Экономические науки / 2. Внешнеэкономическая деятельность

Самотуга О. О.

Східноєвропейський університет економіки та менеджменту

Зарубіжний досвід стимулювання інноваційного процесу

Нововведення є одним із пріоритетних напрямів у політиці уряду, адже це основа національної незалежності й економічного розвитку. Формування й реалізація інноваційної політики держави базується на створенні такої системи, яка дає можливість ефективно використовувати на виробництві інтелектуальний і науково-технічний потенціал цієї держави. В умовах загострення міжнародної конкурентної боротьби, пов'язаної в залученням міжнародних інвестицій для фінансування інноваційних процесів, державі необхідно застосовувати різні механізми державної підтримки з метою економічного стимулювання інноваційної активності бізнесу.

Ураховуючи тенденцію ускладнення формування інноваційних систем, необхідно поряд з визначенням як пріоритетних напрямків інноваційного розвитку використовувати широкий спектр заходів з підтримки інновацій. Саме таке комплексне використання набору інструментів державної підтримки інновацій повинно лежати в основі сучасної інноваційної політики кожної держави.

Метою даного дослідження є аналіз інструментів стимулювання інноваційного процесу та їх комплексне застосування в розвинених країнах світу.

Держава повинна створювати сприятливі умови для інноваційної діяльності, що зумовлювало б розвиток усіх суб'єктів інноваційної сфери. Кожна країна шукає для себе оптимальне співвідношення форм державної підтримки інновацій, яке залежить від багатьох чинників: рівня розвитку національної економіки, стану науково-технічної сфери, правової бази тощо [1].

Більшість країн використовують комплексний підхід до стимулювання діяльності інноваційно орієнтованих компаній, застосовуючи методи як прямого, так і опосередкованого регулювання.

Як відомо, специфічні початкові й наступні умови формування інноваційного середовища в окремих країнах і регіонах в цілому істотно відрізняються. Тому окремі інструменти інноваційної політики і механізми їх використання можуть ефективно реалізуватися в одній країні і бути зовсім непридатними для використання в іншій.

ЄС застосовує декілька інструментів інноваційної політики і залучення інвестицій для фінансування інноваційної діяльності. Серед них виділяють створення інфраструктури, сприятливої для інноваційної діяльності; пряме державне фінансування, в першу чергу шляхом виділення грантів, кредитів, субсидій тощо; фіскальні або податкові стимули, надання державних гарантій, спеціальні схеми підтримки ризикового фінансування [3].

Інструменти інноваційної політики в різних країнах різні. Наприклад, в Іспанії, Португалії широкий набір фіскальних стимулів застосовується до всіх компаній незалежно від їх розміру, а у Великобританії - тільки стосовно компаній малого і середнього бізнесу. Такі країни, як Фінляндія, Швеція, Німеччина, віддають перевагу стимулюванню інноваційного процесу шляхом прямої фінансової підтримки.

Причини таких відмінностей в підходах застосування інструментів підтримки інноваційного процесу визначити непросто, оскільки необхідно враховувати значну кількість різних факторів, серед яких особливості національної культури та історії, сучасного економічного стану, які впливають на прийняття політичних рішень.

У країнах з рівнем науково-технологічного розвитку більш низьким, ніж в середньому по ЄС, як правило, застосовують заходи загального характеру, які дозволяють підтримувати широке коло напрямків в усіх секторах економіки. У даному випадку уряд орієнтується на заходи фіскального стимулювання, які відрізняються тим, що дають можливість ринку і його учасникам самостійно вирішувати, які галузі економіки необхідно розвивати.

У країнах з традиційно високим рівнем науково-технологічного розвитку (Фінляндія, Швеція, Німеччина) пріоритетне значення надають заходам прямої фінансової підтримки, що дає можливість державі визначити, який сектор економіки або які технології необхідно розвивати в першу чергу. На відміну від опосередкованих методів стимулювання фінансова допомога має цільовий характер. Держава, а не ринок, визначає, в яких випадках додаткова стимулювання необхідно, а в яких - ні.

Європа за темпами оновлення виробничих процесів поступається США у 2 рази. Можливості європейського середнього і малого бізнесу обмежені нестачею власних ресурсів для фінансування з одного боку, та обмеженими можливостями залучення додаткового фінансування - з іншого [4].

Україна також може використати досвід ряду нових індустріальних країн, яким вдалося досягти значних успіхів у розвитку інноваційної активності і підвищенні конкурентоспроможності своїх національних економік, незважаючи на не зовсім сприятливий загальний економічний клімат, нестачу ресурсів.

Упроваджуючи ті чи інші механізми державної підтримки інновації Україні слід враховувати власні специфічні умови (рівень розвитку економіки, стан науково-технічної сфери, правову базу та iн.). Підтримка інновацій повинна стати одним з пріоритетів державної політики, адже на сьогодні інновації є ключовим фактором підвищення конкурентоспроможності економіки.

Література:

1.Антонюк Л. Л., Поручник А. М., Савчук В. С. Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації: Монографія. – К.: КНЕУ, 2003. – 394 с.

2.Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / О. І. Волков, М. П. Денисенко, А. П. Гречан та ін. – К.: 2004. – 560 с.

3.Мижинский М.Ю. Меры государственно-правового стимулирования: правовой опыт Европейского Союза // Инновации. - 2005. - №7.

4.Наджафов З. Деякі аспекти державної інноваційної політики у промислово розвинутих країнах // Економіст. – 2006. - №6.