Реферат: Історичний розвиток естетичного вчення

Міністерство освіти та науки України

Криворізький технічнийуніверситет

Кафедрафілософії

РЕ Ф Е Р А Т

зестетики

натему:

«Історичнийрозвиток естетичного вчення»

Виконаластудентка

ІІкурсу групи ЗЕМ-07-1

економічногоф-ту

БілецькаІ.С.

КривийРіг

2008

ПЛАНРОБОТИ:

Вступ

Виникненняестетики як вчення

Становленняестетики

Розвитокестетичного вчення

Рольмистецтва, його функції

Висновки

Списоквикористаної літератури і джерел

Вступ

Естетика(від грецьк. aisthetikos — чуттєвий, плотський), філософська наука, що вивчаєдва взаємозв'язані кола явищ: сферу естетичного як специфічний прояв ціннісноговідношення людини до світу і сферу художньої діяльності людей.

Співвідношення цих розділів естетики мінялося протягом її історії ірозуміється неоднаково — від спроб зведення естетики до «філософії прекрасного» до їїтрактування як «філософії мистецтва»; не раз пропонувалося розчленуватиестетику на декількох самостійнихнаукових дисциплін — на теорію естетичних цінностей, теорію естетичного сприйняття,загальну теорію мистецтва, проте досвід показував, що естетичні цінностіреального світу і художнє його освоєння зв'язані так тісно, що розірвати їхвивчення практично неможливо. Це нерідко породжувало іншу крайність —ототожнення художньої діяльності і естетичної активності людини,взаємовідношення між якими в дійсності достатньо складно.

Обидва основні розділи естетики, будучи органічно взаємозв'язані, маютьвідносну самостійність.

В першому з них розглядаються такі питання, як природа і своєрідністьестетичного в системі ціннісних відносин; закономірності диференціаціїестетичних цінностей, виступаючих в множині конкретних модифікацій (прекрасне іогидне, піднесене і низовинне трагічне і комічне і т. п.); діалектичний зв'язокестетичної цінності і естетичної оцінки, естетичного сприйняття і естетичноорієнтованої практики; значення естетичної активності людини в соціальному ііндивідуальному житті, в різних областях культури; взаємозв’язок естетичного іхудожнього в різних сферах їх прояву — в практичній діяльності і в спогляданні,у вихованні і освіті людей.

Другий розділ естетики як науки, присвячений спеціальному аналізу художньої діяльності, включаєвивчення її виникнення в філогенезі і онтогенезі; її структурної іфункціональної своєрідності у ряді інших форм людської діяльності, її місця вкультурі; зв'язки процесу художньої творчості, структури втілюючих його творів мистецтваі характеру їх сприйняття людиною; законів, що породжують різноманітністьконкретних форм художньої діяльності (видів, родів, жанрів мистецтва) і їїісторичних модифікацій (напрямів, стилів, методів); особливостей сучасногоетапу художнього розвитку суспільства і історичних перспектив розвиткумистецтва.

Разом з тим естетика ніколи не обмежувалася одним тільки вивченнямзакономірностей естетичного і художнього освоєння людиною світу, але так чиінакше направляла це освоєння, виробляючи визначені критерії естетичної оцінкиі програми художньої діяльності. Цей момент нормативності мав то більшу, томеншу питому вагу в естетиці (порівняємо, наприклад, нормативну естетику класицизмуі антинормативну естетику романтизму), проте так чи інакше науково-пізнавальніфункції естетики завжди переплітаються з її ціннісно-орієнтуючими,ідеологічними функціями.

Тривалий історичний процес становлення і розвитку естетичної думкипрямував поряд обумовлюючих його чинників:

— ідеологічними і соціально-психологічними позиціями різних класів ісуспільних груп, які естетика виражає і теоретично обґрунтовує;

— особливостями предмету вивчення, що змінюється, — естетичної культури іхудожньої практики;

— характером філософських навчань, з яких зростали або на якіспиралися естетичні теорії; позиціями суміжних наук (мистецтвознавства і літературознавства,психології соціології і ін.).

Виникнення естетики як вчення

Естетична думка зародилася в якнайглибшій старовині в міфологічній свідомостідокласового суспільства. Аналіз міфів різних народів показує, як відображалисяв них первинні уявлення людей про походження різних мистецтв, про їх роль вжитті людини, про зв'язок мистецтва і краси (наприклад, старогрецький міф проАполлона Мусагета і його Музах).

Проте історія естетики у власному значенні почалася лише з формуванням науково-теоретичноїдумки. На першому етапі свого розвитку, який продовжився в Європі до середини18 століття, естетика не була ще самостійною науковою дисципліною і не маланавіть власної назви.

В античності, наприклад, естетична проблематика розроблялася, з одного боку,у філософських творах (піфагорійцями, Сократом, Платоном, Аристотелем), а зіншого — в трактатах, присвячених теорії різних видів мистецтва (наприклад, втрактатах Поліклета, Горгія, Вітрувія, Горація). Це не перешкодило, проте,тому, що багато глибоких ідей античних мислителів мали основоположне значеннядля всього подальшого розвитку європейської естетичної думки (розвиток естетики на Сході йшов специфічними шляхами,лише часом стикаючись з розвитком європейської естетики).

Християнська естетика середньовіччя обґрунтовувала духовне, спіритуалістичнерозуміння естетичних явищ і трактувала структуру мистецтва в символічному дусі(Августин Фома Аквінський і ін.).

Тільки в епоху Відродження естетична думка звільнилася з теологічногополону і стала світською, гуманістичною і реалістично орієнтованою. Але прицьому почали слабшати зв'язки естетики з філософією, яка безпосередньо спиралася тепер на природниченаукове знання і не мала глибокого інтересу до естетико-художніх проблем.

Такий інтерес виявлявся, проте, представниками художньої практики,оскільки радикальна перебудова творчого методу вимагала теоретичного обґрунтовування.Відповідно розробка естетичної проблематики зосереджується в цю епоху вмистецтвознавчих трактатах, авторами яких були найбільші художники (Л.Б.Альберті, Леонардо да Винчи, А. Дюрер і ін.) і теоретики різних видівмистецтва.

В 17-18 століттях проблеми єства краси і природи мистецтва продовжуютьобговорюватися в трактатах по теорії окремих його видів (Н. Буало, Ш. Сорель,М.В. Ломоносов і ін.), або в роботах художньо-критичного жанру (І. Бодмер і І.Брейтінгер, Д. Дидро і ін.).

Художньо-практична орієнтація естетики приводила до висунення на перший планпитань, пов'язаних з теоретичним обґрунтовуванням і захистом того або іншогометоду творчості, стилю, напрями — маньєризму, класицизму, бароко, реалізму.

При цьому зіткнення різних естетичних програм (наприклад, боротьбаестетики Дідро і Г. Лессінга зареалізм, полеміка прихильників класицизму і бароко в Італії і Іспанії) виразновиражає боротьбу ідеологій.

Ідеологія епохи Просвітництва додала особливу гостроту і розмах процесутеоретичного осмислення нових шляхів розвитку мистецтва, породивши у всіхєвропейських країнах сильне, хоча і вельми різнорідний по філософським і художнімнапрямам, рух, іменований «просвітницькою естетикою» (Дідро і Ж.Ж. Руссо уФранції, Лессінг і И.И. Вінкельман в Німеччині, А. Шефтсбері і Г. Хоум уВеликобританії, та ін.).

Становлення естетики

Активізація інтересу до мистецтва, його можливостей в становленнісвітобачення людини вела до зіставлення різних видів художньої творчості (Ж.Б. Дюбо,Дж. Харріс і ін.), а потім до формування уявлення про єдність всіх «витончених мистецтв»(Ш. Баттё, М. Мендельсон). З цим була зв'язана постановка проблеми смаку, якийрозглядався як специфічний психічний механізм, здатний сприймати і оцінюватикрасу і плоди художньої творчості.

В цьому пункті назустріч мистецтвознавчій думці рухалася філософія, якастала все більш активно включати естетичну проблематику в сферу дослідження(трактати Дж. Віко, К.А. Гельвеція, Вольтера, Д. Юма, естетика Бёрка).

В середині 18 століття А.Г. Баумгартен, послідовник Г.В.Лейбніца, довів необхідність відокремлення присвяченого цьому кругу питань до самостійногорозділу філософії разом з етикою і логікою. Баумгартен назвав його «Естетика»,тобто «теорія плотського пізнання»; розробка її вилилася в створення цільного ізв'язного навчання про прекрасне і про мистецтво, оскільки красота булавизначена Баумгартеном як «досконалість плотського пізнання», а мистецтво — яквтілення краси.

Так почався другий етап історії естетики, що характеризувався її перетворенням всамостійний розділ філософії, необхідний останній для повноти пояснення культури,людської діяльності, соціальної історії. По шляху, наміченому Баумгартеном,пішли найбільші представники німецької філософії і художньої культури — И. Кант,И. Г. Гердер, Ф. Шиллер И.В. Гёте, Ф.В. Шеллінг, В.Ф. Гегель.

На початку 19 ст. романтичний рух, збагативши естетику відкриттям багатьохзакономірностей мистецтва, що були невідомі раціоналістично-метафізичній свідомостіпросвітителів, своєю анти раціоналістичною спрямованістю підривало основиестетики як систематичної науковоїтеорії. Проте Гегель, відновивши в правах можливості розуму і розкривши передним діалектичний шлях пізнання, подолав ці небезпечні для наукової естетики тенденції.Він побудував грандіозну естетичну концепцію, в якій теоретичний аналіз буворганічно сполучений з історичною точкою зору на художню діяльність людини, їїрозвиток і її місце в культурі. Тим самим Гегель завершив започаткованийБаумгартеном етап розвитку естетики як розділу енциклопедично всеосяжного філософського знання, що покоїлосяна ідеалістичному світобаченні.

Третій етап історії естетики, який почався після цього, характеризується гострою боротьбоюрізних методологічних і ідеологічних орієнтацій.

В ідеологічному плані ця боротьба виразилася в поляризації трьох основнихнапрямів естетичної думки 19—20 століть.

Буржуазна естетика різноманітними способами обґрунтовувала естетизм іпринципи «чистого мистецтва» «мистецтва для мистецтва» (від «парнасців» і школиК. Фідлера до Х. Ортегі-і-Гасета і Х. Ріда).

Демократична естетика виступала і у формі утопічно-соціалістичних теорій(від П. Прудона до Л.М. Товстого), і в революційно-демократичній концепціїросійських мислителів (В.Г. Белінского і О.І. Герцена, М.Г. Чернишевського і М.О.Добролюбова), але в обох випадках захищала принципи реалістичного мистецтва,тісно пов'язаного з реальним життям суспільства і критичного по відношенню добуржуазної дійсності.

Пролетарська соціалістична естетика була розроблена К. Марксом, Ф. Енгельсомі В.І. Леніним, в розвиток її істотний внесок внесли Ф. Мерінг, П. Лафарг, Г.В.Плеханов, А.В. Луначарський, А. Грамши, Д. Лукач і багато інших представникимарксизму-ленінізму в різних країнах світу.

Розвиток естетичного вчення

У філософсько-методологічному плані різноманітність шляхів розвиткуестетичної думки в 19—20 століть породжувалася її посиланнями на різні філософські навчання:

· ті абоінші форми об'єктивного ідеалізму (Ф.Т. Фішер, В.С. Соловйов);

· суб'єктивногоідеалізму (А. Бретон), позитивізму (Г. Спенсер, І. Тэн, Дж. Дьюї);

· інтуїтивізму(Б. Кроче, А. Бергсон);

· антропологічногоматеріалізму (фейєрбахівська естетика і естетика російських революційнихдемократів);

· феноменології(Н. Гартман, Р. Інгарден, М. Дюфрен);

· екзистенціалізму(Ж. П. Сартр, М. Хайдеггер).

Іншийаспект диференціації естетичних навчань даної епохи виразився в прагненнізв'язати естетикуз тією або іншоюконкретною наукою:

· психологічнаестетика (Г. Фехнер, Т. Липпс);

· фізіологічнаестетика (А. Грапт-Аллен, В.В. Велямовіч);

· психоаналітичнаестетика (3. Фрейд, Же. Лакан);

· соціологічнаестетика (М. Гюйо Ш. Лало);

· мистецтвознавчаестетика (эстетика Ганслик, Х. Зедльмайр);

· семіотичнаестетика (Ч. Морріс, У. Ач);

· кібернетичнаі інформаційна естетика (А. Міль, М. Бензе);

· математичнаестетика (Дж. Біркгоф).

Нарешті,естетичні навчання 19—20 століть розрізняються тим, який конкретно напрям художньої творчості вонитеоретично обґрунтовують — критичний реалізм (О. Бальзак російські революційнідемократи), натуралізм (естетика Е.Золя), символізм (Вяч. Іванов А. Білий),абстракція (В. Кандінський).

Роль мистецтва, його функції

Основна соціальна функція мистецтва обумовлює структуру художньогоспособу віддзеркалення дійсності. Вона іменується в естетиці художньо-образною.

Художній образ є найдрібнішою і нерозкладною «клітинкою» художньої «тканини»,в якій відображаються всі основні особливості мистецтва: художній образ є формапізнання дійсності і одночасно її оцінки, що виражає відношення художника досвіту; в художньому образі зливаються воєдино об'єктивне і суб'єктивне,матеріальне і духовне зовнішнє и внутрішнє.

Будучи віддзеркаленням реальності, художній образ є і її перетворенням,оскільки він повинен відобразити єдність об'єкту і суб'єкта і тому не може бутипростою копією свого життєвого прообразу.

Передаючи людям те, що художник хоче сказати про світ і про себе,художній образ виступає одночасно і як визначене (поетичне, ідейно-естетичне) значенняі як несучий це значення специфічний знак.

Така унікальна структура художньої «тканини» зближує мистецтво в одномувідношенні з наукою, в іншому — з мораллю, в третьому — з продуктами технічноїтворчості, в четвертому — з мовою, дозволяючи мистецтву при всьому цьомузберігати суверенність, оскільки воно виявляється носієм специфічноїінформації, неприступної всій решті форм суспільної свідомості.

Тому взаємостосунки мистецтва і інших способів освоєння людиною світувиявляються заснованими на діалектиці взаємного зближення і взаємноговідштовхування, конкретні форми якої обумовлюються різнимисуспільно-історичними і класово-ідеологічними потребами; в одному випадкумистецтво зближується з релігією і відштовхується від науки, в іншому, навпаки,розглядається як спосіб пізнання, споріднений науці і ворожий релігії, втретьому — протиставляється всій решті видів позаестетичної, утилітарної діяльностіі уподібнюється грі, і т.д.

Оскільки мистецтво охоплює багато видів, родів, жанрів, загальні принципихудожньо-образної структури заломлюються в кожному з них по-своєму. Кожнийконкретний чин художньої діяльності має особливий зміст і особливу форму, щообумовлює його своєрідні можливості дії на людину і специфічне місце в художнійкультурі.

От чому в різних історико-культурних ситуаціях література, музика, театр,живопис грали неоднакову роль в духовному житті суспільства, і так само різну питомувагу на різних етапах художнього розвитку мали епічні, ліричні, драматичні родихудожнього мистецтва, рівно як і жанри романів і повістей, поем і симфоній,історичної картини і натюрморту.

Естетична теорія була схильна всякий раз абсолютизувати сучасне їй конкретневзаємовідношення мистецтв, внаслідок чого який-небудь один вид, рід, жанрмистецтва звеличувався за рахунок інших і сприймався як якась «ідеальна модель»художньої творчості, здатна ніби якнайповніші і яскраво представити саме йогоєство.

В ході свого розвитку, як навчання, – естетика дістає можливість виявлятизагальні закони мистецтва, що лежать в основі всіх його конкретних форм, потімморфологічні закони переходу загального в особливе і індивідуальне і, нарешті,історичні закони нерівномірного розвитку видів, родів, жанрів мистецтва.

Естетична наука робить свої теоретичні висновки і узагальнення, спираючись нарізносторонні дослідження мистецтва в мистецтвознавчих науках, а також в психології,соціології, семіотиці, кібернетиці; при цьому естетика не розчиняється ні водній з наук і зберігає свій філософський характер, який і дозволяє їй будуватицілісну теоретичну модель художньої діяльності. Остання може розглядатися прицьому як специфічна система, що складається з трьох ланок — художньої творчості, художніхтворів і художнього сприйняття.

Їх зв'язок є особливою формою спілкування, істотно відмінноювід наукової, ділової, технічної комунікації, оскільки витвір мистецтваорієнтований на його сприйняття людиною як особою зі всім її унікальнимжиттєвим досвідом, ладом свідомості і складом відчуттів, асоціативноюфундацією, неповторним духовним світом і вимагає, тому, активної співтворчостісприймаючого, його душевної співучасті, глибинного переживання і особовоїінтерпретації.

Соціологічний підхід до художньої діяльності встановлює конкретну соціальнудетермінованість духовного світу всіх осіб, що беруть участь в «художньомудіалозі» — особи художника, особи виконавця (актора або музиканта), особи герояхудожнього твору, особи читача, слухача, глядача. Тому дія мистецтва на людські душівиявляється формою суспільного виховання особи, інструментом її соціалізації.

Сучасне художнє життя розкривається естетичною наукою як специфічнасфера прояву загальних соціально-історичних колізій епохи, боротьби двохпротилежних суспільних систем, буржуазної і комуністичної ідеологій.

Висновки:

Обидва основні розділи естетики, будучи органічно взаємозв'язані,мають відносну самостійність.

— особливостями предмету вивчення, що змінюється, — естетичної культури іхудожньої практики;

Список використаної літератури і джерел:

1. АсмусВ.Ф.; «Питання теорії і історії естетики», М., 1968 р.;

2. БахтинМ.М.; «Питання літератури і естетики», М., 1975 р.;

3. ВолькенштейнВ.М.; «Опытсучасної естетики», М.—Л., 1931 р.;

4. ВиноградовІ.О.; «Питання марксиської поетики», Л., 1972 р.;

5. ГілбертК., Кун Р.; «Історія естетики», М., 1960 р.;

6. КаганМ.С.; «Лекції помарксистсько-ленінській естетиці», Л. 1988 р;

7. Маркс К.,Энгельс Ф.; «Про мистецтво»; т. 1—2, М., 1967 р.;

8. Ленин В.І.;«Про літературу і мистецтво»; М., 1969 р.;