Доклад: Виникнення міжнародного права 2

Виникнення міжнародного права

Період становлення державності України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави в науковій площині дав змогу відійти і від деяких, що мали місце раніше, стереотипів класової основи розвитку суспіль­ства і цивілізації в цілому.

Серед прикладів нового мислення щодо розвитку держа­ви заслуговує особливої уваги те, що права людини розгля­даються у контексті міжнародно-правового механізму і засо­бів, призначених для забезпечення захисту основних прав громадянина.

Такі ідеї гармонують з поглядами відомого юриста-міжна­родника XIX ст. Ф. Мартенса, який вважав, що засадами іс­торії міжнародного права є «закон прогресивного розвитку міжнародних відносин… Найближчим і безпосереднім вия­вом цього закону є один принцип, який проходить через усе історичне життя народів, а саме — принцип поважання люд­ської особистості».

Далі Ф. Мартене розвинув думку про те, що якщо люд­ська особистість як така визнається джерелом громадян­ських і політичних прав людини, то й міжнародне життя до­сягне високого ступеня розвитку порядку і права. І навпаки, ми не знайдемо у взаємовідносинах держав ні юридичного порядку, ні поваги до законності, якщо панівне в державах життя буде запереченням притаманних людині невід'ємних прав.

Дійсно, розглядаючи не лише закономірності побудови громадянського суспільства, а й міжнародного співтовариства через призму верховенства особистості і її прав пізнати внутрішнє життя країна і зрозуміти засади і правила якими вона керується у відносинах з іншими народами.

Справедливість такого міркування підтверджується відо­мими періодами еволюції людської цивілізації і пов'язаного з нею міжнародного спілкування. Як на Давньому Сході, так і в Стародавній Греції та Стародавньому Римі необмежене па­нував культ сили в поєднанні з проповідуваною виключною правосуб'єктністю, а не поваги до особи. Тому держави ста­родавнього світу перебували між собою більше у стані війни ніж у мирі. Тільки в період середньовіччя започатковується у міжнародних відносинах принцип особистості, проголо­шуючи її джерелом індивідуальної і політичної свободи. У цю епоху з'являються перші зародки міжнародного права у вигляді проголошення міжнародного права Г. Гроцієм са­мостійною галуззю права.

Історію міжнародного права для її більш осмисленого пізнання звичайно поділяють на періоди. Є низка періодизацій історії міжнародного права. Видається доцільним зверну­тися для цього до еволюційного розвитку особистості, націй і народів, пов'язуючи цей процес з видатними фактами і пра­вовими документами, що відділяють одну епоху від іншої.

Таким чином, історію міжнародного права можна умовно поділити на чотири періоди:

перший охоплює стародавні часи;

другий період — від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р.;

третій — від Вестфальського миру до Гаазьких конфе­ренцій миру 1899 р. і 1907 р.;

четвертий — від Гаазьких конференцій миру до засну­вання 00Н і формування сучасного міжнародного права.

Розглянемо виникнення міжнародного права у старо­давньому світі. Вважається, що міжнародне право виникло відтоді, коли почалися міжнародні відносини. Поділяючи та­ку думку, важливо також враховувати «психологічну рису первісного життя усіх народів». Ця риса полягала у праг­ненні будь-якого народу того історичного періоду не до між­народних відносин, а до облаштування внутрішнього життя своєї держави, яка б вирізнялася самобутністю і виключала будь-яке втручання ззовні. Згадаймо, наприклад, споруджен­ня у Стародавньому Китаї Великої китайської стіни, яка від­діляла його від зовнішнього світу.

Така ж психологічна риса була властива стародавнім гре­кам і римлянам. Так, Арістотель, Демосфен та інші грецькі мислителі у своїх творах проповідували ідею самобутності й обраності грецького народу, який користується виключною правосуб'єктністю. Ці самі якості спонукали і до протилеж­ного — дипломатичного і військового, торговельного й ре­лігійного спілкування із сусідніми та іншими народами. Проте у цьому спілкуванні не було усвідомлення потреби як правильних взаємних відносин, так і права, яке їх забез­печувало.

Отже, міжнародне право виникло, почало складатися і розвиватися водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі. При цьому під стародавнім світом ма­ються на увазі ті регіони земної кулі, де зароджувалися ци­вілізація і відносини між народами. Це долини Тігру і Євфра­ту, Нілу, райони Китаю та Індії, Егейського і Середземного морів.

Регулятори взаємовідносин народів стародавнього світу мали досить часто релігійний і звичаєво-правовий характер. Безсумнівно, вони мали вплив на зміст перших власне юри­дичних міждержавних актів. Серед них найдавнішим є дого­вір між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма, (укладений близько 3100 р. до н. е. Він підтверджував існуючий між ними державний кордон і непорушність його знаків. Сторони брали на себе зобов'язання щодо розв'язання спорів мирними засобами, на основі арбітражу. Виконання договору гарантувалося клятвами і звертанням до богів. Договір було укладено шумерською мовою, а його текст висічено на кам'яній стіні.

3 середини 2-го тис. до н. е. кількість договорів, що дійшли до нас, зростає. Розширювалася регульована ними сфера міжнародних відносин, до якої можна віднести договори про (тимчасові союзи, кордони, шлюби тощо. Найтиповішим, з точки зору нашого дослідження, для Стародавнього Єгипту є договір, укладений близько 1300 р. до н. е. між царем Хаттушілем (Хаттушлісом) та єгипетським фараоном Рамзесом II. Договір викарбувано на срібній табличці, переданій через посланника фараонові Рамзесу II, щоб попросити миру наперед і до кінця вічності". Але цих клятв, як свідчить |історія, далеко не завжди додержувалися, виникали чергові збройні зіткнення. Характерно й те, що суб'єктами міжна­родного права того періоду були не самі держави, а фараони, царі, князі тощо. Звідси походила значна кількість міжнарод­них договорів про династичні шлюби, які регулювали статус, наприклад, цариці, і мали в той період досить важливе полі­тичне значення для закріплення мирних відносин між прави­телями.

Давній Схід не знав і принципу рівності суб'єктів міжна­родного права. Єгипетський фараон мав верховенство навіть серед визнано «великих» правителів Вавилону, Мавританії, Ассирії, Хетської держави. Характерним для Давнього Сходу був теократичний і кастовий устрій держав, якого не знала Європа.

З усіх держав, які прийнято відносити до Давнього Схо­ду, найтиповіші риси, притаманні стародавнім теократіям, мала Індія. Виникнення перших державних утворень на те­риторії сучасної Індії належать до кінця 2 — початку 1-го тис. до н. е. Природні багатства Індії приваблювали як заво­йовників, так і спонукали до торговельних відносин, що було характерним для міжнародного життя Далекого Сходу.

Індія також не знала принципу рівності суб'єктів міжна­родного права. Махаджаканади (територіальні утворення, так звані великі країни), з яких вона складалася, поділялися на три основні категорії: рівні, підлеглі (залежні) й вищі. При цьому суб'єктами міжнародного права вважалися не са­мі держави, а їх правителі.

Індією правили на основі священних Законів Ману. У зв'язку з кастовим устроєм Закони Ману забороняли під страхом жорстоких покарань будь-які стосунки з іноземця­ми, проте вони містили у собі настанови і приписи щодо гос­тинності для іноземців. Отже, можна констатувати, що в ті часи в Індії набули розвитку норми посольського права. По­сли і гінці користувалися особистою недоторканністю. Гро­ші, дорожні речі та інші цінності, що належали послам, не обкладалися митом.

Активне міжнародне життя Індії вплинуло на розвиток міжнародного договірного права. Договорами регулювалися відносини як у мирний час, так і закріплювалися відносини за результатами війни. Слід зазначити, що в Законах Ману були й норми війни. У них, зокрема, підкреслювалося, що війна є надзвичайним засобом розв'язання суперечок, коли вичерпано всі мирні можливості. При цьому існували численні обмеження на застосування зброї (які, щоправда, здебільшого порушувалися).

Інші народи Стародавнього Сходу — перси, іудеї, фіні­кійці керувалися у міжнародних відносинах тими самими поняттями, що й індуси. Вони були переконані в тому, що саме вони — єдині представники божества на землі, тому є вищими за інші народи, відносини з якими можуть лише об­разити богів.

Перші вірогідні відомості про державні утворення на території сучасного Китаю свідчать, що в XIV—XIII ст. до н. е. там існувала держава Інь. Проте звичаї, які можна оха­рактеризувати як міжнародно-правові, належать до періоду імперії Чжоу (1-е тис. до н. е.). Це в першу чергу питання війни, які регулювалися у відносинах великих і дрібних дер­жавних утворень на території Китаю. Міжнародні відносини визначалися політикою цаньші, що означало «поступове по­їдання землі сусідів, на зразок того, як шовкопряд поїдає листя». Відсутність юридичної рівності великих і дріб­них державних утворень породжувала визнання правомір­ності військового втручання.

Договірна практика штатних держав стосувалася зде­більшого мирних договірних відносин — територіальних проблем, договорів про союзи. Прикладом цього є договір 577 р. до н. е. між династіями Чу і Цзінь про союз і спільне ведення війн.

Розвиток відносин у Стародавній Греції багато чим від­різнявся від країн Давнього Сходу, що впливало і на розви­ток міжнародного права. Уже в розумінні і практичному ви­знанні його суб'єктів греки виходили із зовсім інших уяв­лень. Їх основою було вчення про поліс як самостійну тери­торіальну й політичну одиницю, членами якої є тільки вільнонароджені вітчизняні громадяни. Тільки вони користу­ються всією повнотою прав, але тією ж мірою несуть відповідальність за долю своєї батьківщини.

Греція на відміну від східних теократій не знала кастово­го поділу суспільства. Проте вона не могла відмовитися від Іншого джерела нерівності між людьми в давні часи — вва­жалося, що громадянство, а не особа є основою права кожної людини. Рабство було зведене в ранг необхідної дер­жавної інституції. Для зовнішніх зносин було немислимим забезпечення миру.

У галузі міжнародного права для Стародавньої Греції пе­ріоду 1-го тис. до н. е. вже чітко виділялися право війни й посольське право. Війною греки вважали тільки збройні зі­ткнення між своїми полісами. Війни поділялися на законні й такі, що не мали законного підґрунтя. При цьому перелік за­конних причин практично не обмежувався. Найчастіше до них відносили: захист держави від покарання, захист релігій­них святинь, виконання союзницьких зобов'язань тощо. Вій­ну розуміли як боротьбу усіх громадян одного поліса з гро­мадянами іншого поліса.

Говорячи про посольське право Стародавньої Греції, слід підкреслити, що греки не знали інституту постійного дипло­матичного представництва. Посольства найчастіше були од­норазовими і розв'язували конкретні проблеми. Для забезпе­чення прав іноземців у грецьких містах діяли спеціально уповноважені на те посадові особи, які називалися проксенами. Вони створювали сприятливі умови для підданих іно­земної держави і захищали їх. Відомо, що інститут проксенії виконував іноді й публічно-правові функції — посередника між заінтересованими полісами.

Особливо цікавою є багатовікова, що тривала близько тисячоліття, практика Римської держави, яка мала свої особливості у сфері міжнародних відносин. Стародавній Рим і особливо римське право відіграли, на думку багатьох вче­них, видатну роль першоджерела сучасного міжнародного права. Порівнюючи Стародавній Рим і Стародавню Гре­цію, можна зауважити, що Рим лише скористався результа­тами діяльності народу, який уже зійшов зі сцени всесвітньої історії. Римський народ здійснив своє історичне призначен­ня, започаткувавши єдність стародавнього світу, об'єднавши усі існуючі тоді держави під своєю верховною владою. Його політична історія репрезентує дві істотно різні епохи, назва­ні періодом республіканського правління і періодом імперії. Ці два періоди не схожі між собою як за державними уста­новами, так і за соціальним характером, що відобразилося на міжнародних відносинах Риму.

В епоху Римської республіки з точки зору міжнародного права найважливіше значення мають угоди римлян з іншими народами, які укладалися на основі рівності і взаємності. Саме здійснення зовнішніх зносин і укладен­ім договорів за своїм механізмом належали до компетенції <у|)одних зборів і сенату. Спочатку сенат приймав послів і її» з ними попередні переговори, він же обговорював питан­ня про оголошення війни й укладання миру. Остаточне рішення з міжнародних питань виносили народні збори. Так, з народами, у дружбі з якими Рим був заінтересований, укладалися договори союзу, миру, дружби і гостинності. Проте в міру успіху римської зброї ставало дедалі більше нерів­ноправних договорів.

Забезпечення прав та інтересів іноземців, які перебували з Римі, здійснювалося на основі укоріненого в суспільстві і визнаного законом інституту гостинності. Римляни, безумовно, визнавали й неухильно додержувалися принципу дипло­матичної недоторканності. Взірцем вважалася поведінка Сципіона Африканського, якій відмовився порушити імунітет послів Карфагена у відповідь на ворожі дії стосовно послів римлян. Як тоді вважали, посли перебували під охоро­ною богів.

Період Римської імперії істотно відрізняється від періоду республіканського правління як у внутрішніх, так і в міжна­родних відносинах. Основна відмінність полягала в тому, що римський народ уже виконав свою історичну місію створен­ня єдиної держави. Римська імперія являла собою внутріш­ньо об'єднане утворення колись розрізнених його складових частин, між якими вже не було «міжнародних» відносин. Підкоривши своїй владі увесь стародавній світ, народ-заво­йовник зупинився у своєму суспільному і державному роз­витку, не зберігши того міжнародного значення, яке йому належало у попередню епоху.

Уявлення про міжнародні відносини давніх римлян буде неповним, якщо не проаналізувати питання про те, чи знали вони міжнародне право в сучасному розумінні прав та обов'язків, які виникають у відносинах між державами? Це потрібно з'ясувати тому, що чимало дослідників римського права вважають за можливе шукати у римських юристів від­повіді на спори, що виникають у міждержавних відносинах.

Список використаної літератури:

1. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право.

2. Баскин Ю.Я., Фельдман Д.І. Історія міжнародного права.