Френсіс Фукуяма. ВСЕСВІТНЯ ЛІБЕРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

В. Ф. ГЕГЕЛЬ, з лекції 18 вересня 1806 р.¹

 

 

Нині з обох боків - і з боку лівих комуністичних сил, і з боку правих автори­тарних - помітна девальвація серйозних ідей, що здатні забезпечити внутрішню політичну єдність сильних урядувань, які спиралися б на «монолітні» партії, військові хунти чи диктатуру окремого правителя. Відсутність легітимної верховної інстанції (authority) зумовила те, що коли авторитарне врядування зазна­вало невдачі у тій або тій сфері чи тій або тій політичній стратегії, не було жодного вищого принципу, до якого режим міг би апелювати. Дехто порівнював легітимність з таким собі касовим резервом. Усі врядування, демократичні чи авторитарні, сти­каються із власними успіхами та невдачами; однак тільки легітимні мають резерв, який вони можуть використати за кризових часів.

 

Слабкість авторитарних держав, сформованих за правими принципами, полягає в їхній неспроможності контролювати громадянське суспільство. Здобуваючи вла­ду із цілком певним мандатом відновити порядок чи запровадити «економічну дис­ципліну», чимало правих політиків, прагнучи забезпечити стабільне економічне зростання чи соціальний порядок, мали не більше успіху, ніж їхні демократичні попередники. Натомість успішніші вскочили до власної ж пастки. Адже суспіль­ства, верхівку яких вони становили, стаючи освіченішими, заможнішими та наро­джуючи вагомий прошарок середнього класу, чимдалі менше відповідали своїм уря­довцям. Тільки-но почала тьмяніти пам'ять про неординарні небезпеки та труднощі, що легітимували сильне врядування, вони почали втрачати бажання та готовність терпіти авторитарну владу.

 

Ліві тоталітарні режими урядилися уникнути цих проблем, цілком підпорядку­вавши своєму контролю громадянське суспільство - зокрема регламентувавши ідеї, що їх дозволено обстоювати громадянам. Однак існування такої системи в її чистій формі можна було забезпечити лише терором, що загрожував і самим можновлад­цям. Послаблення терору тієї ж миті спричинило занепад, протягом якого держава втратила контроль над певними ключовими аспектами громадянського суспільства. Найвагомішою була втрата контролю над системою ідей та переконань. І оскільки соціалістична формула економічного зростання мала безліч вад, держава була про­сто не здатна приховати цей факт від громадян та зашкодити їм робити свої власні висновки з ситуації, що склалася.

 

Крім того, вкрай небагато тоталітарних режимів змогли відродитися, зазнавши однієї чи кількох криз переходу влади. За відсутності визнаних всіма правил такого переходу, для якогось амбітного претендента на владу завжди залишатиметься спо­куса похитнути систему в цілому, закликаючи до фундаментальних реформ, однак насправді прагнучи усунути своїх конкурентів. Реформістська карта є завжди силь­ним козирем, адже скрізь вкрай високим є незадоволення сталіністською системою. У такий спосіб Хрущов вдався до гасла антисталінізму в боротьбі проти Берії та Малєнкова, Горбачов - проти своїх суперників з брежнєвської доби, а Чжао Цзиян -проти догматичного Лі Пена. Питання, чи справді особистості чи групи, що змага­лися за владу, обстоювали ідею демократії, в цій ситуації не мало серйозного значен­ня, адже в процесі переходу влади нові сили прагнули будь-що послабити довіру до старого режиму, демонструючи його неуникненні вади. В результаті вивільнилися нові соціальні та політичні сили, що були більш щирими прихильниками лібераль­них ідей; невдовзі вони й усунули контроль з боку тих, хто запроваджував перші, обмежені реформи.

 

Нині, через слабкість сильних держав, багато колишніх авторитарних режимів дали дорогу демократії, тим часом як колишні посттоталітарні держави перетвори­лися на прості авторитарні чи навіть демократичні країни. Радянський Союз пере­дав владу республікам, що з них він колись складався, і хоч Китай залишається дикта­турою, режим у цій країні втратив свій контроль над вагомими складовими суспіль­ства. Поза тим, усередині країни більш нема ідеологічної єдності, що її колись нада­вав марксизм-ленінізм: у Радянському Союзі консерватори, які чинять опір рефор­мам, схильні вклонятися православній іконі не менше, ніж портрету Леніна. А невдалі ініціатори серпневого перевороту 1991 року нагадують радше латиноамериканську військову хунту, де головну роль відіграють офіцери та політичні урядовці.

 

Поряд із кризою політичного авторитаризму відбулася спокійніша, однак не менш вагома революція у сфері економіки. її свідченням та водночас причиною стало феноменальне економічне зростання Східної Азії по Другій світовій війні. Цей успіх не обмежувався ранніми країнами-модернізаторами на кшталт Японії, а, зрештою, торкнувся практично всіх азійських країн, що прагнули впровадити ринкові прин­ципи та повною мірою інтегрувати своє господарство до глобальної капіталістич­ної економічної системи. їхній приклад засвідчив, що бідні країни, позбавлені будь-яких ресурсів, окрім своїх працьовитих громадян, можуть скористатися з відкри­тості інтернаціональної економічної системи та сягнути неймовірних обсягів доб­робуту, швидко зменшуючи дистанцію, що віддаляє їх від розвиненіших капіталі­стичних держав Європи та Північної Америки.

 

Економічне диво східноазійських країн ретельно вивчали скрізь, однак найбіль­шу увагу йому приділили країни комуністичного блоку. Смертельна криза комуніз­му почалася певною мірою тоді, коли китайська верхівка зрозуміла, що Китай ли­шився позаду решти країн капіталістичної Азії і що соціалістичне центральне плану­вання прирікає Китай на відсталість і бідність. Китайські ліберальні реформи, що відбулисяпотому, через п'ять років зумовили подвоєння виробництва зерна та зно­ву продемонстрували силу ринкових принципів. Згодом азійський урок засвоїли ра­дянські економісти, котрі були свідомими тієї жахливої збитковості та неефектив­ності, до яких призвело центральне планування в їхній власній країні. Східні євро­пейці меншою мірою потребували такого навчання; вони краще за решту комуністів розуміли те, що їхня неспроможність досягти життєвих стандартів європейських сусідів на Заході зумовлена соціалістичною системою, нав'язаною їм Радянським Союзом у післявоєнний період.

 

Однак на східно-азійському економічному диві вчилися не тільки ті, хто належав до комуністичного блоку. В економічному мисленні латиноамериканців також сталася дивовижна зміна². У 50-ті роки XX століття, коли аргентинський економіст Рауль Пребіш очолив Економічний Комітет ООН з проблем Латинської Америки, було заведено вважати, що причина відсталості Латинської Америки зокрема та «третьо­го світу» взагалі полягала у глобальній капіталістичній системі. Стверджували, що ті європейські та американські країни, які розвинулися раніше, сформували світову економіку за власними інтересами та задля власної користі, прирікши тих, хто з'явив­ся на сцені пізніше, посісти залежну позицію та перетворитися на постачальників сировини. Натомість на початку 90-х років настрої повністю змінилися: Президент Мексики Карлос Салінас де Гортарі, Президент Аргентини Карлос Менем та Пре­зидент Бразилії Фернандо Коллор де Мелло прагнули, здобувши владу, впровадити широкі програми економічної лібералізації, усвідомлюючи потребу в ринковій конку­ренції та відкритості в бік світової економіки. У Чилі заходилися впроваджувати ліберальні економічні принципи раніше, у 80-ті роки - за правління Піночета; в результаті тоді, коли країна під проводом Президента Патрісіо Ейлвіна звільнилася від диктатури, її економіка була найздоровішою серед усіх країн Південної Амери­ки. Ці нові, обрані демократичним шляхом лідери виходили з того, що відсталість зумовлена не властивими капіталізмові несправедливостями, а радше недостатньою мірою капіталізму, що функціонував у їхніх країнах у минулому. Приватизація та вільна торгівля стали новими гаслами, що посіли місце закликів до націоналізації та заміщення імпорту внутрішнім виробництвом. Марксистська ортодоксія латино­американських інтелектуалів постала перед серйозним викликом з боку таких авто­рів як Ернандо де Сота, Маріо Варгас Льоса та Карлос Ранхель, що почали знаходи­ти велику аудиторію людей, які симпатизували ліберальним, зорієнтованим на рин­кові відносини ідеям.

 

Що ближче до кінця тисячоліття, то помітніше, що надто схожі одна на одну кризи авторитаризму й соціалістичного центрального планування залишили на рингу лише одну ідеологію, яка має потенціал універсальної значущості: ліберальну де­мократію, доктрину індивідуальної свободи та суверенності народів. Через двісті років після того, як ці ідеї вперше надихнули Французьку та Американську рево­люції, принципи свободи та рівності продемонстрували не лише свою міць та довго­вічність, а й свою здатність відроджуватися через певні часові проміжки³.

 

Лібералізм та демократія, хоч і пов'язані між собою вкрай тісно, є поняттями, які слід розрізняти. Політичний лібералізм можна стисло визначити як доктрину, що орієнтується на правові норми, які звільняють певні права та свободи індивідів з-під контролю з боку уряду. Хоч існує багато визначень фундаментальних прав, ми користуватимемося лише тим із них, що міститься у класичному творі лорда Брайса про демократію; згідно з цим визначенням, усі фундаментальні права поділяють­ся на три типи: громадянські, які передбачають «відсутність контролю над індиві­дом у сферах, що стосуються його особистості та його власності»; релігійні -«відсутність контролю над висловленням релігійних поглядів та богослужінням»; та ті, які він називає політичними правами, тобто «відсутність контролю там, де немає прямого впливу на добробут усього суспільства, і, отже не виникає потреби в такому контролі»; до цього типу він також зараховує фундаментальне право свобо­ди преси⁴. З другого боку, всі соціалістичні країни вимагали визнання низки еконо­мічних прав другого та третього поколінь, наприклад, права на зайнятість, на по­мешкання чи на медичні послуги. Пов'язана з цим розширеним списком проблема полягає в тім, що згадані щойно права не завжди узгоджуються, наприклад, із пра­вом на власність чи на вільний економічний обмін. Ми, зі свого боку, дотримувати­мемось запропонованого Брайсом стислішого та традиційнішого списку прав, який цілком узгоджується з американським Біллем про права.

 

З другого боку, демократія - це всезагальне право всіх громадянян на частку політичної влади, тобто право голосувати та брати участь у політичному процесі. Однак право брати участь у здійсненні політичної влади можна вважати ще одним ліберальним правом — причому правом найважливішим - і саме з цієї причини лібера­лізм історично дуже тісно пов'язували з демократією.

 

З'ясовуючи те, яка країна є демократичною, ми послуговуватимемось суто фор­мальним визначенням поняття «демократія». Країна є демократичною, якщо вона надає своєму народові право обирати собі владу шляхом періодичних, таємних, багатопартійних виборів⁵, на засадах всезагального та рівного виборчого права усьо­го дорослого населення⁶. Щоправда, сама лише формальна демократія не завжди гарантує рівності прав та міри участі. Демократичними процедурами можуть мані­пулювати соціальні еліти, тож ці процедури не завжди точно відображають волю чи справжні інтереси народу. Однак полишивши формальне визначення, ми уможливлю­ємо безліч спотворень демократичного принципу. Цього століття найбільші вороги демократії знехтували «формальною» демократією в ім'я «істинної» («substantive»). Таким був аргумент, до якого вдалися більшовики на чолі з Леніним, ліквідуючи російські Установчі збори та проголошуючи партійну диктатуру, що мала б досягти «істинної» демократії «в ім'я народу». Натомість формальна демократія запроваджує інституційні механізми захисту проти диктатури і, зрештою, найпевніше здатна сформувати «істинну» демократію.

 

Хоч зазвичай лібералізм та демократія йдуть поруч, теоретично їх можна відок­ремити одне від одного. Країна може бути ліберальною, хоч і не демократичною у властивому сенсі цього терміна - позаяк такою, наприклад, була Британія XVIII століття. Вузький шар соціальної еліти мав багато прав, включаючи право голосу; однак решті суспільства було в цих правах відмовлено. Країна, крім того, може бути демократичною, але не бути ліберальною, тобто не гарантувати захисту прав індивідів та меншин. Добрим прикладом такої держави є Ісламська Республіка Іран, в якій були запроваджені більш-менш чесні за стандартами «третього світу» регу­лярні вибори, що перетворювали країну на демократичнішу від тієї, якою вона була за часів шаха. Однак мусульманський Іран не є ліберальною державою; в цій країні не існує жодної протекції свободі слова, зборів і, понад усе, свободі віросповідання. Найзасадничіші права іранських громадян не забезпечені правовими нормами; най­гірше ця ситуація позначається на етнічних та релігійних меншинах Ірану.

 

Економічний тип лібералізму є доктриною, що обстоює право вільної економіч­ної діяльності та економічного обміну, які спираються на приватну власність та рин­кове господарство. Оскільки з плином часу термін «капіталізм» набув стількох не­гативних коннотацій, замість нього віднедавна почали вживати термін «економіка вільного ринку»; обидва концепти є прийнятними альтернативними термінами для позначення феномену економічного лібералізму. Очевидно, існує багато можливих витлумачень цього досить широкого визначення економічного лібералізму, що його застосовують у масштабі від Сполучених Штатів Рональда Рей%u0491ана та Британії Маргарет Тетчер до соціал-демократичних устроїв Скандинавії й режимів Мексики та Індії, де порівняно велику роль відіграє державний сектор. Усі сучасні капіталі­стичні держави мають значні за обсягом державні сектори, тоді як більшість соціа­лістичних держав надали ширший або вужчий простір для приватної економічної діяльності. Досить контроверсійним є питання про той пункт, на якому обсяги державного сектора стають такими великими, що надалі вважати державу лібераль­ною стає через них неможливо. Замість спроб із точністю підрахувати відсоткове співвідношення, можливо, корисніше подивитися на те, як саме держава в принципі ставиться до питання про легітимність приватної власності та приватного підприєм­ництва. Ті, що забезпечують ці економічні права, ми вважатимемо ліберальними; натомість ті, що дотримуються іншої позиції чи спираються на інші принципи (напри­клад, принцип «економічної справедливості»), не підходитимуть під цю категорію.

 

Наслідком сучасної кризи авторитаризму не завжди ставали ліберальні демокра­тичні режими; і аж ніяк не всі нові демократії, що виникли останнім часом, зараз у безпеці. Щойно народжені демократичні країни Східної Європи зазнали різких економічних трансформацій, тим часом як новим демократіям Латинської Америки перешкоджає спадок попередніх вад економічного розвитку. Багато східноазійських країн, що спізнали швидкий поступ, є ліберальними з економічної точки зору, однак не спромоглися взяти на себе тягар політичної лібералізації. Деяких регіонів - на­приклад, Середнього Сходу - ліберальна революція майже не торкнулася⁷. Цілком можна уявити ситуацію, коли держави на кшталт Перу чи Філіпін під тягарем серйоз­них проблем, які їх спіткали, намагатимуться знову встановити диктатуру.

 

Однак той факт, що процес демократизації стикатиметься з перешкодами та розчаруваннями і що далеко не всі ринкові економіки сягнуть розквіту, не повинен відволі­кати нашу увагу від масштабнішої моделі, яка розгортається у світовій історії. Реаль­на кількість альтернатив, що їх мають країни у процесі визначення шляхів свого економічного й політичного розвитку, з часом зменшується. Серед різних типів ре­жимів, які виникали протягом людської історії - від монархій та аристократій до релігійних теократій і до фашистських чи комуністичних диктатур XX століття, єдиною формою врядування, що вижила та зберегла себе, виявилася ліберальна де­мократія.

 

Іншими словами, переможною виступає не так ліберальна практика, як ліберальна ідея. Тобто для чималої частини планети сьогодні не існує жодної ідеології з пре­тензіями на універсальність, що була б здатна кинути виклик ліберальній демокра­тії, і жодного універсального принципу легітимності, окрім принципу суверенності народу. Монархізм - у своїх різноманітних формах - зазнав поразки переважно близь­ко початку XX століття. Фашизм та комунізм, досьогодні основні конкуренти лібе­ральної демократії, себе дискредитували. Якщо Радянський Союз (або його спад­коємці) не стане на шлях демократії, якщо Перу або Філіпіни знову вдадуться до тієї чи тієї форми авторитаризму, демократія поступиться місцем генералові чи бю­рократові, який претендуватиме діяти в ім'я самого лише російського, перуанського або філіпінського народів. Навіть недемократи муситимуть говорити мовою демок­ратії, аби виправдати свій відхід від єдиного універсального стандарту.

 

Іслам, щоправда, так само як лібералізм і комунізм - також сповідує система­тичну й послідовну ідеологію, зі своїм власним кодексом моральності та зі своєю власною доктриною політичної і соціальної справедливості. Потенційно ісламська доктрина є універсальною, апелюючи до всіх людей як людей - а не як членів партикулярної етнічної чи національної групи. І справді, іслам завдав поразки ліберальній демократії в багатьох частинах мусульманського світу, являючи собою фатальну загрозу ліберальним практикам навіть у країнах, де він не отримав безпо­середнього доступу до політичної влади. Після завершення «холодної війни», на­приклад, Захід відразу зіткнувся із загрозою з боку Іраку, де іслам навряд чи є вирі­шальним чинником⁸.

 

Попри ту силу, що її демонструє іслам за часів свого нинішнього піднесення, він не має жодного реального впливу поза межами регіонів, де він запанував від почат­ку свого виникнення. Видається, що часи культурних завоювань ісламу лишилися позаду: іслам може повернути до себе тих своїх адептів, хто свого часу його поки­нув, однак він не має аніякого впливу на молодь у Берліні, Токіо або Москві. І хоча майже один мільярд осіб - тобто п'ята частина населення планети — належать до ісламського культурного регіону, на рівні ідей вони не здатні загрожувати ліберальній демократії та її власній території⁹. Справді, через тривалий проміжок часу, мусульманський світ більшою мірою стає чутливим до впливу ліберальних ідей, аніж на­впаки: за останні півтора століття лібералізм привернув на свій бік численних та потужних адептів ісламу. Одна з причин сучасного фундаменталістського відрод­ження полягає в гострому усвідомленні традиційним мусульманським суспільством загрози, що походить з боку ліберальних, західних цінностей.

 

Ми - члени міцних, багаторічних ліберальних демократій - стикаємося з не­звичною ситуацією. Кілька поколінь тому чимало поважних людей були впевнені в наближенні щасливого соціалістичного майбутнього, коли буде скасовано приват­ну властність та капіталізм, а саму політику - в той чи інший спосіб «знято». На­томість сьогодні хтозна, чи можемо ми уявити світ, радикально кращий за наш влас­ний, чи уявити майбутнє, що за своєю суттю не є демократичним і капіталістичним. У цих межах, звісно, багато що можна поліпшити: ми можемо збудувати житло тим, хто його позбавлений, надати нові можливості меншинам та жінкам, поліпшити механізми конкуренції та створити нові робочі місця. Ми також можемо уявити майбутні світи, значно гірші за ті, що їх ми зараз знаємо, де національна, расова або релігійна нетерпимість штовхають суспільство назад, де людство придушене війною чи екологічною катастрофою. Однак неможливо уявити собі світ, істотним чином відмінний від сучасного та водночас ліпший за нього. Інші, менш свідомі епохи також вважали себе найліпшими, однак ми доходимо цього висновку, немов зму­чені від пошуку альтернатив, які, за нашими сподіваннями, мали б бути кращими від ліберальної демократії¹⁰.

 

Ця ситуація та масштаби сучасної всесвітньої ліберальної революції спонука­ють нас поставити таке питання: ми просто стаємо свідками тимчасового злету у долях ліберальної демократії чи маємо справу з тривалою моделлю розвитку, що згодом просуватиме всі країни в напрямі ліберальної демократії?

 

Зрештою, цілком можливо, що сучасний ухил у бік демократії є лиш етапом у циклічному процесі. Досить поглянути на кінець 60-х - початок 70-х років, коли Сполучені Штати зазнали кризи, викликаної В'єтнамською війною та Вотергейтським скандалом. Увесь Захід був втягнутий до економічних проблем, що стали на­слідком нафтового ембарго країн ОПЕК; більшість латиноамериканських демокра­тій були скинуті серією військових переворотів; і здавалося, що не- або антидемок­ратичні режими процвітали по всьому світові - від Радянського Союзу, Куби та В'єтнаму до Саудівської Аравії, Ірану та Південної Африки. Тож з яких причин ми маємо сподіватися, що ситуація 70-х чи, що гірше, 30-х - з їхнім зіткненням агре­сивних антидемократичних ідеологій, не відтвориться знов?

 

Мало того: хіба не можна стверджувати, що сучасна криза авторитаризму - лише випадок, рідкісне розташування політичних планет, що у найближчу століття вже не повториться? Адже уважне вивчення падінь авторитарних режимів у 70-х та 80-х роках XX століття надаватиме безліч прикладів, що засвідчуватимуть акцидентальну природу цих подій. Що більше ми знаємо про певну окрему країну, то більше ми свідомі того «виру зовнішніх випадковостей», що відрізняють її від сусідів, та зовні випадкових обставин, що привели, зрештою, до демократії". Все могло б відбуватися по-іншому: 1975 року португальська Комуністична партія могла б вия­витися переможницею, а Іспанія могла б пройти повз демократію, якби король Хуан Карлос не провадив такої вмілої та узгоджувальної політики. Ліберальні ідеї втілю­ються лише певними особистостями; їм не властива аніяка сила, незалежна від діяль­ності конкретних людей. Якби Андропов чи Черненко прожили довше, якби сам Горбачов був дещо іншою людиною, то хід подій в Радянському Союзі та у Східній Європі між 1985 та 1991 роком був би цілком іншим. Якщо дотримуватися нині популярної тенденції в суспільних науках, можна навіть стверджувати, що непередбачувані політичні чинники на кшталт лідерських здібностей та громадської думки домінують у демократичному процесі та напевне зумовлюють унікальність будь-якої ситуації — і в її ході, І в результаті.

 

Однак якщо ми звернемо свій погляд не на останні п'ятнадцять років, а на цілісний план історії, то виявиться, що ліберальна демократія посідає в ньому особливе місце. Хоч у світі в цілому демократія розвивалася за певними циклами, все-таки відбуло­ся артикульоване секулярне зрушення у демократичному напрямі. Таблиця, що її ми нижче наводимо, ілюструє цей розвиток¹².

 

Ця таблиця засвідчує, що поширення демократії не було безперервним та однобіч­ним; 1975 року в Латинській Америці було менше демократичних держав, ніж 1955-го, а 1940 року світ загалом був менш демократичний, ніж 1919-го. Періоди демократичного злету переривалися радикальними реакціями на кшталт нацизму чи сталінізму. З другого боку, усі зворотні процеси, зрештою, також добігли свого кінця, ведучи, із плином часу, до разючого зростання кількості демократичних країн по всьому світу. Крім того, відсоткове співвідношення населення планети, що живе під демократичним урядуванням, значно зросте, якщо Радянський Союз чи Китай -цілком чи частково - протягом наступного покоління рушать шляхом демократії. Справді, поширення ліберальної демократії та її супутника, економічного лібералі­зму, стало найвагомішим макрополітичним феноменом останніх чотирьох століть.

 

Демократії, щоправда, в плині людської історії є порівняно рідкісними явищами -такими рідкісними, що до 1776 року по всьому світу не існувало жодної. (Устрій Афін за часів Перікла ми не вважатимемо власне демократією, оскільки він не мав механізмів систематичного захисту прав індивіда)¹³. Якщо оцінювати той чи той феномен за критерієм часового проміжку його існування, то, скажімо, фабричне виробництво, автомобілі, міста з мільйонами мешканців є порівняно рідкісними явищами, тим часом як практики на кшталт рабовласництва, спадкових монархій та династичних шлюбів тривали вкрай довго. Однак вагу має не частота чи тривалість існування, а тенденція: у розвиненому світі реставрація рабовласництва найближ­чим часом для нас була б не меншою несподіванкою, ніж зникнення міст та машин.

 

Тож на цьому тлі набуває значення саме всесвітній характер нинішньої лібераль­ної революції. Адже він ше раз доводить, що перед нашими очима розгортається фундаментальний процес, який диктує спільну еволюційну модель для всіх люд­ських суспільств - коротко кажучи, ми стаємо свідками чогось на кшталт Універ­сальної Історії людства в напрямі ліберальної демократії. Злети та падіння у цьому розвитку очевидні. Проте той, хто вважає невдачу ліберальної демократії у певній країні чи навіть у певному регіоні планети демонстрацією її наскрізної слабкості, вкрай звужено дивиться на речі. Цикли та перерви самі по собі цілком сумісні зі спрямованою та всезагальною історією - так само як і бізнесові цикли не заперечу­ють можливості тривалого економічного зростання.

 

Вражає також - не менш, ніж збільшення кількості демократій - той факт, що демократичне врядування набуло поширення поза межами території свого народжен­ня - тобто Західної Європи та Північної Америки - і увійшло до інших частин світу, чиї політичні, релігійні та культурні традиції дещо інші. Колись доводили, що існує певна особлива іберійська традиція - «наскрізь авторитарна, патримоніальна, като­лицька, розшарована, корпоративна та напівфеодальна»¹⁴. Тих, хто бажав привести Іспанію, Португалію або країни Латинської Америки до стандартів ліберальної де­мократії Західної Європи чи Сполучених Штатів, звинувачували в «етноцентриз-мі»¹⁵.1 все-таки до цих універсальних правових стандартів іберійські нації привели самі себе власноруч, і з середини 1970-х Іспанія та Португалія увійшли до числа сильних демократій, вкрай тісно пов'язуючи себе з Європою, шо прямує до чимдалі більшої економічної інтеграції. Ті самі стандарти набули значення також і для на­родів Латинської Америки, Східної Європи, Азії та багатьох інших частин світу. Успіх демократії в широкому розмаїтті регіонів та серед багатьох різних народів доводить, що принципи свободи та рівності, на які вони спираються, - не є ані ви­падковістю, ані наслідком етноцентричної упередженості; вони, натомість, відкри­вають певні сутнісні риси людини як такої, що дедалі більше проявляються тією мірою, якою наші погляди стають дедалі космополітичнішими.

 

Питання про те, чи існує Універсальна Історія людства, що враховує досвіди усіх часів та всіх народів, не нове; це питання саме має довгу історію, і нещодавні події лише змушують нас поставити його знову. Від самого початку найсерйозніші та найсистематичніші спроби написання Універсальної Історії вбачали її централь­ний мотив у розвиткові Свободи. Історія була не сліпою низкою подій, а осмисле­ним цілим, в якому розвивалися та розгорталися ідеї про природу справедливого політичного та суспільного ладу. І якщо сьогодні ми перебуваємо біля точки, де не можемо уявити собі світу, сутнісно відмінного від нашого, де не існує очевидного та ясного способу, в який майбутнє могло б фундаментальним чином поліпшити наш теперішній лад, то ми маємо взяти до уваги ту обставину, що сама Історія, можливо, добігає свого кінця.

 

 

 

 

____________________

 

 

1.       Dokumcntc zu Hegcls Entwicklung / Ed. J. Hoffmcister. - Stuttgart, 1936. - C. 352.

2.       Огляд цієї зміни дається, поміж іншим, у праці: Nasar S. Third World Embracing Reforms to Encourage Economic Growth // New York Times. - 1991. - №8 (липень). - C. A1.

3.       Про спроби заново поставити питання про легітимність революційних диктатур, що протягом остан­нього десятиліття мали місце у Латинській Америці, див.: BarrosR. The Left and Democracy: Recent Debates in Latin America // Telos. - 1986. - T. 68. - C. 49-70. Приклад тих висновків, до яких змусили лівих події у Східній Європі, можна знайти у книзі: Frank A. G. Revolution in Eastern Europe: Lessons for Democratic Social Movements (and Socialists?)//Third World Quatcrly.- 1990.- T. 12.-№2.-C. 36-52.

4.       BryceJ. Modern Democracies. - New York: Macmillan, 1931. - T. 1. - C. 53-54.

5.       Приймаючи ту характеристику, яку Шумпстср дає демократії XVIII століття, ми можемо разом із ним сказати, що демократія є «вільними змаганнями між можливими лідерами за голос слекторату». (Schumpeter J. Capitalism, Socialism and Democracy. - New York: Harper Brothers, 1950. - C. 284). Див. також обговорення визначення демократії у статті Гантінгтона: Huntington S, Will More Countries Become Democratic? // Political Science Quarterly. - 1984. - T. 99. - №2 (літо). - C. 193-218.

6.       Розширення права голосу було поступовим процесом у більшості демократій, зокрема в англійській та американській; багато сучасних демократій запровадили універсальне право голосу для дорослого населення порівняно пізно у XX столітті; і все ж навіть перед цим запровадженням їх можна було цілком осмислено називати демократіями. Див.: BryceJ. Op. cit. - С. 20-23.

7.       Після східноєвропейських революцій 1989 року в різних країнах Середнього Сходу на кшталт Єгипту та Йорданії було чути заклики до збільшення демократії. Однак у цій частині світу головним бар'є­ром для демократизації став іслам. Як засвідчили алжирські муніципальні вибори 1990 року або вибори в Ірані, що відбулися десятирічям раніше, збільшення демократії може й не спричинитися до збільшення лібералізації, позаяк воно приводить до влади ісламських фундаменталістів, які спо­діваються встановити певну форму народної теократії.

8.       Хоч Ірак - ісламська країна, партія Баат Саддама Хусейна є виразно сскулярною арабською націона­лістичною організацією. Спроби Хусейна після вторгнення до Кувейту вдати з себе поборника Ісла­му були лицемірними з огляду на його попередні спроби зобразити себе в образі оборонця світських цінностей у боротьбі проти фанатичного ісламістського Ірану під час війни з цією країною.

9.       Вони, звичайно, можуть загрожувати ліберальній демократії за допомогою терористичних бомб та куль - серйозної, але не фатальної загрози.

10.    Припущення, яке я висловив у статті «Кінець історії?», про те, що не мас жодних життєздатних альтернатив ліберальній демократії, викликало чимало обурених відповідей людей, які вказували на ісламський фундаменталізм, націоналізм, фашизм та на безліч інших можливостей. Жоден із цих критиків, однак, не вважає, що ці альтернативи вищі за ліберальну демократію, і протягом усієї дискусії навколо статті жоден із відомих мені авторів не запропонував альтернативної форми со­ціальної організації, яку він чи вона особисто вважали б кращою.

11.    Чимало розмежувань такого типу робить у своїй книзі Робсрт М. Фішман: FishmanR. M. Rethinking State and Regime: Southern Europe's Transition to Democracy // World Politics. - 1990. - T. 42. - №3 (квітень). - C. 422-440.

12.    Ця таблиця грунтується, з певними модифікаціями, на тій, яку запропонував Майкл Дойл. Див.: DoyleM. Kant, Liberal Legacies, and Foreign Affairs // Philosophy and Public Affairs. - 1983. - T. 12 (літо). - C. 205-235. Критерії, за якими Дойл характеризує країну як ліберальну демократію, вклю­чають в себе ринкову економіку, представницьке врядування, зовнішній суверенітет та юридичні права. Не враховуються країни, чиє населення менше, ніж один мільйон мешканців.

Включення низки цих держав до списку ліберальних демократій може вважатися неправомір­ним. Наприклад, Болгарія, Колумбія, Ель-Сальвадор, Нікарагуа, Мексика, Перу, Філіпіни, Синга-пур, Шрі-Ланка та Туреччина оцінюються «Freedom House» лише як «частково вільні» - або тому, що чесність останніх виборів можна поставити під сумнів, або тому, що ці держави не можуть захистити права особи. Мала місце також певна єресь: Таїланд з 1990 року перестав бути демокра­тією. З другого боку, поза межами списку опинилася низка країн, що в 1991 році стали демократія­ми або перейшли до вільних виборів у найближчому часі. Див.: Freedom House Survey // Freedom at Issue. - 1990 (січень-лютий).

13.    Відтак Афінська демократія була здатна стратити свого найелавстнішого громадянина, Сократа, за, по суті, здійснення свого права свободи слова та розбещення молоді.

14.     Wiarda H. Toward a Framework for the Study of Political Change in the Ibcrio-Latin Tradition // World Politics. - 1973. - T. 25 (січень). - C. 106-135.

15.    Wiarda H. The Ethnoccntrism of the Social Science (sic): Implications for Research and Policy // Review of Politics. - 1981. -T. 43. - №2 (квітень). - C. 163-197.

 

 

Друкується за вид.: Fukuyama F. The End of History and the Last Man. - New York: Free Press, 1992. - Частина І. - Розділ 4.