Реферат: Адвокатура в Україні

Міністерство освіти інауки України

Реферат

Адвокатура в Україні

                         

Хмельницькій  2005

Зміст

Вступ. 3

1 Поняття та сутність інституту адвокатури. 4

2 Організаційні засади діяльності адвокатури. 8

Використана література. 16

 1 Поняття та сутність інститутуадвокатури

Слово “адвокатура” походить від латинського кореня“advocare”, ”advocatus” («закликати»,«запрошений»)[1]. На перших ступенях юридичногорозвитку людського суспільства адвокатура втому вигляді, у якому вона існує сьогодніу європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважуєЄ.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соці­альних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у виглядінезначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і дося­гти певного розквіту[2].Зокрема, у стародавніх племенах півден­ної Африки спостерігаються зародкиадвокатури. Так, у кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зісвоїми рідними, які здійснювали функціїадвокатів, У таких країнах, як,наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист роди­чам або приятелямобвинуваченого. В Туреччині свого часу існували,так звані, муфтії знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов’язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. Прицьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисникомміг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов’язком: «робіть добро, прагніть до справедливості,допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротамі захищайте вдів».

Особливо визначених формадвокатська професія набула втаких античних країнах Середземномор’я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів неіснувало, вже склавсяособливий клас осіб, які присвятили себе складанню промовдля виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античнійГреції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демосфен.

Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла доораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюєть­ся тим, що, з одного боку, греки не виявили себе вюриспру­денції, а з іншого, цей народбув значною мірою схильним домистецтва, особливо ораторського.

На особливу увагузаслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.

Для римської адвокатурихарактерною є як необмежена свобода,так і безмежна регламентація. У республіканський періодвона була абсолютно вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробилиряд правил, що стосувалися різних сторін професій­ної діяльності адвокатури.Так, існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури,викликалися для презен­тації на форум; їх супроводжувала впливова особа зколишніх магістратів: консулів, преторів абоцензорів.

 У середні віки (V—XV ст. ст.) принципи організаціїадво­катури зазнають певних змін, зокрема,щодо допуску до адво­катури. УФранції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвідне був обов’язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особамогла от­римати права на заняття адвокатською діяльністю. Це звання давалося судом на невизначений строк.

Класичний порядок допускудо адвокатури сформувався уцей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвя­тити себе адвокатській діяльності, мала пройтивосьмирічний курс навчання всудовій колегії і через три роки отримувала звання «внутрішніх адвокатів» (inner barristers),оскільки вони не мали права виступатив судах. Ще через п’ять років навчан­ня,внутрішні адвокати перетворювалися на «зовнішніх» (outer, utter barristers) і отримували право практикувати.

У Німеччині, наприклад,внутрішньої організації фактично не було. Адвокати були абсолютно самоcтійними і незалежними від своїх колег попрофесії, тобто вони неутворювали особливого стану. У Франції вже з’являються зародок станової організації. Тут у XIV ст. вскладі релігійного «братствасв. Миколи» (патрон юристів) утворила­ся община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вонирозпоряджалися майном об­щини,були її представниками у зносинах з урядовими устано­вами та захищали права і привілеї своїх членів. ВАнглії в XIII ст. виникаютьперші чотири «судові колегії», які й сьогодні готують та об’єднують у єдину корпораціюпрактикуючих юристів: суддів іадвокатів.

Загалом для адвокатурисередньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правоза­ступництва від судового представництва; відносна свобода професії;тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару.

Упродовж XVI—XIX столітьадвокатура поступово наби­раєіншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шляхі виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогод­нішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результатірозпаду «общи­ни адвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітетабо рада. В Англії організаціясудових колегій набула більш стрункого вигляду.Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам званняадвоката або позбавляли його,здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і загалом відали усімасправами общини. У Ні­меччині за статутом 1878 р. адвокати об’єднувалися уадвока­тську камеру (або адвокатськуколегію) на чолі з виборною радою. УСША за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об’є­дналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки усіадвокати та повірені теж об’єдналися вєдину самоврядну колегію, яка поділяласяна шість відділів або секцій по округах головних міст Канади.

У цей період вже твердоутвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатськоїпрофесії — наявність практич­ного стажу юридичної роботи або стажування.Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирі­чногопрактичного стажу або п’ятирічне стажування. У Німеч­чині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Зазнала докорінної зміниі гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у судіабо надання юридичної поради перестала бутиплатою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати,ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Анг­лії).Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його Повернення. УНімеччині за законом 1879 р. визначення гоно-рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, напідставі якого адвокат міг пред’явитидо клієнта судовий позов.

Отже, адвокатура,виникнувши на нижчих стадіях людсь­кої культури тапроходячи через різноманітні фази свого роз­питку,досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна абосусід­ська адвокатура. Ми їїзнаходимо як у некультурних народів, гакі в Греції та Римі. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб іперетворюється у професію. Такий перехід відбувся у напівцивілізованихдержавах.

Він розпочався, але невстиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся у Римі та в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію,адвокатура протягом тривалого часу залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціа­льнимрозвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їхорганізація. У республіканському Римі за­конодавчадіяльність поширювалася лише на обмежені сторо­ни адвокатської професії.Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначилообмежувальні рамки до­пуску до адвокатури тавирішило питання винагороди римсь­ких юристів. Організаціяреспубліканської адвокатури грунту­валася напринципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відно­сної її безоплатності. Із зміною у Римі формиправління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принци­пів зайняли інші, прямо протилежні їм. Так,правозаступниц­тво злилося з судовимпредставництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежністьпідпорядкувалася судо­во-адміністративній владі; гонорар з добровільногопожертву­вання перетворився на винагороду,одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організаціїбули: відсу­тність станової організації;відокремлення правозаступництва відсудового представництва; відносна свобода професії, тіс­ний зв’язок з судовими органами та дисциплінарназалежність від останніх; римськасистема визначення гонорару. У насту-пні часи (XVI—XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура оформилася у стані,знов запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.

У XX столітті адвокатурадомоглася незалежності й солі­дарності,перетворившись на силу, яка активно використову­ється в усьому світі для забезпечення демократичнихправ і свобод людини.

2 Організаційні засади діяльностіадвокатури

Особа, що одержала свідоцтво про право на заняттяадвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуа­льно, відкрити своєадвокатське бюро або об’єднуватись з іншими адвокатами в колегії, фірми,контори та інші адвока­тські об’єднання, які діють відповідно до Закону проадвока­туру і своїх статутів.

Діяльність адвокатських об’єднань грунтується назасадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Вониреєструються в Міністерстві юстиції України, після чого повідомляють місцевиморганам влади про свою реєстрацію, а адвокати — про одержання свідоцтва направо заняття адвока­тською діяльністю.

Закон про адвокатуру України відносить порядокутворен­ня адвокатських об’єднань, питання їх діяльності, реорганізації таліквідації, структури, штатів, функцій, порядку витрачання коштів, прав та обов’язківкерівних органів, порядку їх виборів та інші питання до компетенції відповіднихоб’єднань.

Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори тощо є юри­дичнимиособами. Вони, як і адвокати, що приватне практи­кують, мають рахунки у банкахна території України (а у встановленому законодавством порядку — і в іноземнихбан­ках), печатку і штамп із своїм найменуванням.

Закон визначає відносини адвокатури з державними стру­ктурами,гарантуючи при цьому їі самостійність та незалеж­ність. Зокрема, Міністерствоюстиції забезпечує фінансування оплати праці адвокатів за рахунок держави увипадку участі адвоката в кримінальній справі за призначенням та при звіль­неннігромадян від оплати юридичної допомоги, узагальнює статистичну звітність проадвокатську діяльність, сприяє здій­сненню заходів щодо підвищення професійногорівня адвока­тів. Стосовно місцевих органів державного управління, то вони умежах своєї компетенції сприяють адвокатам та адво­катським об’єднанням увирішенні соціальних питань, забез­печують їх приміщеннями для роботи тощо.

Адвокати України виконують за Законом такі функції:дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні і письмові довідкищодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правовогохарактеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюютьпредставництво в суді, інших державних органах; надають юридичну допомогупідприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпеченняпідприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;виконують. свої обов’язки, передбачені кримінально-процесуальним зако­нодавством,під час дізнання та на попередньому слідстві. Разом з тим адвокату надаєтьсяможливість здійснювати згідно з законом й інші види юридичної допомоги.

Закон про адвокатуру вперше надав адвокатам та адвока­тськимоб’єднанням право створювати регіональні, загально­державні та міжнародніспілки та асоціації, які представляють інтереси адвокатів у державних органах ігромадських об’єд­наннях, захищають їх соціальні та професійні права, здійсню­ютьметодичну і видавничу діяльність, сприяють підвищенню професійного рівняадвокатів, а також створюють спеціальні фонди. Об’єднання і асоціації діють напідставі статутів і реєструються в Міністерстві юстиції України.

У контексті зазначеного слід підкреслити, що організа­ційнеоформлення української адвокатури, її незалежне від державних структуріснування, як зазначалося вище, сталося у вересні 1990 р. на установчому з’їзді(20—22 вересня), коли була створена Спілка адвокатів України — добровільна,грома­дська, незалежна, самоврядна організація. Метою Спілки за ЇЇ статутом єоб’єднання зусиль адвокатів у розбудові демокра­тичної правової держави,поліпшення юридичної допомоги, надаваної громадянам, установам, організаціям (утому числі іноземним фізичним і юридичним особам), підвищення ролі і авторитетуадвокатури в суспільстві, сприяння розвитку інди­відуальної адвокатськоїпрактики, а також набуттю адвокату­рою повної самостійності й самоврядування,захист прав і законних інтересів членів Спілки, турбота про історичні тра­диціїукраїнської адвокатури, розвиток і поглиблення міжна­родних зв’язків та ін.

«Організація адвокатури»:«На перших ступенях юридичного розвиткулюдського суспільства, коли правові норми є насті­льки простими й нескладними, що доступні розуміннювсіх і кожного, позивач маєможливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стаютьрізноманітнішими та заплутанішими,а разом з тим ускладнюються й відповідні юри­дичні норми. Знання і застосуванняїх стає значно складнішим длябільшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підго­товки, вже неспроможнийсам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріа­льного права таформами процесу; виникає потреба в особли­вій групі осіб, які спеціально займалися бвивченням законів і моглинадавати юридичну підтримку або здійснювати право­заступництво. Саме ці спеціалісти правознавціодержали назву адвокатів.Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, правозахист, тобтоіншими словами юридичнудопомогу, що надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами — правознавцями»[3].

Адвокатура важливийінструмент дійсної демократії. Аджеза своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконуєважливу суспільну функцію – захист прав і законних інтересів грома­дян та організацій[4].Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури це захист прав людини. А звідси реальна здійсненність і надійназахищеність прав людини найвищийкритерій гуманістичності, прогресивності, «якості» адвокатури[5].

Отже, поняття і сутністьінституту адвокатури можна сформулюватитаким чином. Адвокатура це громадська, самостійного виду організація професійних юристів, яка вико­нує важливу суспільну функцію захист праві законних інтересів громадяні організацій.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принци­пахверховенства закону, незалежності, демократизму, гумані­зму і конфіденційності.

Закон про адвокатуру окремо закріплює норму, яка сто­суєтьсягарантій адвокатської діяльності. Нею встановлено, що професійні права, честь ігідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання вадвокатську ді­яльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осібі технічних працівників адвокатських об’єднань відомостей, що становлятьадвокатську таємницю. З цих питань вони також не можуть допитуватись як свідки.Документи, пов’язані з виконанням адвокатом доручен­ня, не підлягають оглядові,розголошенню чи вилученню без його згоди.

Забороняється прослуховування телефонних розмов ад­вокатіву зв’язку з оперативно-розшуковими заходами без рішення суду.

Не допускається офіційне негативне реагування з бокуорганів дізнання, слідства, суду на правову позицію адвоката у справі.

Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасника­мипроцесу. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тількиГенеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами АвтономноїРеспубліки Крим, областей, міста Києва.

Адвоката не можна притягнути до кримінальної, мате­ріальноїта іншої відповідальності або погрожувати їі застосу­ванням у зв’язку знаданням юридичної допомоги громадинам та організаціям.

Адвокатом, за Законом про адвокатуру, може бути грома­дянинУкраїни, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста абопомічника адвоката не менше двох років, котрий склав кваліфікаційні іспити,одержав сві­доцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прий­нявПрисягу адвоката України. Він не може працювати Із суді, прокуратурі, нотаріаті,органах внутрішніх справ, служби без­пеки, державного управління. Адвокатом неможе бути особа, яка має судимість.

Для визначення рівня професійних знань осіб, що маютьнамір займатися адвокатською діяльністю, створюються (у Автономній РеспубліціКрим, областях, містах Києві та Сева­стополі) кваліфікаційно-дисциплінарнікомісії адвокатури, Положення про які затверджені Указом Президента України від5 травня 1993 р.[6]Ці комісії діють у складі двох палат атестаційної та дисциплінарної.Атестаційна палата має у своєму складі 11 членів. До неї входять чотириадвокати, чотири судді та по одному предста­внику від Ради Міністрів АвтономноїРеспубліки Крим, обла­сних, Київської та Севастопольської міських Рад народнихдепутатів і відповідних управлінь юстиції, а також відділення Спілки адвокатівУкраїни.

Атестаційна палата розглядає заяви з доданими до неї документамиосіб, які виявили бажання займатися адвокатсь­кою діяльністю, приймаєкваліфікаційні іспити, ухвалює рі­шення про видачу або відмову у видачісвідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Особа, яка має бажання займатися адвокатською діяльні­стю,подає до атестаційної палати заяву, нотаріально засвідче­ну копію диплома провищу юридичну освіту, документ, що підтверджує стаж роботи за спеціальністююриста або поміч­ника адвоката тривалістю не менше двох років. Подані доку­ментирозглядаються палатою протягом одного місяця від дня надходження.

Кваліфікаційні іспити включають відповіді на уснізапи­тання з різних галузей права, вирішення практичних завдань, співбесідитощо. Програми цих іспитів розробляються і затве­рджуються Вищою кваліфікаційноюкомісією адвокатури.

Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має правоскладати їх повторно через рік.

Рішення щодо видачі свідоцтва про право на заняттяадвокатською діяльністю або про відмову у його видачі прий­мається відкритимголосуванням більшістю голосів від загаль­ної кількості членів палати.

Відмова у видачі свідоцтва може бути в місячний строкоскаржена до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури.

Вища кваліфікаційна комісія адвокатури утворюєтьсяпри Кабінеті Міністрів України і діє на підставі Положення про неї, якезатверджується Президентом України1. До складу комісії входять поодному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії,Верховного Суду України, Мі­ністерства юстиції, Спілки адвокатів.

Вища кваліфікаційна комісія має право запитуватинеобхі­дну для здійснення її повноважень інформацію від судів, органів юстиції,слідчих органів, адвокатських об’єднань, інших підпри­ємств, установ таорганізацій, а також посадових осіб.

Вища кваліфікаційна комісія виконує такі функції:розг­лядає скарги на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних ко­місій про відмовуу видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю; пропритягнення адвоката до дисци­плінарної відповідальності; розробляє ізатверджує програми і порядок складання кваліфікаційних іспитів; здійснює конт­рольза діяльністю кваліфікаційно-дисциплінарних комісій. Скарги на їх рішеннярозглядаються у місячний строк від дня надходження.

Вища кваліфікаційна комісія має право: скасовуватиабо змінювати в межах своєї компетенції рішення кваліфікаційно-дисциплінарнихкомісій; надсилати їм у необхідних випадках матеріали справи для додатковоговивчення; запрошувати на засідання комісії осіб, які звернулися зі скаргою нарішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, представників адвока­тських об’єднань,інших установ, організацій, а також посадо­вих осіб.

Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури очолює головата його заступник, які обираються відкритим голосуванням більшістю голосів відзагальної кількості членів комісії. Члени комісії звільняються від виконаннясвоїх посадових обов’язків на час її роботи.

Вища кваліфікаційна комісія, яка є юридичною осо­бою,щороку інформує Кабінет Міністрів України про свою роботу.

Використана література

1.   Конституція України: Прийнятана п’ятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України,1996, 13 липня.

2.  Адвокатура // Энциклопедический словарь / Под ред. И.Е.Андреевского. — СПб, 1990. —Т. 1.

3. Васьковский Е.В. Организация адвокатуры.— Ч. 1. — СПб, 1893.

4.  Положення про кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури затвердженеУказом Президента України від 5 травня 1993 р<sup/>// Голос України–1993р. 15 травня.

5.  СвятоцкийА.Д. Адвокатура и защита прав граждан. — Львов, Свит,  1992.