеко неусі  відносини, що  мають місце в суспільстві. Визначена частина  громадського життя  не має потребу в правовій регламентації. Вона знаходиться в  сфері  діїнорм моралі, норм різних громадських організацій і інших неправових нормативнихрегуляторів. У цьому змісті  правопорядок є лише елементом загальної системисуспільних відносин, що складається під впливом нормативного регулювання.  Цечастина суспільного порядку.

 Суспільний порядок- являє собою всю сукупну систему суспільних відносин, щоскладається в результаті реалізації соціальних норм: норм права, норм моралі,норм громадських організацій, норм неправових звичаїв, традицій і ритуалів.

  У правовій  державі  всі  елементи  суспільного  порядку взаємодіють між собоюі знаходяться під його  захистом.  Однак тільки порядок охороняється спеціальними  державно-правовими мірами. Інші  елементи  суспільного  порядку  забезпечуються своїми засобами впливу: моральними,  власне-суспільними,природними навичками і звичками, силою традиції.

Висновок

Вивченняправа і держави було важливе завжди, але в сучасний період особливо.  Право — це розвивається інститут, оскільки розвивається саме суспільство, а в наш час усуспільстві відбуваються великі зміни.  Напрямок його розвитку в недавнімминулому визначалося протиріччям між капіталізмом і соціалізмом, і відповідно,між правом і його фактичним запереченням.

Історичнорозвиток людського суспільства — від первісної родової громади до рабства іфеодалізму, від них до капіталізму і соціалізму, а потім допосткапиталистическому і постсоціалістичному цивільний цивилитарному ладу (відлатинського «cіvіs» — громадянин) означає прогрес волі.  Однак цезагальна тенденція розвитку не завжди виявляється лінійно.  У сучасномурозумінні, право і держава нерозривна зв'язані.  Форма влади, у якій незабезпечується воля і формальна рівність прав громадян, не може називатисядержавою.  У таких суспільствах панує деспотичний лад.  У залежності відісторичного типу суспільства, деспотизм приймає різні форми.  Розходження міждревневосточными чи феодальними деспотіями і сучасними тоталітарними йавторитарними суспільствами величезно.  Однак у них є загальна риса — усі ціформи влади засновані не на праві, а на насильстві пануючих над підвладними,незалежно від того, хто здійснює насильство, — древній  чи імператор сучаснийклас номенклатури.  Норми, що регулюють відносини в таких суспільствах неможуть називатися правом, як самі деспотії не можуть називатися державою.

Державоюварто визнати лише таку форму організації офіційної соціальної влади, щозабезпечує дотримання природжених і невідчужуваних прав і воль людини, верховенствоправового закону, організації системи державної влади на основі принципу поділувлади на законодавчу, виконавчу і судову.  Така форма правових взаємозв'язківміж індивідами, суспільством і державою є основою правової держави і цивільногосуспільства, створення яких у нашій країні — найважливіша й актуальна задача.




1.         «Загальнатеорія права і держави».  В.С. Нерсесянц.  Підручник для вузів. — М.:НОРМА-ИНФРА·М, 1999.

2.         «Загальнатеорія права і держави».  В.В. Лазарєва. — М.: Юрист, 2000.

3.         «Теоріядержави і права».  Підручник.  М.М. Рассловова, В.О. Скіпа, Б.С. Эбзеева.- М.: Закон і право, 2000.

4.         Теоріядержави і права. Учбово-методичний посібник. / Сост. Л.Т. Бакулина. — Казан,2000.

5.         ГегельГ. Філософія права. М., 1990.

6.         ГоббсТ. Левіафан. — М., 1936.

7.         ГроцийГ.  Про право війни і світу.  Три книги, у яких порозуміваються природне правоі право народів, а також принципи публічного права. — М., 1956.

8.         ЛоккДж. Обрані філософські добутки. Т.2. — М., 1960.

9.         МальцевГ.В.  Соціальна справедливість і право. — М., 1977.

10.      ПратасовВ.Н.  Що і як регулює? — М., 1995.

11.      РадищевА.Н.  Обрані філософські твори. — М., 1949.

12.      СандсвуорП.  Введення в право. — М., 1994.

13.      ТихомировЮ.А.  Публічне право. — М., 1995.

14.      Чистенавчання про право Гансу Кельзена. / Сб. перекладів. — М., 1988, вип.2.

15.      ШтаммерР.  Сутність і задачі права і правознавства. — СПБ, 1908.

16.      ЯвичЛ.С. Сутність права. — Л., 1985.

17.      КудрявцевВ.Н.  Про правопонимании і законність. // Держава і право, 1995, № 3.

18.      ЛейстО.Э.  Три концепції права. // Радянська держава і право, 1991, № 

 

еще рефераты
Еще работы по государству и праву